| Сторінки (5/474): | « | 1 2 3 4 5 | » |
За широкой рекой – лошадей табуны
и зелёных лугов необъятные дали.
Там береза одна в ожиданье луны
машет робко ветрам от тоски и печали.
Разбрелись облака – не узнать, кто куда.
Разнесли аромат по лугам медуницы.
Голубеет слегка тихим плёсом вода,
отразив берегов камышовых ресницы.
Подставляют теченью бока валуны,
и утята плескаться в реке не устали.
Лишь берёза одна в ожиданье луны
машет робко ветрам от тоски и печали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548244
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.01.2015
Вкрила щедро зима і сади, і поля,
постеливши пухнастого снігу перину.
І зеленим гіллям білий світ звеселя,
зустрічати Різдво спорядилась ялина.
Принесли снігурі горобини разки,
нахромились на хвою різьблені сніжинки.
Помолов вітерець кригу в срібні друзки,
сипонув мішури на рамена ялинки.
В полив’янім горнятку зімліє кутя,
розвеселим вертепом затіється свято
і шляхетні в серцях спалахнуть почуття
що із сяйвом зірок принесуть янголята.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548241
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2015
На канікулах скучати
Не доводиться мені.
Не нудьгують і санчата
В коридорі на стіні.
Летимо із гірки зрання –
Вітерець не здожене.
Радо возимо на са́нях
Я Тимка, Тимко мене.
Ми і з лижами у згоді –
Не стоять в кутку сумні.
Вже проклали на городі
Паралельно дві лижні.
Підмели й каток ми чисто, ̶
Ковзанів лиш видно слід.
Вчора тато особисто
Провіряв на міцність лід.
І скажу в останнім слові:
Навіть сумніву нема,
Що канікули чудові
Влаштувала нам зима!
На фото з інтернету: Валентина Поварова "На катке"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546313
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 25.12.2014
Пахну́ли хвилі свіжим бризом
і відкотились за буйки.
А по провулках Сімеїзу
Заструменіли ручайки.
Збігають жваво чередою
В розташування берегів.
Із хмари чистою водою
Умились статуї богів.
Нія́ким променю обманом
Пробитись вниз немає сил.
Сховався в мареві туману
І небозвід, і небосхил.
Під погляд ягідного тису
Та білих з мармуру колон
Потрапив з ряду кипарисів
Красивий тілом Аполлон.
11.2014
Фото з інтернету акварель Авдошиної Лариси
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545251
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.12.2014
Под шум дождя и рокот грома
во сне на миг вернулось лето.
Один король, давно знакомый,
явился в образе валета.
Был поцелуй и были розы,
была приятною беседа.
Шептала под окном берёза –
мол, рано праздновать победу.
Шла голова от вальса кругом ̶
он превосходным был ведущим.
Мы с удовольствием друг другу
гадали на кофейной гуще.
За гранью сна гроза шумела,
ночные разгоняя грёзы.
Король исчез, понятно дело.
А вслед за ним исчезли розы.
11.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545250
рубрика: Поезія,
дата поступления 21.12.2014
Накинулися з неба заметілі,
укрили землю голубі сніги.
В замерзлій річці на прозорім тілі
намалювались білі береги.
Повзуть полями свіжі перемети,
сховати намір мають і ріку.
Тримають наступ стійко очерети,
вартують кригу на ріці тонку.
На лід слизький упав з розбігу вітер,
перечепившись, рухнув долілиць.
Лишила осінь грудню заповіти
в опалім листі, в розсипах зірниць.
Та небо густо затягнули хмари,
зірок не видно й місяця нема.
Снують вечірні сутінки-примари,
стискає світ обіймами зима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544882
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.12.2014
А ночка, как видно, на ладан-то дышит.
Рассвет на калитку взлетел петухом,
дымок из трубы закружился над крышей,
на северном скате украшенной мхом.
Мурлычет котёнок за пологом сладко,
доить собралась бабка Нюра козу,
а стёкла в окне прослезились украдкой,
слегка промокнув занавеской слезу.
Беседуют ходики с радиоточкой,
в рассветную синь засмотрелась герань:
сосед одинокий (ни сына, ни дочки)
куда-то пошаркал в такую-то рань.
Восход открывает крючки и засовы,
пейзажей осенних разводит печаль.
Лежит на скамейке, почти что готова,
из козьего пуха невестушке шаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544703
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.12.2014
На вулиці вже почало сутеніти, коли до хати завітала наша якась далека родичка баба Ганна. Мама ще продовжувала поратись по господарству, то ж гостя, не роздягаючись, мовчки сіла на стілець у кутку кімнати. Баба Ганна була більш, як вдвічі старшою від нашої мами, та різниця в літах не була завадою для її частих вечірніх візитів.
- Прийшла на балачки, ̶ повідомила мамі, коли та зайшла до хати за кописткою.
Жила стара самотньо. Єдиний син Кирило служив офіцером десь в Німеччині і до матері навідувався раз на рік під час чергової відпустки. З тих пір, як Кирило виріс, низенька незатишна бабина хатка з віконцями на чотири шибки не чула в своїх стінах ні дитячого сміху, ні лопотіння маленьких ніжок. Матір Кирило провідував, зазвичай, наодинці – ні невістку, ні онука відвідини дивакуватої старої не приваблювали. Все, що в іншого господаря зберігалося в коморі чи хліві, у баби Ганни стояло, як на белебені, в жилій половині хати. Не маючи про кого турбуватися, вона старанно доглядала за мішками зі збіжжям, ящиками та клунками. Зібрані якогось літа та потемнілі від давності тра́ви, давно втратили свої запахи та кольори, але продовжували висіти пучками під сволоком хати. Величезний нефарбований стіл не веселив зір навіть старенькою скатертиною, образи́ зі святими ликами зроду не прикрашали вишиті рушники. Від самотності душа старої жінки зачерствіла. Чужі діти її зовсім не цікавили, та й спілкуватися з ними вона не вміла, тож і цього разу байдуже спостерігала за нашою дитячою метушнею.
Нас у батьків було трійко: три донечки з різницею у віці в два роки. Присутність в хаті мовчазної баби Ганни діяла на нас гнітюче. Ми відчували за собою обов’язок розважити чимось стару, доки до хати не повернеться мама. Завжди пам’ятаючи про популярність нашого сімейного тріо серед мешканців вулиці, ми з сестрами зважили, що саме зараз настала гарна можливість блиснути своїм співочим талантом. Ставши по зросту на лежанці, немов на сцені, налаштувалися до виступу. Пісень у репертуарі, дякуючи матусі, була сила силенна: від старовинних народних до сучасних популярних, що кожного дня лунали з коричневого, уквітчаного квітами з кольорового паперу приймача, що висів на стіні. Після ледь помітного кивка головою старшої між нами сестри́ співочий колектив утнув не по сезону підібрану пісню:
- «Соловейко навесні, навесні сипле співи голосні-голосні…»
Насолоджуючись своїм трьохголоссям, ми доспівали до кінця, але аплодисментів у свій бік не почули. Баба Ганна, схиливши голову, втупилася очима в коліна, прикриті полами старої куфайки. Ми розгублено товклися на лежанці, бо такого прийому ніяк не очікували. Але залишати сцену поки ще наміру не мали. Не виключено, що наш вибір бабі Ганні, як матері радянського офіцера, був не до вподоби. Здогадавшись про це, старша Любка, понизила голос і пошепки дала команду:
- «Утро красіт…». Три-чотири.
Тріо з ентузіазмом завело:
- «Утро красіт нєжним свєтом стєни дрєвнєго Крємля…»
На приспів «Кіпучая, могучая, нікєм нє побєдимая…» реакція баби Ганни була такою ж, як і на соловейка. Вона, чи то потонула в якихось своїх роздумах, чи то знаходилася в стані медитації. Голова її злегка похитувалася, а очі бачили перед собою лише власні коліна. Це вже не лізло ні в які рамки. Три гарні дівчинки задля неї залишили свої забави та, як уміють, розважають, а глядачка не те що не слухає, а схоже і не бачить їхніх старань. Чи не здогадується, що концерт розпочато задля неї шановної? Це вже можна було сприйняти, як неповагу до виконавців. Ми з сестрами почувалися незаслужено обсвистаними. Та капітулювати не було в наших правилах.
З сіней в хату зазирнула мама і, вибачаючись, пообіцяла бабі Ганні:
- Ще поставлю на керогаз лушпайки для качок і прийду.
По ідеї, наступним номером нашого концерту, само собою, мало бути: «За городом качки пливуть, каченята крячуть…», та пам’ятаючи невдалий почин з пташиним репертуаром, всі троє завзято перебирали у мізках перелік патріотичних пісенних творів радянської епохи. Котрась із нас, глибоко вдихнувши повітря, щоб вистачило на довше, затягла аріозо:
- «Враждє-є-є-бниє віхрі в билом декабрє-є-є
Над на-а-а-шєй страной пролєта-а-лі.
Когда-а із потьомок навстрєчу зарє-є-є
Моско-о-о-вскій востал пролета-а-рій!!!»
Як, виявилось, до класики баба Ганна була більше, ніж байдужою. Вона їй була чужою та незрозумілою, а нам було соромно дивитися одна одній у вічі. Концерт із тріском провалився.
Усівшись мовчки на гарячу, застелену картатою клейонкою лежанку, дістали з пічурки коробочку з доміно і з шумом висипала її вміст на гладеньку поверхню лежанки. Швидко ввійшли в азарт та по-дорослому стукали фішками. Бабі Ганні ввімкнули голосніше радіо – хай слухає «У неділю рано зілля копала».
Хвилин через п’ять після закінчення радіопостановки, обтрушуючись від залишків снігу, на порозі кімнати появилася сусідка тітка Явдоха.
- Диви, наче гарно обмітала віником, а скільки снігу лишилося на валянках.
На ногах у тітки були м’якенькі валянки-бурки, пошиті нашою мамою зі старого перелицьованого сукняного жакета його господині, чи то її чоловіка. Поверх них блищали глибокі гумові калоші. Ми ще допомагали мамі пороти, а потім зачищати лезом кухонного ножика бруд, що зібрався в швах жакета. І як він туди потрапив крізь цупку саржеву підкладку – бог його знає. Та була там і вата, і полова, і лушпиння з соняшникового насіння. Тітка, певно, і не здогадувалася про те.
- От снігу цього року намело! Дівчатка, а що це ви принишкли на лежанці, пісень не чути?
- Та вони вже співали, так гарно… ̶ відповіла за нас старенька.
Ми зиркнули одна на одну і присхнули сміхом.
- О, вже веселіше! – задовольнилася сусідка.
Вона розвернула біленьку бавовняну хустинку і виклала на стіл загорнутий в газету чималий струдель з маком та рулони кольорового паперу. Ми кинулися з лежанки до столу, розглядаючи таке багате різнобарв’я.
- Хочу, щоб мати показала, як вона робить ружі для віночків на портрети.
Судячи по тому, що тітка захватила з собою і котушку м’якого мідного дроту, і зелений папір для листочків, схоже, одним майстер-класом прихід тітки Явдохи не закінчиться. Як і щороку, цієї передсвяткової пори додому вона повернеться з накинутим на плечі чималим віночком.
Так воно й сталося. Мама, впоравшись, дістала зі своїх запасів білосніжний тоненький папіросний папір, який вона економно використовувала лише для виготовлення троянд, нарізала пелюсток з рожевого паперу із колекції сусідки, потім такої ж форми та розміру – з кальки і справно позакручувала довгими тонкими ножицями подвійні біло-рожеві заготовки, які на очах перетворилися в тендітні пелюстки. Ми приєдналися до нашого улюбленого чаклування над папером, бо, не зважаючи на малолітство, теж навчилися від мами її мистецтву. Спільними зусиллями переробили кілька рулонів паперу в гарнесенькі ніжно-рожеві квіточки, а потім мама справно з’єднала їх дротом, перемежовуючи виготовленим нами зеленим листячком.
Рада, без пам’яті, сусідка милувалася вінком, приміряючи його на портрет вождя, що висів на видному місці в нашій хаті. В інших, зазвичай, на цьому місті сумували святі образи або диміли лампадки, та наш тато був комуністом, то ж лише на одній із стін з його згоди залишилася красуватись кольорова фотографія кучерявих дівчаток-янголяток з надписом: Віра, Надія, Любов. Певне, вони нагадували татові нас, своїх донечок, от він колись і придбав їх на ярмарку в Борщагівці, не здогадуючись, що вони мають якесь там відношення до релігії. Тітка Явдоха вибачилась, що забрала багато маминого часу, але що ж поробиш, коли її руки на таке не здатні.
Мама налила в склянки теплого пахучого узвару, порізала на шматки струдель і, смакуючи, всі гуртом – і господарі і гості покінчили з сусідчиним кулінарним витвором.
Коли баба Ганна та тітка Явдоха розійшлися по своїх домівках, мама запропонувала:
- А давайте, зробимо кілька віночків і для баби Ганни. Хай і її різдвяна хата причепуриться. Мені здалося, що вона трохи позаздрила тітці Явдосі. Ще зовсім не пізно, а лягати спати навіть ранувато. Гуртом ми швиденько впораємося.
Мама дістала з комоду чималу скриньку з усім необхідним і ми разом з нею взялися до роботи.
Наступного дня зранку, тепленько одягнувшись, бо білосніжні розписи на шибках нагадували, що на вулиці пощипує морозець, ми пішли на сусідню вулицю до баби Ганни. Над комином на даху її хатини стовпом стояв білий дим, від дверей до вулиці вела вузенька стежечка, протоптана в глибокому снігу. Ходити по такій не зручно, особливо, якщо несеш в руках ще й відро з водою. Можна і в сніг упасти, і води у валянки поналивати. Сміючись, ми кілька разів пробігли туди-сюди, значно розширивши доріжку. Наче до бабусі вже до нашого приходу навідався не один гурт гостей.
Старенька здивувалась, побачивши нас з вінками на голівках та вкрай розгубилась.
- Хіба ще не зарано щедрувати?
- Та ми не щедрувати, а віночки принесли, ̶ пояснили бабі Ганні. ̶ Зараз будемо прикрашати ваші образи́.
Миттю роздяглися в добре натопленій хаті та вже снували довгою лавкою, яка заховалася за великим столом під стіною з образа́ми. Святі лики, від яскравого убра́ння їх у вінки повеселішали і вже не так сумно вдивлялися в бабине помешкання.
Та віночків виявилося замало, щоби нараз перетворитися незатишній хатині на веселеньку.
- Це якби якусь скатертину на стіл, то ми ще й букет гарний зробили б з паперу та в глечик поставили, і гілочки з ялинки за дзеркало увіткнули б… ̶ забувши хто тут є господинею, ми вже почали фантазувати.
- А й справді, десь є лляна скатерка в скрині, давно її звідти на діставала, ̶ неочікувано охоче відізвалася бабця.
В скрині знайшлася не лише скатертина, а й кілька вишитих рушників та яскрава строката ряднина. Ми безцеремонно витягли її з чужої скрині, та розвернувши накрили бабині мішки з зерном. Скатерку та рушники вирішили віднести додому, щоб випрасувати.
Повернулися до бабусиної хати разом з мамою, бо зрозуміли, що самі не впораємося.
За годину хата баби Ганни стала невпізнаною. Навіть старенька обличчям змінилася, бо дістала зі скрині святкову хустину, про існування якої вже давно забула, і пов’язала її на свою сиву голову.
- От так і щедрувальників можна приймати. Ви ж не обминете цього року бабину хату?
- Та ми й зараз можемо вам заспівати, ̶ охоче відповіли бабусі.
- «Добрий вечір то-о-бі,
пане господа-а-арю!
Радуйся-а, ой радуйся зе-е-емле,
син божий народився!»
- Приходьте до мене на кутю, бо до всіх батьків діти йдуть на свят-вечір, а в мене ніколи нікого не буває.
У баби Ганни заблищали очі. Вона квапливо витерла їх кінчиком святкової хустини.
- Прийдемо обов’язково, ̶ пообіцяли старенькій.
Перед новим роком, не сповістивши про те листом, несподівано, як сніг на голову, але на превелику радість матері з Німеччини приїхав Кирило. Та ще й з дружиною і сином. Привезли багато подарунків і навіть невелику штучну ялинку з гірляндами та іграшками. В багатий вечір, повертаючись з гостини від своїх бабусі з дідусем, ми не могли не помітити, як яскраво світилася вогнями приземкувата оселя баби Ганни. І хоча бабця вже, мабуть, не пам’ятала про нашу обіцянку заспівати їй щедрівку, та ми про те не забули. То ж разом з мамою та татом крадькома постукали в маленьке розмальоване морозом віконце на чотири шибки.
18.12.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544696
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.12.2014
В нічній тиші, коли не ведеться обстріл міста, в темному безлюдному Луганську метушня їжаків під вікном сприймається, як тупіт солдатських чобіт.
* * *
Цей зорепад війна на серпень спише...
На плесі річки хлюпають лини,
СвердлЯть завзято під зірками тишу,
Не сплять гуртом в покосах цвіркуни.
СливкИ в садУ посипалися градом,
Давно не чути з двору балачок.
Пробіг швиденько підтюпцем до сАду
Злодійкуватий сірий їжачок.
Шепоче листя молитвИ у гАю, -
Цей милий рай за кроки од війни.
Крізь спокій ночі кулями шугають
З пітьми в пітьму крилаті кажани.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518840
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.08.2014
ИТОГИ
первого Международного литературного поэтического конкурса
«ДЕБЮТ»
Лауреатами конкурса стали 6 номинантов.
Номинация "ПОЭЗИЯ О ЛЮБВИ НА РУССКОМ ЯЗЫКЕ":
1 место — Тухватулина Мария Адильевна (г. Рязань, Россия);
2 место — Аджиева Динара Анатольевна (г. Симферополь, Крым, Россия);
3 место — Цветикова Светлана Олеговна (г. Рязань, Россия).
Номинация "ПОЭЗИЯ О ЛЮБВИ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ":
1 место — Данилюк Наталья Васильевна (пгт Перегонское Ивано-Франковской обл., Украина);
2 место — Багрянцева Елена Юрьевна (г. Киев, Украина);
3 место — Мороз Ирина Николаевна (г. Киев, Украина).
Дипломанты Международного литературного поэтического конкурса «ДЕБЮТ» от издательства «ДОЛЯ» (номинация «Поэзия о любви на русском языке»):
— Бакуменко Оксана Владимировна (г. Сумы, Украина);
— Башурова Марина Олеговна (г. Гомель, Республика Беларусь);
— Казимирский Роман (г. Бар, Черногория);
— Коробихина Елизавета Денисовна (с. Турмасово Тамбовской обл., Россия);
— Кофанов Сергей Владимирович (пос. Хоботово Тамбовской обл., Россия);
— Маркова Ксения Борисовна (г. Тверь, Россия);
— Николаенко Анна Витальевна (с. Широкое Криворожского р-на Днепропетровской обл., Украина);
— Нилов Дмитрий Николаевич (г. Гомель, Республика Беларусь);
— Орлова Юлиана Михайловна (г. Севастополь, Крым, Россия);
— Панина Виктория Сергеевна (г. Тверь, Россия);
— Рева Ольга Владимировна (г. Горловка Донецкой обл., Украина);
— Тимонина Александра Владимировна (г. Ялта, Крым, Россия);
— Файзуллин Роман Халилевич (г. Стерлитамак, республика Башкортостан, Россия);
— Штакина Ирина Александровна (г. Скопин Рязанской обл., Россия).
Дипломанты Международного литературного поэтического конкурса «ДЕБЮТ» от издательства «ДОЛЯ» (номинация «Поэзия о любви на украинском языке»):
— Жусев Иван Васильевич (с. Полтавка Первомайского р-на Николаевской обл., Украина);
— Заворотная Анна Викторовна (г. Макеевка Донецкой обл., Украина).
Дипломанты Международного литературного поэтического конкурса «ДЕБЮТ» от журнала «Доля» (номинация «Поэзия о любви на русском языке»):
— Зорина Алиса Игоревна (г. Ялта, Крым, Россия);
— Извольская (Косенко) Алина Юрьевна (г. Севастополь, Россия);
— Люборосцева Анастасия Сергеевна ( г. Ялта, Крым, Россия);
— Нафеева Зера Марленовна (г. Симферополь, Крым, Россия);
— Смоляренко Анастасия Андреевна (г. Ялта, Крым, Россия).
Дипломанты Международного литературного поэтического конкурса «ДЕБЮТ» от журнала «Доля» (номинация «Поэзия о любви на украинском языке»):
— Аджиева Динара Анатольевна (г. Симферополь, Крым, Россия);
— Бойчук Роман Иванович (г. Ивано-Франковск, Украина);
— Егорцева Оксана Владимировна (г. Горловка Донецкой обл., Украина);
— Иванчишин Татьяна Ивановна (с. Попели Дрогобычского р-на Львовской обл., Украина);
— Колесник Марина Фёдоровна (п. Константинополь Велико-Новосёлковского р-на Донецкой обл., Украина).
Председатель жюри конкурса,
директор издательства «ДОЛЯ», гл. редактор журнала «Доля» В.М. Басыров.
Координатор конкурса,
редактор издательства «ДОЛЯ», редактор журнала «Доля» О. В. Прилуцкая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501290
рубрика: Анонс, Лірика
дата поступления 26.05.2014
В моєму домі оселилась тиша,
Коли весна пишалася розли́вом.
Пішов коханий у цвітіння вишень
І побажав, як завжди: - Будь щаслива…
Те, що хотів, неначе б то отримав,
Успішним став, живе не в самотині.
Та хто ж мені сьогодні за дверима
Лишив букет із незабудок синіх?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492329
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2014
Пустився дощ на сиві явори,
Розцілував краплинами листочки.
Дзвенить довкілля сміхом дітвори,
Рвонули в ріст в городі огірочки.
Маніжать краплі в вікна до людей,
Тонкий струмочок ринва цідить в діжку.
Припала сукня ніжно до грудей,
Заплуталась в струнких дівочих ніжках.
На квіти взір розгублено відвів
Юнак з букетом лісових конвалій.
Весна-весна… У кронах яворів
Святкує дощ травневі фестивалі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492212
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2014
Когда, от жизни получив урок,
к себе ушла очередная пассия,
на твой прозрачный, как фата, намёк
наивно я дала своё согласие.
Пустым словам поверила легко,
как богу и таблице умножения.
Мой разум был, похоже, далеко,
а страсть дошла, похоже, до кипения.
Не буду дальше рифмовать стихи,
скрывать итог с концовкой неизбежною.
Мне ни к чему замаливать грехи.
Я для него всегда останусь грешною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491888
рубрика: Поезія,
дата поступления 11.04.2014
Шепіт хвилі доносить луна,
Пта̀хи в гаю виспівують дзвінко.
Розлилась біля хати весна
Синьо-синім хрещатим барвінком.
Серце в грудях болить від жалю:
Знаю – знов відцвіте в самотині.
Я його ще з дитинства люблю,
Його очі замріяно-сині.
Розстелився рясним килимком
Від черешні і аж до порогу.
Хрестить (наче матуся) тайком,
Як рушаю в далеку дорогу.
Від подвір’я давно відпливли
В тиху вічність і мама і тато.
А у слід їм цвіли і цвіли
Сині квіти. Багато-багато…
9.04.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491324
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2014
http://vbasyrovdola.ucoz.ru/index/mezhdunarodnyj_literaturnyj_poehticheskij_konkurs_debjut/0-407
Международный литературный поэтический конкурс «ДЕБЮТ»
Литературная премия издательства «ДОЛЯ»
Издательство «ДОЛЯ» проводит международный литературный поэтический конкурс для молодых авторов. В конкурсе могут принимать участие поэты от 17 до 35 лет.
Цель конкурса — открыть новые имена в современном мире поэзии и дать им возможность издать книгу своих произведений.
Премия присуждается в трёх номинациях:
1. Поэзия о любви на крымскотатарском языке.
2. Поэзия о любви на русском языке.
3. Поэзия о любви на украинском языке.
Один Автор может прислать не более пяти стихотворений любовной лирики общей сложностью 100 строк в каждую номинацию.
Условия участия в конкурсе:
1. На конкурс принимаются неопубликованные произведения, написанные на крымскотатарском, русском и украинском языках.
2. Один автор может подавать заявку на конкурс по всем номинациям, но стать победителем может только в одной из номинаций.
3. К рассмотрению принимаются произведения, отправленные по электронной почте в адрес издательства «ДОЛЯ» vbasyrovdola@mail.ru
4. Автор включенного в конкурс произведения имеет право отказаться от участия в конкурсе после того, как его работа была принята для участия.
5. При предоставлении произведения на конкурс участником предлагается заполнить заявку, в которой должны содержаться следующие сведения:
— сведения об участнике конкурса: ФИО, дата рождения, адрес проживания, контактная информация (телефон, почтовый адрес, e-mail);
— краткая творческая биография автора (всех соавторов, если произведение написано в соавторстве) с указанием фамилии, имени, отчества, псевдонима (если есть); год рождения, образование и профессия;
— перечень наиболее значительных публикаций (если есть);
— полное название произведения.
6. Произведения принимаются в виде файла формата Microsoft Word (шрифт Times New Roman , размер шрифта 14) в количестве одного экземпляра.
7. Письма с конкурсными материалами, направляемые в издательство по электронной почте, должны содержать в прикреплённых файлах) ФИО автора, и номинацию, в которой автор предполагает участвовать.
На конкурс НЕ принимаются:
— произведения, объём и тематика которых не соответствует условиям конкурса;
— произведения, не соответствующие номинациям конкурса.
Срок подачи произведений на конкурс: приём работ на соискание Премии осуществляется с 10 апреля по 10 мая 2014 года (включительно).
«Короткий список» объявляется не позднее 25 мая 2014 года.
Церемония награждения лауреатов конкурса состоится в июне 2014 года (окончательный срок будет уточнён позже).
Награды конкурса:
1 место — премия издательства «ДОЛЯ» — бесплатное (для лауреатов всех номинаций, получивших 1 место) издание коллективного сборника стихов на трёх языках, диплом и медаль 1 степени;
2 место — диплом и медаль 2 степени;
3 место — диплом и медаль 3 степени.
Copyright MyCorp © 2014 | Создать сайт бесплатно
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491291
рубрика: Анонс, Лірика
дата поступления 09.04.2014
Резвятся блики фар на потолке,
кроя́т авто лучами молча окна.
Завис комар в очередном пике́.
На пряди делит темнота волокна.
Мурлыча дремлет на диване кот
и гложет зависть в ходиках кукушку.
Мне сон, похоже, объявил бойкот,
настырно лоб щекочет завитушка.
Последний блик угас на потолке,
а с ним ушла (некстати) ночь-мулатка.
Рассвет легонько гладит по щеке,
и кот, проснувшись, вытянулся сладко.
Усталость всё же давит на глаза
и шашелем виски упрямо точит.
А в окна с неба льётся бирюза…
Оставлю сон для следующей ночи.
Фото http://www.photodom.com/ru/photo/2313186
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490790
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2014
Ирина Ханум
ОСЕНЬ,ОСЕНЬ… ЖЕЛТЕЮТ ВИШНИ...
(Из цикла "Воспоминания о Грузии")
Окна может прикрыть и двери?
Что-то сыро опять и зябко.
Ты давно не видал Этери?
Ей наверно одной не сладко.
Гонит осень листву к порогу,
Жёлтым цветом закрасит даты.
Боль отпустит потом немного,
Но оставит на сердце латы.
Чайник ставь и садись-ка рядом,
Вот фундук и розетка с мёдом.
На могилу бы съездить надо,
Всё труднее нам с каждым годом.
Тянет осень листать альбомы,
Где Заур молодой на фото.
Все мы здесь ещё в старом доме.
Сердце сильно сдавило что-то…
Помнишь, в нашем саду у дома,
Как невесты стояли вишни?
Май слезился, раскаты грома
Было долго в округе слышно.
Ты приляг, я укрою пледом.
Будет уголь гореть в камине.
Дом обстрелян был жарким летом,
Он разрушен и нет в помине.
Сад бы наш зимовал под снегом,
Летом розы в цвету пунцовом.
Двор бы полнился детским смехом,
Запах лавра парил над пловом.
Осень, осень… Желтеют вишни
Вдоль шоссе, что ведёт к Цхинвалу.
Муж с женой говорят о жизни.
Жаль, её не начнёшь сначала!
Ірина ХАНУМ
(Переклад Галини Литовченко)
ОСІНЬ,ОСІНЬ… ЖОВТІЮТЬ ВИШНІ...
(Із циклу «Спогади про Грузію»)
Може вікна прикрити й двері?
Щось студено знов і волого.
Ти давно не стрічав Етері?
Як живе в самоті небога?
Гонить осінь до призьби листя,
Пофарбує у жовте дати.
Біль відступить, як рань імлиста,
Та залишить на серці лати.
Чайник став і розетку з медом.
Там фундук у серванті збоку.
На могилу б сходити треба,
Важче робиться з кожним роком.
Тягне осінь старі альбоми,
Де Заур-джигіт на світлині.
Всі ми тут ще в старому домі.
Серце дуже щось давить нині.
Пам’ятаєш, в саду при домі
Білі вишні, як наречені?
Плакав травень, розкати грому
Гуркотіли, немов шалені.
Ти лягай, я дам одіяло.
Спалахне у печі вугілля.
Влітку дім тоді обстріляли,
Зруйнували, як все довкілля.
Сад би наш зимував під снігом,
Влітку знову б цвіли троянди.
А подвір’я б дзвеніло сміхом,
Лавром па̍хнув плов на веранді.
Осінь, осінь… Жовтіють вишні
На шосе, що йде до Цхинвалу.
Двоє згадують про колишнє.
Жаль життя, що минулим стало!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486287
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.03.2014
Во время знакомства со своим будущим свекром на его вопрос, кто я по национальности, я ответила: «хохлушка» и уточнила - «из Киевской области». Тогда мне казалось, что «хохлушка», как и «кацапка» - это всего лишь невинное прозвище. (Вообще-то хохлушка звучит красивее, чем кацапка – да?) «- Какая же ты хохлушка? Ты – украинка» - поправил меня Василий Иванович, 1926 г.р. уроженец Курской области, ныне это село В.Александровка Волоконовского р-на Белгородской области, русский по паспорту. «- Хохлы – это мы, оторванные от Украины и присоединенные к России…». По-украински он разговаривал прекрасно, как и его родня, приехавшая на нашу свадьбу в Лисичанск Луганской области из Белгородщины. Свекровь, уроженка г. Верхний Луганской области (позже города Верхний, Пролетарск и Лисий, который «Лисиче над Дінцем», объединили в один г. Лисичанск) и ее родня тоже разговаривала на чистом украинском, не на суржике. Кстати, в бытность Сосюры дом бабушки мужа был недалеко от дома родителей поэта. Карт тех времен по непонятной причине нигде не было, чтобы убедиться в правильности слов свёкра, да и какая мне тогда была разница – страна одна – СССР. Сейчас, когда из-за нервозной обстановки в Украине, начали выставляться в Интернете карты на любой вкус (мнения, взгляды и мечты у людей-то разные и каждый имеет на это полное право) я решила найти карту, подтверждающую слова Василия Ивановича. Оказывается, если верить Интернету, она есть не только здесь, а ее подлинник хранится в историческом музее Львова. Изданная в 1918 году в Вене, и переданная в музей частным лицом из Сумской области, предки которого, рискуя своей жизнью, хранили ее на чердаке своего дома много лет. Дальнейшие поиски привели и к почтовой марке и к такой же карте советских времен (оказывается, сохранились!) Правда не всем она была доступна, а только для служебного пользования в центральной научной библиотеке УССР. Вот у меня и возник вопрос к ИСТОРИКАМ, СПЕЦИАЛИСТАМ: может у моего уважаемого свекра за 25 лет работы в шахте что-то с памятью сталось? Может это - очередная интернетная утка и происки предусмотрительных австрияк? Хочу разобраться, чтобы не выглядеть глупой. Кто может ответить? (Пишу на русском – украинцы его выучили без труда).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481273
рубрика: Анонс, Лірика
дата поступления 23.02.2014
Відголосять дощі з громами,
затанцюють дощі щасливі…
Як раділа весною мама
цвіту яблуні, вишні, сливи!
З серцем ніжним, ясни́м до щему,
із любов’ю до болю в скронях
кожну грудочку чорнозему
розтирала на пух в долонях.
І цікаві матусі дочки,
заглядали в город щоднини,
роздивлялись, як у рядочках
пробивались на світ рослини.
Де горох – з бур’яном у герці,
де цибуля пишалась чубом.
Ще з землею несли відерця
у квітник, з-під старого дуба.
Яскравіли у червні сальви,
чорнобривець горів бурштином,
підіймались до неба мальви
у густім квітнику під тином.
…На гостину весна до мене
завітала із рястом нині.
Вітерцем сколихнула гени,
наче цвіт на рясній калині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480879
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2014
НАД ЯЛТОЮ ПОКИ НЕ ЧУТИ БІДИ
Вячеслав ЄГІАЗАРОВ (м. Ялта)
Гуляють дельфіни, ганяють кефаль,
забиті ставридкою всі магазини,
в зимовому небі в захмарену даль
баклани спішать одиницею-клином.
І гори уже на третину в снігу,
туди йдуть фанати, але обережно:
а тут, змалювавши очима дугу,
сніжинку угледиш і радий безмежно.
Баклани розсіяли клин і в гурті
летять від Мартьяну в надводній пустині.
По стежці над морем крізь хащі густі,
прийде̍мо до парку, безлюдного нині.
Присядь під магнолією, не журись,
зима – це лиш мить, ̶ знає кожен історик,
розвіємо тугу, як ранком колись
розчистимо снігом завіяний дворик.
Над Ялтою поки не чути біди,
он, бачиш тих чайок безклопітну зграю,
я, може, не зовсім уже молодий,
зате всі пророчення неба читаю.
Зима покружляє й спливе, як кефаль,
ну, може, ще раз налякає циклоном,
мигдаль зацвіте, вкаже лютому в даль,
слідо̍м привітає підсніжник поклоном.
Ну, все уже добре! Всміхнись! Не журись!
У Ялти свій погляд на мис та долину -
узимку, неначе притиснена вись
і тісно для думки широкого плину.
Та це все – дрібниці, і ми ту печаль
залишим поету, Пегасовім сину:
в зимовому небі в захмарену даль
баклани спішать одиницею-клином.
(Переклад Галини Литовченко)
ПОКА ЧТО НАД ЯЛТОЙ НЕ ВЕЕТ БЕДОЙ
Вячеслав ЕГИАЗАРОВ
Гуляют дельфины, гоняют кефаль,
ставридкой забиты лотки магазинов,
по зимнему небу в туманную даль
бакланы спешат растянувшимся клином.
И горы уж снегом покрыты на треть,
к ним ходят любители, но осторожно:
а здесь, если пристально в небо смотреть,
увидеть снежинок почти невозможно.
Бакланы рассыпали клин и толпой
летят от Мартьяна над водной пустыней.
Пойдём по-над морем заросшей тропой
к Приморскому парку, безлюдному ныне.
Присядь под магнолией, зря не грусти,
зима – это миг, – знает каждый историк,
ещё нам удастся печаль разгрести,
как снег, что под утро засыплет наш дворик.
Пока что над Ялтой не веет бедой,
вон, видишь тех чаек беспечную стаю,
я, может, уже не такой молодой,
зато предсказания неба читаю.
Покружит зима и уйдёт, как кефаль,
ну, может, пугнёт для порядка циклоном,
миндаль расцветёт, несмотря на февраль,
и следом подснежники прыснут по склонам.
Ну вот, и путём! Не грусти. Улыбнись.
У Ялты свой взгляд – на долину ль, на мыс ли –
зимой просто несколько сдавлена высь
и нет горизонтов открытых для мысли.
Но это пустяк, и об этом печаль
оставим поэтам с богемным их сплином:
по зимнему небу в туманную даль
бакланы спешат растянувшимся клином…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480104
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2014
Подведены итоги международного конкурса "Журнальный вариант".
На конкурс принимались произведения на русском языке и переводы с украинского, белорусского и крымско-татарского языков.
Организаторы конкурса: издательство «ДОЛЯ» и журнал «Доля» (г. Симферополь, Крым, Украина) при партнёрстве журналов:
— «ИСТОКИ» и «Литкультпривет!!!» (Красноярский край, Россия);
— «Метаморфозы» и «Мир животных» (г. Гомель, Беларусь);
— «Северо-Муйские огни» (г. Северомуйск, Россия);
— альманах «Манускрипт» КЛА (г. Симферополь, Крым, Украина);
— альманах «Крымское слово» (г. Симферополь, Крым, Украина).
В номинации ПОЭЗИЯ авторы Клуба Поэзии Галина ЛИТОВЧЕНКО и Людмила ВАСИЛЬЕВА (Морская волна) разделили 3 место. В номинации ПОЭТИЧЕСКИЕ ПЕРЕВОДЫ за перевод на русский язык стихов Михаила ПЛОСКОВИТОВА мне, Галине ЛИТОВЧЕНКО присуждено 1 место. Приятно!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479714
рубрика: Анонс, Лірика
дата поступления 15.02.2014
Пляшут барыню капли дождя,
Моют площадь у туч под надзором.
Разберемся вдвоём погодя,
Что нам шепчут ручьи под забором.
От досады махнула зима
Ветерком на капризы природы.
Заскользила из крыш бахрома,
Ждёт дубрава из моря погоды.
Где-то прячутся шайки сорок,
Перебежками движется дворник.
Ливень бросил идеи для строк,
И на твой и на мой подоконник.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478592
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.02.2014
Краплі б’ють гопака серед площ,
Височінь сірим поглядом зирка.
Таємниці нашіптує дощ
І тобі і мені у кватирку.
З катаклізмом змирилась зима,
Пожинає капризи природи.
Дубу вогкість суглоби лама́,
Липа з моря чекає погоди.
Заховались птахи у гаю́,
Жде своєї пори гайвороння.
Пише дощ таємницю свою
На твоїм і моїм підвіконні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478591
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.02.2014
Ой, закружляли круки!
Ой, вороння злетілось!..
Раді ламати руки
І шматувати тіло.
Кличе хтось за горою,
Світить, щоб стало видно.
Та, що була сестрою,
Виявилось – єхидна.
Скаляться вурдалаки,
Лізуть з усіх околиць.
Думають гайдамаки,
Молиться богомолець.
(Ілюстрація з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476352
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.02.2014
"Мне с окнами зашторенными тесно..." Так назывался вечер, посвящённый творчеству члена студии "Филигрань" Галины Григорьевны Литовченко, который состоялся 26 января в читальном зале Бахчисарайской центральной районной библиотеки им. А.С. Пушкина.
Своё творчество Галина Григорьевна представила как поэтическое турне: стихи о своей Родине - она родилась на Киевщине, затем с мужем военным она объездила многие гарнизоны, где оставалась частица её души: это северный край Вологодщина, это Закавказье - Азербайджан, это Луганщина, где до сих пор живут её дети. И, конечно же, было много стихов о Крыме, где в настоящий момент проживает поэт. У Галины Григоревны выпущено пять книг: "Не займай мене, осене...", "Лаванда на спомин", "Далеке літо", "Схід сонця", "Шовком вишиті мережки".
В посёлке Вилино, где проживает автор книг, живёт и художник Николай Гудин. Гости вечера могли на мультимедийном экране оценить его работы: прекрасные пейзажи, посвящённые Крыму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475701
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 29.01.2014
Х.
Обідали в офіцерській їдальні гарно приправленим пловом. Альбіна похвалила кухаря та подякувала командирові, бо така смачна страва у неї не виходить.
- Видно зразу, що людина мешкає в Азербайджані і знає в цьому толк, ̶ в свою чергу зробив комплімент Альбіні задоволений майор.
І далі розповів:
- Не так давно в сусідню частину приїздив із Москви генерал. Отож, колеги, вирішили зустріти високого гостя по-кавказькому! Запросили кухарок-азербайджанок, що славляться своїм пловом, щоб ті приготувати його по вищому розряду. Жінки старалися, як могли, і справді плов вийшов – пальчики оближеш. Вмолотивши чималу порцію, генерал попросив добавки і прокоментував: « - Добра каша!». Бідних жіночок за лаштунками не знали, як і заспокоїти. Це ж треба – плов кашею обізвати! – закінчив розповідь і, мабуть не вперше, обурився офіцер.
В затишній альтанці в тіні дерев сидів вже не молодий військовий – начальник їдальні. Сергій з майором та Альбіною теж присіли поряд на лавку. На плечі́ у чоловіка примостився чепурненький єнот, «місцеве надбання». Розповіді про нього Альбіна чула ще в управлінні. Господар тваринки почав демонструвати її здібності. Поклав у нагрудну кишеню сорочки грудочку цукру та застебнув на ґудзик. Єнот спустився з плеча на груди, своїми маленькими лапками-рученятами впорався з ґудзиком, дістав цукор, знову заліз на плече та почав ним ласувати. Це виглядало дуже кумедно.
Наступного дня зранку, до будинку, в якому ночували Альбіна з Сергієм підігнали «Жигулі». Вм’ятина на дверях була майстерно відремонтована, від неї не залишилося і сліду.
Перевіркою Сергій був задоволений, в підрозділі в усьому панував порядок, відчувалася «рука» справжнього хазяїна.
На зворотному шляху в невеликому містечку звернули з траси. Сергій вирішив показати дружині державний кордон. Спочатку автомобіль долав шосе, потім з’їхав на вузьку ґрунтову дорогу, яка з часом наблизилася майже впритул до шеренги залізобетонних стовпів з густо натягнутим колючим дротом. Чужа земля була поруч. На ній росла така ж трава і такі ж дерева, над нею світило те ж весняне сонце, але Альбіні здалося, що в плече подуло холодком. Незнайоме досі відчуття від своєї присутності на краю радянської землі оволоділо нею. На півслові обірвалась її невимушена розмова з чоловіком, наче боялась, що хтось її почує або ж щось скаже не те. На схилі гори́ виднілися сільські будинки з обійстями, де жили своїм буденним життям іранські трударі.
Командир застави, до якої під’їхали, помітив Сергієве авто ще з далеку і вийшов назустріч.
- О-о, нарешті завітали до нас в гості! – люб’язно привітався з Альбіною та потиснув руку Сергієві. – Тут є гарне місце, де можна чудово провести вихідний, а то й заночувати.
- Та ми на кілька хвилин – лише привітатися, бо ж не порядно бути поруч та не побачитися з добрим знайомим. Заодно показав дружині, що таке державний кордон. Схоже – її це вразило, затаїлась, немов лазутчик.
- Так, вперше – це дуже вражаюче! А чому ж не хочете залишитися?
- Ввечері маю бути в гарнізоні, а на сьогодні підготував їй ще один сюрприз, - кинув погляд в бік дружини.
- Та невже цей – не останній? Ти мене заінтригував,Сергію, не знаю, як і розраховуватися буду, ̶ засміялася Альбіна.
- Та якось прийдеться… ̶ вдавано серйозно відповів дружині.
- А що ж це за таке гарне місце мав на увазі господар застави? – запитала Сергія, коли, розпрощавшись, поїхали назад.
- Я там не бував, та чув, що десь у плавнях нейтральної зони на дерев’яному помості є будиночок, щось на зразок бунгало, де полюбляють зупинятися поважні гості застави.
- Що, правда? І таке можливе? Це мабуть, як на безлюдному острові!
Сергій промовчав та вирулив автомобіль на трасу. Невдовзі знову звернув – на цей раз вже в бік моря.
В приморському селищі знайшов вулицю з невеликим будинком та подвір’ям, з двох боків та зверху закритим виноградними лозами. Листя на винограді ще не розпустилося, де-не-де висіли засохлі торішні грона.
- Як справи, Гасан-ага? – здалеку привітався з невисоким худим чоловіком в зимовій шапці на голові.
- Якши*, слава Аллаху!
- Як вранішній улов?
- Та дещо піймав? Проходьте, будь ласка. Мій дім – ваш дім!
Чоловік повільно, без метушні підійшов до Сергія, витер руку об полу піджака та, кланяючись Альбіні, протягнув гостеві. Сергій про щось тихо
запитав Гасана-агу і той ствердно кивнув головою:
- Нема проблем, командире.
Автомобіль залишили біля подвір’я та спустилися на берег моря, де гойдався на хвилях примкнутий до іржавого залізного кілка човен рибалки.
Гасан-ага запустив мотор та запросив на борт.
- Ти щось там казала про безлюдний острів, чи мені почулося? На що тільки не здатний чоловік для коханої дружини! – перезирнувся Сергій з чоловіком.
- Побудете на острові, а я тим часом заріжу баранчика. Скуштуєте мій шашлик-башлик... зелень-мелень… ̶ не закінчив перераховувати рибалка.
В ранковій димці в морі виднівся чималий острівець. Наближаючись до нього, побачили, як в небо здійнялася зграя птахів.
- Та не бійтесь, дурненькі, ми без зброї, ̶ доброзичливо відізвався Гасан-ага. – Гості у вас мирні, культурні.
Альбіна з Сергієм висадилися на острів, а човен з рибалкою крутнувся на місці і з задертим носом рвонув від острова.
- Еге-гей! Лю-ди-и! Де ви-и! – загукала Альбіна і побігла вздовж берегової смуги.
- Не кричи, всіх птахів розполохаєш!
Задоволений пустощами дружини Сергій кинувся їй навздогін та, не стримавшись, теж загукав:
- Еге-гей!
З нагрітого сонцем валуна неохоче зліз та повиляв хвостом від берега невеликий плямистий тюлень, наляканий непроханими гостями.
- Ну що ж друже, вибач, не стрималися! – раділа Альбіна.
Сергій обійняв дружину і притулившись один до одного вони опустилися на великий прибережний камінь. Прохолодний вітерець кружляв навкруг них і наче не було за плечима п’ятнадцяти років подружнього життя. Очі Альбіни світилися гарячим блиском, а Сергій жадібно пригортав її до себе.
* добре (азербайджанське)
ХІ.
Пройшло ще два роки. Дівчатка підросли, старша була вже майже дорослою. В надвечір’ї під вікнами починали крутитися молоді джигіти, та невдовзі їх випроваджували лейтенанти і самі займали місце на лавці біля під’їзду.
Кожного літа приїздив хтось із родичів, якогось року навідалася і Тетяна з Підмосков’я з чоловіком та сином. Подрузі все сподобалося, під час розставання зізналася:
- І все ж Альбіночко, хоч щоб там не довелося вам тут пережити, я тобі заздрю по-білому. А що у нас? Ніякої екзотики…
В кінці третього літа Сергію запропонували підвищення по службі. Не зважаючи на те, що і в Закавказзі його все влаштовувало, він дав згоду на переїзд. Бо, як сказав колись великий полководець: «плох тот солдат, который не мечтает стать генералом».
В день вибуття із гарнізону, на ранковому шикуванні Сергій прощався з прапором частини. Опустившись на коліно приклав полотно до вуст і весь особовий склад завмер в суворій тиші. У Альбіни по щоках текли сльози.
Крізь відкриті вікна автомобіля вона з доньками востаннє оглядала навколишній пустельний пейзаж. За три роки вулкан, якщо і підріс, то зовсім непомітно. Ще не одне тисячоліття викидатиме він з глибин Землі рідку багнюку, доки стане справжньою горою.
В поле зору потрапляли острівки зелені з невисокими деревами та кущами, в деяких місцях на асфальт накочувалися морські хвилі, перетинали трасу стада верблюдів, але що тут було явністю, а що всього лиш красивим оптичним явищем, Альбіна знала вже певно.
18.01.2014 м. Луганськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474636
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.01.2014
ІХ.
День за днем життя входило в помірне русло. Ще з початком зими виснажена за літо земля покрилася густою травою. Пустеля теж зеленіла пишними соковитими кулями верблюжої колючки. То тут, то там біліли здалеку, грайливо підняті, акуратні хвостики симпатичних джейранів. Своєю гордою осанкою визивали повагу верблюди.
Під магазинами та біля базарів в звичних позах, сиділи колом навпочіпки та про щось радилися аксакали.
Прилавки продуктових магазинів, все так же, пахтіли пендиром*, у вітринах пірамідками жовтіли тичинки шафрану.
Як і щороку на підвіконнях зеленими їжачками пророщувалася пшениця для святкового стола на Байрам Навруз. Гралися весілля, народжувалися дітки, святкувалися обрізання, в суворому чоловічому оточенні відправлялися на кладовища небіжчики.
Відвідання одного з південних підрозділів Сергій запланував на передвихідні дні. Дату обрав з урахуванням своєї обіцянки показати Альбіні субтропіки. Вона теж повинна була виконати деякі службові доручення свого начальника, а вихідний день мали присвятити подорожі. Їхати Сергій вирішив на своєму легковику.
Не так далеко від гарнізону розпочалися угіддя природного заповідника. Суттєвих змін в довкіллі ще не спостерігалося. Час від часу обабіч дороги зустрічалися стада граційних джейранів, над пустелею, розпластавши крила, кружляли велетенські орли, здалеку рожевими плямами виказували своє місце знаходження та наявність неподалік невеличкого озера фламінго. Сергій зупинив автомобіль, щоб підійти ближче до джейранів, але полохливі тварини насторожилися і, вгледівши людей, пустилися вскач з обочини в глибину пустелі.
Невдовзі на шляху трапилася норовиста, неприборкана річка Кура, що неподалік впадає в Каспійське море. В паводки вона завдає чимало клопотів місцевому населенню, та за багато віків люди вже звикли до її гонору і навчилися співіснувати з могутньою сусідкою.
З кожним десятком кілометрів пейзажі все більше веселили очі. Буйною вічною зеленню темніли туї та кипариси, привабливо жовтіли кущі мімози, трилистими долоньками обіймали дерева плющі, фешенебельними будинками з високими підмурками та загорожами, облицьованими гладенькими валунами, заманювала завернути до себе в гості Ленкорань.
Не так давно відкрили прикордонний перехід в сусідню Іранську Астару – можна здогадатися, якого краму навезли звідти підприємці. Проїхати повз цього міста, яке облюбували багато відомих та заможних людей, з його знаменитими базарами ніяк не можна! Сергій повернув кермо в бік центральної частини.
Базар переповнений товаром та людьми. Пахло спеціями, кавою, рябіло в очах від рясноти зелені та фруктів, блищали на сонці шовк і парча, темними глибокими кольорами розкошував оксамит.
Альбіна зупинилася біля торговця коштовним камінням, щоб вибрати щось із прикрас на подарунок донькам. Після закінчення навчального року хтось із Сергієвих родичів мав привезти їх додому. Біля прилавку якась жіночка намагалася збити ціну на намисто з бірюзи, та крамар, певне, вже скинув їй якусь долю і зрушити зі своєї позиції далі не мав наміру.
- Ну ще хоч один манат**, не вистачає в мене , ̶ благала жінка.
- Приходь завтра з чоловіком і нехай він тобі добавляє, ̶ стояв на своєму продавець.
- Та де ж його взяти, чоловіка?! – схватилася, мов за соломинку.
- У такої бідової, та й немає чоловіка? Не вірю!
- Та їй-бо,немає! Одна, як перст! – била себе в груди молодичка, крадькома підморгуючи Альбіні.
- Е-е-е… тобі треба на арені в цирку виступати, ̶ чи то стверджуючи, чи запитуючи, промовив чоловік, але все ж запакував намисто в паперову обгортку.
Задоволена угодою, жіночка швиденько відійшла, щоб не передумав часом, і порівнявшись з Альбіною шепнула:
- Отак треба…
Та й побігла собі додому – скоріш за все в місцевий гарнізон.
Сергій розрахувався за прикраси; прикупили ще дещо з фруктів та в гарному гуморі залишили базар.
До частини прибули ближче до обіду. На контрольно-перепускному пункті два бійці спритно відкрили в’їзні ворота і один з них поквапився в приміщення КПП, щоб доповісти по телефону своєму командирові про прибуття Сергія. Той, що залишився, одну половину залізної брами зі свого боку відчинив настіж і кинувся до напіввідкритої другої. Але Сергій зрушив з місця, подумавши, що для його машини вже й тієї ширини достатньо… чим завадив хлопцеві притримати ворота. Несподіваний порив вітру кинув важку браму прямо в двері ще новеньких Сергієвих «Жигулів».
Він змінився в обличчі, Альбіна злякалася за солдатів… Вона знала про крутий характер місцевого командира, то ж здогадувалася, що бійцям сьогодні не пощастило. Майор вже вийшов зі штабу та йшов назустріч. Альбіна не знала, чи правильно вона поступає, але поспішила в присутності офіцера звинуватити Сергія в його квапливості:
- Чому ж ти не дочекався, доки солдат відкриє ворота повністю, – дорікнула чоловікові. – Мав би передбачити, що таке може трапитися.
Майор оглянув пошкодження та наказав покликати командира
автомобільної роти. «Жигулі» відтранспортували в гараж щоб порихтувати двері, а Сергій з Альбіною зайнялися кожен своєю справою
* м’який овечий сир
** карбованець
Далі закінчення...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474437
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.01.2014
VII.
Тихі розмови в салоні, якщо це можна було так назвати, перекривав важкий гул літака. Більшість жінок сиділи мовчки, думаючи про своє. Альбіна час від часу відчувала на собі погляди прибулих вертольотом, певне жінки вже поцікавилися хто тут є дружиною комбрига.
Йшла третя година польоту, очікуваної посадки в Запоріжжі та Краматорську з якихось причин не дозволили. Почали плакати діти, комусь стало зле.
- Тут жінці погано стало! – покликали лікаря.
Знявши взуття та підтримуючи рукою великий живіт, вагітна лікарка перебиралася між матерями з дітьми, що сиділи та лежали на матрацах, з одного кінця в інший, надаючи необхідну допомогу.
З кабіни з відром в руках вийшов пілот – може комусь необхідно в туалет. Повідомив, щоб набиралися терпіння, летимо в підмосковний Клин. Відро передавали через голови з одного кутка в інший. Було душно, повітря не вистачало.
Після чотирьох годин польоту літак на кінець таки здійснив посадку в Клину. Не зважаючи на пізню пору, евакуйованих очікували. Були сервіровані столи у великому залі їдальні, підготовлені кімнати для відпочинку в готелі. Біля їдальні Альбіна кинулася в обійми Тетяни, колишньої сусідки по академічному гуртожитку, що очікувала тут на неї.
- Альбіночко, люба! – обціловувала подругу Таня. – Дізналася, що до нас везуть біженців із Азербайджану, впевнена була, що тебе з дівчатками зустріну. Може до мене відразу ж підемо? У нас є чим нагодувати вас і де покласти спати.
- Дякую, Тетянко! Та тут все організовано, необхідно після вечері відмітитися в списках прибулих. А завтра раненько нас повезуть на залізничний вокзал, то відволікатися не можна. Якщо тобі не важко, побудь тут з нами, поговоримо. Скільки ж не бачилися!
Швиденько перекусивши, Альбіна підійшла до Тетяни.
- Пам’ятаєш, як я тобі заздрила: «верблюди… міражі…» - перекривила саму себе подруга. – От дурепа! А воно й насправді все міражем виявилося. І вам, бідолашним, прийшлося тікати з того Закавказзя, будь воно не ладне!
- Та не біженці ми, а евакуйовані. Це різні речі. – заспокоїла Таню. – Зізнаюся, що й позаздрити є чому. Азербайджан – чудова республіка! Ти мала рацію.
- А джигіти, як?
- І джигіти гарні! – вже розвеселилася Альбіна. – У відпустку приїжджайте в гості, обов’язково! Такого моря, як Каспійське, ніде немає. І таких динь, і винограду, і всього-всього!
Проговорили у готелі половину ночі. В сльозах розпрощалися, бо стомленій важким перельотом Альбіні необхідно було хоч кілька годин поспати. Доньки, тільки-но поклали голови на подушки, відразу ж заснули.
VIII.
В Москві теж все було організовано на вищому рівні. На всіх вокзалах відкриті пункти прийому евакуйованих, виплачувалася грошова допомога на облаштування на новому місці, квитки видавали без всяких черг та тяганини. Наступного дня свекруха Альбіни зустрічала своїх «біженців», як називала вона рідних, обіймаючи біля вагона.
Після влаштування донечок в школу та відвідання військомату, Альбіна кілька днів відпочила і вибула назад в Азербайджан.
Сергій зустрічав дружину в аеропорту з радістю в очах та великим букетом в руках. Вона повернулася в гарнізон однією з перших. На вулицях Баку ще було багато військових та техніки, але вже відчувався спокій, чи то затишшя. Лише незагоєною раною на довгі роки залишилися чорніти могили на Алеї шахідів в Нагорному парку.
Натішившись один одним, Альбіна з Сергієм, взялися готувати каву.
- Як ти тут без мене справлявся? Що їв? Виразка не турбувала на нервовому підґрунті?
- Як і всі, в основному харчувався в їдальні. Якось попросив телефоністку, щоб купила для мене молока та приготувала кашу, бо й справді виразка нагадувала про себе. А дівчина, чи то злякалася, прийшла не одна, а з подругою.
Краще б він промовчав… Для чого такі деталі? Альбіну запевнила несподівана думка, що раптово виникла в голові: «Якби була справжня, широкомасштабна і тривала війна, як в Афганістані, у Сергія була б ППЖ*».
Поверненню Альбіни, а пізніше і всіх евакуйованих, жителі сусіднього з гарнізоном села дуже раділи.
Першою, як і колись, вгледіла Альбіну на території гарнізону старенька баджі.
- Альбіна… Альбіна! – розкрила вона обійми.
Крім імен бабуся не знала жодного слова з чужої для неї російської мови. Хіба що – ще «шкорка».
* «похідно-польова жінка»
Далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474436
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.01.2014
VI.
З приходом зими почалися дощі, мокра глина чіплялася до взуття, а оскільки не всі дороги та стежки були покриті асфальтом, його доводилося мити декілька разів на день. Із-за м’якого клімату центральне опалення не було передбачене при будівництві, тому температура в квартирах підтримувалася грубками або ж плитами, що працювали на керосині чи солярці. Газ для побутових потреб завозився в балонах.
Ночами з пустелі доносилося виття шакалів, чорні хмари закривали сяйво місяця та зірок. Навкруги гарнізону була непроглядна темрява.
Політична обстановка в республіці загострювалася. Загроза бойових сутичок наростала з кожним днем. Із-за неспроможності керівництва республіки навести порядок в азербайджансько-вірменському конфлікті, владу в свої руки намагався взяти Народний фронт Азербайджану, створений з ініціативи бакинської інтелігенції в рамках Будинку вчених. Його осередки виникли у всіх містах Азербайджану з патріотично-налаштованих верств населення. Роздобути зброю для формувань Народного фронту його очільники намагалися у військах, що дислокувалися на теренах республіки. Боячись втратити владу, керівництво республіки звернулося по допомогу в Москву.
В гарнізоні підсилили патрулювання у вечірню та нічну пору, місцеві аксакали навіть запропонували допомогу народних дружин, створених із цивільного населення. Люди своїх односельців знають, то ж на чужих увагу звернуть відразу ж, чим допоможуть запобігти сутичкам. Офіцерам видали табельну зброю.
Коли Сергій вперше поклав на ніч під подушку пістолет, Альбіна злякалася, як ніколи. Якісь пояснення тут були зайвими.
Пізно ввечері в двері постукали. Чоловік за дверима назвався і Сергій відкрив двері. Той про щось пошепки доповів, після чого Сергій почав одягатися. Виявилось, що активісти Народного фронту зібралися в одному із будинків у селі. З якою метою, ніхто не знав, але потрібно готуватися до найгіршого.
Через кілька хвилин в гарнізоні завила сирена бойової готовності. Ліхтарі з навчального аеродрому військового авіаційного училища, що розташовувався в гарнізоні, ввімкнули на всю потужність, освітивши ними вулиці та сільські двори. Село було, як на долоні. Сутички на щастя не сталося, можливо їх попередили грамотні дії військових, але жителі села налякалися неабияк та не спали до ранку, подумавши, що знаходяться під прицілом. Недавні події в сусідній Грузії були у людей в пам’яті.
На жаль вони не обминули і Баку. Напередодні страшного січневого дня 1990 року Сергій уже знав про їх неминучість, хоча телебачення не працювало і ніякої інформації населення республіки не мало. Приміщення, де знаходився блок живлення Азербайджанського телебачення підірвали невідомі в цивільному одязі.
Після розстрілу радянськими військами мирного населення в столиці, родини військових стали заручниками обставин. В школу дітей батьки не відпускали, на базар жінки поодинці автобусом вже не їздили, весь той час відчували на собі докірливі погляди сусідів-азербайджанців. Найближчим часом дітей і дружин військовослужбовців мали евакуювати.
В день евакуації зранку очікували прибуття вертольота з родинами офіцерів та прапорщиків віддалених підрозділів. Разом з ними мали бути і біженці вірменської національності. Чутки відразу ж просочилися в село. По військовому містечку тинялися гурти сільської молоді та чоловіків.
Альбіна збирала речі дівчаток. Який час вони будуть знаходитися у Сергієвих батьків не відомо, з собою всіх речей не забереш, то ж складала лише необхідне. Сама ж, як військовослужбовець, мала незабаром повернутися до місця служби. Жінкам, що займали цивільні посади дозволялося перебувати в евакуації разом з дітьми до покращення обстановки в республіці, а тим, що знаходилися на військовій службі, надавалися короткострокові відпустки за сімейними обставинами для супроводу дітей. Із жінок в гарнізоні залишалися лише телефоністки з комутатора, незаміжні дівчата-військовослужбовці, та дружини прапорщиків-азербайджанців. Дещо вирішила купити в магазині, бо теплих речей було обмаль, а відправляла дітей в справжню холодну зиму.
По дорозі в магазин зустріла знайомого із села. Той почав просити у Альбіни вибачення за прикру ситуацію, яка склалася в стосунках між родинами військових та місцевим населенням. Чоловік щиро запевняв, що все це тимчасове і не потрібно виїжджати, бо ніщо тут не загрожує.
- Я приведу своїх дітей, хай вони живуть у вас! А ми з дружиною візьмемо ваших донечок у свій дім.
Чоловік, наче відчував себе в чомусь винним перед Альбіною, а Альбіна – ледь стримувала сльози, розуміючи, що ніхто з них нічим не завинив один перед одним. І чи потрібна ця евакуація, сам бог, чи аллах знає. Та колесо уже закрутилося і його не зупиниш.
На плацу перед штабом приземлився вертоліт із біженцями. Над аеродромом заходили на посадку два військово-транспортних ІЛи. Такі важкі літаки навчальний аеродром приймав вперше. Від будинків потяглися жінки та діти з чемоданами та портфелями.
Альбіні, як ніколи, хотілося тепла Сергієвих рук, хотілося покласти голову на груди чоловіка і просто поплакати. Відчувала, що й попрощатися, як слід, не буде нагоди. Його вже оточили прибулі з підлеглих частин, і вона зі своїм плаксивим настроєм тільки завдасть більше клопоту. Спостерігала за коханим з боку і серце стискалося від болю.
В літак увійшли через опущений задній люк для завантаження техніки. Величезне черево вистелене смугастими ватними матрацами, лавки розміщалися лише вздовж бортів. В заповнений вщент людьми вантажний відсік вийшли пілоти та привітно побажали щасливого польоту. Ламаючи злітну полосу навчального аеродрому ІЛи піднялися в повітря і, розвернувшись над Заячою горою, взяли курс на північ.
Далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474278
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.01.2014
V.
Нове місце служби Альбіні подобалося. Не зважаючи на відсутність побутового комфорту та оточуючий «місячний» пейзаж.
Таких яскравих та багатих базарів вона ще не бачила ніде. І це були не просто великі торгові точки. Для неї, людини, яка вперше потрапила на Схід, то було якесь театральне дійство, в якому беруть участь і актори і глядачі. І якщо глядач був новачком на цьому імпровізованому спектаклі, йому ненав’язливо відводилася роль в яскравій багатолюдній масовці. А разом з тим відбувалося знайомство та повчання, як вибирати товар, як торгуватися з продавцями, не зважаючи на те, що ціну той товар мав копійчану. В наступний приїзд тебе вже пізнавали, як голлівудську кінозірку.
До душі їй була увага та поважне ставлення чоловіків до жінок в цілому. В приміському автобусі, що курсував від військового містечка до столиці, жоден мусульманин не дозволяв собі сидіти, якщо в салон заходила жінка. Не заплющуватиме очі і не втупиться у газету, як частіш за все робили представники сильної статі в місцевостях, де мешкала раніше.
Перед початком зими велика колона військових автомобілів з продуктами харчування, медикаментами, водою та паливом вирушала в Талишські гори, що на півдні Азербайджану. Там на кордоні з Іраном на вершині Кьомюркьой знаходився найвіддаленіший високогірний підрозділ. З початком сезону дощів піднятися туди вже не можливо. Пізніше гірські перевали засипа́ло ще й снігом, тож все що можна було передбачити, завозилося на гору заздалегідь. При крайній необхідності, коли комусь із військовослужбовців потрібна була негайна медична допомога (скоріш за все – хірургічна, бо штатний військовий лікар в підрозділі є), на гору підіймалися на гвинтокрилі, якщо на те ще дозволяли метеорологічні умови. Коли ж і це було неможливим, то по домовленості з іранською стороною сусіди відкривали кордон і тоді на конях через Іран, де спуск із гори більш пологий, доставляли хворого.
Сергій очолював колону. Для багатьох офіцерів з управління бригади, Кьомюркьой так і залишився нездійсненною мрією, бо задовольнити бажання всіх потрапити в склад колони було не реальним. Що вже говорити про їх бойових подруг. З часом деякі офіцери з гірської точки отримували призначення на посаду в управлінні, тоді їх дружини в своїх розповідях усіма фарбами розмальовували життя на горі.
Альбіна попросила Сергія привезти високогірних трав. Як розповідали, їх завжди заготовляли для чаю в чималій кількості тамтешні військовослужбовці.
Через тиждень весь гарнізон, а найперше солдатська їдальня пахли чаєм із чебрецю.
Під час поїздки Сергій познайомився з умовами життя родин підлеглих, їх побутом, набрався нових вражень, побачив небачене, спостерігав цікаві природні явища, яким і пояснення важко знайти. Приміром, на підйомі на гору є місце, де ручайок води, що тече по землі вниз (допустимо із відкритого крана автомобіля-водовоза), розвертається і продовжує текти, але вже вгору. На шляху колони веселили погляд чайні плантації, сади мандаринових дерев та фейхоа, згублене після збору урожаю на полях та впродовж доріг клоччя бавовнику, колонії екзотичних рожевих фламінго та пеліканів в заводях Каспійського моря, заповідник джейранів і багато інших цікавинок. Пообіцяв Альбіні при нагоді показати і їй субтропічну зону Закавказзя.
Цього року разом з колоною з гори прибуло подружжя лікарів – дружина старшого лейтенанта була вагітною. Його місце зайняв молодий лейтенант, випускник медичної академії.
- Два роки тому я поклялася своєму чоловікові, що ніколи в житті не спущуся з Кьомюркьоя, ̶ вже сміючись оповідала жінка свій колишній приїзд до місця служби. – Транспорт туди не ходить, то ж доїхавши до Лєрика, далі потрібно було добиратися самій. Знайшла на автостанції таксиста, який погодився мене відвезти. Такого страху я ще ніколи не потерпала! Скелі, прірви, дорога вузька, каміння летить з-під коліс, а той джигіт ввімкнув на всю котушку «Миллион алых роз» і регоче, поглядаючи на мене в дзеркало. З автомобіля вийшла блідою з тремтячими руками та ногами і перше, що сказала чоловікові, що звідси назад я поїду, хіба-що в домовині.
Далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474276
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.01.2014
ІV.
Сергій користувався неабияким авторитетом не лише у підлеглих військовослужбовців, а й у місцевого населення. Він був інтелігентною людиною, не дозволяв нікому і в першу чергу собі дивитися зверхньо на співбесідника, незалежно до якого прошарку він належав. За допомогою до нього зверталися і рядові солдати, і офіцерські дружини, і цивільне населення. Приходили з візитом азербайджанські аксакали: познайомитися, порадитися та самим дати поради командирові. В будні заходили до кабінету в управлінні бригади, а у вихідні та позаслужбовий час навідувалися й додому – двері для всіх були відчинені. Ніхто ніколи не чув від Сергія крику та грубої лайки, що здавалося всім дуже незвичним явищем для військового середовища. Всі питання вирішувалися спокійно та коректно. Особливо за це – його дуже поважало мусульманське населення, яке болісно сприймало неповагу та матюки. У Міністерстві Оборони за Сергієм закріпилася «підпільна кличка»: бригадир в білих рукавичках.
Одного осіннього дня із далекого прикордонного села до частини навідалася мати військовослужбовця, що проходив строкову службу в підрозділі управління бригади. Ця маленького зросту жіночка, згорблена, бідно одягнена, була інвалідом першої групи. Приїхала просити, щоб її синові дали відпустку, бо необхідно заготовити паливо на зиму, викопати картоплю, та десь заробити трохи грошей, бо без його допомоги родина помре з голоду. Виявилося, що солдат – єдиний годувальник в родині, а дома крім матері-інваліда залишилася ще дружина з немовлям.
Сергій обурився: як комісаріат не врахував такі важливі причини та призвав хлопця на службу? Та жінка не заперечувала: нехай син служить, бо ж це обов’язок кожного чоловіка, але благала надати відпустку за сімейними обставинами. Сергій запевнив матір, що незабаром вона зустрічатиме сина дома, а начальнику штаба наказав відправити запит на місце призову: на якій підставі рядовий такий-то призваний на службу. Відповідь не забарилася: призваний згідно Закону про проходження військової служби. Довелося надсилати новий запит з посиланням на статтю Закону. Відповідь прийшла така ж сама. Порадившись з начальником штабу, зробили висновок, що цій тяганині з військоматом кінця не видно, а родині допомога потрібна негайна. Ось-ось наступлять холоди, в гірській місцевості зима суворіша, ніж тут у пустелі. Заможні батьки будь-якими способами відгороджують своїх чад від армії, а що може вдіяти така мати, коли і з командуванням частини розмова коротка. Їм потрібно виконувати план призову.
Вирішили на свій ризик відрядити солдата до підлеглої роти, що дислокується не так далеко від його села, щоб хлопець мав змогу допомагати рідним, а ввечері появлятися в частині, щоб знаходитися під постійним контролем командира роти.
Матуся солдата написала Сергієві листа, в якому щиро дякувала йому за чуйність та увагу.
Альбіна не втручалася в службові справи чоловіка, але всіляко намагалася сприяти його справі, прислухалася до порад, цікавилася культурою місцевого населення, його звичками та менталітетом. Не вимагала для себе ніяких пільг і не користувалася званням «першої леді». Якось її запросив до свого кабінету підполковник Кожевников, замполіт частини.
- Альбіно, дружини заступників командира тримають на тебе образу, – буцім жартуючи почав господар кабінету. – В гарнізоні завжди було так, що в магазині, ще до його відкриття, вони отоварювалися першими. З твоєї подачі тепер змушені брати участь в якихось там розіграшах товарів. Та й продавці обурюються, що їх контролює жіноча рада, провіряючи кожен раз накладні. Я розумію, що в пору дефіциту якось треба наводити порядки в торгівлі, але вибач, моя дружина ніколи не буде товктися в натовпі та тягти догори руку за якоюсь там ганчіркою. Тобі, тим паче, це не додасть авторитету.
- Для чого ж тягти руку? Ми на засіданні жіночої ради продумали це питання досконально, і ніяких дій, що принижують гідність, там не передбачено. Можна й не «товктися», як ви кажете, в натовпі. Нехай ваша Людмила, та й інші бажаючі, приходить, коли контрольна група перевірятиме накладні та зробить свою заявку на потрібний вам товар. А результат розіграшу їй повідомлять. Та для чого ж відмежовуватися від колективу? Всі ж ми проходили його етапи.
- Саме це я і мав на увазі: ці етапи ми вже пройшли, маю надію, що заслужили чогось кращого, якоїсь поваги кінець-кінцем!
- Дивно, я спілкуюся з усіма дружинами заступників, і не здогадувалася, що хтось на мене ображається. Крім воєнторгу, тут магазинів, де з невеликою переплатою можна придбати все, що завгодно, в кожному населеному пункті – безліч. І, знаю, що всі цим користуються. Для чого ж демонструвати свою перевагу над підлеглими в своєму гарнізоні? Невже саме такою поведінкою ми заслуговуємо повагу у людей? Прикро, може я старомодна, чи чогось не розумію… При першій нагоді я побалакаю з кожною із подруг. Я була впевнена, що у нас склалися гарні стосунки.
- Ну, не бери близько до серця, ̶ спробував заспокоїти Альбіну замполіт, помітивши, як у неї пропав настрій від розмови з ним. – Все влаштується, подумаємо, як краще зробити. І ще ось що: ти тут недавно, то ж маю застерегти від дечого. У мусульманському світі завжди вважалося за престиж мати дружину або коханку слов’янської національності: українку, росіянку, а то й єврейку, чи вірменку. Це зараз із-за конфлікту в Нагірному Карабаху такі змішані сім`ї, особливо азербайджансько-вірменські, опинилися в скрутному становищі: або виїжджають родинами подалі, або ж розлучаються. Та все одно престиж нікуди не подівся. То ж май на увазі: іноді наші працівники- азербайджанці підвозять автомобілями дівчат з гарнізону на базар, можуть навіть кілограм винограду чи інжиру купити на гостинець. А потім виявляється, що той джигіт побився з іншим об заклад, що має в коханках дружину офіцера. Вона, бідолашна, й не здогадується, що дякуючи її присутності поруч, той джигіт вже виграв парі, а до неї причепилася дурна слава, бо збоку за ними зацікавлено спостерігали. Дивись, будь обережною та не попадись на вудочку – для чого тобі такі неприємності?
- Ти глянь, які перевертні, ̶ розсміялася Альбіна. – Добре, що попередили, буду мати на увазі.
- Незабаром же Новий рік, – нагадав Кожевников, – зайдеш завтра, поговоримо, як краще провести святкування.
- Та я вже думала, але де ж ялинки брати?
- Якщо тобі ніхто нічого про те не розповідав – не здогадаєшся нізащо! Таких екзотичних ялинок, як у нас, ти не зустрінеш ніде. Перед святом з Астари прибуде машина з гілками кипарисів та бамбуком. А далі – справа рук та техніки, – зацікавив Альбіну замполіт.
Ввечері дома вона у всіх деталях передала Сергієві розмову з Кожевниковим.
- Молодчина! Ти все сказала правильно. Я дякую, і пишаюся тобою.
Сергій пригорнув до себе дружину і поцілував.
- Тату, а чому наш шкільний автобус супроводжують тепер вже два офіцери, та ще й із карабінами? – вийшла з дитячої кімнати та запитала Сергія старша дочка Вероніка.
- Щоб ніхто таких красунь, як ви, не вкрав, - відповів жартома та погладив доню по голівці.
Насправді Сергій не жартував. Вже траплялися випадки нападів на шкільні автобуси та захвату заручників з метою заволодіння зброєю. Так, принаймні, зверху сповістили командирів військових частин всіх рівнів, що розташовувалися на території Азербайджану.
Далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474087
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2014
ІІІ.
Вересень видався таким же спекотним, як і літні місяці. Щовечора з гарнізону на море виїжджав автомобіль з високими бортами, який використовували для перевезення людей. Всі любителі покупатися в Каспії могли задовольнити своє бажання.
Позаду автомобіля відразу з виникав кортеж із мотоциклів, велосипедів та легкових машин. Сільська хлопчики-підлітки та азербайджанська молодь, наче тільки і очікували, коли на море виїжджатиме гарнізонна вантажівка. Дівчатка-азербайджанки, як і їх матері, на морськім узбережжі були рідкістю. Іноді місцеві прапорщики виїздили разом зі своїми домочадцями, тоді вони купалися десь осторонь в ситцевих халатиках або в нічних сорочках. Але гаряча кавказька кров і юнацькі гормони бажали більш відвертих видовищ, тому джигіти залюбки крутилися в натовпах дівчат в різнокольорових купальниках, чемно обходячись з ними під час спілкування. Про що потім вони розповідали у своєму оточенні, можна було тільки здогадуватися.
Альбіні більше подобалися ранкові купання, та така нагода випадала лише в неділю. Зранку на поверхні моря панував штиль і вода була чиста-чиста. Щоправда ступні ніг після відвідування морського берега завжди залишалися вимазаними мазутом, та з цим нічого не вдієш. Багато нафтових промислів розташовувалися безпосередньо на морських платформах, то ж невеликі забруднення після нічних штормів перетворювалися на згустки та викидалися хвилями на берег.
Плавати в безвітряну погоду – це сама насолода. До кам’яної скелі, що височіла у воді далеченько від берега, у післяобідню пору, коли поверхня моря вже рябіла хвилями, Альбіна плавала, штовхаючи перед собою для підстраховки надувний гумовий матрац. Зранку ж спокійно допливала до скелі, відпочивала разом з Сергієм на камінні та без зусиль знову долала відстань до берега. Неприємністю були зустрічі у воді з рептиліями, які теж рятувалися від спеки в морі. Та згодом всі до цього звикають, і коли над поверхнею води помічали голівку змії, відпливали подалі, або виходили на берег. Гюрза, певно, теж не дуже раділа тим зустрічам і також повертала до берега, щоб десь заховатися від людей. Інколи вона могла прошмигнути прямо між людських тіл, що засмагали на піщаному березі. А якогось разу навіть перелізла через ноги пишнотілої жіночки. Та, зціпивши зуби, щоб не закричати та не ворухнутися, завмерла, доки змія долала перешкоду. Правда, чоловік бідолахи все-таки наздогнав плазуна та, ні за що́, забив до смерті.
На березі Альбіна не раз спостерігала, як місцеві рибалки знявши з крючка улов, кидали його назад у море. З цікавості, запитала, для чого це роблять.
- Та то соми чіпляються… Якщо хочете, я їх вам віддаватиму, ̶ запропонував один із рибалок.
- З задоволенням, це ж хороша риба, - погодилася Альбіна.
Чоловік нічого на те не відповів і до кінця риболовлі набрав для Альбіни чималий пакет сомиків. Вона навіть хотіла розрахуватися з ним грішми, та рибалка навідріз відмовився.
Ввечері він неочікувано приніс Альбіні додому невеликого осетра.
- Ми хабарів не приймаємо, ̶ не зовсім ввічливо і чомусь навіть сердито поспішив заперечити Сергій, що вийшов у коридор, коли Альбіна відкривала двері.
- Це не хабар, це горме́т… тобто повага, ̶ відповів рибалка і звернувся до Альбіни – Спробуйте справжньої риби.
Згодом дізналася від старожилів гарнізону, що мусульмани вживають лише ту рибу, що плаває під поверхнею води, а донну, таку як сом та камбала, ніхто не їсть, бо вважають її не чистою.
Альбіна здивувалася:
- Овва! А дехто із слов’ян, чомусь впевнені в своїй перевазі над мусульманським населенням, та все ж з апетитом вживають те, чим, як виявляється, азербайджанці навіть своєму котику не дозволять поласувати.
Якось Альбіні довелося стати свідком сутички одного майора зі слюсарем-азербайджанцем, той з якоїсь причини не зміг залишитися після роботи лагодити водовід.
- Звичайно, тобі ж вода ні до чого, звикли в бруді жити! – дорікнув майор.
Чоловік зблід, затиснув руки в кулаки, та намагаючись не показати свого збудження, запитав:
- Товаришу майоре, ось ви, такий грамотний та культурний… як часто лазню відвідуєте? Раз на тиждень? А ми омовіння п’ять раз на день здійснюємо.
Альбіні стало соромно за офіцера, а поведінка слюсаря викликала повагу. Вона зрозуміла, що цей гордий народ нікому не дозволить знущатися над собою.
Далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474086
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2014
ІІ.
Квартира виявилася доволі просторою. Три чималі кімнати з високою стелею, в кожній – відкритий балкон. На підвіконні сиділа якась зелена «тварюка» з виряченими очима, щось на кшталт великого коника. Альбіна налякалася не на жарт і не знала, як від неї скараскатися. Обережно відчинила вікно: може сама вистрибне. Помізкувавши мить, здогадалася, що це богомол. Дівчатка, навпаки, зраділи екзотичній гості і спробували піймати її руками, та богомол все ж скористався вікном.
Під балконом височіли дві оливи, які Альбіна спочатку прийняла за сливові дерева, бо вони були обсипані схожими плодами. Напроти у дворі вишикувався ряд сарайчиків, побудованих з пористого ракушняка.
У двері постукали. То прийшла знайомитися сусідка з квартири напроти. Як і подругу по гуртожитку, її теж звали Тетяною. Альбіна справилася, де знаходяться магазини, щоб купити дещо з харчів та засобів для прибирання квартири. Сусідка дохідливо та детально відповіла на всі питання, навіть заочно познайомила Альбіну з продавцями. Вже в магазині Альбіна з подивом дізналась, що ім’я Франгіз належить продавчині. Жінка ж чомусь була впевнена, що воно більше пасує чоловікові. На зворотному шляху зупинилася роздивитися, куди ж вона потрапила.
Пейзаж, м’яко кажучи, був не дуже розкішним. Гола глиниста земля, дерев обмаль, за винятком кількох олив, шовковиць та тамариску з покрученим стовбурінням і дрібною зеленню зі сріблястим відтінком. Крім дво- та триповерхових будинків однаково пофарбованих вохрою, та вже вилинялих від сонця та дощів, у гарнізоні була ще вузенька вуличка з дерев’яними фінськими котеджиками та невеличкими подвір’ями. Відразу ж за військовим містечком розкинулося азербайджанське село. Будинки та високі мури навкруг дворів побудовані з того ж каменя-ракушняка, що й сараї у Альбіниному дворі. З боку села до неї наблизилася старенька азербайджанка з пошитою із ряднини торбою та порожнім відром.
- Шкорка вар? – запитала бабця.
- Про що ви питаєте? – розгубилася Альбіна.
- Шкорка вар?
- Це вона ходить по гарнізону та збирає очистки від овочів та залишки харчів для домашніх тварин, бо влітку ж трави немає, ̶ пояснила жіночка, яка саме проходила повз Альбіну. – А за це пригощає лавашем. Але хто знає в яких умовах вона його випікає... Особисто я б не радила його вживати, бо й сама крадькома викидаю, якщо не вдається відмовитися від її пригощань.
Старенька, почувши знайоме слово, дістала з торби газетний згорток та, усміхаючись, протягнула Альбіні.
- Баджі́*, йох-йох шкорка! – спробувала відвадити бабцю жінка та, махнувши на те рукою, попрямувала у вуличку.
Бабця притиснула до грудей руку, а другу зі згортком тримала протягнутою. Було видно, що пригощає від усієї душі. Вдячно посміхнувшись, Альбіна все ж прийняла гостинець старенької. Та́ – показала рукою на будинок, в якому оселилась Альбіна з родиною, щоб переконатися в своїх здогадках. Альбіна ствердно кивнула головою.
- Арва́д** командири… арвад командири ... – заглядала в очі бабуся і низенько кланялася.
Альбіна вловила слово «командири» і вже в свою чергу здогадалася, що про їх приїзд знають не лише в гарнізоні. Вирішила, що залишатиме очистки овочів для бабусиних тварин. Розпрощалася з новою знайомою та повернулася додому.
Лаваш виявився досить смачним і доньки з задоволенням його смакували, наче то були не прісні тоненькі перепічки, а якісь рідкісні солодощі.
В під’їзді почулися дитячі голоси, а потім – невпевнена метушня за дверима. Дівчатка побігли відчиняти двері, бо дуже кортіло познайомитися та погратися з однолітками. За дверима стояли дві дівчинки з біленьким кошенятком у руках.
- Це ми вам принесли – повідомили гості.
Кошеня Альбіні не сподобалося. Одна половинка мордочки темніла чорною плямою, крізь білу шерстку тваринки цяточками пробивалися блішки. Та дівчатка так зраділи дарункові, що її відмова призвела б до плачу.
- Ми його ввечері викупаємо, мамусю! – запевнили Альбіну і гуртом побігли у двір.
Кілька днів пішло на облаштування квартири, розбір речей. Дещо з меблів довелося виписати в тимчасове користування зі складу, бо своїх виявилося замало для нової квартири. Все ж одна спальня залишилися пустувати, доки Сергій не отримає підйомну допомогу.
Обідня перерва в частині тривала дві години – справжня тобі сієста.
Спека по обіді була нестерпною, повітря нерухомим. Лише під вечір з Апшерону налітав вітерець, який має назву «бакинський норд».
Якогось дня після обіду Сергій разом з заступником по тилу підполковником Задонським зібралися їхати в сусідній гарнізон, з якого в їх містечко подавали водопровідну воду. Напір в кранах був зовсім слабким. Заповнити титани та баки водою про запас, виявилось неможливим. По телефону з водонапірної станції запевнили, що вода подається в нормальному режимі, а чому не поступає в їх гарнізон – порадили розбиратися самим. В таких випадках комусь із тиловиків доводилося їхати вздовж водоводу шукати порив: труби, прокладені через пустелю, лежали на поверхні, оскільки морозів в цій місцевості не буває, то ж і загрози замерзання води в трубах не існує. Альбіна попросила, щоб Сергій взяв її з собою, хотілося заїхати на базар, що знаходився десь в районі водонапірної башти, та купити фруктів. Сергій не заперечував, дружина Задонського теж зібралася за покупками.
Альбіна зацікавлено розглядала пустелю, бо із-за домашніх клопотів з облаштуванням за межі гарнізону поки ще не виїжджала. З заходу горизонт закривала гряда пологих голих гір, вулканічного походження. Підійматися в гори задля цікавості не радили, бо в них трапляються пустоти, і необізнана людина запросто може провалитися крізь землю. Неподалік від дороги височів молодий діючий грязьовий вулкан. Він випинався сірим прищем на тілі пустелі, а з його кратера витікала густа темна маса, яка спускалася схилами вулкану та роками тверділа під палючим сонячним промінням. Таким чином за тисячоліття виростали серед пустелі гори: де – суцільною грядою, а де – поодиноко, як та, названа Заячою гора, що височіє на шляху від гарнізону до моря.
- Наші дітлахи потайки бігають на Заячу гору та, забавляються спостерігаючи, як загоряється від сірників газ, що виходить з-під землі крізь невеличкі кратери разом з багнюкою, ̶ пояснювала Альбіні Валя, дружина Задонського.
- То це ж, певно, небезпечно? – захвилювалася Альбіна.
- На горі є вже второвані стежки, якщо не відволікатися далеко в бік, то нічого не трапиться. На такий вулкан, як оцей, звичайно ніхто не полізе.
Неподалік стадо верблюдів смакувало колючкою. Під’їхали ближче.
- Трясця твоїй матері! – разом вигукнули чоловіки.
Верблюди смакували не лише колючкою. Вони оточили невелике озерце, що наповнювалося водопровідною водою крізь отвори в трубі, просвердлені ручним коловоротом. Між ніг у верблюдів метушилися вівці, а поруч із молодим чабаном дрімав сірий ослик. Чабан, зрозумів, що піймався на гарячому і бурмотів у своє оправдання:
- Тварини теж пити хочуть…
Підвівся із землі та заткнув отвори дерев’яними кілочками.
- Треба відправити слюсарів, щоб залатали труби, схоже «мамеди» тут постійно користуються безкоштовною водою, ̶ зробив висновок тиловик.
- А чому зразу «мамеди-мамеди»?! - обурився чабан.
- Ну, не «івани» ж?! Бач, ще й ображається! – підвищив голос на азербайджанця Задонський.
Поїздку на базар довелося відкласти до вихідних. Їхати далі до водонапірної башти, вже не мало сенсу, треба ремонтувати трубу, щоб не залишити гарнізон без води.
Через кілька днів Альбіні подзвонили з відділення кадрів, що в стройовій частині появилася вакансія. То ж, якщо є бажання, можна підійти в штаб, щоб оформитися на роботу. Зрадівши, Альбіна причепурилася, та побігла до управління бригади. Дорогою здибала командира гарнізону, що якраз вийшов зі свого будинку. Він очікував наказ про призначення на нову посаду в Росії і разом з дружиною почали збирати речі. Полковник був такого ж зросту, як і Сергій, тож майже на голову вищим від Альбіни.
- Альбіночко! А це що таке? – злякано здивувався чоловік, помітивши у неї кілька сивих волосин. – Звідки це в тебе вже сивина?
- Та старію ж… ̶ відповіла зніяковівши жінка. Це в неї – родинне, і мама і тато теж рано посивіли.
- Розказуй-розказуй… А то я не бачив, як лейтенанти облизувалися під час ранкового шикування, коли ти на днях проходила повз плацу в штаб.
- Ой умієте ви, товаришу полковник, підняти жінці настрій! – задоволено засміялася Альбіна. – Дякую за те.
- Та кажу, як є. А сивину підфарбуй, щоб ніхто й не здогадувався. До речі, в своєї дружини ще не знаходив, хоча вона й старша від тебе.
Посада була військовою, Альбіні дали перелік документів, необхідних для подання до військомату. За кілька днів вона разом з Сергієм на службовому автомобілі поїхали до Локбатану, в передмістя Баку, де розташовувався їх районний військовий комісаріат.
Не зважаючи на те, що Нагірний Карабах знаходиться далеко, в столиці в усьому відчувалася підвищена бойова готовність. Вулиці патрулювалися озброєними військовослужбовцями, на перехрестях та майданах лякали бронею та дулами танки і БТРи. То тут, то там стояли гуртами або сиділи навпочіпки колом місцеві цивільні чоловіки. Вони похмуро спостерігали з-під лоба за діями військовослужбовців.
- Невже все так серйозно? – запитала Альбіна у чоловіка.
- Війна йде справжня, очікувати можна всього… ̶ скупо відповів Сергій, зиркнувши на єфрейтора Хайдарова. Той тепер був його водієм.
- Не хвилюйтеся, тьотю Альбіно, ми ж – озброєні, ̶ зробив спробу заспокоїти дружину свого командира хлопець.
Альбіна ледь стрималася, щоб не присхнути сміхом. Ще ніхто, крім однолітків дочок, на називав її тіткою. Та що поробиш, потрібно звикати – не виключено, що у хлопця мати такого ж віку, як і вона. Заміж узбецькі дівчата ж виходять рано.
Особову справу оформили напрочуд оперативно, комісар сам контролював процес. Теку з документами видали на руки. Глянувши на неї вже в УАЗику, Альбіна з Сергієм засміялися. На приклеєному прямокутнику аркуша був надрукований напис: «Прапорщиця Ковальчук Альбіна Михайлівна».
- Певно в Закавказзі крім прапорщика є ще й таке військове звання: прапорщиця, ̶ прокоментував чиюсь помилку Сергій.
За кілька тижнів командир гарнізону розпрощався з підлеглими і Сергій приступив до нової посади. Альбіна, як пророкувала колись сусідка по гуртожитку, стала «першою леді гарнізону».
* сестра (азербайджанське)
** дружина (азербайджанське)
Далі буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473807
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.01.2014
Галина ЛИТОВЧЕНКО
МІРАЖІ
Альбіна зійшла з трамваю і відразу звернула у прохідний двір, щоб скоротити шлях до гуртожитку. То був будинок готельного типу, з різними за площею однокімнатними квартирами, який зайвими чотирма поверхами височів над кварталом пятиповерхівок. Житло в ньому три роки тому отримав чоловік Альбіни, коли разом з нею та донечками прибув на навчання до військової академії.
В проході крізь арку в першому поверсі ближньої до зупинки споруди зіткнулася з високим струнким смаглявцем – кубинським офіцером, що мешкав у їх гуртожитку кількома поверхами нижче. Під дахом з ним не зустрічалася, знала лише, що кубинські «академіки» займали квартири на нижніх поверхах. Жінки поруч теж ніколи не бачила, тому і уяви не мала, щодо сімейного стану чоловіка.
Під палким поглядом кубинського «мачо» Альбіна зніяковіла і, опустивши очі долу, швиденько прошмигнула повз нього у двір. Вона давно знала, що подобається цьому красеню з острова Свободи. При кожній нагоді він не зводив з неї очей уже на протязі двох років, інколи відверто ігноруючи присутність поруч з Альбіною її чоловіка. Щоправда, далі палких поглядів діло не дійшло, та й не могло дійти, бо і зовнішність і поведінка Альбіни красномовно свідчили, що для всіх інших крім свого чоловіка вона не доступна.
Про нерозділене кохання іноземця здогадувалися і молоді офіцерські дружини, які щоденно гуляли зі своїми малятами на дитячому майданчику у дворі біля гуртожитку і не раз мимоволі, але з задоволенням, спостерігали за блиском очей страждальця, коли той зустрічався з Альбіною у дворі.
- Знову зустріла «свого»? – сміючись запитала сусідка Таня, коли жінка зрівнялася з дитячим майданчиком.
- Та не кажи… Мабуть і снитимуся йому, бідоласі, там на Кубі.
- Ото вже – недоторка! Все одно скоро роз’їдемося, хто куди. Було б що згадати, ̶ чи-то жартуючи, чи цілком серйозно натякнула Тетяна.
- Для чого? Задля цікавості? В цьому немає потреби. Ти ж знаєш, що мій Сергійко мене обожнює, як і я його. Сама зізнавалася, що заздриш мені.
- І ще більше позаздрила, та й не тільки я, коли наш кубинський «герой-коханець» на урочистостях з нагоди випускного в академії у всіх на очах подарував тобі троянди. Ото було видовище! Ти так розгубилася, що довелося Сергієві замість тебе дякувати йому – закотилася від сміху Таня. – До речі, він тобі, коли додому повернулися, скандал не влаштував?
- Ну, в мене ж чоловік – не дурень. Сказав, що йому навіть приємно. Хоча здогадуюся, що на душі не так вже й затишно було. Але ж подібні моменти корисні для сімейних випробувань. До речі, куди їдете?
- А… тут не далеко від Москви… Не цікаво. Ніякої екзотики. От у вас інша справа – Азер-бай-джан. Якщо ще й в субтропіках житимеш – мрія… – зітхнула сусідка. – Та й посаду твій отримав найвищу з усього випуску, ще й, кажуть, з гарною перспективою. Хоч там і бойові дії в Нагірному Карабаху йдуть, та для наших чоловіків – це ж який досвід! А ти згодом будеш першою леді гарнізону! – Таня підняла догори вказівний палець. – Між іншим, джигіти там – не менш темпераментні ніж твій кубинець.
- Знову ти за своє! Ой, Таню, скучатиму я без тебе і твоїх повчань, - засміялася Альбіна. – А гарнізон стоїть не в субтропіках, а в пустелі.
- Все одно – екзотика: верблюди… міражі… ̶ замріяно протягнула подруга.
- Змії… скорпіони… – добавила Альбіна.
- Не переймайся, вони тебе не з’їдять.
- Маю надію.
Дома на Альбіну чекав Сергій. Він вже закінчував нумерувати ящики та мішки з речами, заодно заносив до опису в тоненькому шкільному зошиті, що в якій тарі знаходиться. З години на годину мала під’їхати вантажівка з контейнером. Сергій любив порядок у всьому. Деяким речам у нього з роками навчилася і Альбіна, та бувало й таке, що ледь стримувала себе від необґрунтованої прискіпливості чоловіка.
Наразі деякі моменти їхнього сумісного життя згадує з усміхом, а в перші роки заміжжя ображалася не на жарт. То чайна ложечка якимось чином потрапила до виделок в шухляді кухонного стола, то рибні консерви відкрила так, що етикетка «догори ногами» залишилась… Такі дрібниці не проходили повз Сергієвих очей, в його розумінні це було справжнім неподобством. Та прочитавши якось гороскоп Дів-чоловіків, Альбіна змирилася з дійшлістю свого судженого і перестала потурати на його причіпки.
Чемодани та сумки теж стояли зібрані, на вечірній потяг вже куплені квитки. Попереду ще чекала відпустка, яку, як завжди, розділили на дві половини: першу проведуть у батьків Альбіни, другу – на батьківщині Сергія. Звідти ж відбудуть до нового місця служби разом з донечками, які вже відпочивають у селі та чекають їх приїзду.
За місяць подружжя вилетіло до Баку. Під час польоту в салоні літака стюардеса провела розіграш лотереї. Головний приз – пляшку коньяку виграв Сергій. У такому результаті Альбіна навіть не сумнівалася, бо не могла не помітити темні з поволокою очі дівчини, з якими вона занадто вже чемно пропонувала її чоловікові «самвидатівський» лотерейний білет. Альбіні її погляд до душі не припав, але пляшка коньяку, мабуть, була того варта.
Побродивши недовго нічним аеропортом Грозного, доки літак робив дозаправку, пасажири знову зайняли місця в салоні і після нетривалого перельоту лайнер почав заходити на посадку. Під час розвороту літака, щедро осяяний місяцем Каспій був так близько до крила, що здавалося, літак здійснює посадку в море. Альбіні аж моторошно стало. Та невдовзі шасі легенько торкнулися посадкової смуги і всі дружно зааплодували майстерності пілотів.
З прохолодного салону пасажири пірнула в не по-нічному гаряче повітря Апшерону. Солодко пахло нафтою та морем. Незліченні, рясно освітлені вогнями нафтові вежі навкруг столиці Альбіна помітила ще крізь ілюмінатор, та на такий щедрий та гарячий соляно-нафтовий коктейль і не розраховувала. Це було першою ознакою тої екзотики, якій заздрила подруга Альбіни, бо те, що повітря може мати такий незвичний і разом з тим приємний запах, вона навіть не здогадувалася. Зовсім не схоже на забруднене бензозаправками та викидами автомобілів повітря великих міст, де доводилося бувати.
Аеропорт був освітлений, наче вдень. Натовп таксистів, зустрів гостей столиці гулом та перекрикуванням: з усіх боків щось пропонували, про щось допитувалися, мало не виривали з рук сумки та валізи. Було смішно, радісно, зовсім не хотілося спати, не зважаючи на те, що стрілки годинників констатували глуху ніч. Дівчатка, в захваті від усього побаченого, весь час на щось привертали увагу то батька, то матері. В натовпі зустрічаючих виділялися люди у військовій формі, але здогадатися, хто з них із Сергієвої частини було не можливим. Оскільки Сергій в дорогу одягнув цивільну одежу, то ж і його вирахувати серед прибулих було важко. Відійшовши в бік, він поставив на асфальт речі і дав команду:
- Стійте тут і нікуди не відходьте, доки я не повернуся. Знайти на стоянці УАЗик частини мені здається набагато простішим, ніж супроводжуючого офіцера чи прапорщика.
І дійсно, він досить швидко повернувся за дружиною та доньками. За той час біля них вже зібралося з десяток таксистів, які знову наперебій пропонували свої послуги та щедро обсипали Альбіну компліментами.
В УАЗику сидів невеликого зросту водій-узбек. Водійське крісло опущене зовсім низько, інакше до педалей хлопець навряд чи дотягнувся б. Сергієві він представився ще при першій зустрічі, єфрейтором Хайдаровим, а на питання Альбіни, як його звати відповів:
- Батир, та можете звати Борисом.
Згодом до автомобіля підбіг старший прапорщик Мамедов, як назвався він Сергієві. Вибачився, що змусив себе чекати, – але ж то не навмисне він проґавив товариша підполковника.
Коли позаду залишилося сяюче вогнями місто, густа темрява оточила автомобіль. Зі слів прапорщика, навкруги розкинулась пустеля. За годину їзди до пункту призначення на трасі, що вела на південь до кордону з Іраном, трапилося кілька населених пунктів та група нафтових веж.
Військове містечко зустріло освітленим вікном на першому поверсі триповерхового будинку, пофарбованого рудою вохрою. Старший прапорщик показав кімнату в трикімнатній квартирі, підготовлену для Сергія, дві інші займали молоді, ще не одружені офіцери. В кімнаті стояли металеві солдатські койки заправлені свіжою білизною.
- Ковдри лежать у шафі, та вони вам не знадобляться, ̶ запевнив Мамедов і додав, - а ваша квартира поверхом вище, ключ вранці занесе заступник командира по тилу. Контейнер з речами вже теж чекає на станції.
Прокинулася Альбіна від яскравого сонячного світла та різкого неприємного запаху. Під вікном бекали вівці. Альбіна скочила з ліжка, підійшла до вікна і з цікавістю виглянула із-за штори на вулицю. Кватирку довелося зачинити. «Ой, бідолахи, що ж ви тут шукаєте?» подумки пожаліла отару. Трава безжально випалена білим південним сонцем, а руда висохла земля густо порепана павутиною глибоких тріщин. Вівці бродили між кущів тамариску і підбирали губами все, що потрапляло в їх поле зору: огризки від яблук, недопалки сигарет, фантики від цукерок. Невеличка, волохата як пес, корівка поралася неподалік в бачках зі сміттям, витягуючи з них шматки паперу. «Цікаво, якого ж удою слід чекати від такої худобини?» ̶ знову виникло питання у Альбіни.
Ліжко Сергія вже було порожнім. Альбіна згадала, як крізь сон чула обережні рухи чоловіка в кімнаті, його гарячий поцілунок в щічку та приглушені розмови лейтенантів у коридорі. На тумбочці лежала в’язанка ключів з номером квартири.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473806
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.01.2014
Підставив міст під зливу хвору спину,
Блищать перила рідкісним кольє.
В вікні міського фотоательє
Сумує в дощ красуня із світлини.
Їй до людей кортить під парасолі,
Набрид ліхтар – щоденний візаві.
Гілля полощуть липи вікові,
В калюжах краплі скачуть, мов квасоля.
Маніжить дощ із неба по вітрині,
Потік змиває з тротуарів пил.
Та змити сум не вистачає сил
Дощам з очей красуні на світлині.
Фото з інтернету (картина Д.Кустановича "Дощ у місті")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472220
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.01.2014
Вулицями та провулками
Блудить розхристана осінь.
Нудиться сніг за лаштунками,
Віхоли сплять безголосі.
Ще в листопада під владою
Вітер співає осанну.
На моніторі розрадою
Сонячний світ Рамазана*.
* Рамазан (Рамазан Усеїнов), Заслужений художник України.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472217
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.01.2014
СОФИЙСКИЙ СОБОР
Елена Осьминкина
г. Симферополь
Утро тихое. Собор.
Осень в листьях задержалась
Позолотой тусклой, малой.
Я вхожу в церковный двор.
Седоусый бандурист
«Україно…», — пел негромко,
И сорока одиноко
С ветки глаз косила вниз.
Золотые купола
В небо серое тянулись,
Миг один — пространство улиц
Осенят колокола.
Замедляю вновь шаги
В этих гулких долгих звуках —
С учащённым сердца стуком
Мысли искренне строги…
Суета коллизий дня
За оградой ― тенью серой.
Сила предков, древней веры,
Охрани, прошу, меня.
СОФІЙСЬКИЙ СОБОР
Тихий ранок. Я. Собор.
В листі хазяйнує осінь
позолотою ще й досі.
Полонить церков декор.
Сивовусий бандурист
вже співав про Україну.
З гілки, поки-що єдина,
птаха поглядала вниз.
Світлих маківок хрести
в небо сіре простягнулись.
Мить одна – і в простір вулиць
дзвін поллється з висоти.
Уповільнюю я крок
крізь густі, вразливі звуки -
відчуваю з серця стуком
щире торжество думок…
Тінню темною майне
суєта за муром сірим.
Сила предків, сила віри,
захисти, прошу, мене.
Переклад з російської Галини ЛИТОВЧЕНКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470549
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.01.2014
Кто не читал прекрасное стихотворение поэта из Ялты Адольфа Зиганиди "Криница прошлой памяти", повторю его на своей странице, чтобы мой читатель не искал его среди многочисленных произведений автора. Неоднократно читая это стихотворение, я каждый раз не могла сдержать улыбку в одном и том же месте. У меня возникало желание написать пародию. Но чувствовала, что одной той строки не достаточно, чтобы понять мысль Зиганиди, поэтому решила использовать "мысли на расстоянии",то есть, своего рода ответное слово лирическому герою стихотворения "Криница прошлой памяти". На Ваш суд - мой эксперимент:
(Адольф Борисович назвал его реминисценцией)
Адольф ЗИГАНИДИ
КРИНИЦА ПРОШЛОЙ ПАМЯТИ
Криница прошлой памяти полна:
под лестницей стоит дружок мой - "ЯВА",
открыта вся огромная страна -
единою тогда была держава...
Шоссе раскалено, асфальт блестит,
чужак на "Яве" - вычисляю сразу,
отринув кайф спокойного пути,
в привычную вхожу азарта фазу.
Прикидываю, как бы обогнать,
соперник визави, видать, серьёзный,
придётся терпеливо случай ждать,
и чувствую уже свою нервозность.
Вот догоняем пыльный самосвал,
идём по виражам крутого склона,
там, впереди Байдарский перевал
и я попытку делаю обгона.
Явист иногородний, не крымчак -
и шлем на нём, и импортная кожа,
уверен, что не попадёт впросак,
и хитро ухмыляется всей рожей.
А я дорогу знаю, впереди
есть старого участка ответвленье,
вхожу в вираж вперед на полгруди,
и выгодно использую мгновенье.
Давно "на ты" с шоссе своих широт,
десяток лет - уже заматерелый,
и вот вхожу в закрытый поворот
с достоинством английской королевы...
Впиваюсь в звонкий холод родника,
подкатывает этот...посрамлённый,
и вот ко мне протянута рука,
я жму её, как будто век знакомы.
Галина ЛИТОВЧЕНКО:
КРИНИЦА ПРОШЛОЙ ПАМЯТИ-2
Разглядываю новую Ямаху,
А вспоминаю старенькую «Яву».
Ох, натерпелся (было дело) страху,
Хотя «на ты» я с байкерским уставом.
Адреналин толкнул когда-то в плечи,
Прикид из кожи, шлем крутой, бандана.
Ну, думаю: сменю немедля свечи
И можно – на юга́, к Мердвен-Шайтану*.
Дорога-то доселе не знакома,
Но есть язык и старенькая карта.
И вот уже я сотни вёрст от дома,
А за спиной пищит от зноя Ялта.
Лечу вдоль моря, лес шумит на склонах,
Любуюсь мельком бурунами пены.
И вдруг – попытка наглого обгона:
Какой-то местный, из аборигенов.
Я хоть – дончак, но «мы – не лыком шиты»,
Не уступлю ни в коем разе трассу.
Он, как и я – на «Яве», значит – квиты,
И ни к чему мне эти выкрутасы.
Видать, ему под хвост вожжа попала.
Мол, я крымчак, а стало быть – хозяин.
Закрыл обзор нам выхлоп самосвала,
Исчез мой визави, куда – не знаю.
И тут я чуть не умер от испуга.
И тут мне в самом деле стало страшно.
Ведь не желал я вовсе смерти другу!
Уж лучше бы сразились в рукопашной!
Уже не рад ни Крыму, ни Байдарам.
Сидел бы лучше возле Дона дома…
Навстречу мне… Стервец!!! Каким «макаром»?!
И лыбится, как будто век знакомы.
Используя ресурс ума и «Явы»,
Перехитрил, хоть вылез вон из кожи.
…Вот вспомнилась великая держава
И тот крымчак с улыбкой во всю рожу.
* Шайтан Мердвен (Чертова лестница) перевал через основную гряду Крымских гор, которым пользовались до сооружения Байдарского перевала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470101
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 03.01.2014
И снова мне в глухую ночь не спится.
Предпочитая травы разным БАДам,
Завариваю мятный чай с корицей,
Пью, не спеша, вприкуску с рафинадом.
Рисует ночь привычные полотна.
Мне с окнами зашторенными тесно:
Люблю смотреть в светящиеся окна,
Те, что сопят, уже – не интересны.
В кого-то люстра пыжится огнями,
Шевелятся, пролётом ниже, тени:
Иль возятся с разгульными гостями,
Иль с приступом наскучившей мигрени.
А, может, грешник, ожидая кары,
Всевышнему возносит аллилуйя?
За занавеской молодая пара,
На зависть мне, застыла в поцелуе.
А в том окне ночной маньяк (бесспорно)
Сквозь жалюзи неброское забрало
В меня наводит раструбом подзорным.
Вот этого мне только не хватало…
01.01.2014
(фото с интернета)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469716
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2014
І знов мені у ніч глуху не спиться.
Пізнавши перевагу трав над БАДом,
Смакую чай із м’яти і кориці
Вприкуску з білосніжним рафінадом.
Малює ніч сюжети безпросвітні,
Не ваблять сквери темні неласкаві.
Люблю в освітлені дивитись вікна,
Ті, що заснули – зовсім нецікаві.
У когось люстра хвастає вогнями,
А там – рухомі тіні, мов на сцені:
Чи возяться із пізніми гостями,
Чи з приступом настирної мігрені.
Чи грішник чує неминучу кару
Й свою свідомість заливає трунком?
А в тім вікні ще зовсім юна пара
Злилась, мені на заздрість, в поцілунку.
Якийсь дивак, десь загубивши спокій,
Крізь непомітне в жалюзі забрало
В моє вікно налаштував бінокль.
Іще цього мені не вистачало…
01.01.2014
(фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469715
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2014
Промчались годы, как ветра, ̶
бредут и дальше.
А мне по выслуге пора
быть генеральшей.
В комоде, как на рану соль,
парадный китель.
Похоже, присмотрела моль
мою обитель.
Пришел, наверное, черёд
дарить вазоны
и снова двигаться вперёд,
на гарнизоны.
Но в подсознании приказ:
всё будет в норме!
Ведь радуют платаны глаз
пятнистой формой.
Мой патрулируют квартал,
Стоят на страже.
Средь них – в медалях генерал
и в камуфляже.
Даю контейнеру отбой.
Проветрю китель
и буду дальше жить с тобой,
мой покровитель…
22.12.2013
(фото с балкона)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467672
рубрика: Поезія,
дата поступления 22.12.2013
Мне холодно… И плечи бьёт мандраж.
В окне над тучей – месяц бумерангом.
Пронесся ветер по двору мустангом,
цепляя гривой выцветший витраж.
Мне холодно… Молчит глухой камин.
Была хорошей в нём когда-то тяга.
В золе – не догоревшая коряга
и паутины тонкий балдахин.
Мне холодно… Давно пустынный дом.
Скребётся мышь в прихожей за диваном,
в буфете старом – тусклые стаканы,
отклеились обои над ковром.
Мне холодно… Слезы блестящий след
в трюмо овальном греет отраженье.
Узнав меня моим прикосновеньем,
окутывает плечи старый плед.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467579
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2013
20 листопада в бібліотеці ім. Івана Франка в м. Сімферополі в рамках Днів української писемності та мови відбувся вечір сучасної української поезії "Поезія душі моєї".
Гостями зустрічі були представники культурно-просвітницьких організацій і творчої інтелігенції, студенти кримських ВУЗів, читачі бібліотеки.
Перед гостями виступили члени Національної Спілки Письменників України: поет Михайло Вишняк, доцент кафедри теорії та історії української літератури Таврійського національного університету; поет та прозаїк Віктор Стус, Заслужений журналіст України, та я - Галина Литовченко.
Вів вечір Заслужений артист АРК, член спілки українських, російських та білоруських письменників Криму, поет-гуморист Аркадій Вакуленко. Вечір відкрився піснею Андрія Сверидова на слова Аркадія Вакуленка "Летять лелеки над землею".
З сайту КРУ УНБ ім. Івана Франка:
" Поэзия — это откровенный разговор человека с человеком. Это исповедь и молитва, отповедь и проповедь. Поэзия— музыка и философия. У всех из нас свое представление о поэзии. Участникам творческой встречи представилась возможность познакомиться с творчеством четырех крымских украиноязычных профессиональных мастеров слова – членов Национального союза писателей Украины и Крыма, которые связали свою жизнь и творчество с крымской землей.
Галина Литовченко раскрыла перед слушателями лирические строки произведений, написанных в трех параллелях: Украина, Азербайджан и Крым. И поведала историю создания своих поэтических строф.
Михаил Вишняк продекламировал стихи о природе родного края, юношеских нежных чувствах к любимой. Прочитал любимые байки и юморески.
Виктор Стус признался, что с детства интересовался литературой и историей, что он больше прозаик и журналист, но не смог остаться равнодушным к украинской поэзии и зачитал свои любимые стихи и байки.
Аркадий Вакуленко в своем поэтическом выступлении затронул различные темы о родном доме, об украинском языке, о женской судьбе, о духовном мире человека, а также порадовал яркими юмористическими произведениями.
В завершение мероприятия директор Государственной организации «Всеукраинский информационно-культурный центр» Николай Кузьмин поздравил присутствующих с Днем украинской письменности и языка и пожелал авторам дальнейших творческих успехов.
Большой интерес у присутствующих вызвала книжная экспозиция «Поезія – це завжди неповторність», раскрывшая многообразие и неповторимость творческого гения современных поэтов Украины. Почетное место среди экспонируемых литературных произведений заняли книги лириков АР Крым.
В ходе мероприятия авторы презентовали КРУ «Универсальная научная библиотека им. И.Я. Франко» свои новые произведения, выразив пожелание и в дальнейшем плодотворно сотрудничать. Вечер прошел в теплой, творческой, дружеской атмосфере."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467578
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 21.12.2013
Сыплет зима белоснежная
множеством пышных идей.
Падают пёрышки нежные
из облаков-лебедей.
Колет морозец иголками,
льдом залатал полынью,
искрами инея звонкого
спорит с пейзажами ню.
Пляшут снежинки над елями,
пень превращается в трон.
Лыжи двумя параллелями
зимний открыли сезон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466543
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.12.2013
Плачется ветер. Оттепель давит на кости.
Зимние ночи, а дождь кое-где пролетает.
Часто ко мне одиночество ходит в гости,
сядет на кухне напротив, нальёт себе чая.
Молча беседует. Там ведь свои «лав стори»:
лето рисует, горячие стеблей колени,
яркие розы, окна больные, а вскоре…
Мне на тебя намекнут… полуночные тени.
Сна нет ни капли, капли лишь только в зеницах.
Плачется ветер, с памятью ночь убегает.
Я не успел твоих интонаций напиться,
вдруг: обо мне тебе оттепель напоминает.
Дождь прекратится, выльется каплями злости,
утро начнется звоночками красных трамваев.
Я одиночество вновь ожидаю в гости:
с ним о тебе каждый раз я теперь вспоминаю.
Перевод из украинского Галины ЛИТОВЧЕНКО
САМОТНІСТЬ
Схлипує вітер. Відлига ламає кості.
Ночі зимові, а дощ де-не-де пролітає.
Часто до мене в гості приходить самотність,
сяде на кухні, навпроти, наллє собі чаю.
Мовчки говорить. У неї свої «лав сторі»:
Літо змалює, гарячі колінця у стебел,
квіти строкаті, вікна осінні, хворі…
Десь аж за північ мені нагадає… про тебе.
Сну ані краплі, краплі хіба що в зіницях.
Хлипає вітер, а спогад у ніч витікає.
Я і не встигнув голосу твого напиться ,
може, хоча б у відлигу про мене згадаєш.
Дощ перестане іти о годині шостій,
ранок почнеться дзвінками червоних трамваїв.
Я відтепер чекаю самотність у гості:
кожного разу про тебе вона нагадає
Михайло Плосковітов
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466273
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.12.2013
Без адреса. Из тучи. Дождь-повеса.
На нитях капли, слёзы на листве.
Во времена гламурного прогресса
Завидую некошеной траве.
Июльский дождь уже не снимет стресса,
Сентиментальность станет на прикол.
Пришли берёзы под окно из леса
и моют ног замшелый частокол.
Зашита жизнь, как будто окна в пластик,
Ворует время что-то там… в годах.
Я воробьям завидую вихрастым,
ведь лебедей не видно в городах.
Срослись, как будто, с зонтиками плечи,
поплыли лужи пузырьками вдаль.
Мне и детишкам – к сердцу дождь, отмечу,
детишкам – в радость, ну а мне – в печаль.
Я становлюсь от ливня нетверёзым.
В асфальте мокром сединою мгла.
Всё моют стопы под окном берёзы.
Сентиментальность… мыслями легла.
Перевод из украинского Галины ЛИТОВЧЕНКО
Оригинал на странице Михайла ПЛОСКОВИТОВА
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270811
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466269
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.12.2013
Я сегодня открою секрет,
нагулявшись тропинками мая:
о себе я уж тысячу лет
ничегошеньки не понимаю.
Кто – сестра мне, а кто нынче – брат,
сносят ночью сомнения крышу.
Мысли бьют безуспешно в набат –
ведь никто тех ударов не слышит.
Перед зеркалом, утром, зачем
белым шёлком я кутала плечи?
Ведь итогом вчерашних проблем
под окошком стрекочет кузнечик.
Разноцветных цыганок гурьба
мне иное сулила, однако,
по досадной ошибке судьба
наградила не тем Зодиаком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465039
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2013
Трещал в черёмухе залётный соловей,
роняла стразы на реку луна-кокетка.
В тот вечер памятный моя подруга Светка
была, бесспорно, и красивей и резвей.
С изящным ландышем на синем платье-клёш,
на тонких шпильках в серебристых босоножках…
С ней рядом я – что сувенирная матрёшка,
и туфли-лодочки – подобие калош.
А ты, красивый, был бы кстати – рядом с ней.
Однако взгляд привлёк мой сарафан в цветочек.
На вальс повел меня, держа под локоточек ̶
пойми, попробуй, этих ветреных парней.
Мы танцевали целый вечер под луной,
ты мне шептал, что пахнут волосы сиренью…
В мои глаза с тех пор ты смотришь с умиленьем.
Вот, правда, Светка – не общается со мной.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465038
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2013
«Почисть криницю… Почисть криницю!..» Чий це голос? Він вже третій день владним тоном будить серед ночі Станіслава Яковича, колишнього сільського голову, вже не молодого, та ще повного сил та енергії чоловіка. Станіслав Якович піднявся з ліжка, намацав у темряві кімнати капці та вийшов на поріг.
Небо рясно усіяне зорями. Таким його знає з дитинства. Всесвіт не міняється на відміну від земного довкілля. Ще зо два десятки років тому село було зовсім іншим. Охайні подвір’я, побілені стовбурини дерев у садочках, квітники в кожному дворі… Воно і зараз так – там, де живуть люди. Та є вулиці, колишні мешканці яких вже давно спочивають на сільському цвинтарі. Вулиці-привиди з пустими напіврозваленими хатами та зарослими кленчаком садибами. Проходиш мимо і моторошно робиться.
От і на Безодні, і в Чагарях – які гарні береги були в кінці городів! Трава вчасно скошена, хащі розріджені, верби зеленіють, калина цвіте. Діткам – роздолля… І за водою всі: дорослі та малі ходили в берег до діда Костя. Малеча – з бідончиками, трохи старші – з дійни́чками, щоб не важко було нести… Станеш босими ногами на гладенькі холодні камінці, однією рукою за гранітний виступ тримаєшся, а другою проведеш відерцем туди-сюди і зануриш його в холодну водицю. А вода прозора, на камінні, яким обкладена криниця жабуриння чисте та зелене. Хвилюється від твоїх легеньких порухів…
Із розлогих піддатливих лопухів робили келишки, пили з них м’яку прохолодну водичку і не могли напитися.
Станіслав Якович навіть не сумнівався, що саме про цю криницю вже котру ніч нагадує йому той таємничий голос. Тепер не те що води набрати, а й пробратися до неї важко. Яр заріс, густо заплівся хмелем, завалився старими деревами. Де були колись стежки, лише ноги пам’ятають…
В останню провідну неділю багато хто із колишніх односельців, нині мешканців інших міст та сіл, запитували, чи беруть ще люди звідти воду, смак якої їм запам’ятався на все життя. Згадували і старі легенди, пов’язані з криницею, що передавалися з вуст у вуста з покоління в покоління. Це в наші часи задля якоїсь вигоди легенду чи міф можуть спорудити на голому місці.
… Розповідали старі люди, що криниця в цьому яру була споконвіків, ще до нашестя монголо-татар на руські землі. Під час останнього страшного набігу, коли з лиця землі було стерто багато сіл вподовж річки Рось, така ж участь чекала і на поселення, яке було на місці теперішнього села. Палали хати, голосили жінки та діти: кого – погнали до ясиру, а кому - випала на долю страшна мученицька смерть. Один за одним кидали завойовники людей у криницю, а вона, немов не мала дна: все приймала і приймала в своє лоно і старих і малих… Тож і назву цей куток на селі успадкував – Безодня.
А ще казали, що на кручі над яром стояла кам’яна церква. Від пожежі вона уціліла, та коли навкруги не лишилося ні села, ні людей – лише попелище, церква провалилася в яр і пішла в землю, як і її прихожани.
Згодом недалеко від того місця, де сталася трагедія, забило нове джерело. І коли на змордованих землях через багато років відновилося життя, з усіх боків почали прокладатися стежки до тієї криниці. Смачнішої води ніде в селі не було. Воду з вуличних колодязів використовували для господарчих потреб, а населення вживало лише ту – з берега: смачну та цілющу.
- Ще тільки світати почало, а ти вже на ногах… Чого не спиться, Стасику? Чи щось тривожить? – з хати вийшла дружина.
- Знову той голос… Кому він належить? Звідки лунає? З далекої пам’яті, чи з космосу? Голос давніх предків, чи Всевишнього? Не знаю, та не дає він мені спокою. Впевнений: загине джерело ̶ помре пам'ять, помре й історія. Піду по сусідах – побалакаю з чоловіками.
Після сніданку Станіслав Якович зібрав сусідів і повідав про свої тривоги, про голос, який чує щоночі. Сусіди були вражені. Одноголосно вирішили не відкладати ні на мить, а йти рятувати криницю.
З сокирами, пилами, відрами та заступами в руках чималий гурт однодумців вирушив на Безодню. Щоб дістатися криниці попрацювати прийшлося добре. Розпиляли та віднесли подалі сухі повалені дерева, повирубували та повикорчовували чагарники, які вже встигли надійно заховати криницю від людського ока. Ось і вона: знесилена, замулена, засипана сухим віттям та корою дерев – без будь-яких ознак життя.
- Та тут роботи – непочатий край… ̶ відізвався хтось з безнадією в голосі.
- Ну, що ж: очі бояться, а руки роблять! – не дав розповсюдитись панічному настрою Станіслав Якович. – Приступимо, хлопці?
- Авжеж, немає роботи, яку не можна було б виконати. – підтримали його друзі.
- Хто ж, як не ми? Молодь, певне, і не знає, яка тут знаменита водичка була. Тепер водопровідну більше полюбляють – не треба ж нікуди йти: відкрутив кран, та й пий собі.
І робота закипіла. Діяли впевнено, злагоджено, уміло – як і подобає сільським трударям. Одне за одним діставали з криниці відра з мулом. Вже нарахували більше сотні, а дна й близько не видно. Оголилося кілька верхніх камінців в чорній каламуті, та до джерела ще не дісталися. Справжня безодня!
Працювали без обіду, з невеличкими перервами-перекурами. Після того, як з криниці вилили трьохсоте відро мулу, на дні копанки жваво запульсувало джерело.
- Ожила! Дихає! – немов мала дитина зрадів Станіслав Якович.
Радість, гордість переповнювала чоловічі серця. На очі наверталися сльози, але ніхто їх не соромився та й не помічав.
Криниця поволі наповнювалася живою водою.
- Ну, після такої благородної справи не гріх і по чарці випити – нагадав котрийсь із чоловіків.
- Але спочатку спробуємо водички! Зачекаймо трішки, поки вода очиститься і вип’ємо по келиху, - відповів Станіслав Якович і попрямував до розлогого лопуха.
Інші чоловіки, наслідуючи його прикладу, теж розійшлися в різні боки в пошуках підходящого листя для келихів.
Тієї ночі Станіслав Якович спав спокійно, таємничий голос його вже не тривожив.
4.12.2013 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464041
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.12.2013
Посипає сніжок на дахи,
На двори, на сади, на доріжки.
Дочекались зими дітлахи,
Взули валянки теплі на ніжки.
Налетіли у двір снігурі,
Притаїлись між ягід калини.
Сипле щастя нове дітворі
На протоптані вкотре стежини.
2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462324
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 25.11.2013
Поіржа́вів на листі шафран ̶
Назріває пора декадансу.
Розкладає байду́же платан
Від нудьги на балконі пасьянси.
Розійшовсь дебошир-вітерець,
Завива щось своє на фальцеті,
Через площу міську навпростець
Сум несе в паперовім пакеті.
Туркотять голуби до ладу́ ̶
Привертають увагу до себе.
Без надії крізь хмар череду
Пробивається клаптичок неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462322
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.11.2013
На межі двох світів
В затоку зайшли косяки кефалі. Надвечір із-за мису, що випинався в море червоним глиняним тілом, з’явився невеликий тральщик. Зробивши коло, поставив пастку для риби і залишив над хвилями клуби чорного диму відпрацьованої солярки. Берегові рибалки – навпаки: заходилися змотувати вудочки та вкладати спінінги в брезентові чохли. Яка то вже рибалка! Згодом берег опустів. Тишу розраджував лише плескіт морської хвилі та, час від часу, стрекіт прикордонного гвинтокрила. Коли вже зовсім стемніло, поодаль від берега засвітилися вогнями ще кілька риболовецьких баркасів.
Мар’яна закінчила доукомплектовувати білизною та посудом затишні номери приморського пансіонату і налаштувалася на відпочинок. Сторож Петро Степанович повісив на ворота масивний замок та ввімкнув вуличні ліхтарі, що освітлювали набережну та територію. До заїзду відпочиваючих залишалося не так багато часу. Зміна триває до восьмої ранку. Раз-по-раз Мар’яна проходила довгими пустими коридорами, заглядаючи в кімнати: чи не забула щось занести?
Після зими приміщення пансіонату ще не прогрілися і в корпусі було доволі прохолодно. Накинувши на плечі теплий вовняний жакет, дівчина, яка працювала тут вже не перший рік черговим адміністратором, вийшла на поріг. Запахи моря, риби, молодої зелені вкотре нагадали Мар’яні про переваги «аборигенів» приморських місць над тимчасовими мешканцями, що приїжджають із задимлених міст, з їхнім побутовим комфортом. Тут, навіть, повітря кришталево чисте, просіяне крізь решето зоряних променів…
Вогні з риболовецьких суден по-сусідськи привітно підморгували берегу. Присутність в морі рибалок, хоч і на чималій відстані, заспокоювало Мар’яну: все ж не самі вони зі Степановичем у цьому темному нічному довкіллі. З протилежного берега затоки періодично посилав у морську темряву промені світла старенький маяк.
Дівчина повернулася до приміщення, замкнула зсередини вхідні двері і зручно вмостилась на дивані в адміністраторській. Погортала кілька глянцевих журналів та, не знайшовши нічого цікавого для себе, розчаровано опустила їх на підлогу. Довелось діставати з шафи старі, не до кінця розгадані кросворди. Все ж з ними час біжить швидше. Хоч ніхто не завадить трохи і подрімати, та вже пора звикати до безсонних чергових змін.
Під вікном неспішно пройшов Петро Степанович, посигналив у вікно адміністраторської ліхтариком та завернув за ріг будівлі. Мар’яна скинула м’які зручні кросівки, заховала ноги під старенький картатий плед і закрила очі. Через якийсь час отямилась: от досада – все-таки заснула «на бойовому посту». Стрілки циферблату наручного годинника вказали вже на третю ночі.
Раптом якийсь незрозумілий звук на другому поверсі примусив Мар’яну стрепенутися. Дівчина скочила з дивану, босоніж кулею вилетіла в коридор і зупинилась перед сходами, що вели на другий поверх. Перша думка – хтось через балкон пробрався в корпус. Такі випадки траплялися в інших пансіонатах. На щастя, не в їхньому.
Піднявши голову, Мар’яна затамувала подих, прислухалась. Знову звук, схожий на скрегіт скла й металу. «Хтось потрошить склопакет», - виникла здогадка. Несподівано гуркіт пронісся через весь верхній поверх – з одного кінця в інший. Здавалося, розліталися в друзки почергово всі вікна пансіонату. А це вже небезпечно. Мар’яна відчинила вхідні двері і миттю опинилася біля старенького «Запорожця» сторожа – він стояв біля басейну між двома корпусами, схожими між собою. В автомобілі, зазвичай, Петро Степанович пересиджував перерви між обходами території.
- Петре Степановичу! Хтось б’є вікна на другому поверсі, - тремтячим, зляканим голосом випалила Мар’яна.
- Та що ти! Я ж тільки-но робив обхід, - не менш схвильовано і разом з тим не дуже переконливо відізвався сторож, неквапно вибираючись зі свого авто.
- Я не спала, Степановичу! Їй-бо, не спала! Там гуркіт стояв такий, що й мертвого підняв би на ноги.
Сторож ввімкнув свій потужний ліхтар і, освітлюючи ззовні один за одним просторі балкони, прискіпливо розглядав вікна та двері. Всі щільно зачинені, без найменших пошкоджень. Нічого не розуміючи, Мар’яна брела слідом за ним.
- Степановичу, клянуся вам, я не спала…
Дівчина почувалася ніяково.
- Давайте подивимося з середини. Що там могло статися?
Поруч з Петром Степановичем страх поволі відступав. Дівчина ввімкнула яскраве освітлення в коридорі і вже з неприхованою цікавістю оглядала разом зі сторожем номери. В корпусі стояла мертва тиша, в номерах панував абсолютний порядок.
- Степановичу, не спала я, – чомусь продовжувала виправдовуватися дівчина. І, схоже, з досади ладна розридатися.
- Ну, якщо буде боязко, приходь до мене в машину, - усміхаючись, запропонував сторож.
«Не вірить», ̶ зробила висновок Мар’яна. Піднявшись в адміністраторську, на всякий випадок прихопила старенький плед та перебралася в крайній номер, поближче до запасного виходу та «Запорожця». До самого ранку намагалася знайти пояснення незрозумілому нічному явищу, та так нічого й не придумала.
Коли надворі добряче розвиднилось, Мар’яна знову пішла довгими коридорами, уважно обдивляючись кожну кімнату, не забуваючи оглядати і санвузли.
«Душові кабінки! Всі до одної щільно закриті! Але ж ще ввечері вони були відкритими, я ж мило розкладала в мильниці…» - раптом спохватилася Мар’яна. Різко відчинила дверцята однієї з кабінок – і пізнала звук, який лунав уночі з другого поверху. "Хто ж їх закривав з такою силою? Може землетрус стався вночі – і дверцята прийшли в рух, стукаючись". Про свої здогадки вона розповіла Степановичу.
- А й справді, якийсь гул вночі доносився з моря, ̶ не зовсім впевнено відповів сторож.
З сусіднього корпусу у двір вийшла колега Мар’яни, та, як не дивно, нічого подібного в її приміщенні вночі не трапилося. Якщо то був землетрус, то чому його поштовхи відчувалися тільки в одному корпусі? Дивина! В журналі чергувань Мар’яна відмітила подію, що трапилася о третій годині.
* * *
В травні почали прибувати перші відпочиваючі. Одні вперше, але були й такі, котрі приїздили кілька років підряд. Видно, знайшли тут саме те, чого шукали. Серед них і Віра Михайлівна, балакуча москвичка, в минулому керівник дитячого оздоровчого закладу в Анапі. Вона оселилася в одномісному номері на другому поверсі.
- Ви для мене всі вже рідними стали, - сміючись та обіймаючись з працівниками пансіонату, радо повідомляла жіночка. – Я до вас, як до себе додому, повертаюсь!
Якось ранком, коли Мар’яна готувалася до передачі зміни, Віра Михайлівна з яскравим махровим рушником на плечах вийшла насолодитися свіжим бризом та скупатися. Зранку на морі завжди стояв штиль. Крізь прозору товщу води густими звивинами рябіло піщане дно, над яким зграйками плавали невеличкі рибки-барабульки.
- Доброго ранку, Мар’яночко! А ти знаєш, що у вашому корпусі живе домовий? – бадьорим, голосом повідомила Віра Михайлівна.
- Та чому ж радіти? – зблідла від такої новини дівчина.
- Ти злякалася? Це ж дуже добре: він же – ваш охоронець, ваш захисник! Значить, нічого поганого у вашім корпусі ніколи не трапиться! – урочисто продовжувала Віра Михайлівна.
- А чому ви вирішили, що то домовик? – знову запитала спантеличена Мар’яна, її таке повідомлення зовсім не тішило.
- А тому, дорогенька, що я його бачила, - спокійно, наче говорила про буденні речі, мовила жінка. – Вчора, перед тим, як лягти спати, я, як це роблю завжди, ввімкнула світильник у санвузлі і залишила відхиленими двері, щоб пучок світла трохи освітлював кімнату. Вже в ліжку перевела погляд в бік туалетного приміщення і побачила! Уявляєш, з нього вийшов високий чоловік. В променях світла я його чітко бачила! Вийшов і розтанув у повітрі кімнати…
Якби Віра Михайлівна була молодшою років на двадцять, то з цього приводу можна б покепкувати. Та жінці вже за шістдесят, і жарти можуть виявитися зовсім недоречними. Мар’яні відразу ж згадалася та загадкова ніч в порожньому корпусі.
- Це дуже добре, Мар’яночко, повір мені! – переконувала жінка. ̶ Гарного тобі відпочинку після зміни! – і жваво попростувала до берега.
Не встигла Мар’яна отямитися після розмови з Вірою Михайлівною – і, сидячи за столом, боковим зором помітила незнайомого чоловіка, який спускався з другого поверху зі старомодною великою валізою в руках. І костюм на ньому невідомо якого року покрою….
- Доброго ранку! А ви в якому ж номері мешкаєте? Коли поселилися? Щось я не бачила вас раніше, – звернулася Мар’яна, боячись, що хтось з керівництва може побачити дивного мешканця і запідозрити її в неуважності, а то ще й у порушенні порядку розміщення відпочиваючих.
- Можливо… Можливо й не бачила,… - чоловік загадково усміхнувся Мар’яні і вийшов крізь зачинені скляні двері та й розтанув у ранковому повітрі.
Невже той самий домовик?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458473
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.11.2013
В цвіту акацій потонуло місто.
У білій піні - вулиці й двори,
Лиш вагонетки, мов живе намисто
Біжать над ним з Крейдяної гори.
Вночі і вдень постукують легенько,
Біжать, біжать у місто навпростець.
Дзюркоче жваво річечка Біленька,
Пливе поважно Сіверський Донець.
Сивіє схил старого терикону,
Порослий ковилою й чебрецем.
Сосюри місто - в білому полоні...
То - Лисичанськ, "Лисиче над Дінцем"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456180
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.10.2013
Співав грузин відомий «чіто-гріто»,
І не здавалась я собі святою,
Було яскравим та пахучим літо,
Була пора напрочуд золотою.
Старий Кавказ мою хандру розрадив,
Не гірш круїзу круг земної кулі.
Я смакувала соком винограду
Та залюбки пила кіндзмараулі.
Мене під захист брали парасолі
І пальми – велетенські опахала.
Десь у юрмі моя блукала доля
І я її шукала і шукала...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450975
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2013
Зібравши в скирти хмари на краю́,
Стернею лан сіріється убого.
Погнав м’ячі сухого кураю
Розхристаний вітрисько довгоногий.
Немов забула із пісень слова,
У бур’яні сумує перепілка.
Із понеділка дощ до понеділка
Донесхочу озимі напува.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450973
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.09.2013
(Переклад з російської. Ірина Ханум м. Севастополь)
Плаття скинувши й сандалети,
В воду ринула обережно.
Хвилі ніжили парапети,
Освіжали жару належно.
Він услід спрямувався хутко,
Сальто виконав у повітрі.
В морі камінь чорнів від смутку
Серед хвиль в голубій палітрі.
Пляж пропах задимілим м̕ясом,
Риба, пиво пахтіли з бару.
Їли-пили окрошку з квасом
Хто – гуртом, а частіше – пари.
Наздогнав її біля скелі,
Вдалині в глибину пірнали.
Чувся вереск та сміх веселий,
Коли хвилями накривало.
Розстеливши його футболку,
Вони вдвох на хмарки́ дивились.
Хоч були не знайомі толком,
Та серця їх в довірі бились.
Крізь роки прилетить привітом,
Той сюжет, що розтав в тумані.
А тоді було просто літо,
Він, вона і надводний камінь.
НА ГАЛЕЧНОМ ПЛЯЖЕ
Ирина Ханум
Сбросив платье и сандалеты,
В воду прыгнула не с разбега.
Море было уже согретым,
Щедро всех окуная в негу.
Вслед за ней устремился парень,
Сальто в воздухе сделал быстро.
Плыл туда, где виднелся камень,
Там вода была очень чистой.
Пляж пропах задымлённым мясом,
Рыбой, пивом хмельного бара.
Пили, ели окрошку с квасом,
Реже – группы, а чаще – пары.
Та, что прыгнула в воду с пирса,
С парнем тем у скалы ныряла.
Громкий смех вперемешку с визгом
В миг, когда волной обдавало.
После, гальку накрыв футболкой,
Лёжа, оба смотрели в небо.
Ведь не знали друг друга толком,
А сердцам доверяли слепо.
Через годы теплом повеет
От сюжета, что выдаст память.
А тогда было просто лето,
Он, она и надводный камень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449675
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2013
( переклад вірша Вячеслава Єгіазарова м. Ялта)
О.І.
Від кульбаби пушинка до мене летить на веранду,
молоком хлопчаки́ напувають в кущах їжака.
Можна легко потрапити катером у Ореанду
і по Чеховськім шляху, вернутися вже пішака.
Розмірковую так: не спішити сьогодні на море -
там спекотно та душно, і хвилі великі, на жаль.
В літній Ялті і так наплетуть будоражних історій,
щоб не «Дамі з собачкою» лиш навівати печаль.
Ми поїдем з тобою, туди де дзвенять водограї,
де атлантами сосни тримають низькі небеса,
де насуплено дивляться скелі тверді Ставри-Кая,
та ще й бризки в повітрі блищать, як на сонці роса.
Ми постоєм з тобою на краю яйли на карнизі -
З висоти роздивлятися зручно минулі стежки:
у приватнім житті віднайдеться чимало колізій,
та тлумачення їм заховали надійно роки.
Я тобі покажу кладовищ кипариси-примари,
іудейський погост і сторожку, де жив караїм.
Цей сумний краєвид не забудеться кримським татарам,
ані грекам аутським, ні іншим народам моїм.
Ляжуть фарби захо́ду на шпилі гірські і портали,
У повітряних вихрах зависне орел, мов Ікар,
Тут зростав виноград, де сьогодні розгули кварталів,
І дюбек* дозрівав для відомих гаванських сигар.
Ми повернемось, як понад морем замріються зорі,
Розповсюдиться бриз, як робив це мільйони років,
Як лаванда запахне в довкіллі тремкім неозорім
У верхівках дерев під дзвінкий цвіркунів переспів.
* - запашний тютюн, що раніше вирощували на південних схилах за околицею Ялти.
Експортувався в Кубу. Дюбек добавляли в кращі сорти гаванських сигар для аромату. Платили за нього золотом.
В якості ілюстрації використана картина худ. Ю.Обухівського.
МЫ ВЕРНЁМСЯ,КОГДА ЗАМЕРЦАЮТ НЕЯРКИЕ ЗВЕЗДЫ
О.И.
Одуванчика пух залетает ко мне на веранду,
пацаны молоком угощают на клумбе ежа,
на прогулочном катере можно попасть в Ореанду
и вернуться по суше, как Чехов когда-то езжал.
С этим, думаю я, торопиться сегодня не стоит;
знойно, душно, потливо, и волны на море, увы;
в летней Ялте и так нарасскажут щемящих историй
да таких, что не «Даме с собачкой» тревожить умы…
Мы поедем с тобой к водопаду, где звонкие сосны
подпирают атлантами крымского неба края;
в синеве облака, словно горы, плывут, светоносны,
и, как рыцарский замок, насуплена Ставри-Кая.
Возле самой яйлы постоим на скалистом карнизе,
с высоты ведь полегче разглядывать в прошлом пути:
в каждой частной судьбе наберётся порядком коллизий,
объяснений которым почти невозможно найти.
Я тебе покажу кипарисы на кладбище старом,
иудейский погост и сторожку, где жил караим:
эти виды забыть не под силу ни крымским татарам,
ни, тем более, грекам аутским и многим другим.
На ай-петринский пик лягут алые краски заката,
в восходящих потоках закружит орёл, что Икар.
Где кварталы сейчас, виноградники были когда-то,
и дюбек* знаменитый там рос для гаванских сигар.
Мы вернёмся, когда замерцают неяркие звёзды,
бриз подует, как дул он свои миллионы веков,
и вибрировать будет пропахший лавандою воздух
в тёмных кронах деревьев от звона и трелей сверчков…
*Дюбек – душистый табак, выращивался раньше на южнобережных склонах
за окраинами Ялты. Экспортировался в Кубу. Дюбек добавляли в лучшие сорта гаванских сигар для аромата. Платили золотом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449277
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.09.2013
Навислых туч привычный перманент
Сменил нюанс осеннего муара.
Под устарелый аккомпанемент
Читают рэп каштаны на бульварах.
И водосток – как старенький орган,
И крыши – обветшалые тамтамы.
Столетний дуб – бывалый старикан
Упал в нирвану с ливнями-ветрами.
Затосковал проулочный фонарь,
Под чёрный зонтик спрятался прохожий,
Шуршит листом настенный календарь…
Всегда так было, завтра будет то же.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448433
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.09.2013
Навислих хмар класичний перманент
Змінив нюанс осіннього муару.
Під застарілий акомпанемент
Читають реп каштани на бульварах.
Виводить ринва, мов старий орган,
Гримлять дахів натруджені тамтами.
Дрімає дуб – столітній дідуган
Під затяжними зливами й вітрами.
Засумував ліхтар в самотині́,
Пірнув під зонт прохожий пересічний,
Розвів вологість вечір у вікні…
І так щоразу й буде так довічно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448431
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.09.2013
Чувства прошли. C`est la vie...
Взгляды все кажутся пошлыми.
Не ожидаю любви,
Прячусь в далекое прошлое.
Чьей-то стрелой Купидон
Знак подает недвусмысленно.
Я не свободна, pardon -
Лгу я осознанно мысленно.
Теплый большой палантин
Плечи окутал участливо.
Полноте, мой господин,
Я не тоскую, я счастлива...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447973
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.09.2013
Ліньки ковдру поправила ніжкою,
Пригорнула подушку зі сном.
Ніч пухнастою чорною кішкою
Під моїм примостилась вікном.
Сипле небо зірками-монетами,
Наче хтось їх навмисне кує.
Юнкер місяць блищить еполетами ̶
Задрімати очам не дає.
Ноти шипру в сюжетах минулого,
Гардероб стилю «мілітарі»...
В полі зору торшера сутулого
Етажерка, «Мадам Боварі».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447898
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2013
Ти в віконце не світи,
Сонечку, із неба.
Бо мені сьогодні йти
В дитсадок не треба.
За хмаринкою поле́ж
Хоч в неділю трішки –
За тобою ж мама теж
Схопиться із ліжка.
Бо матусенька у нас,
Дуже працьовита!
Не завадить їй хоч раз
Добре відпочити.
(Фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446276
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 30.08.2013
Помолотилися жита,
Поскиртувалася солома.
Набивши яблуком оскому,
У вирій осінь відліта.
Струсила листя із гілля́,
Внесла в розмови смутну тему ̶
З опалим цвітом хризантеми,
З прощальним криком журавля.
Насторожилася стерня,
На землю дрібно сіє мжичка.
В чобо́тях з гуми молодичка
Качок в повітку заганя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444588
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.08.2013
Після обіду червонястий когут Варфоломій почав нудьгувати. Стріляв безбарвними дробинами своїх злющих очей з подвір’я на вулицю і крутив головою на всі боки. Режим очікування чергової жертви явно затягнувся, а надлишок адреналіну примушував гнівно бити шпорами та гребти суху землю довгими чорними кігтями. А що робити? Що робити?! Куряче кодло за день набридло, трьохколірна потаскана кицька дратувала: щастя ні в чий дім не принесла, а поводиться в чужому дворі так, наче вона – пуп Землі. Хотів було показати, хто тут за господаря, та пронира спритно скочила на стовбур старої груші і повисла на небезпечній для себе висоті. Ще й озирається нахаба, промовляючи через плече до Варфоломія своїми зеленими зіницями:
- А дзуськи!
Стрибати на грушу, тобто ганьбитися, Варфоломій не мав наміру, то ж зробив вигляд, що кицька йому більше, ніж байдужа. Хоча бажання при нагоді поквитатися з нею півня не покинуло.
Ще зовсім недавно був у Варфоломія добрий приятель – сусідський півень Петя. Ім’я, відверто кажучи, сусіда мав не престижне, але суперником у бійках виглядав достойним. Не раз сходилися з ним, розбиваючи до крові один одному гребні та пики. І хоча Варфоломієві побої добре маскувалися його червоним оперенням, а зрадливий білий колір Петіного покрову завжди був заюшений кров’ю, Варфоломій чесно визнавав нічию. Але ж, як уже сказано вище, був… Був та й загув… Чув якось розмови у хліві на сідалі, що Петіна хазяйка зварила добре холодне: без жодної свинячої рульки чи пакетика желатину. Сусіда мав міцні натреновані ноги та м’язи.
Боковим зором Варфоломій угледів обережні порухи вуличної дрібноти – горобців і зробив різкий випад в їх бік, чим налякав сіромах до нестями. Та розмінюватися не став – не та категорія. Мав у запасі варіант більш серйозний: відчував нутром, що з хвилини на хвилину з уроків додому має повертатися сусідська малеча. Його передчуття затвердив мідний дзвоник в руках шкільної прибиральниці, доброї знайомої тітки Марисі. Варфоломій стрепенувся, немов після сну, залопотів крильми і, витягнувши шию, прийняв стартову позицію біля перелазу. Нехай лишень підійдуть поближче – ото вже розважиться! Така можливість трапляється нечасто, але сьогодні, схоже, його день. Дід Іван задрімав у тіні на причілку.
Зі шкільного подвір’я з галасом висипали дітлахи і в бік Варфоломієвих ворин рвонули двоє сусідських хлопчаків, сміючись та пригощаючи на бігу один одного тумаками та ударами учнівських портфелів.
- Ось вони, дорогенькі! – прокректав когут в очікуванні гідних суперників.
Заводитися із занадто дисциплінованими та слухняними школяриками – не в його дусі. Була якогось дня спроба нальоту саме на таких та ніякого «кайфу» від того не отримав. Застигли серед вулиці перелякані, збилися в гурт та ще й портфелями, немов щитами закрилися. Постояв-постояв біля них, пригнувши шию до самої землі та крутячи очима, що аж повилазили із орбіт, та й поплентав назад у подвір’я. Бо вже котресь почало скиглити та гукати на допомогу. А псувати відносини з дідом Іваном Варфоломію не хотілося. А ці двоє характером дуже на Петю схожі, то ж завжди користувалися його повагою.
Виліт Варфоломія на вулицю був схожим на невдалий старт балістичної ракети. Ґалаґан злетів високо у повітря, ударився тім’ячком об товсту гілку груші і гепнувся на землю. В голові запаморочилось, в очах спочатку потемніло, потім прояснилося і на тину Варфоломій угледів… Петю. Біленького, без будь яких слідів побоїв та ще й з сріблястим німбом навкруг голови.
- Нікудишні діла… - промайнуло в голові.
Якась невидима сила знову підкинула тіло вгору та вивела на траєкторію діаметрально протилежну запланованій.
- Не здавайся, друже! Я в тебе вірю! – виразно почув Варфоломій знайомий голос покійного сусіда і завзято змахнув крильми.
… До тями він прийшов на солом’яному даху льошника, принижений кострубатою мітлою в руках діда Івана та обсміяний сусідськими шибениками. Намагався зрозуміти, в чому був його прокол, та так і не допетрав.
- Ех, Петя-Петя… На кого ж ти мене покинув? – крізь сльози поглядом запитав Варфоломій у жердини, на якій ще мить тому сидів його вірний найкращий друг.
1.08.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440920
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.08.2013
Я вже плавати майже умію -
Залюбки вчуся кожному стилю.
З головою пірнути посмію
Із розгону у пінясту хвилю.
Я засмаг, як на палубі юнга,
Про шаланди співа мій мобільний.
Жартома друзі звуть мене Врунгель
За смугасту сорочку натільну.
Мені сняться кити, альбатроси
І дельфінів ватаги грайливі.
Виростаю я справжнім матросом
І від того мій татко щасливий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435774
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 07.07.2013
На лугу пасуться кози,
Ґедзь полює на корів.
У ставку під верболозом
Ловлять хлопці пічкурів.
Грають одуди на дудках,
Грає риба з черв’яком.
Ловлять хлопці, хто на вудку,
Хто дірявим друшляком.
Пічкурам срібноголовим
У сачку замкнувся світ.
Зацікавився уловом
Із кущів приблудний кіт.
Та вода на перешкоді -
До сачка приблуді – зась!
А емоції на зводі:
На гачку повис … карась!
Для рибалок літо – свято,
Чути радість за версту.
Гарно у гурті хлоп’ятам,
Не щастить лише коту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432950
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.06.2013
В середині травня я побувала на своїй батьківщині в Рудому Селі на Київщині. Оскільки бібліотекар сільської бібліотеки заздалегідь знала про мій приїзд, то ж узгодила зі мною проведення творчої зустрічі на прохання працівників районної бібліотечної системи. Мені було дуже приємно, що спеціально на зустріч зі мною приїхали односельці, що мешкають і в інших районах Київщини: поет-гуморист, автор багатьох пісень Микола Драчук з смт.Немішаєве Бородянського району, авторка, в минулому вчителька з Кагарлицького району Віра Лимар, травниця з м.Тетієва Ніна Родіонівна Мартак. Завітало і керівництво та бібліотекарі районної бібліотечної системи, заступник начальника відділу культури та туризму Володарської райдержадміністрації Дмитро Соколов. Я читала вірші та прозу, спілкувалася з слухачами, з задоволенням слухала виступи поетів-земляків, отримала подарунки: поетичні збірки В.Лимар та М.Драчука, книгу "Пам"ять серця" про трагічні сторінки історії району - від районного керівництва, сувенір від сільського голови, букет цілющих трав з рідної землі від Ніни Родіонівни, квіти.
В свою чергу подарувала в сільські бібліотеки району свої книги, журнали "Дніпро" та "Склянка часу", альманахи, де друкувалися мої твори. Зустріч освітлювалася регіональним телебаченням "Грант". Потім для приїжджих гостей були організовані відвідини Свято-Троїцької церкви, пам"ятника архітектури кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст.ст, що знаходиться в моєму селі. До речі, одним з перших священників храму був отець Захарій Оппоков - дід відомого українського історика Михайла Грушевського, а до буремного 1917 року в храмі служив Володимир Оппоков,теж родич М.Грушевського, який прийняв мученицьку смерть від рук безбожників. В храмі знаходиться чудотворна ікона Божої Матері Пресвятої Богородиці роботи галицького майстра ХVIII ст. Поїздка на батьківщину додала мені наснаги та натхнення.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428953
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 02.06.2013
Від несподіванки Соня
Не налякалась до млості,
Як на тепленьку долоню
Всілась непрохана гостя
В платті червонім у цятки,
Наче порічка кругленька.
(Мабуть відбилась від татка,
Чи заховалась від неньки.)
Сонечка – дівчинка файна,
То ж не насупила брівки.
Це ж не павук, а охайне
Сонечко – божа корівка.
Дівчинка бедрику рада,
Та потурати не гоже:
Може вже бігає садом,
Мама – корівонька божа.
Ніжно погладила спинку
Гостю своєму малому:
- Ну, погостюєш хвилинку –
І повертайся додому!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428132
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 29.05.2013
Світить вечір синім каганцем, ̶
День подався в далеч на ходулях.
Впав у трави жайвір камінцем,
Затаїлась у гнізді зозуля.
Відкувала поспіхом літа
Запашним конваліям у гаї.
Заховались маки у жита,
В небі зорі темінь вишиває.
Розпустили крила кажани,
Сновигають, відіспавшись, сови.
Прохолодним тілом гущини
Залягли під зорями діброви.
Хтось один у темряві зітха, ̶
Десь від щастя загубив підкову.
В берегах розлога лепеха
Доспівала річці колискову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427493
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.05.2013
(Переклад вірша Ірини ХАНУМ)
Як раніше бувало: у Ялті багато туристів,
Сивочолий художник для когось малює портрет.
Вздовж алей з олеандром в зелених плащах кипариси,
І світанок наводить на стінах легкий марафет.
Спочивають вітрильники біля морського причалу,
Де стилетами щогли розкраяли небо своє,
Де вода за бортами сапфіровим глянцем загалу
На обличчя по дюжині зморшок дрібних додає.
Ми покинули центр і блукаєм задвірками Ялти,
Сподіваючись все ж віднайти через стільки років,
Той старенький будинок, в рожевих захований мальвах,
Непоказність якого в минулій відзнаці віків.
Ти нарвеш мені квітів з хазяйського милого саду,
Не зухвало, звичайно, а скромний букет матіол.
Захміліємо ми, в насолоді вдихаючи ладан,
І в зіницях заграє зволожених вій ореол.
(Фото з інтернету. Оксана Ісайченко "Південні замальовки")
В ЯЛТЕ
В летней Ялте, как прежде, полно любопытных туристов,
Седовласый художник малюет случайный портрет.
Вдоль аллей с олеандром в зеленых плащах кипарисы,
И восход красит стены домов в абрикосовый цвет.
У причала в порту отдыхают вальяжные яхты,
И стилеты их мачт разрывают небесную синь.
За бортами вода отливает сапфировым глянцем,
Добавляя зевакам по дюжине мелких морщин.
Мы уходим из центра, блуждаем по улочкам Ялты,
Смутно веря, что сможем за столько «завьюженных» лет,
Отыскать и узнать затерявшийся в розовых мальвах
Неказистый домишко, в котором чуть теплился свет.
Ты нарвешь мне цветов из хозяйского старого сада,
Но не дерзко, как прежде, а даже робея слегка.
Нас букет опьянит, источая волнующий ладан,
И в ресницах блеснет, чуть заметно сползая, слеза.
© Copyright: Ирина Ханум, 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426341
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.05.2013
(Переклад вірша Ірини ХАНУМ)
Круглі віконця на літній веранді
В бухту виходять, а в ній – кораблі.
Сонце та зелень, і двір в олеандрах,
Море безкрає в прозорій імлі.
Бджоли рояться у квітах і гі́ллі,
У споконвічну вживаються роль.
Літо солодке, барвисте дозвілля ̶
В пору яскравих легких парасоль.
Час мандрувань у компанії друзів
Від Донузлаву на Керченський Понт.
Час сподівань і багатих ілюзій,
Мрії політ за нічний горизонт.
Пінястий вал набігає на скелю,
Розгарячілий бадьорить пісок.
Крабами, сонцем, морською пастеллю
Пахне під вечір сосновий лісок.
(Фото з інтернету)
ЮЖНОЕ ЛЕТО
Окна округлые летней веранды
Смотрят на бухту, а там корабли.
Солнце и зелень, и двор в олеандрах,
Легкая дымка над морем вдали.
Пчелы жужжат и роятся у веток,
Любят нектар ароматных цветов.
Сладкое, знойное, южное лето –
Время воздушных и пёстрых зонтов.
Время походов и время экскурсий
От Донузлава до древней Керчи.
Время надежды и время иллюзий,
Зыбких фантазий в полночной тиши.
Пенный накат будет рваться к утёсу
И охлаждать разогретый песок.
Крабами, солнцем и смолами сосен
К вечеру пахнет прибрежный лесок.
Ирина Ханум, 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426335
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.05.2013
(Пам’яті мого діда Мороза Луки Капітоновича та батька Мороза Григорія Лукича, 7 травня 1926 р.н. присвячую)
З фонду Центрального архіву Міністерства Оборони Російської Федерації. Номер запису в базі даних http://www.podvignaroda.ru/?n=3339898
«МОРОЗ Лука Капитонович, 1902 г.р., гв.красноармеец, в РККА с _.06.1941 г., место призыва: Володарский РВК, Украинская ССР, Киевская обл., Володарский р-н. Наградной документ 27/н от 23.05.1944 г., автор 32 гв. сд. Награда: Орден Красной Звезды. ОПИСАНИЕ ПОДВИГА:
Выполняя боевой приказ по обеспечению наступления в полосе заграждений противника т.Мороз проявил мужество и героизм. В ночь с 6.05. на 7.05.1944 г. в районе Сапун-горы на расстоянии 30 метров от траншей пр-ка под ожесточенным ружейно-пулемётным огнем проделал проход в проволочных заграждениях пр-ка шир. 15 м, глубина прохода 120 м. Сопровождая пехоту в наступлении, идя в боевых порядках на подступах к Севастополю, т.Мороз под огнём противника обезвредил 113 противопехотных мин. Тов. Мороз полностью обеспечил продвижение наших частей через ограждения пр-ка.».
Сьоме травня. Узгір’я Сапун
В павутині колючого дроту.
Весь – увага, гвардієць-пластун –
Поблизу істеричного дзоту.
Ллє свинцем з кулемета фашист,
Намагається стримати наступ.
У бійця за пілоткою – лист,
А в руках – пасатижі та заступ.
У листі (хоч не має вини)
Попросив перед битвою вкотре:
«- Якщо я не вернуся з війни,
Ти на мене не гнівайся, Мотре.
Право вижити, на перекір
Всім смертям, залишаю я дітям.»
Десь на Західнім фронті Григір
Зустрічає своє повноліття.
Це ж яке в нас сьогодні число?
Дійсно, в сина Грицька – іменини…
Тій – з косою і німцям на зло,
Піднесу подарунок я сину!
Є ще спокій і твердість в руці,
Є порив, є наказ і довіра.
Є бажання палке: навзірці
Приголомшити хижого звіра.
Не хвилюйся, сапере Луко́,
Йти на ризик – твоя це робота.
Б’є фашист не в бійця – в «молоко»,
Доки в завтра спливає субота.
Тишком-нишком під шквалом вогню
Та під захистом темної ночі
Загорожу в залізну стерню
Перерубують руки робочі.
Крає хутко колючі дроти
Мирний тесля Лука без перерви.
Вороги з-під землі (мов кроти)
Сіють смерть, випробовують нерви.
Брате-сонечку, ще подрімай –
Шлях відкрити до ранку я мушу!
Щоб зігрів севастопольський май
Кожне серце і кожного душу.
Ще хвилину якусь потерпи
Й розірве́ться ланцюг перепони.
Стануть вільні від дроту стовпи
І поринуть на штурм батальйони!
Витер стомлено мокре чоло,
З днем народження подумки сина
Привітав. А, як сонце зійшло –
Був сапер на порозі частини.
Йшов до вечора пам’ятний бій
В передмісті морської столиці.
Димовий розгортався сувій
На долини з нагірних позицій.
Де повзком, ну, а де й пішака,
Із бійцями саперної роти
Потрошив хижі міни Лука
В авангарді цариці-піхоти.
…Снить щоночі і нині гора,
Як кумач понад містом полоще,
Як гуде переможне «ура»
На старій севастопольській площі.
Поіменно згадаймо і ми
У річницю звитяжного бою
Тих бійців, що відстояли мир,
Й поклонімося низько героям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423268
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.05.2013
(переклад вірша Тамари Єгорової)
Це - Східний Крим. Дорога обминає
Високий пагорб і виводить «джип»
Туди, де море без кінця і краю
Нас заклика відвідать Казантип.
Тут грифа тінь на спечених полянах,
Меланхолічний хвиль речетатив,
І говір вітру, і під сонцем пряний
Настій трави – хмільний аперитив.
Тут скільки хочеш упивайся синню,
Втішайся радо тишею сповна
Й повітрям, що просочене поли́ном,
І небом, де хмаринок білизна.
Вчувається одвічне безголосся,
Безчасся тут узори вистеля.
І безпричинним щастя тут здалося,
Як милувалась чайкою здаля.
-------------------------------------------------------
КАЗАНТИП
Тамара Егорова
Восточный Крым. Дорога, огибая
Предгорные холмы, уводит «джип»
Туда, где моря кромка голубая
Призывно манит нас на Казантип.
.Здесь грифа тень на выжженых полянах,
Меланхоличных волн речитатив,
И говор ветра, и под солнцем пряный
Настой травы - хмельной аперитив.
Здесь сколько хочешь упивайся синью,
Переполняйся гулкой тишиной
И воздухом, пропитанным полынью,
И облаков слепящей белизной.
Здесь чувствуется вечности безгласье,
Безвременье плетёт здесь свой узор.
И беспричинно ощущенье счастья,
Когда скользит за чайкою твой взор...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419063
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.04.2013
(Азербайджанські мотиви)
Із гущі чайного куща не чутно солов`я
І, звикла до пісень його, сумна душа моя.
Доносить вечір на поріг солодкий аромат,
Цвіте розкішно чайний кущ, та все сумую я.
Закритий від очей чужих високим муром двір -
Боронить пильно від біди мене уся сім`я.
Вечірня тиша у дворі вселяє в серце щем,
Бо в гущі чайного куща не чутно солов`я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419060
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 17.04.2013
Плавають в небі хмарин острови,
Граються в схованку жабки.
Вигулькнув із молодої трави
Жовтий беретик кульбабки.
Линуть із гаю пташок балачки,
Часом - пусті суперечки.
Певно збирають сухі гілочки,
В`ють на деревах гніздечка.
В мандри пустився старий жовтопуз,
Виспався гарно за зиму.
Во́вняну шапку змінив на картуз
Внук дідуся Никодима.
Ген борюкається радо в дворі
Вдвох із рябком на соломі.
Весело стало у кожнім дворі,
Тепло - у кожному домі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418594
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.04.2013
Мене збудили солов’ї –
О, мить щаслива!
В розмаї ніжаться гаї –
Чекаю дива!
Пливуть у синяві хмарки –
І я – на небо!
(Не зазіхаю на зірки –
Нема потреби.)
З хмарками лину понад сад –
Квітують сливи.
Смакую запахом левад
І знов – щаслива!
Серпанка міряю фасон
Собі на втіху.
Крикливим чайкам в унісон
Сприяю сміхом.
Пірнаю жайвором у діл,
На житнє поле.
Доземно кланяюсь навкіл:
Спасибі, доле!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415211
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2013
Не зовсім вдалі спроби в написанні пародій (навіть комп`ютер запротестував після намагань зробити зміни в "Злощасних оборках") вимусили задуматися, куди ж відправити творіння, яке до цього жанру ніякого відношення не має. То ж знайшла йому застосування в циклі "ДУМКИ НА ВІДСТАНІ". Це такий собі "телепатичний" зв`язок між персонажами двох авторів. Наразі пропоную дует:думки відпочиваючих - І.Ханум, роздуми квартирної хазяйки - Г.Литовченко.
"Ты нарвёшь мне цветов из хозяйского старого сада,
Но, не дерзко, как прежде, а даже, волнуясь слегка"
Ирина Ханум "В Ялте"
ПРОЗРІННЯ СОВІСТІ або ХТО КОГО ОБДУРИТЬ
Скільки ж років терпіти курортників тих довелося!
Та й на цей рік в рабатки я сіяла квіти в саду,
Щоб левкої та флокси плели жіночки у волосся,
Щоб на фронті любовнім складалося все до ладу.
Може сіпати з клумби наразі не будуть зухвало:
Зашаріється хтось, а мені вже й - на душу бальзам.
Правда, я в проживання ціну квіточок врахувала...
Якщо знову приїдуть, впущу їх в найкращий віґвам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413340
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.03.2013
(переклад вірша Вячеслава Єгіазарова)
Вже судна, налаштовані на старт,
Йде з труб димок, в повітрі пахне сажа.
Тебе приваблює, напевне, хтось та скаже, -
романтика рибальська і азарт.
Повітря сейнерів приємне тут,
в світанок білий синя птаха кличе,
у спокої обвітрені обличчя
рибалок, що виходять на маршрут.
Де б не ходив, прийду я на причал,
до світлих витоків історій Гріна.
В дитинстві я цікавий був хлопчина,
байдужих я до моря не стрічав.
Відчалять судна, їх похідний ряд
за маяком зустріне вітер свіжий,
і далина край берега відріже
й заступлять чайки за корму в наряд.
Чого сумний? Вода, відповіси,
за що, бува, чіпляються тенета?
То й мрію, що з дитячих літ на злеті,
не викарбують з пам’яті часи.
Тому звернувши, часом, із дороги,
веду до моря друзів на поклін.
Тут навіть біль непереможних стін
спадає вниз до самого порогу.
--------------------------------------------------------
• Я С ДЕТСКИХ ЛЕТ НЕРАВНОДУШЕН К МОРЮ
• Вячеслав Егиазаров
• Уже готовы к выходу суда.
Из труб идёт дымок и пахнет сажей.
Тебя влечёт, – наверно, кто-то скажет, –
романтика рыбацкого труда.
Да, мне приятен воздух сейнеров,
в рассвете белом голубые птицы,
спокойные обветренные лица,
готовящихся в море рыбаков.
Где б ни ходил, приду я на причал –
к истокам светлым гриновских историй.
Я с детских лет неравнодушен к морю.
Я равнодушных к морю не встречал.
Уйдут суда, держа походный строй,
за маяком их встретит ветер свежий,
всё вдаль и вдаль от крымских побережий,
и чайки замелькают за кормой…
О чём грущу?
Ответит ли вода,
за что случайно зацепился бредень?
Наверно, каждый в детстве морем бредил,
а детство не уходит без следа.
И потому, свернув порой с дороги,
стараюсь привести сюда друзей.
Здесь даже боль невзятых рубежей
как будто затихает понемногу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409417
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2013
(переклад вірша Ірини Ханум)
Квітне в травні жасмин під вікном,
Мліють бджоли у гронах бузкових,
Від нектару вони загадкові,
Наче їх опоїли вином.
Сходи вниз на подвіря плескате
Гріло щедре осоння весь день.
У футбола ганяють хлоп`ята,
Тихо гойдалки тягнуть пісень
Пахнуть медом квітки по кутках,
Чагарі зеленіють розмаєм,
Часу бабці-сусідки не гають -
Гомонять про буденні діла.
Подарунком ліловим іскриться
Цвіт бузку весняної пори.
З кучерявого юного листя
Звісив тіняву вечір згори.
-----------------------------------
МАЙ ЖАСМИНОМ ЗАЦВЕЛ ЗА ОКНОМ
Ирина Ханум
Май жасмином зацвел за окном,
Кружат пчелы над кистью сирени,
От нектара почти захмелели,
Словно их опоили вином.
Солнце за день нагрело ступени,
Что ведут с переулка во двор,
Детвора не слезает с качелей,
А мальчишки играют в футбол.
Пахнут медом цветы во дворах,
Зеленеют кустарников ветки.
У подъезда старушки-соседки
О житейских толкуют делах.
Вечер свесит лиловые тени
С молодой кучерявой листвы,
И добавит горчинку сирени -
Дивной спутнице гостьи весны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406979
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.03.2013
(переклад вірша Ірини Ханум)
Втечем туди, де шепіт хвилі звик
Плекати слух, а простір пахне морем,
Де на світанку сонних чайок крик
То у мажорі чути, то в мінорі.
Де напряглись вітрила бригантин
У мареві рожевім небокраю,
Де б`ється кров стривожених судин,
І недоторкою я бути не бажаю.
Сп’янію, певне, та не від вина,
І буде в погляді моєму таємниця.
Бо зрозумію: я твоя сповна
І наша зустріч, явно не дрібниця.
Край моря кипариса мінарет,
Проткне вершком небесну синь сувору,
А на трюмо залишиться букет
Троянд червоних, що наріжеш скоро.
І нашу теплу і мяку постІль
Вкарбує память, як шматочок раю.
По краплі випєм наш любовний хміль.
Я просто жінка. Зовсім не свята я.
--------------------------------------
СБЕЖИМ ТУДА, ГДЕ РОБКИЙ ШЕПОТ ВОЛН...
Ирина Ханум
Сбежим туда, где робкий шепот волн
Ласкает слух, а воздух пахнет морем,
Где на рассвете сонных чаек стон
То слышится в мажоре, то в миноре.
Туда, где парус виден вдалеке
В прозрачной дымке алого восхода,
Где так легко лежит рука в руке
И нет желанья строить недотрогу.
Я стану пьяной, но не от вина,
Во взгляде будет, как и прежде, тайна.
Лишь там пойму, что я давно твоя
И наша встреча вовсе не случайна.
У моря кипариса минарет
Проткнет иглой темнеющее небо,
А ты положишь на трюмо букет
Из роз пурпурных, что нарежешь где-то.
И теплая просторная постель
Для нас покажется кусочком Рая.
По капле выпьем наш любовный хмель,
Я - просто женщина, а не святая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406972
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.03.2013
"Твои губы скользят по плечу, им мешает оборка.
От припухшей их влажности сладостно ноет спина."
И.Ханум "Твои губы скользят по плечу"
Не фортунить тобі, бо сьогодні я вся - у оборках.
Кожна з них до колін опуститися з пліч не дає.
Твої губи на них вибивають палку скоромовку
І від сирості губ - від плеча в попере́к віддає.
Загнуздали стрічки твої щирі відверті бажання
І гальмують порив дотягнутись хоча б до грудей.
Тож раптово вуста зупинились на спробі останній, -
Ти безсилий заснув, наче все в нас було, як в людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405942
рубрика: Поезія, Літературна пародія
дата поступления 04.03.2013
Переклад вірша Ірини Ханум (М.Севастополь)
ДІВЧИНА І МОРЕ
Що ти робиш, красуне, на вогкім холоднім піску?
Ти, мов Гріна Ассоль, що чекала свого капітана.
Дід, зібравши пляшки, закурив і присів на візку,
Вітер дим підчепив і поніс на простори лиману.
В небо ранок ясний замахнувся з тятиви стрільця,
По дівочому тілу пройшов оксамитом погожим,
Доторкнувся волосся та трепетних звивин лиця
І за скелю пішов, випадковим безжурним прохожим.
Підшукав собі хатку поодаль самітник-рачок,
Та – на щастя, порожня була, бо давно без рапани.
Синьоока медуза в мережках прозорих стрічок
Розімліла в промінні, що збило накидку туману.
Златокудра красуня дивилася мовчки туди,
Де небесна блакить виливалась в сапфірове море.
Де на південь хмарини бавовника клоччям пливли
Й сповіщали чайќи, що цей спокій прибій переборе.
Вона вдосвіта часто спускалась на пляж до води,
Як мрійлива Ассоль… Доки ще краєвиди прозорі.
---------------------------------------------------
ДЕВУШКА И МОРЕ
Что ты делаешь, детка, на стылом и влажном песке?
Ты, как Грина Ассоль, что ждала своего капитана.
Дед, бутылки собрав, закурил и присел вдалеке.
Ветер дым подхватил и унёс на просторы лимана.
Летний алый рассвет свои стрелы пустил в небеса
И нежнейшей бархоткой прошелся по девичьей коже,
Золотым волосам и отчетливым скулам лица,
И ушел за утёс, как случайный беспечный прохожий.
Рак-отшельник поодаль присматривал крошечный дом
Он был пуст к его счастью, наверно давно без рапаны.
Синеглазка-медуза с ажурным прозрачным «шитьём»
Разомлела в лучах, растворивших накидку тумана.
Златовласка сидела и молча смотрела туда,
Где лазурь поднебесья сливалась с сапфировым морем,
Где разорванной ватою плыли на юг облака,
И шумливые чайки стонали, как видно, к прибою.
Она рано, с восходом, спускалась частенько сюда,
Как и та… помечтать, пока ветер с волной не в раздоре.
© Copyright: Ирина Ханум, 2013
28 февраля 2013 года.
Иллюстрация - картина художников
Михаила и Инессы Гармаш из интернета
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405698
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2013
Морський краєвид ліг на карту –
Відкинув ранкову вуаль.
В затоці з грайливим азартом
Дельфіни ганяють кефаль.
У сім кольорів грає спектр,
Виблискує бризок фонтан,
І їм "до хвоста" рибінспектор,
Не вартий уваги й баклан.
Працюють завзято без зміни,
Забувши привабливу даль.
Молотять хвостами дельфіни,
Полюють в затоці кефаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404988
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.02.2013
Розсіяв досвіток тумани по долині,
Закутав верби у вологу сивину.
Хазяйнувати почала весна віднині,
Послала погляд в каламутну далину.
В ряснім вільшанику очуняли сережки,
Зволожив чуба кострубатий верболіз,
А перший промінь на шляху проґавив стежку
І крізь кущі на дно влоговини поліз.
Розколотив студені вранішні краплини,
Підняв із балки розкуйовджену імлу
Й рвонуло стрімко з високості на долину
Рясне проміння вслід проворному послу.
Проклюнув пролісок вершечком листя пріле,
Покліпав синіми пелюстками вві сні
І засміявся згодом позирком несмілим
Жаданий первісток паняночці весні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404911
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.02.2013
Зажеврів у дворі світанок -
Вікно розкраяв на шибки.
І сон, неначе птах-підранок,
Під стелю скочив навзнаки.
Терпких видінь забрав оскому,
Якими пестив уночі.
Лишив візиткою на спомин
Гарячий подих на плечі.
(Фото Ірини Іонової)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401802
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.02.2013
Хтось стукає дощем в моє вікно,
То світить в шибку свічкою каштана.
Що я - одна, комусь не все одно,
А я боюсь омани та обману.
Вже за вікном вщухає метушня -
(Хтось, мабуть, певний, що втрачаю ґранта).
...Одна на одну дивимось щодня:
Це - власне я і квітка амаранта*.
* стійкий червоний сухоцвіт у вигляді гребня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398928
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.02.2013
Смачні суниці із твоїх долонь,
Мого кохання й щастя охоронцю.
Пахтить із рук липнева оболонь,
У вись злітає полуденне сонце.
Впилася соком ягід, як вином;
В твоїх долонях серце б`ється гулко.
Сховався день під сивим полином,
І ми терпким п`янієм поцілунком.
А скільки ще не визрілих суниць
Приберегли в траві для мене луки!
Лечу в вечірнє небо горілиць...
-------------------------------------------
У нас, мій милий, виросла онука.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398923
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.02.2013
Хатина діда Юхима стояла під величезним старим осокором. Для його коріння навіть ґрунту було замало. Воно то тут, то там випиналося старими суглобами, підіймаючи тверду, як камінь поверхню просторого двору. Дід Юхим – це мій прадід. З осокором, схоже, вони були однолітками. То ж за плечима мали вже дев’ять з лишком десятків кожен. Влітку дід Юхим ходив у білій сорочці з домотканого полотна та у вигорілих на сонці бавовняних штанях. Якого вони були кольору, коли багато років тому над ними мудрував невідомий швець, здогадатися вже було важко. Розлогий солом’яний бриль з двома дірками, прогризеними мишками якоїсь зими у коморі, мав почесне призначення: оберігати дідову голову від спекотних сонячних променів. І хоча цілими днями дід сидів на ослінчику в тіні осокора, все ж бриля з голови ніколи не скидав. Розкішна біла борода прикривала комір та застібку дідової сорочки, немов дитячий нагрудний фартушок. Такої гарної бороди я ні в кого в селі не бачила. Хіба що дід Кость із Безодні ще міг позмагатися з моїм прадідусем у номінації «краща борода села». Та про такі конкурси тоді ще мало хто здогадувався, бо часопис «Всесвіт» передплачували далеко не всі, а телебачення в селі в ту пору ще не було. Їв дід виключно дерев’яною ложкою, виструганою своїми ж руками. Металеву не признавав, бо вона безжально обпікала його старечі губи. Коли згадую прадіда за обіднім столом, то перед очима чомусь виникає глибока миска «салятирка» з молочною локшиною. Чому так називалася та миска не знаю до цих пір і в словниках та енциклопедіях різних років видання такого слова не зустрічала. Пам’ятаю лише що з такої миски, якщо вірити випадково почутим розмовам дорослих, їли односельці вагомих габаритів або люди з неабияким апетитом. Дід Юхим до їх категорії відношення не мав, але їв саме з такої миски, бо в ній було де розгулятися його чималій дерев’яній ложці. Зі свого подвір’я дід Юхим не виходив вже багато років. Лише під вечір, коли з череди поверталися корови, він, поклавши лікті на товсту перекладину, що перекривала чужим тваринам вхід на його подвір’я, виглядав на вулицю, чемно бажаючи здоров’я сусідам, що виходили зустрічати свою худобину. Вдень його улюбленим маршрутом була стежка до красивої левади в кінці городу з високими вербами та осокорами, густо зарослої осокою та дикими жовтими півниками.
- Дідусю, а чому ви нікуди не ходите, а тільки в городі та на подвір’ї крутитесь? – пам’ятаю малою, якогось дня, запитала я діда.
- Ти ж бачиш, що на городі опудала немає. Хто ж горобців від соняхів відганяти буде? – жартуючи відповідав дід Юхим питанням на питання.
- То поставте опудало. Що, старої куфайки чи піджака не знайдете? – не розуміла я дідусевих жартів.
- Та знайдеться, там в коморі дрантя повно… Та куди ж мені вже ходити? Десь помру серед села, то ще й людям клопоту нароблю.
- Старенькі ж у ліжку помирають, або на лежанці. Та й до того лежать довго, не підводячись із постелі. То той в селі, кажуть, лежить і вже не встає, то інший, а ви ж ще ногами ходите, – ніяк не могла я вгамуватися, - чого ж вам помирати?
- Та щось у сере́дині інколи болить, та й сил уже немає.
І повернувшись до відчинених хатніх дверей покликав:
- Федоро! Ти переси́пала зерно з домовини в солом’яники? Я тобі ще коли казав?
Бабуня Федора – це сестра моєї бабусі Мотрі, то ж теж моя бабуся і дочка діда Юхима. Вона мешкала з ним в одній хаті.
- А що це вам так приспічило, тату? Там зерна лишилося курям місяців на два, для чого ж його в солом’яник пересипати? Хіба нема чого робити? – чулося з хати.
- Та казав же тобі: щось в сере́дині болить. Поклич завтра зранку Дмитра, хай прийде, підстриже мене та бороду підрівняє.
- Ой лишенько! – вибігла з хати бабуся. – То може лікаря Юру Юровича покликати, хай послухає вас?
- Чого мене слухати, що він там почує? Хай Дмитро прийде завтра…
Дмитро це мій дядько, старший брат мого тата, син моєї бабусі Мотрі, та дідів Юхимів сорокапятирічний внук.
Я, не до кінця розуміючи їх діалог, зачаровано дивилась на дідусеву бороду. Мені завжди хотілося попросити дозволу у діда Юхима, щоб позаплітати кіски з білого, як льон закучерявленого волосся, але боялася, що він мене насварить. То ж коли вже руки знову нестерпно засвербіли від такого бажання, побігла на город заплітати кукурудзяні рильця.
Наступного дня під вечір до нашого двору прибігла ще одна моя бабуся – таткова дядина.
- Ой, Ригоре, тато померли, - повідомила крізь сльози. – Зранку Дмитро їх підстриг, бороду підрівняв, а по обіді вони лягли спочити, та й більше не встали.
На старому подвір’ї під осокором зібралася вся наша велика рідня: діти, внуки та правнуки діда Юхима. В хату заходити мені було боязко, то ж крізь відчинені двері спостерігала, як одні заходили, інші – виходили з дідусевого помешкання, а бабуня Федора вибирала пригорщами зерно з домовини, яка вже не один десяток років стояла у коморі, наповнена житом. До двору ввійшли принишклі сусіди з опущеними головами. Якась тітка взялась повчати, як і що робити:
- Треба пошити подушечки з кумачу для медалей. Перед похоронною процесією зараз прийнято нести на подушечках… Гарно так… У діда Юхима ж є, напевно?
- Та звичайно ж є, та ще й скільки… Але ж то хрести всякі, ще царські нагороди, - відповів хтось із родичів.
- Ой, то це ж він за радянську владу і не воював, - розчаровано замовкла тітка, а потім додала: - То, мабуть, і не треба подушечки шити.
Мені стало до сліз боляче, що дідуся будуть нести без нагород, і ніхто не дізнається, що він теж колись був героєм. Я ткнулася носом в мамин рукав і тремтячим голосом тихенько попросила:
- Мамусю, поший, будь ласка подушечки для дідусевих орденів та медалей. Хіба ж він гірший за інших? Він же кращий ....
І раптом розплакалася. Мама погладила мене по голівці, притиснула до себе і заспокоїла:
- Пошию-пошию, не плач. Тканина червона в мене є.
Я крізь сльози, але все ж переможно подивилася на ту недобру тітку, яка чомусь засумнівалася в героїчному минулому мого прадідуся.
Коли діда Юхима проводжали на кладовище, попереду процесії сільські чоловіки несли червоні подушечки з пришпиленими до них царськими нагородами. Стільки нагород, мабуть, ні в кого в селі не було. Я йшла, за дідовою домовиною, тримаючись за мамину руку, серед численної нашої рідні і подумки пишалася, що цей гарний дід, що навіки заснув, завчасно поклопотавши про свою, незрівняну ні з чиєю, бороду, - саме мій прадід.
Царство небесне тобі, мій шановний, мій любий пращуре…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396036
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.01.2013
Сховався хутко в ялівець
Ярило-зрадник.
Я бігла з моря навпростець
Крізь виноградник.
Світились гронами ряди
В вечірню пору.
Якісь спішили до води,
Якісь - на гору.
Перед селом сріблястий лох
Тримав облогу,
Сухий, як дріт, чортополох
Поранив ногу.
Пекла нестерпно у нозі
Суха колючка.
Сповзала тихо по лозі
В траву гадючка.
Тлів день у попелі олив,
Як в горні печі.
Чадрою темною накрив
Міжгір`я вечір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388714
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2012
Плачуть вікна в хмурі ранки,
Марять сонця поцілунком.
Крізь мереживо фіранки
Ллється погляд сивим трунком.
Сльози котяться рікою
За які такі огріхи?
Зрідка теплою рукою
Хтось змахне... Єдина втіха.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388711
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.12.2012
Холод скроні довбе долотом,
Тіло стужу вбирає, мов губка.
Сипле сніг на благеньке пальто
І тій пані - на норкову шубку.
Від морозу затьмарився зір -
Припікає, мов полум"я в грубці.
Вже панчохи зітліли до дір.
Дошкуляє і панночці в шубці,
Бо на когось чекає давно
Й ловить хутром сріблясті сніжинки,
Що не втримало стерте пальто
І старенька квітчаста хустинка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387270
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 24.12.2012
«Схід – справа тонка…» Ця фраза – перше, що спливає на думку чи не кожній людині, котра торкається такої делікатної теми, як культура, звичаї та традиції народів Сходу. Достовірно писати про Схід може фахівець-східнознавець або людина, яка тривалий час мешкала в тих краях, досконало знає історію східних країн. Я не відношусь до названих категорій. В кінці 80-х років минулого століття за примхами долі разом із сім`єю приїхала на невизначений термін до однієї із закавказьких республік – Азербайджану до нового місця служби чоловіка. Нічним авіарейсом з аеропорту Луганська, де після закінчення чоловіком військової академії проводили чергову відпустку, через дві години опинилась в зовсім іншій природній зоні, іншому часовому поясі в оточенні гамірливого натовпу бакинських таксистів. Перше, що відчула, ступивши на трап літака, це – інше повітря. Густе, не по-нічному тепле з солодкуватим запахом суміші нафти і моря. Вздовж автомобільної траси Баку – Астара в непроглядній темряві пустельної ночі тьмяним освітленням виділялися лише нафтові вежі. Наранок із вікна нової оселі у військовому гарнізоні Пірсагат побачила «місячний» пейзаж: руда земля, пологі контури гір, утворених за мільйони років викидами грязьових вулканів, а вдалині ледь помітну крізь ранкове марево гостроверху гряду Великого Кавказу. І – красені верблюди! Звична до частих переїздів в північних областях Росії, місцевостях в основному лісистих, ці разючі зміни викликали захоплення. Все оточення – від незвичного пейзажу до зовнішнього вигляду місцевих жителів
здавалося суцільною екзотикою. Ті перші враження, які з часом набули
більш широких масштабів, залишилися на все життя. Через багато років, відновивши втрачені зв`язки з добрими приятелями – азербайджанською родиною з сусіднього з військовим містечком села Хидирли і почувши згодом в телефонній слухавці голос з азербайджанським акцентом, я вдруге пережила знайомі емоції. Так з`явився перший вірш «Дзвінок із Баку», який відкрив новий цикл «Закавказзя в спогадах українки». Сюжети моїх поетичних розповідей – це погляд зацікавленої української жінки на нове оточення, відносини з друзями, які належать до національності, етнічно далекої від української, але мають, як виявляється, багато спільного в ставленні до життя, до людини і до світу загалом.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386607
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2012
Звідкілясь налетіли завії,
Суне хмар безкінечна гряда.
Списом промінь шпига без надії -
Розгулялась сніжинок орда.
Переметами грають заноси,
Сплять у захистку спритні зайці,
Між деревами протяг гундосить -
Ні за що розігнав горобців.
Снігом віхола цвікає в очі,
Залітає щомиті в рукав.
Хоч би вершник який серед ночі
Непокірну її загнуздав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386016
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.12.2012
За порогом крутить сніговій,
Завірюха розпустила поли.
А мені сьогодні, милий мій,
Із тобою тепло, як ніколи.
Горобину завидки беруть -
Заглядає до моєї шибки.
Тільки їй крізь снігу каламуть
Нас з тобою, милий мій, не видко.
Не угледять і зірки гріха,
Бо не буде їх до ранку в небі.
Чом же свічка полум’ям зітха?
Мов за мене журиться. … Не треба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386011
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 19.12.2012
Повен ягід булькає казан,
Струменить вода у відра дзвінко.
Де в тіні шовковиці фонтан,
Гомонять дві щирі українки.
Побалакують про се, про те,
Про буття щоденного відтінки,
Про життя доволі непросте
Гомонять сусідки-українки.
Наповняють голосами двір
Росіянки - модниці дівчата
І біжать зі щебетом із гір
Чорноокі милі татарчата.
Кожен день обвітрена гора
Голосні відлунює розмови
І вертає в глибину двора
Невідома колоритна мова.
Розважають перехожим зір
У вікні червоно-чорні глеки.
Проживають із прадавніх пір
Там нащадки візантійських греків.
Тут свої проторили шляхи
В давнину вірмени, караїми,
І господар кожної сохи
Зве ці землі впевнено своїми.
В ореолі дивної краси
Хай летять, немов пташині зграї,
Всіх народів мирні голоси
Над старим, як світ, Бахчисараєм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385784
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.12.2012
В долині річки Салгір біля с. Піонерське (траса Сімферополь-Ялта) знаходяться залишки ханського монетного двору та мечеті (ХІV ст.)
Серед широкої долини
В густім тумані сивини
Стоять розхристані руїни,
Покриті пилом давнини.
Та береже ще таємниці
Той мур монетного двора, -
Пустинне володіння птиці,
Притулок стомленим вітрам.
Пройшли... пливуть років отари
Понад руїнами стіни
Та зрідка заглядають хмари
В скарбницю ханської казни.
Вночі, коли зійдуть зірниці,
Розкине тінь Палат-гора,
Розповідають таємниці
Руїни ханського двора.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385770
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.12.2012
Виглядає зима з-за причілка,
Посилає з морозом вітри.
Обіцяє сніги з понеділка,
Та не стримає осені гри.
Десь копитами б’ють білі коні,
Заметілі пускаючи з грив,
Хтось коханій замерзлі долоні
Поцілунками щойно укрив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383806
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.12.2012
Крутнулась вкотре в синім космосі Земля,
Пора Дракона - в завершальній фазі.
Ялинкам раді і дорослий і маля,
Сценарій свята пишеться наразі.
Є вдосталь часу, щоб до висновку звести,
Щоб під кінець шляхУ уяву мати:
Хто - у польоті, хто уже досяг мети,
Що варто в ніч святкову загадати.
Хай рік новий дарує гідне майбуття,
Родинам - щастя, злагоду, добробут.
Творцям - натхнення, науковцям - відкриття
І щедрі урожаї хліборобу.
Допомагають хай Бог Син і Бог Отець
Добро ладнати для нового злету!
Хай кришталевий передзвін і стук сердець
Поверне спокій в збуджену планету!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383068
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.12.2012
Ми купалися в росяних травах,
Дарувала черемуха цвіт,
Я вплітала у коси купаву -
Це ж пройшло стільки літ, стільки літ...
Пр.:Десь там гудуть над квітами джмелі,
В дорогу кличе шепіт тополиний.
Чекає вишня в рідному селі
І в спориші загублена стежина.
Мов учора, бродили ми садом,
Розсипали пісні солов`ї,
Солов`ям ти підсвистував радо,
Розплітав ніжно коси мої.
Пр.:Десь там гудуть над квітами джмелі,
В дорогу кличе шепіт тополиний,
Чекає вишня в рідному селі
І в спориші загублена стежина.
Я направо пішла, ти - наліво,
Не згадаю чия в тім вина.
Та коли солов`я чую співи,
Озивається серця струна.
Пр.:Десь там гудуть над квітами джмелі,
В дорогу кличе шепіт тополиний:
Чекає вишня в рідному селі
І в спориші загублена стежина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382586
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2012
Там, де лани хвилюються житами,
Де неба синь глибока і дзвінка,
Біжить собі поміж очеретами
З села в село моя в`юнка ріка.
То кручами дороги переймає,
То з’єднує містками береги,
Біжить собі, водою напуває
Заквітчані волошками луги.
Діждусь суботи і залишу місто, -
Майну у рідні батьківські краї,
Щоб в надвечір’я у човенце сісти
І попливти назустріч течії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380946
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2012