| Сторінки (3/257): | « | 1 2 3 | » |
Була люта зима. Снігу намело аж по самі вікна. Дівчинка Орися дивилася у вікно. Наближався Святвечір. Весело падали сніжинки на великого сніговика, який вони вдень виліпили з татом. Сніговик був зростом з тата, з блискучою цеберкою на голові, замість носа в нього була довга помаранчева морквина. В руках дворова мітла, замість гудзиків – чорні вуглинки. Словом гарний був сніговик! А як іще може бути, коли татко з донькою так старались. В хаті весело миготіла гірляндами штучна пухнаста ялинка. Круглолиці шари переливалися в різнокольорових барвах мішури. «Ще мине ніч, і завтра буде Різво – думала дівчинка. Свято усіх народів, як каже мама. Божий Син народиться з першою зіркою на небі.» А сьогодні має бути Багата кутя. На почесному місці під образами на столі стояв «дідух» – святковий сніп з пшениці. Мама розповідала, що в цей таємничий вечір можуть прийти в гості предки. Дівчинка подивилась на небо і провела тоненькими пальчиками по холодному склу. І тут мама покликала маленьку Орисю:
–Доню, йди до столу, будемо вечеряти.
Дівчинка підбігла до столу. Він був застелений гарною білою скатертиною.
–Починай їсти з куті, – попрохала мама. Кутя добра, з медом і маком. Кутя була в гарному глиняному горщину під яким лежало пахуче сінце. Тато запалив свічку. І прочитав молитву. На столі було дванадцять страв, як і має бути на Святвечір. Орися спробувала спочатку кутю, а потім свою найулюбленішу страву – капусняк. Він був ще гарячим, прямо з печі. Дівчинка дмухала на нього і казала:
–Мамо, в тебе капусняк, найдобріший у світі. Коли нам в садочку дають, він не такий добрий! Мама відповіла:
–Звісно, він же не домашній.
На столі стояло багато смачних страв. Окрім куті були: млинці, голубці, вареники з капустою, червоний борщ з грибами, тушкована капуста, пісні пиріжки, оселедеці, квасоля, капусняк, пампушки, і звісно ж – узвар. Але дівчинка чекала Різва. Коли запахне смаженою домашньою ковбасою, посередині столу буде смажена гуска з яблуками, а під ялинкою звісно – подарунок. Тато мовчав. Він не любив багато розмовляти, як то кажуть «тільки по ділу.» Орися скуштувала ще дві пампушки, і вдосталь наїлася. Доки дорослі вечеряли дівчинка допивала узвар і думала:» А можливо сніговик на Різдво оживе. Це ж таке свято!»Коли родина повечеряла Орися подякувала батькам, і швидко побігла назад до вікна. Дівчинка склала долоні одна до одної і попрохала : »Сніговику оживи, я дуже хочу! А сама подумала: Мама ж казала, що в такі свята трапляються дива.» А Орисі дуже хотілося мати нові ковзани, і щоб її сніговик в це таємниче свято ожив. Орися глянула на батьків, чи не почули, що вона казала. Та в батьків були свої справи. Вони готували кутю до хрещених Орисі.
Сім’я відвідала хрещених Орисі. І дівчинка несла додому цілий пакунок цукерок, горіхів, яблук і сто гривень! О, які в неї гарні були хрещені! А мама з татом знову ж таки несли кутю, тільки не свою – а хрещених. Дівчинка так втомилась за цілий день, що коли вони прийшли додому одразу заснула. Мама навіть не помітила, коли Орися сама лягла в своє ліжечко . Вона тихенько підійшла до донечки, вкрила її пухнастою ковдрою, поцілувала, і сказала:
–«Солодких снів тобі, моя люба».
Ранок розбудив дівчинку гарними колядками хлопців-школярів. Хлопці пришли, коли на дворі тільки почало світати. Дівчинка почула, як голосно заспівали в хаті, і виглянула з кімнати. Орися послухала колядки, і миттю побігла до вікна. Тато підійшов до донечки:
–Орисю, ти нам заколядуєш?
–Не хочу!
–Чому?
–Бо моє бажання не здійснилось!
–А яке твоє бажання?
–Я не можу сказати тобі, тато. Це – таємниця.
–Доню, ще ж не вечір.Можливо твоє бажання ще здійсниться. Потрібно тільки вірити. Ходімо провідаємо нашого сніговика.Орися миттю вдяглася і вибігла на двір. Тато вийшов за нею. Вони стали біля сніговика і Орися запитала:
–Тату, а чому він не оживає?
–Доню, можливо це відбувається вночі, коли ми спимо, і нічого не бачимо. Раптом з сніговика впало відерце і з нього випали ковзани.
Орися присіла, взяла до рук ковзани і запитала:
–Тату, а що це?
–А хіба ти не бачиш?
–Ковзани.
–Я про них мріяла.
–Тату, вибач, Різдво це – дійсно чарівне свято.
–От бачиш, значить сніговик все-таки оживає, та тільки вночі, щоб ніхто не бачив. Де ж взялися ковзани, і зараз відерце впало. Він хотів напевно подарувати тобі ковзани на Різдво. Бери вдягай і катайся. Дівчинка взяла ковзани і швидко побігла до хати. З хати пахло смаженою домашньою ковбасою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814322
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2018
Частина ІV
Пригоди Грайка в місті.
Тієї ж осінньої пори сидів Грайко вдома і поодиноко мріяв » як би мені попасти в оселю, де живуть люди. Цікаво подивитися що там і як? Напевно знову прийдеться добиратися тим же шляхом що і раніше, тільки тепер не в кузов забиратися, а в кабіну. Нічого, нагода ще трапиться.
І от пройшла сильна злива. Грибів у лісі було не перелічить, та й грибників те ж багато. Грайко уздрів одну сім’ю з маленьким хлопчиком та й давай за ними мандрувати. В кожного з них була корзинка для грибів, навіть у маленького Вітька.
– Ой, мамо, голосно кричав Вітя, дивись, я ще знайшов гриба. Та він якийсь липучий.
– Не липучий, а липкий, заперечила мама. Тому що це – маслюк.
– А, протяжно мовив хлопчик і поклав маслюка в корзинку. В цю мить Грайко швидко застрибнув до корзинки Віті.
– О, тепер Грайкові було і гарно колихатися в повітрі і чудово спостерігати крізь прутики корзини за людською сім’єю.
Коли сім’я назбирала повні корзини грибів і навтішалася лісом, почалися збори додому. Вони поскладали свої корзини до багажника автомобіля і вирушили в дорогу. О, то була зовсім інша поїздка ніж у вантажівці. Без пилу, бруду і ніякої трясучки. Линула повільна музика від якої Грайко заснув.
А тим часом мама Грета вже знову зрозуміла, що її син у мандрах.
І ось нарешті машина зупинилась. Усі повилазили з машини, забрали свої корзини і стали кудись підійматися сходами.
– Ось, знову не працює ліфт, – сердився тато родини. Він забрав велику корзину у мами, а мама в свою чергу забрала корзину у Віті, і той біг східцями вгору немов йому зовсім не тяжко. Нарешті відімкнули двері і корзини понесли до кухні. Грайко одразу помітив клітку на підвіконні. В ній сидів папуга. « О, це вже цікаво, задумалось мишеня, і миттю заховалося за плиту. На кухні запахло смаженою картоплею. І маленький кружечок картоплі упав за плиту. Сім’я вечеряла, і навіть не здогадувалася про свого нового мешканця. Грайко тихо сидів під теплою плитою, аж доки всі не полягали спати. Коли вимкнули світло, мишенятко вилізло з своєї схованки і підбігло до клітки.
– Привіт, папуго, як справи? Папуга почав голосно кричати. До кухні вбігла мама і посварила пальцем на папугу.
– Кєшо, ану спати! І мама накинула на клітку темну тканину. Цілу ніч мишеня самітньо бігало по кімнатах.
І ось настав ранок. Всі голосно розмовляли, особливо мама. Вона подавала сніданок, вдягала Вітю до дитятого садочку, швидко підмітала на кухні, і мила посуд. А потім все раптом стихло. Грюкнули двері і Грайко лишився вдома з Кєшою. Мишеня застрибнуло на стіл, знайшло свіжу, ще теплу грінку і почало гризти. Йому так смакувало, що він аж заплющив оченята від задоволення. В лапках танули смачні крихти хліба і мишеня подумало» Ой, як би була задоволена моя мама, щоб я приніс таку смачну їжу для своїх братиків і сестрички». І тут його думки перервав жовто-зелений папуга:
– Ага, крадеш бешкетнику!
– Не краду, а беру. Бо тепер, я тут живу.
– То тобі ж цю їжу не дали господарі цього дому.
– А я сам по собі – відповіло мишеня. Хочеш, і тебе врятую з твоєї золотої клітки. Будеш вільний, як я. Я тут все одно довго не залишуся. Погостюю трохи, та й додому гайда. Що мені тут робити? До речі, тебе звати Кєша? Я правильно зрозумів?
– А мене Грайко.
– Приємно було познайомитися. Вибач, що я так до тебе поставився. А ти напевно справжній друг.
–Так, я люблю товаришувати, і допомагати. Бо знаєш, мені і самому не раз допомагали.
– І ти багато мандрував? – запитав Кеша у Грайка.
–Так, – впевнено мовив Грайко. Не люблю сидіти на одному місці. Нудно.
– Ну то що,тебе рятувати чи що? Бо якщо так, то потрібно розробляти план.
–Та ні, зажурливо мовив папуга.
–А чому так?– здивувався Грайко.
–Розумієш, я звик до цієї сім’ї. Живу у них уже десять років. Як я без них? Я їх полюбив. Та й волі я не бачив . Мене зовсім маленького купили в крамниці і принесли сюди. Куди я тепер полечу? Ось так і просиділи друзі цілий день виглядаючи у вікно. Кєша розповідав Грайку про буденні справи людей. Що цілий день він сидів один вдома, тому що дорослі працюють, а хлопчик ходить до дитячого садочку. І його життя розпочинається тільки ввечері, як всі сходяться додому. Його випускають політати, дають свіжої водички і їжі, граються з ним. Опісля таких розмов Грайко вирішив, що він не може лишатися з людьми. Хоч тут і достатньо їжі, тепло і гарно, долі лежать теплі килими. Та немає ні сонечка, ні пісеньок пташок, ні шелесту рідних дерев.
Ввечері вся сім’я зібралася вдома. Вітя грався з Кешою. Возив його на своїй машині, садив собі на плече і бігав з ним по кімнаті. Тато щось друкував на комп’ютері, а мама готувала вечерю. Всі були зайняті, а Грайко лиш сумно спостерігав зі своєї схованки за радісним життям людей.
Мишеня твердо вирило, що ранком, коли всі будуть йти по своїм справам, він швидко втече. Та коли Грайко прокинувся тато вже звідкись прийщов. « Ой, – подумав Грайко, як це я проспав?» Але зненацька він вже не міг ні про що думати. Його обійняв неймовірний жах. Грайко крізь маленьку щілинку своєї схованки побачив, як Вітя тримав в своїх дитячих ручках маленького риженького хом’ячка. «Ось чому я тут!, миттю зрозуміло мишеня. Все-таки моя допомога потрібна!» Десь до обіду сім’я була вдома. Грайко не міг зрозуміти, чому ніхто нікуди не йде. Аж раптом всі почали вдягатися і кудись поспішати. Мама звериталася до Віті:
–Синочку швидше, бо буде дуже негарно, коли друзі прийдуть на свято, а «головного винуватця» нема. В тебе ж День Народження!
– Мамо, я ще не награвся з хом’ячком!
– Ще награєшся! Твої друзі тобі подарують не гірші подарунки. Вітю, аніматори приготували тобі такий дивовижний сюрприз, що ти забудеш про все на світі!
–А що там буде мамо?
–А не скажу. Швидше збирайся і побачиш все сам.
Рипнули двері. В квартирі настала тиша.
Кєщо, чому сьогодні зранку всі були вдома? – запитав Грайко.
Тому що сьогодні субота – вихідний день. А взавтра – буде неділя. Ще один вихідний день у людей. Ці вихідні люди проводять з сім’єю. Взавтра наприклад, я чув тато знову повезе всіх у ліс по гриби. А сьгодні вже нікого вдома не буде, бо вони всі вирушили святкувати День Народження Віті. Йому сьогодні п’ять років.
Грайко побіг до клітки по якій моторошно бігав хом’ячок.
–Привіт, як тебе звати?
Я – Сміливець. Так мене називає мама.
– Добре Сміливецю,тримайся. Завтра вирушимо на волю.
Так і пройшов день нових друзів. Славетна була компанія: папуга, мишеня і хом’ячок. Кожен повідав свою історію. Та тільки одне мишеня могло вільно пересуватися по квартирі, а папуга з хом’ячком бігали по своїх замкнених клітках.
–Саме головне, – казав Грайко Сміливцю, за ніч потрібно навчитися відмикати твою клітку, щоб вранці тебе випустити. Зараз не можна, бо коли всі повернуться, вони помітять, нашу роботу. І тоді так замкнуть клітку, що довго прийдеться відмикати. А тікати потрібно завтра, бо ж вони вирушають по гриби, а це те, що нам потрібно. Може ти передумаєш, звернувся Грайко до папуги.
–Ні, не можу. Я замерзну на дворі. Колись вже вилетів взимку, та добре, що мене знайшли, бо замерз би. Я ж з Австралії. Тут не виживу, друзі.
Пізно ввечері господарі повернулись додому. Вітя тільки подивився до клітки з його новим другом, і пішов спати, так натомився за цілий день. Тато і мама про щось довго розмовляли на кухні, пили чай, а потім і самі пішли спати. Тільки вимкнулося світло Грайко підбіг до клітки Сміливця і почав гризти, там де вона замикалась. Цілу ніч Грайко працював, та в нього нічого не виходило. На ранок він так стомився, що заснув. Його розбудив хом’ячок.
–Швидше тікаймо! Всі вже виходять.
–Як ти вибрався Сміливцю?
–Хлопчик забув замкнути клітку.
Грайко почув, як тато сказав:
–Ну все, я вдягнувся. Піду до машини, а Ви доганяйте.
–Гайда, звернувся Грайко до Сміливця. Друзі миттю вишмигнули з-за плити і прослизнули в двері за господарем.
Давай за мною пищав Грайко до Сміливця. Вони бігли східцями вниз, здавалось все було добре. Аж раптом на них почав гавкати здоровий пес, та чоловік почав на нього кричати:
–А ну заспокойся, Річі, що не пізнав?
Пес нагнув голову, і пішов незадоволений далі. Біля будинку стояла знайома мишеняті машина. Тільки чоловік відкрив двері Грайко, а за ним і Сміливець миттю вскочили до автомобілю. Невдовзі з під’їзду вийшла мама з заплаканим Вітьою.
–Чому ти плачеш синку, запитав тато у Віті?
–Десь пропав хом’ячок.
–Та нічого приїдемо і знайдемо.
–Правда, тату?
–Авже ж, з усмішкою відповів тато.
Грайко знову повертався додому. Серце його шалено билось від радості. Він так скучив за мамою, захотілося знову пригорнутися до неї. Обійняти і сказати:
–Пробач мамо, я більше так не буду. Грайко так замислився, що не помітив, як зупинилася машина. Сміливець вискочив поперед нього, мишеня за ним.
Повіяв рідний вітерець. Зашелестіли золотим листям дуби і клени. Ялини тільки гралися з вітром своїм важким гіллям. Пахло лісом.
–То що підеш до мене в гості? – звернувся Грайко до свого нового друга.
–Ні, мені потрібно на поле, до своїх.
–Але як ти їх знайдеш?
–Як що ми вибрались з людської оселі, і змогли дістатися лісу,то певне домівку свою точно знайдемо. Чи не так? Тим паче я цей ліс знаю.
–То ми сусіди?
– Здається, що так.
–Розбігаємось по домівках? – весело запитав Грайко.
–Так! – крикнув у відповідь Сміливець.і побіг крізь гущавину лісу.
Грайко боявся йти додому. Йому соромно було перед мамою.Але, що вдієш, повертатися все одно потрібно. Адже найкраще вдома, бути поруч зі своєю родиною. Тепер він це добре знав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814193
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2018
Тебе нравится быть одному,
Тишину слушать, говорить с ветром
И по кругу ходить своему,
Где начала нет и ответа.
Садишь, сеешь, деревья растут,
Возле них ты счастлив и доволен
То твоя стихия, семья
Ну а я – далеко у причала…
Каждый сам выбирает, что хочет,
Сами мы кузнецы судьбы.
Я хочу быть теплом согрета,
И мне чувства небом даны.
Женщина нежна и прекрасна,
Дарят ей мужчины цветы.
Да и ты дарил дважды от счастья,
Или может от суеты.
Тебе нравится, чтоб любили,
Самому же - колоть стрелой.
Да моя любовь тоже остыла
А зачем дождю огонь?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2018
Я не боюсь залишитись без тебе,
Бо я на світі не одна
Іди, простуй дорогами, купайся в щасті
Коли знайдеш – розкажеш
Що для тебе щастя є…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018
Я б все на сві
ті віддала б тобі...
І вроду й молодість,
яка іще лишилась.
Я так любила…
Й вічність вдалені
Мені здавалася
ніколи вже не прийде.
А зараз – ні…
Нема кохання,
Немає радості,
Немає щастя.
Нема тебе, хоч
Поруч ти зі мною,
Немає погляду,
Що обпікав весною.
Зів’яло все, мов
листя восени.
Нема нічого,
Та я маю жити,
Любити осінь
І людей любити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018
Сплю в берлозі,
Мед люблю,
Рибу лапами ловлю.
Впізнаєте дітвора
Найсильніший звір – це я! (Ведмідь)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810276
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2018
Ой летіли гуси
По небу летіли,
Ой летіли гуси
Та й крила стомили.
Сіли відпочити,
На березі скраю
Сіли відпочити,
Та й позасинали.
Рано-вранці встали
Голосно кричали,
Бо своїх маляток
Та й вже не застали.
Плакали юрбою,
В небо линуть знову.
В висоті шукали,
Криками гукали.
Тихо в небі , тихо
Вітер хмари гладить.
Та нема маляток,
Сіреньких гусяток.
Ой летіли гуси,
По небу летіли.
Пір’ячко кидали,
Діточок шукали.
Ой летіли гуси,
По небу летіли.
Ой летіли гуси…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810275
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2018
Один – я у полі не один
Два – нас в гаю ціла юрба
Три – взимку ми білі, пухнасті
Чотири – ми швидкі, прудкі, вухасті
П’ять- відгадайте як нас звать.
(Зайці)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805926
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2018
Я риженька і маленька
З гілки плигаю на гілку
Я в дупло ношу горішки
І їм зовсім трішки-трішки.
Відгадайте хто така
я красуня лісова? (Білочка)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805925
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2018
Було у чоловіка дві доньки. Старша – гарна розквітла мов маківка Стеллою її звали. Висока дівка, статна, смуглява, з чорними бровами і карими очима. Стелла дуже була схожа на свою покійну матір, яку батько дуже сильно любив. Пишався батько старшою дочкою за її вроду і ніякої роботи їй не давав робити. Одягалася Стелла модно і мала все що хотіла. Батько їй ні в чому не відмовляв. Мала Стелла і коштовні речі і багато друзів, і світом їздила мандрувати. От незабаром і вийшла заміж за багатія, та й поїхала далеко за моря. Не писала батькові і не дзвонила, та батько був щасливий, що доньці добре.
А жив чоловік з меншою донькою. Низенькою, маленькою, з кирпатим носиком і доброю усмішкою. Донька дуже була схожа на батька і звали її Оксаною. Хоч Оксана і не така вродлива була, та батькові і їсти наварить і одяг чистий дасть і квітів у дворі насадить. Пізніше вийшла заміж за свою сестру, бо ж меншою була. Та й залишилася жити при батькові. Гарно в батька у дворі, і робота вся зроблена, і дочка з зятем щасливі. А по дворі онучата голосисті ганяють...
От одного дня зібрався батько в дорогу. Та й каже меншій доньці: - Скучив я за твоєю сестрою Стеллою поїду до неї в гості. – Їдьте тату каже Оксана, та й не баріться, швидко повертайтеся додому. Поїхав батько за моря за океани в чужу країну. А називалася та країна Італія. Тепло, гарно там, і море ласкаво шепоче: »Привіт». Втомився батько аж доки до доччиних палаців дійшов. Підійшов до великого будинку, подзвонив у дзвоник. Тиша, не відкривають. Подзвонив вдруге. Вийшла служниця та й каже: - Господарів вдома немає. – А коли ж вони будуть питає чоловік? - Через тиждень відповідає служниця. – А що ж мені робити ? – відповідає чоловік. Дорога ж далека… - А чому Ви не попередили, не зателефонували? Та я ж зніяковів батько, хотів того, сюрприз доньці зробити. – Ну то зараз телефонуйте і запитайте, що мені з вами робити. Бо у мене господарі дуже суворі. А я знаєте боюся без роботи лишитися, бо платять вони гарно. Служниця принесла телефон і набрала номер. Батько почав говорити: - Доню привіт, це тато. Я дуже за тобою скучив, тому приїхав до тебе в гості. А тебе не має вдома, служниця в дім не впускає що мені робити? - Тату служниця робить правильно, що вас у дім не впускає, бо ж мене вдома не має, а ви напевно брудні з дороги. Позабруднюєте мені коштовні килими, усе там попсуєте. Хай винесе вам чаю, бутерброд, грошей на дорогу та й їдьте додому. А я через тиждень повернуся, тоді й приїдете. Пішов батько від високих палаців голодний, стомлений і ображений. Не захотів ні грошей брати і чаю пити.
Приїхав додому. А вдома борщ червоний з тарілки посміхається та просить: «з’їж мене швидше», пиріжки з яблуками пахнуть і Оксана, і онуки, і зять всі його радісно зустрічають, бо він рідний. Бо він батько. – Тату ви так швидко справилися? Як там Стелла? Усе добре?
- Так доню, усе добре. Оксана обійняла батька, поцілувала, нагодувала, а опісля випрала його одяг, дала чистий та й каже: - Лягайте тату відпочиньте, бо ж Ви з дороги стомилися. – Дякую Оксано, сказав батько, а по щоці скотилася солона сльоза. – Та що Ви тату засумували? Батько вперше погладив Оксану по голові і вперше промовив: - Я тебе дуже люблю моя гарна доню.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2018
Жило собі в затишній нірці лисенятко з мамою лискою. Нора була вирита під старою ялиною, яка звисала над прірвою зеленого яру. Та пухнаста ялина гарно прикривала нору. Нора була в затінку літом, і ховала від дощів та снігу взимку. Лисенятко любило виставляти свій маленький носик з нірки і вдихати прохолодне повітря після дощу. Хоча мама завжди попереджала, що це небезпечно.
Була обідня пора. Мама лисиця смачно нагодувала своє дитинча курячими яйцями, які вона в обід вкрала з курятника. На дворі стояла спека, тому лиска лягла відпочивати. І лисеняткові наказала: - Лягай в обідню пору спати. Навіть людей і тих біля своїх хатин немає, а тобі бачиш сумно. Лисиця поклала свою м’якеньку лапу на дитинча і міцно заснула. А лисеняті хотілося гратися з іншими звірятами. Воно було ласкаве, веселе, грайливе. То ж тихенько звільнившись з під маминої тухнастої лапки, воно визирнуло з нірки і шмигнуло в яр. Як же гарно було в їхньому яру. Високі стрункі ялини ніби обіймали одна одну… Велитенький дуб завжди манив до себе і промовляв: - Дивись, який я могутній і кремезний окраса лісу, і порятунок для тварин. Бо моє жолуддя – то їжа для багатьох жителів нашого лісу: і білка і кабан цілу осінь з ранку до вечора провідують мене, щоб прогодуватися. Лисеня задерло голову глянуло з захопленістю на дуба ніби почуло, що він говорив, і рвучко побігло далі… Бо в нього ж стільки було справ. Багато друзів в рижого лисенятки було у лісі: і їжачок, і бурундучок, і ведмежатко, і білченя і маленький кабанчик. От лисеня і побігло до друзів в обідню пору, та куди не поткнеться, всі хатинки закриті. Сплять з мамами малюки. Одне воно не спить та бігає по лісі. Побігло до ведмежати. Мама ведмедиця спить у затинку. Тільки перевернулась з боку на бік, а ведмежа і далі спить, як і спало. Під боком мами в захисті і безпеці. Забігло в гості до їжачка, тільки гостренькі голочки видно. Боязко торкатися, і в носі застрягнуть. Не захотілось лисеняті будити їжачка. Прибігло до дупла білченяти, гукало його, а там тиша. Втомилося лисенятко, до бурундундучка вже не вистачило сил і наснаги добиратися.
Ось так лисеня пробігало цілу обідню пору. Прибігає, а мама лисиця ще спить. Лягло лисеня виснажене біля мами та й заснуло. А ввечері прибігли до лисенятки їжачок з білченям. Мама лиска будить своє дитинча, а воно спить, аж підхропує.» І чому це так довго спить моє маля?» - думає мама лисиця. Пішла ввечері лисичка на полювання, а лисенятко прокинулось… Навкруги темно, шелестить вітер над ніркою, чуть гуготіння сови… Страшно йому стало, мами вдома немає, ніч. Дивиться лисеня з нірки своїми темними оченятами, а само аж труситься. Незабаром повернулася мама з смачною їжею.
- Що, страшно? Не спиш? Мені мама ведмедиця розповідала, як ти вдень мандрувало. А зараз моє дитинча ти повинно спати і нічого не боятися, та ти ж виспалось опісля обіду. Не слухаєшся маму – от і маєш клопоту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803011
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2018
В одному мішаному лісі, де росли: сосни, ялини, дуби жив маленький їжачок. Цілий день спить собі, а ввечері то мишку зловить, то яблучок принесе, то грибочка знайде. А то мандрував собі їжачок лісом та якось і вийшов з нього. Та й дійшов до села. Чимчикує собі помаленьку, а всі сторожові собаки гавкають, бо чують якесь шурхотіння серед ночі. От дійшов він до першої хатинки, а там біля порогу спить кіт. Кіт спить, а в мисочці молочко налито. Підібрався тихенько їжачок, випив молочко та й пішов назад до лісу, ситий та веселий. Запам’ятав їжачок свою гарну знахідку та й на другу ніч знову до хатинки навідався. Зирк, а молочка вже в мисочці немає. Бо кіт на цю ніч вже свою їжу побоявся залишати. Обнюхав їжачок двір, та й надибав яблуньку. Набрав попід деревинкою яблучок на свої ключечки та й поніс додому. Ось тільки пес всю ніч гавкає та його видає. Господар вийде на поріг дивиться, пес на цепу гавкає, а нікого немає. Почухає потилицю, зівне, та й знову піде в хатину спати. Довго так ходив їжачок до хатинки по яблучка. Та набридло господарю кожну ніч прокидатися і слухати свого пса. Вирішив він влаштувати засідку та й глянути, що ж то воно відбувається в дворі посеред ночі. Сів він біля хати і тихенько сидить. Чекає поки пес почне гавкати. Аж ось і підняв лемент його пристаркуватий пес. Господар прислухався, та й почув шелест в траві. Присів, присвітив сірниками і обачив їжачка. – Так, ось хто тут господарює ночами. Хотів він їжачка взяти до рук. А їжачок скрутився в клубочок, голочки настовбурчив і не ворушиться. Подивився на нього чоловік, та й каже: - Я тебе чіпати не буду. Ти збираєш яблучка собі на зиму. Молодець! Гарний працівник. А я на яблука не обіднію. Багато яблучок на деревині, хватить на всіх. Он поряд груша, можеш і груш назбирати. Бери собі на здоров’я. Одне погано, що будиш ти мене посеред ночі. Приходь щовечора та й бери яблук стільки хочеш, а вночі дай мені відпочити, бо я цілий день працюю, а вночі повинен спати. Зрозумів все їжачок, та й почав приходити щовечора. Господар підійде, похвалить його та й далі робить свої справи. Відтоді їжачок вже не боявся чоловіка, не ховався в клубочок. А бувало прийде, а чоловік йому ще молочка під деревинку в мисочці поставить. Їжачок підійде, поласує молочком та й знову назад до лісу. А чоловік тільки з усмішкою спостерігає, яка то працьовитий та розумний їжачок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802702
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2018
Жили собі чоловік і жінка. Велике господарство мали. Худобу, гектар городу, великий сад. І все у них доглянуто було і ніби й гарно жили. Та тут дружина занедужала. Дуже сильно в неї око почало боліти. Проходить тиждень, два, а дружина все хворіє та й хворіє. От одного дня чоловік дружині і каже: піду я від тебе, навіщо мені одноока дружина. Хто ж буде роботу робити? Та й покинув чоловік свою дружину в скрутну хвилину. Бачить сусід, що сусідка сама порається біля худоби та праве око хустинкою прикриває. От і питає сусід в воєї сусідки: - А де ж твій чоловік? - Покинув мене мій чоловік. Сказав, що одноока дружина йому не потрібна.
Пожалів сусід свою сусідку та й став її допомагати по господарству. І стали вони жити разом. А одного дня і каже сусід сусідці: - Не хвилюйся моя рідненька… В мене є потаємна книга в якій про всі недуги написано і якими травами їх лікувати. Я знайду тобі ту траву і вилікую тебе. Не було сусіда три дні. Та через три дні прийшов сусід з чарівним зіллям в руках.Заварив його, випила те зілля сусідка і незабаром видужала. Почув бувший чоловік від людей, що його дружина знову здорова та швиденько завітав в гості. Прийшов, а дружина саме з хати виходила, щоб псу їсти дати. – Добрий день, каже чоловік, бачу ти здорова і радісна. Тож будемо знову вмісті жити. – Ні, чоловіче, то я для хороших людей знову здорова і радісна. А для тебе я назавжди залишусь одноока, запам’ятай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801882
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2018
Був в одного чоловіка кінь. Не жалів його господар. Щоденно кінь багато працював. Навіть ніколи вихідних в коня не було. Господар навіть ім’я йому не дав. Просто кінь, та й все. Цілий день возить віз то з сіном, то з буряками або ж із зерном. Та ще й сусіди наймають по своїх справах, а господар не відмовляє, бо то ж гроші гарні платять. А що кінь, на те він і кінь, щоб працювати. Просить кінь господаря: - Дай мені вволю, хоч попастися. А той і відповідає: А вночі що будеш робити? Цілу ніч спати? От прив’яже господар коня вночі біля стайні та й каже: - Пасись собі вволю, скільки захочеш. Пасеться бідний кінь, а комарі цілу ніч його жалять, спокою не дають. От і встає кінь зранку вже втомлений. Побачив господар, що з конем щось не те. Та й питає: - Чого ти з самого ранку ледве ноги волочиш? А кінь йому і відповідає: - Втомився я в тебе чоловіче працювати. Поведи мене краще на базар та продай. Почухав чоловік голову та й думає «а й справді навіщо він мені? Продам цього немічного коня, та й куплю гарного, роботящого.
Повів чоловік коня на базар. Та ніхто його коня купувати не хотів. Такий він занедбаний був: худющий, грива не чесана, хвіст закублений в будяках. Веде його чоловік додому, та тільки лається: - От здам тебе на м’ясо, будеш знати, як потрібно працювати. Випадково цю розмову почув хлопець. Підійшов до чоловіка та й каже: - А віддай мені чоловіче коня, не пошкодуєш. – А що ти мені за нього даси? – А через рік і побачу, каже хлопець. Що зароблю – те й віддам. У світі треба за все платити. Зустрінемось через рік в цю ж саму годину, на цьому ж місці, я тобі чоловіче борг віддам. - А якщо ти не прийдеш? - Ну то веди свого коня додому, бо в мене зараз немає чим розрахуватися. – Та й забирай цього немічного хоч і зараз. Всеодно з нього толку немає. Працює погано, а продати не виходить.
- Дякую, відповів хлопець.
Взяв коня та й повів додому. Привів коня додому, насипав вівса повен жолоб, водиці прохолодної налив. Коли кінь гарно відпочив, повів його до водойми та й гарно викупав. Вимив гриву, висушив на сонці, розчесав. Повитягував рип’яхи та будяки з хвоста. Кінь, аж почав переливатися на сонці. Чистий, вимитий, доглянутий. Цілий місяць хлопець вихожував коня. І назвав його Вітер. Гарний кінь став, сильним, статним. От і каже одного разу Вітер хлопцю:
- Господарю, я хочу віддячити тобі за добро. Поведи мене на кінні забіги. Ти добре за мною доглядав, я відчуваю силу в собі. Я переможу, а тобі добре заплатять, і будеш жити завжди в достатку. Послухав хлопець коня. Повів свого Вітра на кінні забіги. Додержав свого слова кінь, і переміг всіх з першого разу. І справді розбагатів хлопець, як кінь йому казав. Купив нову хату, дорогий автомобіль, а коня став ще більше доглядати та цінувати.
Пройшов цілий рік. Хлопець як і обіцяв пішов на зустріч до бувшого хазяїна свого коня. Та Вітра залишив в стайні.
– Доброго дня чоловіче.
- А що, пропав мій кінь?
- Та ні, виходив я його.
- Ну то давай, розраховуйся! Щедро хлопець розрахувався з чоловіком. А той тоді і питає:
- А де ти такі гроші взяв хлопче?
- А то ти в свого коня спитай чоловіче. А? То віддай мені коня назад, я і спитаю. Є ні, чоловіче, то вже не той кінь, що був…Та й розрахувався
я вже з тобою. Тепер це – мій кінь і товариш. А друзів я не продаю.
Великі гроші тримав чоловік в руках, та щось не дуже веселий був. Чухав потилицю сиву тай думав: І що він з того коня має? Я ледве кінці з кінцями з тим конем зводив, а він дивись – молодий, а кмітливий!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801122
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018
Лежав по обіді пес та й ганяв мух без діла. Сяде йому муха на носа, а він її цап, та й з’їсть. По обіду в Сірка роботи майже не було. А то що ж худоба відпочиває, господарі те ж на спеку не йдуть.
Коли то прийшов до нього дворовий кіт Мартин і каже:
- Що погано, на прив’язі, ще й приходиться мух ловити, щоб до господаря в хату не летіли.
- Та ні, я ловлю мух, так, щоб забавитись в обідню годину. Всі ж відпочивають, що ж мені робити. – А, протяжно мовив кіт, зрозуміло. От в мене життя – то рай. Я вільний, куди хочу – туди йду, що хочу – те й роблю. Не те що ти – на прив’язі сидиш. От спробуй відірвися – і будь такий, як я. Вільний і безтурботний. Хоча я мишей ловлю, щоб в сараї не заводились, та не точили мішки з борошном. Та й в повітці в мене лад, ні одна миша не прошмигне. Ну, та й годі мені з тобою базікати. Мені треба йти, бо господиня скоро буде корову доїти, щоб дати мені молока за мою роботу. І кіт Мартин повільно пішов до повітки, звідки вже смачно пахло парним молоком. А пес крутиться на прив’язі та й думає « добре ж таки Мартину, он задер хвоста та й пішов, а мені тут приходиться сидіти на прив’язі» Ото й почав пес голову донизу нахиляти і пасок лапами з шиї стягувати. Мучився так цілий день, а на вечір таки зняв. Відірвався з цепу й хутко побіг з двору. Вирвався Сірко на волю, та й давай бігати по чужих дворах інших собак дражнити, що він від’язаний та вільний. Бігав день, другий, а їсти, то хочеться. Ніхто йому їсти не дає, нікому він не потрібен. Забіг Сірко на город, бо бачив, як господар там всю їжу брав, та до хати носив. «Ось зараз я наїмся» - думає. Понюхав капустину – не добра, підійшов до цибулини, одне сухе бадилля з землі виглядає, почав він рити. Вирив цибулину, та й виплюнув, і що вони їдять, тут все не добре! А мені їсти несуть – то добре. Нічого не розумію! Понюхав кріп, чхнув, та й пішов назад до своєї будки. «Зараз хоч поїм, бо аж шлунок звело від болю. Немов спина до живота прилипла, так їсти хочеться. Прийшов господар. Посварив пальцем до Сірка та й каже: - Гляди, більше так не роби, а то вижену», а Сірко лише нагнув голову, щоб його знову прив’язали. Насипав господар Сіркові смачної каші з пахучими кісточками і прохолодної води в мисочку налив. Напився і наївся Сірко, та й знову мух з носа ганяє. Аж тут підходить до нього кіт Мартин. А Сірко на нього, як загарчить, як залає, що кіт, аж назад відскочив. – Йди від мене Мартине! Через тебе я ледве домівки не лишився і господаря доброго. Лови краще своїх мишей і мені не заважай! В кожного своя робота. В тебе – мишей ловити, а у мене – дім стерегти. - То хіба х тобі добре сидіти на цепу? Я ж хотів, як краще промовив кіт. – То ти Мартине не зможеш на цепу мишей ловити, а я прив’язаний тому, що мене всі бояться! Я гарний сторож, і чужих до двору не впущу! Я кличу господаря, якщо в дворі не лад, і на мене одразу звертають увагу і хвалять за гарну працю. А ти Мартине, не давай більше мені своїх порад, а то як одірвуся, буде тобі не солодко.
З того часу Сірко з Мартином не розмовляв. Та й кіт більше до Сірка не підходив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800716
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2018
На зелених розлогих лугах пас отару кудлатих овечок пастушок на ім’я Іванчик. А поруч з пастушком два вірних пса чатують, щоб вовк до отари не наблизився, і щоб їхній пастух був в безпеці. От і пасе Іванчик цілий день овечок, а щоб не сумно було, на сопілочці виграє. Та й помітив пастушок, що соловейко на деревині кожень день сидить і з цікавітю спостерігає як то він виграє на дерев’яній сопілочці. Каже Іванчик до соловейка: - А давай друже вмісті співати. Ось так і співають вдвох, соловейко свою пісеньку, а Іванко в ритм йому виграє. А коли сідає пастушок пообідати, то й про товариша свого не забуває: то хлібцем його пригостить, то зерняток принесе.Так і час швидко спливає, та не сумно пастушку. А ввечері Іван додому йде з отарою, а соловейко до лісу летить.
А то одного разу летить соловейко до Іванчика, аж глядь сопілочка пастушка лежить, а лисиця біля неї сидить. Та й заглядає немов не знає, як то на ній грати.
- А що лисичко, заговорив до неї сміливий соловейко, не вмієш на сопілочці грати?
- Не вмію, а ти хіба вмієш?
- Ти ж й сам напевно не знаєш, що воно таке?
- Я знаю. Це – сопілочка. На ній грають різні мелодії.
- А ну ж покажи! Соловейко тільки підлетів до сопілочки, а лисиця відразу кинулася на нього. Та зненацька почувся голос пастушка:
- А ну геть руда лисиця! І вдарив лисицю палицею. Почувся гавкіт сторожових собак, і лисиця ледве встигла втекти. Соловейко сів Іванчику на плече, хлопець взяв свою сопілочку, та й пішли виганяти заблукавши вівць з лісу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800184
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2018
У великому зеленому лісі жив старий немічний вовк. Сяде собі в кущах і голосно виє від голоду і самотності. Та й пригадує, як то гарно було, коли він був молодий та сильний. Міг і косулю зловити і зайця, коли трапиться. Та що й говорити іноді забігав і в село телям поласувати.
А от настане зима, думає про себе вовк, то й взагалі загину. Буде ще й не тільки голодно, а й холодно, що я тоді робитиму. Зараз то ще хоч літо, то води в спеку поп’ю, то в лисиці курку відберу. Не пропаду. А зима – то діло гибле.Треба щось думати. Так собі мислив вовк, коли чує людські кроки поруч. Виглянув за хащі вовк, а там чоловік гриби попід соснами після дощу шукає. Вискочив вовк на зустріч чоловікові та й каже:
- Доброго дня чоловіче, зараз я тебе з’їм, бо дуже голодний. Або ж не з’їм, якщо візьмеш мене до себе та й годуватимеш, а я буду стерегти твоє господарство. Що ж було чоловікові робити? Хоч вовк і старий, але сильніший від чоловіка. От і взяв чоловік до себе додому хитрого вовка господарство стерегти. Справно його кормив. Та й вовк нічого собі, чужих в двір не пускав. Ото прожив вовк в мужика цілий рік. Та ще й окріп, справнішим став, сил на чужих харчах набрався.
Та й каже одного ранку мужику:
- Сьогодні хочу на обід мужиче твого коня з’їсти. А мужик його просить:
- Та ти що вовче, хіба я тебе погано годую, невже ти неситий в мене?
- Ситий я мужиче в тебе став.Та й відчув, що сили та здоров’я набрався за цілий рік. От і здужаю тепер з’сти твого коня.
- Та що ти вовче! Мій кінь – то помічник для всього господарства і мій друг.
- Ну то й що, а мені відповідає вовк, а мені що до того?
- Ну добре каже чоловік по обіду буде тобі кінь. А сам надів на голову картуз та й пішов кудись.
А чоловік пішов до сусідів та й попросив у них собак. Іде чоловік додому, а поруч з ним п’ять здоровених псів. Як відкрив ворота мужик, то й вовк втекти до лісу вже не зміг. Напали на нього великі злі пси, та й розірвали. І кінь залишився живий і мужик веселий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800081
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.07.2018
Нічого не можу з собою зробити… Люблю чоловіків із широкою душею. Їх майже не має, але є… Серед чоловіків є і меценати і волонтери, і просто люди, які здатні безкорисливо допомогти і отримати від цього задоволення для душі і серця. Є ж чоловіки, які здатні любити не за статки, не за досягнення своєї мети, а просто любити і світитися від кохання обличчям, душею, радіти кожному прожитому дню… Я розумію, що ХХІ століття, це не XIX століття, але іноді так хочеться помріяти. Але по суті маємо те, що маємо. Наразі сильні жінки, вони здатні і заробити і прогодувати дітей, і коли залишаються самі без пари, чомусь кажуть, що стало легше. Я не кажу, що так вважають всі жінки, але переважна більшість. Якщо сто років назад чоловіки забезпечували повністю сім’ю, і це вважалося нормою, то зараз вони так не вважають. Мало зустрінеш українських, чи за межами України сімей, котрі живуть за таким принципом. Зараз жінка виконує всі сімейні обов’язки самостійно і чудово з цим вправляється. Жіноча незалежність показує нам настільки сильна жінка, і наскільки чоловіки перестали поважати жіночу працю. Чоловіки не помічають щоденної праці своєї половинки, для них нормально, що вдома чисто, наварено, діти доглянуті, уроки вивчені, а якщо це ще і село, то і городи не стоять у бур’янах, і худоба нагодована. А ще не забудемо про те, що дружина повинна працювати на роботі, бо кошти зась, вам ніхто так не дасть, а якщо і дадуть – то викажуть. Я не хочу образити чоловіків, ні в якому разі, я хочу, щоб вони побачили біля себе матір, дружину, сестру, бабусю і їхню щоденну працю. Жалійте їх, цінуйте і допомагайте, адже ви бачите їхню працю, і думаєте, що так і повинно бути, а вона, ваша найрідніша людина в світі, можливо Вам нічого і не скаже, а тільки в думках пожаліє сама себе.
Чоловіки, я не хочу Вас образити. Серед Вас є багато хороших татусів, братів, рідне плече, на яке можна "притулитися"( спертися) у важку годину. Мені хочеться, щоб задумалися про це ті люди, які можливо раніше про це не думали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792665
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2018
Здається в мені річка завмирає,
Здається в мені море висоха.
Здається я живою помираю,
Бо біля тебе радості нема.
В тобі палає лише одна праця
Нічого не бентежить, "не болить"
А мені хочеться сопілку в працю влити
Бо ж можна в радості і працювати і любить...
Не можу бачити лише я одне поле,
Моя душа лине і в ліс, і у блакить
Я хочу море обійняти зором
І мати час в кав’ярні каву пить.
Я хочу жить, любить, дарити радість
Не прокидатись із сапою у руках.
Я квітка мак, не цибулина, не часник
Я - жінка, дай мені цього ніколи не забути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2018
Дорогою Вероніка з подругою Богданою зайшли у глибоку балку. Вона була повна води, вкривалась блискучою кригою і білим пухнастим снігом. Навкруги було гарно. Дихалось морозом. Сонце виблискувало яскравим сяйвом на снігу, і здавалось зараз зима. Та насправді була рання весна. Але вже було двадцяте березня, хоча зима ніяк не хотіла вступати місце весні. І от дівчата почали спочатку весело ковзати по тихій балці, а потім наввипередки підстрибувати на весняній кризі. Вероніка кричала Богдані:
- Ось дивись, як я високо стрибаю: раз, два, три!
Богдана заперечувала у відповідь:
- Вероніко, не треба! Це ж крига, вона може проломитися і ти впадеш у воду!
– Та ні, вона міцна. Ось дивись! І дівчинка ще з більшим азартом почала вистрибувати на весняному льоду.
І тут зненацька крига тріснула під дівчинкою, і Вероніка почала опускатися під воду. Богдана почала кричати: "Допоможіть хто-небудь, Вероніка тоне, допоможіть!" Вуста Богдани тремтіли, руки хололи, серце стукотіло, як ніколи. Та коли дівчинка зрозуміла, що допомоги немає звідки чекати, вона прокричала: "Вероніко, я йду!" Богдана миттю кинулася до подруги на допомогу. Богдана почала кидати шарф Вероніці, не з першого разу, а таки ж докинула. Вероніка вхопилася за червоний шарф рукою, та голова її вже поринула під воду. Та дівчина з останніх сил вхопилася міцно руками і трималась, Богдана почала потихеньку відповзати по тріскучому льоду до берегу. Крига під нею тріскалася, та вона того не помічала. Їй було, як не сила, важко, адже Вероніка була набагато вища, і ще одяг на дівчинці був мокрий. Богдану саму тягнуло то до подруги, то до берега. Та здаватись вона не мала права, адже від неї залежало два життя: своє власне і подруги. Вона мружилась від знесили і кричала:
- Вероніко, давай допоможи мені, пливи, пливи, ти ж мене тягнеш до себе. Я не втримаю тебе. Греби вперед, ти ж можеш, я знаю!
Вероніка, виринаючи з-під води, гребла, захлиналась в холодній воді, але гребла. Дівчата, допомаючи одна одній, повільно просувались вперед. Богдана рятувала Вероніку, а Вероніка намагалась не втопити їх обох. Зненацька Богдана відчувала під ногами пісок. Вона миттю підхопилася і почала швидко витягувати подругу на берег. Щоками текли сльози, сил, здавалось, вже не було, та Богдана не припиняла тягнути свій червоний шарф. Вона накручувала його на зап’ястя, і знову з силою тягла. Вероніка ледве плила. Коли Вероніка наблизилась дуже близько, Богдана по коліна зайшла у воду, схопила Вероніку за мокрий одяг і почала витягати за плечі. Богдана витягла Вероніку на пісок і впала поруч. Дорогою їхала машина. Односельчани помітили дівчат, зупинились, забрали до машини і відвезли до сільської лікарні. У Богдани був шок. Вона довго не приходила до тями. Кричала уві сні: «Вероніко, пливи! Я не можу! Я не врятую нас! Допоможіть!"
Вероніка лежала у сусідній палаті із запаленням легень. Та дівчата обоє видужали. Першою виписали Богдану. І як же вона чекала свою подругу вдома. Кожен день телефонувала на мобільний і вони годинами розмовляли. Знову сміялись, жартували, раділи життю.
Коли пройшло три тижні і Вероніку виписали, Богдана одразу побігла до подруги додому. Мама Вероніки не знала, як віддячити дівчинці, вона і плакала, і сміялась, обіймала і цілувала Богдану, і казала: "Я повік не забуду, що ти для мене зробила і Вероніка теж". На знак подяки мама Вероніки подарувала свої золоті сережки і промовила: "Колись я мріяла подарувати ці сережки своїй доньці, та дарую їх тобі, Богданочко, то тепер ти для мене, як донька… Ти врятувала не тільки своє і Вероніччине життя, ти врятувала і моє життя, бо мати не може жити без свого дитя. Ні я, ні твої батьки не пережили б цього горя. Ніколи більше не ходіть по кризі, це щастя, що ви залишились живі".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785737
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2018
Можна вбити в мені все живе,
Можна вийняти душу назовні.
І побачить щось дике й нове,
Й полетить тоді щастя за обрій.
Можна тихо і ніжно любить,
Все прощати і знов цілувать.
Будеш жить щасливіший на світі
Бо ти знаєш, що я так умію…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785073
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2018
Учні 4-А класу йшли додому. Падав мокрий сніг, хоча на дворі був березень. Анжела йшла до батька в гості. В неї був незвичайний день – День Народження. Як і кожна дитина вона чекала його цілий рік. Анжелу гарно привітали однокласники у школі. Подарували рамку для фотокартки і яскравий червоний брелок у формі сердечка. Подруга Віталіна про подарунок те ж не забула, подарувала рожеве намисто і браслет. Анжелі дуже сподобалися подарунки однокласників, а особливо намисто з браслетом. Вона одразу наділа рожеве в переливах намисто і сяючий в намистинках дитячий браслет. Анжела була дуже щаслива.Вона казала своєму другові Владу, з яким доречі жив батько Анжели: « Мені цей день ніхто не зіпсує, бо в мене свято.» Мама Влада готувалася до приходу дітей. Тато Анжели їй в усьому допомагав. Адже це свято для дітей, радість, дитинство. Батьки Анжели давно розлучилися, ще коли дівчинка ходила в садочок. В кожного була своя сім’я. Мама День Народження Анжели святкувати не могла, адже вона жила в свекрухи. Чоловік з яким жила мати Анжели взяв її з двома дітьми, тому лишнього Марія не просила. А в Анжели на душі і в серці цвіла весна. Вона йшла до батька, за яким дуже скучила і якого сильно любила.
Та вдома Юрій – батько Анжели та його нова дружина сильно сварились. Юрій сердився і бурчав чому саме його дружина повинна готуватися до свята, а не рідна мати. Та молода дружина плакала і намагалася втовкмачити чоловікові, що сьогодні головне – це свято дитини, а не їхні суперечки хто повинен приділити дитині увагу. Якщо мама Анжели зайнята і не може, то вона і сама все зробить, яка різниця, хто відмітить іменини, аби дитина була щаслива. Юрій же суперечив, доводячи свою другу половинку до плачу, чого вона лізе… Яке її діло! Він казав: - Що хочеш бути для всіх хорошою, так не буває! А вона тримаючи на руках свого однорічного синочка продовжувала готувати. Готувала і плакала.
Юрій в душі ненавидів усіх жінок з якими він жив. Йому здавалося, що всі вони не люблять його дітей, не хочуть щоб вони до нього ходили. А в Юлії самої було двоє дітей, і вона намагалася достукатися до Юрія, і врозуміти його. На плиті смажилася качка, Юлія однією рукою досипала смачних приправ до готової страви і запитувала у Юрія: - Але ж ми моєму синові нещодавно відсвяткували десятиріччя. – Ну, і що? Влад живе з нами, а до чого тут Анжела? – Та чому ти повинна готувати, я ж навпаки тебе захищаю, а тобі ще не так? – А чому ти за мене вирішуєш, що мені робити? - питала навзрид Юлія. – А то ви за мене вже все вирішили! Зрозуміло! Юрій не розумів, що Юлії було просто шкода його дитину. Він їй не вірив. Наразі Юлія була в декретній відпустці. Та до цього вона працювала в школі. Їй була близька душа дитини. Вона завжди раділа і сумувала зі своїми учнями. Коли з дітьми працюєш, до них звикаєш, вони стають, як свої. Вчитель чи вихователь починає жити дитячими турботами, емоціями, хвилюваннями і радостями сам того не помічаючи. Доросла людина ніби вплітається в життя дітей, в солодкий, іноді гіркий і дивовижний світ. Немає ні хороших, ні поганих, всі вони різні. Юлію пронизував біль і образа. Біль за те,що все в цьому світі впирається в гроші, образа, що їй не вірять. Світ змінився, ніхто не вірить в щире добро, всі пов’язують це з вигодою. Матеріальні цінності стали вище за духовні. Світ змінюється кожне сторіччя, і вмісті з ним міняється людина, суспільство, навіть діти стали іншими…
Дівчинці гарно відсвяткували День Народження. Був і торт із свічками, і друзі, і ніхто не знав, що комусь боляче і гірко…
-
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785067
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2018
Я козак маленький,
Я живу в селі,
Люблю гуси пасти
Люблю холодці.
Я козак риженький
Весь в татовий рід.
Як на двір я вийду
Всіх змітає слід.
Я козак маленький
Весь в татовий рід
Люблю чужі курі
Несу на обід.
Я козак маленький
Весь в татовий рід
В обід спать лягаю
І димар хропить.
Хропить димар, хропить хата,
Всі в селі чекають свята
Коли малий рижачок,
Знову вийде на горбок.
Розлетяться горобці,
Розбіжаться всі коти,
Бо маленький рижачок,
Знову вийшов на горбок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773112
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 24.01.2018
Мене любить тато й мама,
І уся моя сім’я,
Бо хоча я ще маленький,
Та сміється вся рідня.
Як смокчу солодке сало,
як мну вуха у кота,
Як ловлю руками мухи
Та все мимо попада.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771167
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 13.01.2018
Я у мами син кудрявий
Я у мами син кудрявий,
Люблю добре їсти й спать.
В мене «сісю» відбирають
Я цьому не дуже рад.
Кажуть другий рік від роду
Треба уночі вже спать,
Бо тебе вночі укусить
За солодку попу рак.
А я маю зубів двадцять
Сам вже можу укусить,
Так що рака не боюся
Хай собі спокійно спить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771165
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 13.01.2018
Ой люлясі, люлясі
Пахне з печі ковбаса,
І кров’янка і м’ясна.
Пече баба калача
Ой люлясі, люлясі
Подавайте швидше.
Ой люлясі, люлясі,
Пахне з печі пиріжками
Ой люлясі, люлясі
Із капустою й з грибами,
А я в мами син кудрявий
Люблю з печі добрі страви.
Кажу мамо, кажу тато,
Кажу бабо, кажу дід,
Подавайте смачні страви
Бо в мене скоро обід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770824
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2018
Скоро я тебе стану чужой
У меня в душе север и вьюга
А тебя ласкает прибой
Море теплого солнца в излишке
Разве может быть много солнца?
Много света или тепла?
Может…
Только со мною вечер
Грустно песни поет у костра
И потухнет горячее пламя
В легкой дымке ветряных снов,
Снова холодом в лицо дышит
Одиночества дикая дрожь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2018
Нарешті я народився. Може було б і добре під маминим сердечком, як кажуть, але щось я там довго засидівся, а захотілось щось нового, дивного, і незвичайного. У велику кімнату ще тільки почав заглядати ранок. В шибку стукав прозорими тонкими пальцями великий лапатий сніг, а я грівся на теплих маминих грудях, які дарували мені перші краплини запашного молозива. Мама обіймала мене, цілувала і посміхалася, а я тільки тихесенько лежав і дивився у її гарні світло-зелені очі. П’ять днів я жив у затишній світлій кімнаті, але мене весь час турбували якісь люди в білих халатах. Пізніше я зрозумів, що то були лікарі. Весь час мене то міряли, то важили, вдягали, роздягали, брали якісь аналізи проколюючи пальчики тонким гострим інструментом, не давали навіть спокійно поїсти, побути на самоті з мамою. Я ж так довго чекав цієї зустрічі – цілих дев’ять місяців. Мені так хотілось тиші, любові, спокою, а двері знову і знову відкривалися, і здавалося, що це ніколи не припиниться. Та ось одного вечора я нарешті почув від мами: «Синочку, завтра ми поїдемо додому, і тебе більше ніхто не буде турбувати» Кожного вечора в шибку до нас стукав тато, мама підіймала мене з дитячого ліжечка, підносила до вікна і показувала татові, а я сердився і кричав, бо не хотів, щоб мене будили…
Перші місяці нічого цікавого зі мною не відбувалося. Я часто їв, спав, і кожного вечора купався в травах. Ось так і пройшла моя перша зима в житті, біля мами в теплі і ласці… Навесні, я трошки підріс. Бачив на дворі, як шелестить зелене листя дерев, чув щебетання голосних пташок, і якийсь травневий солод літав у повітрі. Та нещодавно понесли мене до церкви. І багато ж людей зібралося в той незабутній день: мама, тато, братик, двоє бабусь, дідусь, дядько з тіткою зі своїми дітьми, майбутні хрещені. А тоді мама віддала мене татові. Він взяв мене в свої теплі обійми, і всі ми окрім мами увійшли в гарний господній храм. Довго отець Олександр співав молитов, хрещені батьки носили мене по колу, а тоді чуприну різали і купали. А я не плакав, тільки посміхався і розглядав стіни і стелю в яскравих малюнках. Пізніше я почув, що ті малюнки називалися іконами. Купає мене отець Олександр, а я його за хреста тримаю, не відпускаю, так мені добре. На дворі стоїть спека, немов в повітрі виграє вогонь, то чому ж мені з води вилазити. А тоді ми прийшли додому, посідали за довжелезні столи. Всі мені бажали рости здоровим і щасливим, та дарували багато подарунків, особливо дядько з тіткою, бо ж вони багаті. Грався я музичним кермом, цікаво спостерігав за родичами й хрещеними та й забирав у мами курячу гомілку, з чого всі сміялися, і казали, який я молодець. Ось так і пройшли мої хрестини: в тісному сімейному колі з усіма родичами, яких я ще не всіх запам’ятав.
Ось так і пролетіло літо: носять, возять мене, посміхаються та цілують, співають пісні в колисці, словом найкраще життя в немовляти: тебе всі люблять, тобою всі захоплюються і завжди хвалять.
А ось мені вже вісім місяців. Мама посміхається і просить: «Ну сідай вже нарешті!» Та я не хочу. Цілий день мене носять на руках, я так близько тулюся до мами, тата, братика, відчуваю їхнє тепло, стукіт сердець, радість… А мама – то особливий світ, я відчуваю її кожною клітинкою, кожною слізкою, кожним порухом своєї дитячої душі. То навіщо ж мені сідати, коли я разом з мамою на руках варю борщ, печу млинці, смакую молочні та фруктові киселі. Так я думав, набирався з кожним днем сил, та й сів.
І яке ж то диво самому нарешті сидіть. Я бачу все навколо себе! Ще й крайом ока дивлюся телевізор, який мама чомусь не дозволяє дивитись. А там все блимає, переміщається, то співає то регоче, блимає різними кольорами, мені ж цікаво, я ж ротик відкриваю. Та ж вона не бачить за своєю роботою моєї шкоди. Так, іноді помітить і вимкне, ще й пальчиком посварить примовляючи «Ну, ну!» Сиджу я в дитячому ліжечку тримаю червону ляпачку і б’ю мух. Та ж жодної і не вбив. Тільки дратують мене, кусають, сідають на носа, а я все махаю ляпавкаю, а вбити не можу. А ручка від ляпачки така добра. Кусаю її своїми двома передніми зубами, аж доки мама не відбере. Мене ж все одно всі беруть на руки. Ото дивина! Залежався я у колисці аж до восьми місяців. А нещодавно я обпікся млинцем. Сиджу я на руках у мами. Однією рукою мама тримає мене, а іншою – жарить млинці на пательні. Та й викладає їх на велику квітчасту тарілку. А млинці великі, жовті, пахучі… А я пальцями, та з тарілки. А потім, як закричу! Довго мама мене тоді заспокоювала. І льодок прикладала, і якоюсь білою піною з балончика бризкала, після чого переставало пекти. А потім довго гойдала на м’якій подушці. А я все плакав. А вранці в мене з’явилася велика водянка. Та нічого через два дні водянка лопнула, а ще через три дні все зажило. А думаєте то мені було за науку? Ні! Все одно хватаю все з тарілок, і в мами все забираю з рук, коли вона їсть. Яке ж воно все смачненьке! І картопелька, і борщик, і сливка і малинка – все: і сметанка і сирок.
А то одного разу пішли ми з мамою і братом до поліклініки на щеплення. Старшому братику, як робили щеплення, то він так кричав, що я сам злякався, та й давай і собі плакати. А мені щось до ніжки холодне притулили, я і не зрозумів, що відбулося. Тільки даремно накричався. Та нічого, мама все одно пестила, витирала слізки, і гладила ніжно по голові. О! це так приємно, як тебе люблять.
Наближається осінь… І мені вже дев’ятий місяць. Мене досі возять в колясці, а я сиджу і визираю мов горобчик зі свого тепленького гніздечка. Верчуся на всі боки, і бачу дивний світ: могутні зелені дерева, з соковитими плодами круглих яблук і спілих груш, плетення спілого чорного винограду що іноді падає мені в коляску прямо до рук, а я не розмірковуючи хапаю і їм. Бо ж у мене є аж цілих п’ять зубів: три зверху, і два знизу, хоч іноді, коли я веселий мама каже, що я схожий на зайчика, бо маю я знизу тільки два зуба, а верхніх ще не помітно, але вони є! Ох як я їх вимучив: і стіл, і коляску, і ліжко, і мамине плече – все гриз. А кажуть гризунчик-іграшку давайте, а зась не допоможе! Занадто сильно болить, та тато каже терпи! Всі через це проходили, і ти зможеш.
А знаєте де я сьогодні був? Я їздив до школи. Адже сьогодні – перше вересня! Мій старший братик вже навчається в четвертому класі. То ж ми всією сім'єю ходили до школи на лінійку. Мій брат Михайлик у вишиванці, в сірому новому костюмі, з букетом осінніх айстр в руках - такий гарний… Мама одягла рожеве плаття з червоним тоненьким разочком намиста, я весь час ним грався, коли мене брали на руки. А намистинки виблискують на сонці, легко рухаються, і мені так цікаво… Наший тато пішов на роботу, сказав, що комусь же потрібно заробляти гроші. Та й до речі Михайлик вже дорослий, і мама поряд. А я сидів в колясці і спостерігав за дітьми, батьками і самим насиченим святом – днем знань. Спочатку було урочисто піднято учнями відмінниками наш український блакитно-жовтий прапор, звучав гімн, всі стояли тихо, навіть я мовчав. Потім директор нагадала про війну, яка зараз йде на Сході нашої неньки України. Хвилиною мовчання пригадали і вшанували наших захисників, які вже ніколи не повернуться додому… Та свято було все одно. Спочатку вітали першокласників, всім їм подарували рожеві пакуночки, та що там у них було, я не бачив, з радістю б перевірив би, та не було в кого. Адже брати можна тільки в своїх, як вчить мама. Перше вересня було в п’ятницю: веселе, незабутнє і смачне, бо після лінійки ми всі сходили до піцерії і я вперше скоштував маленький кусочок піци з виноградним соком. А в суботу мене очікувало перше вибирання картоплі. Закотила мама коляску на город та й наказує моєму старшому братикові «Погуляй з Єгорчиком, бо нам з татом треба картоплю вибирати.» А братик мій кричить «Я не хочу, мені б погуляти з друзями!» А тато показує на лозину і питає « А картоплю з сметаною хочеш?» «Хочу! – відповідає, та й давай до мене всміхатися. Пройде година, чи дві, кричить мій брат Міша «мамо, а ще довго вибирати будете, бо в мене живіт болить, я вже їсти хочу!» «Той раз коли були на городі, в тебе голова боліла відповідає мама, а на цей раз живіт… Зрозуміло. Візьми з’їж помідора, огірка, солодку перчину, тут для тебе їжі достатньо. Он дивись: і малина і ожина всю землю під собою встелила.» « Ох, не вийшло», - чухає Мишко потилицю, але йде в малину і мене в колясці везе.
На землю спустився жовтень. На диво теплий, але дощовий. Кидають дерева додолу каштани, горіхи, мимовільно падають останні сливи. Червонобокі яблука аж регочуться на гілках: «беріть, зривайте і насолоджуйтесь дарами осені». Синій і зелений виноград вигинається попід вікнами і стріхами, грони немов просяться до кошика, та ще всміхаються тепленькому сонечку. Жовтень, десятий місяць у році, от і мені Єгорчику нарешті …. Я вже намагаюсь вилізти з коляски, підтягуюсь, сідаю на коліна, потроху повзу. Ще пройде місяць, два і я Піду. Як же хочеться мені ходити, самому брати іграшки, ловити кота за хвоста, котрий іноді до мене приходить, і відкривати на кухні тумбочки, до яких я вже зараз добираюсь з коляски. У своїх десять місяців я розумію, що діється навколо мене. Коли мені кажуть «бери» - візьму, «дай»– віддаю. Вмію їсти ложкою, та тільки так замурзуюсь, що мене важко впізнати, але що я їв то видно добре. Чи то манка плаває по всьому обличчі, чи борщ стікає по бороді. У мене все добре, я нарешті починаю повзати, діставати іграшки, які мені до вподоби і багато розмовляю, тільки по своєму, як каже мама белькочу.
І ось в моє життя линув перший жовтень. Сонячний, теплий з смачними горіхами, що падають по алеях, дорогах, лісах прямо під ноги мамі і звісно ж під мою коляску. От поки прийдемо додому, то й повна мамина сумка горіхів, а ще каштанів та жолудів для старшого братика в школу. Святково червоніє листя на деревах, переливається в барвах ошатний клен, весела калина в червоному разку намиста виглядає поза білих хат, слива ще досі плодоносить як на диво. Як мені гарно, цікаво і любо. Поряд завжди мама, любий тато і братик іноді допомагає мене глядіть. Дуже хочеться швидше навчитися ходити. Ось і постукав у вікно листопад першим холодом і сильними зливами. Та моя мама дуже щаслива, вона нарешті почула перше слово від мене «баба». Я казав його усім: і мамі, і татові, і братикові. Братик казав «я не баба, я Михайлик». Та мама заспокоювала його і спокійно пояснювала, що я ще немовля, і не все розумію. Приїздила і моя рідна бабуся. Та нажаль їй цього чарівного слова я не сказав чи то засоромився,бо бачив бабусю рідко,чи просто в той час не захотілося. Ось так в одинадцять місяців, я почав відчувати солод мови, а ще набивати перші «шишки». То з коляски вдома випаду, якщо мама забігається та й забуде прив’язати, то з дивана сплигую мов жабка, сповзаю з дитячого стільчика, мов в’юн, вигинаюся та кричу аби мене взяли на руки. А в останні місяці я сплю з батьками на дивані, бо в своєму ліжечку мені чомусь сняться кошмари і я кричу. А біля батьків мені спокійно і тепло, і я найщасливіший малюк в світі. Та це довго тривати не буде, бо батькам це не дуже до вподоби. По-перше бояться мене придавити, а по-друге, що ж то за сон, коли не тільки тіло, а й мозок не може відпочити. Так, що мене все одно привчають до свого ліжечка. До речі, я вже міцно берусь рученятами за верх ліжечка підтягуюся і намагаюся встати. Мені так хочеться стояти і дивитись на всіх: маму, тата, братика. Вже набридло сидіти і визирати поміж тоненьких довгих жердин свого ліжечка. А ще я гризу ті жердини, збоку чухаючи свої ясна і перші шість зубчиків. А ось нещодавно я встав у своєму ліжечку. ОЙ, як стало мені все чудово видно, і немає тих тоненьких жердин перед очима,» які я дуже люблю». Стою, гойдаюся, танцюю… А по телевізору канал М-1 мене тільки заводить, бо ж там цілісінький день кліпи прокручують, я їх вже всі напам’ять вивчив. В мене навіть є найулюбленіші …… Сьгодні «мамине щастя», тобто я зробив перший крок самостійно. Мама цілісінький день, тільки те й робила, що всім розповідала про мій шалений успіх в житті. А я все присідаю і устаю біля стіни міцно тримаючись роблю свої перші дитячі кроки. Я вже почав робити шкоду. Адже мені скоро рік, то ж треба починати діяти. Біля свого ліжечка я обідрав шпалери з великими бузкового кольору квітами. Та мама швидко все підклеїла, навіть ніхто не помітив. Декілька днів весело грався легким білим тюлем і шторами, доки ж знову ж таки мами, все це від мене не прибрала. Ото ж мама всю шкоду заважає мені робити. Повзаю де хочу по усій квартирі, зачіпаючи кота за хвоста, тягаю його за вуші, а він тільки пригинається і мовчить, навіть і не нявчить і не тікає. Взагалі, я щасливий малюк, бо маю люблячу сім’ю. В мене є мама, тато, братик, дідусі і бабусі, рідний дядько і тітка, двоюрідні братик і сестричка і навіть кіт Васько. Всі мене люблять і всіх люблю, а що потрібно малюку – любов, ласка, турбота дорослих. Все це у мене є. Про мене добре піклуються. Я щасливий. Моє дитинство радісне і безтурботне.
Незабаром будемо святкувати моє День Народження. Ото буде забава… З’їдуться мої дідусі і бабусі, мої хрещені батьки, дядько з тіткою, мої двоюрідні братик з сестричкою, і всі будуть звертати на мене увагу, носити на руках, посміхатися, гратися зі мною, і говорити, який я вже великий і хороший… Та це буде через два тижні, а поки що я перевіряю всі шафи в кімнатах, чи гарно складений у мами одяг, чи гарно вимиті всі каструлі на кухні.
Ось таке воно життя до року цікаве, грайливе і неповторне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769418
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2018
Мені так хочеться до тебе
пригорнуться,
Попити кави без нікого,
вдвох
Заколихати серце
й душу
В дитячий спогад…
І ми умісті знов
Ти пам’ятаєш ми ніколи
не сварились
Так чому ж виросли
холодні мов зима
Думки у мене теплі
і солодкі
Та хто ж повірить
в диво,
тільки я…
То тільки сама знаю,
що ми рідні
То тільки сама знаю,
що люблю
Роки спливуть
і буде уже пізно
І хтось із нас
заплаче перший раз…
Прости мене…
прийди поки не пізно,
Прийди і обніми,
і поцілуй
Одна сестра я в тебе,
А ти – в мене
Єдиний брат
і батьківська любов…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769283
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2018
Сію,вію, посіваю
Щастя, радості бажаю,
Щоб ваш стіл не пустував
На свята гостей збирав.
Щоб колядки і щедрівки
Щебетали в вашім домі
Щоб збувались ваші мрії
В новорічні дні святкові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767707
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 23.12.2017
Твоя любов мені не потрібна
Спочатку боліло, а зараз пусте
Не любиш, і я не люблю…
А навіщо?
Коли й просто так нам тепло
удвох…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2017
Людей поганих не буває,
В нас душі у всіх – не святі,
Та іноді життя штовхає,
На гріх безмірний звідусіль.
І совість в кожної людини –
Поняття, значення, своє.
Хтось плаче, хтось мовчить
спокійно,
А хтось кричить і в груди
б`є себе.
Кожна людина – неповторність,
Кожна людина – таїна,
Кожна людина, тим цікава,
Що пізнаєш її усе життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766963
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2017
Ти спиш моя квітка вишнева,
В солодких дитячих снах,
Ти спи моє щастя рожеве,
Ще ранок дрімає в степах.
А мама старанно для Тебе,
Тушкує картоплю й салат,
Какао солодке готує,
Щоб тало на твоїх вустах.
Цілує Тебе спозаранку,
І пестить твій носик малий,
Проснись моє щастя крилате,
Тепленьке какао попий.
Обніме малеча за плечі,
Ласкаво цілує у слід,
Такі це буденні речі,
А в мами сльоза на щоці.
Росте її щастя маленьке,
Сповите в дитячих піснях,
Проходять роки за роками,
І виросте гарний юнак.
Не буде всміхатись щоденно,
А буде віддалено жить,
А мама чека Тебе в гості,
В своєму житті – кожну мить.
З своєю родиною синку,
Зайдеш Ти на отчий поріг,
І мати Вас Всіх перехрестить,
Щоб Бог Вас Усіх поберіг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766960
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2017
Кожна травинка,
Кожна квітка,
Жада небесної води.
І кожна пташечка,
звіринка,
Зітхне полегшено
у сні.
Усім...
І людям, і рослинам,
Усім живим істотам на Землі,
І тепла хочеться, і зливи,
І затишку, і ласки, і любові.
Усе живе, прекрасне,
неосяжне,
Усе живе – то тільки для
життя!
Та тільки треба бачити
те Диво,
Та тільки треба жити
для Добра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765125
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.12.2017
Ти віриш в казку?
- Так.
- Бо у ній живу,
Прокинусь в сонці,
Тихо підійду,
до хлопчика
маленького свого,
І вкрию ніжно теплим
покривалом.
Моє солодке щастя
виростає,
Ласкаво маму
обіймає,
Промовить крізь
роки :
- Кохаю я.
І піде у доросле,
радісне життя.
Уже без мене…
І спливе сльоза.
Згадається…
Колись пісні співала,
І цілувала й ніжно
обіймала…
Щасливим будь, моє “мале”
дитя,
І знай – з тобою завжди
твоя мама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765124
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2017
Пишна пані в зелень вдіта,
У весняних сережках,
І струнка і білокора
Листям грається в вітрах
(Берізка)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764017
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 04.12.2017
Людина. В кожної людини на Землі є мати, є рідний край, в якому вона народилася, і мова, яка лунає з дитячих вуст, зародившись ще в утробі матері. Не годиться у дитини відібрати матір, бо це протиприродно, це є великий неприпустимий гріх, і це знають всі, як і неможливо дитині нав`язати іншу мову, вона буде повторювати, тільки ті слова, які чує, але, якщо дитина слухає в оточенні дві мови, то і буде відтворювати в своєму мисленні ці дві мови. Господь наділив нас різними мовами, коли люди в змові хотіли побудувати башту, щоб дібратися до «Нього», до неосяжності, яка нам заборонена, і яку нам повністю ніколи не пізнати, бо то є вища суть від нас. І людство повинно вчитись тільки добру, справедливості, заповідям, що нам залишені у спадок і читати хоть іноді Велику найпершу книгу в світі – Біблію. Хочеться цю думку підвести до того, що людина має право вчити стільки мов, скільки забажає, скільки зможе осилити її розум, це тільки вдосконалює, підвищує її інтелект, розумову здатність, бо кожна мова по своєму гарна, незвичайна, як і людина, але найперше кожна в світі людина повинна знати свою рідну мову, мову своїх пращурів, мову, яку чув в тихих, солодких колискових своєї неньки, мову, яка з урочистістю співає на свят вечір: «Христос народився», якою за нас моляться проводжаючи в далеку дорогу вічності. Так трапилося у нашого народу, що переважна кількість людей знає дві мови: українську та російську, та ми в цьому не винні, це – історія, а люди, які жили в бувшому Радянському Союзі, всі мали знати російську мову, хотіли ми того, чи ні, і навіть на уроки рідної мови відводилося менше годин і уваги в школі, чим на вивчення російської мови. Майже всі школи в містах були російськомовними, і тільки одна чи дві на місто україномовною, то про що ми можемо далі говорити… Тому наший пересічний громадянин не винен в тому, що він може знати краще російську мову ніж свою рідну, так склалася наша історія, але все змінюється на краще. Наразі дитина починаючи з дитячого садочку, школи чує і любить свою рідну мову, і вже на задній план відходить російська мова. Навіть іноземці, які здобувають освіту в Україні, розуміють нашу мову, вивчають, а деякі навіть достойно володіють. Це втішає і радує, ми визнана нація, ми вже не «русіш». Огляньтеся навсібіч і ви побачите, що вже всі наші «маленькі» українці розмовляють на рідній, чистій українській мові. Проходячи вздовж вулиць поміж невелике скупчення дітей, вже не почуєш російської вимови слів, всі вони розмовляють – на живій, українській мові. І це велике досягнення нашої країни, вчителів, нас з Вами, що наші діти – це повернення нашої національності, гідності, свідомості. Пишайтеся нашими досягненнями, тепер ніхто не цурається нашого гарного слова, ніхто не боїться тепер, що з нього будуть насміхатися, якщо почують що він розмовляє, як раніше казали на сільській мові, «сєло», тепер ми героїчно можемо сказати :
- Це моя рідна українська мова, і ніхто всупереч Вам нічого не скаже, і це добре. А наше попереднє покоління, що межує з нав`язаною російською мовою,( бо не так вже й легко одразу налаштуватися, на все потрібен час) свідомо намагається вивчити вже тепер і свою рідну, кровну, чисту і гарну, щиру нашу мову, яку хотіли звести нанівець, закинути в небуття, а вона зацвіла калиною біля кожної української хати, і посміхається нам з минулого - в сучасне світле майбутнє, яке нам все одно усміхнеться, бо ми того варті. І хай оживають наші пісні, вистави, церкви, казки, легенди у всій своїй красі і незабутності, нехай кожен українець пишається своєю рідною мовою, Землею. Якщо кожен з нас буде сіяти хоч одну зернинку в святе поле, то заколоситься наша Україна радістю, достатком і щастям в наших дітях, але до цього треба йти, цьому потрібно наполегливо вчитися, і сильно прагнути душею, працею і розумом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764015
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2017
И снова образ Ваш перед глазами,
И снова кофе на столе,
И снова бездна между нами,
Как-будто лето в январе.
Я вновь стихи свои читаю,
Но мысли мои далеко,
О нереальности мечтаю,
Душе спокойно и легко.
Приятно мне от Вашей ласки,
По детски милой и простой,
Прикосновение губ манящее,
Как нежный голубой прибой
Окутал тёплою водой,
Моё лицо и мои губы...
Я Жан назвала Вас в испуге,
А Вы ответили, смеясь,
Взглядом чернеющим косясь
- Ты милым назвала меня сейчас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2017
Падают каштаны
на алею,
А один разбился
пополам,
Оцепила дрожь
меня мгновенно...
Словно кинолента
предо мной,
Жизнь моя расколота
на двое,
Как каштан
осенний
под листвой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2017
Як можна людину любить,
Коли вона завжди спить,
М`яку подушку вранці
обнімає,
З обіду солодко дрімає,
З вечір`я сонце спати
не лягло,
А ми давно
уже спимо..
Так і життя твоє
пройде,
Чи сон то був,
Чи день блакитний,
Тобі однаково все це,
Чи в когось родяться
Сьогодні діти,
Чи десь страшна війна
іде,
Тобі прожив день –
І радіти.
А мені як з тобою жити?
Про що питати?
З чим радіти?
Сльоза спливла,
Тобі пусте...
Босоніж йду,
по кропиві,
Щоб не заснути
і собі,
Червоні плями
залишились,
І у росі спогади
вмились,
Кого кохаю – вмить
згадала,
З ним щастя,
Думку, радість
мала.
І навіть голос,
Погляд, дотик,
Усе живе донині
й досі,
Хоч з`їв зелений
Змій його.
Та був він сонце –
грій його!
Для мене мов солодкий
мед,
Спокійний день,
І вмить заграва,
Яскрава блискавка
в ночі,
Чи дощ, що вийшов із
туману,
Із теплою веселкою
в лугах.
То – дивний сон
стоїть перед очима,
То щастя пережите
у роках,
Ніколи не забуте,
вмите ранком,
Що ходить досі
поряд у стежках.
Зі мною поруч,
за руку тримає,
Той дух, та постать
у віках.
Одна любов єдина
і жадана,
Одна у серці
Назавжди,
Ну а життя будь
йому шана
Іде, пустує,
Без Любові спить.
Мої думки, поряд,
Завжди з тобою,
Хоч не встояв
Ти перед бездною
життя,
Я пам`ятаю твою
Посмішку
Веселу і вродливу,
І душу ніжну, легку,
Як зоря.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2017
Ліхтарі сяйвом блищали майже в кожній оселі. Вогняно-жовті плями зазирали в прохолодне вікно. Квітнева ніч розмовляла з місяцем, та люди цього не чули. Всі мирно спали, а тихий вітерець співав вечірній вальс.
- Ніч, промовив Місяць до сяючої весняної ночі в білих зірках. Скажи мені люба, чи буде вранці дощ?
- Хіба я знаю, що буде вранці, адже я піду відпочивати, як і ти.
- Та ні, мовив Місяць, цього ранку я ще небом помандрую. Хочу побачити Весну у всій красі. Бо ти Ніч освітлюєш зорями квітневу розкішну красу, а я хочу помилуватися рожево-білим цвітом із рання. Коли кожна квіточка білого пахучого цвіту розкривається до сонця і тепла, коли гудуть бджоли біля своїх хатинок, розкривають свої прозорі крильця і летять в чисту висоту на благодатні дерева весняного раю. Сьогодні моя вродлива Ніч, я виглядатиму в день навіть із сонцем, хоч на декілька хвилин, гляну на зелений світ, який прокинувся від зимового сну для людей, тварин, комах, рослин. Все переливається у веселих кольорах сонця і тепла.
- Але як ти це зробиш Місяцю, адже тільки День мандрує сонцем.
- Не завжди, моя мила Ніч. Іноді ми зустрічаємось, бо мені теж хочеться бачити Божий світ в сонці і радості. Хіба я не маю на це права?
- Звісно, мій лицарю, лагідно відповіла Ніч. Це явище називається затемнення, чи не так?
- Можливо, тихо відповів Місяць.
- Я Місяцю, теж не завжди одягаю свій чорний наряд в яскравих зорях, адже бувають білі ночі, чи не так?
- Так, я знаю, відповів посміхаючись Місяць.
І тут зорі зібравшись в коло заспівали дзвінко і весело:
- Як добре наша Мамо Ніч, що ми живемо в цьому світі, щоб вмісті з Батьком-Місяцем радіти, як Світ весною нарядивсь! У небо линуть паростки життя рослин, садів, комашок і пташок. Світ оживає, розквітає, вже не спить, буяє сонцем кожному свідомо…. Зорі безперестанку співали аж до ранку. І Ніч розтанула за обрієм в тумани і тільки Місяць здалеку казав:
- До зустрічі, солодка Ніч прощай.
Ніч посміхнулась , і розтанула в хмаринах, прокинувсь ранок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762871
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2017
Ми такі різні-різні,
як квіти в раннім полі,
Ромашка біла, жовта,
в рожевих кольорах.
Ми такі різні-різні,
як квіти в раннім полі
Волошки синьоокі
серед стиглих хлібів…
І маківка де-іде,
І на городі й полі,
І на узбіч дороги,
де хочеш проросте.
Ми такі дивні-дивні…
Закохані і гарні,
замріяні, щасливі,
Усміхнені, веселі..
Ми дивовижно різні,
Немов планета наша.
Десь дощ зливою пада,
Десь заметіль, сніги,
А десь весна квітуча
Дарує білий цвіт…
Земля, велике чудо!
Життя – дарунок Бога!
Людина – ти щаслива,
Що в світі ти живеш?
Живи, квітуй, і щедрись
Багатствами стодолів,
Наповнюйсь дітьми, сонцем
Цілуй блакитну мить,
Що в світі ти родилась,
Що в світі, ти живеш!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762704
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.11.2017
Сміється місяць літньо
крізь туман,
Косо поглядаючи на тополі,
Сміються зорі, манячи до себе
в гості,
Сміється вечір у обіймах літа
Сміється молодь в пахощах любові,
Життя летить і ніби просить:
- Дивись, пройшов і ранок й день,
І знову вечір…
Ти живеш!
Радій! цілуй! і обіймай!
Ми задихаємось у щасті,
Не помічаючи того,
І тільки коли місяць затуляє очі,
Йдемо, мов крижані, далеко…
По довгих лабіринтах в небо…
Душа – у небо, тіло – в землю,
І так не хочеться – а треба…
Не хочемо і плачемо, йде дощ,
Та родяться вже інші люди,
І квітнуть цвітом сади всюди,
Із неба зіркою поглянемо на світ,
Як хочеться знову на землю
Та лиш у сні ми прошепочемо:
- «Привіт …»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762703
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2017
Смотрю я с окна и вижу,
Уютный чей-то балкон,
На нём в ряд стоят вазоны,
В тени он со всех сторон.
По центру стоит белый
столик,
И синяя чашка на нём,
Вот так кто-то вечерами чай
пьёт с монпасье и медком.
На столике рядом книги,
Очки столь оправы простой,
Вот так у тени за обедом,
Читают стихи про любов.
На краешке толстый блокнот,
Для записей и телефонов,
И кот по карнизу идёт,
Мурлычит спокойно и вольно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762363
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.11.2017
Когда я подхожу к двери,
Постукивая каблучками,
Когда звенят мои ключи,
Дверь открывая вечерами,
То как всегда навстречу мне,
Выбежит серенький котёнок,
С чайно-зелёными глазами,
С игрушкой маленькой во рту.
Мурлычет возле моих ног,
Пушистый, маленький котёнок,
Я на руки его возьму,
А он мне лапой гладит нос,
И дышит в левую щеку,
Шевеля белыми усами…
Потом лизнёт ласкаво руку,
Своим шершавым языком,
Я опущу его на пол,
И скину плащ от дождя мокрый.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762361
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 26.11.2017
Вам не казалось иногда,
Что Вы и я – родные души,
Картины радуют меня,
И Вы к тому не равнодушны.
Мелодия зовёт меня и Вас
Как-будто проплывает вальс,
Скрываясь в белых облаках.
Мы иногда реальный мир
не видим,
На миг, на час, поэзия
уносит нас.
Мол водопад стремительно
бурлящий,
Мол ветер облака
гонящий,
Всё кружится, всё вертится,
всё суетится,
Но на мгновенье вдруг,
синяя даль сгустится,
И тишина...
На столике холодный
чай стоит,
И дым по комнате
клубит,
Вы так задумливо
смотрели вдаль...
Быть может на серце
печаль...
Незнаю…
Но Ваши темные
глаза,
О многом говорили
мне тогда,
Вы думали о чём-то
о своём,
Таинственном, прекрасном
и родном.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2017
Світало… Прокидалось село від зимової холодної ночі і в небі загорались червоні смуги ранку. Ще в досвітку просинаються люди в селі, щоб нагодувати худобу, протопити в хаті та й бігти на роботу. Так було і в Петриковій родині. Петрик жив з мамою і бабусею у великому будинку, що залишився від дідуся у спадок. Петрик ходив до першого класу Червонослобідської загальноосвітньої школи.
Але наразі були канікули. Мама пішла на роботу і Петрик залишився з бабусею. Хлопчик добре поснідав, що наготувала мама. Ще теплі вареники купались в домашній сметанці у глибокій глиняній мисці, накриті круглою зеленою кришкою. На підвіконні вигравав червоними барвами щойно зварений компот. Мама завжди наказувала сину чужим двері не відкривати, не брати сірники, закривати крани, після того, як помиє руки. Та мама Петрика самого не залишила. З ним вдома лишалася бабуся, яка потроху приглядала за онучком. Та і в бабусі було багато справ: курочок, гусочок, кроликів нагодувати, у всіх прибрати, водички дати. Не забути і про котика й собачку, а ще була і кізка Тонька. А ось бабуся нарешті увійшла в хату, трохи втомлена, але як завжди всміхнена до єдиного онучка:
- Ну, що Петрику виспався, поснідав, і бабусю зачекався?
- Так, бабусю защебетав онучок.
Бабуся втомлено сіла в м’ яке крісло, і заснула. Петрик дивився мультики, грався з Мурчиком, малював. Довго хлопчик нудився, аж доки бабуся не проснулася.
- Ох синочку, а я що заснула?
- Заснула, заснула, заплескав в долоні хлопчик.
- Ходімо Петрику поп’ємо молочка з бубличками. Бабуся пішла на кухню по бублики, та знайшла в шафовці тільки один маленький бублик.
- Петю, покликала бабуся онучка, я схожу до крамниці, куплю бубличків, бу до молочка.
- Добре бабусю, я побуду вдома сам. Я знаю, як себе правильно поводити. Двері чужим не відкривати, сірники до рук не брати, розетки не чіпатити. Я буду слухняним хлопчиком, запевнив бабусю онук.
- Добре Петрику, я ненадовго. Швиденько схожу, і буде молочко з чим пити. Бабуся пішла. Спочатку Петрик дивився телевізор, потім довго спостерігав у вікно за перехожими, які кутались від холоду в теплі коміри курток своїх і пальто. Та незабаром хлопчику самому стало сумно… Петрику захотілось погратись в щось незвичайне і цікаве. І хлопчик вирішив затопити грубу, хоча мама і бабуся ніколи не дозволяли йому це робити. Петрик взяв стільчик і поліз за сірниками, які лежали високо на тумбочці. Похапцем вибіг на двір, набрав в сараї дров і затопив грубу.
І тут з’явився Він. Великий і могутній, червоний і гарячий, палаючий Вогонь. Хлопчик аж засяяв від радості.
- Ти такий гарний,- мовив Петрик.- Від тебе тепло і світло.
- Так, я такий! – посміхнувся Вогонь. Але ж ти пам’ятаєш, що мама з бабусею тобі забороняли зі мною гратися. Я можу бути небезпечним! Тільки дорослим можна брати до рук сірники.
І тут біля великого полум’я з’явився маленький вогник-синочок, який ласкаво мовив до хлопчика:
- А я маленький, як і ти. Хочеш я з тобою пограюся?
- Так,- мовив Петрик.
- То я стрибну до тебе Петрику з грубки додолу, пограємо у квача.
- Давай,- погодився хлопчик. І вже через мить маленька жаринка впала на підлогу. Зненацька загорівся килим, в хаті піднялось полум’я, дим. Петрик злякався і почав кричати:
- Не хочу я з тобою гратися! Забирайся геть! Йди додому в свою грубу! - Але вогник тільки реготав.- Зараз я тебе наздожену!
В Петрика виступили сльози, він не знав, що робити і почав тікати на двір. Та щойно він підбіг до дверей, як в хату зайшла бабуся. Побачивши вогонь, вона побігла в кухню, схопила відро з водою і швидко вилила в полум’я.
Все стихло. Бабуся схвильовано глянула на онука і запитала:
- Петрику, що ти накоїв? Ти ж міг загинути! Як добре, що я встигла тобі допомогти. Хлопчик стояв похнюплений, зляканий і осоромлений.
- Бабусю, - винувато мовив він. - Я все зрозумів. Дітям вогонь не товариш, не друг, і сірники не беруться до рук.
- Так Петрику ти все правильно зрозумів, а тепер йди на двір поліпи сніговика, а я відкрию вікна та й провітрю хату, бо дим виїдає очі. Петрик швидко одянгувся, схватив морквину з холодильника та й побіг на подвір’я.
На дворі було тихо, ані вітру, ні темної хмаринки, лише білий сніг виблискував на сонці. Петрик взяв в жменю холодний чистий сніг і прийнявся до справи. Спочатку в його долонях була маленька сніжка, та він качав її доти поки сніжка не перетворилася у велику гарну кулю. Петрик зробив три таких великих кулі, потім бабуся допомогла йому поставити їх одна на одну. Далі він зробив сніговику руки з двох гілок, з камінчиків ряд гудзиків немов той одягнув шубу. Знайшов дворову мітлу та й дав до рук великому сніговику. Вставив морквину замість носа, чорні вуглики були замість очей. Вечоріло… Бабуся кликала Петрика в хату:
- Петрусю, давай йди вже в хату. Холодно, замерзнеш.
- Ні бабусю, не замерзну, йдіть краще подивіться, якого я сніговика зліпив.
Бабуся прийшла до онука.
- Ой, Петрику, він у тебе ніби живий.
- А він і є живий, бабусю.
- Ну, добре, добре... Пішли вже в хату.
Вечері з роботи прийшла мама. Петрик прибіг до неї, обійняв ніжно за шию, і почав заглядати до сумки, що ж добренького мама принесла додому. З сумки пахло домашньою ковбасою, пряниками та свіжим хлібом.
- Ой, а що у вас ніби диму повна хата була… Бабуся вийшла з кімнати тільки знизуючи плечима.
- Та це я доню винна, залишила Петрика самого вдома та й пішла до крамниці за бубликами. Думала, що наший Петрик дорослий, відповідальний… А виявилося, що могла статися страшна біда, якби я вчасно не повернулася.
- Що знову до груби заглядав сердито запитала мама.
Мама пристально подивилася сину у вічі і сказала:
- Пообіцяй мені, що ти ніколи не будеш навіть підходити до груби, коли в хаті буде топитися.
- Обіцяю, - винувато мовив Петрик.
Надвечір ставало прохолодно. Мама почала розтоплювати грубу, Петрик навіть не підходив до груби. Він тільки чув, як крізь заслонку тріскотів вогонь, ніби манив до себе і зазивав » ану ж відкрий Петрику грубку, погомонимо» Та Петрик тільки прислухався до потріскування вогню і стиха мовив до себе « більше ніколи я тобі не повірю, правду казала мама і бабуся – ти небезпечний»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761798
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 23.11.2017
Дивилась людина на пташку,
Схотіла й собі літать
Ось так і з’явився на світі
Великий лайнер-літак.
Дивилась людина на рибу,
Й собі захотіла пірнать
З’явились підводні човни,
параплави,
Й Кусто спорудив акваланг.
Дивилась людна на зорі,
І мріялось там побувать
І ринули космонавти
Орбіту землі пізнавать
Колись збудували башту,
Зібравшись скопом усім
Хотіли , мовляв до Бога
Дістатись у височінь.
Та не спроможна людина
У світі усим кевувать,
Існує невидима сила
Божественна благодать
Вона ісцілить і врятує,
І поцілує у висок
І всих однаково любить,
Хоч грішний людський наш крок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761538
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.11.2017
Олена стояла біля вікна і витирала на вазоні листя. Широколистий зелений вазон «Жіноче щастя» набрався сил за літо, гарно розрісся і веселив очі молодій хазяйці. А сьогодні його заберуть і знову відвезуть в школу до світлої класної кімнати де він і раніше був. Олена протирала вазон і думала « я так звикла до цієї живої рослини, поливала,збризкувала водою, купляла прикорм…» Цей розкішний вазон завжди їй нагадував людину, яка принесла його на літній період. То був її чи то друг, чи таємний закоханий, вона і сама не знала. Звали його Юрій, жив він сам, колись мав сім’ю, та так склалось, що з дружиною розлучився. Від шлюбу Юрій мав двоє дітей. От і привіз вазон зі школи до подруги на літній період. Юрій був ще досить гарний, підтягнутий, мужній чоловік. Він добре бачив, що подобається жінкам і дівчатам, і вдало цим користувався. Фліртував, жартував, вмів і слівцем гарно вколоти.
Чоловік Олени тільки злісно дивився на вазон і чухав потилицю, але мовчав. Дружина ж молода, на десять років молодша, що поробиш, треба терпіти. Сьогодні Юрій зателефонував Олені і сказав, мовляв сьогодні заїде по вазон. Олена колись зустрічалась з Юрієм, та однак вибрала Євгена, бо у нього були більші статки. Олена не подивилась на те, що Євген був одружений і мав доньку,її це мало хвилювало. Євген заради Олени розлучився, вони одружилися, і в них вже зростала маленька донька Мері. Дівчинка тихо в обід спала, Євгеній продавав троянди на базарі, а Олена чекала на Юрія. Вона стояла біля вікна, туманно дивилась в далечінь і думала» як би мені хотілося знати правду, чи ти мене любиш? Любиш і затаюєш свою любов? Боїшся, що побачу справжні почуття. А можливо не любиш, просто тобі цікаво зі мною, як з людиною. Та все таки я по очах бачу, що запалюю тебе, як жінка. Та все одно ти залишаєшся непрочитаною книгою до кінця, якийсь незрозумілий роман… Правда? А навіщо її знати. Мені добре, цікаво з людиною, от і все. Рано чи пізно таїна розкриється, нічого не буває вічним. Навіщо мені тебе про щось запитувати, не факт, що я почую правду. Правду потрібно самому побачити і відчути, вона буває на смак різна, як кава: солодка, запашна чи гірка, дивлячись скільки в неї покласти цукру. А ще її можна пити гарячою або ж холодною, чи не так? Ні одна людина в світі не знає, чи сподобається їй кава, не покуштувавши спочатку цей дивний смак. Так і людина спочатку не знає, чи закохана вона, чи пристрасть грає у любов…
І тут Олена побачила Юрія біля воріт. Буран гавкав, кіт Мусько лащився біля ніг Олени. Тікай, Мусько, - голосно крикнула Олена і вибігла з веранди. На Олениному обличчі сяяла усмішка, в очах відбивалася небесна блакить, щоки палали мов маки. І щастя ніби знову тримало її за руки.
- Привіт Юра!
- Ходімо, забереш свій вазон.
- Він такий же мій, як і твій.
- Ой, Юрко, не говори. Він був моїм три місяці, я звикла до нього. Мені його не вистачатиме. Та тільки Юрій з Оленою зайшли до веранди до хати під’їхала машина. З білої газельки вийшов Євгеній, та його батько Андрій Степанович.
- О! – промовив Андрій Степанович, а в нас, як завжди повна хата кавалерів. мовчав. Олена огризнулася:
- А яке ваше свиняче діло, хто у нас у хаті? Євгеній забрав Олену до іншої кімнати і щось тихо говорив, на що Олена голосно суперечила:
- Ну то й що? Чого ти до мене причепився?
Юрій слухав і дивувався, як може його подруга так спілкуватися з людиною вдвічі старшою за неї. Слухав і думав про себе « можливо, як і не зміг би жити з тобою, незважаючи на твою вроду і молодість. Та я напевно недоречно з’явився.» Юрій забрав вазона і спокійно поїхав до школи. Його нічого не бентежило, він просто здивувався, як Олена спілкується з батьками чоловіка. А Олена згорала яскравому полум’ї кохання, хвилювання і спогадів, чи правильно вона вчинила, адже вона мала достаток і сім’ю та щастя – ні. Що ж головне в цьому світі гроші чи любов? Без чого не можливо жити? Звичайно – кожному своє. Та чи зможе вона молода і гарна довго прожити в такому шлюбі? Олена розуміла, що - ні, та було вже пізно, хоча Юрій на даний момент був ще сам. А тим часом Юрію зателефонували з роботи, і попрохали здати житло молодій жінці з дитиною. Він погодився. Інколи він брав квартирантів, аби самому не бути, бо ж хата велика, що в ній самому робити, набридало слухати тишу і вовтузіння мух. Жінку звали Тетяна, дитинка була ще зовсім маленька. Тетяна приїхала подивитися будинок з немовлям на руках. Це був хлопчик десяти місяців, звали його Андрійчик. Тетяна була гарна господиня, старанна, уважна, спокійна. З Юрієм вони були однолітками, тому спілкування було простим, доречним і легким. Юрій і сам не помітив, як він швидко до неї звик, і полюбив Андрійчика. Тетяна не викликала в нього шаленого кохання, не запалювала, як ранішня зоря, завжди була спокійна і тиха, немов вода в ясну погоду на чистому озері сподівань. Він навіть почав її бачити поряд з собою. Юрій вже розмірковував, як зрілий чоловік, котрий дивиться на життя вдумливими очима і ясним розумом. Шалене кохання може згоріти в один день, може навіть звести з розуму, а скільки залишилось того життя, адже після зрілості настає старість. Хочеться ще пожити років з двадцять в затишному сімейному колі, де тебе люблять, поважають і цінять. А ця жінка була саме така. Хоч вона і мовчала, та всі її дії вказували на те, що Юрій їй не байдужий. Юрій бачив, як вона на нього дивилася, посміхалася, як раділа. «Ти хороша,» - часто казав Юрій до Тетяни, та такі слова їй не подобалися. Після цих слів вона ходила, як хмара… Адже Тетяні хотілося почути зовсім інше, що вона йому люба гарна, нехай навіть симпатична, але тільки не хороша…Після цих фраз Тетяні здавалось ніби вона пташка, яка втратила одне крило. А невже з одним крилом можна злетіти в небо? Хорошою може бути для матері дитина, але і тій хочеться почути, що її люблять. Так думала Тетяна, коли їй Юрій розповідав про своїх колишніх коханок, якими він завжди був незадоволений. Тетяні здавалось, що весь світ падає у безодню. То було страшне почуття безпорадності, відчаю і нездоланного болю. Їй так хотілося відчути себе коханою жінкою… Адже коли жінка відчуває гармонію щастя в коханні вона розквітає мов квітка. Хочеться літати, співати,танцювати, робити все швидко із задоволенням. І тоді все виходить найкраще, і навіть звичайна кава з ранку здається найсмачніша в світі. Та чи розуміють це чоловіки? Напевно – що ні. Юрій з Тетяни коштів за проживання не брав, вона прибирала, смачно готувала на тому і зійшлися. Юрій часто розповідав квартиранці про своїх колишніх коханок, якими він завжди був незадоволений. Йому не подобалось,що сучасна молодь не полюбляє готувати, працювати на городі, в саду, а натомість зависає в інтернеті. І для дівчат на першому плані розваги, гроші, і аж потім любов. Та Тетяна йому заперечувала, захищала молодих дівчат, адже в них молодість, радість, якими вони повинні бути? Прийде час і вони стануть розумнішими, відповідальнішими і все буде добре. Час вчить людину, випробування розставляє всі крапки над «і», адже ми всі не досконалі, а молодість і зрілість речі не сумісні, нажаль вони не можуть поряд йти. Іноді бувають пари з великою різницею в роках щасливими, та це рідкість. Юрій розумів, що Тетяна має рацію, бо і він у своїх двадцять був більш запальним, нерозважливим, і занадто емоційним ніж зараз. І в своїх сорок років, вже не вчинив би, як в двадцять… Юрій слухав Тетяну і розумів, що йому вже не потрібно шукати нікого. А навіщо серце рвати, коли можна спокійно жити і вмісті готувати, прибирати, працювати на городі, і не хвилюватися, що твоя друга половинка прийде рано-вранці весела і чудна, як то в нього було з Оксаною, молодою особою вісімнадцяти років. Та Юрій не розумів, як він сильно ятрить душу Тетяні, розповідаючи про своїх молодих і гарних дівчат, адже вона свою молодість не поверне ніколи. І одного вечора коли він прийшов з роботи не було ні Тетяни, ані маленького Андрійчика. Осінній вітер віяв з розчиненої квартирки холодом і присмаком майбутніх злив. На білій скатертині лежала записка з двох слів: «більше не можу». Внизу був підпис і зовсім інший почерк. Це свідчило про те, що людина була сильно схвильована. На плиті смачно пахло борщем, він був обгорнутий кухонним рушничком, що зберігав його довго в теплі, до приходу господаря. Юрко лише склав папірець вчетверо і пішов переодягатися до кімнати.» – Ну то і йди «– голосно мовив він сам до себе, і рвучко вимикнув телевізор.
Пройшов тиждень, два, місяць. Дівчата солодко посміхалися в крамниці, на зупинці, і Юрій повернувся в коло молодості і пристрасті. Ніхто вже не піклувався про нього, так як Тетяна. Не клали їжу в лоточки на роботу, не садили і не пололи з ним його городину, вмісті з ним не мовчали, так, як уміла Тетяна. Тепер Юрій ділився безпорадністю своїй подрузі Олені, та ніби співчувала, але думала про своє. З однієї сторони їй було шкода свого товариша, який їй подобався, але душа грала, що він знову вільний, і можливо вона увійде в його життя. Олена запропонувала Юрію піти в бар розважитись, той запитав, а чи відпустить її чоловік, адже вона заміжня, на що Олена відповіла, що Євгеній їй дозволяє все.
Олена одягла яскраві червоні шорти, чорну футболку з надписом ledi, розпустила густе щойно накручене хвилясте волосся, і була неперевершена в своїй красі і молодості. Юрій був в захопленні, що він сорокарічний чоловік оточений увагою такої гарної, модної, веселої з яскравим почуттям гумору і жіночого флірту молодої особи. Юрій був на вершині щастя… Вони зайшли в звичайний бар, де грала жива музика і відчувався запах пива. Юрій взяв солоних горішків, пива, і своїй дамі шоколад і бокал вина. Нажаль більше там нічого пристойного не було. До них часто віталися знайомі, адже це було село і всі один одного знали. В центрі бару на стіні висів плазмовий телевізор, по котрому часто дивилися футбольні матчі чоловіки.
- Як жаль, що сьогодні немає футболу мовив Юрій до Олени.
- Ні, це добре! - суперечила Олена, тоді вся твоя увага буде присвячена не футболу, а мені.
- Ти раніше ніколи так не говорила Лєно.
- Не говорила, але думала прямо дивлячись в очі мовила Олена.
- Але чому, що сталося?
- Та, нічого, коротко обмовилась приятелька.
Олена встала з-за столу, підійшла до Юрія і ніжно обіймаючи його за плечі запропонувала потанцювати. В голові роїлись неземні думки, настрій злетів на всі сто, здавалось мрії чоловіка втілювались в життя. Звучали супер хіти найкращих груп та окремих виконавців, як України так і зарубіжжя. Юрій танцював, як молодий, ніби йому знову двадцять, а Олена сяяла від щастя та радості. На зміну шаленому ритму линула повільна пісня. Олена притулилася до Юрія, його спина була вогка і тепла, її рука повільно спускалася від плечей до талії:
- Юро, давай вийдемо на двір. Тут нестерпно душно і накурено.
- Давай, заграючи ніжністю і ласкою і пропускаючи даму вперед відповів Юрій.
Вони вийшли на двір.
- Тут так гарно – сказала Олена, і на її плече упало кленове листя.
- Дивись, немов щасливий квиток падає барвисте листя на нас. Олена взяла червоно-жовте листя і вдихнула його аромат. Коли Юрій обійняв Олену за талію, приток крові линув їй в обличчя, вона вся палала, а по тілу пішов озноб.
- Лено, тобі холодно, ти вся тремтиш. Накинь піджак. Юрій зняв з себе шкіряний піджак і накинув на голі плечі Олени.
- Так, мені дуже холодно, кусаючи вуста промовила Олена. Вона окуталась завеликим піджаком і замріяно мовила сама до себе «незрозуміло, то холодно, то жарко» Юрій обійняв її за плечі і палко поцілував.
З бару вийшли двоє знайомих. Юрій швидко став поруч з Оленою і закурив.
- Що, натанцювалися ?– запитав сусід Віктор у Юрія.
- Так, знервовано відповів Юрій.
- А, що там Євгеній? – запитав Віктор у Олени.
- Напевно пиво п’є у телевізора спокійно відповіла Олена.
- Як завжди. Зрозуміло. А тебе немає коли розважить. Чи не так?
- Нема коли за пивом.
- А, малеча?
- А тобі що? Солодко спить…
Віктор вернувся до бару.
- Зараз зателефонує Євгену. Я його добре знаю – злісно промовив Юрій.
- Повір мені, я теж впевнено підтримала розмову Олена.
Олена і Юрій знову були просто друзями. Олена нічого не говорила, а Юрій курив вже третю сигарету. Несподівано біля них зі свистом тормозних колодок зупинилась машина Євгенія. Той швидко вийшов з машини і різко мовив до Олени:
- Забирайся додому, ти поки що моя дружина, і віддай чужий піджак. Він взяв її за зап’ястя правої руки і потягнув до машини. Голосно хлопнуло двоє дверей і машина рушила.
- Що, Віктор-ляпало вже зробив відповідальний дзвінок – запитала Олена у чоловіка.
- Слухай, будеш язвить зараз опівночі прямо тут висаджу, будеш йти сама, може хоч якісь жмурики зловлять. Ще не наплясалась? Може вистачить вже на сьогодні? Чи бажаєш залишитись без Мері і сім’ї?
- Хочеш? – ще раз перепитав Євгеній у Олени. То я тобі влаштую. Дістали твої витівки! Достатньо! Більше не будеш крутити хвостом у моєму домі! Зрозуміла! Олена оторопіло дивилася на Євгена, вона ще ніколи його таким не бачила.
Юрій кидаючи недопалок в сміттярку сердито пішов додому. Минув місяць. Ніхто нікому не дзвонив, ні Олена Юрію, ані Юрій Олені. Вони зустрілись випадково, коли Олена прогулювалась з Мері по алеї, а Юрій їхав з рибалки.
- Привіт, - першим мовив Юрій до Олени.
- Привіт, як завжди сяюче відповіла Олена.
- У вас все добре? - звернувся Юрій до подруги?
- Олена небесно дивлячись на Юрія відповіла:
- Як тобі сказати. Євгеній заборонив мені більше бачитися з тобою, і попередив, якщо це повториться, то він зі мною розлучиться, і забере собі Мері. Навіщо мені це?
- А, розумію. Ну, то щасти тобі Лєно, відповів Юрій, і швидко рушив далі на своєму гірському велосипеді. В Олени блиснула сльоза. Вона швидко її витерла холодними пальцями, і заховала руки в теплі кишені довгого шкіряного пальто. Надалі коли Олена з Юрієм і бачились, то просто вітались і все. Навіть не розмовляли. Чи то не було коли, чи просто вдавали, що поспішають. Всі мрії були зруйновані, щастя ножицями було перерізано назавжди. І тоді Юрій вирішив розшукати Тетяну. Він пригадав маленького Андрійчика, з яким часто грався, коли Тетяна відлучалася по своїм справам. Хлоп’я засипало у нього на руках і вони в обіймах спали на високому ліжку в великій залі. Юрій пригадував, як підкидав Андрійчика вгору, а той налякано дивився, але не плакав, а тільки крився і мовчки сопів. Він знав його перше слово – це було не «мама» і не «тато», а «дай». Андрійчик вже на ту пору розумів, що йому кажуть, тільки не міг сказати. Хлопчик часто брав великий пальчик до ротика і смоктав його, та коли мама казала» вийми пальчик», він швидко виймав пальчик, але хвилин через п’ять палець був знову на попередньому місці. Юрій згадував і мимоволі подумав про себе «все таки мені було добре з ними, я полюбив Адрійчика, як свого, цікаво, який він зараз?» Та й Тетяна нічого з себе: худенька, світленька, що мені ще треба? Головне гарно відноситься до моїх дітей, коли приходять, завжди намагається щось смачненьке приготувати, щоб вгодити, і зустріне любо і мене і моїх дітей, в одному прикро: сумна вона якась, мовчазна, серйозна.» Юрій відчув, що він скучив за Андрійчиком, за присмаком гарячої кави з ранку, за турботою жінки, яка просто любить… «Занехаяно тепер у мене, не зовсім звісно, але все одно, не так, як при ній. І речі не всі складені до шафи, і підлога не завжди чиста, та й вікна не вимиті. Юрій почухав потилицю пригадав, як ніжно Тетяна до нього зверталася «Юрочка». Ніхто і ніколи його так не називав. Кохані звали його по-різному: Юрій Миколайович, або ж Миколайович, так, як він був набагато старший за них, а дехто звертався просто «Юрко», але, щоб «Юрочка» - ні. Він спочатку опирався, та який же він «Юрочка» в сорок років, а потім звик, і сам її Танюшою називав. Ось так склавши всі пазли в одну чудову картину Юрій зрозумів, що можливо він зможе жити з цією жінкою: тихою, доброю і надійною. Ну, звісно їй не двадцять років, як йому хотілось, але що ж поробиш. Адже життя продовжується, а любов можна чекати вічність, і чи буде вона ще в його житті? Та, напевно – буде! Та тільки він вже побоїться проміняти пристрасть однієї ночі на життя з розумною людиною. Та найголовніше для Юрія одне, він точно знав, - Тетяна його любить справжньою, безмірною любов’ю. Ось так Юрій сидячи на дворі біля хати курив, думав, зважував все і вирішив подзвонити Тетяні. В трубці почув знайомий голос;
- Алло.
- Танюша, пробач, що я довго не дзвонив, - затамувавши подих промовив Юрій. Та, може приїдеш до мене в гості з Андрійчиком?
- Мовчання… А потім
- Приїду юро. Приїду. Вибач будь ласка, я зараз трохи зайнята, годую маля, я перетелефоную. Тетяна поклала телефон. З очей линули сльози. Вона так довго чекала цього дзвінка. Та в голові було лише одне запитання: « А він мене любить?» Це питання не давало їй спокійно жити останні місяці. Воно немов виїдало її мізки, мучило душу, травило серце з середини… Любить чи не любить? Але їхати я мушу все одно, бо я не можу без нього. Не можу жити без його погляду, голосу, душі.
Юрій Миколайович їхав додому з роботи. Він нічого не передчував, думав, щоб приготувати швидко на вечерю, бо втома давала про себе знати. Зайшов у хату, і почув, що хтось є. Пахло пиріжками, капусняком і компотом. З кухні витираючи руки чистим синім полотенцем вийшла Тетяна:
- Вибач у мене залишились твої ключі.
- Я знаю, - посміхаючись відповів Юрій. Він підійшов до неї і ніжно обіймаючи за талію поцілував. І щось відчув… А де Андрійчик? Я хочу його побачити.
- Спить у тебе в спальні.
- То я піду, гляну.
Тетяна здвинула плечима.
- Як хочеш…
Юрій зайшов до кімнати. На дорослому ліжку обкладений від краю подушками лежав Андрійчик: білявий, круглощокий карапуз. Так і хотілося його вщипнути, полоскотати, та Юрій тільки потер долонями одна об одну і тихо промовив »Ух, все попереду». І повернувся на кухню. Смачна вечеря стояла на столі. Капусняк, смажені гриби, салат «шуба» і тонко нарізаний хліб в маленькій тарілочці.
- Ти молодець, скільки наготувала? Коли ти встигла? Що з самого рання приїхали?
- Ну, по-перше, що знайшла в холодильнику, те й маємо. А приїхали ми в обід.
- Ну. То й добре. Значить в мене холодильник не пустий.
- Ні, ти ж запасливий.
- Ти забула ще щось.
Тетяна здивувалась:
- Що саме?
Юрій спустився в погріб і достав домашнє вино.
- Ось що! І поставив по центру столу щойно налите в пляшку виноградне вино. Тепер все!
Смачно повечерявши Юрій сказав Тетяні « дякую, не можна так багато їсти, а то потім важко працювати»
- А хіба у тебе є якісь справи? – уважно запитала Тетяна.
- Були… Та тепер вже ні. Цей вечір я буду присвячу тільки вам, занадто довго не бачилися. Прокинувся Андрійчик і почав плакати. Юрій Миколайович пішов до нього і все затихло. Він любив дітей і добре з ними ладнав, неважливо дорослі це були діти, чи зовсім маленькі. Тетяна почала прибирати на кухні. Вона трохи заспокоїлась, вино приспало її хвилювання…
Була перша година ночі. Юрій міцно спав в залі, Андрійчик в спальні поки що на дорослому ліжку. Тетяна вийшла на двір. Нічний двір потопав у біло-рожевих айстрах і жовтогарячих невисоких чорнобривцях. Стояла золота осінь. Надзвичайно тепла, навіть ночі були ще не зовсім прохолодні. Пахло дощем… Тетяна глянула на небо. Серпанковий молодий місяць плив темним небом в осяяні чистих зір, здавалось життя пробуджується знову… Тетяна відчула, що вона щаслива, і раптом подумала « як добре, що я повернулася», вона тихенько прикрила двері і повернулася до Юрія, він ніби міцно спав, але прокинувся, обійняв її за талію, погладив теплою рукою по голові і промовив тихо на вушко «спи»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758816
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2017
Там зовсім інше життя. Хмари. Сонце. Місяць. Зорі. Безмежна височінь, що манить людство своїм синім краєвидом. Небо, яке бачить дитя лежачи в колисці. Кажуть стелю, ані ж бо … небо. Небо, заглядає у вікно. Повільно линуть хмари над головою. Синій простір з струнким верхів’ям дерев і різнокольорове небо. Читаєш небо немов книжку. Іноді дивишся на небо і воно здається сірим, і людина здогадується, буде дощ. Або ж блискавка, гримить, безжально свариться на тебе, ламає пишні крони дерев, турбує квіти, трави і вітром стукає в шибки… А буває небо з самого ранку сміється сонцем, радістю… Небо живе. У нього свій характер, своєрідний настрій, і життя лине, як в людини . Коли весело з малесеньким дрібненьким дощиком
після якого виграє всіма фарбами веселка, сміється сонце і навколо радіють хмарини. Тоді небо до нас – посміхається. Коли грім – небо сердиться. Коли блискавка – може мстить. Небо живе. Взимку воно грається з нами хуртовиною, білим летючим снігом, іноді градом. Ми прориваємось крізь небо в космічний простір до глибоких кратерів на місяці, до раніше невідомих планет, а наразі ходять по них астронавти, і напевно через століття кожен хто забажає зможе полетіти… Небо, я хочу доторкнутись до тебе рукою, та нажаль не можу. Тільки очами лину в синій горизонт твоєї небесної краси, то ж може правду кажуть, що душі померлих живуть там в далекій височині, в просторах вітру, хмарин і сонця. Небо, я люблю тебе! Я живу і радію, що іноді не забуваю тебе помічать...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745018
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2017
На дворі стояло спіле літо із стиглими соковитими вишнями, що низько звисали над головою,тільки бери і наривай повне відерце з горою, а вони будуть посміхатися на сонці, і дерево підійме свої легкі гілки і скаже наостанок: -«Дякую»
І в ці осяяні сонцем дні, в цей божий рай вони зустрілись . Так вони колись юні, а наразі зрілі, досвідчені і серйозні, але ще все ж молоді… Володимир колись так хотів на Світлані одружитися що навіть не дивлячись на зовсім юний вік, тоді йому було сімнадцять років, запропонував дівчині заміж, та мати завадила:
- Ти що сину, ще армія попереду, навчання, а ти одружуватися надумав, та це для чоловіка ще дуже рано. «Нагулятися», як то кажуть треба, щоб потім не шкодувати все життя. Та Володимиру так дівчина припала до душі, що він не міг ні про що думати, окрім неї. Вона йому здавалася якоюсь незвичайною, занадто совісною, те що її врода зводила його з розуму, то це одне – але те що з нею було цікаво, затишно, і тихо, як в раю, то це зовсім інше. Було пригорнеться до неї увечері після важкої праці, а вона йому гладить густу чуприну і ніжно цілує в палкі вуста. Працював він тяжко, в сім’ї окрім нього було ще два менші брати, а з батьків тільки мати. Так склалося, що з батьків в них залишилася тільки мати . Батько від них пішов в іншу сім’ю, де було двійко дівчат,і він піклувався про них, як за своїми, такий відданий був своїй молодій дружині. Своїм же синам справно платив аліменти, і на цьому все. Молода дружина забороняла Василю,( так звали батька Володимира) бачитися з синами, мовляв, це буде псувати їхні відносини, а Василь осліплений зрілим коханням до молодої особи у всьому їй потурав. От і приходилось старшому братові з ранніх літ працювати з матір’ю на фермі: то фуражиром, то конюхом, ким прийдеться, аби тільки платили, бо ж не кожен з неповнолітнім хотів мати справу. Так і минав кожен день Володимира: зранку до школи, а зі школи не додому, як інші школярі – а на ферму до матері, щоб підзаробити якусь" копійку " хоча б на себе… На роботі Євдокію ( мати Володимира)жаліли , бо ж сама трьох дітей ростить, от і брали хлопця де тільки прийдеться. А Світлану працьовитий хлопець знав з дитинства, сусідами були. Світлана приїздила до бабусі. ЇЇ батьки теж були з цього села, та виїхали до міста. Світлана ж на відміну від Володимира тільки навчалася і ніяких складнощів в житті не знала, та це не завадило бути їй доброю дівчиною. Батьки виховали її старанною, інтелігентно-освіченою особистістю, і навчили, що головне у житті – бути чесною людиною, бо світ – це коло бумерангів, як ти з людьми поводишся - так і вони з тобою. Володимир знав що ця дівчина в майбутньому буде не тільки гарною дружиною, а і люблячою матір’ю для своїх дітей. Її розум завойовував його серце, чиста мова вражала, і Володимир наперекір матері запропонував Світлані вийти за нього заміж, та Світлана дізнавшись, що його мати не дуже цьому рада сама відмовила Володимиру, мотивувавши тим, що їй ще вступити до вузу треба, здобути освіту, бо ж якщо вона одразу після школи вийде заміж, то про освіту можна вже і забути . хоча Світлана була з тих дівчат, що у неї усе б вийшло, і навчання і заміжжя, бо вже занадто була старанна і розумна, та все ж таки гордість взяла верх. Ось так їхні дороги і розійшлися. А наразі у кожного була своя доля, діти, сім’ї, і звісно ж кохання. Адже ж як без кохання – життя плине, несе з собою нові враження, нові знайомства, і кожна весна різна, не така яка була поза то рік…
І ось на дорозі зустрілись дві закохані постаті з минулого, хіба ж не скажеш «Привіт» людині, яку колись щиро любив, цінував, з якою колись мріяв створити сім’ю, та доля вирішила твердо сказати: «Ні!»
- Привіт, радісно мовив Володимир до Світлани.
- Привіт, Володю, рада тебе бачити. Як твої справи? Як життя?
- Та нічого, будую дім, купив нещодавно «Мерседес», як бачиш. Живу цивільним шлюбом з набагато молодшою жінкою.
- А, зніяковіла Світлана, ти змінився Володю…
- Ну впізнати ж можна?
- Так. Став статним і мужнім – справжній чоловік.
- А ти – звернувся Володимир до Світлани:
- Все така ж маленька, тендітна і гарна. Адже жінка не старіє, чи не так?
Вона тільки стає прекраснішою з роками. Спочатку сповиває дитину на руках, а потім колись з роками, і онуків колише в люльці. Ох ти Світлано не захотіла за мене заміж, все було б у тебе: і новий світлий будинок, і двійко діток, і повне забезпечення на все життя, та й жагуче кохання нарешті. А ти…
- Я щаслива і так, Володю. Одружена, є син,та й жити є де, сором’язливо відповіла Світлана.
З лісу віяло пахощами суниці, яка рясно вкривала траву червоними маленькими ягідками. Визирала поміж кущів жовта ромашка. Пахло лісом, сонцем і теплом. Пригадалась юність…
Світлано, дивись, як розрісся молодий ліс, в якому ми колись збирали темну малину в заростях високої кропиви. А ще пригадай, як витрушували з цвіту акації бджіл, і їли білі і рожеві солодом налиті спілі грона. Так, я це пам’ятаю… Світлана мовчала та погляд її линув кудись далеко , ніби вона була в щасливому минулому… Вона здивовано глянула на співрозмовника і промовила:
- Володю, мені треба поспішати на зупинку, скоро буде автобус.
- Та навіщо тобі той автобус, я тебе підвезу куди потрібно.
- А що скаже чоловік?
- Світлано, посміхаючись, відповів Володимир, який чоловік, він же вдома, а ми – тут.
- Ні, вже гордо промовила Світлана, я ніколи не зраджу людину, яка є батьком моїх дітей, яка любить мене… Ти ж знаєш Толик для мене все: і коханий, і чоловік, і надія на все життя.
- Ой, Світлано, та то тільки слова, це ж життя, ти ж знаєш. Можна і в гречку скочить, що тут такого?
- Так, я знаю. Для тебе все так просто і легко, як у молодості. Мені розповідали скільки в тебе було дівчат окрім мене.
- Та и любив я тільки тебе, і чомусь лише тобі запропонував руку і серце.
- У кожного поняття любові своє. Хтось вкладає у нього душу і серце, хтось матеріальні статки, а для когось любов – це пустощі і розваги. Людина каже «люблю» і навіть не осмислює тлумачення цього слова. Це слово не можна просто так казати, як не можна одразу заграти на сопілці. Треба, щоб грала душа і серце, співали птахи, яких ти раніше не чув, і розпускалися квіти, яких ти раніше не помічав.
- Я досі люблю тебе Світлано, - моторошно відповів Володимир. Розірвав всі твої світлини, потім склеїв, потім знову порвав. Раптом Володимир різко розвернувся, і пішов до свого автомобіля, нічого не кажучи Світлані, яка стояла обабіч дороги, і тільки з подивом дивилася на Володимира. Машина різко рушила вповз неї, мотор заревів мов навіжений і чорний дим розвіявся зеленим лісом і широким полем. А Світлана лише мовчала і думала: « Як добре, що я не вийшла за тебе заміж».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745017
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2017
Дивлюсь на чашу гарну і пусту
Немає там води, ні цукру ані кави.
Хоч пелюстки горять мов на вітру,
Й пливуть понад блакитною водою,
Чаша в твоїх руках завжди порожня буде…
Там не запахне медом й молоком
Лиш брязкіт п’ятаків в відкритому серванті
Дзвенить іноді в чаші гарній і пустій…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744464
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.08.2017
Миколка хлопчик років восьми швидко біг сходами вниз до крамниці. Мама попрохала купити хліба, оселедця та майонезу на салат. Раптом він почув знайоме шарпання ніг старого дідуся Максима. Дід максим був сліпим від старості. Ще рік назад він був зрячим, сидів під під’їздом, ходив до крамниці по цигарки, лагідно дивився на малечу… А зараз для нього настала суцільна ніч. Дід Максим просинався з пташками, бо розумів, що настав ранок. Він знав, коли наставала обідня пора, бо сонце виглядало з-за хмар, і ставало тепліше, він відчував, коли наставав вечір, безперестанку рипали двері під’їзду, люди повертались з роботи додому, і вмісті з ними додому повертався і дід Максим, який цілими днями навіть в мороз сидів біля під’їзду і завжди з кимось гомонів. Так, в цьому будинку завжди було людно. Це був звичайний гуртожиток-малосімейка. Тому тут і були всі якісь згуртовані, привітні, людяніші, доброзичливі. Прислів’я» Моя хата скраю, я нічого не знаю» ніби не стосувалось людей, які тут жили. В цьому будинку кожен допомагав один одному: чоловіки безперестанку підіймали дитячі коляски до ліфту, жінки доглядали одна одній дітей, і дітвора зростала чуйною і доброзичливою. Та дід Максим так і залишався спокійним, добрим, з усмішкою на вустах.
- Дідусю, вам допомогти? – лагідно запитав Микола в дідуся
- Так, синку, якщо не поспішаєш.
Миколка взяв дідуся за старечу худу руку і сказав:
- Тримайтеся, будемо іти.
- Та я сам ходжу, ти ж знаєш. Кожен раз разів по десять піднімаюсь, а потім опускаюсь, щоб хоч якось рухатись.
- Дідусю, а хіба на ліфті не легше буде вам?
- Та легше синку, та треба, щоб суглоби працювали, то й тіло буде менше боліти. Так і дійшли на третій поверх до старих дверей. Микола подзвонив в дзвоник. На порозі з’явилася донька діда Максима, ввічливо сказала «дякую» і забрала батька до квартири. Микола весело біг сходами вниз, тихо промовляючи сам до себе : «Я сьогодні зробив одну гарну справу. Прийду додому і розкажу мамі, вона буде задоволена». Миколі дуже подобалося, як його хвалили дорослі, і хотілося, ще більше зробити добрих справ, аби чути, як тобою пишаються, особливо мама. Мама була для Миколки особливим його світом, найкращим другом, вчителем по життю, радістю, а іноді сумом, коли Миколка не слухався. Але то було дуже рідко, й швидко забувалось. Коли Микола повертався додому з магазину, він помітив, біля під’їзду маленьку синичку. Швидко підбіг до неї, думав, що зараз вона полетить. Але синичка тільки попідскакувала на своїх тоненьких ніжках тягнучи по холодному снігу поранене крильце.
- Бідненька,промовив Микола, давай я тебе заберу додому.
Микола зачепив пакет з харчами на лікоть, взяв синичку в долоні. Подмухав на неї теплим подихом з вуст, і поспішив додому. Прийшовши додому, хлопчик з порогу прокричав:
- Мамо, а можна пташечку собі залишить? У неї поранене крило.
- Яку пташечку, запитала здивована мама, яка вийшла з кухні. Де солодко пахло пиріжками. А ось яку! І хлопчик розкрив маленькі долоні, на яких тихо вмостилась синичка.
- Ой, хутко сплеснула в долоні мама, яка вона маленька і гарненька. А куди ж ми її посадимо, клітки ж у нас немає.
- Нічого мамо, радісно промовив Миколка, посадовимо синичку в корзинку, насипемо пшонця, вона і тому рада буде.
- Який ти в мене добрий і розумний синочку. Молодець, що приніс пташечку додому, ми її підлікуємо, і знову випустимо на волю.
Мама пішла на кухню, дістала з верхньої полки плетену бабусину корзину. Постелила на дно корзинки теплий рожевий рушничок, та й посадила туди синичку.
- А тепер синку, звернулася вона до Миколи, набери пшонця в кришечку, і постав у чарочці водички. Хлопчик насипав синичці пшонця, поставив водички, покришив м’якеньку булочку, і сказавав мамі:
- Мамо, а я сьогодні дві справи добрі зробив: допоміг діду Максиму і синичку врятував від холоду.
- Так синочку, твій день сьогодні не даремно пройшов, щасливо посміхнулася мама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742569
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 18.07.2017
Тобі колись вірші писали?
Скажи, яке то відчуття?
Схвильованості, радості чи раю,
Чим є для нас мої слова…
Для мене ці слова – то щастя
Сидить на хмарах ангеля
І сипле радістю на мене
Трояндами червоними щодня…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2017
Запахло кавою на кухні
Присмак солодкий, запашний
Прокинулось кохання зріле і рясне
Рожевим сонцем зігріваючи долоні…
Не порівняти молодість і зрілість
Сутність ніби одна – а ні!
То треба дійсно пережити
Прокинувшись в обіймах у зорі…
Слова не ті, і думи більш глибокі
І цінність слова « Я люблю»
Боюсь сказати ненароком
Боюся втратити весну…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2017
Боюсь померти, знову хочу жити
Палати в спеку і стікати льодом
в обіймах тіла сильного твого…
Ловити погляд кароокий
Пристрасний, зрілий і смачний
Мов вітер в спеку прохолодний,
Мов склянка білого вина…
Ти моє серце одиноке
У поцілунках розчинив,
Вдихнув тепло в солодку душу
Любов’ю зранку розбудив…
Вуста морозом вкрились й щастям
Хай ненадовго, хай на мить…
Сьогодні я всміхнусь до тебе
А завтра в серці защемить…
Віють вітри холодні й теплі,
Радіє сонце, падає дощ
Життям щодня весніти треба
Бо заповів нам так Господь…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2017
Ліхтарі сяйвом блищали майже в кожній оселі. Вогняно-жовті плями зазирали в прохолодне вікно. Квітнева ніч розмовляла з місяцем, та люди цього не чули. Всі мирно спали, а тихий вітерець співав вечірній вальс.
- Ніч, промовив Місяць до сяючої весняної ночі в білих зірках. Скажи мені люба, чи буде вранці дощ?
- Хіба я знаю, що буде вранці, адже я піду відпочивати, як і ти.
- Та ні, мовив Місяць, цього ранку я ще небом помандрую. Хочу побачити Весну у всій красі. Бо ти Ніч освітлюєш зорями квітневу розкішну красу, а я хочу помилуватися рожево-білим цвітом із рання. Коли кожна квіточка білого пахучого цвіту розкривається до сонця і тепла, коли гудуть бджоли біля своїх хатинок, розкривають свої прозорі крильця і летять в чисту висоту на благодатні дерева весняного раю. Сьогодні моя вродлива Ніч, я виглядатиму в день навіть із сонцем, хоч на декілька хвилин, гляну на зелений світ, який прокинувся від зимового сну для людей, тварин, комах, рослин. Все переливається у веселих кольорах сонця і тепла.
- Але як ти це зробиш Місяцю, адже тільки День мандрує сонцем.
- Не завжди, моя мила Ніч. Іноді ми зустрічаємось, бо мені теж хочеться бачити Божий світ в сонці і радості. Хіба я не маю на це права?
- Звісно, мій лицарю, лагідно відповіла Ніч. Це явище називається затемнення, чи не так?
- Можливо, тихо відповів Місяць.
- Я Місяцю, теж не завжди одягаю свій чорний наряд в яскравих зорях, адже бувають білі ночі, чи не так?
- Так, я знаю, відповів посміхаючись Місяць.
І тут зорі зібравшись в коло заспівали дзвінко і весело:
- Як добре наша Мамо Ніч, що ми живемо на цьому світі, щоб вмісті з Батьком-Місяцем радіти, як Світ весною нарядивсь! У небо линуть паростки життя рослин, садів, комашок і пташок. Світ оживає, розквітає, вже не спить, буяє сонцем кожному свідомо…. Зорі безперестанку співали аж до ранку. І Ніч розтанула за обрієм в тумани і тільки Місяць здалеку казав:
- До зустрічі, солодка Ніч прощай.
Ніч посміхнулась , і розтанула в хмаринах, прокинувсь ранок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739899
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2017
Дивлюся на небо з вікна… І посміхається мені на все вікно липа. І хто тебе посадовив? Колись маленьке і тендітне деревце, а наразі високе, гіллясте, розкішне з насичено зеленими фарбами літа. Кремезний стовбур, стрункі гілочки, і живе листя з проблисками сонця на вітрі.
Липа – ти так гарно затіняєш мою кімнату від спекотного сонячного тепла, що мені прохолодно, гарно і любо. А восени я люблю споглядати, як ховаються під тобою у сильні грозові зливи горобці і голуби. Юрбою топчуться і збирають крихти хліба та насіння, які їм підкидують турботні перехожі і дітлахи.
Липа… Скільки тобі років? Так цікаво, кого ти бачила тут в оселі до мене… Ти заглядаєш у вікно – все бачиш і чуєш. Адже ти жива, і така гарна. Збираю твій цілющий цвіт, п’ю узимку запашний, гарячий чай, і завжди милуюся тобою – моє щедре, могутнє дерево. Живи довго- довго , і радуй моє серце красою, життям і благородством.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739894
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2017
Прокинувся Ранок. Потягнувся вгору. Надів свій білий капелюх, прозорий літній плащ. Умився гарно у Дніпрі. Та й до роботи. Розкидав ранішню росу по сонних травах, загнав стару сову в дупло, сіреньких польових мишей приспав по норах. Пташок горластих розбудив, і трохи хмарність над селом пустив. Напрацювавшись дума :
« Відпочину». Узяв свою сопілку та й заграв, як бачить здалеку пливе Туман, він простягає свої широкі рукава і над ставами й над полями й над селом, своїм плащем вкриває ліса і гори, і застеляє маревом всі ранішні простори.
- О, Ранок! – мовив голосно Туман, бачиш у гості ось до тебе завітав, бо маю я з тобою велику кількість справ. А Ранок розмістившись на м’якій хмарині, тоді й питає білого Тумана:
- Ну, тож які в нас справи, говори?
- Та розумієш брат мій ранній,ти мене вчора обікрав. Забрав всю білу мою пелину і заховав усю її в яру.
- Ну, то і що! – сердився Ранок. Туман у відповідь йому:
- Не видно ні стежини, ні річок. Все біле, як те молоко. І як же маю я ходити і справи всі свої робити?
- Але ти вибач Ранок-брат. Це мої справи, я не буду терпіть втрат.
- Я в деякі ранкові дні теж хочу прогулятись по просторах. І якщо хтось мені це буде заважать – то я навколо можу так опеленать, що все засне умить навколо. І буду сам лиш весело співать.
- Ну, добре, відчепись, - махнув рукою Ранок. Давай краще миритись наостанок. Бо поки ми сварилися з тобою,он вже прокинувсь День. І сонце піднімається увись...Он, подивись! Соломляний я бачу брилик Дня, що вже видніється крізь твої пелена.Так мовив Ранок, і в туж мить різко танув…
Тут День на зустріч до Туману поспішав:
- Привіт Тумане, мовив День,
- Ти будеш довго ще гуляти над селом?
- О, ні, - мовив Туман, піду додому...
Відпочину, бо покищо так лаявся я з Ранком,
Що нема насторою сьогодні вже гулять.
Поплив Туман в свої покої….
І стало світло-світло над селом.
Почувся трактора мотор,
І закипіла праця на полях,
Але так сильно Сонце вдень
нагріло
Що аж задуха в Дня розпочалась.
Підявся він до Сонця та і мовить:
- Навіщо так печеш мене, я весь горю,
- Я весь палаю,
- Зайди в хмаринку, хоч на мить.
Що не даєш мені покою,
Седито мовило червоне,
Мені так веселоі любо,
А ти прохаєш йти в хмарини!
Краще іди від мене Геть!
Бо запалю ліса і степ!
Поник День тихою марою,
Та й сів над синьою водою,
Все думав, думав, сумний День,
У шелесті зелених верб…
А потім до Дощу побіг,
Заходить, дивиться,
А дощ, із блискавкою в шахи грає
І Вітер на бандурі голосно співає.
- Вітаю всих, промовив День
- Чом вітре не гуляєш по просторах?
На дворі спека, а тебе нема.
- Відпочиваю я, невже не бачиш?
- Хочеш, навчиться на бандурі грать?
- О, горе в мене, ти не знаєш День?
- Мене покинула Весна,
- Моя чарівниця й краса.
- Але ж вона повернеться -
промовив День
- Посватайсь краще до води,
- Поглянь, як плеще в береги.
- О ні, - промовив Вітер
- Я без Весни не можу.
З поклоном День до блискавки
Попрямував.
Блискавка в шахи грала із Дощем.
- Блискавко, тихо мовив День,
- Ти б не хотіла погулять в яру,
- Така спекота просто лихо…
Блискавка звела чорні брови,
І мовить люто:
- Якщо сьогодні буду я в яру,
- То всі дерева будуть у вогню,
- У мене стомлена душа,
- Три дні я програю дощу
- Іди сьогодні геть, бо не стерплю.
- Дощику, милий може ти –
Вмиєш вологою ліси?
Промовив лагідно до нього День,
- Так, я напевне попрацюю,
- А блискавка нехай поспить…
Пішли умісті Дощ і День.
Рясненько Дощик полива поля, ліси, городи,
А День сміється і кружля
Навколо милого Дощу.
- Дякую, вірний друже , мій доще,
- Бачиш, як гарно навкруги
- Тобі вдячні ліси, степи
- Тобі вдячна наша Земля,
- Що напоїв її сповна,
- Бо спрага й пил запорошили очі
- Очі Землі зелені і дівочі.
Так забавлялисть вдвох День із Дощем,
Аж поки з-за гори невийшов Вечір.
Як День побачив Вечора,
Він мовив до Дощу:
Спасибі друже, та я маю йти,
Свій час, я вичерпав,
зустрінемсь взавтра.
Тут наближається до нашого Дощу
В сірому капелюсі, в сірому плащі,
І сам весь сірий Вечір на коні.
- Здоров був Доще!
- Довго будеш лить?
- Якщо зі мною будеш граться, - мовив Дощ,
- то буду аж до ночі поливать.
О ні, - промовив Вечір, ні.
Я краще перевірю, чи усі
З роботою вже розпрощались,
Чи всі на сон налаштувались
Чи всіх вечеря за столом?
Чи всіх і злагода й покой?
Ну, добре – мовив Дощик,
Я піду. Блискавку радо навіщу,
Полинув Дощ до блискавки-рідні
Щоб в шахи грати до зорі.
А Вечір допоміг селянам
Загнати їхні табуни,
Усіх людей покликав до хатин,
Щоб всі швидко роботу завершали,
Поїли добре і відпочивали.
Деякі сім”ї ще вечеряли на дворі,
Кружляв над ними сірий вечір,
До нього сумний Вітер вийшов,
І заспівав пісню сумну
Про свою любую Весну.
Кружляє Вечір, кружля Вітер…
Аж тут і Ніч ступає тихим кроком.
На голові у неї місяць,
А чорне плаття до землі,
Сяють на ньому зіроньки ясні,
І де проходить Ніч у тлі
Там стає темно, як у сні.
Проведе правою рукою,
Проведе лівою рукою,
І все навколо спить.
О. ніч, іде - до Вітру промовив
Вечір
Мені потрібно вже напевне йти,
І десь розстанув у повітрі.
Ласкаво прошу – мовила до Вітру Ніч.
Будеш співати колискову і зо мною?
Ми будемо співати над водою,
Ми будемо співати над полями,
І над біленькими хатками.
О, ніч,до неї мовив Вітер мені так сумно.
Мені – теж , відповіла йому царівна ніч.
Ну то давай про сум співати вдвох,
Бо знаєш Вечір, мене кинув Дощ.
Він повернеться стиха мовив Вітер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739612
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 27.06.2017
Несподівана зустріч.
Цілий день йшов дощ. На ліс спускалася золота осінь. Грайко прокинувся і побачив, що нікого вдома немає. Напевно мама його не розбудила і не взяла з собою, бо дитинча солодко спало... Тож Грайко розлігся біля самого входу до нірки, хоч мама не дозволяла так робити, та йому було цікаво спостерігати за всім, що робиться довкола. Ось він побачив Бобра Бобровича, який тягнув якусь довгу гілляку на своє болото, ніби там не було гілляк. Грайко сумно дивився і думав: «І чому йому не сидиться вдома, коли на дворі дощ? А, певно він любить дощ, адже живе він на болоті».
- Дядечку Бобер! – сонно позвав Грайко Бобра. - Ви знову лагодите свою оселю?
- Ні, друже мій, будую новий дім.
- Так у вас же була хатина.
- Була – та загула, - хитаючи головою, мовив Бобер.Тепер там живе Лисиця. Вона зайняла мою хатинку та й більше не впускає.
Але нічого. Я гарний будівничий. І на цей раз я так збудую свою хатинку, що туди, окрім мене, ніхто й ніколи не зайде.
- Вибачте, що я вас засмутив, - знизуючи плечима, мовило Мишеня.
- Та нічого – відповів Бобер Бобрович. І швидко почав працювати далі. Він поклав мокру гілляку, і давай гризти сосну, яка і так похилилась в сторону. Невдовзі сосна з ГРОХОТОМ впала, мало не приваливши собою самого Бобра Бобровича, але той встиг відскочити.
- Ух, - крикнув Бобер, - витираючи піт на лобі. - Натрудився!
- Працьовитий у нас Бобер,– сказав сам до себе Грайко.
- Працьовитий, – хтось повторив біля самої нірки, і Мишеня злякано посунулось в середину нори.
- Ну, що «Привіт», - мовила Лисиця і почала лапою лізти в нору.
- Зараз я тебе дістану! Ти ж пам’ятаєш, я обіцяла, що ми з тобою ще зустрінемось. Гострі кігті лисиці шкрябали стелю і стіни в нірці, а Грайко впритул впирався спиною в самий кінець нори.
- Та йди ж сюди, неслухняне Мишеня! Де ж ти поділося?
Лисиця почала лапами рити нору, а потім залізла до нори носом. Грайко миттю кинувся Лисиці на ніс, з усієї сили кусаючи її, і шкрябаючи своїми гострими кігтиками. Лисиця запищала, вирвалася з нори, немов із пастки, побігла геть.
Невдовзі повернулася мама Грета з Тімом, Діном, Ласиком та Лілу. Вони злякано стали біля своєї домівки. Мама Грета почала звати Грайка:
- Грайку, ти де? Грайку, ти живий?
З РОЗКУРОЧЕНОЇ нори почувся голос Грайка:
- Мамо, я тут. Я живий.
Грета почала лапками відривати нору і невдовзі з під землі виліз непослух Грайко.
- Що сталося, синку?
- Тут була Лисиця, – винувато мовило Мишеня.
- Певно, ти знову сидів біля самого виходу?
- Так, мамо.
- Ось бачиш, до чого приводить твоя поведінка! Якби ти сидів в нірці, то й Лисиця тебе б не побачила.
Діти допомогли мамі Греті полагодити нору, і невдовзі надвечір всі вже були в безпеці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726245
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 29.03.2017
В сім’ї Колотових була звичайна родина. Батько – Петро Володимирович, мати – Людмила Іванівна і вже дорослі діти Максим і Тетяна. Діти на вихідних приїздили до батьків в село. Максим був військовим, завжди підтягнутий, серйозний, справедливий. Тільки його очі сльозились, коли він бачив маму. Він завжди її до себе пригортав і питав чи все добре, а мама тільки посміхалась і казала:
- Так синочку, все добре, все гаразд.
А Тетяна завжди весела і бентежна, ще зовсім юна, ніби нічого не помічала, але розуміла, що в сім’ї щось не так. Тетяні було сімнадцять років, вона нещодавно вступила в медичний коледж. А в Максима вже була своя родина - дружина Вероніка та двійко хлопчиків двох і трьох років.
Одного разу Тетяна насмілилась запитати в матері, яка стояла спиною до неї, готуючи борщ.
- Мамо, чому ти мене менше любиш, ніж Максима?
- Що за безглузде запитання, - знизуючи плечима, мовила мати.
- Мамо, але ж я бачу, я відчуваю, скажи мені, що не так?
- Добре, - погладила мати доньку по голові. - Пішли до кімнати.
Вони зайшли до ясно-блакитної зали, в якій завжди було прохолодно і гарно.
- Ти моя донечка і квіточка, колись ти станеш мамою і ,може, тільки тоді мене зрозумієш.
Коли ми зійшлися з твоїм татом, в мене вже був Максим від попереднього невдалого шлюбу. Максимові тоді було три рочки. Тато з першого погляду був до нього прохолодний і … злий. Він хотів, щоб я віддала Максима в дитячий будинок, ми жили самі, бо ,мовляв, він заважає і роздратовує його. Ти не знаєш, моя доню, і ніколи не знай, як жаль свою дитину, коли їй боляче, ладен все на світі віддати, аби дитині було добре. А твій батько за найменшу провину бив Максима, а одного разу коли мене не було вдома, так кинув його з дивана, що Максим поламав ногу. Я завжди обороняла Максима, виганяла твого батька з дому, била у відповідь, а він, не соромлячись, що я жінка, бив мене. Я розуміла, що можна було викликати міліцію, декілька раз брала до рук слухавку, та все якось минало, сходило нанівець, а потім повторювалося знову. Навіть коли я ходила вагітна, він, не соромлячись, міг легко ляснути мене по обличчю, коли я захищала твого брата. Таню, як ти народилася, в мене довго не було відчуття материнства, любові до тебе, бо він все те знищив власними руками. Та довгоочікуване щастя материнства все-таки, хоч і не одразу, а прийшло. Та твій батько знову спалив його вщент, залишився лиш попіл і сльози… Мені завжди було шкода Максимку, я притуляла його до себе, гладила, цілувала, і плакала, а він мене заспокоював і казав:
- Мамо, коли я виросту, тато мене більше не битиме і тебе теж.
- Тебе,доню, тато любив, пестив,а братика тільки лаяв, ображав і бив… Моє серце розривалось від болю, несправедливості і безсилля, а душа ЗАПОЛОНЯЛАСЬ все більшою любов’ю до старшої дитини. Я намагалася змусити себе однаково любити вас обох, але нічого з того не вийшло, адже мені завжди приходилося обороняти і жаліти більше твого брата. Людмила Іванівна мокрими тремтячими руками погладила холодні долоні Тетяни, піднесла їх до своїх гарячих вуст і довго цілувала. Сльози котились поміж доньчиних пальців, а мати тихо промовляла:
- Прости мені, моя дитино, прости. Я тебе ніколи не ображала, та твій тато вирвав з мого серця любов.
Зненацька почулись дитячі голоси. До кімнати вбіг старший син Максима і запитав:
- Бабусю, а коли ми будемо їсти борщ?
Людмила Іванівна крізь сльози промовила:
- Дениско, клич тата, маму, дідуся, бери за ручку братика, зараз будемо обідати.
Тетяна, обіймаючи маму, сказала:
- Пробач мамо, що я тебе розхвилювала. Ти в мене добра і хороша, я тебе люблю.
- І я тебе, доню, витираючи сльози, - мовила мати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725816
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2017
Частина І.
Далекі мандри Грайка.
На високій горі широчіло золотим колоссям заспане поле. Обабіч поля простягся мішаний ліс з різноманітними деревами, які тільки можна собі уявити; звісно, найбільше було вічнозелених ялин, коренасті дуби показували всю свою велич і красу кремезними стовбурами, що немов підпирали небо; зеленоока калина всміхалася сонцю червоним намистом, акація вже скинула свої медові грона, та все одно була чарівна й молода, а липа шелестіла в бджолах, немов шепотіла: « Я зараз головна».
Ось в такому царстві природи в маленькій нірці біля старого кленового пеньочку жила сіра миша зі своїми маленькими дітлахами. В мами-мишки було п ‘ять мишенят. Всі вони були хороші, слухняні і лише одне непослух-мишеня. Звали його Грайко. Та мама все одно всіх однаково любила, хоч і непослух, але ж її дитя.
Спекотне жарке літо добігало кінця серпня. Цілий день із самого ранку на полях було чути гул моторів великих комбайнів і вантажних машин. Мишка-мама Грета розповідала своїм п’ятьом малюкам ( Тімові, Дінові, Ласику, Грайку та Лілу), що пора подбати про свої головні запаси на зиму – зерно.
- Дітки, - зверталася мама до малюків, - немає нічого важливішого за зерно. Зерно – це наш скарб, без якого ми не виживемо взимку. А зима, знаєте, люта! Поле спатиме під білою ковдрою з холодного снігу, кругом буде пустка і заметіль. Ані сонечка, ні листячка, ні зернинки. В обідню годину Грета виводила своїх мишенят до краю поля і показувала, як збирати зерно. Вони вистрибували за мамою на високий колосочок, діставали зернятко і несли його до нірки. В цей час на полі було тихо. Комбайнери розкладали свій обід під великим старим дубом і смачно обідали. Хтось голосно плямкав, хтось просто лежав в розлогій траві. Ніхто з людей не помічав маленьких мишенят, які чекали доки комбайнери пообідають і після них лишаться смачні крихти хліба, кусочки пахучого сальця, яскраво-червоні шматочки помідорів і зелених огірочків. Адже для мишенят це було просто свято. Свято кожного дня, доки люди працювали на полях. Мама Грета водила мишенят не тільки на пшеничні поля, а й на поля з кукурудзи, гречки, соняшнику, проса, словом на всі поля, які оточували їх навкруги. Отож, коли трударі, пообідавши, знову ставали до роботи, мишки з матусею ласували їхнім обідом. То була золота пора для Грети, бо ж вона раділа, що її малюки були ситі, задоволені і радісні. А потім малята з матусею поверталися додому в свою затишну, прохолодну нірку, в якій не було ні спеки, ні небезпеки. Довго мишенята ласували обідом, аж доки мама Грета не наказувала дітям: «Хуткіш, тікаймо! Небезпека!» Грета казала це своїм дітям, коли до великого дубу наближалися люди, або ж коли помічала великі страшні машини- комбайни чи вантажні машини, які вивозили зерно з полів. І всі слухняно бігли за Гретою, лише Грайко сидів до останнього на високому колосочку і думав: «Куди ж ці великі машини вивозять так багато зерна, от якби туди попасти, що б прямо пірнати по самі вуха, купатися в пшеничних злаках». Та все завершувалося як завжди: підбігала мама Грета і, кусаючи мишеня за вухо, підганяла його до старого дубу, від якого вони всі разом прямували додому. Та одного разу мишеняті пощастило. Вантажівка під’їхала так близько, що він, стрибнувши вгору, зміг міцно вхопитися за борт машини. Грайко сповзав вниз, та не здавався, міцно хапаючись маленькими кігтиками, він підіймався все вище і вище, аж доки не впав в повний причіп зерна… А позаду лишилась сім’я. Мама Грета тільки думала:«Моє маленьке мишеня більше ніколи не повернеться».
Грайко ніколи ще не бачив так багато їжі. Зерно пахло полем, сонцем, літньою травою. Мишеня почав весело пірнати в солодке зерно по всьому кузову великої машини, яка швидко мчалась, здіймаючи за собою густу хмару пилу. « Я мандрую!» - голосно пищало мишеня, та його ніхто не чув за гулом мотора помаранчевого нового Камаза. Грайко так втомився, що згодом заснув. Він навіть не почув, що машина зупинилась, і тільки коли золоте зерно почало висипатися з кузова, прокинувся від гулу і незрозумілого потоку зерна вниз.
Ось так Грайко попав на тік. Цілісінький день на тік безкінечно їхали машини, навозили величезні гори зерна, яке мов дощ сипалось додолу. «Ось воно щастя», - співав Грайко, ховаючись від людей в переливах дозрілої пшениці. - Але ж як мені тепер знайти свою сім’ю, і привести сюди, щоб цілу зиму не знати голоду… І тоді він подумав, якщо машини, приїжджаючи сюди назад їдуть пусті, то напевно вони повертаються на поле, щоб знову забрати зерно і привезти сюди. Та коли він це зрозумів, була вже ніч, машини не привозили зерно, а лише стомлено стояли щільно одна повіз одну в довжелезному ряду. Одноокі ліхтарі світили по всьому зерносховищу. Тишу порушували лише дві великі кудлаті собаки і охоронець, який весь час чомусь на них кричав:
- Та перестаньте вже! Нікого ж немає, тільки даремно мене турбуєте.
«Так напевно завтра поїду по свою сім’ю», - стурбовано подумав про себе Грайко і солодко заснув в обіймах пахучої полем пшениці. А на ранок пішов дощ, великий, зі зливою і блискавкою. Нікого не було, окрім сторожа і його кудлатих сірих собак. Моя сім’я в таку зливу сидить вдома, - сам до себе промовив Грайко, аж раптом почув…
- І моя.
- О! я тут не один, здивовано промовило мишеня. – Хто тут?
- Ми! – хором відповіли сірі польові мишки, які швидко з’явились на високих гірках пшениці.
- О! Як вас тут багато, - здивовано промовив до них Грайко.
- А ти що думав, тільки ти такий розумний, - відповіла йому стара миша, яка була зовсім поряд.
- Та не думай, що тут так добре, це тільки так здається на перший погляд. Насправді тут дуже небезпечно. До речі, мене звати Нюра.
- А мене Грайко, - весело відповіло мишеня, швидко закрутившись на одній лапі, як дзиґа.
- Завтра будь обережним, працівники зерносховища розкидатимуть отруту для мишей.
- Яку отруту? – здивовано запитав Грайко?
- Від яких ми гинемо сотнями за день. Зрозуміло?
- То тут не так добре, як мені здалося?
- Так, - похитала головою стара миша.
- Найкраще там, де нас немає чи не так?
Грайко нічого не зрозумів, що сказала Нюра, просто в такт похитав головою.
- Ну добре, бувай малий, бо мені треба бігти до малечі, яка нещодавно з’явилася на світ. Стара миша побігла, за нею розбіглися і всі інші миші, а Грайко лишився зовсім один. Від самітності і втоми Грайко зовсім не помітив, як заснув на великій горі пшениці, що пахла полем і сонцем. Та вранці його збудила та ж сама стара миша, що за всіма приглядала і захищала.
- Ти що, малий, не можна ось так, не ховаючись, просто відпочивати на видному місці. Тебе ж помітять люди і миттю настане кінець. Головне правило мишей: Завжди будь насторожі!
- Так, я знаю, але вчора був такий тяжкий день…
- До речі, малий а знаєш де найкраще жити? – усміхнено запитала миша в Грайка.
- Де? – жваво запитало мишеня.
- В хліву, зі свинкою. Кожен день свинку тричі годують, іноді наливають в коритце молоко, там завжди тепло і весело. Можна погомоніти з коровою, козою.
- А коти?
- О це велика небезпека, малий! Тому я звідти і втекла…
- Цілий рік я безтурботно жила зі свинкою Маруською в затишному теплому хлівці, там була м’яка солома, що нагадувала мені дитинство і маму. Там завжди була їжа і захист. Від котів мене захищала свинка Маруся, вона голосно на них рохкала і кусала, тому вони до неї не підходили, а я завжди трималася свинки. Та одного ранку господар увійшов у хлівець, позвав лагідно Маруську, погладив її за вушком, стер велику сльозу, що скотилась по старечій щоці, і сказав до Маруськи:
- Пішли моя хороша, час настав. Після того я вже ніколи не бачила Маруськи. Як сказала мені біла корова, така її доля. От і прийшлося мені тікати звідти, бо не було вже мені захисту від котів.
- А...- протяжно мовив Грайко. - У нас в лісі котів немає. Там інша небезпека: лисиці, куниці, сови. Грайко хотів ще щось сказати, та почувся гомін людей, і Нюра з Грайком розбіглись в різні сторони. Грайко швидко збіг з великої гори пшениці додолу і заховався в кутку за лопатами і граблями, що стояли, впираючись в куток своїми високими держаками. Зі своєї схованки він спостерігав за людьми. Вони розкладали якісь пакуночки по зерносховищу, ставили додолу незрозумілі пристрої, вкладаючи до них шматочки запашної їжі.
- Ось зараз поласую, - подумало про себе мишеня, та швидко згадало Нюру, яка попереджала про небезпеку.
Грайко сидів поміж лопатами і не ворушився, аж раптом побачив, як прямо в нього летить пакунок з отрутою, він підскочив на держак лопати і вперше затремтів. Здоровий чоловік підійшов так близько, що, здавалось, побачить мишеня. Нагнувся, позаглядав вниз, де хвилину назад сидів Грайко, поворушив лопатами і граблями, сказав іншим працівникам:
- Ну все, ходімо, здається все порозкладали, завтра прийдемо, подивимось, скільки мишей пообідало. Люди пішли, стало тихо і спокійно. Двері голосно замкнулись, зі схованки вибігли мишки. Деякі кинулись до запашних пакуночків. Грайко швидко закричав:
- Не можна, не чіпайте, зупиніться! Їжте тільки зерно!
- Ой, та ми знаємо, ми тільки подивиться і все.
Аж тут з’явилася Нюра. Вона підняла праву лапу догори і запитала:
- Підніміть лапу вверх, хто хоч доторкнувся до отрути?
Всі тільки стояли і дивились один на одного.
- Ніхто! Молодці! – промовила радісно Нюра. А тепер розбігаємось хто куди, бо якщо завтра прийдуть люди і побачать, що отруту ціла, мишоловки пусті, то що нас чекає?
- Коти! – хором відповіли миші.
Грайко підбіг до Нюри.
- Нюро, але ж я не знаю дороги додому. Що ж мені робити?
- А як називається твій ліс? – вдумливо запитала Нюра.
- Чорний ліс, – швидко відповіло мишеня.
- О! то нам по дорозі. Я з дітлахами також перебираюся туди.
Щойно сонце зійде, збираємося в дорогу. Пішли, будеш спати біля моїх діточок, щоб я завтра про тебе не забула.
Нюра швидко побігла вперед. Грайко за нею.
Частина ІІ
Щасливе повернення додому.
Тільки почало розвиднятись, Нюра швидко будила своїх діточок, поміж яких солодко спав Грайко.
- Швидко, швидко малята, час іти в дорогу, – казала Нюра,виводячи дітей вузькою доріжкою із зерносховища. Мишенята струмочком бігли за мамою. Назустріч їм вже йшли працівники на роботу.
- Швидко діти, поки не так жарко.
Грайко не розумів, куди вони прямують, він просто озирався по сторонам і думав: «Якби тільки потрапити додому, до мами і до своєї родини.» Раптом Нюра закричала:
- Ховайтеся!
Грайко побачив перед собою дерево і миттю заліз по стовбуру вгору. Під деревом на мишеня чекала голодна лисиця.
- Нюро, Нюро, - пищало мишеня, - ви де? У відповідь була лише тиша.
Лисиця ходила кругом дерева, опиралась лапами догори, та не могла дістати Грайка, він був занадто високо.
- Спускайся бешкетнику з дерева, рано чи пізно доведеться все одно спустися, адже ти захочеш їсти і пити.
- І тобі теж захочеться пити, а води тут не має – сміливо мовило мишеня.
- Ну добре, - спокійно мовила лисиця. Я зачекаю, доки заснеш і впадеш прямо мені на носа. Та раптом Грайко побачив перед собою дупло. Та чи можна туди залізти, адже там може жити сова. Грайко тихесенько підкрався до дупла і заглянув. З дупла на нього здивовано дивилось білченя. Аж раптом поряд колихнулась гілка і почувся дзвінкий голос мами-білки:
- Грайко, це ти? Невже? Знайшовся. Твоя мама тебе шукає і всіх у лісі запитує чи хто бувай не бачив тебе? Я – Лісі, ти мене не пам’ятаєш, бо був ще маленьким, як я жила поруч із вами. Та в мене трапилось лихо. В дерево, на якому я жила багато років, вучила блискавка. Дерево зайнялось і згоріло, а разом з ним і моє багаторічне улюблене дупло – мій будиночок. Залазь поки що в дупло, відпочинеш, поснідаєш, а потім я тебе відведу додому. Ото буде щаслива мама Грета, що ти знайшовся. Мишеня стрибнуло в дупло.
- Познайомся, – лагідно мовила Лісі, показуючи на білченя. Це - моя донька Соня. Завжди любить довго спати і визирати з дупла, щоб дізнаватись лісові новини.
- Так,- посміхнулася Соня, грайливо махаючи пухнастим хвостиком.
- Соню, дай горішок Грайкові, нехай поїсть, адже в нього ще далека дорога додому, тож треба набратися сил.
Мишеня гарно поїло, а потім разом з Сонею спостерігало з дупла за лисицею, яка ходила колами попід деревом і все чекала на Грайка, доки він спуститься вниз.
- А Грайко дратуючись казав:
- Все, я залишаюсь тут жити, можеш чекати вічно.
- Не дратуйся! - суворо наказала білка, а то зараз спустишся вниз.
Лисиця ще довго крутилася попід деревом, та коли зрозуміла, що тут нічого робити, різко розвернулась, подивилась на дупло і сказала:
- Ми ще зустрінемось, Грайко, запам’ятай. Та й побігла собі геть.
- Тьотю Лісі, а лисиця вже побігла, – весело мовив Грайко до білки.
- Ну то й добре, зараз сядеш мені на спину, я відвезу тебе додому. Так буде швидко і безпечно. Грайко заліз Лісі на спину, вчепився кігтиками за сіреньку шубку білочки і вони виглянули з дупла.
- Ну що, готовий? - запитала Лісі у мишеняти.
- Так!
- До побачення, Соню! - вже на вулиці прокричав Грайко білченяті, яке з подивом дивилось на маму з дупла.
- Я скоро буду Соню, - мовила Лісі до білченяти. - Ось відправлю бешкетника додому, і повернуся.
- Добре, мамо, - слухняно відповіла Соня.
Лісі швидко перескакувала з сосни на сосну, аж доки не дісталася Чорного лісу, аж до самої нірки мами Грети. Перед ніркою на Грайка чекали три братики і сестричка. Тімі, Дімі і Ласик голосно прокричали:
- Ура! Грайко повернувся додому. А маленька Лілу подарувала Грайку велику жовту ромашку. Мама Грета витирала лапками маленькі слізки. Та то були слізки радості, що її неслухняне дитя нарешті повернулося додому. Білка зупинилась біля Грети і сказала:
- Ось, тримайте свого мандрівника.
- Дякую тобі, Лісі, – мовила радісно Грета. Я ніколи не забуду твоєї доброти, і завжди стану в пригоді, якщо буде потрібно.
- Та годі вже. Забирайте своє щастя і більше не губіть.
Грайко спустився зі спини Лісі, сказав: «Дякую» і швидко підбіг до мами.
- Мамо, вибач, я більше ніколи вас не покину.
Грета спочатку вкусила Грайка за вушко, а потім погладила лапкою по спині. Цілий день Грайко розповідав своїм братикам і сестричці про свої мандри. Вони уважно слухали і раділи. Який відважний у них Грайко. Лише мама сумно дивилася на сина і думала: «Як добре, що з тобою нічого поганого не трапилось, мій непослух, Грайко».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725810
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 27.03.2017
Місяць небом котиться
До зірок регочеться
В кожну хату заглядає
Зіркам-сестрам промовляє:
«Потанцюйте під вікном,
Встаньте колом і рядком.
Приспіть мамі немовля,
Бо вже спатоньки пора.»
А маля всміхається
З зірочками грається
Оченята потирає
І в колисці засипає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725316
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 24.03.2017
Спить Єгор хороший,
Спить Єгор слухняний,
Посміхається у сні
І рахує кораблі.
А на щічках ямки,
Носик мій кирпатий,
Спить хороший мужичок
Хлопчик мій завзятий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725315
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 24.03.2017
Частина І
В школі пролунав дзвоник. Олена Миколаївна – вчитель української мови та літератури, світловолоса, русява жінка років сорока взявши повільно зошити 9-А вийшла з класу.
- І коли вона вже нарешті піде? – сердито запитала Марина в Дарини.
- Так задовбала – різко відповіла чорноока Дарина. І чітко перекажи їй, і твір напиши… От Ольга Сергіївна, що викладає в 10-В – супер, і молода і модна і сучасна, і пожартувати може, і на пікнік з класом сходити. Кльово їм, не те що нам, дістала своїми нотаціями, порадами. Та чи вони нам треба, запитала?
Повз дівчат проходила Катька Ушинська. Почувши про що розмовляють однокласниці вона швидко втрутилась у розмову:
- Дівчата , але ж вона не погана людина?
- Авжеж не погана, але й застаріла для нас, зі своїми порадами. І курити для дівчат хоч і модно, але не потрібно, і пити енергетики не для дівчат, і одягатися треба стильно… Що вона взагалі розуміє? В сорок років мамою втрете стає. Зовсім збожеволіла.
- Ну, навіщо ти так Дарино? – образливо запитала Катька.
- А тобі що до того? Жаль цю шкапу чи що? Іди, куди йшла.
- Та й піду, але їй не сорок, а тридцять з хвостиком.
- Ой, тридцять з хвостиком, перекривила Марина, знаємо ми цей хвостик. І прошепотіла на вухо стиха Дарині «Самих у сім’ї троє, от і захищає, голодранка»
Олена Миколаївна зайшла в учительську, поклала на свій стіл зошити 9-А і з усмішкою мовила сама до себе: «Нарешті. Останній день перед декретної відпустки, тепер можна і відпочити».
А вдома чекали справи: діти, яким потрібно дати раду, ввечері перевірити уроки, зібрати до школи, вранці нагодувати, вирядити до школи, та хоч самій не бігти… А ще чоловік, йому те ж увага потрібна. І тільки їй одній потрібно робити все самій: готувати, прасувати, прибирати, шити, все – адже вона українська жінка – а в них, як відомо хоч і не можу, а треба, хоч і не встигну, а зроблю, як не вдень, то вночі, але все повинно бути в належному стані, і ніхто тебе не спитає можеш чи ні. Так майже в усіх, а вона що виняток – думала бентежно про себе Олена. Олена поспіхом знайшла в своїй сумці лікарняний і пішла до бухгалтерії.
- Доброго дня Тетяно Дмитрівно, ось візьміть, будь ласка, лікарняний, із
завтрашнього дня мене вже не буде на роботі.
- Добре, покладіть на стіл, промовила Тетяна Дмитрівна. В мене сьогодні аврал, кінець місяця, закриваю табелі, дурдом…
Олена Миколаївна поклала лікарняний і з подивом вийшла в шумний коридор, і в неї дурдом – не тільки в мене…
Нарешті Олена вийшла зі школи. На неї повіяв прохолодний вітер осені. «Золота осінь" - подумала про себе вона. Яка ж ти гарна, а в мене навіть немає часу ось просто так: походити, подихати, пожити. Все, сьогодні беру дітей та їдемо в парк. Прийшовши додому Олена Миколаївна вирішила нашвидкуруч приготувати обід для сім’ї, поїхати в парк: пригостити білочок горішками, позбирати вогненне листя дерев, порозмовляти з ними про листопад…
Добре, що в неї сьогодні не так багато уроків, але зошити все одно перевірити треба, і завтра занести Ользі Сергіївні, тепер вона буде вести її класи. Та нічого, порозважаюсь сьогодні з дітьми, а вночі перевірю, не вперше ж… Була друга година дня.
На кухні запахло смачним українським борщем, свіжим компотом. На столі сяяли чистим блиском яблука. В дверях пролунав дзвінок. Прийшли Оля і Поля – дівчатка двійнятка, як дві краплі дощу схожі одна на одну.
- Мамо, ми вже вдома – протараторили дівчата в один голос.
- А в мене дванадцять балів з математики – голосно закричала Поля, а у Олі всім – з української мови.
- Так, Поля досить, я вже знаю напевно, що в тебе менше десяти немає, а от Олі важче, тому не потрібно на цьому акцентувати увагу, ти молодець, що заробила дванадцять балів, а для Полі вистачить і вісім – вона теж молодець, зрозуміло? Зростайте дружніми і в усьому допомагайте одна одній.
- Роздягайтеся, в мене для вас сюрприз. Беремо горішки, і йдемо в парк, годувати білочок. Дівчата заплескали в долоні і прокричали:
У парк до білочок! Смачно пообідавши Олена Миколаївна з дітьми вирушили на зупинку. Дівчата, як завжди галасували і на зупинці, і в тролейбусі, і в самому парку: вицокували горішками одна поперед одної, збирали плямисте велике листя кленів, що падало немов з неба прямо під ноги третьокласницям, а Олена Миколаївна тільки милувалася, раділа, що вони просто побудуть втрьох в єдиному спілкуванні з природою. Мама дала дівчаткам соняшникового насіння , вони кидали його на асфальт і біля них зібралася велика зграя голубів, дівчата торкали їх руками і кричали: «гулі, гулі, гарні птахи ідіть, йдіть до нас». Деякі голуби навіть брали зернятка із маленьких долонь дітей, ото було захоплення, яке вони запам’ятають на все життя. Софія Петрівна бачила, що для них це краще навіть ніж атракціони, або ж навіть цирк чи зоопарк. Та в зоопарк доньки Софії Петрівни не дуже полюбляли ходити, бо ж звірят там не погладиш, всі вони сумні – тому що в неволі. Лиш визирають дикими оченятами крізь металеві клітки в чудовий світ, та для них дорога туди лиш мрія. Тут в парку природа поєднувалась з людиною, душа співає з вітром, пахло ялиною і вражав клен осінньою красою листопада. Для міської людини – спілкування з живою природою – то диво! Рідкість. Адже їх оточує лише техніка: ноутбуки, планшети, смартфони, кожен рік, щось приходить нове і незвичайне в світі і суспільстві, навіть кохання людей знаходить в інтернеті, і це вже не диво, а норма. То ж іноді потрібно хоча б на деякий час подарувати собі часточку природи і живої краси, яка оточує нас, а ми її іноді навіть не помічаємо. Ось на такій позитивній осінній ноті приїхали додому голодні, стомлені, але задоволені Софія Петрівна та її двійко дівчат.
- Дівчата! - звернулася Софія Петрівна до доньок. Швиденько вечеряємо і сідаємо за уроки, бо вже восьма година, а до дев’ятої нам потрібно все встигнути зробити: вивчити уроки, зібрати рюкзаки, приготувати одяг, вимитися і в ліжечка, мої принцеси. Зрозуміло? Дівчата галасливо побігли мити руки поперед Софії Петрівни, а вона стомлено переодягалася в домашній сріблясто-білий халат і думала:»Як добре, що я їм подарувала цю мить. Мить спілкування родини з природою, мить радості, турботи і любові. Як я їх люблю, потай милувалася дітьми Софія Петрівна». Повечерявши дівчатка сіли за уроки. З роботи прийшов чоловік: високий, оглядний, років сорока п’яти…… Олексій Олексійович. Ще не скинувши навіть одягу він запитав дружину: -« Їсти є що?»
- Так, стомлено відповіла Софія, мий руки, зараз насиплю. Ця буденність і одноманітність здавалось повільно вбивала Софію, та вона нічого не могла вдіяти. Зростали малолітні діти, ще мав невдовзі з’явитись на світ синочок. А Софії хотілось казки… Якихось незвичайних подій, розумного спілкування… вона ж по-молодості ходила до театру, слухала концерти в філармонії, грала на скрипці . Софія мріяла про щось хороше, тепле і веселе, а чоловік смачно їв червоний борщ і розповідав про свої події на роботі, та вона того не чула, в ритм повторюючи: «так, так» вона думала про своє: світле, чисте, незбагненне зарево мрій. Олексій Олексійович працював на заводі з виготовлення мінеральної води. Його робочий день був по дванадцять годин, і ні про які там театри він не те що не мріяв, а й думати не міг. Тяжка фізична праця, його втомлювала на стільки, що прийшовши додому, він вечеряв, вмикав телевізор, і засинав з пультом в руках у великому старому кріслі, а потім серед ночі вставав, йшов на кухню випити води і лягав вже спати біля дружини. А Софії хотілося справжньої любові, гармонії і тепла. Та в їхній сім’ї цього нажаль не було. Сухість почуттів, щоденна важка праця чоловіка, заклопотаність дружини звели колись прекрасні романтичні почуття нанівець, вони просто жили - і все. Жили – бо потрібно було жити, ростити дітей, думати про завтрашній день… Все було якось сіро, одноманітно, одноденно. А колись мріялось зовсім про інше життя, та то було колись, а наразі Олексій Олексійович повечерявши і сказав сухо : «дякую» почвалав до спальні дивитися новини, він навіть не спитав дочок, як пройшов їхній день, які вони оцінки отримали в школі, він просто погладив обох по голові, поцілував в щічки і промовив: -
- Вчіться, вчіться… Дівчата вчили уроки, до них приєдналася мама. Оля й Поля сперечалися хто з них перший виконав домашнє завдання, в залі було шумно й душно.
- Давайте заспокоїмось, збираємо рюкзаки, і купатись, бо в мене ще є справи, казала вже голосно Софія Петрівна. Мені потрібно ще перевірити зошити.
- Але мамо, наперебій кричали дівчата, ти ж казала, що вже будеш вдома, з нами.
- Буду. Тільки взавтра зранку занесу зошити до школи, і одразу прийду додому. Оля й Поля покричали:
- Ура, зранку йдемо в школу з мамою.
Вечір добігав кінця . Дівчата розмістились на двоповерховому ліжку чекаючи поки мама кожну з них погладить, поцілує, і скаже, що вони найгарніші на світі, наймиліші і найвродливіші її маленькі принцеси-донечки. Дівчатка заснули. Софія Петрівна пішла на кухню, застелила чистою скатертиною стіл, і почала перевіряти зошити. Щось закалатало в серці, а ліків ніяких приймати не можна – подумала про себе Софія. Краще піду полежу з пів години, а потім доперевіряю. Софія лягла спати. В спальні працював телевізор, певно Олексій Олексійович вже заснув. А їй так хотілось, щоб чоловік погладив її стомлені плечі і спину, яка останнім часом пекла безперестанку, але з сусідньої кімнати тільки видно було блимання телевізора крізь тонке прозоре скло дверей гостьової. Їй так хотілось почути ніжні слова від коханої людини, хотілось теплих обіймів і солодких цілунків. Великі сльози скотились на тонку ковдру, під якою було прохолодно, Софія надумала взяти щось тепліше, та їй вже не хотілося вставати…Чоловік жодного разу не запитав дружину, чи їй хочеться якихось смаколиків, чи просто червонобоких яблук, чи під осінь солодкої малини, чи запашного меду, обіцяв купити великого кавуна, та так жодного разу і не купив, навіть дітям, чи то не було коли, чи жалів грошей, того Софія не могла збагнути. Софія Петрівна, все що заробляла, те і мали її діти: і одяг , і поїсти, і заплатити за навчання. А на декретні кошти пообіцяла дітям придбати ноутбук. Софія так втомилася від безкінечних кредитів на меблі, техніку, все це тяглося роками, і здавалось ніколи не закінчиться. А Олексій Олексійович платив за квартиру, іноді міг виділити якісь гроші на одяг, іноді допомагав дружині погасити якісь кредити, коли вона вже не могла оплатити, а так його ніби нічого і не стосувалось. Він жив для себе, а вона – для дітей. На світ мав скоро з’явитись хлопчик. Останнім часом Софія часто думала про те, яке забезпечення вона зможе дати трьом дітям. Адже їх всіх потрібно буде гарно зодягти, у них у всіх трьох будуть якісь свої потреби, зацікавленість чи то спортом, чи мистецтвом – а на це все потрібні кошти, та навіть дати всім трьом вищу освіту – це вже в наш час золота мрія. Та зненацька її осяяла крилата думка:»Якщо Бог дав мені цю дитину, то дасть і сил і достатку її виростити».
Частина ІІ
Коли Олексій Олексійович вимкнув телевізор була північ. Він тихесенько зайшов у кімнату, де вже спала дружина. Відкинув ковдру, поцілував Софію в щоку, та вона була холодна, як лід. Він торкнувся шиї – і застиг, пульсу не було. Пробігся руками по всьому тілу – холодне і німе. Торкнувся живота – тиша. В нього на лобі виступив піт, руки почали трястися, схвативши трубку від стаціонарного телефону, він почав викликати швидку допомогу, забув номер, потім якось інтуїтивно набрав , і запинаючись мовив: «Напевно, моя дружина мертва, але ж вона була вагітна».
Лікарі констатували, що серце жінки перестало битися, десь години за дві, як це помітив чоловік, тобто о десятій вечора. Та якби Олексій Олексійович побачив одразу, що дружині погано, викликав швидку, то ймовірно дитину можливо було б урятувати.
Дівчата міцно спали. Від під’їзду повільно від’їздила швидка карета, в кухні сидів поліцейський, і оформлював документи належним чином. Олексій Олексійович курив біля столу, струшуючи попіл в формочку для випікання тістечок. А на підвіконні лежали зошити 9-А, які мала вранці занести Софія Петрівна до школи.
На дворі падав перший лапатий сніг, тонко стелився білим сріблом по верхів’ям дерев, тихо кружляв попід вікнами, ніби стукав своїми прозорими пальцями, і манив на вулицю. У вікна заглядали жовті ліхтарі. Життя продовжувалось… в її дітях, в принцесах, яких вона так любила…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724388
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2017
Дерева сплять і спить трава,
Під снігом білим і пухким.
Гуляє в сніжки дітвора…
На ковзанах і на санчатах
Летять з гори немов птахи
І розлітаються в усмішці
Дівчата й хлопці школярі
Кидають один в одне сніжки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718181
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 14.02.2017
Ти пахнеш молоком і радістю
Моє маленьке немовля
А сірі очі мов із подивом
Питають : - Хто для тебе я?
Для тебе я – тепло і ласка,
Колиска добрих сподівань,
І ранок й день – для тебе мама,
І перший погляд й перше слово
Усе для тебе я віддам.
Тихо сопеш на лівому плечі
І серце розривається від щастя
Я вдруге мама в світі, у житті
Прекрасного жар-птаха упіймала.
Хто думав, хто гадав - ніхто
Та мріяла,щоб два сини зростали
Як в лебедя я маю два крила,
Що зранку мене в небо підіймають.
Ростіть мої хороші, золоті
Навчатиму вас милості й любові
А що найголовніше на Землі
То вам самим вже обирать дорогу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718180
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 14.02.2017
Дарина зайшла в двір. Зі снігового замету сонно посміхалася стара груша, немов казала їй: "Нарешті прийшла!" Сумно гойдалася на вітрі своїми маленькими ягідками калина, немов промовляла: "Запізнилась."
- Як я довго тут не була, – подумала про себе Дарина, - напевно років з п`ятнадцять. Колись приносила квіти на перше вересня, ще одразу після закінчення школи, а потім … забулося, ніколи, не до того. Молодість, кохання, навчання у виші... Правду казала вчителька Віра Петрівна:
- Не будеш ти ходити до мене, ніколи буде.
І звідки вона знала? Тривожно і соромно було натискати кнопку дзвоника. А сніг і вітер підштовхував в спину, ніби промовляючи холодними білими вустами:
- Прийшла, то заходь, чого ж стояти?
Коробка з цукерками впала на поріг, тортик перекосився в руках, Дарина зібралася і подзвонила.
- Хто? – спитав приємний молодий голос за дверима.
- Доброго дня, з Різдвом Вас. Я, Дарина, колишня учениця Віри Петрівни.
Двері швидко відімкнули. На порозі стояла жінка років сорока, світловолоса, середнього зросту, і дуже схожа на Віру Петрівну.
- Здрастуйте, дуже рада, що Ви пам`ятаєте про маму.
- Я довго намагалася прийти, та все ніколи: сім`я робота, діти, а тут, знаєте, свята, вихідних багато, малеча підросла, ось і надумала, до Вашої, я так розумію, мами. Ви дуже схожі на неї.
- Так, я її донька - Тетяна Василівна.
Дарина посміхнулась.
- Дуже рада з Вами познайомитись.
- Не знаю, чи наше знайомство принесе Вам радість, бо… мами вже рік як немає.
Великі сльози застигли в очах Дарини… Дарина тепло обійняла доньку Віри Петрівни і щиро промовила:
- У Вас така хороша мама була, я хоч і довго не приходила, але всі ці роки часто згадувала її: скільки в її руках було тепла, коли вона нас школярів обіймала, скільки в її словах було любові, коли пояснювала шкільний матеріал, скільки в серці було добра. Ви знаєте, Ваша мама була дійсно вчителем за покликом, бо не завжди душа переплітається з довершеністю розуму…
- Дарино, коли мама помирала, вона казала, що Ви прийдете, вона це передбачила і відчула. Вона Вам просила передати листа, проходьте в хату, бо на веранді прохолодно.
Дарина хутко попрямувала з просторої веранди до хати. Вони зайшли в знайому вітальню, в кінці якої стояв великий дубовий стіл, накритий зверху склом, і Дарина, запинаючись, запитала:
- Скажіть, будь ласка, а під склом ще залишились фотографії?
- Так, - відповіла Тетяна, шукаючи листа в старій високій шафі. - Я нічого не чіпала, все залишилось, як при мамі, вона не любила пересувати меблі, не любила, щоб чіпали її речі, якщо хочете, можете підійти і глянути.
Дарина підійшла до столу… Так, під склом були різноманітні старовинні світлини, починаючи від 19 століття і до наших днів. Тут ніби виросло родове дерево сім’ї Віри Петрівни: від її прадідів і прабабусь до далеких родичів по материній і батьковій лінії, від давнини і до сьогодення, до сучасності, до її найближчх людей: чоловіка, дітей, онуків.
- Так, я деякі світлини пам’ятаю, - звернулася Дарина до Тетяни Василівни, - але тут не було давніх фото, дуже незвично і гарно.
- Так, - відповіла Тетяна, - раніше мама тримала на столі лише наші дитячі світлини: мої, моїх дітей і чоловіка, а згодом вирішила зібрати всю свою рідню, щоб передати нам у спадок історію нашого роду. Мама почала переписуватись з троюрідними сестрами з Варшави, познайомила мене з далекою ріднею.
- Ой, до речі знайшла листа, тримайте, - приєднуючись до Дарини, промовила Тетяна і почала показувати гарних молодих дівчат у довгих сукнях з круглими комірцями навколо шиї і білими манжетами на зап’ястках. Високо зачесані коси відкривали вродливі очі кожної дівчини по-своєму незбагненної, з далекої вічності. Одна з дівчат, напевно найстарша, сиділа на високому стільці з вирізьбленою спинкою, а двоє інших - з боків, лагідно обіймаючи сестру за плечі. Дарина довго дивилась на світлини, не питаючи, адже це було б неввічливо. Мить пам’яті потрібно поважати, бо поспішати вже нема куди…
- Вибачте, що порушила Вашу гармонію і спокій, візьміть краще торт і цукерки, - ніяково подала пакунок Дарина. Вона вся чомусь зіщулилась, чи то від смутку, чи то від спогадів, а можливо тому, що не встигла побачити свою любу вчительку. Дарина, міцно тримаючи лист, мовила:
- Ну, я піду, а ви з дітками почаюєте, пригадаєте вашу маму і бабусю…
- Та, залишайтеся ще на годинку, дітей поки що немає, пішли на ковзанку, скоро мають прийти, познайомитесь.
- Ні, Ви мені тільки скажіть, де похована Ваша мама.
- Так, - лагідно промовила Тетяна, - зараз вам напишу: сектор № 11 на нашому кладовищі, на вулиці Одеській. Тетяна сумно протягнула маленький папірець Дарині.
- От і все, – промовила сумно Дарина, - провідала… Можна, якщо Ви звісно дозволите, забрати лист на згадку.
- Авжеж, - знизала плечима Тетяна, - він же адресований Вам.
- Я піду, – стомлено мовила Дарина.
- Добре, можу дати Вам свій мобільний. Коли буду їхати до мами в поминальні дні, можемо поїхати вдвох.
- Ні, - відповіла Дарина, - я хочу побути там одна, мені потрібно попросити у Віри Петрівни вибачення. Я не сумлінно виконувала свою обіцянку часто приходити, я не приходила взагалі… Лист у руках був зім’ятим і вологим від мокрих рук Дарини, їй хотілося швидше його прочитати, і лише коли двері гарної оселі закрилися, вона розгорнула листа:
Доброго дня чи вечора, моя люба Даринка!
Я знала, що ти прийдеш, і на всякий випадок написала тобі листа, бо раптом так трапиться, що ми більше не побачимося.
Колись ти приходила і не застала мене, лишила жовті хризантеми. Знала, що то була ти, моя найкраща учениця, моя розрада і посмішка. Зі свого великого досвіду достовірно знаю, що дітей не можна ділити на кращих і гірших, але ж серцю не накажеш, воно не підвладне ні розуму, ні мріям, ми не можемо ним керувати. Серце керує нами, і тільки коли воно зупиняється – не стає і нас.
Я добре знаю твоє серце і твою душу, і прошу, не хвилюйся, що так сталося…
Так вже склалося в житті, що доля жінки – це доля доньки, дружини, матері, сестри, і на якісь особливі справи часу не вистачає. Ми віддаємо себе сповна родині, не просимо нічого взамін. А особливо українські жінки, які все своє життя посвячують дітям, онукам, чоловікам. Я теж так прожила: школа, сім’я, хвора мати і діти. На себе часу ніколи не було, лише тільки мрії… Пам’ятаєш: Брюге, Амстердам... ММені подруга висилала і запрошувала в гості, та де там, не було на кого залишити маму, а на разі, і мами немає, і світу не побачила. Тому не плач, і не турбуйся. Одне тебе прошу, якщо в тебе є якісь мрії – здійсни їх, і ти будеш щасливою людиною. Нехай буде у тебе все добре, а в моїй пам’яті ти навіки залишишся хорошою білявою дівчинкою, в серці якої оселилась доброта…
Всього тобі найкращого, моя люба…
Віра Петрівна.
В повітрі кружляв лапатий сніг, лист весь промок і зім’явся. Дарина склала його вчетверо, і, вирівнявши холодною долонею, поклала до сумки. Сльози застигли у її великих зелених очах, і вона розгублено промовила сама про себе: "Так, я жінка, але, якби повернути час назад, напевно, вчинила б інакше".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708417
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2016
Твоя мама була
добра і ласкава.
Так жаліла Вас
із братом - соколят,
І коли її сердешної не стало,
Зник комфорт із сонячних
кімнат.
Не запахне пирогами
в світлій кухні,
І росток не проросте
від теплих рук,
Посміхнеться лиш на фото
біля шафи.
Й не поправить
на Світланочці фартух.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701920
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2016
Найкраща в світі
є сестра у мене.
Найкращий «друг»
і захисник думок.
Моя поранена калина
в лузі,
Моя синичка взимку
за вікном.
Завжди до тебе
лину я душею,
Горнуся, мов тополя
на вітру,
Боюсь зламати віти
в буревіях,
Та знаю, що ти
поряд завжди є.
Ніколи ти не зрадиш,
і не вколеш,
Твоє тепло, немов
весняний день.
До тебе шлях, немов
в блакиті ранній,
що пахне свіжим
вітром через гай…
Роки пливуть, мов
лебеді в озерах,
У світі серед сліз,
поміж пісень…
А мене Бог благословив
сестрою,
Що я знайшла сама
серед людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701912
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.11.2016
Дітки, такі різні і хороші,
Дітки, наше сонце і весна.
Мамина усмішка й очі тата,
Відзеркалення тепла й добра.
У садочку радісні й щасливі,
В школі більш дорослі і прямі,
Як же швидко ви зростете
нам на диво,
Крилами взмахнувши вдалині.
Колись залишите рідну хату,
Колись поцілуєте мене,
Скажите лише:
- Пробачте, мамо,
Ми приїдем скоро до вас ще.
І спливе сльоза в старечих думах,
Та цього вам не побачить. Ні.
Будьте, діточки мої, щасливі!
Я на вас чекатиму в весні.
Коли трави вкриються знов шовком,
Коли бджоли в квітах загудуть,
Сонце вмиє вікна чистим блиском,
І хтось в шибку стукає мені:
- Відчини, бабусю, це ми онуки:
Твоя Сонічка і твій Максим.
Привезли тобі запашну булку
І букет тюльпанів повесні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701091
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2016
Ти знаєш весь світ, але як?
Ти знаєш всі води і суші.
Ти знаєш де був астронавт,
І мови ти знаєш, як букви.
І як же в твоїй голові
Стільки величезних захоплень
Цікавлять далекі планети, світи
І де є життя просторе...
Звичайна людина ти
В великому гарному світі
Будуєш будинки, мости
Не знаєш слова «Не вмію»
Захоплена я тобою
Людина гарна й свята
Та тільки живи мольбою
Щоб в світі царила весна
Живи без війн і злоради,
Живи для інших – в добро!
Співай, малюй, будь крилата!
Пануй у світі і веснуй,
Навчай, люби, будь щаслива
В промінні світлого дня
І хай твоє серце ніколи
Не знає чорного зла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701090
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.11.2016
Ой, ой на горі та й шуміли явори,
Ще й зозуленька кувала
Малих діток звеселяла.
Ку-ку дітвора
У піжмурки гралася.
Де Настуся заховалась
За бузком, чи за дубком?
Ой липа шелестить
Що ж вона співає?
А Василько на узліссі
Настусю шукає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697824
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 31.10.2016
Україночки – дівчата,
Україночки – дівки
Українки – господині
Українки – я і ти.
У вербі мати купала,
А бабуся витирала,
У любистку коси мила,
А сестриця розчесала
І вінок з квітів наділа.
Вся голівка в маківках
І в блакитних стрічечках,
І сміється в ластовинні
В щасті донька і внуча
А бабуся вся у сонці,
Зачарована й свята.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696813
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2016
-Що буде?
- Буде добре все!
Хмарин крилатий погляд,
Давно вже сонце відпустив,
Щоб посміхався серед нив
Косий промінчик поряд.
-А дощі будуть?
-Будуть.
Рясні, вологі, теплі.
-А сніги будуть?
-Будуть:
Розкішні, білі і легкі.
-А блискавиці?
-Будуть!
Не бійся їх ніколи,
Бо це життя мій друже.
У ньому зливи й сонце,
Сніги і заметілі.
А ми – лиш гості милі
В блакиті синьокрилій,
В обіймах вітру й степу
На цій Землі Планеті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696811
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.10.2016
Я цілюща і розкішна,
Благодатна, запашна,
І збирають квіт мій люди,
Щоб хвороба відійшла.
(Липа)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695424
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 19.10.2016
Часто росту біля ставу і поля
Пухом укрилась навколо трава,
Я захищаю від вітру і спеки,
Бо вже занадто висока й струнка.
(Тополя)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695423
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 19.10.2016
В июльский летний жаркий зной,
Летала муха над водой.
Мушка над водой летает
А лягушка наблюдает.
Говорит лягушка мушке:
"Подлетика ты ко мне,
Расскажу о стрекозе,
О кузнечике и комаре"
Чорная муха быстро подлетела
Возле лягушки на листочке села
И говорит лягушка
Мушке на ушко:
" Вот вчера в такую же жару
Вижу я подругу стрекозу
Спрашиваю, как подруга
поживаешь?"
А она лицо слезами умывает.
" Знаешь, дни мои згасают
Знаешь, скоро птицы улетают,
Скоро листья пожелтеют,
Скоро тучи потемнеют.
Осень скоро к нам прийдёт,
Дождь холодный принесёт,
Хочу солнца,
Хочу тёплых дней,
Не хочу я ветра и дождей".
"Вот так улетела от меня стрекоза,
И увидела я братца-комара
Он мне ту же песню спел
Потом кузнечик подлетел.
С кузнечиком о осени поговорили,
Немного мы с ним пошутили
Вдруг, засмеялася лягушка
Я тебя спасу от осени, мушка
Кузнечика от осени я уже спасла,
Вот жалко улетела стрекоза..."
Тут муха на лягушку посмотрела
И поняла, какую песню ей лягушка пела.
Быстро хотела муха улететь,
Но ей от лягушки не успеть.
Лягушка, на лету схватила мушку
Своим липким языком…
И облизалася тайком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693570
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 10.10.2016
Купила баба на базарі
маленьке порося.
По дворищу ще й дибало гуся,
Декілька курок і качок,
В хліву стояв чорнесенький бичок.
Порося бігало в дворі,
Та вже й чимале підросло,
Та таке бойове було,
Що з'їло в гусака крило.
А то колись повз хату йшла сусідка,
Та в кошику смачненьке щось несла,
Хазяйка часом тим воду несла.
Противне порося і тут не встерегла…
Як побіжить та до сусідки,
Все хоче кошика дістать.
Крутилась бідна та сусідка,
Перечипилась, та й не встать.
Біжить хазяйка боронить:
Сусідка у багні лежить,
А порося все вже поїло,
Лиш кошик на рилі висить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693559
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 10.10.2016
Ніч. Попід будинками простягалося тяжке, голосне виття. Люди моторошно виглядали з вікон, великі, старі ліхтарі освітлювали всі вулиці міста, та нічого незвичного ніхто не бачив. Виття доносилось з-за міських полів і лунало всім містом. По черзі відкривались і закривались квартирки вікон, люди лягали в свої холодні ліжка, і намагалися заснути, чи то просто лежати: хто затискаючи долонями вуха, хто молячись безперестанку, дехто наспівував свою улюблену пісню, щоб відліктися, а інші просто брали бірюші, і засипали. Кожен заспокоював себе, як міг, лише б не чути уїдливого стону зомбі. Так, це був зомбі… Він вилазив з під землі, жадно розгрібаючи її пласти, і довго лежав на купі землі перемішаної з чорним налиплим піском на понівечене обличчя і тіло. Зомбі жив в темних тунелях землі, прориваючи їх щоденно, а вночі, коли його ніхто не міг побачити, вилазив подихати чистим повітрям, і побачити повний місяць, і безмежне небо всіяне білими зірочками.
-Земля, … - прошепотів Зомбі, сам до себе, яка ти гарна згори, я хочу по тобі ходити вдень, як люди, а не задихатися твоїм пилом зсередини, я хочу бути вільним, як ти.
Пахло осінню і опадаючим листям, а він лежав у земляній багнюці, з широко відкритими очима, і дивився у небо. Він – монстр-людина, один і безпорадний, мов ранений звір кричав щоночі. Зомбі стомлено піднявся, витягуючи з тіла колючі устюки від пшеничного поля і побрів хитаючись до лісу. Перейшовши широке поле, він впав у густу траву, і довго жадно вдихав її аромат.
-О, як ти пахнеш життям, - сумно промовив Зомбі, і почав гладити її корявими пальцями. Живи! Живи! Живи! Висока трава тихо шелестіла на вітрі, ніби відповідала:
- Дякую.
Спочатку він хотів її вирвати з корінням, щоб вона засихала так само як він, але потім вдихнувши її соковиті солодощі життя, лише дихав і гладив тонкі травинки лісового узбіжжя.
Зомбі мріяв знайти своїх, вони ж мають десь бути, він не може бути одним таким. Десь має бути місто для таких «ні живих, ні мертвих», не зрозуміла сутність з розірваною душею і киплячим мозком… Йому снилися такі ж сутності, як він, такі ж понівечені тіла, які йшли до глибокого моря, дикими зграями входили в прозору воду, і потім щезали під блакитними солоними хвилями. Але де ж те море? Куди йти він не знав, і чи є насправді те місто, велике і небезпечне, з жовтими проблисками сонця, де буває день і ніч, а не таке життя, як наразі, лише ніч його супутниця, а день, йде в небуття, то лише його спомин і бувша радість. Він не буде більше в самотності вити і скиглити, він теж буде щасливий, хоч і Зомбі. Він теж має право на життя, адже він живе, хоч і понівечений, згорблений і страшний. Так і жив Зомбі, моторошно вночі завиваючи і прямуючи через ліси, степи, по колючим заростям вперед, ховаючись ночами під землю від людей, і вдихаючи золоту природу лише поночі. Йому не хотілось так жити, він хотів належати до світу живих, або мертвих, а не в просторі між життям і смертю, між двох світів, між двох матерій… Світ під землю – серед хробаків і плазунів, і світ – на землі, серед людей, квітів, могучих дерев, даруючи смачні, соковиті плоди, на які лиш дивився Зомбі, і на сухих вустах вже не було відчуття солоду, спраги і життя. Він рвав на собі шмаття одягу від злості, і все ж кожної ночі прямував вперед, ніби його хтось вів за руку, чи він йшов за голосом, сам того не відаючи, Зомбі робив правильний вибір. Це був вибір на життя.
Частина ІІ
Неподалечку Азовського моря у великому будинку одиноко жив колись видатний учений, а наразі просто пенсіонер Микола Іванович Пилипенко. Колись він працював в науково-дослідному університеті, та його за занадто довершену думку, звільнили. Дисертації були спрямовані на тему: «Елексир молодості», «Крах старості» та «Вічне життя» все це було все це було зведено нанівець безглуздими ідеями літньої людини і колеги ніби з жалості і пошани відправили вченого на «гідний», заслужений відпочинок. Відтоді Микола Іванович ніби відрікшись від людей живих, вирішив допомагати людям між життям і смертю, які вірили в нього, і сходились з усіх кінців світу у велику сіру будівлю, що возвеличувалась над синіми хвилями Азовського моря. До нього приходили всі, хто тільки міг дійти, і він допомагав хворим, відкриваючи двері всім, окрім своїх «друзів-вчених», які його спочатку зрадили, а потім, як в`юни почали злазитися до його оселі. Та він лише мовчки зачиняв перед ними сталеві двері високого забору.
Микола Іванович не міг вибачити, що його визнали душевнохворою людиною, а не генієм. Для нього вони давно померли – всі. Один до єдиного, ті коли нещодавно сиділи з ним поруч, і пили чорну міцну каву, радились, а потім викинули його за борт велетенського пароплаву, - під назвою життя. Бо наука – то було для нього все: ніби сім`я з дружиною і дітьми, ніби квітуче кохання, неначе життя в Едемському саду, а в нього взяли і все доним поштовхом відняли: сім`ю, життя, і кохання, залишивши йому лише кошти в банку, на які він купив будинок біля моря, що стояв далеко від населеного пункту, обмежений від цивілізаційних процесів, та йому було не до того… У Миколи Івановича була домашня бібліотека, що займала три великі кімнати з книгами від підлоги до стелі, на високих дерев`яних стелажах, з виїзною драбиною для зручності, з яскравим освітленням, це було його багатство, накопичене на протязі всього його життя. Грошей на відлюдне життя в професора було теж достатньо, він навіть тримав помічницю, яка допомагала йому: купувала речі, медичні засоби, варила, іноді прала за бажанням, та головне її завдання було приносити щонеділі наукові журнали, в яких друкувався список виданої нової літератури, статті по біології, медицині, нобелівські лауреати, їх розробки, одним словом все те, що стосується науки. Микола Іванович щедро платив своїй помічниці, бо мав великі заощадження за все своє життя і пристойну пенсію, та й помічниця була в цьому дуже зацікавлена, адже її вигнали з того ж самого університету, як І Миколу Івановича, бо вона відстоювала його думки, дії, погоджувалась з ним в усьому, бо вважала його «великою» світлиною вузу,бачила його гострий розум і добре серце. Дівчина на ім`я Ліза не завершила навіть першого курсу, але сподівалась, що вчений сам здатен її вивчити, і без всякого вузу, та Микола Іванович відмовляв її від такого рішення, неодноразово наголошуючи:
- Вступай до іншого вишу, я не можу дати тобі все, я знаю тільки один відсоток з мільйону, а ти будеш знати два відсотки, якщо повернешся обличчям до науки, іди Лізо і вчись, мене можеш тільки навідувати. Дівчина довго сперечалась, та все-таки через час послухала видатного професора, повернулась до навчання, і Микола Іванович завдяки своїй помічниці, знав всі досліди в науці, про все, що діється в світі, він ніби жив в суспільстві, не доторкаючись до нього крізь тонке скло протиріч… Ліза була для Миколи Івановича помічницею в усьому: у науці, в повсякденному житті,це був єдиний йому друг, який залишився з попередньої призми життя.
Професор не визнавав інтернету, вважав, що там багато не перевірених факторів, не мав мобільного телефону, знаючи якої шкоди він завдає здоров`ю. В нього був стаціонарнарний телефон для зв`язку з навколишнім світом, він переглядав новини, і цікаві передачі по телевізору, і ще купив пралку – це все що було в нього з техніки. Микола Іванович навіть не користувався холодильником, він розповідав Лізі про фреон, який там знаходиться, про його шкідливий вплив на організм людини. Та й пралкою він не користувався, це було суто для Лізи, яка раз на тиждень збирала всі брудні речі в будинку професора, закидала їх до пралки, щоб за дві години все було чистим і випрасуваним. Ліза була сучасно дівчиною, для нього було б приниження, не мати тих речей, які потрібні не тільки йому, а також Лізі, адже Лізон, як він її полюбляв називати була йому, як донька. Ліза була його помічниця, учениця, розрадниця і друг, а не домогосподарка(як деякі вважали), адже суспільство бачило, як дівчина, щотижня навідувала професора, та й взагалі в нього жила, по розмовам маленького містечка К. Якщо вона і хотіла, щось допомогти професору, то була її самостійна ініціатива, і ніхто її до того не примушував, просто їй було боляче дивитись, що він одинока, похилого віку людина, і того ж самотня.
Широко билось море о піщані береги Азовського моря. Сонце спало на білій
знетомленій хмарині, що вже збиралась прощатися з літнім радісним днем і наближалась до сизого вечора, що зрів під вербою чекаючи свого часу. Зомбі тягнув довгі покручені ноги, що волочились по теплому, поринаючому в сон піску. Вечоріло. Зомбі обдививсябезлюдний берег моря і помітив на ньому лише єдиний на півострівці двоповерховий сірий будинок, який височів серед солоних теплих хвиль, сутенівшого вечора, а білокрилі чайки вкривали весь його трикутний дах, який здавався вже не сірим, як вся будівля, а ніжно-білим в живих переливах пташиного щебету. Зомбі хитаючись прямував до води, щоб попливти на одинокий острівець, який ніби манив його до себе. Чому? Він і сам того не знав. Його нічого не лякало. Зомбі ніби щось туди тягло, звало, і він йшов на внутрішній голос якому був покірний немов слуга хазяїну.
Підійшовши до воріт, Зомбі легко пройшов крізь них так як вони були відчинені. Згодом він увійшов до веранди, яка сяяла блиском довгих вікон від стелі аж до підлоги, її широченні вікна немов рипіли від блиску, що переливавсь в передвечірній зорі сонного сонця. Микола Іванович спав у вітальні з книгою на колінах, в руці був простий олівець гарно обточений з блакитною гумкою зверху, яка нагадувала співучого птаха. Зомбі підійшов до крісла глибоко дивлячись у вічі професора і прошипів:
-Хочу жити…
Професор мляво прокинувся та коли побачив біля себе Зомбі зніяковів ухиляючись вліво запитав:
-Ви хто?
-Зомбі, хіба не бачиш?
Гливка спина Зомбі стікала на широкі плечі професора, які наразі здавались вузькими і маленькими. Професор весь зіщулився і ніби вріс в крісло.
-Зомбі, це неможливо…
-Як бачиш можливо, шановний професоре, чи не так?
-Звідки Ви мене знаєте?
-Все це мені снилось, щодень і щоночі і я ішов до Вас. І нарешті знайшов. Ви мені допоможете? Адже у Вас є те, що допоможе мені знову стати людиною. Або краще вмерти, ніж так жити. Допоможіть, прохав Зомбі. Очі його були закочені під лоба, руки теліпались немов листя на тонкій деревині, із вуст тхнуло..
Професор осмілівши раптом мовив:
-Відійди, мені потрібно встати.
Зомбі відійшов в бік. До кімнати увійшла Ліза, і злякано глянула в бік Зомбі. Він насторожено промовив:
-Я нічого Вам не зроблю. Допоможіть мені.
Ліза зрозуміла в чому справа, і мовчки глянула на професора. Професор стоячи біля великого червоного крісла мовив до своєї помічниці:
-Лізо внеси червоний еліксир, з мого кабінету, він стоїть в шафі, на першій поличці зліва. Спробуємо, можливо і станеться диво. Ліза швидко вийшла.
Професор звернувся до присутнього:
-А не боїтеся?
- Я всеціло Вам довіряю, гірше чим є, бути не може. Микола Іванович чухаючи густу сиву чуприну відповів:
-Так. ( А сам подумав – що ж з цього вийде, аби ж самому знати.) Це ж експеримент - наслідки можуть бути різні. В двері забігла Лізон з маленькою скляною баночкою в руках, в якій була яскраво-червона рідина.
-Ось, стривожено промовила дівчина подаючи баночку Миколі Івановичу.
-Дякую Лізо, можеш йти займатися своїми справами, на сьогодні ти вільна. Ліза тихенько прикрила двері з іншої сторони і в відлунні було чути, як вона пішла довгим коридором до інших кімнат.
-Ну що, приступимо? – звернувся професор до Зомбі.
-Прошу, Вас, мені потрібно дещо Вам сказати. Я повинен Вас попередити, що не гарантую стовідсоткового успіху, навіть не знаю, що, і як буде, тому маю спитати: Чи готові Ви на експеримент? Наслідки можуть бути різні. Більше професор не казав нічого, видно було лише, що він про щось думав( можливо він перетвориться ще в гіршого монстра, ніж є). Зомбі лише понуро опустив голову.
-Добре. Мужньо мовив професор, спочатку я дам Вам пігулку снодійного і одразу ж випиваєте еліксир. Ви повинні проспати дев’ять годин… До речі, як Вас звати мимохіть запитав професор :
-Семен – прохрипів у відповідь той.
-Так от, мовив далі вчений проспавши дев’ять-десять годин, Семен, Ви повинні по моїм розрахункам прокинутися здоровою людиною. Та професор дав в долоні Зомбі не тільки снодійне і еліксир, а ще й ліки при яких частково втрачається пам’ять, всі передостанні з життя людина ніколи не пригадає. Зомбі нічого не розпитуючи випив дві пігулки, запив стаканом прохолодної води, потім тремтячими руками підніс червоний еліксир до вуст і промовив:
-Я так довго до тебе йшов… життя.
-Випивши всі ліки Зомбі сів на старовинний диван, який стояв під стіною. На стіні в усю велич була намальована картина : молодий сад, повесні весь в зелені і сонці. З картини немов віяло теплим весняним вітром і шелестом трав. Зомбі дивився на неї хвилин зо три, а потім солодко впав в сон на м’якому дивані. Професор вийшов з кімнати, і голосно почав кликати Лізу:
-Лізо ти де? Ліза спускаючись з другого поверху відповіла:
- Я поливала квіти, бо ж три дні, як не политі Ваші улюблені калачики. Ви бачили вже почали цвісти. Професор ніби не чув…
-Лізо, ходімо вип’ємо чайку.
-А як же Зомбі? – стривожено запитала Ліза.
-Та нічого, спить. Завтра побачимо. Професор сів в їдальні, Ліза принесла чашки з чаєм на металевому підносі, посередині в маленькій тарілочці був налитий мед.
-Лізо, принеси будь ласка цукру, ввічливо попрохав професор.
-Та ж Ви не любите з цукром.
-Не сьогодні Лізо, щось мед мені не до смаку сьогодні. Завтра Лізо мед, завтра…
-Ліза пішла за цукром. Професор швидкоруч кинув пігулку в чашку Лізи, він боявся, якщо в нього все вийде, і Зомбі дійсно прийме людську подобу, Ліза не втримає таємниці, це ж сенсація. А що потім? Звісно йоготоді не будуть вважати божевільним, але і не залишать в спокої, а Микола Іванович цього не любив. Свобода для нього була найціннішим дарунком долі, і він її не проміняє ні на яке визнання.( Він знав, що його будуть переслідувати репортери, поліція, понаїздять всі “друзі”-коллеги, начнеться повний безлад, та й життя не повинно бути вічним, на то й воно і життя, щоб жити, робити помилки, вчитися виправлятися, усвідомлювати свою правоту і провину, вчитися, допомагати іншим, хворіти, щоб співчувати, любити, поки є час, страждати, веселитись, і врешті-решт померти. Професор звик до тиші, спокою, відлюдності, і йому це подобалось, іншого він і не прагнув. Коли все життя знаходишся в постійному русі, оберненості, то іноді хочеться і відпочити. Та й навіщо комусь доказувати, що він винайшов, кому це потрібне, всеодно з цього нічого доброго не вийде, в цьому Микола Іванович стовідсотково був впевнений. Нехай існує життя і смерть, так, як існує день і ніч. Професор випив з Лізою теплого духмяного чаю, і стиха мовив:
-Я піду відпочивать Лізочко, бо дуже стомився. ( А ліза про себе подумала: так, він щось “здає”, вже Лізочкою називає, а не Лізон)
Микола Іванович чекав ранку. Коли він зайшов до вітальні, то на його канапці спокійно спав вже не Зомбі, а звичайний юнак, з білим усміхненим обличчям уві сні, і руки вже не звисали до підлоги, а обіймали маленьку, жовтеньку подушечку, на дерев’яних більцях канапки. По щоці старого чоловіка сплила тепла сльоза. «Дякую тобі Господи і прости, що порушую твої заповіді» – подумав про себе професор». Із самого ранку в дім професора вихрем влетіла Ліза з книгами, спілими персиками і запашним гарячим хлібом.
-Лізон, чому ти сьогодні так рано? – з подивом запитав професор.
- Ой, мені такі дива наснились, що швидше хотіла про все розповісти Вам. Виявляється професоре, Ви оживили Зомбі.
-Та невже? – з подивом запитав професор.
- Так, впевнено почала доказувати дівчина. Так.
Професор лише почухав потилицю, подумавши про себе – видно не розрахував масу тіла, потрібно було півтори пігулки всипати, а не одну, напевно старію…
-Микола Івановичу - знову галасливо розпочала Лізон:
-А що то за хлопець спить на вашій улюбленій канапці у вітальні?
- А то, мій пацієнт – змахнув професор рукою…
- Жаль, всміхаючись відповіла дівчина, я думала Ваш колега. Цікава постать доречі.
-Можеш познайомитися, коли прокинеться, а то ми вчора допізна були з ним зайняті.
-А що з ним? – поцікавилась Ліза.
-Втрата пам’яті.
-Такий молодий і…
-А чому це з ним сталося?
-Я думаю, що психологічний злам, пам 'ятає, а поруч і рідні немає, щоб спитать.
- Практикуйся, може ти щось виясниш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693175
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2016
Весёлая роскошная
Оксана
На мир с окна
смотрела своего.
Печаль-тоску
давно в узлы связала,
И в жизни
не боится ничего.
Посмотришь на неё,
душе приятно.
Котёнка держит
ласково в руках.
Ему в её объятьях
тихо, сладко,
Пусть свитер
папиросами пропах.
В ушах нет серьг,
Колец на пальцах
нету...
Простая красота
боготворит.
Я не прочту
той тайны и секрета,
Но доброта в её
глазах царит.
Пусть и с женатым
ты рассвет встречаешь,
Пусть выпьешь пива
где-то в кабаке,
Но ты вокруг тепло
и радость даришь,
Как-будто, вижу я тебя
в венке.
Венок ромашек,
синих василёчков
Падёт на пряди
крашеных волос.
Ты не считай своих
годов-годочков,
Покрепче обними
родную дочь.
И улыбнётся ласково
Татьянка
Тебе в ответ терновым
цветом глаз.
В ответ ты скажешь:
- Ах ты, обезьянка!
Давай прочту тебе
я стих о нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693164
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.10.2016
Навесні я – наречена
В квітах білих, в пелюстках,
В червні - соком наливаюсь,
Пригощаю горобчат,
І малих дівчат й хлопчат.
(Вишня)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692746
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 06.10.2016
Я могучий і кремезний,
Як козаки в давнину,
І без їжі не залишу,
Я звіряток у ліску.
Славлю рід я український
І в Холодному Яру
Вічна пам'ять козакові
Козаку –Залізняку.
(ДУБ)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692745
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 06.10.2016
Білий пухнастий кіт грівся на літньому сонечку. З хати вибігла Світланка – п'ятирічна дівчинка. Присіла біля Васька і почала його ніжно гладити промовляючи:
-Мій хороший, мій пухнастик, ти такий гарний котик. Від лагідних дотиків Васько почав муркотіти. Дівчинка засміялась, і побігла до матері на веранду. Мама готувала сніданок.
-Мамо, - почала розповідати дівчинка, а Васько зі мною розмовляє, він мені сказав, що гріється на сонечку.
-Дуже добре доню що ти гарно поводишся з котиком. А піди запитай, як йому в нас живеться?
Світланка весело вибігла з веранди і попрямувала до призьби. Васько витягнувшись в повний зріст ловив різнокольорового метелика довгими лапами.
-Ой Васько, що ти робиш?
-Не чіпай метелика! - посварилась дівчинка вказівним пальчиком. Та Васько ніби не помічав її, продовжуючи свої веселі котячі забави. Тоді Світланка взяла на руки Васька поклала на коліна, почала гладить і промовлять:
-Я ж не тягну тебе за вуса, навіщо ти б’єш лапами по метелику, ти ж його пораниш, в нього тоненькі крильця, і він не зможе літати. Не вихований ти в нас Васько, от і все. Та мама все одно в тебе питає, - чи добре тобі в нас живеться? У відповідь лунало солодке мурчання задоволеного кота Васька.
Дівчинка поклала Васька на призьбі, і пішла сповістити маму, що Васько їй відповів :
- Так, йому добре у їхній родині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692577
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 05.10.2016
В дитячому садочку тихо сопіла дітвора. Лише Петрик ніяк не міг заснути він все спостерігав з під м’якої ковдри за вихователькою Марією Олександроівною, яка дивилась у вікно по якому весело стукотів дощик і світило сонечко. «Що вона думає – замислився хлопчик?»
А Марія Олександрівна дивилася на квітучий дитячий майданчик і раділа: «синій бузок тебе вмиває весняний дощик, зелена травичка і кульбабка рости і радуй дітвору, маленькі зелені вишеньки ростіть, спійте, наливайтеся соком, і падайте в долоні нашим малюкам». А Петрик ніяк не міг заснути і дивився крізь маленьку щілинку на Марію Олександрівну. За цей один рік в садочку, він так прикипів душею до вихователя, що іноді йому хотілось назвати її мамою. Адже йому так не вистачало цієї звичної майже для кожної дитини материнської любові. В Петрика не було мами, вона померла від якоїсь тяжкої хвороби, та йому цього ніхто не казав: ні тато, ні бабуся, ні дідусь. Марія Олександрівна знала про обділеність свого вихованця і любила його немов свою рідну дитину, адже своїх діток в неї ще не було, а пестити і любить дітей жінці хочеться завжди, бо нате вона і жінка, щоб дарувати тепло, ласку і любов.
Батько хлопчика був задоволений від того, що дитині добре в садочку, але завжди бачив в дитячих очах сум, коли Петрик вранці дивився на інших діток навколо яких мов бджілки чи то метелики кружляли мами: усміхнені, гарні і любі. А Петрик лише мріяв, що колись і його будуть так любити і обіймати любі матусині руки. Так хлопча мріяло,аж доки не заснуло.
І тут Петрику наснився дивний різнокольоровий сон. Немов в них вдома в гостях його вихователька Марія Олексадрівна. Пахло пиріжками, які вона з собою принесла для Петруся,вони були гарячі і запашні, такі ж як колись у мамусі… За обідішнім столом на веранді зібрались всі: тато,бабуся, дідусь і він – Петрик. Тато встав з-за столу і промовив, звертаючись до дідуся з бабусею:
-Тато і мамо, Ви мріяли щоб в Петрика була… і трохи зупинившись промовив, те чарівне і гарне слово "мама", так от вона в нього вже є, це наша вихователька з дитячого садочку – Марія Олександрівна. Петрик зірвавшись з свого місця миттю прилинув до Марії Олександрівни:
-Це правда, Ви будете моєю мамою?
Марія Олександрівна обіймаючи і цілуючи хлопчика в обидві щічки заплакала і промовила:
-Правда синочку, правда…
Петрик закричав і прокинувся. Марія Олександрівна підійшла і погладила хлопчика по білявому кудрявому чубчику:
-Петрику, що сталось? Поганий сон наснився?
-Ні, хороший, - сумно промовив хлоп’я.
-А що, тобі наснилося?
-Що в мене є мама.
Мрія Олександрівна посміхнулася, але з очей чомусь закрапали сльози:
-Нічого Петрику, я точно знаю, що в тебе буде мама.
-Насправді?
-Насправді.
-А звідки Ви знаєте?
-Бо це буду я.
-Оце мені і наснилося , вже посміхаючись промовив Петрик.
А у відповідь лише відчув теплий дотик поцілунку в ліву щічку.
Через деякий час і справді тато Петрика одружився на Марії Олександрівні, і хлопчик вже не був обділеною, як раніше дитиною. Тепер в нього була справжня родина, в якій билось три люблячі серця: тато, мама, і їхній синок – Петрик. Незабаром з’явилася ще й сестричка Настуня. І як же він Марія Олександрівна пишалася сином, коли він їй допомагав наглядати за донечкою, вона з вдячністю і гордістю завжди казала:
-І щоб Петрусю я без тебе робила, ти в мене такий помічник…
-А Петрик посміхався і відповідав:
-Дякую мамо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692574
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2016
Вона йшла додому всміхнена і чарівна, безтурботна і легка, і думала: - “Хай, як є, можливо так і має бути, а можливо і ні, та яка мені різниця, чи є в мене вибір?» А вдома на неї чекав чоловік: не любий, не милий, просто людина і все. Вже так склалося життя, що залишившись сам-на-сам з дитиною, не обираєш, того кого маєш обрати, а так «маємо те, що маємо». А потім так повернула доля, що і сама на те не сподіваючись, Ольга зустріла його: високого, вродливого,та, що найбільше її зачепило і вразило достатньо розумного чоловіка. Їй було з ним цікаво, хотілось жити, але душа розривалась між любов’ю і провиною. Ольга стомлено зняла осінні туфлі, поставила їх на своє місце і непорушно сиділа дивлячись у вікно. З кімнат доносився голос сина і чоловіка. Вони не чули, що Ольга прийшла додому, і як завжди часто бувало засідали за комп’ютерними іграми. В шибку стукав косий дощ, і била гілками молода берізка. Ольга зайшла до кімнати, і як завжди запитала:
-Хлопці їсти будете? Та її ніхто не чув, батькові з сином було не до того. Ольга пішла на кухню, взяла телефон і подзвонила Валерію:
-Доброго вечора. Як справи?
-Пишу статтю, вже завершую. П’ю холодну каву, як завжди, робираю підвіконня, яке завалене роботою, і звісно думаю про тебе…
-Дякую, відповіла Ольга.
-А ти Олю, як?
-Все добре, Валерію, просто скучила.
-І чому так сумно?
-Хочеш сходимо до кав’ярні, хоча, що я кажу, ти ж хвилюєшся, що побачать, засудять і скажуть в твою адресу непристойні (принизливі) слова. Ой Олю пробач за сарказм, я не хотів, просто мені все одно, що скажуть. Я хочу бути з тобою щасливим з тобою, а ти – ні.
-Валерію, ти ж знаєш, відповіла Ольга, та у відповідь почула лише пусті гудки телефону. «І кому вона робить краще» - кидаючи слухавку, думав про себе Валерій. «Нікому: ні собі, ні мені, ні йому. Одне лихо». Валерій взявши нову пачку «Біломор – каналу» швидким кроком рушив до Ольги. Вона того не знала, не передчувала, і навіть не могла подумати про таке.
Валерій зайшов в добре знайому багатоповерхівку, піднявся на другий поверх і подзвонив в двері. Йому швидко відімкнули, і це була Ольга. Вона дивилася на Валерія великими чорними очима, і ніби благала: «Йди звідси будь ласка.»
-Олю, хто там, доносився голос чоловіка з кімнат.
Помилилися, у відповідь мовила Ольга.
Валерій підніс її холодну руку до вуст, поцілував і промовив:
-Вибачте, помилився.
Після того прикрого випадку Ольга його не бачила. Вона телефонувала, приходила в сквер на їхнє улюблене місце, та все було марно, Валерій ніби у воду канув, його просто не стало і все.
Ольга не знала де він жив, адже завжди її проводжав Валерій, вона не знала в якому видавництві, чи газеті, він працює. Валерій тільки сказав, що працює журналістом, та й не так довго вони зустрічались, щоб Ольга пішла до нього на роботу. Її тиха, спокійна вдача була ніби заважала долі, вона пливла за течією все життя, не боролась, не вимагала, а тому і не вигравала на фінішній лінії. Вона проклинала той день і ту годину, коли не впустила його у своє життя, адже він пришов, щоб розставити всі крапки над «і», а вона не дала йому це зробити. Сердилась на себе, ламала в пальцях олівець, але то була марна справа… Неможливо було нічого повернути. І тоді вона вирішила зізнатися про свій гріх чоловікові. Одного вечора, Ольга сіла біля Володимира, коли той дивився футбольний матч і тихо промовивши випалила:
-Ти знаєш Володю, я тебе зрадила.
- Слухай, не заважай, йди краще принеси горішків до пива, мимохіть мовив чоловік, а потім різко розвернувшись вдарив її по обличчю.
-Зрадила! А чого від тебе ще чекати? Шалава! І не заважай мені, бачиш я зайнятий, продовжуючи солодко пити пиво мовив Володимир. На тому і завершили.
Вставши рано Володимир відчув прохолоду і пустоту в ліжку, він любив довго спати, та цього осіннього ранку встав рано. Йому не було куди поспішати, на роботу він не ходив вже майже шість років, та й навіщо, коли дружина заробляє, ну трохи не вистачає звісно на життя, але то вже таке діло, вижити поки що можна. Шарпаючи ногами по холодній підлозі Володимир повільно пішов на кухню. Надибав на столі записку для нього й сина, це писала Ольга.
Доброго ранку, мої хороші.
Я двадцять років присвятила тобі Володю і Сергієві. Тепер вибачте мої любі, я хочу пожити і для себе.
До побачення. Ваша Оля.
Володимир оторопів, він пригадав вчорашній вечір і все зрозумів, Ольга покинула їх двох. Сина, який вештався з ранку до пізнього вечора невідомо де, а потім до півночі грав в комп’ютерні ігри, і його чоловіка, який ніде не працював, і навіть не думав про те. Натомість Ольга тягнула дві роботи і головного бухгалтера і ріелтора, і все для них, не отримуючи ні вдячного слова,ні теплого поцілунку. І куди вона подалась, чухаючи потилицю думав чоловік, залишила все: і квартиру, і все, що в квартирі, з;їхала з глузду баба, думав про себе сорокачотирьохрічний Володимир. Так, тепер потрібно шукати роботу, а то не дай боже ще не повернеться, знаю я її, характер впертий.
Ольга йшла прохолодним осіннім ранком по мокрим алеям всипаних різнобарвним листям з темно-синьою валізою на колесах, в якій були її документи та речі. Куди йшла вона і сама не знала, але згодом вирішила, що жіночий монастир, це те, що їй наразі потрібно. Вона вирішила присвятити себе Богові – бо він справедливий, люблячий і благословенний. Ольга не відчувала ні листопадової прохолоди, ні крапаючого дощику, не помічаючи гарного кленового листя, яке підхоплював вітер на свої прозорі великі крила… Та раптом її плеча хтось торкнувся, і вона зупинилася, і заплакала, Ольга відчула рідний дотик теплої руки. Вона обернулася і побачила Валерія.
–Як ти мене знайшов? Валерій притулив до її вуст вказівний палець і сказав:
- Я відчуваю тебе, як пташка осінь, птахи летять у вирій у теплі краї…Ходімо кохана додому. Там тепло і затишно, а дощ лиш стукає по шибках.. В очах Ольги стояли сльози щастя і радості. Ольга забула про обітницю Богу. Адже людина в щасті забуває про все.
Пустився сильний дощ, а на осінній алеї під великою парасолькою стояло двоє…і цілувались, мов вперший чи в останній раз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692251
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2016
Літом я зеленню вкрита,
У намисті восени,
Я –це врода українська,
Я – це дівчина краси.
(Калина)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660620
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.04.2016
Квочка кликала курчат
І казала до малят:
-Один, два, три, чотири, п”ять
Всі швиденько стали в ряд.
До водойми всі прийшли
І водички попили,
У травичці погуляли
І зернятко віднайшли.
Один, два, три, чотири, п”ять
Всі швиденько стали в ряд
Квочка знов кличе курчат:
-У подвір”я! В обід - спать!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660619
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 19.04.2016
Їх зростало в сім`ї двоє: Галинка і Микитка. Це були звичайні дітки в буденній сім`ї, з середніми статками провінційного маленького містечка з назвою Канів, Черкаської області, де знаходилась відома на весь світ Тарасова гора, з якої Великий Кобзар вдумливо споглядав широчінь глибокого синього Дніпра з Висої кручі… Сім`я жила в світлому новому будинку, який батьки почали потроху облаштовувати, бо довгі роки будувались, і нарешті великий дім був готовий, хоча лишалось ще багато справ: облаштування будинку новими меблями, клеєнням всередині нових шпалер, встановлення гарних світильників, якими вже марила хазяйка, оздоблення дитячих, вітальні, кухні, спальні батьків, іще декількох кімнат, та все ж основне було зроблено, виконано: в будинку була проведена каналізація, власна ванна з душовою кабіною, що дуже радувало і дітей, і дорослих. Отак родина і зростала, вкладаючи все своє життя, всю свою наполегливу працю в дітей, в будинок, в дорого придбані речі, що знаходились в тому ж гарному будинку. Дівчинка Галина зростала собі якось непримітно, їй нічого не було потрібно, в дитинстві іграшок не просила, в дорослому віці ні дорогого вбрання, ні коштовностей не вимагала. Їй було всього достатньо, і все її влаштовувало. Хлопчик, менший від неї на шість років, навпаки всього добивався від батьків, починаючи з іграшок, комп`ютера, дорогих речей, а далі - машини, дорога техніка, яка тільки починала з`являтися в модних магазинах Технополіс, Фуршет та Комфі. Микиті потрібно було все: починаючи з найдорожчих навушників і крутого телефону, до модного верхнього тільки шкіряного одягу, дорогих (не однієї пари) кросівок, всього і ще раз всього. І все, що він хотів – купувалося, доставлялося, немов у казці, на тарілочці з яблучком рожевим і веселим, що падало, посміхаючись, прямо йому в долоні.
А він молодий, серйозний, все це ловив і стривожено думав далі, що йому іще потрібно, для повного щастя.
Галина швидко вийшла заміж, і пішла вже в нову оселю, а Микита мучився і вдень, і вночі, що ж йому сердешному зробити, щоб будинок залишився тільки йому, бо звик брати все тільки собі, не думаючи ні про кого. Молодий, а такий завзятий, рвав у життя, все що міг, і це йому на диво легко вдавалося. «Батьки ще молоді, але треба діяти», - планував собі далекоглядно Микита. А Галина на вихідних з чоловіком приходила в гості, що найбільше дратувало брата. «І чого вона лізе?» – думав поодиноко Микита, зустрічаючи або проводжаючи поглядом старшу сестру. Він ніколи не сідав з ними до столу, завжди збирався й кудись йшов, ніби в нього було багато інших справ. Та сестра тільки приходила провідати батьків, в неї і на меті нічого не було, не потрібно їй було нічого, як і завжди, така вже в неї була вдача. Вони з чоловіком жили в однокімнатній квартирі, і їй здавалось, що вона найщасливіша із всіх жінок, бо вона кохана, і сама до безтями закохана. Невдовзі в них народився синок, і тепер все життя вертілося навколо маленького хлопчика – Данилка, всі її думки, всі її дії заполоняв тепер не тільки чоловік, а ще й дитина. В її очах весело вигравав рожевий світ, в грайливих фарбах, і їй від життя нічого більше не було потрібно. Тільки її любов і родина – більше її нічого не хвилювало.
Отак і проходили роки, а Микита все думав, якби йому вхопити ласий шматок спадщини, не лишивши сестрі нічого, а навіщо їй, він звик – що все йому, він на першому плані, а вона, як п’яте колесо до возу, чи як там іще кажуть, думав про себе самостверджувальний юнак. Поступово підходячи до батьків, Микита вмовив їх переписати всю їхню спадщину на нього одного, адже він син, потрібно дружину у дім привести, потрібно десь жити, і взагалі все потрібно, і саме йому. Батьки, нічого не сказавши доньці, переоформили всі свої статки: машину, будинок, мотоцикл, гараж, все, що в них було, на сина. Згодом, відсвяткували весілля сина, на яке самі запросили дочку з її родиною, і поїхали жити в село, до свого коріння, де вони зростали в дитинстві.
А Микита наполегливо працював з ранку до вечора на роботі, щоб прогодувати свою сім`ю, в якій зростало двоє дітей, а дружина ще мріяла про третє. І його думки монотонно бентежила мрія, якби йому відібрати ту спадщину, що в зараз селі, адже йому треба більше, в нього двоє дітей, а в Галини – одне, навіщо їй щось. І він стільки років їздив до батьків, вперто їм все допомагав, та тільки не знав, як про те запитати, щоб спадщина належала йому одному, бо що ж Галина – приїде, на городі допоможе, чи в будинку прибере і – все. А він дає гроші на ремонти, на різні їхні потреби – і як же це йому все відшкодувати.
І якось так сталось колись вся родина зібралась під Новий рік в батьків, і Микита зважився, всі за столом гарно повечеряли, проводжаючи Старий рік, діти-школярі бавились на печі, недалеко від столу, в тій же кімнаті, де й дорослі, батько пішов з зятем на двір курити, мати з невісткою пішли на кухню, а Галина взяла на руки однорічну племінницю, і пішла з нею в колись свою дитячу. Гарненьке маля швидко до тьоті звикло, і вони чудово гралися біля новорічної ялинки, яка дуже зацікавила дівчинку. Тут до них в кімнату зайшов Микита: високий, тридцятип`ятилітній чоловік – з «мудрою» посмішкою, що сяяла до дитини і сестри.
- Що граєтеся, ввічливо запитав він?
- Так.
- Нам добре вдвох.
- Слухай, Галино, я тут тебе хотів запитати, а ти як гадаєш, справедливо буде якщо батьківська оселя перейде мені в спадок. Чи не так? Адже я стільки сюди вклав грошей і сил, – чухаючи потилицю, промовив Микита.
- Ти знаєш, Митю (так завше сестра називала брата) я про це навіть не думала, нехай батьки спокійно живуть, не питай їх про це, та знай, і будь спокійний, мені нічого не потрібно, я в тебе нічого не заберу. Мене мати все життя вчила, що спадщина, то для сина, а мені повинен все чоловік дати, бо так в Біблії написано, в святому писанні : «Чоловік повинен привести в свій дім молоду дружину…»
- Ну, якщо ти так справді вирішила, - з-під лоба сказав брат сестрі.
- Так. Це навіть не обговорюється, я не порушу материн закон.
- Ну добре, я піду, бо там вже напевно наші «курці» прийшли, - задоволено сказав брат.
- Так, а ми ще трохи пограємось, чи не так, - всміхнулася Галина до Тетянки, маленької племінниці, яка тим часом познімала декілька червоних шарів з ялинки.
- Що, подобаються саме червоні, - допитливо запитала Галина в Тетянки.
- Ага, - відповіла маленька дівчинка.
А Микита сів знову до столу, за який по-новому зібралася рідня і задумався: «Я стільки ночей не спав, я стільки років думав про цю розмову, а вона «тюлька», «ні риба ні м`ясо», не хвилюється, їй, бачте, нічого не потрібно. Не могла раніше сказати». Вся рідня весело сиділа за столом, лише в дитячий одиноко плакала Галина, тримаючи на руках маленьку племінницю, яка гралася різнокольоровою новорічною мішурою.
Життя минало, батьки – Олег Петрович та Софія Петрівна – зістарілись, осунулись, стали спокійні, тихі і мляві. На вихідні до них завжди приїздили діти вже з дорослими онуками. Життя летіло вже повз них, лиш крізь шибку, так само, як і в молодості, жагуче світило сонце… Софія Петрівна, вже майже восьмидесятилітня жінка, нарешті зважилась сказати чоловіку правду, яку сумлінно приховувала десятиліттями. Вона довго обмірковувала і чекала якоїсь нагоди, щоб відкрити стомлену душу і зморене серце своєму найближчому «другу» і коханій людині, чоловікові, з яким був прожитий вже п’ятий десяток років пліч-о-пліч. І от одного разу, після від’їзду сина з родиною, стомлено заходячи до будинку, дружина лагідним голосом промовила до чоловіка:
- Ти знаєш, Олеже, я довго не наважувалася тобі сказати, але, напевне, настав час, бо відчуваю, що не встигну. Микита – не твій син.
Олег Петрович понуро сів на старе рідне крісло… Сива голова стомлено схилилась на худі, вузлуваті руки, він смикав себе за чуприну, щось стиха до себе гомонів, а потім промовив:
- А Галина, сподіваюсь, моя?
- Так, Галина – твоя. Хіба ж ти не бачиш? Весь образ і характер твій – все твоє. Як же ти, проживши ціле життя, так і не помітив, що у Микити немає жодної твоєї риси обличчя, статура зовсім іншої людини – він же кремезний і високий, мов дуб, а ти …
- Я тобі вірив. Я ж нічого не залишив у спадок своїй рідній дитині і онуку…
- То потрібно було раніше думати…
- Скажи… (звертався чоловік до дружини, вперше не називаючи її на ім’я)
а чий Микита син?
- Та хіба ти не бачиш? Він же копія кума. Ти ще спитай якого?
- Я зрозумів, Василів син. А Василь знає?
- Ми про це не розмовляли. Та я думаю, він все бачить.
- А Микита знає?
- Ні, для Микити – ти єдиний в світі батько.
В ту зимову ніч Олег Петрович не спав. Він вперше за своє довге життя пожалів Галину, згадав, як вона росла, як нічого не просила, і навіть зараз раділа маленькому затишному куточку житла, яке мала. Він прочитав в її рисах себе, він хотів її пригорнути, та, на жаль, це було неможливо. «Ранком зателефоную доньці, – з прикрістю думав Олег Петрович, – і скажу їй, що люблю її, нехай прийде з онуком і чоловіком».
Та білий ранок для Олега Петровича вже не настав. Він навіки заснув з мобільним телефоном в руках, так і не дочекавшись восьмої години ранку.
«Доню, я тебе дуже сильно люблю», – було сказано в повідомленні, яке так і залишилось не відправлене. Не встиг, не витримало серце. Мати Микиті вирішила правди не казати, щоб не осоромити його в очах Галини, адже в нього сім’я, що скаже дружина, буде все життя насміхатися. «Хай буде вже так, як є», – думала про себе літня жінка, а по щоках спливала сльоза. – Треба зателефонувати дітям, і сказати, що батька в них вже немає». Вона вийняла з рук мертвого чоловіка телефон, взяла окуляри, повільно прочитала невідправлене повідомлення, видалила його, поклала мобільний на стіл, і лише потім почала дзвонити сину…
Любов матері – велика сила захисту, надії і добра. І не має, напевно, в світі сильнішої любові, ніж любов матері до дитини. Це незгасаюча вічна свіча, яка спалить все на своїй дорозі, аби захистити своє чадо від болю, страху, холоду… від усього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660021
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2016
Жёлтые в поле ромашки,
Жёлтые колоски,
Жёлтое солнце сияеет,
В отблисках синей реки.
Дети поют играя,
Жёлтые вьют венки,
А на Роси петляя,
Жёлтый парус вдали.
На золотистые пряди
Дети одели венки,
И хороводов манящих,
Жёлтый круг видно с выси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659828
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.04.2016
Серый вечер спустился
на город,
Серой тенью окутав
дома,
В душном воздухе серых
Будней,
Серая пыль накопилась
сполна.
Как-то тихо, уныло,
печально,
Серые голуби смотрят
В окно,
Серая жизнь порою
бывает,
Серые мысли
бросая на зло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659824
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.04.2016
Знову вдома я,
Знову радість серця,
Рідні, теплі, стіни,
І за вікном сніг.
Сніг мите щодня,
Лютнева тривога.
Кава на столі…
А хтось в бліндажі.
Не сплять хлопці зараз,
Топляться буржуйки,
Заніміли руки,
Серце їх не спить.
Думають, помремо,
Захистим Вкраїну.
І не будуть діти
Чути «Градів», мін,
Буде світле небо,
Буде чисте поле,
Буде Україна в мирі
Славнім жить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659616
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.04.2016
Ніби квітень…
Та не бачу квітів,
Холодно. Дерева ще німі.
Сплять самітньо шелестом
холодних вітів,
І не розмовляють у пітьмі…
Не відчутно запаху трави,
Спить рілля, граків не видно.
Небо сіре, хмари сплять щодня
Дощ вмиває місто димно-сизе.
Та коли ж нарешті вже прийде весна?
І розпустить коси білим цвітом,
Різнобарв`ям вкриються ліса
Синім рястом, гулом бджіл медових…
Все попереду, чекай душа,
Скоро будеш у садах співати,
Білим цвітом вкриє нас весна,
І садами вишень встріне літо…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659606
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.04.2016
Темно-синее небо в грозу,
Чисто-белое в знойную
пору,
Одеваеться в голубизну,
после дождика летне-
грибного.
Красно-жёлтый накинет
наряд,
Когда солнце заходит
на запад,
И лиловые полосы
в ряд,
Шириной рукавов
манят.
Ясно-синее в осень
ливней,
Нежно-серое
В пасмурность дней,
Не миняеться цвет
обильный,
Только ночью
в цветную тень.
Одевает накидку
в звёзды,
Круглый месяц
на пояс одет,
Излучает небесные
грёзы,
Бледно-жёлтый
тумана след.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659388
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.04.2016
Рыжее солнце,
рыжий песок,
Рыжие тучи
над морем.
Рыжая девушка
пляжем идёт,
Песню поёт в ритм
прибоя.
Пёс с нею рыжий,
И рыжая тень,
Плавно ложиться
на море.
А волны бьються
о рыжий песок,
Жгущий ступни
В дымном зное.
Рыжая девушка
пляжем идёт,
Мяч рыжий
В море бросает,
Рыжий мяч
В море спокойно
плывёт,
Море с ним
в прятки играет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659385
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.04.2016
Как тяжело тебе станет, милая
Когда исчезнут его туфли у порога,
Как тяжело тебе станет милая,
Его рубашку не найдя на прежнем месте,
Как тяжело тебе станет, милая,
Когда по комнате тишина звенит,
Как тяжело тебе станет, милая,
Когда запахнут его духи в толпе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2016
Обнять, погаснуть и забыться,
Проснуться рядом –
Взгляд на взгляд,
И прикоснуться к щеке тёплой,
Ловля дыхание твоё.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2016
Так хочеться щастя,
аби хто вдихнув,
Так хочеться раю,
у затінку дум,
У стиглих вишнях
літнього кохання
Такого, щоб аж
заздрило світання.
Навіщо нагадав
мені про те,
Щасливе, веселкове,
золотаве,
В зелених горах
зрощене кохання,
І молодість квітучу
у гаях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2016
-Мамо, зараз лютий?
-Зараз? Лютий.
-А чому ідуть рясні дощі?
-Все змінилось в нашому столітті,
Вчора грав мороз на кришталі,
Так, що замітало всі сліди,
А сьогодні дощ, й травою пахне
І зійшов з ріллі вчорашній сніг.
Йдеш немов весна вдихнула повно,
Ловиш теплі крапельки дощу,
На табло показує плюс десять,
Та не повернулись журавлі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654968
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.03.2016
Колись я мала крила,
І колись жила,
Сміялася, раділа,
і весніла,
Наразі сум згадала
тиша золота,
І спокій манить за собою…
Барвистий обрій спить
вночі,
Та ранком він вогнем
горить і сонцем,
Я навпаки не сплю
вночі,
А зранку пропускаю
обрій.
Туман скрізь… дощ,
і вітер, вогко виграє
в сопілку:
Спита мене:
-Де посмішка зваблива?
Я в відповідь йому:
-Я нещаслива…
Відтоді, як лишила крила.
Лиш сльози у мені,
мов дощ,
Умиють ранком
крізь мороз,
А син не дозволя,
Проха:
-Забудь!
Я в відповідь йому:
-Ніколи!
-Ніколи не забуду твого
Тата!
Найкращий він у світі,
І у Бога…
Рубець на серці
залишив навік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2016