День спурхнув метеликом над містом,
Мрії кольорові і думки
Владно обірвав з надмірним хистом,
В сірі постеливши килимки.
Ледве поміж цього падолисту
Паросток надій нових зійде,
Вирве хтось ту поросль променисту,
Вб’є добра зачаття молоде…
Час іде, рахуючи ужинки,
Болі поховавши в спориші,
Срібла залишаючи краплинки
Тихо нам на скронях чи в душі.
Чом же дні-метелики так схожі
З кольором бездушшя й безнадій?!
Кину жмут веселки перехожій:
– Ранок розфарбуймо кожна свій!
Зі збірки "Відлуння тиші" (2012 р.)
