| Сторінки (4/362): | « | 1 2 3 4 | » |
Захопила відьма Телесика,
а Котигорошка ламає змій,
на козацьке тіло – по калмикові,
на дівоче тіло – п’ять бурятинців,
знов на Київ йде чудь з ординцями,
на чолі у них – кровожерний князь,
величається «боголюбським» він.
Чорнота повзе, як гнилий туман,
із голодних місць сарана летить,
щоб обсісти Русь, як в страшних роках,
що скривавили,та забулися.
Піднімається з глибу пам’яті
той залізний пояс, утоплений,
що стискав колись тіло нації,
не дрімала щоб, не розніжилась.
Як же довго він в забутті лежав,
без хазяїна, між непотребом!
Щоб ступити крок – треба стиснутись,
щоб летіти вдаль – стати каменем,
в Бога вірити – це боротися
за своє життя, ним дароване,
і за казку ту, що у пам’яті --
хай закінчиться, як належиться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022
Не довіряй ні гніву, ні словам,
ні обіцянкам ворога лукавим,
ні смужці рятівної суші там,
де полум’я біблійної заграви.
Не довіряй засліпленням чужим,
чадним, неначе бунт у божевільні:
усе на цьому світі -- Крим і Рим --
вихриться в турбуленції свавільній.
Не вір у послідовність щирих душ,
реальність похвали і справедливість,
у сенс, що все насичує навкруж,
і в милість між живущими, і в милість...
А вір у блиск нелюдяних зіниць,
у голову на Іродовій таці,
падіння в шурф, у топку, прірву, ниць,
у те, що забуттям тобі воздасться.
Повір у те, що не на видноті,
а в темряві – горнила і пружини,
де згини виплавляються круті
і лиця осипаються в руїни.
О, будь завжди готовий -- до кінця,
до ночі, до останнього обману,
до батога, тернового вінця
і крику самоти в небесну рану.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022
І коли нелюд катуватиме мене,підійми мене, Боже, високо-високо і покажи мені, як створювався цей світ, його початки і кінці, і проблиск свідомості у хмарі, і хмари божевілля...Покажи, як споконвіку одні викупають собою інших, вмираючи за них, а інші – ще інших, і так – без кінця і краю. І нехай палахкотить вогонь останнього виття з мого рота, коли заходжусь від болю, і червоніє усе навкруги, аж доки чиясь біла прохолодна долоня не ляже на моє чоло, і тоді усе стихне. Проведи мене через червону кімнату і виведи із неї, і закрий за мною двері, бо мені самому це не під силу. Брини, брини в повітрі біля мене, Боже, коли усе крутитиметься у чорному вихорі, а в ньому --білі зуби зловтішного ворога. Дай мені руку свою, як рятівну гілку – тонку, але незламну, гнучку, але сильну, за яку би вхопився я, щоб не зірватися у морок, де найгірший -- морок непросвітленої душі, яка відштовхнула від себе світло і заходиться диявольським сміхом. Нехай промайне переді мною химерна конструкція цього світу, де усе – по сусідству і не перехрещується, де щойно – друзі, і жарти, і сон на зім’ятій постелі, а поруч – кам’яні сходи до пекла, де тобі ніхто не допоможе. Не покинь мене, Боже, у час моїх останніх прозрінь і і останніх прощань. Ти ж бо один із нами до кінця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022
...І тільки зараз бачиш, що ніхто не вертається, і свою таємницю кожен забирає із собою.
І що в питанні життя і смерті нічого не змінилося з тих пір, як постали земля і люди.
І що яким би новим шовком світ не стелився, у які би пишні сладки не вкладався, раз за разом – нерівномірно -- він буде підшитий до підкладки буття, у якій – страждання й смерть.
Перед останнью межею -- смужка свідомості, де дерева росуть корінням вгору і небо – під ногами.
Повітря загусло і кожен рух у ньому – повільний, неначе у прозорій смолі.
Ти рухаєшся бігцем, короткою вервечкою, із такими ж, як і ти, чоловіками, вчепившись у плече того, хто попереду, як наказали орки. Зимно чомусь. Чи це від зіниць смерті, наставлених на тебе?
Ти кінчаєшся в підвалі, і половина душі твоєї – вже не твоя, але ще дивиться на іншу половину, яка стоїть на колінах, лицем до стіни.
Останні миті стоять частоколом, свідомість тріпоче на них уривком марлі, який от-от зірветься і полетить – куди?
Ти вже наполовину – історія. Так ось як вона робиться! Із перебіжок, пригнувши голову, під автоматом орка, із звуків катувань, коли знаєш, що ти – наступний, із жіночих синіх пальців з манікюром з-під шин, тіл, складених одне на одне або скинутих будь-як, аби лише – вкупі – старі й малі, жінки й чоловіки. Із тих, хто безмовно кричали під завалами, аже доки не затихли.
Кому лягти у землю добривом, кому з цих соків вирости?
Риплять великі жорна, перемелюють живе.
О, не карай зло надмірно! Карай так, щоб знерухоміло, але щоб не мучилось і мукою своєю не перелилось у царство добра, царство спокути. Нехай завжди буде в боргу, завжди й назавжди! Хай теліпається німим язиком у дзвоні, який ніколи не дасть звуку, нікого не стривожить і не зворушить! Хай пожирає себе так, як пожирало інших! Будь глухим до нього, небо!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2022
Бурі перекочуються світом.
Небо потемніло сивим гроном.
Риштування совісті розбито.
Де ж це ми, о, де ми – невідомо.
Хвиля перейде у чорній масі –
де її западина, де гребінь?
Просвіт – лиш відкладення у часі
рогової блискавки у небі.
Просвіт – це короткий жаль надії,
що й сама майбутнього не знає.
Ось скипає зрушена стихія,
по життях повалених гуляє.
По кістках гуляє, по долинах,
там, де люди лячно причаїлись,
вимітає винних і невинних,
щоб у тьмі рокованій вихрились,
щоб не залишився камінь-лежень
і закон уритий не стояв би.
Де твій центр, історіє, де стержень,
де заслона розуму і правди?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2022
За кривду, за тьмяну її глибину
уб’єм, проклянемо, скалічим,
порвемо стосунки, почнемо війну
і в одах себе возвеличим.
О ви, що посміли покинути нас,
поріддя хохляцьке затяте—
хоч нам не потрібні ваш Крим і Донбас,
ми мусимо вас покарати.
Як сміли ви нас, скудоумні брати,
в зухвальстві своїм і зазнайстві
підвести до прірви—скачи чи лети,
йди в ногу із світом, міняйся!
Не діждете ви (що в віках не змогли
державності втримати кромку),
щоб ми добровільно себе прирекли,
немов наркомани--на ломку.
Нам мило у крузі уявлень своїх
про місію нашу, про НАТО!
Яка нам різниця—реальність чи міф
для натовпу створює свято?
Поставши за догми надійно-прості
в борні за старе, як луддіти,
ми будем вбивати, щоб знали усі,
що ми-- найдуховніші в світі!
2014, 2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2022
О невеселий час ночівлі у дорозі,
ночівлі на віки, серед нещирих сліз!
До тебе люди йшли, неначе у гіпнозі
тягнулися на злий самоповажний блиск.
Яка біда тому, хто жалем не розлився
до всього, що прийшло, страждає і живе,
хто у кінці життя від себе не втомився
й від дзеркала старих очей не відірве!
Хіба ж не легше тим, хто милицями світу
в житті своєму став і широту зберіг,
натуру дріб’язну, ревниву і амбітну
завчасно полишив у куряві доріг?
Така вона гірка -- розгубленість у рисах!
Із неминучим бій – який у тому зиск?
І жаль мені тебе, похилений нарцисе,
і тих, хто у роках купився на твій блиск.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940932
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2022
Коли збігалися в морозний ранній вечір
у дім закляклими,
руками жадібно тулилися до печі
з товстими кахлями,
розігрівалися поволі у розмовах,
і хлопчик в забутті
проводив пальцем по полив’яних узорах,
згубившись у собі...
В гнилому місті дні під хмарами низькими
сльозились-супились,
і відзеркалювались постаті в вітринах,
замерзло щулились.
А в літній час плили поверхнями скляними
в сукенках райдужних,
поперед себе гнали сонячні хвилини
в сталевих зайчиках
і назавжди за тим зникали, поринали
у денне меливо,
у передзвін трамваїв, тих, що проминали,
гудіння-тремоло...
Аж раптом світ ставав у золоті і пишний–
до непритомності,
мов незаслужений дарунок той розкішний –
з самих коштовностей.
Та диво це чомусь нічого не міняло
в житейській сталості,
воно, непрохане, хвилинно дивувало --
і забувалося...
Отак складався сон буття у них недовгий --
політ лелечий.
Рипучий сніг, належний одяг по погоді,
гостинність печі,
на кахлі кучерик, обведений наївно
дитям поволі --
передчуття, ледь насторожене, первинне,
своєї долі,
і шерех листя в скронях вишуканих вулиць,
таких знайомих,
півроку хмарності, що зваблює горнутись
в обійми дому.
...Вони пішли – і не змінилася природа,
будинки, площі,
бо із могутнім Роком терміни угоди
в останніх довші.
Як і колись, стоять оті самі вітрини,
немов відтяті,
і відбиттям їх випадковим, скороплинним
не перейняті.
Усе розкидано, мов вирвані картинки.
Дощі роззуті
поривно змочують гранітові бруківки
неперетнуті.
Вони пішли. Їх взято неводом навічно
із сліз юдолі.
Давно розвалено стару надійну пічку
з малюнком долі.
Лише хлопчина марить відгомоном щезлим
в житейськім тлумі,
у плині літ по кахлі пальчиком замерзлим
веде в задумі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2022
Розмова знову тривала півтори години – аж доки в неї не скінчилась карточка – і я вчергове переконалась, що нічого в її ситуації не змінилось, усе було те саме...Ця немолода вже жінка, яка 30 років якимось дивом давала собі раду в Канаді, знаючи усього з десяток слів, не маючи там нікого з близьких, доходила до кінця своєї життєвої дороги спокійно, приречено і безглуздо, і мені було за неї боляче. Я любила її, звикла до неї і вивчала її як природний феномен. У молодості – красуня, із вкрай нещасливим сімейним життям, вона прибула в Канаду, овдовівши, тому що хтось її туди покликав заміж і усе для неї оформив, але вийти заміж не вдалося, і далі вона крутилась як могла, майже завжди -- вдало.
Тепер вона була вже на пенсії, але ще щось купляла за копійки у дешевих магазинах і перепродувала на «блошиних» базарах, а жила у субсидованій квартирі, яка коштувала дешево. Грошей їй завжди вистачало. Не те, щоб вони текли їй до рук, вона чесно задля них працювала, але стосунки в неї із грішми були приязними – вони завжди розуміли її, а вона – їх. Навіть тепер, спродуючи на базарі якусь одежину, вона притягувала покупців своєю спокійною зичливою манерою, приємною «домашньою» зовнішністю, яка викликала в них довіру. В результаті вона часом заробляла зо 100 дол. за день на додаток до своєї пенсії, аж сама з цього сміялась і чудувалась.
Вона роками утримувала в Україні не тільки своїх дітей та їхні трагічні сім’ї, але й решту родичів та знайомих, і розбестила їх усіх так, що, приїхавши в Україну, не могла знайти собі притулку і часом ночувала на вокзалі.
Для мене вона була зразком традиційної жертовної української жінки «з народу» одного із старших поколінь, не дуже освіченої, змученої життям, але практичної, людяної, емоційно теплої, такої, що у її присутності ставало затишно, як у материній пазусі. Вона й говорила із співучими інтонаціями, згадувала багато що з сільського життя, із забутого вже побуту, прикмет, а часом могла комічно огорошити, питаючи на повному серйозі: «Клінтон – це король Канади?»
Вона давно мріяла знайти собі чоловіка на старість років, і кандидати знаходились, ще й такі, що змогли викликати в ній ніколи раніше не відчутий любовний шал, від якого вона мало не збожеволіла. Душа її надолужувала те, чого вона ніколи не зазнала в молодості, і з нею чинилось щось неймовірне. Вона бігла на побачення пішки, бо не мала терпіння чекати трамваю, вона літала, як на крилах, гарно вдягнена, і фарбувала волосся, так що воно пишною мідною короною обрамляло її привабливе лице із карими очима і жіночним несміливим усміхом. Вона оспівувала мені по телефону принади свого коханого, і я тетеріла від когнитивного дисонансу між її поважним віком і гормональним водограєм, який у ній нуртував. Їй хотілося безперервно говорити про свою любов, про те, який він розумний, знає декілька мов – англійську, єврейську, російську, працює «в офісі», жив у Ізраїлі, куди він її забере, як тільки вони одружаться.
Так тривало кілька місяців, а потім, звичайно, пішло на спад. Він позичав у неї гроші, які не віддавав, робота «в офісі» виявилась ефемерною, хоча якісь справи у нього крутилися, тому що він часто говорив «єврейською» із кимось по телефону – нервово й невдоволено. У нього було своє життя, у яке він її не допускав, але час від часу з’являвся у її апартменті, нічого не приносячи, їв і владно займався з нею сексом. Після цього він із відчуттям повного права брав у неї гроші.
Колись, ще до їхньої близькості, вона умлівала від його невисокої зграбної фігури, гордовитої постави і міцних ніг (це замилування його ногами особливо спантеличувало мене). Пізніше виявилось, що одна з його ніг була потовстіла, і на ній розлилась моторошна фіолетово – багряна пляма, яка усе розросталася і, очевидно, була проявом трофічних змін внаслідок задавненого тромбофлебіту. Хворобу треба було лікувати, але в нього не було страхового покриття, доводилось платити готівкою, і Г., якщо не дасть грошей, якимось дивним поворотом логіки робилась відповідальною за наслідки, бо «через неї» йому можуть «відрізати ногу». Вона дуже за це переживала.
Десь в Ізраїлі у нього залишилась колишня дружина і дорослі діти, але ніхто його, очевидно, там не чекав і про повернення туди він уже й не згадував.
Одного разу він придивився до її золотих сережок і почав просити їх йому продати за смішну ціну, але справа була не в ціні, а у самій ідеї. Любов до нього почала виточуватись із неї крапля за краплею, холонути.
Тоді у її житті з’явився «мусульманин». Як і перший, він був значно молодший за неї, але повна протилежність «ізраїльтянину» -- несміливий, шанобливий, ніжний. Він працював, але знаходив час відвідувати її на базарі, приносити їй солодощі та соки. Коли він бачив її здалеку, його лице яснішало, немов на свято. Коли ж вони сиділи десь на природі, у парку, він гладив її голову і цілував руку. Вона пробувала показати йому свій паспорт і радила шукати когось молодшого, але він казав, що вона для нього -- найкраща, а вік не має значення. У нього залишилась дружина у Пакістані, із якою він давно не жив і про яку не хотів говорити, а в Торонто були дорослі діти, що жили окремо, але справно його відвідували.
Він був у неї в гостях усього один раз, приніс сумки наїдків, але вів себе пристойно. Вона планувала його запрошувати ще, бо вже не хотіла свого «ізраїльтянина», який її використовував (тільки щось заважало їй сказати йому про це прямо). «Та, може, він сам якось відійде, --- мляво заспокоювала вона саму себе. – Когось іншого знайде та й піде собі...».
Сказати йому, щоб він більше не приходив – із коротким викладом причин або навіть і без цього – вона просто була неспроможна. Здавалось, саме прагнення ясності – для себе і для нього – повинно було спонукати її до цього кроку, але було помітно, що для неї значно легше оте каламутне й резиново-тягуче «якось воно буде», ніж зусиллям волі вияснити стосунки й сказати «ні». Навіть коли вона врешті-решт зважилась на напів-крок, вона зробила це не прямо, а «в обхід», натякнувши «ізраїльтянину» на те, що подобається ще комусь іншому. Яким вона уявляла собі результат? Чи сподівалась, що після цього усе «розв’яжеться саме собою»? Якщо так, то вона дуже прорахувалась.
Через день він зателефонував їй, сказав, що буде через пів-години, і, коли вона відчинила двері, він стояв перед нею із двома величезними валізами. Він увійшов до квартири і оголосив, що буде жити в неї, доки не владнаються якісь його справи. Ошелешена, вона не посміла заперечити. « Та нехай вже трохи поживе, може, то ненадовго», -- пояснювала мені. В наступні дні він приносив усе нові й нові коробки та сумки, а потім почав переносити свої речі зі сховища.
Цих речей були величезні купи – запаси різного одягу, велосипеди, якісь вази та статуетки, які він, вочевидь, купляв для перепродажу... Г. досвідченим оком одразу бачила, що нічого з цього не продасться або продасться із збитком. Тим часом кількість речей у квартирі і на балконі росла, так що вже й ступити було нікуди, і один раз вона навіть впала, за щось перечепившись. На її несміливі зауваження співмешканець казав, що він зніме більше сховище, ніж те, що мав, і згодом усе туди перевезе, але нічого він не шукав.
Спочатку він купляв щось із продуктів, але потім перестав, їв те, що вона готувала, і позичав в неї гроші лікувати ногу. Спала вона на краєчку ліжка, далеко відсунувшись від нього, і він оголосив, що вона «холодна». Їй було все одно. Ліжко було одне.
Найбільше вона жалкувала за тим другим, за його ніжністю. Вона не могла йому пояснити, що відбувалось у її житті, і він ставав усе розгубленішим, а очі його – сумнішими. Вона навіть сказала йому не телефонувати їй, боячись, що трубку підніме «квартирант» (мобільного телефона в неї не було). «Я знаю, що сама винна,-- казала вона мені тепер, -- і за що мене Бог так карає?»
Коли мене вчергове вражає уся безглуздість ситуації, в яку вона сама себе поставила, і я намагаюсь її підштовхнути щось змінити, мої зусилля зникають, немов вода в пісок, нічого не лишаючи на поверхні. Усе поглинає її безкінечна співочо-розтягнута, м’яка й аморфна, жіночно-обтічна інфантильність. «Та вже нехай хоч зиму перебуде,-- тихо й змучено каже вона про свого співмешканця після того, як він прожив у неї півроку. – Може, когось іншого знайде та й піде собі. Може, Бог мене пожаліє, що не вигнала людину». І знову зітхає: «Ой, погано мені, погано». Вони майже не розмовляють, але його це не турбує.
Я згадую, як вона колись не виказувала міліції свого сина-бандита, коли той знущався з неї та крав у інших людей, а все терпіла, а постраждалим платила збитки зі свого гаманця і все чекала, що хтось інший заявить на її сина, щоб тільки «не з її рук» він пішов у тюрму. Згадую, як родичі в Україні купляли меблеві гарнітури на виплат і присилали їй квітанції, щоб вона оплачувала, і вона це робила, хоча добре розуміла, як це безсовісно з їхнього боку.
Багато що мені пригадується, і у якийсь момент я розумію, що тут – бар’єр, і далі дороги немає. Це не є нерозумінням чи браком її волі (у всіх інших життєвих випадках її розсудливість і сила волі – на висоті). Це є невидима межа самоідентифікації, яку вона не може переступити. Отакою вона себе бачить у стосунках із іншими – поступливою, неконфліктною, із дитячою надією, що усе якось саме собою владнається і ніхто на неї не триматиме зла, а будуть і вовки ситі, і вівці цілі. І якщо подумати -- чи не у цьому секрет її привабливості, яка подекуди її виручає і яка привертає до неї усі серця без розбору – і чесні, і шахрайські (при цьому перші незмінно витісняються другими у раз і назавжди заведеному житейському кругообігу)? Чи не платить вона напівсвідомо своєю абсурдною несвободою, яку сама для себе винайшла, за розкіш уникнення конфронтації ? Чи не сприймає вона себе тільки такою – завжди під чиєюсь владою, навіть якщо ця влада їй остогидна? Врешті-решт, чи не так живуть деякі народи й країни, пишаючись тим, що є «добрими», «неконфліктними»?
Якби лиш існувала наука економіки душі! Якби можна було їй показати розрахунок – як багато вона втрачає і як мало виграє! Може б, вона відкинула ту недолугу формулу виживання, засвоєну ще з юності, яка веде до емоційного й життєвого банкрутства?
Втім, здається мені, що вона і так усе розуміє. Просто для того, щоб змінитись, треба себе зненавидіти – хоч на якийсь час. Натомість ця вічна жалість до всіх і вся, яка огортає душу солодким туманом, змазує усі форми й контури і робить їх нерозбірливими, проникає в тебе саму, і ось ти вже – ніжна й безсила жертва у власних очах, невинна й зворушлива.Чи ж не приємно любити власну заколисуючу залежність від чужої волі? Яка то краса в безсиллі, як ніжно діє її отрута! Яким поетичним може здатися нескінченний парад власних поразок -- аж до того, що плодиш їх і не можеш зупинитись! Попри усе це, що їй зараз потрібне більше – різка й гірка правда чи моя дружба? Одне з одним для неї несумісне, і я в неї одна, перед ким вона може сумно й довірливо виспівувати плачі у глухих провулках свого життя.
А, може, дійсно усе якось минеться і влаштується саме собою?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2022
Є полони безцінні і грати коштовні,
між якими б жила і раділа до скону,
завойовник – далеко (отой, що – назовні),
всі дороги відкриті тобі із полону.
Але той, що в глибинах душі оселився,
прив’язав тебе міцно до місця і часу,
до надії -- хоч цвіт її не знадобився,
але як вона гінко в душі розрослася!
Він пішов нерозумно, як роблять дорослі,
задивившись удалеч, повіявся всує,
одновір’я покинув, що в ньому і досі
найчистіша живильна вода фонтанує.
Гордий поклик свободи? Його ти не чуєш,
а утратам цілуєш духмяні долоні
і за тим, хто пішов, океанно сумуєш,
додивляючись сни в добровільнім полоні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936285
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2022
Святá. Розсунулися стіни.
цвітуть гірляндами години,
і всі прийоми забуття –
тобі на вибір.
Знамення й вироки добріші,
ти приміряєш ті і інші –
чи не проломиться душа
у вищий вимір?
Щось похитнулося в природі,
у чорнім холоді на споді
теплінь довіри розлилась
рожевим плином.
Чи захлинеться в давніх ранах,
чи набереться сил незнаних
і попливе крізь океан
парним Гольфстримом?
Дні поглина святковий вихор,
але у збудженні є вихід
у світ інакший, де нога
ще не ступала.
У гущині нічних містерій
туди ведуть безшумні двері.
Душа так довго їх
в буденності шукала!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2022
То, звичайно, мара, ненадійна чуттєва кипінь.
Що здавалось цілим, по-весняному швидко розтало.
Я повірю сьогодні в освячене право хотінь,
це для згуби достатньо і для воскресіння – немало.
Я заходжу у храм, де напружена в тінях луна
й чоловічого голосу купольне владне склепіння,
що по нім архаїчні досвітні біжать письмена,
повні тьмяного золота і шепіткого веління.
І коли все закінчиться -- буде лиш сірість і брук --
і ми зійдемо п’яно на землю з незримої скелі,
попід небом усе ще тремтітиме пристрасний звук
поєднання раптового двох неземних паралелей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2021
В завалах спогадів розсіяно блукаю,
на верховини їх спинаюся круті.
Заінтригована і вражена до краю
своєю роллю я у вашому житті.
Таких об’ємностей мені не охопити,
таке безглуздя на все небо майорить.
Чаклує стовп тотемний, міцно в землю вритий,
і грозовий Стоунхендж огромом полонить.
Якась недуга монолітної природи
в кінці туманом заволочених продром
і не лікується нічим, і не проходить,
а сміх вже висміявся весь, аж до судом.
Що є абсурд життєвий? Стіл хиткий робочий --
працюй чи смійся, чи безсило вовком вий.
Все зрозуміле -- це всього лише місточок
над горловиною розшарпаних стихій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2021
Що є, то є, і іншого не буде.
Так склалося, усе до того йшло.
Прибулий час холодної остуди –
сподіваний, не кара і не зло,
а так собі – завершена логічність,
обманна гра, добігла до кінця.
І хоч роки забарвили у звичність
класичні риси знаного лиця,
щось діялось у часу під полою,
і у кінці відміряних годин
реальність гострозубою скалою
з тінистих оголилася глибин,
і ясність повернулася додому...
О, скільки літ – незміряне число –
сюжет тягнувся мучений, якому
чомусь ніколи віри й не було!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2021
В чеканні трепетнім листів,
поривчасті, неначе діти,
коріння в’янучих життів
вони хотіли б оживити,
всотати фібрами душі
ламких дощів розвійні хвилі;
знайти у іншому рушій,
щоб перейти останні милі.
Чия рука ще їм подасть,
в слова уклавши паперові,
у навісний примарний час
скороминучий знак любові?
З чужої жмені, з джерела
ще краплю свіжості вхопити...
Стоїть засушлива пора.
Вони залежні, наче діти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2021
Той дім із нами жив тоді і слухав...
Була важких характерів задуха
і непорозумінь круті каскади
(лиш не було дводушності і зради).
Нескромністю вважались поцілунки,
і вічно вияснялися стосунки –
хто до батьків у непошані винен,
хто під цим дахом слухатись повинен.
Там слово не ронилось випадково,
і легкість відкидалась принципово,
і думалось: чи вирватись удасться?
А згодом все це виявилось щастям –
тугою різновидністю стійкою
із кісточкою зріднено-гіркою.
Висить воно, як плід в космічній висі,
у нім назавжди -- голоси і риси,
і попіл вулканічної любові,
як вічна хмарність у старому Львові.
О, як тіснили строгості й напасті!
А це було невміле наше щастя,
цілющий плід на будь-яку потребу,
підвішений за ніжку серед неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2021
Останній поштовх волі – не скоритись
глухій пітьмі.
Душа пручається, аби не розчинитись
у чорнім тлі.
Існують тільки їй відомі висі –
й самотня путь,
печери зла й просвітлені узлісся,
що в ній живуть.
Між ними на ніким не знаній мові,
покіль жива,
одній лиш їй і Богові відомі
звучать слова.
Не вір тому, що нагла хвиля змиє
душі тотем,
і вічність непроглядністю накриє –
своїм плащем –
а вітер розметає,як полову,
твоє ім’я,
й суцільна ніч поглине цю розмову,
твій «світ – це я».
Ти – маверік*, і дзвін земної товщі
тобі – як рай.
О, борсайся у сітях якнайдовше –
і не зникай!
* Маверік – людина або тварина, яка відбилась від загальної зграї й живе сама по собі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924932
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2021
Нетерпіння душі – обернутись у рокоти зливи,
у заломлені блискавки, чорні поверхонь розриви,
прогриміти словами у вуха байдужому світу,
загоїти, бинтуючи, душу його перебиту;
заявити про себе, розбити сонливість довкола,
і набридлу ходу – на припоні до жорен – по колу
перервати! Або...
Не міняти нічого, ламаючи через коліно,
залишити триножник із Духа, і Батька, і Сина,
хай цей світ, плодородячи, буде інертним і тихим,
з його власною мудрістю, сплячим незбуваним лихом,
із гріхом, що уперто повзе по глухому корінню,
у балансі, який -- невтямки і назло нетерпінню.
Ця одвічно-ухильна реальність під марлею неба!
Хитро в піжмурки з нами погратись – усе, що їй треба,
дати облизня, в спину штурхнути зухвальців у безвість,
обернутись у фата-моргана, в свою протилежність,
і сміятися з наших досад, невдоволення, злості,
з нетерпіння (убивчого, наче розтягнутий постріл).
Вічне «бути чи ні?». Від судом спорожнілого серця –
до небесних воріт -- там одвіку ніщо не схитнеться,
там сліпучим достатком німі переповнені соти,
нетерпінню немає там місця, немає роботи,
там квітучим гіллям у душі розростається подив...
Ми не знаєм нічого про це, нетерплячі заброди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2021
Я б з вами жити не змогла,
та все частіше в різний час
таємно згадую про вас
з зачудуванням і без зла
між хвиль тепла.
Хоча між нами вже – світи,
думки про вас – старі й нові –
неначе спалахи в траві;
в душі старої гіркоти
вже не знайти.
Те, що минуло, серцем звеш,
бо досконалість ваших вад –
одна з хвилюючих принад,
якій пояснень не знайдеш
і з тим живеш.
Хоча боргів давно нема
(за ту обіцянку, за блиск
уповні сплачено колись),
несу минулому дарма
дари сама.
Зірниці пам’ятних утрат!
Вони миттєво обпечуть,
і не дано тобі забуть
сліпуче сяйво їхніх зрад
і їхніх вад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021
Нитками подій молоді фотографії вишито,
там блискітки щирого сміху мигтіли для камери,
а поле вчорашніх життів вже спрацьоване й вижате,
і ті, що сміялися, де ви – дзвінкі, нелукаві?
Життя – це в розколотім дереві рани підсинені,
напливи кори й зашкарублості, мохом устелені,
і тягнуться душі, ображені, розполовинені,
до теплого неба гілками із цятками зелені.
Що є і було – це подружжя, навіки розлучене,
не вхопиш минуле – воно незнайомцем цурається,
ці люди на фото – які ж ми були ненаучені,
коли ще не знали, із чого майбутнє сплітається!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911534
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021
І будують натхненно, й руйнують скажено,
і така у тім пристрасть, що годі спинити,
і така вже немодна ця внутрішньовенна
органічна доцільність обов’язку жити!
У розпещене вухо нашіптуєш зблизька:
є багато того, що збереження гідне –
промовистих церков мозаїчні очиська
і не нами посаджене дерево плідне.
Темний дух диригує танцем руйнування,
голизною свободи і рвійністю рухів.
Вже далеко позаду -- наївні бажання,
сновидіння прогресу і шепіт прадухів.
Навалилась хворобою втома наплічна,
підламались порядку поточені крокви,
але цінність лишається нею навічно
у останніх словах на губах пересохлих.
Що священним було, те священним пребуде
в оці неба, що зріє крізь хиби і моди,
крізь багряні обличчя й надимлені груди,
дратівливо-дзумливі роїсті народи.
Час вихоплювать з жару, вертати в погоні,
не віддавши нікому – ні свату, ні брату,
й зберігати у пам’яті – пильному схроні --
коштовитість того, що чекає на страту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2021
З глухого часу істуканів кам’яних
цей світ тримається – не менше і не більше –
на неоплаченій жертовності одних
і на несплатній заборгованості інших.
У надрах всесвіту працюють двигуни,
важкі й засапані, не видимі достоту,
що потребують, ніби змазки, данини
самовідречень для невпинної роботи.
Якби ж то відала я, квіте мій німий:
твоя угода за лаштунками – відверта,
її уклав ти у свідомості самий,
і добровільною була велика жертва!
Але й сьогодні ми позбавлені знаття,
і тихоплинно, як в століття попередні,
струмує в сонній невідомості життя
в обхід каміння неоплачених трагедій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021
Грона юності. Світлі голови.
Темноводь важка, ртутне коливо.
Березневий лід збереже на дні,
скільки скрикнуло, скільки втоплено.
Нещасливий час для відродження,
мерехтіння сил, духу рвійності,
нещасливий час бути впоперек
парадигм нових, кровохмільності.
Так призначено – бути зайвими,
згинуть з коренем – так наказано.
Не затулишся, не сховаєшся,
ти – із міткою, вже пов’язаний.
Ти учора ще був апостолом,
малював шляхи, правив цілями,
а сьогодні ти – серце загнане,
у облозі ждеш, під прицілами.
Не сховати цвіт твого розуму,
твій юнацький чуб – в небі брижами,
благородний дух – перший ворог твій,
з головою він тебе викаже.
Подивись – здаля насувається,
невмолимо йде брила холоду,
підімне вона щебетливий гай
і стинатиме світлі голови.
Це епоха – та, що судилася,
п’яним гульбищем розколихана,
забагато їй твого полум’я,
забагато їй твого дихання.
Ця повія йде вихилясами,
і шляхи її всі прогалисті,
і несе вона жертви обрані,
як брудна раба -- богу сталості.
Так вродився ти, так судилося,
що життя твоє –бусурманові.
На олтар лягли срібнотацево
ваші голови Іоанові.
Не розвидниться й не розвіється,
перекрито чотири сторони.
Платять тисячі задурманених
міліонами замордованих.
Хіба відали ваші матері,
що для ваших тіл ниви зорано,
що за гріх чужий вами плачено
все червінцями з крові-золота?
П’єса скінчена. Уклонилися
цьому світу й його гостинності.
...Імена глухі розпускаються
сухоцвітами безпровинності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2020
Крізь часу пил і тьмяне скло*
вдивляюсь сторожко у світ:
що буде завтра? що гряде,
як рік мине, о цій порі?
...На мене з тої сторони,
собі шукаючи одвіт,
важкою парою очей
чужинець дивиться в імлі.
І доки я зминаю грунт,
шоб здогад зрушить кам’яний --
чим у прийдешнім розцвіте
моїх часів гіркава брость? --
в минуле звернений його
дрімучий погляд мовчазний –
узнати, як складалось те,
що з плином часу відбулось.
Ми з ним – у парі і одні,
ми супротивники – хоча
що нам ділити? Тьмяне скло?
Це наш умовлений бар’єр.
Настала довга ніч душі,
коли людина – як вовча --
спідлоба дивиться у світ
поміж насуплених химер.
Судьби суворий посланцю!
Ти – не для радості і втіх.
Що бачиш ти в сучасних днях –
сплетінні витоків-причин?
Віч-на-віч мовчки стоїмо
(ввесь світ причаєно затих),
втопивши зір у тьмяне скло
із протилежних двох сторін.
*1 до коринтян 13:12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2020
Ми говоримо – і нічого не міняється. Але й вони говорять – і нічого не міняється. Мабуть, слова мало чого варті? Набагато менше, ніж ми думали?
Істину так легко обертати то одним боком, то другим, якщо хоч трохи чогось вчився. Для чого покладати надію на слова, точку зору, полеміку? Щось інше має значення – безсловесне і майже невидиме, що прикидається неіснуючим, але врешті-решт визначає майбутнє.
Доброта, любов? Треба, щоб вони потрапили у ціль, інакше нічого з них не буде. Творчість? Читаєш поезію і прозу, ніби спостерігаєш чиєсь блукання у темряві плутаними траєкторіями у сподіванні випадково на щось наштовхнутись. На щось таке, що мало б значення.
Залишається тішитися хоча б тим, що й вони нічого не знають – твої супротивники й вороги. Течія підхоплює їхній глум і несе його бозна куди, ще трохи дошкульний, але вже напівзабутий.
Нас зраджено, й їх буде зраджено, хоча вони ще про це не здогадуються. Усе складеться так, що -- ні нам, ні їм; буде щось третє, що нікого не вдовольнятиме цілком, але дозволить усім відпочити. Хіба не так завжди велося?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884460
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2020
Все можливо, все можливо,
бо життя – як довга нива,
і нема того абсурду,
щоб сказати – неможливо.
Всіх пророків книжна сила --
лиш змарновані чорнила,
бо нема того безумства,
щоб людей не охопило.
Зліва—вправо, справа—вліво,
перемелююється гнівом
все, що сяє зрозуміло,
тонкорунно і красиво.
Голова – похила й сива,
бо змінити це несила --
ні межі, ні перепони,
і у світі все можливо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020
Коли блукаєш в долині смутку,
усе -- страждання, усе – нерівність.
Якщо без Бога, кругом – облога
і непроглядна чужа провинність.
Якщо без віри – немає неба,
єдиний вимір – земна поверхня,
серед пустелі -- буремний відчай,
немає ліків, життя нестерпне.
Якщо без висі, усюди – змова,
але даремно, бо ти – не з вати,
ти набираєш у груди гніву
і сталенієш -- щоб воювати.
Ти не шкодуєш життя чужого,
чужої слави, фігур із бронзи,
доріг і храмів, що будували
давно померлі латинські ксьондзи.
Коли без Бога, ввесь світ – неволя,
усюди – примус і вічне рабство,
і крихти світла клює, як хмара,
з глибин підняте пекельне птаство.
І ти зруйнуєш усе навколо,
до чого буде дістатись змога,
а озирнешся -- все та ж нерівність,
таке ж страждання, така ж облога...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2020
Бабцю моя-дитино,
нам не зійтись наживо,
ролі наші – вторинні,
тільки зв’язок – важливий.
Тільки в усмішці ясність,
тільки похід в минуле,
жах того і прекрасність,
що відцвіло й заснуло.
Бабцю моя, Христино --
вічний фартух і руки,
складені на колінах,
як в школяра до науки.
І як ціпок «сховався» --
смішно -- в часину кожну:
«от якби ти озивався,
коли знайти не можу!»
Скільки навколо прядив,
що на землі простерті:
прядиво дня і ночі,
віку, життя і смерті!
Знову -- як хвиля спеки,
доторків дзвін по шкірі:
десь ви так недалеко,
вічно дитинно-щира!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2020
Усе сьогодні «має право»--
яке розгуляне весілля!
Як поневолює свавілля --
не згірше хижого тирана!
Течуть замружені народи
в єдиній зв’язці до розв’язки,
і на лиці – потворні маски
какофонічної свободи.
Ці сни колись уже наснились:
гучні слова злітали треллю,
і градом голови на землю
з химерним усміхом котились...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2020
Запросим друга радо, відкриєм тамниці,
приховані глибоко – комусь вони потрібні?
Згадаєм жарт старезний і разом посміємось,
аби лиш голос -- дзвоном , аби лиш – очі рідні.
Заплутаємось легко в словах, думках, розмові --
коли ми несерйозно балакали востаннє?
І я тобі нав’яжу – ти згодишся, нарешті --
кіно таке жіноче, таке сентиментальне!
Поставлю я тарілки, що для гостей тримала,
і купляться під настрій і без потреби квіти,
дістанемо платівки, заховані й забуті,
аби лиш все крутилось, аби лиш не жаліти!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
Горбатився свободи сміх брудний
у тих, хто не повинен бути вільним,
їх радість надихала на розбій,
благословляла вишкіром похмільним.
Вселявся страх тваринний у серця,
і боягуз в передчутті загрози
стелився ниць, спадаючи з лиця,
покірності виказуючи пози.
П’яніло вирунке безкарне зло
від трунку, що свободою налито.
Це стільки раз в історії було
і стільки раз цвіло отруйним цвітом!
«Якось мине», -- подумував усяк
крізь паніки підодіяльний трепіт. --
«Подам йому підтримки дружній знак,
і зло мене обійде й не зачепить».
Ніхто не пам'ятає аксіом.
Здоровий глузд – Божественний дарунок,
який волочать з криками на злом,
і глупота утоптує ним шлунок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
Не спасатися у комічності,
не писати «біль» в кожнім проміжку,
подивитися в очі вічності –
без крутійства і не навколішках.
Подивитись, як доля кроснами
оперує в буденнім клопоті --
не поняттями переносними
у лункім поетичнім рокоті –
а боргами, ділами, датами
і дорогами неминучими...
Як набрякнуть кишені втратами --
стати вишками в небо, кручами.
З сивим досвідом, ніби паростю,
глянуть в очі судьби зозулині –
хай застигне слів біла паморозь
на німих вустах нерозтулених
і залишиться ця окрушина
серед справ земних неозорості –
протирати скло незворушено
до правдивості, до прозорості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020
Orson Welles (1984)
https://www.youtube.com/watch?v=QDnXEllpelQ
Доки ми молоді, "вік" є звуком, не більше,
Я не думав про нього всерйоз,
Але якось зустрів чоловіка старого,
І сказав він мені:
"Я знаю, що молодість значить,
Ти не знаєш нічого про старості час,
Ти так само колись це повториш за мною,
Як багато роки забирають у нас!
О, скількох мудреців
Про життя я питав!
Не узнав я нічого,
І ніхто не узнав.
Будуть пам’ятні миті,
Повні сміху і сліз,
Після літа йде холод,
Так завжди було й скрізь.
Тож творімо, мій друже, нині музику разом,
Я — старе, ти – нове, все це буде про нас,
Як літа проминуть, і закінчиться юність,
Хтось розділить з тобою старості час" (2)
I know what it is to be young
When we are young age has no meaning
I never gave it a second thought
Until one day along came this old man
And this is what he said to me
I know what it is to be young
But you, you don't know what it is to be old
Someday, you'll be saying the same thing
Time takes away so the story is told
I've asked so many questions
To the wise men I’ve met
Couldn’t find all the answers
No one has as yet.
There'll be days to remember
Full of laughter and tears
After summer comes winter
And so go the years
So my friend...
Let’s make music together
I'll play the old while you sing me the new
In time when your young days are over
There’ll be someone sharing their time with you (2)
Lyrics: Orson Welles
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020
Glenn Frey
https://www.youtube.com/watch?v=-lN1-r4cvts
Andy Williams
https://www.youtube.com/watch?v=p-gt2emNfcI
Ми йшли у місяць весняний
Край берега піском,
В твоїй руці – кулик живий
із зламаним крилом.
З тих пір зі мною назавжди –
Шум хвиль, піщаний хруст,
Заклична пісня куликів,
Відлуння твоїх уст.
Відлуння твоїх уст –
Тремке, без слів,
Це снів моїх романс,
Світанку спів.
В очі мої глянь,
Кохана – й знов
Ти побачиш в них
Мою любов.
Мрійний ангел наш
Вгорі розтав.
Сльозинку на губах
Я цілував.
В цю любов і цю весну
Я думками повернусь,
В пам’яті моїй живе
Відлуння твоїх уст.
The Shadow of Your Smile
One day we walked along the sand
One day in early spring
You held a piper in your hand
To mend its broken wing
Now I'll remember many a day
And many a lonely mile
The echo of a piper's song
The shadow of a smile
The shadow of your smile
When you are gone
Will color all my dreams
And light the dawn
Look into my eyes
My love and see
All the lovely things
You are to me
Our wistful little star
Was far too high
A teardrop kissed your lips
And so did I
Now when I remember spring
All the joy that love can bring
I will be remembering
The shadow of your smile
Songwriters: Johnny Mandel / Paul Webster (1966)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020
https://www.youtube.com/watch?v=dERADmL8fAE
https://www.youtube.com/watch?v=46o1joHp7t0
Нас обіймали зелені поля,
дихала сонцем нагріта земля.
Ріки в долинах і хмари вгорі
друзями стали в далекі ті дні
вічним коханцям в зелених полях.
Нині поля ці – від сонця сухі,
зникли долини, де бігли річки.
Вітер зими моє серце зборов
в час, коли ми відпустили любов.
Де ті блукання в зелених полях?
Чому втекла ти – ніколи не збагну,
Довкола хмари – тож як тебе знайду?
Для мене пустка – усі навкруг світи,
Стою я в самоті, без віри і мети.
Все ж я діждуся, коли ти прийдеш.
День цей настане – і, люба, ти збагнеш:
щастя – коли у блуканні своїм
серце вернеться в загублений дім.
Дім, як колись, наш – в зелених полях.
Once there were green fields kissed by the sun
Once there were valleys where rivers used to run
Once there were blue skies with white clouds high above
Once they were part of an everlasting love
We were the lovers who strolled through green fields
Green fields are gone now, parched by the sun
Gone from the valleys where rivers used to run
Gone with the cold wind that swept into my heart
Gone with the lovers who let their dreams depart
Where are the green fields that we used to roam
I'll never know what made you run away
How can I keep searching when dark clouds hide the day
I only know there's nothing here for me
Nothing in this wide world, left for me to see
Still I'll keep on waiting until you return
I'll keep on waiting until the day you learn
You can't be happy while your heart's on the roam
You can't be happy until you bring it home
Home to the green fields and me once again
Authors: Frank Miller, Richard Dehr, Terry Gilkyson
Artist: The Brothers Four
Album: The Brothers Four
[u]Released: 1960[/u]
Nominations: Grammy Award for Best Performance by a Vocal Group
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2020
Усміхнений Сталін дивиться «Дні Турбіних». Він любить цю виставу! Усміхнений Сталін дивиться на фотографію сім’ї Крушельницьких.* Він любить цих людей! Особливо він любить їхні європейські видовжені обличчя, їхній вишуканий одяг. Йому подобається, що вони позакінчували університети – Віденський, Львівський, Карловий у Празі...Які назви! Йому подобається, що жінки їхні у вільний час грають на роялях, а чоловіки говорять про високі матерії – служіння народу, відродження України, просвітництво... Їхні тонкі аристократичні носи так приємно ламати ударом кулака і потім дивитися у їхні панічні розгублені очі, сповнені жаху й нерозуміння. Їхні вузькі спини так приємно бити ударами чобіт ...щоб знали. Їх хочеться втовкти у землю, щоб вони, нарешті, відчули, що правда – це бруд, і біль, і страх, і смерть. Тендітні пальці їхніх жінок так добре ламати або ні – жінок треба змусити боятись особливим утробним жіночим страхом – за дітей і чоловіків, які невідомо де. Нехай думають дні і ночі про усіх, кого любили, уявляють найстрашніше і заходяться всередині тужливим бабським воєм. Нехай сивіють і сліпнуть від сліз, нехай знають, що життя – це втрата найдорожчого.
Він так любить цих смішних благородних інтелігентів, що готовий милуватися ними щодня! Вони манять його своїм високопарним ідеалізмом, який не має нічого спільного із кривавим і грубим справжнім життям. Вони – дорослі діти, і на них приємно наступати чоботом: хрусь – і готово, хрусь – і готово...Нехай ще з рік поживуть, поприкидаються, що дорослі, позустрічаються із такими ж, як вони, що знаються на столових манерах, читають різними мовами, зав’язують краватки і встають, коли наближається жінка. Нехай поодружуються, народять дітей, подібних до себе, і виховають їх на своїх ідеалах. Накрити сіткою цілу сім’ю, із численним виводком – неабияка радість для птахолова! Дивитись, як вони борсаються, і повільно скручувати їм шиї. Хтось скаже, що він – звір, але він просто – гурман. У кожного – свої смаки, і люди як здобич нічим не відрізняються від інших тварин. Треба тільки знати, як їх приготувати.
Театр – це добре. Він пробуджує апетит, який потім можна вдовольняти. Він готує тебе до страви, а сам лишається незмінним. Кожного вечора – та ж сама спокуса, ті ж самі слабкі й вишукані істоти, що прагнуть вижити по-чесному і страждають, що це неможливо. Такі привабливі, апетитні, такі далекі від життя! Такі ніжні на смак...
*Любов Сталіна до вистави за п'єсою М.Булгакова "Дні Турбіних" загальновідома. Щодо Сталіна, який розглядає фотографію сім'ї Крушельницьких, це, звичайно, авторський прийом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875730
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020
Проведу вас до краю, з якого нема вороття,
подивлюся услід вам, згадаю все любе і давнє,
буде холод в душі і розпачливе гостре знаття –
більше ми не побачимось в цій голубій сповідальні.
Я прикинусь бадьорою і повторюся не раз,
вам бажаючи щастя і довгої плідної праці,
та обоє ми знаємо – сонячний промінь загас
у кінці ваших довгих, до болю знайомих дистанцій.
Коли зникнете ви, і ніхто не здригнеться ніде,
прогримлять серед поля незримі безшумні гармати,
й половина життя мого тихо за тим відпаде,
та про це ви ніколи-ніколи не будете знати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875713
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020
Звичних справ на сьогодні – негусто,
лиш робота оця немала --
місце в серці, де визріла пустка,
до життя повернуть, до тепла;
піднатужним в душі поворотом,
вибухаючим залпом німим
зашкарублу затяту гризоту
обернути в розвіяний дим,
щоб картина -- бліда, напівстерта --
ожила на щербатій стіні,
і душа не світилась, обдерта,
в непристойній своїй голизні.
Тільки й справ, що звільнитись з полону,
із чіпкого огудиння й з ним --
комашино-занудного дзвону:
«завинив тобі хтось, завинив»;
розметати пекучі урази
широтою густих верховіть,
озирнутись – на місці образи
новорічна прозорість стоїть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2020
Хочеться готики* – в поглядах, вишколі,
гострій – як гребінь гори—визначальності,
непотопання в бароковій пишності
присадкуватої орнаментальності.
Хочеться дзвінко-шпилястої цільності
і для досягнення – ступені, ступені...
Так, щоби сонце на вістрі крутилося,
хмари шапками чіплялись насуплені.
Хочеш не втіхи з солоними жартами,
сміхом, нічого в житті не міняючим,
вічним крутійством, невдалими стартами.
пісні солодкої голосом краючим;
не поринати в манливі красивості
й бувшу звитягу із чорною міткою,
раз уже долею жити судилося
з сірим ікластим поріддям за хвірткою.
Хочеться край цей з його чорноземами
видовжить в небо й до полиску висталить.
Він, що старими ув’язнений мемами,
як не замінить їх – вистоїть? вистоїть?
*архітект.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2020
Приборкати власні думки. Згорнути вітрила на щоглах,
коли нетерпіння вітри розбурхують бурю зі сну.
Себе навернути на путь – неспішний розважливий послух
і міцно тримати в узді натуру свою навісну.
Хто каже, що лихо — навкруг, за межами нашого стану?
Хто каже, що внутрішній світ – це рідна гостинна земля?
Душа – це колиска штормів в дрімотній лусці океану
і в ній –ненадійний, хиткий, сполоханий біг корабля.
Як завжди, посеред води – чуття невимовної спраги,
як завжди -- бунтарських вимог чадний утопічний набір,
і вічна молитва моя – про внутрішній дар рівноваги,
в якому б розхитаний світ улігся, як скорений звір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873792
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2020
...коли ж зайшлося про проблему зла,
він відповів, що у своїй основі
любов у Бога – блискавка страшна,
й руйнація є виявом любові.
Любов у Бога – пристрасна, як крик,
що рине крізь творіння оніміле,
це смерч, який упав на материк,
що винести буває не під силу.
Мені тоді подумалось – він знав,
він дивом вижив у борні нерівній
зі смертним злом і книгу написав
під назвою «Моя сліпуча прірва».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2020
Покинуті, давно безлюдні сайти,
колись живі і сповнені надій,
порожні кіло-мега-гігабайти,
освітлені вітальні без подій.
Самотні невідвідувані блоги,
що попід ними – ноль коментарів,
позаросталі травами дороги
чужих думок і вигину умів…
І тільки Фірс*, один в пустому домі,
у світі, що зійшов на манівці,
старається у відданій утомі --
підносить перекинуті стільці,
опоряджає бляклі інтер’єри,
скорботно промовляючи «уви»,
засуджує теперішні манери
під жалісне тремтіння голови,
відновлює порядок, як уміє,
все зайве прибираючи з-під ніг,
і тішиться в нев’янучій надії
побачити господарів своїх.
Вони прийдуть – сьогодні чи ніколи,
завжди нервові, зірвані з різьби.
Щасливий Фірс застигне біля столу
й умиється старечими слізьми.
*Старий слуга із п'єси Чехова "Вишневий сад".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2020
Пригадую: вона – на схилі літ,
на припічку, задивлена у світ,
оглушена життям, яке пройшло;
засніженою нивою -- чоло.
Мовчали ми – та з різних-бо причин,
не промовляли й слова на почин:
мені було ще нічого сказать,
на ній була сторонності печать.
Її селянські руки ще могли б
оповісти про буднів шир і глиб,
про неповороткий фізичний світ
і тисячі не зроблених робіт.
Та все воно тоді було не те,
і душу їй млоїло щось "пусте" --
важливе, що манило вже давно,
що і "письменним" знати не дано.
А потім вона гірко відійшла,
зрівнялася могила й заросла,
закінчився невидимий політ,
не знаю, чи залишився хоч слід.
І я тепер продовжую дозір
(а сенс життя – такий ухильний звір!),
тримаючи долоні в фартусі,
мовчання нори знаючи усі.
Якби вона зі мною ще була,
сиділи б ми у хаті край села,
було б щось надвечірнє, неземне,
і ми б тепер мовчали про одне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872484
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.04.2020
На світанку мене не буди,
не буди ти мене о десятій,
пополудні – залиш, відійди,
хай побуду у сні, як у ваті.
Балакучих голів не вмикай --
телевізор розхитує нерви.
Хай розкажу собі -- ще не край,
ще є крупи, і сіль, і консерви.
Є можливість продовження снів
серед друків сучасної Лети --
під тривалу платівку чаїв
проглядати пожовклі газети.
Там усе відшуміло, збулось,
світу суєтність – як на долоні:
ми, як ті, що до нас, боїмось,
і б’ємось одне з одним в полоні.
Це є наш літописний архів,
наші «Повість», «Сказання» і «Слово»,
теплий попіл минулих хітів
загортаю я знову і знову.
Коли все замовкає і спить,
ніч веде діалог із минулим,
світ на якорі тихо стоїть,
каламуть осідає намулом.
Я ночую між стосів газет,
їх численних років-різновидів.
Ти махни безнадійливо: «Ет!»
і мене розбуди по обіді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870272
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 01.04.2020
Якщо -- без амбіцій, все значно простіше,
моя недоладо, невизнаний вірше.
Не буде пояснень, не зринуть дебати,
і два читачі – це вже навіть багато.
Серця мають різну взаємовмістимість,
саме співчуття нам дається, як милість
(так сказано було покійним поетом*
задовго до бурних часів Інтернету).
Зависни, хвилино, не зраджуй уваги,
хистка моя кладко, тримай рівновагу.
Як добра дитина, з роками сильніше
люби мене щиро, невизнаний вірше.
*Ф.І.Тютчев
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870064
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2020
Женуся кафкіанським коридором,
розчахую всі двері на ходу,
не звір у спину дихає, не ворог --
у нервах перезбуджених і порах
кричить отой, кого я не знайду.
Він десь отам, за сотими дверима,
за тисячними, думаю... мабуть.
В кімнатах, що даліють незлічимо --
звірятко з перезрілими очима
і страху волокниста каламуть.
Там дня немає і немає ночі,
лиш хаос -- без початку і причин.
За все, що рок мерзенний напророчив,
я світові би видряпала очі,
та світ не винуватий тут ні в чім.
Не він його стесав до половини,
не короїдом сточений цей дім,
щось інше виростає із руїни,
бо сказано ж – без власної провини
«діла господні з’являться на нім»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867589
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2020
Непереривний світ.
Комусь -- померти рано,
а хтось підхопить шлейф залишених проблем.
В Елізіум чи Рай, Валхаллу чи Нірвану
потоком – без числа –
спрямовано ідем.
Це – акапельний спів,
і кожен голос в хорі
вбудований в чужі суміжні голоси.
Припасуванням доль – без зяючих зазорів--
позначені земні
планиди і часи.
Функціонально все –
і знахідки, і втрати,
прогалини в рядах і ненадійний тил.
Сценарій – в небесах, а ми—лише солдати,
що мусимо іти,
притоптуючи пил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866923
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2020
Ти, хто -- у колі прожектора,
в полі моєї свідомості,
вийди з мовчання тривалого,
із чорноти невідомості,
словом єдиним окреслися,
виплинь на карті позначенням,
що говоритимеш – байдуже,
смисли не матимуть значення.
Тільки б торкнутись життя твого
краєм -- «про вовка помовкою»,
серед усіх випадковостей –
як відшукати замовклого?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866713
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2020
Коли треба, міняй свої погляди,
пережий цей нервовий роздрай,
свою нішу, утворену змолоду,
хоч на кілька годин покидай.
Полиши свою гордість, амбіції
і за ширму мовчання зайди,
що здавалось тобі небилицею,
допусти перед вищі суди.
Ти розсієшся -- змерзло, невдавано
у польоті з незнаним кінцем,
але потім сформуєшся заново
перед дійсності строгим лицем.
Допускай усередину сумніви,
як сталевий хромований ніж,
хай на час твої сили знеструмлені,
Бог поможе – ти зринеш сильніш.
Бо ніяка людина погордлива
так не будить досаду й жалі,
як ота, з заскорузлими догмами
у старечій своїй голові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866487
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 29.02.2020
Скільки кровних здобутків намарно пішло,
не упало у землю, а просто пропало,
закотилось за обрій, було-загуло,
стиха змилося часу украдливим валом!
Непереданий досвід старих поколінь,
півостиглі жарини розруханих істин
сповинулись у біле мовчання і тлінь,
розлетілися парою в небі імлистім.
Поступившись нащадкам, пішла у віки
нагромаджена мудрість, як вицвілий мотлох,
утрамбована в клунки, торбинки, мішки...
Імена вже забуті, і слово заглохло.
Аби лиш не завадить новим хазяям,
що вселились у хату під свіжим склепінням,
і нічим не стривожити сонячний яв
первородного – в їхнім умі – покоління!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2020
George Jones:
https://www.youtube.com/watch?v=6DDhDTIYKxg
Він їй сказав: «Це назавжди». Вона: «Забудеш ти, зажди».
Та хоч пролинув довгий строк, вона не йшла з його думок.
Стінний портрет -- її лице. То шаленів він, то холов
і сподівався, попри все: до нього прийде вона знов.
Він зберігав її листи з давно минулих вже часів
і «я люблю» у кожнім з них червоним кольором обвів.
Сьогодні я зустрівся з ним, і він щасливим мені здавсь.
В новім костюмі вихіднім він, як ніколи, усміхавсь.
В цей день її він розлюбив, висить із стрічками вінок,
і залишає він свій дім. В цей день її він розлюбив.
Вона прийшла в останній раз (цікавість мучила усіх),
в думках крутилося ввесь час:«Від неї вільний він навік».
В цей день її він розлюбив, висить із стрічками вінок,
і залишає він свій дім. В цей день її він розлюбив.
*Один з відомих зразків "country music"
He Stopped Loving Her Today
He said "I'll love you till I die", she told him "You'll forget in time"
As the years went slowly by, she still preyed upon his mind
He kept her picture on his wall, went half-crazy now and then
He still loved her through it all, hoping she'd come back again
Kept some letters by his bed dated nineteen sixty-two
He had underlined in red every single "I love you"
I went to see him just today, oh but I didn't see no tears
All dressed up to go away, first time I'd seen him smile in years
He stopped loving her today
They placed a wreath upon his door
And soon they'll carry him away
He stopped loving her today
You know, she came to see him one last time
Aww, 'n' we all wondered if she would
And it kept runnin' through my mind "this time he's over her for good"
He stopped loving her today
They placed a wreath upon his door
And soon they'll carry him away
He stopped loving her today
Songwriters: Bobby Braddock / Curly Putman
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865522
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2020
Розвіяних думок танцююче сміття
осінньо шелестить під вітру перелоги.
Знов мислями летиш у пам’ятні місця
колишніх спілкувань і радісної змоги.
Виходиш на парад заплутаних надій,
поїздок в тісноті, пружинистих походів...
Чи написать тому? Чи подзвонити тій?
Довіритись новій хвилюючій пригоді?
Що досвід принесе -- червонобокий плід
чи брови, що злетять в холоднім здивуванні?
Де щирості межа? Чи захололий слід
удасться воскресить в розчуленому стані?
І робиш ти цей крок – неначе на духу
(бо серце запальне обмежень не приймає),
забувши про оту розвилку на шляху
і придорожній знак: «Повернення немає».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865292
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2020
[img]https://i.pinimg.com/736x/81/12/9d/81129d414d6d42316881faa84013aee2.jpg[/img]
Німа пора. Душі тубільна ніч
чорнильним розпускається тюльпаном.
Це час іти, допоки стане сил,
по мокрому піску одній босоніж,
зректися сподівань і протиріч,
затемнитись загашеним екраном
і бачити, як зріє синій пил --
всередині речей, навколо, проміж...
Невтоленого голоду тягар,
як свій, несе природа витривала.
Безшумної зневіри кажани
висять у нерухомому повітрі.
...Під ранок ночі зніметься нагар,
просилиться прозоре покривало
крізь перстень дня, і вибілені сни
п’ятьох чуттів бринітимуть на вітрі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864870
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2020
Не загравай зі злом! Будь пильною, дивись
на тремори земні і гуркоту відлунки.
Якщо не цього дня, то завтра чи колись
обернеться воно і вкусить пострибунку.
Не думай, що воно на інших нападе,
тебе ж бо обійде по-лицарському гречно.
Потрапиш у приціл -- не дінешся ніде,
питатимеш «за що?» кумедно й недоречно.
Є зло, що сліпаком і жалить, і дзижчить,
є гнівно-громіздке, разить куди попало,
є зло, яке петлю захльостує умить...
Якого тільки зла у світі не бувало!
Не бався із вогнем, зі злом не загравай
під настрій запальний, з раптової охоти.
Тебе не захистить хвалебний водограй,
і в світі не на всіх стачає Дон Кіхотів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864319
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.02.2020
Яка холодна глибина
того, що треба пережити,
на пил розсипатись, змаліти,
щоб лиш -- зола і сивина –
в сухому залишку боїв!
Але й до них трудна дорога!
Лише побіжна допомога --
закон комахових роїв --
припадком здибає тебе --
з віддертим вусом -- на узбіччі
і у незграбному попліччі
в мурашник рідний відведе...
І ти, бідацтво межове,
стоїш з гілчастими думками
між світом втопленим, як камінь,
і тим, що дихає й живе,
немов прошитий вістрям вил...
Ти не забудеш, білим-біле,
як, прозоріючи, маліло,
і розпадалося на пил!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2020
Він уже – старий чоловік, але усе ще статечний, розважливий, з оксамитовими очима, які так чарували дівчат і жінок завжди – і в його юності, і у зрілі роки. Усе його життя було овіяне романтичними закоханостями, і зараз, на схилі літ, його часто мучить сумнів – а чи правильний він вчинив вибір, чи не пройшов повз ту, яка зробили б його життя яскравішим, цікавішим, ніж воно є тепер, надала б йому лету, якого так бракує? Вірна дружина не дала йому того піднесення, на яке він сподівався, життя, особливо у старості, стало занадто прозаїчним, і досада його раз-по-раз проривається у роздратуванні, сварках, затіяних на рівному місці, скаргах, які він виливає старим друзям і знайомим.
Він не раз уже розповідав мені про своє велике перше кохання. У юності він закохався у дівчину із задньої обкладинки журналу «Україна», модного на той час радянського видання. Примірники цього журналу завжди були великими, яскравими і відображали світле, майже святкове життя щасливої й успішної республіки. Фотографія дівчини займала цілу сторінку, а сама дівчина була – як лялечка. Про таких співають в українських піснях – «біле личко, чорні брови і карії оченята». Вона злегка й соромливо усміхалась повними, як у дитини, вишневими вустоньками. На голові був віночок, на грудях -- сніжно-біла вишита блузка, у руках – бандура. Образ був чарівний, саме такий, що міг сколихнути серце романтичного хлопця, який шукав собі суджену.
Якимось чином йому вдалося довідатись про її адресу (чи телефон), і – о диво! – вона, як виявилось, походила із того ж району, що й він, із сусіднього села, хоча тепер жила у столиці і працювала в ансамблі. Він також давно вже вирвався з сільського оточення, здобув освіту і мав непогані перспективи у житті, хоча, як він підозрював, значно скромніші, ніж у неї. Вони обмінялись кількома листами, була призначена зустріч, на яку вона не прийшла. Він так ніколи й не узнав причини. Уражене самолюбство взяло верх, і він поспіхом одружився із пристойною скромною дівчиною, яка відтоді ділила із ним його життя, догоджала йому і зносила його примхи.
Озираючись назад, він відчував гіркоту від того, що сімейне щастя обійшло його стороною, і часто пригадував ту свою давню любов, яка нічим не закінчилась (їх у нього було багато, але ця, вочевидь, була найяскравішою). Він чув, що дівчина з обкладинки вийшла заміж, постаріла, як і він, у якийсь момент перенесла інсульт і тепер живе самотньо у своєму селі, пересуваючись на милицях. Сімейне життя в неї, здається, також не склалось. Він із сумом розказав мені про це, і я яскраво уявила собі самотню стару жінку, зламану фізично і, можливо, духовно, яка проживає залишок свого життя у сіризні важких буднів, без найменшого промінчика радості.
Я переконала його написати їй, нагадати про себе, а головне – дати їй зрозуміти, як багато вона для нього важила, як збурила колись його молоде серце, і як він зміг пронести цю збуреність почуттів через ціле своє життя. Я міркувала, що, доки жива, людина може (і повинна) зігрівати іншу хоч якимось знаком уваги, щоб у тій, іншій, відродилось відчуття сенсу прожитих років, а разом з ним -- і радість. Скільки їм обом залишилось? Чи не стане жаль за втраченою можливістю зробити щось хороше гіркотою, яка отруїть решту його життя?
Він написав їй, але чомусь перестав про неї говорити. Я довго чекала, а потім прямо запитала, чи він одержав відповідь. Знехотя, з холоднуватістю, він пробурмотів щось невиразне і поспішив змінити тему. Видно було, що йому неприємна ціла історія. З його слів я зрозуміла, що вона йому одразу ж відповіла, і її лист був – суцільний крик вдячності і зворушеної радості. Вона, зокрема, писала, що, якби могла, вона би «птахом полетіла до нього», щоб тільки його побачити, вона би все на світі віддала, щоб побути з ним хоч хвильку...
Він уже байдуже говорив про щось інше, зібраний і діловий, як завжди, а в мене ще у вухах бриніли слова з її листа, які він випадково, з досадою, зронив, і видно було, що вони йому були неприємні, що він би хотів скоріше про них забути. Можливо, він був незадоволений з того, що колись послухався моєї поради і написав їй. Те, що він одержав у відповідь, було для нього забагато. Цей образ розпачливої, без міри вдячної йому жінки так не в’язався із обличчям напівдитини-красуні з обкладинки престижного журналу, недосяжної й успішної жительки столиці, яка так багато обіцяла своєму обранцеві! Не те, щоб він хотів її з розрахунку, але все це якось було пов’язане в його уяві: її краса, невинний усміх, чарівливість – і щастя красивого, вишуканого життя, їхня спільна нев’януча молодість, успіх, мистецтво, Київ... Тепер цього не було. Вона сама вже -- тільки тінь себе, минулої, стражденна тінь, яка втратила стриманість, гордість, загадковість. Вона є старою немічною жінкою, яка рада кожному теплому слову, чіпляється за найменший знак уваги чи приязні...
Я часом думаю про неї, про те, як вона так і не діждалась від нього відповіді на свій лист, і це завдало їй, зболеній, ще більшої рани. Як часто наші найкращі наміри обертаються додатковими бідами, розчаруваннями, гіркотою для нас самих або інших! Воістину, не знаєш, чим відгукнеться твоє слово чи порада. Та відповідь, яка накочується на людину із Всесвіту, мов хвиля океану – чи не зіб’є її з ніг, чи вистачить в людини душевного простору прийняти її в себе, усю – із намулом і піском – і вистояти? Чи зможе людина сміливо дивитись в обличчя зміненої реальності , приймаючи її, якою вона є, і намагаючись додати в неї трохи людяності? Не усім це під силу. Тепер я краще розумію людей, які остерігаються давати життєві поради. Це -- не від байдужості, вони просто краще знають...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861029
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.01.2020
Автори, які вже не повернуться,
Ті, чиї сліди давно завіяно...
Так раптово перервались вервечки,
І вібрує смуток несподіваний!
На щоках – сліди чужого дихання,
Бризки штормів і пашіння сповідей.
Бунтівні, насуплені, усміхнені,
Де вони тепер – живі-здорові?
Хтось на ранок безнадійно видужав:
В буднях, полірованих до полиску,
Музика не вальсова, розніжена --
Сарабанда прози і обов’язку.
Дехто перед душами залізними
Розкидатись утомився перлами,
Дехто вже пішов з юдолі слізної,
На гілках -- вірші птахами змерзлими.
Поміж голосами невоскреслими
Так ночами сумно мені плинути!
Ходжу між травою безшелесною–
Доглядачка пам’яток покинутих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860039
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2020
Заговорила кодом українським –
безшумно сірі стіни розійшлися,
постав у силі гармонійний Всесвіт,
відкрились зору потаємні висі.
Неначе ключ незримий повернула –
і світ зітхнув, розкинувся вільніше,
ожилий сад повів розмову з Богом
на хвилях, повних гомонів і смислів.
...Коли уб’ють цю мову і забудуть,
без сліду зникне плем’я українське,
не з’єднане ні помстою, ні кров’ю,
не викуплене жодною ціною,
я бачитиму страчену Софію,
змарновану безглуздо, по-ординськи,
і вірність справі програній послужить
останньою утіхою земною.
2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859914
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 01.01.2020
Свіжий "урожай" з однієї дискусії:
-- А те що воюють, не має бути причиною ненависті. Не зрозуміло хто і з ким там воює. Чому в Росії вбитих бійців не привозять, а в Україні кожен день?.. Влада сидить і гроші рахує, а люди з недостатнім складом розуму гризуться.
--Я дуже кохаю свою країну,наші звичаі,культуру, та свій народ!!! Але і Росія,та росіяни для мене теж як рідні
--Для мене це не дуже важливо. Головне, щоб ми були, як i ранiше разом.
-- По большому счету - мы до сих пор едины.
-- Какая разница, кто старше, главное братья!..
Не стрималась.
Розходилась, написала гори слів
«ми --- один народ!»* зомбованим хористам,
буйнотрав’ю із неораних полів,
лицемірним чи наївним «пацифістам».
Потім голову затиснула між рук:
скільки слів подібних вимовлено всує!
Ними можна загатити і ріку,
та потік усе змиває і руйнує.
І надія із бідою пополам
у пінливих псевдоістинах зникають,
де – ні вірності забитим землякам,
ні ненависті за те, що їх вбивають.
О, свинцева неухильність течії!
Не зрівняються й надсаджені гармати
із могутністю інерції – її,
як не пружся, неможливо подолати.
І пливе народ затято крізь життя
в битім дзеркалі себе не упізнавши,
без державницького спільного чуття,
так сьогодні, як учора і як завше.
*Мається на увазі "один народ" із агресором.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859315
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.12.2019
Народи-хмари йшли у небуття,
по собі не залишивши нічого...
Під хутрами пісків – пересторога
й зотліле помережане шиття
утіленого задуму цілого
без дріб’язку деталей...
Вороття
немає їм, а нам -- ані повчань,
ні помаху руки з віків далеких,
лише уламки безіменних глеків,
на кістяку – зчорніла пектораль,
і відлетілі з клекотом лелеки
тих душ, що вже нікому їх не жаль.
Утім,
чи не усі ми, як один –
примітки під сліпучими рядками,
закладки між цупкими сторінками
з космічним кодом наслідків-причин?
Історія бурхливі грає гами
і кришку опускає на спочин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2019
Куди іще тікать? Перемагає глупство.
«Новий звитяжний світ»* -- це гасла і борня.
Бої навколо слів, в очах ворожість гусне,
Й розбурханих ідей роїться комашня.
Довкола світ кипить, вирує в нетерпінні,
Подражливість росте, тремтить підніжний грунт.
І вже давно живеш, неначе в сновидінні
Наступний поворот – і знов якийсь абсурд.
Лісами піднялись намріяні образи --
цих важелів ряди, щоб світ перевернуть.
Розшарпано уми, й тасуються колажі
роздутих самолюбств і слівна каламуть.
Як стійкість зберегти в розхитаному світі?
Занедбаних овець від козлищ відділить?
Примар -- без ліку на обтяженому вітті.
Нас від самих себе ніщо не захистить.
*“Brave New World” – роман-дистопія А.Хакслі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856761
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 03.12.2019
Далека від красот манливої природи,
підтримуєш вагу щоденного буття,
і світло ліхтаря кружком невпинно бродить
по вигинах плавких безшовного лиття
німотних сіро-днів, наповнених, обтічних,
що їх не обминуть, не збути самохіть...
Щось вічне проступа між проявів невічних –
ні оком охопить, ні думкою зловить.
Слова тепер -- чужі, і образи – намарні,
і їх чомусь не жаль, як листя на воді.
Такі холодні дні, розхристані, негарні,
така в них глибина -- століття молоді!
Така рясна краса в урочищах скорботи!
Солоністю від них, правдивістю несе.
Ріка в сталевім сні лункі будує гроти,
і марять в глибині про все вони, про все...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2019
Раніше – нікуди без книжки в руках,
ідей обнадійливих прядив,
а нині вростаєш в роботу комах
і пінний язик водоспадів.
Раніш – суперечки, дискусії, сміх,
де всяк – красномовець і речник,
а нині – уникнути б звірів людських
і їх голосів недоречних.
Застигли дерева, підваживши світ,
підлісок несе малу частку;
свій до абсолюту повільний політ
ведуть вони довго і важко.
Несе вся природа служіння своє
свідомонадійно і гідно.
Ось дощ м’якошерстими лапами б’є,
на хвильку прикинувшись тигром.
Тепер – не до книжки; занедбаний друг
в півтемній кімнаті чекає.
Ти дивишся, наче прозріла, навкруг,
і світ простотою лякає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.08.2019
Вона дари вернула пам’ятні твої,
дбайливо обрані, довірені, знайомі...
Вони в руках твоїх -- як сироти малі,
що їм відмовлено у хлібі і у домі.
Вони вернулися розгублені, ні з чим,
ти їх відвів туди, де їх не захотіли
і у досаді, без пояснення причин,
у них за спиною ворота зачинили.
Це ніби діти, що не відають про світ
людських стосунків, їх динаміки складної.
Поміж веселих, ніби сонячний привіт –
ті, хто в ошатності обгортки шелесткої.
І ти сидиш в машині, стиснувши кермо,
знайшовши перший на шляху безпечний клапоть,
сердито дивишся, не бачачи, у скло,
себе долаючи, щоб тільки не заплакать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842510
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.07.2019
Коли тікає глузд, тоді згасає світло,
слизька гаряча ніч розчахує свій зів,
немов отруйна брость, брунькується і квітне
щуроподібних лиць ошкірений загін.
Вони візьмуть в кільце, страшні химери хатні,
і ти вже белькотиш від наступу погроз:
«Та це ми – жартома, бо ж знаєм, що невдатні,
ми бавились самі у себе невсерйоз»...
Це сором наш і гніт, землі «печальна повість»,
це наша таїна на протязі століть,
їх винесла на світ та меркла підсвідомість,
де – лоно забуття, де – сховок, бо болить.
Калачиком малим в тісній утробній позі,
аби не на виду, якось аби жилось:
не рухайте-бо нас, бо ми – такі хороші,
з городів – за екран і з себе сміємось.
Як буйно пророста те зернятко поразки,
що в теплій глибині невидиме лежить,
як виразно сюжет усотаної казки
відтворює себе і перед нас біжить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842444
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2019
«Хіба самому написать?» (Т. Г. Шевченко)
Нема з ким вести діалог,
мінятись скарбом із кишень,
локомотивами тривог
гриміти в парі кожен день
і чути – легшає вантаж,
просвітки-спалахи – між ним,
і десь з’являється кураж
перед майбутнім грозовим.
А світ же повен голосів,
волокна щільності пряде,
вселенський збуджений посів
розлого-хвилисто гуде,
але й сьогодні, як колись,
не досягається мета,
і співіснують з сумом – блиск,
із карнавалом – самота.
Лиш найправдивіші, як дзвін,
слова ледь чутно гомонять.
Хіба шукати їх по скін
і, коли знайдеш, записать?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842412
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2019
Немов підбитий Сірано*, на глум узятий Дон Кіхот,
Крізь підлий натовп гомінкий я пронесу свою біду.
Посеред реготу потвор, що гідність стягують з висот,
Поміж обрубаних умів я, не схиляючись, іду.
Я нині -- лицар без мети, мій кінь утомлено ступа.
У взорі внутрішнім моїм загас омріяний Грааль.
Усе намарно, чую я -- і безнадія, як ропа,
Пече, доринувши до ран, пустошить дух, з’їдає сталь.
Мене каратимуть -- я взнав – не віковічні вороги,
А ці, що юрмами в своїм утробнім захваті гудуть.
Тут інші лицарі були, засвідчать знаки навкруги:
Отут стягнули їх з коня, отам скінчилась їхня путь.
Між вами виріс я і жив, стирав підошви у цей брук,
До серця розпач ваш узяв, яким намарила земля,
Від вас я, плачучи, ішов, щоб вивчить тисячі наук,
І говорив собі: ви – Бог, свята релігія моя.
Я знаю – мій це гріх, не ваш (у вас хибніші є гріхи).
«Не сотвори!», --кричало все: і глиб історії, і шир.
Я це колись переживу, а поки в бруд і порохи
Мене жбурнете ви не раз на втіху масці з-поза ширм.
Як півосліплий Сірано примари шпагою вражав,
Що їх ховає у собі людських сердець дволика мла,
На землю падаючи, я ще випускаю вістря жал
В самовдоволену пиху й невдячність сірого кубла.
*Сірано – герой твору Едмона Ростана «Сірано де Бержерак».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2019
О переможна і стрімка прямолінійність,
з якою в русі залишається позаду
знайома станція, де тліє точка болю!
Хоч і не хочеш – а підхоплять твою волю
доріг оглушливі чавунні водоспади,
і поїзд в даль тебе котитиме без збою.
Ось у вагоні ти і серце відірвала
від острівця того із паростю живою --
те, що за спиною, лишилося безликим.
Воно розгойдується дзвоном без’язиким,
під вітром ходить нетутешньою травою
і віддаляється із віхами і віком.
Прийшло "сьогодні" -- і «злоба довліє дневі»,
«довліють» в ньому час, тривога, люди, речі,
назустріч – товпища, базари, перегуки,
новітні станції, видовища і бруки...
В минуле дивишся, в вікно ввернувши плечі,
але навколо вже -- коліс ритмічні стуки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839439
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2019
(на смерть свого собаки)
Куди поділась та кохана цілість,
що дихала, любила і шукала
твого тепла, до ніг твоїх тулилась
і запитально в очі заглядала?
Розбилась у невидимі бар’єри?
Молекулами рвучко розлетілась
(говорять, що матерія -- незникна
й енергія у просторі витає)?
Що толку є в енергії безликій?
Я хочу те знайоме поєднання:
приземкуватість, голос і кудлатість,
дарунок цілковитої довіри
і голову, що вм’ятину лишала
на постілі своїй і спала довго,
похрапуючи в темних сновидіннях,
або краєчком ока слідкувала.
Я в порожнечі марними руками
обводжу стиха контури знайомі,
ловлю терпляче віддане сопінння
у тиші, що запала непорушно...
В кімнаті – у задушливій печері --
застигли довгі миті–сталактити,
слизькі суглоби відчаю тупого,
що наростами скупчились у часі.
Я -- майже добровільно -- натикаюсь
на жадані прикмети, співпадіння,
які могли б засвідчити ознаки
життя, що в інших вимірах триває;
хапаю у пожадливій увазі
невизначені натяки, щоб збути
сухотну мовчазну безповоротність --
і знов лечу за втратою своєю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2019
Дивлюсь старі я фільми
радянської пори.
Ласую медом спрощення –
по самі рукави.
І нудно це, і солодко,
і все було не так,
і пломенить так звабливо
жаркий ідейний мак!
Із ним усе розділено
на світ чужий – і «нас»,
де ми – одна з прекрасніших
гуманності окрас.
Рішучі й принципові ми,
змиваєм з фальші грим,
і всі, хто не підходить нам,
лишаються ні з чим.
О, чом усе минулося,
чому змінився світ?
Неначе в лоні матері,
ми жили стільки літ!
І знали – ми найкращі є
і правота легка,
аж раптом фарби змазала
невидима рука.
Оціночного поділу
завмер іржавий гвинт,
і світ тепер – неначе той
химерний лабіринт.
І простота солодка вся
зійшла на манівці,
лиш присмак невдоволення
гірчить на язиці.
І у панічнім оці в нас –
немов обманний знак,
старої догматичності
сумний самотній мак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833776
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2019
Стоїть німа обпльована країна,
віджевріли надії і слова,
і простота, злочинно-безневинна,
утверджує сліпі свої права.
Байдуже споглядають зверху вниз,
глузливо-іронічно кривлять рот
ті, для яких -- замшілий архаїзм
поняття "самобутність" і "народ".
Не криючись, пильнує свій посів
біда сусідня – хижа і слизька,
бо знов з її драконових зубів
залізні проростатимуть війська,
і ні гарячій крові викупній,
ні вибуховій ясності ідей
не зрушити напівіржавий стрій
застиглих міфів в головах людей.
То що ж тепер? Куди тепер іти?
Зима укрила зорані поля,
і крутяться поламані світи,
а паніки заплутане гілля
захарастило вражені уми,
і круговерть затягує стрімка...
Та є у світі відданість – і ми,
і у біді простягнута рука,
і є маяк край моря безнадій --
його безумний вітер не згасив,
є побратимства острів рятівний
помежи руйнівних ворожих сил,
і мовний код, що лине до зірок,
що ним, як сіттю, вловлюючи суть,
протягнено пульсуючий зв’язок
і діалог із вічністю ведуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2019
Коли підземні сили коливають
Пухкі чарунки карликових гнізд,
Хай корені небесні нас тримають,
Щоб з горя не зірватися униз.
Хай витримкою душі проростають,
В них буде не розрухана сльота,
А помислів високо-рівна зграя –
Скорботна заворожена чота.
Прийде хвилина – сил уже не стане,
То чи не краще, вжалившись у терн,
У ваті хмар зализувати рани,
Аніж у горлі сморідних каверн?
Обняти світ невидимим дозором,
Допоки вакханалія кружля,
І думати над тим, яким узором
Криволінійно тріснула земля,
Смолою – деревним стікати здором,
Без звуку – через тисячі причин,
І не лише біду – пекучий сором
Прийняти, як належить, стоячи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831650
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.04.2019
Зайнялася пожежна блакить,
З рідним краєм забулось прощання.
Перший раз в моїй пісні дзвенить
Не скандалу надрив, а кохання.
Був я ніби занедбаний сад,
Ласий був до жінок і пиятик.
Та гульба мені більше не в смак,
І не хочу хмелів аніяких.
Все б дивився у очі твої,
В злото-каре у них темноводдя,
Щоб в минулі любові і дні
Не зронити тебе із «сьогодні».
Легкість поступу, ніжний стан.
Горде серце твоє чи пробудить
Те, як ніжним стає хуліган
І смиренно, слухняно любить?
Я б забув про шинки навік,
Віршування б одрікся зовсім,
Задля доторку рук тонких
І волосся твого, мов осінь.
Я б пішов за тобою услід --
Хоч у землі чужі -- без вагання.
Перший раз в моїй пісні дзвенить
Не скандалу надрив, а кохання.
***
Заметался пожар голубой,
Позабылись родимые дали.
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.
Был я весь - как запущенный сад,
Был на женщин и зелие падкий.
Разонравилось пить и плясать
И терять свою жизнь без оглядки.
Мне бы только смотреть на тебя,
Видеть глаз злато-карий омут,
И чтоб, прошлое не любя,
Ты уйти не смогла к другому.
Поступь нежная, легкий стан,
Если б знала ты сердцем упорным,
Как умеет любить хулиган,
Как умеет он быть покорным.
Я б навеки забыл кабаки
И стихи бы писать забросил.
Только б тонко касаться руки
И волос твоих цветом в осень.
Я б навеки пошел за тобой
Хоть в свои, хоть в чужие дали...
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить
С.Есенин
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831073
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2019
Чи прямий, як стріла, чи петель пелюстки --
що ми знаєм про час? про віки -- як вінки?
геометрію давніх і свіжих подій?
...Під ногами – щоденного ворсу сувій
уперед на короткий розгорнеться строк
на годину, добу, на один лише крок.
Чи майбутнє впливає сьогодні на нас?
Чи сучасника нашого болісний спазм
відкриває іржаву безвихідну кліть,
виправляє образу минулих століть,
в революцію слово «невинність» рече,
підставляє «Титаніку» мужнє плече,
на дві миті підтримує тисячі душ
і «святу простоту»* научає: «не руш»,
на костри інквізиції сипле дощем,
«Гінденбург» попередити прагне, і ще...?
Що ми знаєм про час? Про ходи навпростець,
про обтічність доріг, де початок-- кінець,
про незнані місця, що такими здались
ніби бачиш ізнов те, що бачив колись,
про September Eleven, що вчора зросло,
«коридори зелені» і хлопців, як скло,
про обличчя їх білі, що в оці мети
тріпотять прапорцями – до них ще іти --?
Чи розмова вогнів перекличних зника,
й зостається безсила досада терпка?
Чи спізнілих жалів розтривожений гурт
навперейми, незграбно лікує абсурд
клишоногих подій в голограмах часів,
і минуле прийма ретроградний посів,
там, де все відшуміло колись, відбулось,
відійшло, відболіло, але не зрослось?
* «Свята простота» -- слова, з гіркою усмішкою вимовлені релігійним реформістом Яном Гусом, коли стара селянка підклала поліно у багаття, на якому його спалювано.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2019
https://www.youtube.com/watch?v=GV0A-pQaay4
Паперовим є місяць цей
понад морем картонних хвиль,
бутафорним би він не був,
якби мав погляд твій.
Парусинові небеса --
понад зарослі вовняні.
Все було би живим, якби
ти вірив лиш мені.
Без тебе світ –
це парад із мішурних див.
Без тебе світ –
між дешевих вогнів
копійчаний мотив.
Це всього лиш фальшивий цирк,
Більш обманного не знайти,
Але б справжнім він став, якби
Мені повірив ти (2)
Без тебе світ –
Це парад із мішурних див.
Без тебе світ –
Між дешевих вогнів
Копійчаний мотив.
Це всього лиш фальшивий цирк,
Більш обманного не знайти,
Але б справжнім він став, якби
Мені повірив ти (2)
It's Only A Paper Moon
Say, it's only a paper moon
Sailing over a cardboard sea
But it wouldn't be make believe
If you believed in me
Yes, it's only a canvas sky
Hanging over a muslin tree
But it wouldn't be make believe
If you believed in me
Without your love
It's a honky tonk parade
Without your love
It's a melody played
In a penny arcade
It's a Barnum and Bailey world
Just as phony as it can be
But it wouldn't be make believe
If you believed in me
Without your love
It's a honky tonk parade
Without your love
It's a melody played
In a penny arcade
It's a P. T. Barnum and Bailey world
Just as phony as it can be
But it wouldn't be make believe
If you believed in me.
Songwriters: Billy Rose / Harold Arlen / E. Y. Harburg
Singer -- Lena Zavaroni
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2019
Оплакую Європи дивну смерть*,
розмислюю про вежу Вавілонську.
Історії байдужа круговерть
поглинула й шоломи македонські,
і мужності шарпку холодну твердь...
На обрії – Європи дивна смерть.
Вишукую в сьогоднішнім піску
сліди цивілізацій невідомих.
Чи в куряву обернеться м’яку
слід нашого пустіючого дому,
що так багато виніс на віку?
Згасають артефакти у піску.
Ні складно-філософські письмена,
ні обережні зважені закони
стареньку, що заплуталась сама
у мареннях – ніщо не оборонить,
бо сил катма і розуму нема,
лише культура, храми й письмена.
Історія зриває, сміючись,
плоди цивілізацій перезрілих,
і козирем сухих фатальних числ
б’є карти, що стікають із спітнілих
непевних рук, що правили колись...
І світ спостерігає, сміючись.
Отак долає мудрість простота**,
якій -- не грані множити у смислах,
а множитись чисельністю – мета.
Реальність – чорним деревом, безлиста,
стоїть, така подібна до хреста!
Перемогла наріжна простота.
* "The Strange Death of Europe" by Douglas Murray, 2017
** тут – демографічний фактор
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2019
Вона
цю мить, здається, бачила вві сні
(і упізнання вразило, як хворість),
була у ній не звична випадковість,
а щось кільцеве, і на вишині
підозри -- що отак саме життя
не йде нікуди, тільки лиш по колу,
набридлі міти нам являє знову
і видає за свіжі відкриття --
відчула, як потьмарилась її
свідомість, що колись була ясною,
й предмети карусельною юрбою
поплили у немитому вікні
обмежених можливостей душі
щось цілісно і вірно відчувати,
і раптом їй схотілося тікати
від заданості...
Вкрадливий рушій
всього, що зупинилося на мить,
посунув враз годинникові стрілки,
ввімкнув шуми екрану, стук тарілки,
шепнув їй про обов’язок крутить –
-- засапано – педалі денних справ
(пісок з руки пересипати в руку),
вона убік штовхнула лже-науку
про весь отой surreal (дивний) стан,
і знов навколо все було нове,
а кожна мить рутини -- неповторна.
Буденності благословенні жорна,
хай труд ваш неоспіваний живе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827437
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2019
Мчать просвітки межи стовбурів дерев,
насторожено пульсує кожен нерв.
«Де ти? Де ти?» -- безугавний перестук,
б’є по мозкові настійливий п’ястук.
О, ці відстані -- не бачити тебе!
Висить небо, шите тінями, рябе,
страху – нападами—спалахи в очах,
видив-домислів з тунеля паротяг.
Все, що поруч, видається -- за версту,
і провалюються кроки в пустоту,
перевтомлена не вдержує земля,
і слідкуєш за собою звіддаля,
як тривоги диск у черепі завис,
і гойдання – до нудоти – вгору-вниз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827257
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2019
Всі ідеї – птахи, що летять до сильця.
Очеретом блакитним здіймаються вени.
Розвиваєш ідеї свої до кінця,
а кінець – це початок нової проблеми.
У нестримного духу нема майбуття,
в безоглядній відвертості зріє помилка.
Йдеш до царствених рік неземного злиття --
опиняєшся в місці, де грузько і мілко.
І як мантру твердиш на ходу, на бігу:
чи в черницях живеш, чи в обіймах богеми,
не доводь до кінця свою думку-жагу,
бо кінець – це початок нової проблеми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2019
Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки.
якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
Та нагло сяйнув об’єктив -- хтось в позі завмер від утіхи,
хтось горе своє поволік -- і очі воно обпекло.
На дні міліонів умів, між коренів душ зціпенілих,
як бистра вода між корчів – дві постаті – більша й мала --
з опалістю згублених лиць, від білого розпачу білих,
із мулу на світ піднялись, і тиша навколо лягла.
Чи прийняв до себе їх хтось? Чи всі одцурались, злякавшись?
Чи з рік ще пожили вони, чи кригою десь заросли?
Й дівча в черевиках тяжких загибіло, так і не взнавши,
що значив короткий цей шлях, цей викид сліпучий з імли?
І що їм від того було, що їхня загарбана хата –
це був український Донбас, де предки лежали в землі?
Їх силою хтось поріднив із усміхом смерті щербатим,
їх голод, пов’язаних, вів, і люди сміялися, злі.
Ці постаті – мати й дочка – на скорбнім шляху, на розломі,
ще руки вчепились у світ, а серце замерзло в біді,
це з них витискають життя, це скорчено розум в судомі,
приреченість на небуття у спільній – за руку – ході.
Так хрест необтесаний ліг на тих, хто дожив до 30-х,
так в небо насуплене йшли – у парах, самотньо, гуртом.
Упали основи основ – їх владно тепер коливати
примарам, як ґрона, рясним, не скутим примирливим сном.
Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки,
Якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
*Фотограф -- Марко Залізняк
https://gdb.rferl.org/AC0B7657-7550-47DE-9305-C7B8122AD50B_w1023_s.jpg
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825890
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2019
Служити моді? Відмовляюсь.
Вона невдячна і пуста,
грімка, розхристано-безкрая
і непотрібна, як сльота.
Вертка, насмішкувато-звабна,
перемішає з мулом глиб
і ловить підступом за зябра
до слави ласих людо-риб.
У світі справжні нагороди --
тепла вечірнього атлас
і відчуття, як ми проходим
або крізь нас проходить час.
Усе, що треба, перепрати...
Думки утішені, незлі,
нагріті руки від горняти,
яскравість лампи на столі,
антична форма супокою
«сама розпущу й знову тчу»,
і мокра, витерта тобою
собача шерсть після дощу.
Це почуття, найбільш обжите, –
хоч не сучасне, а корюсь --
що в тебе є кому служити,
комусь – важливо – не чомусь,
примхлива містика в союзі,
коли осяде каламуть,
і стос книжок – терплячих друзів,
що так незрадно тебе ждуть.
Чи все покинеш ти і згаїш
щільних турбот добірну ткань
заради тих, кого не знаєш,
пустих амбіцій і змагань?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2019
Споріднені душі на спінених конях
стриміли крізь час і пустелі безсоння,
летіли до цілі, стрічались нечасто
під небом холодним примарного щастя,
і що їх ріднило? і що їх єднало?
та кров, що водночас в обох пульсувала?
взаємне відлуння? задавнений спогад
у зарослях сонних, де більше – нікого,
і де лиш єдине дає тобі сили –
тепло перелітне сердець розпашілих,
отих, що прямують нечутно і струнко
по різних дорогах в одному керунку?
Одна завершила призначену міру,
та тінь її лине розпластаним звіром
у смертнім високім своїм супокої
по темних вибоїнах тверді земної,
від неї – не суму одвічного клекіт,
а чуда гарячий євангельський шепіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823772
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2019
[quote]Ісус відповів: не згрішив ані він, ні батьки його, а щоб діла Божі з’явились на ньому.
(від івана, 9:3)
[/quote]
Він ріс життєлюбом, високим і гарним,
невпинно дотепним, чарівно-свавільним...
Клубочився космос кошлатим туманом
і втягував горлом – бездонним, тваринним.
Він легко долав перепони науки,
збираючи друзів, батьківські надії...
У прірві небесній складались сполуки
судьби, що вкраде і по вітру розвіє.
Він штучно сміявся, та темний неспокій
вужем заповзав у напружений мозок,
і щось шепотіло у тиші глибокій,
і щось слідкувало, втаївши загрозу.
А потім він чув, як у ньому постали
шамкі голоси, що прибули нізвідки,
невидимі очі за ним чатували,
немов всюдисущі нав’язливі свідки.
Навколо усе гомоніло про нього,
і слало таємні сигнали дротами,
впливав на людей і звертався до Бога
він телепатично – самими думками.
А потім, схилившись, з лицем пожовтілим,
складав він листи в лікарнянім покої,
і пильні прохання бентежно летіли
у пошуках марних руки помічної.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822401
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2019
Все дороге тобі крізь пальці витікає,
було, здавалось, а подивишся – немає.
Усі слова, що їх промовлено без ліку,
як жмені снігу, розчинилися навіки.
Роками вчишся з дна морського добувати,
щоб потім мовчки і невидимо втрачати.
Росте в повітрі, заповзає тобі в груди
набрякле запитом, задушливе «що буде?».
І ніби осторонь, відчужено і плинно
в сухий пісок тікає краплею хвилина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822321
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2019
Без жару пристрасті, із тихим розумінням
я напишу тобі чи віддано промовчу,
і слово вдумливе не гратиме промінням
і не звучатиме вагомо і пророче.
Його я з досвіду сплітатиму поволі
(така освіченість дається не одразу),
щоб вистеляло завитки твоєї долі,
без тіні осуду, без прикрої образи.
З роками стало все прозоріше, простіше,
турботна лагідність доглядачкою вкралась,
і найприроднішим здається серед тиші
в досвітніх помислах утвердити: «так сталось».
І що ті пристрасті, минучі і буремні?
Гілки у вікнах – перестуджені і голі.
Далеким поглядом вимірюються темні
і зачаровані шляхи твоєї долі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822279
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2019
“Ми так тебе любимо, що ми тебе з’їмо»* -- казали чудовиська.
«Дика любов» не жаліла нікого. Вона рухалась вогняною стіною,пожираючи все живе на своєму шляху.
Мозок б’ється пійманим птахом у клітці вбогого розумінння і шукає виходу.
Там – пожежа, тут – дим, і виходу немає.
Це називається «регресія» -- повернення назад, в утробу, у початковість, у захисток.
Дитячі книги складаєш у посилки і -- читаєш, читаєш...
Шукаєш сенсу у тих, які кращі,
без цукру, без патоки.
І знаходиш ту, в якій – дитина і вічна погроза їй: «We love you so we’ll eat you up!»*.
Це земля і природа, це їхня «любов» до нас – стискання в палаючих обіймах смерті.
Друга -- про Вінні та компанію**.
Тут усе – психоделічне, ніби в туманному стані враженої свідомості,
яка живе повільно, підвішена між світами, сном і дійсністю,
щоб не бути ні там, ні тут, щоб бути невловимою, чути й бачити – наполовину.
Це так, ніби хочеш виборсатись, і вириваєшся із власного відчуття реальності.
Хтось каже: «Яка страшна трагедія!», а ти не відчуваєш, бо ти – в анабіозі.
Хтось за хвилину говоритиме про розпродаж у «чорну п’ятницю», про наближення Різдва,
а ти й не розумітимеш,
бо що є справжнім – «яка трагедія!» чи оглушене мовчання перед світом,
який «любить» -- аж до смерті?
Природи-матері немає. Є Калі***, яка вимагає жертв.
Коли вона насититься і задрімає, на світі з’являться квіти й заспівають птахи,
але прийде мить -- вона прокинеться і знову «любитиме» --
до хрипу, до неповернення, до попелу, до кісток.
Тому що земля – це «Там, де живуть чудовиська».
*Maurice Sendak “Where the Wild Things are”, 1963
**A. A. Milne “Winnie-the-Pooh” (1926)
***Калі – індійська богиня змін, смерті і знищення.
Каліфорнія, 2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815724
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2018
Я дружбу вищою вважала за любов.
У серці відданість видзвонювала лунко,
ставала зустріч кожна віщим подарунком
і розбиттям залізних дарвінських основ
про потяг вижити – усупереч всьому,
людську розділеність, суперництво, самотність.
І не лякали вже років невідворотність
і засторога про суму і про тюрму.
Та дружба теж, бува, подібна на міраж,
що тішить око, виринаючи в пустелі,
в душі розкручує барвисті каруселі,
з глибин викопує зухвалість і кураж,
в траві одружує синицю з журавлем,
їм обіцяє в шлюбі радості по вінця,
і серцю ссохлому наказує «розвинься!» --
-- і пломенить воно розкриленим кущем.
А потім стиха і невпинно відступа
ця близькість – щира, напівсправжня чи уявна,
і вже орудують настійливо і справно
вітри відчуження... Ганебного стовпа
ніхто не ставить, бо не названо причин,
ані образ, ані свідомих винуватців.
Це повернувся хтось із дружби, як з вакацій,
без довгих роздумів, без жалю і провин.
Не згірше любощів, минає і тепло
того, що прийняте за дружбу випадково,
і ти готуєшся, що час розвіє знову
усе, що серце із довірою знайшло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2018
Ця рубінова мова – вино в кришталі,
бархат уст і розбурханий шепіт,
це кружляння замріяне, сонце в гіллі,
листя спогадів звіяний шерхіт.
Це віднайдення рідних могил в бур’янах,
у поклоні покладені квіти,
це оживлення істин, що вмерли в світах,
і багаття, щоб їх обігріти.
Мова вдумливих друзів, що тихо гудуть
про життя, задивившись у вечір,
(млосно світяться перли античних погрудь,
Бог провинно торкає за плечі).
Мова таїн співочих – великих, малих,
кожне слово – мов знаючий усміх.
Чуєш відгук збережених бур світових
у віками шліфованій мушлі?
Вихор мови -- долання на довгих шляхах,
згуба душ, перегуки, прозріння,
і зринає вона на відважних устах,
оживляючи неба коріння.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810575
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.10.2018
Бруківка намірів залишилась по смерті,
бруківка намірів – і більше не вдалося...
Бо – недорікуватість і селянська впертість,
чуже незатишне міське різноголосся.
Бо -- маска стійкості, під нею – безпорадність,
в душі – сум’яття, а незгоди -- принципові,
з війни – контузія, страх виказати слабкість
і навіть більший страх – віддатися любові.
Ще -- ненадійні і насмішкуваті друзі,
уперта вірність, що нікому не потрібна,
твоя довіра, що на смертнім виднокрузі
така обдурена була, така безплідна!
Давно нема тебе, нові в роботі кросна,
але чому живе у пам’яті так гірко
ота ніким не поцінована, заросла
ідеалізму одинокого бруківка?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810161
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2018
Поставити на карту – і програти,
бо спомин давньолітній підморгнув,
бо знов надія вбралась, як на свято,
а човен, що протік і затонув,
якимось дивом винісся на хвилю
й, лукаво роззираючись, пливе,
любов, колись зачахла від безсилля,
заворушилась, стріпується, зве...
Поставити на ту ж пропащу карту –
і втратити себе, немов колись,
хоч знала – нерозважливо, не варто,
і ось тепер --- милуйся і дивись
на розклад той самий, тієї ж масті,
із тими же очима короля,
в яких – чи знов судилося пропасти?
Та вже запізно...
Простором гуля
порожній місяць – зім’ята бляшанка,
і валяться зірки, як доміно...
Ти ж думала, наївна, як школярка,
що з тим усім покінчено давно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809755
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2018
Виткі, роздмухані, розбиті
сніжать повз білі відчуття
рясні метеликові миті
в конічнім просторі життя.
Ранкове плетиво німує
тісних обов’язів і норм.
Свідомість плинно співіснує
із світом твердості і форм.
І кожний образ – ніби празник,
дарунок щедрої суми,
що незбагненного виразник,
такий минущий, як і ми...
Новонароджені, умиті,
немов у райдужнім вікні,
бринять мазки – летючі миті
на почуттєвім полотні.
***
Ми клялись, що життя – це є ми, молоді,
з нерозмінним дарунком таємних богів,
а воно мерехтить на біжучій воді,
що струмує неспішно поміж берегів.
Тут немає розлук, і пейзаж не такий,
вузлуваті дерева з глибин не ростуть,
лише брижів зміїстих перебіг тонкий,
перемінні відбитки, що долею звуть.
Тільки неба завислого й спалахів в’язь,
пережитих років невибагливий крій,
і не хочеться знати, коли почалась
наша спільна мандрівка по гладі річній.
Стиха тягнеться оповідь давня, стара,
і качалки рогозу кивають, руді:
це хистких відображень тасується гра,
це життя розтеклось – по воді, по воді...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808654
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2018
Спить пес, і коло нього спить тривога,
і тчеться сірувате світло дня.
Щоденних справ гуртована облога
тісниться і примирливо куня.
Пускає час невидиме коріння
і травами нагрітими стримить,
бо пес летить в солодких сновидіннях,
похрапує і спокій золотить.
Як Брахма волохатий, неквапливо
вдихає й видихає теплий міх,
і лапами обмацує напливи
розпаленілих спогадів своїх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808584
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 02.10.2018
Якби могла до тебе притулитись,
Мене б ніякі далі не зманили,
Мене б ніякі біди не зломили.
Живильними потоками умитись
Відрадно би було нам із тобою,
І світ би золотів над головою,
Якби могла до тебе притулитись!
Якби не руйнівна буремна драма,
Мені б і ноша видалась легкою,
В надійному святому супокою
Гостинно би тепліла панорама
Того, що нам судилося прожити.
Були би ми дорослі вічні діти,
Якби не руйнівна буремна драма.
Було б усе природно і невинно.
Легкі недоговорені звіряння,
Гарячі опівнічні сповідання
Текли би незамулено й первинно,
Бо все навколо так цього хотіло
І нас обох на те благословило!
Було б усе природно і невинно.
Кому тепер із сумом розказати,
Про те, як поміж нас можливість щастя
Недовго пожила – й не прижилася,
І мусимо ми нарізно блукати,
Когось шукати, ходячи по колу,
І знати, що не стрінемось ніколи --
Кому тепер із сумом розказати?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801502
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2018
https://www.youtube.com/watch?v=WEhS9Y9HYjU
Кругові
Ніби в колі коліщата, як спіралі висхідні
Без кінця і без початку на верткім веретені
Ніби куля – сніжним схилом і увись – у літній день
Навкруг місяця рухлива безупинна карусель
Як годинник, чиї стрілки відміряють наші дні
Світ -- як яблуко зависле -- обертається в пітьмі
Як розмотаний клубок – вітряки твоїх думок!
Як тунель в самім тунелі – не відвести пильних віч
Як каверна у печері, де панує вічна ніч
Ніби двері, що круг вісі ходять сліпо без кінця
На воді -- біжучі брижі від стрибкого камінця
Як годинник, чиї стрілки відміряють наші дні
Світ -- як яблуко зависле -- обертається в пітьмі
Як розмотаний клубок – вітряки твоїх думок!
В голові – набридлі фрази, у кишені – дзвін ключів
Чом пройшло так швидко літо, може, зайвого наплів?
На піску – сліди коханців перед привидом розлук
Звук далеких барабанів – чи не пальців твоїх стук?
Пісні давньої уривок і картини на стіні
Імена напівзабуті, лиця крутяться – чиї?
І коли вже все скінчилось, враз свідомість пророста
Що її волосся колір – фарба листя золота!
Ніби в колі коліщата, як спіралі висхідні
Без кінця і без початку на верткім веретені
В’ється образів шнурок, як розмотаний клубок –
Вітряки твоїх думок.
Round, like a circle in a spiral, like a wheel within a wheel
Never ending or beginning on an ever spinning reel
Like a snowball down a mountain, or a carnival balloon
Like a carousel that's turning running rings around the moon
Like a clock whose hands are sweeping past the minutes of its face
And the world is like an apple whirling silently in space
Like the circles that you find in the windmills of your mind!
Like a tunnel that you follow to a tunnel of it's own
Down a hollow to a cavern where the sun has never shone
Like a door that keeps revolving in a half forgotten dream
Or the ripples from a pebble someone tosses in a stream
Like a clock whose hands are sweeping past the minutes of its face
And the world is like an apple whirling silently in space
Like the circles that you find in the windmills of your mind!
Keys that jingle in your pocket, words that jangle in your head
Why did summer go so quickly, was it something that you said?
Lovers walking along a shore leave their footprints in the sand
Was the sound of distant drumming just the fingers of your hand?
Pictures hanging in a hallway and a fragment of a song
Half remembered names and faces, but to whom do they belong?
When you knew that it was over you were suddenly aware
That the autumn leaves were turning to the color of her hair!
Like a circle in a spiral, like a wheel within a wheel
Never ending or beginning on an ever spinning reel
As the images unwind, like the circles that you find
In the windmills of your mind!
Lyrics -- Alan and Marilyn Bergman (English)
Мusic -- Michel Legrand
From "The Thomas Crown Affair"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800011
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2018
Ділан Томас
І смерті не бути володарем.
Задубілі мерці – вони стануть одним
Із блукальцем під західним місяцем.
Лиш кістки стануть білі й розсипляться в дим,
В їхніх стопах і ліктях заcяють зірки;
Просвітліють усі, божевіллям охоплені,
І піднімуться з дна на поверхню утоплені,
Розійдуться коханці – кохання не згубиться.
І смерті не бути володарем.
І смерті не бути володарем.
На дні моря хисткого
Вони вік не кружлятимуть.
У корчах на дибі, із жилами рваними,
Прип’яті до колеса, будуть не знищені.
В руках їхніх віра на дві розпадеться,
І зло однорогом крізь них пронесеться;
Кінці всі розщепляться, в них – ані тріщини;
І смерті не бути володарем.
І смерті не бути володарем.
Вже не чути їм буде ні крику чаїного
Ні хвиль, що у берег морський розбиваються,
Квітка буяла – і не піднімається
Ніжна голівка, пригнічена зливами.
В безумі, в смерті, холодні, як цвяхи,
Чола піднімуть, траву прориваючи,
Прямо до сонця – аж сонце розколеться.
І смерті не бути володарем.
And Death Shall Have No Dominion
by Dylan Thomas
And death shall have no dominion.
Dead man naked they shall be one
With the man in the wind and the west moon;
When their bones are picked clean and the clean bones gone,
They shall have stars at elbow and foot;
Though they go mad they shall be sane,
Though they sink through the sea they shall rise again;
Though lovers be lost love shall not;
And death shall have no dominion.
And death shall have no dominion.
Under the windings of the sea
They lying long shall not die windily;
Twisting on racks when sinews give way,
Strapped to a wheel, yet they shall not break;
Faith in their hands shall snap in two,
And the unicorn evils run them through;
Split all ends up they shan't crack;
And death shall have no dominion.
And death shall have no dominion.
No more may gulls cry at their ears
Or waves break loud on the seashores;
Where blew a flower may a flower no more
Lift its head to the blows of the rain;
Though they be mad and dead as nails,
Heads of the characters hammer through daisies;
Break in the sun till the sun breaks down,
And death shall have no dominion.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798295
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.07.2018
І хочеться сказать собі: пожди.
Нехай життя прокочується мимо,
А ти лиш споглядай неполохливо
І часом доторкнися до води...
Будь німо-непорушною, пожди.
Бо що втручання змінить ? Тільки тінь
Твоя впаде на воду ненароком.
Усе живе біжить собі потоком
Над каменями бур і потрясінь.
Ковзне і промине безслідно тінь...
Вже рідшають зірниці запитань.
Плавцями стиха рухаються руки.
Тасуються сплетіння і сполуки,
Являє світ то лінію, то грань.
І що йому до наших запитань?
«Усе – як має бути», -- шелестить
Чи то вода, чи вичерпана думка.
В душі твоїй і затишно і мулко,
І чуєш, ніби світ тобою снить.
Безмежний подих біло шелестить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798183
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.07.2018
Чи вирваний шматок
років твоїх уряд
вплететься у намічені узори?
Чи захистить мольба,
обернена назад,
в розстріляні «зелені коридори»?
Чи вистоять із слів
змережані світи,
чи всі вони – лиш плетиво ілюзій?
А нам – аби забутись,
нам – аби іти
по мовному тріскучому галуззі?
Чи зміряє душа
самотності узвіз,
що виріс перед очі крутизною?
Чи це вже – назавжди?
А чи Великий піст,
і книга книг лежить на аналою?
Я звідси не вступлюсь.
Із впертістю, як глід,
стоятиму від вечора до рання
і думатиму над,
і кидатиму в світ
без відповідей – знаю – запитання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793822
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.05.2018
І «вічна пам’ять», і «не забудем»,
але забудуть і не згадають.
Мине війна, як мине застуда.
Життя – як хутро у теплій зграї.
А ті, що вийшли колись з толоки,
де гул бджолиний, спасіння в числах,
де мудрі стали завчасно збоку,
коли планета прогнило трісла,
вже в інших царствах живуть –князюють,
із гурту випали – і не знали,
та не здригнуться, бо не почують,
що «ми туди вас не посилали».
І пів-народу про те забуде,
не озирнеться, піде брататись.
Бо ж треба якось...бо також люди...
зачим сваритись і рахуватись?
Усе минеться, підуть у бізнес,
в «життя триває», в космополіти,
в любов, кав’ярні, дзвінки трамваїв,
у сонцетіні, гарячі плити...
А в кому спогади уціліли,
поринуть скрушно у безголосся,
чужі, самотні, розпорошилі...
Так споконвіку тут повелося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792308
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.05.2018
Складніш знайти гармонію в світах,
коли «вільніші» люди і стихії.
Густіш знання, і розцвітає страх,
і всі праві в сувоях безнадії.
Так витончились ниточки зв’язків
поміж людьми, аж страшно потривожить!
Хитнеш, і з роздратованих умів --
грім відповідей, голосно- несхожих.
Куди ж тепер, і як тепер знайти
загублену у сутені дорогу
і повз ілюміновані світи
досвідчену пронести осторогу?
Інтуїтивно, стримуючи крок,
без права обернутись чи спинитись,
ступаєш – і прохання до зірок
єдине у душі – не помилитись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2018
Cтарі газети. Вижовтілі крильця
метеликів, затиснутих у часі;
жалке й сумне колишнє сьогодення,
укрите миготливою лускою.
Чіпляються тонкі газетні клапті,
новинами, портретами, статтями,
пневматикою збуджених амбіцій,
гадками про усе, що нас чекає.
Якими ж бо були їдкими чвари
суперників затятих на турнірах,
людей, які спочили непомітно,
іржа – на стрілах їхнього сарказму!
Без вітру поздувались заголовки,
вагомих дум осіли каруселі,
забулись театральні поєдинки,
на конях відлетіла позолота.
Давно пірнули вершники у темінь,
нові на місці їхньому гарцюють.
...А круговерть заведено триває,
і все вкінці відбудеться інакше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790538
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.05.2018