| Сторінки (2/199): | « | 1 2 | » |
По пальцях струмом на дотик шкіра.
І слів нанімо кривавих тавро.
Я шаленіла на рівні тіла.
На рівні серця збрешу всеодно.
Вразлива самотність пече у грудях
Сполохана твоїм тропічним теплом.
Ти просто змовчиш укотре на людях,
Стинаючи віру мою, мов серпом.
Впиваючись палко губами в серце....
Впускати у себе... Тримати в собі...
Моїх окулярів розчавлені скельця.
Я просто не бачу розплати в тобі.
Тілами стинати кордони між нами....
Ламати причини моїх нарікань....
Вивчати всі родимки,лінії,шрами...
На піку оргазмів шукати грааль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304472
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 05.01.2012
Хочеться обійняти саме тебе...
Тремтливими руками губ торкнутися...
Ти скажеш,що у мене це мине...
До тебе кинутись, цілувати,не зчутися...
Як за вікнами бурі і град,снігопади,вітри і зливи...
Я пишу тобі невпопад ці рядки, не чекаючи дива...
Ти один замістити б зміг ті пустоти, що він залишив
Але з серця томатний сік. І крапки безкінечі лише....
Наче рідний близький-близький... Дорогий і такий єдиний.
Не кохання, а лиш п'янкий танець пристрасті, дружби, довіри...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2012
Ти - мій невільний адресат!
Мій суд і кат. Мій дяк і грати.
Ти той, з ким разом в зорепад.
Ти той, хто смів, хто міг карати.
Ти - найсолодша із хворіб.
Ти - найпідступніший дарунок.
У моїй долі ти був VIP,
Ну а в чужих - черговий трунок.
Не залишай вакантних місць!
Вбивай, випалюй алкоголем!
У тому й суть і Божа міць -
Мене оціниш в парі з болем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304256
рубрика: Поезія,
дата поступления 04.01.2012
Перед прочитанням, прослухайте, будь-ласка, пісню: Анна Большова и Николай Караченцев - Я тебя никогда не забуду
Як дивно, – вигукнув Жовтий Предок, – що відшукати її зміг подібний небуттю!
Чжуан Цзи
Потяги... Довгі й похмурі. Вокзали... Красиві й не дуже. Метушливі люди. Туди-сюди.... І так без кінця. У кожного з них своя маленька історія зустрічей чи прощань.... Повсюду валізи. Сльози щастя. Сльози болю. Посмішки: вимушені й тремтливі, щасливі й разючі. Обійми: надто міцні, аби вхопити на прощання ще квант тепла, надто міцні, аби вхопити той квант нарешті! Поцілунки. О ні! Я краще мовчатиму про поцілунки! З ними на вокзалах найважче. Що може бути печальніше поспішних поцілунків, таких сполоханих і невпевнених, наче просто недоречних? Коли не можеш надихатись, надивитись, увібрати ще трішки запаху, трішки душі...
*****
Потяги... Генератори почуттів.
*****
Два роки тому моєю найбільшою мужністю було відштовхнути тебе, такого раптом рідного до щему в грудях. Два роки тому моєю найбільшою хибою було те, що я забула - прощання приходить раніше усвідомлення власних почуттів.
Пограбувати саму себе - це, мабуть, гірше сотих грабель, на які наступаєш і наступатимеш. Краще вже граблі! Відмовлятись від щасливих миттєвостей - це наче добровільно вкорочувати собі віку! Якщо припустити, що після смерті на надгробку викарбують відрізочок часу, коли ти був по-справжньому щасливий, то обкрадати себе в такому випадку є справжнісіньким криміналом!
*****
Закохатися з першого погляду? - Ні!
Закохатися у підтримку в один з найважчих моментів життя. Закохатися в голос.... З першого доторку, першого поцілунку, звуку твоєї гітари, запаху твого волосся....
На те, щоб покохати, потрібен час. На те, щоб закохатися - достатньо миті. Аби полюбити, потрібно відчути, пропустити через себе, обмінятись теплом, підтримкою, посмішкою та сльозою.
Тому так! Я закохалась в тебе з першого погляду, полюбила за дев'ять днів. І не переставала любити досі. А любов - це більше ніж кохання, адже без любові не виживе ані дружба, ані кохання. Вона першооснова і стержень, на якому тримаються усі решта почуттів. Часом ти перестаєш кохати, розчиняється в круговерті днів дружба, але ти не припиняєш любити тих, кого кохав, тих, кого вважав друзями. Адже вони були тобі дорогі колись. Вони дорогі й зараз. Це моя філософія. Моє бачення. І я не навязую його нікому. Адже кожен доходить до цього сам у якийсь певний момент життя, або не доходить ніколи.
****
Тепер я маю з чим порівнювати, так добре злитися на тебе, коли бачиш востаннє і холодно обіймаєш, тікаючи до потягу, вмираючи від бажання вибігти й міцно притиснути до себе чийогось чужого, випадкового, малознайомого.... та чомусь рідного-рідного... вже нікого....
*****
Важко миритися зі словами, що якби не відстань, мабуть, у нас би щось вийшло... Важко миритися з тим, в чому ти не винен... З тим, що несправедливо... З тим, що мусиш миритись в принципі, бо мусиш і все! З тим, що хочеться кричати зупинись, ти робиш помилку, ти все робиш не так, геть як я.... робитиму.... згодом.... уже зі своїм життям....
*****
"Я не уявляю собі, щоб ти через мене колись могла плакати". – Зберігаю мовчання. Уявляти не потрібно, я вже плакала. Але скоріш через себе, через якусь незнайому мені, мабуть, хорошу навіть дівчинку, яка , на відміну від мене, там, де потрібно, і невблаганність долі до мене в той час. Як там мовилось десь: "Якщо ти невезуча, то, певне, я невдаха".
*****
Тоді у свої 20 я знала, що відстань та стосунки - це квінтесенція, приречена на фіаско! Так говорив і ти. Мабуть, у нас в обох був поганий досвід.
Береглась від твоєї зваби. Не вбереглась. Пересилю себе. - Пересилила.
В таких випадках боляче чути слово "подруга"... Краще б шукав замінники! Ти не шукав... А згодом і зовсім перестав вживати... І зник, кудись... у своє відроджене з руїн старе-нове життя.
Мабуть, тоді була твоя саме та мить під назвою "шлях не вірний". Хоча не мені про це судити....
Свій "невірний шлях " я також успішно знайшла.... Трішки згодом...
Але це все, скоріш, відносно, так як не буває хибних доріг, усі дороги вірні, усі несуть в собі досвід. Головне, не збитися зі шляху, а яку стежину вибирати, то вже особиста справа кожного, а частіше діло випадку.
****
Зараз мені 22 і я вже іншої думки. Стосунки на відстані, можливі, навіть не так, треба ламати відстані, заради тих, з ким почуваєшся живою.... Як я вже казала, прощання наступає скоріше, аніж усвідомлення власних почуттів та помилок.
Тепер я двічі знаю, що таке відштовхувати людину через страх, спричинений невдалим досвідом у минулому. Життя не трафаретка. Не варто калькувати історії! Суть одна, та люди ж то інші!
****
Я змусила себе забути, що десь там є така людинка, яку б хотілося міцно обійняти і забрати собі. Змусила не думати, що це все несправедливо. Змусила змиритись з тим, що, як на мене, неправильно. Я стерла почуття і емоції, залишила лише слово "друг", яке навіть тоді звучало фальшиво. Можливо, ти не згідний, але людина, якою нишком милуєшся, яку кортить цілувати, пестити, з якою хочеться кохатись - це вже не друг. Друзів достатньо просто любити, а тебе хотілося вкрасти.
****
Дев’ять днів. Два роки.... Тих, кого знаходять у пітьмі, не забувають. Для мене ти виявився яскравим сонячним спалахом. І я не забула, ані деталей, ані відчуттів.... Та я - колекціонер спогадів. Що з мене візьмеш?
****
Є люди – сторінки. А є Люди – глави. Ніколи заздалегідь не знаєш, хто з них цінніший. Зате тепер я б вирвала пів книжки, аби лише одна затерта сторіночка залишилась на місці.
****
І Гензель сказав Гретель: "Давай кидати хлібні крихти. Так ми зможемо знайти дорогу додому". Так добре, коли є хтось, хто кидатиме крихти, хто приведе тебе назад. Кажуть, збитися зі шляху на краще. Та й, в принципі все,що не робиться, все на краще, чи не так? Але найгірше – втратити мету подорожі, втратити себе. Ми є капітанами власних кораблів. У нас завжди є вибір. І ми спрямовуємо свої судна туди, куди нам підказує серце. Але так не завжди. Наші дороги переплітаються з дорогами інших людей, тому, часом, керуємо ми, а інколи за штурвал беруться інші люди, забирають наші серця, і тоді ми втрачаємо себе. Як добре, коли ті, кого ти пускаєш за кермо свого корабля, прямують з тобою одним курсом. Але що робити, коли ти втратив себе? Коли таке трапляється – є два шляхи: знайти ту людину, якою ти був, чи забути її повністю. І ти опиняєшся на роздоріжжі. Який шлях ти обереш? Злякаєшся? Чи кинеш виклик долі? Хто буде поряд, коли ти загубишся у пітьмі? Чи знайдеться людина, яка виведе тебе за руку? Найчастіше ми зустрічаємо найдорожчих людей у пітьмі. Просто вони там світяться, немов зроблені з фосфору й заряджені сонячним світлом. І ти питаєш себе - а що вони роблять у цій темряві? --
ЧЕКАЮТЬ НА ТЕБЕ!
Недаремно ж кажуть, що лиш в темноті видно зірки, і ці зірки приведуть тебе додому.
Скажеш, випадковість? – Випадковості не випадкові. І те, що трапилося одного разу, може не відбутися ще раз, а те, що трапилось вдруге, обовязково станеться втретє.
****
Значна частина нашого життя – це серія картинок. Вони пролітають повз нас, наче вогні нічного міста, але інколи мить, одна-єдина мить, приголомшує нас. Врізається в пам’ять. І ми розуміємо, що цей момент не просто чергова промайнувшина за вікном, ми знаємо, що ця мить, кожна її часточка, житиме вічно. Ти – для мене є саме такою миттю.
****
Ти приїдеш? І ти тепер один? Мені за тебе боляче. А в душі прокинувся егоїзм. Малесенький шанс. Ти навіть про це не думав? Тобі було достатньо приїхати, обійняти? Так. Мені також.... Лукавити словами на папері зле. Він же не червоніє. Бог з ним. Писатиму, як є.
Ні! Ні і ще раз ні! Я знала,що так буде! Знала, що вона не для тебе! Знала,що ти себе губиш! Відчувала, що це не твоє! І мені було прикро чути, що тобі болить. Але я втішилась за тебе.... І за себе... У мене з’явився шанс, малесенький, трішки мати тебе.... трішечки....
****
І ти приїхав. Це ніби сон. І я не вірю. І неважливо, хто ти мені. Ти тут. І я знову боюсь тебе втратити і сумую, сумую з першої хвилини... і всередині море почуттів, які роздирають, тисячі історії, сумних і радісних.... Та я мовчу. Я так боюсь тебе сполохнути. Боюсь торкнутися. Але я вже все знаю, знаю заздалегідь, що цілуватиму, що не зможу відірвати погляду , нагрітись,надихатись, відпустити.... Я знаю, як це. І захисні механізми працюють. Вони мусять. Події двох років навчили замикати себе у клітку. Навчила хвороба. Навчили люди. Хтось із відомих писав, що дуже важливо вміти в потрібний момент себе ув’язнити. А особливо, якщо ти є такою людиною, як от я. Надто емоційна, надто відверта, надто вперта стосовно власного щастя.
Одна дорога людина сказала мені, що я загублю себе в книжках. Інша сказала, що я можу вбити за три дні надмірним ритмом спілкування та емоційною навантаженістю. Хтось говорив,що я надто добра. Хтось, що надто наївна. Були ті, для кого надто складна. Забагато філософствую. Забагато думаю. Забагато пишу.
З усього цього я зробила висновок, як писала Полозкова, перефразую, що, певне, нікому не вдасться біля мене надовго втриматись, так як мені самої себе забагато, а іншим мене взагалі з надлишком.
Тому я вчусь замикатись у клітку. Менше філософствувати,писати, відкриватись в принципі. Менше думати і взагалі усе менше.... Зізнаюсь, вдається погано. Я свого роду печальний паяц. Чи то яскраве сонце з сумною душею. Важко бути і тим і іншим водночас. Але я б назвала це гармонією. Шкода лише, що люди бачать лише той бік мене, який їм вигідніше бачити. Люди обмежені і міркують шаблонами. У них усе або біле, або чорне. А в мене в душі веселка. Море емоцій, аби ділитись, океан думок, і неосяжні космічні простори тепла.
Мій тато каже, щоб я менше відкривала своє серце дешевим людям, тим, кого погано знаю, або тим, хто цього не вартий. Мама каже менше віддаватись. Так говориш і ти. Але в мене душа-проститутка. Я часто так жартую. І часто надто наївна, аби вчасно відчути фальш. Мене все життя використовують як слухача, першу моральну допомогу, психотерапевта, радника, жилетку, в яку б хотілось поплакатись, а комусь, як в одному з моїх улюблених фільмів говорилось, "потрахатись". Навколо ті, хто тебе споживає як продукт, щось на зразок презерватива. Використав – викинув.
Виходить цікава річ. Замикати себе у клітку людині-екстраверту нереально важко. Відкриватися – нереально страшно. Тому таки відкриваюсь. Не завжди відразу. Але... Говорять ще, що бомба двічі не влучає в одну й ту ж саму воронку. Влучає, ще й як. Іноді навіть не двічі. Від того й страх. Набиті гулі від грабель, коли вони вже б'ють тобі по чолі вдесяте, болю вже не відчуваєш, лише звук удару.
****
Навчись бути безтурботною! Лови мить! (Як писав старина Хайям). Легко сказати. Важко зробити.
Якось давно, я дуже хотіла бути поряд з однією людиною. І мрія здійснилась. Я була безмежно щаслива. Але з першої ж миті, коли я торкнулась цього щастя, в душі оселився страх втрати, який ятрив мені серце щохвилини. Я не могла їсти, спати і навіть насолодитись тим, що маю, я просто знала - цьому прийде кінець.
Жити моментом важко. Але ж завтра може не настати! Тому треба вчитись. Поки що не вмію, вибач. Страх втрати завжди псує мої миті. Так ось і в нашому випадку. Що тоді, що тепер.
Що таке дев'ять днів? - Двісті шістнадцять годин, дванадцять тисяч дев'ятсот шістдесят хвилин, сімсот сімдесят сім тисяч шістсот секунд.
А що таке тринадцять? триста дванадцять годин, вісімнадцять тисяч сімсот двадцять хвилин, один мільйон сто двадцять три тисячі двісті секунд.
Різниця ніби невелика. Проте і її недостатньо. І вона ніщо, поряд з тими, кого не хочеш відпускати в принципі.
****
Чому я на тебе дивлюсь, коли лежиш з закритими оченятами? - Чесно? - У мене таке вдруге в житті. Ти друга людина, якою я не можу намилуватись. Намагаюся запам'ятати кожен міліметр твого обличчя. Закарбувати в памяті. Сфотографувати. І я шукаю питання, чому так? - Мабуть, від невимовної ніжності.
Біля тебе засинається. І навіть спиться. Хочеться прокидатись поруч.
Тебе приємно цілувати, обіймати, пестити, і ти чудовий коханець! Ніжний, чуттєвий, незабутній. Ти - моя втілена фантазія дворічної давності.
Ти кажеш, що я тішу твій егоцентризм? - Я ж не навмисне. І це не компліменти, бо їх говорять з корисливих цілей. А я констатую факти. Ти - красивий і схожий водночас на ніжного янгола, яскраве сонечко, пухнастого кота і... справжнього чоловіка, хоча я б не продала тобі алкоголю та цигарок… (:
****
З тобою просто і легко. Розумію тебе з пів слова, неначе знаю усе життя.
Я хочу читати те, що читаєш ти, дивитись те, що дивишся ти, слухати те, що ти слухаєш, насолоджуватись тим, що ти твориш. І не тому, що хочу підлаштуватись чи сподобатись. Просто мені також усе це подобається. Але ми ж не близнюки. І є ще досить інших речей, які нам до вподоби. У кожному з нас захований цілий світ. По-своєму цікавий, в дечому схожий, в дечому відмінний.
Ти часто розповідаєш про свою роботу. Розумію місцями, зізнаюсь. Але слухаю. Ти так натхненно про це все говориш, що слухати одне задоволення. Це ж так чудово, слухати людинку, у якої сяють очі від захвату.
Коли ти спиш - мені зовсім не сумно, коли працюєш - також. І я не прагну твоєї уваги і зосередження на мені. Достатньо того, що ти поряд.
З тобою можна дурачитись і розмовляти про серйозні речі. Ти не вважаєш мене смішною, дивною, неправильною. Але ти ще так мало про мене знаєш... А коли знатимеш більше? - Чи змінеться твоя думка? Чи не клеїтимеш ти бірок? Не говоритимеш, як усі інші, що я надто багато думаю, філософствую, переймаюсь, відкриваюсь?
Усім хочеться, аби їх приймали такими, якими вони є. А коли знаходяться ті, хто приймає, ти починаєш змінюватися на краще, заради цих людей, адже вони вже люблять тебе такою, якою ти є. І ти прагнеш стати ще кращою!
****
Що означає фраза "займатися коханням", "кохатися"? На скільки я знаю - це похідне від слова "кохати"? Якщо прискіпливо вдатись до деталей та провести паралелі, то чи можна "кохатися" з людиною, в яку не закоханий?
Чи це просто слова? Сотні слів, які втратили своє первинне значення вже давно, стали говоритись надто часто, надто не до теми, чи просто, аби пом'якшити дещо брутальну фразу "трахатись", чи то зовсім банальне "займатись сексом". А може слово "кохатися" вживають ті, хто просто любить красиві фрази?
– Я тебе дуже люблю як дорогу мені людину, але то трішки інша любов, ти знаєш.
Знаю. І знаю, що тобі не потрібні зараз стосунки. Тим паче стосунки на відстані. Хоча я вже давно не вважаю це проблемою. Але не в тому річ. Річ у тому, що ти потребуєш світла, тепла, нових позитивних емоцій, і як не дивно, спокою. Хоча тебе самого лякає перспектива цього спокою. І ти відчуваєш самотність, від якої відвик, до якої не звик. Ти просто виснажений невдалими стосунками, купою подій та емоцій,що звалились на голову. І постійно сам собі суперечиш, і часто навіть не помічаєш цього. Як я тебе розумію. Хоча я завжди всіх розумію. Інших зрозуміти легше, ніж себе. Тим паче я вже все це пережила. За цей рік. І самотність, і розгубленість, і суперечності, коли шукаєш тепла і сонця в минулому, випадкових людях, нових знайомствах, трохи тепла.... Хоча в принципі не хочеться зв’язувати себе з кимось знову, бо ще щемить у грудях, але й засинати наодинці якось холодно. А всі ці випадкові люди-батарейки, які тебе заряджають своєю енергією, не завжди готові до схеми "привіт-бувай" чи знову ж "друг-коханець-друг". І знову всі ці безкінечні пусті шаблонні фрази, які в принципі не несуть ніякої істини, лише суцільні ярлики, "хороший знайомий", "дорога мені людина", "близький друг". Це я на прикладі дівчини. Перефразуй. Усе виглядає так само і з чоловічого боку.
Але я все розумію. І я аж ніяк не хочу, аби ти почувався винним. Ніхто не винен, що я вже рік, як вільна, що мені недостатньо дружби з тобою після усього, що відбулось, адже, як я вже згадувала вище, друзів достатньо просто любити, а тебе хочеться вкрасти, цілувати, обіймати, прокидатися поряд. І я відчувала те саме два роки тому. Тільки було забагато принципів щодо сексу, страхів щодо стосунків на відстані, і все було просто невчасно. В принципі, як і зараз. Усе невчасно. Ніхто не винен, що я теж одна з тих людей-батарейок, які тебе заряджають, але не вміють приймати спрощені схеми сучасного життя, коли тебе перекидують зі сходинки на сходинку, наклеюючи кожного разу нові ярлики, називаючи словами, які не несуть в собі нічого, окрім набору звуків, які вловлює слуховий рецептор чи зоровий канал.
Тому мені було важко з першого дня, захисні механізми спрацювали, я закривала, як уміла, найвразливіші сторони свого "я", боячись надмірної відвертості, слів, що застрягали в горлі, сліз, які тобі-таки вдалось відчути на смак та дотик. Мені не хотілось тебе відпускати. А ти ще більше ятрив душу тим, що не хотів їхати. Так важко було часом. Адже це називається інтрижка, короткочасний роман.... Знову ярлики та бірки. Невдалі дурні слова. Я змінювалась в обличчі, ставала відчуженою, постійно чуючи від тебе якісь дивні речі, то одні, то інші, цілком несумісні. Запитувала себе, коли ти жартуєш? А коли відвертий? Часом ти жартував невдало щодо важливого і трепетного. В такі моменти відчуття насправді якісь паршиві. Це щонайменше дивно, слухати, наприклад, про якесь там твоє-моє знову окреме,звісно ж окреме, особисте життя, знаходячись з тобою в ліжку. Це реальне садо-мазо. І це чомусь не смішно. І недоречно в такі моменти. Інколи краще мовчати, адже ти ніколи не можеш знати точно, як відреагує людина на твої слова, жарти, погляди, а особливо тоді, коли ти не зовсім впевнений, як вона ставиться до тебе, ким ти для неї є, та й, в принципі, людину то не зовсім і знаєш.
****
Часом я задаюсь питанням. - А що б було, якби ми жили в одному місті? Ми говорили про це тоді багато і тепер трішки. Але ми не знаємо. І не дізнаємось, мабуть.
Усе минає, притуплюються відчуття, хтось, як на мене, дурний сказав, що відстань, вбиває навіть пристрасть. Як на мене відстань не вбиває нічого. І взагалі, вона є смішною перепоною на шляху до щастя. Але я не збираюсь переконувати когось у цьому чи нав’язувати думку, до якої прийшла не відразу, і дорога ця була важкою.
****
В будь-якому випадку втратити себе, натхнення, пристрасть, вміння закохуватись, дарувати ніжність та тепло, відчувати себе живою - це трагедія. Але віднайти усе це знову - єдине, про що можна мріяти. Цього року я мріяла відчути ще раз усі ці прекрасні речі. Бути з кимсь, хто допоможе розбурхати давно забуті почуття. Моя маленька мрія здійснилась. І якщо це трагедія, то нехай. Нікому її не віддам.
****
І я люблю тебе, ось.
Як добре, що в українській мові є безліч цих смішних порожніх слів: закоханість, пристрасть,любов, дружба, кохання. Чесно? - Я не хочу давати назву своїм почуттям до тебе. Чи чути якусь твою класифікацію. Не існує слова, яке б влучно передало моє ставлення. І мені зовсім не потрібно, аби ти почувався винним або виправдовувався переді мною. Адже це просто довжелезна сповідь. Десь недостатньо обдумана, десь надто емоційна, десь, можливо, недоречна. Таке пишеться, аби стало легше, і ховається у шухляду. Але ти заслужив відвертості, щирості, правди... Я хочу, аби ти був щасливим, прокидався таким і засинав. Аби ти посміхався і сяяв, аби було для кого і заради кого. І можеш навіть наклеїти на мене бірку дорогої людини, колишньої коханки, близької подруги, та кого завгодно. Ти лиш мені про це не кажи. Від тебе чути таке зараз якось.... якось.... немає слів... от....
У мене були стосунки. І безліч людей повернулось в моє життя знову. Вони продовжують повертатись. Дехто говорить, що ми ніколи не зможемо бути друзями (або кимсь більшим або ніким), інші кажуть, ти мені як сестра, дорога людина, ще хтось вважає мене чужою, а чи то хорошою знайомою, хтось називає це відроджене спілкування дружбою. Коли ти просто любиш цих людей з минулого, тобі вже трішки все одно, як вони тебе там називають.
Я тебе не просто люблю. А якось по-особливому. І так, як ти сказав підчас однієї з наших останніх розмов, – коли я виключаю скайп, в цій темряві ночі мені більше немає для кого сяяти.
Ти вибач, якщо щось не те сказала, зачепила, зробила тобі боляче.... Головне, не віддаляйся, не лякайся і не зникай! Якщо у тебе все буде добре і ти будеш щасливим, якщо раптом знайдеться хтось, для кого ти зможеш сяяти там, а ця людина обовязково знайдеться, то я дуже за тебе втішусь. Хоча, зізнаюсь, це буде трішки боляче. Папір не червоніє, тому.... Не знаю, що ще сказати. Ти, певне вже втомився читати. Але моя пристрасть до графоманства невиліковна, на жаль, хоч і не лікує насправді ні краплі.
Посміхайся! Сяй! Адже ти один з найкращих людей, які мені траплялися. Ти моє малесеньке персональне диво. Ти п'ятої групи крові. У тебе є кріплення для крил. І твоя посмішка заразна. А радість та позитив передається повітряно-крапельним шляхом, візуально і навіть на слух.
І що б там не було, а зараз шкода лише, що не можна прилітати щоночі, зігрівати тебе своїм тілом і пильнувати твій зовсім неспокійний сон, вдихати запах твого волосся, просто дивитися на ці довгі чорняві вії, під якими спочивають найусміхненіші в світі оченята.
Таких, як ти, більше нема. Усі люди особливі. А ти ексклюзивний.
****
І ще, накінець. Як писала Франсуаза Саган у повісті "Янгол-охоронець": "Я згадувала про касту, описану Прустом: його волосся було схожим на ніжні пір'їнки, а шкіра на дорогу тканину. Людина, з якою ти проводиш ніч в одному ліжку, в якусь мить обов'язково стає для тебе ближче за всіх інших."
****
Прощатися з тобою на пероні Івано-Франківського вокзалу було важче, аніж прощатися два роки тому в Одесі. Краще би ти мене образив чимсь, і я на тебе б дулась. Мабуть, тоді було б легше стримувати сльози та посміхатися всупереч усьому…
****
Потяги... Довгі й похмурі. Вокзали... Красиві й не дуже. Метушливі люди. Туди-сюди.... І так без кінця. У кожного з них своя маленька історія зустрічей чи прощань.... Повсюду валізи. Сльози щастя. Сльози болю. Посмішки: вимушені й тремтливі, щасливі й разючі. Обійми: надто міцні, аби вхопити на прощання ще квант тепла, надто міцні, аби вхопити той квант нарешті! Поцілунки. О ні! Я краще мовчатиму про поцілунки! З ними на вокзалах найважче. Що може бути печальніше поспішних поцілунків, таких сполоханих і невпевнених, наче просто недоречних? Коли не можеш надихатись, надивитись, увібрати ще трішки запаху, трішки душі...
****
Потяги... Генератори почуттів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303585
рубрика: Проза, Присвячення
дата поступления 01.01.2012
Мені потрібен адресат...
Хтось рідний, хтось з дірою в серці. --
Аби мене, мій кожен шмат ретельно тер на грубій терці.
Аби з сарказмом, без жалю, мені у вічі штрикав правду.
Хтось з тих, кого я так люблю..., хто цілував брехню у варги.
Мені потрібен адресат. ..
Хтось як і я, святий і грішний,
Щоб не лизав нікому зад, наївний мант і цим потішний.
Такий, щоб бачив наскрізь все: мене і всі мої неврози...
Аби так само їв себе і лив в душі свинцеві сльози.
Мені потрібен адресат...
щоб споживав мене шматками.
І з "касти інших" , "принц без вад",
що культивує власні драми.
І ти правий: тіснюсь в собі...
Паперу мало... Слів бракує...
Ми, зрештою, усі слабі...
Лиш графоманство не лікує.
Якби зробити крок назад...
Якби усе за мить змінити...
Та Бог залишив тільки шанс себе нарешті ЗУПИНИТИ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295265
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.11.2011
Одні вважають, що протилежності притягуються. Інші гадають, що потрібно знайти споріднену душу. А насправді, кого б ви не обрали, вам завжди бракуватиме чогось іще! Чогось, що кардинально відрізнятиметься від того, що ви маєте.
(с.) Інга Хухра
Ти називаєш це алкотреш. А я хворію на графоманство.
У нас у кожного свій депеш. Хоч персональне, але шаманство.
Ти -- одноденка, а я -- навік. Ти -- ейфорія, а я до -- скону.
Тебе не вигнали. -- Ти утік. І так завжди, лиш рахуй перони.
Тебе -- похмілля. Мене -- народ. Тобі --уваги. Мені -- уваги...
... Бог прикриває рукою рот і, позіхаючи, просить кави.
Примітка: депеш (транслітеровано) depeche mode (від франц. вістник моди)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294956
рубрика: Поезія,
дата поступления 21.11.2011
Нас вже не вилікуєш гарячим чаєм та ліжком...
Ми вже не діти й добряче вкусили життя...
Деякі з нас вже холодні поюзані кішки...
Деякі з вас вже й забули на смак каяття...
Тут не самотньо. Тут просто мерзенно та сиро.
Тут вічні зливи й причинами гине любов.
Тут задля мене заможні дорослі мужчини...
Там задля тебе дешевий франківський "бомонд"...
Більше не віримо клятвам під зоряним небом.
Ми і самі вже не вміємо" грати в любов".
Тягнусь у спогадах я до фальшивого тебе.
Ти все смакуєш на пальцях застиглу кров.
Нас не врятуєш гарячим чаєм та ліжком...
Ми вже хронічно хворієм на "зайву жовч".
Вже у шкарпетках гріємо змерзлі ніжки.
Вже не шукаєм у кого, коли що сторч?
Нам не потрібен байдужий і хтивий погляд.
Нас вже вертає від правильних плазунів.
Часом байдужа статура,обличчя, одяг,
Часом бракує простих неприкрашених слів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294954
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.11.2011
Коли я хворію на "інакшість", лежачи, мов невиліковно хвора у ліжку добами...
Я всіх запитую, яка твоя вартість? - Втомилась страшно на граблі колами.
Мені ж не треба кіношного пафосу. Я все вже мала. Все! З мене досить!
Мені потрібна любов з кайданами. Кохати слізно ніхто не просить!
Коли я вию на місяць ночами, вгризаюсь в подушку, множусь ранами...
Впізнай нанімо мене, за почерком. Я вирізнаюсь у натовпі шрамами.
Коли схиляю в молитві голову, коли здригаюсь в хворобі й у відчаї...
Ти сядь на ліжко,схрестивши ноги й дивися довго мені у вічі...
Мені не треба нічого зайвого. Я не шукаю на тебе знижку.
Мені лиш хочеться, щоб зчитав мене, проскануав мене, наче книжку...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294648
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.11.2011
Так хочеться сказати більше. Бракує слів. Бракує рим.
Ти не читаєш моїх віршів. Тебе турбує як я, з ким?
Твоє минуле б'є на сполох! Скликає тих, кого "любив".
Та лиш для тебе,то все мотлох, - аби злиягатись було з ким.
Ти,мов паяц, такий манірний... Душа і тіло слизняка!
І серце не дорогоцінне. Його у тебе геть... нема!
Ти весь,мов зітканий з ілюзій. Брутальний метросексуал!
Хитросплетіннями оклюзій ти став відомий на загал.
До тебе липнуть сучі зграї, і ти, мов справжній джентельмен...
В харизматичному розмаї герой картин! Володар сцен!
В тобі зомлів моральний кодекс, цвіте і пахне егоїзм!
Співала нам богиня оду, та зіпсував все твій цинізм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294636
рубрика: Поезія,
дата поступления 20.11.2011
Нехай тебе плекає і втішає світ!
Нехай нетлінним буде твій юнацький вік!
І руку хай опустить на живіт
Твій відданий коханий чоловік
В надії немовляти.
Нехай твій величезний дім наповнюють
Дитячий сміх й голубоокі чарівні малята.
Нехай достаток і кар'єрний ріст...
Усі нехай утілюються мрії!
Життя нехай не втратить зміст!
Ну а думки не покида надія.
Нехай усе у тебе, як в богів.
Нехай на хмарах, в золоті, в любові!
Нехай лиш щастя і ні краплі болю!
Нехай лиш радість і ні краплі сліз!
Запам'ятай, назавжди я з тобою.
Чи буде так, чи буде навпаки.
Мене не змінять ні проблеми, ні роки.
Якщо сказала раз, що подруга навіки,
То хай течуть собі життя бурхливі ріки,
А я не змінюсь в (?ставленні?) до тебе.
Тебе мені подарувало небо:
Людину гідну, подругу і, накінець, сестру.
Тебе люблю! Тебе ціную і тобою дорожу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294452
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.11.2011
Видаляю номер... У душу з кігтями... Щоби більш не писати...
Думки розштовхую злісно ліктями, аби таки не бажати.
Ти не подумай, я розумію, що чергова тай все.
Просто,знаєш, так засмоктало мужнє твоє лице...
Руки тремтіли,тіло здригалось, сіпалася губа.
Мені й не марилось,мені й не чекалось, що в мене тебе нема.
Безсонні ночі,тютюн та кава, світанок сумним кивком
Мене зустріне... Настане ранок по чашках чужих кипятком...
Розмиє контури твого образу днів невблаганна хода...
І замість сліз з почуття абортованого капатиме вода...
Жорстока муза холодними пальцями з болю сплете канву...
І я приречена знову віршами шити на ній журбу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294450
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2011
Закислі хмарами повіки тру руками.
Крапки між нами...Сню тебе ночами.
А вдень ненавиджу і кидаюсь словами,
Листівками та довгими листами.
Що сталося? Що трапилось між нами? -
Маленьнькі мрії, спогади і драми...
Ми, мов злодюжки кутаєм ковдрами
Й ховаємо за сімома замками усе оте,
Чим мучились роками.
Вгризаємось у "не таких" зубами.
Кохаємо і падаєм без тями десь там,
Де кожен з нас буде і був один.
Я чиясь гореносна дочка,
А ти чийсь блудний з сивими очима син.
Ми, мабуть, виглядаємо щасливими зі спин.
І, може, навіть станемо героями картин
Якогось там аматора абсурду,
Якому просто трішечки не вистачає глузду
На думку всіх простих земних людей.
Ми не привязуємося до місць, речей.
Лише до слів, мелодій і ночей,
У домі тих, чиїх міцних плечей
Нам не стає серед чужих очей...
Холодних та пустих очей...
Між нами відстань...
І вона пече...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2011
Я б називала тебе "коханий"...
Вгадувала твій пожовклий настрій.
Ти мій expensive device так званий.
Electronic assistant в питаннях фальші.
У тебе чорні мигдалеві очі
Та усмішка янгола.
Ти хочеш кохатись зі мною щоночі,
Під ритми Вагнера.
Ти обіймаєш мене, цілуєш під Лару Фабіан,
А через день вже з тобою поряд помітка "авіа".
Мущина з ароматом хенесі в костюмі від Армані.
Аби не думати про неї ти відлежуєшся у холодній ванній.
Що ти знайшов у цій спокусниці так званій?
Холодній дівчинці із ряду "не формат"...
В тобі прокинувся азарт?
І ТИ ГОТОВИЙ РИЗИКНУТИ? -
Продати душу. З нею бути.
І біля ніг її заснути
Домашнім песиком, ласкавим кошеням.
Ти з чоловіка став дитям,
Та в тебе справжня недитяча ломка.
Ти точиш кігті, виєш вовком,
Ховаєшся то тут то там.
З обкладинки гламурний бутафорний хлопчик,
Твоя хвороба називається життям!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294210
рубрика: Поезія,
дата поступления 18.11.2011
У чому сенс цієї гонки? Куди мчимо ми крізь пітьму?
Горять-палають чиїсь строки. Тамує подих метушню.
Побиті,злі, невдахи-люди.
Незадоволені вдихаємо на повні груди.
Ми просто задихаємось сміттям.
У чому сенс? У чому сенс вагання?
Одвічна тема трьох коротких слів.
Порожні безпідставні сподівання.
І ряд фальшивих ілюзорних снів...
У чому сенс? У чому сенс кохання? Казковий світ із терміном придатності.
Палкі і необдумані зізнання. Безмежно повні липкої двозначності.
У чому запитаю я, у чому сенс? У дружбі, де панують заздрощі?
Чи може поговоримо про дружній секс?
Про зраду й ступені її у коефіцієнтах важкості?
І знову запитаєте, у чому сенс?
А я скажу ледь чутно, що не знаю, я, як і всі, вагаюсь, поспішаю і кохаю.
І обпікаюсь також, як усі. У чому сенс? У чому той одвічний сенс?
Можливо, просто у бажанні жити?
Жадання наші в формі унісекс. І хоч не хоч, а мусиш їх хоч тріхи та живити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293776
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.11.2011
У чому ховається суть вчорашнього? -
Пройденого,безстрашного...
Втратившого термін придатності...
Якої вартості воно? Якої вартості?
У теба на лап-топі ще не стерлись папки всі?
І ти боїшся тиснути деліт?
Куди все ж котиться наш світ?
Минуле жевріє у електронних файлах.
А ти ховаєш біль свою у бутафорних смайлах.
І в когось недалекого це викликає сміх.
Минуле наш найбільший і найменший гріх.
І ти питаєш - як він міг?
Кому тепер яке до цього діло?
Найголовніше, що уміло в тобі убили всю жагу до втіх.
Ти вариш суп. Викидуєш сміття.
Годинами гіпнотизуєш фотки. І це, скажи, тепер твоє життя?
хіба ж ти вловлюєш у ньому мелодійні нотки?
Позбулась мрій, бажання визнання...
Позбулась серця! Кому потрібна та любов,
Якщо без неї більше не живеться...?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293774
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.11.2011
Я не знаходжу більше рим. До мене не приходить муза.
Натхнення зникло разом з ним. Забиті вікна і закриті шлюзи.
Солоні сльози і солодкий чай. У попільничці тліє недопалена цигарка.
Мій ніжний хлопчику, ти кажеш "прощавай".
І в нас з тобою груба непристойна сварка.
Збиваєш ритм і плутаєш слова. Ховаєш риму в нетрях мого мозку.
Хіба ж тобі я стала вже чужа? Стікає віра краплями густого воску.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293747
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.11.2011
Ти не кажи: "Без нього все пропаде." Не варто.
Світ стояв та й буде.
Тобі із неба ніц не впаде так просто.
А його забудеш.
Забудеш, знаю, лиш повір. Не перший він і не останній.
Ти все ж людина, а не звір. І не овечка на закланні.
Усе ще буде... Теплота. І сльози щастя і цілунки.
Ти не одна. Ти не одна! І не шукай в вині рятунку.
І не кури в вікно самотньо, пускаючи кільчатка диму.
Ви розійшлись. І це природньо. Лиш сліз своїх, лиш сліз не стримуй!
Поплач. Поплач! Усе минеться. Як це банально б не звучало.
Та смуток сміхом відгукнеться. Життя на ньому все ж не стало.
Я знаю, боляче, нестерпно, але ти зможеш. Ти зумієш!
Зомліє біль твоя тихенько .Ти ще цього не роумієш.
Та ти полюбиш, покохаєш. Усе почнеш спочатку раптом.
І хоч цього і не чекаєш, захопишся новим етапом
Свого життя, свого польоту. Лиш зрозумій: ЦЕ ВСЕ РЕАЛЬНО.
І курсу не міняй, пілоте, хоча звучить воно й банально.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293645
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.11.2011
Здається, вже немає слів, аби сказати.
Що більше? - Я тебе люблю. Що більше?
Хіба ж могла я знати, що доведеться так тебе тримати,
Щоб ти нікуди не пішов від мене.
Але ж хіба я в силах так тримати?
Ні! Я не в силах. Хочеш, то підеш.
Перевернеш і розірвеш на клапті світ в якому я літала,
Бо біля тебе. Я тоді також не знала, що ти підеш,
Що ти ось так підеш, вронивши серце у холодну воду,
Ти просто вирішив усе за нас. Та як ти міг? Як міг ось так?
Спинись! Прошу! Молю! Послухай! Усе живе! Ще все пульсує!
В жилах кров тече. Реанімуй любов колишню!
Мені у грудях так пече, коли я чую, що колишня...
Адже не так це все. Усе не так! У серці ще жива надія!
І я ще вірю, вірю в почуття, в ту казку, що була у нас з тобою.
Я знаю, ти сумуєш теж за тою авантюрною у квітні грою:
Несамовитою, стрімкою. І так не схожою на решту.
Мені не треба жалюгідних рештків. Я знаю. Все лежить у ніг.
Лиш підібрати і іти вперед. Лише б ти зміг, коханий, лиш би зміг.
А я зумію, обіцяю. Я так, дурненька, ще тебе кохаю...
Що вже й сама не розумію, що привида коханим називаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2011
(Вона)
Холостятська квартира. Ароматна кава.
Запах цигаркового диму. Порцелянова дама.
Застелені хмільною димкою очі.
Недоспані й холодні львівські ночі.
Лежиш спокійно. Струшуєш у попільничку попіл.
Ти сам. Один. А у квартирі ще крім тебе ледь помітний докір.
Себе питаєш: доки це триватиме, все ж доки!?
Але навколо тиша. І ніхто не чує… Аж допоки…
(Він)
У тихому районі комфортабельна гламурна спальня.
Святкова й по-різдвяному прикрашена вітальня.
На столику у кухні захололий ароматний чай.
У порцеляновому горщику засушений розмай.
Яка різниця,де витаєш ти думками?
Усе дармно... Відстані між вами...
Адже його у тебе все одно немає.
І твого телефонного дзвінка він, мабуть, не чекає.
(Вона)
Тіснились в попільничці цигарки. В безвиході стискались кулаки.
Щеміло серце. Стукало у скронях. Маріонетка у чужих долонях. Ти…
(Він)
Тендітне змерзле тіло куталось у ковдру. Думки набули вже мінорну форму.
З вітальні долинав старенький блюз. У серці відчинився наглухо закритий шлюз.
(Вона)
Ковтали очі жадібно картинки: у пам’яті яскраві фотознімки
Тієї, що так само нічия. Банальна філософія життя. Вона…
(Він)
...мабуть, така у цьому світі не одна самотня.
І не страшні думки її скорботні…
***
Він є! Беззаперечно! Він в дорозі!
Він з’явиться у неї на порозі!
(Вона)
Швиденько одягнувся і захлопнув за собою двері.
У сивих оченятах зажевріли вогники веселі.
Свистів негідник вітер у кишенях.
Та він ішов, він біг, летів до неї!
***
Хіба ж важливо скільки між Франківськом й Львовом миль?
Він знає: вона варта цих зусиль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2011
Не сплю. Цей вид безсоння не лікується.
Очікування. Безпідставний страх.
Мені сміливості,мабуть,бракує і...
Побачити приреченість в очах.
Твоє кохання так невчасно,так...
Таке відважне і до болю щире.
Я вже забула... А які вуста на смак?
На відчайдушний крок не вистачить моєї сили.
Буремний шлях. У кожного із нас буремний шлях.
Бракує ніжності у склянці.
Тому шукаємо її по закутках.
Під вечір сяємо і сльози ллємо вранці.
Примари ночами блукають біля нас.
У кожного свої скелети в шафах.
Життя складається із позитивних й негативних фаз.
Лиш оповиті ми прозорим прохолодним жахом.
Ти мариш ночами. - Трояндові вуста.
Я марю ночами. - Твоє смішне волосся.
Хоч чаша наша поки що пуста.
Не поспішай! Це правильно! - Погодься?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2011
Ми бачилися лиш один єдиний раз.
Про що з тобою розмовляли? -
Не памятаю. То були кліше.
Уривки сталих повсякденних фраз.
Мені тебе не вистачає...
Як дивно. Я кажу це щиро.
Я не кохаю! Більш нікого не кохаю!
Та тяга ця накинулась на мене, наче злива.
Можливо, просто зачерствіла вже моя душа?
Можливо, звикла.
Мені комфортно. Що ж? - Сама й сама.
Проте жадання теплоти усе ж не зникло.
Так шкода, що тебе немає поруч мене.
Мабуть, навчив би шаленіти від кохання знов.
І я б не відпустила вже від себе...
Таку любов.
Ти знаєш, все було б, напевне, саме так.
Але, на жаль, для мене це всього лиш потяг.
Я обіцяю, я подам потрібний знак.
Лиш не здирай, будь-ласка, передчасно з душі одяг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2011
Сміялась тобі в обличчя, а ти не міг цього бачити. -
По той бік екрану.
Бавилась твоїм волоссям, а ти зачинив вікно.
Набрид протяг.
Плакала над твоїм тілом, а ти вирішив, що протікає cтеля.
Читала тобі вірші, а ти думав, що вони для іншого.
Пропонувала тобі тіло, а ти сказав, що я жартую.
Збирала твої спогади, а ти не розумів, нащо мені стільки жовтого листя.
Скаржилась, що холодно, а ти порадив випити теплого чаю.
Закортіло обійняти, та ти нагадував морозильну камеру.
Я закричала на тебе, але ти не почув ні слова.
Я заплакала, а ти усміхнувся у відповідь.
Я усміхнулася також, і ти повірив усмішці online.
Побажала солодких снів, а ти повірив, що вмію спати...
Ти мені наснився, адже думав, що при яві...
Попався. Але я зберегла таємницю.
Навіщо розкривати карти? І я знову вдала, що сплю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292880
рубрика: Поезія,
дата поступления 13.11.2011
І недоспані ночі?
Й змарновані дні?
Цей неспокій? Цей біль?Ці тривоги?
Вона ледве зіпялась на ноги...
Чого варті ці люди сліпі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292369
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.11.2011
Листопад. А надворі панує весна.
Сонце сліпить ще заспані очі.
Небо синє. Роса, мов сльоза.
Я втікти звідсіля дуже хочу.
Замурована, наче в тюрмі.
Повели, мов вівцю на заклання.
Не потрібні мені вже ті всі,
Хто казав, чи брехав про кохання.
Хіба ж знають вони? Хіба ж знають?
Чого варті мені ці страждання,
Це невиправдане чекання?
Хіба ж знають як боляче жити з дірою у грудях?
Прокидатись в холоднім поту...
Відкривати заплакані очі,
Щоб дивитися в пустоту...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291966
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.11.2011
А на любов претендує хіба що кицька.
Білосніжне пухнасте створіння,
Про яке ти так довго мріяв.
Хотів покликати її. Гадав, що досі близько...
Але з кватирки у обличчя тільки вітер віяв.
Хололо на душі. Холонув чай у подарованій
Твоєю дорогою (ще колись) кумедній кружці.
Тебе забули всі. І лиш вона ще досі любить...
Ніжно гладиш кицьку по руденькій смужці, за вушком...
Памятаєш, кепкував із неї, що вона руда...
Грайлива дівчинка з зеленими очима?
Така тендітна, віддана, смішна...
То спогади... Це чудо за плечима.
Нема її. Ти сам її прогнав.
Тепер у гардеробі тільки чорний.
Білявка кицька. Ось і втіха вся.
Ти не повернешся. Ти просто надто гордий.
Прокинешся лиш якось уночі.
Піднімеш слухавку. У відповідь -- ні слова.
Ви з нею лиш на люди - силачі.
Та в душах ваших страх і вічна втома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291940
рубрика: Поезія,
дата поступления 09.11.2011
Ти просиш у мене пробачення, а я не можу відмовити...
Не можеш своїм почуттям дати ради...
І що ж мені тобі промовити?
Я намагаюсь бути щирою, бажаючи тобі лиш щастя.
З тобою намагаюсь залишатись милою,
Але це маска доброзичливості, тільки маска.
Ні! Не подумай. Я для тебе все, усе, що хочеш,
Як то кажуть, зірку з неба.
Але не стукай краще в мої двері!
Ні! Не стукай! Мені такого, як ти є, собі не треба!
Друг. Друг, котрого я кохаю,
Ковтаючи нестримний ком у горлі.
Я не чекаю, ні від кого не чекаю...
Мої рядки, як і твої акорди, завжди горді...
Твій щирий поклик убиває, але не на показ.
Я звикла. Я себе в руках тримаю.
І моя стриманість і усмішка - цього беззаперечний доказ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291506
рубрика: Поезія,
дата поступления 07.11.2011
Я гортаю сторінки назад... Дівчинка з холодними очима.
І аморфність мого почуття вже давно свої мости спалила.
Ви чекаєте від королеви снігу дива...
Думаєте, сонечко пригріє і розтопить кригу?
Тільки я не з вами. Лиш мене нема.
Ти мені кричиш у електронних меседжах, з екранів "Мила!"
У твоїй свідомості вже розгулялась справжня літня злива.
І чому ж я так незмінно нещаслива?
Просто я не з вами. Просто я сама.
Подарунки, квіти, посмішки, слова, жестикуляція зваблива.
Шоколадні плитки. Пошматована фольга. В очах відлига.
Солоденьке діточкам шкідливо. Розумієш, хлопче, тут не буде дива.
Аромат какао, постіль. Лиш мене нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291461
рубрика: Поезія,
дата поступления 07.11.2011
Я взяла тебе в руки, дзеркально-прозору скульптуру
Під розмірений стукіт ансамблю розбитих сердець,
Ніжно пестячи твою тендітну гладеньку текстуру,
Я забула, що ти ще й крихкий, ну і хай йому грець!
Відбиваючи ритм "щасливе" під знаком "минуле",
Захопився ти службою в леді з відміткою "+".
Бився в груди і клявся, що серце у тебе все ж чуле.
Тільки з дружбою знаків не склалось, і в цьому конфуз.
Обійнявши твій стан, я опертись об тебе хотіла,
Зачерпнути в долоні енергію рідних сердець.
Та відчула лиш трепет хиткого байдужого тіла...
Гола правда гірка. Ну і хай йому, хай йому грець!
Вправним рухом руки для поетки єдино святої,
Рвучко вихилила тебе, наче чарку, і все, вже з нуля...
Потекли рівномірно піщинки до рідного моря -
В неї змінна полярність, а в тебе, на жаль, лиш одна.
Ти - пісочний годинник. Ти - сторож на вході до раю.
Твій ліміт, невеликий, не виправдав сподівань.
Ти - пісочний годинник. Ти - цяцька із іншого краю.
Ти поповниш собою браваду невдалих кохань.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291267
рубрика: Поезія,
дата поступления 06.11.2011
Ти просто викинеш мене на маргінез одвірок теплої і світлої душі своєї,
а я так палко мріяла залишитись твоєю...
І досі мрію, та не вірю в диво.? Хіба можливе диво біля мене?
Писимістичний настрій і липкий нестерпний страх.
Часом, шкода стає, що ти не є, приміром, птах,
Що ти повинна жити серед люду,
Приймати за монету чисту ту облуду, яку так щедро припідносить стан,
подібний до щасливого буття... Але ж я знаю, що від тоді вже моє життя
Завжди стоятиме під ковпаком омани.
Якої ж ти заслужиш в Бога шани, коханий,
За те, що лишишся опоруч мене,
За те, що питимеш із моїх уст пянкий за запах і божественний на смак
Нектар кохання. І, знаєш, адже все ж нелегко дається в відчаї таке зізнання.
Якщо ти поруч лишишся, я обіцяю - ти щасливим будеш.
Заради того, хто мене любив і попри все терпів і вірив в диво,
я переверну цілий світ, а ні, то ти скажи. І все забудеш.
І я зітру тебе із закутків душі. Хоча ти встиг так швидко там ужитись,
Що я й не знаю чи звезе отій душі ще з тим змиритись.
Можливо, краще най умліє й всне?
Не знаю. Не суди мене!
Я інша? Ні. Така як була - тендітна лялька марки "не формат":
Блискучі очі, наче від простуди і посмішка століть-століть назад.
Не варто говорити, любий, про швидкий кінець.
Словами ти зітреш усе, усе до крихти, на нівець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2011
Сидиш у роздумах вже декілька годин.
Напружені мімічні м’язи видають неспокій.
В руках дві долі, але ти один…
Сталевим тягарем на плечі ляже докір.
"Нічого не змінилося?" - "Якби ж…"
Та наче й ні. Ви молоді й щасливі.
Встромила в серце зрада гострий ніж. --
І враз ви вже старі та сиві.
І посміхаєтесь, а погляди сумні.
В цих ніжних поглядах немає місця злості.
І доживаєте останні свої дні,
Стискаючи в обіймах білі кості.
Ти щиро вірила. Воліла бути з ним.
Віддати всю себе йому хотіла.
А зіштовхнулась з холодом різким.
В його руках зігрітись не зуміла.
Вам дико боляче. Ви стогнете в пітьмі.
Навіщо ж те кохання зародилось?
Ви аплодуєте уже самі собі.
Та божевілля в серці поселилось.
Ти не пробачиш, хлопчику, собі,
Не пересилити, бо це кохання
Тобі являтиметься завше у вині
Розбитим келихом, її гірким риданням.
Не зможеш ти забути цих очей.
Господь нам янголів дарує, ох не часто…
Ти, дівчинко, струси пітьму з плечей.
Впаде твій біль із нею одночасно.
Усе в минулому. Вас наче не було.
Від слова «ми» не стало вже і сліду.
Стосунки ваші чорне полотно.
Обрамлене колючим гіллям глоду.
«Час все зітре». Не вірте! Не зітре!
Він просто злегка залікує рани.
Та ви живіть! Бо рани, то пусте.
Уже не перші ці жахливі шрами.
Ідіть собі. Ідіть, куди ішли.
Можливо, це лише випробування.
Не забувайте, де б ви не були
Свого невдалого та все ж таки кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2011
Місто загорнулось в тепле покривало.
Натягнув на вуха місяць шапку.
Прохолодно ночами у жовтні стало.
А колись в цей час мені ще було жарко.
Морозець по шкірі.
І душа моя зодягнена у біль у складку.
Перехожі зовсім збайдужілі.
Не помітили на грудях неохайну латку.
Я ховаю за душею статки.
Те тепло, що там холоне
Здатне обігріти світ. Воно чогось та варте...
Місяць кутався в пальто.
Зникали у домівках люди.
Не приймав її ніхто.
Боліло в грудях.
У жовтневих кольорах ліхтар небесний зблід.
Бідолаха дуже змерз. Та на чолі блищав холодний піт.
Зрадницьки тремтіло тіло.
Вона падала повільно вниз.
У грудях більше не боліло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290788
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.11.2011
У дотику шубовсьнула знайома пісня -
І я її пізнала звісно.
Мені так тісно. Та я не пю вина.
Лиш воду прісну.
Я не пускаю з диму вишукані кільця
І не ширяюся для забуття.
Я не шукаю розуміння там, де люди вівці,
Але й з вовками я не їстиму ягня.
У сни мої вселилась маячня.
Сама я, мов сомнамбула серед ясного дня.
Минулим штрикаю себе у серце.
Чекаю, поки то озветься...
На поклики осінні.
Місьця для поцілунків в ньому вільні.
А для знущання місця вже нема.
Дивитись фільми про кохання
Я краще буду вже сама.
Порожня зала і душа пуста.
Я вхід сюди замурувала.
І вікон також тут нема.
Це добровільна самороблена тюрма.
Вязниця, у якій надовго я
Залишилась наглядачем і вязнем,
Тікаючи... і стримуючи втікача.
Я вірила. Та віри більш нема.
Нехай пробачуть ті, кому я не чужа...
не починатиму усе спочатку.
Мене паралізує страх.
Нема куди на серці класти латку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290583
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.11.2011
З тобою, котику, ми - квити.
Тобі боліло, а тепер мені болить.
Не маю на меті тобі я мстити.
Тобі життя за мене відомстить.
А з ним інакше. Доля все зламала.
За мої сльози. За мою любов.
Вона його з лайном змішала.
І помста ця на час спинила кров.
Проте, ти не повіриш, і цього замало.
Мені замало сліз його рясних.
Я хочу, щоб його душа конала,
Щоб більше вірити нікому він не зміг.
За те, що в серці після нього шрами,
Отримає сповна, дала я слово.
За те, що привидом стояв між нами,
Доб'ю його по-дружньому, по-злому.
Людина може стерпіти чимало.
І вибачити можна геть усе.
Та знаєш, мене дружба ця дістала.
Вона йому так просто не мине.
Він думав, що слова кути стирають?
Повірив, що я знову на гачку?
Та помилився зрештою. Буває.
Тепер наживка - він. Він - на гачку.
Рибалити жінки також уміють.
Удвох впіймати рибку, то пусте.
Почистити і голову відтяти.
А згодом в юшку. Ремесло просте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290428
рубрика: Поезія,
дата поступления 03.11.2011
Беру до рук я свій мобільний.
Гортаю телефонну книгу.
Колись твій номер завжди вільний
Для мене був... Тепер все мимо...
Телефоную. Дивний голос мені щебече,
Що недійсний... цей номер. В тебе тепер інший.
І я не знаю його звісно.
Залажу в папку повідомлень.
Гортаю довго, аж до червня.
Серце стискається даремно.
Все пережито. В серці темно.
Слова, що з відчаю писались,
Слова, що змішані з сльозами.
Ці есемески - все, що маю,
Все, що залишилось між нами.
Останнє "прощавай" криваве,
Останні проблиски надії.
Останній поцілунок ніжний.
Останні крихти..., крихти віри.
Сварки..., сварки... Даремні сльози.
Твої - Мої. Любов чиясь.
Думки..., думки.... Червневі грози.
Останій дощ. Антракт для нас.
Моє "люблю", твоє "кохаю".
Моє "кохаю", а твоє "люблю".
Тепер це слово поминаю водою з крану,
Бо вина не пю.
Сумні й веселі - смайли..., смайли...
Тепер ми файли, просто файли,
В корзину вкинуті, не ті.
Читаю я... Немов отрута у цих листах.
Твоїх листах. Тепер не зможу я заснути...
Роса застигла на очах.
Нема тебе. Ти десь далеко.
Нема мене з тобою там.
Забути все чомусь нелегко.
Шкодую свого болю снам.
Я створюю порожнє повідомлення.
Недійсний номер. Курс внікуди.
І сльози градом - "невідправлено".
Болюче влучило у груди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2011
Один і вірних шляхів до справжнього майбутнього (бо існує ще й несправжнє майбутнє)
- іти у напрямку, в якому росте твій страх.
Мілорад Павич "Хозарський словник"
На склі застигли дощові краплини.
Я ув’язнила їх у об’єктиві.
Погода бере непомітно нас на кпини.
В душі потопи. На загал – щасливі.
Дивлюся у куток на павутину.
Мереживо стежок в мініатюрі.
Цю фешенебельну і дорогу ліпнину
Придумав той, що визирає з тюлі.
Життя постійно крутить перед носом дулі
Складаючи гіркі невдачі в ряд.
Ми витрачаємо на привидів всі кулі
Тим часом як ліміт іде на спад.
Уклались чиїсь пальці на гітарі в персторяд
І починалося усе чудово…
Та тут заграли невпопад
Збиваючись із ритму знову й знову.
Чого вартує дане кимось слово?
І що чекає на весняний сад?
Красуня! Відбирає мову.
А придивитись – стільки вад!
Ти – переможець. Над тобою зорепад.
Ішов до цього стільки років.
Та зруйнував усе раптовий перепад.
Відкинувши тебе назад всього на кілька кроків.
Немов у спорті, ти – аматор блоків.
Сидиш у пастці пережовуючи страх.
Таких як ти, наляканих пророків
Вбивають сильні, наче тих комах.
Поперемінно їде дах.
І ти гаруєш навпростець у «дурку».
Це шлях на грані. Феєрверк чи крах?
Хтось невпопад на рваних струнах грає «мурку».
Через плече все зазирає в твою сумку,
Якийсь перевертень-лівак.
Мов злодій кидає туди якусь цидулку,
Продавши твою дружбу за п’ятак.
Спинився. На дорозі знак.
Він каже, що попереду провалля.
Але на грудях кількасот відзнак,
Тож помираєш у замилуванні даллю.
Ти досі плутаєш дорогоцінне срібло з сталлю?
Ховаєш голову в пісок, а кулям підставляєш зад?
Навчись крутити впевнено педалі!
І страхові показуй лиш фасад!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289104
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.10.2011
Тіло істини єдине і вічно чисте.
Ші Дао Ан
Надворі був жовтень. Але не той яскравий, барвистий, теплий… Це був розгніваний жовтень: похмурий, сніжний… Жовтень із позначкою нижче нуля на градуснику. І вона, в тонкому осінньому пальті, зі змерзлими руками й сумом в очах. Бігла розмитими канавистими дорогами на зупинку, щосили захищаючись жовтою парасолькою від снігу та дощу. Проте марно. В обличчя безжалісно вдаряв вітер. Його не хвилювало, хто перед ним: хлопець чи дівчина. Він давав ляпасів усім без розбору. Дистанція у п’ять хвилин здавалась вічністю. На зупинці юрмились люди. Осторонь стояв хлопець. Чорнявий, з глибокими брунатними очима. Ці очі когось нагадували. Когось з далекого минулого. Когось теплого. А їй було дуже холодно. Захотілось обійняти привабливого незнайомця. Але вона миттю придушила в собі це необдумане поривання. Юнак дивився на неї так, наче знав її усе життя. Зазирав у самісіньку душу. Цей погляд проникав глибоко всередину і ятрив старі рани. Розійшлись рубці. Під’їхав тролейбус, і вона миттю зникла за розсувними дверцятами старенького вусаня. Вікна запітніли від теплого дихання. І крізь них неможливо було помітити як двійко карих очей проводжали його парою скупих сльозинок, тієї ж миті замерзлих на морозі.
Тролейбус їхав, здавалося, цілу вічність… Що п’ять хвилин дверцята розсувалися і всередину вривався крижаний вітер, заштовхуючи в залізне черево вусаня своїх скалічених жертв. Ті, закриваючи парасольки і струшуючи з себе сніжинки, приземлялися на тверді обшарпані сидіння, щосили кутаючись в легкі осінні пальта. Тремтячим від холоду кулачком вона протерла скло…
За вікном лютувала негода. А ще вчора сяяло сонце. Така погода була нестерпною, проте, десь глибоко в душі, навіть тішила, (але вона ніколи б не зізналася собі у цьому). Хіба потребує сонця й без того пустельний степ? А ще недавно вона так сильно його жадала. Тролейбус зупинився на світлофорі, і з ним порівнялася симпатична срібляста автівка. Вона вглядалася в непізнавану постать за кермом. «Ні. Не він...» - розчаровано опустила очі. Мимоволі згадалося як після чергової сварки заскочила в його стареньку машину. Серце вискакувало з грудей. Очі сяяли від щастя. Надворі панувало літо. І він був такий смішний і теплий. Теплий і смішний. Вогні нічного Франківська сяяли як ніколи яскраво, а небо було чистим і зоряним. Хотілося повернутись туди, на заднє сидіння тієї старенької… Але тепер вона вже в минулому. Пам’яталося ще, як він замріяно говорив про цю сріблясту красуню, хм, ще тоді машину майбутнього. А зараз вже таку реально втілену мрію. Вона ще жартувала з нього, не зводячи погляду з довгих кучерявих вій, під якими ховалися два мініатюрних моря, його очі. Серце відчувало наближення чогось невідворотного. Його проймало різким пекучим болем, і в ту мить вона вже знала, що це востаннє сидить з ним поруч тут, у цій машині, машині минулого. Тепер вона вже відчувала певну спорідненість з нею. У них в обох був спільний спогад. І вони обидві мали одного власника. І він їх обох замінив новими іграшками. У однієї був залізний двигун, а у іншої серце – з плоті й крові. Він вже тоді задивлявся на інших, вимальовував у своїй уяві нових коханих. І ось – усе як мріяв. Нова срібляста коханка у гаражі, інша, чорнява – у серці. Щасливий…
Очі наповнилися слізьми, але стримались , хоч комусь затишно серед цього жовтневого потопу. Дверцята розсунулись, і крижаний вітер ударив в обличчя, нагадавши, що час виходити. Місто здавалося чужим та ворожим. Поодинокі сірі парасольки збивали з ніг, тим часом як нелюдимі вулиці жахали своєю незвичною просторістю. Яскраво освітлені кольорові вітрини на фоні фатально-сірого неба та буревію виглядали дещо по-дурному і навіювали відчуття трагікомедії. Складалося враження, що ти є маленькою часточкою вдало-спланованого фарсу. Біля кислотно-рожевого бутика стояв манекен дистрофічної подоби дівчини в нижній білизні. На кістлявих ніжках красувалися звабливі панчішки кольору «бордо», а фасад облягав кораловий пеньюар. Найдивовижнішим був той факт, що гламурний прибулець посміхався. Відчуття трагіфарсу посилювалось. «І не холодно тобі тут стовбичити в таку погодку?» - промовила дівчина з жовтою парасолькою до ексцентричного манекена. Мабуть, питання було риторичним, так як дурнувата посмішка не зникла з пластмасових губ. Манекен спокійно шкірився далі. На мить їй закортіло помінятись з ним місцями. Адже він був таким вдавано-щасливим на цьому лютому холоді, таким спокійним і доречним, таким, якими і повинні бути декорації у бутафорному світі.
Вона йшла, раз у раз ступаючи в глибокі калюжі, і згадувала ту примітивну дитячу казочку про дерев’яних чоловічків, у яких не було серця. Автор намагався довести наївним дітлахам, що їх життя було вбогим і позбавленим змісту. Та, проте, вона б з радістю посперечалася з ним на предмет наявності сердечного клапана у грудях цих сердег. – Не секрет, як закінчив своє самаритянське існування той бідолашний піддослідний чоловічок з сердечним імплантатом. І навіщо воно, те серце? – Хіба для того, щоб розбиватися, а потім, аби ми латали його дешевими нитками невмілими стіжками. Та який у цьому сенс? Шви усе одно розходяться. Кров просочується крізь одяг. І ми тиняємось вулицями з кривавими плямами на грудях, вітаючись закривавленими руками з перехожими. Ми пахнемо болем. І вся ця метушня з залатуванням ран дешевими нитками виявляється даремною і нічого не вартою. Хіба ж не легше було стекти кров’ю з першого разу. Для чого стільки змарнованого часу? Навіщо увесь цей цирк, знов і знов…
Зненацька її роздуми обірвала чиясь сильна рука, яка схопила її за лікоть… Нога шубовснула в калюжу неприпустимої глибини і безпорадно вивернулась. Якби не ця рука… Мабуть, вона б опинилася прямісінько по-сусідству з мокрим листям, що виблискувало жовтявими животиками в сріблястій грязюці. Рука була мускулистою, одягненою в вельветовий рукав світло-коричневого кольору. Вона її упізнала. Це була найсильніша і найніжніша рука водночас. За ті дві ночі вона встигла вивчити її на зубок. Вона могла змалювати з точністю до ста відсотків усі її вигини, найнепомітніше шрамики і навіть лінії на долонях. Вона зуміла б навіть з заплющеними очима вирізнити її серед сотні інших лише на дотик. Вона кохала цю руку так, як не кохатиме ніхто більше після неї. « Будьте обережні!». – проказав власник руки незнайомим голосом. «Ні. Не він...» – розчаровано опустила очі. Вона ще досі стояла по щиколотку в калюжі. Нога продовжувала зрадницьки боліти, а в лакових чобітках похлюпувало в такт дощу монотонне «хлюп-хлюп».
«Якого кольору печаль? - Мабуть, жовтого». – розмірковувала вона, споглядаючи, як ще зеленуватий кленовий листок впав у багнюку, зробивши тричі сальто у повітрі. «Напевно, він віддав би все, що мав, за те, щоб його повернули на дерево», - продовжувала розмірковувати. Але він не мав нічого. І нічого було віддавати. І помирав він просто так, без причини. Хіба причиною можна було назвати осінь. Але ж хіба це вдалий привід для смерті?
Нарешті вона дісталася до місця призначення. Культурно-мистецький центр "Є" за два неповних місяці став якимсь на диво рідним, перебувати тут було приємно. Вона не знала чому, можливо, причиною були близькі по світосприйнятті люди, а може, вона тікала сюди від жовтня? Вона, як завжди, спізнилась. В імітованій аудиторії творчий процес був у розпалі. На білому екрані вимальовувались голограми. В душі навколо своєї осі крутилась жовта куля безвиході. Настрій нагадував параболу, лавіруючи то вверх до стелі, то нижче плінтуса. Думки були далеко. Мозок відключений. А очі вдивлялися в чиюсь знайому спину в гранатовій сорочці в витіюватий квадрат... чиєсь пухнасте каштанове… курчаве волосся. «Ні, не він» - розчаровано опустила очі. Надворі було о пів на десяту. Ніч перейняла денну естафету. Сніг не припинявся. Стометрівка потопала у сльоті. Геть змоклі чобітки стукотіли набійками об бруківку. Де-не-де зненацька з’являлися і так само раптово зникали нерозбірливі постаті. Здавалося, ця дорога вела в імпровізоване пекло, а ноги самі вели її на ешафот.
Зупинка, як завжди, зустріла привітним гарчанням двигунів, яке видавали жовті гусениці, що повзли незнайомими їй маршрутами. Вони підповзали на своїх куцих лапках до самісіньких її ніг і, обділені увагою, зникали за монохромною стіною зі снігу та дощу. Руки побагровіли від стужі, а згодом і зовсім посиніли. Усе тіло калатало від холоду та гніву. Вона стояла вся знесилена, самотня та змерзла, одна серед жовтневого буревію. А потрібна маршрутка все не з’являлась. Переминалась з ноги на ногу, міцно стискаючи в руках жовту парасольку. Цікаво, якби він проїжджав поряд, чи помітив би мене? А якби помітив, чи зупинився б на якусь мить? Чи може злякано поїхав би геть, подалі від минулого? – Не давали спокою сріблясті й синюваті автівки.
«А ось і потрібна гусениця!» – зраділа вона. Тепле повітря у череві довгоочікуваного створіння вдарило контрастом по розпашіло-пекучих щоках. Тут було добре, як ніколи… Flashback і ось він сидить біля неї, гріючи її змерзлі рученята в своїх теплих долонях. А з-під довгих кучерявих вій промениться світло південного сонця й тепло гарячого піску. Він кліпає. І, здається, що десь неподалік хлюпочуть чорноморські хвилі. Знову flashback – і він стоїть над нею, тримаючись за обшарпаний поручень. В очах весна, у посмішці - щастя, в руках – її доля. І нічого, що за вікном заметіль, нічого, що морозець пощипує щічки. Незабаром буде гарячий чай з романтично-еротичним смаком та кольором. Тепла розмова. Її любов. У сильних та ніжних руках. У недбалих руках. Але це буде потім.
Стискаючи в руках мобільник, гортала сторінки телефонної книги, поперемінно зупиняючись навпроти: П. С. Р. «Я люблю тебе» - пролепетала вже забуті три слова. – «Люблю»… Але ніхто не почув, ніхто не відгукнувся. Та й кому воно призначалось, оте «люблю»? Кому воно потрібне, це банальне буквосполучення? «Для чого людині серце?» - не давала спокою назва того оповідання про дерев’яних чоловічків. Мабуть, для того, щоб переживати маленьку клінічну смерть щоразу, як його розбивають. А може всьому цьому є якесь логічне пояснення, глобальна причина, заради якої варто ще не раз зціпивши зуби збирати друзки розбитого серця? Хто зна. А поки що…
Дверцята розчинились. До болю знайомий ляпас по обличчю. Несподіваний порив вітру і жовта парасолька в ауті. Неначе на чиєсь прохання згасли ліхтарі. Вона йшла канавистою дорогою, по коліна в багнюці. З волосся стікали дощові краплини. На щоках танули сніжинки. На очі наверталися сльози. І падали додолу, змішуючись з дощем. І не було сенсу вгадувати в поодиноких постатях чиїсь знайомі рухи, частини тіла, елементи одягу. Вона знала напевне, що ця дорога веде її додому, туди, де ніхто не чекає, туди, де немає запашного та теплого чаю (тому що від тоді вона не п’є чаю), туди, де безсоння чатує в закутках, а ранок дратує своєю неминучою прийдешністю. І вся вдавана успішність її існування не вартувала нічого, адже усе те, що вона творила, усе те, чого прагнула й досягала, робилося не заради марнославства, не задля себе, це все робилося для того, аби почути знову це щире « я тебе люблю» з його вуст, аби заслужити своїми здобутками ці «три звичних слова». Та хіба ж кохання можна заслужити?
Було так холодно, так страшно на цих порожніх вулицях. А поряд нікого. І слова «я тебе люблю», сказані в порожнечу, не вартували нічого. Вони втратили для неї свій зміст. Тепер вони звучали фальшиво. З чиїх уст би не злетіли, та все одно на смак нагадували напівфабрикат. Вона кинула своє серце у те багаття, яке роками розпалювали ті, кого не хвилювала його доля. Воно феєрично згоріло, залишивши по собі жертовне попелище. Тепер вона нагадувала одного з племені тих чоловічків, життя яких було вбогим і позбавленим змісту. Вона позбулася серця, яке було призначене для того, щоб кохати. Навіщо їй серце, якщо вона боїться його відкрити?
Flashback. Вона віддала би усе, щоб повернути цю теплу посмішку, неначе той листок, опалий з клену. Але, на жаль, вони обоє не в змозі спинити осінь. Листя вмирає марно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289081
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.10.2011
Мене не бере сон. І не ламає втома.
Мене знобить. Бо у душі дірки.
Блукає вітер ними невгамовно.
А серце беруть дрижаки.
Десь там, за вікнами, надломлюється небо.
З тієї тріщини тече додолу кров.
Зірки померкли. Все давно померкло.
А ти ж казав, що сонце вічне, мов...
І ось зацвіли маки знов.
Хоч зараз жовтень.
А може вони ще від тоді жовті..?
Ти так старанно прополов своїми вчинками мою любов.
Я так її ростила довго.
Але кому вона потрібна? Та любов...
І видирав її з коріннями вітер.
Жбурляв подалі.
Я саджала знов.
Про що ти думав?
Як міг мої старання стерти на нівець?
Я так змагалася....
А тут прийшов кінець.
Вона пробралася обманом в нашу казку.
Та ніч була оманою.
А на її обличчі красувалась маска.
І ти повірив. Стер стару картинку.
Виходить, то була лише розминка.
І я - не твоя половинка.
Заповнив серце на тритинку лиш,
Любов'ю...
Ну а на решті площини -
Тверді кристали солі з кров'ю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2011
Ти заслужив такої кари від небес.
Ти, мабуть, й сам це знаєш.
Тепер лежиш на самоті,
Немов побитий кимсь нещасний пес,
Потроху догораєш.
А знаєш? Ні! Скоріш не знаєш.
Ти ж у нотатках мої вірші не читаєш.
А що читав колись, навряд ще пам'ятаєш.
Допоки ти в пітьмі конаєш...
І свою долю проклинаєш...
Молюся я за тебе стиха...
Маєш такого янгола для себе...
Адже нема різниці - лаєш чи не лаєш...
Обходить стороною лихо.
Мені так боляче було без тебе дихати. Колись.
А зараз бумеранги від нанесених тобою ран переплелись.
І мені боляче, адже тобі болить. Дивись!
Не спиш? і я не сплю з тобою.
Ридаєш чутно ледь від болю.
Тебе погладжую рукою.
Може? тебе я заспокою?
Чекаю я, коли прилинеш, на ватних лапах приповзеш,
Постукаєш зненацька в двері...
І знов жбурлятимеш мою любов до стін, додолу і до стелі.
Ти гратимешся серцем знов, лишаючи лиш на шпалерах кров.
А я нічого не помічу, мов...
Підеш ти з тим, із чим прийшов.
Без зайвих слів і пафосних промов зачинеш двері.
Й не буде за плечима знавіснілих змов.
Таки зізнайся - зручно йти із тим, із чим прийшов?
Нічого ти не втратив і нічого не знайшов.
Пора вже, цуцику, нову господарку шукати,
А янгола залишим пилом припадати.
Усе одно його обовязок: любити й пробачати...
Допоки інші будуть стусани давати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288813
рубрика: Поезія,
дата поступления 26.10.2011
Заберіть у людини надію і сни, і вона стане найнещаснішим створінням у світі.
І. Кант
Я тебе знайду, обіцяю. Я вже довго, роками шукаю
Ті вуста, що приходять у снах.
Мене сковує страх, дивний стах. Крах ілюзій, крах мрій, справжній крах.
Не покину надій! Не покину! Ти мене зчарувала! Вдягла моє серце у золото чисте!
Поцілунки, неначе намисто ти нанизувала на шию мені.
Я згорів у палкому вогні, уві сні.
Твої губи тремтіли, мов маки, як торкались моїх.
Наче гріх це якийсь? Наче гріх.
Розливався мій здавлений сміх... від цих стриманих і малолітніх утіх.
Як я міг щось жадати від тебе іще? Я не міг.
Обпікали вуста і морозило шкіру. Як уміло мене зчарувала! Уміло.
Не ступити більш кроку ні вправо, ні вліво мені.
Кришталем розсипались слова уві сні.
Я сп'янів. Ти втопила мій розум в вині.
Цілувала вуста. Ми горіли в вогні.Та прокинувшись вранці, ми стали чужі.
Знов чужі. Мов чужі. Так. Чужі. На межі, де кохання давно потьмяніло в іржі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288783
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 26.10.2011
Не чави метелика рукою.
Чи відчуєш біль його сповна?
Слід на склі запеченої крові
Кольору мускатного вина.
Ти ж не маєш крил таких яскравих...
Адже й сам тоді б ураз злетів.
На спині лиш паралельні шрами
Вирвали, сховати не зумів.
Розглядаєш ти шаблон комахи,
Копію себе, лише без крил.
Ні, ти опустився до мурахи,
Дивно, що тебе ніхто не вбив.
Та нехай вже так, це твоя доля.
Ти приречений, як весь цей білий світ.
Нащо опиратись Божій волі?
Він веде нас всіх, мов справжній гід.
Любиш ти кидатися словами...
Лиш одні слова, багато слів...
Ходиш околяса, манівцями.
Попилом би був, давно б вже стлів.
Ти не маєш мрій і цим щасливий?
Думаєш - це щастя, любий мій?
Проти цього світу ти безсилий,
Адже голий пхнешся в кодло змій.
Те, що є для тебе сущим благом,
Згодом може обернутись справжнім злом.
І подоба дійсності - омана,
Просто синтез і конфуз проформ.
Все для тебе просто і буденно:
Дім, як дім, кохання - сурогат.
Радість - просто назва розважальна
Не людина ти, якийсь примат.
"Щастя" - слово, щоб дурити інших.
Секс - остання з підбірки проформ.
Це коктейль, хвилинне поривання,
Виконання механічних норм.
Відчуваєш збудження миттєве,
Згодом весь знеможений, зужитий геть,
Наче та матерія, з якої зроблений,
Дрантя, шмаття... Що ж для тебе смерть?!
Ти увесь, мов дихаш апломбом,
Тож слебезування твоє геть смішне.
Виглядаєш туполобим снобом,
Сатирично висмію тебе...
Ти на боці янголів, а як же ж!
Свого часу, меж чітких синок.
Підлабузник і тюхтій заразний,
Мов води протухлої ковток.
Розчавив? Ну як? Уже щасливий,
Сута дріб'язковість тюхтія...
Що ж... життя завжди вбиває справжню ніжність...
Решта - складники буття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288628
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 25.10.2011
Прощай, прощай, чужа мені людино! Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний, коли найбільша мужність - утекти.
Ліна Костенко
Ти, мов міфічний бог! Такий прекрасний!
Вклоняюсь цій проникливій красі.
Чужий, не мій і я боюсь упасти
Із п'єдестала мрій, згубитись у пітьмі.
Торкнутися не смію твого тіла.
Хоча так вабить погляд, солод губ.
Побачила й відразу зрозуміла,
Що ти -- одна з найбільших моїх згуб.
Ти сяєш, наче Геліос у небі.
Ловлю твоє тепло, впиваюсь світлом.
А що ж лишилось пристрасній амебі,
Яка так звикла бігати за вітром?
Мене чіпляє все в тобі до болю!
Ще трохи й я не зможу вже спинитись.
Насититись нема часу тобою.
А хочеться у тобі розчинитись.
Лякаюся сама свого бажання,
Та вірус вже в мені. Твоя цілком.
Придушую нестримні поривання...
І потрапляю у німе кіно.
Ти, мов Орфей, і гра твоя чарує.
Від диво-музики закляк в екстазі світ.
Ти Еврідіку в снах своїх рятуєш.
Творіння сонця, моїх марень гід.
Гітару обіймаєш, наче жінку
Зливаєшся з її єством в цілунку.
Я скоро цілуватиму лиш знімки,
Шукаючи у них лиш порятунку.
Я хочу бути твоїм інструментом,
Кохатися з тобою в морі звуків.
Та накриваю мрії всі брезентом,
Цупка матерія. Мене не чути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2011
Цієї ночі я спала зі шматком твого холодного серця в кулаці.
Воно було геть чорнокровне і забарвило мені пальці. Певно,
не треба було насильно видирати з тебе серце. Хай би собі, як і
завжди, біля мене дрижало твоє тіло. Лише тіло. Тепер уже
прозоре тіло. Хм., тіло... Його ти завше віддавав мені залюбки.
Ірена Карпа ( "50 хвилин трави" )
Я вирвала із тебе серце, поки ти не бачив.
І поховала на подвір'ї за вікном.
Тепер ти не смієшся і не плачеш.
Тепер ти привид. Ти тепер фантом.
Живеш своїм життям, таким порожнім.
Тепер тебе нічого не болить.
Таким, одначе, способом безбожним
Тобі твоя остання жертва мстить.
Опівночі виходжу на подвір'я,
Де твоє серце терном проросло.
У сяйві однойменного сузіря
Я п'ю за упокій його вино.
Я згадую, як зовсім ще недавно,
Ти моє ліжко грів своїм теплом.
Відтворюю у пам'яті уявно
Мелодії, що грали за вікном,
Як вітер розривав на шмаття душу,
Як власне серце билося ледь-ледь,
Я келих за любов свою осушу
Я вип'ю за твою даремну смерть.
Дїйшовши до кондиції миттєво,
Упившися кривавим тим вином,
Я зміню свої погляди суттєво:
Те тіло було кращим за цю кров.
Повернуся додому десь під ранок
З багровими руками, вся в сльозах.
Навіщо ж ти стріляв по моїх ранах?
Навіщо ж ти лишився на вустах?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288411
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 24.10.2011
Чорна мережана спідниця і такого ж кольору корсет.
А у руках, уже зів'ялих і понівечених роз букет.
Могильні плити. Цвинтар уночі.
Холодний трепет. Вісник на плечі.
Вона приходила сюди не вперше,
Завжди в той час, коли проскакував на чорному коні бордовий вершник,
Постійно щось стискаючи в руці.
І дощові краплини залишали наскрізні дірки в його лиці...
Вона стояла зачарована, вдивляючись у чорно-біле фото.
Орган без пам'яті лунав. Кровоточили ноти.
На хвилю онімівши, запитала: "Хто ти?"
В ту ж мить відчувши на своєму тілі крижаний пекучий дотик...
І тут раптово ожили рубці на тому, що напроти, мармуровому лиці.
Вона відчула руку у руці. Холодні пальці. Серце в кулаці.
У оксамитових очах жевріли свічі. Розмірено і мяко сяяв місяць.
На смак ця ніч нагадувала вічність. На запах і на дотик - вічність.
Того, що не кохав ніколи за життя,
До щему у прозорих грудях вразила її обрамлена нічною таємничістю краса.
Ці чорні локони, мов води річки Стікс, що протікає землями Аїда.
Вуста червлені. В них палає кров. Червоні яблука, яких давно не відав.
Похмурими полями серед сплячих, вони блукали взявшися за руки.
Здригаючись від погляду у небо, що зникне місяць, прийде час розлуки.
Вплітав їй у волосся асфоделі, бліді рубіни бездиханного кохання.
Під шелест листя, гнаного осіннім вітром, він цілував її вуста навмання.
Конала ніч. Її ковтало сонце. Орган замовк. Задмухали свічки.
Неначе навстіж кимсь відчинене віконце, вбивало світло в ній усю її.
Вона благала небо зупинитись, заклякнути, ще трішечки пітьми.
Вона прохала привида спинитись, залишитись із нею, не іти.
Нещадно шматували її серце, чикрижили їй душу на шматки
Одноманітні й страхітливі, будильника оглушливі гудки.
Отруйними нитками сни свої інтриги плели… Пробудження із смаком гіркоти.
Лиш у волосся вплетені поодинокі асфоделі стирали обриси тривкої пустоти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288160
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 23.10.2011
Мов чорна кішка, обережно наближалась ніч,
Ховаючи свій погляд між каштанів.
У темряві священній зажевріло кілька тьмяних свіч.
Злилися сонце й місяць у прощальній гамі.
У місячному сяйві інструмент,
Ласкаво вкритий пилом безнадії,
Нагадував божественний рояль,
За ним чиясь покійна тінь сиділа.
Несамовито, пристрасно, уміло…
Лунали його крики у пітьмі.
Здригалося чиєсь мертвотно-біле тіло…
Поблискували очі крижані.
Шалено завивав надворі вітер.
Підспівував йому опалий лист.
У сутінках міських освітлень
Підносився нечутний досі свист.
Провалювались в сон сумні будинки.
Губились у диявольських садах.
До слуху дня долинуть лиш уривки.
Зостанеться пісок лиш у очах.
Від ночі й мороку постане вічне світло,
Черговий "радісний і світлий" день прийде.
Мертвотно-біла постать за роялем зникне,
І сам рояль умовкне й пропаде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288118
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 23.10.2011
Налий мені трішки на душу дощу,
Осінь.
Я ще не отямилась від літнього сну,
Досі.
Порвали на клапті любов, на шматки
Злісно.
Та я подолала це все, як завжди,
Звісно.
І рими мої не криві й не прямі.
Різні.
Слова лиш здебільшого надто різкі.
Грізні.
Доріжки устелені слізьми. Нехай!
Досить!
Та лунко сміятись мене, на радість,
Ніхто не просить.
Налий мені трішки на душу дощу,
Осінь.
Я ще не отямилась від літнього сну,
Досі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287913
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.10.2011
Не турбуйтеся так. Мені не потрібне ваше кохання.
І тіло ваше не потрібне.
Що в першому, що в другому -- одне розчарування.
Усе, що маєте, мене не гідне.
Даруйте тим, кому від цього щастя.
А я якось сама...
Набридло вгадувати кожен з вас якої масті.
Адже як не крути, порода та сама.
І на майбутнє, любі, ну облиште вже торочити
Про схожість без кінця.
Ну соромно за вас, на Бога, смішно вже.
Покреативили б для красного слівця.
Усі оці "не знаю, що зі мною", "я захворів", "побути хочу сам"...
Ну що ви, як маленькі, ну їй Богу.
Скажіть відверто: "Скучив по бабам!"
А то так жалюгідно виглядаєте. Можливо, є дурепи і для вас.
От їм і заливайте, що кохаєте.
У вас ще стільки в лексиконі фраз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287704
рубрика: Поезія,
дата поступления 21.10.2011
Ти говорив мені у вічі, що кохаєш.
Казав, що не забудеш, не зітреш.
Ти клявся, що навіки памятаєш,
Що я у тебе перша й назавжди.
Невже перед собою був ти чесним,
Годуючи мене безглуздям цим?
Тепер вже розпинайся перед Богом,
Доводь йому, яким ти був дурним.
Ти щиро промовляв, що ми, мов рідні,
Що я тобі тепер немов сестра.
А зараз всім доводиш, що негідна
Такої честі стала раптом я.
Ти запевняв мене, що завжди поруч
Лишатимешся, ким би не були.
А зараз ти чужий і незнайомий.
Що трапилось, рідненький, поясни?
Казав, що будеш плакати й сміятись
Зі мною разом. Та тобі є з ким.
Виходить легко забирати фрази назад.
Нема їх. Лише дим.
"Не було тут кохання." Так. Не було.
"Не було, мабуть, й дружби". Мабуть, теж.
Вдаватиму, що я усе забула.
Ти стер усе? Як ні, то все зітреш.
Лише благаю, котику, із нею
Обачним будь. За фразами слідкуй.
Не обіцяй їй вічного земного...
Тут все минає, скільки не лікуй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287658
рубрика: Поезія,
дата поступления 21.10.2011
Тиша,
Котру не розібють гарячі зітхання, придушені стогони, щирі зізнання.
Тиша.
Кришталево прозора. Без болю й страждання.
Освячена тиша. Без німбу кохання.
Вона не надломлена ломом чекання.
Вона необтяжена болем прощання.
Вона не жадає чийогось прощення.
Вона щогодинна, постійна, щоденна.
Вона не сміється зловісно й єхидно.
Вона не торочить, що скоро набридне.
Вона не просовує кігті у душу.
Коли потопаю, не тягне на сушу.
Вона наче рідна. Її я чекала.
Коли дочекалась, любила й плекала...
Тиша.
Навіщо розбив її знову безжально.
Тиша.
Зруйнована тиша... твоїм існуванням.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287490
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.10.2011
Ти усе розумієш, бачиш.
Тебе не обдурять смайли.
Ти зі мною смієшся, плачиш.
Я з тобою так само. Файли...
Переписки нічні та вірші.
Заяложена вічна проза.
І мелодії чарівніші
За усі передлітні грози.
Скопійовані чиїсь фото
Кілобайтами в моє серце.
Ілюзорне червоне авто,
Що чимдужч крізь екран несеться.
На столі пісочний годинник.
І мої невгамовні руки.
Я курсором гортаю збірку,
Що приносить солодкі муки.
Ти - online. Безпричинна радість.
Твій "привіт" - невгамовні смайли.
В мому серці багато таїн.
Копіюю їх знов у файли.
Набираю одвічні фрази
І тисну, божевільна, на Enter.
Та ховаєшся ти одразу.
І кричу в порожнечу: "Де ти?"
Це звичайне маленьке віконце
На екрані мого лап-топу
Заміняє частенько сонце,
Що курсує маршрутом нон-стопу.
І чому ж безпідставні глюки
Викидають тебе з мережі?
І продовжують мої муки,
І чекання мої безмежні.
І мені неважливо що це,
Як назвати мої поривання.
Я гортаю й гортаю фото,
Що приносять солодкі страждання.
Я пишу у нотатках "Вірші",
Я кидаю на стінах прозу.
А за вікнами в ці моменти
Шаленіють осінні грози.
Не читаєш ти їх. Даремно.
Зазираю в твоє віконце.
Та це все неважливо, напевно,
Бо натхнення дарує сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2011
Он ничейный и всехний – эти зубами лязгают, те на шее висят, не сдерживая рыдания. Она жжет в себе эту детскую, эту блядскую жажду полного обладания, и ревнует – безосновательно, но отчаянно. Даже больше, осознавая свое бесправие. Они вместе идут; окраина; одичание; тишина, жаркий летний полдень, ворчанье гравия.
(c. В.Полозкова)
Я зараз марно намагаюся заснути.
Мене не тішить перспектива снів.
За цей період встигла я збагнути,
Яка важлива, часом, пара звичних слів.
Мені вже без різниці з ким і де ти.
Важливо те, що ти тепер чужий.
У небі "ми" були лише комети.
Та все ж маршрут польоту, любий, збережи.
Я думаю. В мені живуть картини,
Як ти в цю мить із нею віч-на-віч,
Як твої руки опускаються все нижче спини
І плавно падає шовкова спідня з пліч.
Ти - джентельмен. Ти - раб краси у всьому.
Береш на руки плід своїх бажань.
І вас повільно зламує солодка втома.
І ви їй піддаєтесь без вагань.
Цілуєш ніжно її тіло, неначе пензлем,
Так уміло виводиш лінії і нечіткі малюнки.
Такі чудесні твої візерунки!
Ти п'єш так жадібно і ненаситно її вроду.
Ти п'єш її неначе воду.
Та спрагу не втамуєш цим солодким трунком.
А я шукаю порятунку, бо знаю,
Що твої цілунки не потрапляють в мою лунку.
І я страждаю. Та ці муки іншого ґатунку
І не виходять за лаштунки мого нагрудного малюнку.
Ти - янгол! Я їй нишком заздрю.
В обіймах твоїх ніжиться, а я...
Кричу у пустку: "Що ж, дурепа, празнуй!
Усе як ти й хотіла. Ти - одна."
Я втомлена і мої спраглі очі
Так мріють зазирнути в царство снів.
Та ти не сам. Ти з нею всі ці ночі.
І я не залишаю цих світів.
Насправді ж, знаєш, я забула, хто ти,
Кому пишу рядки ці уночі,
Чому так душить круговерть скорботи,
Чия рука сповзала по плечі.
Я йду. Мій шлях веде мене в нікуди.
Паломництво стежками вмерлих мрій.
Навколо тіні. То, напевне, люди.
Та не кричить ніхто, не каже "стій".
Часом самотньо. Дощ зі мною лише.
Так важко, знаєш, прокладати шлях одній.
Можливо, хтось колись таки напише,
Про "дві комети" (шлях, мов порух вій).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2011
Я так боялася цієї осені...
Що спогади стискатимуть старечими руками горло...
Не відчуваю я задухи до сих пір.
Не чую ні шалених криків, ні болючих стогонів.
Лиш порожнеча заповняє простір у моїй душі.
Порожні стіни, і порожні всі.
Мені не боляче.
Мене ніщо не тішить.
Немає сліз. Немає нарікань.
Перед бажанням впасти, знову встоявши,
Я більш не задаю. У мене вже нема питань.
Не оминаю, мов дурепа наші вулиці.
І не боюсь поглянути у вічі.
Ти більше не зачепиш тонкі струни ці.
І більше не задмухаєш у храмі поминальні свічі.
А він? Хіба ж мене торбує він?
Мені до нього вже настільки байдуже,
Ще більше, мабуть, ніж до цих порожніх стін.
Мені вже байдуже до ваших спільних мрій,
До ваших сучок і смішних надій.
Мене немає. І кликати мене не смій!
Якщо зустрінеш десь, іди! Не стій!
Я більше не існую навіть у твоїй уяві, хворій та пустій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287109
рубрика: Поезія,
дата поступления 18.10.2011
Як холодно мені без тебе, як…
Життя моє летить в глибоку прірву.
Все сталося чомусь зовсім не так.
Я на узбіччі неба квітку зірву.
Як холодно і я бреду в пітьму.
Твоє кохання знову не розквітне.
Я зважу на вазі життя журбу.
Моя любов в віках, повір, не зникне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287051
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2011
У ліжку одному. Він інший. Ти також.
Час висмоктав втому і мирешся якось.
Ви друзі, не більше. На що сподіватись?
Невичерпні вірші. Облиш намагатись!
Вдавати, що наче тобі все байдуже:
Чудовий, найкращий, (коханий) мій друже.
Дарма це, напевно. Він то не оцінить.
Й відчуженість твоя діла не змінить.
Спокійна, приречена це розуміє,
Торкнутись рукою руки в думці мріє,
Волосся погладити ніжно, ласкаво.
Лиш демони зліва шепочуть лукаво.
Так важко жадати те, що не підвладно,
Так близько фізично, тікати намарно.
Готуєшся вмерти від болю й бажання.
Це наче насильство, моральне знущання.
Протягує руку, спітніла долоня…
Для чого? Навіщо? – постукує в скроні.
І пальці сплелися, і ти не пручалась.
Його забаганці безсила віддалась…
Трималась, тремтіла, від щастя вмирала.
Ці миті у пам’ять навік фіксувала.
Боялась, що знову настане світанок
І світ огорне чорно-білий серпанок.
Не стане нічого. Він зникне і стліє.
Ніхто і нікого тепер не жаліє.
І справді світало, і він прокидався
Та руку тримав, нікуди не збирався.
До тебе тулився, до тебе горнувся,
Неначе насправді кохав, бо не счувся,
Як ніжно торкнувся твоїх губ своїми
І всі недомовки миттєво зомліли.
Ви просто мовчали… Ви все розуміли…
Ти ще сподівалась. Надії жевріли…
Та знала, що щезне фантом, і чекала --
Тебе ця любов вже давно доконала --
Він встане і піде і ти посприяла,
Беззвучно утопію в шмаття порвала.
Той, щойно коханий, він ніжний
З тобою, піднявшись із ліжка, немов би з чужою…
Поснідав, обняв на порозі так дружньо,
А ти зачинила за ним двері мужньо.
Наркозу на серце -- і очі не плачуть.
У них лиш недопалків іскорки скачуть…
Такі рецидиви не часто бувають,
Та віру у себе й любов підривають.
Сприймаєш нормально такі види дружби
Та прагнеш звільнитись з безплатної служби…
Такі переваги по-троху вбивають
І те, що прекрасне у бруд одягають.
Бо то не кохання, нашестя ілюзій,
Оказія, приріст гормонів у друзів.
Ти їдеш у ліфті, ліхтарик мигає,
І тут ненароком твій ліфт застрягає…
Тебе витягають із пастки невдовзі,
І скоро хтось інший в тій самій облозі…
Бо ліфт громадський. Він не є твоя власність.
Тож сходами йти -- досить вигідна здатність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2011
Довіра, ніжність, повага - я не нехтувала усім цим, мало
думаючи про пристасть. Така відсутність справжніх
почуттів здавалась мені найприйнятнішим способом
існуваненя. Жити, в кінці кінців, означало влаштовуватись
якось так, аби бути максимально задоволеним. Але й це не
так вже й легко.
Франсуаза Саган ( "Здравствуй, грусть" )
Я хочу тебе кохати. Та, вибач, на жаль, не можу.
Його не спочину звати. Я ляжу на зради ложе.
Без нього не здатна жити. Потрібні мені ці очі.
Не зможеш мені простити у муках безсонні ночі.
Шепочу ім'я рідненьке, коли ти мене цілуєш.
О Господи! Дорогенький, невже ти цього не чуєш?
Присвячую йому вірші! Для нього усе, що маю!
Мабуть, перспективи гірші. Приречена. Все ж чекаю,
Що зглянеться наді мною, прийме почуття на віру.
А зараз перед тобою розігрую скромну діву.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2011
Зрештою, коли на мене дивиться він, коли він
розмовляє зі мною, це той, кого я хочу зрозуміти.
Він, той, хто мені не байдужий, кого я хочу бачити
щасливим.
Франсуаза Саган ( "Здравствуй, грусть" )
Я тебе чекаю. Повернись!
У очах твоїх я бачу зорі!
Просто обернись і усміхнись!
Бо давно навколо всі прозорі…
Музика лунає. Гучний біт.
І тебе поглинула ця сила.
Свій серед своїх і цілий світ –
Ти для мене. Нащо відпустила?
Боляче дивитися на це.
Від брехні мене вже розриває.
Краще би чекала. Тай усе.
Голос твій в душі завжди лунає.
Боляче і нікуди піти.
З-заду хтось так ніжно обіймає.
У думках кричу : «Ну відпусти!»
Титрами на склі: «Вона кохає!»
Я між двох вогнів і серця біт
Злився вже давно з бітом на сцені.
Заблоковано у душу твою вхід.
Зовсім я чужа на цій арені.
Ну навіщо я сюди прийшла,
Зустрічі шукаючи з минулим?
Ну для чого я його знайшла?
Миттю ожило, що було вснулим.
Стерти би цю осінь назавжди!
Викинути ярлики в корзину!
Хто мене просив сюди іти?
Розривати серце крізь щілину!
Ні! Це не мине! Це все обман!
Не заміниш ти його ніколи!
Це все дурнуватий марний спам,
Що набрид й не зітреться ніколи!
Краще поховай мене в душі!
Я його кохатиму до віку!
Заблукавши у страждань пітьмі,
Я знайду й у цьому свою втіху.
Хай не заслуговує. Та все ж…
Не потрібно вже давно подяки.
Я його люблю, люблю без меж,
Відбиваючи усіх невдач атаки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286503
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2011
Я розбила тобі серце колись давно.
І тоді не жалкувала, мені було все одно.
А тепер розбите небо і немає мрій.
То було не наше літо. Ти давно не мій.
За вікном намело снігу, і в душі зима.
Я без тебе не зігріюсь -- я тепер сама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286502
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2011
Кохання не гарантує сенсу життя, але непомітно до нього підштовхує.
А. Б. Підводний
Я помиляюсь іноді сильно,
Гублюся в істинах свого життя.
Я розумію, що це безодня,
І вже благаю, як сну забуття.
Бува обдурююсь надто часто
І забуваю життя закон.
Я все копаюсь в думках невпинно.
Чогось чекаю четвертий сезон.
Не пророкуєш мені богеми.
І сам не виріс ще до пуття.
Та я не зміню цієї теми,
Адже кохаю до сум’яття.
Я неспокійна. Тримай! Я дика.
Я ніби сильна. З тобою слабка.
Тут я повія. Там -- справжній янгол.
Моїм личинам нема кінця.
Суюся знову у кожну дірку
І , як професор вивчаю ґрунт.
Ця тема довга. Ця тема вічна.
Вона живе на останній фунт.
Один за одним пускаю смайли.
Сліз не побачить чужий, дарма.
Моя історія – замкнені файли.
Моя любов – це тюрма, тюрма.
Біжу від себе. Куди, не знаю.
Тікаю в гори. Чомусь лечу вниз.
Кого кохаю? Навіщо чекаю?
Брешу собі. Цей нікчемний слиз.
Чи варто жити тобою, не знаю.
Боюся правди, тремчу від брехні.
Кудись іду. Чогось досягаю.
Ти мій маяк, путівник у житті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2011
Я не спала цілу довгу ніч.
Якби лиш знала, що такою буде.
Заздалегідь закинула себе б живою в піч.
Не бий себе ножем у груди!
"Вона померла від простуди", -
Так скажуть люди.
Так воно і буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2011
Я не знаю, на що сподіватись.
Я вже спробувала кохатись під музику серця
Й фальшиву мелодію мас.
Скрізь лиш море образ, дивних фраз,
Карнавал то трагічних, то райдужних масок.
Кохання має забагато красок...
Ти кажеш вірити у краще?
Я не можу. Розбиті мрії рік за роком множу.
Ти обіцяв, що переможу?
Та без тебе я не зможу.
Ну хочеш, я життя своє положу заради твого?
Ця жертва втілює тривогу?
Просиш закінчити облогу?
Добре. Помолися Богу, аби надав мені таку жорстоку змогу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2011
Я знаю, що не друзі ми з тобою,
І не знайомі навіть. Ми ніхто.
Лиш дощ між нами падає стіною.
Нічого зайвого. Одне німе кіно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2011
Усе в світі ненадійне, окрім кохання. Кохання не може
збитися зі шляху, якщо тільки це справжнє кохання, а не
хирлява потвора, що спотикається і падає на кожному кроці.
Джек Лондон ( "Мартін Іден" )
Я знаю: ти є. Ти чекаєш на мене.
Так само як я заглядаєш у небо,
Питаючи того, хто там засідає
На хмарах пухнастих при вході до Раю,
Де я пропадаю, чому не з'являюсь...
Пробач, мій коханий. Знайду і покаюсь.
Мені трохи сумно без тебе і важко.
Часом як подумаю, робиться страшно,
Що можу тебе не знайти, оминути
І голос рідненький погано розчути...
Та все буде добре. Ти поруч. Я знаю.
І скоро відчиняться двері до раю.
Нехай не дано віднайти половинку
Усім на Землі. Та лиш ні на хвилинку
Я не сумніваюсь, що будемо разом.
Вже стали священними впевнені фрази.
Я вірю, що небо нас бачить, нас чує,
І янгол у серце нас двох поцілує...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2011
Той, хто вміє спостерігати й відкриває людину,
про яку завжди мріяв, знає, що сексксуальна енергія виділяється ще
до сексуальних зносин. Головна втіха не в сексі, а в тій
любові, з якою його практикують. Коли ця любов сильна,
секс приходить, щоб завершити танець, але він ніколи не є його головним етапом.
Пауло Коельо ( \"Одинадцять хвилин\" )
Тихо... Не кажи ні слова! Розчинись зі мною в цій пітьмі!
І нехай за вікнами негода. Нам птахи виспівають пісні.
Простягни долоню білосніжну. Так! Проймає.
Хм... Погладжуєш, стискаєш руку! Ти прийшов сюди лише як друг.
Та безжальо зачинаєш муку, прагнення торкнутись пухлих губ.
Близько так твоє м'яке волосся, вигини і обрис сильних рук.
Декілька сантиметрів в безодню і в вісках чіткий синхронний стук.
Так! Чорт забирай! Я хочу, хочу відчувати твою плоть!
Ти заснув? О ні! Собі шепочу: зупинись! Та розум, наче ртуть.
Розсипається: дрібні кристали розповзлись миттєво, хто куди...
Від напруги серце завмирає. Відчайдушно просить хіть води!
Як (не розумію, небо!) можна трепетати, мов листок
На похиленому дереві хиткому лиш від доторку, від поруху гілок?
Лиш від доторку різкий коктейсь емоцій, сексуальний потяг, біглий сплеск.
Грім диявольських і ангельських овацій... Витримка - гіркий почесний блеф.
Спиш, мов янгол, крила вік тріпочуть, діфрагми ритм - сердечний біт.
Ти зі мною, в мому в ліжку, поряд... Тигр. Лагідний бенгальський кіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285884
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.10.2011
Ти мене лякаєш. Розумієш?
Ти, немовби сонце із пітьми.
Знаю, що кохати щиро вмієш.
В’язнем був тієї ж темноти.
Вже не знаю, де себе подіти.
Згадую про тебе знов і знов.
Лише ти спроможний зрозуміти…
Та на ранах ще жевріє кров.
Образ твій уява все малює.
У морських очах я потону.
Що майбутнє нам обом готує:
Радості та щастя, чи журбу?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2011
Моїм рукам подобалось пестити його волосся,
тепле і густе, мов хутро якоїсь тваринки.
Тим паче він був моїм кращим другом, моїм братом,
я відчувала до нього глибоку прив'язаність...
Франсуаза Саган ( "Здравствуй, грусть" )
Мої руки сумують. Судомить. Спогад вбивчий.
Твоє волосся.
І невже у пухнастому хутрі вони будуть тепер лиш гості.
Мені цього страшне бракує. Твоє хутро мене лікує.
Моя пам'ять - мій злісний ворог! Все глузує з мене й глузує!
Загрубіли від мук цих руки! Не шукають нового дому!
Вони мріють здійснити спробу, ще якусь, безнадійну спробу.
Попрохає, мабуть, змінитись. Ти відпустиш своє волосся.
І мої почорнілі руки знову стануть лише відголоссям.
Не повірю, що буде краще новим власникам в ньому тонути.
Дай мені ще один разочок, хочу в ньому ще раз заснути.
Його запах... Його текстура... Пальці ніжності дико хочуть.
Все згоріло? Тобі не вірю! Бо дивилися очі в очі!
Коли руки шукали притулку... Коли стогони заглухали....
Я шукала в тобі порятунку... Я шукала, а ви й не знали...
Що тепер мені з ними робити, з непокірними цими руками?
Я так хочу тебе любити... А ти ріжеш мене шматками...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2011
Нездорово лише марнувати час на роздуми про те, які ми всі самотні. Через роздуми люди й пропадають.
Мітч Елбом ( "Книга смерті" )
Самотність – футляр, в якому замкнений навіки.
І тяжко опускаються повіки.
Знесилилась іти сама.
Ця стежка одинока.
Ти сам?
Та ні, таких багато. Нас не злічити.
Ми живі, самотні люди на Землі.
Маріонетки Бога ми.
Чужі в чужому світі люди.
І не сховатись вже нікуди.
Земля – футляр, а люди – ми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284751
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.10.2011
Щастя, як осінні плоди, слід зривати вчасно.
Епіктет
Рве на шматки. Стискаю скло в долонях.
Червона кров. Залишуться сліди...
В дорозі я. Одвік в сліпих погонях
За щастям… Та нема, куди іти.
Нехай у мріях я дарма застигла.
Бузок у серці всох. І так завмер.
В змаганнях з долею повік я буду винна.
Та пізно вже для сповіді тепер.
Кохаючи тебе, мені хотілось жити,
Здійснити все, здобути все для нас.
Тепер вже буде важко так любити, когось наступного…
Та контури розмиє час.
Змагаючись за щось таке примарне,
Не помічаючи пітьми... Твій образ зблід.
Моє життя мине у бляклих барвах,
Бо облетів давно уже бузковий цвіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284749
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2011
Пробач дурненького ангела,
Котрого зігнали з небес.
Не білі, а чорні крила отримав.
Не в цьому сенс.
Він грішний, та все ж наївний:
Шукав і шукає тепла.
Його шарм, можливо, й тлінний.
Та кращого все ж нема.
Він ранити може ревно,
Убити словами вмить,
Та як зажевріє іскра,
Для тебе лиш буде жить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2011
Мені було добре, але в мені постійно, наче тепла
жива істота, був цей присмак печалі, самотності, часом збудження.
Франсуаза Саган ( "Здравствуйгрусть" )
Пробач мені за сумнівів петлю.
Пробач за всі образи і вагання.
Пробач за те, що не кохаю, а люблю.
Не йми на віру слабкості зізнання.
Прости мені усе заздалегідь.
Тебе пізнати хочу просто зараз.
Та це всього лишень жіноча хіть,
Що зачаїлась в кулуарах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2011
Я відчуваю потребу писати про кохання. Я відчуваю
потребу думати, думати, думати, писати й писати про
кохання - бо інакше моя душа не витримає.
Пауло Коєльо ( "Одинадцять хвилин" )
Мені набридло лірику писати.
Коханням сита і своїм, й чужим.
Чекаю музу з іншої палати.
Та залишаюсь все ж назавжди з ним.
Безсонні ночі, коли ніж у серці.
Чергова рана. Вирвіть та й усе!
Іду босоніж по знайомій стежці.
Папір і ручка. Ось що головне.
Затерта до дірок і вічна тема.
Та де обличчя в крапельках дощу?
Заради щастя ще одну дилему
Комусь негідному усе-таки прощу.
На білу гладь пергаменту старого
Спокійно ляже за рядком рядок.
Запамятай! Невпинною ходою
До мрій своїх просунусь ще на крок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284362
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.10.2011
Історії кохання треба обривати там, де вони ще здаються красивими.
Ірена Карпа ( "Bitches get everything" )
Ти мене убив. Мій труп валявся на дорозі.
Ти мене згубив. Переступивши, витер об померлу ноги.
Ти мене забув. І мої залишки віддав голодним псинам.
Ти мене прокляв. Я більш не усміхаюсь навіть спинам.
Тліла і гнила. А перехожі відсахались.
Я вже нежива. І наші привиди кохались в іншій площині.
Здирали одяг божевільно. Це була не я.
Я стала свідком мимовільно.
Я ще не кістяк. Ти оскверняєш мою пам'ять!
Як ти можеш так?
Зажди, поки мій труп вже спалять!
Прахом по кутках в твоєму домі відголосся.
Запах моїх рук -- примара на твому волоссі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284361
рубрика: Поезія,
дата поступления 04.10.2011
Кохання - це більше, ніж просто поцілунок, це більше,
ніж просте злиття тіл. Кохання - це більше...
Януш Леон Вишневський ( "Постіль" )
Я могла тебе прив'язати мотузками до свого тіла.
Що тепер дурепі казати: не змогла, чи не захотіла?
Говорив, що померла пристрасть?
Я тобі, дорогий, не вірю.
Серед ночі мене терзає. Я хворію бажанням, хворію...
Ти гадав, що усе безнадійно?
Що нема на що сподіватись?
Я тепер вже себе не жалію.
Я тепер жадаю злягатись,
Щоб ввібрати тепло у себе,
Щоб забрати його у тебе.
Непотрібне слово "кохатись" -- це лишень привілегія неба!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284132
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.10.2011
Необхідність вибору направді є найважчим з усього, що доводиться робити у житті.
Наталка Сняданко ( "Колекція пристрастей або пригоди молодої українки" )
Пишу тобі цього останнього листа
Промінням сонця по нічному небу.
Пишу, поки ще не прийшла весна.
А ти читай! Не клич мене. Не треба.
Я свастику зітру з лиця,
Підтекст опіки лиш відомий Богу.
І не спинити мріям бігунця,
Та припинити можу я облогу.
Нема більш сил. Прости мені. Пробач.
Не мала, любий, крил одвіку.
В площині втрат я чую плач.
Не треба! Їм немає ліку.
Збагни! Ти вигадав собі
Святого друга в ореолі.
Та то не ангел. Роздивись!
Створіння боже з плоті й крові!
Не стане янголом людина
Заради дружби. Зрозумій!
Кохати вже немає сили.
Та я кохаю, Боже мій!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2011
Таємний звязок між двома створіннями, які жадали зблизитися,
але досягали цього, лише примушуючи страждати одне одного.
Пауло Коельо ( "Одинадцять хвилин" )
Пігмаліон! Створив ти Галатею!
Різцем чарівним вирізьбив свій клон.
Це варіація на вічну тему.
Та ілюзорний щастя твого фон.
Художник-скульптор. Руки в фарбі-глині.
Дозатор-скептик. Серце у вині.
Душа сп'яніла почуттями терпкими.
І ти купаєшся у фальші та брехні.
Мотив пробудження людської гідності.
Трагічна неможливість каяття…
Потенціал духовний в стані бідності,
Спотворений даремністю буття.
Підточена брехнею гра в лунатиків.
Кохання апріорі почуттям.
Феноменальна дещо акробатика
Та іронічна загадка митцям.
Парадоксально змінює сюжетні лінії
Дилогія без зав’язки й кінця.
Душа розмножує проблемні філії.
Тут синтез бачимо бажання та гниття.
Проста середньовічна стилізація
Древнішого із міфів на землі.
І фабула -- лише екранізація
Пекельного чи райського парі.
Імпет під тягарем свого ж новаторства
Унеможливив щирості ковток.
Він помирає від свого ж ораторства,
Не здатен вже просунутись й на крок.
Та ревна туга китицями змерзлими
Вбивала його в іншій площині.
Всі щирі прояви брудними й зверхніми
Раптово випливли у погляді її.
І не впускаючи ознак тотожності,
І стану паралельності життів,
Вони – заручники тривкої схожості,
Заручники нетлінних почуттів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283956
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.10.2011
Ось і все! Сьогодні ми з тобою попрощались, моя мріє!
Шкода, ще навіть під зірками не кохались. Й не зумієм.
Не знаю я, куди тебе віднесе вітром.
Та будеш ти для мене завжди світлом.
Я не зітру твоїх обіймів, слів із пам'яті. Навіки там.
Та знову лист осінній впав, зблід, пожовтів і стлів. Пропав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283955
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.10.2011
Відкинути кохання або сліпо йому віддатися - яка з цих манер поведінки є менш руйнівною?
Пауло Коельо ( "Одинадцять хвилин" )
Оркестр грає сумну мелодію
І чутно гучну луну рояля.
Твій світ бордовий перетворився в фобію
І пошук щастя, як міф грааля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283612
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.09.2011
Бажати її чим далі, тим більше, бажати вдвічі сильніше, як будь-який заборонений плід.
Франсуаза Саган ( "Здрастуй, журбо" )
Дивишся на мене, мов на бога.
Це так зачіпає і бентежить.
Зачарований і ніжний погляд,
Мов приціл за мною пильно стежить.
Ти така маленька, ще дитина
У своїх неповних літ шістнадцять.
Залишились лічені хвилини...
і навіщо це мені у -...адцять?
Мов злодюжка роздягну очима,
Проведу рукою по сідницях.
Пагін мій відчув бугор Венери...
Воля все ж міцна, тверда, мов криця.
Безнадійно лагідно цілую.
Аромат незайманої шкіри.
В погляді бездомної собаки
Стільки самозречення, довіри...
Недосвідченість твоя купляє,
Застрягає в горлі, просто душить!
Я здригаюсь тілом лиш від думки,
Що цю чашу інший хтось осушить!
І мені так легко бути всім для тебе в цю хвилину.
Хочеш? -- Стану переходом в світ кохання, насолоди?
Мов безумець шаленію від неторканої вроди!
Я би все віддав на світі, аби янголом лишилась.
Та диявольська чарівність в мою кров губами впилась!
Недозволені питання, теми, що табу лишались.
Ти, мов губка поглинаєш те, що брудом називалось.
Розум відповідей прагне. Ти не в ті дверцята мітиш
І чужий мерзенний досвід, мов халат на себе міриш.
Знов віддав би все на світі! Приховати щиро хочу...
плоть так пристрасно бажає злитись в ніжному цілунку,
Що Господь нам сам пророчив.
Це безглуздя! Це шаленство! І тебе я не займаю!
Ці оголені сідниці! Все! Дурію! Пропадаю!
Неможливо опиратись. Більш не витерпить свідомість!
Розум хвилею змиває. Потрапляю в невагомість.
Не пущу ніде від себе. Ти ж давно для них об'єктом
Стала дикого бажання. І усі границі стерто.
Бачу вже як чиїсь руки оскверняють твоє тіло.
І огидна хтива маска робить своє звичне діло.
Залишайся тут, зі мною! Я тебе візьму з собою.
Не допущу, щоби розпуста стала теж твоєю грою.
Залишись! Мені так страшно!
Я боюсь, що згасне вогник у твоїх очах бездонних.
Ні! Тікай! Адже навіки може вбити хтивий поклик!
Твій дитячий сміх і легкість. Ця допитливість дитяча. --
Ненаситність! Впертість! Зверхність! І любов скупа й бродяча!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283610
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 30.09.2011
Перш ніж читати, прослухайте пісню:
Диана Арбенина - Катастрофически
Весна. Світлішої не було на світі…
Майк Йогансен
Можливо, ти мені просто наснилось, сонечко? Сукупність цих декількох днів нагадує короткометражний фільм. Він складається лише з флеш-беків. Я намагаюсь збагнути його суть, але мені не вдається. Виходить той самий прикол, що й з британським гумором. Намагайся скільки влізе - збагнути не вдасться. Можливо, я просто приділяю забагато уваги деталям? Можливо, я хочу, але ще не надто добре вмію жити миттєвостями? Ні. Скоріш за все я вмію. Просто злякалась. Це, певно, виглядало дуже по-дурному. Та чомусь так трапилось... Вибач. Насправді мені дуже кортіло.
Твої очі збивають мене з пантелику... Я ховаю погляд, але довго так не витримую. Це мов наркотик. Мене тягне. Звикати не було коли, та я вже звикла. Колись, ще коли була зовім малою гімназисткою, я закохалася саме в такі оченята. Від тоді схожих не бачила. Глибокі, карі, обрамлені мереживом темних вій, таких густих та кучерявих, що інколи здається, наче пара жвавих метеликів сіла перепочити на повіках і зараз енергійно змахує крильцями, аби злетіти. Але твої оченята інші. Вони посміхаються. Навіть на наче б то серйозних фото твої оченята усміхнені. Єдине бажання, що виникає при погляді на них - це посміхатись у відповідь. І я посміхаюсь. Чергова доза допінгу. Еліксир щастя.
– Ти – просто сонечко.
– Ні. Це ти – сонечко. А я запалююсь від твоїх промінців, гріюсь...
Ти прямуєш до кімнати, аби залишити речі в номері. Чомусь іду за тобою. Говорю собі, що до дзеркала. А може, мені просто закортіло побути з тобою наодинці? Хтозна. Я сама не знаю відповіді. Ми знайомі в ріал-таймі всього навсього два неповних дні. Чомусь, здається, що вічність. Нам тепло і спокійно поруч. І ми почергово вловлюємо поривання одне одного. Усе cприймається на "ура". Тим не менш ти перепитав: "Усе нормально?" - Ненормально! Не розуміючи нічого, тікаю з корабля. Несподіванка? Яка там несподіванка?! Ні. Я просто злякалась. Не може бути. Це так на мене не схоже. Не впізнаю себе. Що зі мною?
– Я хотів тебе поцілувати.
– Цілуй.
Лежиш біля мене. Дивимось фільм. Цікаво. Але для мене більш захоплюючим заняттям є розглядати твоє обличчя. Ти навіть не помічаєш, як мій погляд ковзає по надзвичайно красивих та ніжних губах, по ямочкам на щічках... У тебе такий гарний носик, і такі маленькі вушка, а ще в тебе розкішне волосся. М'яке на дотик, хвилясте... Користаюсь будь-якою нагодою, аби доторкнутись до нього. Та відчуваю себе при цьому злодюжкою. Наче роблю щось недозволене. Хто знає чому усе так складно влаштувалось у моїй голові.
Вечір, нарешті ми удвох. Ідемо за руку. Мені приємно. Справді. Та я не усвідомлюю, що роблю. Червоний...червоний... червоний... Автівки шугають взад-вперед. Ти мене обіймаєш. Я - тебе. Дякуєш. І я дякую, щоправда, не наважуюсь промовити вголос. Мені просто тепло. Дуже тепло. І я не хочу, щоб ти мене відпускав. Ти привів мене до свого будинку. Ми тут самі. Ти щось шукаєш на кухні. А я сиджу навпроти і чекаю. Ти підходиш до мене. Опускаєшся навпочіпки. Тобі здається, що я спантеличена, наче очікую якогось нападу. Сказати чесно? - Я не знаю. Я справді спантеличена. Але хочу тебе обійняти. Знову не наважуюсь. Кажу, що все гаразд.
Що зі мною?
Ти переймаєшся безладом у кімнаті. Намагаєшся щось зібрати, прибрати. Гадаєш, я подумаю про тебе погано? Заспокойся, дурненький. Хіба ж можна подумати погано про такого як ти? Моє враження незмінне. Ти - сонечко.
Я вмощуюсь на дивані. Ти також. Береш до рук гітару. Ти навіть не уявляєш собі, як ви пасуєте одне одному. Наче створені на замовлення. Починаєш грати. Руки вправно бігають по грифу гітари. З кожним новим акордом відлітаєш у якийсь інший світ. Хочеться туди з тобою. Так цікаво спостерігати за твоїм обличчям в ці моменти. Твоя музика чудова. Ти, мабуть, і сам не усвідомлюєш, на скільки. Заплющую очі від насолоди. Тепер я теж тут, у твоєму світі. Не знаходжу слів. Ти наче малюєш різнобарвні картини на чистому білому полотні, малюєш їх за допомогою звуків. І ось переді мною постають у всій первісній красі Весна, Літо, Осінь та Зима. Періодично розплющую очі. Пориває поцілувати тебе, солодко та ніжно. Прошепотіти на вушко "дякую (за те, що пустив мене у свій світ, за те, що поділився такою важливою і прекрасною часточкою себе)". Та знову не наважуюсь. Нічого. Твої губи самі знайшли дорогу. Невимовно ніжний. Звідки такі беруться? Спасибі. Полегшало.
Ти такий турботливий. Мені б хотілось мати такого поруч. Нарізаєш салат. Періодично цілуєш. Мені подобається спостерігати за твоїми руками, а також за обличчям.
– Коли ти лежиш з заплющеними очима, у тебе дрижать кутики губ, чому?
– Чесно? Я просто давно так часто не посміхалась. І тепер я вже виснажена посмішками. Серйозно. Всього за два дні. Я просто відчуваю твій погляд навіть з заплющеними очима, і мені хочеться посміхатись знову і знову.
Будь ласка, не піднімай очей, мені доведеться посміхнутись. Я просто не можу не посміхнутись. Ти ж сяєш, сяєш прямісінько переді мною, сонечко.
Твій погляд усюди, не знаю, де дітись від нього. Починаю відчувати залежність. Хочеться сховатись. Не вистачає тебе. Хочу забирати твоє тепло, вбирати в себе. Натомість тікаю. Відштовхую тебе. Зачиняю двері, зашторюю вікна, заліплюю усі дірочки. Я боюсь звикнути до світла і тепла. Адже в тобі його так багато. І коли поїду, що я робитиму тоді? Я звикла віддавати. Але грітись самій так приємно. Роблю дурницю за дурницею. Сподіваюсь, що чиню вірно.
– Шкода, що ми майже не буваємо наодинці...
– Так, шкода. Мені стільки всього хочеться тобі розповісти, стільки зробити... Натомість вдається лише помовчати.
Зірки, дерев'яна гойдалка, твоє тепле тіло, запах цигарок на твоїх руках. Затишно. Тихо. Спокійно. Пригортаюсь до тебе міцніше. Знову хочеться обійняти. От дурепа! Стала заручницею самої себе. У цьому світі так рідко вдається робити те, що хочеться. А тут сама себе стримуєш. Ображаюсь на себе.
– Що це?
– Кріплення для ангельських крил. Я їх просто зняв.
– І справді. Ти янгол. Навіть крил не потрібно. Ти мене врятував. Чесно. Саме ти. Янгол з усміхненими очима, неймовірною посмішкою та красивим довгим волоссям.
– Мені сподобалось тебе цілувати. Вибач, якщо мене інколи клинить. Я просто хочу, щоб тобі було тепло і затишно. Мені добре поряд з тобою. Але ти закрилась від мене. Тобі не вистачає відкритості.
Сміюсь з себе. Чому я так поводжусь? Мені ж теж сподобалось. Мені також добре з тобою. І я відкрита людина насправді. І навіщо я все зробила навпаки?
Ти сидиш на пристані. Я тебе бачу. Спостерігаю за тобою. Поглядаю час від часу у твій бік. Вітер розвіває твоє волосся. Це, мабуть, приємне відчуття. Тобі там добре одному. Ти ж сонечко. Та все одно мене пориває підійти і обійняти за плечі. Все більше шкодую за скоєним.
А сьогодні у нас ціла ніч. Я рада нарешті побути з тобою удвох. Кортить відчути твою руку у своїй. Але я зробила свій вибір. Що вже тепер? Ми пропустили маршрутку. Тепер сидимо і чекаємо на зупинці трамвая. Збоку гуляє котиик. Я пориваюсь його погладити. А ти забороняєш. Ти також котик, справжній і такий ріднесенький, але я заборонила собі тебе гладити. Тепер караюсь цим. Придушую поривання. Ми дістались на місце. Ніч короткометражів. На екрані захоплюючі історії. Миттєвості. В ріал-таймі також миттєвості. Я ловлю твої емоції та враження. Ти навіть не помічаєш. Карбую у памяті. Хочу тебе обійняти. Чому з тобою так добре? Невимовно добре. Роблю усе можливе, аби відчути твій дотик. Я знаю. Тобі також цього хочеться. І ось ти нарешті помітив мої спроби. Твоя ніжна рука. Так приємно. Ти поряд. І знову лякаюсь своїх власних бажань. Забираю руку і дуюсь на себе. Навіщо я це зробила? - Мені ж було так приємно.
Дощ.
– Наша улюблена погода.
І справді. Так вчасно. Я б з радістю відпустила себе тієї ночі. Що таке дощ, коли поряд сонце? Коли ми дістались додому, вже світало. Ти взяв мене за руку і я не заперечувала. Я ж цього сама хотіла. Хотіла, щоб заразив мене поцілунками так само як сонним позіханням. Я справді хотіла. Але не могла. Чомусь. І знову відпустила надто швидко, проти волі.
Сидіти у тебе на колінах приємно. Та я турбують чи тобі, бува, не важко. Перепитую. Ти цього не розумієш, адже тобі приємно. Прохолодно. І знову ти мене пригортаєш. Я цьому рада.
– Шкода, все ж, що ми не живемо в одному місті. Ми б не скучали. У нас стільки спільного. Шкода. Не уявляєш навіть як шкода. Сиділа б так вічність. З тобою. Та чомусь знову порушую спокій. Іду.
А сьогодні ти якийсь прохолодний, відчужений. Чи, може, то я просто вже сумую за тобою. Лежу у тебе на грудях. Я дуже не хочу, щоб ти йшов. Та вже давно засинаю. От би заснути отак, поруч з тобою. Та ми не самі. І це залишається лише бажанням. Ти ідеш, і коли я побачу тебе знову, востаннє, ти будеш ще прохолоднішим і відчуженішим. Мабуть, у тебе на це свої вагомі причини. Адже це просто короткометражка тривалістю в девять днів. А навколо ще ж є життя. Твоє життя. Моє життя. І я тебе розумію. Намагаюсь зрозуміти. Ти написав, що сумуєш за мною з другого дня мого перебування тут. Я теж за тобою сумую.
Я все ще чекала, що ти прийдеш. Але та ніч все одно була чудова. Чудовими були зорі і місяць, ритимічне похитування качелі і шум хвиль, а ще вогні міста, цигарковий дим і твій тепленький пледик. Так. Це була чудова ніч на самоті. Одна з найкращих. Але все ж шкода, що тебе не було поруч. Мені завжди не вистачатиме сонечка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283449
рубрика: Проза, Присвячення
дата поступления 29.09.2011
Не махай передімною транспарантом!
Я не збираюсь бути імплантантом у твоєму серці!
Ти пропонуєш мені бартер?
А що ти можеш дати? Хіба твої фальшивки чогось варті?
Ні! Не варті!
Марнуєш час, якщо стоїш на старті.
Не можеш мені дати й жмені квантів
Любові, щастя... І тому не вартий нічого й сам.
Й слова твої не варті...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283222
рубрика: Поезія,
дата поступления 28.09.2011
Підлетіла вгору, як птах,
Та упала каменем униз;
Не знаходжу тебе я – крах!
Зникла раптом з думок моїх.
Підлетіла вгору, як птах,
Я згубила тебе, на жаль.
Не чекаєш мене в очах,
Оселилась в душі печаль.
Я зову тебе знов і знов.
Я лечу за тобою ввись.
Кличу тінь я свою: «Агов!
Поверни! І сама повернись!"
Ось піймаю тебе – ти тут.
Близько так не була ще ти.
Та піймати не можу знов.
Загубила тебе назавжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283221
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.09.2011
Найбільше мені подобається твоя іронічність. Коли спілкуєшся з тобою,
здається, ніби маєш перед собою соковитий, стиглий, довершений помаранч.
Наближаєшся до нього, надкушуєш, а всередині - уламки скла.
Наталка Сняданко ( "Колекція пристрастей або пригоди молодої українки" )
Від твоїх дій попахує іронією,
Яка вже не вселяє оптмізму.
Боротись більш не хочу я з агонією.
Тому достатньо в серці пофігізму.
Довершена статура не притягує.
Не спокушають сексуальні вигини.
Мій розум серце вигідно обманює.
І, як не дивно, не птрібен ти мені.
Я хочу когось справжньоо і сильного
Торкатись в вирі істинной пристрасті.
Втомилася вже я від кульки мильної.
Не знаю як живеш в своїй фальшивості.
Тебе вже не кохаю. Я втомилася.
Ти став моєю примхою стабільною.
Тобою не хворію. Я зцілилася.
І почуваюсь вільною, нестримною.
Ховалася поки що під руїнами.
Та крила прагнуть волі, прагнуть простору.
Я більше не ховатимусь за стінами.
Я сяю в темноті, мов тіло з фосфору.
Я знаю, що обгортка твоя райдужна,
Що хочеться на смак відчути дотик твій.
Та зараз мені байдуже, вже байдуже.
Я надкусила... й знаєш, в тобі рай зомлів!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283013
рубрика: Поезія,
дата поступления 27.09.2011
На самоплив! На самоплив пустила я своє життя!
У листопаді сонце, а у квітні січень!
Замерзла у зеніті майбуття, в калейдоскопі «за» і «проти» свідчень.
Дорогою, бруківкою лежить усе, що ще долати доведеться.
Моя голубка ще не раз злетить, щоб впасти каменем, в небо піднесеться.
Я думаю, безглузді вже слова про те, кого чекала і любила.
Давно минуло все, пішло у небуття. Твоїх очей синява полонила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283012
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.09.2011
Невеличкі хвилі, розбиваючись об гальку,
відкочувались назад і знову набігали на берег. Дощ,
струменів з небес розчинявся у морі. Вічна,
неминуча круговерть... Все поверталось на свої місця.
Мануела Гретковська ( "Чоловіки та жінки" )
Між нами дощ. Бурхлива літня злива.
Між нами зятяжний осінній дощ.
Між нами грізна хмара дощова (весіння).
Між нами тихе мерехтіння - дощ!
Цвітіння маків над рікою
Між нами, аромат магнолій....
Між нами... Бог рукою долі
Нас обвінчав, хоч й проти волі
Дощами... Колами у морі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282849
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2011
Ми стали іншими. Ми виросли. Я бачу.
Сльози бринять в очах. Та я не заплачу.
Лиш закричу: Зажди! Я тебе благаю!
Тепер уже я до нестями тебе кохаю.
Віддай своє серце, торкнися мого рукою.
Повір: я не зникну. Я буду завжди з тобою.
Нехай обіцянкам моїм ти давно не віриш,
І час зшаленілий летить, його не зупинеш.
Та все ж озирнись! Я іду твоїми слідами.
Я не спинюсь, най сильнішає дощ між нами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2011
Мене давно немає поруч.
І ти забув мої вуста.
Тебе манить холодний погляд?
Убий, нарешті, почуття!
Тобі чужа її постава?
Не зігрівають руки рук?
Для чого? Нащо? -- Я не знаю.
Душа шукала нових мук.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2011
Just give me a pain that I'm used to...
DEPECHE MODE.
Голова не варить. Думок немає.
Заповняю порожнечу вишуканим чаєм
(Не п'ю кави).
Гортаю сторінки, мов божевільна
(Я читаю).
Ні назви, ні змісту не знаю.
В вікно зазираю. Розглядаю вікна навпроти
(Очі повні дрімоти).
Серце повне скорботи.
Не розумію я твоїх мотивів. Хто ти?
Я не збираюсь більше грати за твоїми нотами!
Ти виміряєш дружбу послугами та банкнотами.
Забудь мій номер! Викинь у корзину!
Ти, мов наркотик... Я без тебе гину.
Вертаюсь знов. І граю без упину
Чужу мелодію. Береш мене на кпини?
Твій гумор чорний. Хоч болить - сміятимусь.
У мене ломка. Та я не здаватимусь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2011
За мотивами "Листа Незнайомки". С.Цвейга
Вони ковтали ще гарячий чай із ромом.
Троянди ще біліли на столі.
І потопали в пристрасті раптовій
Його химерні очі голубі.
Не знав, що вже не вперше ця міледі
Ступила в його дім, лягла у постіль,
І що безстрашна незнайомка
Не просто пересічна гостя.
Ковзнули руки рвучко, вперто -
І ось, стоїть нага й терпляча,
Така чарівна й таємнича,
Неначе неземна, мов спляча.
Статуя, наче Галатея і білосніжна шкіра
Й стан такий довершений й прекрасний,
Що діє мов трункий узвар.
Себе не тямить від бажання.
Торкається губами губ.
Від насолоди завмирає
І зазнає нестерпних мук.
Крик виривається назовні
І стогін! Він реве, мов звір!
Ця ніч лягає на папері,
Неначе геніальний твір.
Ось вигинається в екстазі,
Немов змія: гнучка й пластична.
Вона в цій позі як богиня,
Така природня, втім незвична.
Зриває плід п'янкий і стиглий
З її божественного тіла.
Укотре вже вони єдині,
Мов нероздільне одне ціле.
Впивається губами в шию.
Мов дикий звір хапає перси.
Вона в міцних руках вмирає,
А серце б'ється, б'ється серце!
Вона безсила тихо мліє
В обіймах чоловіка-мрії.
Усе життя заради нього
Вона роздарює це тіло.
Йому ж ця правда невідома
І жінка в ліжку незнайома.
Тягар кохання неземного
Лягнув мов каменем на неї,
Та аж ніяк не міг на нього.
Тривкий світанок як оскома
Скував усю жагу раптово.
ЇЇ миттєві сподівання
Забрав липневий бриз до моря.
Він запросив її до столу.
Такий знайомий чай із ромом.
Гарячі тости. Квіти в вазі.
Як було б добре знов в екстазі
Вмлівати під гарячим тілом,
А зараз -- зовсім інше діло.
Він знов холодний, збайдужілий,
Достатньо стриманий, все ж милий.
-- Ну що ж, ця ніч була прекрасна!
Спасибі за секунди щастя.
Я б радий був іще зустрітись...
На жаль, не можу залишитись
"У цьому місті. Маю справи.
Налити, може, Вам ще кави?"
-- Ні. Дуже вдячна. Та проте...
Мені шкода...
-- Ви вже йдете?!
( Поглянув в ці бездонні очі,
Що мить тому ще так охоче
Готові були все , що хоче,
Зробити в світі, лиш би ночі
Усі його лиш їй одній
Належали, і на обличчі дивна тінь
Зявилась. Метушливий рій думок
Гніздився у чужому серці.
І хто вже зна, коли воно озветься знов? )
Вона дописувала лист під тихим мерехтінням свічки.
"Ця ніч. Ця наша вже остання
Така розпачлива і незабутня ніч.
Пишу, щоб скинути важкий тягар із пліч.
Ти памятаєш, як дівчам,
Захоплена тобою, мов шедевром,
Я опиралась незбагненним почуттям.
Ти раєм був. А все навколо справжнім пеклом.
Цнотлива ще, така мала й дитяча
Я вся палала, бачачи тебе.
І в мому лоні прокидалась хіть ще спляча
І марно сподівалась, що мине.
З дівочою наївністю, дурненька,
Я вірила, що буду все ж твоя.
І нас єднала ниточка тоненька -
Моє кохання, відданість моя.
Ти не впізнав мене тоді, уперше,
Коли віддала всю себе тобі.
Ти -- ніжний та легкий пухнастий шершень.
А я метелик у нічній імлі.
Таких як я у тебе було безліч.
Нічого не змінилося з тих пір.
Керуєшся поривом, в цьому й велич.
Невтомний лицар, дикий хижий звір.
І ось, пройшло багато років.
І знов невпізнана тобою,
Лежу в палких твоїх обіймах
Та все ж пишаюся собою.
Щаслива я приймаю ласки,
Бо твоя пристрасть не згасає,
Це не ілюзії, не маски.
Це просто ти. Тебе я знаю.
Твоя жага кінця не має.
І меж не ставила ніколи:
Коханка, з бару куртизанка -
Для неї ти звернув би гори
В цю ж мить, лише в цю ніч і мить
Відкрив би душу, всі її глибини.
А зранку зникнеш - пристрасть спить.
І сонна, бере хіть на кпини.
Ти вільний! Тож тобі корюсь -
Раптова примха серед ночі
Дозволена таким як ти,
Тому сховаю краще очі.
Я зникну з памяті як дим,
Розсіюсь тихо у повітрі.
Приплив - відлив. Приплив - відлив.
А ти купайся в славі й світлі!
Він взяв її за голі плечі
І зазирнув у глиб очей.
Поцілував. Зібрала речі.
І раптом ницо, мов пігмей
Запхав в її пальто купюри.
Ось -- плата за казкову ніч! --
Потворна світова гравюра.
Не впаде цей тягар із пліч...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282418
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 24.09.2011
Я хочу поряд бачити тебе,
Коли здійсняться мої мрії.
Нехай ти навіть не зумієш.
Нехай я сплутаю обличчя.
Загублю тебе в пітьмі.
Нехай і ти заплутаєшся в ілюзорному коханні,
Шукаючи палкого впізнавання губ, єднання душ, переплетіння тіл... сплетіння рук...
Триматимеш її за ручку, вдягнеш на пелець їй каблучку і перед Богом скажеш: "Так".
Цим до ведеш мене до ручки... Я вже ненавиджу цю сучку... адже тоді настане крах...
Ілюзій... і чекання... Із всього вічного найменш тривке кохання.
Пробач за все, адже це вибір твій. Його приймаю. Зрозумій, я завжди знала, що ти мій...
Сама пішла, звільнивши місце їй у ще порожньому трамваї... "Стій!" - кричала я,
Та вже даремно. Рушив він... в країну щастя, ваших спільних мрій.
В моїх руках ти завжди був лиш гостем. Твоє волосся пахло вітром, ароматом млосним.
Ти був кульбабкою в моїх руках. Повіяв бриз... І вже тебе нема. Ти - птах.
Та не загоїть у твоєму серці рану...
Коли казатиме, що любить, ти у відповідь скажи те саме.
Зажмурся лиш,
Щоб не помітила в твоїх очах обману.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2011
Завжди одна людина чекає і шукає іншу.
І коли їхні шляхи сходяться, коли погляди їхні зустрічаються, і минуле, і майбутнє
втрачають будь-яке значення, а існує лише одна мить і
неймовірна впевненість в тому, що все на світі написано однією і тією ж рукою.
Пауло Коельо ( "Алхімік" )
Краплинами живильної води стікає по обличчю дощ із кришталю.
І золотом застелений асфальт, і серце прагне крикнути "люблю".
Ми жадібно ковтаємо тепло й вологу, і аморфну пустоту.
Тенета розпускають почуття. Ми загнані у осінь золоту.
Янтарний мерехт зелені очей. Немає де подітись від мани.
Загублені в мереживі ночей, не знайдуть шлях додому до біди.
Так чітко відчуваючи момент, коли вже не існує межі між…
Ця дійсність так прекрасна. В ній весь сенс. Що хочеться сміятися до сліз.
Промоклі геть до ниточки. Вперед! Несемось! Два творці у власний світ.
За руку. Бо з недавнього часу у спільний простір персональний вхід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2011
Кажеш усе допито? Келихи розбито?
Повільно капають образи крізь ріденьке сито…
Не накладай на введення кохання на новий етап таке велике мито!
Не маю чим платити. Мене вбито!
Це легко: вбити ту, котра і так ледве ходила…
Безтямно, мов сліпа блукала, вила…
Від болю… Хтось занадто глибоко встромив у серце вила.
Тепер вона така ж безсила … Тріпоче… Холодно… Тендітна та безпомічна билина.
Ні! Ти чуєш! Ні! Мені плювати, що тобі шепоче слабкість!
Мені плювати на всі сумніви твої! Я борюсь за усіх, хто має крила…
Кому небесні далі не чужі.
Я не програю! Я впиваюсь щастям!
Ніхто не може вкрасти… Ти почув?
Я не бажаю більш тримати у руках пікові масті!
Це все вже було. Цей етап вже був.
Я сходжу з розуму… Вбиває невідомість.
Мовчання ріже лезом без жалю.
Я пересилю гнів. Залишусь при свідомості.
Не забуваю тих, кого люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2011
Чому чоловіки в цьому божому світі цікавляться лише тим, щоб завдати їй болю?
Біль священний, біль із втіхою, біль із поясненнями або без пояснень, але завжди біль, біль...
Пауло Коельо ( "Одинадцять хвилин" )
І підіймаючи минулих днів вуаль,
Вона відчула біль тяжкий, мов сталь.
Вдивлялась пильно в сіру даль.
Залишив їй лише печаль...
Їх було троє. Всі вони любили чай.
Топили в ньому слово "прощавай".
Поки на грудях красувалась пектораль,
Не знав спочинку у її душі рояль.
Вона підмішувала їм у чай розмай.
І не злітало з уст хмільних "бувай".
"Допоки можеш грати з ними у кохання- грай!
Та всеодно залишешся одна, запам'ятай!" -
Минали чари. Шелестів розмай
Опалим листям. Погляд линув в даль.
Крізь днів вуаль - на плечі сталь...
Пекучий біль. Лише печаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281845
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2011
Мудрець той, хто здатен в потрібний момент арештувати самого себе...
Гюго
Зашторені вікна. Не проникає світло. І моє обличчя у темряві зблідло.
Зачинила серце. Замурувала душу. Я сама це витримаю, без втручань, я мушу.
На землі каміння. Йду. Збиваю ноги. Тут пустельно, дико і не чутно стогону.
Небо потьмяніло. Наді мною хмари. І в моєму світі не стихають чвари.
Кожен хрест несе свій. Я не випадковість. І не хочу, щоби турбувала совість
За мої слабинки. Це не в моєму стилі. Що б не сталось, друже, я ще в силі, в силі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281843
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.09.2011
Загадайте бажання! Повірте у себе!
Мрійте! Нічого іншого не треба!
Кохайте! Даруйте щастя! Не просіть подяки!
Те, що залишеться у пам'яті - найбільший скарб.
Не треба! Не оплакуйте! Ви з часом зрозумієте: це так.
Так треба. Це і є ваш шлях - пізнати,
Що таке життя,навчитися прощати і приймати,
Терпіти, відпускати... Так. Найважче відпускати.
Але й у цьому є якийсь приємний смак,
Шляхетний смак. Кохання - вільний птах.
І не чіпляйтесь за минуле.
Той, хто згубився сам знайде дорогу
Назад. Не кличте на підмогу нікого!
Вдивляйтесь в усмішки. Шукайте порятунку в мріях.
Ідіть вперед! І вірте, що зумієте усе!
Вгадайте в цілях рятівне кільце!
Ніколи не кажіть ніколи!
Завжди кажіть завжди!
Усе можливо. Тільки треба вірити.
Життя приховує багато див. Іти,
Іти вперед - це головне.
Не підставляйте під удар себе
Заради тих, хто цього не достойний.
Ви зробите у їх життя пристойний вклад.
Та не врятує це, на жаль, від втрат.
І віра у людей піде спад.
Втрачатиме кохання свіжий аромат.
Наш світ і так вже повен вад.
Не викидайте і себе на склад
Людей, котрі все озираються назад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281662
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.09.2011
Бог чує молитви тих, хто просить забути про ненависть.
Але він глухий по відношенню до тих, хто хоче втекти від кохання.
Пауло Коельо ( "П'ята гора" )
... Забути навіки, що значить кохання,
Безсонні ті ночі, дороги навмання.
Я хочу забути і стерти назавжди
Із пам’яті віхи тієї неправди.
Нехай будуть прокляті дні до хвилини,
Коли я дивилась їй в очі години,
Любові нестерпній, безжалісній, званій.
Нехай буде цей біль навіки останній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281661
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2011
Жовті тюльпани. Фенамін в крові.
Боже, навіщо, пелюстки мені?
Може напам'ять про чиїсь вуста?
Дивлюсь у душу. Та душа пуста.
Очі не сяють. І румянець зблід.
Може на краще, що зів'яв твій цвіт?
Небо сіріє. Не скресає сніг.
Не повертаєш. Як ти міг? Як міг?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281450
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2011
Людина не може боротися зі своєю долею. Вона намагалась і програла.
Пауло Коельо ( "П'ята гора" )
Життя - це лиш імпровізація.
Черговість злетів і стрімких падінь.
Хтось спричиняє твою дислокацію.
І безістотний, часом, ряд надій.
В нотатках Господа живем за схемами.
Ми дивні посміховиська лишень.
Позагортались всі в цупкі дилеми ми.
Скоріше б пережити з дня у день.
Втрачаємо, сумуємо і каємось.
Не віримо в примарне майбуття.
Та лиш з примарами у вічі знаємось,
Згубивши свої трепетні життя.
Серця, як не старайся, все ж не гумові.
Стягатись і розтягуватись зась.
Ми усміхаємось у вічі дулові.
У них у всіх та ж сама чорна масть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281449
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.09.2011
Він зайшов у паб попити кави,
Відпочити хвильку... А вона...
Перечитувала злюблені романи,
Запивала келихом вина,
Те, чому ніколи не відбутись
У її житті. Книжковий стиль
Дозволяє інколи забутись
І втекти від всіх за сотні миль.
Тут відчула чийсь приємний дотик
На плечі. Прокинулась від сну:
"Можна вас, мені намалювати?
Я багато часу не вкраду."
Вицвілі зухвалі сірі очі,
Претензійні й трішечки сумні,
Пробудили в ній палку цікавість.
Невідомість звабила її.
Він присів за столиком сусіднім,
Встановив канву на свій мольберт.
Розчинився запах фарб в повітрі,
Мов мистецтва автентичний бренд.
Свіжість ранку провіщала спокій.
По-новому розцвіла краса.
Лиш лунав, мов з того світу докір:
"Твоя врода продана - брудна!"
"З вас неначе промениться світло!" -
Шепотів художник без кінця.
У житті її обличчя блідло.
На картині сяяла вона!
Серед найвідоміших, найкращих
Світлий образ жінки зобразив.
Тільки, що була вона повія
Зрозуміти так і не зумів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281272
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.09.2011
Навчилася регулювати рівень болю, як вогонь
конфорки газової плити, щоби повільно варити на
ньому бульйон із субпродуктів творчості...
Ірена Карпа ( \"Bitches get everything\" )
Вірус в крові продовжує жити...
Та завдяки йому я буду йти, творити...
Перегортати сторінки зачитаної до дірок вже книги...
Кидати у гарячу піч уламки криги...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281271
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.09.2011
Усі наркомани так кажуть: досить зуміти зупинитися вчасно. І ніхто не зупиняється.
Пауло Коельо ( "Одинадцять хвилин" )
Відчувши аромат повітря, я знов повірила у "нас".
Я хочу... Чуєш? Хочу квітня! Без фарб, без масок, без прикрас...
Та чую іронічний регіт. Життя кепкує без кінця.
Нехай кидає як захоче... подалі від твого лиця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2011
Було в ній щось брудне, майже вбоге, наче ця маленька з вигляду дівчинка насправді
досвідчена проститутка, з колами під очима і прогнившою душею.
Джоанна Бріско ( "Постіль" )
Холодно. Зігріло б, може, і горнятко чаю.
Що з того? Сходити до крамниці сил не маю.
Посуд б'ю, мене турбують два уламки
З того дня. Нема вже в домі навіть склянки.
Кров тече, в колінах крихітні осколки.
Ти в мені. Не відчуваю біль від ломки.
Бий мене! Візьми мене тепер свавільно!
Вкрий мене палкого тіла божевіллям!
Нігтями я залишу на пам'ять шрами!
Ось тобі! Згубився ти у чорній гамі!
Стій тепер! Не прикривай його від мене!
Я візьму і заберу його від тебе!
Він не твій! Ти сам казав, що він зі мною!
Він ще мій! Він завинив перед тобою!
Гордий звір! Я з ним пограюсь на бажання.
Вільний він! І ні при чому тут кохання!
Аромат і райський смак твоєї плоті на губах.
Солодкий сік в моєму роті.
Ніжний звір, біжи! Ти не втечеш від мене!
Я тепер байдужа й пристрасна амеба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281090
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.09.2011