Наталка Тактреба

ти застанеш мене сонною, босою

ти  застанеш  мене  сонною,  босою
серед  осені,  
а,  можливо,  й  зими…

мої  руки  вже  візьмуть  покручі
а  волосся  триматимуть  обручі
-  кілька  сотень  сухих  волосин

мої  рухи  не  будуть  вже  бажані
наші  дотики  сповняться  звичкою
наче  діти  на  літо  минувше  ображені
будем  дихати  коломийською  мжичкою

ти  застанеш  мене  у  старості
я  твою  не  помічу  навіть  
бо  казали:  і  в  горі,  і  в  радості
невиправні

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2016

криги

Зацініть,  я  сьогодні  горда
Можу  просто  плисти  за  часом
До  останнього  септакорда
До  останнього  викрутаса

А  якщо  напряму  -  то  важко
Ну,  буває  так:  просто  склалось
Посміхаюсь  у  вікна  тало
В  голові  не  думки,  а  кашка

Зазвичай  я  говорю  правду
От  і  зараз  сиджу  –  і  травлю
Твої  видихи  –  мої  вдихи
А  між  ними…  так  тихо-тихо

Я  знаю,  як  це  почалось
Брали  хвилі  –  несли  і  крапка
На  воді  залишалось  гало
На  мені  –  твої  джинси  й  шапка

На  світанку  змерзали  ріки
Криги  гнали  з  води  безсмертних
В  нашім  домі  живуть  шуліки
Їх  розіпнуть  сьогодні  на  жертву  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2015

трохи тихіше

Знаєш,  з  відчуттів  залишились  лиш  слух  і  дотик
На  бруківці  розкидано  так  багато  гальки
Всі  запитують:  звідки  ти?  хто  ти?
Присікаються  за  медальки…


І  якби  ти  колись  відірвався  від  себе,  
То  побачив,  як  люди  принишкли
І  дрижачими  пальцями  знервовано  пишуть:
 «Небо,
помирай,  але  трохи  тихіше...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582893
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2015

Прощаючись - не прощати

Каже:  "ноги  мене  не  носять,  вітри  стережуть
і  на  кожну  пору  -  своя  осінь,  і  кожна  -  натще
все  змішалось,  та  я  прокладаю  межу
а  тому  достеменно  жива  ще..."

після  паузи  -  ринви  червоні  від  присмерків
спохмурнівши  сховала  слова  у  тиші
розпач  має  такі  неприємні  присмаки
так  виразно,  що  й  звуки  лишні

каже:  "знаєш,  я  майже  усе  побачила
витікало  життя,  всюди  рани,  рани...
і  здавалось:  надія  вже  втрачена
а  вони  запевняли:  здаватися  рано

а  вони  брали  ленти  і  йшли  десятками
і  лишали  листи  для  батьків  і  цигарки  у  сховку
запихали  малюнки  з  щедрівками  і  колядками
за  бушлат,  наче  вірну  страховку...

і  лишалися  діти-сироти
і  крутилися  дні-коліщата
я  навчилась  без  шансу  вірити
і  прощаючись  не  прощати"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563596
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2015

Тапо-лока

і  жінка  себе  розгорнула,  як  прапор:
"бийся,  любий,  нищи  свої  страхи!
бери  свій  наплічник  -  рушай  на  Тапо,
нехай  на  це  підуть  довгі  роки

бийся,  я  прапор  твій,  та    не  стану  покірно-біла,  
бійся  втратити  -  я  все,  що  у  тебе  є
в  тобі  зміст  мій,  в  мені  -  твоя  віра  й  сила
йди  на  Тапо,  
все  моє  -  твоє,  все  твоє  -  моє"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522720
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.09.2014

десь ближче до осені

і  події  немов  паліндроми
зупинились,  пішли  у  зворотній  бік
 бачиш  -  совість  сьогодні  не  вдома
з  цього  й  висновки,  в  цьому  й  весь  сік

закуси  відчуття  як  при  розтині
пришвартуйся  і  трохи  помовч
вилітають  слова  ненагострені
їх  накалить  накоплена  жовч

нами  грали  батька  і  священники
запивали  проскури  вином
ми  писали  у  їхніх  щоденниках
витираючи  сльози  крилом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522719
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.09.2014

вздовж трас

коли  ти  котишся  вздовж  трас
і  кожен  бачить  -  і  не  підбирає
я  кожен  день,  як  перший  раз,
тебе  проймає...

коли  в  тобі  киплять  слова
а  вимовиш  -  не  те,  не  тому
і  не  настільки  вже  жива,
щоб  йти  додому

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509566
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2014

антракт

і  ця  дівчина  -  майже  жінка
що  в  деталях  фільмує  факти
відчайдушна  і  гостра  як  "фінка"
доживе  до  нового  антракту

і  можливо  між  сонних  вулиць
під  розлогі  акорди  "Депеш  Мод"
зрозуміє,  що  щось  відбулось
та  ніколи  не  скаже  перша

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495291
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2014

гербарій

Слова  вириваються  і…  летять
Повітряне  поло
Давай  якось  стримано  і  підряд:
 І  з  мого
 І  з  свого…

А  вранці  на  листі  –  сумний  конденсат
Скло  над
Скло  під
Скло  берегами

Годинником  цифри  не  ходять  назад
Так  
і  
між  
нами


А  хочеш  –  назавжди?
Я…  
також  
навряд
А  якби  і  так
- Що  із  того?


Що  більше  тривожить  твій  спокій?
Абзац
Нічого

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457220
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2013

тим не менше

вже  не  важко,    та  тим  не  менше
сумнів  тихо  образи  теше
відстань  часу  і  відстань  крису  -  
пристань  душ,  
наче  сльози  в  ризу

стрим  і  принцип  -  посада  й  серце
менше  б  падати,  менше  б  з  перцем
більше  б  солоду  –  менше  б  втоми
знали  б,  з  ким  ми
і  знали  б,  ХТО  ми…

вже  не  суть:  хто  й  кому  бреше  
тим  не  більше  і  тим  …
не  менше

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457017
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2013

Жовтень (заздрісно і огидноj)

Бачиш  –  двоє  бредуть  цим  світом:
Світлість  двох  топить  криги  очей
Мені  заздрісно,  заздрісно  і  огидно:
Підклади  мені,  любий,  плече…

Босі  ноги  на  травах  жовтня
Сонні  руки  –  за  телефон
Ні,  я  буду  безповоротня
І  безпідставна,  і  без  забобон

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455840
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.10.2013

Ацето

той  -  сприйнятий  даром  Божим
налідений  легкістю  до  всього  і  від  усіх
усміхнений  так,  що  без  нього  не  можеш
ні  дихати,  ні  витримати  його  милий  сміх

той  -  з  руками  м'якими  і  теплими
із  серцем  холодним,  як  віденський  кахель
найменший  поет  поміж  поетами
найкраще  творіння  Шиви  і  Брахми

той  -  з  відстані  горизонтів  та  обріїв
з  приємним  присмаком  алкоголю  і  тютюну
з  ледь  чутним  акцентом,з  породи  аріїв
не  може  кохати  мене  одну

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430209
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2013

ви б також перестали мовчати

коли  б  ваші  думки  безсилі
нагромаджені  досвідом  і  полином
розгортали  б  спотворені  крила
заганяючи  клин  за  клином

і  втікали  б  години  гадюкою
і  сміялись  у  слід  кохані
ви  б  так  само  ставали  жорстокими
і  так  само  топтались  на  грані

ваші  очі  не  пирскали  б  світлістю
ваші  тексти  були  б  гіркими
і  так  само  би  вашою  милістю
розростались  полями  полини

я  б  хотіла  це  взяти  -  і  вимкнути
все  з  нового  листка  почати
та  не  встигло  би  й  світло  блимнути  -
ви  б  також  перестали  мовчати...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429213
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.06.2013

і душа, і стопи

втома  день  розкроїть  на  тропи
щось  важливе  у  тобі  втопить
все  болить:  і  душа,  і  стопи,
а  від  того  коротші  кроки…

глянеш  прямо  –  усе  закрито
краєм  ока  зиркнеш  й  зникнеш:
це  –  яскраве,  а  це  -  дволике
ні,  не  рідне  тобі  корито…

блідість  й  білість,  як  серп  і  молот,
знову  ранішній  стомлений  голос:
«можна  в  пам’яті  вріжусь  голо?»
сніг  всередині,  сніг  навколо…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409699
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2013

Не жарти

Не  пророкуйте  собі,  мовчіть!
Що  слова  ваші  без  Божої  волі?
Дивна  заздрість,  непевність,  хіть
Все,  позбавтесь  від  цього,  досить

Крони  чорні  мовчать,  дуби
Нахилили  верхи  в  задумі
То  для  чого  у  ваших  очах
Б’ються  розпач  й  ідеї  хмурі

Стало  вітряно,  гори  вкотре  зведуть
Погляд  вверх  і  застрягнуть  на  варті
Не  скликайте  до  часу  на  себе  біду
Це  ж  не  жарти,  зовсім  не  жарти…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406227
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.03.2013

Для чого їй все це треба?!

Для  чого  їй  все  це  треба?!  
Носити  його  годинник,  
Вмикати  його  платівки
Сміятись  –  щоб  він  повірив
Що  й  справді  не  було  затримки

Мовчати  –  раптово  і  різко
Щоб  не  зірвалось  зізнання
Розбитися  стрімко  і  з  тріском
Об  блідість  цього  передрання

Зникатиме  втома  постійна
Лунатимуть  кроки  по  сходах
Зібралась:  зирнула  по  стінах,
Світанок  вже  сонячний,  шкода…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406031
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2013

мости й автовокзали

І  в  ньому    я,  і  він  живе  в  мені
І  тричі  півні  сповістять  про  старт  нової  ери
та  нам  байдуже,  ми  –  німі
відріжте  цей  етап,  завбачливі  монтери

Мені  б  в  дорогу  -  пелюстки  його  печалі
На  кілька  днів  триматись  на  плаву
Міста,  в  містах  мости  й  автовокзали
Я  ними  рухаюсь,  мов  знічений  павук

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400928
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.02.2013

сумне

минись  мені...
наді  мною  сміються  дзеркала
друзі  холодно  слухають  сповідь
я  жива  ще:  із  плоті  та  крові
тільки  враження,  наче  не  спала.

серце  б'ється,  хоч  стеля  сіра
рік  за  роком  тебе  носила
в  собі  втомлено  і  застигло
а  от  вигнала  -  і  осіла

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399010
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2013

Сінатра й

стіни  труснуті,  тлінь  й  волога,  
кілька  крісел  із  кедру  в  пилюці
вигук  твій,  наче  стогін  в  люці,  -  
так  зустріла  тебе  барлога

темно,  вітряно  й  надто  тихо
сам  на  сам  -  це  занадто  нині
тим  то  й  важко,  тому  й  не  до  сміху
носиш  біль,  наче  книги  торбині

грім  би  впік  ці  думки  пророчі
забивають  клітини,  мов  медом  соти
що  ти  хочеш,  ну,  що  ти  хочеш?
ти  живий  ще,  і  світ  не  проти...

біль  тамуєш:  Сінатра  й  "Бітлз"
газ  ввімкнули  -  отже  буде  тепло
вірш  тривожний  із  тебе  виліз
а    проте...  це  нікому  не  треба

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398548
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2013

нерозмитнені

ми  розкидані  
по  близьких  і  далеких  митницях
нами  досі  керують  обставини,  принципи,  відстані
в  тобі  б’ються  емоції,  воля  й  обітниці
в  мене  –  губи  сухі  й  досить  дивні  амбіції

є  багато  ідей  і  десятки  доріг  для  відступу
але  гострі  питання  так  і  лежать  нерозмитнені
справи  тягнуть  униз,  я  впадаю  у  злість  тупу
а  як  вдумаюсь  –  дивно,  ти  ще  не  зник  мені…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386459
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2012

мови комах

ці  пісні,  наче  мови  комах
сипотять,  розтривожують,  манять
і  мовчать  в  голові,  все  мовчать
і  бояться  мого  відцвітання

в  цих  піснях:  місто,  люди-вужі
на  дорогах  –  ранкові  пробіжки
тільки  ми  з  Вами  досі    чужі
що  єднає  нас?  Музика  й  ліжко

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379203
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2012

мій день застиг

мій    день    -    німе    слайд-шоу    у    пустому    кінозалі
де    всі    герої    вбрані    в    обладунки    й    мішковиння
а    задній    план    -    високі    чистоколи    й    гострі    палі,    
які    сплелись    так    міцно    у    суцільне    риштування

мій    день    застиг    у    неприродній    сміхотворній    позі
на    зміну    веснам    не    ідуть    липневі    стримані    спекоти
і    тільки    сум    так    наполегливо    стовбичить    на    порозі
і    тільки    тиша    ранить    і    тивожить,    мов    сухоти...

в    мені    розбилось    щось    й    розсипалось    на    дрібки
реалістичні    сни    сполохано    зализують    печалі    
поштар    тепер    приходить    дуже,    дуже    рідко
тому  й  думки,  як  і  новини,    -  безнадійні  та  відсталі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367505
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2012

ранок вистиг

ранок  вистиг  і  прийняв  постриг
і,  крий  Боже,  зламати  захист
в  місті,  де  засинають  невдахи
звести  культ  параної  було  так  просто....

прісний  дощ  і  вітрини  в  застуді
стиснеш  зуби  -  і  наче  легше
так  рятувалась  уже  невперше
дешевим  чаєм  у  теплім  фаст-фуді

ранок  вистиг  і  шкіра  зблякла
краєм  ока  -  таксі  і  мотелі
ваші  жарти  прісні  й  невеселі
я  вже  ними  уся  просякла

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360907
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2012

евтаназія

я  стою  перед  Вами  боса
силуетом  навпроти  вікон
цьогоріч  закохалася  в  осінь
це  приходить,  як  старість  -  із  віком

я  стою  перед  Вами  вперто
Ваші  очі  не  кажуть  нічого
скільки  спалено  ними  і  стерто
від  прологу  і  до  епілогу

прикрий  голос  Ваш,  дуже  тихий
Ваші  рухи  тремкі  та  незвичні
де  Ви  взялись  мені  на  лихо
в  цій  кімнаті  асиметричній?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360765
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.08.2012

по тобі

не  питай,  по  кому  подзвін  –  він  по  тобі...  
                                                                   (  Джон  Донн).

ти  дозволяєш  себе  любити:
по  зимах  -  прощі,
по  веснах  -  пристрасть,
по  ранах  -  зморшки  на  лобі  довші
по  болях  -  чорні  гранітні  плити
по  тобі  -  стала  я  більше  прикра

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339031
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2012

два сети

у  сутінках  являлись  дивні  силуети
сади  просили  злив  -  отримували  попіл
в  осінніх  подорожніх  доживав  останній  опір
і  на  зізнання  залишалося  два  сети

крихкі  слова  і  поцілунки  на  порозі  -
холодні  клавіші  по  струнах  ретроспекцій
слова  летять:  ані  фригідності,  ані  ерекцій
прості  слова,  мов  залишки  корозій

і  вчинки  -  вже  не  вчинки,  просто  роси
у  тих  світанках,  захмілілих  й  непрозорих
але  твої  слова  -  несказані  на  жодному  порозі
ще  жодним  жестом  не  випрохують  покори

ще  жодних  драм:  ні  спади,  ані  злети
ніяких  спраглих  губ  -  одні  німі  прохання:
"Побудь  ще  трохи...  вже  не  перша  й,  мабуть,  не  остання
у  цьому  ранку,  що  дарує  нам  два  сети".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336547
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2012

Цигарки й коливо

Моя  правда  вам  не  пасує  -  
У  долонях  гербарій  та  сіно.
Бог  всміхається  голосно  й  синьо…
Знову  згадую  Його  ймення  всує

Ночі  втомлено  вклали  голови
Я  рахую  їм  волосини  сиві
Ранок  в  сонності  та  надриві
Надвечір’я  –  цигарки  й  коливо

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332689
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.04.2012

"Вассе" (есе)

Вассе  завжди  хапався  за  зброю,  коли  йому  пропонували  обійми.  В  нього  замало  часу  на  роздуми  і  надто  багато  амбіцій.  В  його  світі  раз  на  рік  зацвітали  фіалки,  але  це  могли  помітити  тільки  обрані  –  Вассе  не  з  тих,  хто  може  ось  так  запросто  відкрити  світу  власні  метаморфози.  
Тілесні  збочення  і  самолікування  стали  його  невід’ємною  частиною  після  того,  як  батько  сховавши  обличчя  в  долонях  зізнався,  що  чоловіки  насправді  не  плачуть.  Крізь  тонкі  щілини  між  пальцями  Вассе  побачив  батьковий  сум,  який  повважав  більш  ницим,  аніж  будь-які  сльози.  Тоді  сам  собою  напросився  висновок,  що  всі  люди  брешуть,  тільки  одні  брешуть  мовчки,  а  інші  при  цьому  ще  й  кричать  на  всі  сторони,  що  ненавидять  неправду.  
Вассе  приходить  додому  опівночі,  скидає  з  себе  одяг  і  решта  ночі  присвячує  пошукам  самого  себе.  В  нього  стиснені  зуби  і  надміру  похилі  плечі.  Його  брови  витанцьовують  аргентинське  танго,  коли  вухо  вловлює  розмови  сусідів.  Він  дратується  сам  на  себе  через  те,  що  йому  небайдуже,  як  живуть  інші.  
Десь  під  ранок  його  кімнату  наповнює  сирість  і  втома,  крізь  голі  відчинені  вікна  нахабно  вривається  новий  день.  Вассе  уже  ненавидить  його  за  суєту  і  безпардонність.  Проте  вдягається  і  йде,  тихо  причинивши  двері  своєї  трикімнатної  келії.  У  квартирі  залишається  тільки  втома  і  нічні  пошуки  людини  з  перпендикулярного  світу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331115
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2012

ти не можеш дихати смогом

Ти  не  можеш  дихати  смогом
Від  цього  –  нерви,  задуха  й  відчай
Рухи  сковані,  сумні  передпліччя,
Постійно  тягне  в  далекі  дороги

Ти  б    не  зміг  народитися  вдруге
В  місті,  де  не  ходять  трамваї
Я  не  зможу  залишитись  тобі  другом
Я  ж  тебе  насправді  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330365
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.04.2012

Він ненавидів все, що могло нагадати про шершнів

Він  ненавидів  все,  що  могло  нагадати  про  шершнів:
Липень,  ранок,  узбіччя,  солодкі  слова  і  черешні,
Всі  останні  події  і  сварки,  що    були  не  вперше,
Розмарин,  звук  трембіти,  розмови  далекі  й  тутешні…
Травостиглість  і  сором,  побої,  суди  та  арешти
Але  літо  померло,  далі  -    осінь,  а  потім  зима  врешті-решті
І  від  болю  залишились  тільки  тату  і  баллади  депешні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318061
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2012

мене навідав нині пан Сосюра

Моя  весна  нав’ючена  і  п’яна
З  застудою  й  неврозом,  наче  з  молотом  й  серпом  
Вривається,  як  протяг,  бавиться  з  моїм  котом
Й  болить,  неначе  свіжа  рвана  рана

Моя  весна  нестримна,  безталанна,
Хмільна  путана  на  вечірніх  вітражах.
З  весною  ми,  як  завжди,  на  ножах
От  тільки  я  –  більш  смертна,  а  вона  -  безперестанна

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316789
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2012

люди йдуть

люди  йдуть
і  кожен  -  зі  своєю  сіллю  на  ранах
з  пустелею  в  сплетінні  
у  картонних  обладунках.
і  в  кожного  є  хтось,  
кому  важлива  твоя  думка,
увага  і  душа  твоя  зіпрана...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313428
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2012

Карфаген

Всі  наші  шифри  були  дешифровані
(ми  навіть  не  встигли  змінити  паролі!)
Плани  розбиті  на  попіл  і  демонтовані,
як  давні  помешкання  у  Карфагені.  
Амбіцій  удосталь,  та  роздано  ролі,
костюми  й  поденні
І    ми  зіпсовані  -  
доволі
темні

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313000
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.02.2012

Мінерва

твоЯ  музика  аримічна,
як  порода  сейсмічна,
вічно  тиха  і  хардова  вічно
тільки  я  у  ній    -  потойбічна.

твоЯ  завжди  розкута  манера
не  дозволить  розслабитись  нервам
від  партера  і  до  партера
Арес  -  твій  бог,  мОя  -  Мінерва

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309130
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2012

грань

а  часом  скочить  скалкою  в  гортань
реальність,  крита  брендовим  шматтям,
що  пагон  змін  насправді  -  лиш  латаття
і  варто  би  назад,  але  переступила  грань

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307967
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2012

страх як не хочеться додому

Коли  важко,  я  виходжу  на  вулицю.  Іду  навпростець,  дивлячись  під  ноги.  Не  звертаючи  уваги  на  світлофори,  сітілайти,  шумні  компанії,  репліки.  Тоді  для  мене  нема  нічого.  Лише  безкінечна  порожнеча  міста,  що  стало  занадто  рідним,  щоб  зватися  моїм.
 В  нічному  кіоску  купляю  міцні  сигарети,  наповнююсь  їхнім  димом  до  запаморочення,  ковтаю  м’ятні  драже,  думаю.  Від  спогадів  навертаються  сльози,  і  я  спльовую  їх  на  бруківку,  ненавиджу  себе  за  тимчасову  слабкість  і  рушаю  далі.
У  барі  зустрічаю  друзів.  Ми  називаємо  це  місце  своїм.  Беззмістовні  балачки  не  запалюють,  а  дурні  питання  насторожують.  Прощаюся  і  виходжу  на  свіже  повітря.  Але  на  вулиці  так  само  важко  дихати.  Лютнева  сирість  закрадається  у  легені,  від  мокрого  снігу  починає  крутитися  волосся.  Намагаюся  проковтнути  набридливий  камінь,  але  він  залишається  тортурити  моє  горло.
Проходжу  неосвітленим  перевулком  повз  церкву.  Там  чомусь  горить  світло,  і  я  йду  на  нього,  як  злітаються  метелики  на  нічник.  Тут  тепло  і  затишно,  просторо  і  тихо.  Запалюю  тоненьку  свічку:  за  все  найкраще  і  ні  за  кого  окремо.  Свічка  вигинається  дугою  від  дотику  з  сусіднім  вогнем.  Я  намагаюсь  закріпити  її,  але  марно.
- Я  допоможу,  -  чую  поряд.
- В  чому?  –  питаю  у  високого  хлопця,  обличчям  схожого  до  ангела.
- З  цим  –  робить  жест  і  за  мить  підплавлює  кінець  свічки  і  ставить  у  отвір.
- Дякую…
Він  посміхається  і  йде.  Стаю  навколішки.  Молитва  плутається  з  думками,  і  я  вкотре  починаю  з  початку.  Врешті  говорю  своїми  словами,  постійно  прошу  вибачення  і  допомоги.  Плачу.
Мій  ангел  пильно  вдивляється.  Злітаю  по  високих  сходах  вниз.  Знову  запалюю  сигарету.  Яка  суперечливість  –  вийти  з  церкви  і  курити.  Повертаюся  на  центральну  вулицю.  Страх  як  не  хочеться  додому.  Розглядаю  оголошення.  Молодіжний  театр-експресія  сьогодні  дебютує  в  драмтеатрі.
- Ви  спізнилися  на…  годину,  -  лунає  з  каси.
- Все  одно.  Хочу  подивитись.
Купляю  квиток,  і  заходжу  до  зали.  Невчасний  прихід  викликає  у  публіки  більше  цікавості,  ніж  театральне  дійство.  Проте  вже  за  п’ять  хвилин  все  стає  на  свої  місця.  
Під  драйвове  гітарне  соло  хлопець  сипле  образами  своїй  дівчині.  Вона  нервово  закусує  губу,  шепоче  відчайдушне  «Це  не  так.  Не  так  це  все…»  Мені  жаль  її,  як  і  всіх,  кому  доводилось  бувати  у  такому  лайні.  Я  теж  у  їхньому  числі.  До  дідька  всі  ці  шмарклі.  Повсюди  одне  і  те  ж  саме.  Він  міг  повірити  в  мене,  міг  сказати,  як  цей  –  очі  в  очі,  а  не  телефоном.  Міг  пробачити,  переступити  через  свою  гордість.  Врешті,  міг  знайти  у  цьому  свою  провину.  Повинен  був…  би.  Але  все  позаду  і  нічого  не  зміниш.
Прокидаюсь  від  спогадів.  Моя  героїня  помирає  від  передозування  під  «Тhe  door’s».  Так,  дорси  допомагають  позбутися  «лайна  душі»,  але  я  ніколи  не  стану  ширятися  через  примхливого  бовдура.
Повертаюсь  додому.  На  зупинці  зібралося  чимало  людей.  Я  сідаю  на  лавку  і  дослухаюся  до    їхніх  розмов.  З  часом  починаю  змерзати,  встаю  і  тупочу  на  місці,  але  не  йду.
- Ви  так  довго  чекаєте?  –  питає  ангел,  я  впізнаю  його  і  топлюся.
- Ні.  Я  ще  була  в…  театрі.
- І  як?
- Таких  сцен  вдосталь  у  буденності,  але  поставлено  непогано.
- Женя,  -  простягає  руку.
- Роксолана,  -  подаю  незграбно  свою,  не  знаючи  до  чого  це  все.  Він  не  стискає  її  по-чоловічому,  а  повертає  горизонтально  і  накриває  лівою  долонею,  теплою  і  доброю.
- Ви  змерзли!
- Трошки.
- Може  ідемо  пішки,  скільки  чекати.
- Угу,  –  киваю  і  йду  за  ним,  нам  не  по  дорозі,  але  ж  «страх  як  не  хочеться  додому!»  
- Далеко  живете?
- Ні…
Не  хочу  казати,  де  саме  і  відвертаюсь.  Він  мовчить  і  дивиться.  Що  шукає  в  моїх  очах  і  для  чого  це  все  –  знову  задаюсь  питанням.
- Знаєте,  інколи  життя  показує  нам  велику  дулю.  Але  ми  не  можемо  нічого  змінити.  Хіба  посміхнутись.  Адже  це  насправді  найсмішніша  комбінація  з  трьох  пальців.
- Так.  Проте  від  цього  не  легше.
- І  це  нормально.  Треба  терпіти  і  чекати,  коли  все  стане  на  свої  місця.
- В  моєму  випадку  це  не  можливо
- Тим  краще.  Не  треба  буде  згадувати  колишнє.  Почнете  з  чистого.
- Ви  –  психолог?
- До  деякої  міри.
-  Я  не  люблю  психологів.
- Тоді,  я  зовсім  не  психолог.
Ми  зупиняємось,  щоб  пропустити  ряд  машин.  За  шклом  ловлю  рідний  чужий  погляд.  Опускаю  очі.  Його  машина  вже  зникла  за  наступним  поворотом,  а  серце  й  досі  б’є  в  бубен.  Мовчу,  бо  здається,  що  ці  удари  вирвуться  на  зовні  навіть  з  подихом.
- Вам  ще  далеко?  –  питає  Женя.
- Я  зараз  повертаю.
- Я  проведу.
- Не  варто.
- Мені  не  важко.
- Хочу  побути  сама.
- Ясно.
- Ні,  не  ображайся.  Просто  чомусь  так  хочеться.  
Прикушую  язика,  бо  розумію,  що  перейшла  на  ти.  Він  не  подає  виду.  Знову  простягає  руку:
- Було  приємно  познайомитись.
- Мені  теж.
Я  вже  знаю,  що  зараз  він  накриє  мою  долоню  своєю.  Посміхаюсь  і  йду.
Дивний  цей  вечір.  Такий  втрачений  і  приємний.  Ще  кілька  хвилин  аналізую  слова  ангела.  Хороший  він  –  одразу  ясно.

Кілька  днів  живу  новою  піснею.  «Я  не  одразу  збагнула,  хто  ти…»  -  наспівую  у  ванній.  Дописую  другий  куплет,  підбираю  акорди.  Третя  струна  без  обмотки  –  звучить  глухо  і  фальшиво.  Вже  не  йде  сніг,  все  потроху  топиться,  зранку  сонячно,  ввечері  сиро.  Пахне  весною.  Хочеться  жити.
На  вихідних  гуляю  містом.  Всі  якісь  збуджено  щасливі.  Від  цього    моторошно  і  млосно.  О,  чорт!  Сьогодні  сьоме.  Завтра  свято.  Проштовхуюся  між  групами  людей,  натикаюсь  на  знайому.  Не  хочу  з  нею  довго  базікати,  тому  кидаю  побіжне  «привіт»  і  біжу  далі.

Чую  знайомий  голос.  Славко?  Точно  він.  Це  щось  із  нового  джазового  альбому  –  проект  «Вночі»  -  здогадуюсь.  Вакарчук  виводить  своє  «Така,  як  ти,  буває  раз  на  все  життя…».  Купляю  диск  і  тішуся  з  такого  гарного  подарунка  самій  собі.  

Вдома  кидаю  все  на  mp3  і  прямую  в  «наше»  кафе.  Таня,  Марта  і  Роман  вже  чекають.
- Ти  могла  хоча  б  тут  повитягати  з  вух  оті  корки?
- Це  мої  «океанчики».  Послухай.  Я  просто  топлюся.
- Топиться  сніг,  а  ти  просто  дурієш,  -  зауважує  Ромка,  проте  слухає  моє    нове  цебе.


Настав  час  написати  info  про  себе.  Такій  зарозумілій,  як  я  легко  судити  про  інших,  але  важко  зізнатися  у  власних  слабостях.
Якщо  б  хтось  спитав,  чи  було  у  мене  нещасливе  кохання…  Не  знаю.  Фактично  було.  Але,  по-суті,  в  житті  це  єдине  стало  для  мене  найкращою  згадкою.  Я  була  щаслива.  Але  пройшов  час  і  нам  стало  тісно  одне  з  одним.  Я  просто  відпустила,  він  просто  не  витримав.  І,  я  вірю,  це  на  краще.
Лети,  моя  пташко,
У  своє  небо.
Як  не  можеш  ти  без  нього,
Тай  лети.
Лети,  моя  пташко.
Може  й  так  треба.
Та  все  далі  й  далі
Я  і  ти.
 Я  занадто  його  люблю,  щоб  тримати.  Тому  ні  про  що  не  жалію.
Коли  закінчується  ритміка,  хочеться  зупинитися,  побути  самій.  Mio  melancolique!  Я  люблю  і  ненавиджу  такі  дні.  В  душі  спокій,  тільки  погляд  сумний  і  байдужий.  Якщо  в  житті  зустріну  хоч  одну  людину,  яка  зрозуміє  і  витримає  мої  метаморфози,  ми  будемо  разом.

Ми  зустрілись  на  «старому  місці».  Я  була  заглушена  «Арією»,тому  не  знаю,  що  він  сказав  на  привітання.  Женя  посміхався  невинно,  як  немовля.
- Ти  знову  чекаєш  на  маршрутку?  –  запитав.
- Ні.  Просто  люблю  тут  посидіти.  Чесно  кажучи,  я  живу  зовсім  недалеко,  он  мій  будинок.
- Ти  маєш  на  увазі  ту  ?
- Так.
- То  чого  ж  ти  ішла  зі  мною  в  центр?
- Просто  так!  –  відрубала  і  відвернулась.  Від  чогось  стало  так  соромно  і  незручно.  Декілька  хвилин  ми  мовчали.  Відчувала  себе  тупо,  проте  іти  не  хотіла.  Щось  було  дивне  у  цьому  мовчанні,  в  його  очах,  моїй  поведінці.  Навіть  люди,  що  проходили  повз  здавалися  мені  іноземцями.  Ми  сиділи  на  лавці  й  дослухалися  до  чужих  розмов,  переглядалися  з  легкою  усмішкою,  як  шестикласники,  які  вперше  прогуляли  уроки.
Я  чхнула  разів  з  п’ять,  був  би  і  шостий,  але  стало  смішно  і  весь  кайф  перебився.
- Ти  чхаєш  як  дитина.  Дуже  потішно.
- Інколи  іду  на  рекорди.  Особливо  під  таким  як  зараз  разючим  сонцем.  А  відколи  це  ми  на  «ти»
- Віднині.  До  речі,  ти  перша  почала.  Пішли,  -  сказав  і  не  чекаючи  згоди  піднявся.  Без  бою  я  підкорилась.
Ми  ішли  алеєю  між  музеями.  Женя  розповідав,  як  знайшов  тут  одного  разу  чиїсь  мобільний,  передзвонив  до  дружини  його  власника,  а  вона  відмовилась  забрати  телефон  зі  словами  «так  йому  і  треба».  Він  був  захоплений  розповіддю,  простий,  наче  з  дитинства  знайомий.  Мені  подобалась  його  манера  жестикулювати,  невинний  погляд  –  чистий  як  після  сліз.  
- Ти  схожий  на  ангела,  -  вихопилось  у  мене.  Він  зупинився  і  здивовано  потупив  погляд.  –  Я  це  сказала  вголос?  О  Боже,  вибач.  Я  не  це  мала  на  увазі…
- Чим?
- Усім.  Це  просто  асоціація.
- І  з  ким  ще  я  в  тебе  асоціююся?
- Поки  що  ні  з  ким.
- А  ти  схожа  на…  весну.
- ?
- Ранню.  Таку  як  зараз.  Розгублену  і  невпевнену,  але  від  того  не  менше  бажану  і  прекрасну.
- От  і  добре.
- Угу.  Пішли  в  цукерню.  Он  вона.
Ми  сіли  за  невеличкий  овальний  столик.  Було  затишно.  «Ми  пишем  між  рядків,  читаєм  по  губах,  ми  знаєм  мову  риб.  І  хто  б  не  говорив,  нам,  що  б  не  говорив  все  сказано  давно»  -  лунало  з  динаміків.    Юлія  Міщенко  попала  в  стовідсоткове.  Я  задумалась.  І  все  ж  таки  інколи  дуже  кортить  почути  втішні  слова.  Ні,  я  не  люблю,  коли  мене  жаліють.  Просто  бувають  такі  моменти,  коли  ніяк  не  виходить  бути  сильною.
Женя,  мабуть,  помітив  мою  хандру,  бо  одразу  ж  почав  жартувати,  щось  у  стилі  «вище  носа!».  З  ним  було  легко  і  цікаво,  не  хотілось  згадувати  проблеми,  сумні  сторінки  минулого  і  тому  подібне.  Була  в  ньому  і  якась  незрозуміла  стриманість,  а  може  просто  не  звична  мені  витонченість.  Я  розуміла,  що  говорить  він  це  для  того,  щоб  розрадити  мене,  але  разом  з  тим,  його  слова  були  доречні,  вони  допомагали.
Він  пішов  розраховуватись,  я  хотіла  сама  за  себе  заплатити.
- Ну,  для  чого  ти?
- Я  не  можу  так.  Не  звикла.  Я  ж  тебе  зовсім  не  знаю.
- Ти  не  впізнала  би  мене  серед  міста?  Ну,  тоді  в  чому  справа?
Я  знову  піддалася.  Дивовижно.  І  з  чого  би  це  я  так  його  слухалась?  Сама  собі  дивуюсь.
Надворі  вже  стемніло.  На  головній  вулиці,  як  завжди,  багато  народу.  З  потеплінням  люди,  ніби  комашня,  повиходили  на  світ  Божий  з  тісних,  задушливих  квартир.  Як  добре.  В  такий  час  можна  повірити  в  казку,  закохатися  з  першого  погляду,  позбутися  поганої    звички…  Хочу  запам’ятати  цей  вечір.

Кілька  днів  я  шукала  з  ним  зустрічі:  йшла  повз  зупинку,  шукала  схожі  погляди,  пригадувала.  Але  не  було  жодної  ниточки,  щоб  вхопитись  і  знайти  його.  З  часам  почало  здаватись,  що  мій  ангел  –  витвір  уяви.  І  я  склала  руки.  Почала  забувати.
Останні  передпасхальні  дні  були  божевільними.  Ми  робили  номер  в  останню  ніч  перед  друком.  Зависали  комп’ютери,  гасло  світло,  пропадали  фотоілюстрації.
  У  вітрині  одного  з  магазинів  я  надибала  неймовірний  плетений  шарф,  в  кольорову  смужку.  Не  змогла  стриматись  і  за  мить  він  став  моїм.
На  свята  з’їхались  додому  однокласники.  Ми  зустрічаємось  біля  рідної  школи  і  довго  витріщалися  одне  на  одного.  Я  не  впізнавала  у  серйозних  обличчях  колишніх  підлітків.  В  кожного  склалося  по-різному:  хтось  вже  мав  власну  справу,  хтось  викладав,  дехто  непогано  заробляв  і  без  освіти.  Мене  запитали  про  подружнє  життя.  Я  чесно  зізналась,  що  ми  вже  давно  не  разом.  Реакція  була  жахливою:  ніхто  не  вірив.  Так,  вони  пам’ятали  його,  бо  ми  зустрічалися  від  одинадцятого  класу,  а  тепер…
- Так  повинно  було  бути.  Ми  могли  зустрічатись  ще  довго,  а  жити  –  ні.
Все  поділено  на  до  і  після,
На  тебе  і  мене.  Така  от  пісня.
Вечір  був  неймовірним.  Ми  забрели  до  озера  і  розмовляли  про  все  на  світі  і  ні  про  що  зокрема.  На  кілька  годин  я  стала  малою  і  наївною,  ще  не  зіпсутою  зовнішньою  правдою  і  великим  містом,  ще  недосвідченою  в  справах  виживання  і  самозахисту,  без  вигадок  і  фальшу.
Було  помітно,  що  інші  теж  впали  в  цю  ейфорію.  Ми  рушили  на  дискотеку.  Серед  нас  було  кілька  затятих  рокерів,  але  це  не  завадило  усім  веселитися,  тамуючи  спрагу  пивом    чи  розмовами. Хтозна,  може,  через  рік  ми  ще  більше  загрузнемо  в  собі  та  фінансах,  може,  дехто  з  нас  не  знайде  часу  на  такі  зустрічі  через  роботу,  статус,  сім’ю  чи  інше.  Але  на  той  момент  ми  були  такими  ж  як  кілька    років  тому:  різними  і  рідними.

  На  свята  купила  лише  дві  писанки  і  новий  кошик  із  зеленої  лози…  Ніколи  не  любила  свята,  але  Великдень  –  по-справжньому  великий  день.  Особливо  в  пору,  коли  цвітуть  квіти  і  все  зеленіє  за  ніч  до  невпізнання.  На  подвір’ях  гарно  і  чисто:  дерева  і  бордюри  побілені,  крони  вже  зелені  і  закривають  огидні  краєвиди  колись  діючих  фабрик.  Повітря  легке  і  тепле.  Хочеться  підкласти  ніс  під  сонце  і  просидіти  так  цілий  день,  дослухаючись  до  гугукання  голубів.
 Пасхальний  тиждень  весь  вільний.  Я  їду  до  бабці,  дивитись  на  Дністер,  відповідати  на  безкінечні  запитання,  розказувати  байки,  слухати  плітки  (  чи  робити  вигляд)…  Там  мало  лишніх  звуків.  Проте  багато  лишніх  розмов.  Прибирання,  салатна  лихоманка  і  безліч  дрібних  справ  відбивають  охоту  зайве  думати.  Бабця  напекла  пасок:  справжніх,  в  печі.  Надвечір  ми  разом  прогулюємось  лісом.  За  розмовами  доходимо  до  яру.  Внизу  шумить  вода.  Тут  яскраві  кольори  ріжуть  очі  –  салатовий  мох,  весняне  сонце  і  несподівані  три  сльози  (на  всього-на-всього  два  ока!),  від  чого  звідкись  з’являються  ще  фіолетові  відтінки.    Збираю  квіти,  як  в  лихоманці.  Просто  ховаю  погляд  від  бабці.  Сідає  сонце  і  ми  спішимо  додому…
Сьогодні  треба  заснути  раніше,  але  не  вийде.  Не  звикла  і  все.  Прийду  на  відправу  півсонною.  Проте  вимикаю  телевізор  і  слухаю  музику  тиші,  починаю  мріяти  про  літо.  Трошки  фантазії  і  ось  вони  поруч  –  розмиті  гірські  краєвиди,  холоднюча  вода  Пістиньки,  непрохідні  хащі.  А  потім  палюче  сонце,  а  ти  сидиш  у  затінку  і  спостерігаєш  як  закінчується  день.  Ніяких  тобі  «ще  не  встигла»,    жодних  телефонних  блокад.  А  ще  уявляю  літо  по-дівчачому  плоско:  улюблені  подерті  павутинкою  джинси,  білі  сандалі  на  низькому,  спідниці  по  п’яти  і  над  короткі…  люблю  літо  за  спрощеність  і  незіпсованість,  по-дитячому  сильно  і  довірливо  люблю.  
На  годиннику  друга.  Нема  на  коли  засинати,  тому  прокидаюсь  і  варю  каву.  Не  п’ю  її,  просто  насолоджуюсь  ароматом.  Завтра  буде  завтра
 І  ще  одне  горня  кави  
і  ще  одне  «Прощай,  на  добраніч»
Натягнуте  як  пір*я  пави.  
Завтра  настане  не  потім,  
а  вже  тепер  –  за  хвилину  часу,    
і  збиратись  в  далеку  дорогу
 як  до  сусіднього  шинквасу
 
Одягаюсь  і  малюю  очі,  стягую  волосся  у  високий  хвіст.  Чекаю.  Ну  ось.  В  дверях  з’являється  сонна  бабуся.
- Ти  вже?    -  відчувається  здивування
- Люблю  спостерігати,  як  бабця  ретельно  зав*язує  канадську  хустку.  Як  заправляє  ще  чорне  аж  вугільне  волосся,  як  патує  черевики..  люблю  її.
Повертаюсь    у  місто,  як  Коцюбинський  після  свого  «Intermezzo».  Дорогою  слухаю  Ламу.  Дуже  хочеться  співати,  відвертаюсь  до  вікна  і  шепочу  слова  пісні,  підтупую  ритм.  Помічаю  зацікавлені  погляди  і  закриваю  очі.  Прокидаюсь  у  Франківську.  Неймовірно!!!  Я  проспала…  Вирішую  скористатись  такою  нагодою  і  йду  погуляти  містом.
В  кінозалі  темно  і  тихо.  Тут  почуваюсь  більш  впевнено  ,  вмощуюсь  на  синьому  кріслі,  починаю  звикати  до  гучних  спец  ефектів.  В  тишу  прокрадається  чиєсь  запитання:  «Це  чотирнадцятий?..»  Киваю.  Хлопець  шумно  розпаковує  чіпси,  заважає  гучним  хрумкотінням.  На  екрані  розпал  Другої  Світової.  Деякі  з  оточення  Гітлера  готують  змову.  Пригадую  улюбленого  Ремарка  і  його  незбагненне  «Час  жити  і  час  помирати».  Добре,  що  не  всім  німцям  задурили  голову,  що  не  всі  піддаються  дресируванню…
- Славік,  -  кидає  репліку  сусід.
- Це  Ви  до  чого?
- Знайомлюся.  А  вас?
- А  я  думала  Ви  поперхнулись  чіпсами,  -  відрізаю.
- Довге  ж  ім\'я  у  Вас.
- Це  мало  бути  дотепно?
- А  хіба  не  так?  –  сміється,  але  все  ж  ніяковіє.  Підліток  і  край.
Відвертаюсь  і  знову  заглиблююсь  у  фільм.  В  контратаці  молодому  фріцу  відриває  голову  і  він  ще  кілька  хвилин  бігає  колами.  Славіку  це  чомусь  здалося  смішним  і  він  заливається  тонким  істеричним  реготом,  як  жінка…
- Ого.  Це  вже  проблема…  -  бурмочу  з  огидою.
- Вибачте.  Він  схожий  на  курча  з  відірваною  головою.
- Він  –  людина.  Жодна  смерть  не  може  бути  смішною.
- Але  ж  він  –  фашист,  ворог.
- Для  кого?  Для  Вас?  Що  він  Вам  поганого  зробив?
- Мені  нічого.  Я  тоді  ще  не  народився…
- Війна  –  це  масовий  психоз,  люди  вбивають  один  одного.  Не  дивлячись  в  очі,  прикриваючись  сумнівними  гаслами!
- Війна  –  політика  і  гроші.  Вона  не  повинна  бути  вигідною  тим,  хто  від  неї  потерпає
- Ось  бачите.  Ви  самі  розумієте,  що  це  безглуздо  і  не  смішно.  Він  мовчки  киває,  ніби  витактовуючи  хіт.  Дивак!
Після  фільму  сідаю  в  кав’ярні.  Люблю  самотньо  помулити  каву,  якщо  вона  справжня.  В  дверях  з’являється  вдоволена  міна  Славка.
- Дубель  два!  Можна  біля  вас  присісти?  –  без  вагань  сідає.  Я  при  піднімаю  брови..
- Для  чого?
- Хочу  знати  ваше  ім’я.
- Для  чого?
- Цікаво.
- А  мені  –  ні!
- Бо  ви  його  вже  знаєте…
Я  не  витримую  і  посміхаюсь.  Щось  таки  є  в  цьому  безголовому  бовдурові.  У  всякому  разі  такі  люди  безпечніші,  ніж  натхненні  розумники.  Двома  ковтками  допиваю  каву  і  йду…  В  центрі  людно.  Розміреним  кроком  прямую  до  Усипальні  Потоцьких  –  зараз  Музей  сакрального  мистецтва.  Звідти  лунає  барабанний  бій  –  дивно.
- Презентація.  Молоді  франківські  групи  часто  виступають  тут…  -  чую  поза  спиною.  От  заноза!
- Ти  чого  тут?
- Люблю  музику.
Ми  заходимо  всередину.
«Ти  ховаєш  в  долонях  правду
Стискаєш  в  обіймах  моє  майбутнє
Принижуєш  надмірною  увагою…»
- Це  хто?  –  питаю  у  Славка.
- Не  знаю.  Подобається?
- Ні.
- Мені  теж.  Йдемо  звідси.
- А  може  я  не  хочу?!
-  Тоді  не  йдемо.
Вже  через  годину  ми  були  на  виставці  в  Художній  галереї.  Абстракціоністи  завжди  мені  здавались  схибленими  або  бездарними.  Кілька  раз  я  нагружалася,  силуючись  щось  в  їхній  мазанині.  Не  дано!
Спостерігаю  за  дівчинкою  в  синіх  армійських  штанях  з  такого  ж  кольору  волоссям.  Вона  нервово  жестикулює,  пояснюючи  щось  чоловіку  в  костюмі.  Він  похитує  головою  в  такт  її  жестам  з  порожнім  холодом  в  очах.
  Одна  з  картин  –  смілива  і  яскрава.  В  розмитих  силуетах  впізнаю  жіночі  гені  талії,  кольори  проступають  крізь  подряпини  кремової  масляної  фарби.  Придивляюсь  до  назви.  В  кутику  обережно  виведено  «Окуляри».
- Ти  бачиш  тут  окуляри?  –  питаю.
- Лінзи  бачу,  очі  бачу.  А  окуляри  певне  ще  не  дошкрябали.
-  Ти  такий  самий  експерт  в  живописі  як  і  я.
-  О,  так!  Я  розуміюся  на  цьому,  -  сміється.  –  Тут    неподалік  є  чудове  кафе.  В  самому  центрі…
- «Реприза»?
- Так.  Звідки  знаєш?
- Ну  ти  ж  сказав  чудове…
Славко  працює  в  банку.  Напевне  він  не  завжди  такий  пустомеля.  За  короткий  час  я  розповіла  про  себе  більше,  ніж  треба,  сама  того  не  помічаючи.
- І  чим  сьогодні  живе  Коломия?
- Мріє  про  веселі  часи.  В  нас  нема  місць,  де  можна  було  б  непогано  відпочити…  розвалений  кінотеатр  не  працює,театр  переповнений  дитячими  виставами.  А  єдиний  у  всьому  місті  диско  бар  цікавий  хіба  школярам.
- І  як  ти  відпочиваєш?
- Кафе,  комп’ютер,  роверандум.
- Як  у  Софії  Андрухович?
- Майже,  -  звідки  він  знає  Софію  Андрухович???
- Останній  раз  я  був  у  твоєму  місті  в  2005-му.  На  концерті  «Океану  Ельзи».
-  А  хіба  вони  не  були  в  межах  туру  у  Франківську?
- Я  не  знаю.  На  той  час  тільки  повернувся  з  навчання.
- А  де  вчився?
- В  Києві.  Торгівельно-економічний.  А  ти?
- В  Чернівцях,  -  він  очікувано  глянув.  –  Журналістика.
- Серйозно?
- Так,  а  що?
- Це  цікаво.
- Кожна  професія  по-своєму  цікава.  Колись  мріяла  стати  археологом,  але  з  часом  зрозуміла,  що  українська  археологія  і  «Пригоди  Джека  Хантера»  -  різні  речі.
- Так.  Акторська  майстерність  зазвичай  теж  асоціюється  з  алеєю  зірок  і  аж  ніяк  не  з  роллю  Діда  Мороза  на  вечері  у  дитсадку…
- Точно!  –  ми  сміємось.
Задзвонив  телефон.  Це  Марта.  Я  вийшла  на  двір.
- Наталі,  ти  де?
- Я  ще  не  вдома.
-  А  коли  будеш?
- Яка  зараз  година?
- Сьома.
- Сьома?  В  дев’ятій  буду.
- Приходи  в  кафе.  Ми  чекаємо.
- Добре.
Повертаюсь  до  нашого  столика.
- Я  мушу  бігти.
- Що  сталось?
- Поки  нічого,  але  якщо  не  встигну  на  останній  автобус,  то  будуть  проблеми.
- Тоді  ідемо.
На  перехресті  Слава  зловив  таксі.  В  цьому  не  було  потреби  –  до  автовокзалу  п’ять  хвилин  іти.  На  зупинці  вишикувались  автобуси.  Івано-Франківськ  –  Чернівці,  20-00.  Чудово!
Я    пішла  купляти  квиток.  Оглянулась  і  вловила  його  погляд  –  такий
- Послухай,  не  треба  на  мене  так  дивитись…  -  кажу  пізніше.
- Як  так?  –  він  говорить  з  напівпосмішкою,  от  лис…  -  Я  здається  телефон  в  «Репризі»  залишив.
- Як  так?
- Дай  я  з  твого  наберу  свій  номер…
- Звичайно  ж  бери.
За  хвилину  із  внутрішньої  кишені  забринькав  ‘’Red  Hot  Chili  Peppers”.  На  прощання  він  сказав  лише  «до  зустрічі»,  підтягнувши  замок  на  моєму  батніку  під  саму  шию.
- Стає  холодно…
- Мугу,  -  я  киваю.
- Ну,  па-па,  -  посміхається.
- Щасливо.
Я  помахала  рукою  і  сіла  біля  вікна.  Добре  було  б  не  заснути,  щоб  потім  не  довелось  повертатись  із  Чернівців.  Ввімкнула  ‘’Evanescence’’  і  закрила  очі.
В  Отинії  мене  розбудила  Марта.
- До  дев’ятої  двадцять  хвилин…
- До  Коломиї  також,  -  відповідаю  сонно.
- Ти  звідки  їдеш?
- Потім  скажу.
Почало  моросити.  Спішно  чалапаю  вулицею.  В  мутному  диму  бару  ледве  розпізнаю  рідні  обличчя.  На  столі  шість  вже  порожніх  бокала.  Замовляю  чай  і  сідаю.
- Ну,  як  ти,  пропажа?  Де  була?
- У  бабці,  в  селі.
- Три  дні?
- Майже…
Лунає  дзвінок  –  невідомий  номер.
- Ало…
- Як  доїхала?
- Це  хто?
- Це  я  –  Славік.
- Славко?  А  звідки  мій  номер?
- Зберігся  у  вхідних.
- А…
- Ти  вже  вдома?
- П’ю  чай  з  друзями.
- А  чого  так  тихо?
- Бо  мене  тут  усі  слухають.
- Ясно.  Тоді  відпочивай.  І…солодких  снів.
- Ще  рано.  Але  дякую.  Тобі  теж,  -  вимикаю  телефон.
Ловлю  себе  з  дурнуватою  посмішкою,  а  три  пари  очі  дивляться  вимогливо  і  впритул.
- Знайомий,  -  пояснюю.
- Щось  не  пам’ятаю  серед  твоїх  знайомих  Славка…  -  Марта  хитро  мружить  очиська.
- Це  новий  знайомий.
- От  ти  даєш!  –  це  вже  Роман.  –  За  два  дні  на  глухому  хуторі  знайшла  собі  «нового  знайомого»!
- Треба  вміти,  -  відповідаю  і  відвертаюсь.  Усі  знають,  що  цей  жест  означає,  тому  більше  не  чекають  пояснень.
Ще  кілька  годин  ми  гуляємо  містом.  Дощ  вже  зупинився,  але  місто  порожнє.  Я  зриваю  гілочку  магнолії  –  все  одно  вони  відцвітають.  Магнолія  завжди  нагадує  мені  університет.  Біля  резиденції  з  початком  березня  зацвітали  білі  квіти,  схожі  на  орхідеї.  Вони  білозубо  посміхалися,  навіть  коли  ішов  пізній  сніг.  Кортить  повернути  той  час  назад.  Було  добре.  Хоча  тоді  я  цього  не  усвідомлювала.  Чому  минуле  нам  завжди  здається  простішим  ніж  сьогодення?

Травень  –  це  завжди  свято!  Хочеться  жити  для  завтра.  Як  у  «Скорпіонів».  На  одній  вулиці  можна  зустріти  абсолютно  по-різному  вдягнених  людей:  хтось  в  черевиках  і  півпальто,  хтось  –  у  футболці  та  кедах.  Дівчата  квапляться  загоріти,  хлопці  починають  натреновувати  м’язи,  пенсіонери  морочаться  із  своїми  дачами,  діти  чекають  на  канікули.
Біля  церкви  стоїть  ескорт,  прохожу  повз  –  згадую  про  Женю.  Пройшло  уже  два  місяці.  Його  ніде  нема.  Не  те  щоб  я  дуже  сумувала,  просто  якось  хочеться  побачити.
На  вихідних  збираюсь  з  Мартою  і  її  Віточкою  на  каруселі.  Мала  в  захваті  від  гірок,  хоч  боїться  висоти.  Тягне  мене  в  кімнату  страху,  а  я  не  хочу.
- Це  для  дітей,  -  опираюся.
- А  я  боюся  сама,  -  муркоче.
- Чого  ти  боїшся?
- Ну  це  ж  кімната  СТРАХУ!!!
Я  здалась.  Вітуся  чекає  жахливих  привидів,  але  від  дешевих  залякувань  ми  лише  регочемо  без  упину.  В  сльозах  виходимо  на  двір.
- Мам!  –  каже  Вітуся,  -  насправді  це  кімната  сміху!!!
Після  всього  ідемо  в  парк  на  обіцяне  морозиво.  Сідаємо  за  столик  на  дворі.  Віта  миттю  вливається  в  компанію  малюків  і  вже  не  хоче  ніякого  морозива.
- Я  вчора  бачила  твого  колишнього,  -  тихо  каже  Марта.
- І?
- Нічого,  просто  так  кажу.
- Я  майже  не  думаю  про  нього.  І  не  плачу…  ти  мала  рацію  –  час  лікує.
- Він  був  не  сам!
- Тим  краще  для  нього…
- Тебе  не  цікавить,  як  вона  виглядає?
- Не  дуже.  А  що?
- Просто  сіра  мишка!
- Ну  знаєш…  -  мені  не  зручно  про  це  говорити.
- А  як  там…?
- Славко?
- Так.
- Нормально.  Дзвонить  постійно.  Але  це  лише  дружба.
- Поки  що…  -  Марта  посміхається.
Я  не  відповідаю.  Сама  не  знаю,  як  це  розцінювати.  Ввечері  він  між  іншим  додає,  що  буде  думати  про  мене,  а  вранці  розповідає,  що  пізно  повернувся  і  не  виспався.  Іноді  дзвонить  по  шість  разів  на  день,  іноді  жодного.  Мені  від  цього  ніяково.

Понеділок  як  завжди  довгий  і  божевільний.  Я  повинна  дати  три  сторінки  тексту:  про  один  із  тутешніх  навчальних  закладів(на  праваз  реклами  офкорсе,  як  я  це  ненавиджу!),  також  про  якісь  спортивні  змагання  і  про  групу  паломників  до  Єрусалиму.  Беру  диктофон  і  йду  на  зустріч  в  коледж  –  спочатку  чорна  робота.  Говорити  особисто  з  директором  не  було  резону  –  вся  потрібна  інформація  була  у  флаєрі.  Але  робота  є  робота.    Коли  повертаюсь  в  редакцію.  Застаю  таку  собі  ідилію  –  новенька  Ліля  спекла  хлопцям  якихось  коржиків,  а  вони  і  без  того  кидають  на  неї  магнетичні  погляди.  Смішно.
 Нашвидку  зліплюю  статтю  і  перевидаю  її  на  верстку.
- Я  біжу  в  Міську  Раду!  –  кидаю  колегам.
- Що  там?
- Треба  дещо  уточнити…
- Давай  тоді.  Пап!
 
І  ось,  о  диво!,  назустріч  іде  він…    Посмішка  до  вух.  От  хитрун,  знає,  що  від  таких  маневрів  я  втрачаю  здатність  конфліктувати…
- Привіт,  сонце!  –  він.
- Привіт  пропажа,  -  я  зберігаю  серйозність,  все  ж  не  втрачаю  надії…
- Чому  ж  пропажа?  Хіба  мене  хтось  шукав?
- Та  хіба  ти  комусь  потрібен?,  -  оу,  походу  трохи  перебір.
- Треба  поговорити,  -  я  насторожуюсь
Ми  сидимо  у  мене  на  балконі.  Я  рюмсаю.  Він  мовчить.  Що  за  біс?  Яке  семінарство???  Він  їде  –  і  це  погано.  Чай  застиг,  я  обхоплюю  руками  підібгані  коліна,  він  гладить  па  голові  –  не  заспокоює.
- Сьогодні  бачимось  востаннє?  –  питаю.
- Ні!  Маємо  ще  місяць…
- Тоді  до  біса  сльози!
- Так!  Давай  проведемо  цей  час,  як  найкращі  друзі…
Хм!  Друзі,  -  я  замислююсь.  Ну  давай,  дівчинко,  ти  мріяла  стати  артисткою.  Камон!  Утни  свою  найкращу  роль  –  роль  подруги  для  коханого…
Мммм!  Солодка  весна…    Ми  прогулюємось  містом.  Назустріч  іде  Неля.  Я  насторожуюсь  –  коротким  привітом  з  нею  не  розминешся.  І  почалася  безкінечна  тарабанщина.  В  своїх    розповідях  вона  апелювала  до  Жені.  А  як  же!  Він,  як  чоловік,  повинен  був  підтримати.  Я  винувато  дивлюся  на  нього,  йому  ніяково…
- «Дрoчи  в  пляшку  з-під  мінералки!»  -  ось  що  я  йому  сказала  на  прощання.  Шикарно,  хіба  ні?  –  Неля  була  в  захваті  від  свого  дотепу.
Женя  дивиться  впритул,  мені  незручно.  Ми  швидко  прощаємось  і  йдемо  деякий  час  мовчки.
- І  багато  в  тебе  таки  знайомих?
- Ні,  але  цей  екземпляр  компенсує  усіх.  Вибач,  треба  було  не  зупинятись.
-  Тут  нема  нічого  такого,  -  сказав  він  холодно.
- Не  звертай  уваги.  В  неї  тяжке  життя.  Сирота,  працює  з  шістнадцяти  років  у  барах.  Це  її  зіпсувало.
-  Проте  не  всі  сироти  такі.  Можна  було  все  змінити.
-  Знаю,  але  вона  не  хоче  –  і  це  найгірше.
-  Ти  думаєш,  що  я  –  зануда?
- Ні!  Я  б  сказала.  І  взагалі  кожен  жива,  як  уміє…
- Так,  кожен  сходить  з  розуму  по-своєму,  -  він  посміхається.
- Можна  спитати?  –  несміливо  починаю  я.
- Кажи.
- А  чому  ти  вибрав  таке…  таку…  ну  релігію  одним  словом?
- На  певний  момент  це  єдине  спасло  мене.  Коли  тобі  п’ятнадцять,  хочеться  бути,  як  всі.  А  що,  коли  тебе  ці  всі  не  сприймають?  Я  втомився  від  нещирих  посмішок,  двозначних  реплік.  Втомився  не  встигати  за  часом  і  постійно  силувати  себе  завойовувати  чиюсь  прихильність.  Тільки  Бог  не  вимагає  від  людини  нічого,  крім  щирості.  Перед  Ним  не  треба  здаватися  крутим  і  впевненим  у  собі,  не  треба  блазнювати,  прогинатися.  Розумієш?
- Так.
Ми  мовчимо.
Я  вражена.  Ангели  теж  страждають,  вони  знають  різницю  між  справжнім  і  ювелірним.  Це  важливо.
В  парку  тихо.  Починається  моя  улюблена  пора  –  сідає  сонце  і  все  здається  казково-рожевим.  
- В  такий  час  люди  стають  добрішими.  Подивись  на  тих  з  пивом,  -  я  киваю  в  бік  зграйки.
- Не  знаю  як  щодо  них,  але  ти  зараз  схожа  на…  мою  маму:  спокійна  і  гармонійна.
- Як  її  звати?
- Її  звали  Христя…
- Звали?  Пробач,  я  не  знала,  дуже  негарно  вийшло…
- Це  було  давно.  Я  вже  пережив  і  змирився.
Знову  мовчимо.  Я  розумію,  що  не  варто  розпитувати,  але  й  переводити  розмову  на  дурниці  було  б  недоречно.
Діти  бігають  довкола  скульптури  оленів.  Це,  як  гаряча  точка  для  дітлахів  –  чимось  притягує.  В  мене  є  з  десяток  фото  на  цьому  місці.  Скільки  років  минуло,  а  відчуття  не  зникають.  Nostalgia!
Чую  дзвінок:
- Чекаємо!  –  це  Марта.
- Я  не  можу.
- Як  це?  Ми  ж  домовлялись!
- Добре,  чекай  хвилиночку.  –  питаю  Женю  як  він  ставиться  до  кавування.  Він  схвально  киває.  –  Ми  йдем,  -  гукаю  в  трубку  і  вимикаю  телефон,  щоб  не  чути  лишніх  запитань.
Не  люблю  знайомити  людей  між  собою…  особливо  ці  довгі  списки,  з  яких  все  одно  запам’ятовуєш  лише  останнього.  Марта  розпливається  у  посмішці,  Роман  тішиться  чоловічій  компанії.  
- So  nice  exemрlar!  –  шепоче  Марта  мені  на  вухо  (якогось  милого  перейшла  на  англійську!?)
- Yes?  But  we  are  only  good  friends…
- Ха!  До  пори  до  часу!  –  згадала-таки  солов’їну…
- Назавжди,  -  відрубую.  Марта  незадоволено  супиться.  –  Потім  все  поясню.
- Ми  йдемо  на  двір,  я  хочу  покурити,  -  оголошує  вона  квапливо.
- Він  –  майбутній  священник,  -  пояснюю  я  щойно  вийшли.
- Але  ж  не  Папа  Римський!
- Ти  не  розумієш.  Між  нами  щось  більше  ніж  ну  ти  знаєш.  З  ним  приємно  вести  бесіду  і  мовчати.  Просто  це  інше…
- Ясно.
- Нічого  тобі  не  ясно!
- Як  Славко?
- Ніяк…
- Не  дзвонить?
- Дзвонить.
- І?
- Лепоче  дурниці.
- Ну  знаєш!  Ти  хотіла  би  вислуховувати  роздуми  про  фінансову  кризу  і  коливання  валют?
- Ні,  але  не  вдало  проведений    вечір  у  компанії  легковажних  дівчат.
- З  чого  ти  взяла,  що  вони  легковажні?
- Ти  любиш  грати  в  карти  на  роздягання?
- Ого!    Але  це  не  так  страшно.  В  хлопця  здорові  інтереси.
- Добре  коли  тільки  інтереси.
- Ти  неможлива.
- А  ти  мене  постійно  сватаєш.
- Бо  не  хочу,  щоб  ти  тинялася  із  своїм  розпачем,  як  минулого  року.
- Я  тинялась  не  від  самотності,  а..
- О,  так!  Щоб  легше  поплакати.  Ходила,  як  примара  темними  вулицями.  Це  -  ненормально.  Ти  ж  сама  вирішила  жити  далі  –  і  жити  краще.  Так?
- Але  для  цього  мені  необов’язково  заморочуватися  кимось  іншим.  Не  можна  використовувати  інших  лише  для  самозаспокоєння.  Це  обман.
- Тоді  заведи  собі  спанієля,  взаємовигідна  турбота.
- Так  і  зроблю.
Роздратовано  відвертаюсь  і  йду.  Марта  не  звертає  на  мої  вибрики  жодної  уваги.  
- А  ми  замовили  вам  морозиво,  каже  Роман.
- А  ми  не  їмо  морозива!  –  Марта  як  завжди  зривається  на  ньому.
Женя  чомусь  задуманий.  Відсутнім  поглядом  втупився  у  ліхтарик.  Я  відчуваю,  що  щось  сталося.  Мовчу.  
- Жека,  давай  по  пиву,  -  широким  жестом  роман  кладе  свою  руку  на  плече  сусіда.
- Давай!  –  рішуче  відповідає  той.
Точно  щось  сталось  –  думаю.  Вичікую.  Марта  підхоплює  мою  думку:
- Ти  не  звертай  на  Романа,  він  завжди  багато  говорить.  Така  натура.
- Все  добре.  Я  навіть  радий,  що  він  так  багато  розказує,  дуже  цікаво,  -  дивиться  мені  в  очі:  з  докором,  розчаровано.  Від  цього  мені  свербить  потилиця  і  я  починаю  нервово  заправляти  волосся  за  вухо.
Вечір  закінчується.  На  дворі  вже  стемніло.  Ми  ідемо  вчотирьох  освітленою  вулицею  повз  Музей  писанки  і  літнє  кафе.  «День  у  день  життя  –  кольорове  кіно»  -  лунає  звідкілясь  «Бумбокс».  Стає  сумно.  Я  наповнюю  легені  весняним  ароматом,  десь  цвіте  черемха  і  бузок.  Вишні  вже  посипають  білим  конфетті  бруківку.  Від  чого  ж  ця  раптова  меланхолія?
Прощаємось  на  розі.  Прямуємо  бульваром  додому.  Він  уже  не  ангел,  я  вже  не  така,  як  колись.  Щось  змінилось.  Я  не  хочу  знати  правду,  тому  ні  про  що  не  питаю.
- Ти  не  довіряєш  мені?  –  риторичне  питання  звернене  до  мене.  Закусую  губу,  чекаю  продовження.  –  Хіба  я  такий  далекий  для  тебе,  хіба  заслужив  бути  обдуреним?
- Ти  про  що?  –  не  витримую  я,  висмикою  свою  руку  з  його  долоні.
- Про  твоє  одруження!
- І  розлучення?
- Так!
- А  що  це  міняє?
- Дещо  міняє.  Ти  це  приховала.
- Просто  не  випадало  можливості  сказати.
- Випадало!  І  не  раз.  Просто  для  тебе  не  має  ніякого  значення  моя  персона.  Тобі  легше  аналізувати  минуле  своїх  брутальних  подруг!
- Вона  мені  не  подруга.
- Як  і  я!
- Ти  теж  не  подруга,  -  зривається.
- Не  язви!
- Послухай,  я  не  обіцяла  говорити  тобі  правду  і  тільки  правду.  Не  присягалась  на  вірність  і  взагалі  не  розумію,  чого  ти  від  мене  хочеш.
- Ти,  ти…
- Що  я?
- Ти  просто  неможлива,  егоїстка,  така,  як  інші!
- Така,  така.  Не  небесна  і  без  німба!  І  багато  чого  роблю  не  так,  багато  чого  знаю  з  того,  чого  не  варта.  Я  бездумна  і  вітряна,  але  від  того  не  краща.  Але  тобі  зовсім  не  обов’язково  ходити  зі  мною  вулицями.  На  цьому  місці  ти  перший  підійшов,  тут  можемо  і  попрощатися.
-  Як  хочеш.  Але  знай:  ти  сама  робиш  навколо  себе  віп-зону,  сама  зводиш  і  нищиш  свій  обмежений  світ.  Я  не  маю  права  вчити  тебе  життя,  але  хотів  би  показати  тобі  щось  більше,  ніж  обкурені  бари.
- Якось  іншим  разом.
- Можливо.
-              Далі  піду  сама.
- Як  хочеш.  Я  у  всьому  з  тобою  згоджуюсь,  але  брехні  не  пробачу.
- То  почитай  заповіді.  Відкрий  очі  на  реальне  життя.  Буває  по-різному:  не  лише  добре  чи  погано.  Іноді  життя  не  біле  іне  чорне,  а  сіре  і  в  цяточку…  хоча…  Добраніч.
- Прощавай!
Йду  голосно  і  дзвінко.  Не  можу  від  цього  погляду  у  спину.  До  горла  підступає  образа.  Ніби  він  має  якесь  право  на  мої  таємниці.  А  Роман  теж  бовдур,  мельниця,  а  не  язик.  А,  зрештою,  все  правильно.  Якщо  його  лякає  моє  минуле,  то  хай  забирається  до  своїх…  ангелів.  І  все  ж  таки  він  так  схожий  на  чудо.
Цілу  ніч  мені  сняться  риби  –  великі  і  малі,  з  яскравими  плавниками  і  зеленими  очима.  Я  ширяю  між  ними  у  воді  і  жахаюся  дотику  їхніх  слизьких  тіл.  Пірнаю  до  дна  –  шукаю  плескатих  камінців,  а  знаходжу  мертву  пташку.  Вона  дивиться  на  мене  своїми  карими  очима,  сумно  і  безнадійно.  Я  витягаю  її  на  берег  і  розправляю  пір’я  на  її  крилах.  Викопую  для  неї  ямку,  але  повернувшись  бачу  лише  мокрий  слід  на  піску  від  її  тільця.  Тоді  сідаю  і  починаю  чекати  великої  хвилі,  заплющую  очі  на  мить  і  потім  застаю  зовсім  іншу  картину  –  сонце  сідає  прямо  у  воду,  підсвічує  її  прямо  зсередини,  розчиняється  в  ній,  як  крапелька  йоду  в  стакані  води.


Робота  перестала  цікавити.  Всі  слова  здаються  лишніми.  Я  прискіпуюсь  до  кожного  рядка,  як  результат  статті  виходять  короткі  та  сухі.  В  обід  наважуюсь  з  усіма  випити  коньяку.  Привід  не  має  жодного  значення.  «За  нас!»  -  кидаю  іншим  і  йду  на  зустріч  із  молодою  художницею.  На  деякий  час  мене  перестала  цікавити  музика  і  взагалі  люди.  Роблю  все  на  півавтоматі,  годинами  дивлюсь  дурнуваті  серіали  і  нагружаючі  новини.  Засинаю  о  десятій  і  не  хочу  прокидатись.  Не  відповідаю  на  дзвінки,  забуваю  (навмисно  чи  ні?)  мобільний  вдома.  Закинула  переписку  в  неті  і  гітару.  Вкотре  роблю  порядок  на  полицях.  Пересаджую  вазони  в  нові  глечики.  Починаю  ремонт  на  кухні.  Роблю  все  сама.  До  вечора  побілка  зроблена.  Відвалюється  права  рука,  але  це  ще  не  кінець.  Закидаю  в  пралку  теплі  куртки,  перепастовую  черевики  і  пакую  все  по  коробках.  Мию  чисті  вікна,  прибираю  в  під’їзді.  Через  вузьку  щілину  просовується  голова  сусідки.
- Щось  сталось?
- Ні.  Просто  прибираю…
- А,  ну  добраніч.
На  годиннику  нова  доба.  Сусідка,  мабуть,  подумала,  що  я  схибнулася.  Розвішую  мокрий  одяг  і  лягаю  спати.  До  біса,  стомлена  і  все  болить,  а  в  душі  все  одно  неспокій  буянить…
Дні  минають  з  користю,  але  без  потреби.  Завтра  перше  червня,  маю  іти  на  святкування  Дня  захисту  дітей.  Ввечері  можна  б  було  поїхати  за  місто.  Так  і  зроблю.
Люблю  спостерігати  за  дітьми.  Іноді  вони  виглядають  серйозніше  ніж  батьки.  Малюки  виводять  кольоровою  крейдою  свої
перші  шедеври  на  асфальті,  підписують  віршованими  рядками  із  штампованою  римою:  діти–квіти,  любов-знов,  Віточка  малює  себе  на  пелюстках  ромашки,  голова  виходить  непропорційно  великою.
- Це  щоб  очки  помістились.  –  пояснює  мені  весело.
Я  роблю  кілька  фото  і  йду  до  організаторів.  Записую  поспіхом  репліки  до  блокноту.
- Ви  там  щось  розберете?-  сміється  він.
- О,  цей  шифр  підвласний  лише  мені.
- Ну,  це  основне.
Я  дякую  за  розмову  і  очима  вишукую  Марту  з  Романом.  Помічаю  їх  на  іншій  стороні  вулиці.  Спішу  туди,  але  різко  зупиняюсь.  Женя!  Про  що  він  говорить  там  з  ними?!  Ретируюсь  в  найближчий  магазин.  Довга  черга  –  мій  рятівний  круг.  Купляю  соку.  Чекаю  на  здачу.
- Спрага?-  чую  знайомий  голос.
- Може  і  так.
- Давно  тебе  не  бачив.
- Я  переховувалась.  Знаєш,  залягла  на  дно,  -  не  пискуй  –  попереджую  сама  себе.
- Давай  забудемо  останню  розмову.
- Цю?
- Ні,  попередню,  -  він  терплячий,  як  граніт.
- Я  вже  давно  забула…
- От  і  добре.  А  тепер  треба  відсвяткувати.
- Що?
- І  те,  і  те…  -  ухиляється.  Все  одно  топлюся,  хоч  і  намагаюсь  приховати.
Марта  вже  чекає  біля  виходу.
- Куди  йдемо?  –  питає  нас.
- Десь  треба  присісти.
- В  прокуреному  барі,  -  знову  язвлю.  От  же  ж  цей  мені  язик!  Женя  ковтає  мої  слова  і  відвертається.  Роман  тягне  нас  в  літнє  кафе.  Мені  переходить,  знаходжу  втіху  в  розмові  з  Віточкою.  Її  допитливості  немає  меж,  а  я  люблю  її  посмішку  і  світлі  кучерики.  Ми,  як  давні  подруги  просто.
- А  ти  можеш  мені  бути  кумою?  –  питає  вона  зненацька.
- Швидше  ти  мені.
- А  яка  різниця?
- Різниця  велика.  Поки  в  тебе  буде  своє  мале,  я  стану  старою.  Швидше  ти  будеш  у  мене  на  хрестинах.
- А  коли?
- Це  я  не  знаю.
- Ну  то  з  чого  ти  взяла,  шо  швидше?
- Так  подумала.
- Ні.  Не  так  ти  подумала.
Смішні  ці  діти,  все  бачать  по-своєму..
Літо  завойовує  місто.  Перша  половина  дня  заганяє  людей  в  зашторені  квартири,  ховає  у  віконних  жалюзі,  під  вентиляторами  і  навісами.  Кілька  раз  ловлю  себе  на  думці  про  втечу  з  робочого  місця.  Врешті  відкладаю  інтерв’ю  на  вечір,  забігаю  додому  по  рушник  і  купальник  та  іду  на  Прут.  Сонце  щипає  мене  за  плечі,  штовхає  у  воду.  Тут  знаходжу  вдосталь  радості  та  спокою.
Повертаюсь  у  місто  щаслива  від  свого  подвигу,  хорошу  сієсту  добре  було  б  завершити  кількома  персиками.  Вдома  набираю  ванну,  в  очікуванні  слухаю  Crisa  Rea    та  читаю  Люко  Дашвар  «Кров  з  молоком».  Пам’ятаю  як  вперше  натрапила  на  постмодерністів.  Це  було  в  десятому  класі,  ще  тоді  як  вірила,  що  усі  письменники  великі  і  далекі.  А  ще  …  мертві.  Яке  ж  було  здивування,  коли  виявилось,  що  Ліна  Костенко  і  Дмитро  Павличко,  Павло  Загребельний  –  живі  люди!  Загребельного  вже  нема.  Тепер  йому  поставлять  кілька  пам’ятників,  назвуть  на  його  честь  деякі  віддалені  вулички,  присвоять  звання.  І  все,  він  –  уже  історія.  Для  мене  чотирнадцятилітньої  Любко  Дереш  (фактично  ровесник)  зі  своїм  «культом»  став  явищем  наближеним  до  кометного  спалаху.  Чудо  тай  годі.  В  університеті  Андрухович,  Іздрик,  Ірванець,  Прохасько,  Дереш,  Криштопа,  Жадан,  Покальчук(його  ми  теж  втратили  цього  року)  та  інші  стали  для  тих,  хто  ходив  на  їхні  літ  вечори,  звичайними  співрозмовниками.  Тоді  багато  хто  з  нас  почали  писати,  а  дехто  навпаки  –  перстали.  Для  мене  це  було  п’ять  років  мовчання.  Не  витиснувши  з  себе  жодного  рядка,  я  склала  колишнє  захоплення  у  нижню  шухляду.    Тоді  ж  закинула  і  гітару.  Відчувала  повну  неспроможність  почати  все  з  початку.  
        Мабуть  нездара
Мовчить  моя  гітара
Добре,  коли  знання  не  занижує  самооцінки.  Добре,  коли  є  чим  пишатися  і  це  не  миттєве,  а  щільне  як  константа.


Подзвонив  Женя:  
- Я  зайду  по  тебе  за  півгодини.
- Щось  не  хочеться  нікуди  іти.  Я  тількищо  покупалась  і  хочу  побути  вдома,  -  відповідаю  протяжно.
- Тоді  я  візьму  хороший  фільм.
- Мугу,  -  погоджуюсь  і  киваю  так,  ніби  він  може  це  бачити.
Відкриваю  балконні  двері.  Знадвору  доносяться  дзвінкі  дитячі  голосочки.  Вже  достигає  аґрус,  але  малеча  не  чекає  серпня  і  об’їдає  зелепуху  із  задоволенням.  Я  теж  так  робила  у  їхньому  віці.
Згадую  бабусину  черешню.  Вже  достигли  ягідки,  напевне.  Любила  лазити  по  ній  аж  на  самий  вершечок,  не  раз  падала,  але  вчасно  хапалася  за  нижні  гілки  і  кликала  бабцю  на  допомогу.  А  ще  там  в  лісі  купа  грибів.  А  мене  цікавили  тільки  лисички,  в  мохах  над  самим  Дністром.  Треба  вирватись  на  вихідні  в  село.

 На  Івана  Купала  ми  їдемо  в  Шешори.  Цікавість  не  в  купанні  та  шашликах,  а  у  зміні.  По  поверненні  додому  гостріше  відчуваю  любов  до  рідного  міста,  навіть  задушливі  квартири  здаються  затишними  і  рідними.
За  кілька  днів  у  мене  день  народження.  Вітуся  в  захваті  від  такої  ідеї,  вона    ще  не  знає,  що  її  залишать  у  бабусі.  Я  не  хочу  засмучувати  її,  тому  продовжую  вислуховувати  затійливі  пропозиції.
В  суботній  ранок  ми  вчотирьох  сідаємо  на  стару  втомлену  життям  і  часом  «Червону  Руту»  до  Рахова.  В  Яблунові  виходимо  і  поволі  топаєм  липневою  спекою  під  тягарем  пузатих  рюкзаків.  Дашок  мого  блайзера  трохи  рятує  від  сонця,  але  заважає  дивитися  на  друзів.  Я  високо  задираю  голову  і  споcтерігаю  за  Мартою  з  Романом,  поділених  на  ліво  і  право  моїм  носом.  Підійматися  вгору  важко.  Ми  вже  стомлені  півторигодинною  спекою  і  пихтимо,  як  чайники.  Нарешті  виходимо  на  рівнину.  Розкладаємо  палатки  ближче  до  річки.  Хлопці  постійно  щось  мудрують  із  сосновими  гілками,  вимощують  ними  увесь  верх  чотиримісної  палатки,  двомісну  залишають  в  спокою  –  все  одно  там  лише  продукти.  Ми  з  Мартою  лише  перемигуємось  –  напевне,  просто  вони  втомились.  За  годину  вже  горять  дві  ватри:  одна  під  казанком,  друга  під  шашлик.
Поки  є  час,  ми  лягаємо  на  сонці  позагаряти.  Роман  –  невгамовний:  набирає  з  річки  води  і  поливає  нас  –  беззахисних  і  сонних.  От  тиран!  Телефон  тут  майже  не  ловить  і  мені  час  від  часу  надходять  звіти  про  пропущені  дзвінки.  Ми  підіймаємось  із  Мартою  вище  на  гору.  Це  смішно,  адже  приходиться  раптово  зупинятися,  помітивши  маячок  сигналу  покриття.  Як  з  міношукачем.
- Мені  телефонував  Славко,  -я.
- Вітав?
- Ні,  не  було  зв’язку.
- Передзвони  сама.
- Це  негарно.
- Негарно  водити  двох  хлопців  за  ніс.  Передзвони  і  все.
- Я  не  воджу.
- Я  знаю.
- Тоді  навіщо  говориш?
- Бо  це  так  виглядає.
- Ідемо  вище.
Ми  підіймаємось  вище.  Знаходимо  білого  гриба  –  величезний  і  червивий.  Все  одно  беремо  –  похизуємося  перед  хлопцями.  Сідаємо  на  зруб  і  милуємось  краєвидом.
- Все-таки  добре,  що  ми  вирвались,  -  замріяно  каже  Марта.  –  Останній  раз  я  була  ще  до  Віточки  –  років  шість  тому.
- Ого!  А  я,  а  я…  давно  була.  Теж.
- З  ним?
- Ну.
- Забудь.  
- Прийду  додому  і  витру  з  пам’яті.
- Якби  ж  таке  було  можливо.  Пам’ятаєш  той  фільм  з  Джимом  Керрі  та  Кейт  Уінслет?
- Ага.
Мовчимо.  Кожен  думає  про  своє.  Марта  тільки  ззовні  така  впевнена  і  рішуча.  Іноді  її  розвозить  і  сипляться  спогади,  як  водоспад  в  Яремче.  Вона  завагітніла  в  сімнадцять.  За  тиждень  до  весілля  застала  того  засланця  у  ліжку  зі  своєю  подругою.  От  лaжа.
 Це  зараз  є  доросла  донечка,  є  Роман,  готовий  на  все  заради  них  обох,  є  друзі…  а  тоді?  Я  бачу,  як  їй  важко  згадувати  ті  часи,  не  уявляю  як  вона  пережила  усе  те  лaйно.
  Марта  тормосить  мене  за  руку  і  я  повертаюсь  назад  в  реальність.
- Що?
-  Телефон  дзвонить!
- Алло,  –  підіймаю  слухавку.  –  привіт,  Слава.
-  Де  ти  пропала?  Цілий  день  видзвонюю.
-  Тут  нема  зв’язку.  Я  в  горах.
-  В  горах?  З  ким?
-  З  друзями.
-  А  де  саме?
- В  Яблунові.
-  На  базі?
-  Ні,  з  палатками.
- Ти  думаєш  я  забув  про  твоє  день  народження?
-  Ну,  напевне,  не  забув…
-  Так!  Вітаю.  Не  люблю    поздоровляти  в  стилі  щастя-здоров»я.  бажаю  тільки  одного:  хай  цього  року  в  тебе  збудеться  хоча  б  одне  заповітне  бажання.
- Дякую.  Це  було  б  дуже  добре.
- А  яка  в  тебе  мрія?
-  О,  їх  багато!
- А  найперша?
- Не  скажу,  секрет.
- Для  мене?
-  Для  всіх.
-  Сподіваюсь,  ти  не  мрієш  пограбувати  банк?
-  Ти  як  здогадався?  Мою  на  приміті  один  таки,  у  Франику…
- Мій?
- Ага!
- Краще  не  треба.  
- Багато  охорони?
-  Ні,  мало  готівки.  
Ми  сміємось,  Марта  намагається  зрозуміти  про  що  йдеться.
- Коли  ти  будеш  вдома?
- В  понеділок.
- Ого!  Ви  на  дві  ночі.
- Так.  І  на  три  дні.
- Оце  так.  Тоді  я  хочу  до  вас.
- Давай,  -  жартом  на  жарт.
-  Що  привезти?
- Гітару  і  ящик  пива.
-  Добре.
Мовчимо.
- Я  серйозно,  -  він.
- Я  теж,  -  відповідаю,  але  вже  не  сміюсь.
-  Як  вас  знайти?
- Ми  на..  ми  тут…  а  ти  чесно  хочеш  приїхати?
- На  повному  серйозі.  В  мене  відпустка.  Ще  тиждень.  Ти  ж  знаєш.  Треба  ж  розвіятись.
Мені  це  вже  зовсім  не  смішно,  ні,  я  не  проти.  Нехай  їде.  Але  як  це  зрозуміти?
- Ти  чим  приїдеш?
-  Не  знаю  ще.  Там  можна  десь  залишити  машину?
- Так,  на  стоянці  біля  бази  відпочинку.
-  Тоді  я  їду  машиною.  Передзвоню,  коли  буду  під’їжджати.
- Добре.
- До  зустрічі?
-  Ага!
Марта  дивиться  впритул.  
- Гості?
- Славік  їде  сюди.
- Що  скаже  Женя?
- А  що  він  має  казати?    Він  мені  такий  самий  друг,  як  Славко  чи  Роман.  Все  буде  ок!
- Хотілось  би  вірити.
Ми  повертаємось  назад.  Хлопці  уже  все  приготували.  Марта  витягає  із  своєї  торби  декоративну  коробочку.
- Це  тобі,  -  простягає.
- Ну  ви  чудаки.  Тягнули  з  собою  в  гори.
Мені  завжди  ніяково  розпаковувати  перед  кимось  подарунки.  Але  вони  чекають.  Витягаю  два  пакуночка  –  лижні  окуляри  і  добротні  балонові  рукавиці.
- Дякую,  але  не  варто  було  так  тратитися,  -  ддразу  ж  міряю.
- Тепер  ти  професійний  лижник.  Ти  ж  це  любиш.
-  Так.  Мені  дуже  подобається…
-  А  це  від  мене.  Не  такий  великий,  але  щиро,  -  говорить  Женя.
 В  меленькій  оксамитовій  коробочці  срібне  кольє  і  сережки  в  грецькому  стилі.  
- Вони  безподобні,  -  масивне  срібло  вабить  поміряти.  –  Навіть  не  хочеться  знімати.
-  Ну  то  не  знімай.
-  Ні,  ще  загублю,  -  обережно  складаю  усе  назад.  Цілую  їх  всіх  із  вдячністю.
Ми  сідаємо  на  ковдру.  Вогонь  вже  погас.  Легкий  дим  всотується  у  волосся  і  одяг,  про  щось  шепоче  річка,  чомусь  мовчать  дерева.  А  мені  так  добре  на  душі  від  усвідомлення  того,  що  поряд  такі  милі  і  рідні  друзі.
- До  нас  зараз  приєднається  Славко,  -  випалює  Марта.
-  Хто  це?  –  питає  Женя.
-  Мій  друг.
- А  чому  я  його  ніколи  не  бачив?
- Він  живе  у  Франківську.
-  Ясно.
Роман  мовчки  наминає,  хоч  за  це  дякую.  Починає  хрипіти  радіоприймач.  Напевне  буде  дощ.  Але  це  не  на  довго.  Тут  все  швидкоплинне  і  відносне.  
 Надвечір  подзвонив  Славко.  Він  уже  приїхав.
- Марта,  ти  підеш  зі  мною  його  зустріти?-  запитую.
- Я  піду,  -  вмішується  Женя.
-  А  я  за  той  час  поприбираю  тут,  -  додає  Марта.
 Ми  йдемо  вниз  стежкою.  Щоразу  тягне    збігти,  але  це  ризиковано,  можна  заробити  собі  привіт  сосновою  гілкою  по  чолі.  Женя  насвистує  Скорпіонс,  подає  руку,  я  зіскакую  з  високого  берега.  Ми  виходимо  на  дорогу.
- Ти  не  хочеш  мені  розказати  про  нового  друга?-  питає  ніби  між  іншим.
- Звичайний  хлопець,  трохи  забавний,  чимось  схожий  до  Романа.
- Давній  знайомий?
- Ні,  я  знаю  його  з  весни.
Мовчимо.  Наближаємось  до  бази.  Славко  курить,  притулившись  до  капоту  своєї  шкоди.  Я  підкрадаюсь  і  закриваю  долонями  йому  очі.
- Руслана,  -  він  повертається  і  підхоплює  мене  в  обійми.  Цілує  в  чоло  і  ніс.  –  А  хто  забув  мене  запросити  ?  –  питає  з  усмішкою.
- А  я  і  не  забула.  Бачиш,  ти  справжній  друг,  приїхав  сам,  так  і  інші.
Славік  помічає  Женю.  Я  знайомлю  їх.  З  багажника  виймаємо  гітару,  пиво,  якісь  пакунки  і  квіти  –  мої  улюблені  декоративні  соняхи.
- Звідки  ти  знаєш,  що  я  їх  люблю?
-  Просто  вони  мені  нагадали  тебе,  -  знову  посміхається.  –  А  як  тобі  це,  -  показує  на  гітару.
-  Це  ж  «Ямаха»,  красуня.  Твоя?
- Ні,  твоя.
- Що??
- З  днем  народження.
- Я  не  можу  її  прийняти.  Це  занадто.
- Перестань.  Інакше  я  повернусь  додому.
- Срібні  струни,  який  звук,  -  проводжу  пальцем.  –  Це  чудо!
- Я  зробив  усе  як  ти  просила.  Ось  пиво.
- Я  жартувала.  До  того  ж  про  гітару,  в  тебе  ж  є  «Кремона»
-  Так,  але  тоді  б  прийшлося  мудрувати  з  подарунком…
Славік  обіймає  мене  за  плечі  і  знову  цілує  в  чоло.  Ми  вирішуємо  під’їхати    трасою,  щоб  не  тягнути  пакунки.  Славко  повертається  паркувати  машину.  Я  бринькаю,  присівши  навшпиньки.  Женя  присів  нa  ящик  і  підтупує  мені  ногою.
Вечір  видався  на  славу.  П’ятеро  в  горах  зробили  революцію.  Гучна  музика,  нічні  купання.  Роман  затіяв  хованки.  В  лісовій  мряці  трохи  страшно,  тому  я  погано  шифрую  ся  і  постійно  програю.  Навечір    підігріваємо  в  казанку  вино,  додаємо  гвоздики  і  кориці.  Потім  нічого  не  пам’ятаю.
Ранок  сирий  і  холодний.  Ніяк  не  наважуюсь  вилізти  із  спального  мішка.  Женя,  Марта  і  Роман  вже  порядкують  на  дворі.  Славко  спить  без  задніх.  Я  натягую  батнік.    Довго  не  можу  знайти  кросовок.  Перевертаю  все  верх  дном.
- Що  шукаєш?  –  чую  хриплуватий  голос  Славка.
- Вибач,  що  розбудила.  Десь  загубила  кросовок.
- Ти  його  ще  вчора  загубила,  він  упав  у  річку,  сушиться  надворі.
-  І  що  мені  робити?
- Бери  мої.  Я  ще  трохи  посплю.
- Ах  ти  ж  соня,  ах  ти  ж  алкашля,  -  жартую  і  починаю  лоскотати.
- Я  алкашня?  А  хто  вчора  реготав  годину,  запускав  у  всіх  капцями,  пішов  у  туалет  і  загубився?  я?!
- Ти…  і  Марта.
-  Ого!  Ніч  орта  не  пам’ятаю.
- Ага,  а  обзиваєшся.
Я  вражена.  Такий  сором.
-  І  довго  нам  не  було?
- Майже  годину  шукали.
-  І  що?
- Ви  спали?
- Де?
- На  пеньках.
- Ого!
Вилажу  з  палатки.
-  Ше  одна  звєзда!  –  викрикує  Роман.я  невинно  посміхаюсь.-  Давай  без  цих  прийомчиків,  не  спасе.
- Ну  вибач,  це  так  смішно.
- А  мені  було  зовсім  не  смішно  опівночі  по  горах  лазити.
- Ти  щось  пам\'ятаєш?  –  питаю  у  Марти.  Вона  кривить  губами.  –  Я  теж.  Це  все  через  ваші  глінтвейни.
-  Та,  тепер  я  винен.  –  розводить  руками  Роман.
Женя  порпається  гіллякою  у  вогні,  наливає  в  горнятко  кави  і  підходить.
-  Як  самопочуття?-  питає  ніжно.
- Нормально.  Але  так  соромно.  –  Він    відкидає  прядку  з  чола,  обіймає  і  підводить  ближче  до  вогнищi.
- Був  дощ?  –  питаю.
-  Ще  вночі.
- Так  сиро.  
- Я  принесу  плед.
Повітря  густе  і  чисте.  В  голові  такий  самий  туман.  підгинаю  кoліна  під  бороду  і  смакую  каву.    
 –    Пахне  димом.  Але  смачна.
Марта  киває,  не  відриваючи  погляду  від  вогню.  З  лісу  виходить  чоловік  з  пластиковим  відром,  грибник.  Треба  і  нам  піти  в  розвідку.  Як  тут  добре!
В  капцях  сорок  п’ятого  розміру  не  дуже  зручно  стрибати  по  схилах,  але  так  хочеться  знайти  хоча  б  щось.  Ми  раз  по  раз  перегукуємось.  Я  втомлено  сідаю  на  повалений  стовбур.  Рахую  «здобич»:  три  білих,  вісім  козарів,  сироїжки  мене  не  цікавлять.  Марті  пофортунило  –  в  неї  пів  пакета  білих,  один  в  один.  Повертаємось  до  палатки.
- Ти  ще  спиш?  –  запитую  у  Славка.
- А  що  мені  робити?  Я  ж  без  капців..  –  оправдовується  і  починає  вдягатись.
Я  вмощуюсь  на  капі  під  сонце,  знімаю  светер  і  шкарпетки.  Рома  чистить  гриби,  Марта  варить  картоплю,  я  нарізаю  огірки  з  помідорами,  відкриваю  консерви.  Женя  тягне  кілька  сухих  гіляк.  Славко  розтрясає  палатку,  знімає  гілки  і  ставить  їх  просохнути.  Смакуємо  пиво,  виспівуємо  «Лиш  вона»  під  гітару.  Ідилія.  Женя  знайшов  невеличку  колоду  і  витесує  з  неї  якесь  цебе.  На  березі  ростуть  ромашки.  Ми  з  Мартою  вже  поклали  на  них  око.  А  ще  знайшли  чебрець  і  м’яту,  нариваємо  їх  по  оберемку  і  складаємо  в  тіні.
Граємо  в  брідж,  хто  програє,  той  прибирає  і  готує  вечерю.  Я  тримаюсь  до  останнього,  але  все  ж  програю.  Потім  шкваримось  і  дурня  на  пиво.  Тут  ми  х  Мартою  і    дали  джазу.  Хлопці  вже  лише  шукали  приводу  закінчити  гру.  Я  вимагаю  персиків  замість  пива,  жартую,  звичайно  ж  –  звідки  в  Карпатах  персики.
Пообіді  вирішую  написати  статтю  про  відпочинок  в  горах  .  назва  проста  –  «Дешево  і  сердито».
Ми  фотографуємось,  знімаємо  кілька  відеороликів,  переглядаємо  попередні  –  це  трохи  прояснює  події  вчорашнього  вечора,  який  сором!
Ввечері  розповідаємо  страшні  історії  про  духів,  аномалії,  полтергейстів…  Женя  розповідав,  як  в  останній  місіонерській  подорожі  один  біснуватий  боровся  сам  із  собою,  викрикував  різне  на  іноземних  мовах.  Називав  невідомі  імена.  А  наступного  дня  виявилось,  що  він  не  вчений  і  крім  української  та  російської  більше  ніяких  мов  не  знає.  А  то  біла  німецька  чи  фламанська.    Згодом  стало  відомо,  що  його  дід  був  німецьким  солдатом,  порядкував  на  окупованій  території  Львова,  знущався  з  наших  жінок,  відправляв  людей  на  примусові  роботи  в  Німеччину.    Після  війни  бабуся  повернулася  сюди  з  двома  дітьми  і  стала  ворогом  народу.  Отже  генетична  пам’ять  і  демони?  Мені  мороз  пішов  по  спині.  Які  страшні  часи.  Добре,  що  вони  минули.
В  цей  вечір  обійшлося  без  вина  –  зголосилися  всі.  позасинали.  вийшла  на  двір,  сідаю  біля  тліючого  вогню.
- Не  спиться?  –  це  Женя.
- Так.
- Про  що  думаєш?
-  Та  так…
- Я  хотів  давно  пояснити.  Тоді  в  сварці  наговорив  лишнього.  Постарайся  зрозуміти,  ти  для  мене  багато  важиш.  Це  не  дурна  ревність.  Я  хотів  стати  священником.  Це  для  мене  важливо.
- Я  знаю.
-  Ні,  не  знаєш.  Ви  були  вінчані.  А  другого  разу  не  дано.  А  мені  не  можна  жити  лише  за  паспортом.
Я  мовчу,  заціпило.
- Ти  розумієш  про  що  я?,  -  продовжує.  –  ніколи  не  думав,  що  доведеться  зізнаватись  в  цьому  у  якості  виправдовування.  Але  ти  все  правильно  зробила.  До  чого  тут  минуле  і  закони?  Я  тобі  лише  друг  і  так  буде.  Тепер  мені  все  ясно.
- Нічого  тобі  не  ясно,  -  видавлюю.  –  але  давай  більше  не  будемо  про  це.
-  Добре,  -  він  сідає  поряд  і  пригортає.  Я  чую  як  гепає  його  серце.  Щільніше  закутуюсь  у  плед  і  спостерігаю  за  вогниками  у  попелі.  І  все  ж  таки  він  дуже  схожий  на  ангела,  не  лише  ззовні.  Женя  гладить  моє  волосся,  збирає  його  вкупку  і  притуляється  губами  до  тім’я.  я  чую  його  теплиі  видихи  і  закриваю  очі.
Вчора  Женя  заговорив  про  від’їзд.  Нічого  конкретного.  Куди,  коли,  на  скільки???  Останнім  часом  став  замкнути  і  далеким.  Іноді  раптово  хапає  за  руки  і  притискає  до  себе.      Я    розумію,  що  це  все  неспроста,  але  добитися  відвертості  не  можу.  Нещодавно  приніс  мені  виточеного  з  дерева  дельфіна.
- Він  такий,  як  ти,  -  мовчить.  –  Вільний  і  щасливий  від  цього.
- Кожен  любить  свободу…
- Так,  але  не  так,  як  ти.
Ми  гойдаємось  на  дитячих  качелях,  я  співаю  Вакарчука  «Не  йди».  До  чого  це  все???

Марта  посварилась  з  Романом.  Цю  трагедію  ми  запиваємо  шампанським  під  накриттям  у  «Джемі».  Причина,  як  завжди,  не  варта  уваги.  Вітуся  виступає  арбітром  і  спікером  водночас:  носить  меседжі  від  одного  до  другого,  і  це  при  тому,  що  живуть  в  одній  квартирі.  
- Ви  задовбаєте  дитину  своїми  дурощами!  –  обурююся  я.
- О,  давай  не  будемо.  З  усіх  найбільше  мені  перепало,  бо  я  це  все  почала.
- Якщо  так,  то  розхльобуй.  Підійди  і  вибачся.
- Я?!  За  що?  За  те,  що  він  прийшов  до  мене  на  роботу  готовий?  За  те,  що  жартував  з  секретаркою  чи  за  те,  що  запросив  мого  шефа  в  гості?
- Ну  він  же  не  в  собі  був.  До  того  ж  це  вперше.
- Я  не  розумію:  ти  на  чиєму  боці?
- А  ви  на  різних  берегах?
Це  все  марно.  Два  дні  –  це  час,  за  який  вони  завжди  оголошують  капітуляцію.  Нишком  пишу  Роману  sms  де  ми  і  запрошую  приєднатися.  «Що  Марта  попросила?»  -  відписує.  «Так»  -  збрехала  «во  благо».
За  півгодини  помічаю  його  серед  натовпу,  він  вітається  і  чмокає  Марту  в  щічку.  Вона  не  опирається  –  добрий  знак.  Ми  ведемо  милу  бесіду,  я  відчуваю,  як  падають  стіни  між  ними  і  вирішую  робити  ноги.  Вони  залишаються,  отже  все  вдалось.
 На  День  міста  стандартний  концерт  під  ратушею.  Молоді  таланти  чергуються  із  нікому  невідомими,  проте  вже  чимось  заслуженими  артистами  України.  Нудьга.  Ми  відправляємось  в  парк,  розчиняємось  в  хмарі  народу.    Жарти  не  втамовують  порожнечі  всередині,  а  музика  не  зігріває.  Зіславшись  на  втому,  іду  додому..  треба  побути  самій.
Прокидаюсь  від  вибухів  салютів  близько  півночі.  Спостерігаю  за  яскравими  вогниками,  що  котяться  вниз,  втрачаючи  блиск  і  силу.  Зовсім  як  люди.  Живемо  від  польоту  до  падіння,  розчиняємось  в  порохових  ямах,  змиваємось  дощем,  залишаючи  поодинокі  згадки.

- Що  трапилось?  –  Марта  застигає  на  порозі  відчинених  дверей.
- Все  погано,  -  я  кривлюсь  і    сідаю  на  диван.  –  Де  Роман?  –  згадую.
- Пішов…
- Знову  посварилися?
- Ні,  з  Женьою  говорять.
- Секрети  у  них.
- Які?
-  Такі  ж  як  у  нас,  -  посміхаюся.  Він  їде,  -  не  витримую.
- Знаю,  він  попереджав.
- Ти  не  розумієш,  це  дуже,  дуже  невчасно.
- Я  знаю,  т  до  нього  прив’язалась.
- Гірше,  я  його  люблю.
- Ого!    І  тільки  тепер  зрозуміла?
Я  вже  плачу.  От  халепа.  Я  тут  душу  виливаю,  а  вона  глузує.  Нема  з  ким  край  боронити.  Марта  приносить  з  кухні  два  бокали  червоного  вина.
- Не  все  так  погано,  сонце,  -  говорить  розрадливо.  –  з  того,  що  мені  вдалось  почути    язробила  висновок,  що  Женя  вагається.  Швидше  за  все  він  теж  влип.  А  це  вже  плюс.  Другий  плюс  –  з  ним  зараз  Роман.
- Так,  в  кращому  випадку  вони  зараз  забулькаються  і  почнуть  про  відверте,  -  я  скептично  прикушую  губу.
- Що  б  там  не  було,  ти  маєш  бути  вище  цього.  Ніяких  сліз.  Навіть,  якщо  Женя  стане  монахом  –  ти  будеш  першою,  про  кого  він  згадуватиме  між  молитвами…  це  мав  бути  жарт.
- Дуже  дотепно!  Ти  що,  дура?!  Не  розумієш,  як  мені  зараз,  сидиш    ірегочеш,  ніби  в  «Камеді  Клаб».  А  смішного  мало,  зовсім  нема…  -  стихаю.
Марта  сідає  поріч  і  не  наважується  щось  сказати.
Пляшка  вина  спустошена,  як  і  я.  від  нього  не  легше,  тільки  німа  притупленість  виливається    у  потік  думок.    Я  іду  на  балкон.  Марта  –  варити  каву.  Заглиблююсь  у  спогади.  Око  ловить  невидимі  ниточки  бабиного  літа.  Все  логічно…  сонце  ще  сліпить,  але  ні  для  кого  не  секрет  –  це  кінець.
- Леді,  ви  чимось  засмучені?  –  два  палаючих  вогника  Женіних  очей.
- Так,  здається  життя  знову  показує  дулю…
- Це  лише  здається,  -  підходить  і  присідає  біля  мене  навшпиньки.  Бере  обидві  долоні  у  свої  руки  і  цілує.
- Гарно  відсвяткували?  –  питаю  тихо.
- Що  відсвяткували?
- Твій  від’їзд.
- А  я  кудись  маю  їхати?
- Тобі  краще  знати…
- Ні,  ми  святкували  зовсім  іншу  подію…
- Он  як,  чекаю  пояснень.
- Можеш  мене  привітати,  я  зачислений  на  третій  курс  архітектурного.
- Вітаю!  –  відрізую  і  зупиняюсь.  –  Архітектурного???
- Так,  а  що,  зроблю  ще  одну  спробу  жити  як  всі.  Тим  більше,  тепер  є  для  кого?
 Я  кидаю  питальний  погляд,  тільки  посмішка  видає,  що  здогадуюсь.
- Звичайно  ж  для  тебе,  квітка!  –  він  посміхається,  а  я  топлюсь  в  його  обіймах  не  в  змозі  повірити.  –  а  ти  думала,  що    язможу  витримати  хоч  місяць  без  твоїх  сумних  оченят?
- Я    думала,  що  мій  ангел  залишає  мене.
- Ангели  ніколи  не  залишають  дівчат  зі  сльозами  на  очах.
- Тоді  я  буду  постійно  рюмсати.  Краще  посміхайся,  в  тебе  це  добре  виходить.
З  того  дня  я  вже  не  уявляю  собі  цього  світу  без  його  трохи  хриплуватого  голосу,  теплих  долонь,  посмішки.  Засинати  на  грудях  ніжного  ангела,  набагато  легше.
Коломия  2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306788
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2012

резус плюс

-У  мене,  -  пауза,  -  вдома  дві  кішки
кредит,  квартира,  нема  дружини,
самотньо  в  кухні  і  пусто  в  ліжку.

У  мене  на  дверях  китайський  замок
був  телевізор,  але  вже  замовк.

В  мене  сусідка  -  три  підборідка
старий  фіат  і  балкон  із  ґрат,
на  стелі  шви  розійшлись,  як  сітка,
на  стінах  дзеркало  і  плакат.

На  вікнах  іній  малює  Альпи
у  ванній  сирість  цвіте  кутами.
я  -  добрий  лікар  (зажими,  скальпель...),  
хоч  це  заслуга  моєї  мами.

У  мене  в  шафі  -  воєнна  форма
і  чорні  фраки  з  вузькими  штанами
у  мене  все,  як  то  кажуть,  норма,
от  тільки  пустка  якась  між  нами..."

Я  слухаю  все  це,  неначе  блюз
зухвало  сміються  ліворуч  липи.
"  А  в  мене  перша  і  резус  плюс,  
і  ти  її  всю  мені  залпом  випив!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304718
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2012

пластмасове

коли  часто  отримуєш  текстові  повідомлення
з  цими  крапками,  комами,  смайлами...
починаєш  скидатись  на  дикого  оленя
з  поглядом  прісним,  очима  впалими
зі  знаком  питання,  коли  цікаво
з  окличним  -  коли  крайньо  дивно
одноманітність  твоєї  ави
всі  пишуть:  "змінюй,  уже  противно"
фальшива  радість,  графічні  емоції,
слова  завчені,  розбиті  на  порції,
привіти,  відкритки,  вірші,  підтексти
-  про  все  на  світі  в  онлайні  плести
про  власні  принципи,  стремління,  силу
що  ти  красивий  (або  красива),
про  фільми,  книги,  спорт  і  авто...
про  все  на  світі  й  так  мало  правди

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304577
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2012

зима

зима,  якщо  не  не  вб'є,  то  виб'є  з  колії
якщо  не  стре,  то  витре  з  пам'яті  дорожні  знаки
якщо  не  втримає,  то  влітку  дасться  знати
і  як  не  ранить,  то  насипле  в  око  солі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304491
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2012

ти брешеш

ти  брешеш
і  віра  твоя  пуста
і  східці  до  сонця  залиті  монтажною  піною
ти  брешеш,
що  тебе  весь  світ  дістав
та  якщо  так  легше  -  я  залишусь  з  тобою
ти  брешеш
і  всі  довкола  натягують  усмішки
 я  тільки  в  полі  зору
 я  тільки  поряд
ти  брешеш
що  завтра  настануть  сутніки
сутінки  -  теж  не  час  для  спокОю
ти  брешеш...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300228
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.12.2011

аж поки

я  тінню  обличчям  сліпця  пролечу
 і  впаду  десь  біля  сонячного  сплетіння
насінням  влечу  трави-споришу
 зцілую  тебе  до  тремтіння
вселюсь  у  твій  грунт  й  навесні  проросту
 і  житиму  в  тОбі,  аж  поки  не  стану  осіння

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299556
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2011

26 кадр

Це  був  один  з  тих  розпачливих  станів,  коли  на  твою  низькість  натякає  слизький  кафель,  коли  ти  не  вписуєшся  ні  в  один  поворот,  в  жодну  компанію,  навіть  у  атмосферу  нічного  метро-вагона.  Коли  тебе  пре  від  російського  року,  коли  тебе  верне  від  вечірніх  новин  і  погрюкування  ложнами  з-за  стіни,  коли  тебе  нудить  від  власного  відображення  і  через  це  не  хочеться  чистити  зуби  і  умиватись.  Це  був  один  з  тих  днів,  коли  прокидаєшся  неохоче  і  бачиш  перед  собою  один  стимул  –  проіснувати  10  годин  і  знову  заснути.  Робиш  каву.  Вона,  як  і  вчорашня,  тихо  вмирає  на  підвіконнику,  поки  ти  смалиш  свою  дешеву  папіроску.  Ти  знову  вдягаєшся  не  по  погоді,  ти  ще  від  жовтня  не  в  темі,  бо  не  змінював  взуття  і  куртку.  Твоя  хода  аритмічна,  це  підтверджує  хаотичне  дзеленчання  ключів-монет  у  безкінечних  кишенях  штанів.  Ти  роздуваєшся  наче  сич  у  прохідному  дворі  на  протязі.  Тебе  зачепляють  прохожі  своїми  ліктями,  колись  ти  ходив  отак  нахрапом…  
Найближча  станція  метро.  Ці  столичні  перегони,  постійний  сморід,  наче  щось  застоялось  тут  і  стліло.  Тобі  спадає  на  думку,  що  твій  запах  близький  до  цього.  Ти  обсервуєш,  мусолиш  це  всі  сім  зупинок  і  покидаєш  їх  розхристаними  у  підземці.  
Твій  бос.  Худий,  нервовий  тип  з  поглядом  завзятого  кретина.  Знаєте,  є  такі  західноукраїнські  телепні  з  синдромом  першого  ґазди  на  селі.  Вони  все  десь  квапляться  і  дякують  благодійникам  аж  надто  солодко.  Вони  заходять  до  тебе  в  кабінет  з  натяком,  що  ноги  на  стіл  в  ньому  може  ставити  тільки  одна  людина  і  це  –  не  ви,  вони  ніколи  не  зроблять  зауваження  мимохідь  чи  за  п’ять  хвилин  до  наради  –  тільки  привселюдно,  роздуто  і  зверхньо.  Вони  п’ють  твій  коняк  з  виглядом  експерта,  насправді  нічого  не  тямлячи  в  ньому,  вони  врешті  забираються  додому  до  своєї  зразкової  української  родини  з  фригідною  тещею  і  тестем-колишнім  пасічником.  Ти  сидиш  після  цього  всього  за  своїм  заваленим  столом  і  чуєш,  як  тріщить  по  швах  твоє  життя,  наче  на  тебе  навалилась  уся  ця  безкінечна  повторюваність  днів  від  Різдва  Христового  і  до  Різдва  Христового.  Ти    падаєш  останнім  зимовим  яблуком  у  брудний  сніг  передмістя  і  котишся  на  сивий  целюліт    столичного  шосе.  Це  був  один  з  тихз  розпачливих  станів,  коли  ти  вкотре  помер,  не  дочекавшись  вечірніх  новин.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298598
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2011

попри все

нехай  їх  губи  стриснені  судомами
нехай  нові  адреси  їхні  стали  невідомими
нехай  і  день,  і  ніч  триважать  їхні  обриси
і  не  відкриють  таємниці  ні  одні  літописи  
ми  все  одно  їх  не  відпустимо  з  своїх  долонь

нехай  їх  вчинки  -  препаскудні  й  не  розважені
нехай  остеннє  слово  було  хворе  і  заражене
нехай  вони  у  нас  забрали  цінну  молодість
й  від  них  усі  емоції,  як  на  північнім  холоді  -
це  не  спасає  від  пульсацій  наших  скронь

нехай  вони  прийшли  й  пішли  зусмішкою  й  надривом  
нехай  вони  кохали  так  цинічно  й  некрасиво
і  пізні  осені  усе  це  нам  щораз  нагадують
і  віддає  щораз  республіканством  й  зрадою
ми  все  одно  доводимо  себе  до  зривів  і  безсонь

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298566
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2011

коротко

пастели  смазаны,  постели  холодны  
и  бледный  юноша  сгорает  от  печали  
нам  не  сказали  ветхие  заветы  и  псалмы  
и  телефонные  столбы  не  докричали  
что  руки  слишком  цепки  у  зимы...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298141
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2011

мене не існує. два дні…

мене  не  існує.  два  дні.  приблизно...
мене  вивезли,  закопали  -  вандали,-
як  збагачені  ураном  нецінні  метали.
було  боляче,  душно  і  тризно.

мене  більше  ніколи  не  реінкорнують,
не  замінять,  не  викинуть,  не  прикують,
не  кремують,  не  знищать,  не  продадуть,
не  покладуть  у  сервант  і,  мабуть,  уже  не  проп"ють

мною  більше  ніхто  не  відмажеться,
не  засмітиться,  не  збагатиться  і  не  хвастне,
мене  більше  немає,  а  світ  ще  ламається
чи  давати  шанс  мені,  але  вирішив  -  краще  не...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297925
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2011

затяжна конвульсія

чуєш,  твої  слова,  як  затяжна  конвульсія
тільки  посилання  усі  неактивні
ти  важко  хворий,  тепер  уже  в  курсі  я
аналізи  віл-позитивні

наскидай  тих  липових  меседжів  хоч  тони,  
щоб  від  нихбуло  важко  дихнути
більше  ніколи  й  ні  за  що  в  тобІ  не  потону
хоч  і  не  зможу  забути...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295943
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2011

говори до мене тихше

говори,  будь  ласка,  до  мене  тихше
щоби  протяг  втручався  в  розмову
шоби  чути,  як  наш  сусід  пише
лист  дружині  про  сплячку  зимову

говори  до  мене  шепотом,  як  вперше
про  вчорашні  свята  і  нудьгу  весільну
стане  нам  простіше  й  дешевше
розрІзати  навпіл  холОдність  недільну

натягни  мені  на  плечі  плетений  светер
щоб  розлилась  усюди  ця  тихість  похмура
я  можу  такОж  заховати  думки  у  конверти
стати  геть  тихою  -    і  де-факто,  й  де-юре

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294582
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2011

не пиши мне из Израиля

Не  пиши  мне  из  Израиля
 О  любви  Каина  и  Авеля
О  вчерашнем  звездопаде  не  пиши
И  о  том,  что  загадывал  для  души

Не  пиши  мне  ни  строчки,  ни  символа
Мой  е-мейл  закрыт  на  все  лето
Не  пиши  мне,  милый,  нет  стимула
Мне  еще  раз  поверить  в  это

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293063
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2011

повітряні кульки

ти  стаєш  некультурно-акультним
ці  надмірно  захоплені  погляди
твої  брехні  летять  як  повітряні  кульки
тільки  очі  благально  випрошують  догляду

ти  прокинешся  завтра  з  новими  ідеями
в  місті  якось  невпинно  тануть  тумани
всі  так  довго  чекали  небесної  манни
тому  стали  простими  плебеями

йдеш  між  натовпом  -  в  ритмі  і  римі
завтра  інший  ритм,  інші  діджеї
тільки  люди  -  все  ті  ж  плебеї:
неспокійні,  нервові  й  нестримні

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292703
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2011

рідкісно чорна карта

мені  випала  рідкісно  чорна  карта
час  збиратися  за  лаштунки
мапа,  кеди,  тютюн,  форсунки  -
те,  що  треба  мені  для  завтра

мене  сіють,  як  попіл,  в  городи
мною  б"ють,  як  сталевим  списом,
мною  тішаться  наче  дивним  призом
я  ж  блакитної  крові,  дурної  породи

я  б  сама  розсипалась  за  вітром  в  кригу
я  б  сама  закидала  провалля  криком
тільки  б  більше  не  плели  язиком
що  я  роблю  усе  догори  дригом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292700
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2011

кряктозябри

твій  блюз  із  африканських  муз
як  насичений  кров"ю  стейк  бекона
але  і  у  мене  в  рукаві  завалявся  туз
тому  це  -  просто  музика  із  терикона

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292300
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2011

на вітрах Монатни

мені  сьогодні  особливо  хочеться  додому
до  розпачу,  до  затяжних  безсонь
рука  раз  по  раз  тягнеться  до  телефону  -
нервовий  сум  затиснених  долонь

пройдуть  роки,  я  повернусь,  хоча  навіщо?
щоб  знову  й  знову  дивуватись  -  все  таке  саме
якщо  моя  країне  встала  на  коліна  й  нищить
усіх,  хто  хоче  бачити  її  обличчя  -  горде  і  пряме

мене  питають  часто  тут,  чи  справді  все  погано
чи  Україна  зможе  протягнути  до  весни...
моя  сутула  постать  на  вітрах  Монатни
схилилася  до  витоків  Десни

що  можна  відповісти  їм?  це  справжня  ностальгія
там,  за  Карпатами,  вирує  інший  світ
нехай  недосконалий,  та  повільно  тане
мороз  облич,  що  тягнуть  нас  у  брід

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291602
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2011

трясця

витягніть  мене  звідси,  вивчіть
як  палкі  хіроманти  мою  долоню
вирвіть  цю  ницу  цинічність,  
наче  прожила  вічність,  
і  ніяк  себе  не  похороню.
наче  все  добре  бачила,  
і  відчула  на  власній  шкурі,  
так  багато  брехала  й  партачила
наче  в  мене  сто  масок  і  всі  похмурі.

наче  лиця  ці  вже  зізнавалися    
вже  проходили  повз  з  відразою
наче  ці  мрії  вже  були  і  вже  розбивались
друзі  стали  вважатися  вищою  расою.
 
витрясіть  з  мене  ці  кілометри  спокою,  
з  ним  так  важко,  так  тихо,  неначе  в  комі,  
розгорніть  в  мені  кілька  кратерів,  
й  відмахніться,  як  інші,  рукою
я  ж  настільки  дешева,  трясця  хай  вашій  матері
подивіться...  і  не  скажіть  нікому

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287107
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2011

На осінь тарифи підвищено (частина перша)

-    Я  прийду,  -  сказав  і  навіть  через  слухавку  стало  чути,  як  він  посміхається,  -  але  я  сьогодні  мертвий...
-  Оу,  то  годувати  тебе  не  треба,  -  вона  теж  посміхнулась,  але  геть  тихо.

Йшов  третій  рік  цих  дивних  стосінків  на  грані.  Так  ніби  подружжя,  що  прожили  разом  чверть  століття,  потім  розлучились  із  тріском  і  знову  зійшлись,  але  соромляться  про  це  заявити  іншим.  Якісь  таємні  виїзди  в  інші  міста,  якісь  позаміські  пікники,  спільні  друзі,  кіноперегляди,  вдавані  провали  в  пам'  яті,  щоб  приховати  конфуз  останнього  сексу,  фіктивні  побачення,  щоб  зробити  один  одному  боляче,  або  домогтись  приступів  ревнощів,  якісь  невибагливі  сюрпризи,  щоб  натякнути,    що  сумуєш,  кілька  тижнів  нібито  у  сварці,  щоб  додати  перцю  і  пристрасті.  Це  втомлює,  але  не  спустошує.
Ким  він  став  для  неї?..  Точка  А,  від  якої  почався  відлік  цієї  гри  із  змінними  правилами  та  подвійними  цінностями.  Гри,  без  якої  стане  прісно  і  дешево.  гри,  якої  і  він,  і  вона  обов'язково  позбудуться  одночасно.

Він  приходить  опів  на  третю  -  плетений  обвислий  светр  із  задовгими  рукавами.  Надто  часто  кліпає  від  яскравого  освітлення.  Надто  часто  дихає  -  від  пробігу  сходами,  а  може  від  зустрічі.  Вона  хоче  струсити  його,  струсити  так,  щоб  зникла  ця  безнадійна  міна,  щоб  врешті  сказав,  щось  без  дурнуватого  сарказму,  щоб  стиснув  кулаки  і  голос  став  не  таким  здавленим.  Вона  хоче  його  навчити  бути  більш  відвертим,  розрізняти  повинність  від  бажання.  Вона  хоче  показати  йому  інший  світ  -  спрощений  і  неспотворений.  Але  він  вже  бачив  його,  давно  і  навіть  тривало.  Він  бачив,  що  за  тим  світом  йде  далі,    і  тому  не  хоче  все  починати  заново.  

Ніла  тримає  його  за  руку,  так  ніби  йде  не  квартирою,  а  переповненим  концертним  залом,  ніби  боїться  загубитись  у  юрбі.  Ніла  знає,  як  це  легко  -  загубитись.  Марк  знає,  що  це  триватиме  не  довго  -  приступи  "як  я  за  тобою  скучила"  вганяють  його  в  глухий  кут,  бо  ніби  й  сам  скучив,  але  зізнаватись  не  можна;  бо  ніби  не  мала  права  розраховувати  на  щось  стабільне,  але  й  приємно,  що  бажаний...

-  Якщо  завтра  буде  дощ,  то  розбудиш  пізно,  а  нє,  то  в  десятій....  -  він  повертається  спиною  і  засинає.

Ніла  знає,  що  означає  пізно.  Знає  скільки  треба  часу,  щоб  зараз  вийти  в  іншу  кімнату  і  тихо  прошипіти  в  кулаки  "ідіот!!!"  і  довго-довго  розмочувати  жмут  образи  в  горлі  гарячим  чаєм  із  бальзамом.  Він  буде  неспокійно  крутитися  і  прислухатись  до  звуків  за  стіною.  Він  буде  лежати  нерухомо,  хоч  це  й  непросто.  Вона  загляне  в  кімнату  перед  світанком,  присяде  і  буде  розглядати  його  обличчя,  що  на  половину  заглибилось  у  подушку.  Вона  навіть  трішки  сплакне  і  приставить  палець  до  губ,  а  потім  тихо  вийде,  причинивши  двері.


Як  вони  жили  до  того?    В  неї  -  злети  і  падіння,  один-єдиний,  без  якого  ніяк,  ні  з  ким,  ніколи  і  ніде,  який  виявився  не  вартим  навіть  двох  місяців  того  засліплення.  В  нього  теж  було  щось  типу  великого  і  єдиного,  але  воно  десь  поїхало-полетіло-  втекло,  узявши  слово  вірності  чи  щось  на  зразок.  У  нього  друзяк  білше,  ніж  треба,  а  ще  маніакальна  любов  до  котів.    У  неї  ...  що  там...  здеється  окрім  музики  -  нічого.  Два  соціоелемента  -  як  написали  б  у  радянських  книжках.  Чи  обов'язково  таким  мати  щось  спільне.  Чи  варто  таким  взагалі  зустрічатися?  Ах,  даруйте,  чи  варто  таким  взагалі  думати  один  про  одного.

Він  прокидається  занадто  пізно,  хоч  надворі  сонячно.  Ніла  сидить  у  плетених  шкарпетках  і  футболці  на  килимі  і  читає.  Телевізор  працює  як  каталізатор  присутності  людей  у  квартирі.  Відчинені  балконні  двері  раз  у  раз  виривають  фіранку  назовні.
 -  Чого  сидиш  голою  дyпою  на  протязі?  -  спросоння  він  говорить  хрипло.
-  Дyпою  на  протяг  не  сісти,  це  ж  не  матеріальне...  -  вона  посміхається,  але  не  відриває  очей  від  книги.  
-  Зате  запалення  -  це  матеріальне,  -  він  зачиняє  балкон  і  сідає  поряд,  починає  бездумно  шарити  каналами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286521
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2011

сезон дощів

сезон  дощів  уже  переборщив...
ця  сирість  лізе  в  голову,  як  втома.
мене  тепер  застанеш  завжди  вдома
із  голосом,  неначе  хтось  переперчив.

в  динаміках  звучать  індійські  мантри,
холодноми  ночами  п'ю  гарячий  чай.
думки  розбурхані,  неначе  саранча,
але  морально  не  готова  йти  у  мандри

сезон  дощів  -  розв'язний  до  корчів  -
зніми  із  нас  свої  сталеві  дрОти,
допоки  не  закінчишся  -  я  не  прокинусь  доти,
ти  так  невдало  мене  спокою  навчив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286374
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.10.2011

ця вічна собача тема

ця  вічна  собача  тема
наче  б  все  добре,  але  дилема
було  б  більше  світла,  та  темно
й  навколо  все  геть  не  богема
і  я  ще  не  слово,  тільки  морфема

ця  вічна  собача  вовчість
неначе  втрачаю  дівочість
сказати  б  не  в  спину,  а  в  очі
як  підло  буденність  нас  точить
почув  би  хоч  хтось,  та  не  хоче...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283668
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2011

то є ти, то нема

то  є  ти,  то  нема
і  рік,  як  чорно-сіра  лісосмуга
в  тобі  шукала  не  коханця  -  друга
ти  тут,  ти  є,  але  тебе  нема...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283469
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2011

ти як кіт Леопольд

ти,  як  кіт  Леопольд  -  тільки  б  мир  і  спокій
я,  як  істинна  жінка  -  завжди  про  секс  і  гроші
що  в  кого  є,  і  хто  чого  дуже  хоче
не  обгрунтовано  і  не  вивчено  поки

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282552
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.09.2011

невчасні, холодні й голодні

діти  вулиці,  діти  міцного  портвейну
секс  як  фетиш,  перші  тату  на  спині
діти  тих,  хто  не  бачив  ніколи  Рейну
гастарбайтерська  нація  з  перлами  в  скрині

ми  для  завтра  зробили  два  кроки  (у  ліво).
справа  ж    -  правда,  ким  вона  зможе  знестись?
хай  попереду  крига,  пустеля  чи  прірва
-  звідти  теж  можна  слати  е-мейлом  листи

усе  те,  що  не  вето  сьогодні
завтра  стане  для  нас  мінним  полем  
ми  "невчасні,  холодні  й  голодні"
прикриваємо  очі  стомленим  болем

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278434
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.09.2011

тим, хто вміє гомерично сміятись у слід…

речі,  майже  як  звуки
нагадають  минулі  хиби
попрошУ,  щоб  не  зрадили  круки
-  виїли  б  з  вас  ці  нахабні  либи

відцимбалили  б  ваші  "сорі"
інші  крики,  мов  біль  ванільна,
осідали  б  на  мої  фобії
я  ж  для  вас  була  надто  вільна

крити  б  все  застарілим  матом
наламати  тих  дров  в  охапку
тільки  б  мати  сталеві  лати
й  не  просити  визнання  в  шапку

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277487
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.08.2011

без печаток, і штампів, і лейбл

кілька  крапель  у  чай  -  ванільно,
спроби  втеч  із  порожніх  кімнат.
тебе  більше  не  манить  вільно
розходжати  за  стінами  з  ґрат

варто  ж  якось  ввійти  в  квартиру
заглянути  на  світ  з  балкону  -  
й  зрозуміти  нема  вже  миру
мир  взагалі  нереальний  (походу)

а  надвечір  роса,  як  фарба
разом  з  порохом  -  в  пори,  і  прохолода
що  лищилось  від  літа?!  торба
де  твоя  колись  "чистая  врода"

запірнути  б  у  ріки  зефіру
або  в  амфорні  клуби  диму
замінила  б  ковтком  ефіру
все,  що  виросло  з  твого  полину

ти  -  хороший,  часом  занадто
(треба    ж  так  -  з  головою  в  тебе)
місто  каже:  ти  дивний  автор
без  печаток,  і  штампів,    і  лейбл

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276871
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2011

четвертий півень

як  для  останнього  літнього  дня  -  тут  надто  тихо  
і  залізна  стобрамна  стіна  між  будинками  півночі  й  півдня
коли  трісне  мінорна  струна,  я  почую  четвертого  півня
стану  жити  самотнім  покривдженим  психом

скоротити  б  на  сім  ці  останні  два    тижні  поривів  зі  змінним
був  не  був,  чи  важливо  тепер  віднайти  дійсну  правду
достаменно  я  знаю  одне  -  після  завтра  йде  ще  одне  завтра
після  шепоту  в  слухавку  -  ще  одне  "Добре,  добре,  я  винна..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275656
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.08.2011

Коридори

коридори
розміром  
в  чиєсь  
"можу"

і  освітлення    -  
бокове,  
непрозоре,  
мокре

тіні  здалеку  -  
по  їх  головах  ходжу
навмання,  
невпевнено,
вкотре

відкриваю
дощАті  двері
на  порозі  -
чиїсь  черевики
 
тобі  лишні  
про  сирість  розмови???
то  збери  їх  в  кулак  
і  викинь

не  мовчати  б,
закрити  двері
і  у  простір,  
за  ними  великий

будь  сьогодні  
для  мене  першим
(як  причастя)  -
не  старим  черевиком

я  ж  не  звикла
опалим  шахтовим  криком
розбивати  
своЇм  буцом  пики

будь  сьогодні  
для  мене  шиком
чи  як  завжди  -  
смішним  і  дволиким

нашаровують  світ  
коридори
я  б  не  проти  у  них  
пожити

тільки  б  двері,
як  матадори
дали  шанс  
їх  пробити  рогом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272984
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2011

за Шекспіром

фінал  з  акцентом  на  останній  склад
акорд  -  і  сотні  оплесків  хвилинно
замовк  балкон  -  замовкне  й  перший  ряд
а  далі  все  банально  і  рутинно

як  мізансцена  -  дивні  голоси
зсередини  спроквола  долітають
втрачаються  останні  полюси
так  в  реверансах  ти  дійшов  до  краю

і  в  квіти,  в  публіку,  у  шквал
упав  картинно-необачно
та  розтупився  раптом  зал
і  гомеричним  сміхом  сипле  вдячно

для  кого  гра,  кому  цей  грим?
легка  невдача  -  і  ти  лишній
не  буде  більше  дієслівних  рим
лише  вечірні  сукні    -  маскарадно-пишні

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271880
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.07.2011

Світ застряг у тобі

Світ  застряг  у  тобі
Нагло  і  голо
Шабутів  сяйвом  прожекторів(очей)
Винуватець  тепла  із  середини
Повітряне  поло
І  ще  безліч  примарних  речей

Світ  заплутав  тебе
 І  тепер  –  не  вода,  а  ввічливість
Вимагають  щодня  певних  дій,  прокидань
Світ  проріс  у  тобі  чорно-смольними  рівними  дредами
Без  докорів  сумління  і  жодних  вагань

І  тепер  нереально  пронюхати  
Де  ще  ти,  а  де  виріс  він
Світ  –  крутий  чорний  дядько  із  путами
Наче  знятий  з  канатів  дзвін

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271456
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.07.2011

з кімнати вазонної

хочу  з  розмови  резонної  
з  кімнати  вазонної
у    думки  наполегливо-вартісні
щоб  не  ходити  більш  напівсонною
під  ноосферою  малоозонною
й  шукати  себе  на  старезній  мапі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271258
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2011

Мій Грааль

Мій  Грааль  –  це  чаша,  дана  Богом.  Бог  ставить  людей  на  її  дно  і  підстраховує.    Ми  дивимось  у  небесний  овал  і  бачимо  там  реальність,  усю  –  поверхневу  і    глибинну.    У  той  момент,  коли  ми  ставимо  когось  вище  Бога,  чаша  перевертається,  накриває  нас.  У  нас  залишається  обмежена  кількість  часу  і  кисню.  Ми  бачимо  тільки  об’єкт  свого  обожнювання  і  той  примарний.  Реальність  завмирає  в  передчутті  кінця  вічності  чи  вічного  кінця..  а  внутрішня  реальність  закривається  на  три  оберти.  Бог  підстраховує.
Мій  вибір  –  відкрити  замок.  Раз(  в  ім’я  Отця),  два  (і  Сина),  три(  і  святого  Духа).  Бог  втішено  допоможе  перевернути  чашу  і  скотитись  на  дно  Граалю.  Рестрат!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268416
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.07.2011

За парти б

Скинути  б  з  себе  тогу  
І  більше  не  оглядатися  від  азарту
Голою  брести  луками.
Малювати  посмішки  на  піску,
 Обирати  спонтанно  нову  дорогу
Не  планувати,  йти  так  –  без  карти
Милуватись  природними  звуками

І  бути  із  Всесвітом  на  зв’язку:
Без  цього  трешу  і  авангарду…
А  ще  б  ...засипати  ріки  ніжністю
І  залити  ґрунти  уявою
Мати  в  імені  дивні  літери
Бути  завжди  безпечно  правою…

Таврувати  б  шляхи  на  Південь
І  мовчати,  так  вірно,  зі  змістом
Рахувати  години  з  придихом
Наче  бачу  свого  Монте  Крісто,
Що  підійде  і  скаже:  «Підемо!»

На  околицях  міст  –  журитися,
На  вокзальних  лавах  -  дрімати,
Мати  кілька  причин  лишитися
Вічним  учнем  Природи,  

за  парти  б...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267724
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.06.2011

«Не мачо» (спільно з Lutur)

Добила  мене  остаточно  моя  колишня  подуга  по  духу,  колишня  сусідка  по  ліжку  та  колишня  колежанка  -  по  роботі,  своїм  їдюче--жіночим    вердиктом:    "Ти    вже,    як    Сашко    з    радіво    нашого    -    самотній    та    з    котом.    Але    ж    у    нього    якась    там    дисфункція,    кажуть.    Чи    у    тебе    вже    теж?!".    І    навіть    її    очі    сенбернара    з    опущненими    куточками    посміхалися    недобре,    наче    випитуючи    страшну    правду    про    скелет    у    моїй    шафці.    Люда,    звичайно,        була    відшмагана    словами    до    почервоніння    на    шкірі.    Але    пішла    від    мене,    виписуючи    знак    нескінченності    своєю    симпатичною    п"ятою    точкою,    з    рум"яними    щоками    та    задоволена    здійсненою    наругою    над    свідомостю    екса.        Їй    на    тижнів    два    вистачить    тепер    життя    без    встромляння    колючок    у    незахищені,    а    тому    такі    заманливі    для    штиркання,    місця    чоловіків.
Але    зерно    впало    в    родючу    землю.    За    тиждень,    промучавшись    відганяючи    марення    про    самотню    старість,    я    вирішив    тихцем    спростувати    вирок    тієї    пришелепкуватої    німфоманки.    Отже    для    спростування    потрібні    були    -    ідея,    задум    та    план    по    пунктах.    Ідея    проста    за    два-три    дні    знайти,    як    мінімум,    симпатичну,    розумну,    приємну,    талановиту    напарницю    по    походах    у    кіно-театр-кав"ярні,    а    згодом    надати    їй    статусу    Крупської    для    Леніна    -    соратниці    та    супутниці    життя.    План    -    припинити    відкидати    запрошення    на    усі    світські    і    не    дуже    тусівки    й    просто    вибрати    з    наявних    надцяти    пропозицій.        Як    два    пальці    об    асфальт.
 В    пошуках    подруги    рушив    я        на    дискотеку.    Ніколи    не    думав,    що    танцювати    під    три    акорда    так    важко,    а    маса    ця    вигинається,    підскакує    –    плющить    по    повній.    Я    порипався,    попозорився    і    всівся    за    барну    стійку.    Поки    бармен    мішкував    мені    коктейль,    я    моргав    білявці.    Вона    сама    підійшла,    щойно    я    зробив    перший    ковток.    
-  Ти    тут    вперше?
-  Так,    а    що,    помітно?
-  Ну.    Я    тут    постійно    тусуюсь,    не    бачила.
Оте    тусуюсь    добряче    мені    не    сподобалось,    але    ноги    як    то    кажуть    від    вух,    то    можна    і    пробачити.
-  Що    будеш    пити?    –    це    я    так    за    правилами    жанру    в    кавалера    граю.
-  «Секс    на    пляжі»
От    бляха-муха,    мене    від    тої    назви    одної    ніби    заковбасило.
Ми    п’ємо    і    пихитуємо    головою    в    такт    примітивній    музиці,    так    ніби    вона    може    подобатись.    Говорити    нема    про    що,    відчуваю    себе    повним    ідіотом.
-  Десь    вчишся?    –    питаю.
-  Давай    не    будемо    про    це.
А    про    шо    тоді,    мала,    скажи,    шо    твої    мачо    тобі    говорять    при    знайомстві,    бо    я    зараз    здурію    від    мовчанки    і    вмру    від    позору.
-  Ідем    потанцює?    –    то    овна.
-  Ідемо!    –    кажу    я    браво,    а    сам    про    себе    матюкаюсь.
Ну    покрутили    дупами,    попіднімали    руки,    потупали.    Пішли    на    перекур.    І    тут    я    раптом    згадую,    що    не    спитав    як    її    звати.
-  Мене    Орест    звати.    А    тебе    як?
-  Зорянааааа…    -    тягне    як    кота    за    хвіст.    Ох,    кота,    хто    ж    його    бідного    погодує,    поки    я    тут    в    підлітка    граю?
-  І    як    тобі    ця    дискотека?
-  Нууу,    тут    прікольно,    я    люблю    тут    відриватись    з    дзєвачкамі.    Тут    завжди    так    весело.    А    ше    в    «Палермо»    і    «Ла-Бомбі»    зависаю.    Ти    там    був?
-  Ні.    Я    рідко    буваю    на    дискотеках
-  А    пачєму?    –    «па    качену»    -    це    я    так    подумки.    Бісить    мене    ця    Зорянааа…    страх    як    бісить.
-  Ну,    бо    я    зайнятий    завжди.
-  А    де    ти    працюєш?
-  В    агентстві    з    продажу    нерухомості.
-  Ааааааа…кльова    зарплата    напевне?
-  Та    нормальна.
-  А    в    тебе    є    дєвушка?
-  Ммммммм,    -    я    посміхаюсь    якомога    розкутіше,    -    сьогодні    нема.
-  Як    це    сьогодні.    А    завтра?
-  А    завтра    буде    завтра.
Мала    явно    заплуталась:    хмуриться,    струшує    попіл    позв    попільницю,    думає    про    щось…    цікаво    чим?
-  Може    ідемо    погуляємо    містом?
-  Ах,    да!    Давай.    А    то    тут    так    жарко    стало…
Ми    бродимо    центральними    і    не    дуже    вулицями,    я    затягую    її    в    ресторан.    В    основному    через    те,    що    голодний.    Вона    як    годиться    не    їсть    нічого    –    в    дієту    бавиться,    хоч    і    без    того    худа    як    камбала.    А    я    собі    наминаю    за    дві    щоки,    а    вона    лупає    очиськами    як    риба.    
Виходимо.    
-  Тебе    провести    чи    викликати    таксі?
-  А    шо    я    тобі    не    понравилась?
-  Чого    ж,    звісно    сподобалась.    Просто    пізно    вже…,    -    мені    щось    геть    не    по    собі    стало.
-  Тоді    може    до    тебе    підем?
-  Ииииии….ааааа…    ну    йдем.
Ого,    такої    динаміки    я    не    чекав.

Вдома    Борька(це    кіт    мій)    вже    в    паніці.    Вилітає    радісно    назустріч.    Тут    помічає    Зоряну    і    дивиться    на    мене    з    впритул.    От    падлюка,    ревнує!
Я    вожусь    із    шампанським    та    бокалами,    мала    з    цікавіть    розглядає    картини    аквареллю    на    стіні.
-  А    шо    це    за    художнік    їх    малював?
-  То    не    художник,    то    я.
-  Ці    малюнки    ти    сам    зробив?    Ого!    –    з    таким    подивом    це    сказала,    ніби    я    з    вигляду    ідіот    останній,    а    тут    таке…
-  Та    чого    ого.    Звичайні    собі    картини.    Зараз    масло    ціниться.
-  Яке    масло?
-  Ну    картини    маслом    писані.
-  А    як    можна    масло    малювати,    шось    я    не    розумію.
-  Ну    є    фарби    різні:    акрилові,    акварельні,    масляні…
-  Аааааааа…    
-  А    ти    чим    цікавишся.
-  Ну    вот,    танцювати    люблю.
-  А    ше    шо?
-  Та    все…
-  А    читати    шо    любиш?
-  Взагалі    читати    не    люблю.    Ці    письменники    якісь    ненормальні    всі.    Про    таке    пишуть.    Я    читала    тут    якогось,    то    він    про    маніяка    писав.    І    ціла    книжка    про    того    маніяка.    І    така    брехня.    Ніби    той    міг    запах    чути    здалека.    І    шукав    запах    дєвственіци.    А    потім    найшов    і    вбив    її.    І    нашо    про    таке    писати?    Шей    фільм    зняли…
-  Ну    а    про    шо    тоді    писати?
-  Ну    не    знаю.    Шось    пазнаватільне:    про    птічек,    про    рибок…    таке    шоб    понятне    було.    А    то    начитаються    всякі    примурки    такого    і    теж    будуть    вбивати    дівчат.
Я    промовчав.    А    шо    тут    скажеш.    Зараз    признаюсь,    що    пишу    –    втече.    Хоча    може    б    краще    втекла.
Я    курю    на    балконі,    а    вона    все    так    само    ходить    неприкаяна    і    всюди    свого    носа    пхає.    Для    чогось    мучає    мого    кота,    а    він    виривається    і    під    диван    тікає.        Треба    комедію    закінчувати.
Якраз    в    цей    момент    із    вітальні    почулося    гучне    «баббах!».
-  Що    сталось?    –    питаю    я    плутаючись    у    фалдах    фіранки.
-  Да    я    толька    хатєла    пальцем    потрогать,    а    ета    штука    свалилась!    Я    чуть    разрив    серца    не    получіла!,    -    явно    стривожена,    аж    по-російськи    заговорила.    Моя    гітара    валяється    сумно    на    підлозі.    Струна    тріснула,    але    то    не    страшно.    Хоча    друзям    за    таке    розказав    по    чому    в    Сибірі    валянки.
-  Та    не    переживай.    Все    нормально.
-  Як    я    можу    заслужити        твоє    проооощення?    –    підходить    ближче    і    для    чогось    мені    руку    на    груди    ляп.
-  Та    не    треба    нічого    заслужувати.    Я    і    не    злюсь.
-  Та    ні,    я    так    не    можу,    -    тулиться    і    все    таке.
-  Ну    чесне    слово    не    злюсь,    -    чорт,    треба    вибирати,    або    відійти    і    виглядати    дурнем,    або    самому    продовжувати…    Я    відвертаюсь    і    бачу    як    мій    котяра    дре    її    сумочку.
-  Борька!    -    кричу,    як    навіжений.    А    дерматин    вже    геть    порепаний.    Він    це    вміє.
-  Ах,    вот    сука.    Да    я    его    сей    час    придушу!        -    писклявий    голос    ззаду.    Зоряна    біжить    за    котом    на    кухню,    а    я    за    ними.    Вона    хапає    зі    столу    черпак    і    шуркає    ним    під    кріслом.
-  Та    шо    ти    робиш!!!    Лиши    кота!
-  А    на    кой    хрін    он    к    моєй    сумке    лез?
-  Та    він    все    дерматинове    рве.
-  Ета    нє    дєрма6нтін!    А    Луі    Віттон!
-  Та    я    тобі    відкуплю    твого    Вітона.    Лиши    кота!,    -    знаю    я    таких    луі    і    армянів    на    базарі    за    копійки    купити    можна.    Але    мала    продовжує    штрикати    в    бідну    тварину.
-  Ти    шо    скажена?        -    я    силою    видираю    черпак.    А    вона    зціплює    зуби    –    фу    яка    страшна.
Далі    я    не    зовсім    добре    пам’ятаю    хід    подій.    Сварились    ми    довго:    вона    по-російськи    і    з    матами,    а    я    чистою    волов»їною,    пра    теж    з    матами.    Потім    викликав    їй    таксі    і    дав    300грн.    на    нового    «луівітона».    Сіли    ми    з    Борькою    після    тих    баталій    на    диван    і    мовчимо.
-  Я    тебе    ні    на    кого,    старий,    не    проміняю.    Ти    тільки    не    дри    таких    брендів.    Бо    ти    мені    ж    виходиш    не    лише    дорогий    з    моральної    точки    зору,    а    і    з    фінансової    теж.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267646
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 29.06.2011

Прямий натяк

слова,  як  сливи  -  з  гуркотом  в  траву
не  встигла  й  стиглість  зникнути  дочасу
якщо  не  зможу  стриматися,  то  порву
тебе  в  обіймах  несподіваного  щастя

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.06.2011

Ні

Всім,  хто  горить  бажанням  втерти  носа
залізти  під  спідницю  чи  зловити  на  брехні
мій  вирок  однозначний  і  вичерпний
НІ!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266849
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.06.2011

миті дивовижні

рік  (не  більше)
плодилися  вірші.
стигли  вишні    -  
миті  дивовижні
та  за  тижнем  тижні
я  ставала  лишня
він  мені  -  колишнім
так  сказав  Всевишній....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264205
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2011

альтергармонія

Послухай  –  це  ж  вітер  змін
І  яка  там  різниця,  що  було  вчора?!
 І  яка  там  в  біса  доля  правди  тих,  
Хто  говорить  не  в  вічі
Це  вітер  змін
Він  наповнить  наші  легені  озоном
Після  зливи  так  хочеться  жити  свіжо,
Закриваючи  очі  на  умовності  й  підступи
Цей  вітер  -  західно-східний
З  поривами  на  незламність
Ми  ж  станемо  гнучкі,  як  пластик
 І  виразними,  як  сонце  в  зеніті
Закрий  на  хвилину  очі,
 Відчуй  смак  прекрасного
Вітер  змін
(Печалі  в  агонії)
Мирним  атомом
На  зіницях  альтергармонії
Шарахається  твоїх  стін

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262909
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.06.2011

черговий атом

Навколо  –  атоми
Тому:  ні  втоми,  ні  анафеми
Ці  гори,  гори,  гори
І  ти    -  теж  атомом
По  вісі  ординат  й  абсцис
Природа  твого  голосу,
Як  ще  одна  ментальність  Світу
Ти  хочеш  більше  правди  –  
На  тобі:
Цей  Всесвіт  –
Це  черговий  атом
Навколо  інших  голосів,  і  гір  й  людей

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262907
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.06.2011

неСИЛАботоніка

Бути  сильною
Через  силу
Силоміць
Упиватись
Піною  мильною
Але  раз
Два
Три
Підкосило

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262064
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.05.2011

последняя сигарета

последняя  сигарета  выкурена  с  понтом
и  никакой  больше  обиды  дебильной
завис  вызов  страхам  последним  дисконтом
без  ощущения  печали  стерильной

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262049
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.05.2011

все по-чесному

Твоя  мудрість  духмяна(пряна)
Будить  мене  і  її  вранці-рано
(хоча  більше,  мабуть,  мене)

Тоді  блідість  моя  зіпрана
Наче  зерна  простого  бур’Яну
Розсипається  вітром  і  тре

Я  ж  не  граюсь  в  холодну  панну
Все  по-чесному,  без  обману
Просто  мрію  коли  це  мине

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261885
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2011

Коми на комині

Я  тебе  пускаю  до  себе  в  кімнату  -  тут  мій  маленький  світ.  Тут  може  бути  безлад,  і  він  виправданий;  тут  може  бути  затишок  -  і  він  заслужений.  Тому  не  трощи,  не  порядку  і  не  дивуйся.
   Я  тебе  пускаю  до  себе  в  ліжко  -  тут  мій  маленький  рай.  Тут  може  бути  твердо  чи  м"яко,  пухнасто,  холодно,  душно,  пусто.  В  раю  не  все  так  просто,  скажу  тобі.
   Я  тебе  пускаю  до  себе  в  життя.  Тут  є  друзі,  сусіди,  колишні,  небажані,  таємні,  вірні,  приховані,  не  пізнані...  Але  не  пізнавай  замість  мене,  не  володарюй,  не  переоцінюй,  не  живи  мною.  Я  ж  тільки  навчилась  жити  за  себе,  хоча  з  піщинкою  тебе  в  моєму  світі,  раю  і  житті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261518
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2011

Республіка Гаїті

Республіка  Гаїті
в  долоні  малюка,  
що  дивиться  на  п"яну  матір.
А  зрештою,  
чого  гріха  таїти:
він  вчиться  будувати  дім
садити  сливи  й  квіти
ну,словом
жити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261514
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2011

дзен

тіні  чужі
і  ракурс  падіння  променів,
і  місто  між  іншим  якесь  провінційне.

підозри-вужі
чорнять  мене  наче  сажа  в  комині,
хоч  я  не  така  й  претензійна.

слова  -  стиглі  сливи
із  реготом  вниз  і  вщент
ну  що  за  біда,  що  мені  за  потреба
шукати  у  хмільних  міркуваннях  дзен?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261323
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2011

что же ты?

ты  пришел  -  вялая  туша  убитого  льва
на  лице  пара  ссадин,  щетина
что  же  ты,  моя  усталая  бригантина
не  качаешь  больше  права?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2011

разбуди ее ближе к ночи

разбуди  ее  ближе  к  ночи
реж  правду-матку
и  сердце  всмятку
иначе  она  не  хочет

и  раз  ты  смел  ей  врезАться
в  душу  наглую,  невесомую
так  грузи  ее  пьяную,  сонную
к  чему  без  толку  попираться

раньше  утро  -  как  подиум  грандиозен
раньше  бес  нас  тащил  на  грани
что  случилось,  друг,  из-за  этой  ведь  дряни
ты  стал  горд,  как  последняя  осень

шутка  в  том  что  на  "Девять  ярдов"
не  хватило  три  шага  в  танце
это  как  попадание  в  дартсе
дрогнет  правая  -  все  закричат  "Бастардо!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260403
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.05.2011

Піп Іван

Гори  випустять  дим  і  стануть  чекати:
Кому  скинути  своЇ  перші  роси.
День,  наче  заспаний  дід,  скоро  вийде  із  хати
Покурити  на  ганку  товсті  папіроси

І  ось  сонце  знімає  з  очей  всі  вуалі.
Потім  вітер  запхав  свого  носа  в  бузки.
Піп  Іван  настромив  синє  небо  на  палі
Вийшли  рівні  трикутні  куски

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260022
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2011

№8

мені  психопатно  від  психодиліки
 все  повертається  десятикратно
ніякої  тобі  тут  ідиліки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259047
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2011

тактреба 2

коли  втома  переростає  тебе
 і  проростає  у  пам"ять
 коли  день  наче  ситий  лангуст
коли  вартість  втрачається  
не  скажу  і  слова  всім  вам  я
ні  пари  не  вилетить  із  моїх  уст
бо  так  треба

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259046
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2011

Девід Лінч

нарциси  зухвало  цвітуть  по  узбіччям
то  звідки  ж  цей  відчай?
зима  прийшла  і  пішла,  наче  в  притчі
чи  у  вчорашньому  фільмі  Девіда  Лінча

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257255
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2011

декольте

жінка  
не  розкаже  
про  те
 як  він  
дивився  
не    в  очі  
а  в  декольте
в  неї  ж  
своя  конфігурація
дива
вона  має  його
він  її
от  наче  й  щаслива...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255637
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2011

брикет

ти  весь  в  увазі,    я  вся  у  чорному
в  нас  під  ногами  хтось  розкидав  кокаїн
вона  в  захваті  замріяно-притворному
у  неї  вчора  закінчився  анальгін

вона  оббігала  усі  спільноти,  групи,  секти
питала  у  прохожих  адреса,  контакти
"Де  продається  щастя  у  брикетах?
в  моїй  душі  хтось  учинив  теракти!"

вона  сидить  переді  мною  втомлена,  розбита
я  їй  мішаю  чай,  ти  втомлено  втупився  у  паркет
у  нас  є  щастя  і  якщо  розбити...
їй  вистачить  якраз  на  той  брикет

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255155
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.04.2011

діалоги

діалоги  вийшли  сухими,  а  герої  голими
все  так  дешево,  що  хочеться  жити.
ким  надломлена,  ким  так  глибоко  віддепешена?
чим  на  карту  відвертості  крити?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254696
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.04.2011

стократ

кратери  катарактами  
розкривали  ракурси  карт
катренами  і  каратами
ти  кремуєш  все  що  краще  стократ


але  я  хоч  на  крапельку  
про  красу  рідних  Карпат
не  кружляй  наче  кара  карателю
над  моєю  крамолою  втрат...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254694
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.04.2011

сон

ніч  по  клаптику  розкидає  мене  по  стінах
мій  Гольфстрім  замерз  десь  широтах
втома  кличе  спати  -    я  пропала  безнадійно
і  самотність  відкриває  свого  рота

тихий  час  -  з  дитсаду  остогидлий
як  мені  без  тебе  зараз  важко
світанкові  прокидання  так  набридли
я  ж  бо  геть  не  рання  пташка

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253382
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2011

я ж…

кілометрами  квітневого  бездоріжжя
(я  ж  не  ніжна)
навпростець  по  стерні  та  попелу
(я  ж  прохлопала)
та  прийду  і  впаду  біля  твого  підніжжя
(я  ж  колишня)
в  очі  все  тобі  викричу  зопалу
(я  ж  розтоптана)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251330
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2011

ще не пізно

коріння  живиться  
співом  невідомих  тварин  півночі
не  чекає  помочі,  
не  пускає  слину.

лиш  листки  вирівнюючи,
древні  рослини  
захоплюють  в  себе  
все  нові  кубометри  кисню
ти  ще  можеш  знайти  собі  місце
ще  не  пізно...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250398
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2011

пауло

Пауло  пропонує  стати  персональним  богом
Пауло  вміє  перконувати,  завойовувати  і  кидати
Паулові  нічого  не  коштує  мене  мати,  бо  я  згідна  матись
Паулові  просто  спекотно  аж  до  нудоти  від  того,  
що  я  не  впираюсь  рогом

мій  Пауло  -  геть  не  Коельо,  просто  Павло  із  Станіслава
мій  Пауло  завжди  каже:  "Ти  ніжна  й  яскрава"
я  звісно  не  злісно  та  все  ж  нецікаво:  
"Пауло,  скільки  можна,  ходиш  тут  наче  пава,
а  слова  прісні,  наче  жовта  приправа"

Пауло  стисне  зуби,  відкине  на  спинку  голову
ковтне  слину,  як  від  приступу  голоду
"Вчись  жити  простіше  -  не  посивієш  з  молоду"
я  розтрачусь  на  відповідь  до  мовчання  і  колоту
ні,  кохати  такого  не  вистачить  норову.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250204
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2011

небо погодилось

Небо  пахне  абрикосовим  цвітом
Небо  погодилось  бути  не  світлим
Я  змирилася  з  дощами  та  вітром
Тільки  ще  марю  твоїм  привітом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250126
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2011

кайне

я  пробачу  думки  необачні
і  слова,  що  дволично  і  вдячно
запевняють  похмільно-коньячно
і  дзвінки  несміливі  та  лячні

я  почую  як  тікне  таймер
перший  тайм,  ти  "пограймо,  пограймо!"
хтось  повинен  лишитися  крайнім
алкоголь,  звісно  ж,  падло,  кайне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249834
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2011

я ж не проти

навіть  квітень  не  вміє  гріти
на  розпатланих  головах  -  вітер
квіти  в  твіттер  і  соло  в  квінти
й    ваші  очі,  як  моноліти
не  здатні  зіпріти

скоро  ноти  як  бегемоти
розкрадуть  все  що  аж  до  нудоти
наповняло  казарми  і  роти
я  ж  стоятиму  десь  навпроти
я  ж  не  проти...


тут  за  січнем  бредуть  морози
сніг  і  досі  безпечно  росить
роз'їдають  всіх  до  корозій
білосніжні  отруйні  оси
але  літо  вже  на  порозі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249830
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2011

я б…

я  б  бігла  вперед  і  навіть  пітюпцем
я  б  ламала  нігті  об  залізні  засови
я  б  трималась  за  тебе  і  молодцем
я  б  навчилась  твоєї  культури  і  мови

я  б...  зробила  це,  ти  б  не  оцінив
тож  для  чого  ці  жертви  й  розмови
краще  братись  до  ще  не  зораних  нив
і  знімати  із  рук  поржавілі  окови

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247274
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.03.2011

тобі б…

тобі  б,  сонце,  позбутися  вічних  злив
і  марити  шовком,  омарами,  перлами
не  надриватись  з  гарячкою  й  нервами
і  зневажати  всіх  тих,  хто  на  тебе  забив

тобі  би,  дитинко,  сонце  Ямайки  та  біле  напівсухе,
а  любить,  не  любить  -  яка  тепер  кОму  різниця
шукаєш  жертовність  в  блідих  перекошених  лицях
й  доводиш  до  чорна  ходИ  струхлявілих  трахей

тобі  б,  моя  люба,  простого,  та  вірного-вірного...
щоби  як  брав  -  то  усю,  разом  з  примхами
щоб  не  носились  світами,  мов  рингами
неба  б  тобі,  врешті-решт,  синього  й  мирного

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246729
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2011

просто прийшла

ти  ж  придивися  на  дату
за  ці  роки  змінились  амбіції
і  тепер  ну  як  пити  дати  -
я  відрізню  почуття  від  фікції

ти  ж  подивись  на  мій  одяг
нема  й  натяку  на  флірт  чи  жіночність
я  у  своїх  аномаліях  наче  кіт  у  чоботях
друзі  далеко,  коханці  -  заочні

ти  вже  загрався  у  визволителя
від  сердечних  ран,  маячні  й  абсолюту
тільки  ж  я  не  шукала  ні  пастиря,  ані  вчителя
просто  прийшла  тобі  здати  валюту...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246199
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2011