Щось проходить повз мене, згрубіле, сухе.
Обірвався годинник, вже не закричавши.
Тільки полум’я свічки не плаче, почавши
Переплавлювать біль у палання гірке.
Щось сказали епосі гігантського стресу.
Тільки легше не стало... Долина суми.
На альтанці гармонії — запах чуми.
Ми — перевертні часу космічного пресу.
А навколо зблукала душа все шкребе
На піску крижанім. Майоріє самотність.
Вже над символом світу літає протонність,
Тільки серце протони й прогрес не бере.
Так самотньо від погляду лева у клітці.
Порозтерзаний, б’ється земний кардинал.
А навколо — людський похоронний оскал.
І в некоханні й незраді самотньо лебідці.
Не життя, не планета, не люди, не я.
Вже нікого немає. Розтанула крапля.
На годинник упали солом’яні вафлі,
Що жувала людина. Застигла земля...
Бар людей. А за рогом останній трамвай.
“Кладовище”. Хтось їде в нікуди в нечасі,
Проїжджає свій рай, і, стопроклятий, в рясі
Випиває отруту із губ самурай.
