| Сторінки (4/362): | « | 1 2 3 4 | » |
«Бабушка» тримає на шнурочку
світ, що був простим і зрозумілим.
Жінка всіх кляне простоволоса,
з люттю у розширених зіницях.
Їм би за минуле зачепитись,
щоб урятуватись від падіння
в жерло невідомої загрози,
в око скаламученого страху!
Падають зате підбиті в небі
літаки з роздолів чужоземних,
падають в поході наречені
і чиїсь сини двадцятилітні;
страх відкрив для ненависті двері,
«пси війни» протиснулися слідом,
в них немає сумнівів і страху—
діло своє знають вони справно...
Ні, не всі однакові у полі:
хтось поліг з холодного презирства,
зверхності до власного народу,
посеред якого народився;
хтось поліг з великої любові,
хтось прибився найнятим чужинцем.
В потойбіччі, де сліпуча ясність,
‘ не сховаєш злочини за страхом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513784
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.07.2014
Я --зло, яке вміє чекати
і бачити шанс у нагоді.
Я тихо всміхаюся, знаючи ціну,
людській міопічній природі.
Мене не лякають прокльони;
енергія, втрачена вами,
набігши на голос мій тихий, мертвіє
й січеться лускою-словами.
Я весь—невибагливо-скромний,
як вайпер, вичікую звично,
заляжу на дно, та як треба напасти,
розкручу петлю блискавично.
Я чую, як сила зростає,
свій погляд безбарвний уперши
у простір холодної люті, й повільно
знекровлюю ворога першим.
Сусідів тримати в покорі
для серця російського--свято,
і сильна рука, як тілець на престолі,
у золоті буде стояти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513003
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2014
Ти можеш потерти лампу,
ти можеш зрадіти джину,
ти можеш крикнути гучно—
так, що ввесь світ здригнеться,
ти можеш зібрати натовп,
купатися у славослів’ї
і в істерії дикій
бачить веління долі.
Однак, коли зло вродиться
і проросте з горлянок,
з очей, із помислів мстивих
і закликів до розправи,
тебе відкине далеко,
порожню покотить лампу,--
у зла є свої закони,
і людям вони непідвладні...
травень 2014
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512106
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.07.2014
Коли рідшає пошта, дзвінки і привіти,
і на двох не розділиш підслуханий жарт,
серце смутно приймає на стигнучі віти
перший холод, що доброго слова не варт.
Я б іще запитала «чому?» і «для чого?»,
щоб не було безглуздих гірких помилок.
Але що я почую? Непевна й убога
буде оповідь зім’ятих напівдумок.
Я не буду чужою тобі прикидатись,
розпочавши відчуження справу пливку.
Хай послужливий вітер завіє палаци,
що з тобою ліпили удвох на піску.
Я сильніша тепер, бо, здається вже знаю,
що це вітер, який—чи уб’є, чи спасе—
нам віщує майбутнє, і збою немає,
бо між нами він, третій, вирішує все.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511870
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.07.2014
Охапки полевых цветов—
всем, кто стоит на рубеже
неотвратимых перемен,
что придвигают нас к концу.
Цветочный вал—учителям,
с годами позабывшим нас,
уткнувшись лодкою в песок,
с сиделкой платной у бортов.
Цветочный залп—друзьям, родным,
которые по виду стойки
и, как солдатики, идут
на дно, не закрывая глаз.
На помощь стыдно им позвать,
тебе неловко их окликнуть,
со всеми происходит жизнь,
как безнадёжная болезнь.
Собрать бы целые поля
цветов и за живой пургой
не различить, как уходя,
бесшумно затворяют дверь...
Виктория Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511047
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 13.07.2014
Коли ти в натовпі стоїш--
і вир людський навколо тебе,
і поєднавшись з усіма,
ти в ейфорії, як в бою,
гучноголоса правота
росте й впирається у небо,
і всі навколо як брати--
в киплячім центрі й на краю.
Та розшаровується гурт
ще вчора дружної громади,
де піт, і дихання, і шал
перемішались і сплелись,--
і хтось відкритий вже вітрам,
загрозі нападу і зради,
він кров’ю власного життя
за приз священний відповість.
Вони завжди були і є--
оті, що опинились скраю,
із сивини тисячоліть
їм шлях під хмарами проліг,
вузьким розгойданим містком
вони над прірвою ступають,
запричастившись небуттям,
в жертовнім викупі за всіх.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510985
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.07.2014
Коли звертаюсь я на «Ви»--
до багатьох говорю, схожих
на Вас, хто в обріях своїх
мене б, блукаючи, зустрів.
Говорю я до журавлів,
собак, дельфінів, перехожих,--
подібних кольором думок,
як це буває у братів.
Я адресуюсь до століть--
до Ватерлоо і Помпеїв,
гоніння, ризику, і втеч
в стрімкім польоті верховім,
до тисячі палахкотінь—
тілесних виявів ідеї,
що мимохіть створила й нас
у цій долині живоснів.
О, я не дам себе піймать
на маячливу унікальність,
якою кожен дорожить
і інших ловить на блесну.
Лише позбудешся її—
облич коханого—безкрайність;
там Ви зустрінете мене,
і, може, навіть не одну...
Отож довіртеся мені,
коли душа моя радіє.
Не буде докорів і сцен,
лукавства зайвого у грі.
Моя любов—до джерела
всіх різновидів аритмії,
які судилися живим
в земнім колодязнім дворі.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510208
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.07.2014
Розмите світло відмира
крізь товщу сірих вод Луари,
і затихає звук волань
і реготи берегові...
А поруч голий, як і ти,
з тобою зв’язаний до пари,
поза порогом небуття
скінчив ковульсії свої.
Якщо ти греків цитував,
то голові твоїй—на палю,
її з тріумфом пронесуть
під танці й радісні пісні,
а ні — то буде дно ріки
і наречений—кожній кралі;
не відцурається ніхто
«республіканської» рідні.
Безумства людського жнива—
і пошук спрощення у смерті,
прямобіжуча і дзвінка
стрімка видайність гільйотин.
Вінець «просвітлених» умів
у їхній п’яній круговерті --
захолоділі гори тіл
і їх скривавлених частин.
А ще попереду—Гулаг,
страхіття помсти і покари,
у топках спалені живцем,
для себе вириті рови,
але у мозкові чомусь—
«весілля» на плотах Луари,
червоний регіт крізь розрив
тонкої, мов папір, кори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2014
Я дзвоню їй —вона не бере телефон,
передзвонює—голос ледь чути.
Я для неї—блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші цикути.
Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово—лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що видзьобують в камені ложе.
Я б діагноз сказала медичній сестрі—
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.
І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче—
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508334
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2014
Психологическая особенность россиян, которой они так силятся дать определение и считают своей "особой духовностью", называется «инертность». При ней трудно что-либо начать, а, начав, трудно остановиться. Не это, однако, главное. Инертным людям для того, чтобы заставить себя что-то сделать, нужна дополнительная мотивация. Мысль о том, что нужно просто работать и решать ежедневные проблемы, инертному человеку кажется недостаточной. Ему нужен какой-то дополнительный стимул, например, ощущение, что работа—это подвиг и борьба, что враг не дремлет, а далёкий друг взывает о помощи, что эмоциональный надрыв—это хорошо, это значит, что правда на твоей стороне. Разбираться в политических хитросплетениях сложно и скучно. Зато идея «славянского братства», призыв «наших бьют!» значительно всё упрощает, и, главное, поднимает на гребень той эмоциональной волны, при которой подвиг становится почти неизбежен. Если же это не внушённая самим себе любовь к «брату», который упирается и сливаться в родственных объятиях почему-то не желает, то на её месте может быть ненависть--необузданная и неисповедимая. И то, и другое называется «широтой русской души»; и то, и другое пролетает мимо мишени.
Выброс "стрессовых" гормонов помогает преодолеть внутренний барьер, создавая новую реальность. Отдаёшься на волю инстинктов--мозг отдыхает, ничем не обременённый, потому что всё как будто делается само собой—успевай только радоваться—и все вокруг тебя чувствуют и говорят то же, что и ты, и вы все-- одна великая сила, а в глазах врагов -- страх и растерянность, а друзья-- вот тут, рядом, дорогие, любимые, соратники по единомыслию... И если бы так продолжалось вечно...Потом вдруг всё заканчивается, и ты обнаруживаешь, что жил в искажённом мире, который был создан тобой и не имеет ничего общего с реальностью. Всё те же будни, та же рутина, необходимость принимать решения и побуждать себя к действию. И снова—тоскливое ожидание, что кто-то укажет тебе нового друга или врага, и ты снова войдёшь в состояние пьянящего самозабвения, когда всё ярко и просто, и остаётся только лететь на гребне эмоций в неведомую даль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507653
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 27.06.2014
Детьми они росли послушными, не доставляя особых хлопот. Когда отец начинал кричать, как всегда, по пустячному поводу - невымытой за собой чашки, невыстиранного воротничка на школьной форме,- они, казалось, переносили это привычно-спокойно.
Отец почти всегда был раздражён. Он хотел иметь образцовую семью. В жизни его не было ни любимой работы, ни увлечений. Тем более твёрдо он верил в то, что дети должны:
а) до седых волос подчиняться (он любил это слово) родителям и говорить с ними почтительно;
б) приносить родителям радость.
Эти убеждения, такие, на его взгляд , простые и справедливые, постоянно подвергались испытаниям. Жизнь разочаровывала. Дети позволяли себе выходить в школу в нечищенной обуви ( тогда он возвращал их с лестницы, как бы сильно они ни опаздывали), не убирать после себя посуду или не мыть ту, которая уже накопилась в раковине, а самое главное- отвечать на его поучения и требования с лёгкой досадой в голосе или же просто выжидательным взглядом, в котором ему чудился вызов. Радости от них тоже пока- что не было никакой. Он хотел бы видеть их целеустремлёнными ( как соседский мальчик, который уже со школы выбрал свою будущую профессию и усердно готовился к ней) или ещё какими-то: он точно не мог сказать какими, но в голове его смутно рисовался идеал дисциплинированных, подтянутых, разумных и послушных детей, которыми можно было гордиться и при которых прояснялась бы цель его собственной жизни.
Действительность не давала ясности. В ней всё было раздёрганно, расплывчато, вопросительно - открыто. К примеру, стоило ли сохранять несчастливый брак с очень хорошей и порядочной женщиной, с которой, однако, так мало взаимопонимания и радости? А дети - до какой степени следует лепить-воспитывать их, когда любое родительское усилие и его результат так пугающе разведены во времени? А что в промежутке? Неясно.
Как только он просыпался воскресным утром ( счастлив он бывал только во сне), с каждой минутой жизни наяву в нём начинало накапливаться чувство общей неудовлетворённости. Жена ходила в старом халате и вечно возилась на кухне, дети попадались навстречу в узком коридорчике и были пугливы и настороженны, хотя старались этого не показывать. Вид этих трёх существ дразнил его своей незащищённостью, своим несовершенством. Ему хотелось как-то придать им форму, придать выразительность самой этой замедленной вялости утренних воскресных часов, которые нужно было чем-то заполнить. Он не любил и не ценил пустоты жизненных мгновений, которые сами по себе ничего не содержат , и кажется, что мир глядит на тебя множеством глаз и, словно в насмешку, предлагает тебе тысячу возможностей, из которых ты не можешь выбрать ни одной. Возникало чувство тоскливой внутренней неприкаянности, недовольства собой и даже сомнения в своих способностях. Тогда мысль обращалась на детей, которые, казалось, обязаны восполнить пробел в родительской душе, придать всему смысл, наполнить гордостью, радостью- всем тем, чего ему недоставало, обязаны хотя бы потому, что он кормил и одевал их. Вместо этого дети сновали бледными тенями, ничего собой не выражая. Он не понимал их и не хотел понимать, он просто хотел, чтобы они были другими.
Обычно, когда ему было скучно или он чего- то не понимал, он начинал кричать. Повод не имел особого значения. Просто знакомое раздражение, накапливаясь, искало выхода, и близкие - а в своём праве не церемониться с ними он был всегда уверен, иначе какая разница между своими и чужими?- вдруг представали олицетворением всего мучительного несовершенства жизни вообще и его собственной жизни. Обвинения, которые он обрушивал на них, вдруг странно помогали ему заглушить тоскливую внутреннюю пустоту, и всегда наступал момент, когда до предела взвинчивая самого себя, крича и багровея от натуги, он вдруг чувствовал, как в него вступало Оно – что-то огромное, больше его самого, несущее в себе незнакомую приливную силу,- и откуда-то вдруг появлялось вдохновение, возникало чувство полёта над обыденностью, над этими
напряжёнными, некрасивыми, измученными лицами, глядящими на него, над назойливыми мелочами повседневности, с которыми нужно было разбираться, над сомнениями в самом себе…
Он любил это чувство. Оно заполняло его и придавало ему значительность. В его жизни появлялась Драма. Ему казалось , что в эти моменты он знал то, чего не знали другие. Он казался себе пророком. Его близкие сидели в оцепенении на диване, вынужденные наблюдать за эскалацией истерических тирад, потому что он не позволял им встать и уйти. Он мог ударить. Им надлежало быть немыми зрителями «священнодействия». Немыми - потому что всякое слово, произнесённое кем-то из них в эти минуты, вполне безобидное и нейтральное по смыслу слово, вызывало в нём новый приступ ярости.
«До каких пор?- вопрошал он патетически.- До каких пор?» И никогда не было ясно, что он, собственно, имел в виду. То, о чём он спрашивал, всегда было слишком незначительно, чтобы оправдать громогласный накал страстей ( до каких пор дети сами неспособны будут сообразить, что надо вынести мусор? без напоминания с вечера готовить школьную форму?). Пафос, однако, был неподдельный, и в глубине его слышался извечный вопль человеческой души: почему дети так медленно взрослеют?
почему в жизни так мало радости? почему ничего никогда не получается так, как хотелось бы?
Когда много лет тому назад его многострадальная жена решилась выйти за него замуж, её поддерживала мысль, что будущий супруг её, не хватающий звёзд с неба, будет считаться с её образованностью и врождённой интеллигентностью. Она была чутка и деликатна, умела ценить белый стих утренних часов и наполнять смыслом мгновения. Наверное, в ней были недостатки, но она сама не сознавала их, так как до замужества ей всё удавалось. В ней не было наступательности и организованности – тех качеств, которые безотчётно уважал её муж. И вот теперь и она, и дети её сидели на диване ( так им было приказано), не смея произнести ни звука, и пот стекал у них по-подмышкам, а сердце по-заячьи трепетало в груди, замирая, когда им казалось, что вот сейчас произойдёт что-то совершенно дикое и невозможное. Она и не заметила, когда сама стала терять драгоценное чувство реальности, которому всегда в себе доверяла.
Иногда отец проявлял себя человеком сентиментальным. Выпив в гостях (что случалось нечасто), он наведывался в комнату полуспящих детей и заботливо, с улыбкой, поправлял на них одеяла. Это были, пожалуй, единственные минуты отцовской спонтанной нежности, которые дети запомнили. Они жалели, что отец так редко выпивал.
Ещё он любил выходы в кино. Ему нравилось идти под руку с интеллигентной женой и с хорошо одетыми послушными детьми. Он представлял себе, как они встречают знакомых, и у знакомых создаётся самое выгодное впечатление об их семье. Собственно, всю жизнь он только этого и хотел- чтобы семья его производила хорошее впечатление. Кто его за это осудит?
Удивительно, но когда он не был настроен воинственно, в нём замечались нерешительность и боязливость. Он боялся одинокой и неухоженной старости, соседских пересудов, неуважительного отношения к себе собственных детей и хамства продавцов. Сколько страхов скрыто в душе человеческой и как много в жизни неосознанно пишется под их диктовку!
Мальчик рос тихим ребёнком. Семейные сцены он переносил, казалось, безболезненнее, чем сестра. После выходок отца он первым начинал спокойно с ним разговаривать и выполнять его приказы. Годы его детства и отрочества были золотым веком их с сестрой отношений. В то время они горячо любили друг друга , защищали и поддерживали каким-нибудь знаком нежности, сочувствия и понимания. Они почти не ссорились. Острая любовь к матери и общая беда, о которой никому нельзя было рассказать, неимоверно сблизили их. Им казалось, что так будет всегда. И ещё им казалось, что весь мир невидимо поделен на две неравные части, из которых одна, меньшая - до родительского порога, и в ней возможна необъяснимая жуткая власть иррационального, о которой надо молчать, и другая, большая - та, что начинается от порога их квартиры, где при всех опасностях и невзгодах действуют скрытые или явные причинно-следственные отношения. Те, которые раскрываются в книгах.
В их представлении добро и зло давно были разграничены, оценки вынесены, акценты расставлены – казалось, навсегда. Оставалось только ждать, так как чудес не бывает, ждать, сохраняя верность всему, что было сформулировано в долгие часы их сокровенных ночных разговоров.
Потом всё это куда-то исчезло, будто растворилось--все оценки и данные себе обещания --не забыть; отец лежал два года, прикованный к постели, и птица билась в окно, в конце он был кроток и благожелателен, и почему-то вспоминалось всё самое хорошее – как он укрывал их ночью, сонных, как бесстрашно бежал, чтобы ухватить сына с подножки тронувшегося поезда, задыхаясь и скользя ногами по насыпи, как, утопая в сугробах, синим зимним утром приносил с мороза холодные заиндевевшие бутылки с молоком для дочери и её детей, когда они были совсем маленькие, а молоко можно было купить только спозаранку…Откуда-то всплывали в памяти его робость, неловкость, растерянность, удручённость, его улыбка, полная несмелой надежды. И – трогательное достоинство его, привыкшего считать себя атеистом, перед лицом скулящего, выжидающего , как волк, сознания конца…
«Мучаюсь,»-говорил он тихо и просто в последние дни, и от непривычной кротости его что-то переворачивалось в груди. И, когда мало кому доверявший в жизни, он, наконец, уступил и доверился смерти, в нехарактерности этого было что-то, взломавшее своды, - да так, что хлынула музыка. Пело всё – опустевшая кровать его, распахнутые окна, его судно, его стакан…Посреди этого пения трепетала освобождённая птица, которую ничто больше не удерживало, и дети его удивлённо озирались, давно чужие друг другу и, как он предрекал когда-то в порыве отчаяния с надрывной и неуклюжей метафоричностью - «выброшенные за борт жизни».
Пророчество его сбылось, хотя бы наполовину. Они были не «за бортом», но, безусловно, и не на корабле. Может быть, он действительно что-то видел? Но даже и это - их неудавшиеся жизни и все несбывшиеся родительские надежды, всё, что должно было получиться и не получилось – звенело и переливалось золотом храмового пения, которое включает всё и растворяет всё, и возвращает каждому его полноту, так что каждый становится настоящим.
…Откуда всё же взялась музыка?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507182
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 24.06.2014
«Життя—театр, -- сказав поет, -- в якому люди—лиш актори,
всі ролі завчені давно, слова—лиш звук, реальність --сон.
Старий історії рельєф -- нудні спіралі і повтори,
завжди відомий результат, гнітючий, довгий марафон".
Друг відповів йому: «І все ж, у цій давно набридлій п’єсі
між декорацій миготить присутність більша, ніж твоя,
не відповідна до кінця сухій придуманій адресі
й пташиній клітці звуковій, що в ній живе твоє ім’я.
Уся палка твоя любов не є любов’ю до земного,
лиш древні спомини про рай і спрагле горло—привітать
тих, хто чекає вдалині, за нерозвіданим порогом,
поза ролями, що колись ми всі погодились зіграть».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506986
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2014
Ніколи не кружляти сном,
в якому б Він мене чекав?
Не стати хвилею й човном
під “Dance me to the end of love”?*
Біжучих, ламаних вогнів
не чути в розквіті судин,
щемливі русла всіх часів--
у жмені стиснутих хвилин ?
Не плакать сліпо, навмання,
і у зірок питатись знов,
як на балконі хлопченя,
що вперше звідало любов?**
У хмизі витоптать вогні,
не допустить нових заграв?
Лиш той повірив би мені,
хто би цілком мене не знав...
*Leonard Cohan https://www.youtube.com/watch?v=IEVow6kr5nI
** Максим Тарасівський "О множественности миров" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497538
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506615
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2014
Чом розпач цей над головами в’ється?
Всяк знає, хто народжений не вчора,--
з безодні, що людиною зоветься,
то ангел виринає, то потвора.
Сто тисяч років було перед нами
і після нас багато літ пребуде,
що темними, незнаними шляхами
в придонні видозмінюються люди.
І гордість, що вступитися не хоче,
в глибоководді розпластавши душу,
здвигне їй неживі безбарвні очі—
і викине химерою на сушу.
Уся нещира відданість братерська
не зможе подолать стихію грізну,
де в просторах підмісячного серця
спить океан людського егоїзму.
То ж не дивуйсь загибелі сумління,
Спотворенням, шаленству і обману,--
покручені, небачені створіння
виносяться на берег океану.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506613
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2014
Ворожбою чи обманом—не сказати—
Розливаються туманом наші втрати.
Ми проводимо їх маршем до порогу,
Звідти йдуть вони урозсип і не в ногу.
Далі йдуть вони мовчазно, без упину,
І тремтять в молочнім світлі їхні спини.
Не обернуться, не глянуть очі сірі,
Чи ж бо знають: ми в боргу у них—без міри?
В тім краю, де воля діється не наша,
Чи побачили—яка чекає чаша,
Нам призначена—глибока чи безмірна?
Скільки душ її наповнити повинно?
Чи поглине все, що дихає довкола,
Чи така, що не заповнити ніколи?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505581
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.06.2014
Коли вона виїжджала, вона взяла із собою багато гарного одягу. Їй здавалось, що вона їде у край, де завжди цвітуть сади. Проте, як одразу виявилось, ніхто тут по вулицях не ходив у гарному одязі. Нарядні сукні висіли рядами у магазинах, і ніхто їх не купляв. Жінки ходили у футболках і брюках, старі й молоді- усі однаково. Коли вона попервах виходила на вулицю, гарно убравшись, на неї або не звертали уваги, або глипали з цікавістю, як на щось екзотичне. Свій пишний хутряний комір вона повісила на стіну у спальні, а вишнева оксамитова сукня так і залишилась зім’ятою у чемодані, нерозпакована.
Скоро вона також почала одягатись, як всі- у футболку і брюки; почала, як і інші, казати, що це “зручно”, ніби працювала у полі. Зручним було те, що маючи їх, можна було взагалі не опікуватись своїм одягом- натягуй вранці і біжи собі у справах. Вона різко почала повніти.
Ніхто не упадав за нею. Механізм виживання поставав у всій своїй оголеній наочності, немов коліщата музичної іграшки після того, як відкручено усі гвинти і знято кришку.Чогось бракувало- якоїсь легкої омани, карнавальності буття, яка дає силу жити. Часом вона згадувала, як виходила колись на літній нарядний Хрещатик, розпустивши своє гарне, до пояса, волосся, ішла, не обертаючи голови, але знала, що усі погляди були на ній- захоплені, шанобливі. О, це щасливе відчуття, коли віддають належне твоїй красі і молодості! Тепер вона питала себе: чи дійсно це було, чи тільки наснилось їй?
Хтось їй сказав, що в Італії все ще цінується жіноча краса. Вона дзвонила мені—саме тоді, коли в мене кричали, вередували і билися між собою діти—і панічно допитувалася: «Може, мені поїхати в Італію?» Що я могла їй сказати? В Італії я ніколи не була.
Якось, їдучи у “сабвеї” у стані розгубленості й безнадії, вона раптом згадала про сади. Вона давно вже не думала про них, і тим сильнішим раптом здалось її відчайдушне бажання якось зберегти їх- хоча б для себе, у собі. Так, щоб ні від чого не залежати і ні від кого нічого не чекати. І тоді вона почала насаджувати їх сама- деревце за деревцем, кущ за кущем, на вузьких земляних насипах, які вона наносила знизу і висипала на повітряних терасах. Це головне- навчитись відчувати повітряні тераси, які існують і чекають на тебе. Для цього треба дивитись трохи вгору. Тоді й вода, якою поливаєш, не стікає одразу ж на земний асфальт, а затримується саме там, де треба, щоб живити коріння ніким не бачених дерев та квітів. Тепер вона мусила робити це з дня у день, тому що не поливши хоч раз своїх садів, вона могла назавжди втратити їх-- і саму себе.
Усе ж, коли вона їздить на батьківщину, вона гарно вдягається. Ті, із ким вона зустрічається, заздрять їй-- їм здається, що вона приїхала із краю, де завжди цвітуть сади.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504094
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.06.2014
Вранці вона прочитала на першій сторінці газети про чергову трагедію на хайвеї. Цього разу жертвами стали дві жінки- мати й дочка, які їхали на Різдвяні свята в гості до родини. Колесо якоїсь вантажівки відірвалось, підскочило і верглось на дах їхньої машини, що їхала далеко з протилежного краю дороги. Було вміщене фото літньої усміхненої (завжди усміхнені!) жінки, яка по-материнськи дивилась у світ крізь окуляри. На наступній сторінці чекали іще дві фотографії- молодої жінки і 13-річного хлопчика, які теж загинули під час сімейної поїздки у боксінг- день (день післяріздвяного розпродажу). Вони також усміхались.
Того дня була сильна завірюха. Вітер жбурляв колючий сніг у обличчя, і часом доводилось іти спиною уперед. Крізь збурену снігову каламуть, здавалось, дивились очі білих людей, і волосся їхнє розвівалось.
У магазині, який її діти називали “магазином з іграшками”, вона звично вибирала із звалища тендітні фігурки ляльок, знаходила їхні від’єднані частини і вставляла або прикручувала їх на місця. Вона пригладжувала лялькам волосся (їхні святкові сяючі посмішки ставали вдячними), після чого розсаджувала їх на видноті.
Так само вона робила з клоунами- вона чомусь особливо любила клоунів, які, нестримно сміючись, ніби навмисне підставляли себе під удари долі,- а також із сумовитими, такими домашніми, ведмедями і іншою звіриною, яка дивилась то віддано і благально, то із вдаваною бадьорістю, і усіма написами своїми, пластмасовими рожевими серцями і електронними голосами признавалась у любові. Кому? Бувшим господарям чи майбутнім? На останніх було так мало надії! І коли вона помічала, що хтось кладе у свій візочок відібрану нею іграшку, в душі у неї наступало свято. Ніби щось у світі ставало на свої місця від того, що ці істоти, такі подібні до живих, одержували другий шанс…
Знову вітер закручував сніг на землі, піднімав його раптово колючою хмарою, яка сікла й обпікала щоки, і здавалось, що то сиві коси Мойр, які мовчазно прядуть нитки людських життів, мить- і якісь із них перетято- не питай чому…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504092
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.06.2014
Я тиші жду, коли б розтанув хор
і запитання в намірі б зостались,
і значення без звуку і без форм
за межі берегів переливались.
Нехай розумні, завчені слова
сипнуть урозтіч конями баскими,
і буде тиша, тиша світова,
де спроба мови—марна й непростима.
Полеміка по рейках відгримить,
і пауза наповниться світами.
Можливо, нам зустрітись пощастить
у мовчазних провулках між словами?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503831
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2014
НА СЕМИ ВІТРАХ
( пам’яті О.С.Т.)
Вона була делікатною людиною, як колись її батько. Делікатні люди не мають великого впливу на інших людей, і якщо в молодості вона думала, що мала, вона помилялась. Це виявилось в останні роки її життя. Вона була самотньою.
Я думаю, вона була свого роду Дон Кіхотом-- із настійною потребою вносити шанобливу людяність у стосунки і цінувати найменший натяк на благородство в інших, ризикуючи самій здаватись недоладною і смішною. Ніщо не було для неї чужим, усе було- єдине полотно вселюдської долі, і те, що трапилось із кимось, могло трапитись із нею або її дітьми, але хтось узяв на себе гіркий привілей бути першим. Вона нікого не засуджувала і усіх розуміла. Здавалось,вона жила між світами.
Часом вона тихо плакала, думаючи про жертви війни, голоду, репресій, пригадувала своїх далеких родичів- братів- сиріт, обоє з яких загинули повільною смертю у німецькому таборі для полонених ( вона їх мало знала, але пам’ятала про них ціле життя- такі хороші, добрі хлопці, знедолені змалку!); вона плакала за чужою хворою, молодою жінкою, яка вмираючи, просила, щоб на неї нанесли грим, щоб діти запам’ятали її у труні гарною… Воістину, немає нічого драматичнішого за щоденне життя! Стоячи у черзі за живою рибою, вона якось попросила продавщицю, щоб та кинула у воду рибеня, яке безпорадно тріпалось на прилавку, задихаючись, і усі подивились на неї, як на божевільну…Таких випадків було багато- вона часто здавалась не від світу цього.
Головне ж- вона завжди пам’ятала найменше добро, зроблене їй кимось, навіть випадково. Пам’ятала людей із рідного її села, які давно колись були лагідні до неї і шанували її батьків, пам’ятала тих, кого вона лікувала 50 років назад, одразу після інституту, і які цінували її за самовідданість- усіх, хто коли-небудь сказав їй добре слово або на час подружився із нею. Вона поверталась у старі місця, не знаючи застереження поета ніколи цього не робити, і виявляла, що там вона вже чужа. Людська пам’ять не вічна, врешті-решт...
Найбільшим випробуванням її була задавнена- на все життя- сімейна проблема, яку вона так і не змогла ніколи розв’язати. Часом вона судомно поривалась щось змінити, але гірка нещасливість, мов отрута, вже вбудована в неї, дивно знесилювала її, і у спалахах яснобачення їй ввижалось колесо вселюдської долі, яке котиться по всіх життях однаково, -- його ж, це колесо, не зупиняють, не долають, а зносять до кінця. Життя її було -- як покута.
Вона ніколи не вміла захищатись сама, зате відчайдушно, з розмахом, завдавала собі на плечі тягар відповідальності за інших. Це було більше, ніж вона могла нести без надриву, і тому вона забагато працювала, забагато метушилась, помилялась- і не помилялась, рахувалась з усіма -- і мало хто рахувався з нею. Ті, хто краще вміли давати собі раду, стинали плечима і відходили.
Колись у молодості вона часом благоговіла перед “сильними світу цього”, з якими її побіжно зводила доля, сподіваючись, що знайомство із ними може захистити дітей її від грубої дійсності, але їхній світ так і не став її світом. Для ролі “ділової жінки” їй бракувало авторитетності, для ролі “світської дами” -- зовнішнього стилю й самоповаги.
Дон Кіхот не знайшов того, чого шукав, ні серед простих людей, ні при високому дворі. Їй, однак, було важче- у неї не було Санчо Панси. Ті, хто коли- небудь примірялися до цієї ролі, врешті покидали її і поверталися до своїх сімей і городів. Дружба із нею переставала їх цікавити; люди тримаються того, що їм зрозуміле і що приносить реальні плоди. І потім, ця її хронічна виснаженість через сімейні негаразди...Ішли ті, хто міг би підставити плече, вона ж була надто делікатна, щоб затримувати їх. Вона так і не навчилась розуміти невірності .
Коли їй виповнилось 70 років, вона почала забувати назви ліків, і їй стало соромно перед хворими продовжувати працювати. Вона остаточно перестала опікуватись своїм зовнішнім виглядом. Страх за тих, кого вона любила і кому, здавалось, ще могла помогти, опановував її все більше. Їй треба було ще так багато встигнути зробити для них! Життя її цілковито перетворилось на самопожертву- ні в чому іншому вона не бачила сенсу. Вона ще не знала тоді, що уже нічого ні для кого не може зробити.
Усе ж, занедбана і змучена, вона була неусвідомлено- гречна, мов королева або людина, яка за дрібку добра ладна розплатитись по- королівськи. Людям здавалось це комічним. Вона сідала у пошарпаний приміський автобус, казала “будьте ласкаві” і “прошу сказати” до похмурого насупленого водія, достатньо совісного, однак, щоб підібрати пенсіонерку, казала “щиро дякую” за місце і, дивлячись у вічі тому, хто їй поступився, ніби на хвильку підтримувала зв’язок несподіваної людяності. Пасажири крадькома кидали зацікавлені погляди на жінку, манери якої так не відповідали її полинялому одягові, старій сумці і розсипаному (ніколи не трималось у зачісці!) сивому волоссю.
Вона приїжджала до свого городу, як до єдиного вірного друга, із яким їй легко дихалось, терпляче щось садила , щоб ніколи потім не знайти посаджене, але город розумів її, прощав її старечу розгубленість, забудькуватість, розділяв її сум і пестив її, як колись давно пестив її батько у золотому вінницькому селі її дитинства.
З роками, постійно роздумуючи над життєвими драмами, переповідаючи їх своїм дітям, вона досягла особливого стану високого рівного всерозуміння приреченої, коли неможливо нікого засуджувати, неможливо не прощати і немає надії. Усе, що в ній лишилося, була трепетна боязка ніжність до тих, кого вона усе своє життя самовіддано любила і хто не виправдав її сподівань, до чужих дітей, зустрінутих на вулицях чи в трамваях, до пари голубів, які звикли прилітати до неї на підвіконня і тварин, всерозуміючих, як вона сама.
Їй стало складно знаходити теми для розмов. Вона поступово поринала у мовчання. Чи була вона вже зламана, чи, навпаки, мудра мудрістю, яка не потребує слів? Чи, може,- зламана і мудра водночас?
Наприкінці вона невпізнанно змарніла, і бувші її приятелі часом жаліли, а часом відвертались від неї. Це були останні її рани, і вона тільки тихо дивувалась. Наостанку нам дано ще раз відчути шорсткі руки цього світу, які ми відчули, народившись, і заплакали...
Доки в неї ще були сили, вона вдячно назавжди попрощалась із розгубленою працівницею банку, яка видавала їй пенсію, із бруківкою стародавнього міста, якою вона стільки років бігала, із старим собакою. Нічого в її житті не склалось так, як вона мріяла. Вона стояла на семи вітрах -- усі довгі останні роки, а, може, і ціле життя. Вона до кінця була Дон Кіхотом --без прихистку і без Санчо Панси -- і коли вона помирала, вона дякувала за кожну дрібницю, як це робила завжди: за зволожені ваткою губи, за збиту подушку, за те, що їй помогли стати на ноги, коли вона ще могла ставати, або розчесали її напрочуд м’яке, як у немовляти, волосся. Вона бідкалась, що завдає собою клопоту іншим, покірно читала різноманітні релігійнй журнали, які їй підкладали, але вони випадали з її прекрасних до самого кінця рук, коли вона поринала у свої останні плутані сни-марення. Наприкінці вона лежала мовчки, нікого не помічаючи, і тільки пильно дивилась у куток стелі, де їй ввижались сходи, і я вірю, що невидимі руки тих, до кого вона подібна, нарешті, помогли їй піднятися у новий світ, де панують вдячність і делікатність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503673
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.06.2014
(тим, хто жалкує за Україною, якою вона була до Майдану)
Вони всміхались: є така країна,
чекає ласки дужої руки,
в сумирності жіночій—на колінах,
аж сонце обціловує литки.
Віночок чи хустина на голівці—
нагріта літом, вицвіла в полях.
Шаріється, як личить скромній дівці,
і карі очі--згуби тихий шлях.
У тій країні всі—неначе діти,
і хитрі, і наївні водночас,
як в Гоголя, хоч ніде правди діти—
бувало, що і чубились не раз.
І війни затівали із сусідом,
шаблюку діставали з-під поли,
але поразки йшли за ними слідом—
ніколи собі ради не дали.
Ніколи й не дадуть, бо в тому краї,
як щось таки здвигнеться серед них,
весь запал їх розрядами стікає
з громаддя спин—обтічних і німих.
Тому даються й просяться любити,
солом’яний розхитуючи дзвін,
щоб вмиротворить, в спокої прожити,
і заректись вставати із колін.
Сміялись зверхньо: є така «країна»,
догідною коханкою снує,
і те, що в ній—зворушливе, вторинне,
приємне, лоскітливе і своє...
А встала із колін—уже немила,
бо збита і розтріпана коса,
й поблажливість того, кому годила,
у ненависть відкриту вироста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503313
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.06.2014
Ти заздриш моїй вдачі- спокійній і терплячій. Не заздри і не намагайся бути такою ж- тобі це не вдасться. Щоб досягти такого ж ступеня внутрішнього спокою, який маю я, потрібний від народження особливий талант. Це талант людини, яка, нав’язавши своїм друзям річ, що лежала, непотрібна, роками, наступного дня з жахом і соромом виявляє, що ця річ знадобилась їй самій, і тепер їй потрібно, червоніючи, просити її назад. Це також талант жінки, яка, не знайшовши вранці своїх панчіх, похапцем натягує інші, з діркою на пальці, а це означає, що того самого дня життєві шляхи неминуче приведуть її у взуттєвий відділ магазину або в гості, де в коридорі їй запропонують перевзутись.
А ще-- це особливе везіння жінки, яку після виписки із столичного роддому, де на порозі стоїть чоловік із квітами (сестри вже обдаровані) і новонароджений, накритий серпанком, вже у нього на руках,- повертають із дитиною назад у палату ще на добу через те, що гардероб, де лежать запхані кимось у наволочку її зимові чоботи і шуба, зачинено на замок і ні в кого немає ключів, а гардеробщиця-на півставки і вже пішла додому. Казали, що такого “щасливого” збігу обставин там досі не траплялось. Я проплакала цілу ніч.
Хіба ти могла би придумати і влаштувати для себе щось подібне?
Приміром, щоб за день до відльоту в Канаду ти після тривалого чекання біля голандського посольства за транзитною візою потрапила б, нарешті, у заповітний зал, де працівниця посольства недбало відкинула б назад твій останній 10- доларовий папірець, тому що на ньому не той рік випуску, який вони у посольстві визнають
-Він фальшивий?
-Нет, но пойдите попробуйте купить что-нибудь на него в коммерческом киоске!
-?!
Після того, як ти знесилено заплачеш, треба почути: “Видали мы тут истеричек! Катитесь вы в свою Канаду, чтобы духу вашего здесь не было!”
О, до цього всього треба мати велике щастя, яке дається тільки вибраним!
А тепер не питай мене, куди я йду, тому що я йду до “Гуд вілу” купляти річ, яку сама вчора туди віднесла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503111
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.06.2014
...Треба шукати роботу. «To whom it may concern”. “Dear sir/madam!” Ні, кажуть, це вже застаріле. Треба узнати в Гуглі ім’я того, хто завідує відділом кадрів. Добре, це пізніше…
Дзвінок—це Надя. Знову скаржиться на те, як їй набридло ходити до «Good Will”-у і як її туди тягне. Це просто як наркотик. Діти не цінують те, що вона їм висилає. Вони там зовсім знахабніли—і дочка, і невістка, і навіть брат, який гуляє на її гроші. Які вона сьогодні бачила штори! У магазині такі коштують доларів з триста, а вона взяла за двадцять п’ять. І взуття, і куртку онукові із м’якої шкіри. Але це лютий—у Торонто вітри і сіризна у всьому—у природі й на душі. Я піддакую Наді, кажу, що не треба більше висилати, що пора подумати про себе, зайнятись здоров’ям. Вони ж не знають, як ви тут працюєте, кажу я. Вони думають, що ви все маєте і висилаєте з достатку. Вони не знають, що у вас голі стіни, матрац на підлозі, підібраний з вулиці чорно-білий телевізор і що ви живете в субсидованому будинку з клопами. Вона вкотре погоджується, тринадцять років погоджується. Я знаю, що завтра до або після роботи ноги самі понесуть її у той клятий “Good Will”,який розбурхує в тобі мисливський азарт і винагороджує його—таємним очікуванням, пильним вистежуванням, блискавично прийнятим рішенням (доки інші не встигли) і млосною насолодою перемоги, коли річ уже в тебе в руках і—бінго!—нова, з етикеткою, із тих, які у звичайному магазині коштують вдесятеро дорожче! Тепер тільки б зміркувати, кому її можна вислати.
Є легенда, що хтось в Україні, на селі, танцював від радощів, одержавши у посилці пальто. Тут у слухачів зволожуються очі, коли вони про таке чують. Кожен мріє, щоб і його посилка так круто змінила чиєсь життя. Щоправда, це було давно, ще як були живі старі, « політичні» українці...
Дзвінок із страхової компанії. Вони розглянули обставини мого останнього зіткнення на парковці і прийшли до висновку, що винна я. Ми обидві сунули задом—одна напроти одної, але та китаянка вже встигла трохи розвернутись, тому в неї пошкодження були зліва на бампері, а в мене—по центру. Пощастило їй! А я ще вчора сподівалась зменшити свою страховку...
Немає відповіді на мої запити. Вкотре перевіряю електронну пошту, щоразу «освіжаючи». Зазирнула у смітник і у спем. Не знаю, чи надаються мої «prerequisites” (як це перекласти українською? або російською? що за нав’язлива звичка—усе подумки перекладати!). «Білу квітку ромену чародійною здавна називають гуцули Карпат»--тягнеться в голові мелодія. «Ти на мене чекай на хрещатій дорозі...»Що таке «хрещата дорога»? «І твій барвіночок хрещатий...» «Печаль мою душу...»--що зробила? Якесь цікаве дієслово, забула.
Мабуть, у мене ADD. Attention Deficit Disorder. Нездатність зосередитись. Доросла форма. Так, тепер уже доросла, а колись була дитяча, але тоді таких діагнозів не ставили. «Не топчіть, не топчіть конвалій!» Або ось іще:
«В місті невеличкім, в тихому Симбірську,
Там, де котить Волга хвилі день і ніч,
Народилась рідна, кожнім серцю близька
Дорога людина—наш Ілліч.
В кожнім ділі Ленін з нами, наш любимий,
З ним крокуєм поруч, в майбуття нове,
Поколінь він сонце, промінь невгасимий,
Ленін в серці кожному живе».
Пам’ятаю, як ми співали це в хорі. Яка свобода—робити те, що роблять усі! Парадокс життя: робиш як усі, думаєш по-своєму. І навпаки—всі живуть по-різному, а думають про одне, наприклад, про роботу. Скільки баталій на тутешніх форумах! Кожен захищає своє право на існування, себто на роботу. Лінощі—найбільший гріх, про який навіть не говорять. Говорять про акредитацію коледжів, про те, які кредити за навчання переводяться, а які—ні, про те, як написати хороше резюме і справити хороше враження під час інтерв’ю. Сакраментальне питання: «Доведіть, чому я повинен взяти на це місце вас, а не іншого?» Амбіційність—найкраща риса. «Скромність» (modesty) не вживається ні в якому контексті. Лайка на таких форумах буває рідко. Здебільшого тон цивілізований. Кожен сам відповідає за своє життя, за свої успіхи й поразки. Фатуму немає. Ти сам винен. Якщо сталося щось особливе, говорять стримано: «Accidents happen…It’s sad”. У нас би кричали від горя.
«И всюду страсти роковые, и от судеб защиты нет...» У цивілізованих людей такого не буває. Хіба що в Голівуді—там цим живуть. Якщо трапляється щось надзвичайне (чи є ще таке?), про що пишуть на перших сторінках газет або починають випуск новин, сусіди завжди вголос дивуються, що він був “ дружній, доброзичливий and so nice” перед тим, як зарубав усю сім’ю. “It’s so sad…”—кажуть вони, а також про те, що раніше в них був такий спокійний, тихий район...
Стало модним читати про те, що французькі жінки не товстіють. Вони багато ходять пішки, п’ють чисту воду, вміють насолоджуватись їжею, а не ковтати її не розжовуючи, і майже всі працюють—не тільки задля грошей, а й заради суспільного статусу. Колись статус визначався благородством крові і манер, потім-- капіталом, тепер—наявністю роботи. «Во глубине сибирских руд храните гордое терпенье...» Цікаво, чи вчать зараз Пушкіна в українських школах? Тут про Пушкіна ніхто й не чув.
Щось я мала зробити сьогодні. Ще звечора запланувала собі кілька важливих телефонних дзвінків, які можуть одразу змінити моє становище на краще. Я навіть уявляла собі, як раптом потрапляю на відповідальну й совісну людину, яка захоче вникнути в мою нестандартну ситуацію (уся бюрократія світу розрахована лише на стандартні ситуації), і це все вирішує. Як кажуть, “it will make all the difference in the world”. Те, що пригадую, здається мені смішним і наївним. Я заздалегідь знаю, що з того нічого не буде, навіть чую їхні відповіді. На телефонах завжди сидять ті, хто мало за що відповідає і не може мислити нестандартно. О, ці нічні облудні мрії! Про що б вони не були, вони завжди обертаються жменькою пороху при світлі днини. Хто це казав «шукаю людину», ходячи з ліхтарем по базару—Діоген?
Не забути б замовити візит до стоматолога! Знайти рахунок за електрику і розібратись, чому в цьому місяці нараховано так багато. Подзвонити в російську телефонну компанію. Вони беруть дешевше за хвилину, але в них завжди «проблеми з комп’ютером»--в сумі за дзвінки він щомісяця нараховує на 8-10 доларів більше, ніж я на калькуляторі. Часом в рахунку з’являються екзотичні сполучення, як, скажімо, з Японією. Оце була би пригода—знайти когось в Японії і порозмовляти з ним! Наприклад, про японські фільми. Вони там усі такі закомплексовані, але мені це подобається. Я люблю церемонність. Після «дзвінка в Японію» я висловила шахраям усе, що про них думаю. Вони неохоче вибачились, але сюрпризи не припинились. Вони знають, що я не можу все завжди перевіряти. Ніхто не може.
Читаю про історію релігії. Як усе було складно—тисячоліття зусиль, роздумів, полеміки! Щось вирішував випадок або чиєсь особисте переконання. Когось спалювали. Полікарп сказав: «Як я можу відректись від свого бога? Він завжди був добрим до мене». І його спалили.
Ось іще цікава стаття—автор стверджує, що Франческо Петрарка започаткував хворобу сучасної людини—самотність, відчуженість від самої себе й від суспільства. Якщо вникнути, цілком імовірно. Петрарка...Що я знаю про нього? Лаура і Петрарка, вона була заміжня й багатодітна, померла від чуми. Його сонети мене б зараз схвилювали більше, ніж колись. Із віком розуміння тих, хто жили перед нами, поглиблюється. ЇЇ золотий локон...Уявляю, як можна було її кохати, знаючи, що вона зникне. І вона зникла...
Я вчора довго розмовляла на вулиці із сусідкою-китаянкою. На нашій вулиці майже усі –китайці, хоча є декілька в’єтнамських, а також індійських сімей. Вона виростила четверо дітей у своєму домі (вони всі вже дорослі і живуть окремо), працює зараз на двох роботах, з яких одна—тимчасова, але їй так пощастило, що її взяли! Вона змогла повернути частину боргів братові й синові. Можливо, вона все ж таки не втратить дім. Вона погано підготовлена до старості, їй не буде на що жити. Вона мені пояснювала якісь фінансові тонкощі, але я нічого в тому не розуміла, тільки посміхалась. Я боялась, що вона мене запитає про мої справи, про мою підготовленість до старості. Вона не запитала, і ми почали говорити про котів. Була перша година ночі, вона щойно поверталась з роботи.
Я десь читала коротенький вірш, написаний дитиною: «У меня болит душа, потому что жизнь—борьба». Хороший вірш.
О банальність щоденного життя, ніким не оспіваного! «Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене глибокі очі ті—ясні, немов криниці дно студене?» Як гарно!Але й в його житті було не менше буденності, ніж у всіх нас. Про неї просто не пишуть, або, якщо пишуть,то як про носія якоїсь ідеї,і тоді це вже не буденність. З другого боку, після тяжкої хвороби будь-яка дрібниця здається людині яскравою і значущою. Нічого не треба—тільки бачити, чути, відчувати. Так буває й при вагітності—святкове умиротворення, навіть читати не хочеться.
Пройшли часи споглядальності. «Стояла я і слухала весну»,--хто тепер може щось подібне сказати про себе? Або про те, як «липа шелестить»? Кажуть, ми живемо в напружений час, час шалених швидкостей, коли усе стрімко міняється. Ніби це стихійне лихо, ніби ми не владні вибирати темп свого життя. Одні біжать, бо бачать перед собою дорогу, інші—бо бояться відстати...Ні перші, ні другі не відають, що попереду. Аміші й меноніти здаються смішними, відсталими від сучасності, але вони свідомо вибрали темп свого життя, ні на кого не звертаючи уваги. Знімаю перед ними уявного капелюха...
Як я почала думати про амішів? В мене на сьогодні були зовсім інші плани. А, так, треба шукати роботу...
Вікторія Торон 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502294
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.05.2014
Говорили про Ісуса Христа. Хтось сказав, що Ісус Христос був анархістом, бунтівником, що підривав підвалини тогочасної суспільності, і тому реакцію офіційного духовенства на нього можна вважати цілком закономірною. Це мені невиразно нагадало щось мною пережите, тяжке, але не додумане до кінця. Питання, яке підсвідомо мучить мене десятки років і ніяк не може бути розв’язане. Я подумала, що для того, щоб підірвати основи суспільного ладу, зовсім необов’язково бути бунтівником, фанатом або честолюбцем, досить просто бути чесною людиною. І в цьому чи не одна з найбільших трагедій життя.
“Бійтеся ваших перших спонукань, оскільки вони безкорисливі!” --казав всесвітньо відомий цинік, і найгірше те, що він правий. Бунти, революції і невинні жертви часто виникають там, де хтось дає вихід своїм першим- найкращим і найблагороднішим- почуттям.
Тоді було гаряче літо, і не лише від сонця, яке палило нащадно, але через звичайну абітурієнтську гарячку, яка вже стала характерною прикметою літньої пори. Ті, в кого не було дітей-абітурієнтів, із співчуттям віддалік спостерігали за пристрастями, які вирували у сім’ях їхніх знайомих, вихлюпувалися зі сторінок газет, пульсували у безкінечних напівтаємних чутках про “блат” і хабарі. Не секрет, і це всі знали, що від вступу або невступу до інституту залежали долі молодих, розумних, начитаних, укоханих дітей, які піддавалися жорсткому пресові подвійних екзаменів -- випускних і вступних. І абітурієнти, і їхні батьки були близькі до нервового зриву.
Я вступала до медичного інституту, одного з найпрестижніших, але не це відіграло роль у моєму рішенні. Шляхом виключення я дійшла до висновку, що найбільше мені би хотілося мати справу з людьми- живими людьми, яким потрібна допомога, -- а не з машинами чи кресленнями. Я би сказала, що керувалась якимось загальногуманістичним підходом. Вчилась я завжди на “відмінно”, школу закінчила з медаллю, і шанси для вступу у мене були непогані. Вдома мені створювали максимально сприятливу атмосферу для навчання -- власне, нічим іншим я не займалась. Я носила окуляри, була досить закомплексованою, і усі мої закоханості назавжди залишались моєю таємницею.
У той час для абітурієнтів, які закінчили школу із золотою медаллю, існувала система “профілюючого” предмету, яким у нашому медінституті була фізика. Це означало, що здавши фізику на “відмінно”, абітурієнт звільнявся від здачі решти іспитів і зараховувся до славних лав медичного студентства. Це було мрією багатьох медалістів. Фізику я не дуже любила, але сумлінно вивчила її в повному обсязі, який тільки вимагався для вступу. Мала навіть репетиторів. Десь у глибині душі я була переконана, що не зможу не здати її на “відмінно”. Тоді я ще не знала насмішкуватого характеру своєї долі, яка любить підносити мені неприємні сюрпризи там, де в жодної іншої людини ніяких труднощів би не виникло.
Екзамен був письмовий. Білет мені попався легкий. Задача була про трансформатори, і я з нею впоралась досить швидко ( задач тоді боялись найбільше; перед входом до інституту у напруженому розпашілому натовпі батьки щільно оточували кожного абітурієнта, який виходив після здачі екзамену, примушували його розповідати, яка була задача, і “брали на олівець”). Одне з теоретичних питань було про лупу і проекційну лампу. Це теж було легко, і я з задоволенням відповіла на нього. Відповіла я докладним описом структури і дії цих пристроїв, ходу променів у них і заломлення. Якось я не відчувала, що моя схильність до літератури підведе мене. Опис мій був бездоганним, без жодної помилки, але на конфліктній комісії, куди я потім ходила, щоб узнати, чому одержала четверку, мені сказали, що замість того, щоб на цілу сторінку описувати, мені досить було всього лише намалювати схему проекційної лампи, хоча б найпримітивнішу. Прикро було те, що я чудово знала цю схему і могла б намалювати її з заплющеними очима. У мене навіть було таке бажання, але я ним знехтувала: чомусь саме словесний опис здався мені важливішим; я тоді подумала, що схему можна просто запам’ятати завдяки зоровій пам’яті, і тільки текст, написаний своїми словами, продемонструє мої справжні знання.
Пізніше, коли я розповідала про цей епізод із свого життя чоловікові, він сердився і казав, що в мене, значить, зовсім не було “фізичного мислення”. Я згідна. Його в мене дійсно не було.
Так, не зробивши жодної помилки, я одержала четвірку з фізики за відсутність “фізичного мислення”. Це означало, що я була приречена здавати решту іспитів. До цього я не зовсім була готова. Твору я не боялась (твори я завжди писала легко й грамотно) і, дійсно, написала його не п’ять. Найбільше я боялась біології. Предмет цей просто невичерпний, і в одній своїй частині -- а саме в ботаніці -- для людини, яка з дитинства жила в місті, був непідсильний. Можна було вивчити величезну кількість теорії, але нічим було замінити конкретні знання вигляду, особливостей росту і способів розмноження рослин, яких ти ніколи не бачила. Їх же є нескінченна кількість видів! В принципі на ботаніці можна було “завалити” будь-якого абітурієнта.
Додому мені було прислано розклад вступних іспитів у вигляді “сітки”, де перетинались номери груп, назви дисциплін і дати. Звичайно ( це тепер я вже знаю, що звичайно), я через свою неуважність переплутала дати екзаменів з біології та хімії. Це означає, що з п’яти днів, які були відведені на підготовку до біології, три дні я вчила хімію. Не знаю, як виявилась моя помилка, але на виправлення її в мене залишилось тільки два дні, з яких перший день я провела у пошуках серед знайомих відповідного підручника, якого так і не знайшла.
Не передати, в якому стані я йшла на іспит. Ботаніки я майже зовсім не знала, зоологію знала посередньо, добре знала генетику і різні “теорії” -- зародження життя на Землі (Опаріна), походження видів та ін.
У білеті моєму стояло першим питанням “Еволюційна теорія Дарвіна”, другим --“Колорадський жук”. Готуючись до відповіді, я мимоволі слухала, як відповідала абітурієнтка, що йшла переді мною. Вона розповідала про суцвіття. Я щиро поспівчувала їй. Проте відповідала вона, як мені здавалось, досить добре. Вона наводила приклади -- назви рослин, деякі з яких я просто не чула. Я була в захопленні. Чомусь у мене склалось враження, що вона вже не перший раз здає цей іспит. На мій подив, дві молоді викладачки не були цілком задоволені. Вони вимагали нових прикладів на кожне суцвіття. Дівчина напружувалась, пригадувала щось нове, потім повторювала вже сказане. Я відчувала, як упав її настрій, як змінився її голос, і у ньому вчулись безнадія і розпач. Нарешті, вона подала залікову книжку і, ледь стримуючи сльози, стрімко пройшла повз мене. Я здогадалась, що їй, мабуть, поставили трійку. Серце у мене стиснулось від жалю.
Настала моя черга. Я була впевнена, що при такому рівні вимог я просто “провалю” свій екзамен. Теорію Дарвіна я розгорнула досить добре -- у ній не було нічого складного. Найбільше я боялась другого питання. Чесно кажучи, про колорадського жука я знала тільки те, що він походить із штату Колорадо, від чого й дістав свою назву. Знала, як він виглядає (збирала колись у бабці на городі), про щось здогадувалась. Загалом про цього жука я могла самостійно розповідати лише пару хвилин, а далі мої знання вичерпувались. На щастя, коли я закінчила, одна з викладачок, яка мене екзаменувала, не дуже наполягала на продовженні. Вона задала пару додаткових питань, доброзичливо вислухавши мої відповіді.
Я не дивилась, що мені ставили у заліковій книжці. Четвірки було би цілком достатньо (як згодом виявилось, навіть якби я одержала трійку, то за кількістю балів після здачі хімії все одно була б зарахована).
Я вийшла у коридор. Нерви бриніли від пережитого напруження. Якось мляво і байдуже -- просто тому, що треба -- відкрила залікову книжку. Там стояло “відмінно”. Першим моїм імпульсом було повернутись назад і якось пояснити, що я зовсім не заслужила на таку оцінку, що я, наприклад, не знаю ботаніки і погано знаю зоологію, що мені просто пощастило із білетом і їхнім доброзичливим до мене ставленням, що якщо хтось і заслужив на вищу оцінку -- то це та дівчина, яка щойно вибігла у сльозах. Мені хотілось попросити їх зменшити мені оцінку, а натомість підвищити їй. Це мені здавалось цілком справедливим і можливим (!), пропозиція моя--логічною і по-людськи зрозумілою, але...
Екзамен продовжувався. Я бачила, як до кімнати заходили нові абітурієнти; хтось готувався за столами, хтось у коридорі востаннє зазирав у підручник, набираючись сміливості переступити поріг. Я не могла порушувати цього перебігу подій, не сміла заважати такій кількості людей.
Повільно спустилась сходами. Коли вийшла з інституту, батьківський натовп розступився переді мною, ні про що мене не питаючи -- із таким пригніченим виглядом я йшла. На душі було важко і якось нудотно. Я напружено шукала виходу. Нарешті, найбільш розумним мені здалось піти до декана і поговорити із ним. Деканом тоді був досить привітний невисокий чоловік, який мені сподобався на співбесіді. Декан не був безпосередньо зайнятий прийомом іспитів; в його обов’язки, мабуть, входило стежити за їхнім перебігом. Я ні в якому разі не хотіла підвести “своїх” викладачок. Усе, що я хотіла –- це запропонувати йому чесну угоду про зменшення моєї оцінки на користь дівчини, яка відповідала переді мною. Чому це може бути неможливим? Чому? Я не знаходила відповіді на це запитання, і тому мені здавалось, що я права. Я була настроєна настільки рішуче й безповоротно, що до цих пір не знаю, що, власне, мене зупинило.
Здається, саме тоді я згадала про маму. Адже увесь цей час, доки я здавала, доки сторопіло стояла у коридорі, а потім повільно спускалась сходами, доки зараз розмірковувала над своїм походом до декана, мама моя із страхом і надією, із завмиранням серця чекала мого дзвінка. Я подумала, що требі спочатку сповістити її. Дзвонити не хотілось, і я поїхала додому трамваєм. Добре пам’ятаю, що їхала я із твердим наміром розповісти мамі про те, що сталось, а потім одразу повернути назад, навіть не обідаючи, і здійснити те, що веліла мені моя совість. Без цього я не могла продовжувати жити. Тільки знання того, що мені належить зробити і що я обов’язково зроблю, давало мені сили якось рухатись. Після годинного напруження і закам’янілості щось у мені прорвалось, і їдучи в трамваї, я плакала. Це приносило деяку полегкість.
“Ну що?” -- запитала мене мама, і стільки страху перед моєю відповіддю було в її очах! «Та п’ять», -- сказала я неохоче, збираючись продовжувати далі і розповісти їй про основне. Але продовжити я не змогла. Мама так радісно зітхнула, так палко подякувала Богові і, нарешті, вона так міцно й розчулено обійняла мене, що я відчула себе не вправі зіпсувати її щастя. Тільки коли вона покликала мене їсти, я сказала, що не можу, тому що мушу йти до декана. Збиваючись, я переказала, як могла, усе мною пережите і розповіла про свій намір. Усе було якось не так, як я сподівалась. Мама не перейнялась серйозністю мого настрою. Вона, здавалось, усе ще перебувала у стані ейфорії. Розповіла, між іншим, що цього дня, коли вона оглядала хвору (а увесь час думала про мене), у якусь мить вона ніби “відключилась” і мало не знепритомніла. Це, мабуть, було саме тоді, коли я відповідала. На моє наполегливе бурмотіння стосовно декана і заміни моєї оцінки на нижчу заради підвищення оцінки якійсь незнайомій дівчині, яка розповідала про суцвіття, вона, здається, сказала, щоб я не говорила дурниць. Уся моя затія поставала переді мною як щось неможливе і навіть небезпечне. Коли мама впевнилась, що я говорю серйозно, у ній з’явився якийсь острах. Вона ходила за мною по квартирі і щось намагалась пояснити. З усього я зрозуміла те, що мій вчинок не тільки нічого не виправить, а підставить під удар невинних людей і наробить ганьби усій нашій родині.
Так і не здійснилась тоді моя поїздка до декана. Не те, щоб я одразу відмовилась від свого задуму, але я хотіла бути впевненою, що чиню правильно.
Чому мама -- мій найкращий друг і порадник і найблагородніша людина, яку я знала, -- не схвалила і навіть якось злякалась мого наміру? У цьому була для мене загадка, важка, заплутана загадка, якої я тоді не могла розв’язати. Це давало мені якийсь сумнів, невпевненість у своїй правоті і, зрештою, я не могла діяти. Здійснення мого задуму ніби трохи відсунулось -- зовсім трохи, до остаточного розуміння ситуації.
Пройшло багато років, але я так і не можу сказати, що зрозуміла. Або ж...або ж розуміння моє таке гірке, що про нього важко навіть говорити (чи не тому ми з віком поринаємо в мовчання?). Я ясно бачу тепер, до яких практичних наслідків призвів би тоді мій вчинок. Якщо б декану не вдалося вгамувати мене- через особисті вмовляння, батьків або ще якось ( як--мені навіть страшно подумати), якби йому довелося “дати хід” усій справі, то, мабуть, викладачки були би відлучені від подальшого прийому іспитів, була би призначена комісія “для розбору”, уся група студентів, яка екзаменувалась цього дня (а, може, й у попередні), була би пропущена через екзаменаційну “ м’ясорубку” знову (не думаю, що вони би були мені за це вдячні), усе це не могло би не просочитися у пресу, через яку би дістало широкий розголос на цілу країну завдяки загальній істерії, яка панувала навколо вступних іспитів у межах Союзу. Не кажу вже про власну долю і долю своїх близьких (кожен має випити за життя свою чашу, наша ж чаша гіркоти була би випита уся одразу, до дна), але й головна моя мета-- допомогти “своїй” дівчині -- залишилась би утопією. Чомусь я впевнена, що в разі повторної перевірки її знань нові екзаменатори наполягли б на попередній оцінці.
Здається, в кишенях убивці Кенеді, а потім убивці Леннона було знайдено книги Селінджера. Обидві з них -- це сповіді вразливої молодої душі, чутливої до фальші цього світу і просто до його недосконалості, а також опис “химерної” з точки зору дорослих поведінки підлітка. Усі його спроби виправити недосконалість життя ні до чого доброго не призводять, навіть навпаки, але, як видно із вчинків його послідовників, їх це не зупиняє.
Здається, усі спроби поліпшити цей світ, у якому все взаємозв’язане і немає місця нічому зайвому (“зайвими” виявляються найкращі прояви людської натури), приречені на провал. Ні, зовсім не потрібно бути бунтівником або революціонером, щоб перевернути догори ногами усталений порядок речей. Для цього треба мати трохи чесності при повному нерозумінні того, як працюють механізми суспільного життя. Недосконалі механізми недосконалого життя.
Я так і не запам’ятала обличчя дівчини, заради якої хотіла поступитись своєю оцінкою. Можливо, вона усе ж поступила до інституту, можливо, ні. Я була сумлінним лікарем і ніколи не нехтувала своїми обов’язками. Багато хворих любило мене.
Через кілька днів після екзамену з біології мама із здивуванням розповіла мені, як, ідучи сходами лікарні, випадково зустріла колишню студентку, яка, бувало, чергувала під час маминих змін і мама вчила її на практиці. Мама не була викладачкою, вона працювала простим лікарем, але їй часом доводилося щось показувати студентам. Вона проходила повз бувшу свою ученицю, не пізнавши її, коли та звернулась до неї: “Ви не пам’ятаєте мене? А я вам така вдячна за науку! До речі, нещодавно я приймала вступний іспит у вашої дочки, це ж ваша дочка, чи не так? У вас таке рідкісне прізвище! Вона розумна дівчинка і так добре відповідала!”
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501482
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2014
Ти знаєш, кохане, що цього не буде—
ми так вже про це говорили багато!
Не треба весь час відкривати сторінку,
не треба у скриньку щомить заглядати!
Не треба вночі прокидатись—«а раптом?»,
боятись покинути дім на годину,
раз-по-раз нав’язливо тиснути кнопку,
бо так вже чекаєш чогось—до загину!
Спинися, ти ж знаєш умови контракту--
і все-таки Всесвіт хнюпливо морочиш...
Ти вгадуєш правильно--цього не буде,
і саме тому, що ти так цього хочеш!
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501096
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2014
В останні хвилини їм зла не бажай.
Їх крики брутальні, і звужені очі,
і пафос фальшивий відійдуть за край
твоєї свідомості в час передночі.
Хай все, що збагнув ти і все, що любив,
з тобою уклінно прийде попрощатись,
дитинство з далеких примчить островів
і стане як стій біля тебе на чати.
І вся недоспівана юність твоя
хай білим цвітінням незнаного саду
в чуттях твоїх вибухне—й гляне земля,
як ти до небесного ступиш параду.
Під вражий брудний розперезаний сміх,
розп’ятий-- на фарса і зла перехресті,--
в останню хвилину не думай про них—
не дай їм такої сподобитись честі!
Вікторія Торон травень 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500913
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.05.2014
“ Гиля -гиля, білі гуси, не хлюпочіть води…” --співаю я часом на ніч дітям, коли вже переспіваю усі колискові, а вони просять іще, і кожного разу пісня ця вражає мене подібністю до моєї долі, а саме до моїх стосунків із моїм любим покійним другом. Мені не віриться, що у фольклорі пісенному, де здебільшого йдеться про ситуації стандартні, часом стандартні до нудоти, раптом зустрічається пісня про стосунки дивні, недосконалі, про обман почуттів.
Дівчина виходить заміж, козак у розпачі хоче топитися, бо засватали її за іншого, вона просить його --“не топися, козаченьку,не топися, молодий”, --але не тому, що вони не пара, бо вона багата, а він бідний, а тому що --зовсім несподівано --“кажуть люди, й сама знаю, що мене ти не любив”. Серед усієї сентиментальщини --слово холодної, як ніж, тверезої правди, якою б прикрою вона не була.
Роки нашого знайомства із К. переплели в собі ввічливу зацікавлениість і холоднуватість, помірну симпатію і байдужість; нарешті, після закінчення інституту, коли я вступила у замкнене коло жіночої самотності із жалюгідною залежністю від “прийшов-не прийшов” , “дзвонив-не дзвонив”, із вихідними, проплаканими наскрізь, із абсурдним станом речей, коло його візити і мучили мене, і все одно я затято, до розпачу чекала їх, бо це єдине, що в мене було, --ці стосунки були принизливими і болючими для нас обох. Я часто просила його піти зі мною в кіно або театр, і він зрідка, неохоче поступався, тоді я купляла квитки (він мені пізніше віддавав за себе) , і у мене було свято; він, у своїх 23 роки, інтуїтивно шукав якогось початкового досвіду зближення із жінкою,тому раз або два на місяць він таки приїжджав до мене, щоб посидівши пару годин і поговоривши ні про що, повернутись додому. Він обіцяв дзвонити, обіцяв неодмінно через тиждень бути знову, а потім не дзвонив і не приходив, а коли приходив ( я вже й не чекала), то казав, що заснув після бані на лавці і пропустив електричку.
Він не був міцним хлопцем. Загалом правильної статури і високий, він завжди ходив трохи похилившись уперед, ніби не міг виструнчитись, зате в нього були ясні сірі гарні оч -і- очі порядної людини, якій призначено свій шлях страждань. Але він таки не був міцним. Навіть дивно, що потім, через кілька років, він збудував будинок для своєї сім’ -ї- дружини й дітей, --і коли він будував його, душа його співала. Він сам писав мені у листах, як пишається цим будинком, як доглядає за квітами навколо нього. Тоді ж, коли ми із ним зустрічалися --навмисне або за обставинами, тому що вчилися в одній інститутській групі, -- душа його мовчала.
Якось під час практики в одному невеликому місті із надлишком здорового жіночого населення, де самі незугарні хлопці ставали героями жорстоких романсів, ми із ним домовились після закінчення робочого дня ( а для нас, студентів, це вже було годині о другій) піти в кіно. Було літо. Хлопці й дівчата нашої групи якось нечутно розчинились у сонячно-тінистому полудні --кожен мав якісь свої справи, -- і мені було так приємно знати, що я теж кудись із кимось “піду”, а не сидітиму у спекотній кімнаті гуртожитку, у мертвій тиші, чекаючи повернення збуджених розпашілих своїх подруг, боячись їхніх недомовок, жалісних прихованих поглядів у мій бік і багатозначного ззирання між собою. Я знала, що сьогодні прийду пізніше від них і буду робити вигляд, що й у мене є моя маленька таємниця. Тільки робитиму вигляд, тому що я вже тоді знала, що ніякої таємниці у мене із К. не буде.
Я переодягнулась, зачесалась. Пам’ятаю колір сукні, яку я одягнула: біла, із блакитними квітами і рукавами-ліхтариками. Я любила її і жаліла одягати щодня. Із хвилюванням я прислухалась до кроків у порожньому коридорі --чи не йде? Це було моє перше побачення із хлопцем. Правда, ми з ним бачились щодня на лекціях, але це було інше. Так я сиділа годину, і дві, і три. У душі були гіркота і здивування. І потім, коли таке траплялось у моєму житті, я також відчувала тільки гіркоту і здивування.
Повернулись із своїх прогулянок дівчата. Я сиділа нарядна і спустошена. Цього разу я не чула, про що вони говорили, і не бачила їхніх поглядів. У мене таки з’явилась своя таємниця. Моєю таємницею було те, що не збулось, і я вперше із пронизливою гіркотою і якоюсь конечною втіхою зрозуміла, що на самому дні відчаю є щось, на чому можна стояти, якась ледве вловима ногою опора, на якій можна затриматись і зберегти гідність.
Потім, впродовж подальшого мого життя виявиться, що ця опора --найбільше, що буде мені дано, і мені часто доведеться її шукати, намагаючись зберегти вираз спокою і гідності на обличчі, аж доки не стане все одно. У цьому є щось від професійного мистецтва водолазів, і це стане моєю жіночою таємницею на довгі роки.
К. зайшов до нас аж увечері. Він був зніяковілим і почувався винним. Виявляється, удень він приліг на хвилинку перепочити і заснув на декілька годин. Я не могла на нього ображатись. Ображатись не було за що. Навіть тоді, після закінчення інституту, коли він приходив до мене і ми розмовляли про щось буденне і незначне, і я все чогось чекала (ніжних дотиків? слів, сказаних пошепки?), але нічого цього не було, і я одного разу не витримала, почала надривно плакати і щось йому виговорювати, щоб краще йому взагалі не приїжджати і мене не мучити, а потім втекла у ванну і далі плакала там від сорому за себе, за свою нестриманість, --навіть тоді у мене не було ніякої образи на нього. Був розпач і була скарга перед ним на свою самотність. Тоді він мовчки пішов, і його не було зо два місяці.
Потім він приїхав знову, і тоді були перші --солодкі, солодших я не знаю --поцілунки в моєму житті і перші гарячі обійми. Більше, звичайно, не було нічого і ми не сміли думати про більше, але те, що ми мали, було невичерпним. Він невпевнено будував плани одруження, сумісного життя, але я з пронизливою ясністю знала, що цього не буде. Я ніколи не казала йому про це, і він так і не узнав, що не винен переді мною ні в чому.
Він несподівано зник ( здається, їхня сім’я переїжджала тоді на нову квартиру), і це вже виявилось на роки. Можливо, за цей час він і шукав мене, але моя адреса також змінилась.
Ми зустрілись на десятилітньому ювілеї закінчення інституту. Зустріч організував він і запрошення розсилав також він. На цей раз я вже сьомий рік була заміжня, він шостий рік був жонатий і мав двоє дітей. Свою дочку він назвав моїм іменем.
Життя моє було невеселим. І раптом це запрошення… Для мене це було більше, ніж просто запрошення. Це був шанс короткочасного порятунку, той рідкісний момент, коли зачаєна скорбота раптом стихійно проривається у формі настільки незвичайній, що сама людина довго опісля не може повірити у те, що з нею відбулося. Єдиний раз у своєму житті я захотіла того, чого раніше панічно соромилась --привертати до себе увагу, стати неперевершено --привабливою. Я знала, що це --з відчаю, що це --на один день, що це --ніби ліки. Але вони усі на мене дивились і думали, що я тепер така завжди. Наші дівчата --тепер уже жінки й матері --неохоче віддали мені поле чоловічої уваги; я бачила захват в очах, про який навіть і не мріяла, і, сміючись, відчувала в душі легку відразу від того, що усе так, виявляється, просто. Так надто-надто просто. І він теж був у захопленні і не відходив від мене. Тепер я точно бачила, що ось воно, з’явилось --те, чого раніше не було, чого я марно намагалась колись досягти.
За кілька місяців він написав мені листа. Він писав про своє кохання і проклинав свою колишню нерішучість. Він навіть не остерігався того, що лист може потрапити не в ті руки. Це був крик душі, закоханої і невтішної. Лист, від якого підгинаються коліна.
Я читала цей лист --єдиний у моєму житті лист із освідченням в коханні -- і розуміла, що він адресований не мені. Його адресовано тій яскравій жінці, яка колись, у холодному розпачі свого життя, випромінила те, що французи називають обіцянкою щастя. Ця жінка існувала тільки день, більше її не було, і, попри всю зворушеність, я почувалась ніяково.
Усе ж я свято бережу той лист, хоча й не зважуюсь більше його відкривати. Я знаю, що це найвища оцінка, яку я одержала у своєму житті, але оцінка не мені. Разом із тим я вірю у щирість і правдивість кожного слова у ньому. Вони, ці слова -- ніби пам’ятник, який міг друг назавжди поставив собі у моїй душі.
Уже майже рік, як К. помер. Він іще спробував організувати іншу зустріч -- на 15-річчя закінчення інституту, але часи змінились, ностальгічна потреба в старих друзях перестала цінуватись, і на зустріч майже ніхто не прийшов. Ми з К. тоді бачились коротко і востаннє. У мене залишився малюнок на маленькому аркуші з блокноту із докладними поясненнями, як знайти його будинок. Невдовзі по тому його не стало. Перед смертю він ще встиг написати мені великого листа, але моєї відповіді вже не діждався. Він був чудовим лікарем, ховало його ціле місто.
“Гиля-гиля, білі гуси…” Пісня пророча, пісня про нас. Я часто думаю про свого друга, але ніколи не згадую гарячих слів, адресованих не мені.
“Не топися, козаченьку,
Не топися, молодий,
Кажуть люди, й сама знаю,
Що мене ти не любив,”-
співаю я, і в душі моїй --тільки сум. Це не його провина і не моя провина. Зате пісня ця - про нас, і яка ж гарна пісня! Ще гарніша від того, що усе в ній --правда.
Вікторія Торон 1997
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500890
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.05.2014
Давно я вже не бачила своїх дівчат. Кажу “своїх”, тому що навчилась сприймати їх як подруг, майже по-сімейному. Пройшли ті часи, коли я виписувала англійські назви деталей одягу на карточки для запам'ятовування, а от знайомство з дівчатами, яке зав'язалось у перші місяці, коли я ще розгортала кожну одержану мною рекламну листівку і вдячно поглинала усю інформацію, яку мені люб'язно надавали незнайомі друзі,- знайомство це залишилось у моєму серці до цих пір. Особливо мені подобається одна- блондинка із прямим волоссям середньої довжини. Часто вона буває в парі із худорлявою брюнеткою, і вони або приязно посміхаються одна одній, або нестримно сміються, мабуть, після вдалого жарту. Я сподіваюсь, що вони дружать і ніколи одна з одною не сваряться.
Моделі одягу із громіздкими зображеннями Покахонтас або Мікі- Маусів на грудях мене цікавлять мало, але ці доброзичливі усмішки, невимушені пози, солодка примруженість від пухнастого дотику халатів або піжам- усе це заворожує, так що хочеться ближче познайомитись із людьми, яким завжди так хороше. Часом я розбираюсь, хто кому ким доводиться. Наприклад, якщо біля гарненької дівчинки написано, що це дочка Лорен, я знаходжу на наступних сторінках Лорен і радію за неї, що вона так ефектно й молодо виглядає. Зовсім невтомлено.
Своїй дочці я так і не змогла дочитати казку про олов'яного солдатика. Дочка довго допитувалась, чим усе скінчилось, але я все зволікала з відповіддю, доки вона не забула. Якось мені потрапила до рук книга казок Андерсена американського видання із яскравими, зі смаком зробленими ілюстраціями. Наперед сумуючи, відкрила я її на останній сторінці казки про олов'яного солдатика. Там, де за традицією завжди малювали жменьку попелу і маленьке серце, на цей раз стримів сам олов'яний солдатик і обіймав рукою свою вірну балерину. “Андерсен” радісно закінчував свою казку тим, що нерозумний хлопчик, який жбурнув їх у вогонь, сам вжахнувся свого вчинку і вихопив їх назад: солдатик і балерина вже стояли на одній олов'яній підставці, яка, розплавившись, прийняла форму серця.
У світі чудес неможливого немає. Часом я думаю, що мої дівчата з рекламної газети могли бути на весіллі олов'яногосолдатика і балерини; а звідти усі разом вони вирушили на весілля лицаря Феба і циганки Смарагди у середньовічному Парижі...
Вікторія Торон 1997
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500692
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.05.2014
Неділя. У двері постукали. Я одразу відчинила (ніяк не привчусь користуватись “очком”). Переді мною стояв незнайомий молодий чоловік. Він одразу поцікавився, як я почуваюсь сьогодні. “Добре”,-відповіла я, схвильована його увагою. Він дуже зрадів. Після цього він швидко заговорив, показуючи мені якусь пляшечку, потім почав бруднити собі джинси на колінах ручкою, бризкати із пляшечки і відтирати пляму. Я все зрозуміла. На душі стало тоскно. Я була приречена. Я не могла зачинити двері перед людиною, яка безперервно щось мені говорила й показувала, а перед цим ще й поцікавилась моїми справами.
“Скільки?”- запитала я мляво.
“П’ятнадцять”,- відповів він, трохи подумавши.
Радість ожила в моєму серці: я й близько не могла дозволити собі такої суми, про що й сказала йому, не зволікаючи. Мені навіть стало його трошки шкода- так старався, а нічого не вийшло.
Він посмутнів, але не відступився.
“А скільки ви можете дати?”
“Ну, доларів п’ять- шість”,- сказала я, впевнена, що контраст між його і моєю сумою настільки вражаючий, що в нього одразу відпаде охота торгуватись.
“Ну, давайте шість”,- сказав він, незадоволено зітхнувши.
Так я здобула “універсальний клінерс”, який нічим не кращий від того, що я маю, але дорожчий.
На прощання він серйозно попередив мене не викидати пляшечку, тому що через рік він знову прийде до мене, і тоді, пред’явивши її, я зможу одержати знижку. Я напружила чоло, зробила вдумливий вигляд і з повною відповідальністю пообіцяла йому потурбуватись про те, щоб наша зустріч через рік відбулась у тому ж складі-- його, мене і пляшечки. Як радісно нам буде, коли вдасться здійснити наш план! Пройшло тільки три дні, а я вже відчуваю, яка це нелегка річ-- чекання, особливо, коли дасиш обіцянку. Але я діждусь. Обіцяла ж...
Вікторія Торон 1997
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500689
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.05.2014
Я йшла через кладовище і вражалась кількості молодих облич на пам’ятниках, близьких дат народження і смерті, багатству й доглянутості могил, за якими—надірвані серця матерів, які хотять працею своєю, квітами, вінками хоч якось іще продовжити пам’ять про трагічних своїх дітей, затримати в пальцях їхні прозорі, холодні, ледь відчутні в далекій невідомості пальці...
Я не думала про тебе так довго, моя зникла навіки напівподруга-напіврідня-братова. Я пам’ятаю золоте волосся, тихий обережний голос, витонченість манер і рухів.”The shadow of your smile when you are gone…” Це про тебе. І молода Катрін Деньов у «Шербурзьких парасольках»--також.
Ми небагато спілкувались, доки ти була жива, тепер я розмовляю з тобою частіше.Мені часом здається, що ти—за скляною перепоною, і ми притискаємо руки до скла з двох сторін, намагаючись доторкнутись, як це роблять в’язні і їхні рідні у кімнаті побачень, і дивимось у вічі одна одній, ніби питаючи: «Що ж це таке? Як це могло статись?»
Кажуть, життя йде вперед, але що, як насправді воно нікуди не йде, лише кружляє навколо осі пам’яті, механічно прокладаючи орбіти свої через час і малозначні події?
Коли все сказано, передумано, переплакано, що лишається?--“The shadow of your smile…” І щось незагоєне в душі, що більше не болить, але світить пусткою. Там колись жила людина, якої вже немає, лише порожнина після неї зберігає форму, звуки, запах...Ввесь світ повниться такими порожнинами, які множаться і не зникають, бо вони належали людям, що незамінні, як боги, -- вони колись виринули з рук Всевишнього і розчинилися в них знову...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500463
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.05.2014
Він уже сивий, але усе ще міцний і гарний, із карими очима і дружньою усмішкою. Він тепер часто сидить у шкіряному кріслі, працюючи над своїми рукописами, перечитуючи, шліфуючи речення, підбираючи слова. Часом він дивиться у вікно на небо і зелені луки і думає про життя. Життя вдалося. Він пройшов довгий шлях, були небезпеки, напружений пошук рішень, робота, заслуги, визнані усіма—друзями й ворогами, були книги, поезія, музика, застілля, свята, ювілеї...Була церква, співи, власні мемуари, в яких він віддавав уклін землякам і друзям ранніх літ.
Кілька знайомих жінок дивують його своїми листами, дзвінками, присланими книгами. Вони ніби чогось чекають від нього. Вже багато років він не має секретів від своєї вірної, багатостраждальної дружини, не думає ні про що грішне, тому що про таке не думають, стоячи на порозі Великого Невідомого, але листуючись зі своїми кореспондентками, які живуть—хто в інших містах, хто взагалі за океаном,--він відчуває якусь невиразність, відсутність ясності у стосунках. Вони захоплюються його успіхами, визнають його заслуги, поздоровляють його з датами—і чекають...
Зі стіни дивиться відомий поет, тонкий лірик, шанувальник жіночої краси. За склом у шафах стоять колись так довго очікувані, так ніжно плекані в руках книги, повні «слів зворушеного серця», «зів’ялого листя» чужого кохання. Десь лежать, забуті, платівки із неповторними піснями 60-х—піснями його молодості, романтичного бродіння, яке перехлюпувало через край і виливалось у раптову закоханість, поїздки й зустрічі із кимось у столиці, плани (як виявилось, нереальні), у сімейні конфлікти...
«У тебе смуток-- в мене ревний жаль,
У тебе вечір--в мене ніч і даль.» (*)
Де вони тепер? Як склалися їхні долі— карооких, синьооких, чорнобрових, з тонкими станами, м’якими обрисами плечей, завжди трохи зажурених, інтригуючих своєю загадковою жіночою печаллю?
Вони були різні за віком: від молодої дівчини, якій він, єдиний, пророчив любов і успіх у глухі безвихідні роки її життя,-- до старої чужої жінки, яку він раптом назвав «мамою» і яка враз ожила й помолоділа від шанобливого дотику його вуст до її руки. Вони ніколи не бачили одна одної і не могли поділитися тим, як багато він значив у їхньому житті, цей чоловік, колись молодий і жвавий, пізніше—статечний, сивий, але завжди розуміючий, тактовний, із голосом, що заколисує тебе, мов квітку в долонях, із оксамитовими очима, які бачать усі твої жіночі образи, невидимі сльози самотності...
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?» (**)
У їхній уяві він думав словами поета, відчував серцем поета і сам був втіленням поезії, яка вічно струменить підземною рікою там, де сходяться статі, де вони дивляться взаємно у вічі, чекаючи чуда. Не відаючи одна про одну, вони були об’єднані колом його уваги, немов богині—кожна у своєму храмі,--в яких один служитель, один жрець, один лицар.
Ці три останніх—із різних міст і з-за океану—теж у цьому колі. Він—їхній лицар, що втратив пам’ять і згубив дорогу. В глибині душі вони вірять, що колись він опам’ятається і повернеться до свого призначення—служити жертовному вогню у храмі вічної жіночності.
Він перечитує свої мемуари, сидячи в кріслі, або дивиться у вікно на зелені луки, думаючи про життя. Вони чекають. Проходять місяці й роки, листи перетинають кордони й незбагненно зникають у поштових відділеннях, гуркотять, мов на дитячій залізниці, іграшкові поїзди ювілеїв,--вони чекають. Вони вірять, що прийде час—і він зрозуміє, що все інше-- зайве, що серце його було створене тільки для того, щоб служити їм—бідне загублене серце лицаря, яке прагне повернутись на батьківщину—в країну Музи—Загадки—Жінки. Країну його покликання.
Вікторія Торон
* А. Малишко «Цвітуть осінні тихі небеса»
** Т.Г.Шевченко «Якби зустрілися ми знову»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500461
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.05.2014
Він був великий і вайлуватий. Він ходив широкими кроками, запхавши руки в кишені і наспівуючи. Серед загального напруження він один здавався безтурботним і невимушеним, навіть якимось «домашнім», і це привертало до нього серця. Людина без задніх думок. Часом він через неуважність переплутував робочі халати, брав чужі ручки, інструменти (свої також лишав де прийдеться), потім, на вимогу, повертав так, ніби нічого не сталося, не вибачаючись. Багатьом жінкам це подобалось як вияв широкої натури-- жінки ж бо не терплять у чоловіках дріб’язковості. Найдивовижнішим у ньому було те, що він говорив.Час від часу він несподівано виголошував те, про що усі потай думали, вголос розмірковував над тим, що тривожило й інших. Це раптово й природньо давало вихід загальному напруженню й розв’язувало язики.
Коли ж він залишався з тобою наодинці, він ставав твоїм другим «я». Ніби між іншим, знехотя, він ненароком торкався твоїх проблем, задумливо співчував і невдовзі вже говорив твоєю мовою, звинувачуючи когось у твоїх невдачах і передаючи твої думки так, як ти сам не міг би цього зробити. Він розкривав серця і викликав їх на відвертість. Цьому неможливо було опиратись.
І ось наставала мить, коли він нападав. Здавалось, нічого не віщувало бурі. Зовні він був таким, як завжди, хіба що трохи дратівливим. Потім, з якогось дріб’язкового приводу, він чомусь починав говорити вередливим тоном і несподівано вражав людину у найчутливіше місце. Здебільшого він торкався речей особистих або тих, які не є у нашій владі, але викривав він їх безжалісно, влучно, брутально. Голос у нього зривався на базарно-верескливий, очі ставали вирячкуватими, але він не соромився цього.Навпаки, він насолоджувався—виразом чужої розгубленості, болю, страху, неповторними хвилинами цілковитої влади. Справді, що у світі може зрівнятись із цією насолодою? Насолодою для гурманів, а він, виявляється,був гурманом...
Дурні, вони думали, що з ним можна боротися. Ошелешені, очманілі від несподіванки, вони починали незграбно захищатись, соромлячись своєї недоладності; та це було все одно, що зупинити поїзд на повному ходу руками. Точніше, парою рук, тому що він ніколи не нападав за раз більше, ніж на одного. Інші притишено обминали жертву. Боялись чи усе ще перебували під його незрозумілим гіпнозом? Це все одно не мало значення. Головним було те, що коли він знав усе про всіх, запобігти йому було неможливо.
Часом він діяв інакше. Він прослизав у кабінет начальства із високими дверима і бронзовою ручкою. Вийшовши звідти, він був з усіма особливо доброзичливим і товариським.
Після нього залишались трупи...
Вікторія Торон
*BPD — Borderline Personality Disorder (межовий розлад особистості)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500302
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.05.2014
Коли я познайомилась із нею, вона вже років з десять була одружена, але говорила про свого чоловіка затамовуючи подих, як Тетяна Дороніна—про театр. Основні рішення—як-от, про зміну країни проживання—приймав він, і вона «вростала» у ці рішення, часом повільно й поступово, «настроюючись» на них, як людина, що ретельно настроює свій радіоприймач на потрібну їй хвилю. Говорила вона зі мною притишено, із якоюсь обережною делікатністю, і мені це в ній подобалось. Це приємно виділяло її у світі, де впевненість у собі стимулюється, симулюється і нав’язується як необхідність. Вона мала достатньо психологічної гнучкості, щоб не почуватися приниженою, коли зовнішні обставини її життя визначалися не нею. В неї був син, який дістався їй дорогою ціною, і вона мріяла присвятити своє життя сім’ї.
Часто, коли ми ходили з дітьми до парку (чоловік її тоді вчився на курсах, багато займався вдома, і щоб створити йому необхідні умови у крихітній квартирці, яку вони тоді знімали, їй доводилося брати малого сина і годинами з ним гуляти), вона розповідала мені про свої сімейні проблеми, говорила трохи стривожено, але стримано, ніби роздумуючи й розглядаючи їх з усіх можливих точок зору, і я, хоча й намагалась напочатку їй щось радити, далі вже знала, що це зайве, що через недовгий час, після задумливого діалогу із собою, вона прийде до наперед відомого висновку—зрозуміє правоту свого чоловіка і погодиться із нею. Так бувало завжди, і я з цікавістю спостерігала за процесом майже алхімічної реакції відновлення сімейної єдності із каламутної суміші сумнівів, розгубленості й тривоги. Їхня сім’я не була досконалою, як і переважна більшість сімей, і як така, вимагала постійної творчості.
Коли її чоловік сказав, що їм потрібно купити будинок (тоді він уже працював), хоча б невеликий, просто щоб гроші, які вони сплачують за оренду житла, не пропадали, а йшли як виплата за свою власність,--вона не на жарт злякалась. Не спала ночей, усе думала. Страшно було брати величезну позику у банку, за яку потім розплачуватись десятиліттями, із процентами. А що, як чоловік втратить роботу або захворіє, що тоді?
Позику їм дали не одразу. Сказали, що в сім’ї повинні працювати двоє. Чоловік наполягав, щоб вона йшла працювати— ким-небудь. Вона вже збиралась влаштуватись прибиральницею у винний магазин, доки була можливість, аж тут банк несподівано піщов їм назустріч, позику вони одержали і будиночок купили—із перспективою 30-річної виплати.
Мені було шкода із нею розлучатись. Вони переїжджали у далекий район міста, і я знала, що ми тепер бачитись будемо нечасто.
Там, вдалині, далеко від моїх очей, із нею відбулась несподівана метаморфоза. Вона одержала права і почала водити машину. Виявилось, що економічна освіта її (колись на батьківщині вона працювала бухгалтером) дуже потрібна—треба лише закінчити деякі курси. Вона закінчувала одні курси і, все ще не впевнена в собі, починала інші, доки чоловік її не поклав цьому край, звелівши шукати роботу.
З першої роботи її невдовзі скоротили, і тоді вона знайшла другу. Ця друга виявилась напрочуд вдалою—за спеціальністю, у невеликому дружному колективі, куди вона легко вписалась, із прихильним начальством і «ланчами», які всі вони часом проводили у кафе. Втім, як і на усілякій роботі, за яку тобі пристойно платять, обов’язків було багато. Після 8 годин сидіння за комп’ютером вона приїжджала додому знесилена, по дорозі забираючи з роботи чоловіка. Син уже був удома--сам приходив зі школи. Часу було обмаль—тільки на те, щоб щось перекусити і доповзти до ліжка.
Тепер вона вже не могла довго слухати повчання або критичні міркування свого чоловіка, перейматись його настроєм або дошукуватись його правоти там, де не бачила її відразу. Незалежна і хронічно втомлена, вона навчилась не погоджуватись і часом бути нетерпимою. Чоловік її відчув цю зміну і тепер ходив холоднуватий, відчужений, плекаючи якусь не зрозумілу їй образу. Знайти пояснення цьому вона дійсно не могла, тому що в принципі не стала ставитись до нього гірше. Як і раніше, вона була відданою дружиною, хіба що тільки перестала, як колись, постійно «настроюватись» на його стан або точку зору. Вона не розуміла тепер, чому цим повинна займатись тільки вона. Те, що раніше здавалось їй цілком природним, тепер сприймалось як незрозуміле приниження і непідсильний тягар.
Був момент, коли її чоловіка звільнили з роботи. Для нього, з його самолюбством і впевненістю в собі, це був болючий і принизливий удар. Він надовго захворів. Тоді вони змогли протриматись тільки завдяки тому, що працювала вона. Ніколи в житті вона не відчувала такого страху і відповідальності—за долю їхньої сім’ї, їхній дім. І нікого поруч з рідних чи близьких--ні поскаржитись, ні знайти підтримку! Усе ж вона вистояла, і потім, коли чоловік видужав і знову почав працювати, вона була вже іншою. Кілька разів вона злітала із сином на батьківщину, об’їздила Європу з екскурсіями, навчилась сама відвідувати друзів на свята, коли чоловік не мав настрою (а це тепер бувало майже постійно). Вона більше не говорила про нього із завмиранням у голосі і не терзала себе питаннями «чому?», коли він днями не розмовляв із нею.
Вона приходила з роботи втомлена і вимагала спокою. Вона безстрашно їздила по хайвеях, заливала бензин і напомповувала колеса. Із своєю фінансовою освітою вона сама планувала їхній бюджет і вигідно вкладала гроші. Вони переїхали у третій, просторіший будинок, і позику за нього почали виплачувати вдвічі швидше...
Ще на початку своєї кар’єри, тільки-но поступивши на першу свою роботу, вона (для моральної підтримки) потягнула мене з собою у недорогий, але пристойний магазин одягу. Там, куди вона йшла працювати, вже потрібно було «виглядати»--строго, але зі смаком. Їй не вистачало жакета. Вона довго нерішуче ходила між рядами, вибирала і, подивившись на ціну, чіпляла на місце. У той час більш за все вона боялась засмутити чоловіка дорогою покупкою. Нарешті, вона вибрала жакет брунатного кольору, чомусь саме він їй сподобався. Довго вона приміряла його, знімала й знову одягала. Я не особливо поділяла її захоплення і відійшла кудись углиб магазину. Нарешті, жакет було куплено, вона була збуджена й піднесена. Їдучи додому, вона ніяк не могла заспокоїтись, напружено підбираючи вагомі аргументи, збираючи усю рішучість і «наступальність», на які тільки була здатна, щоб переконати чоловіка у необхідності зробленої витрати. Це була чи не перша її значна покупка «для себе», зроблена без його відома й згоди.
Через два роки жакет перекочував до мене, і дивлячись на нього, я пригадую початок нашого знайомства, її боязку делікатність, нерішучість, наші обережні розмови про сімейне життя і натяки на—в кожної свої—складні секрети щоденної жіночої алхімії. Тепер вона рідко говорить мені по телефону про свого чоловіка; я не питаю.
Чи зрозумію я її тепер, нову, чи все ще розуміє вона мене? І ця вічна жіноча творчість по наведенню мостів із близько-чужим, із ким ділиш своє життя,--знак приниженості це чи привілею? Ти ще не знаєш цього, як і він, а вже зміни приходять до вас, як гості, беруть вас заручниками і розводять нарізно. Вони нав’язують вам ролі, до яких ви не готові, і потім ви, зійшовшись, не пізнаєте і караєте одне одного у цій дивній, сповненій іронії, п’єсі життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500139
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.05.2014
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно — не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499899
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.05.2014
Вона була моєю медсестрою. Не тією, що її ніколи немає на місці, коли вона найбільше потрібна, і яка чинить пасивний опір лікарям і хворим, вважаючи, що вже сама її присутність на роботі виправдовує ті гроші, які вона одержує. Вона була християнською медсестрою. Сухенька, дрібненька («ззаду--піонерка, спереду--пенсіонерка»- говорила вона про себе, сміючись), маючи років з п’ятдесят, вона бігала по коридорах, супроводжуючи хворих у різні кабінети, благаючи лікарів прийняти когось поза чергою через те, що в нього особливо болить або він здалеку приїхав, або ще з якоїсь причини, і все це робила безкорисливо, заради милосердя і усвідомлення своєї необхідності. Часто від неї відмахувались, бо клопотання її були недоладні і в медичному плані безграмотні, але вона не ображалась. Медична освіта в неї була мінімальна; до того, як вона прийшла в наш інститут, їй часто доводилось ставити клізми. Для неї це було священнодійством-- ніхто з цим не справлявся ніжніше й легше, ніж вона. Ні крихти гидливості або дріб’язкового самолюбства. Вона розповідала, як чоловіки спочатку соромились її, але стільки делікатності й поваги було в ній до тлінного тіла людського—вмістилища Божого духу,-- що скоро вони переставали думати про неї. Втім, не завжди. Один із її пацієнтів, начальник телефонної станції, в подяку за її клізми встановив їй телефон. Вона стурбовано скаржилась мені, що її знайомі з церкви заздрісно перешіптувались: «Ну, і для чого їй телефон? Куди вона буде дзвонити і хто буде дзвонити їй?»
Довгий час вона жила самотньо, увесь час опікуючись кимось, комусь помагаючи. Коли ж їй було 43 роки, вона вперше вийшла заміж. Це трапилось несподівано і незвичайно. Одна з жінок, за якою вона довго й віддано доглядала, перед смертю заповіла їй свого чоловіка. Вона підкликала його до себе і сказала: «Женись на Нюрі, кращої дружини ти для себе не знайдеш». Отож, вони одружились , і почалось у Нюри дивне життя заміжньої жінки.
Чоловік її зовні справляв враження здорової людини, але мав групу інвалідності з ревмокардиту. Ми в своєму колективі підозрювали, що він дещо перебільшує серйозність своєї недуги і використовує Нюру. Вона, вочевидь, відчувала, що ми з недостатньою повагою ставимось до нього, і завжди говорила про нього піднесено, вихваляючи різні його таланти, як-от любов до книг та майстеровитість.
Втім, і вона мусила визнати примхливість його характеру. Часом на нього нападала нудьга, він пакував рюкзак і пускався «в тайгу». Я не зовсім розуміла, про яку «тайгу» йдеться. З точки зору географії це було нереально. Нюра завжди пояснювала плутано, і мені часто доводилося вгадувати, що вона мала на увазі. Ясно, однак, було те, що й першій дружині неодноразово доводилось їздити за ним у тайгу(?), розшукувати його там і привозити додому. Зіткнувшись із цим милим дивацтвом, Нюра не на жарт засмутилась. Виявилось, що однієї вірності й турботливості замало для того, щоб зробити кохану людину щасливою. Вона настійно й гаряче молилася, і якось, після багатьох незаслужених образ в її сімейному житті, їй раптом відкрилося: вона не відповідальна за те, що лежить за межами її відданості. З тих пір вона повеселішала, і я із здивуванням слухала, як вона, ще донедавна ніяковіючи перед чоловіком, стурбована складністю його характеру, тепер говорила, сміючись: «Тімочка знову погрожував тайгою...Ну що ж, на все Божа воля, а я за ним не побіжу...»
Ніколи за увесь час її сімейної епопеї не прорвалося в ній незадоволення, воно просто в ній не виникало. Як завжди, вона була сумлінна в роботі і послужлива до хворих і до мене—її ніби-то безпосереднього начальства. Не знаю, наскільки щиро вона була прив’язана до мене, у той час я над цим не задумувалась. У хвилини перерви вона готувала мені чай або з власної ініціативи плела камізельку моєму чоловіков, який завжди кашляв. Часом вона відверто запобігала переді мною—вважала це необхідним у відношенні до «начальства».
Єдине, в чому вона ніколи не поступалася, була її віра. Вірила вона по-дитячому, цілою душею, без запитань і без сумнівів. До Бога й усіх релігійних свят у неї було ставлення майже інтимне. Вона знала усіх святих, усі тонкощі церковної служби і що символізує в ній кожне дійство. Ніколи я більше не чула стільки чудернацьких слів церковного вжитку, якими вона оперувала з легкістю, ніколи не уявляла собі, що можна з такою ревністю слідкувати за виконанням усіх ритуалів церковної служби!
«А я батюшці шепочу: капетасму забули засмикнути, капетасму, а він на мене як гляне! Розгнівився, мабуть»,-скаржилась вона .
Інститут наш знаходився недалеко від Володимирської церкви, переспів дзвонів вливався у вікна, і лице її благоговійно яснішало. Підозрюю, що саме це й визначило для неї вибір місця роботи. Вона прибігала вранці прямо з церкви, солідно спізнившись, але щаслива, похапцем, метушливо переодягалась, пхала мені в руку дві свіжих проскурки—для мене й мого чоловіка, стараючись мене задобрити, і я до цих пір пам’ятаю смак білого прісного тіста і ту відчайдушну відвагу, з якою вона, завжди дисциплінована, йшла на ризик заради своїх переконань. У той час релігійність не була популярною, принаймні її остерігались демонструвати відкрито, і аж ніяк вона не повинна була заважати роботі. В епоху масової кампанії по боротьбі із спізненнями ризик був чималий.
Над Нюрою підсміювались, особливо над тим, що чоловік її мав звичай лягати в лікарню—на лікарняні харчі—під час довгих постів, яких Нюра свято дотримувалась. Піст, звичайно ж, поширювався і на фізичну близькість, і я лише могла здогадуватись про неабиякі пристрасті, які вирували в її хаті напередодні, коли наранок вона із винуватою усмішкою напівскаржилась—напівділилась зі мною, що їй знову довелось «умовляти Тімочку».
Родом вона була десь із глибини Росії, де в неї залишились численні брати, сестри й племінники. Тімочка не любив їздити туди, оскільки, як я це розуміла, при їхній появі вони одразу мимоволі втягувалися у безладний галаславий вир життя великої родини, з її безцеремонним ставленням до особистості, яку він у собі цінував і викохував. Нюра була би щаслива цілковито розчинитися у родових стосунках, однак, через мовчазне незадоволення чоловіка, завжди у ці приїзди перебувала «між двома вогнями». Усе ж вона постійно сподівалась перевиховати Тімочку своїми «умовляннями», твердо вірячи у чудодійність цього засобу, і якось призналась мені, що має заповітну мрію: коли вона вийде на пенсію, вони з Тімочкою, прихопивши усі його інструменти, поселяться десь у рідних її місцях ( не там, де її родичі), куплять собі хатку і—саме головне—будуть служити в маленькій сільській церкві удвох—він і вона. Вона говорила про це розчулено, з трудом підбираючи слова, і зволожений погляд її очей краще за слова передавав радість людини, яка твердо знає, в чому її покликання. Я заздрила їй. Та й як не заздрити-- у наш час бачити людину із такою мрією! Я не хотіла засмучувати її роздумами про те, яка на неї чекає велетенська робота по «умовлянню» Тімочки, який ціле життя своє прожив у великому столичному місті.
Ще, я пам’ятаю, вона якось сказала мені: «Ось, усі хотять померти легко, а я би хотіла трохи полежати і помучитись, щоб очиститись». До смерті вона ставилась серйозно.
13 років назад ми втратили одна одну з поля зору. Я пішла в декретну відпустку, за цей час відділ розформували, співробітники повлаштовувались хто куди. Я ніколи більше не бачила Нюри. Це трапляється суцільно, особливо у великих містах : службові стосунки рвуться, люди розходяться і повідають історії своїх життів іншим, в інших місцях...
Через три роки після того, як ми розлучилися, я одержала від Нюри звістку в листі від нашої спільної знайомої. Вона передавала мені привіт і повідомляла, що Тімочка помер від серцевої недостатності. Мене неприємно вколола ця звістка: по-перше, тому що всі ми виявились несправедливі до покійного, і, по-друге, як же тепер Нюрі самій? Що буде з її мрією?
Ось уже десять років час від часу я набираю номер телефона, з якого ніхто не відповідає. Цей номер колись давно мені дала сама Нюра. Адреси її я не маю і сама я знаходжусь за тридев’ять земель від того міста, де ми колись із нею працювали. Я дзвоню, сподіваючись на чудо: а раптом? Чи вона поїхала на батьківщину, чи номер її змінився? Кожного разу я чомусь тішуся, коли в трубці впевнено і стійко звучать довгі гудки. Мені здається, що вона просто кудись вийшла. Я навіть не знаю, чи пам’ятає вона мене, чи потребує. Мені просто хочеться, щоб одного разу вона підняла трубку...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499898
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.05.2014
Якби мій начальник сказав мені: «Дорога колего, ви чудова людина і хороший спеціаліст, але я не можу вас залишити на теперішній вашій роботі, тому що ви не маєте до неї ніякого покликання,»--я би, мабуть, у душі зраділа. Запанікувала би, звичайно (на що я тепер буду жити? нічого іншого я не вмію), але й зраділа б також. Це був би крок до визначеності, якої мені так не вистачає—о, як мені її не вистачає ціле моє життя!
Я, власне, сама навіть підштовхувала їх до цього. Професор, наш керівник, зібрав нас якось усіх разом (чоловік зо п’ять наукових співробітників) і задав нам чисто риторичне, розуміється, запитання про те, чи хочемо ми взагалі писати дисертації. Так запитують школярів, щоб налякати,-- чи планують вони взагалі одержувати атестат зрілості, чи ні,-- сподіваючись цим змусити їх підтягнутися. Усі, звичайно, сказали «так». Я ж, раптово «купившись» на його дружній тон або просто для того, щоб підтримати гру у відвертість (ніколи не впущу нагоди!) , раптом відкрилась і по-дурному чесно сказала «ні». Професор сторопів. Мене це здивувало: сам же запитував?
Добре пам’ятаю, як спускаючись сходами, ловила на собі спантеличені погляди нашої старшої наукової співробітниці, яка раніше завжди була зі мною привітною. Вона не любила, коли йшли проти течії, і завжди була готова відступитися від тих, хто це робив. Колись, одначе, довірившись мені у бесіді, вона розповіла, як дівчинкою любила ходити на демонстрації у хрусткому, твердо-накрохмаленому платті, з пишними бантами на голові і з повітряними кулями в руках. Коли вона розповідала про це через сорок років, очі її світились, розповніла фігура підтягувалась, маленький рот сміявся і вся вона змінювалась дивовижно. І тому, що б вона не робила тепер з егоїзму чи боягузства, я все їй пробачала, пам’ятаючи про ту дівчинку з повітряними кулями і коротке її щастя.
І чого вона так злякалась?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499686
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.05.2014
Скільки разів я ладна була вмерти від нерозділеного кохання до кожного з них, а тепер я вже не пам’ятаю ні імен їхніх, ні облич...Тепер мені вже дивно, що я колись так пристрасно, безвихідно, відчайдушно кохала. Життя моє тоді не мало іншого сенсу, ніж кохати і страждати. Я ходила в тумані власного болю. Але кого я кохала?
Я не можу виразно пригадати жодного. Коли я читаю пристрасні рядки свого щоденника, у яких замість імені стоїть «він» (я тоді була впевнена, що все життя, до останнього подиху, пам’ятатиму, хто це такий), я не можу пригадати, про кого, власне, йшлося. Якісь невиразні тіні пропливають у пам’яті, убогі обставини знайомства, які тоді, багато років назад, здавалися мені такими значущими, а насправді не значили нічого.
І стосунків не було ніяких. Не було нічого того, що я собі надумала—ні знаків уваги, ні якихось особливих поглядів, ні багатозначних слів... Для чого тоді було відчуття велетенського значення того, чого насправді не було?
Я знаю дружин, які колись різали вени на руках через зрадливих чоловіків своїх. Тепер вони приходять додому із дач або городів, в оточенні дітей та онуків, спокійні, заклопотані буденними справами, байдуже переступають через ноги розповнілого, напівлежачого перед телевізором «глави сімейства»--причини колишніх своїх страждань, і нічого не озивається у їхній душі. Вони мають свій світ—світ обов’язків і усього пережитого, яке лежить купкою попелу у найдальшому куточку пам’яті—вони й самі забули, де...
Я пам’ятаю обличчя дівчини в траурній рамці. Гордість інституту, вона після здачі останнього випускного іспиту отруїлась через нерозділене кохання. Виходить, це теж нелегко—дочекатись, коли у твоїй душі з’явиться твоя власна купка попелу. Не всім це вдається...
І знову я думаю:для чого все це було? Я не про те, що ті, кого ми любили, були негідні нашої любові. Хто гідний, хто негідний—кому про це судити? Я про інше: для чого була ця ілюзія неможливості жити без кохання—трагічного, уявного, хоч якогось? Скільки нас втрачало притомність і глузд від задушливої безвихідності почуття до того
(тієї), хто насправді ніколи не був (не була) людиною «з нашої планети», і в глибині душі ми це знали? Знали, але тоді це якось не мало значення. Неможливо було жити без ілюзій у тому звуженому спектрі напівсвідомості, де нестерпно-яскраві кольори, нестерпно-гарячі бажання, і під корою звичайності—збурений шал стихій...
О, я не жалію за роками, коли, скоряючись невідомій силі, ліпиш з повітря хвилюючі образи, наповнюєш чеканням кожну мить—навіть непорушність дерева за вікном, а вм’ятина від коханої голови на подушці (зупинявся проїздом на одну ніч і спав у сусідній, прохідній кімнаті) здається священною, інтригуючою і приголомшливою, як одкровення Господнє. Що лишилось? Старі записи в щоденнику, які давно втратили конкретність і подібність до кого-б-не було, недовірлива пам’ять про сліпучу яскравість і інвалідизуючу вузькість світобачення, яке не несло ні справжньої радості, ні глибокого прозріння.
Проходить час, і ми, колишні подруги, повертаємось із своїх довгих мандрів у країні палких ілюзій. Повертаємось із винуватим виглядом, відновлюючи старі зв’язки, питаючи «а пам’ятаєш?» і дякуючи за кожну дрібницю, за яку б раніше не дякували. Ми тепер усі такі подібні-- із купкою попелу у кожної в душі (подробиці нецікаві), із недовірою до всього, що видається надто гарним, щоб бути правдою, і ще—із дорослими дітьми.
Чи не для цього все було?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499685
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.05.2014
Співає музика і плаче,
Переливається за межі почуття.
Чи ти, любов, щось дійсно значиш
Перед тяжкими фактами життя?
Світ розмаївши кольорами владно,--
Лице природи і людей вбрання,--
Чи ти, красо, опустишся у надра,
Куди не проникає світло дня?
Віршовані рядки—садові грати—
Буйно-зелену осягають грань.
Поезіє, що зможеш ти сказати
В провальний час лихих випробувань?
Нічого. Мерехтять закличні далі.
Здається чудом вранішня роса.
І в потойбічній неземній печалі
Краса мистецтва—неземна краса.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499488
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.05.2014
О ніченько, солодка і жадана!
Здається, все довершу, що не встигла,
додумаю, відчую, надолужу,
напишу всім, хто ще листа чекає,
за немічних і хворих помолюся,
про день, що змарнувала, пожалію...
Що білий день? Можливостями дурить,
якими так нелегко скористатись.
За кожною з можливостей—питання,
за кожним із питань—іще десяток.
І тільки надвечір’я обіцяє
жаданий спокій, і раптову ясність,
і вдячність, коли знову сьогодення
у вічності бездонній потопає...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499269
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2014
Я "олів’є" на свята не кришу,
не добираю в дзеркалі обнови
і жвавості додати не спішу
у хід нешвидкоплинної розмови.
Я не радію, як колись було,
від гамору гостей навколо столу,
від того, як рубіниться вино,
яснішають помолоділі чола.
У дружньому гудінні голосів
всі—лицарі, на подвиги спроможні,
сп’янілі від вина і щирих слів,
один за всіх, і всі—непереможні.
Солодкий час братання промине,
всяк до порогу власного доб’ється,
жарини згаснуть, холод обійме,
і усмішка утомлена зітреться.
Розійдуться—«усі за одного»-
і більше не зустрінуться, напевно.
Хтось часу дожидатиме свого,
нікого не турбуючи даремно.
Хтось буде в самоті ростить дитя,
хтось скоро, без провини, зубожіє,
хтось, як полин, ковтатиме життя,
приховуючи правду, як зуміє.
І кожен буде свій тягнути хрест
в самотності—жебрацькому достатку.
Чи сенс у людях був колись і щез,
а чи його не було від початку?
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499268
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2014
Я у печерах пам’яті своєї
в цю ніч блукала довго із тобою.
О радосте —зійтись у сновидінні,
немов у краю спільного дитинства!
Мовчання жебоніло поміж нами
нехитрими прозорими струмками,
привільне, як родинне піклування,
природнє, як оте пливуче листя...
Я у реальність знову повернулась,
у виміри вселюдського сирітства,
в якому ти —несказано-далеко,
і навіть слід назавжди загубився.
Та цілий день я слухала, як щастя
розхлюпувалось в серці і бриніло
луною стоголосого мовчання,
що в сонних зачаїлося кавернах.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499038
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.05.2014
Я зникну на роки і на країни,
Стривожена, без цілі і керма.
В раптовій екзальтації—без зміни,
В нерозумінні тихому—сама.
Як уві сні з відкритими очима
Кружлятиму --ви будете в той час
На запитання знизувать плечима
І думати про тих, хто біля вас.
Але зненацька, боячись не встигнуть,
Я побіжу, як знайдене дитя,
Коли човни при березі застигнуть,
До скорого готові відплиття.
І стане мені ясно до нестями,
Чого мені ніколи не забуть.
І доторкнусь до кожного устами—
До кожного, хто наладнався в Путь.
В години ці скорботні і урочі,
Що напливають десь із давнини,
В тумані будуть голови і очі,
В тумані будуть люди і човни.
Я розіллюсь як повінь і як повість,
Щоби піймать останній дотик рук.
Я не навчилась жить, але натомість
Скінчила академію розлук.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499036
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.05.2014
Приспіть моє серце—вечірня годино,
чорних дерев розперезаний дух,
лист, що черкнувши, злітає вдолину
(весь—таємниче смирення і слух).
Тиші глибокої нитка прядеться.
Колом мовчазним мене обступіть
І нетерплячу довірливість серця
В коконі синьому захороніть.
Валиться, пада в життєвий неуспіх,
у підозрінь розтривожений нерв
Перемагаюча ця непорушність
чорним громаддям застиглих дерев.
Ніч підставляє шкіру тремтливу,
як сторожке нерішуче лоша,
й дивиться вглиб сторопілого гніву,
що ним обдурена марить душа.
Список невдач, мов змія, довжелезний.
Як мені бути—довіритись вам,
знати—все людське розчиниться й щезне,
ніби старий спорохнявілий крам?
О, фаталізму розпізнана милість!
Але й крізь неї тебе навідліг
від Homo sapiens несправедливість
з протягом б’є, як з вузлами батіг.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498846
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.05.2014
Нікого ніхто не любив за декретом,
за закликом чи за наказом,
і милість, здобута благанням поета,
гіркіша прямої образи.
Не зрушити мертвий байдужості острів
натхненними тими рядками,
навчитись служити й любити непросто--
це вміння кується віками.
Дівчино, ти можеш що хочеш робити
і мстить Україні немилій.
Юнак, що тебе перестав би любити,
давно вже в сибірській могилі.
І той, що вам разом кувала б зозуля,
хто дух мав палкий, невгасимий,
запорпаний в землю, в потилиці-куля,
й навколо його побратими.
Від них не народяться співи і діти,
земля їх втрачає щомиті.
«Любіть Україну!» Не треба любити,
лиш дайте їй жити на світі.
Вікторія Торон травень 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498844
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.05.2014
Серце, забудь свої мрії,
Спрагло за хмари не рвися,
В межах реальності крийся,
В межах реальності смійся.
Море у камені б’ється
й, зранене, знов відступає
і ні про що не питає,
плану і цілі не знає.
Вітер відносить провини—
Сітями не упіймаєш.
Пругом піщаним ступаєш,
Спогадів піну збиваєш.
Лиця піднімеш до неба:
Доля—на білому біла.
Серцеві постановили
І присудили світила
Колесом їхать рипучим,
Тертись в путі без упину
В далеч неісповідиму—
Ніби волами до Криму.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498627
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2014
Які ми судді? Що ми знаєм?
І скільки важить славослів’я?
Багато—при житті людському,
Нічого—за порогом смерті.
Як добре, що шумлива піна
Екстазу людського вмирає
В підніжжі Божого закону—
Давно би Сталін був у раї...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498623
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.05.2014
(роздуми над нелюбов’ю відомої російської поетеси
до української мови, зокрема за фразу «мамо, ходімо»)
«Мамо, ходімо!» --«Тихо, дитино,
Серце аж б’ється.
Ще не дай Боже Анна почує
Та й насміється.
Миттю запишуть, роздвонять до неба
Інші естети.
Їм же, сердешним, багато не треба,
Звісно—поети.
Це ж в них заведено—з кого кепкують,
Тим і багаті.
Думай, дитино, хто тебе чує,
Хто в твоїй хаті.
А ще свої, що нізащо не хочуть
Бути своїми,--
Ті вже ніколи у світі не змовчать
Перед чужими.
Мусять вкусити—така є принада
В цім для гурмана,
Що вже нема на те, любонько, ради...
Тихше, кохана»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498409
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.05.2014
Колиска теплого дощу—
У плиннім шелесті первиннім,
І вся небесна благодать
Стіка, співаючи, крізь ринви.
Ожилий простір позира
І ловить чулим сірим оком,
Як блискітливих міріад
Стібки зшивають ненароком
Учора й завтра, верх і низ,
Дахи, машини, лиця, брами,
І ті, кого давно нема,
Здається, знову поруч з нами.
Ми знали—збудеться усе,
Що серце снило і бажало,
Тугі розв'яжуться вузли,
Неначе їх і не бувало,
Бо наступає теплий дощ,
Нас обіймає, як рослини,
І переносить на руках
У паралельний світ гостинний.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498201
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.05.2014
Як всі були ми «росіяни»,
із мови судячи, тоді
нас "подружили" наші мами,
ще говіркі і молоді.
Звалась Наташею в той час ти
(тепер солідніше, мабуть).
Як богомольці до причастя,
три роки ми ділили путь,
йдучи до школи і зі школи
і виринаючи з пітьми
на Городецькій, в рейках колій,
в трамваях, заспаних, як ми.
Мов пара човників з паперу,
недбало пущених у плин
на втіху злому фантазеру,
у синіх відтинках хвилин
заціпенілої мовчанки
ми йшли в покірності сумній
в недоспані зимові ранки
під хрускіт снігу і надій.
Ще не свідомі чуда дружби,
крокуючи через роки
за звичкою, немов до служби,
із ранцями, як вояки,
ми мали впевненість в запасі
одна в одній, тому усмак
ми раз побилися у класі,
на втіху іншим, просто так.
Всі наші витівки бешкетні,
й оті—дві пари в ряд—сліди,
і «Шёл по городу волшебник»
в мені осіли назавжди.
А ми з тобою і не знали,
що в безпритульній тій імлі
ми одна одну рятували
в дитинства ранки зимові.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498200
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 11.05.2014
Десять років точилась війна,
і від списів трощилися груди,
і приносились жертви богам,
тілу Гектора мстився Ахілл,
аж завдався останній удар
з дерев’яної тої споруди,
що лишилась стоять на піску
серед бруду й поламаних стріл.
Грецький табір за ніч спорожнів,
кораблі причаїлись, відпливши,
і упилася Троя вином,—
кінь на площі зловісно мовчав,—
і десяток тренованих рук,
вправно засув воріт одчинивши,
в царство тіней пожбурили люд
серед плачу й пекельних заграв.
Не прощає нікому ніхто
серед закликів «око за око!»,
в дерев’яному чреві коня
смерть терпляче чекає в імлі,
і загинула Троя в огні
від єдиного хибного кроку,
коли берег вночі спорожнів,
і відплили за ріг кораблі.
Вікторія Торон 8 травня 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497972
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2014
А ті, хто з нами однієї крові,
одного роду, спільного дитинства—
ми з ними йшли в урочища спадкові,
та гурт, тісний і здружений, розбився.
Стояли ми у сонячнім подвір’ї,
і хтось так скрикнув тоскно і глибоко.
Вітри безумства крутять їх у вирі,
куди не прозирає людське око.
Що трапилося, Боже, як це сталось?
Дивились ми стривожені, непевні,--
те, що було людиною, розпалось,
мов сліпо розійшлися шви таємні.
Надія нам не вділить допомоги,
ми напівмертві в крижанім невір’ї.
Які би ми не міряли дороги,
нам не зійтись у сонячнім подвір'ї.
Тепер в нас—ні ілюзій, ні теорій,
ні голосів, пожвавлених в розмові,
які ми мали в ранки ті прозорі,
виходячи в урочища спадкові.
Коли ж ми озираємось востаннє,
нас, приголомшених, на мить єднає наше—
«Оце життя?--несказане питання.—
А ми гадали, що воно інакше».
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497969
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2014
Як стукнеш у високі двері
чи до віконця припадеш--
у світ язичеських містерій
ти ненароком попадеш.
Там члени ордену Причетних,
в свою увірувавши роль,
стримлять на сідалах почесних
за інструментом наших доль.
І Деміург, владика світу,
людей волочить до хрестів
руками тих, які, мов діти,
забувшись, граються в богів
і вірять--слово їх останнє,
і упиваються гуртом
лихою радістю єднання
і оргазмічним торжеством,
в якім здається-- сили вищі
їм дали бачення без меж...
А ти, Іов, на попелищі
Від Бога відповіді ждеш.
Роками ждеш—її немає.
Вони не ждали і живуть,
немов ніхто з них не спитає,
немов ніколи не умруть...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497757
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.05.2014
Немає заборон—немає правил,
у космосі нема орієнтирів,
немає дружби й теплого туману
помноженого дихання людського.
Давно нема до ближнього уваги
і душ, які зрослися в подоланні
спокус або у вірності завітам.
І кожен сам собі—законодавець,
суддя і адвокат, і суд присяжних,
і автор винахідливий амністій,
борець зі страхом в камері своїй,
з якої назавжди відкриті двері...
Ми вільні—і ми бранці самоти
і піддані невільницького страху
перед лицем фантомів, де колись
жило одухотворене, високе...
О, неможлива праведність образ
на втрачених і легковажних друзів
у пустці, де лиш людяність одна
іще спускається на голубиних крилах
ізверху, і у затишку очей
сплять золоті, такі знайомі далі...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497756
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.05.2014
Верталися назад на батьківщину
з сусідньої чужої чужини.
Скупий набуток складено у скриню,
насупився синок і мовив «ні».
Уже стояли найняті підводи,
оббігли дочки тридцять раз село,
а син утік, немов пішов під воду,
немов його ніколи не було.
Захрипла мати докоряла долі,
плачем її небіжчик би пройнявсь,
а син сидів тихесенько в стодолі—
хтось знав про це і нищечком сміявсь.
Поїхали, сльозами вмивши види,
лишивши гроші людям у селі,
і вистрибцем побіг він до сусідів,
і сів із ними разом при столі.
Пролинув рік, і посланець з родини
прибув із подарунками за ним.
Він втік і ждав до пізньої години
у бур’янах під муром кам’яним.
Нескореною волею дитини
він досягнув свого—і переміг:
він не хотів батьківської родини,
йому кортіло жити у чужих.
І виріс він, прийняли його люди
й потилиці не чухали уже:
чому йому чуже здавалось любим,
чому своє здавалось—як чуже.
Свій рід він заснував в чужому краї,
спаливши всі за спиною мости.
Бува і так—і ліків тут немає,
як і причин не можна віднайти.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497534
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 08.05.2014
Тоді, як гинули катари,
стовпи стояли вогняні
і пасмом диму йшли за хмари
тіла їх, зранені в борні.
Із пут лукавого закону
виборювався їхній гурт
біля Без’є, під Каркасоном,
біля фортеці Монтсегюр.
Їм відкривалася дорога,
їм опускалися мости—
вони ішли до свого Бога,
до ідеала чистоти.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497110
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 06.05.2014
Я слухала його у Сан-Франциско,
І слухати його було цікаво,
він говорив російською, при тому
до України ставився приязно.
У чорному своєму капелюсі
він був -– як добрий і уважний лікар,
який рахує пульс у пацієнта...
І він казав: що ж, є такі народи,
нічим не гірші від народів інших,
якимось боком, може, навіть кращі—
але державності ніяк не можуть мати,
і тут уже нічого не поробиш...
Він був єврей і трохи...українець,
тому що не хотів мене образить,
він був російськомовний ...українець,
що сповідав поезію поразки,
він сам не знав, що Київ залишивши,
з церквами, інститутами, мостами,
він мимохіть у світ широкий вивіз
державну Україну в своїм серці...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497107
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.05.2014
Груди—напнуте вітрило!
Упирається у спину
дужий вітер, в пінних бризках
від душі сміється сонце.
Корабель мій повний друзів—
я забрала їх у ночі.
я забрала їх у смерті
і зібрала їх докупи.
Вони дивляться на мене
тими юними очима,
тими давніми, що знову
торжествують і чарують,
і немов в шовкові шати
убирають світ довкола,
і ясніє він перстами,
наче витончена жінка.
О несказано-далекі,
якщо встанете ви вранці
із симфонією в серці
і солоними щоками,
значить, плили ви зі мною
в свіжих бризках океану,
вирвані на мить сліпучу
в часу, відстані і смерті!
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496875
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2014
Що буде, те буде. Уклін перед Богом,
і гідність—для себе, сусідів і світу.
Твоя тепер черга не йти ні до кого,
лиш ти-- і висока трибуна одвіту.
Так жінка по довгім чеканні—в пологах,
на вузькому краї—і не відступити.
Що буде, те буде. Душею—до Бога,
а тіло—космічною зливою вмите.
Коли тобі вдасться в борні і падінні
ображеним серцем торкнутися неба,
ти зможеш спинити колеса зневір’я
й іржавий ланцюг відірвати від себе.
Намарне кричати: «Любіть Україну!»
усім, хто свій погляд убік відвертає.
Ти біль полюби з гіркотою полину—
Без шоку і болю Вкраїни немає.
Вікторія Торон 3 травня 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496866
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.05.2014
Здавалося, в душі є стільки сил,
що можемо всі драми пережити,
аби було із ким поговорити,
усе обмацать, перегнуть навпіл
й, зачудувавшись, у собі зложити.
Та ось уже обтяжують слова
і необхідність бесіди лякає,
світ пружиться і раптом вибухає
в чужій руці, як в бою тятива,
стріла летить і в бік тобі влучає
або у серце. Все міняє мить
і не дає з минулим попрощатись—
від неї неможливо заховатись.
Ось телефон панічно верещить...
Як нам назад до берега дістатись,
щоб мати спокій? Від життєвих драм,
хоч би яких отруйних і барвистих,
і від чужих гріхів, чи то навмисних,
чи випадкових —здавна любих нам —
сахаємось, немов від скель урвистих.
Куди подівся емоційний струм
колишніх бесід? Хочеться мовчати,
молитися, в тривозі пильнувати...
Не повімо нікому про свій сум.
Хіба хто має сили розказати?
Насичені тяжким передчуттям
і сутінки, й годинникові кроки;
слова не є достатні і глибокі,
щоб змірять мовчазні безодні драм,
які колись би ми долали скоком.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496650
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2014
Боже, храни нетерплячих,
тих, що їм ворог—чекання,
чесних, наївних, гарячих—
в паралічі зависання;
їхні розвіяні гриви,
потом просякнуті шати,
їхні шляхетні пориви,
їхні смішні результати.
Боже, врятуй їх від слави,
від сліпоти і гордині,
від спостережень лукавих
тих, хто у тихому плині.
Людяним — дрібку удачі
кинь із одвічного саду,
надто — отим нетерплячим...
Терплячі дадуть собі раду.
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2014
(монолог українця-сталініста)
Ти знаєш, а з догмами—легше,
життя було... непогане,
а як ми усі дружили!—
тепер це назвуть брехнею...
Сміялись ми з догм нещадно
в сатирах і КВН-ах,
а надто—у анекдотах.
Дурні були, не розуміли!--
вони ж нас усіх захищали,
вони нам були—опора!
Ну й що ж, що нам батько—Сталін,
а Бог вам хіба—не батько?
Ми всі батьків потребуєм,
щоб був у домі порядок;
нам правди про них не треба--
вони нам в темряві світять!
Коли йдеш вночі по кризі,
і лід тріщить під тобою,
ти й за цупку колючку
радий вхопитись руками...
Він мав—тепер скажуть—харизму,
про все говорив розважно.
Ну що там оті мільйони?—
решті жилося краще.
Мільйони нічого не скажуть,
як-небудь своє віджили,
а решті жилося...ясніше,
як начебто...у дитинстві.
Небо було голубіше,
пісні задушевні лунали,
хлопці були натхненні,
дівчата були цнотливі.
Ви подивіться фільми,
відчуйте ці ідеали,
навіть як це—неправда.
Для чого правда, для чого?
Для чого усе зруйнували?
Де нам тепер жити?
Немає тепер країни
на шосту частину суші.
Вони тобі кажуть: «Ну ж-бо,
стрибай на пливучу кригу,
і будеш тепер там жити,
і інші разом з тобою».
Ану ж як крига потоне,
харчів на усіх не буде,
тепла на усіх не стане,--
що буде тоді з дурними?
Тримаймось того, що знаєм,
того, що нас якось держало,
що прийняло нас до себе
і другом нашим назвалось.
А радше тримаймось того,
що назвалось нашим батьком,
і перед ним був батько,
батько, а там і мама...
Та ж недарма гурт козачий
крикнув: «Не встанем, мамо!»
впавши разом на коліна
у Зимовім палаці,--
Гоголь-бо знав, що пише...
Що б там про них не казали,
були вони собі люди,
спокою теж хотіли,
щоб дбав про них хтось, убогих...
Не треба було анекдотів,
Сатириків і КВН-ів!
Маєм тепер западенців,
розмахують жовто-блакитним...
Оце якби від’єднались
й хутесенько забагатіли...
А так...ну що—Україна?—
заладили, як папуги.
Нехай же він нам світить,
маяк перемог минулих!
Не треба всієї правди--
тримайте її при собі!
Ми станемо на коліна,
як в славній отій книзі,
І скажем йому: «Не встанем,
що хочеш роби з нами, батьку!»
Вікторія Торон
* Із глибини душі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496504
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.05.2014
Невже умре ця мова ніжнорука
і світ її ніколи не оцінить,
і ключ навічно втратиться до коду
загубленої дійсності, і місяць
в тривозі буде ночами світить,
шукати: де поділись українці?
Ця плинність голосних—не для інструкцій,
ця мова—не жорстка і не технічна.
Вона—для розуміння і зітхань,
високого блукання між світами
і повивання пеленами людства,
що, як дитя, здригається нервово.
Ми—чародії помислів і слів,
що десять значень обіймуть звучанням,
що синтезу подужають підйом
в мелодії музичних узагальнень
або...або щоденного життя
відтворять полохливі світло-тіні
предивним спадком суфіксів отих,
які про все на світі скажуть ніжно...
Невже секрет утратиться навік,
черговий ключ загубиться із зв’язки
що брязкає на крученім шнурку
в самим собою зайнятого світу,
для кого ми—сто тисяч Валентин
із «Тракторів історії»*, які
вихлюпуються хвильками щоднини
із темних сховків Східної Європи?
Чи ті, у кого Всесвіт є в руках,
пожадливо метнуться до чужого?
Чи істеричність лайки звабить тих,
хто чарувався музикою слова?
«Довірся мені,--мова жебонить,--
май мужність—і я виведу із лісу,
а Бог не дасть—залишуся з тобою,
і ліс навколо тебе стане храмом».
Вікторія Торон
*Marina Lewycka “ A short history of tractors in Ukrainian”, Penguin Books, 2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496500
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.05.2014
(жінка з натовпу виправдовує агресію Росії проти України тим, що «мы имеем право, мы братья")
Доля України—це трагедія матері,
Син якої,вбившись у силу, замість
пошани,
Нав’язав їй синдром меншовартості.
Як лава--з гарячих відкритих ротів,
І як не своя--Україна.
О ні, не змагання тут рівних братів—
Трагедія матері й сина.
Він в вічі сміється, він з хати краде,
Від нього тікати несила.
Ти втратила славу, свободу, себе--
Як світ йому білий відкрила.
Так в небі віщує міжзоряний струм,
Так лінії йдуть на долоні,--
Що вирослий син ще підніме на глум
Тебе, що носила у лоні.
Йому докучатимуть мова і спів,
Гіркі твої сльози і крила,
І та неошатність твоїх рубежів,
які ти так щедро ділила.
Він піде у світ і знайде гіркоту,
І прийде до твого порогу,
І він заголить твою неміч святу,
І хустку зіб’є на дорогу.
Країни—як люди, є кращі на взір,
Та доля твоя, Україно,--
Досвітня історія всіх матерів,
Що мають невдячного сина.
Вікторія Торон Березень 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496333
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 02.05.2014