Дмитро

Сторінки (2/116):  « 1 2 »

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості

Може,  в  цьому  —  весь  цей  сенс  безсенсовості,
Сипле  вітер  із  небес  випадковості,
І  лишається  на  кілька  голів
Солодкавих  ще  невипитих  слів.  

Буде  завтра  день  новий  —  нюансовості,
Все  тече  на  вічнім  святі  попсовості,
І  холодних  голосінь  хриплий  дощ
Виривається  із  рубки  цих  площ.

Заметіль  холодних  літ  принциповості
Розчинилась  у  примарах  бідовості,
І  не  важить  ні  «тепер»  ні  «колись»,
Тільки  очі  замакітрила  вись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=111284
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2009


Вітер-шмендрик заліз через вікна розбиті...

Вітер-шмендрик  заліз  через  вікна  розбиті
І  самотньо  усівсь  на  моїм  підвіконні,  
Лиш  волосся  спадало  на  плечі,  укриті
У  пурпурі  мінливій.  І  спитав  мене,  сонний:

«Чом  та  замовкла  лампада,  що  щоночі  горіла
На  столі,  на  моєму,  так  звабливо,  так  мрячно?!»
Відповів:  «Пощо  світло,  як  душа  очманіла,
Як  життя  догорає  і  мені  з  того  лячно?».

Вітер  каже,  зализа:  «Полишай  звіроловство,
І  іди  у  степи,  або  в  гори  уперті,
Там  немає  часу,  там  священне  неробство.
Там  зоставиш  навіки  обслону  подерту!»

«Пощо  йти,  як  не  йдеться?  Хай  зимується  вдома.
Буду  я  перемитником  —  вільна  особа,
Хто  не  знає  ні  плину,  ні  тліну,  ні  грому,
Хто  п’янливим  туманом  пливе  біля  гробу».

«Зупинись  і  послухай:  гульбище  поганське
Вже  чекає  на  прогріх,  і  подзвін  готує.
Вже  зварилося  зілля  у  горах  шаманське,
І  громак  на  горі.  В  нього  крівця  нуртує!»

«Я  не  хочу  у  гори,  не  мені  той  громака,
Буду  сам  самотою  в  своєму  кружганку,
В  мене  місяць  товариш,  а  ніч  —  посіпака,
Збирайся  на  ніч,  та  тікай  спозаранку!»

Не  лишився,  вклонивсь  і  піднявся  на  ноги,
І,  клумак  підхопивши,  повіявся  в  небо.
З  небосхилу  пролився  розпачливий  стогін.
Ай,  не  треба…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=73659
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.05.2008


Новорічне

Холодний  потиск  рук  могутніх,
стискання  часових  орбіт,
і  хвилювання  незабутні,
немов  від  тіла  Пірамід.
Минає  рік,  минають  сльози,
і  холод  випитих  страждань.
Бувайте,  любі  Берліози
моїх  містичних  сподівань.
Ви  вже  минули,  ви  в  минулім.
Вітаю!  Рік  новий  іде!
Хай  буде  сонце  із  каструлі
(ой  ні,  його  ж  пацюк  знайде!?)
Вітаю  світ  дві  тищі  вісім!
Ми  знову  разом,  як  колись!
В  єднанні  душ,  ментальних  вісей,
і  тіл,  що  радісно  сплелись.
Хай  час  несеться,  мов  скажений,
і  лупить  скелю  в  небуття,
ми  теж  не  гірш,  мов  навіжені,
вітаємо  прихід  життя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=53096
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.01.2008


Можливо, Ти ніколи й не була

Можливо,  Ти  ніколи  й  не  була,  
я  видумав  Тебе  на  півсезонні,
Ти  слабовика  дівчина  мала.
Твій  білий  погляд  ліг  на  підвіконні.
ти  тільки  є,  у  миті,  у  вікні,
але  ніколи  бути  ти  не  зможеш.
Між  нами  храми.  Храми  ті  міцні.
А  ще  вони  божественно-безбожі.
Який  гротеск!  Цілую  Вашу  тінь.
Крізь  фа-дієз.  А  може,  трохи  вище.
Із  мого  серця  висипалась  рінь,
а  ще  у  ньому  чорний  вихор  свище.
Самотність  мук.  Самотність  висоти.
І  тільки  Ви,  ай,  тільки  Ти  прекрасна.
Буття  як  є.  Воно  таке,  як  Ти.
А  я  на  вас  дивлюся  куртуазно.
Холодна  тиша.  Немічний  лікер.
(Чи  то  коньяк?)  Уже  не  знаю,  Боже.
Холодних  вулиць  вічний  піонер,
я  випиваю  місто  і  уходжу.
Іду  у  Тебе,  серце  на  зірках.
Іду-іду,  бреду,  немає  краю.
Я  випадкових  марень  падішах,
я  наче  острів  із  твого  розмаю;
колише  ніч  мене,  колише  сон,
в  якому  Ти,  Долорес,  оживаєш...
Я  знову  в  храмі,  в  храмі  без  ікон,
але  ж,  мій  друже,  ти  про  це  вже  знаєш.
Ти  знаєш,  що  не  мій  розп'яття  знак,
ти  знаєш,  не  для  мене  цей  Свят-вечір,
вступити  б  у  якийсь  там  Інарак,
загинути  б  і  всі  спалити  речі,
                                         загинути...
Та  так,  щоб  не  знайти.
Щоб  не  співати  по  мені  сльозами.
Я  винен  тим,  що  я  ще  можу  йти,
і  можу  впасти  десь  під  образами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=45510
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.11.2007


Вітер вовком воліє вити

Вітер  вовком  воліє  вити,
ніч  нуртує  невинно  нервом,  
я  втомився  не  вас  любити,
прикидатися  чорним  стервом.

Я  не  хочу  тримати  руки,
під  якими  жовтіють  рани,
не  хвилюють  мене  Памуки,
не  принаджують  Тамерлани,

Шаленіє  шаленства  шалька.
На  дуель!  (Навіть  це  не  можна...)  
Я  розбійницька  гнівна  лялька,
у  якої  в  душі  тривожно.

Відпустіть  же  мене  на  волю
або  дайте  мій  каламарчик!
Вже  розідрано  всі  мозолі!
На  добраніч!  
                       Аревуарчик...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=43437
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.10.2007


неможливе можливе палкіше

неможливе  можливе  палкіше,
а  можливо,  і  це  неможливе,  
проминає  життєвість  тихіше,
коловерті,  цунамі,  обриви,

ми  із  вами  потроху  бездомні,
самоти  запашне  лиходійство,
безголов'я  ідуть  безсоромні
під  литаври  німих  піккардійців,

неможливе:  й  можливе  зникає,
випадковість  зростає  законом,    
ну  а  людство  іде  і  кульгає
під  знаменами  честі  Платона

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=43436
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.10.2007


А буває так, що не буває

А  буває  так,  що  не  буває,
Забуває  смуток  про  розлуку,
Хтось  обличчя  тінню  закриває,
Випиваючи  із  інших  муку,
Хтось  іде  прямісінько  у  прямо,
Хтось  кульгає,  хтось  стримить  галопом,
Хтось  і  не  вітається  із  вами,
Хтось  подорожує  автостопом,
І  слова  чиїсь  такі  мізерні,
А  чиїсь  настільки  досконалі,
Хтось  ковтає  непророслі  зерна,
Хтось  там  переміг  ізнов  у  ралі,
Але  все  настільки  випадкове,
Що  немає  точних  віддзеркалень,
Пародійний  світ  і  гротесковий,
Світ  давно  розораних  копалень,
В  цьому  храмі  є  лише  самотні,
Пари  тут  давно  уже  не  пари,
Кружеляють  марева  марнотні.
Де  поділись  величезні  мари?
Все  іде,  минає  проминально,
Невидужно  час  іде  по  колу,
І  мені  всміхається  ухвально
Зі  свого  сріблястого  престолу.
А  буває,  що  й  його  немає,
Забуває  навіть  він  про  злуку,
І  себе  туманно  закриває,
З  небуття  мені  простягши  руку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=43435
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.10.2007


Вітер

С.
Вітер  гіллястим  стовбуром
Витиснув  мідь  із  марева,
Хмари,  зелені  бовдури,
Висоталися  з  варива
Дня  і  нічних  сумбурностей,
Вічних  питань  надламаних,
В  мислях  лише  ажурності,
Їх  вітерець  полагодив,
Вітер,  немов  схвильований,
Мов  Дон  Жуан  із  прерії,
Вірний  прислужник  Богові,
Біс,  німота,  артерія  —
Він,  що  тече  у  просторі,
Перетинає  виміри,
Знищивши  всі  компостери,
Віями  синьо-білими,
Він,  небезпечний  страчений,
Голос  німих  розтерзаних,  —
Вітер,  потроху  втрачений,
Тут,  на  землі  зачерзаній…  

О.  
Колом  побитих  пломенів,
Вийнявши  кіготь  з  пазурів
В  час  мережевих  доменів
Очі  дракона  лазером
Вітер  пустили  в  назем’я,
Вітер  такий  оранжевий,
Стогне  од  вітру  полум’я,
Тишею  дня  заражене,
День,  потонувши  в  нежиті,
Випивши  ліки  самості,
Не  розібрав  мережності,
Звів  небуття  до  малості,
Вітер  гуляє  поглядом,
Все  зазирає  в  темряву,
Вітер  тепер  бездоглядний,
Вітер  —  голодне  черево.  

Ж.  
Якщо  десь  почорніє  зелень,
То  це  тільки  перша  ознака,
Що  навколо  немає  ладу,
Посміхається  висікака,
Жовтий  велетень  велетенський,
Наче  мрець  (їх  хіба  ховають?)
Він  один  притискає  палець
До  губів,  що  мовчать  і  знають,
Де  сховалась  його  отара,
Він  —  це  вітер,  жовтастий,  грізний,
Вітер  —  наче  лице  Льотара…
Різне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=43408
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.10.2007


Стопроклятий

Стопроклятий,  я  сто  разів  прокляв.
Нехрéщений,  я  став  вогнем  у  церкві.
Я  замість  Бога  душу  розіп’яв,  
Я  мертвий!

Здивований,  закоханий  у  час,
Переливаюсь  у  фонтанні  світла,
Я  фа-дієз,  я  ніжність,  я  молитва,
Я  прірва!

Незломлений,  нескорений,  —  живий,
Я  кидаюся  в  ніч  безжурним  птахом,
Я  відчуваю  вас  і  лину  ахом...
Я  вільний!

Нажаханий  самотністю  очей,
Холодний  погляд  і  холодні  руки.
Мої  думки  —  не  голоси,  а  звуки!
Я  музика!

Звеличений  до  образу  Твого,
Неперевершений  і  одержимий,
Я  світ  тримаю  у  своїх  зажинах.
Я  тінь  Твоя!

Я!  І  Не-Я!  Матерія  і  жах,
Логічний  Логос  і  містичний  Ерос,
Старий  чудак  і  вічний  кабальєро,
Я!
Я?
я...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=28979
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.06.2007


Два скельцi

Два  скельцi  у  серці.
Іржавий  поріз.
Поламані  східці.
Самотність  і  тиша.
І  ти  не  прийшла.
Мене  ніч  заколише.
Самотності  морок
За  крок  від  душі.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два  скельцi  у  серці.
Отруєна  кров.
Потрощені  ночі
Моїм  голосінням.
І  ти  не  прийшла
Врятувати  спасінням.
І  я  в  самоті
Свій  натиснув  курок.  

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Осінній  орнамент
На  вичахлім  склі.
Крізь  вікна  і  рами
Влітають  діези.
Я  чую  самотність  і  смерть
У  вогнях  Марсельєзи.
Я  бачу  себе  у  вікні,
Сном  набитий  ущерть.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Ти  врешті  прийшла.
Не  моя  хоч  жона.
У  чорнім  сукні,
Перев’язанім  ніччю.
Акорди  і  свічка.
Ліхтар  на  узбіччі.
І  місячне  сяйво,
Мов  туга  тяжка.  

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два  скельцi  у  серці.
Іржавий  поріз.
Поламані  східці.
Самотність  і  тиша.
І  ти  не  прийшла.
Мене  ніч  заколише.
Самотності  морок
За  крок  від  душі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=28119
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.05.2007


Задуха

Задуха...  знічев’я.  Холодний  коньяк.
   Ілюзія  ночі.  Момент  насолоди.
       Акорди  небес.  Клітемнестрові  оди.
           Хропе  очманілий  від  сонця  собáк.  

               Ілюзія  миті.  Потомлені  руки
                   Стискають  у  пальцях  манірний  кришталь.
                       Стоїть  на  полиці  обідраний  Даль.
                           І  тільки  в  середині  —  голос...  чи  звуки.

                               Покличуть  і  змовкнуть...  Останній  прикажчик
                                   Цей  голос,  що  виник  зі  змучених  ран.
                                       Я  —  тінь  віддзеркалень,  квадратний  екран,
                                         Я  —  пам’ять,  я  —  ера,  маршрутний  покажчик,

                 Який  розлетівся.  (То  був  ураган:
                                     Підняв  над  землею,  підняв  над  морями.
                                 Я  вринув  з  пекла.  Я  сонце  на  плямі.
                             Я  голос,  який  увійшов  у  Коран).

                         Пустеля.  Коралі.  Стихійні  циклони.
                     Адепти  магічних  хоралів  і  знань.
                 Вони  помирають,  не  маючи  клонів,
             Вони  помирають  без  зайвих  змагань.

         Мене  вже  немає.  Я  в  космосі.  Атом  —
     Це  я.  І  не  треба  шукати  причин.
 Така  круговерть.  Не  вдалось  лише  взнати,
Що  буде,  як  світ  перетворять  на  тлін...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=27560
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.05.2007


Прощалися під ранок дві свічі

Прощалися  під  ранок  дві  свічі...
Цілує  вечір.  Обіймає  ранок.
Самотній  звук  зі  спорожнілих  склянок.
Прощалися  під  ранок  дві  свічі...
 
А  сніг  сміявся  з  тінню  на  вікні.
Хотів  ввійти,  забувши  небезпеки.
Чекає  час.  Збирає  картотеку.
А  сніг  сміявся  з  тінню  на  вікні...

Лоскотний  шал.  Химерність  килимів.
Сидить  фотель,  сховавши  білі  руки.  
Порожність  ночі  прочиняють  звуки.
Лоскотний  шал.  Химерність  килимів...

Годинний  бій.  Усміхненість  хвилин.  
Ранкове  ралі  спрощених  реакцій.
Світанок  суму,  повний  сатисфакцій.
Годинний  бій.  Усміхненість  хвилин...

Безжурність  фраз.  Проломи  без  дверей.
Рослинний  запах  збудженого  двору.
Блакитне  сяйво  прочищає  пори.
Безжурність  фраз.  Проломи  без  дверей...

Зимовий  лет.  Без  сумніву.  Без  нас.
Палац  із  льоду.  Луна-парк  ілюзій.
Кристал  води.  Сніжинки,  впалі  в  шлюзи.
Зимовий  лет.  Без  сумніву.  Без  нас...

А  сніг  сміявся  з  тінню  на  вікні.
Хотів  ввійти,  забувши  небезпеки.
Чекає  час.  Збирає  картотеку.
А  сніг  сміявся  з  тінню  на  вікні...

Холодний  звук.  Альтанка.  Едельвейс  —
Немов  живий...  малюнок  на  шпалерах.
Порожня  чаша.  З’їжджена  галера.
Холодний  звук.  Спекотний  едельвейс.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=26929
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.05.2007


Finally

1.
Стискаю  гравій  —  сиплеться  пісок.
Такий  старий,  пожовклий  і  змарнілий.
Стікає  день,  від  вас  осатанілий,
І  я  стікаю  плином  без  думок.

Аревуар!  Така,  панове,  гра.
Самотній  дзвін  бокалів  і  уламків.
Стоять  на  стосах  сонні  філіжанки,
У  них  вино,  що  розливає  Ра.  

Не  хочу  тьми.  Не  хочу  голосів.
Уже  німий  я,  наче  син  амфібій.
Мені  обридли  шабатурки  з  мідій,
В  яких  немає  океанських  снів.  

Порожній  сон.  Марнота  із  марнот.
Лушпиння  дня  зсипається  у  трави.
І  сяють  сонцем  крихітні  агави,
Холоне  чай  із  прянощів  турбот.

Невпинний  біг  навколо  пірамід.
Небесний  грім  і  музика  рахманна.
Я  вже  не  я.  Лукавість  філігранна,
Коли  у  серці,  крім  води,  ще  й  лід.

Король  пішов.  Чекаємо  на  звіт.
Усе  мине  в  воді,  мов  переплиття.  
Вітаю  мить  свого  одноманіття
І  у  долоні  затискаю  цвіт.

2.
Чуже  життя  —  із  гравію  мого.
Чужинний  світ  зливається  у  гомін,
Із  мого  серця  вириває  пломінь
Старий  моряк,  що  потопив  “Арго”.  

Я  аргонавт  потомлених  морів,
Самотній  в’язень  вичахлих  ілюзій,
Навколо  марму...  мармурові  друзі,
І  тільки  я  замармуріть  не  вспів.
 
Ченці  і  дощ,  сурма  і  водевіль.
Усе  мине,  як  шал  морського  світу.
І  розпадеться  брама  з  ебоніту,
Заграє  марш  тоді  Руже  де  Ліль.

Я  не  почую  звукових  принад,
У  травах  степу  заховаю  горе,
І  буду  серцем  згадувати  море,
І  його  скелі,  мій  колишній  град.

Усе  в  мені  —  і  час,  і  сліпота,
Був  океан  —  лишились  флібустьєри.
На  узбережжі  втомленої  ери
Я  поцілую  руку  у  Христа.

Я  поцілую...  ув  останню  мить.
Коли  тебе  нестимуть,  королево!
Усе  для  тебе,  чудернацька  Єво,
І  ти,  і  я  —  притлумлена  блакить.

3.
Усе  мине  на  пагорбах  ріки...
У  вальсі  два  листочки  нерозлучно
Поринуть  у  безмежжя,  аж  а  кручі,
І  кружелятимуть...  аж  навіки...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=25954
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.04.2007


Kholodno

Ви,  хто  проходите  повз,
дивні  і  самонатхненні,
купка  рабів,  купка  полозів,
кілька  гримас  на  монеті.

Граєте,  биті,  помолоті,
джаз  зі  змутнілого  скла.
Холодом  вієте,  холодом,
з  жил  —  кажанова  імла.

Сонця  на  листя  шкодуєте,
холодно  дивитесь  в  ніч.
Холодно,  з  вами  так  холодно,
холод  в  корості  облич.

Киньте  монетку,  холоднії,
Киньте  —  цигарку  купить.
Холодно,  як  з  вами  холодно!!!
а  доведеться  любить...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=23006
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.03.2007


Ми так довго не-разом

Ми  так  довго  не-разом,  
Профіль  твій  —  біла  мана,
Пахне  небо  дурманом,  
Ти,  укрита  туманом,
Проглядаєш  крізь  мене
І  хочеш  прокрастись
Крізь  метал  і  граніт  
У  реліктову  пастку.

Як  же  ти  завинила,
Залишившись  на  небі,
А  мене  відродили  
Друїди  у  пеклі...
Але  все  це  мара,
Не  тривожся  без  міри,
Ти  звинила  мені
Свого  серця  сапфіри.

Профіль  наче  зі  скелі,
Крижана  оболонка,
На  поминках  моїх  
Твоя  тінь  охолола.
Відійшовши  у  темінь,
Навіть  слів  не  сказавши,
Ти  уп’ялась  у  ніч,
Моє  серце  всотавши.

Як  же  ти  провинила,
Залишившись  без  тіла,
І  поринувши  в  ирій
Бермудської  сили.
Але  все  це  мара,
Не  тривожся  без  міри,
Ти  звинила  мені
Свого  серця  сапфіри.

Напиши  сто  сонетів,
Розішли  голубами,
Я,  можливо,  почую,
Сизий  помах  губами.
Забери  всі  моря,
Затиняй  океани,
Але  будеш  лише
Оберемком  осанни.

Як  же  ти  завинила,
Винуватице  світу,
Завинила  всім  світом,
Чорним  пеклом  блакиті...
Але  все  це  мара,
Не  тривожся  без  міри,
Ти  звинила  мені
Свого  серця  сапфіри.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=23005
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.03.2007


Мов дощ, пройшла по моїх струнах

Мов  дощ,  пройшла  по  моїх  струнах.
І  стала  на  моріжку  сонячнім.
Стоїш,  притлумлена,  мов  шхуна,
І  струмінь  в  очі  б’є  безсонячні.

Так  сторонньо  не  стій,  підійди  до  води.
Там  побачиш  волосся,
Мерехтливо  скуйовджене.
Подивись  через  край,  відхрестись  від  біди,  
На  замерзлому  мості  —
Є  життя  ненароджене.

І  знову  димно  позіхаєш,
Сумуєш...  через  край  сумується,
Не  вір  у  світ,  який  не  знаєш,
А  вір  лише  своїй  розкутості.

Так  сторонньо  не  стій,  до  воріт  підійди.
Там  побачиш  крізь  стіни,
Мої  тіні  зневоднені.
Набери  ж  бо  води  поодаль  від  біди,  
І  з  тобою  навік
Я  полину  у  промені.

Ти  сповідь,  ти  романна  оповідь,  
А  я  —  пеан  життєвих  мудростей,
Літаєш,  звільнена  від  поводі,
Гляджу  тобі  услід  з  сумбурностей.

Так  сторонньо  не  стій,  ось  бінокля  візьми,
Щоб  побачити  драму,
Із  феєрії  зліплену.
Підійди  до  води,  ти  мене  обійми,
І  під  пломенем  рампи
Стрінеш  долю  засліплену.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=23004
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.03.2007


За годину до смерті кохаю востаннє

За  годину  до  смерті  кохаю  востаннє.
Прижиттєве  фанданго  з  осіннім  листком.
Кружеляють  у  танго  поминки  поранні
І  вкривається  час  оренбурзьким  платком.
Промайнувши  крізь  тінь  у  космічнім  оркестрі,
Погасивши  вогонь,  полишивши  борги,
Я  вривався  у  світ  на  коні-палімпсесті,
Крізь  руїни  і  сельви  без  краплі  снаги.
Монотонно  іде  сонцесяйний  годинник.
Замирає  на  мить,  щоб  почути  мій  пульс.
Моя  тінь  —  це  сестра,  а  мій  вирок  —  племінник,
А  все  інше  —  мішень  для  невипитих  куль.
Я  почую  тебе  на  узбіччі  у  смерті,
Я  побачу  твій  образ  крізь  звук  пірамід.
На  шанхайськім  базарі  індійці  уперті
Замість  кави    мені  пропонують  бромід.
Замість  смерті  —  нудьга,  заміть  ружі  —  лілея.
Одурманений  чад  світової  іглу.  
Крижаніють  мури  на  збруднілих  алеях,
І  несуть  на  олтар  людожери  хулу.
Проклинається  світ  без  мети  і  спочинку,
Семафори  доріг  у  нічні  засвіти
Не  показують  шлях  до  потомлених  інків,
Що  усе  наперед  вкарбували  в  листи.
Не  горять  смітники,  тільки  гине  пергамент,
На  якому  іще  був  розпливчастий  знак.
Із-під  ніг  випливає  лавинний  фундамент,
І  пливе  по  землі  з-під  небес  аміак.
Хуртовина  жахів,  голосів  трясовина.
Заїдає  замок  до  людської  душі...
Тож  не  треба  чеснот  на  імперських  руїнах,
І  не  треба  води  набирати  в  ковші.
За  годину  до  смерті  кохаю  востаннє.
Прижиттєве  фанданго  з  осіннім  листком.
Кружеляють  у  танго  поминки  поранні
І  вкривається  час  оренбурзьким  платком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=23003
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.03.2007


Кольором смутку потовчених днів

Кольором  смутку  потовчених  днів,
Каменем  гніву  і  деревом  болю,  
Крилами  пекла  тебе  я  неволю...
Коні  осінні  несуть  поготів
Чорні  троянди  із  білого  лісу,
Чортів  батіг  підганяє  вогонь,
Чад  твого  світла  торкається  скронь,
Чужих  і  сильних,  властивих  Наркісу.
Очі  самотності,  повні  пустот;
Осінь  майнула  зимовим  світанням,
Одноманітно  проходять  змагання,  
Одномоменто  замовк  ехолот.
Я  пропустив  свій  ранковий  концерт,
Яструбом  вилетів...  і  забарився.
Янгол  із  сонця  на  місяць  скотився,
Яства  —  для  вас,  я  придворний  Лаерт!  
Вже  не  поспіти  на  карний  бенкет
Вічного  ранку,  
ранкової  цноти
Вільного  руху  вже  не  проминути...
Впав  у  тінь  присмерку  з  лілій  кашкет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=23001
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.03.2007


Бувший в бувальцях знову побачить ніч

Бувший  в  бувальцях  знову  побачить  ніч,
В  темних  акордах  прийде  мелодія.
Музику  дня  приборкав  крикливий  кітч
Чорної  ночі  —  жовта  агонія.

Демони  світу  вийдуть  і  поготів
З  вічних  боліт  прокинеться  духів  рій.
Ти  все  тремтіла,  я  цього  так  хотів...
Чути  годинний  гуркіт  пилястих  вій.

Випитий  світ  потоне  у  морі  снів.
Вийде  самотній  дух  на  узбіччя  тьми.
Стогін  нічних  порепаних  голосів,
І  крижаних  пульсацій  очей  тюрми.

Тихо  поволі  гасне  нічних  лампад
Мертве  проміння,  біле  до  німоти.
Все  зупинилось.  І  розпочався  Ад
Дикого  гулу  тіл  аж  до  хрипоти.

Бал  демонічних  сил,  кавалерів  зла,
Витончений  гротеск  на  межі  планет.
Небо  без  зір  ковтнула  упир-імла,
Чорних  очей  вогонь  підпалив  шале.
 
Бувший  в  бувальцях  знову  побачить  ніч,
В  темних  акордах  гримне  мелодія.
Музику  дня  приборкає  здертий  кітч
Чорної  ночі  —  жовчна  агонія.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=23000
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.03.2007


Тебе я до порогу проведу

Такі  вже  долі  різні.  Океан.

Іди  собі  спокійно.  Не  тривожся.

Я  промайную  час.  Хай  кров  із  ран

стікатиме  на  кров  ікон  безбожно...


Побудь  ще  хвильку.  Встигнеш  відійти.

Назавше  скажеш:  “Залишайся,  любий”.

Я  буду  жити,  вже  пробач...  А  ти,

із  іншим  помандруєш  в  човні  шлюбу.


Я  не  боюсь  ні  смерти,  ні  себе.

Самотньо  шал  переливаю  в  образ.

Не  Дон  Жуан,  не  лицар  Беранже,

звичайний  учень-мученик.  Я  —  кобра.


Тебе  я  проведу...  Там,  де  поріг,

І  все.  Не  далі.  Так  нам  буде  краще.

Ти  хочеш  жити  з  ним,  я  в  німоті

порину  в  себе,  вип’ю  чаю  натще.


Пробач.  Так  вийшло.  Ми  хотіли  так.

Два  полюси  самотнього  причастя.

Коли  немає  болю  і  образ,

тоді  лишається  отрутне  щастя.


Тебе  я  до  порогу  проведу.

Лишайся  з  ним.  І  будь  навік  щаслива.

Я  не  знайду  химер  і  не  впаду

із  ними  в  прірву  спаленого  виру.


Не  проклинай,  не  треба,  —  це  життя.

Пробач  і  перекинь  крізь  перелази.

Десь  очерет  про  нас  в  зірок  пита...

Натомість  —  мовчазні  і  чорні  фрази...


Бувай.  Не  можу  далі.  Я  не  той...

Не  винесу  самотності  без  дому.

Тут  оберегів  камарилья.  Зойк

світанку  ніжності  і  плинність  рому.


Пробач  і  зникни...  Щастя!  —  Ось!  Бери!!!

І  не  вертай.  Не  требоньки  чужого.

Спали  листи,  світлини  і  збери

з  них  попіл.  І  виліплюй  образ  Бога.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=20713
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.11.2006


Немає сил сказати про вчорашнє

Немає  сил  сказати  про  вчорашнє,

А  про  майбуть  казати  я  не  хочу.

Скидаю  дні  несправджені  в  багажник,

І  витираю  розчорнілі  очі.

Іде  годинник.  Час  сіда  на  плечі.

Замружив  очі,  тану  в  піднебессі.

Моє  життя  —  агонії  старечі,

І  скресла  крига...  я  уже  на  крезі.

Упала  ніч  на  схожі  переходи.

Тупцює  маг  на  іншій  магістралі.

Перетинаю  в  непогоду  броди,

Але  не  віднаходжу  дві  скрижалі.

Марную  час  у  барі  “Мельпомена”.

Самотньо  п’ю  гіркий  мигдаль  із  рани.

З  усіх  богинь  зі  мною  —  лиш  Атена,

І  вже  Арес  не  кличе  більш  на  брани.

Пестливо  місяць  виливає  очі

В  моє  вікно.  На  шибці  чорна  квітка.

Я  прокидаюсь  зрання  серед  ночі,

А  поряд  з  ліжком  вже  стоїть  кибитка.

Чому  б  і  ні?  Поїду  на  край  світу.

Зустріну  Спокій  у  кав’ярні  “Спека”.

Візьму  сірник  і  коробок  нефриту,

І  томики  із  написом  “Сенека”.

Чека  на  тебе,  демонічно  сило,

Прилинь  і  забери  туди,  в  безодню!

І  подаруй  мені  червоні  крила,

І  з  порохом  жовтастим  чорну  бодню...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=20712
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.11.2006


Сатир щоночі забирає в гори

Сатир  щоночі  забирає  в  гори.

Збирає  ноти,  поки  чемно  сплю.

Під  ранок,  як  сховались  мари  в  нори,

читає  “Я  без  болю  і  жалю...”

Втомився  чути  сто  разів  про  болі.

Я  сам  —  один  великий  чорний  грім.

Мій  атом  —  вибух,  хоч  і  руки  кволі,

не  запустить  їм  атомних  руїн.

Сатир  один,  таких,  як  я,  —  огнища.

Я  —  елемент  із  атому  й  вогню.

В  моїй  крові  войовниці-ордища,

їх  музика  огидна  скрипалю.

Я  потойбічний  дон-Квізадо,  Чалий,

Орфей  і  мавр,  убивця  і  сатрап.

Не  маю  очних  яблук.  Лиш  кинджали.

Я  сам  голем,  і  я  ж  бо  —  Ескулап.

Мій  содоміт  сатир  гортає  книги,

і  випливають  марева  нічні.

Навколо  карлики  танцюють  реґі,

і  бісенята  чорні  з-за  печі.

Усі  зі  мною,  всі  вселенські  сили:

Гомер,  Горацій,  Люципер  і  Фавн,

П’є  каву  Гегель,  чути  крик  Сивіли,

Ось  встав  з  загроб’я  Фауст  Томас  Манн.

Нічні  гулянні,  оргії  до  ранку.

Гортає  фавн  закляття.  Грає  час.

Лупцює  атом  смерть  безперестанку...

Світанок...  Світло,  де  немає  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=20711
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.11.2006


Дивишся принизливо на порепані пальці

Дивишся  принизливо  на  порепані  пальці.

Не  гратиму  більше.  Фортепіано  в  мозолях.

Спали  браслети  смерти  з  руки  блукальця.

Іду  по  піску  й  воді,  все  іду  поволі.

Немає  морів  і  хмар,  тільки  є  бажання.

Спадає  дурманний  дощ  на  мої  повіки.

Втомився  іти  в  пустир,  це  немов  стяжання,

Із  марева  пекла  й  сну  утворились  кліки.

Із  чорних  запеклих  ран,  із  моєї  крови

постала  на  образах,  35х40.

Занедбаний  зсохся  міст,  посивіли  брови,

Ти  смокчеш  мене  жахливо,  немов  я  морок.

Корида  мойого  сну,  ореада  болю,

Армади  плавкого  тмину  і  ніж  крізь  жили.

Не  той  я  акорд  в  житті,  не  мої  бемолі,

всі  звуки  з  мого  життя  демонічно  взвили.

Так  далеко,  що  уже  не  ввійти  у  спокій,

Тримається  між  світами  рука  без  кістки.

Я  привид,  або  монах  трохи  косоокий,

Що  сипле  в  безодню  Лєти  погані  звістки.

Хапаю  останній  лист,  але  він  у  кризі,

Рука  —  наче  то  метал,  громіздка  й  холодна,

змарновую  вмерлий  час  у  похмурій  “Дзидзі”,

І  чую  від  спраглих  тіл,  що  тепер  це  модно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=20710
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.11.2006


Грає дід на валторні сміло

Грає  дід  на  валторні  сміло.
Поряд  хмари  збирають  речі.
Темна  ніч.  На  старечих  плечах
Демонічні  звисають  крила.
Хмари-привиди,  хмари-сили  —
Мари  крику  і  болю  в  серці.
Крижані,  кам’яні  позерці,
Одинокі,  на  чорних  крилах...
А  валторна  скликає  в  танці
Зубоскалів  із  темних  прерій.
Відчинились  у  часі  двері,
І  прийшли  з  небуття  бувальці.
Кожен  має  труну  з  осики,
І  тримає  хреста  в  долоні.
На  небеснім  жагучим  троні
Прокляли  їх.  Тепер  ці  крики
Розривають  минулий  спомин.
Чути  дзвенькіт  шумної  вири.
І  немає  тій  хоті  міри,
Перелазять  крізь  переломин
Мертвяки  із  землі,  пекельні.
Йдуть  Чайковський,  Бетовен,  Штраус,
Мандельштам,  Блок,  Єсенін,  Яусс,
В  них  огнисті  очиська-стрельни.
Піднялись  океанські  хвилі,
І  здригнулась  земля  од  смраду,
До  загину  ламають  Ради,
Й  похітливі  сліпці  безсилі
Упадають  пред  ноги  свити...
І  завиє  собака  древній.
Від  по-скотськи  людської  скверни
Все  потоне,  і  в  гній  зариті,
Будуть  плакати  і  просити
Дідугана  роздерти  крила.
Тільки  крила  тепер  без  сили,
Душі  людства  брудні  корита...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=20709
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.11.2006


Останній лист

Останній  лист.  І  я  уже  німий.
Самотньо  граю  в  Тебе  на  роялі.
Цвіте  мімоза.  Захід  тут  блідий...
А  ми  перед  безоднею  стояли.
Одна  така.  Ні  світла,  ні  вогню...
Лише  вода,  мов  океан  причастя.
Мене  ж  ти  осліпила.  Я  молю:
Побудь  зі  мною  трихвилинним  щастям.
Вчахає  жар.  Відчинено  вікно.
Ти  залетіла  бабкою  нічною.
Упало  геть  старезне  кімоно.
Ти  вже  сама.  Побудь  два  дні  зі  мною.
Не  прилетиш...  самотність  тільки  й  я.
Ми  два  солдати  згубленої  долі.
Я  —  то  пустеля,  стомлене  дитя,
Мої  бліді  чуття  слабкі  і  кволі.
А  ти  —  вогонь,  і  град,  і  ураган.
Торнадо  болі  і  торнадо  дії.
Моя  стихія  —  то  тяжкий  уран,
Твої  слова  —  то  лоскотання  вії.
Ми  перейшли...  кордони  і  Тулон.
Взяли  акорд  полону  і  страждання.
Я  наче  шкіру  зняв  —  хамелеон,
Без  віри  у  ніщо  і  сподівання.
Доба  німих.  А  ніч  стискає  час.
Ми  —  два  сліпці  на  конях  божевілля.
І  знову  грає  вічний  падеграс.
А  ми  на  гострім  лезі  у  свавілля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18567
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.08.2006


Самотньо загорнулась в мої тіні

Самотньо  загорнулась  в  мої  тіні.
І  прокляла  назавжди  у  собі.
Навіщо  я,  якщо  мене  не  спинить
Ні  смерть,  ні  ти,  ні  полум’я  доби?
Я  —  одинак,  і  відгризаю  миті
Своєї  спеки;  не  живу  -  горю.
Твоє  ж  волосся,  райдугою  вкрите,
Сміється  й  каже:  як  я  Вас  люблю...
Ми  розійшлись  на  сходинках  утоми.
Ми  перейшли  крізь  ями  і  рови...
За  келихом  міцного  чаду  рому
Від  мене  крихту  себе  відірви.
Моє  життя  —  в  штиблетах  чи  босоніж  —
Таке  одне,  пекуче  і  гірке.
Ми  —  острови,  палкого  світу  розніж,
Але  нарізно...  двоє  нас...  Por  que?
Ти  все  у  вальсі,  я  сиджу  на  скелі.
Ти  на  мольберті,  чиста  і  свята.
Твій  поцілунок  —  ніжний  рух  форелі,
Ти  неповторна,  але  ти  —  не  та.
Моя  рука  —  огонь  і  сила  світу.
Мої  слова  —  солодкий  спів  химер.
Я  не  виношу  часу  неоліту,
Я  у  прийдешнім,  ти  ж  —  моє  тепер.
Не  розчиняйся  в  солоді  і  муці.
Не  наближайся,  бо  спалю  навік.
Не  поверну  Тебе  осінній  злуці.
Я  —  сатана,  що  спалює  свій  вік.
Навіщо  в  діжці  розбивати  кладку?
Там  не  вода,  не  мед,  не  еліксир...
У  діжці  —  прірва,  чорна,  без  початку.
Там  тільки  пекло...  пекла  поводир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18566
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.08.2006


Скажи мені: ненавиджу. І все

Скажи  мені:  ненавиджу.  І  все.
Без  зайвих  слів.  Схвильованих  пояснень.
Нас  тільки  двоє.  Ти  —  понад  усе.
А  я  —  лише  огидний  демон-в’язень.
Ми  на  арені  щастя.  Ані  руш.
Вкидає  в  серце  стріли  хтось  з  верхів’їв.
Я  програю.  Та  не  віддам  я  куш.
В  мені  є  серце,  навіть  в  безголів’ї.
Ти  все  чекаєш.  Стомлено  тремтиш.
Самотньо  чуєш  голос  з  кілометрів.
Я  так  далеко...  Шелестить  комиш.
Мій  голос,  наче  скиглення  всіх  вепрів.
Ти  підійдеш  на  ранок  до  води.
І  в  ній  побачиш  очі  мої  сині.
Не  бійся  мене,  люба,  не  тремти.
Ти  відстані  двох  серць  одна  рабиня.
На  постаменті  завтрашнього  дня
Ти  знов  почуєш  голос  підземельний.
Це  голос  з  прірви,  де  немає  дна.
Це  зойк  страждань  самотнього  в  пустелі.
Але  я  є,  я  поряд.  Ти  почуй.
Та  ти  не  бійся  відстані  і  смутку.
Я  прилечу  до  тебе.  Обійму.
Ми  злетимо  над  містом  тіней  хутко...
...Але  без  мене  ти  не  полетиш.
Крильцят  немає.  Я  забрав  з  собою.
Лиш  про  одне  благаю:  не  залиш
Мене  на  вістрі  часу  без  конвою.
Скажи  тоді:  ненавиджу.  І  все.
Без  зайвих  слів.  Знесилених  пояснень.
Я  відійду.  Лети!  Понад  усе,
Ти  королева.  Я  —  самотній  блазень.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18565
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.08.2006


Як боляче втрачати осінь

Як  боляче  втрачати  осінь!
Я  вичахаю  на  вітру...
Моє  життя  —  померла  гусінь.
Вже  не  воскресну  я.  Помру.
Ти  прилетиш  на  квітці  щастя.
Мене  закутаєш  міцніш.
Я  не  відчую  губи  ласі.
Ти  зацілуєш  й  відлетиш.
Ти  жінка.  Ти  літати  вмієш!
А  я  проповзав  на  землі.
Я  мов  стіна  —  а  ти!  Ти  мрієш!
Ти  для  небесних  королів.
Ти  музикант  моєї  долі.  
Ти  лицедій  із  масок  слів.
Ти  посміхнешся  на  престолі...
Мене  ж  стискає  хижий  гнів.
Мене  немає.  Я  загинув.
Та  не  відходь,  молю,  побудь
Два  дні  зі  мною.  Я  полину
Тоді  у  рай  на  незабудь.
Дві  наші  долі  —  білий  мармур.
Вони  міцні  й  такі  крихкі.
Ми  дві  ракети,  два  Монмартри.
У  нас  і  крила  є  слабкі.
Але  тебе  несе  по  світу
Життєвий  шал,  жіночий  шарм.
А  я  замученим  кадетом
Свій  шлях  пробив  й  на  камінь  впав.
Хотів  у  море  —  не  дістати.
Хотів  у  гори  —  розіб’юсь...
Ти  ж  не  боялась  відлітати!
“Лети  зі  мною!..”  Я  боюсь.
Самотньо  дихаєш  у  спину.
Знімаєш  втому  з  голови.
Мене  уже  немає.  Гину!
Тож  викопай  для  нас  рови.
Один  для  мене.  Інш  —  для  серця.
Один  холодний,  і  без  слів.
А  інший  —  хай  там  будуть  дверці.
І  кілогерці  почуттів.
Не  воскрешай,  молю...  Не  треба!
Нехай  помру.  Я  відходив...
Літай  по  небу,  вище  неба!
Й  питай  про  мене  в  голубів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18564
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.08.2006


Пе-пе-кла

Били  
дзвони  в  нерви  сто  тисяч  і  два  рази...
Тепер  
ми  на  Говерлі  померли  під  час  грози...
Ми  вдвох  
на  канаті.  Стікає  засмаглий  піт.
Але
фіналу  немає.  Канат  обернувся  в  лід.

Чому
ти  самотня,  невже  я  тебе  убив?
За  дротом,
за  тим  підсонням  ти  бачиш  жаский  обрив.
Тебе
я  проклинаю  уже  сто  сорок  літ.
Я  більше
не  кохаю,  вже  й  серце  -  спижовий  лід...

Ми  йшли  
удвох  до  щастя.  І  в  цьому  була  мета.
Прийшли...
Самотньо  б  впасти  в  мету,  що  не  має  дна.
Ми  тут,
на  порозі.  Так  довго  до  цього  йшли.
Тепер  
ми  два  гості.  Мети  ж  розчинився  й  слід.

В  крові
стікають  губи,  в  поцілунках  Твоїх  міцних.
Стискаєш  
жилясті  руки.  Мої  дві  колони  з  криг.
Боюсь  
і  проклинаю.  Але  на  цій  висоті
Уже
і  я  не  знаю,  хто  з  нас  я,  а  хто  —  Ти!

Пе-пе-кла...
Нам  так  хотілось  зла.
Й  не  помітивши,
в  рай  упали  ми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18563
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.08.2006


Загорнись у мій плащ

Загорнись  у  мій  плащ...  і  послухай  як  десь
Буде  Шуберта  грати  зчудований  знайда.
Він  все  грає...  Стікаються  сутінки-зайди.
В  капелюсі  ж  його  лише  купка  монет.
Не  сезон  вже  на  Шуберта.  Оскаженіла,
Все  розтопче  юрба,  і  не  чути  симфоній.
З  їх  посмертно-прощальних  жорстокий  агоній
Виривається  зойк.  Але  й  він  зледенілий...
Не  сезони  на  Шуберта,  треба  простіше,
Це  занадто  трагічно  у  морі  розпусти...
На  планеті  п’ять  років  самотньо  і  пусто.
Тож  не  треба!  Чому  же  ти  граєш  гучніш?
Чи  не  чуєш,  побідаше,  все  це  марнотно...
Та  і  граєш  ти  марно.  Монмартр  не  почує.
Тож  не  згадуй  ти  імени  генія  всує.
Тут  ненавидять  щастя,  цей  світ  —  бегемотів.
Тут  вбивають  за  заздрість,  згризають  у  попіл,
Випивають  всі  соки,  на  крам  викидають.
А  малий  нас  не  чує,  натішено  грає,
Тільки  двоє  все  слухають  музику.  Спомин.
Так  колись  наші  душі,  сполохані,  грали.
Ми  боялись  з  тобою  побуть  наодинці.
Чом  тепер  ми  чужі,  я  відкинувсь  на  спинці
Свого  крісла.  А  ти  усі  ноти  прибрала.
Подивись  за  вікно:  чи  стоїть  бідолаха?
Чи  почує  він  нас,  чи  заграє  старої?
Ні,  не  грає,  не  грає?  То  вибухи  зброї...
Наш  самотній  іде  поміж  бомб  аж  на  плаху.
Він  раменом  закрив  обережно  музику.
І  тихесенько  грає  —  хай  світ  догоряє.
Він  несеться  у  засвіт,  куди?  Він  не  знає.
А  симфонія  грає,  заглушена  криком.
Він  утік?  Ні,  втомився  навколіш  стояти...
І  під  пулі  пішов  божевільного  світу.
Він,  мов  я.  Нас  немає.  Ми  вирвані  квіти,
Що  в  воді  з-під  крові  не  навчились  буяти.
Тож  сховайся  в  мій  плащ...і  послухай,  як  десь
Буде  Шуберта  грати  розтерзаний  знайда.
Він  все  грає...  Стікаються  сутінки-зайди.
Але  більше  йому  вже  не  треба  монет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18562
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.08.2006


Втомився я від полотна доріг

Втомився  я  від  полотна  доріг.
Вагонний  стрім  тепер  такий  ніякий.
Хоч  відчиніть  вікно!  Я,  наче  якір,
Що  впав  у  прірву  моря  і  приліг.

Блукати  більше  я  не  маю  сил.
Мені  спекотно  від  самого  себе,
Удома  я  впадаю  в  ліжко  неба
І  замерзаю  без  пекельних  крил.

Мені  не  треба  зайвих  кімоно  —
Своє  зносив,  зітерлося,  пожовкло.
Але  чого  цей  вітер  не  замовкне?
Чому  він  дихає  в  моє  вікно?

Чому  не  ти?  Яке  мав  право  він
Ввійти  у  мене,  не  спитавши  слова.
Чому  не  ти  прийшла,  моя  осново;
Я  дивний  схимник,  впавши  на  ослін,

Я  розчиняюсь  у  піску  нірвани.
Мене  немає,  хай  же  буде  так...
Я  ледацюга,  знічений  жебрак,
В  якого  закінчились  сили  мани.

Не  чарівник  я,  так,  нікчемний  маг,
Що  вийшов  з  храму,  щоб  гукати  в  море.
Моя  монада  більше  не  прозора,
Тож  хочу  впасти  в  море  з  Аюдаг.

Я  вже  без  нас,  я  —  коловертка  черв,
Такий  прямий  і  завжди  проти  течій;
Я  сатана  в  одежі  овечій,
Що  загубив  людський  останній  нерв.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18561
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.08.2006


Ні додати тебе, ні відняти мене

Ні  додати  тебе,  ні  відняти  мене.
Наче  два  офіцери  в  забутому  часі.
Ми  —  два  схили  у  скелі...  Та  це  все  мине.
Що  залишиться  з  нами?  
Безодня  у  рясі.
Ми  удвох  назавжди.  Але  постріл  часу
Припиняє  думки  про  блаженство  крізь  простір.
Я  цілую  тебе,  споглядаю  красу,
Ти  смієшся  і  граєш  думками  у  кості.
Ми  єднання  і  біль,  насолода  і  час.
Ми  вдивляємось  в  очі  магнітних  канальців.
Ти  так  вільно  пливеш,  я  німий  падеграс.
І  стискають  мене  твоїх  ніжностей  пальці.
Ти  моя  назавжди  —  але  ні,  не  моя.
Ти  в  полоні  моїм  —  ми  в  полоні  у  щастя.
Але  в  щасті  земнім  детонатор.  Змія  
розірве  його  плин.  
Хочу  світ  я  проклясти.
То  втечи  і  залиш,  я  не  хочу  втрачать
те,  що  стільки  разів  не  по-райськи  кохало.
Я  помру,  тож  навіщо  мені  ця  печать
Неземного  блаженства  світів  і  хоралів?
Живемо  тільки  раз,  але  в  миті  без  дна
Ми  впадаємо  в  стан  прекосмічого  лету.
Три  мільярди  років  я  чекав,  що  одна
Упаде  на  цю  землю  небесна  планета.
Я  —  крихкий  метеор,  ти  з  заліза  і  зла.
Але  в  серці  тримаєш  для  мене  всю  ніжність.
Ти  енергія  атому,  світлу  зола,
Розіп’яте  кохання  —  моя  дивовижність.
Ні  додати  тебе,  ні  відняти  мене.
Наче  два  офіцери  в  епоху  останню
Ми  —  один  океан,  а  вода  промайне.
Хто  ж  цілунком  зустріне  мій  шал  на  світанні?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18560
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.08.2006


Самотність... грає привид... виє тигр

Самотність...  грає  привид...  виє  тигр.
Окасто  вічність  дивиться  на  сходи.
Лунає  музика.  Бетховен.  Ти.  
І  грозові  примарності  природи.
Кульгає  час...  на  ліжко  впав  цейтнот.
Рубає  воду  стомлений  годинник.
Пройшов  котяра.  Грюкнув  бегемот.
І  ще  якась  тварина  чи  тваринник.
Бельканто  слів...  самотність  із  октав.
Блискучий  лев  розсівся  на  фотелі.
Раби  із  королів...  Султан  не  спав...
І  розплились  на  сонці  акварелі.
Пап’є-маше...  Курличе  скринька.  Змій...
Збирає  мотлох...  Стомлений  фламінго.
Шукає  склянки.  Забарився  Вій.
І  тільки  за  вікном  шепоче:  “Інго...”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=17952
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.08.2006


Життєвий килим. Влігся мудрий лев

Життєвий  килим.  Влігся  мудрий  лев.
І  відступила  смерть  на  дві  хвилини.
Я  наче  мармур  в  божевіллі  мев.
Я  раб  себе,  небіжчик  самотини.
Розкол  і  біль.  Хрустить  гілля  думок.
Бентежить  плин  прискореного  часу.
І  не  горить  на  столику  дашок.
А  на  шпалерах  —  погляд  ананасу.
Самотньо  плин  кульгає  на  перон.
Але  його  ніхто  вже  не  зустріне.
Гуде  трамвайчик.  Чути  обертон
Хвилянь  і  каянь.  Прогинає  спину
Останній  лев,  що  килим  розідрав.
Хвилини  пір’я  потонули  в  часі.
Моє  обличчя  обвива  удав.
Я  лабіринт  без  Мінотавра...  Класик...
Чужі  роки  проходять  на  столі.
Більярд  ідей  і  хвилювань  бентежних.
І  тільки  сіль  самотньої  землі
Втопає  в  морі  марностей  безбережних.
Кудись  подівся  компас  і  ціпок...
Іду,  мов  тінь,  пливу  на  роздоріжжі
Чернеток  світу.  Мабуть,  то  мій  рок?
І  час  зростає,  наче  в  ньому  дріжджі.
Життєвий  килим.  Спочиває  лев...
Чекає  небуття  вже  дві  хвилини.
Я  наче  мармур  в  божевіллі  мев.
Сміливий  раб...небіжчик  самотини...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=17951
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.08.2006


Голова стомилась говорить

Голова  стомилась  говорить.
Проковтнув  шершаві  стебла  втоми.
Вже  самотність  зчавлює  оскома.
Я  на  берег  хочу  переплить.

Білий  вітер  дивиться  на  нас.
Ми  не  схожі,  наче  німфа  й  Янус.
Інфернальний  чорний  калібанус  
Розглядає  в  циферблаті  час.
Ти  самотньо  танеш  на  руках.
Я  чіпляюсь  за  твої  повіки.
І  хлюпочуть  ненажери  ріки,
І  мене  картає  мій  аллах.
Несамотня.  Я  —  нічний  папуг.
Пролечу,  крилом  зітру  пустелю,
розфарбую  самодзвонну  стелю
і  втечу  від  марень  і  напруг.
Ти  мене  на  острів  увезеш.
Роздягнеться  море  передсвітнє,
і  на  небезпечності  блакиті
ти  годинник  щастя  проковтнеш.
Розчинився  попіл  самоти.
Більше  не  чекати  на  прощання.
Кароокі  квіти-заклинання
припадуть  до  ніг,  де  станеш  ти.
Сонцекруть.  Литаври.  Дикий  джаз.
На  осерді  серця  —  спілі  вишні...
Ти  пробач,  що  в  нас  життя  не  вийшло...
Нам  би  ще  хоч  трохи  вкрасти  час.

Голова  стомилась  говорить.
Проковтнуть  шершаві  стебла  втоми.
Та  в  самотністю  уже  оскома...
І  тобі  мене  вже  не  спинить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=17950
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.07.2006


Тюрма ночей на березі вогню

Тюрма  ночей  на  березі  вогню.
Межа  самотності  і  святотатства.
І  ваша  фраза  “більше  не  люблю”
Мені  здається  витвором  дивацтва.
Моя  весна  вповзає  на  перон
І  їде  в  ніч  розтерзаних  ілюзій.
Я  все  кричу  у  рупор,  в  мегафон.
А  голос  розчиняється  у  блюзі.
Лукаво  дощ  спадає  із  небес.
Муркоче  кіт  на  старім  покривалі.
А  я  іду  на  полум’я  в  Фарес.
І  викидаю  давнії  скрижалі.
Не  наздогнать…  Далеко  ваш  вагон.
Промчався  плин  стороннього  безмежжя.
І  тільки  стогін  зчавлених  колон
Вдаряє  в  мозок  десь  на  узбережжі.
Не  океан,  не  пил,  не  лицедій…
Вже  не  людина,  навіть  не  оркестр.
Я  вічний  привид  замку  “Колізей”,
І  на  моїх  раменах  поліестер.  
Весь  час  померлий  в  лоні  бачу  світ.
Моїм  думках  самотньо  і  прозоро.
Вас  вже  немає…  Я  —  останній  Сід,
Від  мене  тягне  сутінками  й  мором.
Я  не  втомився,  просто  я  помер.
У  кельї  часу  я  розбив  годинник.
Я  вже  не  я,  а  тільки  офіцер,
Що  йде  з  війни  на  ріг  у  свій  могильник.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=17949
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.08.2006


Ти там

Ти  там,  де  краплина  б’є,
Наче  дощ  жовтастий  по  мої  щоці  поблідлій.
Ти  там,  де  нема  мене...
Тільки  чути  стогін,  злісовілий  гук  совиний.
Де  ми,  там  уже  нема  
Лісу  і  землі...  лише  вулкани-ненажери.
Нас  грім  обмотав  і  вкрав.  
Ми  —  уже  самотні  два  наповнених  фужери.
Хто  ми?  Люди  чи  трава?
Му  колись  були  на  стільки  ласі  до  кохання.
А  вже  все  -  тепер  зима.
Я  помер  у  лютому  на  поминках  валькірій.
Ти  тут,  а  мене  нема.
Ми  на  обертоні  золотого  узбережжя.
Десь  ллє  дощ.  Моя  сова  
Все  чекає  на  бліді  потрощені  конверти.
Все  —  ми.  Тільки  не  спиняй,
Не  чекай  на  бурю,  доки  ми  не  переплили.
Хай  ти  вийдеш  з-піді  дна.
А  мене  покриють  сині  хвилі  крижанії.
Ти  тут.  Я  вже  у  тобі.
Нас  на  цьому  світі  поєднали  сотні  вольтів.
Ми  є,  нас  уже  ніде  
Не  зустріне  вітер,  і  не  гратимемо  в  кості.
Прощай,  люба,  прощавай.
Сонце  вже  останнє  перетне  межу  спросоння.
Я  —  твій  стомлений  трамвай,
Що  чекає  тіні  на  засліпленім  осонні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=17948
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.08.2006


Щось проходить повз мене, згрубіле, сухе

Щось  проходить  повз  мене,  згрубіле,  сухе.
Обірвався  годинник,  вже  не  закричавши.
Тільки  полум’я  свічки  не  плаче,  почавши
Переплавлювать  біль  у  палання  гірке.
Щось  сказали  епосі  гігантського  стресу.
Тільки  легше  не  стало...  Долина  суми.
На  альтанці  гармонії  —  запах  чуми.
Ми  —  перевертні  часу  космічного  пресу.
А  навколо  зблукала  душа  все  шкребе
На  піску  крижанім.  Майоріє  самотність.
Вже  над  символом  світу  літає  протонність,
Тільки  серце  протони  й  прогрес  не  бере.

Так  самотньо  від  погляду  лева  у  клітці.
Порозтерзаний,  б’ється  земний  кардинал.
А  навколо  —  людський  похоронний  оскал.
І  в  некоханні  й  незраді  самотньо  лебідці.

Не  життя,  не  планета,  не  люди,  не  я.
Вже  нікого  немає.  Розтанула  крапля.
На  годинник  упали  солом’яні  вафлі,
Що  жувала  людина.  Застигла  земля...

Бар  людей.  А  за  рогом  останній  трамвай.
“Кладовище”.  Хтось  їде  в  нікуди  в  нечасі,
Проїжджає  свій  рай,  і,  стопроклятий,  в  рясі
Випиває  отруту  із  губ  самурай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=17947
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.09.2006


В тобі помру... Заклеюю конверт

В  тобі  помру...  Заклеюю  конверт.
І  клей  манжетом  горя  витираю.
Відправлю  лист,  неначе  давній  ферт,
До  мене  він  всміхається.  Вмираю.
Колись  давно  блукав  на  самоті,
У  вільнім  нежиті  болів  і  мріяв.
І  ти  з’явилась.  Ти  була  в  мені.
А  я  конверти  взяв  усі  й  розвіяв.
Що  не  злетіло,  те  спалив  і  стер.
Я  перетер  свій  біль  в  папір  у  пеклі.
І  залишився  вижатий  етер.
Етер  конвертів.  Я  поїду  в  Берклі...
Куди  завгодно,  в  пекло  чи  у  рай.
Адресу  ж  витру  і  забуду  вчасно.
А  ти  мене  хоч  подумки  згадай.
Твої  думки  —  цілунки  губ  атласних.
А  я  не  вмів  відчути  самоту.
Й  тебе  розгледів  —  після  самоспалень.
Хотів  вампіра,  а  знайшов  святу,
Хотів  морени,  вийшовши  з  копалень.
Така  одна.  Чума.  Смертельний  вир.
Самотній  жук  із  дерева  кохання.
Я  ж  помилився,  бо  поклавсь  на  зір.
Чому  не  прочитав  я  заклинання?..
Чому  така?  Очиська  із  вогню.
Одне  зелене,  інше  —  жовто-чорне.
А  я  тоді,  мисливець,  не  збагнув,
Що  ти  з  води,  і  попелу,  і  вовни...
Я  ж  був  зі  скла.  Холодний  і  німий.
А  ти  —  вогненний  вихор  і  пустеля.
В  мені  акорди  гнилі  і  помий.
А  ти  шукала  в  нотах  акварелі.
Так  і  помру.  Заклею  свій  конверт.
І  клей  манжетом  горя  постираю.
Відправлю  лист  і  рознесу  у  шверт  
Усе,  що  в  мене  спомин  забирає...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=17946
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.08.2006


Самотність виривається назовні

Самотність  виривається  назовні.
Плескоче  плесо.  Ненажера  млин
Кульгає  під  вікном.  Іду  уповні.
Ламаю  спину  —  всотую  полин.
А  ти,  ромашка,  вкралася  у  хмари
Мого  осердя.  Нащо  гомониш?
Чекаєш  білих  і  зухвалих  марищ.
І  загортаєш  мрії  в  білий  книш.
На  дні  оскомина.  На  дні  прокляття.
Вітрець  лоскоче  пристріли  сонат.
Навіщо  Ти  за  спиною  завзяття
Збираєш  дим  від  спалених  гармат?
Не  море  я,  стихія  людожера,
Самотній  бегемот,  останній  вовк.
А  Ти  впливаєш,  мов  бридка  химера,
І  скелі-прірви  покриває  шовк.
Навіщо  мариш  там,  у  сні  трамвайнім,
Навіщо  ждеш,  коли  почахне  ґніт?
Не  стихне  вітер  уночі  прощальній.
І  тільки  хмари  бачать  мій  політ.
Я  там,  де  вулканічно  плаче  небо,
Де  магма  б’ється,  мов  фонтанний  хід.
Я  там,  де  більше  жодної  не  треба...
Прокинься,  вмри,  але  не  падай  в  лід!
Рамена  стомлені  тримають  крила,
Що  б’ються  у  конвульсії,  гримлять!
А  піді  мною  —  золоті  вітрила,
І  стогін  вітру  з  серцем  гомонять...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=16670
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.06.2006


Обпалена коханням сатани

Обпалена  коханням  сатани.
Самотньо  йдеш,  знекровлена  у  часі.
У  непохитній  чорно-синій  масі
Пливе  бузок  із  пагуби  весни.
Навіщо  переносиш  календар,
Навіщо  сторінки  назад  гортаєш?
Від  того,  що  в  тобі,  сама  втікаєш.
Ховаєшся  від  райдужних  почвар.
Бурлять  цівки  на  лузі  марнославства.
Іде  кохання,  сповнене  казок.
І  тільки  на  сопілці  пастушок
Натхненно  грає,  грає  без  лукавства.
Димар  і  ти.  Чекаєш  на  дзвінок.
На  громіздке  падіння  з  урагану.
І  тільки  чутно  псів  і  спів  сопрано.
І  стомлено  схилився  колосок.
І  ти  підводиш  очі  на  зірки.
Самотньо  впала  зірка  на  планету.
Летить  і  сипле,  мов  рясна  комета,
Уламки,  —  і  сіда  довкруж  ріки.
Занедбалась  у  нетрях  пустоти,
Ідеш  по  пилу,  від  зірок  і  щастя.
Ховаєшся  в  червоно-чорній  масті?
І  накладаєш  тіні  самоти...
Блукально  йдеш  на  постріли  сердець.
Рахманно  позіхаєш  від  нестями.
І  падаєш  у  нетрі  Фудзіями,
І  чуєш  бемкання  жаских  овець...
Не  йди  у  день,  лишись  на  струмі  зла.
Криши  секунди,  що  вбирають  вічність,
Прочитуй  звуків  сиву  символічність,
І  в  тінях  дня  почуєш  біль  орла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=16669
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.06.2006


Ти мене не помітиш...

Ти  мене  не  помітиш
На  шпаркому  асфальті.
Буде  сонце  сквозити
Крізь  смішне  одіяло.
Ти  не  бачиш  на  листі
Золотистих  оскомин
І  не  чуєш,  як  в  небі
Пролетів  едельвейс.
Він  шукає  у  лісі,
Але  пошук  спиняє
Гуркіт  світу,  і  пішки
Ми  ходили  в  воді,
Але  хтось  вже  не  може
Роз’єднати  на  двоє
І  лишається  чути,  
Як  курличе  тюльпан.
Ти  не  чуєш,  бо  я,
Хворобливий  і  смішний,
Вибігаю  на  небо,
А  трамваю  нема.
Ти  мене  поцілуєш
І  прокинеться  чайка,
Наш  малюнок  —
Це  ребус,
Але  він  тільки  наш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=16667
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.08.2006


Куди втікає день

Куди  втікає  день  від  світлого  причастя
І  байдуже  іде  самотній  апельсин,
Ховає  знак  біди  лукавий  гість  на  щастя.
І  хай  собі  іде.  Не  треба...  
Мій  полин  зів’ялий  догоряє
І  небо  сипле  фарби  на  золоте  волосся,
А  ти  ідеш  у  світ  самотня...  
Блимнув  трактор,  по  коліях  бездолля
Ідеш  на  світ,  мурашко,  і  бачиш  краплю  дня.
То  дощ  дощив  дощисто,  чекаючи  на  тебе,
Він  купував  букети  бузку  і  ще  жоржин.
І  ти  мене  цілуєш,  мов  мак  серпанок  неба,
У  світі  тільки  двоє:  це  ти  і  твій  букет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=16666
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.08.2006


Коли мене останній день покрає

Коли  мене  останній  день  покрає
І  розламає  бархат  на  клаптаті
Самотні  острівці,  тоді  лети.
І  поки  що  чекай...
Проб’є  годинник,
Самотньо  грає  вальс,
А  ти  пливеш  у  танці  барв
Самотньо  і  рухомо,
Крокує  ніч  на  дзбанному  зегарку...
І  буде  так,  допоки  є  годинник
І  той,  хто  вранці  стрілки  не  зітре.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=16665
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.06.2006


Мені наснився носоріг...

Мені  наснився  носоріг...
Він  грав  на  скрипці  в  білім  парку,
Самотньо  лазив,  пив  із  банки
І  тупотняво  в  небо  біг,
Зелений,  наче  крокодил...
Самотньо  йшли  по  парку  люди
І  грали  кульками  на  блюді,
І  золото  кидали  вслід.
А  носоріг  мене  спинив,
Дивився  в  очі  чорно-білі.
І  його  ріг,  мов  ночі  зілля,  
Мене  із  ноти  сотворив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=16664
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.06.2006


Більше не буде сміятись

Більше  не  буде  сміятись
весна
на  узбіччі
мого  кучерявого  серця
вийди  надвечір
на  струм
там  межа
грає  сліпий  баяніст
б’є  ракета
космос
реактор
cолодка  вода
стомлена  в  солоні  вітру  і  хліба
землю  пропитує  
сонячна  крига
буду  лежати  й  чекати  на  два
ока  небесних,  допоки  не  вийде
хмара,  що  біла,  в  петельках  весни
час  зупинився  на  светрі  
і  меви
все  пролітають  над  сном  і  пливуть.
мальви  озер  і  пеони  світанку
сум’ятна  в  серце  вростає  трава
зелень  здіймає  всі  стелі  і  хатки
кратер  весни,  виливається  лава  —
піна  небесна,  що  зветься  Десна
все  у  воді  і  смішнім  абсолюті
весело  світ  перекинув  місток
треба  хіба  що  знайти  ще  ілюзій
і  посадити  у  землю  росток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=16663
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.06.2006


Моя свободо! Спалюю вогні!

Моя  свободо!  Спалюю  вогні!
Іду  в  сніги  останнього  пришестя.
І  на  мольберті  пошесті  і  честі
Я  намалюю  П’єра  Валері.
Сміється  пломінь  стомленого  сну,
Самотньо  б’є  годинник  на  терасі,
Спадає  сніг  на  траси  і  каркаси.
І  грає  скрипка  музику  пісну.

На  каруселі  стомленого  щастя
Я  прокручусь,  і  встану  на  траву.
І  будуть  хмару  зчісувати  рясно
Самотність  крапель.  Далі  я  живу.

Булькоче  сніг,  ногами  грим  у  двері.
На  вікнах  крига,  стомлена  й  п’янка.
А  я  іду  самотньо  по  планеті,
І  вже  не  треба  пуп’янка  й  вінка.
Самотньо  двері  зачиню  у  ліжко.
І  прийде  пес,  кудлатий  і  сліпий.
І  будуть  миші  гратися  уліжно.
А  поруч  небо  —  і  священний  Пій.

На  каруселі  стомленого  щастя
Я  прокручусь,  і  встану  на  траву.
І  будуть  хмару  зчісувати  рясно
Самотність  крапель.  Хочу  —  і  живу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=16662
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.06.2006


Карибська криза здавлює хребет

Карибська  криза  здавлює  хребет.
Шукаю  руни,  стомлений,  мов  птаха.
А  ти  не  йдеш.  Вилизую  шербет.
Вже  сповіщають,  що  на  площі  —  плаха.
Солоний  вітер  розвиває  біль.
Моє  бажання  в  хащах  насолоди
Переблукало  й  начепило  бриль.
Я  на  трампліні,  зробленому  з  соди.
Мені  самотньо  усміхнулась  ніч.
Замокла  кішка  в  підвіконні  серця.
І  впала  зірка  крізь  димар  у  піч,
А  там  багато  висипано  перцю.
Сова  совить,  муркоче  кошеня.
Грайливо  вальс  танцює  мій  годинник.
Лунає  тиша,  спале  совеня
Не  визирає.  Тиша  —  мій  племінник.
Хрустить  іржа  на  серці  від  ходи.
Пройшлась  по  серцю,  залишивши  рани.
Кров  випила.  Подай  тепер  води.
І  хай  відчепляться  твої  султани.
Грайливо  день  накинув  сюртучок.
Самотньо  вийшов,  буде  м’яч  ганяти.
А  я  шукаю  пам’ятний  сачок,
Щоби  останнє  щастя  підібрати.
Не  підійдеш.  Уже  не  підлетиш.
Пожовкли  стіни  від  ниркових  боєнь.
Сама  —  вогонь,  зміюкою  шипиш.
І  одиниці  бачу  замість  здвоєнь.
Лети,  повзи,  трощи  і  проклинай,
Нестерпно  грайся  на  моїх    раменах.
Жбурляй  прокляття,  шли  прокльони,  лай.
Та  будеш  все  одно  у  моїх  генах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=15473
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.05.2006


І знову марення і сплєтні

І  знову  марення  і  сплєтні
прочахлі,  сиплються,  мов  манна
з  невіддзеркаленого  світу
мого  застиглого  обману.
Там,  де  немає  диригентів,
а  тільки  попіл  самотужки
ламає,  сипле  на  конверти
звичайних  сплєтєн  візерунки.
Відьомство  знову  просягає
таємні  нетрі  мого  світу
З  ким?  де?  коли?  
Лишають  міни...
Не  догоряю...  Тільки  квітну!
Самотньо  перемелю  вічність....
У  ліжку  з-під  морського  днища
сягає  камери  торішність.
Навколо  гамірний  конвеєр,
сонати  сиплються  з  акторів,
котрі  живуть  у  світі  плеїв,  
а  плей  —  залякана  безпоміч.
Навколо  вуха  стирч,  навколо
невідворотності  прокляття.
Чому  у  мене  є  той  голос,
що  здатен  враз  звільнити  в’язнів?
Навіщо  я  іду  по  світу.  
І  плавлю  вічка  тим,  хто  вперто
чекає  на  мої  конверти,
і  хто,  мов  снайпер,  сів  на  стріху
у  мене  вдома.  
Та  не  в  мене
на  вістрі  серця,  там,  де  жовчно.
Бояться  влазити  у  нетрі,
бо  струм  —  дві  тисячі  на  кожну.
Пожити  б  поки  що  у  часі,
але  вертають  на  копальні
свого  абсурду.  Де  ж  кувальні,
в  яких  розбити  можу  гласі?
Яка  вам,  в  біса,  всім  різниця,
навіщо  повзаєте  млосно
біля  мого  осердя,
й  трелі?
Я  вже  не  янгол,  
я  —  апостол!
Що,  хочете  пограти  в  дурня,
перетворити  світ  актора
на  буфонаду?  Семафорно  
ви  в  унітазах  лиште  ноти
своїх  бравурних  пісноспівів,  
А  я  ітиму  в  ніч,  і  завше
стрілятиму  у  тих  жовнірів,
хто  жовч  мою  здає  на  плазму.
Ненавиджу  я  різновірів...
Не  видерти  від  мене  слова,
не  вдасться  влізти  в  потойбіччя.
Перемелю  й  засиплю  рови
у  ХХІ  сторіччі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=14768
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.05.2006


Я вибіг на перон. Навколо люди

Я  вибіг  на  перон.  Навколо  люди,
і  гамір  і  агонія,  і  бій,
стрімка  хода  часу,  кульгаві  люди,
хромці,  блукають  на  пероні  мрій.
Бажання  розчавило  споглядають,
а  ті  несуться  за  мормону  в  вир,
кульгають  на  пероні,  і  чекають,
допоки  здохне  той,  хто  має  зір.
Сплюндровані  мерці,  жага  розпусти,
самотність  у  калюжі  самоти...
Ідуть,  шпаркі,  на  нелюдей  не  схожі,
але  немов  сатири  з  пустоти,
блукають  по  перону  і  не  знають,  
чого  ідуть  на  колії  вогню.
Пекельно  стомлені,  забуті,  проклинають
себе  і  світ,  і  янголів  в  Раю.
Рахують  пальцями,  скоцюблими  у  кризі,
свої  здобутки,  мармурово  йдуть
до  тіні  в  ніч,  мету  собі  обгризли,
і  все  чекають,  доки  їх  зведуть...
перон  росте,  і  множиться  лахміттям.
Чорніє  бруд  від  шкіри  і  думок.
Блукають  люди,  скаженілі  віття,
звисають  з  них.  Облуда,  мов  ціпок...
Уже  іти  не  можуть,  а  конають,
волають  шлях  добити  до  кінця.
Кістки  спадають  в  колії,  ламають
їх  поїзди,  нема  лише  гінця...
Все  метушливе,  суєтне,  облудне,
померлий  стогін  тих,  кого  нема.
І  продавець  квитків  сидить.  Паскудно  
від  поглядів  скоцюб  лих,  в  них  —  зима.
Все  штучне,  у  олії  сторазово
перетомили  чебуреки  й  біль.
Канцерогенно  дивляться  ранково
у  пильну  рань,  коли  панує  хміль.
Там  сплять  нероби,  там  —  циганський  табір,
усе  іде  по  колесу  брехні.
Вокзально  ніч  схиляється,мов  прапор,
на  ньому  кістки  дві.  І  звідусіль
марудна  темінь,  марево  і  ляскіт.
Тут  кожен  вовк,  готовий  душу  згризть.
І  все  у  смраді,  тільки  шостий  баскет
усе  ніяк  не  може  перенить.
Там  труп  живий,  копирсається  в  тузі,
а  я  стою  —  і  страшно  відійти.
Чому  я  проклято  скисаюсь  в  муці,
коли  навколо  мотлох  і  кати???
...Навіщо  вибіг  я?  Навіщо  люди,
і  гамір  і  агонія,  і  бій?
...Стрімка  хода  часу,  кульгаві  люди,
хромці,  блукають  на  пероні  мрій?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=14764
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.05.2006


Кров під серпанком межі.

Кров  під  серпанком  межі.
Насуплено  дивиться  хмара.
Відблискують  в  сяйві  ножі
Нестерпно-забутого  чаду.
У  чаді  —  натхнення  і  біль
Скуповую  в  розпачі  лілій.
З  півдарма.  Співає  де  Ліль,
У  світі,  вчорашньо-наспілім.
Самотньо  вдивлятись  у  день,
Коли  захлинаєшся  в  світлі.
У  чорнім  пенсне,  що  зі  жмень,
Пекучо-рясного  повітря,
Іду  навпростець,  і  в  собі
Осанну  співаю,  і  бачу,
Що  поруч,  на  сивій  губі,
Метелик  розчахнув  ледачо.
Феєрія,  шабаш,  психоз.
Навіщо  метеликам  люди?
Можливо,  вчорашній  гіпноз
Дається  взнаки?  Далі  буде.
Метелик  сидить,  нітелень.
Мовчить,  мов  душа  на  світанку.
Чому  на  зникає  вже  день,
Свідомість  —  занедбана  бранка...
Метелик  не  бачить  мене.
Здається,  вагу  я  втрачаю,
Здіймаюсь  у  небо,  жене
Та  сила,  що  все  розчинає.
Нема  ґравітацій  і  форм,
Усе  помарніло  у  небі,
Забувши  обов’язок  норм,
Лечу,  запальний,  наче  в  кебі.  
Не  встигну  упасти,  не  час,
Метелик  змахнув  і  полинув.
А  я?  Ні,  не  можу,  я  пас,
Впаду!  Я  впаду  і  загину!
Не  можу  у  нетрях  земних,
Не  можу  у  небі  і  сонці...
Що  ж,  буду  іти  на  своїх
До  місць,  де  палатиме  стронцій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=14763
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.05.2006


Скривджено б’ються мармури

Скривджено  б’ються  мармури
зграй
у  мозку
від  попелу  чадного  диму,  
що  в’ївся  у  сік  і  смокче
рани  потворної  хмари,  химерно  ковтає
наспілу  герань.
Блякло  лунає  кантата  
на  смерті  солдата,  
що  вийшов  на  брань.
Армагедонові  сяйва  і  блуд  на  блювотині.
Райдужний  змій.
І  повії  несуться  в  соти
щасливого  пекла,  де  буде  повік
казковий  герой,  
але  принца
не  буде.
Продали,  розтринькали  камерні  люди
в  бажаннях  дрібних  і  мізерних.  
Голгофа
стікає  від  поту  шаленого.  
Ноти  октав  
і  бімолі  уранці  сплилися  у  танці,
і  руки,  мов  бранці,  хапають  акорди.
Хапають  повітря,  де
мотлох  і  морок.
Лякаються  світла.
Пуерториканці  сурмлять  
і  не  бачать,  що  Монтевідео  
позначено  плачем.
А  поруч  у  Штатах  америкососи  
у  хімії  штучній
народжують  троси,
немов  Поліфеми,  почахлі  від  смраду,
а  поруч  Росія  скажено  і  чадно
руйнує  костьоли  і  душі  померлих.
І  мариться  їй  подолати  суперно  усіх,  
бойголовки  стромляє  у  спокій,  
де  Грузія,  
там,  де  сумирство  на  боки
розкинуло  щупальці.  
Грізно  в  сметані
смакує  об’їдками  чумного  раю.
Навіщо  дивитися
на  едельвейси,  коли  від  смердоти  
засліплені  
фейси?
На  каторгу  в  себе  заплішено  брешуть...
Навіщо  планеті  ці  воші  і  вежі?
Зламати  себе!  
На  потужному  пірсі
б’є  струм  ненажер,  і  у  чорному  лісі
в  деревах  прив’язані  трупи  сміються.
На  цвинтарі  граються  біси.  
І  ллються,
мов  кров,  білі  вина,  померлі  в  плутоні-
ї
ракети  бомбисто  проносяться  в  скроні.
Так  буде,  так  завше  
на  смертній  купелі
шукатиме  душі  шизоїдний  Бері
я.
Купається  кров  в  берегах  кастаньєтів,
у  струмені  вітру  літають  білети...
на  дійство  “по  поводу”  смерті  чадної...
Гробів  там  нема,  що  ж  то  буде  зі  мною?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=14761
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.05.2006


Ну що ж, бери мене, і зачини

Ну  що  ж,  бери  мене,  і  зачини,
щоб  розірвать  на  шмаття  здичавілі.
Візьми  кохання,  сповнене  вини,
і  знищуй,  доки  маєш  люті  сили.  
Але  від  цього  насолод  не  жди,  
ти  будеш  жертвою  схилятись  натще
переді  мною,  на  могилі  лжі
ти  проклянеш  мене  на  чорній  пращі.
Усе,  що  я,  що  у  мені,  усе  –
кохання  —  від  прокляття  до  нестями.
Стихія  вітру  стогін  рознесе
по  всій  планеті.  Тільки  Фудзіяма
стоятиме  незрушно,  наче  я.
Бо  те,  що  так  приховано  страждає,
твоє  навіки.  Згину  назавжди,
та  ти  не  зможеш  навіть  просміятись.
Тебе  кохатиму  повік,  і  твердь
хай  беркицьнеться  на  сто  обертонів.
Але  навіщо  ти  благаєш  смерть
себе  від  мене  перелити  в  стогін?
Ти  вкрала  те,  чим  дихав  і  болів,
але  не  можеш  втримати  у  серці.
Мене  ти  одібрала,  я  волів
тебе  пробачити  в  небеснім  герці.
Але  моє  кохання  у  тобі...
Не  винесу  я  втрат,  хай  світ  згоряє,
але  мене  не  буде  на  землі
без  Тебе.  Я  в  агонії  блукаю...
Тож  вбий  мене.  І  серце  розітри,
не  буде  боляче,  чого  чекаєш?
Знеси  останнє,  віють  хай  вітри
на  білих  сутінках  моєї  хащі?
Ти  —  це  добро,  що  просягає  зло,
ти  демон,  звідусіль  мене  хапаєш
і  розтинаєш,
болем  розтинаєш,
але  та  страта  —  то  моє  добро...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=14366
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.05.2006


І знову марення і сплєтні...

І  знову  марення  і  сплєтні
прочахлі,  сипляться,  мов  манна
з  невіддзеркаленого  світу
мого  застиглого  обману.
Там,  де  немає  диригентів,
а  тільки  попіл  самотужки
ламає,  сипле  на  конверти
звичайних  сплєтєн  візерунки.
Відьомство  знову  просягає
таємні  нетрі  мого  світу
З  ким?  де?  коли?  
Лишають  міни...
Не  догоряю...  Тільки  квітну!
Самотньо  перемелю  вічність....
У  ліжку  з-під  морського  днища
сягає  камери  торішність.
Навколо  гамірний  конвеєр,
сонати  сиплються  з  акторів,
котрі  живуть  у  світі  плеїв,  
а  плей  —  залякана  безпоміч.
Навколо  вуха  стирч,  навколо
невідворотності  прокляття.
Чому  у  мене  є  той  голос,
що  здатен  враз  звільнити  в’язнів?
Навіщо  я  іду  по  світу.  
І  плавлю  вічка  тим,  хто  вперто
чекає  на  мої  конверти,
і  хто,  мов  снайпер,  сів  на  стріху
у  мене  вдома.  
Та  не  в  мене
на  вістрі  серця,  там,  де  жовчно.
Бояться  влазити  у  нетрі,
бо  струм  —  дві  тисячі  на  кожну.
Пожити  б  поки  що  у  часі,
але  вертають  на  копальні
свого  абсурду.  Де  ж  кувальні,
в  яких  розбити  можу    гласі?
Яка  вам,  в  біса,  всім  різниця,
навіщо  повзаєте  млосно
біля  мого  осердя,
й  трелі?
Я  вже  не  янгол,  
я  —  апостол!
Що,  хочете  пограти  в  дурня,
перетворити  світ  актора
на  буфонаду?  Семафорно  
ви  в  унітазах  лиште  ноти
своїх  бравурних  пісноспівів,  
А  я  ітиму  в  ніч,  і  завше
стрілятиму  у  тих  жовнірів,
хто  жовч  мою  здає  на  плазму.
Ненавиджу  я  різновірів...
Не  видерти  від  мене  слова,
не  вдасться  влізти  в  потойбіччя.
Перемелю  й  засиплю  рови
у  ХХІ  сторіччі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=14365
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.05.2006


Ти мені дозволила самотність...

Ти  мені  дозволила  самотність.  
Я  тепер  —  останній  білий  вовк.
Не  свобода  —  мармурова  вогкість,
а  твої  повіки,  що  мов  шовк...
Я  сповзаю  до  вогню  і  неба,
і  мене  не  спинить  більше  час.
Але  там,  де  ти,  мене  не  треба.
Я  —  то  привид,  мертвий  падеграс.
Розламаю.  Винищу.  Спотворю.
Те  страждатимеш  на  тлі  сльози.
Та  ж  навіщо  я  —  джерельне  горе?  
Я  —  прокляття  на  вогні  лози!
Білий  мармур  на  твоїх  ланітах...
Ти  стомилась  від  моїх  страждань.
Я  не  метеор,  лише  планета,
й  кружеляю  в  муках  сподівань.
На  мені  —  вулкани  і  ненависть,
на  моїх  раменах  –  самота.
Я  до  тебе  простягаю  впалість
мого  серця.  Смерті  красота  —
саме  я,  самотній  вовкулака,
що  свободу  заковтнув  у  кров.
На  мені  печери  і  сонати  тих,
хто  не  допив  свою  любов.
А  мені  кохання  ж  і  не  треба!
Ви  страждаю  вдень  на  тлі  юрби,
а  вночі  шукаю  очі  Феба
і  пливу  на  хмари,  на  гроби,
що  мене  сховають  під  землею.
Я  помру  у  вільності  й  красі,
тільки  порожньо  повіє  небо
в  день  моєї  смерти  на  землі.

Ти  мені  пробачила  самотність...  
Поховала  навіки  у  склеп.
Дайте  пекла!!!  Я  —  невідворотність  
у  самотнім  затишку  халеп.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=14278
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.05.2006


Жалобний маятник хитається щомиті

Жалобний  маятник  хитається  щомиті.  
А  ти  ідеш,  засмоктана  у  дим.
І  хмарить  голос,  і  стискають  ниті
Засмаглі  м’язи  ,  і  кульгає  млин.

Молотить  сутінки  і  хмарить  водоспадом.
Повзе  змія,  несита  і  п’янка.
А  поруч  ти,  немов  вода  на  свято,  
і  кров  темніє  в  нетрях  павука.

Огульно  грає  в  морі  фортепіано,
Сольфеджіо  стискається  у  струм,
І  сипле  світлом  зраджена  Діана  ,
І  ллється  струмінь  сивочолих  дум.

А  ти  ідеш,  сповита  у  серпанок.
І  крамарі  стискають  сили  дня.
І  мучить  втома  вишню,  і  в  коханок
Біліють  стегна.  Арлекінія.

Там  грає  Бах.  Акорди  і  кантати
стоять  на  прю.  І  млосно  заклина
осінній  день  морський  небесний  янгол.
І  водоспадно  дихає  весна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13382
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2006


Прєісподня

Бульдозери  вирили  яму  на  тлі
світанкового  пекла,  і  вмерла  пов’яла
вода,
і  потрощена  пам’ять
стікає  в  папері  акцизних  маркованих  знаків.
І  сонце  пекельно  розтрощує  “знам’я  побєди”.
І  б’ється  в  конвульсіях  плач,
і  ридають  кадети.
То  все  "по  расчету",  і  плаче  дієзно
залякана,  зблідла  весна,
танцює  помпезно  диявольський  бездна
в  пучині  рахманного  дна,
і  вершник  ахматово-чорний  в  поля  вирушає...
І  гори  пов’ялі,  і  кров,  і  сум’яття  краватки...
І  б’ється  на  кратері  сивий  екватор,  і  маски.
приховують  адську  смиренність,  і  падає  вихор
ненависті  й  безладу,  і  потопає  у  ситі.
І  половці  свищуть,  і  грають  на  трупах  кургани.
І  лається  смерть  на  бундючні  поминки  султана.
Остання  пожертва.  Остання  придушена  баба
стоїть  на  могилі  в  степу  і  не  знає,  не  скаже,
що  світ  проковтнув  металевого  змія,
ах,  метови  діти,  прокляті  сини  Багалія.
і  здибались  мокрі  дощі
і  краплі  абсенту.
і  ллється  крізь  піт  сутенілий  повітря  у  храм.
Армади  братують,  корови,  на  диво,  священні,
акулою  дивиться  ніч,  —  і  співають  сирени.
і  б’ється  на  струп’ях  остання  модель  Магеллана.
і  виє  в  степу  сурмо-жатна  хула  Чингізхану.
Побляклі  і  сірі,  померлі  від  лютого  чаду,  
стікають  по  спині  малюнки  донецького  аду.
І  грає  гобой  на  крові.
і  сипочуть  кургани.
і  ллється  розмай  на  сипучій  крові  Магадана.
і  б’ється  в  конвульсії  сірий  розпачливий  вітер.
і  більше  не  буде  сидіти  на  квітах
розмай.  Все  вкрило  диявольське  сім’я,
сплюндроване,  сиве,  сп’яніле  людське  потемніння.
самотньо  на  гору  здіймається.
Стомлений  плай,
а  поруч  лебідка  і  вовк,  і  розжарений  воркун.
Феєрія  смраду.  Огнисто  рокочуть  фанфари,  
і  б’ється  у  скелі  Атлант,  і  реве  з  Магадану.
Дієзів  не  вистачить,  вкрити  смердючу  планету.
Загибель  на  сонці,  і  плями  поїли  ракети.
Немає  прощення,  немає  світанків  і  ночі.
І  дивляться  в  морок  поблідлі  і  вимиті  очі.
Вергілій  спускається  в  пекло.  Там  нафти  немає.
а  тут,  на  поверхні,  рабів  і  дітей  роздирають.
Бундючні  "фей  Вєрки",  прутковські  і  анноахметов
на  троні  з-під  мирти  і  золота
рухає  нетом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13380
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2006


Скелястий вир замріяного світу

Скелястий  вир  замріяного  світу
через  ниркову  залозу  олжі
намалював  піке  на  тлі  граніту,
і  затиняє  пам’ять  на  межі.
Скелястий  біль  розтрощує  щелепу
і  розтинає  пазурі  вогнів.
Лихий  казковий  безпардонний  Немо  —
у  хвилевирі  океанську  дів.
Несеться  Наутілус  по  планеті.
Хода  дощу  —  по  стрісі  променад.
І  тільки  бачу:  сонцесяйно  в  неті
простелено  нетворківський  каскад.
Душа  втомилась  у  реальних  хащах.
У  тих  лісах  –  огидні  болота.
І  тільки  в  віртуальних  хижих  пащах
згорає  Гераклітові  мета.
Немає  виходу.  І  змерзло  пекло.  
Немає  океанів  і  фемід.
І  щит  іржавіє,  і  марить  Гектор.
А  під  соломою  —  дебелий  дід.
Все  штучне,  гротескове,  —  із  біґ-маків,  
все  маніхейське,  наче  джини  з  ламп.
Скамстролили  з  потрощених  бараків
безлюдний,  бездуховний  сірий  храм.
Мелодія  модемів  і  сонети
від  Micrososft.  Перевернувся  світ.
А  на  папері  —  зморені  сюжети
й  останнього  акорду  обеліск.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12756
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.03.2006


Кристалик ока. Ізглодає черв

Кристалик  ока.  Ізглодає  черв  
останнє  світло  із  оптичних  прерій.
Рушає  біль  сльози  крізь  полотно  
в  мольберт  художника.  Побляклий,
не  запечатав  смерти  світла.
Лишився  попіл.
І  черв’як  самонатхенно  
пожирає
останню  мить  свого  життя.
І  вогнь,  і  буря
натискають.
Ламає  дощ  нервовий  злам.
Маркітно  осінь  проглядає
крізь  хащі  степу.  І  бедлам
від  хмарочосного  спадання.
Весна  і  осінь.  Біль  і  день.
Самодостатній  мотлох  часу
вкриває  чорні  дні  в  пастель.
На  білім  тлі  черв’як  гортає
пожовклих  випорожнень  смак.
І  черв,  нажертий,  в  білім  очі
стікає  у  вогні,  в  істоці.
Остання  кров,  блакитна  кров.
Лишає  сморід  сивий  час.
Награвся  у  безодні.  
Лама  
рушає  в  путь.  
Стирчить  панама
на  білолицім...  
Обертас  —
і  черв  зглодав  останню  пам’ять,
і  прах  на  мотлох  перебрав.
Самі  хребти,  кістяк  і  мара.
Лишився  привид.  І  яси
фантасмагорія  поясно
ламає  крендель.  І  черв’як
іде  по  небу.
Поглинає  
погасле  сонце  уночі.
Останнє  сонце.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12754
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.03.2006


Сич розколює мене із середини

Сич  розколює  мене  із  середини,
наче  біль  шморгає  пилкою  в  мозок.
І  свідомість  вирушає  в  поезію,
і  весна  туди  несе  абрикос.
Марнославства  самота  –  в  тому  гомоні.
Гомоніли  біль  і  сум  —
  й  розійшлись.
А  біда  в  мені  лишилась,  жовтесенька,
і  вампірить  із  судин  кровосос.

Білий  час  пройшов,  планети  зегар
перетнув  межу
механізм  зламався.
Чорний  вихор
і  білий  крук
чекають  на  нас  серед  пустелі.
І  ти  йдеш  на  небо  зі  свічкою.
І  горить  чорне  око
і  сіра  печаль,  тільки  ти  не  лякайся.
Там  привид  силить  і  жартує,
а  поруч  –  червона  вуаль.
Кожен  бачить  у  ній
власні  дні  
і  тебе.
Тільки  мука  і  лють  не  дають  розібратись.
Схоронити  б  скоріш  обеліск  від  людей,
але  все  розтоптало  людське  
злеє  стадо.

Засівалась  в  крові  сумовита  печаль.
Шабатурка  алмазна  спадає
у  спадок
Залишає  лиш  попіл,  —  і  трішечки  жаль,
що  спадає  усе,  і  не  буде  оази,
де  б  спочити.
Усе  вже  несеться  у  морок.  І  спадає  сльоза
на  молочній  щоці.
І  усе  розповзається  скупо  і  млосно.
То  могильник-будинок...
Святі  сатани!

І  в  повітрі  бензин.
Голубінь  у  тартарі,  
прокидається  смерть.  І  на  діазолін
прокладає  вогонь  із  небесного  пекла
чорно-біла  рука.  І  повітря  кипить.
А  на  морі  за  кипнем  розвиднілись  рамена
біло-синього  янгола,  вічне  дитя.
А  мене  вже  нема  на  шибениці  плеса,
і  над  храмом  печалі  —  із  крові  яса.

А  на  руці  цвіте  бузок,  і  білий  біль.
На  часі  смерть,  що  воскрешає  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12753
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.03.2006


Незабаром

Вода  спадає  і  виносить  біль.  
Чигає  біс,  ногами  чеберяє.
Пантрує  сокіл  з  темряви  століть,
жахає  світ,  столико  обіймає
плаский  сарай  із  мотлоху  і  лжі.
Очуняю  обличчя  зачманіле.
І  янголятко  дивиться  у  вічі.
І  прокидається  старий  ведмідь.
Розквітлий  дощ  перебирає  струни.
Посохле  листя  куховарить.  Й  час,
огрядний  сивий  біс,  спускає  душі,
і  пекло  відчиняє  поступ  мас.

Кривава  бойня  світу  і  октави,
блакить  і  темінь,  марево  сурмить
у  сиву  душу,  залишає  двері,
напввідмерлі,  і  глумить  у  мить.
Останні  стовп  написаного  слова
замовк.  Мармона  випиває  сік
людського  серця.
З  чорної  пилови  чадіє  чад,
І  місяць  мерехтить.
вночі  останнє  світло  не  пантрує,
і  вигрошився  свіжий  соловей.
І  крук  чигає  на  побляклі  душі.
воландить  набурмосений  Бомбей.

Останній  кадр  історії  прокляття.
Остання  кров  на  заростях  буття.  
Змиває  вгору  птах,  і  гине  в  ямі
Де  чорні  біси  вештаються.  Нас
уже  не  буде.  Навіть  на  майбутнє
Чекати  марно.  Прийде  Люципер
і  Синє  Пекло,  і  розтануть  люди,
І  будуть  біороботи  без  схем.
Солодка  маса,  чорна,  очманіла.
кошмарний  привид  храму  пірамід.
І  буде  голос  грати  на  сапфірах,
і  цівку  крові  перетне  убрід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12752
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.03.2006


Протилежність

Любов  і  ненависть  жбурляю  на  вістрі  ножа.  
Юнона  і  Гера  сидять  на  відмерлому  троні.
І  місяць  вкрадається    в  білі  оманливі  скроні,  
І  луснула  вкрита  єлеєм  і  миртом  межа.
Святі  наречені  і  в’язня  пекельного  брану,
Огидні  лахміття  стирчать  звідусіль,  від  небес
Й  до  пекла  проклав  колесом  сивочолий  Гермес,
Посивів  від  втоми  карибсько-китайського  сану.
Любов  і  ненависть  –  гібрид,  манекен,  лицедій.
Акторська  затравка  на  тлі  гротескових  ілюзій.
І  б’ється  знеструмлене  серце  самотніх  конвульсій,
І  йде  з  туману  запальний  і  старий  Одіссей.
Блакитно  похрустує  старість  у  серці,  забута.
У  світі  немає  акордів  між  пеклом  і  днем.
Усе  розтрощив  чудернацький  святий  Поліфем.
На  звивини  мозку  пролито  священну  отруту.
І  мляво  кульгає  Юнона  —  і  кличе  Орфей.
І  ludusний  натовп  на  площі  скажено  чманіє.
І  б’ється  у  серці  мета  —  та  серця  сатаніють,
І  вриті  любов’ю,  ненависть  жбурляють  з  очей.

Любов  і  ненависть  —  на  вістрі  ножа  Сатани.  
Сатири  і  демони  грають  у  чортових  хащах.
І  око,  роздерте,  криваве,  буркоче,  пропаще,
І  бавиться  спокій  і  блуд  в  ароматах  весни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12751
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.03.2006


Клепсидра

Неприродно  і  штучно  дивитися
за  вікно,
коли  тебе  вже
немає
в  кімнаті,
потухлій
від  попелу  й  чаду,
відмерлого  часу.
І  більше  ніхто  
не  побачить  зловісного  дня
каскадів,
і  блазнів
не  буде;
поховані  люди
ідуть  на  вечірній  сеанс.
І  доля  блакитна  стромляє
в  повітрі  отруту;
і  б’ється  сигнал;
і  рясніє  від  атомних  туг
валторна.
І  арфа  прокинеться
вчасно  на  кислому  дроті.
І  більше  не  буде  чманіти  
стопрокляте  слово.
Смерека  сколише  минуле,
а  стронцій  майбутнє,
і  цезій  шарманно  шпурляє  по  тілу
звитяжну  сирену;
там  Сцилла  зжирає  гієну,
і  б’ється  в  конвульсіях  сила,
і  плаче  сурмач.
Та  космічна  природа  
від  рук  животворно-смертельних
в  отруті  оманній,  спартоленій,
б’ється  у  хмарах
минулого.
Більше  не  буде  тарелі  —  лунатиме  вічність
з  очима  святого  і  юного
хлопця  Лоретті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12750
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.03.2006


Сам янгол злякався, коли увійшов у зіницю

Сам  янгол  злякався,  коли  увійшов  у  зіницю.  
У  білому  сяйві  очей  —  потонув  Фортінбрас.
Там  хімік  шукає  реторту,  а  фізик  —  Капіцу.
Крізь  морок  і  мотлох  минулого  йде  тарантас?

І  сповнився  світ  красно-чорних  солом’яних  прерій.
І  в  тому  безладді  —  самотньо  мандрує  душа.
Безодня    емоцій  і  чорних  огрядних  депресій.
Займається  пекло  від  тих  хвилювань,  а  душа
шукає  просторого  дна,  (Боже,  хоче  у  пекло!),
А  світ  не  пускає,  Ньютон  на  порозі,  мов  гід.
Здійнялася  шквиря,  і  гамір,  і  білого  плеса
Почувся  бій-гуркіт.  І  все  охолонуло  в  лід.
Крилатий  вогонь  спопеляє  останню  монету
людського  життя.  І  нервовий  хитається  злам.
Зламався  комп’ютер,  летять  достобіса  модеми,
і  все  пропадає  —  онлайново-нетний  бедлам.
Таким  був  той  світ,  що  побачився  в  білій  пустелі
самотнього  ока,  куди  янголя  беркицьнувсь.
Солом’яна  стріха  душі  під  паланням  сонета,
і  грає  попса  у  ту  мить,  і  замок  відімкнувсь.

Самотність  і  самість,  завіса  акторського  світу.
Там  час  розпинає  на  пращі  акордів  трамвай.
І  грає  Шопен  фортепіанні  свої  фа-дієзи.
І  б’ється  в  тенетах  Люципер  —  земний  самурай.
Зламали,  скришили  уламковість  чорного  лісу
Людське  несвідоме  сумує,  бо  Юнга  нема.
Скелясті  печери  в  халепах  звіриного  гніву.
І  вітер  із  нету  останній  і-мейл  підбира.
Гоніння  і  світ,  світанкове  плескання  і  пломінь
Останніх  каскадних  уламково-білих  алей.
Гранатно-брунатне  вікно  крізь  запалене  сонце,
що  око  проллє  на  гламурний  і  чорний  Бродвей
в  останньому  світі,  останньому  —  без  перехожих.
Немає  канатів  у  пекло,  немає  раїв.
Тут  кожен  Бетховен.  І  кожен  по-справжньому  може
відтяти  і  голову  в  Пекла  і  Рай  у  рабів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12451
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.03.2006


Вино заклякло в часі, почорніле

Вино  заклякло  в  часі,  почорніле,
втікають  янголи  на  пращу  в  ніч.
Іде  султан,  сліпий  і  непохитний,
іде  туман  і  поглинає  ніч.
Сідає  мотлох,  білий  і  прозорий,
на  час  століть.  Поламано  межу.
І  заспіває  час  басистим  мором,
і  звироднілу  глушить  мережу.
Закрився  час  і  самовпинно  плаче.
Усе  мине:  і  мотлох,  і  взірець.
Самотній  Бог,  який  із  неба  бачить
кінець  життя,  початок  і  кінець
усіх  життів,  рухомо-нерухомий,
уже  забув  про  пекло  і  раї.
Усе  пройде.  Не  буде  вже  для  кого.
І  тільки  млосно  шемрають  гаї.
Усе  іде,  без  краю  і  до  краю.
Усе  мине  і  не  поверне  час
Свого  останнього  земного  маю,
Ніщо  з  інету  не  залишить  й  мас.
Свідомість  вийшла,  тіло  помарніло.
Душа  почасти  зацвіла  —  і  в  ніч.
Лишився  мотлох  —  вже  немає  мрії,
й  самаритянин,  що  шукає  слід.
помер.  Іздох  кривавий  Торквемада,
і  Робінзон  пішов  у  небуття.
Немає  світу,  тільки  буфонада.
Не  залишилось  навіть  каяття.

Гріхи  ферментували  у  прокляття.
І  чорний  день  ясу  пускає  в  ніч.

Розпрядле    сонце  гомонить  у  часі,
чорніє  сонце  від  людських  бажань.
І  тільки  два  болота  безпощадно
все  гомонять.  А  поруч  йде  печаль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12450
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.03.2006


Розтроїлись усі, розтрощились по скелях

Розтроїлись  усі,  розтрощились  по  скелях.
Не  зібрать  воєдино,  не  сказать  навздогін,    
Що  навколо  людини  —  тільки  зваблений  ворон
Все  тече,  наче  з  неба  прорвавсь  водогін.  
Забермудились,  світлі,  залетіли  у  пекло
І  не  вийти  на  щебет  солов’їного  дня.
Там  немає  історій,  там  немає  оркестру,
Щоб  співати  по  нотах.  Вже  померла  земля.
І  без  музики  гримне  білий  вітер  і  хаща
Обізветься  на  стогін,  солов’їно  сурмить
Чорний  янгол  із  бездни,  чорний  янгол  не  плаче,
Бо  вогонь  страто-світла  очищає  цю  мить.
Промайнуло  і  вмерло.  Залетіло  і  вийшло.
Без  фіналу  й  початку  деренчить  з-під  землі    —
То  самотність  людини,  то  самотність  без  неба,  
То  самотність  без  світу,  що  усе  розтрощить.
Поламався  годинник,  залишився  на  пам’ять.
Голий  кремінь  і  лютий  ненажерливий  млин.
Вже  не  будуть  сонатно  гомоніти  оркестри,
Розірвався  бельканто,  і  пекельно  мовчить
У  безчассі  планета.  Зупинилось  прокляття.
І  життя  —  те  страждання  —  зупинилось  навік.
І  з’їдає  гієна  все  в  запеклому  часі,  
І  вогненна  планета  не  мовчить,  а  горить.
Розпадається  кремінь,  розпадається  глина.
І  від  пульсу  лишився  лиш  поступливий  такт.
Але  часу  немає,  все  гієна  пожерла.
І  на  світлі  від  бездни  розламався  квадрат.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12312
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.03.2006


Вже не чекаю часу і проклять

Вже  не  чекаю  часу  і  проклять.
Вже  розламався  і  чекаю  м’язно,
Коли  надійде  з  неба  благодать,
Коли  земля  від  ласощів  заклякне.
Юрба  юрбить,  навколо  суєта.
Співає  день  осанну  з  потойбіччя.
І  пожирає  мотлох  пустота
В  безсвітті  ХХІ  сторіччя.
Кремезний  крен  зламався,  і  вбіжить
Забутий  час  Монтеккі  і  Мадонни.
Але  ніхто  в  безпам’ятстві  й  на  мить
Вже  не  почув  божественного  дзвона.  
Це  час  такий;  це  час,  що  йде  назад.
Вже  скоро  все  зупиниться  і  зникне.
Таким  був  вибір,  вільний,  і  навзнак
Впаде  у  бездну  сивочолий  ирій.  
Полетимо  в  безпеклість  і  в  безрай.
Ми  так  собі  самі  спророкували.
І  на  плантаціях  зневір’я  вкрай
Улігся  сфінкс,  якого  обікрали.
Так  мало  бути  —  себе  зжеремо.  
Із  кодів  в  генотипи  продеремось.
Це  геноцидно-зламане  ярмо.
І  ми  під  шкіру  власну  увірвемось.  
Юрба  юрбить,  навколо  суєта.
Співає  день  осанну  з  потойбіччя.
І  пожирає  мотлох  пустота
В  безсвітті  третього  тисячоліття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12311
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.03.2006


Підійти, перекласти, забути, заховати у світлі магнолій

Підійти,  перекласти,  забути,  заховати  у  світлі  магнолій.
Перейти  через  стомлені  Крути,  переплавити  сонце  і  море.
Перехожий  здається  нікчемо  третьорядним  підрядником  часу.
І  принцеса,  магнолій  принцеса,  випливає  на  лебеді  і  рясно
Осипає  магічним  кристалом.  І  навколо  вкривається  тлінно
Все,  що  дихає,  все,  що  настане,  все,  що  вже  не  повернеться  з  плином.
Тільки  мальва  і  купка  півоній,  недосяжно  хитають  з-під  світла.
То  моєї  іронії  кволі  інтервенти,  сліпі  Серафіми.
Струм  сурмисто  сурмить  з-під  сум’яття.  Наближається  хмара  і  втеча.
Залишається  тільки  зміячка,  і  саркоми  заїла  старечу.  
А  принцеса  магнолій  крізь  сонце  проминає  зірки  проминальні.
І  весна  розривається  сольно.  І  камлання  Капеллі  сигнально  
Все  виносить  на  свіжіть  і  спеку.  Тут  немає  часу  і  планети.
Кожен  звук  –  то  система  і  кредо,  кожна  нота  –  акордів  сонети.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12241
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.03.2006


Коли не знав ні льоду, ні вогню

Коли  не  знав  ні  льоду,  ні  вогню,  
коли  літав  від  сонці  і  до  сонця,
Коли  весна  в  гаю,  мов  у  раю,
Коли  життя  співало  під  віконцем.
Тоді  цвіли  луги,  цвіли  серця,
Ламали  віття  щастя  соромливо
Буденних  днів  лахміття  і  рам’я,
І  вітер  усміхавсь  запопадливо.
І  не  було  ні  щастя,  ні  біди.
Сміялися  двоє,  вірності  бажання
Не  огортало  очі.  І  воді
Читали  святості  і  заклинання.
Тоді  і  нас  з  тобою  не  було.
І  пам’яті  тоді  не  існувало.
Тоді  було  бажання  і  тепло.
Їх  поєднання  нас  намалювало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12240
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.03.2006


Пронеси під вечір

Пронеси  під  вечір
Помарнілу  совість
Подивись  у  вічі
Мерехтливо  в  ніч.
Ти  почуєш  лемент,
Ти  побачиш  очі,
І  не  треба  брати
Щастя  за  плече.
Подивись  під  ноги
Там  воно  чорніє,
Мерехтливо  думи
В  квіти  запліта.
Але  ти  не  бачиш,
Ти  ідеш,  марнієш.
На  тобі  віночок
З  хмари  пророста.
Хай  шепоче  вітер,  
Ти  його  не  чуєш,
Ти  забув  про  свіжість,
І  стулив  кларнет.
Більше  вже  не  грає
Молодість  та  юність,
Ти  вже  забарився.
Розкохав  сонет.
То  іде  насилу,
То  іде  крізь  сльози,
Не  ламай  латаття,
Не  запалюй  дров.
Тільки  більше  в  небі
Не  побачиш  гору,
І  по  небосхилу
Ти  не  пропливеш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12239
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.03.2006


Не дивись на годинник. Там стрілки нема

Не  дивись  на  годинник.  Там  стрілки  нема.
Там  пустеля  і  полум’я.  Зламано  хронос.
Не  дивись  —  за  вікном  пролітає  зима.
І  здається,  розтанули  німби  святого
Білокрилого  янгола.  Самбо  світів.  
Все  ілюзія  біла.  Все  ілюзія  чорна.
Кров  по  вулиці.  Стогін.  В  душі
Сатана  розбирає  і-мейли  
Здається,  нічого,  не  змінити.
І  світ  —  без  мети  проплива.
Залишає  акорди  від  стомлених  прерій.
Більше  світу  не  буде.  Уже  відспівав
Бутафорний  удав  крізь  кришталь.  І  на  дверях
Вже  павук  не  зів’є  павутиння.  Ба  й  час  —
Нас  укутає  він  в  часове  простирадло.  
Вимкнув  струм.  І  заграв  часовий  падеграс.
Обезбожився  світ.  То  містерія  Ада.  

Сірий  мотлох  історії  ляже  на  просо.
На  врожайну  загибель  із  людяних  рук.
Залишається  жити.  Без  віри  і  суму.
Не  сумує  трамвай,  не  сумує  бурдюк  .
Тільки  сто  незалежний  самотніх
Осколків  розлетілись  і  зась.
Та  іди  —  позбирай.  

Може,  знайдеться  сито,
Щоби  фатуми  сіять.  Тільки  пекло  на  небі.
І  пачка  банкнот.  І  вже  свище  машина,
І  вже  плаче  динамік,  
Інтернет  володіє  
Чорним  світом.  
Це  крос.
Заведи  свою  старість  у  лахміття  заліза,
Подаруй  наостанок  сивочолому  дню
Всю  містерію  лісу.  Все  казкове  Полісся.
На  світанку  це  вмить  дай  пожерти  вогню...

Павутина  згорає.  Догоряє  минуле.
Але  мотлох  історії  має  свій  клон.
Хай  осанну  співає  
мовчазна  
сіра  
туга.
Та  клоноване  слово  —  занедбаний  слон.
Громіздке.  Здичавіле.  По-мудрому  світле,
Залишає  чорнильницю.  Сходить  із  вуст.
Екскаватори  в  пастку  
заганяють  аврору,
Разом  з  нею  і  слово  іде  на  погост.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12238
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.03.2006


Мій годинник

Плескіт  хвиль  і  сердець  з  океану  візьму,
Пронесу  крізь  часи,  позабувши  предтечі.
Мов  осліплий  циклоп,  я  біжу  у  пітьму,
А  довкола  все  кола  уламкових  течій.

Перед  каменем  часу  стою  на  піску.
Там  годинник  зламався  у  хвилі  безжурній.
Ані  рушити  в  часі.  Це  смерть  на  гаку,
Синьо-жовта  вода  в  узбережжі  похмурім.

Переносить  у  спокій.  Немає  часу
Зупинити  себе.  У  невпинному  русі
Я  пливу  навпростець.  Перед  небом  косу
Із  хвилин  і  думок  заплітаю  і  вчуся

Обертатись  назад.  Я  пливу  стилем  брас,  
Небосхильно  стискаючи  волю  і  стогін.
Тут  осердя  і  біль,  там  засилля  прикрас.
Переллю  свій  годинник  у  часову  повінь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11025
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


Сонце заграє, коли ти залишиш

Сонце  заграє,  коли  ти  залишиш
Стомлену  голову  ночі.
Я  заколишу  натхнення  і  тишу
Снігом  заквітчаю  очі?
Де  вони?  Дивляться  десь  з  туману?
Світло  горить  і  згорає
Дихаю  –  повниться  день  дурману.
Ти  крізь  мене  пропливаєш.
Стомлені  очі  і  бліді  вуста
Свіжого  щастя  шукають.
Ніч  обіймає  блакитні  перста,
Хмари  з  зіниць  випливають.
Хмари  нічні  наче  жвавий  танок.
Гамір  і  радощі  свищуть.
А  на  узліссі  зажурений  вовк
Й  зорі  над  пагорбом  плещуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11024
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


Розбити протуберанці гніву

Розбити  протуберанці  гніву  
Забрати  Пандорру  з-під  криги.
Забути  про  Рим  і  Діву.
Чекати  відлиги.

Зламати  протуберанці  слова.
Пройти  по  уламках  до  Єви.  
На  березі  стріти  Йова…
Літають  меви.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11023
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


роздуми у крамниці

ти  поклич  мене,  коли  утома
розбере  на  дрова  вороття.
я  лише  зворотний  бік  підкови,
що  немає  сенсу  і  буття.
я  прилину  жайворонком  раннім.
на  засланні  я  навчивсь  літать.  
у  моєму  людянім  бажанні
є  застигла  і  крихка  печать.  
та  печатка  –  слово  і  страждання.
і  палю  свій  день  без  вороття.
у  миттєвім  вирі  споглядання
я  шукаю  шлях  у  каяття.
час  спадає  золотим  сегментом.
залишає  корок  і  бедлам.
я  спалю  своє  життя  дощенту
і  скажу  натхненнику  “Салам”
вивчу  по  очах  слова  і  поступ.
рухи,  жести,  міміку.  У  ніч.    
я  іду  у  хрест  життя  наосліп.
і  ридає  мармурова  піч.
у  печі  спалив  емоцій  купіль.
і  черствяк  облуди,  і  себе.
за  новий  і  золотавий  рупій
я  придбав  спасіння  і  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11022
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


Верона, Флоренція. Потяг рушає

Верона,  Флоренція.  Потяг  рушає.
Мов  сни,  я  прокручую  думку  в  пітьмі.
Вагон  уже  їде.  Це  я  не  встигаю.
Минуле  втікає,  ламається  дріт
Моєї  уяви.  Колись  мимоволі
Згадаю  у  потязі  інший  фраґмент.
А  поки  що  їду  по  колії  долі
Своїх  бездогань,  наче  той  диригент,
Що  спиною  бачить  повільно  і  вперто,
Як  кожен  акорд  поглинає  мільйон
Шалених  овацій,  шалена  Говерла
Випліскує  в  танці  святий  обертон.
Колись  я  поїду  не  в  Рим,  не  в  Варшаву,
Поїду  в  Іран,  там  гучніше  бої.
Там  ворог  –  то  ворог,  не  треба  пошани
До  тих,  хто  тебе  розпродав,  і  твої
Слова  щось  утвердять.  Там  кожен  страждає
І  я  хочу  мужності  від  сатани.
Хай  так,  і  не  треба  розпачливих  арій
Про  страту,  що  десь,  після  страти  живих.  
Облуда  святєйших  і  гамір  сумирних
Лякає  розпусністю  обертів,  шквирь.  
У  горлі  отрута  від  слів  оковирних
Мене  наполегливо  скошує  біль.  
Я  більше  не  хочу  казати  “Пробачте”.
Не  хочу  казати,  бо  слово  –  мій  дім.
Хай  згину.  Тим  краще.  Скоріше  б,  тим  паче,
Що  в  небі  не  мене  чека  херувим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11021
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


Пливу течією страждань

Пливу  течією  страждань.
І  хай  —  буде  легше.
Борюся  зі  стресом  я  струсом
Святих  сподівань.
Я  хочу  поїхати  в  Індію  давню.
Там  трави  
і  світ  без  прогресу.
Там  карма  лежить  без  мети
Там  моя  магістраль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11020
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


Хто ніж устромить і натисне курок?

Хто  ніж  устромить  і  натисне  курок?  
Іуди  сховались  під  пахощі  тмину.
Втомився  чекати  на  лестощі.  Змок.
Я  хочу  свідомо  зайти  у  руїну,
Щоб  більше  не  їсти  розпачливо  сіль.    
Я  випити  хочу  земної  отрути,
Щоб  так  притушити  розпещений  біль.
Та  де  тут  зустріти  в  обличчя  Іуду?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11019
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


Не треба скарг, не треба розуміння

Не  треба  скарг,  не  треба  розуміння.
Залиште  вовком,  вигризу  свій  слід.  
Я  вже  не  я,  я  позабув  про  зілля.
Не  хочу  в  табір  скривджених  сусід.
Я  буду  йти,  невпинно.  Кровотока
Моя  душа,  —  я  буду  гнівно  йти,
Допоки  хтось  таки  не  вийме  око,
Я  буду  йти,  я  завше  буду  йти.
А  з-за  рамен  кинджали  і  отрути,
Наздоганяють  лестощі-слова.
В  яких  і  яд,  то  ад  моєї  смути.
І  по  спині  вдаряє  булава.  
Я  не  втечу,  це  знаю  від  дитинства.
Від  тих,  хто  вчора  розіп’яв  Христа.
Та  тільки  я  не  символ  материнства.
І  я  чомусь,  нажаль,  не  сатана?
Тому  не  можу  вивільнити  злості,
Хоч  білий  вогнь  у  жилах  аж  кипить.
Що  ж,  усмирю  себе  і  свої  кості
Не  розкидаю  в  ненажерну  гидь.  
Я  буду  сам,  я  все  життя  з  собою
Ступаю  по  камінню  і  вогню.
Я  буду  йти,  я  буду  боротьбою,
Що  спопелить  останніх  у  раю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11018
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


Розкриваю долоню. Там птаха мала

Розкриваю  долоню.  Там  птаха  мала.
Я  сумую.  Вікно  перелякано  спинить
Білий  дощ.  Тільки  птаха  така  запашна,
І  солодко  співаючи,  затишок  змінить.  
Наче  голос  людський  з  її  дзьобу  летить.
Каламутно  дивлюсь  у  маленькі  зіниці.
Там  мій  смуток  і  кат.  Там  мій  танець  і  мить,
І  останнє  життя,  і  останні  річниці.
Запашна  і  п’янка  все  мелодія  б’є.
Моє  серце  і  мозок  читають  Мольєра.  
Може,  зміниться  все,  може,  переболить,
Птаха  буде  задумливим  псом-бультер’єром.
Але  поки  що  маю  лиш  птаху  —  і  все.
І  не  треба  собак,  на  шматки  розривають
Мене  дні  і  весна.  Моя  дика  весна
Наближає  до  краю,  де  все  забувають.
Але  я  не  скажу,  що  знайшов  за  вікном.
Буде  важко,  але  не  скажу  про  тварину.
Тільки  б  знати,  коли  вже  покличе  масон,
Що  сховався  за  птахою  й  стягує  днину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11015
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


А дощ проймав до нитки, мідний

А  дощ  проймав  до  нитки,  мідний.
І  блискавка  струмить  у  скроні.
Кутастий  пагорб,  грім  солідний,
І  хмари,  в  біса  незнайомі.
Затьмарив  день  химерний  гуркіт
Від  небосхильного  здіймання.
Під  соло  вітру  чути  буркіт
Грози,  і  світу  хвилювання.
Хтось  кличе  на  мишастий  берег.
І  там  огидно  і  звабливо
Пливе  граційно-білий  лебідь,
І  грім  рече  запопадливо.  
За  громом  бромна  хвильна  втеча.
А  далі  –  половецький  стогін.
Той  день  –  зірок  і  сонць  предтеча.
Вода  здіймається.  Водогін  
Тече,  шкурляє  і  проносить
По  пагорбах  ячмінних  небо.
І  голос  від  землі  не  хоче
Нічого  іншого.  Й  не  треба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11014
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2006


Шлях

Світає  в  душі.  Сонце  в  серці  встає,
І  серце  натхненно  співає.
Я  знаю  цей  світ,  він  мене  пізнає,
По-іншому  тут  не  буває.

У  променях  сонця  співає  земля.
Німію  я  й  все  ж  відчуваю:
Несеться  планета,  куди  ...і  не  зна,
Й  мене  все  жене-підганяє...

Я  в  ніжнім  повітрі,  що  в  жилах  тече,
А  серце  стучить  -  скаженіє,
Прискорює  вибухи  й  кров'ю  пече.
А  я  все  співаю  і  мрію...

Дзюрчить  кольорами  на  сонці  вода,
Німію  я  й  все  ж  відчуваю:
Несеться  життя,  а  куди...і  не  зна,
Й  мене  все  жене  -  підганяє.

Як  ніжно  вночі:  лиш  зірки  і  душа,
Злетіти  так  легко  в  безмежжя..
Душа  в  нім  рятунок  собі  віднайшла,
А  я  -  на  земнім  узбережжі...

Несеться  душа,  її  рух  розрива,
А  я  не  встигаю  й  не  встигну.
О  Боже,  молю:  зачини  небеса
І  тут  дай  стежину  потрібну!..

Співає  земля,  все  у  гомоні  цім,
Гармонію  світ  відчуває.
І  гами  акордів  вдаряють,  мов  грім,  ..
Акорду  ж  мого  вже  немає...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3139
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.07.2004


Звукоритм від космічних вібрацій

Звукоритм  від  космічних  вібрацій
Ударяє  у  гонг  навесні.
Спілим  голосом  білих  акацій
Розчиняюсь  завжди  уві  сні.

Так  просторо  лишатись  собою.
Завузькі  світлі  рамки  життя.
Це  обрамлення  вкрию  різьбою,
Як  немає  у  сон  вороття...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3135
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.07.2004


Коли спить мозок

Сріблом  скований.
Серце  аж  болить.
Вже  похований...
Рано!  Буду  жить.

Час  вже  сплющився
І  в  мені  сидить.
Я  розплющився,
Землю  мушу  вкрить.

Зорі  світяться.
Вітер  кличе  знов.
В  оці  місяця
Закипіла  кров.

Видивляється,  
Все  шукає  він
Час...  Збирається
На  перепочин.

Ніччю  розітру
Пречудовий  сон.
Лине  на  вітру
Сірим  ранком  стон.

Тільки  б  вітер  знав,
Де  спинити  ніч,
Білий  смуток  вкрав,
Посадив  у  піч.

Все  справжнісіньке.
Ніч  в  душі  кричить.
Так  ранісінько
Мозок  вже  не  спить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3134
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.07.2004


На озері танцюють комиші

На  озері  танцюють  комиші.
І  місяць  віддзеркалює  обличчя.
На  струнах  ледь  прозорої  душі
Несуться  голоси  середньовіччя.

Іду  я  берегом  життєвих  ран...
Все  гравієм,  пісок  сліди  ковтає.
Лишає  гравій  слід,  це  мій  екран,
Який  ні  дощ,  ні  вітер  не  зламають.

І  оживу  я  знов,  як  прийде  час.
Я  повернусь  світанком  барвінковим.
Я  в  колі,  коло  в  Слові,  Слово  –  в  нас,
А  ми  створили  світ  цей  вибірковим.

Я  став  краплиною,  але  не  зник...
Мене  поглинув  світ,  немов  мураху.
Життєвої  енергії  візник  –  
Тепер  це  я.  Все  інше  йде  на  плаху...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3132
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.07.2004


Людина

Срібло  світанкове  на  долонь  візьми.
Пригорни  скоріше  золоті  сади.
Розітри  у  пил    все  сяйво  мерехтінь.
І  полинь  у  вир,  де  тільки  світ  і  тінь.

Забери  назавжди  щастя  і  любов.
Людяністю  небо  ти  наповни  знов.
І  на  тій  веселці,  що  в  тобі  дзвенить,
Віднайди  яскраву  неповторну  мить.

Світ  такий  незграбний,  час  летить  кудись.
Тільки  ти  до  себе  ранком  повернись.
Хай  життя  хлюпоче  золотом  світань,
Тільки  сонцесяйним,  я  прошу,  не  стань.

Сонце  обпікає...  Все  в  душі  згорить.
Краще  хай  буяє  молодості  мить.
Знай,  що  ти  –  людина,  що  на  цій  землі  
Юності  краплину  береже  в  душі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3122
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.07.2004


На озері танцюють комиші

На  озері  танцюють  комиші.
І  місяць  віддзеркалює  обличчя.
На  струнах  ледь  прозорої  душі
Несуться  голоси  середньовіччя.

Іду  я  берегом  життєвих  ран...
Все  гравієм,  пісок  сліди  ковтає.
Лишає  гравій  слід,  це  мій  екран,
Який  ні  дощ,  ні  вітер  не  зламають.

І  оживу  я  знов,  як  прийде  час.
Я  повернусь  світанком  барвінковим.
Я  в  колі,  коло  в  Слові,  Слово  –  в  нас,
А  ми  створили  світ  цей  вибірковим.

Я  став  краплиною,  але  не  зник...
Мене  поглинув  світ,  немов  мураху.
Життєвої  енергії  візник  –  
Тепер  це  я.  Все  інше  йде  на  плаху...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3121
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.07.2004


Всі мрії розкришились, наче лід

Всі  мрії    розкришились,  наче    лід.
Зруйнована  душі  моїй  основа,
І  розлетілась  на  шматки  підкова
Людського  щастя...  І  згорів  мій  ґніт...

Я  вірив  у  безсмертя  і  любов,
У  Воскресіння  і  слова  блаженні.
Бунтують  в  тілі  атоми  скажені,
Крізь  душу  проступає  тіла  кров.

Я  випаровуюсь,  немов  вода,
В  корпускулярно-хвильовім  потоці.
Я  від  безсмертя  лиш  в  одному  кроці,
Але  й  тут  думка  все  гнітить  одна.

Нащо  мені  цей  простір  без  часу?
Я–  дієслово  без  дієвідміни.
Я  жити  хочу,  тобто  хочу  зміни  –
Тож  проміняю  вічність  на  красу.

Я  розчинитись  хочу  у  ґрунтах,
Перетворитись  на  малу  краплину,
Щоб  напоїть  зів’ялу  Україну,
Щоб  не  побачити  її  лиш  прах...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3120
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.07.2004


Вітер жменю зерня піднімає

Вітер  жменю  зерня  піднімає,
А  в  тій  жмені  –  моє  натхнення.
Воно  падає,  та  не  спадає,
Я  до  неба  лечу  знаменням...
Я  занурююсь  в  небо  сіре,
Проросту  там  –  й  злечу  ізнову.
Я  не  зрікся  своєї  віри,  
Та  іще  не  знайшов  підкову.
Я  не  знаю  межі  у  світі.
Я  –  де  слово  лиш  проростає.
Я  приїду  у  мораліте
Й  оживу,  де  іще  світає...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3119
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.07.2004


Renaissance

Укрилися  дерева  цвітом  білим,
Засяяло  на  сонці    листя    свіже.
В  повітрі    лине  щось  казково-спіле.
Мене  повітря  обіймає  ніжне.

Я  полем  йду  ранково-світанковим.
Мені  назустріч  -    вітер  легкокрилий.
Лунає  спів  дитинно-барвінковий
Тих  квітів,  що,  прокинувшись,  розкрились.  
   
О  весно,  ти  прийшла,  моя  жадана!
В  мені  життя  випліскує,  хлюпоче...
"Моя  ти  наречена  і  кохана..."  -  
Тобі  сказали  ніжно  сині  очі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3090
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.06.2004


Alter Ego

Я  відчинив  у  вечір  двері  світлі.
Крізь  них  побачив  місяця  краплину.
У  білому,  мов  цвіт  акацій,  світлі
Себе  почув  я  на  якусь  хвилину.      

Постукавши  до  себе  ненароком,
Я  не  знайшов  потрібної  людини.
А  місяць  припікав,  засліпле  око
Дивилося  і  бачило  лиш  стіни.

Так  важко  віднайти  цей  вхід  до  себе,
Бо  себе  ще  не  знаю,  тільки  я  є.
В  мені  -  якесь  бездонне  синє  небо
Я  -  місяць,  що  навколо  кружеляє...

...Я  зачинив    у  вечір  двері  світлі.
На  них  застигла  місяця  краплина.
У  білому,  мов  цвіт  акацій,  світлі
Мені  б  знайти  себе  хоч  на  хвилину...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3085
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


Фіолетовий смуток мене обіймає

Фіолетовий  смуток  мене  обіймає,
Загортає  у  тіні  пожовклого  листя.
І  вже  сили  відмовитись  не  вистачає.
Заковтнув  сірий  смуток  родинне  обійстя.

Гармонійно  шукаю  від  цього  наснаги.
Все  повернеться  з  часом  в  думках  світанкових.
Потерпає  душа  від    якоїсь  засмаги...
Усміхається  сонце  промінням  ранковим.

Все  попереду.  Сонце  моє  ще  не  встало.
Рано-вранці  прокинувшись,  скину  лахміття.
Так  мільйони  разів  мене  доля  вертала
До  джерел  небуття  в  попередні  століття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3084
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


А вітер мить останню розриває

А  вітер  мить  останню  розриває.
Не  можу  бути  більше  я  собою.
І  сум  вистежує,  наздоганяє.
Я  сам  перетворився  вже  на  зброю.

Самотність  все  женеться  і  лютує.
Мені  від  неї  серце  не  сховати.
А  у  крові  холодний  nord  нуртує,
Він  в  тілі  вже  -  душі  ж  не  наздогнати.

Світає...  Я  знесилений  і  свіжий.
Самотність  все  чекає  -  мушу  жити.
Я  сильний,  а  тому  такий  я  ніжний.
Я  ще  живий,  мене  не  зупинити.

Я  просто  відкривач  країн  чуттєвих.,
Емпат  і  лірик  золотих  сонетів.
Самотність  -  тінь  моїх  думок  життєвих,
Яку  успадкував  я  від  кларнетів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3083
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


Річеньки синіють гучніше

Річеньки  синіють  гучніше.
Червоніє  світанок  спілий.
Я  ж  іду  там,  де  місяць  білий
Відчуваю  зелену  тишу.

І  пташок  щебетання  синє
Залоскоче  аж  до  нестями.
Піднімаюсь  над  берегами
І  лечу  до  зірок  у  вирій.

Я  іду  по  шовкових  травах,
Наді  мною  веселка  грає.
І  мене  вітерець  гойдає,
А  навколо  -  весняний  спалах.

Я  мов  келих,  до  краю  повний
Сонцем,  квітами,  щебетанням.
І  від  цього  чиєсь  кохання
Розпускається,  світлом  сходить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3082
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


Хуртовина на землі. Хуртовина

Хуртовина  на  землі.  Хуртовина.
І  вкривається  земля.  Засинаю.
Я  від  холоду  горю  в  домовині.
Розтопити  в  серці  кригу  бажаю.

А  малинові  сузір'я  все  світять.
Я  ковтаю  їхнє  світло  очима.
Голос  мій  на  цій  землі  не  помітять.
Я  не  тут,  а    за  чужими  дверима.

Я  злечу  до  синіх  хвиль  світанкових.
Зазирну  за  небокрай  жовто-білий.
І  зелене  павутиння  ранкове
Не  застигне  на  моїй  вже  могилі.

Я  один,  і  море  в  оці  хлюпоче.
Так  нестерпно  чути  спів  одинокий.
І  свідомість  все  турбує,  гуркоче.
Підсвідомість  засина  синьоока.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3081
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


Не спиться знов, не спиться тій душі

Не  спиться  знов,  не  спиться  тій  душі,
Що  так  нестерпно  прагне  прохолоди.
Поезіє,  займися  і  лиши
Свій  спалах  на  моїх  душевних  сходах!

Як  я  втомився  від  неправди  й  слів,
Що  не  із  серця,  що  з  чужої  мови.
Я  зморений  від  тих  солодких  злив,
Що  омивають  лиш  душі  окови.

Мені  б  повітря  свіжого  усе!
А  дихати  я  маю  двооксидом.
Я  вилучаю  з  пам'яті    усе
Що  є  ерзацом,  двійником,  гібридом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3080
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


Я шість життів блукав у потойбіччі

Я  шість  життів  блукав  у  потойбіччі,
Я  жив  -  а  час  не  зрушив  ні  на  крок.
І  ось  я  -  в  двадцять  першому  сторіччі,
Знов  вічність  запускає    час-курок.

Я  був  вигнанцем  у  пісках  Сахари,
Цим  світом  шість  життів  я  проблукав,
Але  не  зрозумів  часу  я  чари,
Мене  він  заковтнув,  немов  удав.

Багато  в  тих  життях  було  нічого,
В  нічому  потопав  і  захлинавсь,
Із-під  склепіння  раю  чув  я  Бога,
Він  шість  життів  мені  подарував.

Я  знав  любов,  її  гілля    зрадливо
Серця  всі  розривало  на  шматки.
Вже  всьоме  я  шукаю  в  світі  диво
На  полі  пустоти  і  самоти...

Нове  життя  -  і  я  в  новій    країні.
А  час  благав:  спинись!  Я  ж  рвавсь  кудись,
Щоб  врешті  народитись  в  Україні...
І  вперше  Батьківщина  моя    -  Ти!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3079
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


На межі між смертю і життям

На  межі  між  смертю  і  життям
Я  стою,  схилившись  перед  Богом.
Тіло  відчуває  забуття,
Душу  вічність  кличе  божим  рогом.

Боже,  дай  нам  сили,  щоби  жить!
Щастя  дай,  натхнення  і  терпіння,
Щоб  життя  бурхливе  підкорить
І  почути  спів,  не  голосіння!

Сходинками  скочуюся  вниз...
Із  безсмертя  в  вічність  пролечуся.
Вірші  напишу  іще  на  біс...
Та  життям,  на  жаль,  не  повторюся!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3078
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


Натхненно час гортає сторінки

Натхненно  час  гортає  сторінки...
Не  зупиняється,  тремтить  у  русі.
І  з  ним  втечуть  кудись  мої  роки,
І  я  у  форми  інші  переллюся...

Годинник,  охоронець  моїх  днів,
Немов  стукач,    слідкує    невідступно.
Жене  мене  у  світ  забутих  снів,
І  ковдрою  з  ілюзій  вкриє  скупно.

Життя  -  прелюдія,  секунда,  мить.
Якби  ланцюг  розбити  на  фрагменти...
Якби  я  міг  цю  круговерть  спинить
І  заховать  свій  час,  життя  моменти!

Мене  життя  так  вабить  і  п'янить!..
Поля  жовтіють,  вітер  в  них  гуляє...
Я  час  собою  хочу  зупинить!
Нехай  життя  сопілка  вічно  грає!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3077
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004


Один літній день

Літній  день  зігріє  душу.
Я  біжу  по  траві  навпростець.
Сповістить  країну  мушу,
І  ще  більше  зігріти  сердець

         Нехай  цей  день
               завітає  в  кожну  хату,
                   заспіває  серенаду
                           країні  всій!
         Нехай  любов  
                 все  на  світі  поєднає
                       буйним  цвітом  розквітає,
                             О  краю  мій!

День  природу  підганяє,
І  негайно  все  вмить  розцвіло...
І  в  серцях  людських  світає,
І  життя  кольори  одягло

День  згаса,  а  я  все  мрію,
І  вже  з  пам'яті  день  гріє  кров.
Я  несу  в  душі  надію,
Що  колись  ми  зустрінемось  знов!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3076
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2004