| Сторінки (4/362): | « | 1 2 3 4 | » |
Стрічались. Лагідно всміхались.
Розпитували. Обіймались.
За стіл сідали. Тостувались.
Ще підкладали – відмовлялись.
В припадку щирім довірялись.
Бідою часом переймались.
У дверях гаряче прощались.
Ізнов зустрітись домовлялись...
Вночі застигнеш над плитою,
самотньо гріючи долоні,
а думка десь сама собою
в заціпенілому безсонні
на волі бродить без припону,
туди зирне, сюди загляне,
відтак надибає на спомин,
незряче вдариться і стане.
І враз проступлять із туману
блискучі очі, голос, жести,
і всі ознаки того стану,
коли зійшлися -- і воскресли.
Минуле здасться як Великдень,
в нім золотитись будуть паски,
і вся душа – чужим і рідним,
і все в душі – тепло і ласка.
Отак стоїш сама у кухні
в обіймах холоду нічного,
з тих, що колись були присутні
в твоїм житті, нема нікого.
Роки просіялись крізь сито
рідких дзвінків, тривких небачень,
дверей, що гостям не відкрито,
чиїхось спогадів ледачих.
Охопить жаль – не за роками,
за тим строкатим Великоднем,
за тою церквою з дарами,
що нас чекає досьогодні.
Чи пам’ятають їхні очі
давно минулу панораму?
Замерзли руки серед ночі,
і знаю я – у них так само.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2018
За гранню доброго і злого, де позавидимість гуде,
зросла раптова примха Бога, коли замислив він тебе,
бо так бродив у нім неспокій, піймавши ум його сильцем,
що сотворив він хмарний профіль напівуламком-олівцем.
Він гуркотів, дощами крапав, жалями зливи обливавсь,
сміявся він і гірко плакав, і без надії сподівавсь;
струмки з вершин спадали шпарко, і гори кидались у них,
злітали гейзери у парках в кошлатих шапках парових.
І у потугах верхолазів, у тім, що сталось і гряде,
він малював тебе в екстазі в надії виразить себе
і розділить самотність Бога... Коли ж йому забракло сил,
він безборонного, тремкого тебе в долину опустив,
де часу рухаються жорна, і погляд в небо – тільки мить,
де необхідність невідпорна і де любов не захистить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785020
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2018
Їм байдуже, що нас вбивають,
тим юнакам, що я їх знала
(тепер вони -- давно в пошані
і мають книги та онуків).
Один, неначе у припадку,
кричить: «Росію ображають!
Не дам уразити Росію!
Усіх наклепників – на муки!»
Вони байдужі до портретів,
пекучих лиць у чорних рамках,
до тіл, скалічених навіки,
сиріт з космічними очима.
А що колись сиділи поруч,
у скверах вештались і парках?
Принади дружби тимчасові,
і спільна пам’ять незначима.
Їм байдуже, що нас вбивають,
і це гіркіше від полині.
Що з того нам, що також люди
вони в душі своїй основі?
Це час у книгу записати,
навік затямити віднині,
що сила топче справедливість,
зневага дужча від любові.
Вони невтомно пишуть вірші
і дружать сім’ями своїми,
вони співають про природу
і колос зрілого кохання.
«Хто дав вам право нас вбивати?!» --
Мовчать вороже їхні рими.
...У кожного – свої уроки
і шлях скорботного зростання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2018
Линуть душі до священних берегів...
Після спраглого земного перестою
по лискучому, із відблисками, морю
плинуть хмари вутконосих кораблів.
Все співає – і вітрила, і корма,
заясніли очі, вдячністю умиті,
і двомірного життя минулі миті
розчиняються, мов пінна бахрома.
І свідомість, перетворена, ясна, --
мов сорочка, що напнулась перед себе,
і прощення осипається із неба,
несподіване, як манна рятівна.
О хвилююче повернення домів
в мерехтливому і вічному потоці,
в давніх спогадів заплутаному сонці
із тіснини відшарованих жалів!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783285
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 20.03.2018
https://www.youtube.com/watch?v=njKLdjloQ9k
Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
зве листя зелене крізь далі й роки.
О юність минула в життєвих щедротах,
де риба стрибала до неба з ріки!
Це час, щоби жити і дзвінко сміятись,
і ту обіймати, що буде твоя,
в народження мить при дружині стояти
і чути, як силою живить земля.
Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
улітку додому звуть крони рясні.
Як молодо запахи яблук п’янили
і блимали очі совині в гіллі!
Це час, щоб саджати, пора, щоб орати,
і місце, де любляча прийме земля.
О, молодість мила, солодка й далека!
Зве сонячним листям домівка моя.
The green leaves of Summer
A time to be reapin', a time to be sowin'.
The green leaves of Summer are callin' me home.
'Twas so good to be young then, in a season of plenty,
When the catfish were jumpin' as high as the sky.
A time to be laughing, a time to be living
A time to be courtin' a girl of your own.
'Twas so good to be young then, to be close to the earth,
And to stand by your wife at the moment of birth.
A time to be reapin', a time to be sowin'.
The green leaves of Summer are callin' me home.
'Twas so good to be young then, with the sweet smell of apples,
And the owl in the pine tree a-winkin' his eye.
A time just for plantin', a time just for ploughin'.
A time just for livin', a place for to die.
'Twas so good to be young then, to be close to the earth,
Now the green leaves of Summer are callin' me home.
Lyrics – Paul Francis Webster
Music -- Dimitri Tiomkin
From «The Alamo» movie
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2018
Підсумок Дороті Паркер
Порізи болять,
Вода в ріці мочить,
Кислоти бруднять,
Від «хімії» корчить.
За зброєю стежать,
Газ буде смердіти,
Мотузка не вдержить;
Лишається жити.
Resumé by Dorothy Parker
Razors pain you;
Rivers are damp;
Acids stain you;
And drugs cause cramp.
Guns aren’t lawful;
Nooses give;
Gas smells awful;
You might as well live.
Дуже коротка пісня
Я юна й віддана була,
І зранив хтось мене.
Зцілити серця не могла,
І чулася так зле!
В любові радості нема,
Вона – мов гостре скло.
Когось я зранила сама,
І це – найгірше зло.
A Very Short Song
Once, when I was young and true,
Someone left me sad-
Broke my brittle heart in two;
And that is very bad.
Love is for unlucky folk,
Love is but a curse.
Once there was a heart I broke;
And that, I think, is worse.
УТІХА
Троянди висохла краса;
Її голівка обвиса
На зламанім стеблі.
Мені говорять: «Не журись!
Троянд є море, подивись!»
Лиш змовчати мені.
Вмирає пташка у руках,
І чую: «Сотні в небесах
Побачиш на віку!»
Коханий дівчину лишив;
І я не стала ждати слів:
«Тих хлопців – як піску!»
Solace
There was a rose that faded young;
I saw its shattered beauty hung
Upon a broken stem.
I heard them say, "What need to care
With roses budding everywhere?"
I did not answer them.
There was a bird brought down to die;
They said, "A hundred fill the sky--
What reason to be sad?"
There was a girl whose love fled;
I did not wait the while they said,
"There's many another lad."
ВСЕВИШНІЙ! Автор невідомий
Всевишній!
Мав я дотепер
чудовий день--
не лаявсь і не пліткував
кота не копав, не плював,
не матюкався, не брехав,
даремно бучі не здіймав.
Звитягу всю збираю нишком,
аби тепер устати з ліжка.
Dear God,
So far it’s been a good day —
I haven’t yelled, I haven’t spat.
I haven’t gossiped or kicked the cat.
I haven’t lied & haven’t cussed.
I haven’t whined or even fussed.
But great the task that lies ahead,
For now I must get out of bed.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778763
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.02.2018
Здається, у якийсь момент своєї історії українці почали себе комфортно почувати в напівколоніальному існуванні. Їх це стало влаштовувати. Це правда, що як мешканця колонії тебе не поважають, утискають, з тебе глузують, часом карають за спротив, але зате ти не приймаєш ніяких рішень, не мучишся сумнівами, не несеш ніякої особистої відповідальності, тільки оплакуєш свою долю і нарікаєш на те, що "нема правди на світі".
Незалежність -- це тягар. Вона вимагає високої внутрішньої дисципліни, дорослого ставлення до життя, відповідальності за свої вчинки. Чи дійсно українці хотять незалежності?
В’ячеслав Липинський колись писав про слабкість українства, яку він називав «бездержавністю», як про «внутрішній нахил до колоніального існування», «фатальну для українців проблему влади й політичного росту — проблему, об яку розбиваються українські зусилля».
В одному фільмі вчитель і його вже дорослий учень холодного осіннього дня прогулюються вздовж берега озера, розмовлячи про необхідні зміни в житті, на які учень ніяк не може зважитись. Раптом вчитель зриває з голови учня капелюха і жбурляє його в озеро. Остовпілому учню він пояснює, що для того, щоб бути готовому до змін, треба час від часу позбавляти себе відчуття комфорту.
Здається, навіть війна й загибель співвітчизників не позбавили значну частину мешанців України прагнення до звичної комфортної емоційно-психологічної колоніальної залежності. І чим сильніше лунають заклики отямитись і усвідомити усе, що відбувається, тим цупкіше вони за неї тримаються.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772504
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2018
А.Р.
Кількасот нічних годин -- найсолодша із пісень.
Веретено споминань. Коло серця – Божий схлип.
Одне одному ми—сон? Силуети у вікні?
Під ногами в нас одна шахівниця: ніч і день.
Де ти? Голос ще живе й квітне в пам’яті моїй.
Обертається в ніщо пара сміху, суму, слів.
З пряжі спогадів моїх – жменя гаснучих вогнів.
Жданий образ дорогий розлітаєься, як рій.
Вже на місці на твоїм – сивокоса ковила.
Розійшовся білий шов у захмарній вишині.
Ти не знаєш, як в цю ніч віє холодом мені,
бо закінчився твій сон, але ти в моїм жива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2018
Треба віддати належне Росії: значення пропаганди в ній зрозуміли набагато раніше, ніж деінде. Набагато раніше зрозуміли такий парадоксальний психологічний феномен: люди живуть не стільки реальністю, скільки міфами про цю реальність. Міфи здатні створювати іншу реальність --- яскравішу й переконливішу, ніж ту, яка існує навколо. Через міфи можна моделювати поведінку людини.
З перших років радянської влади величезна увага приділялась мистецтву державного міфотворення. І зараз, коли в гумористичних малюнках бачиш, як у обшарпаних комуналках сидять такі ж обшарпані чоловіки й жінки і, дивлячись у простір, стурбовано питають «Ну, що там у хохлів?», не смієшся і не дивуєшся, тому що це – правда. Люди, охоплені ідеєю (у даному разі ідеєю про те, що донедавна ще близька їм Україна підпала під владу якихось страшних чорних сил під назвою «бандерівці»), не помічають нічого навколо себе -- ні облуплених стін, ні даху в дірах, ні бруду. Люди, охоплені екстазом від переконання, що у битві зі злом вони – на стороні добра, не потребують матеріального комфорту. Вони до нього нечутливі.
Міф відіграє роль анестетика. Перед його лицем відступає на задній план все, що дошкуляє й дратує в житті -- хвороби, хамство, безгрошів’я, невлаштованість побуту, сімейні чвари.
Міф спрощує світ і захоплююче поляризує його на «ми» й «вони».
У міфі всі, хто цей міф поділяє – твої друзі. Так людина влаштована. Кожен хоче бачити себе в ореолі світла й правоти і мати однодумців.
Не менш важливо й те, що міф – це завжди драма. Куди там тій «Рабині Ізаурі» чи «Просто Марії», що збирали колись радянські сім’ї перед екраном! То все стосувалось минулого і відбувалось у далеких чужих краях, зате зараз захоплююче-страхітливі драми відбуваються поруч з тобою, щодня й щогодини, встигай тільки переповнюватись жахом і праведним гнівом.
Вдало змайстрований, живучий міф стає основою світогляду мас і кожної людини зокрема, а ні за що людина так міцно не тримається, як за свій світогляд, за раз і назавжди засвоєні поняття, тому що їй здається, що втративши їх, вона безповоротно втратить саму себе.
У міфі є щось онтологічне, що не піддається раціоналізації і вкорінене в самій природі людства. Життя без нього лякає хаотичністю, і врешті решт приходиш до висновку, що той має певнішу владу над народами, хто зумів захопити їхню уяву найяскравішими, найбільш емоційно наснаженими міфами, настирливо й невтомно пропагуючи їх.
Лише одна біда з міфами – з часом вони стають наркотиком, дозу якого необхідно постійно підвищувати. У будь-який момент ефемерне відчуття спотвореної реальності може розбитись, як скляна куля. Як би не старались міфотворці, скільки б не вкладали сил у підживлення старих міфів, вони поступово муміфікуються. Починаються повтори, набридлі затерті смислові штампи, відчуття ходіння по колу і – головне – штучності й надуманості всього, що раніше здавалось живим і надихало пафосом бурхливих праведних емоцій.
Але доки цього не відбулося, міфи вбивають. І захищатись доводиться не просто від людей, а від людей з вбудованими в них міфами. Вони люблять їх, не мислять себе без них і ненавидять усіх, хто пробує ці міфи зруйнувати. Поговоріть з мешканцями Донбасу або Росії – і ви відчуєте, як чіпко вони тримаються за міфи, з якими давно вже зріднилися й зрослися.
Мені подобається стаття Алена Базансона, яку хтось привів на ФБ, з однією заувагою: те, що він називає просто «брехнею», насправді значно складніше й небезпечніше. Людина, яка просто бреше, в глибині душі знає правду. Для більшості «русского мира» правда й міф зрослися в одне так, що їх уже неможливо розділити, не завдаючи кривавих душевних ран. Тому все відбувається так тяжко і повільно у цій війні, із посиленою ненавистю до України, особливо у представників старшого покоління. Страх втратити звичний тобі міф – один з найбільших страхів, відомих людині.
https://www.ar25.org/article/mystectvo-brehni-ye-osnovnoyu-rysoyu-rosiyi-alen-bezanson.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763855
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2017
Покинутий песик – в густих порохах --
застиг, непорушно-стійкий,
солдатик з трухлявим мушкетом в руках
від часу -- іржаво-рудий.
Колись же – і песик був зовсім новим,
солдатик яскраво блищав.
Наш сонячний хлопчик їх палко любив
і, спати йдучи, цілував.
«Отут зачекайте, нікуди не йдіть
і не галасуйте мені», --
щасливий, він міцно заснув у ту ніч
і забавки бачив у сні.
Та в час потаємний під ангельський спів
хлопчина наш сонячний зник...
Без міри скорботних пролинуло днів,
та відданість друзів – навік.
Терпляче чекають -- не зрушитись їм,
завмерлим на довгі роки! --
і мріють про усміх на личку малім
і дотик знайомий руки.
Тихенько дивуються – де ж він пропав,
що трапилось в темряві днів
із хлопчиком тим, що їх поцілував,
поставив і ждати звелів?
Little Boy Blue
The little toy dog is covered with dust,
But sturdy and staunch he stands;
The little toy soldier is red with rust,
And his musket molds in his hands.
Time was when the little toy dog was new
And the soldier was passing fair;
And that was the time when our Little Boy Blue
Kissed them and put them there.
“Now, don’t you go till I come,” he said,
“And don’t you make any noise!”
So, toddling off to his trundle-bed,
He dreamed of the pretty toys;
And as he was dreaming, an angel song
Awakened our Little Boy Blue —
Oh! the years are many, the years are long,
But the little toy friends are true!
Aye, faithful to Little Boy Blue they stand,
Each in the same old place —
Awaiting the touch of a little hand,
And the smile of a little face;
And they wonder, as waiting these long years through
In the dust of that little chair,
What has become of our Little Boy Blue
Since he kissed them and put them there.
By Eugene Field (1850-1895)
https://www.youtube.com/watch?v=jNMk3KOn3ss
* Вірш написано в роки бурхливих дитячих епідемій. Автор сам втратив маленького сина.
** "Boy Blue" не піддається дослівному перекладу. Походження виразу достеменно невідоме, але він зустрічається ще в давньому дитячому віршику із "Nursery Rhymes". Для мене вираз асоціюється з поняттями "світлий", "ніжний", "витончений", в даному випадку -- щодо дитини --
"сонячний" здалось прийнятним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762519
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.11.2017
-- Де ти мандруєш? Де ти пропала?
-- На роздоріжжях у хмарі буденності:
глянеш додолу – котяться чвалом
дні і години, відблиски, темності.
Їх поганяє турбота-німотниця,
лине життя , мов чуже, перебіжками,
сліпо іде по руках – не соромиться,
хтось незнайомий посмикує віжками.
Форми змішались у швидкісній сутіні,
звуки словесні – мов шуми на проводі,
миті, окремі лиш миті заплутані
у павутині прогалистих спогадів.
Гадка приб’ється (чи знала це завше?),
стане самотньо, і холод проймає:
наше життя – чи таке воно «наше»?
що нам належить у ньому?
-- Не знаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761867
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.11.2017
«Сподіваюсь, у вас є страховка?», --сказав він, виходячи з машини. «Звичайно», --відповіла я, намагаючись не дивитись на свіжеобідраний (мною!) бік його машини, біля якої я спробувала запаркуватись . Навіть я, яка зовсім не розуміється на марках машин і на році їхнього випуску, ясно бачила, що машина була нова, солідна і (кгм...в роті пересохло) дорога. Це був мій перший самостійний виїзд у місто і перша моя спроба запаркуватись у тісному ряду перед гастрономом. Того дня я одержала права. І треба ж такому статися, щоб він ще й сидів у своїй машині, слухаючи музику, коли я надумала паркуватись (не те, щоб я поїхала, не залишивши своїх координат -- за кого ви мене маєте?)! Далі він стояв і спостерігав, як я подаю назад, і я з переляку не могла зміркувати, в який бік вивернути кермо і тому...так би мовити...якщо чесно...обідрала її ще раз. Коли все скінчилось (себто він сам сів за кермо моєї машини і вивів її, криво-косо застряглу, у проїзд між рядами), я почала порпатись у сумці. Папірця із страхової компанії не було (я потім знайшла його вдома на підлозі). Становище ставало вкрай незручним. Перша думка, яка приходить до голови в подібних обставинах, --дзвонити чоловікові! Мобільного телефона також не було... Вже пильніше придивляючись до мене і наблизившись впритул, постраждалий водій витяг свій телефон, з якого я й подзвонила. Слава Богу, чоловік був на місці і поставився до всього стоїчно. Він продиктував мені дані нашої страховки, я передала їх водієві. Наостанок я ще спробувала вдати із себе людину досвідчену і попросила його не зв’язуватись одразу із страховою компанією, а оцінити заподіяну шкоду, і якщо вона буде в межах нашої франшизи, то ми заплатимо зі своєї кишені. Я десь чула, що мудрі люди так роблять. Він, мабуть, одразу збагнув, що я поняття не маю про ціни на автомобільний ремонт (пізніше виявилось, що нове покриття обійшлося йому втричі дорожче, ніж я думала), але зробив вигляд, що погодився. Втім, цілковитої довіри в нього до мене не було. Вже ввечері я узнала, що він передзвонював чоловікові – переконатись, що номер дійсний.
У пам’яті залишилось, як повільно й болісно кривилось його лице, коли я незграбно подавала назад, вдруге обдираючи з його машини фантастичну фарбу кольору темно-синього нічного оксамиту. І як він при цьому мовчав і терпів.
Благословенні будьте, чоловіки!*
* «Благословенна будь, наречена!» (О.Генрі «Персики»)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761505
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2017
Що це було -- тяжкий урок
чи попередження суворе?
В якому світі живемо
тепер – старому чи новому?
Вдяглись травою забуття
метеоритні свіжі рани,
і вовче космосу виття
лякливих духом не дістане.
У повсякденність увійдем,
в її тісні знайомі схрони,
вози поставимо кільцем,
мов атаковані мормони.
Перетрусило – і пройшло.
Вразлива думка відступає.
І безіменне сите зло
у напівтемряві дрімає.
*В ніч на 1 жовтня 2017 р. 64-річний американець відкрив вогонь по натовпу з 22 тисяч чоловік на музичному фестивалі у Лас Вегасі, убивши 58 чоловік і поранивши 546. Причина невідома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761273
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.11.2017
З хащі гілок дивляться очі:
чорні яблука
чорної ночі.
Липне туман до сирого розламу:
погляд -- стовбур,
постріли—прямо.
Червінню квітів
вибухнуть рани,
нагла теплінь
хтиво постане.
Тіло розтулить зламані стулки –
смертній судомі
для поцілунку.
Дух покидає напризволяще
зниклого світу
плутані хащі.
Чуєш -- свідомість мишами точать
чорні яблука
чорної ночі?
*В ніч на 1 жовтня 2017 р. 64-річний американець відкрив вогонь по натовпу 3 22 тисяч чоловік на музичному фестивалі у Лас Вегасі, убивши 58 чоловік і поранивши 546. Причина невідома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754166
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 07.10.2017
Полум'яний виступ Євгена Дударя: https://youtu.be/mFbKyRzMU7Y Зрить в корінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737570
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.06.2017
Драбина в небо. Твоє обличчя – біле, як сніг.
Ні вітру, ні спеки, ні дихання.
Як швидко все скінчилось!
Ти думаєш, що ідеш по нескінченній прямій до горизонту,
а насправді йдеш по колу, яке замикається у 19 літ, у 20, 25...
І тоді лишається тільки драбина в небо,
тому що на землі більше місця для тебе немає.
Життя зосталось внизу – перстнем з руки,
відкритим у крикові ротом,
зім'ятим листям, обіймами чиїхось білих рук,
повзучою сльозою.
Ти вже звільнений. Ти легко здіймаєшся сходами,
так невимушено, так природньо,
ніби знаєш дорогу і знав її завжди,
ще з того часу – 19, 20, 25 років назад.
Стіни панельних будинків – для сходження,
вертикальна земля Донбасу – для сходження,
вибух – повільний, як історія світу – для сходження,
і куля, що обриває надії – також.
Тіло кудись зникає, розчиняється,
і ти вже – тільки очі, безліч очей,
тільки знання, якого так не вистачає на землі
(але тепер і самої землі немає).
Ти вже – усюди,
ти ширяєш над теренами творіння, як володар,
і так хочеш щось сказати отим, хто плаче внизу,
отій жменьці жінок у чорних хустках,
так хочеш їм щось пояснити,
але вуста не рухаються у того, хто лежить у труні,
і чоло його -- холодне, спокійне, непорушне.
Ми чуємо, ми знаємо, ми потерпимо.
Ми не відпускаємо тебе – і відпускаємо.
Вертикальна земля Донбасу залишається тут.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737552
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.06.2017
(із циклу «Сльози натураліста»)
О бідний маленький убитий опосум
З подовженим рильцем і хвостиком голим,
Що в смерті скрутився тугою спіраллю!
Тебе у зубах він приніс серед ночі
І біг він безшумно, граційно і рівно,
Тримаючи ніжно м’якесеньку шкірку.
А потім жорстоко зробив свою справу,
Миттєве вдоволення в крові відчувши,
Просунувся в дім і у нім розтягнувся
Вельможно і вільно поздовж коридору.
А ти залишився побіля порогу –
Краплина в безмежжі життєвих трагедій,
І так ти лежав до наступного ранку,
Якого ніколи в житті не побачив.
О бідний опосум!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732999
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 12.05.2017
Ти хвиля і частка, ти частка і хвиля.
У різноголосся щоранку улившись,
Рухливим вітрильником перехилившись,
Чужими життями у бризках умившись,
Ти -- повінь всесилля.
Ти тиша і буря, ти буря і тиша.
Ногами сколочена труйна образа,
У пам’ять запала непрощена фраза,
В мовчанні – немов вертикаль верхолаза,
Стрімкіша і зліша.
Ти крила і очі, ти очі і крила.
Пливе твоя тінь розчепіреним птахом,
Мандрує задимленим вічним ландшафтом
В століттях, назавжди просолених страхом —
від фронту до тила.
Ти подив і втома, ти втома і подив.
Усе, що здавалось -- правдиво, первинно,
Не склалось, не сталось як статись повинно,
Доріжку у морі зворушує пінно
Буденності подув.
Та знову назавтра -- ти хвиля і частка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732670
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2017
Під ліхтарями — тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нерівних складках.
Слідкує тиша. Скніє недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових обіймах
чужої форми —
в рідких зірках, кошлатому тер’єрі,
деревах чорних.
Навкруг стоять істоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно між пришельців незнайомих —
і страшно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730724
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.04.2017
Новинами зіжмакані думки
впиваються, примушують до росту.
Втопаєш у безвиході нічній --
і бачиш пересохлими очима,
як сходяться ворожих дві руки,
мов механізм, заведено і просто,
на схриплому у валці світовій,
надсадженому горлі пілігрима.
У кожного – чистилище своє:
у мстивих, перебіжчиків, героїв;
насмішники у натовпі бредуть,
із губ своїх не витерши зловтіхи.
Урочий час у мороці проб’є,
і рушить всяк – без голосу і зброї,
забравши все добро своє і лють,
туди, де вищі запити і віхи.
Ми жертвували частками себе,
мільйонами безмовних і зотлілих,
заради прав на ситий самоплин
і на подачку вічного дитинства.
Прозорий дзвін розхитано гуде,
щоденності основи побіліли,
не вирісши, ти платиш сорок цін
за прикру школу пізнього учнівства.
І ось уже -- пронизливий тунель,
без права на повернення і відчай.
Чи досягнемо світла у кінці,
чи згинемо без сили і без руху?
Чи зійдуть над антенами осель,
над вбогим і занедбаним узбіччям
танцюючі мигливі пломінці
з незримих рук одержаного духу?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727330
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.04.2017
А.
Це — час відталих і щасливих сліз
(хто вигадав, що плачуть тільки в горі?),
окриленої щирості поріз
в зустрічному – до єдності – напорі,
нежданніша з усіх земних погод,
стрімка, непрогнозована, раптова,
що укрива цілунками щедрот
правдивого зворушеного слова.
Чи ж серце пожаліється на те,
що мре надія, марна і остання,
коли воно, як соняшник, цвіте
на пагорбі полеглого кохання?
О, плач-щеміння зрушених пластів
що – у гарячій первісній основі!
О, гул новонароджених світів
із залишків загиблої любові!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2017
О.П.
Чи ми зустрінемось в садах,
отих небесних, на дозвіллі,
де -- ані вузькості, ні цвілі,
яка збирається в кутках
земних життів, що поросли
турбот чіпкими бур’янами, --
ми їх прополюєм роками
й відходим, ніби не жили?..
Як юний запал повернуть,
і віру в те, що все можливо,
і що життя – веселе диво,
привітна, тепла каламуть,
в якій зустрінемось не раз,
здолавши всі бічні проблеми.
А озирнешся раптом – де ми?
Відлинув гомін, менше нас.
...Надходить тихе відкриття,
коли вже пусто за столами:
нікчемний побут – це життя,
і так заведено не нами.
Могутня крапля розсікла,
сточила в порох і потраву
єднання наше й нашу славу,
що так ніколи й не прийшла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722603
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2017
В минулість кохання чужого упасти,
тужити за їхнім утраченим раєм,
надривним прощанням, жалями навзаєм
(у світі холоднім, залізнім, зубастім),
відчути обійми, які — без повторів,
того, що намріялось —знаєш — не буде,
залишиться фото, де вклинені люди —
такі недоречні, цілком випадкові.
Обіцянки й плани нічим не поможуть
зустрітися їм у наступному році,
дощі прошумлять у виткім водостоці,
і нарізно ночі спекотні знеможуть.
Все довшою буде затримка в посланнях,
народяться сумніви, перші образи,
любов, що у силі, помре не одразу,
пручається довго надія остання.
І буде боліти їм – молодо, яро,
так буде щеміти, як більше – ніколи.
...Чуже незагойне хапає за поли,
коли вже боліти своє перестало.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721126
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2017
Під незагойне, рване небо,
де буря з посвистом гуде,
досади сповнений на себе,
хтось розтривожений іде
і, крок долаючи за кроком,
благає силу неземну
про рівновагу і про спокій,
і гармонійність осяйну.
Вітрами ніч його збиває,
навскіс зриваються дощі,
а він молитву промовляє
за справність компасу в душі,
щоб хтось йому в глухі години
стихії грізного виття
дав золотої середини,
благої міри відчуття.
У порятункові від себе,
своїх безтямних протиріч –
його спасення і потреба
у розперезану цю ніч .
...Утихомирилось в природі,
звисають крапельки води,
а неборака – у незгоді
з самим собою, як завжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719429
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2017
Все більш розпливається значення слів і речей,
і тоне у далечі погляд коханих очей.
Позаду лишаються кривди, тривоги, труди,
життя постає ніби символів знаних ряди.
І ти ще за сміхом ховаєш цікавість і страх,
а очі виказують ту найпильнішу з уваг,
що – в гіллі ряснім новозрубаних впалих дерев,
в стрілі антилопи, яку переслідує лев.
Твій зір понад голови лине і понад часи,
в обставинах місця – ні сенсу нема, ні краси,
і тільки одне гріє душу, холодну, як скло,
протяжливе – тих, хто лишається вдома – тепло.
Ти знаєш – доходить до краю ця п’єса чи гра,
щось тихо чекає, а значить – в дорогу пора,
і двері відкриті, і світлими стали труди,
і ти, як лосось, відчуваєш підказку – куди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716815
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2017
Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.
Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.
Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.
*Написано на основі вражень від спілкування з проросійськими коментаторами в Інтернеті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715846
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.02.2017
Нічна западина. Сповільнення годин.
Душа теплішає у стані перемовин,
і крізь зірчастий, лунко вичищений комин
шукає зір когось у плетиві судин
святої тиші, що, мов виснажений птах,
злітає махом на земні затвердлі крихти,
на дні зіниць його гуляють жовті віхті,
і чорні крила спочивають на кущах.
Я міркувала – світ великий і чужий,
але в украдені нічні глухі години
замерзлим гостем він в оселю мою лине,
за день приборканий, з утоми півживий.
Я тереблю його, та носом він клює,
ми сидимо за ненакритими столами,
він вислуховує мої набридлі драми
або цікавість напівсонно удає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715241
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2017
Сяйні лимони в крижаній воді
виловлюю замерзлими руками,
збираю їх, духмяні і тугі,
обвита невиразними думками.
На дні долоні – зимного ковша –
округла твердь, просвітлена і стала,
дивує, як оті, чия душа
ухильна і мовчазно досконала.
Як відблиск не любити у воді
(хоч він і не жаліє, і не гріє),
заплутавшись у радісній біді
захоплено-ясної безнадії?
Нехай в руках від холоду щемить,
сріблиться радість у душі на споді
від того, що на все в належну мить
є відповідь таємна у природі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711621
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2017
Химерними сплетіннями вогнів,
буденносте, лови дитячу казку,
створи для неї тисячу мостів,
збудуй хитливі сходинки і зв’язки
із світом, що розплився по воді,
у жорнах року змелений на порох,
належний ні тобі і ні собі,
не друг в своїй байдужості, не ворог.
Розкинь навкіл густу широку сіть
(рідкої і короткої – замало),
у холоді лови за миттю мить,
щоб жодна не втекла і не пропала.
Сьогодні пощастить тобі сповна,
і поміж ритуалів лицедійства
піймається жар-птиця осяйна
наївного далекого дитинства.
Усе, усе, описане в книжках,
що снилося вночі під колискові,
збувається – заплутаність і страх,
і чорна волохата невідомість;
а далі, між погрозливих дерев
окраєць неба скромно рожевіє,
і радістю засвічується нерв,
рятуючи з безодні безнадії.
Ясніє свято пряжкою століть,
охоплені роки сріблястим паском.
Чи ж ми дарма сплітали мрії в сіть,
щоб крихтам чуда марно не пропасти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709102
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.12.2016
ФІГУРКИ НА СЕРВАНТІ
Ковзанка. Вікторіанські часи.
Личка з тендітної порцеляни.
Всі троє сповнені лагідної краси,
жіночні капелюшки в дочки і мами.
Хлопчик сидить і дивиться, як
мама сестричку підтримує ніжно.
Стільки турботи в його очах!
І ручки склав він утішно.
В нахиленій позі його—порив
допомогти, коли треба.
Дікенс їх, певно, такими творив
дивлячись в сіре небо.
Він з ідеального їх полотна
кроїв у мрячнім тумані.
Раю загубленого луна—
в музиці, книгах і порцеляні.
CЛОВА
«Ну що б, здавалося, слова?..»
(Т.Шевченко)
Слова—ніщо, лиш музика за ними,
лиш дивно розтривожена печаль.
«Іди за нами», -- прошепочуть рими.
«Почуй мене», -- озветься стиха даль.
І в їхнім потаємнім діалозі
звучатиме бездонна таїна,
і стане лиш єдина в допомозі
нервова і вібруюча струна,
що між чуттями змішано-складними
озветься і покаже тобі курс.
Слова—ніщо, лиш музика за ними:
короткий схлип, і дихання, і пульс.
ДВОЄ
У неї є його дитячий голос --
дзвінкий, настійний,
любов'ю довгожданою — обручка
з його обіймів.
Йому ще тільки сім, і їй належать
усі одразу
і відкриття його малого віку,
й гіркі образи.
До загадки життя у неї виник
безцінний ключик,
і подарунок цей дивує, тішить,
лякає, мучить.
Тікає сон вночі, щемлять повільні
світанки сині.
Вона одна із ним в цілому світі,
в чужій країні.
Якої помочі в кого питати?
Вона не просить.
Не поведе їх в путь від небезпеки
розважний Йосип.
Сім літ — перлинами з дитячих вуст,
пухнастим скоком.
Дорослішання мчить назустріч
тунельним оком.
* Це давні вірші. Навряд чи вони варті того, щоб бути опублікованими кожен окремо. Втім, коли перечитую, вони мене чимось зворушують, тому вирішила все ж опублікувати їх -- під одним заголовком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707167
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.12.2016
[quote]«Ми рідко можемо допомогти своїм найближчим. Або ми не знаємо, яку частину себе віддати, або, найчастіше, вони не хотять того, що ми даємо. Тому й стається так, що ті, з ким ми живемо і кого повинні знати, вислизають від нас. Але ми все одно можемо їх любити – ми можемо любити цілковито без повного розуміння»*(Norman Maclean “A River Runs through it and Other Stories”) [/quote]
Він поруч, але вся його душа
обвіяна холодними вітрами,
чужинне щось блакитними дарами
манить її, як здиблене лоша.
Луною поміж нами — дисонанс,
і нарізно течуть життєві ріки,
мовчання білосніжні зимні піки
розріджують сумний останній шанс.
Це сталося не вчора і не тут,
далеко, поза межами прозріння,
вродилась таїна нерозуміння
і танучих, як сніг, родинних пут.
Привільно, без вузди і без гроша,
далеко від залишеного дому
блукає по орбітах незнайомих
зухвале неприборкане лоша.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706309
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.12.2016
(пам’яті членів артистичного товариства та їхніх гостей, які загинули в пожежі 2 грудня )
Куди ж ти дивився, Господи,
як сорок згоряли в вогні?
Перебираю в просторі
слова біблійні твої.
Як же це: «Ні волосина
не впаде без моєї волі»?
Чиєїсь дочки чи сина
тіло корчилось долі.
Ті троє, що танцювали
в печі, узявшись за руки?
А ці не змогли, упали,
пекельні прийняли муки.
Як же це? Зовсім юні,
студенти і музиканти.
На золотому руні
стрічали б іще світанки.
Вдягали б дзвінкі браслети,
молились Христу чи Шиві,
писали б пейзажі, портрети,
розхристані і щасливі.
Часом через несплату
жили без води і світла,
зате їм було де спати
в череві звіра-міста.
Сьогодні вони — богема,
а завтра — круті спартанці,
писали б свої поеми,
давали б концерти, танці.
І шанувальники їхні,
випускники із Берклі,
пішли б собі в програмісти,
лінгвісти — якби не мертві.
Жаліли б тварин бездомних,
котів би тягнули в хату,
щось кинули б тому старому
(грошей в самих небагато),
старому чи молодому,
бідному чи наркоману,
не мешканцям спільного дому
читати комусь догану.
Куди ж ти дивився, Боже,
це ж душі твої хоробрі —
ні, на святих не схожі —
безладні були і добрі.
Хто ж захистить, як не ти їх?
Не захистив ти їх, Боже.
Як тепер радість їхня
силу твою помножить?
Чи із небес Говерли
не розібрав ти, може?
Ті, що в вогні померли,
діти були твої, Боже.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705175
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 07.12.2016
О, скільки їх з’явилось і пішло,
розкидавши заплутані відбитки
в оманливо-м’якій словесній глині!
О, скільки їх у віршах прогуло!
І почуття, оголені при свідках,
лежать в заціпенілості осінній.
Мов сироти — римовані рядки,
колишніх рук, обведених старанно,
з малюнком ліній, контури зірчасті.
Слова були, здавалось — на віки,
душа співала радісно і п’яно
від славою обіцяного щастя.
Ще гроно віршотворення росте —
а вже лежать забуто під ногами
плоди опалі витворів минулих.
Ще голоси ворушаться — проте,
відрізані шляхами і вітрами,
їх власники пішли й не озирнулись.
І де ж вони,загублені в роках,
і по яких дорогах невідомих
ідуть вони,коли живі на світі?
Чуття минулі піймані, як птах,
у темряві залишеного дому,
де в порохах -- давно загаслі миті...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704379
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2016
Світ Дікенса. Коричнева пастель.
Свіча, скорботно схилене обличчя.
Рипуча дерев’яна карусель
картин позаминулого сторіччя.
Жіноцтво — оберегом — у чепцях
і хлопчаки в розбитих черевиках,
і таїна походження — мов цвях,
останній козир в картах без’язиких.
Незнані бенефактори мовчать
над згарищем старої таємниці.
Зловмисники улесливо сюрчать,
пастки плетуть, пожадливі і ниці.
Ексцентрики, далекі від життя,
а поруч — в’язні демона земного,
без совісті, жалю і каяття,
похмурі буревісники нового
дешевого і сірого, як жерсть,
технічно побудованого світу.
Хтось грає ще по-давньому у честь
і підлість закликає до одвіту.
Ще так далеко сонячний рубіж,
щоб друзям одне одного обняти
в кінці сирих самотніх бездоріж,
ганьби тюрми, розорення і втрати!
Світ Дікенса. Усе, як і тепер.
Атракціон призначеної долі
крізь димних сліз вікторіанський флер
надсадно обертається поволі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703826
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2016
Коли страждаєш, і мовчиш,
і бережеш безсилля звичне,
у нерухомості душі
росте щось гідне і величне.
Твій сон життя, твої сини —
ліпні деталі панорами,
стоїчні греки давнини
стають названими братами.
Ти вирушаєш з ними в путь,
грудьми – на весла, без вітрила,
холодні біди підождуть,
коли свої розгорнеш крила.
І хоч згори дарів нема
і все життя — трагічний будень,
ти проголошуєш: дарма!
благословенними пребудуть
найгрозовитіше із знань,
що може землю охопити,
і в часі мить — урвистий край,
який дає тобі злетіти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2016
Я обіцяла бути — й не була,
приїхати хотіла — й не з’явилась.
Якоїсь ночі, року і числа
не при мені життя твоє зносилось.
І як з жалю не падала б я ниць,
ні наша вдвох історія, ні фатум,
ні кулі, що злітають в дні річниць,*
не виправлять вкоріненого факту.
І рана не затягнеться в мені
гоїнням ані першим, ані другим,
і ти не раз навернешся у сні
докірливим і безголосим другом.
* повітряні кулі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702591
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2016
Кажуть, японці у компаніях люблять розповідати старі анекдоти і звично сміятися з них. Отак і ми з нею. Вже багато років ми говоримо про одне і те ж, традиційно втішаємо одна одну і взаємно підтримуємо надії. Кожного разу вона розповідає мені про чергові неприємності від давно вже дорослих, сімейних дітей та інших родичів (дочка її психічно хвора, син рідко виходить із тюрми, а брат — хронічний алкоголік), і кожного разу ми зітхаємо, що «не всім Бог дає щастя».
Їй уже під 70 років, але вона все ще мріє й надіється (ворожка твердо обіцяла) зустріти «хорошу людину», таку, з якою вона, нарешті, узнає, що таке щастя. Це тому, що до цих пір вона «не жила». Працювала й горювала. Я їй повторюю, що вона ніколи не зустріне свого щастя, якщо буде продовжувати ходити по гудвілах і відсилати посилки дітям та знайомим. Ні діти, ні знайомі все одно їй не дякують і навіть викидають те, що вона вислала. Вона погоджується, але я знаю, що нічого не зміниться, тому що ходіння по гудвілах — це залежність, звільнитися від якої можна тільки якщо втрутиться саме життя у вигляді переїзду чи хвороби.
Навіть у своєму віці вона все ще гарна, і люди роблять їй компліменти. Коли вона каже мені, що у 16 років, ледь закінчивши школу, вийшла заміж, я не дивуюсь. Багато років назад вона сама до мене підійшла, почувши, що я з дітьми розмовляю українською, і я ніколи не думала, що дружба наша триватиме так довго. Говорить вона суржиком, часом не вміє висловити свої думки до ладу, але від неї віє теплом і затишком згорьованої української жіночої душі, і серце не може не відгукнутись.
Перший урок, який я у неї взяла, був урок запізнілого жалю за помилками молодості, які неможливо виправити, але неможливо й забути. Особливо якщо когось при цьому безневинно ображено. У той час вона ходила з маленьким кишеньковим виданням Біблії у потертій шкіряній палітурці , час від часу виймала її і щось мені з неї цитувала. Як виявилось, душа її була повна розкаяння за давню провину перед молодим солдатом, який побачив її підлітком-красунею у селі, коли вона ще жила там із матір’ю і тіткою, і благав її дочекатись його з армії. Вона легковажно пообіцяла йому, але невдовзі вийшла заміж чи не за першого, хто її посватав, — майбутнього батька своєї дочки.
Жили вони з чоловіком погано, вона не любила його й боялась фізичної близькості, тому що хтось колись напав на неї в лісі, ще малу, і вона ледве вирвалась і втекла. Другий чоловік, красень, за якого вона вийшла заміж, тому що «гроші випадали в нього з кишень», був втягнений у кримінальні кола, кривдив її немилосердно і якось навіть стояв над нею з ножем, коли вона годувала грудьми сина, кажучи: «Я програв у карти і мушу тебе зарізати», і вона тікала від нього з немовлям прямо вночі, у сніг.
І ось тепер, під старість вона згадала про того солдатика, якого обіцяла дочекатись і не дочекалась. Їй переказували, що він приїжджав у село і питав за нею, і коли йому сказали, що вона заміжня, враз посмутнів і мовчки пішов, звісивши голову. Назавжди. Тепер, через 50 років, вона з палкою надією в голосі допитувалась — чи не знаю я, як можна розшукати людину, ні прізвища, ні адреси якої вона не знає? Що можна зробити, щоб таке диво сталось і вона могла попросити в нього пробачення? Тільки попросити пробачення, і все. Вона б не пожаліла на це останніх своїх грошей. Тоді я вперше подумала, яка це розкіш — на схилі свого життя не мати запізнілого каяття!
Другий мій урок, взятий у неї (про жоден з них вона не здогадується) було відкриття, що навіть у цьому жорсткому прагматичному світі людська душевність дещо значить. Без усілякої освіти, вона завжди могла знайти собі місце — куховаркою, доглядальницею, прибиральницею в банку — і всюди її любили й цінували, хоча вона часом не розуміла, що їй говорили і тільки ніяково усміхалась. Ніхто її ніколи не звільнив з роботи, хіба що вона сама полишала її, знайшовши кращу. Всі за нею жалкували. Не знаю, в чому секрет її — немолодої вже й малосильної жінки (часом господарі мусили носити за нею заважкий для неї пилосос) — у світі, де найбільше цінується ефективність. У тому, що вона поливала й прополювала засохлі квіти в офісі, на які ніхто не звертав уваги, так що вони знову оживали (це не входило в її обов’язки)? Віддавала кожну річ, знайдену під холодильником чи ліжком в домі, де прибирала (а речі ці могли бути золотими перстнями й ланцюжками, які ніхто й не шукав, бо зникнення їхнього не помічали)?. Якось вона приготувала обід молодому, вічно зайнятому на роботі «комп’ютерщику», який жив один, із порожнім холодильником та упаковками фастфуду на столі. Їй стало шкода його як сина. Щоправда, обід цей вона на другий день знайшла у смітнику, але він став до неї уважнішим. Щось тягне до неї людей — вчених і простих, гордих і загублених у цьому світі, як вона сама.
Вона не знає цього, але дивлячись на неї, я мимоволі починаю вірити у небесне провидіння, яке часом охороняє вибраних. Її життя — страшна казка, але це й дорога через власний страх і жаль, через глухий і небезпечний ліс, в якому мало кому вдається уціліти. Вона бачить тільки чорні погрозливі дерева, але мені, збоку, видається, що між дерев цих раз за разом миготить чиясь рятівна рука, яка її направляє й оберігає. Можливо, дійсно, ми — це наші тягарі, які нам здаються такими дошкульними й тяжкими, і по них Бог нас вирізняє з-поміж інших?
Я навчилась чекати розмов із нею, які тривають годинами, але мені не шкода. Я вкотре говорю їй одне й те саме (що вона й без того знає), і їй чомусь стає легше. В кінці розмови вона часто просить мене, щоб я помолилась за те, щоб вона, нарешті, знайшла «хорошу людину». І я інколи це роблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701190
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.11.2016
У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди —невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?
Можливо, праві вони, ті, хто шукає
народного батька, вождя і "світило" —
із ним буде легше?
Усім розтолкує, що треба любити,
для чого страждати, для чого старатись
і що усе значить.
Щоранку незаймана свіжа палітра
розкішних емоцій на тебе чекає —
які з них обрати?
Кого пожаліти, кого засудити,
кому не пробачить, кому присягнути,
чим день заяснити?
З морозу самотності вскочити в хутро
спітнілих обіймів, щоб тануло серце, —
чи радість не в цьому?
Проблем екзистенції щоб не бувало,
холодних питань, що звіряєш у небо
(а з неба — ні слова)!
У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди — невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699635
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.11.2016
Як уціліли їх сліди?
Піщаним змієм шарудить
повільна валка чорнова,
у жорнах змелений потік
біблійно совісних селян,
блакитновимерлих дітей,
високочолих освітян,
державотворців запальних...
Он тихі мрійники ідуть,
забиті кулями в серця,
і буйночубі юнаки
з очима сивими бредуть,
згубивши голос від тортур
в зацементованих мішках.
Від світової німоти –
багряні опіки на них.
Із мертвих довідок сухих
виходять люди з небуття
зів’ялим шелестом імен,
пожовклим спалахом облич
і забирають наші сни:
«Отак згубили нас усіх,
якби сказав хто наперед —
ми б не повірили самі».
Ідуть худі поводирі,
вожді відторгнутих отар,
несуть на плечах, як дітей,
важкі несказані слова.
Що там у дзеркалі? Ось наш
навік живий павучий страх —
у двері грюкіт, хамський рик,
в брудному сміху голова...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2016
Ця тиша ночі — як ріка, як покривало з оксамиту.
Якою хвилею чи сном тебе принесено сюди?
Дерева конями бредуть, ступають маревом копита,
І шиї тягнуться відпить з туману вічної води.
Безсмертя дихає, як ліс, і проростає в ніжні рани
З прозорих коренів і пор первинним променем життя.
Вночі обірвані зв’язки, є тільки порухи і стани,
Співають камені доріг, цвітуть до самозабуття.
Якого задуму цей плід — в нічному шепоті дорога?
Земне призначення твоє — неначе карти на столі.
Признайся — ти вже тут була, і розливалася знемога,
І безтілесний праліс душ зітхав, невидимий, в імлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698094
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.11.2016
Неначе зграя, вчувши кров,
надсадно бреше,
чиясь долоня вже ребром
повітря креше.
Слова — мов ядра, і летить
гаряча слина
тому, хто спереду сидить,
у тім’я й спину.
Ось і слабка прекрасна стать
вогнем палає
в крикливій спробі не відстать
від шалу зграї.
Усі кричать навперебій,
обличчя вперті,
ведучий в усмішці кривій
заледве терпить,
щоб не убити за слова,
що просочились:
«Чи в Україні ми, бува,
не помилились?».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696569
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.10.2016
«Усі мають право на щастя!» — сповістили з екранів, і одне за одним на них почали з’являтися обличчя щасливих людей. У них сяяли очі, і голоси їхні тремтіли від хвилювання, коли вони розповідали, як їм вдалося здобути своє щастя: вдало вкласти гроші, знайти чудодійні ліки, викреслити із свого життя тих, від кого не було ніякої користі...У головах тисяч людей застрибали метушливі чоловічки. «Я теж, я теж», — снували думки. «Ти теж, ти теж, — підказували чоловічки й підганяли, — ну ж-бо, роби що-небудь, не сиди. Ти ж чув — ось вони спіймали своє щастя, а вони ж нічим не кращі від тебе. Просто вони діяли. Ти теж це можеш, тільки почни».
І щастя, дійсно, ловилось, бо якщо довгий час уперто ганятись за чимось, воно дає себе наздогнати. Були, звичайно, невдахи, у яких воно, як на сміх, кожен раз вислизало з-під носа, а все тому, що вони надто метушливі. Основна ж частина гідних все ж дістала його. О, йому, щастю, прийшлось таки сутужно! Скінчились часи, коли воно тішилось власною примхливістю й вітром в голові. Сьогодні за ним полювали професійно, озброївшись знаннями з економіки й бізнесу, філософії й психології, культів і релігій, умінням володіти собою, бути конструктивними й мислити позитивно. До того ж усі мисливці за щастям тепер були гарними. На Землі майже не залишилось негарних людей, — адже, добре подумавши, кожна розумна людина може стати красивою.
Загалом, гонитва за щастям, як і будь-яке інше чесне змагання, було явищем схвальним, і у засобах масової інформації всіляко віталось як таке, що розвиває в людях безліч чеснот. Щоправда, часом відчувалась і деяка нервозність. Дехто заздалегідь боявся програшу, а програвши, впадав у відчай, тому що тепер — усі знали — у програші винен тільки він, а не хтось інший. Це зрозуміло; але й серед переможців чомусь траплялися випадки розчарування й глибокої депресії. Це вже було дивно. Втішало тільки те, що перед тим, як зневіритись, вони усе ж встигали дати телевізійне інтерв’ю тремтячими від радості голосами. На їхнє місце, як тільки воно звільнялось, завжди знаходилось безліч охочих, так що змагання не припинялось ні на мить.
Ні на мить...Якщо загасити екран, то ця мить настає. Тоді береш у руки стару порцелянову чашку із тріщиною і п’єш із неї чай, дивлячись не на тріщину, а на листя, намальоване навколо неї. Коли п’єш чай, необов’язково думати тільки про приємні речі. Можна, приміром, думати про людину, необхідність сутички з якою неминуча, але сама думка про це гнітить. Можливо тому, що ти одна і обстоювати мусиш тільки себе, а це завжди підрізає крила.
У чашці має бути тріщина, тому що нічого в світі не є досконалим, але чай із неї п’ється, і життя пропускається крізь себе, не зрушивши чогось важливого. Прозорість чашки, прозорість миті, глибинна сталість світу... А метушливі чоловічки приходять і до тебе. Вони галасують, і стрибають, і підганяють, і просять. І ти би хотіла піддатися їм, щоб бути, як усі, але не можеш, тому що ти — берег, на щастя чи на біду.Можна прискорити течію ріки, можна її збурити й підняти рівень, але берег зрушити з місця важко. Він поза змаганням. Він дає притулок усьому, що викинуте морем і людьми. Він приймає тих, хто його топче, і кожну мушлю, винесену хвилею з океану — пам’ять про відцвіле життя. І якщо коли-небудь хтось викине стару чашку, він також її прийме і назавжди збереже у своїх пісках, як є — замовклу, недосконалу, із листям навколо тріщини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696429
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2016
Світе вечірній, із синього скла,
День мій невтолений, у запитаннях!
Де моя спрага, відчута сповна,
Ліній готичних в небо спинання?
Відповідь прагну зусиллям знайти,
Гостру і точну, як вістря собору,
Що обертає барвисті світи,
Рухом єдиним мчить їх по колу.
Та не давайте розгадку мені,
Ту, яку серце незважено просить.
Зайвого я не бажаю, о ні,
Знати, що є вона — досить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695946
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.10.2016
Він ще соромиться, але вже починає любити котів
і крадькома пестить їх, коли ніхто не бачить.
Він вітає пса — недбало — коли той витанцьовує коло дверей,
але потім гладить його ногою у шкарпетці,
коли нікого поблизу немає.
Це тому, що посаджене ним дерево,
хоч як він за ним доглядав, не прийнялося.
Це тому, що син пішов із дому
і не відповідає ні на дзвінки, ні на запити.
Це тому, що нічого не вдієш,
коли найбільшого, на що ти здатний,
виявляється замало,
і ти мусиш із цим жити.
І тільки пес вдячно вимахує хвостом,
коли проводиш по його спині великим пальцем ноги,
коти заскакують тобі на коліна і вмощуються,
і ти боїшся поворухнутись,
навіть коли хочеться встати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695532
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2016
"Незримые, неведомые миру слезы" (Н.В.Гоголь, "Мёртвые души")
Спочатку вона вийшла заміж. Їй вже було далеко за тридцять — саме той вік, коли в Україні потрапляють у прошарок жіноцтва, який із прихованою жалістю (а подекуди й таємним торжеством) іменується «старими дівами», і ніякі заслуги твої не міняють того факту, що «по життю» ти — невдаха. Люди казали: дитина — головне. Для жінки дитина — головне, а з чоловіком —як вийде. Розійтися завжди можна, аби була дитинка.
Вона не була гарною, хоча... всі жінки гарні, коли щасливі. Отож, вона не була гарною. Чоловік її вселився у їхню двокімнатну «хрущовку», яку колись із великими труднощами «пробив» її батько, і скоро його безтямний верескливий голос під час приступів гніву почав долинати до сусідів через тонкі стіни, сповіщаючи про початок іще одного сімейного життя, від якого хворіють, або спиваються, або ще якось довго й тяжко гинуть...
Їй пощастило. Її чоловік пішов сам. Можливо, помогло те, що ще живі були її батьки: мати — тихенька й сухенька, як лусочка, на все життя залякана своїм власним чоловіком, і батько, який люб’язно посміхався і казав «цілую ручки» усім чужим жінкам, а за своїми дверима тримав залізну дисципліну кулака й брудної лайки.
Коли чоловік пішов, вона не переживала. З маленького ліжечка до неї усміхався син, Ростик. Вона давала йому цукерку, він брав, а потім розтуляв склеєну долоньку і простягав до неї— «Ня, мамо, ня», — і тішився, коли вона брала в нього шматочок. Таким вона й запам’ятала його на все життя, із щедро простягненою до неї долонькою — «ня!».
Непомітно відійшла її мама, на яку давно вже ніхто не звертав уваги. Тепер на ній трималося усе: робота (відповідальна, з людьми), догляд за батьком і дитиною. Вона огрубіла душею, часто покрикувала на старого. Тепер він уже нічого не міг їй зробити. Чи вона мстилась йому? Ні, зовсім ні. Вона не була поганою дочкою, але за всі роки свого життя не навчилась із рідними спілкуватись інакше. Їй здавалось, як колись її батькові, що без грубого слова, без кпину, без докору усе розвалиться, коліщата сімейного життя сповільняться і мляво зупиняться в півоберті, і якісь недоречні, зайві емоції, які виникають, коли втрачено пильність і жорсткість, приведуть їх до загибелі, усіх трьох.
За дверима своєї квартири, вона розуміла, треба поводитись інакше — стримано й чемно. Знання етикету передалось їй від батька. Коли його не стало, вона відчула, як багато він важив у її житті. Це був лихий чоловік, але він був єдиний, хто хоч грубо й дошкульно, але опікувався нею.
Із Ростиком все пішло якось не так. Вона любила його, як душу, і вчила його, вчила...Вона казала йому, що слід і чого не слід робити, заохочувала його після школи здобувати спеціальність, завдяки своїм зв’язкам спромоглася звільнити його від армії. Скільки надій вона покладала на нього — свого одинака, свого хлопчика! Вона так за нього боялась!
Він не боявся нічого. Він лежав на дивані з ранку до ночі і слухав, як вона, прийшовши з роботи, хрипко виговорювала йому. Коли йому набридало слухати, він ліниво гаркав їй: «Та закрийся ти, с-ко!». Вона вжахалась. Відчувала, що не можна змовчати, інакше він буде думати, що це дозволено, і тоді буде ще гірше. Вона підвищувала голос, кричала на нього з розпачем, вимагаючи поваги, і тоді він піднімався й бив її. Часом вона ціпеніла від горя і мовчки лягала в ліжко, відчуваючи, як усе всередині стискалось у болючий тугий клубок, який не розчинявся навіть від судомних, у подушку, ридань, а в голові билося одне: «Нема виходу, нема виходу...За що?».
Бувало, що вона, знехтувавши соромом, бігла до найближчих сусідів — тих, де чоловік працював у прокуратурі, — і просила його прийти вплинути на сина.Він приходив і починав говорити правильні фрази про пошану до матері, яка «все для тебе робить». Ростик, вже спокійний і врівноважений, часом мовчки вислуховував, а часом кидав із викликом: «А ви спитайте в неї, як вона розмовляла з дідом!» Тоді вона сплескувала руками і намагалась виправдовуватись тим, що нічого вона поганого дідові не казала, а якщо щось випадково й зривалося з язика, то це тому, що все було на ній одній — робота, дім, магазини, черги, готування, догляд за старим... На чужих Ростик справляв враження розсудливого хлопця, і сусід вертався до своєї сім’ї з відчуттям добре зробленої справи.
Вона знала цю властивість свого сина. Не раз, користуючись знайомствами у медичному світі, вона водила його на консультації до психіатрів та психотерапевтів. Вони лагідно й доброзичливо розмовляли з ним, і він їм відповідав так само. Слова його були обдумані, поводив він себе «адекватно». «Світила» стинали плечима й казали їй, що ніяких аномалій у його поведінці вони не знаходять. Нормальний хлопець, може, навіть із вищим, ніж у більшості, інтелектом, тому й нудиться. Вона слухала й не вірила. Вона пам’ятала, як він кричав на неї несамовитим голосом, вживаючи брутальні слова, і очі його були вирячені, як колись у його батька.
Якось, коли Ростик накинувся на неї з кулаками, вона викликала міліцію, і його забрали у відділення. Повернувшись, він жалівся на біль у ребрах, куди його били. Напівзасохла материнська ніжність і гнів на тих, хто його образив, піднялися в ній хвилею, і вона написала скаргу, вимагаючи покарати винних. Більше на її виклики не приїжджали.
Почалася нова доба. У місті з’явився центр допомоги жінкам — не у вагітності чи догляді за немовлям. Ні, це був центр допомоги у кризових сімейних ситуаціях, принаймні так він називався. Це був центр для неї...
Молода дівчина слухала її, широко відкривши очі.
— Він не повинен цього робити, — періодично озивалась вона безкровним голосом.
— Що ви мені порадите?
— Ви повинні знати, що він не має права цього робити...
Ростик пішов на роботу. Він влаштувався вантажником і тепер щодня приходив додому п’яний. Часто він падав і лежав просто на сходах або перед дверима квартири, і сусіди обережно переступали через його ноги, дивлячись прямо перед собою, щоб випадково не зчепитись із ним очима. Дай їм Боже здоров’я! Більшість із них упродовж цих років поводила себе із зразковою витримкою, жодним словом не вклинившись у «сімейну ситуацію». Можна було подумати, що всі вони на «відмінно» закінчили Оксфорд із предмету дипломатичного невтручання. Ці високо піднесені голови, очі, які не бачать, вуха, які не чують, благородна утомлена хода повз п’яного, який лежав, привалившись до дверей, або гамселив у них кулаком. Ця потайна радість: «Слава Богу, що в мене немає такої біди. А щодо матері... Бог не карає даремно».
« Чому ви не розміняєтесь?» — запитала одна знайома, зглянувшись над нещасною. « Хто ж захоче? Та й де в мене гроші на доплату? – махнула рукаю та і, подумавши, додала, — Цю квартиру мені лишив батько».
З роками згадка про батька ставала для неї єдиною опорою. Їй вже здавалось, що коли вона, в сльозах і розпачі, зверталась до неба по допомогу, він приходив до неї, невидимий. Вона чула його ходу, шарудіння його плаща в коридорі. Щось рухалось, часом падало, предмети пересувались, і все це — для неї, щоб дати їй знати про присутність невидимої сили, яка її обороняє.
Вона жила в домі з облупленими стінами й балконами сорок років, ніколи нікуди не виїжджаючи. Спочатку їй не дозволяли робота та сімейні обов’язки, а потім вона боялась. Як уцілілий пасажир у морі, коли корабель пішов на дно, чіпляється за випадкову дошку, щоб утриматись на поверхні, так вона трималася за свій власний куточок (бо тепер їй вже належав тільки відгороджений куточок) у квартирі, що зосталась від батька. Чи бачили ці стіни хоч один щасливий день? Ні, але інших стін у неї не було. Вона трималася за кілька кришталевих ваз, за запаси консервів, які, якби вона кудись поїхала, п’яна компанія, приведена сином, з’їла би за раз. Вона не була міщанкою, але як в житті утриматись без якоря, хоч якогось?
Роздумуючи ночами над своїм нещастям, вона згадувала світловолосого хлопчика з простягненою долонькою: «Ня!» І одразу, мов від електричного удару, перед нею поставало спотворене люттю обличчя сина, який кричав: «Коли ти вже помреш, к-во, щоб я міг танцювати на твоїй могилі?» Все це здавалось нереальним, між цими двома істотами не було логічного зв’язку. Не інакше, як хтось їх зурочив. Так-так, вона вже не один раз піднімала в себе з-перед порога якісь чорні нитки, дивно скручені. Це та сусідка зверху, про неї всі кажуть. І вона, ще донедавна, здавалося б, інтелігентна жінка, спеціаліст із вищою освітою, із переконаним виглядом розповідала іншим, якими негідними справами займається верхня сусідка. Сусідці справно переказували, і між двома жінками точилась мовчазна запекла війна взаємного ігнорування й презирства. Так в її житті зникали останні острівці можливого людського співчуття.
Казали, що син знайшов її непритомною у вузенькому проході їхньої квартири. Стало відомо сусідам. Казали — інсульт, але багато хто похитував головою — не вірив. Зібрали якісь гроші, поховали. Родичів, окрім сина, у неї не було.
«Ня, мамо, ня!».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695187
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2016
Am I your keeper оn this Earth? Аm I your “catcher in the rye”?*
Is it my duty to explore your land of permanent despair?
Thanks God you moved and I can breathe… But then beneath the brooding sky
My cat has killed a singing bird and put it neatly on the stair.
And he was looking back at me with his transparent knowing eyes
As though commenting: “This is life, and there is nothing you can do”.
And rushing memory of you broke through deliberate disguise
of all the peacefulness of my enlightened journey without you.
They call it “toxic” nowadays — it’s either friendship or a lie,
Or rather sickness, but to think — who can be healthy in this life?
I know — tomorrow I will call and you will rave, complain, and cry.
I’ll be your keeper once again and stupid “catcher in the rye”.
* "The Catcher in the Rye" — назва твору Дж. Д. Селінджера (1951)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694970
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.10.2016
Коли мине зачарування,
чи ти любитимеш мене?
Чи годуватимеш з руки
пташиних днів моїх дрібниці?
Чи мерехтітимуть дарма
мого життя сталеві спиці,
тужні сплітаючи роки
у безголосся вовняне?
Куди вертатися мені,
як любий край твій охолоне?
Нема сумнішого за дім,
що був роками без тепла.
Я повернуся, мов чужа,
із самовільного полону
і на колінах розкладу
в дорозі знайдені дива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2016
Озвався Бог живим серцебиттям
дерев, які щовечора минаю.
Збентежена, уперше споглядаю
за пристрасно заломленим гіллям
цих стовбурів, що світяться вночі,
неначе артистичні стильні руки.
...Хто біг отут, німіючи з розпуки?
Стужавів хто, на поміч зовучи?
Я чуюсь роду спільного з одним,
хто звик мене опівночі стрічати.
Яка — Овідій міг би розказати —
фатальна зміна скоїлась із ним,
що я, глуха й незряча до пори,
спорідненість відчувши, як основу,
в годину цю магічну, вечорову,
пливу руками до його кори?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692578
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.10.2016
Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,
на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.
Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.
Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.
*Tomaso Albinoni “Adagio in G minor”: https://www.youtube.com/watch?v=zuh3WyfVL2M
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691812
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 01.10.2016
Їдеш по дорозі — і бачиш перед собою стіну суцільного туману із мрякою, який накочується хвилями з океану, і мусиш пірнати в нього — їхати ж треба, позаду інші машини — хоча все в душі цьому опирається і просить спинитися десь на узбіччі й перечекати або просто йти пішки, наосліп. Ти знаєш, що це неможливо, і їдеш далі, дивлячись тільки на ледь видимий клаптик дороги перед собою і трошки вище, але не бачиш нічого навкруги і навіть не намагаєшся...В інший час ця місцевість гарна, і якщо ти знову потрапиш сюди — не повіриш, що вже тут була.
І що я можу сказати про тих, через чиє життя пролягають наші шляхи? Туман наповзає на душі, ховає в собі орієнтири, і ти рухаєшся, прикипівши очима до ледь видимої дороги і чекаючи просвітку між білими завісами, де можна було би озирнутись і перевести подих. І все ж, коли я перетну незнайому місцевість і нічого не побачу, туман за спиною розсіється і вирине краса, яка буде для когось іншого або для мене, якщо я ще коли –небудь сюди повернуся. Та грань, яка обернена до мене, — не вся і не все, є інші грані, їх — безкінечність, і навіть ювелір із лупою в оці не зміг би всі побачити.
Тихо-тихо стоїть туман між усіма нами, позбавляючи слова і дії наші остаточності. Серце прагне певності, але навіть як її немає — хтозна, що таїть її відсутність? Запустіння чи розкіш? Краще думати, що розкіш, не видиму тобі — через обставини й випадковості, через отой свавільний молочний туман. Через те, що — не сезон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689973
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2016
Байдуже пишеш – відповідь приходить,
вкладаєш душу – слова не почуєш.
Стежками невідомими кочує
послання електронної природи.
Листком осіннім, пущеним за вітром,
сухими ланцюжками кодування...
Це плід мого смішного сподівання
мій віхоть випроміненого світла.
Гудуть вітри, однаково застудні,
обманюють надії перелесні
чи то на електроннім перехресті,
чи то на чорноземному безлюдді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2016
...І виплакатись, знаючи, що – всує,
бо не повернеш той життєвий цвіт.
Старий Завіт живе і торжествує
поміж трудів євангельських просвіт.
З портретом кожним згаснути, померти,
упавши у липку багнисту млость,
і відчувать, як втягуються жертви
у пащу ненаситного когось.
І марні наші всі «чому?» і «нащо?»,
і «де любов поділась золота?».
Земля старозавітна в людях важча,
раціональність в ній не пророста.
Росте у ній товста ядуча помста
із сміхом у м’ясистих пелюстках,
і снайперів прихована короста,
і пострілу худий голодний птах.
Живущому – вимога і карання
в зім’яті ночі мучитись без снів
і зводити в одне хистке рівняння
безтямність розшарованих світів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688189
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.09.2016
Дорватись до книжок, перегортати
заглиблено – у кріслі, на колінах,
в чужий потік ввійти й не виринати,
в епохах загубитись і годинах,
вгорнутись у тісний гарячий кокон
всіх промислів, призначених людині,
лозою заплестися ненароком
в чужих світах, зачаєних у сині.
Уяву, ніби дзигу кольорову,
заводити, поставивши на вістря,
і вірити написаному слову,
як вірують легені у повітря.
І довго не вертати серце будням,
коли прибудеш здалеку додому,
а линути з негаснучим відлунням
всередині розхитаного дзвону.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687333
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2016
Здрастуй, тишо — і трояндо запашна!
Здрастуй, ноче — і сюрчання цвіркунів!
Струни стрілок вже відтяли сектор дня
На сліпучім циферблаті дивоснів.
Затинаючись у діях і думках,
Як схитнула я речей незримий стан,
То тасуючи щоденність у руках,
То без пам’яті поринувши в екран?
Пахне холодом нічний, в трояндах, двір,
І голчаста зірка, що вінчає мить,
Срібним вістрям проникає через зір,
І запитання метеликом тремтить...
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687185
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2016
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=5ZFlds146Fs[/youtube]
Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)
Куди зникли дівчата? Стільки часу спливло.
Куди зникли дівчата? Зникли давно.
Куди зникли дівчата?
До хлопців полинули – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)
Куди зникли всі хлопці? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі хлопці? Зникли давно.
Куди зникли всі хлопці?
В одностроях військових – всі, як один.
То ж коли вони помудрішають? (2)
Куди зникли солдати? Стільки часу спливло.
Куди зникли солдати? Зникли давно.
Куди зникли солдати?
Лежать у могилах -- усі, як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)
Куди зникли могили? Стільки часу спливло.
Куди зникли могили? Зникли давно.
Куди зникли могили?
Укрилися квітами -- всі як одна.
Тож коли ми всі помудрішаєм? (2)
Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)
Where have all the flowers gone, long time passing,
Where have all the flowers gone, long time ago,
Where have all the flowers gone,
picked by young girls every one,
When will they ever learn? When will they ever learn?
Where have all the young girls gone, long time passing,
Where have all the young girls gone, long time ago,
Where have all the young girls gone,
gone to young men every one,
When will they ever learn? When will they ever learn?
Where have all the young men gone, long time passing,
Where have all the young men gone, long time ago,
Where have all the young men gone,
gone to soldiers every one,
When will they ever learn? When will they ever learn?
Where have all the soldiers gone, long time passing,
Where have all the soldiers gone, long time ago,
Where have all the soldiers gone,
they've gone to graveyards every one,
When will they ever learn? When will they ever learn?
Where have all the graveyards gone, Long time passing,
Where have all the graveyards gone, long time ago,
Where have all the graveyards gone,
gone to flowers every one,
When will we ever learn? When will we learn?
Where have all the flowers gone, long time passing,
Where have all the flowers gone, long time ago,
Where have all the flowers gone,
picked by young girls every one,
When will they ever learn? When will they ever learn?
Written by Pete Seeger (1955) and Joe Hickerson (1960)
By Joan Baez
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686538
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 30.08.2016
[quote]Життя -- корабель, на якому забагато вітрил, в будь-який момент він може перекинутись[/quote] (Е .М. Ремарк)
Неспокій мій ховається між слів.
Вітрила напівсферами тугими,
зловивши безпритульні білі рими,
несуть мій корабель від островів,
і він безладно хилиться набік
від вітру, неприп’ятого у танці,
страхи у перестудній лихоманці
розхитують нервовий його біг.
Страждає без гармонії душа
і прагне рятівної рівноваги,
у морі знань судомиться від спраги
жебрачкою без цвілого гроша.
Сум’яття розчленований вантаж
зсувається від борту і до борту,
і в корабля націлившись аорту
загрожує його і екіпаж
пустить на дно...
Розгойдані думки
плин руху, гризучись, перебивають,
високу щоглу зосліпу ламають
і кидаються пінно навтьоки.
Подерлися канати назавжди,
і вітер, що у просторах гуляє,
безвладний корабель мій нахиляє
до холоду зеленої води.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686375
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.08.2016
З необхідності виникла дружба між нами
(і у долях--ніким не сподівана зв’язність),
чи піде вона далі за обмін листами,
за взаємні привіти і світську люб’язність?
Чи вдається з висот Вам мене розглядіти,
чи своєю появою тільки тривожу
сині очі, що прагнуть усе зрозуміти,
довго дивляться — і зрозуміти не можуть?
Я візьму Вас за руку, Ви сядете в човен,
що пливе по ріці, де вода не схлюпнеться,
ми розділим мандрівки оці присмеркові,
що голублять довіру і втишують серце.
І розчиниться немічна наша свідомість,
тільки ніжність довкола--тремка, неосяжна.
Ви мене не пізнаєте, я — невідомість,
але й загадка Ваша з землі недосяжна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684893
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.08.2016
Як ворог не вступається нітрішки
І лють його не можна загасить,
Вдягни шкарлупу, стань твердим горішком
Із тих, що неможливо розкусить.
Якщо вже не уникнуть тобі згуби,
Що хлюпає на дні його зіниць,
Нехай зламає хижі свої зуби
Через твою закам’янілу міць.
Ще радості засвітяться окрайці
І справедливість збудиться стара,
Як ворог твій грабкі зламає пальці,
Дістаючись до ніжного нутра.
І навіть як сьогодні ненароком
Поглине він ім'я твоє і рід,
Нехай йому назавтра вийде боком
Безумством завойований обід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684363
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.08.2016
На гострих піках сяючих ідей
чи встигнеш запідозрити підміну,
коли уже не Бог дарує силу,
а вічний ошуканець?..
Із грудей
росте у нього вітер перемог,
що радісно жене тебе до цілі,
і руки його чуючи зіпрілі,
ти думаєш сп’яніло —то є Бог.
Та Бог пішов, і враз ожило все,
що винесло тебе понад закони:
занадто легко падають кордони,
зашвидко хвиля успіху несе.
І сповнившись обманного знаття,
ти рвешся за облудою запекло
прямою — що скеровує у пекло —
дорогою без шансу вороття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683334
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.08.2016
Сліпуче плетиво повітряних ниток,
навперебій містками з’єднаних думок,
тремтячих нервів, фейєричних сновидінь,
футуристичних доброзичливих створінь,
химерні витвори фламандської доби —
з-під пензля вихлюпом — "утіх земних сади",
і розкіш музики — цариці всіх доріг,
і шовку мовного нестримний в небо біг —
все має напрямок, і зірку, і мету,
у сфери вищого спрямовану чоту,
немов форель в потоці вічного отця —
згори униз і знову вгору без кінця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681138
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.08.2016
Життя свого пройшовши половину
(напевно — більше, та не в тому річ),
я пригадала з юності людину
загублену в димах десятиріч.
І все частіше серед сухостою
безжальним сонцем виснажених днів,
коли сама спілкуєшся з собою,
спада на думку: «Він би зрозумів».
Та він пішов, зоставивши в закладі
звірянь палких миттєвості вночі.
Двійник його заховує в шухляді
спустілого помешкання ключі
та удає, що він і є той перший,
який лиш подорослішав — не зник
(даремно, бо тонку подібність стерши,
я миттю самозванця бачу лик).
Чуже ім’я поцупивши і гідність,
нехай живе, якщо вже так зумів.
Та от біда — є голос і подібність,
але нема того, хто розумів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678616
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.07.2016
Благав він — і ожила Галатея.
Постав «новий хоробрий»* без границь.
Щасливо усміхаються з дисплея
Обличчя і убитих, і убивць.
Усі зібрались, ніби на терасі —
Шахрай і хто за правилами грав,
Поліція, розстріляна в Техасі,
І поруч з ними — той, хто розстріляв.
Сімейне фото вихоплене з плину
Приватно- каламутної ріки.
Він винищив усю свою родину,
А тут вони щасливі на віки.
Клубочаться туманним кровозмістом
У хмарні переплутані рої
Сьогодні вбиті жертви терористів
І поруч — терористи, як свої.
Усе кладе її величність гласність,
Ніщо не розділяючи, на стіл.
І винороб наповнює всечасність
Вином із перемішаних сортів.
І ти з повзучим острахом рептильним,
Наповнена сивушним тягарем,
Хрипиш, як дзвін, калатанням похмільним,
Розгойдана шаленим дзвонарем.
* «Brave New World» --роман-антиутопія англійського письменника Олдоса Хакслі (1932р.). в якому він змальовує майбутнє технократичне суспільство. Заголовок роману взято із п’єси Шекспіра «Буря».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677766
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.07.2016
... Свій погляд спрямуй понад нею байдужий,
Удати зумій, що її ти не любиш
І навіть не бачиш її.
Вона наближається – вдай, що не бачиш, серце моє,
Жартуй, ніби мало для тебе це значить, серце моє.
Тепер вже запізно від неї тікати,
Лиш тільки обличчя устигни підняти,
Як здіймуться сльози рясні.
Свій погляд спрямуй понад нею байдужий,
Удати зумій, що її ти не любиш
І навіть не бачиш її.
[youtube]https://youtu.be/TkZxYYOyA1g[/youtube]
[b]
Pretend You Don't See Her [/b]
Look somewhere above her
Pretend you don't love her
Pretend you don't see her at all
Pretend you don't see her my heart
Although she is coming our way
Pretend you don't need her my heart
But smile and pretend to be gay
It's too late for running my heart
Chin up if the tears start to fall
Look somewhere above her
Pretend you don't love her
Pretend you don't see her at all
Words & Music by Steve Allen
Recorded by Jerry Vale, 1957,
“Goodfellas”: [youtube]https://youtu.be/HsJaT2gF85o[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016
«Проблеми не можна розв’язати на тому ж рівні мислення, на якому ми їх створили» (А. Ейнштейн)
Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,
коли ти вже не молишся різним у світі богам.
Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,
недалеко — нічліг, і привільно ступати ногам.
Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,
тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.
Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,
і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.
Відшукаєм загублену в часі себе половину –
— сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,
і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,
що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?
Не долине до вуха зухвале : «Нє всьо лі равно лі?»,
вітер гратиме словом зневаги, мов глеком пустим,
і космічна розгадка «хто ми?» осягнеться у школі,
і подружиться зрілість із нами, немов побратим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677074
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.07.2016
Комахами дрібними на вітрах,
захопленими в кручені потоки,
рецепторами внутрішніх антен
ми епохальні вловлюємо зсуви.
І знов занепадає вічний Рим,
у небі, понад варварів наскоки
злі ангели розгнівано сурмлять —
розплати тріумфуючі склодуви.
О, скільки людних стоптаних полів,
поглинутих пожежами й мечами,
загублених без думки і жалю
до всього, що меткі плекали руки,
осяде Атлантидою на дно,
прудкими заснується павуками,
і сни цивілізації минуть,
мов ефемерні никнучі сполуки!
Ногою не дістать твердого дна,
нас кидає у збурених стихіях,
де видимий оголений абсурд,
не криючись, сміється і панує,
знайомий світ зіщулено тремтить
і на очах безпомічно старіє,
твій голос за порогом помира,
і слово, що вихоплюється, —всує.
Зігнешся над травою забуття,
що споконвічні вистелила схили, —
багато відшуміло і пройшло
поміж земних спотворених проекцій.
Що діяти захопленим в потік
подій, яких не ждали й не просили?
...«Розраду філософією» нам
записувавав приречений Боецій*.
** Бое́цій (лат. Boethius) (біля 480– 524 рр. н.е.) — римський державний діяч, філософ, математик, християнський теолог, який займав високу державну посаду при Теодоріху Великому (королі остготів, що завоював весь Апеннінський півострів і Сицилію) і, заступившись за невинного, сам був несправедливо звинувачений у державній зраді і жорстоко страчений. В ув’язненні написав головний твір свого життя — «Розрада (або утіха) філософією», яка стала «золотою книгою» середньовіччя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674664
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.06.2016
Хапатися, давати інструктаж,
ключі шукати, трубку телефону...
Нагадує щоденності пейзаж
стовекторну індустріальну зону.
Хвилини рахувать до закриття
і бігти стрімголов до магазину...
Джейн Остин! Потребую відчуття
пріоритетів – прямо до загину!
Я згідна пізнавати глибину
похмуро-інтригуючого Дарсі*
і пробивать невидиму стіну
умовностей, що зібрані на марші,
повірити у будучність без хмар
щасливих пар (життя було недовгим)
і вигострити вишуканий дар
до довгих церемонних діалогів.
Я етикета вивченням займусь
і відшукаю ноти, книги, п’яльця.
Ні Уілоубі, ні Уікем** – присягнусь! --
не обведуть мене навколо пальця.
В твою епоху жадібно стрибну,
де все у ритмі задано-врочистім.
...Лише антибіотики візьму,
запас зубної пасти і дентистів.
*Дарсі –позитивний персонаж роману Джейн Остин «Гордість і упередження»
**Уілоубі та Уікем –негативні персонажі романів Джейн Остин «Гордість і упередження» та «Розум і почуття».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671768
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2016
Навчи мене не сперечатись —
— крізь запітнілі крильця лінз
у щось невидиме вдивлятись
і усміхатися, як сфінкс,
пізнаючи за ураганом
чужих надуманих образ
то самолюбства ржаву рану,
то рик зневаги без прикрас.
Нехай простяться мені втрати
хитких словесних рубежів,
коли, щоб правду відстояти,
немає сил, немає слів.
Але не дай мені, загравшись,
згубити компас і весло,
нехотячи, не розібравшись,
несамохіть підтримать зло,
утратить пильність ненароком,
щоб ані воля, ні рука
не проросли в пасивний опір —
— останню зброю бідака.
Не дай під спів чужої казки
забуть, що виніс мій народ,
й шукати схвалення і ласки,
немов догідливий холоп.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670945
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.06.2016
Чудес не буде—лиш червневий вітер
підноситиме випрану білизну
на мотузках, і три троянди білі
гойдатимуться разом у вікні,
яке б давно годилося помити...
Вона погляне дійсності у вічі—
холодна правда виламає двері
солодкої довіри і позбавить
безпечних снів у коконі ілюзій.
Її потягне кинутись у вир
розбурханого юрмища людського,
де душі перестрашені шукають
простої справедливості для себе—
але й її на всіх не вистачає...
Як це життя прожити без чудес
або без боротьби, яка п’янить
обіцянкою гордого здобутку?
Образитись? Дозволить, щоб зневіра
підточувала страх самої смерті—
хоча б одним із страхів стане менше?
Як можна зберегти лице своє,
надію, що тебе пізнають предки,
батьки і друзі, що пішли у вічніть?
І доки вона гірко спогляда,
просочуються краплями в минуле
вона сама,її червневий день,
розвіяні врочисті простирадла
на мотузках, і вже вони стають
неправильним тремким конгломератом,
що осідає в пам’яті на дно
і виринає чудом випадковим...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670527
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2016
На струнах трав і туманів,
ґ[u][/u]рунтових доріг, пресованих сотнями тисяч підошов
і колесами незліченних возів,
на струнах уривків-спогадів про давнє сільське весілля
і короткочасного знайомства із твердощокими,
ледь розтріпаними дівчатками,
що спідлоба дивляться на «городських»
і назавжди застигають на чорно-білих фотографіях,
безіменними;
розбитого велосипеду без гальм,
який несе тебе кам’янистим схилом,
охоплену першим в житті холодним страхом,
на струнах білих крейдяних пагорбів,
чорних — до непритомності — ґ[u][/u]рунтів,
дзвінких, як раптове сюрчання цвіркуна —
— Ямпіль, Яланець, Гайсин,
старих, по пояс зарослих цвинтарів,
куди вже не зайти — не знайти,
які таяться на околицях віджилим голосінням,
правдивими координатами людського життя —
такого випадкового й необов’язкового,
подібного на трав’яні стебла в руках із китицями на кінці —
зсунеш їх до самого вершечка — «курочка чи півник?» —
і пустиш по вітру, обтрусивши пальці.
На струнах лісосмуг, високих шумливих «вакацій»,
білої морви на розлогих гілках, що вгинаються-дихають під ногами,
липових чаїв, заплетеного «волосся» кукурудзяних початків,
далекої родини з Вербки, назавжди втраченої
( і з Леонівки, і з Крижополя),
на струнах доріг, які забирають нас із дому
і ведуть невідомо куди й для чого,
серце тріпоче й затинається, б’ється і не може злетіти,
тому що, як виявляється, географія — не для нього,
мандри не гріють,
а космос може стояти в забутій Богом криниці
у глухому вимерлому селі
із єдиною вулицею
під назвою «Комсомольська».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668379
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.05.2016
Вранці прокидаєшся – і згадуєш... Ніби хтось рвучко випліскує тобі стакан холодної води в обличчя. Радять: «Take the high road»*. А практично? Практично –ніколи не підпускай іншу людину до себе ближче, ніж на відстань витягнутої руки, кажеш ти собі.
Коли щось рветься у стосунках між людьми, у світі настає тиша. Її можна заглушити – справами, звуками, -- але для чого? «Get over it! Move on!»** --це не для мене. Я просто стою серед тиші. Вона піднімається горами, спадає вниз долинами. На горах не вистачає кисню і холод проймає до кісток, а в долинах... Коли вдаришся пальцем стопи у щось тверде або підвернеш ногу, деякий час на початку відчуваєш сильний, до сліз, біль, але потім приходить теплота, яка накочується хвилею на болюче місце, аж стає млосно. У долині теж так – тепло, задушливо, млосно. Травмоване місце набрякає, біль відступає. Не назавжди, звичайно. Потім він знову з’явиться –вже інший і надовго, особливо коли пробуєш ходити.
Головне — і це ще буде не раз --удар або підвивих трапляється завжди в одному й тому ж місці (здається, є така фраза в якомусь анекдоті), але я –про тишу. Болить -- не болить --знову болить, а в душі –тиша. Тиша –як вісь, навколо якої все обертається.
Іде сніг. Це тоді, коли ти не на горі і не в долині, а десь посередині. Ти починаєш звертати увагу на те, чого раніше не помічала: он хтось іде з коробкою молока в руці, старий талончик за парковку на передньому склі зовсім вилиняв -- треба викинути, чому я не одягаю шарфик до цього вирізу на платті -- в мене їх так багато? Кулон-сова міг би надати мудрості...
Сніг іде у хвилини тяжкої скорботи. Не дощ, а сніг, тому що дощ шумить, а сніг –ні. Сніг не очищає душу, не оновлює, він нічого не змиває. Він усе покриває і захищає, доки воно не перебуде в тиші й темряві якийсь належний йому час.
«Все гаразд, -- ти скажеш комусь у простір ( і собі також). – It’s OK. Все мине. Найкраще лишається. Просто будь обережним...обережною. Не вдарся, не підверни ногу. Все гаразд».
* "Іди високою дорогою" (здебільшого, в переносному значенні)
** "Забудь! Рухайся вперед!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667807
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2016
Час мінливості і непевності,
мов сипучі піски — реальності,
відлетілої одностайності,
спотикання подолом темності,
щоб спішити вперед, де гамірно,
від осель із сумними ларами
чи в гіпнозі людськими хмарами
за сопілкою йти із Гамельна.
Час, в якому дражливі жителі
починають війну за спогади,
бо підламуються світогляди,
мов античні колони Крітові.
Обертається у зацвілий крам
спадок той, що дідами зібраний,
світ — у хаосі, наче зібганий.
..."Ще не було так", — видається нам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665146
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2016
Не вір словам – слова нас розділили,
знекровили двобічністю понять,
і це не ми – вони вже нами снять
і для двобою в нас черпають сили.
Вони до нас з’явились як кінець,
як зламане стебло в сваволі пальців,
згубили вітрогонів і блукальців,
якими нас задумував творець.
О близькосте, утрачена до слів,
до воєн самоствердження й руїни!
Лежать у збитім полі паланкіни
затоптаними свідками боїв.
Одна лиш тільки музика збира
суперників у первісні обійми --
і в зародку закінчуються війни,
і милість неушкоджена трива...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664039
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2016
Свистить і щебече, кує і скрегоче,
витьохкує вправно, милуючи слух,
і серце своє виливає щоночі
прогулянок пізніх невидимий друг.
Під деревом йдеш –він на хвильку замовкне,
і знову –в екстазі або в забутті –
із горлечка в небо вібруючі крокви
здіймаються – і завмирають святі.
Непрохані сльози бринять від подяки
нуртуючій пташці із серцем палким,
що мить обертає у виблиски й знаки
первинної радості шалом лунким.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663811
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 04.05.2016
І яка ж вона гарна! Це екзотичне, витончене, смагляве, з правильними рисами, обличчя, ці темні мигдалевидні очі, у яких—оксамитові задушливі ночі Індії, яскраві кольори, нічні вогні над Гангом, фантастичний світ химерних божеств... Хоча ні, багатобожжя –це не для неї. Вона –сікх, і у них свої «святі» – суворого вигляду благородні вожді-гуру, які тримаються рукою за коштовні рукоятки кинжалів, і за кожним із них – трагічна історія звитяги, загибелі і духовний заповіт нащадкам.
Втім, матір її не відрізниш від типових індійок – багатослівних, емоційних, із характерним акцентом, до якого треба звикнути, занурених із головою у справи своїх родин і в особливу опіку про дочок, яких треба належним чином виховати, щоб з ними одружився хтось порядний, із «становищем» -- хорошою освітою і надійною роботою, десь в електроніці, звичайно... Усе ж таки – Сіліконова долина...
Щороку на Анін день народження (насправді в неї закручене індійське ім’я, але в домашньому побуті її називають Аня, не здогадуючись, наскільки звично це звучить для іншого народу, який нічого спільного з Індією не має) уся сім’я їздила у храм дякувати Богові за її появу на світ. Мені здавалось це дуже зворушливим і правильним. Чи їздять вони тепер?
Її мама подзвонила мені і, захлинаючись від сліз, сказала, що її дочка хоче міняти стать. Я спочатку не зрозуміла. Вона лесбіянка? Тоді нічого не потрібно міняти. Саме тут їй і місце – в годині їзди від Сан -Франциско. Ні, вона хоче міняти стать, тому що ненавидить усе, що пов’язане із жіночою фізіологією. Вже перев’язує собі груди... Для цього також є засоби –заспокоювала я її, не потрібно нічого оперувати. А, може, в неї депресія? Врешті-решт ми домовились, що вони підуть до психолога -спеціаліста з питань сексуальності і розв’яжуть цей тугий клубок конфліктуючих переживань у пошуках самоідентифікації.
Через два тижні її мати зателефонувала знову. Вона була розгублена, шокована. Спеціалістка одразу стала на сторону її дочки і сказала матері, що якщо вона не хоче остаточно втратити із нею контакт, стати їй ворогом, вона повинна погодитись із її бажанням і всіляко йому сприяти. «Ви уявляєте, --мало не плакала мати,--вона мене звинуватила у тому, що я їй перешкоджаю, що не йду назустріч».
Залишалась ще одна надія... Медикаменти, операції коштують грошей. Доки дочка закінчить навчання в університеті, доки знайде роботу і назбирає потрібну суму, пройде час і, можливо, вона передумає...
Однак і тут ми прорахувались. Маючи сильну мотивацію, Аня швидко знайшла роботу, а через роботу –медичне страхування, яке (хто б міг подумати?) оплачує усе необхідне для зміни статі. В пам’яті одразу виринули почуті й прочитані жахливі історії, коли цілі сім’ї розорювались на чиємусь лікуванні, діставши відмову у страховому покритті, а тут...
Аня телефонувала моїй дочці (як-не-як –подруги зі школи), і голос її ставав усе хрипкішим, все нижчим --вона вже приймала гормони. Вона давно обрізала своє густе чорне волосся, носила хлопчачу стрижку, її худорлява точена фігурка ховалась в охайній чоловічій сорочці навипуск і джинсах. Я уникала звертатись до неї на ім’я -- називати її «Антон», як вона тепер себе іменувала, в мене просто не повертався язик. Виручала відсутність родових закінчень у дієсловах англійської мови: скажімо, питання: «Ти бачила цей фільм?» і «Ти бачив цей фільм?» англійською звучать однаково.
Гормони робили своє діло справно, невдовзі в неї стала рости борода і вона почала голитися. Останній раз, коли вона зайшла за моєю дочкою, я заховалась за ширмою, вдаючи, що мене немає – боялась того, що побачу.
Ми зустрілись з її мамою в магазині – вона рухалась повільно, вогонь в очах згас – і я почула втомлене й глухе, ніби тяжкий камінь впав і земля здригнулась під ногами: «Вона вбила мою Аню».
Нещодавно Антон зробила «верхню» операцію. Батьки відвідали її в лікарні. Вона шукає власне помешкання, щоб жити окремо, і готується до наступного етапу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662624
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2016
За рік без людей заніміють стежки,
село бур’яни покрадуть,
оселі, де зріли хліби, як зірки,
по вікна у землю ввійдуть.
Розмови розвіються вітром з дощем,
людини поглинеться слід,
густа павутиця зеленим плащем
задушить повалений пліт.
Старенька не буде сварити щодень
нальоти прудких горобців,
розпорпана стріха для їхніх сімей –
недовгий, та затишний дім.
Високих акацій мережаний шум
(чи зрубані вже? чи живі?)
в вітрах заколишуть злочинства і глум,
безумства людей світові.
О час, не малюй запустіння картин –
я бачила їх досхочу,
забуті селянки в прозорий твій плин
вгортались, немов у парчу.
Навчи мене мужності йти по стерні
і далеччю міряти путь,
бо їхні життя протекли, як у сні,
і наші так само минуть.
* Написано під впливом http://gak.com.ua/creatives/1/37228
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662423
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2016
Не те, щоб у тому, що сталося, зовсім не було моєї провини. Я сама запропонувала забіганій медсестрі свою допомогу — приготувати ліки для хворого з назогастральним зондом — тільки під її наглядом! Вона занепокоєно подивилась на мене і запитала, чи не буде мені за це неприємностей від моєї викладачки, але...Це був останній день другого семестру, за два дні до початку іспитів, і викладачка дозволила нам закінчити роботу на три години раніше (залишалась всього година до кінця); на той момент сама вона була десь далеко, на другому кінці відділення, перевіряючи навички інших студентів —ті навички, які, як нам підкреслювали, ми щодня повинні були набувати , і тому студентів паралельних груп давно вже залишали працювати з медсестрами самих, без нагляду викладачів. Була ще одна причина — я спішила навчитися всього, що роблять американські медсестри, тому що в моєму віці це вже відбувалося не так скоро, як у тих 25-річних дівчат, які мене оточували... Взагалі-то колись, у моїй Alma mater, ми проходили медсестринську практику після другого курсу, але з того часу пройшло багато років, я була тепер в іншій країні, де все було інакшим —все ж таки медицина значно просунулась вперед. Щоправда, клінічне мислення ніхто не відміняв, і мене часом дивувало...але це тема для окремої розмови. Було стільки причин мені їй допомогти і шанс бути пійманою при цьому здавався таким примарним!
Кажу «пійманою», тому що з цією викладачкою якось не зовсім виясненим залишилось питання —чи маємо ми право допомагати медсестрам без її, викладачки, присутності, як це робили в усіх інших групах . З одного боку, на лекціях нас постійно заохочували це робити, з другого —на першому ж практичному занятті Морін сказала, що ми не повинні давати медикаменти хворому (або робити якісь сестринські процедури), якщо вона не стоїть поруч. Ми мали право тільки обмивати його, годувати й міняти постіль. На практиці необхідність чекати її приходу приносила багато незручностей . Група з 12 чоловік була «розпорошена» по цілому поверсі, з довжелезними коридорами, і навіть якщо ти повідомляла їй по пейджеру , що хочеш прийняти участь у якійсь процедурі, доки вона закінчувала свою попередню справу і діставалась до тебе, медсестра встигала все зробити сама, без твоєї допомоги, оскільки в неї, розуміється, купа роботи, а чекати на твою викладачку вона не зобов’язана. Якось так воно тривало пару місяців для всієї нашої групи —завжди з деяким ризиком, острахом зробити щось і «не попастись», тому що той, хто за тебе відповідає, тобі цього не подарує.
Отут і виникало питання —подарує чи ні? В найгіршому випадку, якщо вона тебе заскочить за якимось уколом (у присутності медсестри, звісно) —чи зробить вона з цього проблему? Наскільки буквально треба було сприймати її застереження, зроблене на першому занятті, оце «я за вас відповідаю»?
З самого початку вона поводила себе трохи дивно, скуто, не так, як інші викладачі. Коли її представили нам на лекції як нового члена педагогічного колективу медсестринської програми, вона піднялась з місця і стиснула губи в штучній силуваній гримасі, зовсім не подібній на ті широкі, білозубі усмішки, якими тут традиційно усі обмінюються. Вираз обличчя її при цьому залишався настороженим і холодним. Пізніше, вже коли моя драма скінчилась, одна із студенток призналась, що за цією «усмішкою» вона одразу побачила людину, з якою не жартують і благала Бога, щоб не потрапити в її групу (Бог її почув). Я з сумом подумала, що інші люди мудріші за мене.
На якомусь із перших занять у групі хтось почав їй робити компліменти (такої запобігливості перед викладачами, як в американських коледжах, я ніде більше не бачила, особливо у так званих «impacted programs», з високим конкурсом і, відповідно, високим шансом бути виключеним). Решта групи при цьому променисто усміхалась і кивала головам на знак згоди, але вона чомусь не усміхнулась ні разу, хоча б для годиться, а сухо сказала, щоб ми не думали, що вона не буде вимагати так, як належиться. Я помітила цей момент, цю відсутність рефлекторної усмішки —нормальну реакцію на комплімент середньостатистичної людини —але не зробила належного висновку.
Не маючи ніяких підстав, я чомусь вирішила, що вона просто почувається «не у своїй тарілці» і злегка боїться —свого нового становища, відповідальності, оцінки викладацького колективу, який завжди придивляється до новачків, і нас, студентів. В голові у мене склалась щодо неї «легенда» (як виявилось згодом, невірна) про те, що до цих пір їй ніколи не доводилось викладати і ми були її першою групою. Вона була середнього віку, ненабагато старшою за мене, завжди бездоганно одягнена, доглянута й підтягнута, і, сидячи напроти неї за столом, я ще й, бувало, не раз підбадьорювала її усмішкою. Матеріал вона пояснювала грамотно, на хорошому медсестринському рівні, і тому мені особливо хотілось якось допомогти їй позбутись цього «комплексу страху» перед студентами, цієї внутрішньої скутості. Вона, здавалось, також ставилась до мене прихильно, ми навіть якось поговорили про дітей —мої були ще малі, а її — вже дорослі.
Звичайно, Морін не знала, що я —лікар, і я не збиралась їй про це говорити. З досвіду наших лікарів, які були в такому ж становищі, як і я, і з власного досвіду, я зрозуміла, що говорити цього не треба. Це одразу вносить у спілкування напруженість, формальність. Через особливе становище лікаря в Америці ставлення до них — надшанобливе й обережне. Якщо ти лікар без ліцензії, то хоча ти й не можеш працювати, ти все ж здатний оцінювати і критикувати роботу інших в медицині, а значить, від тебе можна чекати неприємностей. Отож я й прикидалась, що ніякого відношення до медицини не мала, навіть коли мене взяли (методом жеребкування, конкурс був —5 кандидатів на місце) у престижну, відносно дешеву, дворічну, «інтенсивну» медсестринську програму. Плани мої йшли далі. Попрацювавши два роки, можна було йти у Physician assistance, а це вже майже лікарська робота, спеціалізуватись...Хоч і нелегко, але все, здавалось, рухалось у потрібному напрямку, доки не з’явилась Морін.
Моє добровільне засліплення і наївна впевненість у тому, що я правильно зрозуміла її характер, тривали кілька місяців, доки не настав той день. Медсестра занепокоєно подивилась на мене і запитала, чи я впевнена, що мені не буде ніяких неприємностей, і я сказала «так». Потім ми з нею подрібнили таблетки, я набрала суміш у шприц, пішла в палату до 80-річного хворого і почала чекати її приходу (вона затримувалась), поклавши лоток із шприцом на столик.
Двері відчинились, і, замість медсестри, ввійшла Морін.
—Чим ви займаєтесь? —запитала вона сухо.
Маленька чорна хмарка з’явилась у небі, і стало незатишно. Я пояснила, яка процедура призначена хворому, і сказала, що чекаю на медсестру.
— Хто набирав у шприц? —голос був крижаним.
—Я.
—Хто вам дозволив? — в голосі відчулось «закипання».
—Я робила це в присутності медсестри.
—Я за вас відповідаю, а не медсестра. Звідки я знаю, що ви набрали? — вона ледве стримувала гнів.
—Я можу вам показати упаковку (вона збереглась ).
—Ви вважаєте, що можете провести цю процедуру без мене? Тоді робіть, а я подивлюсь. Вона відійшла вбік і приготувалась спостерігати, явно чекаючи, що я осоромлюсь.
Я зробила все, що було потрібно. Ввійшла медсестра і, вловивши потріскування розрядів у передгрозовій атмосфері, заклякла біля порогу. Морін мовчки вийшла.
Я пересадила хворого у крісло і почала міняти постіль. За кілька хвилин Морін з’явилась у дверях і покликала мене в коридор. «Завтра ви принесете мені письмове пояснення свого вчинку». І тут я згадала те, що, мабуть, не треба було згадувати. Декан, яка знала про мене, якось порадила мені у випадку непорозуміння із викладачами не критися з тим, що я лікар, а казати їм про це. Зібравшись з духом, ніби перед стрибком через бурхливу холодну ріку, я заспокійливо сказала Морін, щоб вона так не переживала — я знала, що робила, і не могла завдати хворому шкоди, оскільки 10 років працювала лікарем. Щось недобре промайнуло в її очах, губи стиснулись, і вона злісно процідила: «Навіть якщо ви працювали нейрохірургом, тут ви —студентка медсестринської програми!». Загалом вона була права.
Повернувшись у палату, я продовжувала перестеляти постіль похололими руками, із чітким відчуттям, що після зробленого признання становище моє тільки погіршилось. Небо погрозливо темніло. На порозі знову виникла Морін. На мене чекав наступний етап розвитку подій —обговорення моєї поведінки у присутності другої, молодшої викладачки, яку вона покликала за свідка. Очевидно, узнавши, що я лікар, вона вирішила солідно підстрахуватись на випадок можливих неприємностей.
Пам’ятаю, як ми йшли вздовж лікарняного коридору, і Морін знервовано шарпала двері у різні кімнати, сподіваючись знайти зручне місце для серйозної конфронтації, на яку вона вже настроїлась. Нарешті, вона знайшла якусь комірчину, де у світлі жовтуватої лампочки ми всі втрьох сиділи на голих пластикових стільцях, вони напроти мене —як члени трибуналу. Я знала, що мені треба каятись і багаторазово вибачатись –тільки це могло ще якось врятувати становище. Так тут, здається, роблять усі. Думай своє, але повторюй «сорі» і дивись проникливими очима в очі того, від кого залежить твоя доля. Я знала це —але чомусь не могла. Безглуздість ситуації, те, як швидко відбувалась її ескалація і усе набувало потворно-роздутих розмірів, здавались мені чимось нереальним. Я дивилась на них (друга викладачка з усіх сил намагалась виправдати виявлену їй довіру —вона також була «новенька»), відчуваючи, як у мені наростає та хохляцька впертість, яка добром не закінчується. І не закінчилась. Мені було сказано, що мене відсторонено від роботи за інсубординацію і відіслано додому без зарахування відпрацьованого дня.
Якщо тобі не зараховується день клінічної практики, це вже серйозно. У цій програмі кожен день практики рахувався. Я пам’ятаю студентку нашої групи —матір трьох дітей, у якої в першому семестрі стався крововилив у сітківку, і вона, щоб не бути виключеною, продовжувала їздити на заняття — сліпа на одне око — по хайвеях... Ще в однієї, астенічної блондинки, яка мала двох немовлят-близнюків і розводилась із чоловіком, вранці перед заняттями стався приступ сильного серцебиття (підтверджений лікарем з emergency), і вона на годину спізнилась. Викладачка збиралась відправити її додому через це запізнення, і їй довелось з усіх сил принижено вибачатись і присягатись, що більше такого не буде... Так, це серйозна справа, можуть навіть не допустити до здачі іспитів.
Оскільки це був останній клінічний день, нам належало усім здати «беджі» — наклейки на лікарняну форму з інформацією про тебе. Це був пропуск у лікарню, і в кінці семестру група повинна була повернути їх адміністрації. Мене відправляли додому раніше, і мені довелось залишити свій «бедж» іншій студентці — жвавій, балакучій полячці, яка здаля спостерігала за всією драмою, робила співчутливе лице, але в душі, я знала, раділа. Було відомо, що у цій програмі викладачі нерідко, для нагнітання атмосфери страху, виключали за семестр пару студентів з кожної групи. З кожним таким виключенням шанс для решти студентів уціліти зростав. І потім...Це драматичне перешіптування, ці великі очі тих, кому розказуєш новину... Вона заздалегідь це смакувала.
Уже сидячи в машині у лункому бетонному лікарняному гаражі, я раптом згадала про свого хворого. Доки відбувався «трибунал», доки я, з гупаючим серцем, віддавала свій «бедж» і відповідала на удавано-співчутливі запитання , доки я спускалась ліфтом і йшла до гаража, він сидів у кріслі —там, де я його залишила, чекаючи мого повернення. Я не бачила своєї медсестри і не змогла їй повідомити, що мене відіслано з лікарні. Вона покладалася на мене щодо того хворого і, можливо, ще не скоро б зазирнула в його палату. А я ж, виходячи, обіцяла йому, що це тільки на хвилину!
Виходу не було —треба було повертатись. Я навіть особливо не думала про те, як сприйме це Морін. Був великий шанс, що я взагалі її не зустріну —вона може бути в якій завгодно палаті, а мені —тільки на хвильку. Я піднялась ліфтом і в коридорі одразу ж зіткнулась із нею – лицем в лице . Здається, від мого «нахабства» у неї на секунду відняло мову. Оговтавшись, вона суворо запитала, що я тут роблю. «Ви не маєте права заходити у лікарню без беджа», —додала вона гнівно. Я пояснила їй, що мені тільки треба попрощатись із хворим і сказати медсестрі, що я йду. Розлючена, сповнена підозри, вона пішла за мною слідом.
Мій хворий сидів у кріслі, накритий ковдрою, поруч медсестра закінчувала за мене перестеляти його ліжко. Все було добре. Я раптом відчула приплив гарячої любові до цього діда —з його немічністю, трубкою в носі і червоними мокрими повіками. Від нього віяло такою простою, заспокійливою людяністю! Ми тепло попрощались, і я вийшла з палати. Увесь цей час за моєю спиною стояла, важко дихаючи, Морін. Випари її ненависті обпікали мене, коли я йшла до ліфта. По дорозі вона мене різко запитала про номер мого телефону, і я записала його для неї з усією можливою люб’язністю.
Наді мною стрімко міняло свої фарби розбурхане грозове небо, і пориви холодного вітру давали знати, що це —початок кінця. Моє повернення було сприйняте нею як подальший виклик її авторитетові, і хоча я знала, що повернулась із щирої турботи про хворого, десь в глибині душі мене тішило те, що я мимоволі змогла їй чимось дошкулити. Мабуть, я таки хотіла їй помститися. Соромно признатись, але з роками це бажання тільки зросло.
Як і слід було сподіватись, останнє слово було за нею. Через дві години після мого повернення додому Морін подзвонила мені і повідомила, що вона тільки-що —від декана і що за її наполяганням мене з програми виключено.
Можна було протестувати, посилаючись, скажімо, на те, що, фактично, Морін мене ні на чому не «піймала» —коли вона зайшла, я просто стояла біля столика і чекала приходу медсестри. Можна було доводити, що навіть набравши без її дозволу ліки, я не планувала їх вводити хворому, а хотіла тільки бути присутньою при цьому (як воно й було насправді). Саме так захищалися б у подібній ситуації інші студенти. Можна було б піти в наступ і почати обурюватись, що немає єдиних, загальних правил для роботи студентів у клініці ( в інших групах моя допомога медсестрі і почуття обов’язку перед хворим тільки віталися б ), що неясно, як організувати присутність біля тебе у потрібний момент викладача, який в цей час знаходиться деінде. При нагоді можна було б нагадати Морін, як я колись приховала від інших її помилку, зроблену через неуважність (і вона це знала). Багато чого можна було —з успіхом чи без, адже тут ніхто так просто не здається. Не буду заглиблюватись у те, чому я всього цього не зробила.
Шкода було зусиль і років, витрачених на здобуття «пререквізитів» до програми у різних попередніх коледжах, майже двох закінчених семестрів, шкода було своїх ретельно продуманих планів щодо подальших кроків... Багато сподівань — моїх і моєї сім’ї —з тріском, на очах розвалилися через моє імпульсивне бажання комусь допомогти... через те, що медсестра забарилась на кілька хвилин... через моє признання, що я лікар... через те, що не змогла сказати «сорі»... що повернулась до хворого ... що не боролась...
Нещодавно виплила в пам’яті фраза, сказана Висоцьким—Жегловим у відомому серіалі: «Наказаний без вины не бывает». Багато років я вважала себе покараною безневинно, а тепер —ні. Тільки провина моя —перед собою і не у тому, в чім її бачила (і намагалась переконати мене) Морін, а у легковажній самовпевненості, з якою я вирішила, що вловила характер людини, якої, по суті, зовсім не знала. Іронія в тому, що вона ніколи не приховувала себе справжню, а була саме тією, якою здавалась —авторитарною і догматичною. Для чого я навіяла собі, що знаю її краще, ніж вона сама? Щоб здаватись собі мудрішою і прозорливішою, ніж я була насправді?
«Покарань без провини не буває» —можливо, в цьому дійсно щось є?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661618
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2016
[quote]Як не дивно, джерелом усіляких бід і негод на цьому світі часто є люди маленького зросту; у них набато більш незгідливий та енергійний характер, ніж у людей високих.[/quote] (Е.М.Ремарк)
Новини, страх і поголоски –
і ти міркуєш день-у-день
про роль пихатих недоростків
в чадній історії людей.
Себе питаєш — як це сталось?
Ким було наслано мару?
Коли планета обривалась,
хто розпочав пекельну гру?
Казали їм, що всі узнають
про їхню міць, «духовний код»,
а вождь лискучим горностаєм
збігав на сходинки висот
і говорив –немов у вену
текли дохідливі слова –
про особливі їхні гени
і «невід’ємливі» права...
Ти топиш зір нічний у простір
в завислій думі без надій
про роль пихатих недоростків
в людській історії чадній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661020
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 21.04.2016
О шляк би трафив цю турецьку каву!
Навколо після неї –все не так.
В очах горить неспокою заграва,
скрізь —золото, смарагд, червоний мак.
Яскравий світ зухвало нахабніє,
немов дитя, бешкетне і пусте,
і задерикуватість моя змієм
повітряним строкатиться й росте.
Сновид довкола хочеться чіпати,
життя усіх поставити на «старт»,
зібрать, розцілувати, об’єднати,
струсити сміхом на невдалий жарт.
Сто бісиків клопочуться тобою,
як вправні самовіддані пажі,
і заростають буйною травою
обачності пристойні рубежі.
Все. Досить. За які такі дарунки
світ смаженими зернами пропах?
Час розірвати з кавою стосунки
І чай вживати. Бажано «декаф».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658041
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2016
Молодість –космічний корабель;
радісне і збуджене, стогриве
полум’я в душі палахкотливе,
дружба – як гранітна цитадель.
Тріщини у камені –тонкі,
скрадливі, побіжні, непомітні;
блиском сонця в парковому квітні
миготять пришпорені думки.
Скорої судьби передчуття
холодком обвітрює єдиним,
золотим в уяві апельсином
крутиться над обрієм життя.
Мчить без нас космічний корабель --
промайнули скупані у диві
очі, коли всі були щасливі
в той єдиний паморочний день...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657042
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.04.2016
Доки слово* не сказане, ти – не абсурд, не невдаха,
Ти ще просто блукаєш в розхристанім вітром житті.
Ти годуєш себе, як буденного сірого птаха,
Що під стелю зліта чи похмуро сидить у куті.
Доки слово не сказане, все ще ціле́ і можливе,
І в полоні не скніє підступно упійманий дух.
Слово спрощує світ і буває холодне і мстиве,
і подібне до тих, що утратили в старості слух.
Балансуєш на грані чужого можливого слова,
Що печатку поставить на всю твою кручену путь,
Так що виляск піде і здригнеться тривожно основа
Павутинно-тонкої ілюзії значення «буть».
О безжальні породження втрати, падіння і злому!
Я втомилась від букв, категорій, означень, понять.
Розуміти без слів –ніби радо вертатись додому,
Де в німім діалозі всі тихим вогнем майорять.
*"failure"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2016
Прибудуть стиглі вечори,
з дороги пильні прохачі,
вони розкриють до пори,
за що заплатиш ти і чим.
Вони візьмуть твоє майно, —
ти не оскаржиш їхніх прав, —
в уплату зроблених давно,
в часи безвиході, застав.
І як не боязко душі —
не буде критися ніде.
На білій хвилі пливучи,
час розрахунку надійде.
О необтяженість в кінці!
Відкрились двері, ти ідеш
і щось затиснуте в руці,
зітхнувши, вільно віддаєш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649246
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.03.2016
Позаду мовчазного піаніно,
де затишно і злегка павутинно,
безпечно, як у байковій кишені —
усе, що розіграється на сцені
твого життя в глухому безгомінні
в кустарному театрі провінційнім.
За клавіші, як пальці, білолиці,
за чорні, як сімейні таємниці,
за струни хитромудрі і педалі
закрались ще не звідані печалі,
і знаки вигинаються рослинно
на нотних станах «Гри для піаніно».
Стоїть картина в пам’яті одвічна —
настольна лампа, батькове обличчя,
і мати щось латає на дивані
і згладжує різкі життєві грані
промінними чутливими руками,
ув'язаними в монотонні гами.
Народяться нові у п'єсі люди,
і музика постане звідусюди,
надіями палке сколише серце,—
аж тут струна із дзенькотом урветься...
О, де той сон, що ждав тебе гостинно
позаду рятівного піаніно?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645362
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2016
І Львів не той, і Київ спить,
нервовим спазмом перейнятий.
«Попса» з динаміків хрипить—
і ти боїшся щось сказати.
Про тих боїшся нагадать,
що десь лежать — очима в порох —
в степах, де вибухом дзвенять
серця, розгойдані на сполох.
Цим не збентежити краян —
«непробивних» півукраїнців,
самодостатніх «хуторян»,
напівсвоїх-напівчужинців.
І ти дивуєшся землі,
що між людьми-чагарниками
ще родить сосни чималі
й виносить кронами за хмари.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643676
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.02.2016
Піти на гамірний базар,
в різноголосся лайок, жартів,
пізнати радість однодумства,
отруту в’їдливих образ
і заповітний світ ідей
своїх поставити на карту,
де витанцьовує, гуде
бджолиний рій тріскучих фраз.
Заприязнитися на сайті,
зчепитись з ворогом до крові,
словесні рани зализати,
у комусь схвалення знайти.
О ці уперті, лихоманні,
нічні сидіння доранкові,
потік новин, коменти, блоги,
їдкі емоції, пости!..
Під ранок тихо повернутись
у білій втомі порожнистій,
за ніч огледівши доволі
чужі терени і світи,
в інтимний сховок серед лісу
із сонцем плутаним у листі,
де лиш єдина в світі стежка,
мовчання приязне і ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2016
«О ні, тільки не це!--вмовляла я Інтернет о другій годині ночі, коли він перестав працювати.—Я знаю, я все знаю, я й без цього пішла б спати. Це ти даремно. В мене вистачило б свідомості самій повиходити з усіх сайтів і встати з-за столу. Так, вистачило б! От тільки додивилася б оте одне... бігме, тільки оте одне... Якщо ти повернешся—ти побачиш. Мені потрібна лише одна хвилина, щоб закінчити, а далі я вимкну комп’ютер і піду спати. Або не вимкну (тільки загашу екран), щоб завтра не відкривати все знову, але все одно піду. Ти ж цього хотів? Ти змушуєш мене іти прямо зараз, але на душі в мене неспокійно, тому що я не дочитала, зупинившись на самому цікавому місці. Якщо ж ти повернешся і я закінчу, мені стане радісно й легко, і я швидко засну — з усмішкою на вустах. Ти ж не проти? Я знаю, що не проти. Повертайся! Де ти? Нам було так добре разом! Я не можу без тебе, коханий. Я чекаю...»
Він повернувся. Години через три я вимкнула монітор...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639840
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2016
( із старого щоденника радянських часів)
Він звернувся до мене, коли я виходила з вагону метро. Здається, він запитав мене, куди я так поспішаю. Пора була пізня, на пероні майже нікого не було. Не відповісти було неввічливо. Тим більше, що він... Молодий, гарний, чорнявий, він ішов на двох милицях, із зусиллям підтягуючи неживі, стулені разом ноги. Дивитись на нього було боляче. Нам виявилось по дорозі, і ми пішли разом—надто-надто повільно. Мені хотілося бігти вперед, але я стримувала крок, тому що не могла залишити його самого. Ми йшли нічними вулицями Подолу, і він роповідав мені про себе. Здається, він хотів говорити не зупиняючись, або тільки зустріч наша не закінчилась.
У дитинстві він переніс поліомієліт, що й спричинило параліч ніг. Це вже було трагічно саме по собі, але в його житті було щось страшніше. Батько його був узбек, мати — росіянка. Полум’яна комсомолка, вона переїхала в Узбекистан, і, очевидно, натхненна передовими ідеями боротьби із реакційними пережитками, за жіноче рівноправ’я, недооцінила силу місцевих звичаїв та заборон і в результаті була застрелена власним чоловіком. Цього для мене було забагато. Я вперше зустрілась із таким згустком трагедій в житті однієї людини і навіть не стала розпитувати, що було далі і як він опинився у Києві. Мені просто хотілось втекти. Він попросив у мене номер телефону, і я не в змозі була йому відмовити.
Якщо я й згадувала про цю зустріч, то як про щось напівреальне, із фільму жахів, і всім серцем бажала, щоб він ніколи мені не подзвонив. Та він подзвонив. Він запросив мене у будинок кіно на прем’єру якогось фільму (у нього був абонемент чи ще якась рідкісна можливість доступу до прем’єр), і я, як не намагалась, не могла знайти приводу відмовитись. Якось це виглядало би не по-людськи.
На той час я працювала у лікарні, де серед пацієнтів було багато молодих інвалідів. Серед них були ті, хто перебував у стаціонарі, на реабілітації, місяцями. Часто, вискакуючи на обідню перерву, я бачила дівчат в інвалідних кріслах, які виїжджали на вулицю. Їхня краса вражала мене. По-королівськи статечні, із вміло нанесеним макіяжем, із пишним, гарно укладеним волоссям, вони їхали поміж людьми — невидимі...Їх обминали, не глянувши. Очі пересічного перехожого ледь фіксували обриси інвалідного крісла, тіло його автоматично робило запобігливе півколо, щоб не зіткнутись, і він біг далі у своїх справах, ні разу не ковзнувши очима по обличчю тієї, яка рухалась йому назустріч, обертаючи громіздкі колеса. Я знала, скільки часу проводили ці дівчата у палаті перед своїм «виїздом», продумуючи кожну деталь свого вигляду, скільки обговорень із подругами йшло на те, щоб, можливо, привернути чиюсь увагу і якимось чудом піймати за хвіст міфічного птаха не доступного їм щастя... І в той час, як вони їхали, ні на кого не дивлячись, здавалося б, зосереджені тільки на собі, серце їхнє стискалось перед кожним зустрічним, і очі їхні крадькома ще якийсь час проводжали його — чи не затримається його погляд, чи не обернеться він, чи не заговорить із нею? Більш люблячих і вірних жінок, ніж вони, годі було знайти, і як же мало шансів у них було на те, що хтось їх оцінить!
Мій знайомий чекав мене біля Будинку кіно. Він ледве стримував свою радість. Ми повільно йшли до своїх місць (він рвучко ставив перед собою милиці і напруженим зусиллям виносив вперед ноги), і краєм ока я бачила, як усі голови повертались у наш бік. Я чула, як розмови переривались на пів-слові і западала багатозначна мовчанка. Найгірше було у перерві, коли ми пішли в буфет. Він, звичайно, мав право на обслуговуваня поза чергою, і з радісним поспіхом попрямував на початок черги, ведучи мене за собою, ніби намагаючись показати, що його становище не без плюсів, що воно може дати йому (і мені) певні переваги — на очах у всієї черги, яка повинна стояти й чекати, доки він замовляє дві порції солоного арахісу—для себе й своєї дами. Десятки поглядів були спрямовані на нас, сотні чужих думок — цікавих, насмішкуватих, непристойних, "знаючих" — пронизували мене, доки я мужньо, заціпенівши ізсередини, дивилась прямо перед собою, намагаючись невимушено усміхатись...
Коли мені було 15 років, до нас у гості прийшов араб із Морокко. Риси обличчя його були гарними, навіть витонченими, але він був настільки чорним, що мій молодший брат сахнувся. Він був студентом медінституту, якого моя мама вчила на практиці, за що він був їй вдячним, і, їдучи на канікули в Європу, заскочив до нас запитати, який подарунок нам звідти привезти. Району нашого він не знав, тому, коли він прощався, мама попросила мене провести його до тролейбусної зупинки. Я пам’ятаю, як ми йшли малолюдною вуличкою, і він намагався про щось зі мною говорити, але я ледве відповідала...Не знаю, чи помічав він те, що бачила я. Жінка, що йшла нам назустріч, широко розплющила очі і зупинилась обабіч, як вкопана. Вона почала шукати очима ще когось, і ось уже друга жінка зупинилась, і вони обоє значущо подивились одна на одну, похитуючи головами і ніби вирішуючи, чи сказати вголос те, що вони думають, чи ні. На протилежній стороні вулиці хтось також сповільнив крок... Я йшла, немов під перехресним обстрілом. Єдине втішало — на цій глухій, далекій від центру вуличці, було мало людей, які б також (я не сумніваюсь) зупинялись, не змовляючись, і — хто з докором, хто з обуренням — дивилися б на мене...(Пройде багато років, і я з відчуттям пекучого сорому буду спостерігати, як спортивні фанати моєї країни будуть освистувати з трибун чорношкірих атлетів, які щойно вийшли на поле).
Яке це мало відношення до мого теперішнього перебування із випадковим знайомим-інвалідом у столичному закладі, серед безлічі молодих людей — здорових, освічених, прогресивних у багатьох питаннях, окрім...людяності? широти поглядів? Не знаю. Все ж я мала дивне відчуття, що зв’язок є.
Коли ми з ним поверталися назад, він, стоячи на ескалаторі метро на сходинку нижче від мене, поклав свою руку на мою, і, розглядаючи на ній перстень із жовтим топазом (не любила я цей перстень), сказав із почуттям, російською : «Окольцованная птица». Я промовчала.
Більше ми не зустрічались. Він чекав дзвінка від мене, але моєї мужності на це не вистачило. Її вистачило тільки на один раз, на одну зустріч. Це трохи більше, ніж у тих, хто байдуже обходив чепурних дівчат в інвалідних кріслах, це трохи більше, ніж було у мене, 15-річної, коли я з примусу йшла по вулиці з чорношкірим студентом. Більше, але чи набагато?
Я часом згадую про нього, його ненав’язливість, готовність до будь-якого повороту подій, ні з ким не розділений трагізм його життя, і у вухах звучить «окольцованная птица» — так мало і так неповторно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639775
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2016
Як бідне серце стрепенулось, лиш тільки ти промовив слово,
як заяснів холодний вечір і підморгнули ліхтарі!
Скінчилась плутана безцільність, життя знайшло свою основу,
і вкрились ніжною травою безбарвні бляклі пустирі.
Як хтось в минулому моєму із безкінечною журбою
просив мене не пропадати-- і відчай лився через край,
так над западиною в часі, над океанською водою
я шепочу тобі сьогодні своє благальне «не зникай».
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2016
Ті перші, що стали на захист країни,
яка розгубилась, завмерла, змаліла,
розпачливо очі руками закрила,
прощала, благала губами сухими,
ті перші, що прапор-- двоколірний, скромний--
в раптовій відвазі життям захищали,
і, кинуті в ріки, навік замовкали—
порізані, биті, незрячі, притомні,
подружжя святе, що розстріляне в полі
(лишилась машина убивцям для фото)—
в місцях, де колись гуркотіла кіннота—
козацька, махновська, потоплена в крові
в умисно забутім звитяжному морі,
де степ ковиловий летить з-під копита...
О як незворотньо утробного схлипу
підняла їх хвиля й вознесла під зорі!
*Присвячується світлій пам’яті депутата В.І.Рибака,
студента Юрія Поправко, подружжя Олени Куліш
та Володимира Альохіна та інших, які опинились сам-на-сам
із машиною тваринної ненависті і смерті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636628
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.01.2016
Буденність — зорана рілля,
де серце ниділо на споді,
та ожило воно й кружля
в язичеському хороводі.
І вже не скажеш до пуття —
Різдво, Йордана чи Меланки...
Коралі ярого життя —
немов намисто у циганки.
Отак насуплений паша
дає свободу любій бранці,
щоб розмаїлася душа
й на час забулася у танці,
щоб розірвалась мла ночей
теплом, браслетами, вогнями,
щоб у галактиці очей
втонуть сріблястими човнами...
Вікторія Торон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636408
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 17.01.2016
...5 сентября
Пару дней тому назад моя милая сотрудница сказала, что наша общая знакомая, работающая участковым врачом, имеет возможность познакомить меня с молодым человеком и спрашивает моего на то согласия. Конечно же, я согласилась.
Я не верю в успех этого предприятия, однако сознаю, что моё представление о мужчинах настолько оторвано от реальности, что любое общение с ними-- пускай даже самое поверхностное--пойдёт мне на пользу. К тому же другие люди часто устраивали мою жизнь лучше, чем я бы это сделала сама.
15 сентября
Сегодня был звонок от знакомой, взявшейся помочь мне в личной жизни. Возбуждённо и сбивчиво она поведала мне о несколько странной возможности познакомить меня с молодым человеком, которого она сама не видела, но который, как она слышала, -- красавец и сын ректора какого-то университета с другого конца страны. Удивительным было то, что инициатором встречи выступала не столько она, сколько соседка прекрасного молодого человека--её престарелая пациентка, которая почему-то горячо искала подходящую для него партию. Дипломатическим предлогом для моего визита должна была служить консультация, в которой якобы нуждалась эта пациентка. Она мне сама позвонит, можно ли ей дать мой телефон? Я разрешила и поблагодарила.
17 сентября
Сегодня М.Б. позвонила мне. У неё экзотическое имя, гортанный голос и характерный напор человека, привыкшего распоряжаться другими. Она быстро перешла со мной на “ты”. Захлёбываясь от эмоций, она поведала мне, что сосед её-- писаный красавец и умница, который живёт один в чужом для него городе, и по этому случаю она добровольно взяла над ним что-то вроде материнского шефства и “влюблена “ в него настолько, что прямо ему заявила, что в день, когда он женится, её вынесут вперёд ногами. В связи с этим она хотела бы сама подыскать ему порядочную образованную девушку. Втайне недоумевая, как это вяжется с её угрозой умереть в день его свадьбы, я всё же воздержалась от вопросов. Из разговора я поняла, что молодой человек ничего не знает о её роли свахи, по крайней мере в отношении меня; она сначала сама должна меня оценить, а поэтому не приеду ли я проконсультировать её по поводу редкой её болезни, как раз по моему профилю?
19 сентября
Сегодня я ездила к М.Б. Собираясь, я радовалась своему внутреннему спокойствию и чувству безнадёжности. Я не люблю брюк, но сегодня почему-то решила надеть свой вельветовый брючный костюм в обтяжку, который, как все говорят, мне очень идёт, подчёркивая мою фигуру. Я возненавидела его после того, как однажды, надев его, обнаружила, что все мужчины в вагоне метро смотрели в мою сторону, в то время как я стояла, забившись в угол и стараясь ни на кого не глядеть. Вагон грохотал, в тёмном окне тянулись шланги и отражались лица. В толпе на выходе идущий за мной ущипнул меня за ягодицу. Я шла по переходу, и слёзы текли из глаз—не из-за обиды, а оттого,что всё, оказывается, так просто!
И вот сегодня я надела этот костюм. Зачем ? Кажется, в этом было что-то от декларации своей независимости. Я боялась начать воспринимать ситуацию слишком серьёзно.
М.Б., как я и предполагала, оказалась тучной пожилой дамой с громким голосом, цепким, оценивающим взглядом и эксцентрическими выходками. Тень неодобрения мелькнула в её глазах, когда она увидела мой--в обтяжку--костюм. Наверное, моя репутация “порядочной” слегка поколебалась в её глазах.
Пока я щупала её живот, она названивала своим знакомым и всем рассказывала, что вот сейчас её осматривает молодая врач и находит то-то и то-то. Её простодушная фамильярность и даже хамоватость забавляли меня. Всё кажется безобидным, если ты можешь в любую минуту встать и уйти. Она, видимо, была довольна мною и пообещала, что её протеже вскорости мне сам позвонит. Комедия, да и только.
Почему я так спокойна? Я никогда не любила красивых мужчин (в нашем обществе все они не по заслугам избалованы), к тому же я знаю, что не понравлюсь ему.
21 сентября
Встреча наша состоялась сегодня вечером во дворе моего дома. Он, действительно, красив красотой римски-правильных черт лица. Больше я ничего о нём сказать не могу. Вёл он себя спокойно и слегка равнодушно. Был какой-то малозначительный разговор, во время которого он неловко поцеловал меня. Ни я, ни, наверное, он ничего при этом не почувствовали. К концу нашей встречи он почему-то попросил меня прийти к нему домой. Это было странно и лишне. И не только потому, что меня учили этого не делать, а в основном потому, что между нами не было и тени того доверия, которое необходимо в подобных случаях. Я мягко отказалась. Он скоро простился и ушёл.
Я думаю, он мне позвонит.
22 сентября
Позвонила М.Б. Она хотела знать, как прошла встреча. Я была уклончива, но в общем оптимистична. Странно, она почему-то сильно встревожилась, узнав, что он ничего мне не сказал о следующем свидании. Я же нахожу это вполне естественным. Нужно же человеку как-то осмыслить свои впечатления! Телефон мой он знает...
26 сентября
Нравится ли он мне? Нет. И в то же время я подсознательно жду звонка...Никуда не выхожу, кроме работы, боюсь пропустить.
1 октября
Сегодня позвонила М.Б. Она сбивчиво поведала мне о трагедии, случившейся в жизни её соседа. У него внезапно умер самый близкий, по сути единственный его друг. Умер в 30 лет, сидя в кресле перед телевизором. Милый мальчик её так потрясён, что день и ночь сидит у себя в квартире, ничего не ест и даже не выходит за хлебом. Как она боится за него! Подумать только: у него поблизости никого больше нет, родители далеко, он так одинок! Вот потому-то он мне и не звонит.
Я слушала её сумбурную скороговорку, и мне было неловко, что она так старается мне что-то объяснить. Объяснения--даже если бы в них чувствовалось больше правды--были мне не нужны. Я ведь и так знала, что между нами ничего не будет.
Она просила меня ещё немного подождать-- он позвонит. Успокоится-- и позвонит. Я сказала, что всё понимаю.
15 октября
Я ездила к нему два раза. Дорога занимала полтора-два часа в один конец. Приходилось долго стоять на остановках, продуваемых ветром (автобусы по выходным ходят так редко! ), долго ехать и с замиранием сердца подниматься в лифте, боясь и надеясь в этот раз его застать. План у меня был такой: не заходя в квартиру ( и я твёрдо знала, что заходить не буду) , я выскажу ему своё сочувствие и спрошу, чем могу ему помочь. Он, скорее всего, откажется от помощи, но само предложение утешит его. По крайней мере он будет знать, что не одинок в своём горе.
Как я докатилась до своего плана? О, это было несложно. Повесив трубку после разговора с М.Б., я ничуть не сомневалась в том, что она лжёт, хотя бы наполовину. Возможно, действительно что-то произошло. Обычно о смертях не врут. Чем больше я думала о вероятно-правдивой половине её рассказа, тем больше разыгрывалось моё воображение, и вскоре уже образ человека, беззвучно страдающего в пустынном одиночестве в чужом для него городе, мерещился мне повсюду и не давал покоя. Мне казалось, что это проверка, проверка моей недавней уверенности в том, что я, со своей стороны, всегда приду на помощь, подставлю плечо или хотя бы поддержу словом. Я-то ведь знаю, как много значит слово неравнодушного человека для того, кто пытается выйти из тошнотворных тупиков отчаяния и депрессии!
Как писал поэт:
…Если мы движемся к бездне,
где перестаём быть,
Если ночь перед нами
нема и безгласна,
Давайте хотя бы
друг друга любить,
Быть может, хоть это
не будет напрасно!
Телефона его я не знала, спрашивать у М.Б. не хотелось, поэтому я и ездила к нему. Дверь его квартиры была заперта, на звонок мой никто не отвечал. Не слышно было ни шороха, ни звука. Я, наконец, понимала, что его нет, однако с час ещё стояла у коридорного окна, глядя вниз на крохотных движущихся людей или же прямо перед собой в голубовато-серое пустынное небо. Я чувствовала, что мне жизненно-необходимо было сказать ему о своём сочувствии. Дело ведь не только в нём, но и во мне. Мне казалось, что этим поступком я как бы воссоединяю разорванные по всему миру нити общечеловеческих отношений, и это гораздо больше, чем любые условности или ложно понятая гордость. Конечно, я догадываюсь, что с точки зрения здравого смысла веду себя глупо. Шансов, что он нуждается в моём сочувствии, очень мало. Шансов, что я обманута или обманываюсь, гораздо больше. И всё же, если есть хотя бы один шанс, что ситуация эта—из разряда не банальных трюков, а общечеловеческих драм, тогда…тогда я права?
Я больше не буду ездить; и всё же я хочу, чтобы он знал…
18 октября
Я написала ему короткое и сдержанное письмо.Написала только то, что действительно хотела ему сказать--о моём сочувствии по поводу постигшей его трагедии. Вскользь упомянула о своих приездах.
Опустив в ящик письмо, я почувствовала большое облегчение. Меня даже не волновало, не воспримет ли он моё послание как желание продолжить с ним знакомство. Это такая мелочь! Кроме того, я твёрдо знаю, что ничего в наших зародышевых с ним отношениях не побуждало меня к этому.
23 октября
Позвонила М.Б. Голос у неё был не такой, как всегда. Она звучала растерянно. Запинаясь на каждом слове, она сообщила мне, что наш общий знакомый получил моё письмо и просил её поблагодарить меня за него. Ни слова о его состоянии и переживаниях. Я сказала “пожалуйста”. Разговор не клеился, она явно была не в своей тарелке. Кое-как мы с ней распрощались. Она пообещала позвонить ещё.
Я радуюсь лёгкости на душе. Как глупо и странно я, должно быть, выгляжу в их глазах!
27 октября
М.Б. позвонила, когда меня не было дома. Трубку взяла моя бабушка. Когда я вернулась с работы, она передала мне, досадливо коверкая имя, что звонила М.Б. и просила перезвонить ей.
Послесловие
Я так никогда и не перезвонила : было очевидно, что в этом нет никакой надобности. М.Б. мне также никогда больше не звонила. Я точно знала, что мой-- до глупости наивный –поступок как-то поможет мне. Я сделала то, что считала нужным, сообразуясь со своим странным (?) разумением человеческих взаимоотношений, и чувствовала себя радостно и свободно. Ничто не могло замутить этой радости. В ней есть что-то от серо-голубого пустынного неба, каким оно видится с высоты 14 этажа, когда ты стоишь у закрытой двери и ждёшь человека, который никогда не придёт. Ты стоишь и стойко ждёшь его, потому что суть не в том, придёт ли он, а в том, что слова должны быть произнесены, хотя бы в твоём сердце, даже если повод для них-- чья-то нелепая выдумка.
Все дороги ведут к Богу?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633099
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 03.01.2016
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=8neVhLm196I[/youtube]
Не зна́йдеш в світі жодної поеми,
Яка могла б із деревом зрівнятись,
Що до грудей квітучої землі,
Голодними устами припадає,
Що цілий день вдивляється у Бога,
В молитві тягне руки листяні,
Хова гніздо вільшанок у рясній,
розлогій кроні, ніби у волоссі.
Воно прийма на груди білий сніг,
На самоті бесідує з дощами.
Хоч телепні, як я, складають вірші—
Лиш Бог уміє дерево створити.
Trees
I think that I shall never see
A poem lovely as a tree.
A tree whose hungry mouth is prest
Against the earth’s sweet flowing breast;
A tree that looks at God all day,
And lifts her leafy arms to pray;
A tree that may in Summer wear
A nest of robins in her hair;
Upon whose bosom snow has lain;
Who intimately lives with rain.
Poems are made by fools like me,
But only God can make a tree.
1913
Lyrics by Joyce Kilmer (1886–1918)
Music by Oscar Rasbach
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632622
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 31.12.2015
Небо дощовите. Сірувата днина.
Змочений росою килим трав’яний.
Крізь туман чорніє дерево єдине --
мовчазний і вірний древній вартовий.
Прошиває час він, лицар твердокорий.
Спробуєш вселенський стовбур обхопить –
радісно відчуєш, як в рослинні пори
вся душа із тіла звільнено стримить.
З репано-вогкою чорною корою
світ також – притихлий, сірий, дощовий.
І ніхто не скаже, мудрості якої
дерево в тумані – вічний вартовий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015
Це не краплі дощу стугоніли по ринвах,
Це хвилини пливли, це стікало життя.
За сирими хисткими нічними дверима
Я втрачала зв’язок наш, трагічне дитя.
У розхлюпанім блиску грудневої ночі,
У розвиненій хустці—ні добра, ні зла—
Чорна вічність масними цілунками смокче
В твоїм диханні краплі живого тепла.
Мені страшно—закони природи суворі,
мені лячно, бо я затискаю плече,
ще живе, у тіснині родинної крові,
на останньому краї, де вітер січе.
Хай цей дощ лупотить по землі і по ганку,
Негустий, як розмірена, в безвість, хода.
Ніч закінчиться—я не повірю світанку.
Твоя спина у краплях блищить, як слюда.
День постане палатою новонароджень,
Із дитячих років килимком на стіні.
Нас не стане, бо гострими лезами ножиць
Перетнуто зв’язок—ні тобі, ні мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632381
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 30.12.2015
Два тижні з острахом дивитися на стопку нових листівок і займатись іншими справами, щоб відкласти необхідне. Підрахувавши дні, зрозуміти, що катастрофічно спізнилась, потягнути одну зі стопки і написати тому (тій), чиї риси першими виринули в пам’яті, хто тобі найближчий. Згодом, розчулившись, писати усім, хто спаде на думку—друзям і напізнайомим, які крутяться в екстазі у твоїй очманілій від безперервного чаю голові у веселому хороводі всесвітнього родичання (хіба Різдво-- не про це, врешті-решт?). Ручка біжить по паперу, тягнеться слід незграбних каракуль (щороку чомусь інакших), тчуться в повітрі знайомі обличчя, гуде передзвін голосів, миготять відблиски розмов і зустрічей. На екрані—Дікенс, Темза, лондонські нетрі, сироти із таємницею походження, невідомі благодійники...Як з подарунками? Що подавати на стіл? Оцю колючу зірку в нічному небі--кому? А цих, на верблюдах? Айсберг у холодному сірому океані оцінить тільки натура художня. Ось підкрадаються спогади дитинства-- щасливого, як тепер виявляється, мізерного, як тоді здавалось. Загубитися в часі, у філософії життя, у загадці тих, хто вітали тебе у цьому світі. Пам’ять—чагарники, треба вчасно виборсатись із неї, але ти не встигаєш, і спогади лягають ще одним шаром на тексти поздоровлень, внутрішню паніку, на Дікенса, його героїв у сюртуках, жінок із золотим серцем, на свіжепрочитані форуми атеїстів, таких убивчо-логічних, що перестаєш їм вірити, на нестачу подарунків, продуктів, і головне--поштових марок! Довести себе до стану чи то істерики, чи то екзальтації і зрозуміти, що настав час вбирати ялинку і розвішувати лампочки навколо дому, тому що всі сусіди вже місяць, як це зробили. Половина лампочок не горить, подовжувачі не вставляються, коти стягують усе, що блищить, пес виїдає з їхніх мисок, на екрані—кривавий розгул у старій добрій Англії Агати Крісті. Додивитись до кінця (хоча все знаєш), деякий час іще ходити, як міс Марпл—делікатно й вдумливо, ніби кожне слово і нахил голови мають значення. Забути про це, бо не мають.
Увесь час таємно сподіватися того моменту, коли раптове благоговіння, усвідомлення чогось великого зупинять тебе на пів-слові, пів-справі і нададуть усьому сенс. Дочекатися, ожити, зрадіти, спробувати запам’ятати...
Сказати дітям не виїдати «святкове» з холодильника.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631362
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2015
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=nh-i81KFeJ8 [/youtube]
О ти, життя солодка таємнице!
Нарешті, зрозумілий мені зміст
Бажань, сум’яття, пошуків одвічних,
Щемких пустих надій, палючих сліз.
Ввесь світ шукає тільки лиш любові,
Усіх чуттів веде до неї шлях,
І серце поривається на поклик
любові, що керує у віках.
Ah! Sweet mystery of life, at last I've found thee
Ah! at last I know the secret of it all
All the longing, seeking, striving, waiting, yearning
The idle hopes and joy and burning tears that fall.
For 'tis love and love alone the world is seeking
And 'tis love and love alone I’ve waited for
And my heart has heard the answer to its calling
For it is love that rules for evermore
(Lyrics by Rida Johnson Young, music by Victor Herbert, 1910)
(scenes from “Naughty Marietta”, 1935, with Jeanette McDonald and Nelson Eddy)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631253
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2015
Як везли назад його, мертвого,
голова тряслась на вибоїнах,
а повіки його не рухались
і мовчали вуста його зціплені.
Як везли його знов до селища,
То дівчата вклякали по вулицях,
Стаючи у багно колінами,
Дехто знав його, дехто вперше чув.
І портрет його, перехрещений
У кутку однім, навскіс, стрічкою,
Всім показував, що за парубок,
Що за син він був, ледь усміхнений.
І такі ж були там, під Крутами,
Як і він, лягли білим холодом,
Безневинними-винуватими
Послужили жертовним келихом,
І вкладають у землю келихи
За одним один, за одним один...
В небі сірому каламутиться
І благає зір, геть заплаканий:
Душе, ти лети, вже відірвана,
І знайди в гаях, нам не видимих,
Побратимів тих, що їх згублено
Через той вогонь, що й в тобі горів.
Ти продовж отам свою молодість,
На землі жорсткій занапащену,
Немиловану, покалічену,
Як у тих, хто жив Україною
До останнього свого подиху.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628796
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.12.2015
Навколо нас не дихають, стоять
громадою згуртовано-німою,
в сорочках полотняних і хустках,
тримаючи дітей своїх прозорих...
У вицвілих колодязях очей—
мовчання потойбічного опори,
в обрубаних, обірваних життях —
непрощення, вкорінене стіною.
Ні скарги, ані докору у них,
до дна допита чаша не тривожить,
минулися життєва боротьба,
очікування й страх нічного гостя.
У петербузьких чорних болотах
лежать козацькі вибілені кості
провісниками свіжих поколінь,
що їх цілунок Дракули знеможить...
В селянських брилях, з сапкою, серпом,
мовчать вони -- у чоботах і босі,
і діти, що навчилися ходить,
тримаються за мамині спідниці.
До вечора було їм не дожить,
щоб вирости у дівчину-зірницю,
у парубка, що струсить, ідучи,
холодної трави блискучі роси.
На світі не лишилося слідів
від геніїв, учених, музикантів.
Пішли у гурті Плужник, Хвильовий
і Соловків розстріляні етапи,
усі «хахли», «бандери», «куркулі»,
кого на муку породила мати,
хто тільки за провину, що живий,
пожбурений у круг пекельний Дантів.
Вони нас не покинули самих —
їх душами заповнені узбіччя.
Без ліку -- незагойних порожнин
в розтоптаній грибниці генофонду.
За кожним із віднайдених облич—
уривки пошматованого роду,
і клини убієнних поколінь
пронизують скривавлені сторіччя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624950
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.11.2015
Я зустріла її біля дверей садочка і одразу стала спокушати піти зі мною у мандри. Вона була скромна тиха дівчинка і ніколи б сама на таке не зважилась. Звали її Леся. Нам обом було по п’ять років.
Послухалась вона мене не одразу. Мені довелося довго вмовляти її і обіцяти гори не бачених нею іграшок, які буцімто були в мене вдома. Якісь іграшки, звичайно, були, але щоб гори? Для чого мені взагалі потрібно було кудись її запрошувати? Я навіть з нею не дружила.
Кожного ранку ми з мамою довго їхали трамваєм перед тим, як мама відводила мене у дитсадок, а потім бігла на роботу. Вона завжди заводила мене всередину, але цього разу...Цього разу вона дуже спішила і підвела мене тільки до вхідних дверей, де в цей час тіснилися інші батьки з дітьми, поставила мене за кимось, скерувавши в потік, і кинулась до зупинки, куди саме надійшов трамвай. «Заходь прямо у двері!»--сказала вона мені наостанку, і я кивнула. Але не зайшла. Несподіване порушення звичного ритуалу схвилювало і зацікавило мене. Я відчула, що доля дарує мені можливість, якої більше не буде, і не скористатись нею суперечило моєму п’ятирічному здоровому інстинкту. Інші батьки з іншими дітьми «розсмокталися»--хто всередині, хто на вулиці, а я продовжувала стояти, ніби чогось чекала.
Ось тоді і надійшла Леся. Вона була сама—тиха, слухняна й беззахисна. Не знаю, звідки в мене взялась ця ідея, але я використала усе своє красномовство, щоб переконати її піти до мене додому. «Вдома у мене бабця, і вона нам дозволить бавитись, скільки захочемо, — вмовляла я її,— і таких іграшок, як у мене, ти ще не бачила». Леся, нарешті, піддалась, але цілу дорогу в ній відчувались невпевненість і острах перед ситуацією, в яку вона потрапила. Порушивши правила дитсадка і волю своїх батьків, вона почувала себе злочинницею і всім своїм маленьким серцем передбачала неминучість покарання. Я ж, навпаки, плила на хвилі хоробрості й авантюризму, і подолати її сумніви було справою моєї честі. Говорила я безперестанку і все намагалась заразити її відчуттям, що не піти в садок, а помандрувати туди, куди хочеться—найприродніша річ у світі.
До цих пір не можу зрозуміти, як я знала дорогу додому. Пішки ми з мамою в садочок ніколи не ходили. Була довга поїздка трамваєм, але за дорогою я не слідкувала. І ось тепер я йшла—спочатку вздовж трамвайної колії, а потім, звернувши з неї, просто центром міста, крізь густе переплетіння вулиць, ведучи із собою напівзнайому дівчинку і анітрохи не задумуючись про напрямок. Я ніби рухалась по натягненій струні, і на струну цю була насаджена уся, цілком. Так, мабуть, птахи відчувають дорогу додому всім своїм тілом, і якщо ти знайдеш в собі це відчуття і довіришся йому, все буде гаразд.
Ми проходили через центр міста, де знаходився магазин «Дитячий світ». Проминути його просто так я не могла—надто щасливо складався день, в якому я була хазяйкою своїх бажань. Я потягнула Лесю всередину. Справа був відділ тканин. Яке він мав відношення до «Дитячого світу» -- невідомо, але не це було важливе. На найвищій полиці, над різнобарвними тугими сувоями, наваленими один на одний, сиділи дві розкішних великих ляльки в пишних сукнях з атласних оборок—рожевій і темно-синій. Вони дивились зверху на людей, простягнувши свої округлі пластмасові руки із ямками на ледь зігнутих ліктях. Це був сонячний удар. Я вражено стояла, не відриваючи від них очей. Продавщиці ліниво походжали вздовж прилавка, не розуміючи свого щастя—бути в безпосередній близькості від такого чуда. Раптова закоханість надала мені сміливості, і я запитала, скільки коштує одна лялька (я вже вирішила, що виберу рожеву). Продавщиця, ледь глянувши в мій бік, мляво відповіла, що вони не продаються. Я не зрозуміла цього і, вичекавши якийсь час, знову запитала те саме. Відповідь була така ж із поясненням, що це прикраси. Це не вкладалось в моїй голові: ляльки в магазині, призначення якого—торгувати іграшками, чомусь не продаються? Я не стала більше питати. Я вирішила, що це непорозуміння можна розв’язати тільки рішучими діями, а саме—діставши гроші.
Так я стала жебракувати. Я стояла біля входу у довгий, викладений декоративними кахлями, пасаж «Дитячого світу» і випрошувала в людей гроші. Я сміливо підходила то до одного, то до другого із густого натовпу , зупиняла їх і просила грошей «на ляльку». Присутність Лесі мене надихала. Я хотіла, щоб на моєму прикладі вона навчилась розв’язувати життєві проблеми. Кілька людей здивовано дали мені пару копійок, один молодий чоловік, сахнувшись, швидко обійшов мене...Леся стояла ні жива ні мертва. Її вигляд раптом протверезив мене і повернув до реальності. Я згадала усі обіцянки, які я їй надавала—про мою гостинну бабцю, про гори іграшок, яких вона ніколи не бачила...Так і не розв’язавши непорозуміння із «непродажними» ляльками у «Дитячому світі», я повела її далі.
...Такої підступності з боку бабці я не чекала. Замість того, щоб привітати мою гостю і з радістю повести її у дитячу кімнату, де перебували оспівані мною іграшки, вона почала розпачливо сплескувати руками, заперечливо хитати головою і навіть слухати не захотіла про мій чудовий план—дозволити нам з Лесею цілий день бавитись у нас вдома. Я ще надіялась, що, незважаючи на сплескування руками, бабця все одно нічого не зможе вдіяти—міста вона не знала і не виходила в нього, тому що була зайнята доглядом за моїм новонародженим братом, але, на моє гірке розчаруваня, мій інший брат—двоюрідний, серйозний і відповідальний старшокласник—виявився вдома, і бабця строго наказала йому відпровадити нас назад у дитячий садочок.
Не передати словами, як соромно мені було перед мовчазною покірною Лесею, яку я, немов Хазяйка Мідної гори, спокусила обіцянкою нечуваних скарбів, і от тепер...Тепер мій брат спокійно і зосереджено вів нас обох, як дурних несвідомих ягнят, назад у кошару, де на нас невідомо що чекало. Приниження було цілковите, і я виявляла своє обурення тим, що голосно протестувала і відмовлялась іти, раз-по-раз лягаючи на дорогу. Люди оберталися на нас, братові було ніяково, але він із дивовижною терплячістю (за яку я йому вдячна до цих пір) піднімав мене, ставив на ноги і робив ще кілька кроків, до того, як мене охоплював черговий пароксизм обурення. Краєм ока я позирала на Лесю—адже все це я робила заради неї!—але вона, як завжди, йшла слухняно і мовчки, лише іноді кидаючи в мій бік несхвальний погляд.
Я чекала гіршої розправи, але в садочку, після того, як мене висварили, нас обох поставили в куток, і я чула, як молоді виховательки тривожно перешіптувались в передчутті якоїсь великої неприємності. Вдома на мене також чекав куток, але тут я чула зовсім інше. На кухні батьки впівголоса дивувались тому, як я змогла знайти дорогу додому, і тихенько сміялися.
Не знаю, що було з Лесею вдома--ми з нею ніколи більше не розмовляли. Боюсь, що її батьки не знайшли для неї виправдань.
З роками я цілковито втратила цю чудову властивість—підсвідомо пам’ятати напрямок, і навіть міста, в яких прожила десятки років, знаю погано. А Леся... Вона, звичайно, давно забула і мене, і ту нашу свавільну мандрівку одного дня сонячними вулицями старого міста. Але в моїй пам’яті вона залишилась мовчазною супутницею моєї першої в житті пригоди, кількагодинною подругою, яка мені довірилась. Часом мені хочеться покликати в невідомість: «Лесю, де ти?», але до мене щось подібне вже сказав один із чехівських героїв*, і я замовкаю на півслові.
* "Мисюсь, где ты?"-- А.П.Чехов "Дом с мезонином".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622981
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2015
Підхопи мене, мить, на похилій ілюзій,
На межі непривітного серцю прозріння,
Доки я ще в хмільнім і сумнівнім союзі
З розмальованим витвором свого хотіння.
Коли тільки у думці почне розвиднятись,
Згаснуть бажані сни, небокрай засіріє,
Я відпущу тебе й буду гірко втішатись
З усієї халепи, сміху́, веремії.
І коли повернусь—винувата, змаліла,
До нудьги і тверезості в денному крузі,
Я не раз пригадаю ще, як було мило
В швидкоплинних обіймах затишних ілюзій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622973
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2015
...Один із перших моїх спогадів. Я бачу зі свого ліжечка, як на підлозі сидить і невтішно плаче моя мама. Я перелякано питаю, що сталось, і вона відповідає, що її батько—мій дідусь—помер.
Я задумуюсь.
--А руки в нього є?
Мама ствердно киває.
--А голова?
--Є.
--А ноги?
Вона знову киває.
Я раптом розумію, що на моїх очах відбувається трагічна помилка. Мене охоплює паніка, і я кажу мамі, що треба спішити, треба підняти дідуся із землі, в яку його поклали, і він знову оживе, тому що все в нього є! Я підбігаю до мами і мало не тягну її силоміць, але вона чомусь не рухається з місця і починає плакати ще сильніше.
...Мені зо п’ять років. Я ловлю пташку у парку Костюшка—будь-яку пташку, яку мені так нестримно, до болю, хочеться мати! Нечутно підкрадаюсь—коли далі, коли ближче, коли просто за крок від неї,--але завжди в останню мить вона пурхає в повітря, і мені доводиться усе починати спочатку. Молода загониста блондинка під руку з військовим якийсь час спостерігає за мною.
--А ти насип їй солі на хвіст!—дзвінко вигукує вона.
Я дякую їй—розгублено й серйозно. Люблю, коли люди допомагають одне одному. Порада, щоправда, дещо дивна, і я ніяк не може збагнути логіки, але, можливо, тут є якась таємниця, якої я не знаю? Потреба вірити дорослим настільки велика, що я притлумлюю усілякі сумніви й кидаюсь додому.
Живемо ми близько. Мама щось готує в кухні на плиті і на моє прохання дивується, але все ж насипає мені повні кишені солі. До самого вечора я підкрадаюсь до пташок і кидаю у них сіллю. Звичайно, підкрастися настільки близько, щоб точно виконати пораду блондинки, я не можу,—пташки не допускають,--але скоро я мудро розсудила, що з цілої жмені кілька крупинок усе ж потраплять за призначенням.
Пізно увечері вдома я все розповідаю мамі. Вона від душі сміється, обіймаючи мене, як буде сміятись ще багато років, згадуючи цей епізод. Моя довіра до дорослих після цього випадку не похитнулась (на той час вона була основою мого існування), але я увесь час дивувалась—невже тій блондинці дійсно було смішно, ще й при її панові?—і до цих пір сумніваюсь, що було...
...Я мчу униз на самокаті схилом вулиці Чернишевського повз парк Костюшко. Самокат узятий напрокат, всього на пів-години, і мені треба встигнути наїздитись досхочу.
На цій вулиці в одному з будинків ще донедавна жив брат моєї мами, і ми якийсь час жили із ним—у чудовій квартирі з високою стелею і неосяжною, як мені тоді здавалось, бальною залою, де стояв рояль. Потім ми з’їхали, мамин брат кудись виїхав назавжди, із меблями, а в квартирі оселились інші люди.
Я все це чудово знаю, але в момент, коли я мчу повз знайомий будинок, мені раптом здається, що якщо я знову зайду до брами, в яку заходила сотні разів, піднімусь на знайомий поверх і натисну кнопку дзвінка, мені відчинить двері мамин брат, з яким завжди було так легко й весело, і виявиться, що нічого не змінилось, і ми далі будемо усі жити, як раніше. Я так сильно цього хочу, що саме моє бажання, здається, видозмінює реальність. Не може бути, щоб воно нічого не значило!
Я зважуюсь на тест. Ось я відчиняю масивні двері брами, піднімаюсь одними сходами, і знайома прохолода й запах стін підбадьорюють: так, вірно, це твоє місце, іди далі...Я піднімаюсь ще одними сходами і дзвоню. Двері відчиняє незнайомий молодий чоловік. Я плутано пояснюю, кого шукаю, усе ще сподіваючись на чудо, але у відповідь чую те, що сама знала: «Він тут більше не живе». Двері зачиняються.
Я йду, дивуючись, як швидко зникає об’ємність відчуття, а натомість залишається непорушна чорно-біла площина реальності, якою треба рухатись і на якій наші бажання нічого не значать, якими б пристрасними вони не були.
...Перший клас школи, перший урок англійської мови. Нашу групу з кількох чоловік приводять у маленьку учбову кімнату, розсаджують на стільцях. Напроти мене—гарний хлопчик із розумним лицем. Він одразу мені подобається, і я хочу дати йому про це знати. Усією душею я відчуваю, що нам судилося бути друзями! Я посміхаюсь йому. Він дивиться на мене здивовано і відвертає голову...
Посмішка сповзає з мого обличчя, стає ніяково, порожньо, але крізь усе це пробивається уперта цікавість: звідки в нього стільки...самовладання? Таке миттєве знання, чого він не хоче? Звідки взагалі береться в людей сміливість думати, що вони знають, що їм потрібно (або ні) і як їм буде краще? В мене ніколи цього не було, і ціле життя своє я відчувала шанобливе зачудування по відношенню до тих, хто одразу чітко знав, що йому потрібно, відкидаючи всі інші можливості.
Пройде багато років, доки я збагну: не знають. Вони також до ладу не знають, як краще, керуючись або миттєвим настроєм, або звичкою, страхом перед невідомим, потребою «зберегти лице»...Вони не знають і помиляються—болюче, часом трагічно і для них самих, і для інших.
А щодо сили бажань...Я до цих пір вірю, що десь і якось вони здійснюються. Не може такий потужний цілеспрямований потік енергії розтрачуватись безслідно, нічого не змінюючи--це було би проти законів природи. Ось тільки—де і як?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620103
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2015