Людочек

Літо

Прокинулись  ромашки  
біля  ставу,
Темна  малина  сиплеться  
в  лісах,
Ранок  за  пальці
попрощався  з  ніччю,
І  застелив  собою
світ  в  степах…

Небо  всміхається
до  кожного  
блакиттю,
Життя  пливе,  змінюючи  
ніч  на  день,
І  так  живе  наша  гарна
країна,
У  вирі  сонця,  в  солоді  
пісень.

Що  зігріває  наше  тіло
й  душу,
Й  пробуджується
квітка  у  степах,
Ранок  іде,  й  цілує  
вогко  й  ніжно,
Кожного  літньо,
В  барвах  лине  птах.


Не  омине  нікого
гарне  літо,
Запашно  віють  квітами  
вітри,
Тумани  стеляться  у  берегах
крилато,
І  краплі  райдужно
зринають  по  воді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653401
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.03.2016

Гармонія…

В  когось  любов  -  скляна
вежа  з  морозів,
В  когось  кохання  -  
В  блакиті  із  хмар,
В  інших  у  квітах,  у  сонці,
в  згоранні,
Зорі  шепочуть  словами:
-Єдина,
Місяць  у  відповідь:
-ТИ  тільки  Мій!
Дай  Боже  кожному
в  щасті  родину,
Дай  Боже  кожному  –  
Тільки  Любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2016

Дитячий концерт

В  нас  за  ширмою  
сховались:
І  баян,  і  маракас,  
І  сопілка  й  бубенці,  
І  дзвінкий  металофон,
Й  кругловидний  барабан,
Всі  музичні  інструменти
Вже  готові  працювати
Нас  усміхнених  маляток
Будуть  музиці  навчати.

Ось  Максимчик  в  нас  заграє,
А  Софійка  відгадає,
Що  за  видав  звук  дзвінкий,
Інсрумент  наш  чарівний,
І  Софійка  відгадала,
Бубенці  вона  впізнала.
А  тоді  спритний  Іллюша,
На  сопілочці  заграв,
А  Миколка  відгадав.

Заплескала  у  долоні
У  садочку  дітвора,
Нас  вже  музиці  навчають
І  цікава  нам  ця  гра.
Зашуміли  маракаси,
Задзвенів  металафон,  
Загриміли  барабани
Зазвучав  акордеон.

Стихло  все…  Лиш  тихо  грає
У  сопілочку  маля,
Сонце  в  вікна  зазирає,  
Весну  лагідно  вітає.
Утворили  дітки  коло,
Заспівали  разом  хором:
-Ось  прийшла  до  нас  весна.
-Тепло,  радість  принесла.

 І  поплив  танок  у  ритмі,
 В  посмішці  дитячих  свят,
 У  садочку  наші  діти
 Мають  в  радості  зростать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652925
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 20.03.2016

Ведмідь-пустун

В  лісі  жив  ведмідь-пустун
Серед  звірів  галасун,
Знав  єдине  слово  «Дай».
Про  свої  запаси  дбай!

Ой,  великий  галасун
В  білочок  горіхів  просить,
І  до  диких  бджіл  реве:
-Дайте  меду!
-Не  дасте?
-Знищу  дім  Ваш,
-От  і  все!

Лише  просить  в  кабанів:
-Назбирайте  жолудів!
Сам  ледачий  грубіян,
Думає,  великий  цар.

Маєш  силу,  май  і  розум,
Май  і  щирість  й  доброту,
Щоб  з  тобою  всі  дружили,
І  ведмедика  любили.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652921
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 20.03.2016

Диво мовчить

Кохання  –  міняє  людей,  
Кохання  –  рушійник  історій,
Наскрізно  творить  дива,
Межує  з  століття  в  століття.

Можливо  і  наша  любов,
Спровадить  в  житті  вічне  
«чудо»,
Я  мрію,  щоб  чув  ти  спів,
Я  мрію,  щоб  чув  моє  
Слово,
Як  вітер  співає  ранково,
Як  дощ  стука  по  вікні…

Чи  тільки  у  сні  зірковому,
Позву  тебе  на  ім`я,
І  ти  обернешся  до  мене,
І  ти  посміхнешся  мені,
І  скажеш:
-Тепер,  я  чую,
Ім`я  твоє  і  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2016

Роздуми…

Жовта  веселка  в  дощику,
Жовті  кульбабки  в  саду,
Жовте  весняне  сонечко,
Гнало  корів  в  череду…

Де  став  спить  у  вербах
гіллястих,
Полощучи  коси  в  воді,
І  до  дубів  коренастих,
Що  славлять  наш  рід  
з  давнини.

Гарна  моя  Україна,
З  ставами  блакиті  рання,
За  увесь  світ  рідна,  мила,
Коли  щасливою  була?

Коли  в  квітах  радітимуть
діти,
І  війнам  настане  кінець,
Коли  мої  працьовиті
Біль  зійде  від  нас  нанівець?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652693
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.03.2016

Перука

       Була  середина  двадцять  першого  століття.  Все  швидко  мінялося.  Світ  електроніки  перекреслював  слово,  книгу,  занепадали  бібліотеки,  стояли  напівпустими  книгарні.  Продавалося  все,  починаючи  від  орденів,  старих  велосипедів,  окремих  деталей    до  всіх    видів  наземного,  повітряного,  водного  транспорту,  до  металошукачів,  старого  посуду  СРСР-го  виробу,  всього,  що  тільки  було  потрібно    пересічній  людині.  Швидко  росла  і  узаконювалася  трансплантологія.  Один  на  одному  з’являлись  секондхенди.  Надзвичайно  дорого  цінувалося  людське  волосся.  Майже  на  кожній  зупинці  була  реклама  про  приймання  до  перукарень  натурального  жіночого  волосся.  Наразі  продавалося  все,  придбати  можна  було  все,  були  б  тільки  гроші…
       Яна,  струнка  вродлива    дівчина,  поставивши  рюкзак  на  холодну,  вогку    після  рясного  квітневого  дощу  лавку,  стояла  біля  рекламної  дошки,  що  сонно  визирала  з-  під  скла  півсотнею  оголошень,  поданих    різнокольоровим  суцвіттям,  що  мимоволі  притягували  до  себе  своєю  яскравістю  простих  перехожих.
         Читала,  дивилась  і  пристрасно  вдумувалась  в  кожне  слово,  фразу,  речення.
   Що  їй  продати,  щоб  отриманим  пристойні  гроші  на  навчання,  адже  вчитися  хотілось,  здібності  й  натхнення  лежали  до  медицини,  та  занадто  дороге  було  навчання,  не  вистачало  одного  –  грошей.    Яна  ходила  до  11-А  класу,  гарно  навчалась,  була  старанною,  вимогливою  до  себе,  до  своїх  знань,  до  всього,  що  її  оточувало,  починаючи  від  друзів,  яких  вона  просила  навчатися,  на  що  їй  казали,  що  в  цьому  сторіччі  можна  купити  і  привласнити  все,  починаючи  від  диплому  і  закінчуючи  справжньою  ділянкою  на  місяці,  на  що  вона  відповідала:  «А  душу  і  розум  не  можна  купити»,  -  та  однокласники  і  друзі,  посміхаючись,  відповідали,  що,  мовляв,  можна  і  це.  Дехто  з  школярів  притримувався  її  думки,  та,  на  жаль,  таких  учнів  було  мало…
 -  Де  ти  живеш,  принцесо,  -  завжди  повторював  Сашко  Дем’янов,  -  я  от  захочу,  і  буде  в  мене  прізвище  –  Менделєєв,  а  ти  говориш  -  душа.
 -  Навіть  друзів  можна  купити?  -  колись  запитала  в  нього  Яна.
 -  Так,  -  гордо  відказав  той,    –  подивись,  весь  крутяк,  то  тільки  багатенькі,  а  ми  з  тобою  –  простофілі.  
     Дівчину  це  дуже  ображало,  але  вона  приймала  правду,  такою,  як  вона  є.  І  ця  правда  полягала  в  єдиному  на  той  час  слові  –  гроші,  бабло,  капуста,    як  висловлювалась  сучасна  молодь,  хизуючись  один  перед  одним  модними  телефонами,  смартфонами,  ноутбуками,    планшетами,  одягом    і  ще  різними  речами,  всім,  окрім  розуму.  В  даний  час  це  не  цікавило  нікого,  хіба  що  самих  науковців  (які  теж  купувалися  і  продавалися  за  ті  ж  самі  гроші).  Модною  була  тенденція  виходити  заміж  за  набагато  старшого    від  себе  самодостатнього  чоловіка,  щоб  досягти  успіху  і  «поваги»  у  суспільстві  і  щасливого,  гарного  життя  для  своїх  нащадків.
         «Так,  -  проговорила  сама  про  себе  Яна.  -  Я    дещо  маю».  На  сонці  виблискувала  чорним  сяйвом  довга,  товста,  старанно  заплетена  коса.  Скільки  ж  з  нею  було  мороки,  та  і  не  милувався  ніхто.  «Не  той  час,  не  модно»,  -  казали  її  подружки.  «Зараз  це  відстій,  -  завжди  казала  однокласниця  Свєтка,  що  сиділа  з  Яною  за  однією  партою.  -      Подивись  на  себе,  носиш  косу  до  поясу,  то  вдягни  ще  на  себе  кирпату  спідницю  до  колін,  бідна  Настя».    З  сумом,  болючим  жалем  і  тривогою  Яна  погладила  свою    чорну  блискучу  косу,  хутко  зірвала  оголошення  і  пішла  за  вказаною  адресою:  Гоголя  550.  Вона    мляво  йшла,  намагаючись  не  думати,  що  буде  через  деякий  час,  годину,  хвилину.  Підійшовши  до  звичайної  дев’ятиповерхівки,  дівчина  зупинилась,  ще  раз  глянувши  на  адресу,  так,  так  Гоголя  550.  І  тут  вона  побачила  на  першому  поверсі  добудовану  територію  зі  скляними  дверима  і  таким  же  самим  яскравим,  виїдаючим  очі  оголошенням:  «Купуємо  якісне,  природне  волосся.  Дорого!»  Яна  піднялась  високими  сходами,  миттєво  відкрила  двері,  рвучко  увійшла  і  разом  з  нею  ніби  зайшла  весна:  гарна,  з  білими  пелюстками  солодких  абрикос,  що  сяяли  на  чорних  густих  косах  Яни.
   -  Доброго  дня,  -  посміхнулась  молода  особа  на  вході,  -  проходьте,  будь  ласка,  ось  сюди.  І  вона  показала  на  широке  червоне  крісло,  що  стояло  навпроти  розкішного  в  повний  зріст  дзеркала,    обрамленого  по  кінцях  позолотою.  
   -  В  нас,  на  разі,  поки  що  черги  немає.
   -  Але  я  тільки  запитати.
   -  Слухаю  Вас,  рада  буду  допомогти.
   -  Скільки  приблизно  буде  коштувати  моє  волосся?
   -  Достовірну  ціну  я,  на  жаль,  Вам  сказати  не  можу,  бо  волосся  зважується.  
 Вона  лагідно  доторкнулась  до  коси,  піднявши  її  і  опустивши,  мовила:
   -  Півтори  тисячі  доларів  це  точно,  занадто  вона  у  Вас    тяжка  і  довга,  я  таких,  чесно  кажучи,  давно  не  бачила.  І,  головне,  вони  у  Вас    натуральні,  аж  блищать  на  сонці,  немов  у  далекому  минулому  в  українських  дівчат.  Ну  то  що,  починаємо?
   -    Ні,  я  тільки  спитати,  -  у  відсіч  мовила  Яна.    
   -  Потрібно  ще  походити  по  перукарнях,  прицінитися,  і  з  батьками  поговорити,  -  посміхаючись,  промовила  дівчина.  «Тепер  хоча  б  медсестрою  я  точно  стану»,  -  з  твердою  впевненістю  думала  про  себе  Яна.
     Яна,  стомлено  обходивши  ще  декілька  перукарень,  дійшла  висновку,  що  найдорожче  було  саме  в  першій.  Ввечері  Яна  вирішила  поділитися  зі  своїми  планами  з  батьками,  що  вони  на  те  скажуть,  чи  підтримають  її  ідею  чи  ні…
     День  спливав  в  обіймах  сонця  і  першого  весняного  тепла,  хороше  було  на  дворі,  та  й  на  душі  заграла  весна…Молода  сім’я,  зібравшись  ввечері  за  столом  в  звичайному  гуртожитку,  жваво  вечеряла.  Мати,  Любов  Петрівна,  запитувала  чоловіка,  Миколу  Петровича,  чи  підсипати  йому  супу,  чи  докласти  м’яса,  на  що  він,  насупившись,  відповідав:
   -  Дітей  запитай  краще,  чи  вони  наїлись.  
   Малий  Максим,  якому  було  шість  років,  все  йорзав  на  стільці,  возячи  іграшкою  по  столу,  та  батьківський  погляд  йому  сказав  –  «все».    Хлопчик  швидко  поклав  машинку  на  худі  дитячі  колінця  і  продовжував  сьорбати  теплий  суп.
   -  Тату,  -  звернулася  Яна  до  батька,  -  я  знаю,  де  взяти  кошти  на  навчання.
   -  І  де  ж?
   -  Я  продам  свою  косу,  і  того  вистачить,  напевно,  для  медколеджу.  
     Батько  здивовано  глянув  на  дочку.
   -  А  не  жаль?
   -  Косу?  Та  ні,  нова  виросте,  поки  здобуду  освіту,  -  і  Яна  посміхнулася,  щоб  батьки  не  хвилювались.
   -  І  що  пропонують?
   -  Півтори  тисячі  доларів.
   -  Що?  Ти  де  це  такі  ціни  вигадала?
   -  Тату,  не  кричи,  підемо  разом,  бо  я  сама  і  не  наважилась,  як  ти  бачиш.
   -  Добре,  що  не  наважилась,  бо  з  такими  грішми…  та  не  дай  боже,  ще  щось  би  трапилось.  Любов  Петрівна  притулила  долонями  вуста…
   -  Добре,  -  сказав  батько,  -  на  вихідних  підемо,  побачимо,  що  там  і  як.  
   -  І  не  кричи  по  всьому  гуртожитку,  в  кімнаті  треба  було  казати.
   -  Та  годі,  тату,  тут  же  нікого  немає.
   -  Нікого,  -  мовив  батько.  -  Тут  завжди  хтось  є,  це  ж  кухня.
     Яна  не  могла  дочекатися  вихідних,  вона  вже  давно  переборола  в  собі  страх  втрати  свої  гарної  коси.  Їй  швидше  потрібно  було  вирішити  нагальне  питання,  бо  іспити  вже  розпочались,  і  якщо,  дай  боже,  вона  своїми  силами  все  здасть,  то  потрібно  буде  платити  за  навчання.  І  що  тоді  робити,  адже  грошей  нема?
     Вона  навіть  подумала,  де  будуть  знаходитися  гроші.  «Ні  в  якому  разі  не  в  гуртожитку,  -  думала  про  себе  дівчина.  -  Адже  люди  всі  тут  небагаті,  і  трапитися  може,  що  завгодно,  краще  покласти  в  банк  під  дивіденти,  і  прибуток  буде  і  надійно».
   Отож  настала  гарна  квітнева  субота.  Зранку  сім’я  пішла  провідати  бабусю  Тетяну  Григорівну  –  батькову  матір,  бо  жила  вона  вже  сама.  Дідусь  помер  рік  назад,  і  тепер  бувша  вчителька  читала  на  самоті  улюблені  книги,  в’язала  теплі  речі  для  своєї  невеличкої  родини.  Семидесятип’ятилітню  жінку  поважали  діти,  онуки,  невістка,  любили  і  цінували  її  всі,  бо  вона  була  розумною,  надзвичайно  доброю  людиною,  безкорисливою,  що  в  нас  час  дуже  рідко  трапляється.  Невістка  напекла  доброї  здоби    та  й  принесли  почастувати  стареньку.  І  яка  ж  то  вона  була  рада,  цілуючи  онуків,  обіймаючи  невістку  і  сина,  а  наприкінець  мовила:
   -  Дітки,  я  там  потроху  з  пенсії  відкладала,  щоб  Яночці  на  навчання  було,  візьміть,  мої  хороші.  І  простягнула  вчетверо  згорнутий  білий  конверт  сину:
   -  На,  візьми,  Миколо,  це  для  Яни.
   -  Бабусю,  ми  все  покладемо  поки  що  під  дивіденди.  Чи  не  так,  тату?
   -  І  яка  ж  ти  в  мене  розумна!
   -  Можливо  і  так.
   -  А  що  то  воно  таке  дивіденд?  –    запитала  бабуся  Тетяна  Григорівна.
   -  А  то  коли  кладеш  одну  суму,  а  забираєш  більшу,  -    доступно  пояснила  онучка.
   -  А  не  обдурять?  –  стурбовано    перепитала  бабуся.
   -  Та  ні,  в  моїх  однокласників  батьки  так  роблять,  перевірено,  -  хутко  відповіла  Яна.
   -  Ну,  той  добре,  Яночко,  за  місяць-два  щось  і  добавиться,  чи  не  так?
   -  Так,  бабусю,  так.  Дякую  тобі  за  турботу,  -  і  Яна  лагідно  поцілувала  бабусю  в  чоло.
   -  А  як  це  Ви,  бабусю,  назбирали?  Вам  же  й  за  квартиру  заплатить  і  на  прожиття  потрібно.
   -  А  що,  моя  ясочко,  мені  треба,  куплю  булочку,  ви  картопельки  принесете,  чайок  з  маслом  та  булочкою  поп’ю  та  й  все.  Одягу  вистачає,  що  мені  треба,  це  у  вас  все  життя  попереду,  а  в  мене  вже…  та  й  замовчала.
   -  Ну,  що  Ви,  бабусю,  я  ще  заміж  не  вийшла,  а  Ви…  -  розчервонівшись  і  посміхаючись  жартувала  дівчина,  -  не  кажіть  більше  такого.
   -  Ну,  все,  мамо,  ми  будемо  йти,  бо  час.
   -  Максиме!  –    покликав  батько  сина,  який  дивився  мультфільми,  не  звертаючи  уваги  на  дорослих,  в  яких  завжди  були  якісь  невідкладні  справи.  Максим  чи  то  не  чув,  чи  не  хотів  чути,  батько  наполегливо  повторив:
   -  Ти  що  до  дивана  прилип,  чи  що?    
Хлопчик,  підстрибуючи,  підбіг  до  батька.
   -  Що,  вже  йдемо?  А  як  же  мультфільми?  Я  ще  не  додивився.
   -  Вдома  додивишся.  Цілуй  бабусю,  і  гайда.
Попрощавшись  з  бабусею,  сім’я  линула  до  перукарні,  про  яку  розповіла  напередодні  Яна.
 –  То,  може,  обійдемо  ще  деякі,  –  запропонував  батько  дружині  і  доньці.
 –  Тату,  я  обходила  всі!  –  обурливо  запротестувала  Яна.
 –    А  зі  мною  не  обходила,  –  промовив  спокійно  батько.
Обійшовши  з  десяток  перукарень,  батько,  нарешті,  погодився  з  донькою,  і  всі  четверо  пішли  до  вже  знайомої  для  Яни  перукарні.
   –    І  в  кого  ти  така  розумна  вдалася?  –  звернувся  лагідно  батько  до  дочки.
   –  В  тебе,  тату,  в  тебе…
     Родина  підіймалась  високими  сходами  до  будівлі,  облаштованої  на  першому  поверсі,  з  чистими  блискучими  прозорими  дверима,  на  яких  були  зображені  вродливі  леді  з  модними  зачісками,  та  ще  й  назва  солодко  притягувала  звичайних  перехожих  з  вулиці  –  «Полуниці  спокусливого  раю».  Максимко  наспівував  пісеньку  про  весну,  яку  вони  щойно  вивчили  в  дитячому  садочку,  Любов  Петрівна  весь  ранок  чомусь  була  сумна  і  мовчазна,  лише  Яна  з  батьком,  як  завше,  щось  вирішували  і  планували.  Увійшовши  до  перукарні,    Яна  знову  зустріла  знайому  їй  дівчину,  яка  доброзичливо  посміхнулася  і  промовила:
   –  Ну  що,  надумали?  Все  буде  добре,  проходьте,  будь  ласка.
   Яна  рішуче  сіла  у  велике  червоне  шкіряне  крісло,  дівчина-перукар  (на  бейджику  якої  було  написанo:  Людмила  Володимирівна)  підійшла  і  запитала:
   –    Вам  просто  відрізати  Ваше  розкішне  руно  чи  будемо  зачіску  робити?
   –  Просто  відріжте  по  плечі  рівненько,  і  цього  буде  достатньо.
   Довга  чорна  коса  впала  на  підлогу,  в  руках  блиснули  ножиці.  Мить,  хвилина  –  і  все,  але  Яна  не  засмутилася,  вона  твердо  для  себе  знала  –  це  гроші  для  навчання.  Вона  заплющила  очі,  та  коли  відкрила,  побачила  себе  такою  ж  вродливою,  як  і  раніше,  із  пишним  волоссям  по  плечі,  які  веселились  в  теплих  промінчиках  сонячного  світла.
 Згодом  і  забулося  і  про  довгу  чорняву  косу,  і  про  хвилювання,  які  підсвідомо  мучили  дівчину.  Але  Яні  в  житті  так  почало  фортунить,  що  вона  і  сама  не  могла  зрозуміти,  як  ці  дива  стаються.  То  в  лотерею  кругленьку  суму  виграє,  то  здачу  в  її  сторону  передають,  яку  вона  завше  повертала,  бо  знала,  що  таке  скрута,  і  хлопці  багаті  почали  залицятися,  незважаючи  на  те,  що  вона  просто  вдягалась,  скромно  поводилась,  що  рахувалось  не  модно,  та  й  взагалі,  раніше  такого  не  було.    Наразі  Яна  завершувала  навчання  на  третьому  курсі  медицинського  коледжу  і  думала  про  працевлаштування.  Та  один  з    викладачів  запропонував  їй  безкоштовне  навчання  у  вузі,  на  лікаря  офтальмолога,  так  як  у  Яни  були  і  здібності,  і  наполегливість,  і  світлий  розум.  Це  була  найзаповітніша  мрія  дівчини,  і  вона  могла  отак  швидко  здійснитись…  Яна  ж  нею  марила  скільки  років,  а  тут  на  тобі,  щастя  саме  в  руки  лине,  мов  птах  у  небо…
   –  То  все  твоя  коса,  –  торочила  мати,  –  видно  самодостатня  людина  в  неї  хазяйка,  ось  і  тобі  щастить.
   –  Можливо,  –  погоджувалась  дівчина,  –  я  раніше  в  дива  не  вірила,  а  тепер  –  доведеться  повірити.  Адже,  що  не  задумаю  –  все  збувається,  в  мене,  немов  в  птаха  крила  –  вільні  і  легкі.
   –  Не  вірила  вона,  то  ж  мати  більше  за  тебе  знає.  Я  боялася  того,  –  продовжувала    мати,  –  аби  хто  хворий  не  купив  твоєї  гарної    коси,  а  то  знаєш,  онкохворі,  вони  ж  втрачають  своє  волосся  через  хіміотерапію,  потрібен  парик,  то  і  маєш  ні  з  сього  ні  з  того  проблеми.
   –      Але  ж,  мамо,  моє  ж  волосся  занадто  коштовне,  його  могла  купити  тільки  багата  людина,  і  напевно,  щаслива,  як  і  я  тепер.
   –    А  ти  гадаєш  багаті  не  хворіють.
Яна  замислилась.  «Напевно,  мені  пощастило»,  –  подумала  Яна,  прикусивши  палаючі  червоні  вуста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651049
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2016

Поздняя осень

Не  сердись    на  меня  
за  то,
Что  люблю  я  тебя  
безмерно,

Не  сердись  на  меня  
за  то,
Что  об  этом  я  втайне
молчу.
Когда  встретилась
я  с  тобой,

Облетели  с  деревьев
Листья,
Первый  снег
Нам  летел  в  глаза,
И  злорадно  смеялась
осень,
И  кричала  мне  из-за  плеча:
–  Ты  мне  имя  дала
Разлучница,
Но  ,  я  спорить  с  тобой
хочу,
И  в  последний  свой  день
дарю,
Любовь  о  которой  мечтала,
Ты  ночью  сидя  у  окна,
И  вот  твоё  время  настало,
Твоя  золотая  пора.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2016

Байдужість

День  пройшов,
І  пройшла  сильна
злива,
Він  лежав  у  багнюці
один,
Безхатька  обминали
під  вербою,
А  він    лиш  помочі
просив,
Простягав  пальці
покручені  і  чорні,
 Спокійно  мовив  хтось:
 -    Та,  п`яний  він!
Так  і  лежав  в  багнюці,
у  калюжі,
Уранці  йшли,
Немає,  вже  зотлів…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650509
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.03.2016

Философия

Тяжело  соприкоснуться  двом  
холодным  полюсам,
Дождь  и  снег  ночью  сольются,
Будет  дождь  и  заметель.

 А  утром  расцвело…
Солнце  в  радость  город  залило,
Ловлю  лучи  руками,
Они  неуловимы,  но  теплы.

Вот  так  и  мы…

Неуловимо  горячи,
Неуловимо  объяснимы,
Неуловимо  молоды…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2016

Гола осінь…

Не  твого  поля  ягода  червона,
І  чужа  вишня  у  твоїм  саду,    
Пустий  колодязь  в  листі  
обгорілім,
І  гола  осінь  у  твоїм  дворі.

Тиха  безодня,  
Ти  цього  хотіла?
Самітньо  вітер  носиться
в  дворі,
Крик  журавлиний,
Зграя  вверх  злетіла,
А  ти  самітна  в  щасті
На  Землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646228
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.02.2016

Поділені діти

         Частина  І.  Софійка
                       
       Марина  бігла  вузькою  стежиною  попід  мішаним  лісом,  несучи  під  руками  козлика-іграшку,  на  якій  діти  гойдаються  вперед-назад,  уявляючи  себе  на  певній  тваринці,  ніби  на  живій  істоті  зверху.  Слизький  втоптаний  сніг  блищав  на  сонці  і  немов  хотів  її  скинути  в  прірву  городів,  які  простягалися  попід  лісом,  і  лише  тоненька  смугаста  стежечка  відділяла    людський  простір  від  таїнства  дикої  природи,  яку  оберігав  сосновий  ліс.  Сосни  були  розташовані  полуcерпанком,  старанно  прибрані  зимою  в  білі  новорічні  плаття,  та  в  самій  гущавині  лісу  жили  міцні  дуби-старожили,  красуні-калини,  на  гронах  яких  лежав  пухкий  сніг,  яскраво  переливаючись  на  сонці  вдень,  липи  медоносні,  які  зараз  лиш  замріяно  спали  в  чарівних  зимових  снах,  акація  біла,  рожева  –    навесні,    а  наразі  в  хуртовині,    дикі  високі  заспані  дерева…  Подекуди  виднілись  берізки  білокорі,  на  верхів’ї  гір  примружено  гойдавсь  бузок,    все    зливалося    в  одноманітність,  назва  якої  перепліталась  з  одним-єдиним  словом  –    зима,  яка  повністю  вступила  в  свої  законні  права,  окутавши  своїми  скарбами  гарне  українське  село  Вербівку.  Марина  вже  спускалася  з  високої  гори  вниз  по  стежині,  що  петляла  зліва  на  право,  затамовуючи  подих  і  прискорюючи  ходу.  «Скоро  я  її  побачу»,  -  думала  Марина,  спускаючись  між  зелено-білого  узлісся  до  хати.  Ось  вже  перед  нею  височіла  біла  хата  з  великими  вікнами,  в  які  неможливо  було  навіть  заглянути,  бо  вікна  були  вище  її  зросту,  і  тільки  здалеку  було  видно,  що  в  хаті  хтось  є.
   То  поралась  свекруха  біля  печі,  а  Софійка,  донька  Марини,  сиділа  за  столом  з  великою  ложкою  в  руках    і  гралася  нею,  возячи,  як  весло,  по  столі.
     -    Здрастуйте,  мамо,  -    вбігла  до  хати  Марина.
     -      Доброго  дня,  роздягайся,  сідай,  ми  якраз  сідаємо  обідати,  доню.      
     Марина  підбігла  до  свекрухи,  міцно  обняла  її  своїми  холодними  руками  і    сонячно  запитала:
     -      Ну,  як  Ви  тут?      Софійко,  йди  до  мами.  
     Прилинула  Марина  до  дитини  в  палких  поцілунках,  вона  цілувала  її  пухкенькі  щічки,  маленький  носик,  пальчики  і  плакала,  тихо  промовляючи:
     -        Я  так  за  тобою  скучила,  так  хотіла  швидше  тебе  побачить.  Ось  дивись  мама  конячку  привезла,  будеш  гойдатися?    Мамо,  дивіться,  який  козлик!
     Ганна  Іванівна  глянула  на  качалку-козлика  для  дитини  і  здивовано  хлопнула  в  долоні:
     -    Дійсно  гарний!  Яскравий  рожево-червоний  козлик,  якраз  для  нашої  дівчинки,  буде  чим  діда  забавляти!
       В  хату  увійшов  чоловік  років  п’ятидесяти  п’яти,  худорлявий,  з  добрими  зеленими  очима,  і  одразу  посміхнувся:
     -    Здорова  була,  Марино,  неждано,  неждано,  а  чого  сама,  Олексій  на  роботі?
     -    Так.  Він  завтра  приїде,  а  я  так  засумувала  за  Софією  і  Вами,  що  вирішила  не  втрачати  день  та  й  приїхала  сьогодні.
     -      От  і  молодець,  непосида,  давай  сідай  до  столу,  мати  борщу  наварила,  будемо  снідати.
     Ганна  Іванівна  взяла  рогача  і  почала  діставати  великого  чавуна,  з  якого  на  всю  хату  запах  український  червоний  борщ.  Марина  сиділа  біля  вікна  з  Софією  на  руках,  свекор  навпроти,  свекруха  поруч.  Сім’я  снідала.  За  вікном    злісно  мела  хурделиця,  немов  сердилася,  що  її  не  пускають  до  хати,  вона  і  стукала  у  вікна  розпорошеним  снігом-вітром,  і  цілувала  вікна  січневим  морозом,  що  застигав  прозорим  візерунком  на  холодному  склі.  В  просторій  залі  сяяла  в  святковій  мішурі,  скляних  іграшках  і  в  різнокольорових  гірляндах  ялинка…
     -      Розкажіть,  як  Ви  тут?  Софійка  слухається?
     -      О!  Слухається,  -  мовив  батько.  -    Робить,  що  хоче,  для  неї  немає  слова  «не  можна»,  мати  її  все  дозволяє.  Ото  виверне  весь  попіл  під  грубою  і  вовтузиться  в  ньому.
               Я  кажу:
     -      Що  ти  робиш?
     А  мати  :
     -      Не  мішай  дитині,  не  чіпай,  хай  грається.
     Марина  засміялася  і  строго  показала  Софійці  пальчиком:
     -    Не  можна,  зрозуміла.  Треба  слухатися.  
Дівчинка  здивовано  на  неї  подивилася.
А  батько  далі  в  образі  мовив  :
     -    Ткне  пальцем  на  портрети,  що  висять  на  стіні  і  кричить  –  я  хочу!  Ото  мати  лізе  і  знімає,  і  дивляться  тоді  разом.  Чого  їх  знімати,  -    сердився  Василь  Семенович,  -    ну  поплаче  дитя  та  й  заспокоїться.  Ні,  лізе  Ганка,  знімає.
     -    Та  досить  вже,  Васю,  жалітися,  -    заперечила  йому  Ганна  Іванівна.  -    Ти  краще,  доню,  розкажи,  як  там  у  Вас,  чи  все  добре?
     -      Мамо,  все  добре,  все  гаразд.  А  як  Ви  встигаєте  і  на  роботі,  і  за  дитиною  наглядати?
     -      Та  встигаємо:  то  я  дивлюсь,  то  батько,  то  сусіди  Онопрієнки  підміняють,  як  треба.  Ранком  біжу  о  четвертій  на  ферму,  на  ранішню  дойку,  а  дід  вдома  з  Софійкою,  а  коли  назад  о  восьмій  повертаюся,  то  Василь  на  роботу  виходить,  а  там  Василь  на  обід  з  комори,  а  я  –  на  роботу,  а  коли,  що  як  не  вийде,  то  з  собою  беру  в  колясці.  Кочу  коляску  по  проході,  дою  і    казку  розказую,  так  і  долаємо  путь  з  краю  в  край  в  двадцять  п’ять  корів.  Нічого,  мені  легше,  чим  тобі,  Марино,  ти    ж  не  візьмеш  її  з  собою  на  завод,  а  я  візьму,  та  ще  й  парним  молоком  напою.      Так,  діду?
     -  Так,  то  воно  й  так.  І  нам  веселіше.  Мати  все  життя  хотіла  дівчинку,  в  нас  то    хлопці,  дай  побавитися  в  старості,  все  добре,  -    мовив  Василь  Семенович,  доїдаючи  борщ.  Він  подякував  Ганні  Іванівні  і  пішов  до  прихожої  на  диван.  Софійка  зістрибнула  з  маминих  рук  і  побігла  за  дідусем.  Василь  Семенович  ввімкнув  телевізор,  Софійка  забралася  на  диван  і  почала  розглядати  себе  в  люстерко,  яке  було  вмонтоване  в  старовинний  нерозкладний  диван.
     Так  і  жила  дівчинка  в  дідуся  з  бабусею  з  рочку  і  до  семи,  аж  доки  в  школи  не  йти.  Були  колись  забрали  її  батьки  та  віддали  до  садку,  та  вихователька  з  сумом  розповідала:
     -      Візьме  ваша  Соня  стільчик,  поставить  біля  дверей  і  сидить  на  ньому  цілий  день,  ми  її  звемо  до  діток  гратися,  а  вона  не  хоче,  тільки  сидить  і  каже:  «  Я  маму  жду».  Отак  походила  Софійка  з  місяць  до  садочка,  а  потім  приїхали  на  «Москвичі»  дідусь  з  бабусею  з  села  та  й  забрали  знов  онучку  до  себе,  та  на  цей  раз  надовго…
     А  в  родині  незабаром  з’явився  ще  хлопчик,  от  поділилася    сім’я  на  дві  половинки:  Софійка  –  то  дідова  і  бабусина,  Дениско  –  татовий  і  маминий.  Софія  немов  вкоренилася  в  село,  серцем  приросла  до  дідуся  і  бабусі,  їй  було  в  них  так  хороше,  як  ніколи  в  подальшому  житті.  Було  пасе    корову,  бичка,  теличку,  баранців,  кіз  із  дідусем,  і  співає,  і  ходить  рівчаками  по  каламутній  теплій  воді,  і  залазить  на  стару  коренасту  вербу,    і  звідти  споглядає  безмежну  широчінь  полів,  і  білі  хмарини,  що  безтурботно  пливуть  по  блакитному  небі,  і  лелек,  що  вільно  літають  над  сільськими  просторами    її  рідного  села  Вербівки  .  А  дідусь  сидить  на  стільчику  читає,  а  Софійка  з  полів  та  з  чужих  городів  худобу  виганяє,  дідусь  її  глядить,  а  вона  допомагає,  по-дитячому,  але  старанно.  А  серед  поля  розкинувся  велетенський  ліс,  в  якому  ще  пращури  випасали  худобу,  збирали  гриби,  сухий  хмиз.  А  в  лісі  весною:  акація  білими  гронами  в  повітрі  звисає,  то  батько  її  посадив  (переймав  дар  від  дідуся-бджоляра  і  насадив  по  всьому  лісі  і  рожевої,  і  білої,  і  біло-рожевої),  трава  висока,  густа,  було  біжиш  скот  завертати  і  падаєш,  немов  в  перину  з  лебединого  пуху.  В  червні  –  весь  ліс  встелений  суницями,  ходиш,  збираєш,  ще  й  бабусі  в  пригоршні  додому  принесеш,  і  звіробою  повен  ліс,  і  безсмертника,  і  чистотіла,  й  материнка  перепліталась  довгим  корінням  в  травах,  і  маленька  пухнаста  сон  трава.  Ліс  –    безмежне  царство  природи,  в  якому  дівчинка  проводила  свої  найкращі  дитячі  роки,  одягаючи  восени  –  вінок  з  калини,  а  навесні  –  вінок  з  кульбабки.  І  все  це  повторювалося  з  року  в  рік  в    лісовій  неосяжності  і  лугових  травах,  коли  дідусь  брав  дівчинку  з  собою  на  луг,  на  сінокіс:  дідусь  косить,  а  дівча  гуляє,  заглядаючи  в  старовинні  дупла  дрімучих  дерев,  спостерігаючи  за  метеликами,  мурахами,  які  будували  старанно  свої  будиночки,  жуками-навозниками,  які  бігали  туди-сюди  і  швидко  залазили  в  свої  земляні  нірки.  Вона  спостерігала  за  всім  живим,  і  все  це  зображувала  на  своїх  гарних  картинах,  віддзеркалених  в  щасті,  радості,  дитячій  безтурботності,  яка  світилася  немов  промінчик  в  обіймах  своїх  найкращих  в  світі  людей  –  дідуся  і  бабусі.  На  все  життя  запам’ятала  Софійка  ліс:  могучий,  зелений  і  люблячий.  Дідусь  з  бабусею  ніколи  ні  в  чому  не  відмовляли  своїй  улюблениці.  Всі  ці  миті  життя  вона  запам’ятала  назавжди  і  берегла    ці  святі  спогади  далеко  в  душі,  біля  серця,  яке  завжди  розривалось  за  ними.  І  коли  вона  була  з  ними  поруч,  і  коли  далеко  –  Софія  була  щаслива,  що  вони  в  неї  є.  Батьки  приїздили  на  вихідні  з  Денисом.  Дениско  не  любив  залишатись  в  селі  і  плакав  за  мамою.  Тож    батьки  з  Денисом  від’їздили  до  міста,  а  Софійка  залишалася  з  дідусем  і  бабусею.  Софія  ніколи  не  хворіла,  ніколи  в  селі  не  плакала,  і  мріяла,  що  й  до  школи  буде  ходити  тут  –  вдома.  Це  був  її  дім,  тут  було  її  коріння,  хата,  в  якій  вона  зростала,  дідусь  і  бабуся,  які  нею  жили,  село,  яке  співало  в  її  серці.
         Та  підходили  роки  школи,  і  її,  семирічну  дівчинку,  забрали  до  міста.  На  вихідні  молода  сім’я  знову  приїздила  провідати  своїх  батьків:  мати  -  допомогти  по  господарству,  батько  –  до  своїх  бджіл,  без  яких  не  міг  жити.  А  в  неділю,  коли  мали  повертатися  до  міста,  дівча  ховалося  в  дворі,  і  її  ніколи  не  могли  знайти.  Бабуся  ходила  по  подвір’ю  і  голосно  говорила:
     -      Софіє,  виходь,  ти  нікуди  не  поїдеш,  залишишся  з  нами.  
   Дівчинка  вірила  і  виходила,  а  її  забирали,  немов  у  чужу  сім’ю,  в  чуже  місто,  в  чуже  життя.  Чомусь  коли  вона  від’їздила,  дідусь  завжди  плакав  і  просив:
     -      Не  ображайте  її!..
     А  вона  завжди  хотіла  відкрити  двері  машини,  вирватись,  бігти  назад,  додому,  та  боялась  батьків,  що  будуть  сварити  за  такі  неупереджені  дії.
         Почалась  школа.  Далеченько  було  ходити  до  школи.  Мама  поводила  тижнів  зо  два,  а  далі  сказала,  що  потрібно  ходити  самій,  бо  їй  немає  як,  треба  Дениска  вдома  глядіти,  бо  ж  він  маленький,  і  йому  потрібно  приділяти  багато  уваги.  Важким  навчання  було  для  дівчинки,  до  школи  вона  йшла  не  підготовлена:  читати,  писати  не  вміла,  рахувати  теж.  Бабуся  з  дідусем  виховували,  а  займатися  не  було  коли,  весь  час  від  світанку  до  пізнього  вечора  кипіла  робота,  обоє  ще  працювали,  та  і  худоби  повен  двір…
     Настала  зима.  Ото  прийде  дівча  із  школи  і  гайда  до  друзів,  аж  до  вечора,  доки  не  стемніє,  бавиться,  мати  ніколи  її  не  звала  додому,  не  нагадувала,  що  треба  готуватися  до  школи,    а  як  тільки  Софія  поріг  переступить,  наб’є,  налає  її,  посадить  одну  в  кімнату  і  каже:
     -      Сиди  і  вчи!
     А  сім’я  в  іншій  кімнаті:  батько,  мати,  братик,  дивляться  телевізор,  розмовляють,  в  них  свої  справи,  і  їм  не  до  неї.  А  Софія  вимкне  світло  і  дивиться  з  вікна,  як  будується  новий  будинок.  Взимку  рано  темніє,  і  о  п’ятій  вже  темно,  а  будівничі  ще  працюють,  «Камази»  возять  пісок,  крани  підіймають  бетонні  плити  з  великими  вирізами  для  дверей  або  ж  суцільні,  всі  однаково  сірі,  монотонні  і  надзвичайно  великі.  Все  в  темряві    мерехтить  в  жовто-червоних  кольорах  від  фар,  величезні  ліхтарі  освітлюють    все  будівництво,  яке  кипить,  вирує  кожного  дня,  і  мало-помалу  звикаєш,  до  щоденного  гулу,  вбивання  міцних  бетонних  стовпів  в  землю,  на  яких  буде  триматись  будівля.  Дівчинка  спостерігала  за  людьми,  які,  мерзнучи,  стійко  виконували  свою  роботу,  таку  важку,  але  потрібну  для  всіх,  бо  кожній  людині,  потрібен  дім,  в  якому  вона  буде  жити,  відпочивати,  відчувати  щасливе  сімейне  життя.  А  сніг  мете,  немов  сивою  злою  мітлою,  кому  в  обличчя,  кому  в  спину,  а  мороз  щипає  за  ніс,  за  щоки,  за  руки  в  робочих  рукавицях,  що  невтомно  працюють,  не  зважаючи  на  лютий  мороз  і  зиму.  Софії  шкода  будівничих,  та  мимоволі  згадує  вона  «свою»  хату,  яка  пахне  глиною  і  теплом,  коли  в  хаті  затоплюється  груба,  піч,  лежанка.  Палахкотить  червоний  вогонь  в  грубі,  а  дідусь  підкидає  дровця,  а  жар  посміхається  тріскучими  іскрами  й  просить:  «Іще!»  І  йде  дідусь  і  приносить  з  катраги  чорного  вугілля,  і  заспокоюється  ненажерливий  вогонь    і  відповідає:  «  Дякую».  Дарує  тепло  аж  до  самого  ранку.  Ось  про  що  на  самоті  думала  першокласниця  Софія,    яку  залишали  одну  вчить  уроки,  а  вона  мріяла,  дивилась  у  вікно,  малювала…
   Раптом  чує,  хтось  йде  по  довгому  коридору  до  її  кімнати,  миттю  відбігає  од  вікна,  швидко  вмикає  світло,  вчить..  Зайде  мати  до  кімнати  подивиться  на  дочку,  а  та  сидить  за  Букварем:  вірш  вчить...
 -  Ну  давай  розповідай  вірш,  -    бере  мати  до  рук  книжку,  щоб  перевірити,  а  дівчинка  нічого  не  знає,  ляпне  її  Марина  Марківна  по  обличчі  важкою  рукою,  що  аж  юшкою  вмиється,  кине  книжку,  і  піде,  сердячись,  що  в  них  росте  така  нездара.  А  кров  застигне  на  обкладинці  букваря,  і  ніхто  її  не  витре,  і  нікому  це  не  потрібно.
     Не  раз  вчителька  Ольга  Володимирівна  викликала  Марину  Марківну  до  школи  і  просила  :
     -      Не  бийте  Софію,  зірок  вона  в  вас  звісно  ловити  не  буде,  та  вчиться  зможе,  не  чіпайте  її,  в  неї  ж  всі  пальці  сині,  навіщо  ж  ви  так?
     -      А  що,  -    заперечувала  Марина,  -    гуляє  до  півночі,  а  уроки  вчити  зась?
     -      Та  це  ж  тільки  перший  клас,  це  ж  ще  маленькі  діти,  -    пояснювала  вчителька,  -    треба  вміти  і  терпіти,  чи  як  ви  гадаєте,  що  тільки  Софійка  така?  Майже  всі  діти  такі  в  цьому  віці,  їм  би  ще  в  іграшки  гратися,  а  їх  змушують  уроки  вчити.  Мало  діток  зібраних  і  відповідальних,  даруйте  дитині  любов  і  знання  одночасно,  потрібно  працювати  разом  із  вчителем,  із  дитиною    –  і  все  буде  добре.
       Після  останньої  такої  розмови  Марина  взагалі  вирішила  не  чіпати  Софію.  «Хай  вчиться,  як  хоче,  їй  же  це  потрібно,  врешті-решт,  а  не  мені,  -    обурливо  думала    про  себе  Марина,  -    буде  ще  мене  вчити  Ольга  Володимирівна,  як  власних  дітей  виховувати».  Ось  так  дівчинка  і  вчилась…Добре  було,  коли  наставала  п’ятниця.  Вся  сім’я  збиралась  на  село,  Софія  брала  ранець  з  уроками  на  понеділок  і  збиралась  в  найщасливішу  для  неї  дорогу,  таку  рідну,  гарну,  між  узліссями  і  річками,  і  біленькими  хатинками  в  ряд,  що  бігли  перед  очима  в  заплутаній  безкінечності  до  самого  двору.  А  вона  виглядала  з  вікна  машини  і  мріяла,  як  скоро  її  обійме  любляча  бабуся  і  дідусь  синичкою  назве.  Вона  знову  побачить  височенні  гори,  вкриті  сніговими  обіймами,  рівчаки,  налиті  водою,  перетворені  на  суцільну  ковзанку,  і  великий  сосновий  ліс,  який  поринув  повністю  в  зимову  сплячку.  А  доли  полів,  вкриті    пухким  білим  покривалом,  зігрівають  озимину,  що  ховається  під  периною  зими,  щоб  навесні  милувати  нас  тонкими  паростками  пшениці.  Сніг  переливався  на  сонці  іскрами  суцвіть,  що    різали  очі,  віддзеркалювались  тонким  промінням  на  вікнах  машини…  «Мої  луки  і  доли,  мої  ліси  і  гори,  я  знову  їду  до  вас»,  -  думала  дівчинка,  самотньо  сидячи  на  задньому  сидінні.  Братика  мама  забирала  до  себе  на  руки,    коли  вони  виїздили  з  міста,  і  аж  до  самих  воріт  сім’я  так  і  їхала.  Софійці  ніхто  не  заважав,  вона  діставала  простий  олівець,  альбом  і  так  на  ходу  накидала  ескіз,  а  потім  вже  вдома  в  селі  за  великим  круглим  дубовим  столом  домальовувала,  фантазувала,  виглядаючи  з  бабусиного  вікна,  на  гори  і  доли  найкращого  і  рідного  для  неї  села  –  Вербівки.
     Так    і  зростала  дивовижна  дівчинка  в  колючому  батьківському  вихованні    і  надзвичайно  теплих  і  ласкавих  обіймах  дідуся  і  бабусі.  Вони  її  настільки    любили,  що,  коли  вона  мала  їхати,  дідусь  плакав,  а  дитина  ніби  не  розуміла  ні  тих  образ,  ні  неправильної  поведінки  батьків.  Вона  просто  жила  п’ятницями,  рахуючи  дні  з  понеділка  до  п’ятниці,  коли  її  родина  буде  їхати  в  її  рідне  село,  в  її  дорогу,  яка  веде  в  неосяжне  щастя,  до  любові,  тепла  і  добра.  Софія  все  малювала  й  малювала…    Гори  і  доли,  зеленість  ставків  і  умите  в  них  вербове  гілля,  стиглу  малину  в  лісі,  все,  що  бачила,  все,  що  відчувала,  все,  чим  жила  дитяча  душа:  хату  дідуся  і  бабусі,  уквітчану  весняним  бузком  і  заспану  в  білому  цвіті  стару  грушу,  і  високі  осокори  в  садку,  серед  невеличких  низеньких  яблунь.  Малювала  жовті  налиті  осінню  яблука,  які  вони  збирали  з  бабусею,  і  від  її  картин  немов  пахло  тими  гарними  яблуками  і  селом.  Вона  малювала,  показуючи  свій  світ  дідусеві,  який  лагідно  гладив  її  по  голові  і  промовляв:
     -    Як  ти  схожа  на  мою  матір  Єву  (дідусь  ріс  при  мачусі,  мати  померла,  коли  йому  було  дев’ять  років).  
     Він  завжди  милувався  онучкою,  бо  вона  нагадувала  йому  найсвятіше  в  світі  –  матір:  ті  ж  самі  риси  обличчя,  та  ж  сама  структура  тіла,  тільки  голос…  його  він  уже  не  пам`ятав.      
     Так  і  минали  дитячі  роки,  переплетені  любов’ю  з  однієї  сторони  і  байдужістю  з  іншої.    Софія  бачила,  як  братику  наймали  репетиторів  з  англійської  мови,  з  алгебри  та  геометрії,  як  платили  вчителям  долари,  і  як  на  неї  навіть  не  звертали  уваги,  як  вона  щовечора  бігала  до  однокласників  за  допомогою,  якщо  щось  не  знала,  але  то  були  її  проблеми,  батьків  це  ніби  зовсім  не  хвилювало,  чи  о  дев’ятій  вечора  прийде,  чи  о  пів  на  десяту,  її  ніхто  не  шукав,    за  неї  ніхто  не  хвилювався,  вся  увага  приділялась  лише  її  брату…
     Коли  Софія  стала  старшою,  вона  не  раз  чула  розмову  між  дідусем,  бабусею  і  її  батьками,  вони  просили,  щоб  Софія  жила  в  них  –  в  селі,  а  батьки  були  проти.
     -        Мамо,  ну  що  Ви  таке  кажете,  -  сердилася  в  відповідь  Марина,  -    як  ми  будемо  людям  у  вічі  дивитись,  що  вони  про  нас  подумають,  тим  паче  в  Олексія  така  гарна  посада,  ні,  іще  раз  ні,  давайте  закриємо  це  питання  –  і  все!
     Софія  марила  художньою  школою,  просила  матір  «до  батечка»,  щоб  здали  її  на  навчання,  але  мати  їй  навідріз  відмовила  :
     -      Ти  хоч  би  свої  уроки  встигала  вчити,  малювати  вона  захотіла,  з  якого  то  дива,  нездара!
     Коли  навчання  в  школі  завершилось,  Софія  зібралася  вступати  на    факультет  декоративно-прикладного  мистецтва    Київського  національного  університету.  Батько,  Олексій  Федорович,  сказав,  що  вона  іспити  не  здасть,  але  Софія  подала  документи,  і,  здавши  перший  екзамен  на  четвірку,  прийшла  поділитися  з  батьками,  які  тоді  торгували  на  базарі  всякою  всячиною,  привезеною  з  села,  щоб  підзаробити  якусь  копійку  для  сім’ї.  Дівчина  була  така  щаслива,  сподівалась,  що  наразі  її  похвалять,  що  нарешті  вона  почує  з  вуст  батьків  гарні  слова  на  свою  адресу:  «Молодець,  так  тримати,  в  тебе  все  вийде».  Але  вона  помилилась.  Чи  то  батько  сказав,  щоб  не  наврочить,  чи  як  завжди,  але  вона  почула  в  відповідь  слова  пригнічення  і  сорому:
     -      Ну  що  ж,  наступна  буде  двійка.
     -      Не  буде!  –  вперто  відповіла  Софія.
     Через  тиждень,  здавши  наступний  іспит  на  четвірку,  Софія  прийшла  додому  і  сказала  батькам:
- В  мене  не  вистачає  одного  балу,  прохідний  бал  –  десять,  а  я  набрала  –  дев’ять.
     -  Добре,  -    відповів  батько,  -  підеш  на  платне,  я  буду  платити  за  навчання,  не  треба  втрачати  ще  один  рік,  а  то  і  те  забудеш,  що  знала.  Йди  вчись!
     За  це  дівчина  була  вдячна  батькові  все  своє  життя,  та  він  того  не  знав.  Батько  відкрив  для  неї  шлях  до  її  незбагненної  мрії  –  малювати,  отримувати  знання,  малювати  не  тільки  душею,  а  й    і  пензелем…  Душу  потрібно  підкріплювати  розумом,  досвідом,    практикою    з  улюбленої  справи,  товариством  споріднених  людей.  Душа  розкривається  не  від  самотності  (зрідка,  буває,  що  й  так),  а  від  щастя,  коли  її  розуміють,  відчувають,  люблять.
     У  Софії  була  ще  одна  заповітна  мрія  –  довести  батькам,  що  вона  на  щось  здатна,  щоб  вони  нею  пишались,  так  як  сином,  щоб  вони  її  любили,так,  як  його.
 
Частина  ІІ.  Протиріччя
 
     Денис  ріс  хлопчиком  на  «славу».  В  нього  було  стільки  іграшок,  що  їх  складали  у  великі  п’ятидесятикілограмові  мішки  від  цукру  і  виносили  на  балкон,  а  потім  вивозили  в  село.  І  знову    купували  нові  іграшки.  Батьки  ж  бо  були  не  бідні,  підприємці  (але  спочатку  було  дуже  важко,  працювати  доводилось  без  вихідних,  від  світанку  і  до  пізнього  вечора  та  натомість  у  них  всього  було  вдосталь:  і  їжі,  і  одягу,  і  всіляких  дрібниць,  без  яких  у  буденному  житті  можна  було  б  і  обійтись).  Марина  часто  було  пригадувала  і  казала:
     -    А  от  як  Софія  росла,  то  в  неї  була  одна  лялька,  жили  ми  тоді  бідно,  винаймали  кімнату,  які  там  іграшки…
     Але  ж  у  Софії  було  все,  вона  навіть  ніколи  не  просила  іграшок,  малювала  собі  чи  співала,  якась  в  своєму  світі,  легка  і  спокійна.  Мати  дивувалася,  які  в  неї  були  різні  діти:  Софії  нічого  не  було  потрібно,  ні  іграшок,  ні  музичного  центру,  ні  комп`ютера,  а  Денису  потрібно  було  все:  від  модного  одягу  до  першокласної  апаратури,  і  йому  все  це  купувалося  без  жодних  питань,  без  протиріч,  якщо  Денису  потрібно,  значить  буде,  от  і  все.  Денис    всім  цікавився,  він  був  весь  «живий»,  натхненний,  немов  навколишній  світ  вдихав  в  нього  вир  радості,  молодості,  і  він  мчав  стрімголов  в  цьому  гарному  квітучому  житті.  Діти  жили  в  одній  сім’ї,  але  Денис  одягався  краще,  з  Денисом  об’їхали  найкращі  вузи  міста,  і  він  вступив  до  найдорожчого,  який  сам  обрав,  а  Софія  була  десь  на  узбіччі,  нею  не  цікавились,  за  неї  ніколи  не  хвилювались,  вона  просто  була  –  і  все.  Денис  заполонив  душу  батька  і  матері,  а  Софія  була  «донькою»  дідуся  і  бабусі,  Марина  неодноразово  говорила  Софії:
     -  Ти  мене  не  любиш,  ти  ніби  не  моя,  ти  зла.  
     Але  вона  зізнавалася  в  чому  була  її  помилка,  і  визнавала  її,  адже  вона  сама  віддала  дитину  надовго  до  свекрів,  і  Софія  «виросла  там»,  полюбивши  їхню  мову,  їхній  світ,    їхні  душі.
   Софія  вчилася  наполегливо,  старанно,    добре,  без  трійок,  ніхто  не  міг  би  подумати,  що  в  університеті  вона  буде  навчатись  краще,    ніж  в  школі,  ще  й  буде  старостою.  Марина  не  раз  казала:
     -            От,  Софіє,  ти  вже  справді  виросла,  почала  нарешті  нормально  вчитись,  дочекалися…  
 Та    її  за  це  ніхто  не  вихваляв,  просто  бачили,  що  може  і  все,  ніби  так  і  повинно  було  бути,  ні  підтримки,  ні  заохочення,  вся  увага  зосереджувалася  тільки  на  синові.  Як  і  годиться  в  кожній  українській  сім’ї  всіма  справами  керувала  мати.  Здавалось,  ніби  в  родині  головний  чоловік:  грізний,  сердитий,  коли  потрібно  улесливий.  Але  чоловік,  може,  й  голова,  та  жінка  шия,    куди  поверне,  туди  й  голова  за  нею.  Останнім  часом  Марину  охоплював  несамовитий,    дикий  неспокій:  діти  ростуть,  потрібно  їх  розділяти,  а  головне  треба  якось  Денису  допомогти,  йому  треба  буде  сім’ю  годувати,  він  чоловік,  йому  важче  на  світі  буде  прожити.  «А  що  Софія,  якось  розбереться,  вона  ж  майбутня  господиня,  дружина,  прилаштується,  -    думала  про  себе  Марина,  -    діло  велике,  он  в  гуртожиток  заселю  –  і  хай  радіє».  Як  надумала,  так  і  зробила.  Марина  влаштувала  Софію  в  гуртожиток-малосімейку,  де  колись  жила  її  мати,  і  стало  їй  трохи  спокійніше  на  серці.  Перший  крок  зроблено,  а  далі  буде  видно…  Наступний  план  був  набагато  складнішим:  як  переписати  все  майно  на  сина.  Марина    ходила  з  цією  думкою  сама  не  своя,  погано  спала,  схудла,  аж  якось  зненацька  помарніла  на  очах,  її  немов  гадюка  душила,  і  «шипіла»  -    спіши…    Чому,  вона  і  сама  того  не  відала,  але  вона  всім  своїм  єством  прагнула  лише  одного  –  Дениско  повинен  бути  забезпеченим,  як  то  кажуть,    з  ніг  до  голови,  от  і  все,  і  на  цьому  крапка.  Марина  тільки  чекала  нагоди,  і  скоро  її  прагнення  здійснилось.                                                                                                                                                                                                                                                        
     Був  гарний  вересневий  день,  ще  пахло  теплом  і  сонцем,  ще  посміхалось  літо  в  барвах  осені.  Марина  сиділа    в    світлій,  блакитній  кухні,  вся  осяяна  сонцем  в  промінні  ранкової  осені,  спокійно  пила  каву,  нікуди  не  поспішаючи  (  люди  на  них  працювали,  а  вони  з  чоловіком  тільки  заміняли  їх  у  разі  хвороби  та  на  вихідні  дні).  Марина  з  чоловіком  працювали  на  автобусі    на  маршруті  Сумгаїтська  –  Центр,  в  них  не  повинно  було  бути  вихідних,  бо  це  був  їхній  заробіток,  їхні  клієнти,  в  цілому  –  сімейний  бізнес  зрілої  сім’ї.  Софія  була  на  парах,  Денис  теж.  Софія  на  останньому  курсі,  а  Денис  на  першому.  Софія  вже  жила  окремо,  на  вихідні  навідувала  батьків,  і  це  тішило  душу  матері,  що  донька  довчиться  і  буде  облаштовувати  собі  життя  на  новому  місці.
     Так    Марина  сиділа  і  мріяла,  ніхто  їй  не  заважав,  ніхто  не  дратував,  вона  дуже  полюбляла  такі  хвилини  спокою  і  гарного  настрою.  Раптом  задзвонив  телефон.  Марина,  не  поспішаючи,  попливла  в  коридор,  де  на  тумбі,  стояв  телефон.  Дзвонили  з  лікарні  і  попросили  швидко  під’їхати,  бо  в  Софії  була  операція  –  видалення  апендициту.
     -      А  з  нею  хтось  є?  -    поцікавилась  Марина  Марківна.
     -      Так,  -  відповіла  медсестра,  -  з  нею  молодий  чоловік,  він  стоїть  тут,  біля  дверей,  раптом  щось  буде  потрібно.
     -        Ну,  добре  ми  під’їдемо.  
   Марина  Марківна  швидко  зателефонувала  чоловікові:
     -      Олексію,  я  беру  документи  на  квартиру,  забери  Дениса  з  університету,  їдемо  оформляти  дарчу.
     -      А  чому  зараз  і  саме  сьогодні?  –  почувся  голос  з  дроту.
     -      Нам  на    цьому  тижні  ніхто  не  буде  заважати,  будь  спокійним,  я  знаю,  що  кажу.
     -      Ну  то  добре,  в  нотаріуса  по  Благовісній,  де  були?    Так?
     -        Так!    -  впевнено  відповіла  Марина.
     Олексій  Федорович  заїхав  за  Денисом,  забрав  з  дому  Марину  Марківну,  і  всі  втрьох  з  радісними  обличчями  поїхали  оформляти  спадщину  сину.  Олексій  навіть  забув  спитати  дружину  чому  саме  сьогодні,  а  Денис  весь  світився  від  щастя  –  нарешті  його  мрія  збулась:  велика  світла    трикімнатна  квартина  з  шестиметровою  лоджією,  з  балконом  на  кухні,  була  його  –  просто  казка,  а  не  життя.  Він  цього  чекав,  він  про  це  мріяв,  і  його  велика  мрія  так  швидко  здійснилася.  Оформивши  всі  папери,  поставивши  всі  підписи  й  печатки,  Марина  Марківна  мовила:
     -        А  тепер  їдемо  до  лікарні,  в  Софії  операція  –  апендицит.  
     Олексій  Федорович  зблід,  Денис  відкрив  рота.  
     -  Все  нормально,  після  такого  не  вмирають,  Софія  впорається,  я  її  знаю,  вона  сильна,  в  неї  все  завжди  добре,  і  їй  завжди  фортунить.    Ну,  що  стоїте,  як  вкапані,  поїхали  швидше,  -  закомандувала  Марина  Марківна.
       Сім’я  Буричевих  приїхала  до  третьої  міської  лікарні.  Вони  знайшли  відповідний  поверх  (хірургію)  і  запитали  в  медсестер,  де  проходить  операція.  Їм  сказали  зачекати  на      головного  лікаря.  Згодом  до  Буричевих  підійшов  лікар:  високий,  худорлявий  чоловік  в  окулярах  і  стомлено  запитав:
     -      Ви  батьки  Софії  Буричевої?
     -    Так,  -    відповіли  Марина  Марківна  і  Олексій  Федорович.  
     -      А  це    Софіїн    брат,  зніяковіло  показала  Марина  Марківна    на  Дениса.
     -    Ну,  операція,  -    мовив  лікар,  -  пройшла  добре,  я  завтра  ранком  підійду  в  палату  до  Софії,  подивлюся  чи  все  гаразд.  Її  краще  сьогодні  не  турбувати,  наразі  вона  спить.  
     Лікар  зібрався  вже  йти  і  тут  Марина  запитала:
     -      А  хто  її  привіз,  нам  сказали,  що  з  нею  був  молодий  чоловік?
     -    Так,    з  нею  був  хлопець,  здається  звати  Микола,  він  вже  пішов.  І  Ви  можете  спокійно  йти,  адже  небезпека  минула.
Олексій  Федорович  знизав  плечима    і  запитав  дружину:
     -      Ну  що,  пішли?
     -        Так,  батьку,  ходімо,  прийдемо  завтра,  -  погодилася    Марина  Марківна.
     Родина  поїхала  додому.  Сіріло…  Небо  замріяно  готувалося  до  вечора,  а  Софія  спала.
     Софія  прокинулася,  знетямлена  від  болю,  з  темними  колами  під  очима,  але  якась  замріяна  і  щаслива,  бо  знала,  що  її  по-справжньому  любить  і  опікується  нею  найрідніша  в  світі  людина  –  Микола.  Це  було  перевірено  у  важкий  період  її  життя:  він  був  поруч,    він  не  покинув  її,  він  показав  себе,  як  порядна  людина,  на  яку  можна  розраховувати  в  тяжку  хвилину.
   Їй  снився  рай:  і  вона  на  даху  в  зеленій  м’якій  пухнастій  траві  з  Миколою,  на  даху  ще  були  дерева  зі  стиглими  червонобокими  яблуками  і  грушами,  і  величезна  картина  в  золотій  рамі  –  її  малюнок,  з  якої  посміхались  білокрилі  янголи,  а  посередині  був  Бог  з  розпростертими  руками  до  народу.  Софія  посміхалась  сама  собі,  вона  знала,  її  мрія  здійсниться:  від  звичайного  гуртка  самодіяльності,  в  якому  вона,  наразі,  починала  працювати  і  до  крилатої  мрії  художниці  –  рукою  було  подати.
           Дівчата  по  палаті  (  їх  було  п’ятеро)  здивовано  дивились  на  свою  нову  знайому.
     -      Ти  чого  посміхаєшся?  -  спитала  рудоволоса  дівчина  років  двадцяти.  -        Від  наркозу  ще  не  відійшла  чи  що?
     -        Та  ні,  рада,  що  жива.
     -          Бодай  тобі,  що  ти  кажеш.
     Софія  хотіла  було  засміятись,  та  різко  заболів  живіт.
     -        Ти  не  смійся  всім  тілом,  -  підтримала  старша  жінка.  -  Як  тебе  звати?
     -        Софія.
     -          Софіє,  ти  тільки  посміхайся,  якщо  хочеш,  вустами,  так-то  воно  для  тебе  буде  краще.  
     Софія  зсунулась  на  ліжку  до  сумки,  посунула  її  до  себе,  взяла  листок  аркушу  А-4,  складеного  вдвічі,  і  почала  малювати  рай,  той,  що  бачила  уві  сні.
     В  палаті  стало  тихо,  потім  жінки  почали  щось  розповідати,  а  Софія  все  малювала,  мов  зачарована,  ніби  вона  була  не  тут,  у  палаті,  а  у  зовсім  іншому  місці  –  гарному  і  вічному,  як  біле  і  чисте  небо.  Раптом  відчинились  двері  і  до  палати  зайшов  Микола,  всі  очі  дівчат  і  жінок  впали  на  нього,  ніби  бджоли  на    червоний  мак.  Високий,  світлорусявий  чоловік,  років  двадцятип’яти-двадцятивосьми,  з  блакитними  очима,  високим  чолом  і  ввічливою  посмішкою.
     -      Доброго  дня,  шановні  пані,  вибачте,  будь  ласка,  за  вторгнення,  я  до  Софії,  на  хвилинку.
     -        Який  делікатний  і  гарний,  -  загомоніли  сусідки  по  палаті  і  продовжили  свої  розмови  далі.
     -        Миколо,  я  так  рада,  що  ти  прийшов,  дякую  тобі,  що  мене  не  покинув  в  лиху  годину.
     -        Я  тебе  більше  ніколи  не  покину,  -  мовив  Микола,  цілуючи  Софію  в  червону  щічку,  і  погладив  ніжно  її  гарне  довге  волосся,  що  спадало  на  плечі.
   Сів  поруч  і  запитав:
     -      Знову  малюєш?  Покажи  своє  диво.
   Він  взяв  в  руки  аркуш,  і  його  очі  загорілись,  ніби  він  побачив  дійсно  якесь  диво  в  небі,  яке  бачать  тільки  святі  люди.
     -      Ти  талант!  -  вигукнув  Микола,  підіймаючи  аркуш  вище  своїх  блакитних  очей.  -                  Шановні  пані,  гляньте,  яка  в  мене  кохана  дівчина,  це  ж  диво.
     -      Моє  ти  щастя,  -    обійняв  Микола  свою  наречену.
     -        Так,  дуже  гарно,  оригінально,  -    передавало  аркуш  паперу  по  палаті  жіноцтво.
   А  Микола  тим  часом  розгорнув  пакет  з  йогуртами,  молоком  і  осінніми  соковитими  яблуками.  По  палаті  запахла  осінь  з  червонобокими  яблуками,  що  весело  вигравали  в  руках  Софії.
     -    Вибач,  я  не  глянув  в  інтернеті,  чи  можна  таке  споживати  після…(розмова  на  мить  обірвалась,  Микола  не  хотів  нагадувати  про  операцію),  запитаєш  у  лікаря,  або  сама  прочитаєш  в  інтернеті,  я  тобі  приніс  планшет.  І  Микола  дістав  з  пакета  новенький  планшет.
     -        Ось  тримай,  і  не  хмурся,  я  буду  кожен  день  приходити,  а  як  тобі  стане  краще,  підемо  до  коридору,  щоб  дівчатам  не  заважать,  а  зараз  мені  краще  піти,  тільки  прийду  додому,  одразу  зателефоную.    Бувай,  моя  Софочко,  гарного  тобі  дня.  
     І  вже  в  дверях  до  Софії:
     -        Ввечері  після  роботи  одразу  до  тебе,  мій  маленький  Софійчик.  
Дівчата  передавали  малюнок  Соні  і  тішилися  з  таланту  простої  на  вигляд  дівчини.
     -      А  ти  молодець,  -    сказала  Оля,  -    я  б  такого  зроду  не  намалювала,  і  тема  скажу  тобі,  влучна,  якраз  для  нас  –  янголи  на  небі,  ми  тут  всі  зараз  з  крилами,  всі  післяопераційні,  і  всі  живі,  дякувати  Богу.
     -      Так,  -    стиха  промовила  Соня.
   До  сусідок  часто  приходили  родичі,  ранок  пробіг  миттю.  То  до  однієї  прийдуть,  то  до  іншої,  а  в  обід  і  до  Соні  сім’я  прийшла,  батьки  з  братом.  Гарно  вдягнена  і  квітуча,  мати  впевнено  увійшла  до  палати.
     -            Доброго  дня,  -  промовила  вона  до  всіх  присутніх,  за  нею  привітався  чоловік  і  син.  Палатою  пронісся  аромат  солодких  квітів,  що    линув  від  молодої,  ще  дуже  вродливої  жінки.  Мати  нагнулась  над  Софією  і  поцілувала  доньку  :
     -            Ой,  ми  так  перехвилювалися,  та  слава  Богу  все  обійшлося,  ми  вчора  були,  та  лікар  сказав,  щоб  ми  до  палати  не  заходили,  ти,  напевно,  спала,  відходила  від  наркозу.
     -      Ой,  доню,  -  мати  притулилась  до  плеча  Софії  і  любо  погладила  дочку  по  спині.  -  Все  буде  добре,  ти  в  мене  сильна,  я  знаю,  з  тобою  нічого  поганого  не  може  трапитися.    Ти  ж  не  Дениско,  це  ж  він  в  нас  знаєш  слабенький,  часто  хворів  в  дитинстві,  а  ти  –  молодець,  в  тебе  ніяких  проблем  не  може  бути.
     -      Мамо,  досить,  -    вже  зніяковівши,  промовив  Денис.
     -        Може  тобі,  що  треба,  -    уважно  дивлячись  на  сестру,  запитав  Денис.  -  Ми  там  супчику  гарячого    принесли,  банани,  якщо  можна.
     -      Дякую,  -  відповіла  Софія  і  усміхнулась.  
 Батько  мовчав.  І  тут  Оля  долучилась  до  розмови:
     -  Ви  подивіться,  яку  картину  намалювала  ваша  Софія.  
   І  Оля  піднесла  аркуш  паперу,  на  якому  простим  олівцем  було  зображено  янголів,  Бога  в  промінні  косого  сонця,  і  господні  руки  ніби  обіймали  кожного,  хто  споглядав  ту  гарну  і  величну  картину.
   -  А,  вона  в  нас  все  життя  малює,  тільки  олівця    почала  в  руках  тримати,  так  і    малює,  особливо  природу,  -  відказала  мати    і,  не  розглядаючи  малюнка,  на  якому  вражали  янголи,  поклала  його  на  тумбочку  біля  ліжка  Софії.
     -        Софіє,  ти  знаєш,  вчора  батько  брав  Дениса  з  собою  в  дорогу,  навчав,  як  на  світі  жити,  як  заробляти.  Скоро  наш  Денис,  зможе  сам  впевнено  керувати  вантажним  транспортом,  хай  вчиться  дитя,  в  нього  все  життя  попереду.
     -    Так,  -    відповіла  Софія,  опускаючи  сірі  очі.
     -    Ну,  все  доню,  ми  пішли,  бо  ще  касу  в  працівників  забрати,  заплатити  зарплату  водію  і  кондуктору  за  тиждень.  
     Мати  поважно  встала  з  стільчика,  на  якому  сиділа  біля  Софії,  поцілувала  її  у  скроню,  посміхнулася,  поспішно  погладила  довге  Софіїне  волосся,  і,  звертаючись  до  дівчат  по  палаті,  сказала:
     -      Ви  тут  її  не  ображайте,  всього  найкращого,  до  побачення,  моя  ластівочко.  
     І  пішла.
     Софія  глянула  їм  вслід  і  відповіла:
     -      До  побачення,  -  та  двері  вже  закрились…
     Дівчина  з  сумом  дивилася  на    білу    тумбу,  де  косо  валявся  її    малюнок,  вона  мляво  забрала  аркуш  паперу  і  поклала  до  сумки,  так  і  не  встаючи  з  ліжка.  В  її  очах  пробігли  нотки  болю.
   Марина  Марківна  вийшла,  немов    з  клітки,  думаючи  про  себе:  «Нарешті,  відбула»,  за  нею  весело  йшов  син  і  чоловік.  
 
 
 Частина  ІІІ.  Єдина  і  неподілена  Любов…
 
   Згодом  Софія  вийшла  з  лікарні,  невдовзі  вони  побралися  з  Миколою,  так  і  жили  в  гуртожитку-малосімейці,  що  подарувала  їй  мати.  Весь  батьківський  бізнес  автоперевезень  перейшов  до  брата,  тепер  вже  він  платив  людям  за  роботу,  наймав  водіїв,  і  сам  їздив  по  рейсам,  як  колись  батько.  Софія  так  і  працювала  в  гуртку  самодіяльності,  який  знаходився  в  центрі  міста,  але  так  і  не  полишала  свого  захоплення  –  писати  картини,  вона  жила  цим,  дихала.  Одного  разу  Микола  запропонував  Софії  сфотографувати  картини  і  викласти    в  інтернет.  Софія  завжди  довіряла  своєму  коханому,  вона  безмежно  його  любила,  не  могла  жити  без  його  обіймів,  цілунків,  голосу.  Вона  виклала  фотографії  своїх  малюнків  до  інтернету.  І  завдяки  цій  події    її  життя  змінилося.  Вона  стала  видатною  художницею,  відомою  на  весь  світ,  переїхала  жити  до  Франції,  життя  змінилося  в  кращу  сторону.  Софія  була  щаслива,  всі  її  мрії  здійснилися,  вона  побачила  інший  світ,  інше  суспільство,  іншу  природу,  міста,  все  –  про  що  тільки  мріяла  її  чиста  душа.  Та  її  матір  мучила  лише  одна  думка:
     -    Чому  саме  Софія,  а  не  Денис,  адже  це  він  заслуговує  на  більше?
   «Любові  не  підвладні  заслуги  людства,  їй  не  підвладна  відданість,  вона  просто  є,  або  її  немає.  І  все,  це  незрозуміле  відчуття,  яке  лежить  у  ніг  Всесвіту,  і,  опоясуючи  Земну  кулю,  керує  нашими  серцями,  душею,  розумом»,  -  так  думала  Софія,  проживши  довге  і  щасливе  життя,  виростивши  сина,  але  так  і  не  пізнавши  батьківської  любові.
       ЇЇ  знав  весь  світ  –  її  не  знали  і  не  відчували  тільки  власні  батьки,  в  розумі  яких  застигла  одна-єдина  любов  до  сина,  а  для  Софії  в  їхніх  серцях  не  було  місця.  Чому?  Цього  не  знав  ніхто,  можливо,  тому,  що  вона  зростала  не  біля  них,  а  біля  їхніх  батьків,  які  замінили  їй  найдорожче  в  світі  –  батьківську  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645689
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2016

Мій край

Котяться    тумани  ставом,
Росяно  босоніж,  але  ж  рай…
Прохолодою  обійняв  ранок,
Плечі,  постать,  весь  дівочий  стан.

Дивиться  в  прозору,  чисту  воду,
 -  Як  же  гарно,  тут,  де  я  живу!
Став,  навколо  ліс,  високі  гори,    
Немов  хочуть  неба  досягти.

Поплила,  не  втрималась,
Кружляє,  у  спокійній,  лагідній  воді,
Вийшла,  озирнулась  і  сказала  :
 -  Дякую,  за  ці  чудові  дні.

 -  Дякую  тобі  Земля  розкішна,
За  твої  простори  і  гаї,
-  Дякую  тобі  повітря  чисте,  
В  неосяжності  твої  вітри,

-  Дякую,  шептала  і  всміхнулась,
Я  щаслива,  бо  в  красі  живу,
У  природі,  злагоді  й  любові
Щастя,  чуєш,  котиться  в  яру.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644589
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.02.2016

Діва Зима

                     
Спали  січнево  
стомлені  сніги,
Скалками  віти  
узялись  і  льодом,
Зима  вся  біла  
посміхнулась  
крізь  сади,
Яких  по  пояс  
снігом  заліпило.
І  колисала,  і  пісні
співала,
Із  вітром  сивим
по  ставку  гуляла,
На  ковзанах,  у  шубі
з  ізумрудів,
У  помаранчевих
сережках  з  горобини,
З  косою  довгою
в  сріблястих  зірочках,
Щаслива  і  весела,
молода,  вродлива,
Царствена  діва  зимна,
вся  в    білих  міхах…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644577
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.02.2016

Назви мене…

Назви  мене  сонцем  –  і  я  усміхнусь,
Назви  мене  квіткою  –  я  пригорнусь,
Назви  мене  радістю  –  скупаєшся  в  ній,
І  будеш  щасливий    у  відповідь:  –  Твій.  

-  Я  твій,  мені  скажеш  у  досвітку  рано,
-  Я  твій  прошепочеш  в  ромашковім  полі,  
І  ніжно  погладиш  розкішне  волосся,
Що  вітер  розчісує  в  хвилях  колосся.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2016

Розріз пріоритетів

Хтось  купує  сумочку
у  златі,
Стверджуючи  цим
своє  єство,
А  хтось  помира  
в  пустій  палаті,
Плачучи,  що  вже  життя  
пішло.

Мріє  хтось  –    про  яхти
і  палаци.
Інший  мріє  –  про  земельний  
пай,
Для  когось  багатство  –  
діаманти,
А  для  когось  розкіш  –  
це  земля.

В  кожного  свої
пріоритети,
І  їх  не  вгадаєш
навмання,
В  когось  щастя  поїхать
в  Карпати,
Інший  мчить  додому
з  далека.
Кожен  втілює  своє
бажання,
Як  захочеться  на  те
йому.
Найстрашніше  удавати
дружбу-плазування,
Коли  в  серці  причаїлось
зло…

Смішно,  як  не  бачить
твоя  «шишка»,
Що  не  дружба  жевріє
в  тобі,
Завтра  інший  прийде,
й  твоя  «фіфа»,
Лещиться  і  треться  в  суєті,
Бо  прийшов  новий  «господар
дому»,
Місцем  треба  швидше
володіть,
А  душа  –  начхати  
то  безодня,
Топиться  там  все,
як  у  багні,
Гордість,  совість,
Їм  на  все  начхати,
Крісло  справжнє
поки  що  пусте,
Як  шакали  в`ються  
біля  страви,
рвучи  один-одного
у  кров,
А  хіба  ж  це  головне,
Ви  ж  люди!
Ви  ж  не  в  зграї,
Озирніться  навсібіч!
Прийшла  весна!
В  вас  є  діти,  сім`ї,  
любі  мами,
Їм  тепло  і  радість
приділіть!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644322
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.02.2016

Я умиваюся тобою…

Я  умиваюся  тобою,
Я  прокидаюся  в  тобі,
Живу,  коханий,    лиш
Тобою!
Люблю  тебе  вночі
І  на  зорі,
Цілую,  обіймаю  
і  жадаю,
І  не    ховаю
почуттів,
Як  квітка  рано
розквітаю,
І  переливами
вмиваюсь
у  росі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2016

****************

*************

В  однім  кошику  сміється
полуниця,
Гіркой  вишня  випадає
через  край,
І  шовковиця  в  лісах
налита,
Із  суницей  тихо
розмовля...

Пращури  в  полях
перемовлялись,
Шелестять  над  ними
явори,
Тополь  по  дорозі  
біля  ставу,
Яблуні  шепоче:
-Ще  не  спи.

Дика  яблуня  
запилена  пісками.
Сумно  грає  листям
на  вітрах.
-Я  за  довгий  вік  свій
так  втомилась,  
І  гілля  уверх  вже
не  піднять,
І  не  запилитися
повесні,
І  не  запишатись  
у  рої,
Не  вродити  яблучок
солодких,
Не  роздать  щасливій
дітворі…

Тихо  сплю,  на  сонечку
мрійливо.
Згадуючи  весну  
у  квітках,
Згадуючи  літо  
біля  ставу,
Згадуючи  молодість
в  літах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2016

***************

****************
Бог  дав  красу,
Бог  дасть  і  щастя,
Лиш  треба  з  рук
Не  відпустить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642224
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2016

*************

***************
Ще  не  розквітли  квіти,    
А    я  –  люблю!
Дощ  сумно  крапає  –  а  я  люблю!
Хай  небо  спить  –  а  я  люблю!
Хай  холодно  напровесні  –  
А  я  –  люблю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642222
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2016

***********

Певно,  вперше  так
покохала,
Що  зринають  сльози,
мов  дощ.
Як  побачу  твою  я  
постать,
Як  обіймеш  мене  крізь  
ніч,
Як  промовиш  до  мене
слово,
Як  зігрієш  мій  подих
своїм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2016

*************

Насолода  життя  –  це  чудово,
Кава  з  цукром,  любов  і  вино…
Відблиск  сонця  в  снігах  спозаранку,  
І  туман  понад  лісом  в  селі.

Пиріжки,  що  запахли  в  неділю,
Із  духовки  матусі,  крізь  сон  …

Чую  присмак  духмянощів  
вранці,
Слів  ласкавих  й  тепло  рідних  
рук.

Десь  кохання  блукає…
Відверто,  сниться  сон
про  щасливе    життя

Всім  на  світі  так  хочеться  
раю,
Та,  на  жаль,    на  всіх
не  хвата.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2016

Шум листя

       Якби  мене  запитали,  що  я  люблю  найбільше  в  світі  природи  і  краси,    я  б  не  задумуючись  відповіла:
-        Дерева:  могутні  і  маленькі,  покручені  і  рівненькі,  плодоносні  і  дикі,  поодинокі,  що  сплять  в  степах  і  шумлять  листям  на  вітрі,  і  величезні  ліси,  де  безкінечна  кількість  дубів,  сосон,  яворів.
     Ви  думаєте  дерева  німі?
-      Ні.  Вони  відчувають  все,  як  живі  істоти,  це  дивовижно  благородний  світ.  Ви  можете  зробити  йому  боляче,  а  у  відповідь  тільки  мовчання,  ви  можете  його  спалити,  а  у  відповідь  буде  тепло,  ви  можете  з  нього  побудувати  свою  оселю,  а  у  відповідь  буде  тільки  добро  і  затишок  для  всієї  родини,  і  можете  посадити  дерево,  яке  з  роками  дасть  вам  пахучий  соковитий  плід.
   Навіть    в  народних  традиціях    і    в  першій  книзі  світу  Біблії  неодноразово  згадується  дерево.  Справжній  чоловік  має  посадити  дерево,  збудувати  дім  і  виростити  сина.    Чи  не  так?  А  ще  пригадайте  заборонене  дерево  з  Едемського  саду…
   Дерева  садять  біля  могил,  як  символ  мужності  –  дуб,  дівочої  краси  –    тополя.  Калина,  берізка,    вічнозелена  ялина  –  круглорічна  окраса    природи…
   Пригадайте,  яке  дерево  уособлює  Україну?
-    Калина.
   З  ким  порівнюють  струнку  високу  дівчину?
-    З  тополею.
   Де  жили  Адам  і  Єва?
 -  В  Едемськім  саду.  
   Сади,  сади,  які  ж  ви  гарні  навесні,  всі  білим  цвітом  вкриті,  як  в  раю,  солодом  там  пахне  й  медом,  і  бджілки  –трудівниці  гудуть  в  ніжному  суцвітті  весни…  У  кожної  людини  є,  напевно,    улюблене  дерево,  яким  вона  милується,  з  якого  зриває  улюблений  плід:  яблуко,  грушу,  черешеньку  чи  вишеньку,  усміхнену  в  сонці  абрикоску    чи  налиту  теплими  вересневими  вітрами  сливу…
   Немає  в  Україні  ні  одної  хатинки  без  деревинки,  це  вже  не  буде  українська  оселя,  це  –  пустка…
   Ліс  –  це  дім  для  багатьох  звірів,  птахів,  комах,  рослин.  Це  інший  світ,  поки  що  відділений  природою  від  простору  людини.  Ми  ходимо  в  ліс,  немов    в  гості,  чи  то  на  прогулянку,  чи  назбирати  грибів  і  малини,  а  сільські  жителі  –  за  хвоєю,  гілочками,  щоб  розтопити  в  хатині,  за  корисними  рослинами,  на  яких  вони,  до  речі,  дуже  добре  розуміються.  Це  і  шишки  з  ялини,  і  звіробій,  і  пахуча  м’ята,  і  високий  любисток,  і  духмяна  липа,  і  вбрана  в  червоне  намисто    калина,  і  багато  інших  корисних  трав,  які  допомагають  при  застудах  та  інших  хворобах.  Ліс  ще  залишається  царством  природи,  в  ньому  ще  легко  дихати,  чути  голосний  пташиний  щебет,  а  очі    милуються  божою  благодаттю  дерев.
     Садіть,  люди,    дерева,    любіть  дерева,  бо  це  –  божий  дарунок  для  нас,  який  залишається  навіки,  бо  ми  ними  дихаємо,  милуємося,  куштуємо  різні  плоди,  гріємося  від  їхнього  тепла,  робимо  з  нього  папір,  будуємо  оселі,  а  вони  у  відповідь  тільки  мовчать,  даруючи  нам  безмежну  красу  протягом  всього  року.
     Золота  осінь,  чи    всипана  білими  пелюстками  весна,  чи    спекотне  літо  в  тіні  високих  дерев,  із  шелестом  зеленого  листя  в  прохолоді.  Неможливе  життя  без  дерева,  як  і  неможливе  життя  без  землі,  а  коріння  дерев  міцно  вплітається  в  нашу  святу  землю,  яка  теж  терпить  і  мовчить…  (Допори  мовчить,  а  тоді  як  бризне  вулканом  і  землетрусом,  та  людей  скільки  не  вчи…  З  кожним  століттям  створюючи  собі  комфортні  умови,  ми  руйнуємо  оточуючий  світ,  не  залишаючи  нашим  дітям  права  на  щастя,  жити    у  гармонії  з  природою,  чистим  повітрям  і  живою  водою.)
     Милі  мої  дерева,  дякую  вам  за  вашу  гостинність  в  цьому  світі,  я  дуже  вас  люблю,  і  хочу  єдиного  –  аби  кожна  людина  цінила  те,  що  має  поряд  просто  так:  квіти,  дерева,  травичку,  яка  пробивається  навіть  крізь  каміння,  якщо  уважно  придивитися,  боже  сонечко,  яке  може  влетіти  у  ваше  вікно,  візьміть  його  і  відпустіть  в  божий  світ  царства  і  природи,  любіть  все,  що  вас  оточує  сьогодні,  зараз,  тепер.  Бо  напевне  ти  не  знаєш,  чи  буде  це  взавтра?
     Ранком  йду  поміж  університетських  воріт,  бачу  велику  яблуню  з  двома  низькими  дуплами,  що  залишились  після  зрізування  міцних  старих  обламаних  гілок,  і  звідти  давить  в  очі  дим,  повні  дупла  недопалків  боляче  обпікають  могутнє  дерево    зсередини,  а  воно  ж  живе,  йому  боляче!  Якби  собі  тими  недопалками    та  до  шкіри,  та  ні,  розуміють,  а  як  в  старі    дупла  кидать  –  то  розуму    і  душі  не  вистачає  осмислити  свій  дикий  вчинок.  А  поруч  стоїть  пуста  прибрана  двірниками  сміттярка,  напевно,  на  ній  ще  потрібно  написати:  «Недопалки  –  сюди!»
     А  восени  люди  йдуть  біля  яблуні  і  збирають  солодкі  яблучка,  які  дарує  стара  яблуня,  кидаючи  прямо  до  ніг.  А  пам’ятаєте  пекучі  недопалки  в  холодну  зиму?  І  ніхто  за  неї  не  заступився,  ніхто  не  пожалів,  лиш  білий  сніг  засипав  глибокі  розжарені  дупла  своїм  холодом,  і  вітер  затушив  в’їдливий  пекучий  очі  дим.  А  стара  яблуня  лише  терпіла  і  мовчала,  а  викладач  читав  лекцію,  дивився  у  вікно  і  ніби  не  помічав…  Викладач-еколог!  Люди,  хто  ми  є?  Коли  навіть  дерева  кращі  за  нас?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641414
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2016

Подарунок

Падав  білий  лапатий  сніг.  Дерева  гнулись  від  холоду,  обіймаючи  гілками  одне  одного,  береза  ніби  шептала  клену  :
     -      Обійми    хоч  на  мить,  чуєш,  замерзаю,  обійми.  
     Небо  горіло  червоними  смугами  на  горизонті,    ніби  оповіщало  на  майбут-нє:  «Будуть  надовго  люті  морози,  готуйте  кожухи  і  рукавиці.  Цариця-зима  прийшла,  прозору  кригу  з  вітром  принесла,  а  сама  білі-біла,  мов  кришталь,  осіла  в  замку,  що  над  лісом  спав…»  Вже  ранок  прокидався  доволі  пізно,  втирався  довгим  рукавом  туманів,  з  якого  злітали  пухнасті,  легкі  чарівно-гарні    сніжинки,  вони  все  спадали  вниз,  наспівуючи  з    вітром  хуртовинні  зимові  пісні…
     А  люди  все  спішили,  як  завжди,  кожен  по  своїх  справах,  хоч  і  холодно,  хоч  і  зима,  та  в  кожного  свої  справи,  турботи,  і  життя  не  питає,  не  спить,  воно  летить  і  взимку,  припорошене  сніговими  заметами  і  колючими  вітрами.    
         Любаша  швидко  збиралась  на    роботу  в  гамірний  дитячий  садок,  де  її  чекала  малеча,  не  вміючи  ще  називати  свою  виховательку  Любов  Миколаївна,  хто  називав  тьотя  Люба,  інші  –  просто  Люба,  а  деякі  дітлахи  іноді  не  забували  її    ім`я,  і  звертались  просто  на  Ви,  та  Любаша  ніякого  значення  цьому  не  придавала,  адже  вона  їх  всіх  любила  такими,  якими  вони  є  –  всі  різні  і  особливі…  Любов  Миколаївна  похапцем  бігла  на  роботу,  не  помічаючи  ні  густого  білого  снігу,  мов  молоко,  ні  холоду,  ні  їдкого  колючого  вітру.  В  неї  була  мрія,  крилата  думка,  яку  вона  давно  прагнула  здійснити.  І  от  настала  мить,  Любов  зважилась  на  вчинок,  про  який  вже  думала  майже  рік.  Вчора  ввечері,  після  роботи,  вона  зайшла  в  дитячий  магазин  одягу  «Зоря»  і  придбала  дитячий  спортивний  костюмчик  синього  кольору  з  білими  смужками  на  кишенях,  яскравими  червоними  трикутниками  біля  блискавки    та  ще  й  жилеткою,  що  їй  дуже  подобалось.  Продавець,  жінка  літнього  віку,  посміхнулась  і  сказала  :
     -        Дуже  вигідно,  коли  жарко,  одягнете  жилетку,    коли  прохолодно  –  і  жилетку  і  олімпійку,  зручно,  гарно  і  модно.  А  скільки  дитині  років?
-                  Рік,  –  сказала  Любов.
-                  На  етикетці  вказано  на  два  рочки,  то  дивіться,  в  мене  меншого  немає,  беріть  на  виріст.
-                    Так,  -  посміхаючись,  відповіла  Любов  Миколаївна,  -    мені  подобається,  я  візьму  цю  річ.
     І  тепер  Любов,  тримаючи  в  руках  пакет  з  костюмом,  думала,  як  вона  схо-дить  в  гості  до  брата,  як  побачить  племінника,  якому  вже  рік,  і  як  зустрінеться  з  невісткою,  якій  вона  була  чужа,  далека  і  нерідна…  Вона  так  замріялась,  що  і  незчулась,  як  швидко  опинилася  на  роботі.  Обтрушуючись  від  пухнастого  снігу,  зайшла  до  групи.  Тихо.  Нікого  не  було.  Пахло  малюками,  молоком,  і  дитячим  світом.  Тепло  розлилося  по  всьому  тілу,  зігрівши  душу,  змотану  в  думках…  Вихователька  зняла  пальто,  чобітки  на  низьких  підборах    і  приготувалася  до  зустрічі  з  своїми  маленькими  зернятками-дітлахами,  як  вона  їх  лагідно  називала.  Спокійно  дивилась  у  вікно  і  думала:  «Племінник,  я  його  ніколи  не  бачила,  хоча  так  хотілось.  Цікаво  на  кого  він  схожий?  Напевно,  білявий,  як  більшість  дітей».
         Зненацька  рипнули  двері,  спочатку  показались  санчата,  а  потім  маленька  фігурка  дитини  в  рожевому  комбінезончику,  вся  припорошена  снігом,  дівчинка  -  мамина  пташечка  -  Наталочка.
     -              Привіт,  Наталочко,  -  сказала  вихователька,  а  дівчинка  у  відповідь:
 -  Доблий  ланок,  -    і  засміялася.  За  Наталочкою  вслід  зайшла  висока  струнка  молода  жінка  –  Валентина.
 -  Доброго  ранку,  Любов  Миколаївна!
 -  Доброго  ранку,  -  відповіла  вихователька    і  посміхнулася.
     Любов  Миколаївна  всміхалася  майже  всім  батькам,  ніби  вітаючи  їх  з  новим  днем,  з  новою  радістю,  бо  в  кожного  в  серці  живе  своя  потаємна  радість,  а  іноді  і  смуток,  який  розвіюється  протягом  дня,  то  вмить  спливає,  то  забувається,  але,  коли  дивишся    на  виховательку,  стає  на  серці  любо  і  гарно,      бо  віддаєш  дитину  до  щирої  люблячої  людини.  Все  було  видно  по  очах,  по  її  жестах,  міміці,  вона  сяяла  добром  і  теплом,  що  в  наш  час,    не  дуже  часто  трапляється.
           Люба  жила  своєю  професією,  кожним  днем,  кожною  хвилиною  з  дітьми,  з  їхніми  турботами  і  радощами,  з  їхніми  слізками  і  гарними  посмішками,  навіть  її    ім`я  –  Любов  –    повністю  відповідало  значенню  цього  теплого  слова.
       Отже,  настав  час  йти  до  сім`ї  брата.    Вона  стурбовано  забрала  приготований  пакунок  з  шафи  і  почала  збиратися.  Несподівано  зайшла  Катерина  Іванівна  –  директор  дитячого  садка.
 -  Любове  Миколаївно!  Ви  можете  сьогодні  залишитися  і  на  другу  половину  дня,  бо  Лариса  Михайлівна  вихователь  вашої  спільної  групи  захворіла?
 -  Добре,  -    відповіла  Любов  Миколаївна,  ставлячи  свій  подарунок  назад  до  шафи.
 -  Дякую  Вам  за  розуміння,  -    сказала  директор  і  поспішно  вийшла.  
   «Прийдеться  сьогодні  залишитися  до  шостої  години,  -    подумки  розмірковувала  Любов  Миколаївна.  -    Ну  що  ж,  тим  і  краще,  пізніше  прийду  –  недовго  прийдеться  з  ріднею  спілкуватися,  все  одно  я  їм  нецікава,  як  людина».
     Дітлахи  до  третьої  години  спали,  в  спальні  туманом  плавала  тиша  і  заколихувала  малечу  в  солодкі    зимові  сни.  Любов  Миколаївна  сиділа  за  столом  і  готувалася  до  Нового  року,  складала  план,  що  і  як  має  відбуватися,  звісно  спочатку  повинен  прийти  дід  Мороз,  разом  із  Снігуронькою,  гарно  стукнути  тричі  посохом,  і  має  загорітися  ялинка.  Любов  Миколаївна  старанно  розкладала  віршики  для  дітей,  які  вони  повинні  розповісти  на  Новий  рік,  приготувала  маленьку  пісеньку,  яку  дітлахи  вивчали  з  музичним  керівником,  і  почала  старанно  вдивлятись  на  міцно  сплячих  діток:  хто  ж  з  них  повинен  бути  білочкою,  зайчиком,  хто  лисичкою,  яка  роль  кому  більше  підійде  за  новорічним  сценарієм.  «Ось  Даша,  -    подумала  Любов  Миколаївна,  глянувши  на  дівчинку,  що  міцно  спала,  -  так  схожа  на  білочку:  маленька,  тендітна,  з  вогненним  волоссям,  і  вся  світиться,  мов  сонечко,  спритна  і  гарна,      викапана  білочка.  А  Мишко  –  он,  як  зайчик:  білесенький  чубчик,  рум’яні  щічки,  і  якийсь  невпевнений  і  сором’язливий.  Він    буде  зайчик.    Ну,  а  лисичка  –  це  Тетянка:  оченятка  зелені,  чепурненька,  розумненька,  і  якось  ніби  й  нагадує  лисичку.  Що  ж,    буде  лисичка.  Вовчик?    Хто  ж  буде  вовчик?    Андрійчик:  швидкий,  чорнявий  хлопчик  з  великими,  мов  світ,  очима,  такими  гарними,  що  неможливо  було  їх  не  помітити,  і  не  можна  було  його  забути».
       Раптом  хтось  закрутився  і  заплакав,  Любов  Миколаївна  швидко  вернулась  із  казки  в  реальність,  підійшла  до  Михайлика,  погладила  його  по  тепленькій  спинці  і  тихенько  промовила:
       -        Спи,  Михайлику,  спи,  це  був  сон.  
     Михайлик  відкрив  очки,  перевернувся  на  інший  бік  і  знову  засопів  в  солодкому  дитячому  сні.  Вихователь  пройшла  повз  дитячі  ліжечка,  поправила  ковдри  на  малечі,  і  пішла  далі  працювати.  «І  цікавою  ж  особистістю  повинен  бути  вихователь,  -    думала  про  себе  Любов  Миколаївна,    -  ти  маєш  бути  дорослим,  але  так  заглибленим  в  дитячий  світ,  щоб  дітям  було  з  тобою  цікаво,  весело,  і  разом  з  тим,  щоб  вони  тебе  слухали,  і  як  це  все  рівномірно  поєднати?  У  кожного  свій  підхід,  своя  праця,  яка  з  роками  досягає  певної  довершеності  між  я  і  ви  –  дитина,  особистість,  характер,      в  цілому  маленька  група,  маленьке  суспільство,  життя,  яке  вирує  із  дня  в  день,  із  року  в  рік,  змінюючи  одне  покоління  за  іншим,  і  змінюючи  разом  з  тим  і  нас  -    дорослих.  І  скільки  ми  вкладаємо  в  їхні  серця  доброти,  скільки  й  отримаємо  в  дорослому  віці  тепла  і  любові».  Попрацювавши  ще  з  пів  години,  вона  сумно  подивилася  у  вікно,  обліплене  снігом,  а  по  кутках  льодяною  кригою,  і  почала  будити  дітей,  стиха  підхо-дила  до  хлопчиків  і  дівчаток,  лагідно  гладила  по  голові,  відчуваючи  на  паль-цях  їх  вологе  волосся,  і  цілуючи  деяких  крихіток  в  рожеві  м’якенькі  щічки.  Хтось  казав  не  хочу,  не  буду,  хтось  хутко  вставав,  бо  взагалі  не  спали,  а  тільки  лежали  і  про  щось  мріяли  під  час  відпочинку,  а  деякі  продовжували  собі  сопіти  незважаючи  нінащо,  вихователь  підходила  до  них,  брала  за  ма-леньку  ручку  і  казала:
     -      Треба  прокидатися!  Час  вже  вставати,  маленькі  соньки…
     Діти  починали  одягатися,  підходила  на  допомогу  нянечка  Людмила  Василівна  –  молода  чорнява  дівчина,  з  яскраво  блакитними  очима,  худенька,  височенька,  в  білому  халаті,  який  був  накинутий  на  сіре    в’язане  плаття,  яке  їй  дуже  личило.
     Деякі  дітки  могли  одягатися  самі,  а  так  –  майже  всіх  треба  було  самому  приводити  до  ладу.  Хто  замість  своїх  панчіх  одягав  чужі,  хтось  футболку  навиворіт,  дехто  плакав  спросоння,  що  не  виходить  –  та  нічого,  такий  гармидер  тривав  недовго,  і  скоро  всі  причепурені,  сиділи  вже  за  столиками,  і  чекали  на  молоко  з  рогаликами.  Такі  смішні,  всі  в  слинявчиках,  з  білими  вусами  від  молока,  з  смачним  пухким  рогаликом  в  руках,  полуднювали  разом  з  вихователькою  та  нянечкою  веселі  дітлахи.  Потім  няня  Людмила  Василівна  стала  старанно  прибирати  після  дітей,  відносячи  посуд  на  кухню  і  витираючи  крихти  зі  столиків,  а  Любов  Миколаївна  почала  готувати  групу  до  малювання.
   Роздала  діткам  кольорові  олівці,  папір  і  лагідно  промовила  :
-        Дітки,  сьогодні  ми  з  вами  будемо  малювати  новорічну  ялинку.    Підніміть  ручки  в  кого  вдома  вже  стоїть  ялинка  в  яскравих  гірляндах  і  різнокольорових  іграшках.  
     Всі  дітки  швидко  підняли  ручки  і  тільки  одна  Марійка  викрикнула:  
     -  А  в  мене    ще  немає!  Але  сьогодні  тато  обіцяв  купити.
     -      Ну,  от  і  добре  Марійко,  -    заспокоїла  дівчинку  вихователь.  -    Ви  всі  бачили  новорічну  ялинку  в  нашому  залі,  де  буде  відбуватися  свято.  Дітки,  а  ви  знаєте,  що  ялинка  в  нас  штучна,  тобто  не  з  лісу,  але  як  справжня,  така  ж  зелена,  пухнаста    і  висока.    Бо  жаль  деревинку    зрубувати,  нехай  краще  росте,  радує  нас  своєю  красою,  вкрита  вся  білим  снігом,  мов  наречена,  чи  не  так?
     -      Так!  -  весело  прокричали  малята.
     -  От  намалюйте,  будь  ласка,  ялинку,  прикрашену  різнокольоровою  пухнастою  мішурою,  з  круглими  великими  блискучими  шарами,  в  сяянні  гірлянд  і  серпантину.
     Діти  малювали.  «День  майже  завершувався,  залишалась  лише  вечеря,  прогулянка  на  вулиці,  яка  сьогодні  замінялась  іграми  в  групі,  бо  було  занадто  холодно,  і  все  –  можеш,  Любове,  йти  по  своїх  справах»,    -  думала  про  себе  Любов,  але  чим  менше  залишалось  часу,  тим  ставало  якось  моторошно,  сумно  і  неспокійно…  Та  коли  батьки  почали  забирати  дітей  додому,  настрій  Любові  поліпшився,  від  розмови  з  батьками,  від  щирої  посмішки  і  подяки  батьків  за  своїх  дітей,  і  за  тепле  прощання  кожної  дитини  з  вихователем.
     Коли  Любаша  вийшла  з  садочка  було  темно,  холодно,  та  вона  поспішала  і  думала,  може  станеться  диво,  і  мене  приймуть  за  свою,  як  особистість,  як  сестру…
     Йти  було  недалеко,  через  пів  години,  Люба  стояла  у  рідного  будинку,  де  прожила  двадцять  років,  і  з  якого  пішла,  лишивши  свій  подих  в  непорушних  тихих  стінах  двокімнатної  квартири.  Подивилась  на  знайомі  вікна,  там  висіли  ті  самі    жовті  лапаті  штори  з  розмальованими  квітами  весни,  ніжно  переливаючись  вечірньому  сяянні  кімнати.  Зайшла  до  під`їзду,  там  нічого  не  змінилось,  як  завше  відкрити  поштова  скринька,  високо  наклеєне    оголошення  біля  ліфту:
   -    Чисто  не  там,  де  прибирають,  а  там  де  –  де  не  смітять!
   Прочитала  і  посміхнулась.  «Не  правда,  прибирати  теж    потрібно»,  –  поду-мала  про  себе  Люба.  Подзвонила  в  двері,  хтось  подивився  в  глазок,  запла-кало  дитя,  миттю  погасло  світло  в  проймах  дверей,  і  настала  тиша.  Любов  почекала,  постукала,  потім  подзвонила  до  сусіда  Миколи  Степановича,  він  відкрив:
   -      О!  Любо,  доброго  вечора,  ти  в  гості  до  брата!  Давненько  не  бачилися?
     -    Так,  але  їх  не  має  вдома,  передайте,  будь  ласка,  моєму  племіннику  подарунок,  -  і  мило  протягнула  синій  пакет,  на  якому  весело  грало  привітання  всіх  з  Новим  роком.
     -      Добре,  -    посміхнувся  бувший  сусід  Любові,  і  запитав:
     -      А  як  ти?
     -      Працюю  вихователем  в  дитячому  садочку.
     -      Подобається?
     -        Дуже,  -  поспіхом  відповіла  Люба.
     -      Дякую  Вам,  Микола  Степанович,  пробачте,  але  мені  треба  йти,  не  буду  Вам  заважати.
     -        Та  ти  мені  не  заважаєш,  можна  й  поспілкуватися,  давно  не  бачились.  
     Але  раптом  сусід  почухав  потилицю:  
     -  Зараз  футбол,  хочеш  заходь,  почекаєш  на  своїх,  чаю  поп`єш,  зігрієшся,  подивишся  зі  мною  футбол,  Динамо  –  Шахтар  грають.          Ти  за  кого?
     -      За  Динамо,  -    відповіла  Люба.
     -      Молодець,  я  теж!  –  гучно  промовив  сусід.  -          Ну,  то  що,  зайдеш?
     -      Та  ні,  я  піду.
     -        Ну,  як  знаєш,  моє  діло  маленьке,  запропонувати,  а  тобі  –  вибирати.
     -      До  побачення,  -  мовила  Любаша.
     -      До  побачення,  -    просяяв  сусід  і  закрив  двері.
   Люба  пішла.  Вона  йшла  назад  довго,  та  сама  дорога,  та  інші  кроки.  «Так  я  Вас  розумію,  -    думала  вона.  -    Ви  –  багаті  бізнесмени,  а  хто  для  Вас  я  –  простолюдка,  із  звичайною  професією  вихователь?  Ви  мене  цураєтесь  –  і  не  впускаєте,  ну  що  ж  таке  життя,  може,    ви  думали,  що  я  прийшла  за  допомогою…»
     Сльози  вмивали  й  так  мокре  обличчя  від  снігу  і  вітру,  серце  вилітало  з  грудей  -  Чужа,  пуста,  і  нерівня!  Нехай!  Багато  на  світі    інших  людей,  простих,  з  середніми  статками,  але  з  відкритою  душею  до  світу  і  до  ближнього.  «Коли  тебе  не  сприймають,  як  особистість,  облиш  цих  людей,  хай  живуть  своїм  життям,  йди  вперед,  і  даруй  добро  і  тепло  іншим»,  –  думала  про  себе  Люба,  крокуючи  темними  вулицями  свого  рідного  міста.  Подекуди  жовті  ліхтарі  навколо  центральних  вулиць  осяювали  дорогу  додому  –  в  маленьку,  теплу  кімнату  гуртожитку,  де  на  неї    чекав  котик  Муся  –  вірний,  надійний  друг.  Вечеряти  не  хотілося,  налила  Мусі  молока,  попила  чаю  з  лимоном,  і  лягла  спати,  взявши  Мусю  під  теплу  ковдру.  Котику  було  жарко,  він  висунув  спочатку  голову,  а    потім,  вирвавшись  із    теплих  обіймів  хазяйки,  ліг  їй  біля  ніг.  Все  тіло  здригалася  від  гарячих  сліз  болю,  пустоти  і  незрозумілості:  «За  що??»
       Через  два  дні    мати  Люби  повернула  подарунок  від  брата  зі  словами:
     -    Не  підійшло,  маленьке.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641230
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2016

Тобі…

               
Найрідніша  мені  людина,
Найдобріші  про  тебе  думки,
Найніжніша  моя  реальність…

Ти    –    мій  сон,  ти  –  мій    сміх,
Ти  –  мій  день!

Я,  як  птах,  що  вирує  у  небі,
І  для  нього  блакить  –  це  життя,
Так    і  я  –  помираю  без  тебе,
Ти  мій  день,    що  завмер  на  вустах.

Я  молитимусь  за  наше  щастя,
Цілуватиму  зранку  тебе,
Обніму,  як  туман  пеленою,
Й  поведу  у  безмежжя  своє.

Украду  тебе  з  цього  світу,
Там,  де  рай,  у  цілунках  трави,
Із  вітрами  розчинимось  в  небі,
У  блакиті  –  лиш  я    і  ти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640939
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2016

Слова-дива

Пробач,  усе  слова-дива…
Але  ж  я…
Справді,  так  тебе  люблю…
Як  стигла  вишня  
в  райському  саду,  
чека  благанного  дощу.
Як  соловейко  у  гаю,  
Співає  пісню  чарівну.
–  Ти  чуєш,  я  тебе  люблю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640938
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2016

Степ спить

                                                                                     
       Сипле  сніг.  Степ  солодко  спить.  Самотньому  степу  сопілочка  сниться,  співає  сердешна,  стискається  серце.
       Стрункий  соняшник  сміється  сонцю.  Сохне  скошене  сінце.  Славиться  степ  своїми  скарбами  –  світлістю,  спокоєм.
     Спи,  степе,  спи.  Сили  сну  скували  степ.  Сріблясті  січневі  сніги  сповили  схвильований  степ.
     Снігуронька  стиха  ступає,  сніжинки  сосонкам  скидає.  Стоптана  слизька  стежина  стелиться  степом.  Схоже,  спішить  селянин.  Снігурі  скупчились,  снують  сонним  степом,  синички  схвильовано  спостерігають.  Став  селянин,  сипнув  снігурям,  синичкам  сиру.  Спішить  собі,  сказав:  «Справи».  Скрізь  сяє  сніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640718
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2016

Любов і війна

         Частина  І.  Протистояння.

           Наразі  була  війна.  Ця  війна,  котра  повстала  в  ХХІ  сторіччі  все  одно  мала  колись  відбутися,  адже  якщо  заглянути  в  історію  українського  народу,  то  ми  побачимо,  як  Росія  прагнула  знищить  нашу  мову,  інтегенцію,  цвіт  народу,  що  розкривався  пелюстками  поетів  і  прозаїків  на  захист  наших  прав  розмовляти,  писати  і  читати  своєю  рідною  мовою  (Валуєвський  циркуляр),  а  не  нав`язаною  російською.  Ми  пригадуємо  страшний  голод,  в  якому  була  зацікавлена  Росія  –  знищенням  нашого  народу,  це  визнав  весь  світ,  і  пам`ятає  старше  покоління,  Росія  ніколи  не  визнавала  Україну,  як  націю,  а  вважала  нас  Малоросією,  не  маючи  на  те  ніякого  права.  Це  відбувалося  в  ХVІІІІ,  ХХ,  і  навіть  в  ХХІ  сторіччі.
Всією  своєю  історією  Росія  хотіла  пригнітити  наш  народ,  зробити  нас  рабами,  та  зло  водно  має  колись  зупинитись,  бо  воно  не  вічне,  як  немає  нічого  в  світі  вічного,  можливо  тільки  небо,  на  якому  живуть  людські  душі  померлих.
     І  от  вона  розпочалась,  ця  страшна  війна  з  чорними  очима  смерті,  і  знову  ж  таки  не  з  боку  України,  бо  не  ступила  жодна  ступня  нашого  солдата  на  російську  землю,  а  стоять  гради  біля  українського  кордону,  і  летять  кулі  в  серця  наших  солдат,  і  залишаємося  ми  знову  без  молодого  цвіту  нашої  землі.
       Плаче  земля  наша  в  крові  і  смутку,  сплять  поля  Донбасу  і  Луганщини  в  мінах  і  градах,  в  криках  від  болю  наших  солдат,  плаче  Україна  гарячими  сльозами  і  пронизливим  криком  матерів,  батьків,  синів  за  нашими  хлопцями  воїнами.  Кожна  родина  в  горі,  в  очікуванні  мобілізації,  в  страшних  думах  про  смерть.  Росіє,  залиш  в  спокої  нашу  країну,  бо  все  одно  ти  потерпиш  крах,  позор  в  очах  інших  держав.
     Ми  ніколи  не  були  братніми  народами,  це  нас  так  навчили  :  в  дитячому  садочку,  школі,  сім`ї,  ми  цурались  рідного  слова,  розмовляли  чужими  вустами,  співали  чужі  пісні-  колискові,  вивчали  чужу  історію…
       Українців  навіть  не  виділяли  за  кордоном,  як  націю,  нас  всіх  вважали  «русіш»,  та  ця  злорадна  війна  виділила  нас,  як  народ,  особистість,  але  якою  ціною…  Ціною  крові,  сліз  і  смерті,  оттак  дістається  воля  нашим  нащадкам.  Дай  Боже  вони  збережуть  наше  слово,  пісню  і  рідний  край.  Скільки  б  ламали  калині  «руки»,  а  вона  вбирається  кожної  осені  в  червоне  намисто  в  барвистому  лузі,  просторому  степі,  і    біля  воріт  білої  української  хатини.        Ми  живемо  і  ніколи  не  помремо,  бо  наш  народ  славний,  добрий  і  непереможний.  Росія  хотіла  забрати  квітучий  наш  західний  край,  мов  клешнями  розірвати  співучу  Україну  на  ласі  шматки  для  себе,  та  країна  повстала,  чого  аж  ніяк  не  очікувала  країна-агресор.
         Оттак  і  Маріїн  чоловік  потрапив  до  потоку  солдатів  обороняючи  свою  рідну  землю  від  російського  тероризму,  який  переріс  в  суцільну  війну  на  Західній  Україні.  А  Марія,  його  молода  дружина  залишилась  вдома,  і  працювала  на  ЧШК  по  дванадцять  годин  на  добу  –  шила  зимовий  одяг  для    українських  солдат,  і  вкладала  всю  душу  і  серце,  всю  свою  любов  в  ті  теплі  зимові  речі,  для  воїнів-захисників,  які  обороняють  наш  рідний  край  і  спокій.  
   

Частина  ІІ

                                                         
     Стояла  тиха  осіння  ніч.  В    осіннє  скло  постукали  теплі  пальці.  Марія  швидко  прокинулась  і  підійшла  до  вікна:
 -  Хто?  –      крижаним  голосом  спитала  Марія.
 -  Свої.  Відчини.  Це  я,  Михайло.
 -  Михайло?
Марія  хутко  накинула  синю  теплу  хустку  і  кинулась  відчиняти.
 -  Михайле,  так  тебе  ж  забрали!
 -  Ти…
 -  Я,  -    затремтівши  від  холоду,  глухим  голосом  мовив  гарний  тридцятилітній  чоловік.  –  Я  скучив  за  тобою,  за  домівкою,  за  теплим  домашнім  одягом,  за  смачною  домашньою  їжею,  і  просто  за  життям.
 -  Ти  втік?  –    великі  чорні  очі  ніби  вп`ялись  у  саме  серце  Михайлові.
 -  Маріє,  мовчи!
 -  Але,    Михайле,  за  тобою  прийдуть,  повернися,  доки  не  пізно,  благаю,  Михайле,  повернись.
 -  Маріє!  Я  не  можу  стріляти  в  людину,  божеволію,  бачачи  рани  і  кров.  Маріє,  навколо  смерть,  понівечені  тіла,  краще  б  одразу  смерть…  Я  не  боюсь  смерті!  Чуєш,  не  боюсь,  але  я  не  можу  дивиться  на  її  страшне  обличчя,  обвітрене  пилом,  війною,  вогнем.
     Михайло  вдарив  великим  кулаком  в  одвірок  і  вилетів  вітром    з  хати.
 -  Мій  сердешний  і  добрий,  -    мовила  Марія,  кусаючи  посохлі  вуста,  -    навіть  не  встигла  обійняти,  не  треба  було  нічого  казати,  просто  обійняти  і  мовчать.  Чому    я  навіть  не  прихистила  цю  «зранену»  добру  душу,  адже  ми  всі  різні,  і  він  не  винен  в  тому,  що  не  може  вбити  ворога,  який  в  нього  стріляє,  але  обов`язок  кожного  мужнього  чоловіка  –  захищати  свою  батьківщину,  і  Михайло  повинен  змиритись  з  цим.
     Марія  вийшла  на  двір.  Небо  було  чорне,  місячне,  без  зірок,  і  ніби  білі  клубки  повітря  перевалювались  холодним  вітром  в  просторі,  вириваючись  в  небо  сірим  туманом.  Це  був  останній  день  осені,  завтра  мала  наступити  зима.
     «Холодно  й  моторошно  на  неспокійній  душі,  але  треба  жити  далі,  для  нього,  для  себе,    для  всіх»,  -    думала    про  себе,  молода,  вродлива,  сильна  жінка.  Марія  за  ним  не  бігла,  не  кричала,  але  тепер  вона  знала,  що  їй  робити.
     Ранок,  п`ята  година.    Марія  прокинулась  в  прохолодній,  сирій  хатині,  що  дихала  першим  зимовим  днем,  і  ніби  передчасною  пусткою  дихала  їй  в  обличчя.  «Треба  прочитати  інформацію  в  інтернеті,  як  стати  добровольцем»,  -  подумала  Марія,  ввімкнула  комп`ютер,  набрала  Черкаський  військкомат.  Почала  читати:  «За  останні  два  дні  до  міського  військкомату  прийшло  понад  п`ятсот  добровольців.  Серед  них  і  хлопці,  і  чоловіки,  є  й  навіть  жінки.  Наймолодшим  добровольцям  по  вісімнадцять  років,  а  от  найстаршим  –    шістдесят».  «Так,  -    подумала  Марія,  -  інформацією  володію,  це  вже  добре,  жінок  беруть,  значить,  візьмуть  і  мене».
     Похапцем  стала  вдягатися,  збираючи  необхідні  їй  речі:  білизну,  теплі  речі,  три  пари  шкарпеток,  і  не  тільки  жіночі,  вона  моторошно  брала  все,  що  потрапляло  їй  під  руки:  чоловічі  сорочки,  цигарки,  їжу,  чай,  мило,  рушники,  зубну  пасту,  щітку.
         Сіла.  Речі  стояли  біля  порогу.  «Я  йду,  чуєш  Михайле,  я  буду  поруч  з  тобою,  аби  ж  тільки  ти  тримався,  і  я  знаю,  що  в  тебе  все  вийде.  І  ми  вдвох  вернемося  в  нашу  рідну  хату,  вона  буде  нас  чекати,  ти  ще  отримаєш  нагороду  за  мужність,  а  я    буду  завжди  там,  де  ти,  бо  я  знаю  –  ти  без  мене,  як  Україна,  без  вітру,  вірна,  гарна,  але  чекає  благанну  прохолоду  в  спеку,  і  гарного  дощу,  після  якого  легше  дихати  і  жити».
     Тихо  падав  перший  сніг  лапатими  родзинками  на  холодну  і  сонну  землю.  Марія  не  йшла,  вона  «летіла»  до  Черкаського  військкомату  благати,  вимагати,  що  завгодно,  але  тільки,  щоб  її  направили  до  чоловіка.  «Тільки  б  туди,  -    думала  вона,  -  тільки  б  швидше…»    Марія  до  військкомату  приїхала  дуже  рано,  все  ще  було  замкнено,  вона  глянула  на  мобільний  –  сьома  п`ятнадцята,  ще  гуляти  сорок  п`ять  хвилин.  Холод  пронизував  до  кісток,  вона  повернула  назад  до  вокзалу,  з  якого  щойно  прийшла,  сіла  на  холодне  сидіння  і  лячно  дивилась  у  вікно.  «Як  починати  свою  розповідь,  до  кого  звертатись,  -  подумала  Марія,  -    та  нічого  розберусь  на  місці,  що  зараз  гадати».  Час  сплинув  швидко,    було  десь  біля  восьмої,  вона  стояла  з  серйозним  обличчям  із  великою  валізою  біля  дверей  військкомату.  Раптом  прийшла  дівчина  років  вісімнадцяти-двадцяти,  привітно  посміхнулася  і  промовила:
 -  Ви  до  нас,  то  заходьте,  на  вулиці  холодно,  я  зараз  Вас  прийму.
     Марія  зайшла  до  військкомату:  довжелезні  коридори  розходились  по  дві  сторони,  перед  очима  пробігали  назви  кабінетів,  командирів,  але  їй  було  не  до  того,  страх  сковував  мозок,  їй  було  погано.  Марія  йшла,  і  не  знала  чого  їй  чекати  від  сьогоднішнього  дня,  що  буде  через  годину,  мить,  можливо  вона  тільки  гірше  зробить  для  Михайла,  вона  була  не  впевнена  чи  варто  було  взагалі  приходити.  «І  як  мені  правильно  вчинити?»    –  її  думки  пульсували  у  в  скронях,  в  жилах,  по  всьому  тілу  розливалась  дика  несамовитість  неясності  і  незрозумілості,  що  їй  робити.  Марія  ще  могла  повернути  назад,  але  вона  була  з  тих,  що  йдуть  тільки  вперед,    не  зважаючи  нінащо,  гордо  зламуючи  свій  страх  і  ховаючи  свій  біль  і  тривогу  в  великих  сірих  сміливих  очах,  з  яких  іноді  скрапували  жіночі  сльози…
     В  коридорах  на  стінах  висіли  закони:  «Закон  про  військовий  обов`язок»,  «Закон  про  військову  службу»  «Закон  про  мобілізацію»,  які  немов  психологічно  готували  солдата  йти  виконувати  свій  обов`язок,  і  вони  йшли,  хто  з  добровольців,  хто  примусово.  Одні  з  великим  бажанням  –  одразу  в  бій,  інші  –  з  острахом  за  життя  і  не  дай  Боже  каліцтва,  а  для  держави  головне  було  набрати  певну  кількість  запланованих  на  війну  солдат.  Марія  йшла  і  думала:    «Які  ми  різні  люди:  одні  йдуть  на  війну,  щоб  здобути  славу,  дихають,  живуть  нею,  і  ніби  бачать  наперед  себе  в  орденах  і  повазі,  а  інші  вмирають  в  бою,    їхні  рідні  навіть  можуть  не  знати,  де  заховане  тіло  найріднішої  для  них  людини».  Та  тут  Маріїні  роздуми  припинились  різким  цоканням  ключів,  що  відмикали  кабінет,  до  якого  вони  зайшли.
     Це  був  світлий    кабінет,  в  якому  стояло  два  стільці,  один  –  для  працівника,  інший  для  відвідувача,  одноосібний  маленький  стіл  з  ноутбуком,  і  прозора  шафа,  в  якій  зверху  донизу  вміщалось  безліч  різнокольорових  папок  з  боку  пронумерованих  чотиризначними  цифрами.  Працівник  повісила  пальто,  наділа  бейджик,  на  якому  було  написано:  провідний  інспектор  Тетяна  Василівна,    і,  вказавши  на  стілець  біля  столу,    сказала:
 -  Прошу.  Ввімкнула  ноутбук  і  почала  питати:
 -  Я  Вас  уважно  слухаю.  На  Марію  дивились  великі  сині  очі,  які  ніби  пронизували  її  серце  і  душу,  їй  стало  чомусь  ніяково…
 -  Розумієте,  -    запинаючись  почала  Марія,    вся  червоніючи,  чи  то  від  холоду,  чи  від  сорому,  -    я  не  знаю,  з  чого  починати.
 -  Та  нічого,  кажіть,  як  є,  я  і  сиджу  тут,  щоб  виконувати  свої  обов`язки,  тому  заспокойтеся,  і  все  по  порядку  розповідайте.
     І  Марія  почала.
     Вона  розповіла,  що  вчора  приходив  чоловік,  казав,  що  не  може  стріляти  в  людину,  хоч  то  і  ворог,  і  що  невідомо  куди  пішов,  і  що  з  ним  зараз  вона  уяви  немає.
 -  Так,  -  спокійно  промовила  Тетяна  Василівна,  -  спочатку  назвіть  прізвище,    ім`я    і  по-батькові  Вашого  чоловіка.
 -    Степененко  Михайло  Вікторович.
 -  Якого  року  народження?
 -  1976.
 -  Прописка  ?
 -  Черкаська  область,  Чигиринський  район,  село  Медведівка,  -  промовила  вже  спокійним  голосом  Марія.
 -  Ну  от  і  все,  -    відповіла  старший  інспектор,  дивлячись  в  монітор  ноутбука.    -  Демобілізований,  за  станом  здоров`я.  Має  нагороди,  велика  кількість  підбитих  ворожих  танків.  А  Ви  хвилювались.  В  нього  тяжке  поранення  в  голову,  діагностовано  епілепсію,  часткову  втрату  пам`яті,  він  був  направлений  в  Черкаську  обласну  лікарню.
 -  Як?  -  здивовано  подивилась  Марія  на  Тетяну  Василівну,  -  він  же  нічого  не  казав.
 -  Може,  Ви  його  не  запитали?  В  нього  часткова  контузія,  це  надовго,  -  засмучено  пояснила  провідний  спеціаліст.  –  Тут  потрібно  проводити  роботу  з  психологом,  невропатологом,  і  можливо  з  хірургом,  в  документах  наданих  нам,  написано,  що  осколок*,    залишений  в  голові,  не  вилучали.
 -  А  де  ж  мені  його  тепер  шукати?
-  Прийдете  через  тиждень,  якщо  не  повернеться  додому,  а  наразі    зверніться  до  дільничого,    або  в  міліцію,  можна  і  до  нас.
   Марія  направилась  до  виходу,  на  вулиці  вила  снігова  хурделиця,  ніби  плакала  її  душа,  разом  з  нею.  «  Як  вона  могла  подумати  таке  про  свого  Михайла,  а  він,  он  у  неї  який,  герой…»  На  склі  військкомату  висіло  оголошення  :  
     Шановні  добровольці  і  військовозобов`язані!  Просимо  Вас  долучитися  до  процесу  підготовки    мобілізації.
                                                                                                                                   (Воєнний  комісаріат)
 
     Марія  заплакала.  Крізь  великий  натовп  молодих  людей,  переважно  чоловіків,  Марія  вийшла  з  військкомату,  засмучена,  зранена,  немов  птах  без  крил,  але  з  надією  знову  побачити  коханого.  Але  ж  він  у  неї  такий  вразливий…
   Повз  Марію  проходило  багато  молодих  хлопців  з  великими  сумками  через  плече.  «Напевно  одразу  на  війну,  -  думала  про  себе  Марія,  -  і  більшість  добровольці.  Яке  це  гарне  слово,  з  двох  коренів:  добро  і  воль,  тобто  воля.  За  волю  і  добро  мої  «рідні»  хлопці,  ви  йдете  на  війну,  звідки  назад  не  всім  вернутися  до  рідних  стін».
   «Мої  Ви  хороші  хлопці,  -    думала  Марія.  –    Ви  йдете  на  смерть,  щоб  комусь  було  вільно  і  добре  жити.  Бережи  Вас  Господь,  поверніться  Всі,  Всі!»  Вона  заплакала,  з  очей  полились  великі  сльози  нещастя,  і  її  немов  почув  Господь.  Повертаючи  до  зупинки,    Марія  побачила  знайому  постать,  що  відтінювалась  на  зимові  зупинці,  хтось  сидів  і  давив  ногами  недопалок,  -  то  був  її  Михайло.
 -  Михайле!  –  зворушливо  крикнула  Марія.  Михайло  обернувся,  і  Марія  вся  в  сльозах  бігла  до  нього,  немов  не  бачила  його  багато  років  поспіль.  Він  міцно  її  обійняв  і  глухо  сказав:
 -  Не  взяли!  Демобілізований!
 -  Михайле,  пішли  додому.
     Так  пройшов  страшний  день  повернення  і  покаліченої  правди.  Протягом  всього  дна  Михайло  мовчав,  а  Марія  боялася  щось  запитати,  бо  його  смуток  жив  в  очах,  серці,  розумі,  вона  все  це  бачила  і  мовчала.  Лише  нагодувала  смачним  борщем  і  гладила  густий  русявий  чуб,  все  такі  ж  широкі,  рідні  плечі,  і  цілувала  все  такі  ж  палкі  вуста.
       «Наразі  в  серці  кожного  українця  жила  війна,  вона  ніби  своїми  колючими  скалками  розтинала  серця  матерям,  батькам,  родинам,  де  траплялося  це  страшне  лихо,  смерть.  Смерть  молодого  юнака  в  розквіті  сил,  радості,  життя.  Потужний  удар  серед  ясного  неба,  залитого  сонцем,  і  білими  хмарами,  яких  він  ніколи  не  побачить,  і  гірка  рана  самоти  на  все  життя  скалічених  душ  батьків,  дітей,  онуків:    хто  втратив  дідуся,  хто  брата,  чоловіка  і  хто  просто  сусіда,  чи  друга  –  це  великий  біль,  який  точиться  крізь  століття  через  війни,  голод,  знищення  нації,  менталітету,  народної  мудрості  –  це  все,  чого  хочуть  в  нас  завжди  відібрати,  витягти  з  нутрощами  і  серцем  і  забрати  собі  –  це  ж  наша  земля,  наша  слава,  і  наші  герої  –  гордіться  своїми  досягненнями,  а  не  крадіть  чуже  майно,  і  землю,  в  Вас  є  свої  заводи  –  ріжте  їх  на  брухт,  так  ні  –  жаль,  а  чужого  не  жаль»,  -    думала  про  себе  Марія.
               Психічний  стан  Михайла  був  порушений.    Він  не  міг  спати  ночами,  кричав:  «Вогонь!  Гради!  Міни!».  Крики  були  голосні,  мова  подекуди  не  зрозуміла,  все  тіло  тряслось  в  судорогах,  ноги  видовжувались,  голова  хляпала  об  подушку,    очі  закочувались  під  лоба,  язик  був  покусаний,  на  вустах  застигала  кров.  Лікарі  підтвердили  діагноз  епілепсія  від  сильної  травми  в  голову.  Осколок  застиг  в  голові  і  стирчав  великою  гулею  на  потилиці,  від  скупчення  крові  під  шкірою  лишався  темно-багровий  слід  навколо  осколку,  голова  весь  час  боліла.  Лікарі  хотіли  вилучити  його,  але  рентген    показав,  що  можна  задіти  мозок.  Одні  казали  вилучати,  інші  пропонували  залишити  так,  як  є  –  одностайного  висновку  не  давав  ніхто.  «Не  жаль  зараз  мого  чоловіка,  який  кричить  серед  ночі,  як  поранений  звір,  що  всі  стіни  пронизані  його  голосом:  «До  бою!  Вперед!  Стріляй!  Тримайся!».  Він  поряд,  але  це  зовсім  інший  чоловік,  з  ураженою  психікою,  з  болем  і  хворобами,  це  зовсім  інше  життя.  А  в  інших  ще  гірше  –  вони  бачать  тільки  в  снах  своїх  рідних,  а  наяву  –  не  можуть  ні  пригорнути,  ні  поговорити,  ні  обійняти  наших  коханих.  Гарних  і  добрих  чоловіків.  Земля  Вам  пухом,  наші  славетні  воїни»,  -    думала  вночі  Марія,  чуючи  страшні  крики  за  спиною  в  кімнаті  і  тримаючи  руками  голову  від  крику,  що  пронизував  її  серце  цілими  годинами  в  нічних  кошмарах,  що  припинялися  з  настанням  ранку,  який  протирав  шибки  хати  від  страшної  уїдливої  ночі,  в  якій  панувало  життя  скаліченого  душею  воїна-захисника.
   До  Михайла  частково  поверталась  пам`ять,  він  став  пригадувати,  як  починав  воювати  сержантом,  і  як  за  короткий  термін  став  командиром  взводу,  як    витягав  з  палаючих  танків  своїх  товаришів  ,  що  кричали  від  болю  в  опіках  вогню  і  диму.  Він  плакав  і  одночасно  радів,  що  хтось  залишився  живий,  повернувся  до  сім`ї,  діток,  дружин,  і  стареньких  батьків,  які  чекали  і  молились,  сподіваючись  що  їхня  кровинка  повернеться.  Михайло  був  вже  зовсім  не  тією  людиною,  що  раніше,  війна  давала  свої  колючі  спогади  майже  щодня,  а  Марія    змучена  його  хворобою  заспокоювала  себе  лиш  одним  :
     -  Ти  живий,  -    думала  Марія,  -  головне,  що  ти  живий,  мій  Михайле,  моя  любов,  моє  життя.  І  яскраве  сонце  в  проблисках  вікна,  немов  казало  їй:  «Радій,  що  хоча  б  так,  скалічений,  осколками  війни,  але  живий!»
         У  вікно  поникло  дивилась  горобина,  жовтогаряча,  яскрава,  але  сумна,  іноді  вона  гостро  била  гілками  по  холодних  шибках  білої  хати,  немов  казала  Марії  :
 -  Прокинься,  пам`ятаєш,  як  ти  завжди  дивилась  на  мене  і  посміхалась,  чекаючи  синичок  і  снігурів,  а  тепер  забула  навіть  про  годівничку  для  пташок.  
   А  Марія  тільки  дивилась  і  мовчала,  колись  вона  співала  у  своїй  рідній  хаті  сама,  немов  пташка,  чекала  від  життя  радості,  дітей,  любові.  А  що  тепер?  Діти…
   Спадкова  хвороба  може  дати  паростки  в  дітях.  Вона  дивилась  у  вікно  і  плакала,  не  знаючи  тепер  в  що  вірить,  чим  жити  –  та  попереду  буде  весна…
       І  коли  все  забуяє  весняним  цвітом  і  в  медах  проснуться  бджоли,  Марія  знову  оживе,  як  весна:  бо  треба  буде  сіяти,  поливати,  саджати  і  забудеться  сум,  і  знову  повернеться  до  неї  життя  вродливою  посмішкою,  і  закінчиться  війна,  і  щастя  знову  теплими  пальцями  постукає  в  твій  дім,  ти  йому  тільки  відчини,  впусти,  і  пригрій,  і  ніколи…  Ніколи  не  відпускай!
       Час  спливав,  Михайло  вже  не  міг  сидіти  вдома  без  роботи,  адже  на  завод,  де  він  працював  його  не  приймали,  через  хворобу,  а  треба  ж  якось  розпочинати  нове  життя  вже  не  військового,  а  цивільного.  Адже  він  молода  людина,  і  повинен  щось  робити,  приносити  користь  і  собі,  і  суспільству,  нарешті  жити,  світитися  «сонцем»,  як  раніше,  і  бути  впевненим,  що  його  праця  комусь  потрібна,  що    і  його  допомоги  хтось  потребує,  більше  ніж  він  сам.  Михайло  був  людиною  доброю,  і  це  добро  мало  кудись  литись,  немов  сонячне  світло,  після  довгої  зими.  
     І  він  пригадав,  як  їм  там…на  війні,  допомагали  волонтери,  як  бійці  чекали  від  них  зброї,  харчів,  одягу,  техніку,  медичних  засобів,  і  з  якою  радістю  зустрічали  цих  надійних,  сміливих  людей,  адже  їм  теж  було  нелегко  доставити  такий  цінний  вантаж    для  військових.  «І  що  б  ми  без  них  робили?  -    думав  Михайло.  -    Я  маю  стати  одним  із  них.  Можливо  я  вже  не  здатен  воювати,  але  ж  допомагати,  я  можу:  буду  лагодити  техніку,  там  потрібні  чоловічі  руки  і  знання,  а  я  це  вмію,  в  мене  це  гарно  виходить,  завтра  зателефоную  побратимам,  і  відкриємо  своє  особисте  волонтерство».
         І  з  цією  окриленою  думкою,  Михайло  підійшов  до  Марії  і  розповів  все,  що  у  нього  на  душі.  Марія  знала,  що  у  Михайла  все  вийде,  бо  якщо  він  за  щось  брався,  він  весь  запалювався,  мов  гаряча  свіча,  і  доводив  завжди  свою  справу  до  кінця.  А  найголовніше  те,  що  він  знайшов  себе,    що  він  може  втілити  свої  мрії  в  життя,  і  буде  щасливим,  незважаючи  нінащо.
       Весна  грала  в  сопілку  для  них  обох  –  Михайло  знайшов  себе,  Марія  жила  Михайлом.  Весна  буяла  пишними  кольорами  сонця  і  тепла,  в  повітрі  пахло  вишневим  цвітом,  та  на  Сході  тривали  бої…
 
*  Уламок,  скалка,  осколок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640715
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2016

Не спрошу о вчерашнем дне…

Не  спрошу  о  вчерашнем  дне,
Не  спрошу  о  сегодняшних  встречах,
Может  быть,    где-то  там  в  душе
Твоя  тайна  согрета  при  свечах.

Освещается  бледным  огнём,
Но  её  я  тревожить  не  смею,
В  этом  мире    мы  раз  живём,
И  свободу  души  имеем.

Я  не  буду  вторгаться  в  твой  мир,
Я  не  буду  искать  там  ответа,
Хочешь  –  сам  мне  расскажешь,
чем  жил,
Хочешь  –  можешь  спросить
совета.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016

***************

Я  вернусь  до  тебе
білим  цвітом  весни,
Я  вернусь  до  тебе  трояндами
літа,
Жовтим  листям  вернусь  
восени…

В  твої  вікна  постукаю
взимку,
Білим  снігом  та  холодом
дня,
Та,  на  жаль,  ти
не  помітиш
навіть  сліду,  де
була  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016

Передчасні зміни

Я  малюю  квіти,  сонце,
трави,
У  блакиті  сплетених  
думок,
Я  малюю  день,
що  чека  вечір,
Вітер,  сонце,
що  линуть  удвох.

Поруч  завжди  затінки  
природні,
і  зима  тікає  від  весни.
І  важливо  виграють
у  парі
Білі  в  небі  гарні  
голуби.

Їм  без  міри  дощ
чи  хуртовина,
Спека,  буревії  –  
вони  вдвох.
На  вікні  воркочуть
безупинно
Чи  то  сніг  на  дворі,
чи  то  дощ.

Призма  часу  спить  
в  сірих  будинках,
Змінюються  в  всесвіті
слова,
Змінюються  люди,  діти,  
море,
Змінюється  в  просторі  
земля.

Техніка  не  копиться
роками,
Все  біжить  вперед  
в  поривах  дня,
Інтернет-  любов,
і  віртуальність
модною  стає  в  наші
віка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638711
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.01.2016

Сунична стежина

Розірваний  зошит  і  думи  пусті,  
Вже  не  повернути  ті  миті  і  дні,
Листи  залишились  –  твої  і  мої,
На  згадку  про  юні,  квітучі  роки.

Цвіла  колись  молодість,  синім  бузком,
І  мріялось  бути  у  парі  разом,
В  солодких  цілунках  розквітла  любов,
В  обіймах  лісів,  що  брали  в  полон.

І  ми  прокидались,  як  квіти  з  птахами,
І  йшли  ми  до  хати  своїми  стежками,
А  стежка  суницею  пахла  і  медом,
І  молодість  грала  на  вітрі  під  кленом.

Оттак  і  життя  прилетіло  у  зрілість,
Даруючи  діток  у  радість  на  милість,
А  ти  все  стежену  шукаєш  до  мене,
В  квітучім  колоссі  сонного  неба.

Щось  думаєш,-  про  те,    мені  не  знати,
Лиш  тепла  усмішка  «Привіт»  має  сказати.

А  я  малюю  сонце  у  степах,
А  я  малюю  квіти  біля  хати,
І  синій  ряст,  й  бузок,  й  насичені
піони,
Ти  пам`ятаєш,  ці  букети  світанкові?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016

Пристрасть

Шалене  кохання  буває
Місяців  зо  три  чи  п`ять,
А  потім  усе  зникає,
Лиш  звичка  тебе  цілувать.

Лиш  звичка  торкнутись
обличчя,
Зірок  вже  на  небі  нема,
Почути  звичайний  твій
голос,
І  серце  вже  не  завмира.

Не  пройдемсь  холодної
ночі,
Обнявшись  співаючи
вдвох,
Не  підем  босоніж  ранком,
Повз  дідів  сінопокос.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636252
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2016

Любимым и красивым

Женщины  -  красивы,  интересны,
Женщины  -  неповторимы  и  милы,
Просто  хочется  для  каждой
В  этой  жизни  -  
Ласки,  теплоты  и  доброты.

Чтоб  тебя  встречали  у  порога,
Радостные  лица  детворы,
Просто  чтоб  обняли,  пожалели,
Разогнали  тучи  суеты.

Тёплый  дом,  спокойствие  и  радость,
Пусть  согреет  каждую  из  Вас,
И  обходит  стороной  усталость,
С  тела,  и  с  души,  в  пространства  час.

Утро,  чтоб  встречало  тёплым  солнцем,
Прикоснувшись  тоненьким  лучом,
К  вечно  "молодым"  прекрасным  лицам,
Женщинам  с  открытою  душой.

Чашка  кофе  ароматом  манит,
Мужем  подано  для  Вас  –    с  утра,
Пусть  не  редкость  будет  и  не  удивлением,
А  проявленная  к  Вам  любовь  и  доброта.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632450
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2015

Кохання мовчить

Без  любові  живу,  у  рутині,
Без  кохання  живу,  у  сльозах,
Лише  спогад  зігріє  серце,
Лише  голос  долине  у  снах.

Одна  радість  почуть,  усміхнуться,
Серце  б`ється,  бо  є  дитя,
Миле,  любе,  найкраще  в  світі,
Від  любові  дається  життя.

Пройдуть  роки,  розкрию  долоні,
Що  в  них?  Зерно  чи  пролісків  цвіт?
Що  залишу  на  спомин  дитині?
Слово,  мову,  Любов  до  Землі?

Я  не  знаю.  Ніхто  не  знає.  
Тільки  роки  показують  плід.
Чи  укриється  вишня  в  пелюстках,
Чи  засохне  біля  воріт.

Життя  плине  і  кожної  миті,
Ти  караєш  себе  за  щось,
Та  буває  не  можна  змінити,
Долю  в  тернах  колючих  зими.

Облетіло  покручене  листя,
Колючки  на  морозі  іскрять,
Снігом  тихо  припорошило,
Та  пройти  не  можливо  ніяк.

Може  сонце  весною  проблисне,
Може  «іскри»  рікою  стечуть,
Різнобарвне  суцвіття  заграє,
В  спорожнілих  холодних  вустах.

Може...  Тихо,  самітньо  в  кімнаті,
Хлопчик  спить  у  теплі,  в  подушках,
Радість  ніжно  крадеться  у  серце,
Сльози  падають  в  щасті  «нещасть».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015

Мати

                                           
На  зупинці  в  чорній  каракулевій  шубі,  які  давно  вже  не  носять  стояла  одиноко  жінка.  Їй  було  на  вигляд  років  п`ятдесят.  До  неї  підбігла  рожевощока  дівчина  і  запитала:
-А  Ви  давно  тут  стоїте,  автобуса  на  Хутори  ще  не  було?
-Ні,  -    спокійно  відповіла  жінка.  -    Я  вже  так  промерзла,  ноги  аж  закоцюбли…
-Так,  я  бачу,  –    відповіла  молода  особа.    Ви  ж  он  руки  в  рукавах  тримаєте,  аж  по  лікті.  Руки  й  справді  були  всунуті  рукав  в  рукав,  спереді  на  правому  лікті  повисла  тяжка  сумка.
-Ви  б  поставили  б  свою  сумку,  -    підказала  дівчина,  -  що  ж  Ви  її  тримаєте,  не  відомо  скільки  ще  чекати.
-Я  б  поставила  моя  доню,  та  не  можу,  я  потім  її  не  зможу  підійняти.  
-То  давайте,  я  Вам  допоможу,  -    сказала  весело  дівчина.
-  У  Вас  що  спина  болить?  До  речі,  мене  Настею  зовуть.
-А  мене  Тамарою,  -  відповіла  жінка  і  світло  посміхнулась.
-У  мене  сонечко,  немає  пальців.
Дівчина  затамувала  подих,  
-Пробачте,  я  ж  не  знала.  Якби  я  той..,  -  запинаючись  почала  дівчина,  яка  я  дурна,  чогось  завжди  пхаю  свого  носа  куди  не  слід.
-Та  нічого  доню,  це  життя,  я  вже  звикла.  Вже  п`ятий  рік  залежу  від  людей  :  то  сумку  піднесуть,  то  двері  відкриють,  або  дістають  гроші  з  гаманця,  коли  треба  розрахуватися  в  крамниці,  я  ж  зараз  живу  сама,  от  прийде  син,  то  може  буде  легше.
-А  де  Ваш  син?  –  знову  поцікавилась  дівчина.
-Та  розумієте  Настю,  як  там  кажуть  "Від  тюрми  і  від  суми  не  зарікайся"  ,  ніхто…  не  знає,  що  з  ним  трапиться  завтра,  чи  не  так?
-Вибачте  Тамаро…  Я  краще  Вам  допоможу,  але  більше  питати  нічого  не  буду.
-Я  знаєш,  Насте  стільки  років  мовчу,  що  може  тобі  незнайомій  людині  і  розповім  своє  горе.  В  будинку  мене  ніхто  не  розуміє,  всі  засуджують  мого  сина,  але  я  його  люблю,  хіба  тільки  його  вина,  що  так  сталося…
Раптом  під`їхав  автобус,  Настя  спочатку  поставила  свою  сумку  в  автобус,  потім  допомогла    Тамарі,  забравши  Тамарину  кирпату  сумку  в  клітинку  з  білого  холодного  снігу.  Автобус  був  неповний  і  вони  сіли  поруч,  на  останньому  суцільному  сидінні.
-Ти  знаєш  дитино,  -  продовжила  Тамара,  -    в  мене  хороший  син,  але  так  трапилось,  що  він  попав  в  недуже  добру  компанію,  я  його  просила,  не  водитися  з  хлопцями  набагато  старших  за  нього,  я  йому  казала,  що  це  недобре  закінчиться,  але  ж  молодість,  цікавість  бере  своє.  Коли  йому  було  шістнадцять  років  він  потоваришував  з  хлопцями,  не  хочу  навіть  їхні  імена  пригадувати…
 В  Тамари  почали  капати  на  пальто  великі  сльози  нещасної  матері,  яка  вже  не  могла  стримати  свого  горя,  і  воно  виривалось  з  неї    гірким  плачем  і  з`їдаючим  смутком.  
-Ті  хлопці,  -  продовжувала  Тамара,  -    жили  в  сусідньому  будинку,  вечорами  згуртовувалися  у  під`їзді,  і  курили  план,  а  на  ранок  тільки  валялись  поламані  пластикові  пляшки  ввігнуті  посередині  пополам.  Скільки  я  ходила,  до  них,  скільки  прохала,  ви  ж  старші,  не  втягуйте  мою  дитину  в  своє  коло,  але  що  їм,  -  вечорами,вони  нічого  не  розуміли,  а  ранком  –  шукай  їх,  сплять  вдома:  п`яні,  наколені  і  обкурені.  А  що  Толя,  менший  –  заставляли  його  красти  в  мене  гроші,  виносити  з  дому  речі  :  почав  пропадати  посуд,  золоті  речі,  а  коли  вже  не  стало  чого  брати  –  почав  в  мене  вимагати  гроші.
В  Насті  пройшов  мороз  по  тілу,  від  почутого,  але  вона  мовчала,  даючи  людині  виговоритися,  адже  вона  бачила,  що  в  Тамари  закипів  страшний  біль  в  серці,  і  йому  потрібно  було  вийти  назовні…Настя  заплакала,  Тамара  зупинилась.
-Може  мені  не  розповідати  далі?
-Та  ні,  -    продовжуйте,  витираючи  сльози  промовила  дівчина.
Так,  от  мовила  Тамара  далі  :
-Жила  я  без  чоловіка,  рано  він  помер,  всього    двадцять  три  роки  було,  а  Толику  –  два.  Хорошою  людиною  був  мій  Василь,  серйозний  і  роботящий,  якби  він  був  живий,  такого  горя  ніколи  не  сталося  б  –  він  би  цього  не  допустив.  А  так  той  злощасний  день  поламав  нам  життя  обом  –  і  мені,  і  сину.    І  от  одного  разу,  я  сама  собі  сказала  більше  не  дам  грошей,  хай  що  хоче  те  і  робить…  Якби  ж  я  знала,  якби  ж  я  тільки  знала…
-Була  осінь.  В  листопаді  сумно  облітали  дерева,  я  дивилась  з  вікна,  і  жалкувала  за  теплом  і  літом.  Раптом  двері  відімкнулись  і  роздався  злий  голос  :
-Ма,  ти  вдома,  я  прийшов,  сину  треба  гроші.  Я  дивилась    у  вікно  і  мовчала.  На  плиті  досмажувалась  картопля,  на  столі  лежала  капустина,  яка  була  заздалегідь  приготована,  для  шаткування  капусти  на  зиму.  Він  підійшов  до  столу  і  промовив:
-Ти  що  оглухла?
-У  відповідь  була  тиша,  серце  тривожно  билося  в  грудях,  ніби  передчувало  страх,  біль,  але  я  уперто  мовчала,  тоді  він  миттєво  схватив  ніж,  який  лежав  на  столі,  схватив  мене  за  руки,  поклав  пальці  на  стіл  спитав  :
-В  останнє  кажу,  дай  гроші!
-Даси?
 Я  зненацька  випалила  :
-Ні!
І  він  мені  з  усієї  сили  вдарив  ножем  по  пальцях,  що  лишилось  тільки  два,  -    і  вона  показала  на  лівій  руці  мізинець,  на  правій  великий.  -    Ось  так  моя  дитино,  я  живу  завжди  поруч  з  горем  і  болем,  який  сидить  в  мені  і  з`їдає  душу.  Чому  я  не  пішла  з  дому,  чому  я  не  дала  йому  тих  клятих  грошей,  а  він  же  був  одурманений  настільки,  що  зробивши  таке  просто  пішов  з  дому,  лишивши  мене  долі  в  крові  і  муках.  Сусіди  почули  крик,  визвали  швидку,  міліцію,  допомогли,  дякуючи  їм,  хоч  так  обійшлося.  Лікарі  зробили  операцію  пришили  деякі  пальці,  які  можна  було  пришити,  але  нажаль  назад  вони  не  прижились…
     Ось  так.  Я  зараз  їду  до  Толі,  моя  люба,  ж  то  ж  його  провідає,  хто  ж  цигарок  купить,  хто  ж  поцілує,  як  не  я.
           Дівчина  плакала  навзрид,  запитуючи:
-Як  Ви  його  можете  любить?
-А  так  доню,  я  люблю  його  більше  всіх  на  світі,  я  жалію  його  за  без-  розсудливість,  яка  зруйнувала  його  життя,  і  виню  себе,  що  не  змогла  Толика  зупинити  коли  було  потрібно,  це  я  в  усьому  винна  –  бо  я  мати,  і  сама  його  таким  виховала.  Можливо  треба  було  десь  бути  суворішою,  а  можливо  питати  поради  в  психологів,  в  міліції,  стукати  в  усі  двері,  і  десь  би  пролилось  світло  на  мою  дитину,  а  зараз  уже  пізно  –  горю  не  зарадиш.  Мати  не  може  жити  без  своєї  дитини,  скільки  б  років  її  не  було,  вона  немов  квітка  мак  –  червона  і  гарна,  але  якщо  не  буде  дощу,  вона  засохне  і  зів`яне,  так  і  я  без  свого  сина  –  засохну  назавжди.  Я  люблю  його,  незважаючи  нінащо,  і  буду  любити  завжди.  
Раптом  автобус  зупинився,  жінка  піднялася,  і  зібралась  виходити,поруч  виднілась  тюрма.  Настя  допомогла  їй  з  сумкою,  і  помахала  крізь  вікно.  
Тамара  вийшла,  дівчина  довго  дивилась  їй  у  слід  і  думала,  як  вона  може  простити  таку  жорстокість,  як  вона  з  цим  живе,  а  Тамара  швидко  йшла  до  воріт  тюрми,  і  її  серце  розривалось  від  болю  –  «Скоро  я  тебе  побачу  синок».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632200
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.12.2015

Диво

Прокидалася  в  похмурому  дні  стара  груша.  Вона  ніби  доживала  останні  свої  дні  в  цьому  рідному  для  неї  подвір`ї.  Її  маленькі  грушки-дички  нікому  не  були  потрібні,  руки-гілки  були  покручені,  але  ще  підіймалися  вгору  до  неба,  ніби  просилися  жити,  а    міцний  стовбур  не  піддався  ані  вітрові,  ні  бурям,  він  був  такий,  як  завжди  широкий,  могутній,  немов  дуб,  навіки  вкорінившийся    в  землю  неначе  зрісся  з  нею  назавжди,  і  напевно  б  знадобилось  би  четверо  людей,  щоб  обхватити  грушу  колом,  держачись  за  руки.  Сумно  падало  останнє  осіннє  листя  на  голе  подвір`я.  Гілки  іноді  поскрипували  на  вітрі,  немов  прощалися  з  хазяйвами.  Стара  груша  неодноразово  чула,  що  хазяїн  хоче  її  спиляти,  а  дружина  відмовляла:
-Ну  і  навіщо  вона  тобі  здалася,  і  так  пусто  в  дворі,  молоді  дерева,  ще  не  піднялися,  лише  гарний  горіх,  і  той  на  городі,  сховатися  влітку  немає  де,  лиш  під  цією  грушею  затінок  і  прохолода.  Я  пам’ятаю  її  все  своє  життя,  скільки  тут  живу,  їй  напевно  уже  років  сто,  ще  бабуся  моя  гралася  під  нею,  і  я  зростала  збираючи  солодкі  груші,  і  Ганнуся  цілісіньке  літо  бавиться  в    затінку  і    прохолоді.  Я  ніби  душею  до  нею  приросла,  а  ти  хочеш  спиляти  –  не  дам  кричала  у  відповідь  Тетяна  своєму  чоловікові  Семенові.
-Як  собі  хочеш  в  останнє  промовила  Тетяна,  а  дерево  не  чіпай!  Байдуже,  що  не  родить,  та  на  дрова  те  ж  не  піде!
-Тфью,  в  відповідь  сплюнув  Семен.
-  От  завалить  тобі  хату,  тоді  будеш  бідкатися,  чому  не  спиляв!
-Не  завалить,  лаялася  Тетяна,  іди  по  своїх  справах,  а  грушу  –    не  чіпай!
З  вікна  визирала  Ганнуся,  шестирічна  білява  худенька  дівчинка  –  донька  Тетяни  і  Семена,  вона  пильно  дивилась  як  мати  розвішує  одяг,  з  якого  крапала  вода,  на  мідну  проволоку,  що  була  протягнута  між  двома  деревами:  між  низенькою  яблунею,  що  ніби  вросла  в  землю,  зігнувшись,  як  стара  бабця,  і  тією  ж  старою  грушею,  що  з  усієї  сили  тягнулась  в  небо  своїм  покрученим  гіллям,  і  опадаючим  листям.  
               Небо  сіріло,  немов  зібралося  плакати  за  теплим  зеленооким  літом.  Тетяна  зайшла  в  хату,  маленька  донечка  підбігла  до  неї  і  міцно  обняла  за  талію,  схлипуючи  почала  просить  :
-Мамо,  нехай  тато  не  чіпає  грушу,  там  білочка  живе,  я  бачила.
-Де  доню,  в  старій  груші?
-  Так,  там  є  дупло.
-  Дійсно,  промовила  Тетяна.  Там  є  дупло,  але  воно  пусте.
-  Ні,  я  бачила  через  вікно,  як  білочка  носить  туди  горішки,  ходімо  подивимось,    -  Та  там  же  високо,  як  ти  могла  побачити?
-  Мамо,  вона  бігла  по  стовбуру,  прямо  в  дупло,  я  бачила!
-  Мамо,  вона  у  мене  з  долонь  брала  горішок,  вона  мене  знає.
-  А  чому  ж  ти  мовчала?
-  Це  була  наша  таємниця,  гірко  промовила  дівчинка.
-  Ну,  хутко  одягайся  сказала  Тетяна,  підемо  на  город  до  горіха,  а  тоді  –  до  груші,  годувати  білочку,  і  тата  покличемо.
-  Ні,  мамо,  не  треба,  він  її  злякає,  і  вона  покине  дупло.
-  Ну  все,  моє  ангеля,  ходімо.  Швиденько  одягай  шапочку,  пальто,  черевички  і  підемо  дивитися  на  білочку.  Тетяна,  як  і  обіцяла,  пішла  з  донькою  на  город,  по  горіхи,  та,  як  же  вона  була  здивована,  коли  по  стовбуру  велетенського  горіха  стрибала  маленька,  риженька,  пухнаста  білочка,  впустивши  злякано  додолу  свій  горішок,  який  розколовся  на  дві  половинки,  Ганнуся  підбігла  взяла  горішок,  і  давай  звати  білочку,  простягаючи  до  неї  свої  долоньки,  на  яких  лежав  горішок,    та  білочка  тільки  глянула,  і  перестрибуючи  з  гілки  на  гілку  зникла.
 -  Мамо,  мамо,  ти  бачила  викрикувала  Ганнуся,  а  ти  мені  не  вірила  ?
 -  Але  чому  вона  втекла?
-  Напевно  мене  злякалася,  вона  ж  мене  не  знає,  так?
-  Не  знає,  сумно  відповіла  дівчинка.
 На  гучні  крики  прибіг  Семен.
-Що  тут  сталося,  запитав  він  Тетяну  і  Ганнусю.
-А  сталося  те  Семене,  що  ти  хотів  зруйнувати  житло  білочки,  яка  оселилася  в  дуплі  нашої  груші.  
-Ну  от,  знову  груша  крикнув  Семен  до  обох,  і  пішов  носити  до  клуні  велетенські  жовтогарячі  гарбузи,  які  похнюплено  спали  на  городі.
Неподалечку  від  хати  був  сосновий  ліс.  І  чому  думала  Тетяна  білочка  з  лісу  заселилася  до  нас,  якось  дивно…  Тетяна  з  донею  ходили  до  лісу  по  білі  гриби,  і  заодно  приносили  ще  й  жолуді  для  своєї  білочки,  клали  їй  під  грушу,  і  вона  вибігала,  і  всі  по  одненькому  забирала,  носячи  по  одненькому  собі  у  дупло.
-Диво  з  див  казав  Семен,  поруч  ліс,  а  у  нас  білка  у  дворі.
-Так,  весело  промовляла  Тетяна,  і  саме  нашу  грушу  вподобала,  чи  не  так?
Ну,  хай  тоді  вже  живе  твоя  груша,  коли  вже  так  трапилось,  що  навіть  білочка  її  вподобала,  не  будемо  ж  лишати  звірка  без  хатинки.  
           Настала  зима.  Біла  пухка  ковдра  вкрила  холодну  землю,  щоб  зігріти  її  своїм  подихом  і  теплом.    Тетяна,  Ганнуся    і  Семен  весело  спостерігали  за  своєю  білочкою,  яка  сміливо  брала  з  їхніх    долонь  горішки  і  носила  собі  в  хатинку.  Донечка  прохала  батьків,  щоб  підняли  її  до  дупла,  подивитися,  як  живе  білочка,  але  вони  її  відмовляли:  
-Занадто  високо,  казав  батько,  та  ще  сполохаємо  нашу  сусідку,  та  й  втече  до  лісу.  Тетяна  підтримувала  чоловіка  :
-Не  треба  донечко,  не  заважай  білочці,  грайся  з  нею  коли    вона  спускається  до  тебе  на  землю.
-Сім`я  вже  настільки  звикла  до  нової  співмешканки  двору,  що  навіть  дали  білочці  ім`я    Пухнаста,  і  вона  стрімко  вибігала  до  них,  розуміючи,  що  її  кличуть,  щоб  пригостити.  Якось  Ганнуся  з  саночками  вийшла  на  двір.  Було  не  холодно,  безвітряно,  лиш  сонце  райдужно  виблискувало  золотим  мерехтінням  на  білому  м`якому  снігу.  В  хаті  топилося,  в  подвір`ї  пахло  пиріжками  і  димом.  Ганнуся  ходила  з  пиріжком  по  подвір`ї,  возячи  за  собою  саночки,  і  не  знала  чим  їй  зайнятися  :  чи  до  кроликів  піти,  чи  до  батька  подивитись,  як  дрова  рубає,  чи  до  матері  повертатися  в  хату    -  ліпити  пиріжки.  Аж  раптом  перед  нею  сіла  білочка,  дівчинка  відламала  кусочок  здоби  і  поклала  собі  на  долоню,  присіла  і  потягнулась  до  білочки  :
-Пухнаста  візьми,  -    втішно  промовила  Ганночка  до  білочки.  Білочка  швидко  підбігла,  взяла  з  долоні  відламаний  окрайок  пиріжка,  і  почала  гризти.
-  Мамо,  мамо,  кликала  Ганнуся  Тетяну,  дивись  наша  Пухнаста  спробувала  пиріжечка,  вона  їсть,  а  ти  казала,  що  тільки  горіхами  і  жолудями  ласує.
-Ну  диво  з  див,  визираючи  з  веранди  мовила  Тетяна,  вже  білки  дворовими  стають.
А  стара  груша  ніби  посміхалася  крізь  вікно  своїм  молодим  господарям,  що  щойно  сіли  обідати,  і  ніби  промовляла  до  них  стиха  :
-Живіть  в  щасті  і  радості,  добра  вам,  тепла  і  затишку,  мої  хороші  і  рідні  господарі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632195
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2015

Лист в майбуття

 Тихо  в  раннім  полі  після  
бою,
Кононади  стихли  на  
зорі,
Хлопці  сплять  знетомлені
до  болю,
Лиш  гомонять  змінні  
вартові    :

-Що  читаєш  брате,
 пита  Толя?
Якась  звістка  занадто  
тяжка?
-Так,  відповідає  гірко  
Льоня  :
 -  Мати  вчора  вмерла
опівдня.

Тремтять  руки  в  хлопця  
молодого,
Щемить  серце,  що  в  останню
мить  
Не  був  поруч,  і  не  бачив  очі,
Що  його  просили  тільки
жить!

Мати  виряджала  у  дорогу,
Мама  обіймала  в  молитвах,
Так  дивилася  благанно  і  казала  :
-  Повертайся  синку,  не  барись!

Відпустили  Льоню  командири,
Поховати  неньку  дорогу,
Та  через  два  дні  передзвонили  
Вже  й  немає  рідного  полку.

Мати  врятувала  вкотре  сина,
Щоб  не  впав  в  рутину  смерті  він,
Кликала  в  ту  мить  свою  дитину,
Коли  інші  –    гинули  в  крові.

Не  залишилось  від  полку
ні  одного,
А  було  їх  дев`яносто  п’ять,
Все  життя  своє  Смирновий  Льоня,
Буде  їх  по  вічно  пам`ятать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631961
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 28.12.2015

Наскрізне

Хтось  ліпить  із  себе  святого,
В  кишеню  заглядаючи  тобі,
І  випита  очицями  терново,  
Щоб  потім  уколоти    у  журбі.

Ми  бачим  горе,  у  своєму  серці,
Ми  бачим  долю,  у  своїх  сльозах,
Та  все  ж  не  всі  сердечно  вболівають,
А  то  для  діла,  –  тільки  на  словах.

А  у  душі  темненько  причаїлось,
Маленьке  чортеня  в  нутрі  сидить,
Й  чекає,  шпилькою  все  крутить  гостро,
Якби  ж  когось  швиденько  пришпилить.

І  мозок  заспокоїться  миттєво,
Погано  і  йому  –  так,  як  мені,
Душа  радіє,  зло  діло  зробило,
Можна  вже  завтра  жити  при  ганьбі.

Ти  думаєш,  цього  ніхто  не  бачить,
Одна  розумна,  інші  всі  у  тьмі,
Та  ні,  моя  сердешна,  краще  змовчать  –  
Плоди  свій  сором  в  себе  у  нутрі.  

А  скло  прозоре,  через  нього  видно,
Душа  ховається  далеко  при  собі,
Та  відчуття  не  підведе  ніколи,
І  холод  видно  навіть  у  теплі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631959
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.12.2015

Чому море мертве?

У  мертвому  морі  ніколи
 не  втонеш,
На  хвилях  розгойдує
сіль,
І  дивні  скульптури  
розкидані  в  морі,
Немов  старе  місто
живе.

Було  колись  місто
Содома  й  Гомори,
Давно,  нам  того
не  пізнать,
Та  люди  химерно
сплюндровані  в    слові,
Звели  все  життя
нанівець.

У  зливі  вогню,
Обпечені  в  сірці,
Погинули  всі,
як  один.
Осталося  озеро
Мертвого  моря,
І  сльози  солоні,
як  сіль.

І  може  і  досі,
зіркової  ночі,
Чуть  голос  і  плач
тих  дітей,
Господь  покарав
Цю  порочну  
місцевість,
А  зараз  ми  краще
 живем?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630531
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2015

Весна

                                                                                   
Облетіли  пелюстки
 квітневі,
Розгулявся  травень  
по  дворі,
Джміль  дзижчить  
над  квітами  
в  оселі,
І  пташки  у  парі  голосні.

Довгоногі  велетні-лелеки
В  пишно  звитих  гніздах
край  села,
Ластівки  щебечуть  
понад  спепом,
І  вертаються  під  стріхи  
в  черешнях.

Обліпило  хату  буйним
 цвітом,
І  блакитю  ніжного  бузка,
Пахне  м`ята    рання
на  городі,
І  троянда  рання  
розквіта.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630517
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.12.2015

Війна на Сході

Постукала  до  мене  
в  вікно  ніч,
І  запитала  голосом  
далеким:
Сьогодні  ти  спокійно
 спиш?
 Та    ні,  відповідаю  я
таємно.
Як  можу  спати,  коли  думи  
мучать?
Як  можу  грітися  у  теплій  
хаті,
Коли  на  Cході  гримить  
ніч,  
І  хтось  за  мене  має
помирати.

Я  думами  із  ними
крізь  зірки,
І  мозок  молиться,  
як  кожна  мати,
Мої  Ви  рідні,  юні  
хлопчаки,
Серце  моє  у  ранах,
Тільки  з  Вами.

Пішла  б  напевно  
З  Вами  поруч  в  бій,
Не  можу,
Хлопчик  держить  мої
пальці,
І  гладить  коси  мамині
Й  чоло,
А  очі  плачуть,  
що  йому  сказати?

Він  хлопчик  зараз,
Та  пройдуть  роки,
І  піде  він  напевно
у  солдати,
І  буде  серце  моє  вить
вночі,
Так  як  і  зараз  –    
вже  йому  не  спати.

Я  жінка,  мати,  
І  мій  біль  горить,
Жаркою  свічкою,
Упавшим  воском,
На  душу  змучену,
Що  в  снах  не  спить,
Й  чека  світанку  –  
Без  війни  і  смутку.

І  хочу  витерти  я  білим
рушником,
Кожне  обличчя  змореній    
матусі,
У  кого  відняла  війна  
Любов,
«Єдину  кров»,  яка
просилась  жити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630348
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 21.12.2015

Рання осінь

Ще  посміхається  у  сонці  
Щаслива  осінь  у  грайливім
дні,
Ще  не  беруться  льодом  тонкі  
води,
І  нема  зранку  білої  трави.

Ще  пахнуть  солодом  
червоні  яблука  в  саду,
Ще  посміхається  теплом
Нам  стара  груша  за  вікном,
Іще    птахи  не  відлітають,
Ще  рано  осінь  обіймає
Калини  кущ  промінням
теплим,
І  діти  кубляться  в  піску,
Немов  курчата  жовтороті.

Ліплячи  пасочки  маленькі,
Різних  звірків,  такі  чудненькі,
Пищать,  кричать,  попід
дворами,
Діти  незвичні  і  звичайні…

Це  зовсім  інше  покоління,
Як  й  інша  осінь…
Осінь  зрима,
Що  бачить,  ніби  наперед,
Як  бджолярі  качають  мед,
Останній  в  теплі  дні  останні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629620
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.12.2015

Не прощу!

 
Душа  дитини.

Було  шість  годин  вечора,  Катерина  швидкою  ходою  поспішала  на  збори  сина  до  школи.  В  чобітках  плавала  вода,  було  холодно  і  моторошно,  може  зателефонувати  і  сказати,  що  не  можу,  подумала  Катерина,  та  ні    треба  йти,  брехати  не  можна,  гріх.
Підходячи  до  школи  Катерина  згадувала  своє  дитинство  :  холодне,  пусте,  безбарвне  –  та  це  було  по  приїзду  до  міста,  а  до  того  часу  –  райське,  повне  смаку,  мрій,  і  пісень.  Катерина  пригадала,  як  брала  до  рук    штучну  квітку,  що  стояла  в  вазі  круглий  рік  і  співала,  ходячи  по  світлій,  великій,  просторій  хаті.
Згадала  вседозволеність  у  дідуся  і  бабусі,  для  неї  не  було  слова  «ні»,  для  неї  не  було  слова  «не  можна»,  вона  жила  в  осяяні  тепла,  добра,  і  любові.  Вона  була  сама  немов  та  квітка,  але  не  штучна,  а  жива  –  сповнена  любові,  радості  й  добра.
Зайшла  в  клас,  привіталася  до  вчителя,  батьків,  і  сіла  за  другу  парту  біля  стіни,  де  сидів  її  син.
Збори  ще  не  почалися,  хоч  була  вже  шоста  година  вечора.
Батьки  все  підходили  і  підходили  і  вчителька  розпочала  :
-  Більша  частина  батьків  вже  прийшла,  тож  давайте  розпочинати,  бо  в  мене  вдома  хвора  дитина,  і  мені  хочеться  якнайшвидше  бігти  додому.  Оголосили,  як  будемо  працювати  в  другому  семестрі,  з  якого  і  по  яке  число  будуть  канікули,  та  поступово  перейшли  до  поведінки,  і  тут  розпочалося  :
 -  А  Нестеренко  б`є  мого  сина  ,  звернулася    одна  мама  до  тата  Нестеренка.
Батько  Нестеренка  відповів:
-  То  дайте  йому  зауваження.
Мати  учня  Олександра  Валеріївна  :
-  А  чому  я  повинна  давати  зауваження  вашому  сину,  Ви  ж  його  виховуєте.
Нестеренко  Олексій  Петрович  :
-  А  Сашко,  слухає  краще  чужих.
Тут  до  розмови  почали  долучатися  інші  батьки,  з  криками,  запитаннями,  стосовно  поведінки  сина  Олексія  Петровича.  Чому  його  син  Сашко  б`є  інших  дітей,  чому  платить  за  одну  дитину,  коли  в  них  навчається  двоє  дітей  в  одному  класі,  одна  мама  вигукнула  :
 -  Я  піду  в  департамент,  моя  дитина    «не  боксерська  груша»,  я  зумію  її  захистити.
Олексій  Петрович  сидів  червоний,  можливо  і  знервований,  але  тримався  добре,  а  потім  голосно  мовив  :
Та  скажіть  мені  кінці-кінців  повну  суму,  скільки  я  повинен  заплатити,  а  не  рахуйте:  за  дитячу  шафу  90,  за  прибирання  й  охорону  20,  на  подарунки  100,  порахуйте  і  скажіть,  я  все  оплачу.  І  тоді  Катерина  не  витримала  і  мовила  :
-  Ольга  Йосипівна,  звернулася  Катерина  до  голови  батьківського  комітету,  порахуйте  і  напишіть  будь  ласка,  Олексію  Петровичу  суму,  що  Ви  його  клюєте,  він  вже  червоний,  як  «рак  і  далі  замовкла,  притримуючи  долонями    вуста.
Нарешті  з-за  вчительського  столу  встала  Лариса  Тимофіївна,  і  в  класі  запанувала  тиша.  В  нас  є  ще  один  інцидент,  який  я  повинна  проаналізувати  з  Вами  шановні  батьки.  Ви  знаєте,  мені  в  понеділок  довелося  на  переві  вийти  на  декілька  хвилин  з  класу,  і  подібної  жорстокості  серед  учнів,  я  давно  не  спостерігала.  Маленькі  діти  –  і  несамовита  жорстокість  нашого  суспільства.
Отже,  до  чого  я  веду…  Я  заходжу  до  класу,  і  бачу  вражаючу  подію.  Загоруйко  Марина  тримає  за  руки    Ангєліну  Псюрнічеко,  а  Даша  Нестеренко,  б`є  дівчинку  в  живіт.  І  це  дівчата…  Шановні  батьки,  вчіть  дітей  поваги  один  до  одного,  любові  до  ближнього,  виховуйте  в  дитині  гуманне  ставлення  до  навколишнього  світу.  Почала  порушуватися  тиша,  батьки  обурено    стали  викрикувати,  що  їм  набридло  на  всіх  зборах  вирішувати  одне  й  те  саме  питання,  потрібно  щось  вирішувати  з  Нестеренками  кричало  декілька  голосів  підряд,  це  вже  триває  другий  рік,  набридло.
І  тільки  одна  мама  учня  Сергія  Коршуня  сказала  Олексію  Петровичу  при  всьому  класі:
-  Ви  ж  тільки  не  бийте  Сашка,  не  робіть  з  нього  обділене  дитя  на  весь  світ,  пояснюйте,  але  не  бийте,  що  ж  Ви  робите,  дитя  «сине»  в  школу  ходить!
-  Ми  дітей  не  б`ємо,  відповів  Олексій  Петрович.
-  Це  неправда,  зауважила  Катерина,  інші  батьки  бачили,  вашого  Сашу  в  синяках,  коли  він  переодягався  на  урок  фізкультури.
Батько  Сашка  мовчав.
Коли  закінчились  збори  мати  Сергійка  підійшла  до  Олексія  Петровича:
-  Ви  знаєте,  в  мене  були  теж  проблеми  з  поведінкою,  так  сталося,  що  рано  я  рано  вийшла  на  роботу,  Сергійко  був  маленьким,  от  і  лишила  його  в  своїх  батьків  –  на  два  роки,  хоча  я  майже  кожен  день  їздила  в  село,  але  зранку  до  вечора  не  бачила  дитини.  Та  коли  з`явилася  нагода,  і  я  його  забрала,  пройшов  не  один  рік,  поки  дитина  перестала  битися,  казати  погані  слова,  і  бути  сонячним  зайчиком  вдома  і  в  суспільстві.  Ваший  Саша,  мого  Сергійка  теж  бив,  чоловік  прийшов  Сергійка  забирати  додому,  і  бачив,  як  Сашко  давав  стусани  по  потилиці  нашому  сину,  але  потім  просив  слізно  вибачення,  щиро,  по  декілька  раз,  обличчя  Олексія  Петровича  змінилося,  він  ніби  чув  це  вперше  в  житті.  Ваший  Саша,така  сама  дитина,  як  і  всі  інші  діти,  але  треба  його  любити,  таким,  яким  він  є,  тільки  підказувати  і  направляти  на  істинний  путь  совісті,    любові  і  тепла.
Катерина  Іванівна  підійдіть  будь  ласка  до  мене,  позвала  Лариса  Тимофіївна,  і  Катерина  відійшла,  так  і  не  завершивши  розмови  з  батьком  Нестеренків.
-  Чому  я  не  знаю  про  те,  запитала  вчителька,  що  вашу  дитину  теж  били?
-  Сергійко  просив,  щоб  я  не  казала.
Катерина  поспіхом  йшла  додому,  було  по  осінньому  холодно,  їдкий  вітер  вривався  за  комір,  і  жалив  шию,  немов  кропивою,  пальці  розчервонілись,  і  вона  хутко  заховала  їх  до  кишені,  в  чобітках  квакала  вода..
Катерина  йшла  додому,  і  все  переживала  за  сім`ю  Нестеренків,  аби  батьки  тільки  не  били  своїх  дітей,  адже  як  вони  зростають  –  такими  і  будуть,  вона  не  раз  бачила,  які  вони  похнюплені  ідуть  ранком  до  школи:  плечі  опущені,  очі  дивляться  вниз,  і  голова  немов  вросла  у  плечі,  низенькі,  маленькі  і  нещасні…
Такими  діти  здавалися,  а  що  насправді  –  ніхто  не  знав,  це  місто  –  не  село,  тут  один  одного  не  вивчиш,  і  в  душу  не  заглянеш,  сусіда  іноді  не  знає  живучи  поряд  декілька  років.  Але  це  ж  діти,  в  них  є  і  серце  і  душа,  навіщо  руйнувати  їхній  світ,  їхнє  дитинство.

Студенти.

Була  весна.
Буяли  в  цвітінні  абрикоси,  вишні,  все  якось  одночасно  і  незвично  –  для  старшого  покоління,  а  для  молоді    -  природа  ніби  жила  в  своєму  русі,  в  оточенні  бджіл,  павучків,  божих  корівок,  цвітінням  різнобарвних  тюльпанів  –  все  пробуджувалось,  оживало  і  грало  на  весняному  сонці.  В  повітрі  стояв  гул  тисячних  бджіл,  ніби  прорізуючих  своїми  маленькими  крильцями  свіже  повітря  весни,  що  пахло  весною  і  медом.
На  порозі  медичного  коледжу  стояв  високий,  світло  русявий  хлопець,  і  в  його  очах  світилась  доброта  в  сплетінні  сонця  і  тепла.  Це  був  Сергій  Коршунь.  Він  нещодавно  вступив  до  коледжу,  а  далі  запланував  університет,  бо  мріяв  бути  лікарем  кардіологом.
Мрія  бути  лікарем  виростала  з  дитинства,  вона  ніби  мала  крила,  і  хотіла  злетіти  високо  до  зір,  це  прагнення  жило  в  ньому  все  життя  –  з  дитинства,  бо  ж  він  маленьким  часто  хворів  і  все  чув  не  раз  від  матері  виснаженої  його  хворобами  і  доведеної  до  глибокого  відчаю  :
-    От  виростеш,  і  будеш  лікарем,  і  тоді,  я  за  тебе  не  хвилюватимусь,  бо  ж  буду  спокійна  –  ти  сам  про  себе  зможеш  піклуватися,  а  тож  як  ,  я  не  буду  вже  така  моторна,  та  й  хто  його  знає,  як  життя  поверне.
До  того  ж  Сергій  був  надзвичайно  добрим  юнаком,  йому  було  всіх  жаль:    людей,  тварин  та  навколишній  світ,  який  ніби  помирав  від  сучасності  в  яку  спішить  людина.  Планета  була  для  нього  немов  жива  рана  в  розірваній  озоновій  дірі,  танучими  льодовиками,  висушеними  морями,  знівеченими  лісами,  і  переродженою      землею.
Тепер  землі  ніхто  не  давав  відпочинку,  як  раніше,  з  неї  вижимали  до  останнього,  вливали  виїдаючи  нутрощі  хімікати-міндобрива,  і  вимагали  найбільшого  врожаю,  і  ніби  випікали  очі.  І  Сергій  це  відчував  своїм  здоровим,  молодим,  щирим  серцем,  і  хотів  щоб  здорові  були  всі  –  від  малого  до  старого,  він  ніби  розумів  –  так  не  буває.    І  як  він  з  такою  душею  зможе  дивитися  смерті  в  очі,  але  ж  прийдеться,  якщо  ти  кардіохірург,  це  хоч  і  геній  –  але  не  Бог.
Отака  була    душа  в  Сергія,  який  нещодавно  закінчив  11  клас,  і  стояв  на  порозі  медичного  коледжу,  шукаючи  своє  ім`я  в  списку  для  вступників  вивішеного  в  холі  на  першому  поверсі.  Тут  хтось  позаду    погладив  Сергія    по  плечу,  він  обернувся  і  побачив  Ірину  –  однокласницю,  яка  до  нього  була  завжди  тепла  і  особлива  далекоглядна,  розумна  дівчина.
-  Ірино,  і  ти  теж  сюди  надумала?
-Так,  а  ти  не  знав.
-  Та  ж  як  бачиш,  ні.
-  Ну  то  що,  спитав  Сергій,  підемо  відсвяткуємо,  він  навіть  не  спитав,  чи  Ірина  пройшла  по  балах,  він  навіть  не  замислився,  задати  це  питання,  настільки  був  впевнений  в  Ірині.
-  Підемо,  відповіла  Ірина.
-  Давай  до  кав`ярні,  запропонував  Сергій,  тут  недалечко  в  центрі.  Сергій  ішов  щасливий,  Ірина  теж,  -  тепер  вони  обоє  студенти  –  будуть  здобувати  собі  професію,  щоб  з  нею  вирушити  в  великий  світ  сьогодення.
-  Знаєш  Сергію,  сказала  Ірина  :
-  Я  хочу  бути  педіатром,  лікувати  дітей.
-  А  я  відповів  Сергій,  кардіохірургом,  але  хірургія  –  це  вищий  навчальний  заклад,  та  я  буду  прагнути  цього  всією  душею,  і  наполегливою  працею,  і  моя  мрія  здійсниться,  я  це  відчуваю!!!!!!
-  Той  добре  промовила  Ірина,  будемо  допомагати  один  одному.
-  Гаразд,  промовив  Сергій.
Вони  йшли  повз  дитячу  бібліотеку,  Сергій  спитав,  показуючи  на  будівлю,
-  Часто  сюди  ходила  в  дитинстві?

Так,  я  люблю  читати,  відповіла  Ірина.
-  А  ти?
Я,  засміявся  Сергій,  в  мене  мама  бібліотекар,  записала  мене  в  чотири  роки  до  всіх  трьох  бібліотек,  і  всюди  водила,  читала,  і  я  читав,  дякуючи  їй.  Вони  йшли  повз  великі  білі  кругловидні  ліхтарі,  широкими  алеями  каштанів  і  великими  різнокольоровими  клумбами  тюльпанів,  раптово  Ірина  попрохала  Сергія  зачекати  :
-  Дивись,  які  гарні  квіти,  їх  любила  моя  мама,  в  очах  стояли  сльози  і  біль,  але  Ірина  стрималася,  продовжуючи,  вона  б  раділа  за  нас  –  вона  тебе  поважала  Сергію,  ще  з  дитинства.  Ірина  встала,  поправляючи  довгі  коси,  кирпату  спідничку,  і  підійшла  до  Сергія.
-  Пробач,  за  зіпсований  настрій.
-  Нічого,  відповів  Сергій,  це  життя,  в  ньому  повинна  радість  переплітатися  із  смутком,  ми  ж  люди  повинні  пережити  все:  і  радість,  і  втрати,  жаль,  тільки  що  ти  рано  відчула  втрату…  Втрата  матері  –  це  важке  лихо,  та  давай  про  щось  інше,  а  то  твій  смуток  мучить  твоє  серце,  а  тут  вже  нічим  не  допоможеш.  За  розмовами  однокласники  не  помітили,  як  швидко  прийшли  до  «Сладкарниці».  Сергій  запропонував  Ірині  посидіти  на  дворі  за  столиком,  поки  він  замовив  морозиво.
-  Ірино,  тобі  яке?
-  Я  полюбляю  фісташкове.
-  А  тістечко?
-  Празьке.
-  Окей.
Поки  Сергій  замовляв  морозиво  і  тістечко  для  Ірини,  підійшли  двоє  хлопців  одного  з  них  вона  добре  знала,  їхній  однокласник  Нестеренко,  а  інший  –  молодий  високий  юнак  з  блискучими  очима,  ніби  протер  на  її  блузці  діру,  допитливо  дивився  і  мовчав.
-  Ну  що,  Ірино,  звернувся  Нестеренко  до  дівчини,  грошики  в  бабусі  з`явились?
-Морозиво  з  бананчиком  будеш  їсти?
-  Відстань  –  сухо  промовила  Іра.
-Гони  бабло  біла  краля  чуєш,  давай  швидше.
-  В  мене    тільки  на  проїзд,  відповіла  Ірина.
-  Ану  дай  подивлюсь  глянув  на  сумочку  дівчини  Нестеренко.
-  Тут  вийшов  Сергій.
-  Ну  що  ж    Сашко,  як  завжди  граєшся  злом  і  ножем,  промовив  Сергій.
 -  Відійди  від  Ірини!
-  А  то  що?  Злобно  усміхаючись  вишкірився  Сашко.
-  А  то  нічого,  загримиш  колись  за  вимагання,    з  другого  класу  як  почав,  так  і  не  зупинишся!

 -  Ану  іди  сюди  недоносок!  Підійшов  Нестеренко  до  Сергія  впритул,  вони  зітнулися  очима…
-  Я  тебе  ненавиджу  усе  своє  життя  в`їдливо  промовив  Нестеренко  до  Сергія.
-  А  мені,  що  з  того?  запитав  Сергій.
Ірина  встала  за  столика  і  тихо  промовила  :
-  Хватить  Сашко,  тебе  ж  ніхто  не  чіпав,  іди  собі.
-  Іди  собі!  Закричав  Сашко……
-  Я  тебе  зараз  піду!  І  кинувся  від  Сергія  до  Ірини.
-  Ти  що  курка,  тут  квокчеш?
-  Іди  яйця  неси!
-  Припини!  Випалив  Сергій,  ти  нас  вже  дістав  за  одинадцять  років!
На  вулицю  до  столиків  вийшов  офіціант.
-  Що  тут  сталося,  я  зараз  викличу  міліцію!
-  Викликай,  сказав  товариш  Сашка,  а  тоді  «mоmento  more»…

Хлопці  ну  досить  вже,  сердито  промовила  Ірина,  взяла  швидко  Сергія  за  руки  і  сказала  :
-  Пішли.
-  Пішли?  Здивувався  Сашко?
-  А  розрахуватися  зі  мною  молодята?
-  Та  відчепись  вже,  відповів  Сергій  рушаючи  із  закладу.
Сашко  схватив  зі  столу  келих  вина,  який  заказав  Сергій,  бризнув  в  обличчя  однокласнику,  і  вдарив  кастетом  Сергію  в  чоло.  Сергій  непритомно  впав  на  асфальт.  Ірина  кинулась  до  нього  поклавши  голову  собі  на  коліна,  кров  юшила  їй  на  руки,  блузу,  вона  тремтячими  руками  з  мобільного  почала  викликати  швидку.  Сашко  з  товаришем  пішли  в  розкачку  викрикуючи:
-Бувайте  придурки!  
 Офіціант  викликав  міліцію.  Швидка  карета  приїхала,  Ірина  попросилася  поїхати  з  ними.  Міліція  допитувала  переляканого  офіціанта,  той  щось  запинаючись  розповідав.  Ірина  їхала  поруч  з  Сергієм  в  швидкій  кареті  і  плакала.  Це  все  через  мене,  це  я  винна,  корила  себе  однокласниця  в  думках,  але,  що  вже  поробиш,  так  сталося,  назад  дороги  немає…
 В  лікарні  Сергія  забрали  в  ординаторську,  і  нікого  не  впускали,  Ірина  почала  телефонувати  матері  Сергія,  довго  було  зайнято,  тому  вона  написала  повідомлення,  і  через  годину  Катерина  Михайлівна  була  в  лікарні,  і  одразу  ж  пішла  до  головного  лікаря,  тут  же  був  і  слідчий,  який  складав  акт  побиття  зі  слів  дівчини.
     Сергій  прийшов  до  тями.
-  Йому  всміхається  фортуна  мовив  молодий  лікар  років  тридцяти  Владислав  Степанович,  до  Катерини  Михайлівни,  удар  не  зачепив  висок,  тому  все  нормально,  середній  ступінь  струсу  головного  мозку.  Мати  Сергія  заплакала.
 -  Можна  я  до  нього?
Давайте  краще  в  завтра,  він  тільки-но  прийшов  до  тями.
Мати  посіріла  на  обличчі,  і  промовила  до  Ірини:
 -  Буду  подавати  позов!
 -  Не  прощу!
Ввечері  до  Катерини  Михайлівни  прийшов  батько  Нестеренка,  слізно  просив  не  ламати  його  сину  життя,  та  мати  Сергія  відповіла  лише  одне  :
   -  Не  прощу!
Можливо  Катерина  і  розуміла,  що  ламає  життя  молодій  особистості,  але  це  життя  було  зламане  ще  в  дитинстві,  коли  перед  нею  поставав  не  кремезний  велетень  в  розквіті  сил  і  молодості,  з  уїдливим  оскалом,  а  маленький  хлопчик  з  добрими  блакитними  очима,  і  понурим  обличчям  зранку,  коли  інші  діти  посміхалися  і  раділи,  він  серйозно  дивився  в  розріз  життя,  в  якому  було  присутнє  насильство  над  дитиною,  що  вилилось  пізніше  в  обізлену  натуру,  котра  повинна  була  захищатися,  щоб  вижити  в  цьому  непростому  світі,  але  коли  сам  став  у  керма,  то  вже  не  зміг  повернути  з  слизької  дороги  життя,  яка  жорстоко  занесла  його  на  узбіччя,  і  кинула  в  руки  грішної  долі.
     Сашко  повинен  зрозуміти,  що  на  світі,  треба  за  все  відповідати,  і  що  зло  завжди  дише  в  обличчя  тому,  хто  його  породжує.
Нехай  краще  замислиться  зараз  –  пізніше  буду  ще  гірше,  коли  зло  в`їдається  у  клітини  тіла  і  душі  людини,  тоді  розум  не  здатен  зупинити  цей  механізм,  і  тільки  смерть  може  вирвати  з  корінням  і  забрати  в  потойбічне  життя  ненависть,  але  нажаль  вмісті  з  тілом  і  душею,  яку  не  повернути  на  землю…
     Катерина  і  сама  не  знала,  чи  правильно  вона  міркує,  але  те,  що  з    Сашком  треба  було  щось  робити,  було  очевидно.  Людина  може  бути  сплетінням  добра  у  вічності  і  втіленням  зла  з  покоління  в  покоління.  А  шлях  кожен  вибирає  сам  для  себе  власноручно.  Шлях  може  бути  довгим  і  тяжким,  але  серце  умиється  радістю,  якщо  цей  шлях  був  справедливим,  він  буде  всіяний  квітами  і  зерном  для  нащадків.  І  шлях  може  бути  легким  і  безвідповідальним,  усіяний  колючими  будяками  і  перекотиполем  в  дикій  знеможеній  сонцем  пустелі.
Так  думала  Катерина  бажаючи  для  Сашка  кращої  долі  в  майбутньому.  Можливо  і  для  нього  заграє  в  сопілку  юності  щастя,  але  для  цього  повинен  бути  поштовх  і  рушій  змін  в  особистому  житті,  і  можливо  він  його  знайде  там,  коли  побачить  скалічені  душі  людей,  які  жалкують  за  своїми  вчинками,  та  ніколи  не  буває  пізно,  допоки  живеш.
     І  тут  якось  спала  на  думку  Катерині    Даша  –    рідна  сестра  Нестеренка  :    маленька  дівчинка  з  двома  біленькими  косичками  і  з  великими  ображеними  очима,  синь  очей    немов    заглядала  в  середину,  в  якій  була  пустота  і  дика  самітність  маленької  школярки.  У  неї,    як  і  в  Cашка,  був  розгублений  вигляд  переляканого  звірка,  але  це  відчайдушне  дитя,  змогло  пригнітити  в  собі  відчай,  злобу,  неповагу  до  дорослих,  і  в  ній  уже  неможливо  було  впізнати  дитину,  яка  колись  била  інших  дівчат  кулаками,  це  був  один-єдиний  раз  після  якого  Даша  усвідомила  свою  провину  на  все  життя.  В  цьому  їй  допомогла  школа,  класний  керівник,  шкільний  психолог,  батьки  однокласників,  а  взагалі  її  добре  серце,  яке  її  тоді  врятувало  від  жорстокого  життя  в  майбутньому.  Даша  винесла  особистий  урок  для  себе  :  роби  іншим  добро,  і  воно  повернеться  до  тебе  обличчям,  а  не  спиною!  Люби  інших  так,  як  себе  і  любитимуть  тебе!  Так  в  житті  Даші  і  трапилось.  З  маленької  «непутящої»  дівчинки  виросла  гарна  дівчина  з  довгим  русявим  волоссям,  вродливою  усмішкою,  і  безмежно  синіми  очима,  які  сяяли  любов’ю  і  теплом.
           Сашка  за  хуліганство  посадили  до  в`язниці    на  два  роки,  але  Катерина  не  помилялася,  щодо  нього,  він  вийшов  з  місць  позбавлення  волі  вдумливою,  серйозною  людиною.  Сергій  гарно  навчався,  і  став  відомим  лікарем  кардіологом,  Ірина,  як  і  хотіла  педіатром.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629586
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.12.2015

М/и

Ти  і  я  –  пустота,
І  німа  дика  хмарність,
У  нас  вічна  Зима,
Де  ж  Весна  на  світанні?

Де  ж  дзюрчання  річок,
І  де  вітер  –  усмішка?
Я  дивлюсь  в  горизонт,
Коле  вітер  обличчя…

Слід  залишив  літак,
Як  відрізок  безкрилий,
Нема  сонця,  однак…
Тонка  смуга  в  розрізі,
Нагадала  літак  –  
величавий  і  синій…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628654
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2015

Казкова ніч

Сміявся  вечір  в  сонці  
і  росі,
Сміялись  зорі  ряскою
на  небі,
Сміявся  місяць
у  літній  воді,
Й  суниці  спали
попід  берегами.

І  цвіркуни  всю  ніч
співають  в  травах,
Полощуть    верби
коси  у  ставку,  
І  плаває  срібляста  ніч
в  туманах,
Немов  у  старій  казці
в  давнину.

Казка  сплелася  з  ніччю
в  акварелі,
Сріблястих  зір  на  чорній  
бузині,
І  в  спокої  дрімає  тихе  
небо,
І  чути  запах  літа
звідусіль.

Як  лине  вогко  став  в  своїй  
безодні,
Як  вітер  засипає  
у  лісах,
І  десь  співає  мама  
колискову,
Маля,  заколисавши  
на  руках.

Торкається  дитя  її
волосся,
Що  у  любистку  вмите  
І  в  Росі,
І  перехрестить  ніжно
білий  ангел,
Таємно  немовля  вже  
уві  сні.

Торкається  бузок  заспану
хату,
На  вікнах  посідали  
метельки,  
І  залетіла  у  квартирку
бджілка,
Запахло  медом  в  дивнім,  
райськім  сні.

Чи  сниться  тобі  чистим  
серцем  врода,
Чи  сняться  яблука  
в  бабусинім  садку,
Чи  може  літо  у  намисті
в  полі,
У  волошковому  барвистому  
вінку.

То  тобі  сниться  рідна  
Україна,
У  неповторності  квітучих
трав  і  мрій,
Прокинешся  щаслива  
і  крилата,
І  вдихнеш  повінь  вітру  
спів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628579
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2015

Вічність…

Ще  не  пройшло  
і  року,
Як  ти  там…
Далеко  –  і  без  мене...
Не  пам`ятаєш,  як
на  руки  мене  брав,
Немов  дитя  маленьке
і  веселе,
І  захищав  в  поривах
дня,
Від  слів  холодних,
І  від  сліз  солоних,
Щаслива  я  з  тобой
була,
Тепер  лиш  пам`ять
серце  гріє,
І  весна  душу  роздира,
Бо  ти    помер  –
Коли  все  ожива,
Бо  ти  –  заснув,
Коли  все  розцвіта,
І  не  візьме  твоя  тепла,
рука,
Рясту  блакитного  
для  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2015

Я ніколи Тебе не забуду

Я  ніколи  Тебе
не  забуду,
Біль  ще  дихає,
не  згаса,
Бо  живуть  в  цьому
світі  люди,
Щоб  добро  пам`ятать
на  віка,
Щоб  нести  зірку  щастя
й  любові,
Крізь  роки  немов
спалах  в  очах,
Щоб  горіти  і  згаснути
в  любові,
І  кохати,  як  лебідь-
птах.

Хто  пройшов  крізь  
призму  кохання,
І  хто  плакав  від  щастя  
вночі,
Той  щасливий,  він  жив
на  планеті,
На  блакитній  планеті  
Землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2015

Зримі думи

Держу  поезію  в  руках,
Немов  душі  гаряче  серце,
 -  Ти  бачиш  дощ?
 -  Ти  бачиш  сніг?
Все  протинаючи  крізь
себе.
Тобі  всміхається  весна,
Веселка  манить  кольорами,
І  вітер  у  сопілку  гра,  
І  птах  співає  на  світанні.
Цвітуть  конвалії  в  душі,
Сонячний  зайчик  в  коси  
вплівся,
І  ти  танцюєш  уві  сні,
Кохання  солодом  лоскоче
Твій  розум,  душу,  тіло  –  
Все!
Спливає  зорями  на  небі,
Ти  любиш  згадувать  мене?
Й  читати  долю  по  долонях?
 -  Любов  цвіте  ?
спитаєш  ти,
Я  відповім:  
 -  Сніги,  сніги…
Взялась  морозом  
тонка  шибка,
Цвіли  конвалії,
цвіли…
А  зараз  сніг
холодом  липне
до  тонких  пальців
у  дворі,
Ти  грієш  їх  
немов  у  казці,
І  в  очі  дивишся  мені,
Шукаючи  жіночу  
ласку,
Та  тільки  в  них  лиш
пустота,
Німа,  холодна,
і  гірка,
Чи  добра  кава
запашна?
Коли  для  іншого
налита?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2015

Туга

Ляжу  горілиць  
до  неба,
І  сльози  крапають  
до  скронь,
Я  хочу  прилинуть  
до  тебе,
Не  можу,  пішла  
Любов…

В  гаї,  де  солодка  
суниця,
Цілує  в  світанні
росу,
Де  сонце  барвисте
і  тепле,
Ще  жевріє  на  
бузину,
Де  пахне  медом
і  раєм,
Де  бджоли  гудуть
у  траві,
Де  ми  з  тобой  
цілувались,
При  ранішній  теплій  
зорі.
І  посмішка  добра,
ласкава,
В  тумані  незримо  
мовчить…
Мовчить  любов  на  
світанні,
Лиш  пісня  в  душі  
бринить,  
Коли  гіркотою  
у  тузі,
Коли  сльозою  
в  тіні,
Або  просто  спогадом  
в  лузі,
Як  гарно  жить  
На  землі.
У  молодості  
і  коханні,
У  розкоші  гарного
дня,
Нажаль  не  всим  
На  прощання,
Написана  доля
ясна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2015

Новорічна ніч

Тихо  сон  зазирає  у  вічі,
І  ялинка  сміється  з  вікна,
Вся  в  мішурі  святковій,
в  гірляндах,
Як  та  панна  в  намисті  співа.

І  танцюють  пухнасті  сніжинки,
Зверху-вниз  по  тонких  гілочках,
В  переливах  шари  круглолиці,
Новий  рік  зазивають  в  піснях.

В`ється  сніг  за  вікном  в  хуртовині,
Візерунки  пухнасті  на  склі,
Новий  рік  завітав  до  оселі,
Тиха  казка  тобі  і  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625488
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.12.2015

Перший сніг

Перший  сніг

Перший  сніг  укрив  
землю  грудневу,
Платком  білим
заквітчаним  в  зорі,
І  злилася  Земля
із  зірками,
Із  верхів`ям  лісів
і  стодолів.

Зимна  ніч  опоясана
снігом,
Зимний  вітер  з  серпанком
на  небі,
Тиха  ніч  перше  грудня
спіткала,
Вже  зимовим  морозом
щипала.

Лиш  щипає  гілля  
ще  не  звичне,
Тонке,  мокре,  ламке  
і  холодне,
А  попереду  ще  
усміхнеться,
Нам  зима  у  рясній
хуртовині.

Ще  кружтиме  степом  
і  гаєм,
Ще  кидатиме  сніжки  
пухнасті,
Й  попаде  тоді  холод  
за  комір,
А  їй  смішно  нас  
дивувати.

Дивувати  із  року
в  рік,  снігом,
Дивувати  в  сон  
зморене  поле,
І  красою  ліси  
оповиті,
І  співає  на  вітрі
тополя.

Що  співає,  не  знаю…
Гілля  б`є  мені  в  шибку
морозну  рукою,
Щось  шепоче,  і  я  засинаю,
В  сон  зимовий  вночі  поринаю.

Сплять  сповиті  снігами
кургани,
Голуби  тихо  сплять
під  дахами,
І  домашні  коти  біля  
печі,
У  теплі  замуркочемо  
тонуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625487
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.12.2015

Цветовая гамма. Белый

Заступил  утро,
белый  день,
Туманом  белым
возродившись,
И  пахла  белая
сирень,
Воздухом  летним
испарившись.

Белый  пух  с  тополей  
летел,
Все  обволакивая
 травы,
И  шмель  в  выси  
смело  гудел,
Ища  акации  
загравы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625304
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.12.2015

Слово, мова, любов…

Кожна  мова  –  виграє  в  сопілку,
Кожна  мова  –  в  серце  зазира,
Навіть  мертва  та  для  когось  рідна,
Живе  доти,  рід  весь  нею  розмовля…
Батько,  мати  і  стара  бабуся,
Рід  уквітчаний  піснями  у  казках,
Рідна  мова  –  серцю  завжди  мила,
Бо  горить  ще  на  твоїх  вустах,
Її  поклик,  її  сон  в  колисці,  
Її  мрії  жить  в  рожевий    час,
Вічно  жити  в  часі  безупинно
Поки  світ,  поки  жива  Земля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625257
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.12.2015

Вдома

Твій  дім  –  весна  і  квіти,
Твій  дім  –  казка  пісень,
Твій  дім  –  маленькі  діти,
І  заметіль  удень…

Та  дощ  і  сніг  далеко,
Поруч  тепло  і  рай,
Вареники  смачнючі,
Компот  із  вишень
гра,
На  сонці  переливами
В  глечику  на  столі,
І  у  руках  дитиноньки
 гарячі  пиріжки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624994
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2015

Мить любові

                 

Мить  любові  в  кожного
своя,
З  кимось  вона  в  вічність
відлітає,
В  когось  загориться,  як  
зоря,
І  на  сонці  в  краплях
помирає.

Тиха,  заспокійлива,  як
сон,
Чи  заквітчана,  як  сакура
барвиста,
Все  у  когось  спалює  
вогонь,
Або  ж  жевріє  маленька
жовта  свічка.

Бережіть  якщо  любов
цвіте,
Хай  цей  цвіт  умиє  Вам
обличчя,
І  тікайте,  якщо  жевріє
свіча,
Бо  не  можна  без  любові
жить,  повічно.

Без  любові  крах  душі  –  
 і  сон…
Сон  окутаний  туманом  в
голу  осінь,
Вічний  дощ  у  серці,
й  за  вікном,
Спить  душа,  годинник  
зупинився.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2015

Котик та півник

Ходив  зранку  Півник  по  дворі,
Сумно  було  на  душі,
Захотілося  порозмовляти,
 Та  себе  повихваляти.

Подививсь  по  сторонам,
Поглядом  кота  спіймав,
Сіренький  котик  у  дворі  дрімав,
Солодкий  сон  він  зараз  мав.

Ось  раптом  Півень  заспівав,
І  Котика  сіренького  злякав,
Мовить  сердито  Півник  котові:
 -  Ти  чого  хропиш  доволі?

Ти  тільки  молоко  сьорбаєш,
 Ніякої  роботи  ти  не  маєш,
Ти  сірий  Котик  дармоїд!
Чим  заробляєш  на  обід?

Качаєшся  в  траві  та  спиш,
На  все  подвір`я  ти  хропиш,
Із  нашого  двору  ледащо  тікай,
І  більше  ніколи  не  прибігай.

І  пішов  Сірко  із  двору,
Сонний,засоромлений,  голодний...
По  запилених  дорогах  і  лісах,
Де  подівся  наш  Сірко  в  степах?

Та  в  подвір`ї  сталася  біда,
Десь  взялась  уїдлива  мишва,
Миші  всю  пшеницю  з`їли,
Господарям  надоїли.

Сумні  й  голодні  кури  ходять,
Курчат  змарнілих  тихо  водять,
Та  всі  шукають  лиш  Кота,
Навколо  бігає  мишва.

І  ось  Півник  у  ліс  зібрався,
Зненацька  до  Кота  подався,
Злетів  на  високу  сосну,
Та  й  заспівав  пісню  голосну:
 
Котику-братику  обізвися,
Котику-братику  в  подвір`я
вернися,
Мишей  від  нас  віджени,
Життя  веселе  поверни.

Пісеньку  котик  почув,
І  в  повір`ї  знову  був,
Миші  швидко  всі  сховались,
По  куткам  порозбігались.

Півник  весело  співає,
На  коточка  поглядає,
Із  повір`я  котика  не  виганяє,
Хай  в  травичці  солодко  дрімає,
Бо  свою  роботу  гарно  знає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624303
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 27.11.2015

Одержима

Пусті  очі  замріяні
в  синь,
Ти  нікому  нічого  
невинна,
Жартувало  життя
над  усім…
Над  коханням  
З  вином  у  бокалі.

Над  очима  колись
Живими,
Над  бажаннями  ранніми
в  зливі,
Відійшли  бурхливі
пригоди,
І  настала  самотність
пуста…

Ніби  в  цьому  світі  
одна,
Та  нічого,  може  
минеться,
Як  жахливий  сон  
відійде,
І  знов  очі  засяють
блиском,
Знову  осінь  в  тобі
оживе.

Посміхнешся  в  чарівній
усмішці,
Побажаєш  усім  добра,
Знов  сама  до  себе  
вернешся,
І  недуг  здолає  зима.

Знову  рідна,  мила,  
і  наша,
Тільки  чорна,  смугаста
тінь,
Із  кутка  виглядає
на  тебе,
Щоб  знов  душу
Забрать  звідусіль.

Не  дотягнуться  її
руки,
Щоб  украсти  тебе
у  нас,
Бо  не  можеш  ти  
щастя  забути,
І  життя  заквітчане
в  час.

Ти  вродлива  у  слові,
у  мріях,
Ти  квітуча  троянда
в  саду,
Не  пора  опадати
квітці,
Коли  гляне  вона
на  весну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624299
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2015

Тиша

Спав  засніжений  ліс
біля  ставу,
У  весільному  сосни  вбранні,
Колискову  із  вітром
співали,
Щоб  не  змерзли  пухнасті
зайці.

Круглолиций  засмучений
місяць,
Все  ховався  у  сірі
хмарки,
Десь  край  неба  немов
розсвітало...
І  торкнулася  зірка  
землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624025
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.11.2015

Цветная гамма. Синий

Тёплый  июльский  ветер,
синее  море  хранит,
Синие  колыбели,
Над  морем  дивно  кружит.

Ясное  синее  небо,
с  морем  слилось  вдали,
Длинный  ключ  журавлиный,
Что-то  курлычет  вдали.

Синий  огромный  лайнер,
в  несколько  этажей,
Медленно  проплывает,
по  морю  синих  дней.

На  побережье  печально
тихо  дитя  стоит,
В  своих  ручёнках
бледных,
Синий  букет  держит.

Нежно  сплелись  василёчки,
В  синий  детский  букет,
Кто-то  дитя  поцелует,
В  нежный  тёплый  ответ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624024
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2015

Сучасність

Навпіл  розколоте  наше
століття,
Ти  бідний  чи  багатий,
більш  ніяк.
Не  може  звичайнісінька
Людина,
Навіть  житла  собі
за  все  життя  придбать.

Працюєш  від  зарплати  
до  зарплати,
На  те,  щоб  попоїсти
й  одягтись,
Щоб  дитинча  до  школи,
чи  в  садок  зібрати,
Об  іншим  навіть  не  говориш,
Лиш  мовчиш.

Ютяться  все  життя  у  одній
хаті,
Батьки,  сини,  онуки,
невістки.
Незручно,  важко,
І  як  це  здолати,
Коли  в  одних  є
Хмарочос  –  палати,
А  в  інших  –  одна  стеля
для  усіх.

Кипить  душа,
що  в  п`ятирічним  
віці,
Дитина  на  житло
собі  збира.

Кида  медяники
дзвінкі  в  копілку,
Радіє  немов  сонце
золоте,
Я  хочу  так,  як  «Катя»
в  хаті  жити  –
В  великій,  світлій  
і  новій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623822
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.11.2015

Зрілість

Так  захотілося  жить  –  миттєво,
Видно  це  молодість  вже  пішла,
Зрілість  настала  –  прекрасна,  чудова,
В  дітях,  в  коханні,  буває  в  сльозах,

Всі  наші  кроки  –  дитячі,  юнацькі,
Всі  вони  в  відблисках  радості,  там..
Там  за  спиною,  самі  найкращі,
Та  розумієш  це  не  по  рокам..

Це  розуміється  все  пізніше,
З  першою  сивістю  на  чолі,
Це  розуміється  –  майже  пізно,
Або  й  ніколи  комусь  взагалі..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2015

Цветовая гамма. Красный

С  запада  красный  закат,
Лёгкою  тенью  ложиться,
А  по  взрыхлённом  песке
Девушка  в  танце  кружиться.

В  левой  руке  у  неё,
Розы  багровые  вьются,
И  оддаля  невзначай
С  платьем  красным  
сольются.

На  молодом  лице,
Алый  румянец  пляшет,
И  отражение  в  воде,
Той  красоты  не  гасит.

Волны  смеются  вслед
Переливаясь  лучами,
Красный  закат  горит,
Огненными  свечами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2015

Порух душі

Отримай  насолоду  від
добра,
Зроби  когось  крилатим  
і  щасливим,
І  ти  відчуєш,
Що  прийшла  Весна…

І  твою  душу  сонце
освітлило,
Не  омини  дитя
у  рясних  слізках,
Не  омини  стареньких
у  воріт…

Просто  живи  для  
Інших  –  як  для  себе!
Просто  інших  люби,  
Так,  як  себе.

Не  бійсь  відкрити  душу
ранній  пташці,
Вона  злетить  в  небесну
височінь,
Розвіє  смуток  в  хмарах,
і  зненацька…

Покине  Тебе  смуток
й  дикий  біль..

У  всіх  буває  серце  
в  ранах,
У  всіх  буває,  та  минає
це…
Ти  просто  подаруй
щиру  усмішку,
Усмішку  радості,  тепла
й  добра.

Люби  цю  мить,
І  світу  неповторність,
Люби  цей  День,
Хвилину,  що  сплива,
Люби  свою  країну  –  
Україну!
І  будь  щаслива,  
Бо  це  й  є  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623532
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2015

Рідня

Десь  тихо  плаче  немовля,
Малесеньке,  рожевощоке,
З  очима  синього  рання,
Із  чубчиком  –  біленька
                     павутинка.

Маленькі  пальчики  торкаються  
Обличчя  мами,  тата,
Сопе  вночі  тихенько  ангеля…

Горить  в  віконці  світло  жовтувате,
Дивлюсь  на  мерехтіння  уночі,
Я  вдруге  комусь  родичка  далека…
Так  само,  як  і  перший  раз  чужа…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2015

Духовная измена

Хочу  услышать  Ваши  вновь  шаги,
Ваш  голос  вновь  хочу  услышать,
Но…Я  знаю  тихо,  сонно  за  дверьми.

Это  не  та  широкая  площадка,
Это  не  тот  прокуренный  этаж,
И  дом  не  тот...

Пустынно,  тихо  здесь...

Футбольный  мяч  не  стукнет
 в  мои  двери...

Вы  в  шесть  часов  не  позвоните,
На  чай  не  пригласите,  как  тогда...

Звучала  музыка,  чай  не  допитый,
чебурек,
И  Ваш  перед  женою  грех,
Растаял  в  комнате  холодной.

Разбился  ангелочек  на  стене,
Словно  сказал:
 -  Уйди  отсюда,  выйди!
И  я  ушла,  закрыв  входную  дверь.

Измена  была  только  лишь  духовной,
О  близости  ведь  речь  даже  не  шла,
Но  как  не  странно,  ангелок  настенный
Отбил  свой  краешек  крыла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2015

Бегемот и Ёж

Проснулся  утром  Бегемот,
И  надумал  себе  вот:
 -  Соседа  съесть  бы  мне  Ежа,
Подкрепиться  мне  пора.

Живёт    близко,  возле  меня,  
Сейчас  позову  к  себе  я
Подошёл  Бегемот  к  норе,
И  кричит:
-  «Сосед  ты  где?


Ёж  спросил:  
 -  Тебе  чего?
Бегемот:
-  Да  мне  скучно,
Выходи,  поговорим,
И  друг  друга  развеселим.

Только  вышел  друг-сосед,
Бегемот:  
 -  Вот  мой  обед!
Сразу  бросил  Ежа  в  рот,
И  пробурчал  голодный  живот.

Проглотил  Бегемот  Ежа,
А  ведь  они  были  друзья,
Вместе  смотрели  на  облака,
И  прятались  от  сильного  дождя.

Ёж  попал  ему  в  живот,
Сделал  резкий  поворот,
Иглами  начал  давить,  
Бегемота  не  щадить.

Схватился  Бегемот  за  больной
живот,
Громко,  сильно  он  ревёт,
Он  ничего  не  есть,  не  пьёт,
У  него  печёт  живот.

Убери  иголки  Ёж,
Мне  совсем  уж  нетерпёж,
Просит,  молит,  Бегемот
Держась  за  больной  живот.

В  воду  залез  Бегемот,
И  открыл  широко  рот,
Выкатился  Ёж  проворно,
А  на  воле  ведь  просторно.

Веселится  добрый  Ёж,
Ты  меня  не  проведёшь,
Но  навек  забуду  я,
Что  другом  называл  тебя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622527
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.11.2015

Спокій

                       
Виглядало  літо  за  вікном,
За  твоєю  вродою  гармоній,
Кликав  дощик  і  серпневий  день,
Звабою  на  дворі  в  прохолоді.

Літо  манить  поглядом  зеленим,
Солодом  розбитих  абрикос,
Сонцем  ти  осяяна  липневим,
Посмішку  даруєш  без  турбот.

І  легка,  прозора,  і  миттєва,
Тиха  розповідь,  цікава  і  проста
В  душу  вкоріняється  пагінням,
Де  троянда  рання  розквіта.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622523
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2015

Тяжке минуле… (Голодомор 1933рр. )

Пахне  жито  сонцем  
і  росою,
І  комусь  всміхається  
у  сні,
Ловиш  зернятко  тремтячою  
рукою,
І  боїшся  загубить  
в  траві.
І  боїшся  з`їсти,  щоб  
не  вмерти,
Тут  в  колоссі,  в  полі  
золотім,
Дивишся  в  безкрає,
сумне  небо…

Хмари  плачуть
За  життям  людським.

Ще  живі,  із  мертвими  
у  яму,
Не  закриті  очі  –  ще  
живі,
Як  же  людоньки  від  голоду
вмирали,
Як  же  дітоньки  в  дитинстві
не  були.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622271
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 19.11.2015

Голод (Пам`яті жертв Голодомору 1932-1933рр. )

Пусте  поле,  лиш  маленькі  
діти,
Дибають  зігнувшись  
до  землі,
Може  колосок  цілий
знайдеться,
В  чорній  у  сон  змореній  
землі.

Діти  без  дитинства
у  сльозах,
Колосок  цілуючи  
в  полях,
Діти  із  великими  
очима,
Знаючі  голодній  
смерті  страх.

Не  дай  Боже  це  пройти  
нікому,
Не  дай  Боже  більше  
таких  втрат,
Коли  в  голод  гинули  
мільйони,
Коли  націю  хотіли
звести  в  крах.

Та  все  ж  вижили,
Закреслив  слово  
Голод,
Мільйонами  до  скинутих
могил,
Пам`ятаємо  у  серці,  в  душах
морок,
Свічку  запаливши  у  вікні.

Горять  свічі  вставлені  
в  лампадку,
Горять  душі  –  за  померлих
там,
Там  в  раю  лишились  ваші
мрії,
На  землі  ваш  біль  поле
вквітчав.

Синіми  волошками  по  
полю,
Немов  ваші  очі  голубі,
Бачите  пшеницю  у  
колоссі,
І  червона  маківка  в  росі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622270
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 19.11.2015

Цветовая гамма. (Зелёный)

Зелёный  пруд  
Спокойно  спит,
Под  шелест  камышей,
Зелёные  ивы  
Нагнулись  над  ним,
Умылись  от  жарких  дней.

И  тихая  зелёная  вода,
Молчит  спокойно
в  звёздном  упоении,
и  девушка  невольно
не  спеша,
Несёт  души  печальное  
забвение.

Идёт  росой  прохладною,
 вечерней,
К  ней  гнётся  шелест
Шелковистых  трав,
Солёная  слеза  благословенья,
Скатилась  и  развеялась  
в  туман.

Остановилась  над
Уснувшим  прудом,
Зелёным  взглядом  
магию  прочла,
И  опустила  тёплые
ладони,
В  таинство  охмелевшего
пруда.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621974
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 18.11.2015

Божий Дар

Вишиваю  хрестиком
 не  дуже,
І  малюю  гірш  
за  школяра,
Лиш  уявою  полину
 в  гори,
Де  цвіте  акація
 рясна.

Зробить  з  бісеру  деревце  
можу,
Та  якесь  воно  сухе
 і  неживе,
В  інших  глянеш  –  
 і  душа  радіє,
Квітка  розпустилась
 у  руках.

Я  живу  душею  
на  городі,
Там  у  мене  лад,
 і  там  краса.
Сапко  земельку
 розрихляю,
Дихає  в  лице  
вдячна  Земля.

Та  хотілось  би  
мені  зв`язати,
Теплий  шарф
для  любого  вночі,
Та  я  можу  лише  
в  думах  мати,
В  інших  глянеш  –
 руки  золоті.

Не  піддатні    мені  голка  
 і  тканина,
Бісер  розсипається  
в  сльозах,
Вишивати  теж
 мені  рутина,
Я  живу  в  поемах
 і  віршах.

А  хотілось  б  мати
 і  те  Диво,
Яке  творять  руки
 золоті,
Намагалась,  прагнула,
 збагнула…
Я  малюю  дива  
тільки  в  сні.

Гляну  на  барвінок
 на  картинці,
І  волошки  сині  
у  вінку,
Дівчина  у  вишивці,
 мов  з  казки,
Простягає  руки  
в  далину.

Гарне  плаття  
з  бісеру  і  краму,
Переплетено
мереживом  легким,
В  мене  сльози
 котяться  від  щастя,
Як  же  гарно
бути  молодим.

І  немов  жива  картинка
 в  сонці,
В  переливах  неба,  
поміж  хмар,
Ангел  завітав
 до  неї  в  гості,
І  благу  вість  
дівчині  віщав.

Плачу  я  і  з  радості
 і  щастя,
І  милуюсь  Даром
 я  людським,
Як  же  гарно
 розділив  нам  щастя
Наш  єдиний  Бог,
 що  в  світі  жив.

І  ходив  між  нами
 і  дивився,
Що  кому  навік
 подарувать,
Хто  чим  зможе
 і  собі  і  людям,
В  цьому  світі
 щастя  колисать.

Хто  малює  Дива  
сокровенні,
Хто  співає  пісні
 у  степах,
Хто  пшеницю  
сіє  у  ріллю,
І  чека  благанного
 дощу.

Скільки  нас  по  Землі
 гарній  ходить,
Скільки  в  нас  талантів
 б`є  за  край,
Хай  з  нас  кожний
 у  собі  знаходить,
Сокровенний,  Божий,
 любий  Дар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621969
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2015

Печаль

             
Как  страшно  не  любить,
и  быть  любимой,
Когда  ты  видишь,
содроганье  губ,
Когда  ты  видишь,
Что  тебя  сейчас
обнимут,
А  тебе  б  вырваться
 из  этих  тяжких    пут.

Как  страшно,  когда  дома  
тебя  ждут,
С  улыбкою  надеждою,
 тревогой,
А  тебе  б  выскользнуть,
Забыть  тепло,  уют  –  
Холодный  душ,  холодный
пол  спасенье.

Озноб  пройдёт  по  коже,
Ночь,
Ты  спишь,  счастливый,
что  она  с  тобою.
А  ей  бы  в  небо,  вдаль,  
в  полёт.
А  ей  бы  к  звёздам,
Только  б  не  с  тобою.

Спи,  тихо  спи…
Пройдут  года,  унынье,
И  дети  вырастут,  расправят
крылья,
Всё  будет  тихо,  гладко,
Как  вода,  спящая  
у  зелёного  пруда.

Ивы  умоют  свои  косы
в  росах,
Всё  тот  же  август  в  яблоках
стоит,
Всё  тот  же  день,  душистый,  
полный  солнца,  
И  пахнет  мёдом,
только  не  своим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2015

Зорі

За  що  ми  любимо  зорі,
За  сяйво  вночі,  крізь
роки,
Але  вони  теж  згорають,
Не  вічні,  нажаль,  як  і  ми…

І  різне  забарвлення  мають,
Та  чи  побачим  це  ми?
Лиш  контури  сяйва  
плескають,
Нам  з  вічної  висоти…

Так  й  люди  різні,
як  зорі,
Живеш  з  ними  поруч
з  дня  в  день,
Та  іноді  не  помічаєш  –  
Яка  в  них  цвіте  акварель.

Червона  чи  чорна  не  знаєш,
У  посмішці  плава  любов?
Чи  в  посмішці  зрада  грає,
Чи  жевріє  тихий  сон?

А  зірки  холодні,  чи  теплі?
До  них  не  торкнутись,  не  взять,
Та  грають  вони  білим  блиском,
На  небі,  що  хоче  спать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621768
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2015

Ніч

Ти  тихо  спиш,  я  тихо  плачу,
Ти  бачиш  дивний  сон  із  хмар,
Тепло  і  затишно  тобі,
А  мені  холодно  і  зябко.

Ти  бачиш  дивний  сон  із  хмар,
Я  каву  п`ю  посеред  ночі,
З  ранку  всміхаєшся  мені  -  
Уста  німі,  уста  холодні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2015

Вітер

Розкрив  блакитні  рукава,
Широкий  вітер  довгополий,
Обняв  берізку  і  дубка,
Грається  листям  в  раннім  полі.

Розвіяв  чубчик  малюкові,
Уплів  цвіт  в  коси  молодій,
Бавиться  хмарками  доволі,
Як  вільний  птах  у  дощовій.

Рясний  дощик  розсіяв  лісом,
Кульбабку  посадив  в  полях,
У  вікно  дише  теплим  сміхом,
І  в"ється  у  рябих  очеретах.


́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621513
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.11.2015

Прощання

Шість  тисяч  полягло.
 Уже  шість  тисяч!
Не  зупиняється  війна!
І  плаче  жінка  молода,
Ще  на  руках  трима  дитя.

Та  донечка  іще  не  знає
Страшного  слова  це  –  
Війна:
-  Відняла  татка  в  тебе  Доню!
-  Назавжди  ти  сирітка,  як  і  я!

Недавно  батька  поховала,
Ще  брат  в  Луганщині  живий,
Перед  очима  знов  повстала
Червоно-клята  домовина,
І  любого  мого  нема...

Немає!
 -  Мамо,  я  одна.
З  тобою,  з  донькою  своєю,
Була  щаслива  в  нас  сім’я,
Хто  ми  тепер?  –  самітні  вдови.

І  дзвонять  дзвони  угорі,
І  розлітаються  крюки,
І  обпікають  душу  сльози,
Немає  –    пустота  кричить:
-  Вже  твій  коханий  міцно  спить!

А  ти  дивися  і  кричи!
Кусай  вуста  свої  посохлі,
Обнімай  тіло  молоде,
В  останній  раз  –  холодне  тіло.

Немов  живий  ти  –  в  домовині!
Такий  ти  гарний,  молодий,
Немає  навіть  тридцяти!
Як  матері  свій  хрест  нести?

У  батька  котиться  сльоза,
І  тестя  поруч  вже  нема,
Чека  тебе  на  тому  світі,
Такий  же  воїн,  як  і  ти.

Захисник  рідної  Вкраїни,
Ти  не  один,  Вас  тисячі!
Вами  гордяться,  пам’ятають!
Завжди  Ви  з  нами!  Ви  –  живі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620765
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 13.11.2015

Дарунок рідним

Світло    і  затишно  
у    кімнаті,
Пахне  весною
з  вікна.
Мрії  крилаті,
у  думах  натхненних,
І  на  папері  слова...

Чи  то  хвилює
буденність  завзята,
Чи  то  навколишній
 світ,
Небо  блакитне  залите  
у  фарбах,
Жевріє  сонцем
на  мить.

Любите  щиро
Землю  у  квітах,
Слово  крилате,
як  спів,
І  у  обіймах  життя  Ви  
несете,
Щоб  дарувать  Весну
Всім!

Дітям,  онукам,
І  просто  знайомим,
Посмішку  радості,
й  мить,
Мить  –  незбагненну,  веселу,
спадкову,
Що  називається  –  жить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620761
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2015

Сім`я

Окрилена  любов`ю  і  теплом,
Закохана  у  ласку  світанкову,
Ви  сяєте  надійністю  й  добром,
Уплетеними  вічністю  із  неба.

Мамина  пісня  тиха  і  рясна,
Немов  веселка  барвами  сміється,
Із  Вами  поруч  лине  доброта,
І  гарна  посмішка  з  серпневим  днем
зіллється…

Перед  очима  профілі  облич,
Вродливих  дочок  і  малих  онуків,
І  вірний  погляд  чоловіка-друга,
І  радість  бавиться  трояндою  в  руці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2015

Бабуся

Бабусю,  пташечко,  моя
Найкраща  в  світі  і  вродлива,
Ти  моя  казка  чарівна,
Ти  моя  пісня  серцю  мила,
Тебе  нема  –  та  поруч  Ти,
Хоч  і  пливуть  роки  квітучі,
Я  щиро  дякую  Тобі,
За  гарне  сонячне  дитинство,
І  за  любов,  яка  цвіте,
В  моєму  зраненому  серці.

В  білій  хустинці,  лиш  на  фото,
А  так,  завжди,  тяжка  робота,
Ще  вдосвітку  цілуєш,  і  підеш,
І  любляче  мене  Ти  обіймеш,
Колись,  маленьку  щебетуху,
Для  Тебе  «донечку»  мазуху.

Я  плачу,  смуток  щипа  душу,
Переплітаючись  із  дивом,
Яка  в  дитинстві  я  щаслива,
Росла  у  барвах  лісових,
Босою  в  рівчаках  ходила,  
Овіяна  бджолярством  віковим,
І  все  життя  згадувать  мило,  
Як  кожен  вечір  незрадливо,
Бабуся  гладить  довгі  коси,
І  мовить  казку  в  дрімоті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620415
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.11.2015

Твій День

Тебе  спитали:  
-  Ти  щаслива?
 -  Так.
Маю  дітей,  коханого,
 І  всі  здорові,
Батьки  благословляють
 мудрістю  в  ділах,
Я  маю  дім,  любов,
всього  доволі,
Чого  ж  тобі  в  твій  
День  бажать?
Лише  один  до  одного
 любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620185
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2015

Скарб

Скарб  –  не  в  грошах,
Не  в  одязі,  не  в  златі,
Скарб  у  душі,  у  радості,
В  затишній  хаті.
Коли  тримаєш  ручку  
дитинча,
Синочок  тулиться  до  мами,
 ангеля,
Скарб  –  у  міцнім  здоров`ї,
 праці,
Коли  всміхаєшся  сім`ї
зрання.
З  любов`ю  поспішаєш  
на  роботу,
Коли  ти  любиш  щиро  
і  турботно,
Коли  тебе  чекають  
у  вікна.

Скарб…кожному  своє,
а  мені  любо,
Живу  –  то  вже  цінніший
 в  світі  скарб.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620182
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2015

Щаслива

Круглолиця,  гарна  панна,
Коси  ночі  в  сяйві  дня,
І  виразні  карі  очі,
Незабутні,  як  зоря.

І  розумна  і  вродлива,
І  душа  немов  янтар,
Заговориш  –  і  врятуєш,
Смуток  десь  украв  туман.

Посміхнешся  –  стане  гарно,
На  душі  блакитний  рай,
Хто  з  тобою  буде  поруч  –  
Буде  жити  в  барвах  дня,
В  переливах  тепла  й  сонця,
У  багатстві  янтаря.    
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619934
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.11.2015

Преображенство

Как  мир  меняется  цветами,
Как  осень  вмиг  сбросит  листву,
Так  женщина  красивее  с  годами,  
Душой  светлее  на  веку.

И  дождь  смывая  прошлые  обиды,
Замрёт  на  нежно-розовых  устах,
В  саду  пионов  тёмная  малина,
Роняет  гроздья  в  ласковых  руках.

И  алый  куст  продрогшей  розы,
Не  колет  пальцев  тёплых  и  родных,
Ты  дочь,  ты  мама,  ты  сестра,
И  женщина  для  мужа  –  золотая.

Да,  бронзовая  «Галатея»,
Может  и  золотою  стать,
Как  жизнь  меняется  цветами,
Как  ночь  растворена  в  ветрах…

А  утром  кофе  из  прозрачной  чашки,
И  ровно  дождь  стекающий  с  окна,
Приятный  голос,  отраженье  в  стёклах,
И  красный  шарф  на  узеньких  плечах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619929
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.11.2015

Вечер

Догорал  вечер  алой  розой,
Играл  сиреневый  закат,
И  тихо  вечером  обнявших,
Влюблённые  зашли  в  
весенний  сад.

Прекрасен  лик  невесты
вишни,
Запахли  лепестки
душистых  абрикос,
И  яблоня  медовая  раскинет,
Цвет  бело-розовый  
В  жужанье  диких  ос.

Две  тени  стройные,  худые,
Соединилися  уста,
И  лепестки  упавшие  на  плечи,
Застыли  в  поцелуе  до  утра.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619649
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.11.2015

Гербера

Гербера  рожева  –  Так.
Буває  червона?  –  Звісно!
Із  проблиском  сонця  в  день,
В  опалі  жовтого  листя.

Як  «райдуга»  над  Дніпром,
З  обіймами  щастя  дитинства,
І  солодом  пахне  і  сном,
У  сутінках  ранньої  ночі.

Та  рипнули  двері,  спать,
І  склались  пелюстки  в  приморозь,
Ми  завтра  будем  вітать
В  життя  закохану  молодь…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619648
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.11.2015

Утрата

Так  хочется  жить  –
кому  не  хотелось,
И  хочется  плавать  –
кто  раньше  тонул,
Так  хочется  света  –
кто  раньше  мир  
 видел,
И  хочется  слышать  –  
кто  раньше,  
мог  петь.

Не  цениться  то  –  
что  имеем  в  жизни,
Не  ценится  Дар
подарённый  судьбой,
Не  видеться  небо  –  
когда  мы  видим.
Не  дышится  счастьем  –  
Имея  его!

И  только  утратив  
бесценную  радость  –  
Мы  видим,  мы  слышим,
Но  не  возвратим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618867
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.11.2015

Далечінь

Я  бачу  крізь  дороги  і  тумани
Ваш  погляд  дійсно  щирий
і  простий,
Тривогу  материнську  
і  турботу,
Не  описати  в  книзі  не  одній.

Сердечко  б’ється  поряд
 з  сином,
За  тисчі  кілометрів  
 в  заметіль,
В  дрібненький  дощ,
і  в  зливу,
В  подих  вітру  –  
Несе  завжди  душі
 його  порив.

Не  зафарбую  думи  
в  чорний  морок,
Лиш  посмішка
хай  буде  на  вустах.
Бо  мати  й  я  ,
Й  мій  син  зросте
 вже  скоро...
Можливо  хтось,  
колись
Мене  побереже...
 
Чиясь  дитина  збереже  
мій  спокій,
Чиясь  дитина  тихо
промовчить,
Відтак  і  я  держу  
свою  тривогу,
В  холодних  пальцях
І  німих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618864
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2015

Радість

Весна  мені  сміялася  сопілкой,  
І  білий  день  вмивався  у  росі,
А  сонце  лоскотало  чорні  вії,
І  вітер  ніжно  шепотів  :  
-  Живи!
Живи  у  сонці,радості,  
свободі,
Живи  гармонією  
злагоди  й  добра,
Щастя  ступа  по  обрію  
любові,
На  арфі  грає  у  твого
 вікна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618575
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2015

Будні…

Для  тебе  праця  –  то  життєвий  простір,
Для  тебе  квітка  –  в  землю  посадить,
Для  тебе  небо  –  був  скоріше  б  дощик,
І  радістю  уквітчана  Земля.

Для  тебе  сонце  –  пагінці  зелені,
Для  тебе  ліс  –  то  осінь  золота.
Коли  вже  холодом  пахнуть  тумани,
Й  грибочки  просяться  до  кошика  зрання.

Для  тебе  діти  -    Божий  Дар  і  поміч,
Сім’я  для  тебе  –  в  праці  день  із  дня,
І  твої  руки  невгамовні  в  праці  ,
І  твоє  серце  –  в  праці  жить  щодня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618573
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2015

В обіймах зими…

Дика  сухість  моїх  почуттів,
Безтурботно  любов  твою  губить,
Літо  зараз,  а  нас  заметіль,
І  у  душах,  немов  вічна  осінь.

Неохайно  розкидане  листя,
Голий  клен  у  пустому  дворі,
І  колись  живе  гілля  барвисте,
Спить  змертвіле  в  обіймах    Зими.

А  я  хочу  Весни  і  Любові,
І  зеленість  трави  у  степах,
А  я  хочу  сонця  і  зливи,
Хочу  жити,  а  не  дрімать.

Обійми,  щоб  душа  заграла,
В  поцілунку  стисни  крізь  сон,
Чуєш,  он  любов  заспівала,
Бачиш  очі  горять  мої  знов.

Бачиш  очі  великі,  зелені,
Не  примружені,  в  сонці  ряснім,
Бачиш  посмішку  юну,  вродливу,
Знов  розкрила  крила  Любов.

Заколихана  сонно  в  колисці,
Спить  неначе  мале  дитя,
Виростає,  і  має  крила,
В  небо  високо  долина,
Незрадлива,  юна,  вродлива
В  диких  хащах  Любов  моя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2015

Талант

Усі  ми  перед  Богом  
рівні,
Немає  ні  розумних,
 ні  «дурних»,
Не  розрізняє  Він  ні  зрячих,
ні  глухих,
Однаково  багатий  ти,
чи  бідний.
Однаково  красуня,
чи  коса,
Дарує  Бог  життя  нам
для  добра!
Дарує  Всім  таланти  –  
із  любові.

Щоб  кожен  з  нас  творив
Для  іншого  –  дива.
Щоб  кожен  свій  талан
Не  розгубив  по  світу.
Безцінно  і  безтлінно
Віддай  людям  себе,
Творець  дає  таланти  ,
Творець  і  забере.
Але  і  Він  спитає,
Як  ти  людям  «служив»,
Чи  продавав  таланти,
Чи  кожен  день  грішив.
Не  можна  брать  копійки,
З  каліки,  що  «дає»,
Не  можна  гнать  дитину,
З  щедрівкой  на  вустах,
Багато,  що  не  можна,
Це  всим  Нам  знать  
Дано,
Та  кожен  день,
думками
себе  ми  кривдимо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618360
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2015

Юрка

Как  много  мы  теряем  в  жизни  счастья,
Оно  мгновенье,  и  серьёзность  глаз,
Ведь  если  б  знать,  остановить  бы  время,
Хоть  «Здравствуй»  бы  тебе  вчера  сказать.

Дразнили  во  дворе  жених-невеста,
А  что  нам?  Может  первая  любовь?
 Перед  глазами  бойкий  Юрка  с  детства,
А  за  спиною  –  нет  тебя,  и  боль.

Я  даже  попрощаться  не  сумею,
И  не  увидеть  больше  издали,
Лишь  фотографию  в  руках  
своих  согрею,
Уходят    жизни,    временем    дыша.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618118
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.11.2015

Синочку

Тобі  узимку  буде  вісім  рочків,
Ти  такий  хороший,  мій  синок,
Ще  за  мамою  ти  плачеш  ніжно,
Ввечері  чекаєш  у  вікна…

Та  колись  ця  мить  –  зміниться
 в  іншу,
Вже  не  будеш  вечері  
чекать,
Мама  буде  у  вікно  дивитись,
 Подихом  сердечко  малювать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618117
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2015

Теперішне-майбутнє…

Не  любимо  лайливих  слів,
А  хто  їх  видумав  у  світі?
Хвороб  не  любим,  
хто  призвів?
Самі  ж  себе  повинні  гріти…

Усе  ми  знаєм,  все  –  вчимо,
Інтуїтивно  відчуваєм,
В  Господній  дім  вчора  
ходив?
 -  Та  ні,  з  сумом  відповідаєм…

Все  ніколи,  життя  біжить,
Лише  з  роками  -  мить  піймаєш,
Гірко  –  минуле  не  змінить,
Солодко  –  дитинча  тримаєш…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617837
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2015

вечірні курси

З  школи  йшли  ми...
Холодно,  вечірньо,
То  туман  весняний
обіймав,
І  дитячий  носик  вмила
 мрячка,  
Час  вечірній  в  небі
задрімав.

Оповило  місто  вже
 весною,
Та  ще  прохолодно
 на  вустах,
Мама  гріє  пальчики
малечі,
і  закриє  спиною
в  вітрах.

Поруч  з  нами
Вчителька  з`явилась,
З  посмішкою,  радісна,
завжди.
Розмовляла,  транспорт
свій  чекала,
Надихала  сяйвом
доброти.

Сіла  у  автобус,
помахала,
Крізь  холодне  скло  –  
тепла  рука.
Посміхнулась  –  немов  
обійняла,
І  полинула  до  себе,  
де  сім’я.

Гарно  стало  на  душі,
Весело,
Радісно  –  немає  сну,
Ми  ще  довго  з  сином
розмовляли,
Про  чарівну  місячну
весну.

Зорі  розсипались  
у  намисті,
Місяць  немов  казку  
загадав,
Відшукайте  серед  неба
 гості,
Хто  до  нас  сьогодні  
завітав?

Хлопчик  мій  складав
у  пазли  зорі,
Десь  шукав  грайливо
серед  хмар,
Пальчиком  водив
в  повітрі  мамі
І  сузір’я  лева
 відшукав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617834
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2015

Дім думок непізнаних речей

Осінь.  Вечір.  Прохолода.
Тінь  забутих  вечорів.
Кава  тепла,  рідна  книга,
Сутінки  вчорашніх  днів.

Філософія  і  вічність,
Зрілість  таємничих  дум,
Все  сплелось  в  далекий  простір,
У  безмежжя  височінь...

В  кожному  із  нас  суть  протиріччя,
І  живе  в  душі    «  таємний  дім»,
Дім  думок  сплетений  в  вічність,
Дім  думок  непізнаних  речей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617145
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.10.2015

Навіювання

Хочеться  бігти,
Тікати  і  падати,
Рвати  траву  зелену  
й    густу,
Як  же  тобі  у  вічі
поглянути,
Як  же  промовити?
Я  не  люблю.

Як  це  промовить?
Як  душу  скомкать?
Викинуть  вітру  чужі
почуття?
Чи  маю  право  я  
образить?
Він  же  цілує
моє  життя.

Був  колись  вир
почуттів!
О  люди!  Через  любов
Ти  здатен  на  Все!
Я  теж  горіла,  палала
й  зотліла…
Більше  не  хочу  любить
 понад  Все!

Можна  кохати  до  зір  
І  до  сонця,
Та  згорять  крила  у  висоті,
Можна  любити  спокійно
 і  тихо...
Вечері  каву  пить
з  молоком.

Дивишся  в  простір  безмежний  
ранковий,
А  там  цілується  молодь
 і  знов...


Внутрішньо  сльози
 у  мене  хлинуть,
Хочеться  знову  палати,  
Знов...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2015

Благання природи

Що  подарила  нам  природа?
Життя  в  озоновім  шару!
А  ми  віддячили  їй  сповна,
Зробив  озонову  діру.

З  нафтовою  танкери  пускаєм,
На  дно  річок  і  океанів,
Заводи  хімію  жеруть,
І  в  атмосферу  випускають.

Скільки  забрав  життів  Чорнобиль?
Нам  мало  ще,  ми  далі  йдем.

Природа  руки  простягає,
Кричить  і  просить  й  грізно  
мстить.

Та  все  ж  людина  незупинна,
Як  кулемет  розтрощить  Все!
Знищує  зеленість  довкілля  –  
Знищує  цим  сама  себе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616939
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2015

Гординя

Не  важливо  ти  -  пілот  
чи  лікар,
Не  важливо  вчитель,  
чи  солдат,
Перш  за  все  –  звичайна  ти  
людина,
Перш  за  все  –  щоб  в  світлий
долі  час.


Все  одно,  як  не  крути  -  
людина,
Все  одно  не  маєм  
білих  крил,
Грішимо  в  думках,  в  словах,
у  ділі,
Боїмося  Бога,  коли  крах…

Крах  душі,  чи  тіла  безупинний,
І  в  сльозах  ховається  весна,
Стане  пізно,  і  тоді  ми  любим,
Боїмося  тіні  уві  сні,
А  чому  ж  раніше  –  не  любити,
А  чому  ж  раніше  –  бути  в  тьмі…

Цілий  вік  –  ти  можеш  бути  
сонцем,
І  як  в  небі  лине  дикий  птах,
Безкорисливий,  чудовий
                             у  природі,
Тільки  радує  у  золотих  
                             степах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616937
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2015