| Сторінки (5/474): | « | 1 2 3 4 5 | » |
Гомонять тополі тихо в частоколі,
на дахи вершини дивляться здаля.
Під осіннім сонцем грають скелі голі,
над широким плаєм вітерець гуля.
Виснуть павутини бабиного літа,
в’яжуть у пучечки грона горобин.
Гарбузи вродили – нікуди їх діти,
сушиться цибуля на щаблях драбин.
Квітнуть на подвір’ях кулями жоржини,
гріють на кілочках глечики боки.
Витягнули шиї крізь вузькі шпарини –
норовлять з повітки гуси навтьоки.
Перекочували яблука із саду
(їх напередодні повно там було).
Дітвора у гилку грає до упаду,
цій погожій днині тішиться село.
Прийде незабаром смуток листопаду,
зрідка нагадають про минуле сни.
Запасають люди кожен промінь радо,
щоб було достатньо сонця до весни.
20.09.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756946
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.10.2017
Полум’ям листя спалахують шати,
жар додають з квітників повняки.
Жовтень зірвав геть усі банкомати,
кинув у обіг руді мідяки.
Дрібно берізки трясуть гаманцями,
в клена в долонях тріщить портмоне;
котить монети вітрець путівцями –
жодну влоговину не обмине.
Сипле ідеї свої променисті
і в Петриківці, і десь в Хохломі.
Осінь погідна м’яким падолистом
здалеку стелить доріжку зимі.
* Осінні барви в моїй уяві асоціюються з народними промислами: петриківським та хохломським розписом. Політика тут ні до чого (отримала зауваження щодо Хохломи)))
24.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756944
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.10.2017
(З карпатських замальовок)
Задощило, розверзло, залистопадило,
розкотились із базарів кавуни,
вбралось в бісер павутин осіннє прядиво,
з полонин повзуть в долини табуни
сірих хмар, таких обвітрених, насуплених
на вчорашній чи на завтрашній вже день.
Зирить дуб старий у сивий простір дуплами,
дістає мізки нав’язлива міґрень.
Пелюстки капустелян в траві згубилися,
дощ розмив старе каміння на соші.
Я в плащі з-під парасольки роздивилася
сум у горах. Те ж відчула і в душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755443
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.10.2017
(З карпатських замальовок)
Сонце сховалось за річку,
щулиться обрієм день,
вечір запалює свічку,
гори співають «Марічку»
і про смерічок пісень.
Місяць на голос трембіти
робить невпевнено крок.
Вже скористалася літом
нічка, проворна кобіта,
й намолотила зірок.
Ними засіяла хмари,
наче ґаздиня ріллю.
Із полонини отара
тюпки біжить до кошари.
Хлопцям на руки зіллю.
Чиста з потоку водиця
втому здолає умить
і чабанові присниться
ніччю розкішна копиця.
Мила під зорями спить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755442
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.10.2017
***
Скинула хмара зайву вологу,
день у сльоті.
Всякій погоді дякують Богу,
землі святі.
Ринули з гір під ворини потічки –
бистра вода.
Жінка у шибці: коси без стрічки –
немолода.
Вже спорожніли гнізда лелечі –
в вирії птах.
Хустка з вігоні кутає плечі –
діти в світах.
Виткала в скриню всім по вереті –
плетиво з дум.
В синіх Карпатах холод на злеті,
глипає сум.
З вулиці вікна дощ помережив,
висне туман.
Поміж садиб розпливаються межі –
царство оман.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755307
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2017
Завмерло листя на березі – нішелесь.
Розтратив геть у полі силу вітровій.
Лише зозулі перегукуються десь
та джміль гуде – сідлає квітку-деревій.
Комаха липне до спітнілого лиця
і сонце жару пополудні додає.
А богомол своє – про сина і отця,
і щось від святості у тому дійстві є.
Ген на осонні вуж куняє на пеньку,
та, схоже, в тінь вже незадовго дремене.
Зозуля десь там ліньки видала «ку-ку» –
не встигла навіть зацікавити мене.
10.11.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741501
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.07.2017
***
Хоч вискакуй з маршрутки у степ на ходу –
бачу кашки знайому в траві позолоту!
І цикади дзвенять за вікном до ладу,
й стрибунців навперейми пустилась кіннота.
Літо-літечко йде не в обхід манівцем,
зачаровує зір, заворожує сміхом,
розстелило чубатим хмарки ялівцем,
на житло ластівок налаштовує стріхи.
Поміж степом і морем мій дім на межі,
котить хвилі ковил у смарагдові хвилі.
В суходіл уп’ялись хвилерізів ножі
де піщані суглинки і трави похилі.
Жовті мальви цвітуть, відцвітає чебрець,
диха спокоєм степ і неспокоєм море.
Із маршрутки додому іду навпростець –
ігноруючи час, осягаю простори.
09.07.17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741283
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.07.2017
Цього разу синоптики не помилилися. Як обіцяли, так і збулося. Дощ зарядив на кілька днів. Дощ – не дощ, а суцільна мряка з дрібною мжичкою напнула весь навколишній світ, що вже й так встиг змарніти після недавнього літа. Яскраві фарби лишилися в споминах, сірість та убогість пізніх осінніх пейзажів навіває сум та хилить до сну без обіцянки кольорових сновидінь.
Вулицею, тримаючись за ряди штахет поволі пересувається сліпий Федька, задерши догори голову з впалими очницями, які наповнюються дощовою водою, немов сльозами. І куди це його несе в таку погоду?
Тітка Мар’янка виглядає на вулицю з натопленої хати із-за горщиків з розлогими геранями на підвіконні і щиро співчуває поодиноким перехожим, розмірковуючи, що б це могло вигнати людину в таку негоду за поріг.
Федька – напевне до крамниці за хлібом. Жив би, як всі нормальні чоловіки з жінкою, то спекла б нашвидкуруч млинців, або якогось підпалка зварганила б у печі дружина, та хто з калікою захоче возитися. Була раніш у нього за поводиря якась нетутешня самотня жіночка, навіть хатину невеличку з глини зліпила (не без допомоги добрих людей, звичайно), та чогось померла років кілька тому. Ходить відтоді сам бідолаха, постукуючи палицею по висохлій ґрунтовій дорозі в погожу днину та пересувається розмитою дощами вулицею вздовж сільських дворів, чіпляючись за штахетини. Винесла б шматок, та у самої пів-бухінця лишилося. Якщо вже вийшов, то нехай і йде до лавки – хоч якусь копійчину Лариска вторгує.
В низенькі двері побіленого вапном хліва пірнула сусідка Олена з хати навпроти. Напнула на голову стару куфайку і притримує рукою, щоб не сповзла та не стягнула хустину. Не з парасолькою ж до кози йти. В другій руці держить літрову алюмінієву кварту. Більше їй Зойка молока не дасть.
Парасольками мало хто в селі користується. Який з них толк? Голову та плечі сховаєш від дощу, а що нижче – ще сильніш намокне. Для сільської місцевості – надзвичайна розкіш мати сина воєнного, або ж хоча б зятя. Таких щасливчиків у селі – раз, два, та й годі. В непогоду їх видко здалеку по зелених плащ-накидках з глибокими каптурами. Он Михась, коли пасе череду в дощ – біди не має. Хоч стій, хоч присядь в такому плащі – не проникне нікуди вогкість. Вже скільки людей просило його дістати через зятя за будь-які гроші хоча б стару таку одежину, та Михась чи то ціну гне, чи подобається йому виділятися серед односельців – ні в яку.
- Та ви що, люди добрі? Її ж раз на вісім років видають… Це річ дефіцитна!
Неначе люди дурні і не розуміють, що й за могорич можна запросто домовитися про те з якимось прапорщиком з речового складу. У самого ж Михася таких плащів аж два. Бач, як повезло старому! Дочку за офіцера видав, хоча бажав раніш їй в чоловіки якогось еквілібриста, чи дресирувальника, щоб і його Катрусю в цирк влаштував. Показували б її в телевізорі: і батька з матір’ю, і село прославила б. Ще змалечку донька такою гнучкою була, немов з тіста виліплена – не міг нею налюбуватися! І в дівоцтві на сцені сільського клубу в акробатичних пірамідах на самій верхотурі крутилася.
- Моя Катя таке виробляє, таке виробляє! Сама себе с ср..ку поцілувати може, – де треба, де й не треба вихвалявся дочкою батько.
Проте Катерина в циркове училище на гімнастку не пішла. Та воно й на краще. Життя таке ж цікаве, кочове, але про плащ-накидку Михасю нічого було б і мріяти з зятем-циркачем. А тут – аж дві!
… Дощ маніжив по шибках, розвісив краплі на старій гіллястій яблуні під вікном, позаганяв під стріхи та кущі сіромах-горобців. Вже пора б і міру знати – який день по хатах народ сидить. Тітка Мар’янка навіть курей ще не відкривала, хоч давно мала б двері відчинити в хліві. Дивись, так і переплутає півень день з ніччю та почне невпопад кукурікати. Але нехай посидять в сухому приміщенні, а то намокнуть під дощем та виздихають не дай бог її несучки-годувальниці. З ними і яйця у вжитку завжди є, і Лариса в лавку їх надлишок охоче приймає. Наче дрібниця, а борошно та хліб безплатно обходяться тітці.
У дворі через вулицю знову з’явилася сусідка з квартою в руці. Підтюпцем почимчикувала до хати, та перед порогом посковзнулася і ледь не впала. Кварту не впустила, але молока чимало вихлюпнула на гумові боти. Тітку Мар’янку те не насмішило, а навпаки – викликало тихий зойк і співчуття. Хоча б склянка Олені зосталася, а то може й поснідати нічим.
Мар’янка увімкнула телевізор, але екран засніжив, шум здійнявся такий, що вухам боляче… Ото ще халепа! Певно, вітром антену повернуло не в той бік. Доведеться когось із хлопців просити, щоб налагодили, а серіал піде до Олени дивитися.
День тягнувся, як рік. Темно, хоч світло вмикай у кімнаті. Тітка Мар’янка не відчула, як піддалася дрімоті. А схопившись, подосадувала, що вночі тепер не засне. Засунула ноги в чоботи, накинула куртку з капюшоном з плащової тканини та вийшла у двір. Дощ вже, виявляється, скінчився і на вулиці розвиднилося, дарма що час надвечірній. Жінка відхилила двері курника – нехай хоч свіжим повітрям подихає живність. Закрила хвіртку на кілочок та попрямувала через дорогу.
За розмовами перед екраном та пристрастями по Роксолані з її падіннями та злетами скінчився останній прогнозований синоптиками дощовий день. На Олениному обійсті тітка Мар’янка остовпіла здивована та спантеличена. В вечірніх осінніх сутінках яблуня на її подвір’ї буяла рясним цвітом. Диво дивне! Чи знак якийсь? Навіть до хати йти боязко…
Наблизившись до дерева тітка Мар’янка зупинилася і полегшено зітхнула. Голе почорніле від затяжної мряки гілля в місячному сяйві світилося білим оперенням її курочок-несучок. Вони дружно куняли разом з хазяїном пташиного гарему на яблуні, немов на сідалі у хліві. Жінка обережно знімала своїх підопічних з гілок, несла до хліва та садовила на жердини. Ті слухняно піддавалися її турботливим рукам і не здіймали в темряві переполоху.
…На високих вишитих подушках тітка Мар’янка з посмішкою на вустах намагалася заснути в своїй просторій, побудованій давно чоловіком на їх колись велику дружну родину хаті, а перед очима довго стояла вкрита весняним молочно-рожевим цвітом, вперше так рясно розквітла ще молода яблуня-антонівка.
17.06.2017
(На фото картина бахчисарайської художниці Марії Чепелєвої)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738299
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2017
Нам зустрітися не судилося,
йшли, напевно, ми врізнобіч.
Сонце в трави десь закотилося,
вечір нишком подався в ніч.
Повний місяць між хмарами плине,
шиють вулиці кажани.
Тінь моя, мов тонка бадилина
притулилася до стіни.
Мускулистий розкидистий ясен
зупинився під ліхтарем.
Закружляла із леготом в вальсі
тиша площею-пустирем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731980
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2017
Моя Вкраїна – то найперше хата
в селі над Россю в шепоті гаїв.
І поле на чорнОземи багате,
і сад вишневий – царство солов’їв.
Моя Вкраїна – то співуче слово
і на черені спечені хліби,
і соняхи – у небо волошкове,
і запорозькі велетні дуби.
А ще дзвінкова у яру криниця,
що хліборобів здавна напува,
моїх сельчан привітні світлі лиця,
рукам робочим – слава вікова.
Цвіти,цвіти, моя Вкраїно мила!
Тебе віддавна від чужих навал
в бою сини відважно боронили,
лихих заброд вгамовуючи шал.
Бо всі ми тут козацької породи –
століттям нашим не згубився лік.
Один рушник від Заходу до Сходу
твої народи пов’язав навік.
05.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731959
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.05.2017
* * *
Пахне бузок в полив’яному горщику -
па-мо-ро-чить!
Чистими бростями вмитими дощиком
радує мить.
П’ятою, зайвою начеб, пелюсткою
вабить вуста.
Коси ж покрили ліловою хусткою
пізні літа.
Ятрить весна, навіває за звичаєм
тисячі мрій.
Скину хустину і вéсну покличу я
знов на постій.
28.04.2017
(худ. Едуард Панов)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731387
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.05.2017
З деяких пір на сайті відбулися зміни. Раніше, щоб перевірити, чи не пропустила чийсь коментар на мій твір, мені достатньо було натиснути "На коментарі до віршів" у Меню і все було видно: коментар члена КП - нижче моя відповідь. (Якщо відповіді немає, значить неуважна - пропустила, виправлюсь). І навпаки - якщо цікаво, як відреагував автор на мій коментар, дивлюся в "Мої коментарі", де теж все зрозуміло: мій коментар - під ним відгук автора на коментар.
Тепер на обох сторінках однаково.
Якщо це тільки в мене виникли труднощі, то підкажіть, будь ласка, як не пропустити коментар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721028
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2017
Над озером розсіявся ранковий туман і умитий очерет чітко вимальовувався на тлі піщаного берега. Озеро поки ще чисте і повністю відповідає своїй назві. Заміське водоймище стоїть упритул до житлових кварталів міста і давно стало улюбленою зоною відпочинку містян. До Дінця теж рукою подати, але поїздка якийсь час забере і на маршрутку витратитись доведеться, а тут он – два кроки і лови вдосвіта рибку скільки заманеться. Ну, скільки заманеться – це, звичайно, голосно сказано, бо риби тут – хіба що коту на сніданок наловити пощастить. Але ж і посидіти та посмакувати самим процесом для справжнього рибалки вже не маловажно.
У вихідний день народ полюбляє довше поспати і любителям риболовлі ніхто не заважає. Хіба що якийсь фізкультурник після ранкової пробіжки пірне в свіжу водичку Чистого озера та прожене дрімоту, яка, буває, нападе на самотнього рибалку.
Дід Льоша вже мав у поліетиленовому пакеті, що був йому за садка, кілька окуньків та невеличкого підлящика, та додому не поспішав – себе теж побалувати треба після трудового тижня. Скаже на цей раз дружині, що не чув, коли вона казала, що в Борівське на дачу збирається. На дачу – це теж голосно сказано, бо там не до відпочинку буде: наробишся, як віл. Грядки, картопля… паркан поладнати – куди від цього дінешся? Будинок дістався в спадщину від тещі, продавати жалко, потрібно використовувати з користю для сім’ї. Хоча в квартирі тепер вони на пару з дружиною залишилися. Діти живуть окремо, але ж він вже п’ять років, як «дід Льоша»! Онука і яблучком, і порічкою свіжою з куща пригостити приємніше, ніж купленими на базарі. Туди теж свіжими виносять, але гордості перед онуком за куплені з прилавка фрукти та овочі не відчуваєш. Своє воно і є своє. Знаєш, що без хімії, без нітратів.
За спиною щось несподівано крякнуло і дід Льоша аж підскочив на місці. Повернувся і не повірив своїм очам. На піску стояв страус, вірніше, страусеня. Оце так! Звідки така екзотика? Пташка застигла на місці і втікати не збиралася, уважно дивилася чоловікові в очі.
- Тась-тась-тась…. – намов каченя, покликав дід Льоша і протягнув страусові руку.
«Екзотика» витягнула свою довгу шию, маючи надію чимось пригоститися. Ніяких делікатесів, крім розмочених сухарів в рибалки не було, але страусеня й цьому було раде. Ковтнуло м’якуш і знову пильно подивилося в очі.
- А ну розказуй, птахо, звідки ти тут взялася? Чи не з зоопарку пересувного, що недавно стояв на площі, втекла?
Схоже, саме так воно і було. Дід Льоша відвідував з онукою той приватний звіринець і, хоча Тимко радів небаченим раніше у їх місті представникам фауни, дід про себе відмітив, що за такі гроші, які брав підприємець за квитки, міг би і кращі клітки замовити.
Страусеня швидко освоїлося і до рук чоловіка потрапило без проблем. Однією рукою він зібрав своє рибацьке причандалля, другою тримав за ноги птаху та притискав до грудей його тулуб, щоб не вирвалася. Але страусеня поводилося пристойно.
- А гуска звідки, на рибалку ж ходив? Невже на вудочку спіймав? – здивовано зустріла в коридорі дружина.
- Та ти подивись уважно, сільпо… В селі виросла називається… Страус це!
Дід Льоша поставив страуса на ноги – той головою діставав вже майже до поясу.
- І що тепер будеш з ним робити? Ти що, в Борівське не збираєшся?!
- Збирався, та доведеться тобі самій їхати. Треба ж щось придумати для пташеняти… Ох і красень! Може на балконі кліть зробити?
- Чи ти здурів? Воно через три місяці вище тебе буде. Хочеш щоб очі мені виклювало?
- Онукові ж треба показати? – ніяк не відреагував на невеселу перспективу дід Льоша. – Їдь без мене, а я після обіду підскочу.
- Нащо ти мені після обіду здався! От знайшов відмазку – хатку він на балконі будуватиме! Очі мої тебе не бачили б!
- Ну хто ж думав, що мені така оказія трапиться? Воно ж до людей звикло – не міг я його залишити, комусь іншому дісталося б. А ти чула, щоб у когось тут страус був у господарстві? Ні… Може придумаємо йому якесь застосування.
Жінка сердито махнула рукою.
- Не гнівайся, Таню! – підлесливо обійняв дружину, – Завтра ще день буде.
Дружина сунула ноги в шльопанці та взяла підготовлені для поїздки речі.
- Залиш одну сумку, я привезу після обіду.
Тетяна зважила руками сумки і одну з них опустила на підлогу:
- Зачини за мною двері!..
Дід Льоша крутнув ключем і повернувся до страуса:
- Отак, друже… Знайдеш собі колись таку ж Таню і будеш мучитися все життя.
На балконі знайшлися рейки та дошки і під вмілими руками купа деревини, яка вічно заважала дружині перетворилася на чималий відсік, закритий зверху негустою решіткою. Якщо і підросте страуся, то головою в дашок не буде впиратися.
Після обіду дід Льоша, як і обіцяв, появився в Борівському. Дружина вже добряче попрацювала, але зробила висновок, що з наміченим впоратися до кінця дня не вдасться. Вирішила заночувати в селі, щоб вдосвіта продовжити роботу.
- Тільки б квартирант там не накоїв чого-небудь… Ти теж залишишся! – скомандувала чоловікові.
Дід Льоша мовчки підкорився.
Після полудня наступного дня приїхали додому. На лавочці біля під’їзду сиділи сусідки.
- Таню! Що це у вас на балконі так кричить? З шести годин спати не давало.
- Та що там може кричати?
Тетяна вдала, що не розуміє про що йдеться. В ліфті накинулася на чоловіка:
- Оригінал чортовий! Не мала клопоту…
Засмучена пташка сиділа у кутку клітки. Миска з залишеною їжею була порожня, воду з бідончика теж висмоктала. Дід Льоша впустив страуса до кімнати, а сам заходився прибирати на балконі.
- Дзвони дітям, нехай за картоплею йдуть.
Чоловікові не терпілося показати страуса онукові.
Тимковій радості не було меж. Ввечері додому збирався зі сльозами.
- Діда Льоша, я завтра в садику дітям розкажу – ото здивуються. Ні в кого дома страуса немає! А як його звати?
- Як придумаєш, так і зватимем, – дав завдання внукові на вечір.
- Мартин! – через півгодини закричав Тимко в слухавку.
До зими страус і справді помітно підріс. Дід Льоша зробив для нього вуздечку та віжки, щоб вигулювати птаху вечорами, а якось вирішили з Тимком запрягти його в сани, та спробувати покататися. Мартин важно ступав своїми довгими ногами по снігу, а Тимко легенько поганяв його прутиком. Поглянути на таке диво зібралися діти чи не з усього кварталу. Дехто вже тримав у руці гривню, щоб і їм не було відмови. З прогулянки дід Льоша приніс десять гривневих купюр. Гроші поклав в коробочку, щоб використовувати Мартинові на корм.
Апетит у страуса, особливо після фізичних навантажень, був неабияким. Двері на кухню вже давно почали зачиняти, бо траплялося й таке, що Мартин мовчки, поки нікого не було поряд, знімав дзьобом кришку з каструлі, що стояла на плиті і з’їдав наготовлені Тетяною страви. Не нехтував нічим. М’ясо теж виловлював з картоплі, дарма, що не з хижаків. Закриті двері згодом почали його дратувати, особливо, якщо хтось був у кухні. Страус заглядав крізь віконця і, якщо йому не відчиняли, починав бити дзьобом у скло. Від його ударів скло дало тріщину. У Тетяни рвався терпець, дід Льоша покірно вислуховував дорікання дружини.
- Закінчиться зима – я його в Борівське відвезу, буде там в хліві жити. Але ж він не дармоїд, Таню. Сам гроші заробляє. Ти в неділю відпочиваєш, а він трудиться, – виправдовувався чоловік.
- І ти разом з ним в село переїдеш! Набридли вже обидва… Бізнесмени…
Про ті здібності, які відкрилися у страуса на початку літа в селі, ніхто і не здогадувався. Якось вдосвіта дід Льоша вийшов з хати і вгледів Мартина в городі. Той ходив по міжряддях у картоплі і ретельно вишукував жуків-колорадів. Картопляні кущі з тих пір були зелені і не ушкоджені. Сусіди по черзі почали запрошувати Мартина до свого городу. Навіть на пиво, а то й на щось міцніше приносили Олексію.
Через деякий час Тетяна помітила дивну поведінку Мартина.
- Льош! Мені здається, що це Марта, а не Мартин. Їй бо воно на гніздо хоче сісти! Ану зроби йому якесь кубло.
Чоловік вимостив у хліві страусові гніздо і той відразу ж всівся в нього. Метрові ноги стирчали вперед з гнізда, немов антена від старого телевізора. Хлів трусився від реготу на таке видовище, а птаха набрала блаженного вигляду.
Білок ледве не витікав з літрового слоїка. Яєшню їли гуртом два дні.
- Це б якби Марточці ще пару, то можна було б ферму відкривати. А так – яйця, хоч і смачні, але ж не запліднені. Це ж який дохід може бути – перша страусина ферма в області!
Та мріям діда Льоші збутися не світило. В кінці літа під його ворітьми зупинився чорний джип. Бритоголові братки увійши на подвір’я.
- Батя! Це в тебе страус живе?
- А що таке? – чоловікові від погляду амбалів стало незатишно.
- Нащо він тобі треба? Жив ти без нього і далі проживеш! Тільки без заперечень!
Це була погроза і дід Льоша злякався. Марту було жалко, з нею змирилася навіть Тетяна, але життя – воно дорожче.
- Знали б ви, хлопці, скільки на нього грошей пішло…
Спроба розжалобити та хоч трохи розкрутити бандюків виявилася недаремною. Один з них дістав з кишені пачку зелених купюр, про щось подумав, повагався, але дві сотенні поклав чоловікові в нагрудну кишеню сорочки.
Щоб Тимко не плакав за Мартою, дід Льоша вирішив купити малюкові мобілку.
26.02.2017
-
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720976
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2017
Багато років тому я йшла зі школи додому звичним маршрутом. Був сонячний березневий день. Вже майже розтанули сніги і в деяких місцях, здебільшого на горбочках, невеликі ділянки землі встигли добре підсохнути. Після довгої зими дітвора раділа тим клаптикам вулиць та степків, що першими звільнялися від снігу: збиралися на них ватагами, щоб погратися в «класи» або в «штандера».
До дня весняного рівнодення залишався ще тиждень. В той день бабусі, як завжди, напечуть обрядового печива-жайворонків, візьмуть за руки своїх онуків, стануть в коло на відкритих сонцю узвишшях і поведуть всі гуртом володар. Співатимуть «Подоляночку» та зазиватимуть птахів: «Жайворонки прилетіте, весну-красну принесіте!». Я раділа згадці про прийдешнє свято тепла і продовжувала шлях сільською вулицею, вдихаючи пахощі талого снігу та вологої землі.
Та свято мало бути за тиждень, а наразі був мій день народження. Вже покликала на гостину двоюрідних братів та сестер, сусідських дітей, щоб після пригощань пиріжками та узваром розпочати весняні ігрища. На нашому кутку біля колодязя вже веселив очі чималий степок з сухою минулорічною травою.
Біля свого двору, закутавшись в картату плечову хустку, на мене чекала тітка Зіна, сестра чоловіка маминої старшої сестри.
- Галю, а зайди-но до хати – Вітя на тебе чекає…
Я чомусь ніяково почувалася, коли спілкувалася з Віктором сам-на-сам. Він був старшим мене років на шістнадцять і я, учениця початкового класу, червоніла перед ним, як перед вчителькою в школі. І хоча позаочі називала його Віктором, зверталася, як до старшого: Віктор Семенович. Його це забавляло, він привітно посміхався, а я вовтузилася на ослінчику біля його ліжка, коли час від часу заходила після школи провідати хворого родича. Крадькома поглядала на світлину, на якій поряд з Віктором сиділа його красуня-дружина, начебто, професорська донька з Києва. То було їх весільне фото. На власні очі бачити її не довелося, бо одружувалися вони в столиці, ще коли я була зовсім малою. А в село вона давно не навідувалася.
З якої нагоди чекав на мене Віктор, не мала уяви. Витерла добре чобітки об купу торішнього сухого картоплиння, розстеленого під порогом, та увійшла до хати. З блідим неголеним обличчям Віктор напівсидів у ліжку, обкладений великими білими подушками. В руках тримав якийсь пакуночок з червоною стрічкою.
Привітавшись, я опустила очі, бо здогадалася, що цей пакуночок призначався мені. Тітонька Зіна теж стояла поряд, але першою не привітала – дала можливість зробити це хворому синові.
Залишатися надовго в хаті я не мала можливості, бо потрібно було допомогти матусі підготуватися до прийому гостей, але й втікати відразу теж було б не чемним. Вислухавши привітання з днем народження та прийнявши з рук Віктора подаруночок, всілася на широкий ослінчик.
Віктор Семенович завжди цікавився успіхами в школі, моїми мріями та побажаннями. До Нового року подарував книгу про Івана Кожедуба не просто так, знав, що з раннього дитинства мріяла стати льотчицею. І хоча книга була не дитячою, зате густо оздоблена фотографіями про життя героя, то ж іноді вечорами гортала її сторінки. Наші розмови зазвичай зводилися до розпитувань про новини в школі, про вчителів та друзів, бо я, співчуваючи його тодішньому стану, не знала про що й запитати. Про дружину та маленького сина, що росте без батька боялася нагадувати, хоча їх фотозображення завжди були присутніми у великій світлиці, де стояло ліжко Віктора. Набагато веселішими були походи в оселю тітки Зіни всім класом. Цікаві розповіді її вченого сина про далеке минуле зачаровували, як казки…
Віктор закінчив школу з золотою медаллю на рік чи два раніше за своїх ровесників. З першого разу вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка, після успішного закінчення якого продовжив навчання в аспірантурі. Ще студентом почав досліджувати виникнення, розвиток писемності на планеті, системи дешифрування письма, геральдичні та піктографічні зображення. Дослідженнями талановитого студента зацікавилися вітчизняні та зарубіжні вчені. Вже тоді його називали яскравим дослідницьким обдаруванням. На третьому курсі Віктор Драчук виступив з доповіддю на Всесоюзній науковій конференції в Москві. З тих пір мало яке наукове видання обходилося без його досліджень та статей, а університетське керівництво дозволило хлопцеві навчатися за індивідуальним планом та навіть звільнило його від відвідування деяких лекцій. Віктор повністю переключився на наукову працю.
Через кілька років вже в складі викладачів він поїхав з групою студентів на збір урожаю в колгосп на Херсонщину. Одного недільного дня, коли студенти та їх вихователі відпочивали, Віктор, оскільки був наймолодшим серед викладацького колективу, визвався сходити до місцевого магазину за кавунами. Ніхто й подумати не міг, що той похід буде роковим в житті молодого вченого. В одному з подвір’їв тієї неділі гралося весілля і на шляху молодого чоловіка трапилася надто вже нетвереза компанія сільських парубків. Оточивши Віктора в безлюдному місці почали наполягати, щоб той випив з ними самогону. Коли почули відмову, вирішили провчити приїжджого…
Віктор залишився живим, але позбавився слуху, зору, мови, можливості рухатися. Після довгого лікування в столиці, його нерухомого перевезла додому в село мати. Батько Віктора загинув на війні. Щоб син не залишався на самоті з бідою, тітонька Зіна кожної неділі запрошувала до хати гостей – родичів, сусідів, вчителів, сільську молодь. В будні його щодня відвідували школярі. Все село відгукнулося на трагедію, яка сталася в родині. Дякуючи волі до життя, наполегливості Віктора, турботі матері та небайдужості друзів, через кілька років недуга почала відступати. З’явився слух, потім мова. І хоча зір був зовсім слабким, бо ніяка вітчизняна оптика не допомагала, а тіло нерухомим, молодий вчений рвався до роботи. Старшокласники по черзі заходили після школи до Віктора і під диктовку записували його наукові роздуми.
На той час друзі дізналися, що німецькі вчені розробляють оптичні прилади, які, можливо, могли б допомогти Вікторові. Наше Руде Село, що на Київщині, тоді територіально підпорядковувалося Тетієву, то ж звернулися офіційним листом Тетіївського райкому комсомолу на прославлений завод «Карл Цейс», в якому розповіли про долю молодого вченого та додали історію його хвороби. Через місяць з Німеччини прийшла посилка з оптичними окулярами для відновлення зору. Вікторові вони підійшли ідеально – він почав бачити, а значить самостійно читати та писати. Його радості не було меж. А згодом в садибі тітки Зіни почала діяти «Школа під яблунею» – з весни до осені на ліжку в саду Віктор проводив заняття з школярами з підготовки їх до вступу в вищі навчальні заклади.
От лише ноги були чужими, не давали піднятися з ліжка. Після п’яти років нерухомості Віктор в черговий раз кинув виклик хворобі. В колгоспній майстерні зробили йому примітивні ходунки на маленьких коліщатах і з допомогою друзів він почав вчитися ходити в тому нехитрому громіздкому пристрої по кімнаті. І таки навчився! А коли зміг стати на милиці, відразу ж повернувся до Києва, до улюбленої справи. Про важку і разом з тим цікаву долю Віктора Драчука в 60-70 роках минулого століття писали багато різних видань, порівнюючи його з відомим літературним героєм Павлом Корчагіним. Ще довгий час Віктор Семенович проходив реабілітацію в одному з санаторіїв Євпаторії. Це місто в Криму стало його другою домівкою.
Після закінчення школи, я ще кілька разів зустрічалася з Віктором в Києві, а потім, перебуваючи за межами України, слідкувала за його успіхами, знала про цілий ряд дослідницьких робіт та науково-популярних видань. Особливу популярність принесла йому книга «Дорогами тисячоліть» з післямовою академіка Б. Рибакова, Лауреата Ленінської премії. Книга витримала 18 видань різними мовами в країні та за кордоном. Й інші книги, що виходили тисячними тиражами миттєво перекочовували з полиць книжкових магазинів в приватні бібліотеки любителів історії та краєзнавства. Відомі видання В. Драчука: «Про що розповідає геральдика», «Система знаків Північного Причорномор’я», «Крок в невідоме», «Керкінітіда-Ґезлев-Євпаторія» та ін.. Дуже зраділа, коли в своїй ярославській квартирі побачила його на екрані телевізора з московської студії Миколи Сенкевича популярної передачі «Клуб кіномандрівників». На той час Віктор Семенович вже мав звання Доктора історичних наук та був відомим у світі вченим. Працював у відділі Криму Інституту археології Академії наук України, очолював експедицію з вивчення наскельних зображень в урочищі Сари-Кая, ущелині Таш-Аіра та в багатьох кримських печерах. В в 1980-82 р.р. організував роботу євпаторійського загону Південно-кримської експедиції, яка досліджувала давню Керкінітіду. В 1989 році в Азербайджані я отримала сумну звістку від батька, з якої дізналася, що Віктор Семенович загинув в ДТП в Києві. Йшов йому тоді 53 рік. За свій короткий вік він зробив багато наукових відкриттів, залишив по собі безліч добрих справ, бо крім наукової праці, якій віддавав найбільше часу та сил, активно займався й громадською роботою, журналістською та письменницькою діяльністю. Родини більше він не мав, знаю, що син від першого та єдиного шлюбу мешкає зараз за кордоном.
В Криму я натрапила на слід свого відомого земляка в електронному варіанті туристичної газети «Терра-Таврика». Нарис називався «Виктор Драчук: Бороться и искать..». Зв’язалася з головним редактором Вячеславом Хачатуряном і отримала від нього в дар друкований примірник багатосторінкової газети, яка випускалася в журнальному варіанті. Разом з кількома книгами автора, що були в моїй бібліотеці, вирішила передати його в сільську бібліотеку Рудого Села (нині Володарського району) для куточка літературного краєзнавства. А недавно дізналася, що в 2013 році в селі Соколиному Бахчисарайського району з ініціативи організації «Туристичний актив Криму» на території туристичного комплексу «Ателика Орлиний політ» було закладено Алею кримських краєзнавців на честь двадцяти відомих істориків, географів, журналістів, які зробили вагомий внесок в розвиток та дослідження Криму. Серед імен Олега Домбровського, Аскольда Щепинського та ін. на почесному місці ім’я і мого шановного земляка.
За три роки ті двадцять саджанців ясенів, безумовно, підросли. Пройде ще з десяток років і крони дерев, що стали живими пам’ятниками людям, які присвятили своє життя Криму, будуть захищати відпочивальників-туристів від палючого кримського сонця і в загальному шумі їх листя звучатиме і голос ясена, що символічно носить ім’я Віктора Семеновича Драчука.
29.01.2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715106
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2017
* * *
То сніг танцює в завіконні,
То сонце – лобом у шибки.
В душі – і сум, і гопаки:
якесь шалене міжсезоння.
Літа – до осені в ясир,
а мрія все у весну лине.
Ще личить у квітках хустина
і капелюшок набакир.
І солов’я чекаю спів,
хоча заручена із кленом,
бо ж звабив золотом червленим.
Та ж під вінець – ще не повів?..
26.01.201
(малюнок Наталі Бесараб з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2017
Виводить світ з зимової зажури
Ярило справно порухом руки.
Сміються так, аж трусяться боки,
від лоскоту промінням кучугури.
Бурульки дзвінко падають з дахів,
сліди чобіт наповнились водою.
Суха копиця пахне молодою
й поважні пні вилазять з кожухів.
В дворах сідає у калюжі сніг,
потічкам русла прокладає дехто.
Грачиний ґвалт з весняним діалектом
так веселить, мов співи голосні.
12.01.2016
(На фото полотно Бориса Єрьоміна)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711678
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.01.2017
Зимовий день. З морозом, як годиться.
В відрі на ґанку кварта б’ється в лід.
Парує в небо з вулиці криниця,
в заметі стежку порпає сусід.
Насупилася з-під острíшку клуня,
ступають кури з оглядом на сніг.
Прикраса двору – снігова бабуня,
тримає міцно віник-оберіг.
Ялинка ловить лапами сніжинки,
зубами пес лякає білих мух.
Заждався дідух свята ще з обжинку,
стріпнувся враз, аж захопило дух.
Сільської церкви маківку і плечі
зима пухнастим хутром накрива.
Колядки вже розспівує малеча,
бо ж недалеко зовсім до Різдва.
23.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708060
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2016
Мамі вишила калину
на кухоннім рушнику.
Ту, що в нас росте під тином
серед мальв у квітнику.
Візерунок мій матуся
розглядає залюбки.
Я ж тепер сама беруся
витирати тарілки.
Може це, звичайно, жарти
й не шедевр – гостинець цей,
та матуся каже: варто
віднести його в музей.
Ну й матуся! Ну й ідея!
Здивувала, просто – шок.
Я ж три дні лише для неї
вишивала рушничок!
20.12.2016
(мал. Ніни Денисової, фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707893
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.12.2016
Мій (мала надію, що останній) переїзд до чергового місця проживання відбувся якраз після виходу на пенсію. І дарма, що не було за місцем нової прописки жодної знайомої душі – той факт мене ні краплі не лякав. При бажанні можна навіть якогось далекого родича де завгодно знайти, а завести звичайне знайомство – для цього й бажання не потрібне. Все за тебе зробить життя. На крайній випадок, і це було заспокійливим фактором, мала друзів в іншому районі півострова, бо ж мій контейнер з речами вже вдруге за останні десять років пересувався залізницею з материка в Крим. Але на цей раз місцем призначення вантажу було вже інше побережжя.
Паралельно з облаштуванням житла зайнялася пошуком роботи і, як не дивно, перший похід до роботодавця виявився успішним: позмінна робота мене влаштовувала найбільше – був час і для ремонту квартири, і для відпочинку, і для творчості, що врятувало мене від депресії, яка часто переслідує свіжоспечених пенсіонерів. Тобто, посприяло безболісному переходу до нового статусу.
Знайомство з цікавими людьми почалося з зустрічі з відомим українським кримським поетом Данилом Кононенко в редакції газети «Кримська світлиця», де він працював літературним редактором, – раніш ми були знайомі лише заочно (мої поезії вже друкувалися в «Світлиці» та інших періодичних виданнях України). Неочікувано для себе отримала від Данила Андрійовича цінний подарунок – авторський примірник збірника віршів українських поетів про Крим «Люблю тебе, мій Криме», друге видання доповнене і перероблене. Упорядкування та видавництво, як і в 1988 році, поет взяв на себе. Це був приємний сюрприз, бо мій вірш «В долині Салгіру» вперше друкувався в книзі, та ще й в одному ряду з творами українських класиків, починаючи з Євгена Гребінки, Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Сосюри… Серед сучасних авторів нової збірки були вже теж досить відомі прізвища: Василь Марсюк, Наталка Поклад, Софія Майданська, Іван Левченко, В’ячеслав Гук та багато інших. Після такого визнання, звичайно ж, з’явився стимул видати свої твори окремою книгою, з рукописом якої я і навідалася до Андрія Щекуна, тодішнього очільника сімферопольського видавництва «Таврія». Одна за одною тут вийшли з друку мої поетичні збірки «Не займай мене, осене» та «Лаванда на спомин».
Якогось дня на початку літа я вирішила з’їздити до Бахчисараю, свого нового райцентру. Бувала я там і раніше, коли мешкала в Перевальному, але тепер мала нагоду краще познайомитися з історичним містом. З вікна міської маршрутки, що прямувала густо забудованою вулицею старого району в бік Старосілля та Свято-Успенського скельного монастиря, помітила споруду, яка відрізнялася своєю архітектурою від навколишніх житлових будинків. Встигла прочитати на меморіальній дошці, що це музей Ісмаїла Гаспринського. Зізнаюся, що з життям та діяльністю цього видатного діяча кримськотатарського народу була мало знайома, тому вирішила скористатися нагодою і на зворотному шляху завітати до музею.
Поблукавши живописною околицею Бахчисараю з її відомим печерним містом «Чуфут-Кале» та заснованим візантійськими монахами ще в роки процвітання Кримського ханства православним монастирем, налюбувавшись величними скелями, та наслухавшись (невідомо звідки) криків павича, в маршрутку сідати вже не хотілося, тож до музею І. Гаспринського шлях продовжила пішки.
З вузького тротуарчика крутими східцями спустилася в невеличкий двір садиби і відразу ж потрапила в поле зору охоронця, що самотньо сидів на стільці біля дверей музею. Молодий чоловік, поцікавившись метою мого візиту, пояснив:
- На жаль, музей сьогодні не працює, та й заявку на екскурсію потрібно роботи завчасно, бо далеко не стільки, як у ханському палаці, буває тут відвідувачів. Але на цей час в приміщенні є директор, то можете зайти до нього.
Його пропозиція мене збентежила, брав сумнів, чи варто турбувати самого директора музею, який має, певне, якусь важливу справу, якщо у свій вихідний вийшов на роботу. Та й ніхто, крім мене самої, не винен, що так невдало вибрала день для своєї поїздки. Але доброзичливий погляд охоронця підбадьорив і я ризикнула.
«Прямо, потім наліво», як направляв мене страж музею, забулося в першій же залі, до якої я потрапила. Далі вже тихенько йшла, зачарована музикою, що доносилася десь з глибини будинку. Це була якась дуже красива тужлива пісня у майстерному фортепіанному супроводі. Боялася своїми кроками перервати той спів, що проникав у самісіньке серце. Прихилилася до одвірка у просторій залі і дослухала його до кінця. Виконавець, приваблививий сивочолий чоловік, схоже, боковим зором помітив у дверях сторонню людину і швиденько опустив віко інструмента.
- О, ви вже приїхали? Доброго дня, дуже радий…
- Доброго дня, а ви на когось чекаєте? Може я невчасно? Ось проходила повз музею і вирішила познайомитися ближче з Ісмаїлом Гаспринським…
- Що ви! Ви дуже вчасно зайшли і я радий, що у вас виникло таке бажання! В мене є хвилин 40 вільного часу до приїзду делегації ЮНЕСКО і я з задоволенням поспілкуюся з вами. Я думав, що це вони раніш назначеного часу приїхали.
Я засміялася, бо відчула задоволення, від того, що мій зовнішній вигляд видався директорові музею достойним представника такої поважної організації. Пояснила, що віднедавна, я пересічна сільська жителька району, не забувши при тому подякувати за насолоду, яку отримала від майстерного виконання пісні.
Під час знайомства запитала, як по-батькові чоловіка, на що він відповів:
- Для вас – я просто Якуб. Так і називайте мене.
Така екскурсія для мене одної відбулася вперше в моєму житті. Цікаві розповіді про відомого просвітителя, письменника, видавця, педагога та громадського діяча Ісмаїла Гаспринського перемежовувалися з приватними бесідами, з яких я дізналася, що Якуб ага має вищу музичну освіту, яку отримав в м. Ош в Киргизії, коли в сусідньому Узбекистані мешкав з депортованими батьками. Викладав спів та музику в школах, зокрема і в школі-інтернаті для обдарованих дітей, працював в закладах культури, а в 1988 році їх родина повернулася на історичну батьківщину в село Плотинне (до 1945 р. Гáвро) Бахчисарайського району. Там Якуб займав посаду директора будинку культури. В 1993 році пройшов у Києві ще й курс підвищення кваліфікації, а в 1998 році йому запропонували очолити музей, якого ще й не існувало. В колишній типографії видавництва «Таджиман», заснованого Ісмаїлом Гаспринським, в той час був гуртожиток, в якому мешкали п’ять сімей. Новий директор вклав багато сил, щоб тих людей забезпечили житлом, кілька років пішло на відновлення будинку та розшуки його експонатів. Урочисте відкриття відбулося в 2001 році – в дні святкування 150-річчя від дня народження І. Гаспринського. Дізналася, що тут вже був колись музей. Саму типографію закрили ще 23 лютого 1918 року в день смерті Номана Челебіджехана, першого голови уряду Кримської народної республіки, організатора І Курултая кримськотатарського народу. Він був убитий в Севастополі революційними матросами, а тіло його кинули в Чорне море. Дякуючи активістам, через три роки після трагічної події будівля типографії була перетворена в Меморіальний музей, та проіснував він з 1921 до 1932 року.
- Ось бачите цю старовинну друкарську машинку? Беру на себе сміливість сказати, що саме її клавіш торкалася рука Ісмаїла Гаспринського. Під час ремонту вона була знайдена під старим мотлохом на горищі типографії.
А потім задумавшись додав:
- «Эгерде миллетине ярдым этмеге истесен – элинъден кельгенини яп…» – це відома цитата просвітителя. «Якщо хочеш допомогти своєму народові – розпочни з доступного для тебе». Я цю цитату взяв за девіз свого життя. Відновлений музей – це моя гордість, це найбільший спадок, що залишиться після мене.
Хитрувато прищуривши око, Якуб запитав:
- А от у вас є що наслідувати після себе нащадкам? Кожна людина повинна залишити про себе пам’ять на землі.
- Звичайно, таких досягнень, які маєте ви та Ісмаїл Гаспринський, мені не подолати, але жителі мого рідного села на Київщині разом зі мною раділи виданню збірок моїх поезій, бо в них багато присвят батьківській землі. Я з задоволенням подарую їх вашому музею.
- То це вже не мало, я вам скажу! Буду щасливим і особисто отримати від вас такий подарунок, якщо, звичайно, знайдеться примірник і для мене.
Примірник знайшовся, бо я планувала залишити свої книги в районній бібліотеці, але з задоволенням зробила дарчі написи музею та Якубові особисто.
Прощалися ми, як добрі друзі, і наша бесіда відновлювалася в моїй пам’яті багато разів. Я була впевнена, що не раз ще зустрінуся з Якубом в музеї, але за щоденними клопотами, все відкладала свій візит. І ще дуже жалкувала, що не запитала, яку пісню Якуб виконував тоді в залі музею.
Після відомих подій 2014 року в Криму несподівано і передчасно помер Данило Кононенко. Обірвалася та міцна ниточка, що пов’язувала мене з українством на півострові. Цілий рік не могла ні писати, ні читати…
Якось подумалось, що не завадило б навідатись в Бахчисарай. Піймала себе на тому, що до сих пір не знаю, як по-батькові директора музею Ісмаїла Гаспринського. Добре, що інтернет під рукою. …Не хотіла вірити своїм очам: «23 лютого 2015 р. на 63 році життя від нас пішов Якуб Абдурашитович Аппасов, заступник голови Бахчисарайського регіонального меджлісу кримськотатарського народу, людина яка відродила Музей Ісмаїла Гаспринського…». Щось знову обірвалося в душі… Енергійний, молодий… Це ж, виходить, що слідом за Данилом Андрійовичем… А ще – ця рокова дата 23 лютого, пов’язана з убивством голови уряду Кримської народної республіки в 1918 р. та з закриттям видавництва «Таджиман». Не вірилося, що досягнення Якуба Аппазова вже перейшли в спадок.
Через деякий час зателефонувала приятелям в Бахчисарай, щоб запитати, що ж сталося з Якубом. Дізналася, що з приходом нової влади, почалася реорганізація в Бахчисарайському історико-архітектурному заповіднику з кадровими чистками та перестановками. Над Якубом Аппазовим теж нависла загроза. Причиною, начебто, стала його освіта, яка не відповідає посаді директора музею. Там повинен бути фахівець з дипломом історика. Для Якуба це було ударом в спину, стався сердечний напад, після якого він вже не піднявся з ліжка.
Відвідання музею відклалося. Надіюся, що працюють там люди, ніяк не причетні до його смерті, але чомусь бажання відпало. Можливо колись пізніше… 23 лютого… а може 1 липня, в день народження Якуба Аблурашитовича Аппазова.
20.12.2016 р.
На фото з інтернету Якуб Аппазов в залі музею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707775
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2016
Тої ночі був місяць
вповні –
не зімкнула повік
до ранку.
Ллялось сяйво на ліжко
ззовні,
закривала дарма
фіранку.
Врешті півень відтяв
цілушку,
під крило заховав
з півнеба.
Пригорнула і я
подушку,
та приснився не той,
що треба.
15.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707026
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2016
У завіконні - вітрів розпуста,
а я співаю й січу капусту.
Ходжу по хаті в лляній сорочці,
тихенько грає вишняк у бочці.
А у коморі є й журавлина –
десь зо дві жмені у діжку вкину,
щоб веселенька була капуста,
щоб спокушала сусідів хрустом.
Заскочить якось сусіда в хату
і буде в мене таємне свято.
Сором’язливість вишняк здолає,
з сусідом разом майну до раю.
Про те прознає сусідка згодом
і кине грудку з свого городу.
Прицільно кине, якраз у шибку,
та так, що стане фіранка дибки.
Ворота зранку у дьогті будуть
і те побачать сторонні люди.
Скажіть, навіщо мені той сором?
Хай вітровії співають хором,
але не тягнуть мене в розпусту.
І досить, мабуть, сікти капусту…
11.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705927
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 11.12.2016
Безлистий парк – мов натяк камасутри:
там вітру простір в безлічі шпарин.
А небо вбралось в екзотичні хутра
якихось дивних рідкісних тварин.
То сніг, то дощ. То раптом дощ із снігом.
Картатий брук змінився на муар,
лякає ожеледиця набігом
і двірники пильнують тротуар.
Дорога в лавку млява й неохоча.
І в сонця зранку настрою нема.
І на каштані вóрони пророчать,
що в цьому ґерці виграє зима.
Лиш парк давно своїй скорився долі,
закинув одіж в шафу до весни.
Ґвалтує вітер стовбурини голі,
впадають крони в летаргічні сни.
04.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704734
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.12.2016
Хмарка із свого порогу,
витівки під сонцем гне:
цідить вниз густу вологу
через ситечко дрібне.
Миють краплі гілля в гаї,
і оселі, і двори;
сіє, сіє, посіває
сонце промені згори.
Швидко висушити хоче
землю сяєво руде.
Засліпило хмарці очі
й дощ – навпомацки іде.
О2.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704335
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 02.12.2016
Біляєв пробирався крізь височезні густі бур’яни своєю вулицею. З кожним кроком на серці робилося тривожніше, хотілося бігти чимдуж до своєї хати, до дружини та дітей. Але дві торби з сухарями через плече та великий чемодан з гостинцями чіплялися за напівсухі високі стебла диндеру* та лободи. Вони стояли густим лісом навкруги хат і лише де-не-де вузенькою просікою виділялися шляхи – свідчення того, що там ще є живі люди. Біля однієї з хат якась дитина в лахмітті паслась навкарачки, немов тварина. Від жаху чоловік оторопів і зупинився навпроти двору. Бур’ян навкруги хати був витолочений і лежав рудим сушняком. Угледивши чоловіка, дитя з навіженим блиском в очах кинулася до нього, наспівуючи:
«Ходить Павло понад річку:
Чи виконаєм п’ятирічку?
А Левко на коні:
Може так, а може й ні…
А Оверко взявся в боки:
Виконаєм за три роки!»
Дитина вишкірилася на Біляєва так, що в чоловіка мороз пробіг шкірою.
- Ти чєй будєшь, мальчик? Гдє твої родітєлі?
Майнула думка, що це може бути й дівчинка, та розпізнати стать патлатого дитяти, замотаного в брудну мішковину та ганчір’я, було важко.
- Ги-ги-ги – зареготало дитя, а потім тихенько заплакало: – Пацюки всіх поїли, он скільки їх коло хати…
Вхопило товсту стеблину і прожогом кинулося розганяти лише йому одному видимих гризунів.
Стéжки до порога в своєму подвір’ї Біляєв не побачив і пішов навпрошки до хати, відхиляючи вбік густі зарості. Двері та вікна заховали бур’яни, а шибки хтось повитягував. З важким серцем повернувся назад і попрямував до сусідки спитати куди поділася його родина. Чи не до неї, часом, переселилися? Двері в хату були напіввідчиненими, то ж суха, як тріска бабця, тримаючись за одвірок, виглянула надвір.
- А, це ти, Миколо, людей лякаєш… - байдуже констатувала факт вторгнення на її територію стара.
- Я би сказал, что ето оні мєня пугают… - дорікнув Біляєв.
- Чи не Христя стрілася? Та недовго їй лишилося бідоласі: день-два і теж в кагаті буде… Там, де вся рідня…
- Так ето – Хрістя? – здивувався чоловік. – А что с єйо роднимі случілось?
- Спочатку подуріли, а потім Митрофан всіх зараз і вивіз підводою в кагат… І тих, що приставились вже перед Богом… і тих, що конали ще… А чого два рази в одну хату пробиратися?..
Сусідка неначе розмовляла сама з собою. Кволо вимовляла слова, робила великі паузи та переводила погляд з одного боку в інший, немов за споконвічною селянською звичкою видивлялася, чи все в подвір’ї на своєму місті і за що б взятися, аби відчути мозолястими руками насолоду від домашньої праці. Роботи тут – непочатий край, але це вже був той випадок, коли бояться не тільки очі, а й руки. Відчувала, що сили покидають з кожним днем.
- А «случілось» страшне, - згадавши про питання, продовжила жінка. – Діти та бабця їхня вже почали пухнути з голоду, а дівча візьми та й залізь на хату. Позривала сніпки і давай з бабою їх теребити – може зерно десь в колосках знайдеться. Стара змела віником на долівці пригорщу жита та перетерла його на борошно, а туди потрапило й насіння диндеру – ним піч топили. Спекла млинців і показилися всі… Коли Митрофан витягував їх з хати, Христя отямилася та втекла.
Сусідка криво усміхнулася чи то з недбальства Христиної бабуні, чи то зі спритності одурілої дівчинки.
- А що це в тебе в мішках? Чи – сухарі? – запитала вже жвавіше. – То чого ж стоїш, заходь до хати…
Біляєв переступив поріг, але всередині було порожньо. Ні Явдохи, ні дітей…
- А гдє же Дуняша моя? – розгублено оглядався навкруг себе.
- Як де? Там де й всі – в кагаті… – спокійно відповіла сусідка.
- Как?! Что ти мєлєшь, тётка!
Біляєв ледь стримався, щоб не накинутися на жінку з кулаками. Що вона, дурна, несе?...
- Я же каждий дєнь посилкі отправлял із Москви! Нє могла она умєрєть с голоду! Дажє єслі би раз в нєдєлю получала, нє могла умєрєть!
Голос зривався на крик від щойно почутого і від передчуття ще не всього сказаного сусідкою. Від горя та нелюдського страху в чоловіка не повертався язик запитати про дітей.
Явдоха, його дружина, стала вдовою з трьома хлопчиками, та трапився на її життєвому шляху Біляєв. Любив дітей, як рідних, а згодом ще й двох доньок подарувала йому кохана: Раю та Розу. Коли вже в 32-му році стало скрутно жити на селі, поїхав, як і багато інших сільських чоловіків, на заробітки на батьківщину в Росію. Працював тяжко, старався забезпечити родину всім необхідним і був впевнений, що його поміч до них доходить, то ж і не знають біди його рідні.
- Бєдная Дуняша… - вже вголос ридав чоловік. – Она же, навєрноє, рєшіла, что я іх бросіл….
- Не побивайся так… Вона з діточками тепер в раю… – тітка добивала вже до кінця.
Біляєв кинув на земляну долівку мішки, обхопив голову і завив на всю вулицю.
Сусідка байдуже сиділа на лавці, очікуючи, коли вже її гість заспокоїться. Той був майже в безпам’ятстві від несподіваного горя.
- А Явдоха не гнівалась на тебе… Пару разів привозили їй посилки, запечатані сургучем, але там лише сіно та цеглина кожного разу лежали. Вона здогадувалася, що хтось ті посилки потрошить та витягує харчі.
Біляєв, підкошений страшною вісткою, не тямлячи себе, повільно розв’язав одну торбу та висипав з неї сухарі на голу лежанку.
- А нехай би були в мішку – навіщо висипав?
- На самом дєлє… Хрістє нємного отнєсьош…
- Аякже… - квапливо погодилася стара.
Сусідка смикнула з рук Миколи пустого мішечка, та він і не заперечував. Навіщо йому тепер це все.
- А гдє же власті? Как оні допустілі такоє?
- Та це ж власть і довела до такого. Все відібрав у людей той засланий недолюдок та його сільські прихвостні активісти… Обібрали людей до останньої нитки. Що краще, самі не встидаючись носять, або ж пропонують людям викупити їхні ж речі. А якщо вже нічого було взяти, викидали на сніг та холод і старих, і малих, а хати розбирали до останнього сніпка, до останньої бантини. Найперше вимерли заможні родини: неспроможними виявились протистояти голодові. Дужча частина бідноти ще якось тягне. В полі з ранку до ночі із-за миски бовтушки працюють. Та й то її дають лише тим, хто виконує норму. Пухне народ з голоду, діти пропадають безслідно. Люди людей їдять… Страх господній!
Мішечок з сухарями додав жінці живого блиску в очах та спритності в розмові. Вона обіймала торбину мертвою хваткою і ніщо не примусило б випустити з рук таке добро.
- Забула сказати… - кинула вже в спину Біляєву, який виходив з хати. - А Розочка твоя в приюті для сиріт. Піди та забери, якщо хочеш. Не знаю, чи жива… Її вже геть слабу виносили з хати.
Сусідка сама злякалася сказаного і ще дужче притиснула до висохлих грудей гостинець, що звалився на неї, немов з неба, неждано-негадано.
Чоловік від несподіванки зупинився, а затим, не озираючись, рвонув з хати, підхопивши з порогу чемодан. Він не спитав, де знаходиться той сирітський притулок: ноги самі несли його до колишньої панської садиби.
* * *
Донька лежала на дерев’яних нарах на чорній, набитій соломою, подушці. Бліде, з запалими величезними очима личко, тоненькі, як ниточки, ручки і таке ж безсиле маленьке тільце – це все, що лишилося від його пухкенької малої красуні з рожевими щічками і м’якими долоньками. Біляєв згадав, як ці рученята плескали його по надутих щоках, а Розочка заливалася дзвінким розкотистим сміхом. В такі миті розчулена Дуня не стримувала радості, теж підставляла свої наповнені повітрям щоки і Розочка по черзі здувала їх то у матері, то у батька…
Біляєв обціловував своє безкровне дитя, не розуміючи, що могло такого статися за якихось півроку, доки його не було в селі, щоб вимерла вся його велика родина, за що страждає ця ледь жива крихітка. Він дістав з кишені зачерствілий пряник з цукровою помадкою і поклав в долоню Розочці. Дівчинка посміхнулася, впізнавши татуся, поклала гостинець під подушку і ледь чутно прошепотіла сухими губами:
- Я посплю, а потім з’їм…
Стомлено закрила оченята і її чиста світла душа відділилася від охлялої дитячої плоті.
Поховав дівчинку Біляєв поряд з кагатом, де вже покоїлася в одній великій купі з чужими вистражданими тілами вся його велика родина.
Йшов з села вимерлими безмовними вулицями, де більшість хат залишилися без господарів і сумно проглядали пустими зіницями крізь занедбані, затягнуті дикою порослю подвір’я на цього чужого чоловіка. А довкола несамовито голосила тиша.
Більше Біляєва ніхто в селі не бачив.
24.11.2016
* дурман
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702690
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2016
* * *
Сніговіями,
переметами
навкруги розкошує зима.
Застелила городи веретами,
що наткала завчасно сама.
Чудернацькими
візерунками
розмальовує прутиком сніг,
намотала сюрпризів пакунками,
намела кучугур на поріг.
Попід вікнами,
попід стріхою
завиває вітрисько невлад.
Зачарований танцями віхоли,
в небуття відлетів листопад.
18.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701348
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.11.2016
В монастир, чи у вирій? Їй-бо…
Щодо вибору – час підкаже.
Геть не пишеться щось про любов
і не гріють морські пейзажі.
Львів, до речі, сховався в сніги,
хоч якась, та – різноманітність.
Біля моря ж чаїне «ки-ги»
колисатиме аж до квітня.
Із туману стежина гука
до дверей монастирських келій.
Вабить здалеку й хата гірська
у засніженім Буковелі.
14.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700538
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2016
Графік сезонних дощів
ледве витримує осінь:
бісером сяють кущі
й галяви рудоволосі.
Надлишок крапель з гілля
трусить на землю дятел.
Поглядом сонце здаля
нишпорить світом завзято.
Промінь майнув навпростець
бік гарбузовий гріти,
налаштувався вітрець,
бавитись бабиним літом.
Осінь міняє лице:
то розвесела, то хмура,
бо ж вона жінка, а це –
тá ще грайлива натура.
08.11.2016
(На фото картина "Осінь" Альфонс Муха)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699481
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.11.2016
Так холодно і плечі б’є мандраж.
Завис на хмарі місяць бумерангом.
Пронісся протяг за вікном мустангом –
торкнув в польоті гривою вітраж.
Під кахлем спить давно глухий камін.
Була колись хороша в ньому тяга,
та без уваги захолов трудяга.
Накинув пилу сірий балдахін.
Стоїть в печалі мій старенький дім.
Лиш хазяйнує мишка за диваном.
В серванті скло заволокло туманом,
шпалери впали й скорчились на нім.
Так холодно… Блискучий слід сльози
Лишив доріжку в дзеркалі овальнім.
Про плед згадала, що в дитячій спальні.
Завжди чекає в кріслі із лози…
(На фото картина Галини Єдельман)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698784
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2016
* * *
Став зненацька вітер дибки,
скинув з пліч руду сорочку.
Обібрав садок, як липку,
до останнього листочка.
Впав долілиць на купину
у затоні золотистім.
Від утоми в сон полинув,
а там знову: листя, листя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697966
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 01.11.2016
* * *
Грає вітер на арфах
проміння і злив:
завиває, сміється, хлюпоче.
До мойого вікна
пелюстки притулив –
певно, знову блукав серед ночі.
Підворіття хизуються
золотом ще –
падолист розкладають в канапки.
І пора парасольок
вчорашнім дощем
не останню поставила крапку.
В високості шикуються
хмари сумні,
як до лав молоді новобранці.
До приходу зими
в золотому вбранні
осінь тихо кружлятиме в танці.
27.10.2016
(фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697013
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.10.2016
Світлій памяті Віри Іванівни Литовченко (Проценко), присвячую
То був знак. Зі стелі тоненькою цівкою несподівано полилася вода: прямісінько на середину столу, за яким Віра вимальовувала хрестиками на аркуші з зошита в клітинку візерунок для вишивки омріяної сорочки. Здивована дівчина підняла голову і вгледіла на стелі невеличку мокру пляму. Дах, звичайно, протікати міг, бо чоловічих рук в хаті – ой, як не вистачало. Але ж і дощу все літо не було ні краплі. Спека стояла нестерпною.
Батько Віри десь запропастився ще задовго до війни. Змолоду був падким на різні пригоди та авантюри. Спочатку подався в загін Марусі-отаманші, гасав степами України у гурті більшовиків-анархістів. Пізніше воював у лавах Симона Петлюри, був весельчаком, гультяєм та душею будь-якої компанії. Як могла потрапити в його поле зору, а потім і в дружини, така сумирна та набожна дівка, якою була Вірина мати, для неї лишилося загадкою. Запитувати неньку про батька не наважувалася, бо вона нічого й чути не хотіла про чоловіка. Він так і залишився у пам’яті Віри молодим високим красенем, таким, якого вона знала в дитинстві. Чи живий ще її татусь на цьому світі – дівчина й уяви не мала. На вроду вона пішла в батька, на вдачу теж.
Віра вийшла з хати, підставила до причілкової стіни драбину і забралася на горище. Темне піддашшя де-не-де світилося тоненькими сонячними промінчиками, що сочилися крізь дірки в руберойді. Відчинені дверцята трохи додали в приміщення світла і між двома бантинами товстими струнами вималювалися ряди мідних дротів, на яких залишилося кілька сухих риб’ячих голів: на початку літа Віра з сусідськими хлопчаками ловила в Верхній Біленькій карасів. Вимащена глиною долівка горища було припорошена шаром піщаного та вугільного пилу. Скрізь було сухо, без будь-яких слідів вологи.
На подвір’я увійшла мати. Вона працювала санітаркою в міській лікарні. Підходящої роботи в своєму селищі, віддаленому від центра міста, не знайшлося, то ж добиралася додому через горби та ярки стомленою, тримаючи в руці вузлик з харчами, купленими по дорозі. Піклуватися про дочку окрім неї було нікому.
З початком війни Віра в школу не ходила. Займалася хатніми справами та невеличким городом. Мати помітила приставлену до стіни драбину і занепокоїлася.
- А чого це ти на горище лазила? Чи ховалася від когось?
І, зітхнувши, додала:
- Минулої ночі мені наснилося, що ти упала в колодязь. Я ухопила тебе за коси і намагаюся витягти, але знизу наче хтось за ноги тримає. Гукала-гукала сусідів на допомогу, та марно. Рука заніміла і пальці розімкнулися… Ой, поганий сон.
Додавати матері смутку Вірі не хотілося і про воду зі стелі вона промовчала. Доволі їй того сновидіння – он яка пригнічена.
- Надіялася знайти старі зошити, щоб несписаними аркушами розжитися.
- Де ж їх знайдеш? На розпал давно всі пішли, а чисті аркуші ти ж сама з них і повитягувала.
Наступного ранку у вікно постукав посильний поліцай і наказав Вірі за дві години з документами та необхідними речами прибути у двір комендатури. Нову партію молоді з залізничної станції відправлятимуть у Німеччину. Мати заголосила, але ховатися чи кудись тікати було марним: піймають, та ще й калікою дівчину зроблять. А то і заб’ють до смерті.
* * *
Скільки часу була в дорозі, Віра не усвідомлювала. Отямилася уже у дворі концентраційного табору в якомусь німецькому містечку. Перед довгою шеренгою прибулих повільно походжав офіцер з привабливою фрау років сорокá. Жінка зупинилася навпроти Віри, уважно її роздивилася і запитала:
- Шпрехен зі дойч?
- Ні, ні! Не шпрехен! – поквапилася з відповіддю дівчина.
Фрау засміялася і кивнула головою. Німець жестом наказав Вірі вийти зі строю. Чомусь доля прибулих почала вирішуватися саме з неї. Німкеня прискіпливо оглядала дівчат, наче вибирала товар на базарі. Хлопці її не цікавили. Це занепокоїло Віру: на лихо чи на добро? Та на яке можна сподіватися добро у фашистському лігві! Дівчина вже ненавиділа цю сухоребру незнайомку, яка взяла на себе право розпоряджатися чужим життям.
Врешті з шеренги зробила крок ще одна полонянка і німкеня тим задовольнилася. Забрала дівчат і повела їх з подвір’я табору на ошатну вуличку з невисокими парканами та покритими черепицею цегляними будинками. Чиста бруківка, квіти упродовж вузького тротуару та і все, що чекало на дівчат попереду, було чужим, незвичним, якимось урочисто-холодним, зовсім не схожим на запилені вулиці рідного Донбасу з акацієвим затишком та чебрецевим запахом українського степу.
Як виявилося, фрау Ґерта тримала відомий у місті ресторан. Дівчат вона вибрала в помічниці для своїх кухарок.
З Ніною, другою остарбайтеркою, Вірі доводилося зустрічатися в своєму містечку на піонерських зльотах, пізніше – в райкомі комсомолу. Вона мешкала десь в районі содового заводу і, як і Віра, гарно навчалася в школі – інакше до активу дівчата не потрапили б. Як розпізнала німкеня в привабливих дівчатах ще й більш-менш освічених осіб – хтозна… З німецької мови в школі Віра мала відмінно, то ж дещо розуміла зі слів фрау, а про дещо сказане – здогадувалася.
Нижній поверх двоповерхової будівлі займав ресторан, на другому – були апартаменти хазяйки. Дівчата отримали з її рук по шматку пахучого мила та рушники з білизною. Прохолодний душ освіжив і тіло, і мозок. Чисте волосся розсипалося по плечах, грудей приємно торкалася тонка батистова сорочка з шовковою гладдю білої вишивки. В маленькій кімнаті, відведеній для Віри, стояло металеве ліжко з високими бильцями, вузька шафа та туалетний столик з дзеркалом, на якому виблискували синьо-білим фарфором широка миска та глек. Віра задивилася на красивий посуд і фрау пояснила, що то набір для умивання. На вікні з відхиленою тюлевою гардиною поряд з горщиком з геранню лежав свіжий номер газети «Русское слово». «Прогнутись вирішила, чи що?» - майнуло в голові Віри, але друга зрадницька думка вискочила наперекір першій: «Оце б побачила матуся, в яке рабство потрапила її доня!». У себе вдома окремого кутка Віра не мала. Перша кімната була і кухнею, і передпокоєм, а в другій на широкому ліжку вона з дитинства спала разом з ненькою.
Фрау Ґерта наказала до обіду відпочивати і Віра з насолодою лягла в чисту постіль. Сон здолав її в одну мить. Нічого не снилося – провалилася, як у прірву і так само швидко з неї вискочила перед самим обідом. На спинці стільця поряд з ліжком дівчина помітила квітчасту сатинову сукню з білим комірцем та вишневий жакет. З-під глибоких складок тканини висунули носи білі парусинові балетки. Одяг був не з крамниці, а скоріш за все з гардеробу хазяйки або її дочок, проте чистий та гарно випрасуваний. Такого у Віри зроду не було, бо лише встигли з матінкою оговтатися після тяжкого голодомору, як прийшло на їх землю інше, не менш страшне лихо – війна.
Дівчина прибрала постіль, одягла плаття і зашнурувала на ногах балетки. Заплела коси та вміло виклала їх на потилиці кошиком. Зазирнула в дзеркало і побачила в ньому зовсім іншу Віру. Чужий одяг надав їй незнайомого вигляду, білий вузенький комірець освіжив обличчя та стомлений після виснажливої дороги і неспокійного сну на табірних нарах погляд. «О-о, у себе на посьолку була б першою дівкою!» – усміхнулася своєму відображенню Віра.
В кімнаті навпроти теж копошилася Ніна і, відхиливши фільончасті двері, висунула голову в коридор. Віра вже стояла на порозі своєї кімнати. Ніна вставилася поглядом в подругу і розтягуючи слова тихенько промовила:
- Ту-ди – роз-ту-ди…
Потім низько нахилилася, розглядаючи і свій одяг. Схоже, що зі сну вона й не звернула уваги, що на себе одягала. Підвела здивовані очі і, розгублено посміхаючись, запитала:
- Куди це ми потрапили?
Дівчата вагалися: чи спускатися вниз, чи чекати, коли їх покличуть. Які правила та порядки панують в цьому чужому домі їм не відомо. На сходах почулися кроки і якась молодичка в білому фартушку та ковпаку на голові покликала їх до обіду.
- Ходімо на кухню, дівчата! – звернулася звичною для них мовою.
Звали її Ґандзею, родом вона була із Карпат, а у фрау Ґерти працювала вже другий рік.
В просторій ресторанній кухні на великій плиті сяяли металевим блиском каструлі та чайники, варилися, смажилися та запікалися в духовці страви. Запахи їжі вѝкликали жвавість у Віриному шлунку, бо після двох ложок ранкової баланди (а більше проковтнути не змогла) не мала в роті ні крихти. Обідній стіл був сервірований пласким блюдом з тоненькими шматочками чорного та білого хліба, з’єднаними між собою вершковим маслом, та красивими тарілками, в яких парував суп-пюре зі шматочками бекону. За стіл ніхто не сідав, чекали на Ґерту: вона обідала разом з підлеглими. Тим часом Ґандзя знайомила дівчат з їх обов’язками. Для Віри робота була звичною, вона змалку допомагала матері куховарити.
Після обіду дівчата приєдналися до кухарок. Крім їх наставниці-землячки в ресторані працювали місцеві жінки. Фрау Ґерта деякий час спостерігала, як справляються з роботою Ніна з Вірою, та впевнившись, що дівчата старанні, передала їх повністю під опіку Ґандзі.
Наступного ранку Віра прокинулася від важкого монотонного човгання за вікном. Відхилила фіранку і побачила довгий темний натовп, що просувався вулицею міста в бік цегельного заводу. Колону охороняли озброєні солдати з вівчарками. Це йшли на роботу мешканці табору. Десь серед них була й Маруся – троюрідна сестра Віри. Перед від’їздом сестри зустрілися на Переїзній станції, звідки їх відправляли в Німеччину, але під час пересування потрапили в різні вагони і загубилися. Впізнати Марусю в цій величезній колоні було неможливим. Віра тільки тепер згадала про сестру, бо напередодні була, немов у якомусь забутті. Від того їй стало ніяково, відчувала за собою провину, що не відмовила фрау Ґерті і не залишилася разом з усіма в таборі. Певне, спрацював інстинкт самозбереження, чи підсвідомо пустила своє життя на самоплив: як буде, так вже і буде.
Перед обідом поділилася своїм хвилюванням з Ґандзею.
- А чим ти їй допоможеш? Хіба що рукою з вікна помахаєш… Спитаю у Геника, він іноді привозить з ферми молоко Ґерті…
І пояснила:
- Кілька моїх земляків працюють у передмісті в одного фермера, а його син служить в таборі. Геник каже, що людина він надійна, думаю, що не відмовиться передати твоїй Марусі кілька слів.
- То нехай скаже, де я знаходжусь, може сестра хоч знак якийсь подасть, коли буде йти повз ресторану.
- Дивись, не нашкодь собі та не підведи під монастир Ґерту. Жінка вона хороша, але проти своїх не піде. Якщо запідозрить порушення порядку, то без всякого сумніву відправить назад до табору. Від цього твоїй Марусі, а тобі і тим паче, краще не стане.
Віра зібралася мити посуд та, помітивши в емальованій мисці овочевий сік з олією та оцтом, що залишилися після розкладання салату на порційні тарілки, взялася вимочувати його шматочком хліба.
- Ти цим не дуже захоплюйся, бо шлунок кислотою зіпсуєш, – застерегла Ґандзя.
- Та щось після вранішньої кави та булочки з повидлом, не дуже весело. А тут добро пропадає.
Віра згадала свій город та садочок, де влітку то морквину висмикнеш із землі, то огірочка з огудиння дістанеш, то ягідку в рот кинеш, чи яблуко зірвеш з гілки.
- Звикай, такий у німців сніданок. В обід трохи добереш калорій.
Віра слухняно поставила миску під кран в раковині. Знову згадала Марусю і засумувала. Ґандзя зрозуміла її стан.
- Вони там сильно бідують, бо харчі – сама встигла побачити які. Ті, що недавно потрапили до табору, ще з місяць матимуть людський вигляд, а потім лише шкіра та кістки залишаться і ще синці під очима, – ненавмисне додала Вірі жалю.
* * *
Через кілька тижнів, і справді, з вулиці перед дверима кухні вималювався велосипед з приладнаним до багажника металевим бідоном. Поряд з ним стояв дебелий чорнявий хлопець.
- Нічого собі Геник… – присхнула Віра в плече Ґандзі. – Такому б кулемети в партизанському загоні таскати, а не молоко німцям возити. А чому його батьки не Кіндратом назвали? Це ім’я йому більш пасує.
- Тобі теж набої подавати б, а не картоплю оббирати для тих самих німців. Не прискіпуйся до юнака, не встиг він за зброю взятися, молодий зовсім. То як, передавати твоє прохання щодо сестри?
Ґандзя вийшла за поріг і хутенько перемовилася з хлопцем. Той з цікавістю зазирнув у приміщення і чемно вклонився Вірі. У відповідь дівчина з довірою подивилася в очі Генику. Не так багато тепер в її оточенні людей, з якими можна бути відвертою. Та за мить закрався сумнів: хто цей парубок, вона знала лише зі слів нової подруги-наставниці. Але чи залишився він вірним батьківській землі? Чи не змінилося щось в його свідомості за рік перебування в Німеччині? Та вибору нема, Геник – поки що єдиний, хто може їй допомогти. Але ж він – західняк! А там, кажуть, всі – бандерівці… Але ж і німець, син фермера, має бути задіяним до розшуків Марусі – і саме він та людина, що повинна знайти в таборі її сестру… Віра завагалася в правильності своїх дій, та робити крок назад вже було запізно.
Кухарка Тересія, наче прочитала Вірині думки і підозріло перевела погляд з каструлі на дівчину. Нещиро засміялася та помахала пальцем, киваючи головою в бік Геника.
Увечері після роботи дівчата сиділи у дворі з дочками-близнючками фрау Ґерти. Худі, високі, як і їх матуся, рудоволосі сестри були ровесницями Вірі з Ніною і, не зважаючи на чуже походження материних робітниць, з перших днів зацікавилися дівчатами та взялися за навчання русинок німецької. Ті не мали нічого проти ворожої мови, бо в школі ж її для чогось викладали та й спілкуватися, як-не-як, але потрібно в новому середовищі. Одна справа вчитися по підручнику, зовсім інша – ось так запросто практикувати з живими аборигенами. Тепер Вірі, навіть і позаочі, вже незручно було називати їх «німцями». Раніш це слово ототожнювалося з іншим – «фашисти», та і Ґерта, і її руде потомство ніяк не вписувалося в зміст цього слова.
Дівчата теревенили на лавці у дворі під пишною зеленню кущів жасмину, вдихаючи вечірні запахи левкой та декоративного тютюну. З вулиці у двір зиркнув ліхтар – насувалися сутінки і у місті ввімкнули освітлення. З сусідньої садиби крізь відкрите настіж вікно розносилися звуки акордеону – то розучував нову мелодію сусід, дрібний хлопчак Ганс з гострими, як тремпелі, плечами.
- А ви на яких інструментах вмієте грати? – зацікавилася чи то Паула, чи то Ізольда. Віра їх розрізняти ще не навчилася.
- На арфі, - збрехала дівчина не моргнувши оком, – а Ніна – на цимбалах.
Ніна не стрималася і залилася сміхом. Сестри перезирнулися, не знаючи, як реагувати на відповідь та істеричний сміх.
- Заграти – не заграю, бо нема на чому, а заспівати можу, але тихенько. А то хтось зацікавлений почує, та ще забере собі в кабаре. Зостанетеся тоді без Віри при своїх бубнових інтересах.
Про бубнові інтереси німкені нічого не зрозуміли, але гарний гумор дівчини відмітили.
Віра майже пошепки почала «Ой не світи місяченьку». Відкинулася на високу спинку лавки і здійняла догори очі, неначе співала не для Ізольди з Паулою, а зверталася до худого молодика-місяця, що з’явився на небі. Голос у неї був тихий і плавний, як плин течії рідного Сіверського Дінця, як літній подих вітру з вечірнього степу. Нараз стрепенулася і замовкла… З вулиці наростав гул – то, важко човгаючи грубими черевиками, в табір поверталися військовополонені та остарбайтери. Робоча зміна на цегельному заводі закінчилася, але про пісні виснажені тяжкою роботою земляки, певно, давно вже забули.
У вікні виникла худенька постать Ганса. «Мій батько – «тельманівець»…» - згадала Віра фразу, сказану хлопцем якось надто довірливо в день їх знайомства через невисокий паркан між двома садибами. Хто такий Тельман їй було відомо.
- Продовжуй, ти гарно співаєш…
Це котрась із сестер вивела Віру зі ступору. До звуків з вулиці вони вже звикли, тому не звернули на них уваги і здивовано дивилися на несподівано принишклу Віру.
- Та все одно ж нічого не розумієте, - роздратовано відповіла дівчина і встала з лавки.
Ніна попрощалася з хазяйськими доньками і слідом за подругою пішла в бік вхідних дверей.
- Будь ввічливішою з ними, бо ще матері поскаржаться.
- Та нехай скаржаться, мені – байдуже.
Дівчата розійшлися по своїх кімнатах. Віра налила на дно миски води із глека, змочила долоні і бризнула ними в обличчя.
За вікном походжали пари: чоловіки в цивільному та військовому одязі бік-о-бік з панянками в гарних сукнях та легких костюмах. Деякі жінки – простоволосі з вигадливими зачісками, деякі в химерних капелюшках. Ще якісь півгодини тому вулиця була заповнена сірим людським потоком. Його, немов зграю злочинців супроводжували такі ж офіцери з собаками, які рвалися з поводків на стомлених людей.
Віра взяла свіжий номер газети «Русское слово». Її акуратно приносив щотижня старий листоноша: Ґерта передплатила газету спеціально для дівчат. «Подивимося, про що там брешуть фашисти» – Віра зиркнула на передові шпальти.
* * *
Прокинулася вдосвіта. Попоралася в кімнаті, застелила постіль, переклала залишену звечора на стільці газету на підвіконня і задивилася на вулицю. Порівняла знайомі пейзажі з поезій Пушкіна, прочитаних в останньому номері «Русского слова» з ранковим баварським довкіллям, але не знайшла нічого спільного. Навкруги – все чуже…
З хвилини на хвилину з табору вийде колона. Віра щоранку проводжала її очима до кінця вулиці, але нічого не змінилося. Люди в своїй більшості йшли, дивлячись у потилиці тих, що попереду. Зрідка хтось байдуже кидав погляди на будинки, але Марусі в натовпі Віра не помічала. З’явилася надія, що і родичку хтось забрав собі в помічниці. Геника теж щось давно не було видно. Молоко привозив фермер особисто, напевне, в нього були у місті й інші справи.
Віра за звичкою відхилила фіранку. Чекала на появу співвітчизників, та й не тільки їх, бо серед табірного люду були і поляки, і угорці, і румуни… Десь серед них загубилася і її сестра.
«Де ж ти, Марусю-Марусю?» Початок колони вже порівнявся з вікном. Віра уважно стежила з другого поверху за поведінкою людей, та потік сунувся, як завжди, одноманітною сірою лавиною. Але, ні! Онде, жінка друга з краю підвела очі. Це була Маруся! Віра з розмаху відкинула назовні стулки вікна, щоб привернути увагу сестри, і ледь помітно помахала рукою. Конвой саме пройшов вперед, але й Маруся байдуже перевела погляд на інші вікна і не подала ніякого знаку ні очима, ні жестом. Чи може не впізнала? Невже так змінилася Віра за ці кілька місяців? Вона ж угледіла сестру, нехай змарнілу та схудлу вкрай.
Ранкову каву Віра пила без завиванця з повидлом. Завернула в серветку, та заховала в кишеню фартуха – сказала, що з’їсть потім. До обіду кілька разів непомітно для інших вимочувала шматочком хліба соус з салатів, що залишався у великій мисці. Боялася, що може викликати підозру у Ґандзі, бо прислýхалася до її поради не захоплюватися гострим соусом і давно цього не робила. Але, якби ж то тільки у неї. Тересія іноді поводиться, як справжня нишпорка, хоча й намагається бути такою, як усі. Не виключено, що й справді слідкує за ними за дорученням табірного керівництва. Не могло ж воно залишити без уваги своїх підопічних. «От, лярва!» – схоже Віра її розкусила.
Молоко в цей день привіз Геник. Над вигнутим кермом велосипеда стирчав букет осінніх польових квітів. Тересія вказала пальцем на кишеню з випічкою і задоволено засміялася. «А от і не вгадала!» – Віра зраділа, що з’явилася нагода перехитрити наглядачку. Що саме цю роль вона виконує, вже сумніву не було. Хлопець витягнув з керма квіти і покликав Віру вийти на хвилинку. Дівчина підійшла до дверей і непомітно переклала вміст кишені під манжету широкого рукава. Геник зашарівся, протягуючи Вірі букет, і тихо промовив:
- Маруся в таборі, про тебе вже все знає…
- Дякую тобі… і за квіти теж.
Вона прийняла з рук хлопця букет з блідо-рожевих шорстких квіточок безсмертника та жовтих, ще яскравих суцвіть пижми. Понюхала і усміхаючись, спитала:
- Для чого це?
- Просто так, красиві ж … – опустив очі Геник.
Віра прихопила слоїк і з квітами в руках піднялася сходами у свою кімнату. Помахала Генику з вікна рукою, заховала під подушку серветку з завиванцем та повернулася назад до роботи.
Задоволення від зустрічі з хлопцем виказували очі. Ґандзя посміхнулася, але не промовила ні слова. Тересія набундючила обличчя, намагаючись зобразити міміку Геника, та нічого з того не вийшло. Засміялася і жестом показала, що хлопець і їй до вподоби.
До обіднього столу фрау Ґерта підійшла з пакунком в руках, розгорнула цупкий папір і поставила на підлогу перед Вірою коричневі осінні черевички-румунки на невисоких підборах. Черевики були начищені та натерті до блиску. Незначні потертості, щоправда, трохи продивлялися крізь гуталін, та дівчина їх зовсім не помічала. Ніяково кліпала очима і не знала, як реагувати на цей несподіваний знак уваги фрау. Лише коли жінка легенько посмикала свою розгублену робітницю за вухо, Віра згадала, що так і мати робила в день її народження. Подарунків не дарувала, бо нічого було дарувати, хіба що пиріжки з яблуками випікала. Віра почервоніла і винувато зиркала на присутніх. Хазяйка з Тересією заплескали в долоні, Ніна з Ґандзею міцненько потѝскали подругу, розглядаючи обновку до її осіннього гардеробу, після чого всі разом сіли за стіл.
І обід, і робочий день загалом, пройшов звично, та настрій у Віри був святковий. Це ж треба: і Геник, наче відчував, що їй сімнадцять стукнуло – квітів по дорозі з ферми нарвав, і Ґерта сюрпризом порадувала. Та головне, що звістку про Марусю хлопець привіз, вірніш – підтвердив, що родичка саме її вікно шукала очима. Яким чином фермерський син знайшов сестру, не переймалася – більше хвилювало, чи зможе вона хоч якось розрадити її скрутне становище та, що робитиме з тим кренделем під подушкою. Ввечері Маруся буде з іншого боку колони, то ж чи вгледить вона її з вікна – впевненою не була. А до наступного ранку потрібно придумати, як пригостити сестру. Хоча варіантів тут не було: кине непомітно для конвоїра загорнуту в газету здобу, коли Маруся порівняється з її вікном. Від цієї думки стало боляче – бо ж вона людина насамперед, а не якесь там дворове кошеня, щоб на льоту ловити їжу… Як Маруся прийме таку подачку? Чи не образиться?
У себе в місті дівчата не так, щоб надто тепло родичалися, але іноді навідувалися зі своїми матерями одна до одної на гостину. Вірине занепокоєння та хвилювання передалося і Марусі. Наступного дня вона помінялася місцем в колоні з табірною приятелькою і опинилася крайньою в шерензі – зовсім поряд з вузьким тротуаром під вікном Віриної кімнати. Маленький згорток піймала згори прямо в долоні. Головне – солдати-конвоїри того не бачили, бо це було б катастрофою. Не для неї, Марусі, а для її троюрідної сестри. Маруся вмить розірвала папір, розломила навпіл завиванець, одну половинку сунула в рот, іншу – в руку сусідки, такої ж схудлої, як і сама, співвітчизниці. На ходу поковтали рум’яні шматочки здоби з солодким повидлом і лише потім Маруся озирнулася на відчинене вікно над рестораном. Віра розчулено закивала головою і сéстри без слів зрозуміли одна одну. Ніякої образи на родичку Маруся не тримала, бо усвідомлювала, що ніщо в цьому світі від них не залежить і, як складеться їх подальша доля знає лише сам Господь.
За роботою Віра ненароком випустила з рук варену «в кожушку» картоплину. Не роздумуючи, автоматично відкинула її ногою під кухонну шафку. Ніхто того не помітив, то ж друга картоплина вискочила з її рук вже не випадково. Знову буцнула нею, немов м’ячиком і відіслала в схованку за тією ж адресою. В кінці дня взялася мити в кухні підлогу, щоб дістати шваброю приховані бульби.
Вона не замислювалася, чи варто так ризикувати із-за тих шматочків пиріжків та булочок, морквин та картоплин, що з того дня почали падати щоранку в руки Марусі з вікна на другому поверсі помешкання фрау Ґерти. Перед очима постійно стояла виснажена непосильною працею та голодом сестра. Якось угледіла, що і з сусіднього вікна щось полетіло вниз – Ніна теж виявилася небайдужою та співчутливою дівчиною. Тепер у подруг була своя таємниця в цьому чужому ворожому оточенні. Які могли бути наслідки, якщо про те дізналася б хазяйка або помітили солдати з конвою, дівчат не хвилювало. Навпаки, ранковий сплеск адреналіну додавав спритності та кмітливості на протязі всього дня.
* * *
Ґандзя мала рацію: надмірне захоплення гострим соком з овочевих салатів виявилось згубним. Якось Віру занудило, дівчина зблідла, скорчилась та мало не знепритомніла. Подруги всадовили її на ослінчик, а Тересія порадила Ґерті відвести хвору в табір до фельдшера. Ґерта заперечила, мовляв, нічого страшного в тім не бачить, але потайки запросила ввечері до своєї оселі приватного лікаря. Той оглянув Віру, дав поради господині та залишив пакетики з якимись порошками. Наступного ранку замість кави дівчині налили склянку теплого молока. Тересія криво посміхнулася.
Допоки в полях цвіли осінні квіти, Геник, якщо випадала нагода відвезти в місто молоко, не забував дарувати їх Вірі. Пізніше їх змінили гілочки з червоними ягодами горобини та стебла сухих колосків трав. Ґандзя, немов ненароком, починала розповідати, яка хороша та привітна у хлопця мати – тітонька Оришка і що такій невістці, як Віра, вона була б рада.
Віра згадувала матір, трохи сувору, але таку рідну неньку, яка вже майже півроку не має ніякої звістки від неї, певне не спить ночами, гадаючи, де і як живе, якщо ще жива, її дитина. Ізольда з Паулою пропонували дівчатам написати листи своїм матерям, не розуміючи, що ті послання до них не потрапили б. Вірі самій так кортіло заспокоїти матусю, щоб та не хвилювалася, бо все в неї добре, чого, на жаль, не можна сказати про сестру.
Одного дня Геник передав від неї коротеньку записку – фермерський син знову ризикнув виконати роль кур’єра. Всього в кількох словах, написаних олівцем на шматочку паперу, Маруся знайшла місце і для якогось друга француза Рене. Нехай, хоч якусь відраду має сестра в тому страшному пеклі… Віра і справді зраділа Марусиному натяку.
Хазяйські доньки були задоволені своїми педагогічними здібностями. Материні робітниці вже майже вільно теревенили з ними німецькою, та й самі вони додали до свого лексикону кілька слів з невідомої далекої батьківщини Віри та Ніни. Дрібний хлопчак Ганс теж перемовлявся вечорами з дівчатами через низенький парканчик і, як і Геник, дарував Вірі квіти, але не польові, а з клумби у своєму дворі. Дівчата кепкували, що немає відбою у неї від тих залицяльників.
Паула (дівчата вже навчилися розрізняти близнючок) іноді виносила на подвір’я невеличкий мольберт, малювала то квіти, то гілочку сливи чи яблуні, то лавочку в осінньому саду. Віра інколи брала з її рук олівець або пензлик і додавала свої штрихи в зображення на папері. Рудоволоса художниця погоджувалася, що так і справді краще, і врешті решт подарувала Вірі олівці та стосик цупкого паперу. Холодними осінніми вечорами дівчина тепер мала чим займатися на дозвіллі. А відпочити нагода траплялася, фрау Ґерта надмірно не загружала дівчат роботою і сама, як мати, жаліла їх, хоча й не подавала вигляду. Згодом Віра показала подругам портрет Геника і ті охнули від несподіванки. Хлопець теж розчулився, коли отримав подарунок, бо давно був закоханий у дівчину і підозрював, що й вона до нього не байдужа. Заховав портрет на груди під сорочку і вдячно погладив теплу Вірину руку.
- Не чекав, чесно кажучи, – промовив тихо. – Ти мені подобаєшся, можливо навіть більше… Я боюся уявити, що колись війна скінчиться і ми роз’їдемося в різні сторони: я на свій Захід, а ти на Схід.
- Скінчиться, звичайно ж скінчиться нашою перемогою і ми повернемося у свої домівки.
- Я приїду за тобою…
Геник говорив зворушливо, заглядаючи в блакитні очі дівчини, а вона зашарілася і не знала, що на те відповісти.
Хоч, як чекали вони на перемогу, але прийшла ця радість несподівано. Якоїсь інформації з фронту не було, скоріш за все вона до них просто не доходила. Не могли ж місцеві працівниці, або ж фрау Ґерта повідомляти дівчатам, що гітлерівська армія терпить крах і з дня на день в місто можуть увійти радянські війська та війська союзників. Газета «Русское слово» теж мовчала. Єдиний з їх оточення, хто зрадів би цьому, був сусід – син комуніста-тельманівця Ганс. Та чи зрадів?.. Того, що сталося з хлопцем, Віра не знала, бо в той час їх вже зібрали в таборі для відправки на батьківщину. Сп’янілий від перемоги та німецького шнапсу радянський солдат поставив хлопця серед вулиці на коліна і навів на нього дуло.
- Мій батько – тельманівець, – плакав Ганс, надіючись, що солдат знає ім’я німецького комуніста.
- А я так само, як фашисти мою сестру…
Стримати тверду руку ніхто з присутніх поблизу воїнів не наважився (хоча й розуміли, що хлопчина ні в чому не винен), бо тим, хто б став рятівником «фашистського виродка», відразу ж зацікавилися б відповідні військові органи. Далеко не всі визволителі були схожими на відомого радянського солдата, що потрапив на постамент з німецькою дівчинкою на руках в берлінському Трептов-парку.
Забігаючи наперед, скажу, що Маруся в Україну не повернеться. Вона поїде у передмістя Парижу зі своїм коханим Рене. Лише через багато років наважилася приїхати в гості до батьків з чоловіком та двома синами.
Через рік після визволення Геник забере Віру до себе в Карпати, але щось у них не складеться. Молода жінка ніяк не могла завагітніти і в хаті все частіше почав гуляти холодок. Свекруха вже зовсім втратила надію дочекатися онуків і не приховувала свого розчарування невісткою. Жінка прийняла рішення повернутися до матері у місто над Дінцем.
А за кілька років до того… Віра майже бігла з Переїзної станції під гору, на якій стояла її домівка. П’яніла від запахів квітучих акацій та донецького степу, здіймала ногами куряву навкруг себе і зовсім не переймалася запорошеними туфельками, подарованими фрау Ґертою незадовго до від’їзду з Німеччини. До квітчастої сукні чіплялися свіжі зелені реп’яшки, а вона сміючись на бігу зривала їх з пілок, бо ні на мить не могла зупинитися. Вона – дома, жива й здорова, дякуючи долі та фрау Ґерті, дякуючи своїм мріям та надії, яка не полишала її на протязі двох років.
Ключ лежав під камінцем на звичному місці. На ослоні під старенькою куфайкою ще тримав тепло чавунний банячок з вареною картоплею. Для кого мати готувала обід? Вона ж не знала про її повернення… Виявляється – знала. Вночі до неї прийшов той самий сон, який бачила напередодні Віриного від’їзду: дочка упала в колодязь… Але на цей раз сон був щасливим: матері вдалося витягти її за волосся на світ Божий.
18.09.2016.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689552
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2016
Дочасно листопад зірвався серед серпня.
Соромницьки платан* скидає кору й лист,
страждає без дощу під променем нестерпним
ще зовсім не старий приречений «нудист».
Мов мачуха, украй збайдужіла природа:
розчухав суховій в клапоття стовбури.
Лиш вранішня роса заживить вряди-годи
та припорошить пил подряпини кори.
А спека все ж колись знущатись перестане,
і скине велет в дощ десятків з два років.
А поки – під вікном підстилкою з платана
щоночі шурхотять ватаги їжаків.
* платан (чинар) в народі називають безстидницею
06.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688678
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.09.2016
Ростила сина,
чекала внуків – нема.
Тепер довіку
лишилась в хаті сама.
Один-єдиний,
ще й не стояв під вінцем.
Скосила куля.
Змарніла мати лицем.
А вечорами
читає сина листи,
що появились
на фронті в нього брати.
Тепер навіки
вони родина одна.
Хай лиш скінчиться
оця проклята війна.
Зраділа думці:
шукати буде синів!
От тільки хлопці –
признають матір, чи ні?
Просити буде,
щоб приїздили сюди.
Вродила груша –
он, як рясніють плоди.
02.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687138
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.09.2016
Відпустила з полону спека -
насолоджуюсь прохолодою!
Вже й до осені недалеко
і дощу заливна фонотека
свої кращі пісні обнародує.
То гримить з піднебесся тамтамами,
грає в ринвах, немов на цимбалах,
обережними міліграмами
по калюжах стрибає гамами
і кущів гасить ранній спалах.
То штовхнуть одна одну хмари
й злива зірветься декалітрами.
Тут згадаєш і божу кару
й після грому густого удару
обміняються фарби палітрами.
П’ю краплини спустошена спрагою
і бажанню ніхто не перечить.
Оточив мене дощ увагою -
живить тіло і мрії наснагою.
Ще б накидку хтось кинув на плечі…
30.08.2016
(фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686709
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2016
Київ, вулиця Банкова 2, колишній маєток Лібермана. Ошатна споруда з кількома сходинками перед дверима. Високий красивий юнак європейського вигляду (бо ж по суті завжди був європейцем, Україна ж – то центр Європи) з довгим розсипчастим русявим волоссям несподівано «загальмував» посеред тротуару. Зупинитись примусила вивіска на фасаді: «Будинок письменників».
По обіді прогулювався з родичами затишними вуличками Печерська, знайомлячись з архітектурою старого міста, бо якось так сталося, що в юності не було нагоди близько познайомитися зі столицею, а останній десяток років безвиїзно мешкав у Лондоні. Займався там малюванням, скульптурою, досяг неабияких успіхів: одна з його вигадливих скульптур навіть прикрашає приміщення Оперного театру. А тернопільські майстрині завжди з нетерпінням чекають від свого талановитого земляка нових схем для вишивки національного одягу. Час від часу він передає їх з туманного Альбіону матері.
Хлопець залишив своїх попутників – брата з невісткою і спритно скочив на східці перед спорудою осередку Національної спілки письменників України. Хвацько відкинув назад волосся, підняв руку зі стиснутим кулаком і, не звертаючи уваги на перехожих, почав голосно декламувати:
«Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я».
Чому саме прийшли в голову ці слова з «Каменярів» не знав і сам. Все сталося в одну мить, коли на очі потрапила дошка з написом про призначення будівлі. Очевидно, ім’я українського класика, автора незабутніх з шкільної парти слів, залишилося для нього невід’ємною складовою всього українського національного.
Дружина брата ніяково озиралася, разом з тим уважно слідкуючи за реакцією випадкових слухачів. Ті, не зупиняючись, але все ж притишивши ходу, йшли повз дивакуватого молодика і з цікавістю в очах та усмішками на обличчях спостерігали за незвичним дійством. Хлопець поводився розкуто, не соромлячись, але все ж з помітним хвилюванням дочитав до кінця твір українського класика. Потім, як нічого не сталося, зіскочив з східців і продовжив прогулянку до знаменитого Будинку з химерами Городецького.
Чи бачив хтось із вікна Будинку письменників цей його несподіваний експромт, хлопцеві було байдуже. Головне – настрій піднявся і у нього, бо випала нагода віддати шану великому Каменяреві, і у брата з невісткою.
27.08.2016
А це про мого героя https://www.youtube.com/watch?v=AXkeCkImLNQ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686648
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2016
ВЕСЬ ТЕКСТ З ЗАКІНЧЕННЯМ НА стор. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689552
Світлій памяті Віри Іванівни Литовченко (Проценко), присвячую.
То був знак. Зі стелі тоненькою цівкою несподівано полилася вода: прямісінько на середину столу, за яким Віра вимальовувала хрестиками на аркуші з зошита в клітинку візерунок для вишивки омріяної сорочки. Здивована дівчина підняла голову і помітила на стелі невеличку мокру пляму. Дах, звичайно, протікати міг, бо чоловічих рук в хаті – ой, як не вистачало. Але ж і дощу все літо не було ні краплі. Спека стояла нестерпною.
Батько Віри десь запропастився ще задовго до війни. Змолоду був падким на різні пригоди та авантюри. Спочатку подався в загін Марусі-отаманші, гасав степами України у гурті більшовиків-анархістів. Пізніше воював у лавах Симона Петлюри, був весельчаком, гультяєм та душею будь-якої компанії. Як могла потрапити в його поле зору, а потім і в дружини, така сумирна та набожна дівка, якою була Вірина мати, для неї лишилося загадкою. Запитувати неньку про батька не наважувалася, бо вона нічого й чути не хотіла про чоловіка. Він так і залишився у пам’яті Віри молодим високим красенем, таким, якого вона знала в дитинстві. Чи живий ще її татусь на цьому світі – дівчина й уяви не мала. На вроду вона пішла в батька, на вдачу теж.
Віра вийшла з хати, підставила до причілкової стіни драбину і забралася на горище. Темне піддашшя де-не-де світилося тоненькими сонячними промінчиками, що сочилися крізь дірки в руберойді. Відчинені дверцята трохи додали в приміщення світла і між двома бантинами товстими струнами вималювалися ряди мідних дротів, на яких залишилося кілька сухих риб’ячих голів: на початку літа Віра з сусідськими хлопчаками ловила в Верхній Біленькій карасів. Вимащена глиною долівка горища було припорошена шаром піщаного та вугільного пилу. Скрізь було сухо, без будь-яких слідів вологи.
На подвір’я увійшла мати. Вона працювала санітаркою в міській лікарні. Підходящої роботи в своєму селищі, віддаленому від центра міста, не знайшлося, то ж добиралася додому через горби та ярки стомленою, тримаючи в руці вузлик з харчами, купленими по дорозі. Піклуватися про дочку окрім неї було нікому.
З початком війни Віра в школу не ходила. Займалася хатніми справами та невеличким городом. Мати помітила приставлену до стіни драбину і занепокоїлася.
- А чого це ти на горище лазила? Чи ховалася від когось?
І, зітхнувши, додала:
- Минулої ночі мені наснилося, що ти упала в колодязь. Я схватила тебе за коси і намагаюся витягти, але знизу наче хтось за ноги тримає. Гукала-гукала сусідів на допомогу, та марно. Рука заніміла і пальці розімкнулися… Ой, поганий сон.
Додавати матері смутку Вірі не хотілося і про воду зі стелі вона промовчала. Доволі їй того сну – он яка пригнічена.
- Надіялася знайти старі зошити, щоб несписаними аркушами розжитися.
- Де ж їх знайдеш? На розпал давно всі пішли, а чисті аркуші ти ж сама з них і повитягувала.
Наступного ранку у вікно постукав посильний поліцай і наказав Вірі за дві години з документами та необхідними речами прибути у двір комендатури. Нову партію молоді з залізничної станції відправлятимуть у Німеччину. Мати заголосила, але ховатися чи кудись тікати було марним: піймають, та ще й калікою дівчину зроблять. А то і заб’ють до смерті.
* * *
Скільки часу була в дорозі, Віра не усвідомлювала. Отямилася уже у дворі концентраційного табору в якомусь німецькому містечку. Перед довгою шеренгою прибулих повільно походжав офіцер з привабливою фрау років сорокá. Жінка зупинилася навпроти Віри, уважно її роздивилася і запитала:
- Шпрехен зі дойч?
- Ні, ні! Не шпрехен! – поквапилася з відповіддю дівчина.
Фрау засміялася і кивнула головою. Німець жестом наказав Вірі вийти зі строю. Чомусь доля прибулих почала вирішуватися саме з неї. Німкеня прискіпливо оглядала дівчат, наче вибирала товар на базарі. Хлопці її не цікавили. Це занепокоїло Віру: на лихо чи на добро? Та на яке можна сподіватися добро у фашистському лігві! Дівчина вже ненавиділа цю сухоребру незнайомку, яка взяла на себе право розпоряджатися чужим життям.
Врешті з шеренги зробила крок ще одна полонянка і німкеня тим задовольнилася. Забрала дівчат і повела їх з подвір’я табору на ошатну вуличку з невисокими парканами та покритими черепицею цегляними будинками. Чиста бруківка, квіти упродовж вузького тротуару та і все, що чекало на дівчат попереду, було чужим, незвичним, якимось урочисто-холодним, зовсім не схожим на запилені вулиці рідного Донбасу з акацієвим затишком та чебрецевим запахом українського степу.
(Продовження буде, пишеться)
(На фото з інтернету довоєнне селище Верхнє - колишня Третя рота. Нині - м. Лисичанськ Луганської обл.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685208
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2016
Написане після побаченого уві сні...
ПОБАЧЕННЯ
Її погляд зосередився на обличчі матері. Навкруги все наче потонуло в білому тумані і мати виглядала з нього немов зі старої збільшеної фотографії з розтушованими контурами зображення. Олену зовсім не дивувало, що віку матінка була такого ж, як і вона сама. Забулося, що голова вже геть уся сива і, що лише якісна фарба для волосся допомагає гарно виглядати. В цю мить вона була молодою, бо напроти сиділа ще повна сил та здоров’я матуся.
Передвечірній час підливав пітьму крізь єдине невелике вікно кімнати, але ні ненька, ні Олена світло не вмикали. Дочка здогадувалася, що мати сидить на краю ліжка, прихилившись плечем до невисоких металевих поренчат. Щось підказувало, що воно має тут стояти. Мати ніяково посміхалася до дочки, час від часу опускаючи погляд додолу.
Олену охопив хвилюючий трепет від нового спалаху любові до матері та безмежного жалю, бо вже багато років вони зустрічаються лише раз на рік. Так склалося. Але на цей раз зустріч відбувалася не в рідній батьківській домівці, а взагалі – не відомо де. Вибілені стіни чужого приміщення заволокло густе марево, не залишивши ніякого шансу розгледіти світлини в темних рамках, що зазвичай прикрашають кімнати.
- Мамо, - тихо звернулася Олена, – давайте до вас поїдемо…
Схаменулася, спіткнулася на півслові і теж зніяковіла. Мала б сказати «додому», але чомусь вискочило те «до вас»… Мати знизила плечами, потім заперечливо похитала головою.
- Не хочете? – здивувалася Олена. – Може у вас нема що їсти – але ж, що нам треба? Картопля в льосі є, морква, буряк? Наваримо борщу або супу, нехай і на воді. Ви щось собі ж варите – і я те ж їстиму.
Могла б додати, що по дорозі додому вона зайде в крамницю і щось купить з харчів, але чомусь не сказала.
- Чому не хочете, мамо? – допитувалась, ледь не плачучи.
Мати мовчала і дочка розуміла, що та їй відмовляє. Категорично. Мати в свою чергу зрозуміла доччин відчай і не витримала:
- Я вже звикла до самоти… От зустрілася з тобою, побачилися та й годі. А тобі до мене не треба…
- Та що ж це робиться, матусю?.. – з очей бризнули сльози.
Мати продовжувала винувато посміхатися, ховаючи очі від погляду дочки.
… Вечірню тишу сполохнув далекий дзвін. Олена відволіклася від обличчя матері і глянула на вікно, намагаючись визначити звідки лунає звук: зі школи, чи з церкви... Дивувалася – чому так пізно? Врешті-решт до неї дійшло, що дзвенить... на комоді будильник.
Олені не хотілося прокидатися. Їй щойно так було добре поруч з матусею, нехай трохи дивною і не такою привітною, якою була все своє життя.
12.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683436
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2016
Ще один вірш в моєму перекладі:
Максимилиан ВОЛОШИН
* * *
Старинным золотом и желчью напитал
Вечерний свет холмы. Зардели красны, буры
Клоки косматых трав, как пряди рыжей шкуры.
В огне кустарники и воды как металл.
А груды валунов и глыбы голых скал
В размытых впадинах загадочны и хмуры,
В крылатых сумерках — намеки и фигуры...
Вот лапа тяжкая, вот челюсти оскал,
Вот холм сомнительный, подобный вздутым ребрам.
Чей согнутый хребет порос, как шерстью, чобром?
Кто этих мест жилец: чудовище? титан?
Здесь душно в тесноте... А там — простор, свобода,
Там дышит тяжело усталый Океан
И веет запахом гниющих трав и иода.
1907, Коктебель
* * *
Давнішнім золотом пройняв жовтавий лиск
В вечірній час горби. Червоні стали, бурі,
Кудлаті віхті трав – що ржаві пасма шкури.
В вогні чагарники й води сталевий блиск.
А купи валунів та брили голих скель
В западинах сирих і загадкові й хмурі.
В крилатих сутінках – і натяки, й фігури…
Ось лапа заважка, ось щелепи тунель.
Ось підозрілий горб на здуті ребра схожий.
Чий зігнутий хребет – під чебрецевим ложе.
Хто мешкає отут: чудовисько? Титан?
Тут душно в тісноті… Там – обшир і свобода,
Там, стомлений вкінець, ледь диха Океан
І віє запахом зіпрілих трав та йоду.
2016, Бахчисарай
Акварель М.Волошина
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682880
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.08.2016
Максиміліан ВОЛОШИН
БОЛЬШЕВИК
Зверь зверем. С крученкой во рту.
За поясом два пистолета.
Был председателем Совета,
А раньше грузчиком в порту.
Когда матросы предлагали
Устроить к завтрашнему дню
Буржуев общую резню
И в город пушки направляли, -
Всем, обращавшимся к нему
Он заявлял спокойно волю:
"Буржуй здесь мой, и никому
Чужим их резать не позволю".
Гроза прошла на этот раз:
В нем было что-то человечье -
Как стадо он буржуев пас,
Хранил, но стриг руно овечье.
25 августа 1919 г. Коктебель
БІЛЬШОВИК
Звір звіром. Цигарка в зубах
За поясом зброя з зарядом.
Обрали головою Ради,
Раніш – вантажив у портах.
Матросам, що пропонували
Назавтра скоїти той гріх:
Буржуїв вирізати всіх
Й гармати в місто направляли, -
Всім, хто довірився йому
Він заявляв спокійно волю:
"Буржуй тут – тільки мій, тому
Чужим вбивати не дозволю".
Гроза скінчилася нараз:
Він не звалив гріха на плечі –
Як стадо тих буржуїв пас:
Беріг, та стриг руно овече.
10 серпня 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2016
Максиміліан ВОЛОШИН (З циклу "Кимерийские сумерки")
ПОЛЫНЬ
Костер мой догорал на берегу пустыни.
Шуршали шелесты струистого стекла.
И горькая душа тоскующей полыни
В истомной мгле качалась и текла.
В гранитах скал — изломленные крылья.
Под бременем холмов — изогнутый хребет.
Земли отверженной — застывшие усилья.
Уста Праматери, которым слова нет!
Дитя ночей призывных и пытливых,
Я сам — твои глаза, раскрытые в ночи
К сиянью древних звезд, таких же сиротливых,
Простерших в темноту зовущие лучи.
Я сам — уста твои, безгласные как камень!
Я тоже изнемог в оковах немоты.
Я свет потухших солнц, я слов застывший пламень
Незрячий и немой, бескрылый, как и ты.
О, мать-невольница! На грудь твоей пустыни
Склоняюсь я в полночной тишине...
И горький дым костра, и горький дух полыни,
И горечь волн — останутся во мне.
1906
ПОЛИН
Згасало вогнище на березі пустелі.
Шуміли шелести, неначе струмінь скла.
Обтяжлива душа в полИновій пастелі
У млосній тьмі гойдалася й текла.
В граніті скель – геть виламані крила,
Від пагорбів тяжких земля хребет лама.
Від нехтувань вона позбавилася сили.
Вуста Праматері, яким і слів нема!
Дитя ночей цікавих і вразливих,
Я сам – твій зір стоокий в темноті
До сяєва зірок прадавніх сиротливих,
Що промені у ніч проклали золоті.
Я сам – вуста твої, мов камінь безголосі!
Я занедужав теж в оковах німоти.
Я світло згаслих сонць, я слів застиглі роси.
Незрячий і німий, безкрилий, як і ти.
Моя невільнице! Схилюся на рамена
Твоїх пустель, що в північ – мовчазні.
Гіркий дух полину і дим гіркотний в гени
Проникнуть і залишаться в мені.
25.07.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2016
Був у моєму дитинстві ранок, який я пам’ятаю все життя. Він періодично виникає у мене перед очима, коли я згадую свої щасливі миті. Лишилося без відповіді питання, бо раніш воно у мене не виникало, а коли з’явилося, то відповісти на нього вже було нікому. Чому в той досвітній час мама розбудила саме мене – я ж не була старшою у сім’ї дитиною? Певно, крутилася уві сні в той час, як сестрички спокійно сопли носами, то ж матуся нахилилася до мого розчервонілого від подушки вуха і шепотіла, допоки я не відкрила очі: «Доню, прокидайся…».
Зночі вона замісила в діжі тісто. На світанку збиралася пекти хліб і пиріжки з нашою улюбленою начинкою: печеним цукровим буряком з сушеними вишнями та ягодами калини, що в пучечках зберігалася з осені в коморі. Начиння приготувала звечора, запаривши окропом сушинý та подрібнивши на терці печений буряк. Коли вдосвіта мама підвелася з ліжка до печі, то згадала, що в хаті немає жодного дека. Їх взяла сестра Катерина, та не встигла повернути. Бігти самій було вже ніколи, бо тісто піднялося і звісилося над краями діжки величезною печерицею. Ось-ось полізе на лежанку. Мама підв’язала його чистим лляним рушником, наче хворий поперек, хутенько розтопила піч та виставила на лаву круглі з гофрованими боками форми для хліба. Мені ж доручила бíгти до родички за деками. Я натягла на себе синє спортивне трико, накинула на розтріпане після сну волосся хустинку, що висіла на металевому бильці ліжка, і вийшла за подвір’я. То був недільний травневий ранок. Котра на той час була година, я не мала уяви.
За хвірткою неочікувано потрапила в рай. Принаймні, таким я його уявляю з тієї миті. Безперечно, всі люди – грішники, бо навкруги не було жодної живої душі. Маленька дівчинка в синьому трико й біленькій хустині видалася собі центром всесвіту. Двері сільських хат ще з вечора залишалися щільно зачиненими на клямки та засови, із-за перкалевих фіранок на вікнах не виглядало жодне заспане обличчя, в хлівах мовчала живність. Лише солов́ї перегукувалися на кущах черемхи за межами городів. Духмяні квітучі сади з обох боків вулиці біло-пінним тунелем заманювали йти вперед. Я зачаровано і в той же час розгублено поглядала то наліво, то направо. В тому незвичному мовчанні сільської вулиці ніщо не лякало, лише заворожувало та гіпнотизувало мале заспане дівча, стримувало його поспішні кроки та вселяло у свідомість чийсь наказ: «Запам’ятай… запам’ятай цей досвіток…».
Солов́ї несамовито заливалися тьохканням та розкотистим свистом, а натруджене від учора село ще не в силі прокинутися додивлялося звичні сновидіння. Лише матуся, зарум’янена від печі, в ту мить підхоплювала мокрими руками визріле тісто і дбайливо усаджувала в форму першу паляницю.
В старій дідусевій хаті теж іще панував спокій. Мій тихенький стукіт в шибку нараз розбудив усе довкілля. Через якусь хвилину загриміла засовом та відчинила двері тітка Катерина, здивована раннім візитом небоги; з будки мовчки виліз Рябко і, потягнувшись, солодко позіхнув; в хліві хрюкнуло порося, завовтузилися кури і, подавши голос, залопотів крилами червонястий когут Варфоломій.
З двома невеличкими деками в руках тим самим світлим тунелем вулиці, створеним кучерявими вишнями сусідських садків, я поверталася до свого обійстя. Крок за кроком перетворював картинку того неземного раю в звичне сільське життя. Вже скрипіла корба в руках сусідки тітки Секлети та гримів блискучий ланцюг, намотуючись на гладенький дерев’яний вал колодязя. В когось у повітці ґелґотіли гуси, а із-за горба посміхався рудий Ярило, обіцяючи гарну неділю.
Того дня у моїм світосприйнятті щось змінилося. Я зрозуміла, що у звичному, буденному ховається земна краса, яка не поступається ні перед яким захмарним едемом. Потрібно лише якогось ранку прокинутися раніш за всіх і нечутно вийти за поріг.
20.06.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675636
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2016
На стодолу лелека присів.
(Налітався у небі, та й – годі).
Ген – жовтіють боки гарбузів,
відцвітає картопля в городі.
Цвірінчать на межі цвіркуни,
павучок ладить пастку із пряжі,
чистить бабця піском чавуни
від густої, як темрява, сажі.
Сонце смалить бляшані дахи,
наливаються спілістю груші,
крізь відчинені ляди льохи
гріють сховані в засіки душі.
В квітнику між пахучих левкой
пнуться мальви цибаті угору.
У колисці дитя, гойда-гой…
полуденну розхитує пору.
Стежка погляд у гай повела –
зверху видно далеко-далеко.
На стодолі в гнізді з-під крила
розглядає округу лелека.
01.05.2016
(фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663392
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2016
Ховався слід у споришевій порослі,
а реп’яхи чіплялись до спідниці,
погойдувались відра на коромислі –
аж хлюпала на моріжок водиця.
Вітався сонях ýсмішкою щирою
із усіма сусідами в городі,
кришив щирій старенькою сокирою
дідусь Лука в подвір’ї на колоді.
Качки завзято дзьобали калачики,
на світ дивився із гнізда лелека,
грайливе кошеня ганяло м’ячика,
сушились на тину рум’яні глеки…
Допоки ряст топтати не стомилася,
щораз вертаю на стежки колишні.
У цій садибі спогади лишилися
під наглядом розложистої вишні.
10.04.2016
(фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658646
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2016
Краплі падають байдужі,
миють маківки дахам,
розливаються калюжі
на розвагу дітлахам.
Знаю, мій маленький братик
їх ніяк не обмине –
буде мама одяг прати
і соромити мене.
Що пустив до калабані
нерозумне дитинча,
скаже: - Відтепер в пошані
ремінь замість калача...
Мовить так вона не зозла,
бо нема ні краплі зла.
Хоч давно уже доросла,
теж дитиною була
й не сиділа наша ненька
у садочку серед руж.
Певен – і її частенько
діставали із калюж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656557
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 02.04.2016
Наобіцяв дощу похмурий ранок,
сховався в смуток безнадійний день.
Лиш цвіт герані й білизнá фіранок
застерегли настирливу мігрень.
Численне птаство обживає стріхи,
з зусиллям дятли розганяють сум.
Хитає хвіртку протяг ради втіхи –
виводить сад з докучливих задум.
Муркоче кіт в бабусі на колінах –
полює в сні на сонячне зайча;
минулим знімки діляться на стінах,
проклюнулось під квочкою курча.
Зраділа первісткові зозуляста курка –
клопочеться під припічком в коші.
Схопився кіт прожогом до пічурки,
у господині - радість на душі.
І сонце ген заворушилось в хмарах,
вернуло день з сумного забуття.
Хвостатий півень в чорних шароварах
закукурікав про нове життя.
14.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651490
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2016
Минули сірі похмурі дні.
Чи те було колись? –
Брутально вітер щось бубонів
і хмари лаялись.
Розлився запах від аличі –
аж через вінця.
Світанок з сонечком на плечі,
сипнув червінці.
Боролась радість з занудим сном –
той в розпач кидався,
бо погляд клена, що під вікном,
юначим видався.
В широкій рамі мого вікна
ще нецілована
вдягає вельон краса-весна.
Не намальована.
07.03.2016
*
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649591
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 07.03.2016
«Ох, не однаково мені…»
Т.Г.Шевченко
Прости, Тарасе! Карантин в Криму.
Вже третя хвиля й схоже, що надовго.
Перед тобою шапку не зніму -
Якась бацила біля парку човга.
Чи той букет із квітів і вінок
Тобі й мені потрібен так сьогодні?
Ще дійде той мікроб до печінок –
Усі умови є на те погодні.
Не дай бог разом пчихнемо удвох!
Кому із нас від того користь буде?
Хай від стіни відскакує горох,
А ми з тобою ж українські люди.
Все розумієм: це ж не день царя,
В якого всі залюблені до гроба*.
При свічці почитаю «Кобзаря»
Й прийду до тебе, як мине хвороба.
* севастопольська дизайнерка розробила
одяг для школярів в стилі царських часів;
покладання квітів до пам’ятника Т.Г.Шевченка
заборонене.
02.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648560
рубрика: Поезія,
дата поступления 03.03.2016
Рудий Ярило вигляда з намету,
туман в долині став у повен зріст,
густі білила з ультрафіолетом
розводить вітер-абстракціоніст.
Хмарки малює в небі хаотично,
мазки наносить на блакитне тло,
ключі пташині вистроїв незвично –
ніколи так ще гарно не було.
Стріпнули сон під стовбури тополі
з густих, мов кужіль, клиновидних крон,
лелека дзьобом клацнув на стодолі,
відро цямрини залишило трон.
Навкруг осі розкручується корба,
колодязь зранку, мов труба гуде.
Червоний ряст витрушує із торби
весна – дівча ще зовсім молоде.
27.02.2016
(полотно Васильєва Ф.С."Тополі")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647393
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.02.2016
«МИ — ДІТИ ТВОЇ, УКРАЇНО!»
Газета «Кримська світлиця» оголошує Всеукраїнський україномовний літературний конкурс «Ми — діти твої, Україно!» імені кримського поета Данила Кононенка.
Умови літературного конкурсу:
- Мова конкурсу - українська.
- Вік учасників - учні 8-11 класів.
- Номінації конкурсу - Поезія, Проза, Публіцистика.
- В номінацію Поезія конкурсант має надіслати 5-8 віршів.
- В номінації Проза та Публіцистика надсилаються роботи на вільну тему обсягом 4-8 сторінок.
Учасники конкурсу повинні вказати повністю своє прізвище, ім’я та по батькові, вік, адресу, навчальний заклад, телефон та електрону адресу.
Термін подачі конкурсних робіт — з 1 лютого до 10 квітня 2016 року на електронну адресу газети «Кримська світлиця» — kr_svit@meta.ua.
Твори учасників Всеукраїнського літературного конкурсу «Ми — діти твої, Україно!» ім. Д. Кононенка публікуватимуться в газеті «Кримська світлиця».
Оцінюватиме творчість учасників компетентне письменницьке журі, до складу якого увійдуть, зокрема, й колишні переможці конкурсу «Ми — діти твої, Україно!».
Підбиття підсумків конкурсу та нагородження переможців відбудеться в м. Києві напередодні Великодніх Свят. На переможців чекають дипломи, подарунки та збірка творів молодих авторів — переможців та учасників конкурсу.
Оргкомітет
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639010
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2016
Шле сувої життя у всесвітній архів,
крутить звитки і часу не гає.
Ген у синьому небі незвичних птахів
вже чимала зібралася зграя.
Я впізнала відразу, хто ті літуни
по розмахові крил їх строкатих:
то щебече минуле моє з вишини
голосами щасливих пернатих.
В’ються парами, водять гуртом володáр,
кличуть звабно до сонця злетіти.
Хай на щось натякають стінний календар,
срібні скроні, онуки та діти –
я додам ще рядочок у список нетям
і втечу від безжальних реалій!
Загублюся між небом і плинним буттям
до цвітіння черемх і конвалій.
Бо весна надихає до стартів і мрій,
до левад закликає грайливих.
Тихо крутять рокѝ мій строкатий сувій
для полички в архіві: «Щасливі».
21.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637459
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2016
Засніжило. Чи – пух із подушки.
Тішать піною вина ігристі.
Щось затрималось біле на листі:
чи то сніг, чи кокосова стружка.
Недоречно тепер опахала
зеленіють у сквері на пальмах.
Від застуди зачмихали гальма,
рівновага крильми помахала.
Хтось замовив морози різдвяні, -
тепер ковзають всі обережно.
Рвуться в зиму південно-бережну
в комірчини закинуті сани.
05.01.2016.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633684
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.01.2016
Ганна поверталася від родичів до своєї хати вже поночі. Засиділася, бо не так часто зустрічалася з двоюрідною сестрою – обидві мешкають в різних куточках Землі.
Колись у цій садибі діда біля церкви, збиралися всі його онуки. Що рідні, що двоюрідні – дітвора різниці не відчувала, бо виростали всі разом під одною грушою на дідовому подвір’ї. Часто всім кагалом і ночували в невеликій хаті, де крім дідуся та бабуні у відгородженій тоненькою стіною кімнаті жила ще й їх молодша дочка з родиною. Та місце знаходилося всім, бо дуже любила дітвора ті колективні ночівлі. На такий випадок до лежанки дід прилаштував широкий дерев’яний піл, на якому покотом розміщувалися всі онуки. Згодом в один ряд з батьківською хатою побудувався його син Олекса. Сюди за звичкою і ведуть їх, уже дорослих дідових онуків, стежки, коли є нагода навідатися у село.
Ганна помітила, що майже під банею церкви світяться вузькі високі вікна, лише злегка розріджуючи морок пізньої пори. Джерело світла було не під куполом, а десь внизу приміщення, тому високо розташовані вікна освітлювалися не дуже яскраво, але все ж видавали чиюсь присутність у храмі.
- А що це в церкві горить? – здивувавшись, запитала сестру, яка теж вийшла з ліхтариком в руці разом з Ганною на вулицю, щоб провести її до батьківської хати, – Ще такого не бачила.
Запрошення Зіни залишатися на ніч, Ганна відхилила, хоча й знала, що в порожній домівці може й до ранку не заснути. Буде прислухатися до кожного нічного звуку та гавкоту сусідських собак. Сестри зупинилися серед темної безлюдної вулиці.
- Це реставратори закінчують розмальовувати фрески, працюють допізна. Квартирувати не пішли ні до кого, там у церкві і живуть. Побачиш завтра, яким розкішним зробили храм. Щоправда, художники додали до розписів і нових сюжетів, яких раніше не було.
Ганна пожалкувала, почувши таку інформацію: нехай би все залишалося так, як у їх дитинстві, щоб оновлені стіни все ж можна було впізнати. Чи то їй так здалося, але й маківку, на якій стоїть хрест зробили не зовсім такою, як була колись, а трохи меншою за розміром. Та сестра каже, що, наче, знайшли в архіві проект і, певно ж, дотрималися креслень. Ганна погодилася, що можливо так воно й є, бо ж тепер вона дивиться очима дорослої жінки, а не дівчинки Ганнусі.
- Пам’ятаєш, як скидали хреста з церкви? – запитала Зіну. – Мені той день на все життя залишився перед очима.
* * *
… Була тоді пізня весна, де-не-де ще лежав сніг, але на горбах вже сіріли підсохлі лисини. У таких місцях на теплого Олексу дівчатка з бабусями та матерями водили Володар, співали подоляночку та інші пісні, закликаючи весну. Той звичай підтримували, певно, ще з часів язичництва. А чи проводиться він десь зараз, не чула давно.
Ранок того дня був похмурим. Над селом висіли кудлаті хмари та стояла зловісна тиша; з кожною хвилиною наростала якась тривога. Кудись квапилися жінки, одягнені в темні пальта та чорні плюшеві шубки. Перемішували ногами залишки снігу з мокрим чорноземом сільських вулиць. Ганнуся теж одяглася і пішла вслід за натовпом. Під кам’яним муром навкруг подвір’я храму гуртами стояли люди, на когось очікуючи.
Малою дівчинкою Ганнуся ходила до церкви з бабцею на Великдень, на Зелені свята, на Спаса та інші празники. Іноді і в неділю бабуня брала онуку з собою на богослужіння, та дівчинці більше подобалося, коли огрядний в чорній рясі батюшка Кідрановський проводив освячення та причастя у церковному дворі уздовж невисокого муру. Коли пішла до школи, в церкву вже не ходила, хіба що, коли помирав хтось із родичів і його відспівували під куполом храму. Така велася політика в той час, юне покоління школа виховувала атеїстами, то й Ганнуся особливо від того не страждала. Вірила старшим, що так і має бути. А навкруг церкви бігали майже щодня, ховаючись один від одного за кам’яними хрестами над похованнями колишніх сільських пасторів. В котромусь із них лежать і родичі відомого українця Михайла Грушевського. Його дід, а пізніше й дядько жили в їх селі та служили у цьому величному кам’яному храмі, побудованому в стилі неокласицизму.
Дзвіниці біля церкви за своїх часів Ганна не пам’ятала, як і костелу, що теж був колись у селі недалеко від колишнього панського маєтку. Їх, кажуть, зруйнували давно ще після революції. Дзвони висіли просто неба під товстою перекладиною на високих сухих стовпах, посірілих від давності та вкритих глибокими шпаринами по всій їх довжині. Сільський дзвонар дід Зінько видзвонював ними під наглядом Всесвіту в будь яку пору року. Та в цей ранок його бажання взяти в руки товсті мотузки і що є сили ударити в набат було марним. Їх завчасно хтось відрізав біля самих язиків дзвонів. Дід бігав від одного гурту до іншого:
- Люди добрі! Що ж це робиться? Що робиться?.. Чим же церква почала заважати? Повісили замок, але ж не чіпайте будівлю! Для чого ж знущатися над Храмом Божим? Хто ж це такий гріх на свою душу насмілився взяти?
- Та може ще обійдеться, – відізвався хтось з надією в голосі. – Може – плітки це все…
Невдовзі до церкви під’їхала вантажівка з якимись чужими людьми в кузові. З кабіни виліз голова колгоспу. Він теж був нетутешньою і навіть далекою від сільського господарства людиною, призначеною не так давно на посаду із числа міських комуністів-робітників. Слідом за автомобілем під’їхав і чорний міліцейський воронок.
Натовп невдоволено загудів, але закляк нерухомо, очікуючи, що буде далі. На той час в селі працювали якісь шабашники, саме їх і підмовили очільники влади виконати важливе доручення партії – скинути з церкви хреста. Ніхто із селян на те б не погодився ні за які гроші, ні за який могорич.
Двоє чужаків уже підіймалися величезною драбиною, що була вкопана під церквою в землю, мабуть, ще за часів її будівництва. Вона спиралася на бляшаний дах церкви, над яким височіла широка кругла баня. Іншу, набагато меншу за розміром драбину, що привезли із собою, налаштували підіймати до підбанника.
Від гурту, в якому зібралися переважно жінки, відділився високий худий чоловік з пилкою в руці – Ганнуся впізнала в ньому свого дядька Олексу.
- Безбожники! – гукнув, піднявши очі догори. – Не боїтеся, що Бог вас покарає?
Потім повернувся до людей:
- Жінки! Давайте підпиляємо та скинемо драбину, хай там і залишаються ці антихристи! Звідти вже їх нічим не знімуть.
Він кинувся до драбини, а за ним – кілька відчайдух-жінок. Піднявся ґвалт. Забувши, що знаходяться в святому місці, жінки посилали прокльони на дах, де вже хазяйнувало вороння в людському обличчі. Міліціонери заслоном стали навкруг драбини.
- Ти що, за ґратами скучив? Мало отримав в 47-му за крадіжку зерна, то ще хочеш добавити? Ще треба вияснити, кому ти в війну там у Германії прислужував! Затесався тут, бач, серед бабів!
Ганнусі стало соромно за дядька. Для чого це він: і сам ганьбиться і всю рідню хоче ославити своїми діями? Вона озирнулася, чи нема поряд когось з однокласників, та, на щастя, не побачила жодного. Тож не будуть їй дорікати дядечком. В школі саме були березневі канікули.
Низенький з великим пузом міліціонер, підперезаний ременем з блискучою кобурою сердито свердлив чоловіка очима, а потім почав виштовхувати його з подвір’я храму.
- Чого руки розпускаєте? Це вам не 47-й! – пролунав жіночий голос.
- О, ще хтось на п'ятнадцять діб напрошується? – понишпорив у натовпі поглядом пузань.
- Олексо, йди ти від гріха подалі, бо бач, як все можуть повернути, – порадив хтось із жінок.
Ті, що були на даху, вже встановили меншу драбину і по ній забралися на баню, аж під саму маківку. До хреста дістатися не могли, то ж підрізати почали разом з нею. Довго вовтузилися, накидаючи мотузки на хрест, щоб інші, які залишилися підсобляти продажним верхолазам із землі, могли направляти траєкторію падіння. Шабашники не звертали уваги на крики та прокльони, слухали лише команди голови. Згодом маківка похилилася на бік, відірвалася від бані і, перевернувшись у повітрі, хрестом вниз рухнула з даху.
Від тяжкого удару застогнала земля, скрикнув натовп, крізь сльози читаючи молитви. Ще довго гула земля… Небо мовчало, але сонце не виходило з-за хмар ще цілий тиждень. Без маківки з хрестом церква втратила свою привабливість, немов з неї зірвали дорогоцінну корону. Відірвану частину поволокли до автомобіля, щоб відзвітувати перед районним начальством. Ганнуся з тягарем на душі попленталась додому. Вже й не знала, на кого більше гніватися – на дядька Олексу, чи на тих людей, що спотворили та спаплюжили сільський храм.
Після жнив у церкву завезли з поля зерно, перетворивши її на довгі роки в колгоспну комору.
* * *
Ганна з сестрою все ще стояли за воротами садиби. Спогади поглинули їх, тож обидві вже й забули, чого вони опинилися на вулиці. Мовчки повернулися у двір і увійшли до хати. Зіна знову заходилася ставити чайника та дістала з мисника тарілку з пиріжками.
Ганна зупинила погляд на гарненьких різьблених скриньках на етажерці у кутку кімнати. Їх зробив своїми руками і привіз колись в дарунок донькам із далекого Сибіру дядько Олекса, батько Зіни. На стіні в дерев’яний рамі висіло написане маслом полотно з зображенням двох дівчаток у шкільній формі з туго заплетеними в шовкові стрічки кісками. Цю картину по надісланій в тюрму фотографії намалював якийсь товариш по нещастю. Це ж скільки років довелося відбувати на чужині за торбу зерна? Адже Зіна в 47-му році тільки народилася…
Ще довго сиділи жінки за столом в роздумах, чи допустили б тепер односельці таке знущання над своїм знаменитим храмом. Певно ні, бо люди давно стали іншими: сміливішими, вільними та відкритими. Ганна щиро покаялася перед Зіною (бо дядька Олексу вже давно віднесли на цвинтар) за свій ганебний дитячий вчинок – зрадливий сором за спробу її батька «завадити виконанню доручення партії».
- Хай і дядько Олекса, якщо чує, простить, що допустила колись в свою нерозумну дитячу голову такі облудні думки, – усміхнулася з полегшенням, наче зняла камінь з душі.
Зіна розклала старенький диван, постелила постіль, підбивши дві великі подушки, і, як в дитинстві в дідусевій хаті, сестри уляглися під одне одіяло. На завтра в селі планувалося свято – освячення оновленого храму – коштовного спадку, що залишився багатьом поколінням сельчан від давніх пращурів.
02.01.2016 р.
(На фото та сама церква в моєму рідному Рудому Селі, що на Київщині)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632953
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2016
Спливають останні дні 2015-го. Снігу немає, та й морозець пощипує лише другий вечір поспіль… Сьогодні на очі трапився аркуш з недописаним нарисом, пізніше згадала, що картате пончо десь лежить недошитим… Вирішила, що не варто залишати розпочаті в старому році справи на наступний. Тож пончо дошила вдень, а за нарис взялася вже при штучному освітленні.
« … Ще зовсім недавно я у віночку з романцю хизувалася перед об’єктивом серед широкого лугу, збираючи цвіт для лікарського збору. Поруч між старих сивих осокорів неквапом текла вузенька річечка Альма. До моря їй залишалося якихось пару верст. Обмежена з обох боків невисокими берегами течія віддзеркалювала пишні, вкриті молочно-білим квітом кущі глоду, що тіснилися серед товстих стовбурів дерев. Його солодкуватий запах з витонченим ароматом лугової ромашки змішував ледь відчутний вітерець, який теплим подихом нагадував час від часу про себе, граючись лоскітливим пасмом мого волосся або пригощаючи щойно збитим кисневим коктейлем з ромашково-глодовим сиропом.
Стрибали з-під ніг коники, пурхали прозорі капронові бабки та строкаті оксамитові метелики, шурхотіла травою дрібна мишва і вужі, а від річки подавало голос рябе стадо корів. Над квітучим полем час від часу здіймалися солом’яні капелюхи, кольорові косинки та модні яскраві бейсболки. (Виходить, не лише я полюбляю насолоджуватися в прохолодні зимові вечори цілющим трав’яним настоєм). Хтось обережно зривав ніжні квіточки в кошики, а хто й оберемками жав серпом стебла, щоб десь у затінку відділити їх від цвіту. Захована в кучеряві береги Альма нічим не привертала до себе увагу. Про її присутність нагадувала пошепки лише широка долина та уявна літографія італійця Карло Боссолі, який залишив світові свої шедеври після подорожей Кримом та півднем України.
В один день широка Альмінська долина неочікувано перетворилась на кладовище для сотень неоперених пташенят, мільярдів комашок, жучків, мишок, ховрашків та іншої лугової дрібноти. Вночі річка вийшла з берегів. Чи набридло мовчати, чи хтось своїми необережними діями примусив її показати гонор. Вперше за п'ятнадцять років згадала на що вона може бути здатною. Та й то, кажуть, що ота остання повінь, в порівнянні з цьогорічною була схожою хіба що на дратівливе буркотіння.
Над залитими луками несамовито кричали птахи, в розпачі шугаючи над затопленими гніздечками. Повінь забрала у них найдорожче – діточок. Річка наразі виявилася сильнішою за всіх. Мимоволі спливла думка, що переповнені водою підвали та льохи, залиті сади та городи і навіть візит Альми на пороги домівок людей – не таке вже й лихо. Вода відійде, збитки покриються прибутком від курортного сезону, яким би невдалим він не видався цьогоріч.
… Розкошує лише пташиний олігарх лебідь. Його володіння значно розширилися. Він, звичайно ж, і не підозрює зі своєї висоти, що не зовсім порядно наживатися на чужому горі. А можливо, як і людські олігархи заколисує свою совість думкою: Бог дав, Бог взяв, буде ще у їх лузі свято…»
Отак раптом провелася аналогія світу братів менших з людським світом. Чи може є на те підстава.
29.12.2015
(На фото літографія К.Боссолі "Крим. Річка Альма")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632341
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2015
Даринка давно почала вважати себе дорослою. Зростом маму майже наздогнала і грудочки під блузкою уже помітно випинаються невеличкими горбиками. А це – чи не головна ознака того, що вона вже не дитина? І одягатися в пишні сукенки, які зазвичай матері купляють або шиють дівчаткам-підліткам, не хотілося, бо дуже кортіло – у вузенькі, щоб були по фігурі. А фігура в неї теж вимальовувалася непоганою, вже було на що звернути увагу. От лише заплетені коси знедавна почали дратувати, бо у мріях бачила себе з коротенькою зачіскою, такою, які носять дівчата у містах. З її густого волосся можна будь-яку стрижку зробити. Та мама ні в яку! Доньчині коси – це її гордість. І слухати не хоче про те, щоб обрізати. Даринка – в розпачі! Як не умовляла, як не просила маму: ні – і крапка! У старшої сестри теж – коси, але вона й не думає про те, щоб підстригтися – сама відстає від моди та ще й Даринчині наміри гальмує. Дівчинка, як тільки не підбивала її на авантюру, підсовуючи ножиці. Ну, посвариться мама день-два, та й заспокоїться. Пошила ж їй, Даринці омріяну вузеньку спідничку із цупкого рожевого попліну, проявила ж жіночу солідарність?
Після категоричної відмови сестри відрізати їй коси, дівчинка почала шукати вихід з прикрого становища. Вирішила домовитися з двоюрідним братом Сергієм. Йому за це не влетить ні від кого, це вже точно. Улучила момент, коли мами та сестри Люби не було дома, протягнула брату ножиці і наказала:
- Ріж!
Приклала палець, зробивши таким чином мітку на бажаній довжині; ще мить – і одна коса в’яло повисла на долоні Сергія. Куций товстенький хвостик, що залишився від неї, отримав свободу від цупкого вузла стрічки, розплівся і зиґзаґом ліг на плече. Не зовсім, правда, ліг, а лише кількома пасмами, інші навпаки підстрибнули занадто коротко. Даринка побачила у дзеркалі, що за халепа вийшла з її волоссям, і злякалася не на жарт. Як це вона не здогадалася, що потрібно б було порозплітати коси перед тим, як різати! Певно квапилася, щоб ніхто не завадив її намірові. А може вирішила, що так рівніше вийде. Претензій до Сергія не мала, бо сама ж давала йому вказівки. Але й довіряти братові другу косу вже боялася, хоча Сергій був готовим продовжити екзекуцію.
Мама була шокована непокорою дочки. До плачу, щоправда, не дійшло, але очі сльозами налилися. Сестра обізвала Даринку дурною і відвернулась від неї. Рятувати ситуацію обидві відмовилися.
- Сама почала, сама і закінчуй!
Дівчинка з мольбою перевела погляд на Сергія. Той все зрозумів. Повернувся і пішов з ножицями на причілок. Даринка попленталась слідом за ним. Свідки їм ні до чого. Повернулася із-за хати вже й без другої коси. Пишне коротке волосся стирчало на всі боки.
- Ой, яка гарнюня! Чіпка та й годі! – познущалася Люба.
Перед очима у Даринки повстав відомий літературний герой з підстриженим «під горщок» волоссям. Образившись на сестру за «Чіпку», Даринка розплакалася. Нерви в неї теж були на взводі. Сергій поклав дві заплетені косички з яскравими бантами на підвіконня та й пішов з подвір’я подалі від гріха.
Мама мовчки взяла дочку за руку і повела в будинок побуту до перукаря.
Даринка лишилася задоволеною, не зважаючи на те, що і мама, і сестра з нею ще довго не розмовляли. Взагалі вона була слухняною дитиною, а тут, певно, підлітковий вік зіграв неабияку роль. От забажалося їй модну зачіску мати – і хоч ти помри… З часом прикрий інцидент забувся і життя потекло так, як текло і до цього. Проте Даринці з того часу своє відображення в дзеркалі подобалося більше.
Того ж літа в родині намічалася толока. Запланували прибудувати ще одне приміщення в хліві, бо батьки вирішили придбати теличку. (На цьому місці автор відійде на якийсь час у бік, щоб змалювати для тих, кого в той рік ще не було на світі, що таке толока. Бо ті, кому випало ще й щастя досягти тоді хоча б п’яти рочків, запам’ятали те дійство на все життя…
* * *
Сьогодні толоками називають будь який колективний труд, що стосується благоустрою. А на той час поняття толоки було визначене чітко. Інші зібрання називалися суботниками. Толока ж – це будівництво хати, чи іншого приватного приміщення всією громадою. Це було свято! Готувалися до нього заздалегідь.
За рік до того свята після жнив у подвір’я завозили солому, яка зимувала під накинутою рядюгою з прив’язаними до неї цеглинами. Напередодні толоки у двір із самоскида викидали купи червоної глини. (В нашому краї її більш, ніж потрібно. Можливо і назву село від неї успадкувало: Руде). Лопатами розкидали глину товстим шаром, додавши зверху ще й трохи піску. Підводою підтягували до двору велику бочку води з широким отвором для зливання, заткнутим товстим дерев’яним кілком. Потім кликали якогось дядька, щоб прийшов зі своєю конячкою робити заміс. Глину поливали водою з бочки, а «водій кобили» починав верхи гарцювати на глиняному п’ятачку посеред подвір’я. Зазвичай це робили або з вечора, або вдосвіта, щоб глина увібрала гарно воду. Потім, якщо було потрібно, ще потроху підливали. Бувало заміс готувався невеличким, то тоді обходилися й без коня. Жінки, тримаючи в руках подоли спідниць або, підібгавши їх вище колін під резинки своїх панталонів, місили ногами, вимазуючись рідкою глиняною сумішшю.
Населення про всі новини та події на селі було обізнане, то й кликати нікого не доводилося. Одні чекали толоки, бо відчували за собою обов’язок відробити за колишню свою, а сусіди з охотою допомагали вже по-домашньому і заходили у двір останніми. Жінки стелили під коліна мішки та старі ряднини і всідалися навкруг замісу. За їх спинами виростали купи соломи і толока брала старт.
Молодиці з глини та соломи ліпили вальки, складаючи їх поруч з собою, а чоловіки підбирали їх на носилки і відносили до підмурка, де інші викладали стіни. Час від часу хтось з жінок кидався у слід чоловікам глиною, що підіймало настрій усьому гурту. Діти теж не стояли осторонь – підносили молодицям оберемки соломи та були у них на побігеньках.
Оце, шановний читачу, – справжня, класична толока! Стіни виростали на очах, за літо вони гарно висихали і процес будівництва переходив у наступну стадію. Так розросталися у нас на Київщині села. Коли люди ставали заможнішими, то глиняні стіни обкладалися цеглою.
* * *
Напередодні толоки, тато доручив нам з сестрою попередити дядька Герасима, щоб він прийшов зі своєю конячкою робити заміс. Жив чоловік на іншому кінці села, то ж ми з сестрою вирішили їхати до нього на велосипеді. Люба одяглася в синє спортивне трико, бо сідала на педалі, а я наділа свою рожеву вузеньку спідничку і вмостилася позаду сестри на багажник, звісивши ноги на один бік…
…Ой-ой!!! Ха-ха-ха!!! Проговорилася! Їй-бо ненароком! Після описання підготовки до нашої толоки вже й забула, що завела в оману читача, назвавшись Даринкою! Оце ще в одну халепу вскочила! Та виправляти написане вже не буду – хай залишається все, як є…
Село наше розташоване на горбистій місцевості в Пороссі. Вулиця Безодня закінчується на чималому горбі, що спускається до греблі над ставком. З одного боку над дорогою височіє глиняна стіна, а з іншого – починається глибоке провалля. Велосипед підозріло стрімко набирав з гори швидкість, а я, підстрибуючи на незручному металевому багажнику, від досади гукала сестрі:
- Та натисни ж ти на гальма! Куди летиш?
- Гальма відмовили, – спокійно відповіла на те Любка.
Це вже пахло аварією… Калічитися відразу обом не хотілося, треба було комусь дістатися дядька Герасима. Я вирішила стрибати. Але робити це посеред горба боялася, щоб не упасти в провалля. Вирішила стрибнути вже майже внизу, коли дорога буде повертати на місток на греблі. Так і зробила.
Бігла за інерцією далі вперед від горба до чужих городів, що спускалися до ставка картопляними рядами. Швидкість наростала, ширина кроків збільшувалася. Перше, що спало на думку: «А як це я у своїй вузькій спідниці роблю ногами такі широкі помахи?» Зачепившись за огудиння на городі, з розгону упала в суху пухкеньку пилюку у міжрядді, здійнявши над собою чорну хмару. Руки і коліна подряпалися картоплинням і нестерпно пекли. Із зусиллям підвелася з землі. Гепнулася гарно… Геть уся покрилися пилом, спідниця розпанахалась спереду аж до поясу. Люба на велосипеді замаячила вже на іншому березі ставка. Вона навіть не зупинилася, їй вдалося втримати кермо на нерівній дорозі і швидкість поступово згасла.
Стежкою в городі я спустилася до ставка, щоб відмити від пилу руки й ноги. Витріпала блузку і те що залишилося від спідниці, перекрутила її так, щоб прикрити збоку рукою розтин і взяла курс назад додому. Мала намір звернути в городи, поки ще ніхто не побачив мене в такому вигляді, але, як на зло, з крайньої хати вийшла тітка Юхима і здивовано витріщила на мене очі. Я швиденько привіталася з нею і шугонула в кущі, щоб навпрошки дістатися своєї садиби. Тітка чомусь не відповіла на моє вітання і залишилася стояти посеред двору.
Спідниця ремонтові не підлягала, бо розірвалася не по шву, а на рівному полотнищі. Мені було її дуже жалко. Кинула у вузол з пранням блузку і ненароком глянула в люстро… У чорного, мов у негра відображення, блищали лише очі та зуби у безглуздій посмішці. Це було відповіддю на дивну реакцію тітки Юхими. Руки та ноги відмила у ставку, а що обличчя та волосся теж може бути таким, як і інші ділянки тіла не здогадалася. Не зважаючи на те що віддзеркалення мало дорослу зачіску, виглядало воно сміхотливим худеньким підлітком…
Наступного дня вдосвіта почалася толока. Щоправда хазяйнувати почали всього кілька чоловіків, готуючи солому, дерев’яні носилки та козли. Але вся родина була на ногах. Мамі та старшій сестрі належало готувати обід на великий гурт людей, а я допомагала перетирати чарки з тарілками.
Коли всі зібралися і почали ліпити вальки, якась тітонька посунулася, даючи мені місце:
- Сідай поруч зі мною, та теж вчися ліпити. Вже велика дівчинка… Тільки багато глини не набирай, роби невеличкі вальочки, щоб не важко було кидати на сторону.
Робота мені сподобалася. Руки відчували приємне тепло глини. Іноді доводилося їх мити у відрі, що стояло між мною та тітонькою, бо глина швидко висихала на руках і стягувала шкіру. Серед дорослих я вже не почувалася замурзаним підлітком, якого мимохіть угледіла в дзеркалі напередодні.
Незабаром мама пошила мені нову вузеньку спідничку, а в кінці серпня перед школою купила ще й гарні туфлі на невеличких підборах. Як для дорослої.
25.12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631342
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2015
Вже хочеться снігу, а снігу нема.
А поратись має в цю пору зима.
Хтось, певне, в дорозі її перейняв
чи трапилася на шляху западня.
Шугнула нещасна у прірву на дно –
ото ж і не видно… Отож і воно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631130
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 24.12.2015
Сховалися стежинки
під килими пухові.
Летять, летять сніжинки,
лоскочуть ніс Рябкові.
Сніжку радіє песик –
стрибає в кучугури,
приймає з інтересом
зимові процедури.
Валявся до нестями,
на сніговій перині.
Відмилися всі плями
у песика на спині.
Спинявся на півслові
я за сьогодні тричі:
вже нашому Рябкові
таке ім’я не личить.
19.12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629864
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 19.12.2015
Старий Єнхо Кун обережно пересувався гребнем даху свого високого будинку з мансардою. З городу вже бігла перелякана дружина і, боячись налякати чоловіка криком, сплескувала руками і неголосно примовляла:
- Куди ж ти заліз, старий чорте? Ще зірвешся та наробиш всім лиха…
- Дядьку Юрку, що це ви собі надумали? – на подвір’я повиходили сусіди. Старого вони звикли називати по-місцевому.
- Та згадав, що в юності еквілібристом в цирку служив… Вирішив застосувати навики.
Подивився зверху на дружину і додав:
- А ти не тремти, у мене тепер два Боги, якийсь та врятує.
Єнхо відчував, що вже небагато залишилося до тої межі, яку йому накреслила доля. Буде опісля нього Олена бігати та шукати покрівельників, коли вже дах потече. А де їх знайдеш нині? Довіри тим фірмам, що розплодилися у їх містечку, він не мав. Звик в своїй садибі робити все власними руками. Подивився на Схід, попросив благословення у сонця, перехрестився і поцілував складені в пучок пальці. Після такого незвичного ритуалу, не кваплячись, почав зривати старий шифер.
Цей будинок він сам і збудував, звичайно ж, не без допомоги друзів та родичів Олени. Зв'язок зі своїми рідними давно втратив і від цього все життя сумував. Матері з батьком, певне, давно вже немає на цім світі, а як там пережила злидні сестра, залишається лише здогадуватися. Ще зовсім молодим він подався з Північної Кореї в пошуках кращого життя до Владивостоку, та так більше й не було змоги потрапити на батьківщину. Чіплявся, чим тільки міг, за чужу землю, навчався різних ремесл, щоб вистояти в тім жорстокім світі. Бо ж за найменшу провину когось із його земляків, або ж за чиїмось навмисним наклепом, місцеві міліціонери надівали кайдани і відвозили на кордон, де й передавали в руки корейським військовослужбовцям. А ті, як стало відомо пізніше, особливо не панькались зі «зрадниками». Частіш за все останні знаходили свій вічний спокій в кількох кроках від колючого дроту.
Там на Далекому Сході і краєвиди були звичними, і друзів-земляків багато, то й не було в планах міняти той край на інший. Але не міг відмовити коханій, коли в неї закінчився обов’язковий термін відпрацювання після закінчення медичного училища. А Олена була для нього тим, за що він чіплявся найбільше. І не лише тому, що була господаркою в цій країні, а він – хазяїном лише своєї долі, а тому, що й справді любив її, як, хіба що, рідну матір в дитинстві. Знав, що подруги Олени відмовляли її від заміжжя. Хто він? Чужинець без роду без племені. Єнхо те розумів, і хоч як дбайливо і з теплотою не ставився до дівчини, наполягати зробити вибір на свою користь не міг. Вже майже два роки ходили вечорами на танці та прогулювалися вулицями і парками міста, та ні разу не насмілився навіть поцілувати дівчину. Триматися за руки, відчувати тепло її долонь – для нього і цього здавалося забагато. Бо хто ж вона, а хто він… Олена відчувала щирість почуттів хлопця і знала, що все залежить лише від неї, від її рішення. Допомогла їй лікарка-наставниця:
- Якщо любиш, не слухай нікого! Видно ж, що хлопець хороший, порядний. Виходь за нього і нічого не бійся.
В своє рідне північне містечко Олена поверталася вже з чоловіком та дитиною під серцем. Якби ж знала, які труднощі чекали на її Єнхо попереду. Дійшло до того, що місцеві лікарі змушені були зізнатися в своєму безсиллі і винести страшний вирок: її чоловік на цьому світі – не жилець. Після переїзду з Владивостоку почалися проблеми зі шлунком. Ні вода, ні харчі ним не сприймалися. Олена чула, як по кілька разів за ніч Єнхо взувався, та квапився на двір. А останнім часом взагалі з ліжка зайвий раз не підіймався, беріг сили. Чоловікові здавалося, що якби Олена змогла десь дістати хоча б жменьку рису, всі його неприємності зникли б відразу. Та де його взяти? В цій глушині ніхто навіть його смаку не знає, а в торгівлі такого злаку з роду не було. А рис для корейця – це все: і хліб, і основна страва, і ліки.
В родині вже з’явилася красуня-донечка, вся в батька – східні гени перемогли. Та радість, що оселилася в домі з її народженням не могла відігнати біду від молодої сім’ї. Єнхо танув на очах у дружини, а вона нічим не могла зарадити горю. І він не мав змоги чимось допомогти Олені, бо обезсилений, з пожовклим обличчям днями лежав у ліжку. Якось Олені необхідно було вийти з дому і вона поклала донечку на груди чоловікові, щоб він не підіймався до колиски, якщо дитя заплаче. Єнхо ніжно гладив свою кровиночку безсилою рукою і голову свердлила сумна думка: що буде з донею, як його не стане. Стало страшно не за себе, а за майбутнє дитини. Треба щось робити… Потрібно самому шукати вихід, звернутися подумки до своїх витоків, до Сходу, до йоги – щось та допоможе!
В першу чергу Єнхо врятувала віра, а згодом в магазини завезли і рис. Олені ж першій і повідомили про те продавщиці та відклали весь мішок для її чоловіка, навіть не виставивши на вітрини.
В їх невеличкому містечку всі люди, як на долоні, а приїжджі – тим паче. Згодом його мешканцям стало відомо про майстерного чоловіка Олени, бо той з молодості навчався ремеслам, що найбільше могли згодитися у житті. Був і будівельником, і меблярем, і ювеліром, і музикантом. Крім основної роботи будівельника брався за будь який підробок, щоб мати живу копійку в хаті.
… Хвіртку відчинила дочка. Єнхо ще з даху помітив, як вона вийшла з автобуса і відволікся від роботи, вітаючись з Лідою. Ім’я при народженні дочці давала дружина, навіть не підозрюючи, що Лідія означає – східна. Вже давно виріс і став гарним фахівцем у стоматології син, але до доньки у батька була більша тяга, більше ніжності і тепла. Був впевнений, що з нею вони розуміють один одного і на відстані, то ж зранку чекав на її приїзд. Лідина допомога йому сьогодні вкрай необхідна. Кликати когось із сусідів не захотів – був впевнений, що приїде дочка і допоможе приймати внизу старі шиферини та підіймати на дах нові. Лідія, пообіцявши батькові швидко переодягнутися і приєднатися до роботи, увійшла на веранду.
- Ти хоч склянку чаю випий з дороги! Встигнемо… – кинув у слід доньці, бо знав, яка вона беручка до праці.
Невдовзі Ліда в пов’язаній на голові хустині вийшла на подвір’я. На неї чекали обов’язки підсобного робітника, але жінка цікавилася всіма подробицями батькової роботи – в житті все згодиться. Час від часу вона відходила на середину двору та спостерігала за діями старого.
Згадала, як в дитинстві стидалася іноді його дивної поведінки. Вийде, бувало, вранці з хати, стане, мов бусол на одну ногу, руки підніме над головою долоня до долоні і дивиться на сонце. У всіх батьки, як батьки, а у неї тато – якийсь дивак. То візьме за руки їх з братиком і веде на луг до річки збирати молоде листя кульбаб та стебла іншого бур’янцю, а потім ріже його в салати. То якісь чудернацькі заготовки робить: квасить редиску в емальованій каструлі, здобривши її часником та різним бадиллям, що сусіди таке на смітник викидають. Та ще й пригощає за столом своїми стравами. Ліді вони здавалися тоді несмачними, але щоб не образити татка, примушувала себе куштувати ту «лободу»… Мала, дурна була. Тепер і сама користується батьковими рецептами, а друзі дивуються: як все смачно у неї виходить. Може час помінявся, і люди не ті – все частіше цікавляться корисною їжею.
- Тату, мама каже ти похрестився. А чого це тепер надумав віру змінити?
- Так собі вирішив. Якщо вже прийняв мене цей край люб’язно такого, як є, то хочу бути впевненим, що і земля прийме. Та ще, щоб не блукати в іншому житті в пошуках нашої мами, коли час настане. На тому світі теж поруч з нею хочу бути. Ще обвінчатися думаю…
Ліді перехопило горло від вдячності та любові до батька, вона не зразу й знайшлася, що на те сказати. Для неї батьки були взірцем щасливого подружжя, прикладом для наслідування.
- Як мене вже не буде, то ви ж з братом не ображайте маму, – попрохав якось недавно Лідію.
- Чим же тату, ми її можемо образити? Мама, для нас, як і ти – найдорожче, що є у житті. І любимо ми з братом її не менше за тебе.
Ліда була здивована таким проханням батька, але не образилася. Тато любив маму, мабуть, як ніхто в світі. І одяг, і прикраси вибирав для неї найкращі, турбувався про її здоров’я, але іноді зізнавався, що жалкує, що в цьому містечку пустили вони своє коріння і діти не бачать тієї краси, в якій виріс він сам. Була мрія перебратися ближче до моря, до гір, в Крим чи на Кубань, та так і не сталося. Олена звикла до батьківського краю, з тої ж причини і з Далекого Сходу виїхали. Дуже сумувала за матір’ю і море її зовсім не вабило.
- Тату, перепочинь трохи. Злізай з даху – маю щось важливе сказати.
Єнхо поволі спустився драбиною на землю і сів на лавку під яблунею. Лідія притиснулась до нього, взяла батькову руку у свої долоні.
- Ти тільки не хвилюйся. Я, здається, знайшла твою сестру… Тобто її сина, але вона теж жива-здорова. Відгукнулися на мій запит в інтернеті.
Чоловік скочив з лавки на ноги, обійняв за голову дочку і якось дивно застогнав. Цілував Лідину хустку і не відпускав її з обіймів. Заспокоївшись, витер мокре від сліз обличчя.
- Доню, це найкраще, що ти могла для мене зробити! Бо я думав, що з цим своїм гріхом вже й піду з життя земного. Як вона там живе, чим я можу допомогти?
- Я дізналася, що посилки принаймні, в Північну Корею вже приймають. Спитала брата, в чому є потреба, то вже дещо й підкупила, щоб надіслати.
- Де б це взяти ще й сил, щоб поїхати хоч перед смертю на батьківщину? Як не добре було мені в нашій хаті поруч з мамою та вами діточками, але мрія всього життя – хоч краєчком ока ще раз побачити рідних та своє село так і не здійснилася.
- Таточку, – розчулилася і Ліда, – якщо вистачає ще сил на дах забратися, то й знайдеш, щоб і на батьківщину полетіти.
Старий Єнхо важко зітхнув, помовчав, потім заперечив:
- Туди може й долетів би, але чи вистачить здоров’я назад повернутися? Відчуваю, що ні… А я повинен вже з цього дому випливти в ріку вічності на своєму човнику.
… Через кілька місяців Єнхо зліг. Все нагадував Лідії, щоб не ображали матір, бо захистити її буде нікому. Бідкався, що не встиг побудувати дочці дачний будинок, на який вона придбала вже всі матеріали. А в останню зустріч з нею якось загадково усміхнувся і пообіцяв:
- Ми з тобою побудуємо його разом… Перевези з майстерні мої інструменти до себе на дачу. Я звик своїми працювати.
Його «перший Бог» учитель Будда, його перша віра нагадували Єнхо, що життя не закінчується, а переходить до нової форми існування і що переселення душі в інше тіло дасть змогу в потрібну мить бути поруч з коханою донечкою.
Ліда збудувала будинок своїми руками, хоч ніколи раніше цим не займалася. Поруч з собою завжди відчувала присутність батька, сприймала його підказки та вказівки, радилася з ним, як краще зробити те чи інше. А з недавніх пір все частіше почала відчувати потребу перебратися зі свого північного міста кудись ближче до гір та до моря.
16.12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629206
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2015
Акації кидають мережані тіні на чистий асфальт двору. Вимите ще вдосвіта міцним струменем води з гумового шлангу подвір’я місцями вже встигло висохнути і тіні на тих ділянках вимальовуються чіткіше та більш витончено. З цвітінням акацій в місто прийшло і літо.
Освячені ранковими променями вулиці від молочно-білих грон стали ще світлішими, а двори наповнилися ніжним запахом і монотонним гудінням бджіл. Це внесло в тихі квартали ще більше затишку, а мокрий від ранкового купання асфальт спонукає дихати на повні груди.
Струнка енергійна жінка, в минулому сержант Колосівська, направляється до свого колишнього міліцейського управління звичним маршрутом – приємно пройтися стежками бурхливої молодості. Промайнуло вже більше двадцяти років, як вона розпрощалася з цим приморським містом на Далекому Сході і перебралася до іншого моря – південного. Але відсутність якоїсь довідки в особовій справі змусила подолати тисячі кілометрів задля справедливого нарахування пенсії. Можна було і письмовий запит зробити, та вирішила, що так буде надійніше.
Робочий день, зазвичай, починався у неї, тоді дільничного міліціонера, відразу за порогом власної квартири. Ходити тротуарами упродовж вулиці і хвацько стукати на поворотах підборами вона не звикла, навпаки – давно проклала собі маршрут так, щоб провідати всі закапелки, кущі та інші злачні місця тутешнього криміналітету та безхатченків. Заглядала у двори, відчинені двері під’їздів, віталася зі стрічними мешканцями підконтрольної їй ділянки та своїми непростими підопічними, котрі все ж з повагою ставилися до привабливої наставниці.
В цей приїзд зупинилася у колишньої сусідки, то ж ранок розпочався, як і двадцять з лишком років тому. Не кваплячись увійшла в знайомий двір у суміжному кварталі, окинула навкруги зором і зупинила свій погляд на відхиленій стулці пластикового вікна на першому поверсі цегляного восьми квартирного будинку. Згадала колишню молоду та веселу мешканку тієї квартири. Цікаво, як склалася її доля?
* * *
Їх знайомство відбулося такого ж літнього дня по дорозі на службу.
- Доброго ранку, тітонько в погонах! – почула із-за розлогої молодої акації дзвінкий дівочий голос, а потім розкотистий сміх. – З усіма вітаєтесь, а мене й не помічаєте…
Міліціонерка озирнулася і побачила у відкритому вікні привабливу молоду дівчину, що виглядала із-за білої фіранки, розшитої вишивкою рішельє.
- О, привіт, красуне! Та хіба ж тебе угледиш із-за кущів?
- А я вас щодня бачу. Пора, думаю, і познайомитися… – дівчина знову закотилася сміхом.
- Ну і правильно подумала, будемо знайомі…
Наступного ранку Катя, так назвалася дівчина, очікувала на «тітоньку в погонах», нахилившись з підвіконня над вузеньким газоном між асфальтом і вікном.
- Слухай, Катю, а чому ти в цей час в домашньому халаті, а не в шкільній формі? По-моєму вже пора до школи.
Дівчина знову зайшлася сміхом, грайливо похитуючи кучерявою голівкою. Щось у її поведінці було загадковим, неначе вона намагалася викликати у дільничного зацікавленість своєю персоною.
- Та я вже два роки, як восьмирічку закінчила, – повідомила з гордістю.
- То ж це ти два роки б’єш байдики отут на підвіконні і нічим не займаєшся?
- А я вишиваю, – дівчина дістала звідкись п’яльця з яскравим узором. Що там було зображено з невеликого фрагмента розібратися було не просто.
- От закінчу незабаром, – продовжувала Катря, – і покажу…
- Це добре, що вишиваєш, але ж пора б уже братися за щось більш серйозне. А то, гляди, ще доведеться тебе за дармоїдство до відповідальності притягувати! – приховуючи посмішку, Колосівська посварила її пальцем. – Ану виходь сюди, побалакаємо! – вдавано сердито додала командним голосом.
Дівчина знову зайшлася від сміху і зухвало дивилася у вічі стражеві порядку.
- Як вам потрібно, то ви і заходьте, – сказала і кудись швиденько пірнула з підвіконня.
Візиту до нової знайомої не планувалося, та все ж «тітонька в погонах» увійшла до під’їзду.
В одній з квартир відчинився замок і з-за дверей знайомий бадьорий голос запросив:
- Прошу ласкаво!
З помешкання почувся якийсь гуркіт, чи метушня, але двері не відчинилися. Колосівська натиснула на ручку, зробила крок через поріг і розгублено зупинилася. Блакитні очі кучерявої красуні, що грали веселими бісиками, дивилися на неї десь знизу із-за кухонного ослінчика. Міліціонерка, яка в своєму житті бачила всяке, на цей раз почувалася ніяково. Боялася, що розгублений від такої несподіванки вираз її обличчя міг сприйнятися дівчиною за розчарування.
- Заходьте-заходьте, не соромтесь, – покликала за собою господарка квартири. Вона вправно переставляла поперед себе ослінчик і, підстрибуючи, наздоганяла його.
У дівчини була серйозна вада від народження. Маленькі незграбні кінцівки були схожими на ласти. Але, як не дивно, ця вада її ніяк не бентежила. Катя гостинно запрошувала до кімнати. Ставити якісь питання було зайвим і «тітонька в погонах» зацікавилася вишивкою. Розклала на дивані біля вікна канву і з інтересом роздивлялася майстерно викладені на полотні хрестики. Розмова закрутилася навколо узору та якості муліне, бо вишивання було і її захопленням, та все ж між іншим дізналася, що живе дівчина вдвох з бабусею, а освіту отримала дома – вчителі проводили заняття з нею на цьому ж дивані.
Якогось ранку дівчина з підвіконня десь забарилася в своїй кімнаті і сержант Колосівська навмисне притишила ходу біля її вікна.
- Красуне, ти що там – спиш? – покликала привітно.
Через хвилину у вікні з’явилося заспане обличчя.
- А то і поспати не можна… – вдавано сердито відгукнулася Катря.
- Ти що, на танцюльках вчора була? – сказала і прикусила язика.
- І хто ж це вам уже доповів зранку? – зовсім не образилася Катерина.
- Ніхто не доповідав, сама здогадалася. – викрутилася «тітонька в погонах».
- Вчора один знайомий запросив. Вже давно крізь вікно до мене залицяється, – задоволено засміялася дівчина, – А коли я відмовилася, із-за відомої вам причини, він підхопив мене прямо з підвіконня і поніс на руках до танцмайданчика.
Колосівська не знала вірити чи не вірити цьому сміхотливому не зовсім вдалому божому створінню, а воно, сміючись, розповідало далі:
- Бабуся, розпродавши квитки в кінотеатрі, повернулася додому і вже зібралася викликати міліцію. Двері зачинені з середини, в квартирі – нікого, внучку вкрали. Гвалт! Та через якийсь час Гришко повернув на місце викрадене добро…
Задоволена такою неочікуваною та романтичною пригодою, Катруся сяяла від щастя. Зі слів дівчини, хлопця зовсім не налякало її каліцтво.
Невдовзі Колосівська отримала нове призначення, виїхала з Далекого Сходу і більше нічого не знала про свою героїню.
* * *
Уладнавши в управлінні всі питання, Ніна Олександрівна, так звали жінку, вирішила завітати до колишньої знайомої. Вхідні двері, як і вікна в квартирі виготовлені з сучасних матеріалів – видно що живуть в ній люди з яким-не-яким, але достатком. Ніна Олександрівна завагалася: тиснути на кнопку дзвінка, чи повернутися назад. Можливо, там вже давно інші люди мешкають. Але допитливість перемогла.
Через хвилину двері відчинилися і в коридорі її зустріла маленька жіночка з нікельованими ходунками в руках. Від несподіванки вона по-дитячому заплескала у долоні і її радісні блакитні очі налилися сльозами. Впізнала відразу ж колишнього дільничного і, не стримуючи себе, засміялася крізь щирі сльози молодим дівочим сміхом.
- Проходьте, не соромтесь! – радо, як і колись, запрошувала до кімнати. – Я, як завжди, сама хазяйную. Хлопці мої ще на заняттях в університеті, а чоловік на роботі.
- То ти маєш сім’ю, дітей? – здивувалася Колосівська. Вона не боялася образити жінку питанням, бо пам’ятала, що та ніколи ні на кого не ображається. – Як же ти змогла народити?
- А запросто, як і усі! Кесаревий розтин зробили і порядок. І взагалі, після заміжжя, всі мої проблеми зникли. Чоловік у мене золотий! Ми з ним вже стільки об’їздили за часів нашого сумісного життя… Речі – носильникам, мене поперед себе в оберемок, і – вперед! За весь час ні разу нічим не дорікнув, не образив, квартиру, як лялечку облаштував.
Не вірити жінці, сприймати її розповідь за плід хворої фантазії було б марним. Катерина світилася щастям, а колишня «тітонька в погонах» щиро раділа її щасливій долі.
Під час тривалого перельоту на зворотному шляху додому, Ніна Олександрівна розмірковувала над тим, які несподівані сюрпризи підкидає людям життя. Буває, що і гарна, і розумна, і руки золоті, а щастя не має. Сама вже двічі в ЗАГС ходила, а своїх синів ставила на ноги одна. Чи чоловіки не ті траплялися, чи в самій якась проблема? Катя ж, беззаперечно, була цікавою та привабливою дівчиною, але ж та вада від народження… Далеко не кожен хлопець зміг би подолати в собі страх перед шлюбом з подібною їй. Певно трапилася на її підвіконня дійсно відважна і щиросердна людина. А можливо, секрет тієї сміхотливої дівчини був у тім, що вона ніколи не нарікала на долю, раділа життю і поруч з нею мешкали в її домі три невидимі подруги: Віра, Надія і Любов.
07.12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627051
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2015
(У нас в Бахчисарайському районі світло вмикають з 00.00 до 03.00)
В рудій порцеляні загралася свічка, -
в горняті сухої лаванди пучок.
Спливають годинами чорні потічки
в одну із холодних і чорних річок.
За шибою прірва бездонної ночі,
бо зорі чи в сажі, чи в темній чалмі.
А місяць ніяк ятаган не наточить,
напевне, щось має своє на умі.
Наразі б мені повний місяць в кімнату
або ж сулію світлячків на кінець.
Та лізуть з кутків на вогонь чортенята
і воском спливає свіча нанівець.
01.12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625442
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 02.12.2015
Ні шурхоту листя, ні запаху квітів,
бо – зимно.
Тепла не чекати, минулося літо, –
не дивно.
А вітру б навзаводи в поле майнути,
та ні з ким.
Примерзла до шляху припаєм* напнута
ба… тріска.
І бризка багнюка куди не попало
з калюжі.
А сонцю до мене й до всього загалу
байдуже.
Щипа прохолода, втомили підбори,
чи – в хату?
А може чекаєш і серце в мінорі…
Та знати б.
(* тонким льодом)
01.12.2015
(Картина Ю.Прядко)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625425
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.12.2015
А до зими лишилось кілька кроків.
Дбайливо гріє плечі тепла шаль;
під сивим небом сосна кособока
ввібрала біль та осені печаль.
Вечірній сон казками клеїть вії,
на стелю дум чіпляються рої,
а за вікном регочуть вітровії
і навмання ганяють кураї.
29.11.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624958
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2015
Зривається хвіртка злетіти з воріт -
псуються з подвір’ям відносини.
Свистить, мов скажений, на весь білий світ,
розхитує нерви у осені
вітрисько шалений – довічний гультяй
ламає цурпалки, як локшину,
нещасній пташині дає наганяй,
витрушує душу спустошену.
Жене листопадові дні до зими,
до гульбищ з новою коханкою,
розносить розмови сумні між людьми
і стріхи трясе лихоманкою.
Шугає всесильний, гуде в димарях,
накачує мускули протягам,
ганяє порожні пляшки в пустирях
і швидкість прискорює потягам.
Шибкам дошкуляє, стійкі ліхтарі
примусив додолу хилитися,
вже й дзвін-калатало – бунтар з бунтарів
воліє йому підкоритися.
21.11.2015
(на фото - живопис Галини Ельдман)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622815
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.11.2015
Жнива скінчились. Залишені cільськими механізаторами в полі недоспані ночі були немарними. Урожай зібрали на славу. Поруч з дорослими в ті напружені дні працювали і школярі. Старшокласники на вантажівках супроводжували зерно до колгоспного току та районного елеватора, Мишко з Васильком і такими ж, як і вони хлопчиками та дівчатками, працювали на току: підмітали майданчик, підгортали зерно. Коли на вагах появлявся черговий автомобіль зі встромленими у зерно фанерними лопатами, хлопчики бігли до нього, щоб привітатися зі старшими хлопцями. Ті по-дорослому потискували руки підліткам та наспіх перемовлялись кількома словами. Хлоп`ятам було цікаво все, що знали дорослі: і скільки центнерів зібрано з кожного гектара, і які черги автомобілів з зерном стоять біля елеватора, і чия бригада на цей раз вийшла в передові.
- Будемо з хлібом цього року, – часто по-діловому повторювали і
Михайлик і Василько.
На збори, що присвячувались закінченню жнив, хлібороби вперше за кілька тижнів прийшли поголеними та підстриженими, у світлих святкових сорочках. Тут зібрались і дітлахи, котрі якимось чином були причетні до свята урожаю. Свій виступ сільський голова розпочав з привітання та слів подяки до всіх трудівників. Потім під жвавий гул залу розпочалось нагородження передовиків жнив цінними подарунками. На сцену один за одним виходили зніяковілі дядьки та молодиці, веселі парубки та дівчата, щоб отримати з рук керівника господарства подарунок: телевізор, радіоприймач, електробритву, набір посуду чи ще щось подібне. Та найбільшою несподіванкою для всіх присутніх було нагородження школярів, які працювали під час жнив на току, поїздкою до моря в Крим. В клубі здійнявся шквал оплесків та радісних голосів задоволених дітлахів.
Михайлик з Васильком не вірили своєму щастю. Те, про що вони тільки мріяли, через кілька днів здійсниться! Вони вперше в своєму житті поїдуть так далеко від дому та ще й побачать Чорне море з білими теплоходами, Кримські гори, про які знають тільки з уроків географії. Старшим в цій поїздці призначили Арсена Федоровича, учителя історії та географії. Кращого екскурсовода – не знайти. Це знали і учні і їх батьки.
В день від`їзду село проснулося раніше, ніж зазвичай. Світанок ще й не починав жевріти, а до шкільного двору вже зійшлися школярі у супроводі своїх батьків, що несли валізи та рюкзаки з необхідними речами.
Напередодні від`їзду директор школи зв`язався по телефону зі своїми колегами із кримських шкіл, з якими уладнав питання з розміщенням дітей. Коли новенький колгоспний автобус рушив з місця, крізь його відчинені вікна повисовувались дитячі голови та десятки рук.
- До побачення!!! – котилося темними вулицями села.
Розчулені матері махали вслід своїм синам та донькам, даючи останні
настанови. Але в загальному шумі голосів вже ніхто нічого не чув.
Під вечір звичні краєвиди почали змінюватись. Степами покотились блискучі хвилі сивої ковили, серед яких яскравими вогнищами палахкотіли червоні маки. В небі ширяли яструби, соколи, ширококрилі орли. Степ дзвенів, дзижчав, курликав, виспівував на всі лади. Дерев ніде не було видно, але в цій пустельній місцевості з глибоко порепаними солонцями було щось дивовижне та чаруюче. Сонце величезним помаранчем сідало на голу землю.
- Погляньте, погляньте, чайки над степом літають! – в захваті
закричав Михайлик, – звідки вони тут, Арсене Федоровичу?
- Молодець, Михайлику, ти дуже спостережливий. Незабаром почнеться Сиваш, звідти чайки і залітають у степи.
- Ми побачимо Сиваш, куди козаки за сіллю їздили?!
- Авжеж. Ми обовязково зупинимося біля озера. Його ще Гнилим морем називають.
Попереду по обидва боки від дороги заблищала поверхня Сиваша. Чайки вже літали великими зграями і час від часу котрась із пташок стрімко падала у воду, вгледівши, певне, з висоти якусь рибину. Через кілька хвилин автобус зупинився на узбіччі і дітлахи дружно випурхнули з його відчинених дверей. Із води до берега, немов шеренги олов`яних солдатиків, прямували почорнілі від часу та води дерев`яні стовпчики.
- Це Сиваські солепромисли, – пояснив учитель.
- А що то на березі, немов іней, поблискує? Невже справжня сіль? –
почали здогадуватися діти.
- Справжня, справжня, – підтвердив Арсен Федорович, – її з дна
добувають солезбиральними машинами-комбайнами.
- То що, на Сиваші теж жнива вже скінчились? – запитав Василько.
Школярі дружно засміялися з дотепності хлопчика.
- Бо щось комбайнів ніде не видно, – додав Васько.
Пахло гнилістю, рибою, але вертатися до автобуса нікому не хотілося. Сонце сідало вже не на голу порепану землю а тихенько занурювалося в Сиваш. Здавалось: озеро ось-ось зашкварчить.
* * *
На подвір`ї школи, де зупинилися на ночівлю, мандрівників уже чекав сторож, старенький кримський татарин дідусь Ісмаїл,– так він відрекомендувався дітям.
- А ви можете називати мене Ісмаїлом Деляверовичем, якщо не важко, звичайно, – усміхаючись звернувся він до вчителя. – Ім`я для Київщини, я так розумію, не дуже звичне.
- Чи давно в Криму мешкаєте? – поцікавився Арсен Федорович. - Дуже гарно українською мовою володієте.
- Тут ще мої діди-прадіди жили. А щодо знання мови, то в моєму дитинстві всі місцеві дітлахи знали кілька мов: українську, російську, кримсько-татарську, грецьку, – перераховував дідусь, загинаючи пальці на руці. – А деякі ще й вірменську, болгарську... Народів тут за всю історію он скільки зібралося. Це вже потім почали всі російською розмовляти. Бо начеб-то за правилами хорошого тону не подобає в громадських місцях іншою, ніж загально прийнятою спілкуватися. А мої ровесники, незалежно від національності, всі були, як-то кажуть, поліглотами.
- А кулі ковтали для чого? – на всяк випадок пошепки запитав Василько Михайлика.
- Ой, Васильку, не сміши мене… – засміявся хлопчик, – поліглоти – це люди, які володіють декількома мовами.
- Он воно що. А мені почулося «пулєглоти».
До гурту підійшов чорнявий хлопчина, мабуть онука діда Ісмаїла.
- Марленчику, ану покажи діткам, де можна умитися, – звернувся до нього дідусь. – Та й познайомся з хлопчиками, може потоваришуєте, будете листуватися. Не забудь персиками пригостити, там в кошику лежать.
Сторож показав рукою у бік шкільного ганку.
Наступного ранку Марлен з дідусем Ісмаїлом прощалися з новими друзями.
- На зворотньому шляху обов`язково завітайте, я чекатиму, – попросив сторож Арсена Федоровича.
* * *
Степи вже скінчилися. Зір веселили персикові сади та нескінченні ряди виноградників. Старі лози тяжіли від рясних сонячних гронів. На обрії козацькою шапкою здіймалася велетенська гора.
- То Чатир Даг - Палат-гора, Шатро-гора. Так звучить її назва в перекладі з тюрської мови. Наш маршрут проходить повз ту гору. Незабаром побачимо її ближче, – розповідав учитель.
Через кілька годин дорога пірнула в красиву долину між лісистими горами. Густа зелень садів, альтанки увиті виноградом, рясні квітники з якимись екзотичними рослинами, все було для Михайлика незвичним. Ще так мало бачили вони з Васильком у своєму житті. А скільки таких красивих місць є в нашій Україні! В одному дворі Михайлик угледів мальви з чорнобривцями. «Мабуть тут українська родина мешкає. Бо нічим квіти не відрізняються від тих, що в нашому квітнику ростуть» – відзначив про себе Михайлик.
- А що це за ракети стоять обабіч дороги? – запитав хтось із школярів, помітивши стрімкі мінарети, які націлились у небо своїми гострими верхівками.
Учитель розпочав цікаву розповідь з історії релігій та культур багатонаціонального Криму. Мишко уважно слухав, не забуваючи стежити за обрисами гір, які з кожним кілометром шляху росли ввись. Уздовж дороги через всю долину текла вузька річка. Верхів`я її знаходилось десь високо в горах. Саме гірський потік підштовхував її так бадьоро бігти по рівнині
- А ось і Чатир Даг, – несподівано обірвав свою розповідь учитель.
Дорога почала підійматися вгору. Стрімкі скелі, що широким амфітеатром здіймалися праворуч, нічим не нагадували ту велетенську козацьку шапку. Назустріч хутенько бігли тролейбуси та різнокольорові автівки. Автобусний двигун востаннє глибоко вдихнув і машина вискочила на гірський перевал. Потім, відкривши друге дихання, розпочала затяжний спуск до моря.
* * *
За високою кованою огорожею, що стримувала від втечі за межі затишного двору довгі пліті темнозеленого плюща, Михайлик побачив невеликий будиночок з просторою відкритою терасою. Садиба розташувалась впритул до вузького тротуара, що спускався від шкільного двору, де зупинилися на постій школярі, до набережної невеликого приморського містечка. Напередодні, повертаючись з моря, Михайлик і не помітив, як з поля його зору зникла струнка русява дівчинка, що йшла тротуаром за декілька кроків попереду гомінливої юрби Михайликових друзів. Ще мить тому її червоний в білі горошини ситцевий сарафан маячив перед очима, а потім несподівано кудись зник. Немов крізь асфальт провалилась. Після сніданку, спускаючись до моря, Михайлик зупинився на тому місці, де кудись ділася незнайомка, і вгледів хвіртку, оповиту, як і вся огорожа, густим плющем. Стежка від хвіртки спускалася вниз до обсаженої виноградними лозами тераси, тому будинок з вулиці був зовсім не помітний. Якби хлопчик не зупинився і уважно не придивився крізь листя плюща за огорожу, то так і залишилася б не розгаданою вчорашня загадка. На дівчинку він звернув увагу ще на пляжі. Вона відрізнялася від їх сільських дівчаток не тільки короткою зачіскою та блакитним спортивним купальником. Її хода була легкою і впевненою. Було видно що знайомий їй тут кожен камінь, що море для неї – звичне середовище. Вона впевнено стрибала з берегових скель та подовгу гойдалась, розкинувши руки, на зеленуватих хвилях.
Не зважаючи на ранковий час, пляж не виглядав пустельним. Приїжджі відпочиваючі намагалися, як можна більше піймати південного сонячного проміння, запастися здоров`ям до наступного літа. Дівчинка вже теж була на березі. Вона сиділа на великому гладенькому валуні, тримаючи на колінах аркуш картону і щось малювала олівцем. Михайлик обережно підійшов ззаду, щоб заглянути в аркуш, але не насмілився зупинитись, бо слідом вже біг Васько і піймавши Михайлика за руку потягнув його до води. Солоні бризки полетіли на всі боки. Навкруги
дзвенів дитячий сміх та вереск. Такого задоволення Михайлик ще ніколи
не отримував. Чудові гірські пейзажі притягували зір, безмежна морська
широчінь кликала в далину.
Дівчинка на мить відволіклась від малювання і з цікавістю спостерігала за метушнею у воді. Михайлик піймав її погляд і ним оволоділо якесь невідоме йому тепле почуття. Вона посміхнулася і знову схилилася над аркушем.
- На кого це ти так задивився? – не змовчав Василько.
Він з першого дня приїзду помітив якісь зміни в поведінці товариша.
- Та так... – не знайшов що сказати Михайлик.
В цей час недалеко від берега пропливав невеликий рибальський баркас. На його кормі стояв засмаглий юнак, тримаючи в руці рупор гучномовця. Коли баркас порівнявся з легкою будівлею прибережного кафе, юнак гукнув в рупор, звертаючись до когось на березі:
- Оле-сю!!! Помахай мені хустинкою!
Зацікавлені відпочиваючі попіднімали голови та повернули їх в бік берега. На терасу кафе вибігла дівчина в білому фартушку і радісно помахала юнакові білою серветкою.
- Я люблю тебе, Оле-сю!!! – понеслось із гучномовця.
Михайлик мимоволі подивився в бік каменя, на якому сиділа дівчинка в блакитному купальнику, і зустрівшись знову з нею поглядами, відчув, що ніяковіє. Він швиденько відвернувся і пірнув з головою в воду.
- Дорослий хлопець, а стримувати свої почуття не вміє, кричить на весь світ, – висловив свою думку Васько, шукаючи очима зниклого під водою Михайлика.
У розніжених під ранковим сонцем відпочиваючих, які стали свідками такого романтичного освідчення, піднявся настрій. Щасливу Олесю позаочі охрестили Асоль.
* * *
Дні бігли швидко, як ніколи. Михайлик піймав себе на думці, що дома йому відтепер не вистачатиме цих теплих ранкових бризів, химерних гірських скель, помірного стукотіння рибальських баркасів та незвично солонуватого присмаку на губах. Він звик до спілкування (нехай лише поглядами) з русявою дівчинкою і з задоволенням відмітив про себе, що і вона радіє їх щоденним зустрічам на березі моря. Іноді уявляв себе на місці юнака з рибальського баркасу, бо на відміну від Василька не вбачав в його поведінці нічого дивного, такого що може визвати осуд оточуючих. Він назавжди запамятав назву вулиці і номер будинку, де мешкала та дівчинка, але ніяк не міг наважитись познайомитися з нею.
В останній день свого перебування в Криму, Михайлик сидів на камені, де зазвичай дівчинка малювала свої пейзажі, вдивлявся в навколишні краєвиди і намагався уявити, які із них залишилися на її малюнках. В кишені штанів він намацав мідну монету, підкинув її на долоні і загадав бажання. Потім, примруживши око, запустив нею у хвилю. Хлопчик підвівся з нагрітого за день сонячними променями каменя і попрямував до приміщення школи. На тротуарі біля будинку, де мешкала дівчинка, замайорів знайомий сарафан. Схоже, вона на когось очікувала. Михайлика дівчинка угледіла, коли той був уже за кілька кроків від неї. Щоки її покрилися легеньким румянцем. Вона рвучко дістала з-за спини руку з аркушем картону.
- Це тобі... На згадку про море...
Малюнок, виконаний акварельними фарбами в пастельних тонах, відображав морський краєвид з легким вітрильником, який біг по хвилях навипередки зі зграєю дельфінів. Михайлик відірвав погляд від малюнка, щоб подякувати дівчинці, але вона вже зникла за замаскованою плющем хвірткою. На зворотному боці малюнка красивим каліграфічним почерком було виведене дівоче ім’я.
2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622534
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2015
Нападало папІровок в саду,
ще повен кошик – черги жде на ґанку.
Холоне джем, розкладений у банки,
злетілись оси роєм на біду.
Женці клепають коси на зажин -
стоять на старті у гурті з граблями.
Гуляє літо житніми полями,
подвір`я вбрались кулями жоржин.
А сонце ще спекотне угорі
і від уваги гойдалки веселі,
та вже нові наплічники й портфелі
нагадують про школу дітворі.
18.08.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620484
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.11.2015
У шафи блузи відійшли ажурні,
вернулись люди до осінніх пальт.
А на бульварі чи майстри, чи дурні
кладуть в калюжі (як завжди) асфальт.
Чкурнули птахи в стріхи із галявин,
З фальцету вітер перейшов на альт.
З дахів цікаві поглядають ґави,
потішно як в багні шипить асфальт.
Лоскоче дощ будівлям голі груди -
Холодним лоском блискає базальт.
В жовтогарячих камізельках люди
Катком в канави втискують асфальт
12.11.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620438
рубрика: Поезія,
дата поступления 12.11.2015
Вона, невидима, сидить на купі сухого картоплиння і палить люльку. Дим розшукує шляхи між садків та будівель і, коли знаходить, вужем повзе селом.
Вона усюдисуща. Тільки-но була в однім городі, тепер вже на іншому попихкує димком. Розгорне сіру завісу і нишпорить по садибах: а мо’ яка господиня буряка чи гарбуза залишила. Узріла на верхівці дерева яблуко-симиренку, що погойдується самотньо. Хазяї до тієї верхотури не дісталися, а їй – раз плюнути: труснула, в торбу і на плече.
Зранку одягла десяток спідниць з різнокольорового штапелю і міняє їх на ходу, замітаючи сліди пишними шлярками. В яскравій з лапастим малюнком майнула до клена, опустилася на землю, прихилилася спиною до стовбура і розкинула карти. Сережки поблискують золотими півмісяцями, а з-під червоної вігоневої хустки вибиваються смолянисті завитки довгого волосся. Вдивляється в карти і вже будує плани, як поглузувати над синоптиками, яким чином підіграти модному дизайнеру, як краще позувати художнику, що ген чаклує над мольбертом.
Та засиджуватися ніколи, ще не скрізь побувала. Піднялася, витріпала листя, налипле на спідницю, підібгала її вище, щоб не намочити в передвечірньому тумані, що усівся у влоговинах, і спустилася крутою стежкою в яр. Нахилилася під кущ, потрапила в мокрі тенета павука і від несподіванки чортихнулася. Мала намір опеньки зібрати з гнилої колоди, а тут тобі це павутиння, геть обліплене дрібними краплинами. Таке ж цупке, що будь воно не ладне! Відмітила місце купиною моху, щоб набрати грибів іншим разом, необачно начіпляла на спідницю колючих реп’яхів і випірнула з туману на світ божий. І куди ж це тепер в такому вигляді? Хіба що до Баби Яги на гостину. Добре, що спідниць на себе натягнула про запас.
Причепурилася, розв’язала хустку, накинула її на плечі і, розпустивши волосся, майнула у степ. Задзвеніло на грудях намисто, заграло в останніх променях сонця, кинуло відблиск і від нього зайнялася купа хмизу, заздалегідь зібраного для нічної ватри. Десь поруч заіржали коні, почувши запах диму, і знову замовкли. П’яніючи від аромату сухого полину, лягла горілиць і заслухалася мелодією безсмертного скрипаля – вітру. Крізь дрімоту помітила, як хтось обережно накинув синю ковдру з срібними зірками і тихенько ліг поруч. Стало тепло і затишно… От і ще один листок відірвався від календаря…
А про що там віщують зорі на завтрашній день – їй геть нецікаво. Бо хто-хто, а вона знає певно: це вже, як карта ляже…
08.11.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619344
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2015
Скучно, нудно… Як розрадити цю нудоту?.. Комп’ютер – це, звичайно, вихід, але він не соратник, бо працює лише на себе. Йому через годину вже начхати на твій тиск. Затягує, немов у прірву.
Однодумців, як виявляється, не так і багато… А спілкування з недавніми приятелями та колегами тепер призводить не тільки до головного болю, ще й до серцевого. Навіть не віч-на-віч, а віртуальне. І навіть не спілкування, а випадково побачена публікація. Це ж він, комп’ютер, і нагадує: дивись, мовляв, що твої «друзі» тепер пишуть. Іноді хочеться негайно вийти з того кола, та зустрінеш в коментарях якогось однодумця і зрадієш, не тільки мене страхають ці перетворення в свідомості тієї людини. Дякувати Богу, що «аватарка» та ж лишилася і ще не лякає камуфляжом. Бо одна знайома якось бідкалася. Поїхала в село до батьків під Воронеж, а там, каже, наче всі подуріли. І старі і малі одяглися в колір «хаки». У старого батька всі майки та футболки стали камуфльованими. Посварила його, наплакалася, та й через кілька днів повернулася назад до Сєвєродонецька. Бо не вистачило сил вислуховувати маячню родичів.
А зі мною – все навпаки. Потяг не довіз навіть до Чонгару, викинув на крайній зупинці. Далі, мовляв, уже – твої справи. Добре, що зберігся телефон Уршена. Подзвонила, хлопець зустрів біля вагону й доставив додому в Крим, як цяцьку з бемського скла. Лише до віконця на таможні вискочила, коли підійшла черга.
Після майже місяця щедрої гостини у родичів та друзів на батьківщині схаменулася і нагадала собі: а чи не загостювалася ти, Галю? Може пора і честь знати? Хоч і не з усіма зустрілася, і не всім встигла навіть зателефонувати. Мабуть образилися...
З недавніх часів комфорт та ідилію лише дома і відчуваю – з собою ж любою. Та чогось сьогодні нудно і скучно. Поїду до моря… Воно теж наразі самотнє, можливо скрасимо один одному годину-дві.
На березі на всю цвітуть кульбаби. Квітнуть самі для себе. Для віночків на голови дівчаток та на варення (і це ж треба було комусь подати таку ідею) – те цвітіння уже в минулому. В кінці осені у квіток відкрилося друге дихання, нехай не такими пишними кулями розцвіли, а настільки вистачило сили, та все ж раді тим, що ще й когось трохи потішать. Он вже якась «галя» нахилилася і фоткає на мобільний… Не виключено, що ще й «ммс» комусь відправить в ті краї, де про якесь цвітіння вже ніхто й не підозрює.
Море теж насолоджується тишею набережної. Лише самотній рибалка сидить нерухомо на молі. Хай собі сидить, нехай надіється, але все одно нічого не впіймає. Море про це знає певно.
Чаєчка ходить вздовж берегової хвилі. Вітер підганяє її в спину, іноді аж пір’я в складених опахалах крил підіймає – здається, ось-ось вискубне. Птаха повертається до вітру очима, дорікає поглядом і знову продовжує повільно ступати далі. А он ще дві сіренькі качечки погойдуються на хвилях. Парочка: Мартин та Одарочка… З-за мису Керменчик повисували у воду носи іще два: Тюбек та Лукул. Допитливі занадто…
Вода грає темно-зеленими барвами, на ній біленькі бурунці, немов ягнята в лузі. Море чисте, холодне, до всього байдуже. Нема з кого змивати бруд з потом, нема перед ким кланятися. А перед ким йому прогинатися? Перед людьми? Всі вони тимчасові: прийшли і пішли. А воно, море, вічне…
Дістаю з під куртки шалик, закутуюся, зав’язавши назад кінчиками, щоб вітер не шмагав ними по обличчі. Запізно згадала про нього (шалика), він (вітер) вже гарно надув і голову, і у вуха. Це ж година, напевно, вже пролетіла… Повертаюся назад на автостанцію. Автобуси на маршрути виходять вже через раз, бо ж відпочиваючих немає, а для місцевих - і тих рейсів, що лишилися, забагато. То ж коли буде найближчий – хто його знає? А пішки йти далекувато…
Зайшла до невеличкої зали очікування, не стояти ж на протязі. Але… в залі сидить один єдиний дідок. По тому, як у нього заблищали очі і дідок весь стрепенувся, здогадалася, що вже з ним пересікалися. Буде липнути… Наче ж іще нівроку, а чомусь чоловіки, яким вже далеко за… не дають проходу. А для чого ж їм ровесниці? Зробила вигляд, що зацікавилася розкладом руху, примружила очі, бо окуляри забула дома, нічого не побачила і, буцім розчарувавшись, поспішно вийшла із зали. Довелося ховатися від вітру за рогом будівлі автостанції. Пританцьовувала, щоб не задубіти, допоки не подали на посадку автобус.
Підняла на сходинку ногу, відчула постріл у крижах і згадала, що пояс з собачої вовни лежить у шафі. Для чого купувала? Тепер доведеться викручувати руки і самій натирати поперек мазюкою. Можливо, той дідок і був би якраз в нагоді…
31.10.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617461
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2015
В під’їздах гулко стукалися двері,
Балкони гріли в променях лоби,
Біля фонтану у міському сквері
Точили ляси мирно голуби.
Ще тільки зрілість набирала осінь
І по кутках тинялися вітри;
Лиш мідним блиском листя налилося -
Вогнем шугало в затишні двори.
Зривався дзвін від спалахів на вежі,
Трусив плоди підсмажені каштан -
Рудий-рудий, мов клоун на манежі,
Дрібні гостинці сипав на майдан.
Була в той день пожежа не остання,
Ще дзвін не раз на сполохи скликав.
А я з-за вежі в трепетнім ваганні
Дивилась, як на мене ти чекав.
25.10.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616208
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2015
І кличуть хлопця «Рембо» побратими,
а супротивник впевнено – «каратель».
І вже забулось, як насправді звати,
і що рідніш – Донбас, чи то – Карпати…
Та й скільки тих відмінностей між ними?
А мами голос уві сні: « - Синочку!» –
як і в дитинстві до обіду кличе.
Та в лиходіїв настрій войовничий –
і в матері засмучене обличчя…
Ще просить зняти випрати сорочку.
А до домівки ж – лиш подай рукою,
і по-пластунськи міг давно добратись,
ще й у Дінці попутно накупатись.
Та не мовчать за річкою гармати…
І берег затягнувся осокою.
Він має мрію (ще не має часу)
пізнати всі міста, містечка, села,
де побратими житимуть веселі
в своїх родинах, в затишних оселях…
Бо ж не бував за межами Донбасу.
І не завадити ніяким ордам
підняти стяг на кожнім териконі
тому, хто виріс в степу на долоні,
хто не продався злодіям в законі…
То буде кращим дембельським акордом!
26.10.2015
(фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616207
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 26.10.2015
Мати Дмитра часто бідкалася, що як її не стане, то залишиться син без єдиної рідної душі. Сама у матері була і первістком, і мізинцем одночасно, бо батько загинув в громадянську, і сина спіткала та ж доля. Вона ж хоч двоюрідних братів та сестер має, а її Дмитро і тим обділений. Є десь у світі в нього напівкровний брат, та то, як кажуть, давно відрізаний шматок. Дай, Боже, невістку добру, щоб разом з сином звили затишне гніздечко. От скоро відслужить армію - то й про сім`ю можна буде думати.
Дмитро закінчував строкову службу командиром відділення в школі сержантів. Якось ішов повз стройового плацу, де саме проводили перекличку молодого поповнення. Враз озирнувся, почувши своє прізвище: подумав, що це його гукнув ротний. Але офіцер продовжував далі знайомитися з новобранцями. Це ж треба - однофамілець появився!
Той факт довго в пам`яті не тримався і вже мав потонути в рутині військових буднів серед сотень бійців, якби не випадок.
Під час занять на військовому полігоні одним із етапів навчання було метання бойових гранат. З окопу черговиків Дмитро спостерігав за діями молодого бійця. Хлопець поставив зброю поряд з собою в укритті і вже почав виконувати команду ротного "Граната, вогонь!". В цю мить до його ніг упав карабін і вояка розгубився. Швиденько поклав на край бруствера гранату і нахилився підіймати зброю. Дмитро кулею влетів в окоп до невдахи, збив його з ніг і накрив собою. Граната зірвалася на земляному насипі, накривши обох купою землі. Лаявся переляканий ротний, бійці обтрушувалися від глини. Так відбулося знайомство з однофамільцем.
- Та ви - схожі, наче брати, - відмітив командир, висловлюючи подяку Дмитрові.
- Таке передчуття, що ми з ним і справді не чужі, - через деякий час після пригоди Дмитро зайшов до канцелярії командира роти. - Звідки цей рядовий Шинкаренко.
Капітан дістав особову справу бійця. Родом той був з Білорусії, та головне - не лише прізвища, а й імена батьків хлопців співпадали. Його призов був пізнішим, хоча віком хлопець старший за Дмитра. На службу потрапив після закінчення навчального закладу.
- Схоже, правду казала бабуся... А я мав нахабство підозрювати, що версію з моєю появою на світ придумали спеціально для мене.
- Слухай, Юрко! - підізвав бійця ввечері біля їдальні. - Тобі батько не натякав на свої гріхи молодості?
- Та щось там таке було в його біографії... Проговорився колись після чарки, - посміхнувся дружелюбно. - Якщо виявиться, що ми брати, буде круто.
- Як би там не було, а друзями залишимося. Та все ж цікаво...
Зійшлись на тому, що про свою зустріч напишуть в листах: Юрій - батькові, Дмитро - матері.
З відповіддю обоє не забарилися. Мати була більш багатослівною, ніж батько, але все співпадало.
З колони військовополоненних Шинкаренко-старший втік, скориставшись зарослим яром, що трапився на шляху. Поранення мав не важкі, але стомлений втечею майже плазком дістався найближчого села. За городами і знайшла його майбутня Дмитрова бабуся та й заховала в льоху. Разом з дочкою виходили пораненого і переховували його допоки радянські війська не звільнили їх район. Після перемоги Іван Шинкаренко повернувся не в Білорусію, а в село до вагітної нареченої. А невдовзі із військомату привезли лист від законної дружини, яка розшукувала чоловіка. В листі сповістила, що чекає на нього разом з сином Юрком. Прийняти рішення Івану допомогла Дмитрова мати. Так і розійшлися їх шляхи. Але тепер жінка зраділа, що доля звела братів. Тепер Дмитро не один, а має рідню.
Після демобілізації Дмитро з Юрієм продовжували родичатися. Телефонували один одному, писали листи. Хоч і рідко, та зустрічалися, навідувалися один до одного в гості. Після передчасної смерті Юркової матері, вирішили влаштувати зустріч батька з матір`ю Дмитра. Може відновляться їх почуття, та зійдуться під старість в однім домі.
- Що ти мені, Ганно "ви та ви"? Не чужі ми з тобою. Син у нас... - поправляв жінку Іван.
- Та не молоді ми уже, Іване, - ніяковіючи, пригощала наготовленими стравами святково одягнена Ганна. - Та й забула я вже тебе.
Сказала і ще більше почервоніла.
- А як на мене, то все, наче вчора було... Та й які ще наші літа?
- Які літа? Он твоя Людмила вже третій рік, як інший світ обживає.
- Може вже там і пару собі знайшла, - невдало пожартував Іван. - Не образиться, якщо і ми з тобою зійдемося.
- Ой не знаю...
- То дозволь залишитися, може й не погано нам буде удвох.
- Та я ж тобі не вказую на двері, але боязко все спочатку починати.
- Який то вже початок? Скоріш - продовження.
Після від`їзду синів Ганну знову охопила тривога. Хто вона Іванові - колишнє недорозуміння? Вже який місяць в одній хаті живуть, а серце так і не йокнуло. І вигнати не виженеш, бо нема за що, і немов уже зайвий цей чоловік в її житті. Коли потрібен був, то знаходився далеко, а іншого достойного так і не довелося зустріти. Який там вибір серед чоловіків після війни був? Скоріш вони, а не їх вибирали. Ті, що повернулися в село: і криві, і понівечені - жоден без пари не залишився.
Іван відчував невпевненність в стосунках, та нічим зарадити не міг. Порався в господарстві, важку роботу брав на себе, гнівався, коли Ганна хапала мішок або відра - чи то забувалася, чи не помічала його присутності. Ставилася, як до родича: готувала, прала, слідкувала, щоб вигляд мав охайний. Та й кращий шматок, зазвичай, діставався Іванові - не міг не помітити.
Якогось дня Ганна повернулася з крамниці. Відхилила рукою марлеву фіранку в дверному отворі (традиційний захист від набридливих спасівських мух), та так і залишилася стояти. Іван сидів в півоберта за столом і в глибокій задумі дивився поперед себе, немов у порожнечу. Куточки губ опустилися, розслаблене обличчя ввібрало в себе і біль, і невизначеність, і глибоку тугу. Серце у жінки стиснулося від несподіваного напливу жалю. Іван схопився з-за столу, стояв розгублений, наче його піймали на місці злочину. Ганна опустила на підлогу сумку.
- Ти чого, Іване? Ти чого? Дасть Бог, на вихідні сини приїдуть...
Повільно переставляла ноги, не зводячи погляду з обличчя чоловіка. Іван боязко ступив крок назустріч. Жінка рвучко обняла його і припала до грудей. Стояли нерухомо, допоки плечі обох не почали здригатися.
12.06.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598897
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2015
У світи - з одного материнського лона,
З одного квітника, з однієї повітки.
І прозорих світанків малинові дзвони
Вас будили разом, діточки мої, дітки.
Чом немає ладу, чом нема розуміння?
Де втручання було сатани-люцифера?
Розірвалося вдрузки родинне коріння,
Отруїлася димом чужим атмосфера.
Рознесло між людей жовтий пил з наркотою
(Засівали ж коноплі на білі полотна!)
Лиходії з усюд лізуть в очі сльотою,
Затікає в кутки хижа нечисть болотна.
На церковні хрести повсідалися круки,
Зграї підлих людей щиро моляться богу.
В матерів од безсиль опускаються руки,
Корчить сотні гримас сатана із-за рогу.
06.08.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598873
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.08.2015
Росою грає вранішній спориш,
плече проймає чиста прохолода.
А ти на сіні запашному спиш
і сон твій назирати - насолода.
Ще наяву потоки сновидінь -
їх ледве-ледве стримують повіки.
Чолом пробігла випадкова тінь
та від усмішки кинулась навтіки.
Надокучають промені рясні-
вже сонце небом тихо покотилось.
Спитаю: чом сміявся уві сні?
Хоч знаю певно - я тобі приснилась.
13.07.2015
(фото з інтернету)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2015
Майстрували ми шпаківні для шкільного саду,
До прильоту цих пернатих готувались радо.
Приладнали на деревах чепурні домівки,
Щоб було де відпочити з довгої мандрівки.
Шкідників щоб розігнали працьовиті птахи,
Щоб забули шлях до саду гусінь та комахи.
Завдяки шпакам вродили урожаї пишні,
То ж заслужено ласують ягодами вишні.
19.06.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588477
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 19.06.2015
Працьовиті руки у сім"ї не лишні.
Вчились ми у мами драглювати вишні.
Хоч не зовсім легко нам давалось вчення,
будем їсти взимку ми смачне варення.
В цяточках обличчя, сукні та оселя.
Сік летів на стіни, кісточки у стелю.
Підморгнув матусі наш веселий тато:
- От тобі й нагода вчити одяг прати!
12.06.2015
На фото: Марина Зельдіс "Дівчинка і вишні"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587099
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 13.06.2015
Як зростала городина в мами,-
починав непокоїтись льох.
Все розкішно буяло рядами.
В дефіциті був тільки горох.
Перевага давалась квасолі
на селянських городах здавен,
а горох - на колгоспному полі
розкотився гектарами ген.
У поля рудосІльську* малечу
від душі закликав цвіркунець.
За врожаї турботу на плечі
брав тоді агроном Саганець.
Ми з сестрою червоні хустини
повязали на голови так,
щоб здаля малювалась картина,
наче квітне в огудинні мак.
Маскувались під сонечком радо
піонерським тонким полотном,
але хитро продуманий задум
розгадав молодий агроном.
Червоніли від сорому лиця,
як записував нас у блокнот
і горох майорів, як суниці,
і згадалась змістовність чеснот.
Насмішив Саганця-агронома
непідробний дітей переляк.
Відпустив нас з горохом додому -
тато був - головбух, як-не-як.
...Я сьогодні черешні нарвала
у занедбанім кримськім саду.
А в саду про горох пригадала.
І, що з совістю завжди в ладу.
* за назвою села Руде Село.
10.06.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586692
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2015
Вечірній яр посинів від ожини -
важка хмарина чавить з ягід сік.
Пірнули в темінь кручені стежини
поміж колючих батогів ожини.
Зозулі сонцю обірвали лік.
На небо місяць вискочив із ночі -
чатує світ незмінний вартовий.
Пожвавіли чорти і поторочі,
святкують шабаш аж до скону ночі.
Ковтнув веселу балку чорторий.
28.05.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584133
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.05.2015
Море гупає хвилями в мол,
Затаскало русалок за коси.
Косить камку старий Чорномор -
Розкладає пахучі покоси.
Теплий вітер до берега дме
То з Туреччини то від болгарів,
Із покосів плете макраме
В опт і роздріб місцевих базарів.
Море з ночі добряче штормить.
Заскучав соловей-бідолаха.
Хвиле! Змовкни, будь-ласка, на мить -
Сі-бемоль дай настроїти птаху.
28.05.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584049
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.05.2015
Ти - біля Бога, знаю, біля Бога.
Нараз усі розвіялись гріхи.
Під сяйво зір лягла твоя дорога,
Мені земні лишилися шляхи.
Живу майбутнім, бережу минуле
і сьогодення відчуваю смак.
В оцім шаленім всесвіту загулі
Хоч раз подай мені із неба знак.
Хіба дарма тамую хвилювання,
Коли ступаю ввечір на поріг?
З тобою знала спокій і кохання.
Що не простила - мій найтяжчий гріх.
26.05.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2015
В ромашках луки. Променева злива.
Земний квітучий світосяйний рай!
Сама природа - чиста і цнотлива.
Ген у віночку маковім вродлива
Гукає юнка: - Милий, доганяй!
Майнула хутко, сполохнувши пташку, -
Залоскотала колосом трава.
А сукня - з ситцю в лугові ромашки
(Де - луг, де - сукня, визначити важко),
Лиш мак в вінку із хлопцем заграва.
У гущі трав згубилася стежина,
Мов у покосах, вже квітки лежать:
І мак, і романець, і конюшина.
Спіймав втікачку промітний хлопчина.
Потолочили гарно сіножать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582222
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2015
Роздолля солов`ям! Ще людство спить.
Весняним цвітом свіжий ранок дише.
Скотився Віз* із неба, не скрипить,
Лиш солов`ї піснями будять тишу.
А я стою край берега сама.
І хоч сьогодні прикро так від того,
Та в заметілі сад і не зима,
А травень біло вистелив дорогу.
* - сузір`я
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579476
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2015
День, як день. Субота, як субота.
Пізня кава, ранній інтернет.
На фарфорі грає позолота,
Крає шибку сонячний багнет.
Під вікном шикуються платани -
Тішить погляд свіжий камуфляж.
І ранкова прохолода тане -
В полуденний точиться пейзаж.
Закриваю віко ноутбука -
Хай впадає в летаргічний сон.
Розцвітають першим маком луки,
Солов"ї розспівують шансон.
* шансон - в перекладі з французької мови - пісня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578652
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.05.2015
Шлях додому, як путь пілігрима...
Жду появи зв'язку з КИЇВСТАРом.
Не доїхав мій потяг до Криму -
десь чекає мене за Чонгаром.
Гладдю світять солоні озера,
чайки скиглять на кручах Сивашу.
Хвіртка в Крим. Ця незвична химера
біль і прикрість, і помилка наша.
В дике поле пірнули окопи,
замасковані сітками хакі.
З кожним кроком все ближче Європа
І "блакитні" прозахідні маки.
Від ходи стали щоки рожеві,
мов від співу розчулена фреска.
Скоро станція буде кінцева.
Все - таможня... Прийшла есемеска.
10.04.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2015
Розкинув крила досвіток рожевий,
Розвів на пісню спритно солов`я.
Дзвенить потік гірського ручая,
Росою квіти вкрилися травневі.
Піймав грайливий промінь мис Айя.
Знялося із фортеці вороння,
Із плеч минуле скинули руїни.
У море вийшов Юра Паратіно*
Розкрився простір мріям і пісням.
Зійшла на берег Афродіта з піни.
* герой повісті О.Купріна "Лістригони"
25.03.2015
На фото акварель Вероніки Шевчук "Ранок в Балаклаві"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573425
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2015
Краю мій, вербова сторона,
З клекотом лелек понад дахами,
З вихором, що носиться шляхами,
Щебетом ріки біля млина.
Найрідніший, з далеку близький,
Ти у згадках серце ніжно грієш,
Літеплом у сновидінні млієш,
Мамині нашіптуєш казки.
Ти - в прозорій крапельці роси
І в могуті вікового дуба.
Ти - у серці, бАтьківщино люба,
І в моїм, і матінки Руси.
Вітерцем колишуться гаї,
В душу рястом заглядають щиро.
Хто тобі, мій краю, зичить миру,
То - жадані гості і мої.
Сяйвом сонце тішиться навкіл -
Вже весна кохається в розмаї.
Дістаю із печі короваї,
Скатертину вже стелю на стіл.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573376
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.04.2015
Дощ полякав небосхили
І припустив не на жарт.
Шаром дорожного пилу
Гаситься крапель азарт.
Гнеться шипшинова гілка,
Змокла, як хлющ, ковила,
Виводок свій перепілка
В кущ полину повела.
Мак затремтів полохливо,
Заторохтів татар-чай,
Мокне байдужий до зливи
Сивий, як лунь, молочай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572025
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.04.2015
* * *
Очам на диво
В віхолу сніжинок
Підсипала пелюсток алича.
* * *
Допіру місяць
Був на кипарисі,
Тепер розлігся паном на даху.
* * *
Під поглядом
Блакитного барвінку
Зніяковілим видався мигдаль.
* * *
Поміж зелених
Пуп`янків - єдиний,
Себе нарцисом почува нарцис.
* * *
На пальму дивлячись,
Ці півники кмітливі
Складають опахалами списи.
* * *
Мінливе море:
То смарагдом сяє,
То схоже на пожмакану фольгу.
* * *
Усе живе
Весною стрепенулось,
Вже й на дубах вві сні бубнять бруньки.
28.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571618
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 03.04.2015
На моє підвіконня
примостилась голубка.
Нахиляла голівку,
заглядала в вікно.
А в кімнаті дрівцята
їла поїдом грубка,
ткав розважливий ранок
сновидінь полотно.
Випливали строкаті,
як життя, гобелени:
то грайливі левади,
то пожухла стерня.
То дизайнерка осінь
крила золотом клени,
то сідлало вже літо
вороного коня.
Від вогню червоніли
чавунові дверцята,
а майоліка грубки
розливала тепло.
Вже стояли на старті
за дверми ґринджолята,
неприкаяним в сінях
виглядало весло.
Запітніли у вікнах
загартовані шибки,
відлетіла голубка
розчарована вщент.
Зачерствілого снігу
відірвалася скибка,
поторочила стрісі
золотий позумент.
Обіймала привабно
тепла ковдра із вовни.
Шкряботів з нетерплячки
розважатися пес.
І недільного свята
чисті дзвони церковні
Над селом підіймались
до прозорих небес.
03.04.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571614
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2015
Як сьогодні було. Пам`ятаю:
Цвів пахуче на вулиці лох,
Мама плаття з червоної майї
Нам пошила у білий горох.
І в горошок, і синю картату
Купувала на трійко персон.
Шила платтячка, наче близнятам,
Лиш найменшій міняла фасон.
На причілку горошок духмяний
На низенькі штахетини ліз,
КапелЮшки на свято весняне
Тато з Києва саме привіз.
А прибулий фотограф з району
Мав престижний з триногою "ФЕД"
У наш сад, мов до фотосалону,
Діти збіглись, як мухи на мед.
Посміхалися сором`язливо
Від їх поглядів троє дівчат.
...Я в саду бачу маму щасливу
І малих на даху лелечат.
18.02.2015
(на фото я з сестричками)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560682
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2015
Аглая сиділа за неприбраним столом насамоті зі своїми думками. Старенькі батьки за вечерею поздоровили її з днем народження, після чого, захмеліла від чарки солодкого кагору мати покинула святковий стіл та лягла в ліжко. Доки Аглая була на роботі, вона цілий день крутилася біля плити: старанно розбирала відварене для холодцю м`ясо, крутила голубці та готувала начиння для пиріжків.
Батько з дочкою випили ще по чарці, після чого Аглаї довелося випроваджувати старого із-за стола, щоб не дійшло до сварки. Знала, що незабаром наступить той рубікон, через якого батько самостійно вже не переступить. І тоді почнеться:
- І гарна ти в мене, доню, і розумна, і повагу заслужила на роботі - по імені та по-батькові люди називають, та все ж щось, мабуть, робиш не так... От сьогодні вже сорок виповнилось, а чоловіка не маєш, діточками не обзавелася...
Перше речення Аглая знала дослівно і промовляла в думках з батьковою ж інтонацією. Останнє вже додала від себе - бо ж тільки сьогодні їй стукнуло сорок. Словами "гарна ти в мене"- жінка не дуже спокушалася, бо хоч і часто роздивляла себе в люстерку, була з собою відвертою. Нічого особливого. Струнка, що правда та ноги красиві. Але ж не дарма її співробітниця, добренько випивша за обідом, влаштованим на роботі на честь її ювілею, ненароком залишила непідконтрольним свого язика та видала на-гора зроблений самою ж висновок:
- Оце якщо побачите перед собою на вулиці дівчину з гарними ногами, - на обличчя вже дивитися не варто - повна невідповідність...
Сказане було не зовсім доречним і хоча в загальному гамі за столом - не факт, що ті слова були почутими та Аглая їх уловила і сприйняла на свою адресу. Вона сама собі придумала і це ім`я - Аглая, накинувши одного разу перед дзеркалом на плечі пухову шаль, подаровану колись матір`ю. Шаль була добротною та якісною, але краси жінці не додавала. В ній вона виглядала, як пересічна провінціальна молодичка. Насправді батьки її назвали Ангеліною, але віддзеркаленню більше пасувало - Аглая.
Аглая-Ангеліна підсунула до себе вазочку з шоколадними цукерками, не кваплячись розгортала фантики і уважно роздивлялася яскраві кольорові обгортки. Гарне життя в її уяві було схоже на ці різнобарвні папірці: веселе, в достатку, з шафою, заповненою фірмовою одежею, дорогим взуттям та комодом з престижною косметикою. В реальності мала недорогий, хоч і оригінальний (принаймні так їй здавалося) гардероб, дякуючи собі ж любій. Мала хист до рукоділля, то ж могла зліпити, як зізнавалася, із нічого щось.
Чаклуючи на дозвіллі над шматками тканини та хутра, збоку Аглая нагадувала Елочку-людоїдку, героїню Ільфа та Петрова. Але за нею не було кому спостерігати, а результатом всі були завжди здивовані.
Мрії про шафу з роками почали розвіюватися. Чого найбільше їй тепер хотілося,то це окремої квартирки, нехай навіть маленької однокімнатної, щоб без батьків за стіною. Хіба ж вони не розуміють, що із-за того, що забарилася вона в їх дореволюційному будиночку у старому районі міста, і не склалася її жіноча доля?
Пильнували все життя за нею, не помічаючи, що вже далеко не дівчинка їх донька. Має право на самостійне життя та особисту думку. Та чи то за інерцією, чи до цих пір боялися, щоб дитину в пелині не принесла, стежили за кожним її кроком. То чашку не помила, то подвір`я не підмела,то не те сказала, то не так зробила, то не того хлопця вибрала... А роки ж летять, не стоять на місці! А хочеться ж щоб поруч милий був! І, що там казати - не лише для того, щоб цвяха в стіну забити. Від природи нікуди не дінешся. Іноді так хочеться мати під рукою чоловіка. Хоч якого - хай не високого та стрункого, нехай непоказного, лише щоб надійного та не п`яничку. Куди там вона з ним буде ходити? Кому показувати і навіщо? Всі її подруги повискакували заміж вчасно і саме такі настанови чує вона щоразу при зустрічі з ними.
Місто їх - не велике, такі люди, як Аглая, на видноті. Бувало траплялися на роботі достойні кавалери, та частіш за все або одружені, що їм не заважало заводити на стороні шури-мури, або ж розлучені. А ці, зазвичай, бажали знайти собі пару з житлом. Бо, як справжні чоловіки, свої квадратні метри залишили на користь колишньої родини. Якби ж вона мала хоча б кімнату в гуртожитку - самітньою не залишилась би. Знала достовірно, що у відрядження навіть дехто з керівництва не проти з собою взяти саме її,Ангеліну Вікторівну. І не лише, як кваліфікованого фахівця, але як і душевну та компанійську жінку.
Колись була нагода отримати куток у гуртожитку, та мати - в сльози:
- Це що ж люди скажуть? Що з батьками не вжилася? Ганьба яка! От отримаєш колись окрему квартиру, тоді й переїдеш з батьківської хати, а то наче бездомна - в гуртожиток зібралася!
Перервавши невеселі спогади, Аглая радо схаменулася. Годі! З завтрашнього дня все в її житті зміниться. Ледь стримувала себе за столом, щоб не зізнатися батькам та не наврочити собі. Отримала сьогодні найкращий в своєму житті подарунок до дня народження - ордер на квартиру в малосімейці. Цілих двадцять шість квадратів з балконом на п`ятому поверсі дев`ятиповерхівки. Керівник установи відразу ж підписав заяву на тижневу відпустку в рахунок чергової для облаштування житла.
Аглая довго ще не могла заснути. Наранок вирішила повідомити домашнім про службове відрядження, а сама з необхідними речами зібралася майнути на інший бік міста в новий мікрорайон. Добре, що встигла до кінця дня зняти з рахунку гроші на меблі та телевізор - все в її квартирі буде новеньке, як і майбутнє життя. А потім вже зробить рідним сюрприз, запросивши їх на гостину.
Весь тиждень Аглая не виходила з дому. Не кваплячись розставляла куплені речі, милувалася краєвидами з балкона, час від часу вмикала телевізор та лягала на диван, закинувши на м`яку спинку ноги. Поруч з собою ставила на журнальний столик велику кришталеву таріль повну шоколадних цукерок. З насолодою, розгортала блискучі строкаті фантики, скручувала їх в кульки і з не меншою насолодою стріляла ними в куток кімнати. Ось вона - довгоочікувана свобода! Життя - тільки починається!
16.02.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560263
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2015
Множить літепло всесвіту спори,
ніч липнева чаклує навкруг,
в чистім сяйві зіркового хору
красень місяць оспівує луг.
Посилає хвалу на калину,
на вербову ставкА цитадель,
обминувши на небі хмарину,
на колодязьний сів журавель.
Під вербою закоханих пара
допізна забарилась в човні.
Грає тихі акорди гітара,
сплять і перші, і треті півні.
На фото "Зоряна ніч" Вінсент ван Гог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2015
Хмарки у плесі мліють потонулі,
Іти у цвіт збираються жита,
В осиках понад річкою зозуля
Кує усім бажаючим літа.
Сплели гілля в заплаві верболози,
В гурті тополі вибрались на шлях,
Чекає жнець на зоряного Воза,
Що до смеркання їздить у полях.
Своїх пташат над хатою лелека
Підійме зовсім скоро на крило.
На сонці вишні сушаться у деках,
Городиною хвалиться село.
Злітає дзвін із кузні в надвечір`я
І літній день за обрій відліта.
Кує зозуля, стверджує повір`я -
Допоки в цвіт збираються жита.
автор ілюстрації Микола Рябоконь http://www.neizvestniy-geniy.ru/users/43132.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557670
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.02.2015
"Мені також кортить
бодай хоч раз
Під вишнями в цвіту заночувати"
Рьокан
* * *
Та й і мені кортить...(бодай хоч раз!)
Під вишнями в цвіту заночувати.
Знайду у сад вербовий перелаз
І до світанку не вернусь до хати.
Ту ніч розрадять, певно, солов`ї,
Я захмелію від цвітіння вишень.
Польоти мрій і помислів моїх
Легенький вітер згодом заколише.
І в гущині зіркових володінь
З поезією лірика Рьокана
У нереальних злетах сновидінь
ПелЮсткою у всесвіті розтану.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556848
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2015
Накрив туман село й долину,
Розлився сивим молоком.
Висока вежа тополина
У морок врізалась клинком.
На цілий світ сердиті кури
Дзьобають помацки зерно,
Села просту архітектуру
Ховає димчасте рядно.
Отямились від летаргії
Штахетини-поводирі.
Ліхтар ще з ночі без надії
Над тином блимає вгорі.
Десь голоси, неначе з ями,
Несамовито рветься пес...
КурИть димок над димарями,
Здійнятись мріє до небес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555910
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.01.2015
На вулиці зима, а не сніжить
і щоки не пощипує морозом.
Уже весна черемухою снить
і ніжними суцвіттями мімози.
А хочеться, щоб посипа́в сніжок,
і кучугур таких, як у Карпатах.
Та з-під землі вже проліска вершок
зазеленів із остраху проспати.
Та ще й шпаків із сотня під вікном
такий гармидер вранці влаштували!
(Строкаті, мов побризкані вапном,
чи цілу ніч зірки їх цілували).
І це б кому сказати – на Йордан
бубнявіють бруньки бузку затято!
…Наплутав щось "синоптик-бусурман",
забув, що нині християнське свято.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2015
« Ой, ридала гармонь ридма...»
(Данило КОНОНЕНКО)
А серце –
воно ж не камінь…
Воно ж чутке,
мов струна.
Палало
у світлім храмі,
зірвалось,
коли війна.
Злетів у
прозорий ранок
сваволею
вбитий птах.
І сонячний
обагрянок
завис
на гірських хребтах.
Вкраїна
лишилась сина,
від болю
і слів нема…
Схилила гілля
калина,
ридає
гармонь ридма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552316
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.01.2015
Українська література понесла тяжку втрату. Сьогодні в Сімферопольській лікарні пішов із життя Данило Андрійович КОНОНЕНКО, прекрасна чуйна людина, відомий український поет, перекладач, член Національної спілки письменників України, Заслужений журналіст України, Заслужений діяч мистецтв Автономної республіки Крим, лауреат премії ім. Степана Руданського.
Багато років очолював Кримську організацію НСПУ, був одним із фундаторів єдиної в Криму україномовної газети "Кримська світлиця", очолював в ній відділ літератури та мистецтва, був шеф-редактором дитячої газети "Джерельце" (додаток до КС).
Народився Данило Андрійович 1 січня 1942 року в с. Ребедайлівка Кам"янського району Черкаської області. Автор книг "Джерело", "На весняному березі", "Квітучих соняхів оркестр", "З любові й добра", упорядник поетичної антології "Люблю тебе мій Криме..."
Світла пам"ять і Царство небесне Вам, шановний Даниле Андрійовичу!
Данило КОНОНЕНКО
ВІК УКРАЇНУ ЛЮБИ
Сонце голубить калину,
Вітер колише дуби.
Сину мій, рідна дитино!
Вік Україну люби!
Далеч шумку тополину,
Степу дзвінкі голоси.
Сину мій, рідну Вкраїну,
Вік біля серця носи!
В грізну тривожну годину
В дзвони на сполох дзвони!
Сину мій, рідну Вкраїну
Від ворогів борони!
Мову свою солов'їну -
Мамину пісню-розмай,
Сину мій, рідна дитино,
Не забувай!
ОСТАННІЙ ДЕНЬ ВІЙНИ
Ой, не грала гармонь,
А плакала,
Ой, ридала гармонь ридма...
Тихо зойкнула хвіртка злякано:
- Мамо! Ма...
А в селі "Перемога" чулося,
Бігли з поля худі жінки.
Мати в чорну печаль
запнулася
навіки.
КРИНИЦЯ
В саду засніженім криниця.
Відро на цямрині стоїть.
Ніхто не йде води напиться,
Не проклада глибокий слід.
Хіба що пурхне десь синиця,
Торкнувшись крилечками віт.
Дерева сплять. Їм, певне, сниться
Весни жаданої прихід.
І як, скажіть, не зупиниться
На мить якусь біля воріт,
Де, може, юнка-чарівниця
Пошле вам усмішку-привіт.
О, білий сад, з відром криниця,
І ця зима, і диво-світ!
БІЛЯ МОРЯ
Я - степовик. Я не люблю затишшя.
Та як охопить серце супокій
І сум за полем душу враз прониже, -
Я йду до моря наслухать прибій.
Воно величне у красі своїй
Мені назустріч солоно так дише,
І, ніби чайок, кораблі колише,
Я розумію: тут неспокій мій.
Ця синь безмежна, мов небесна вись,
Зигзаги хвиль, мов спалах блискавиці,
І полинево терпкуватий бриз
Мені ночами довго будуть сниться.
Бо в шумуванні моря, як колись,
Я чую шелест стиглої пшениці.
БЕРІЗКА
Ніні
З Смоленщини до Криму навесні
(Я так люблю ту сторону російську!)
Тендітну, наче дівчинку, берізку
Хороші люди привезли мені.
У благодатні березневі дні
Побіля хати, до причілка близько,
Де затишок і завжди сонце бризка,
Я посадив. Ростиме, а чи ні?
Минали дні, і весни, і літа...
Набралась сил берізка молода.
Поглянь: красуня з русою косою.
І не страшні їй чорні бурі злі,
Бо вкоренилась міцно у землі,
Напоєній дніпровською водою.
АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ
Син двох народів Агатангел Кримський.
Ну, хто сказав, що ми не земляки?!
Татарин він навіки український,
Вкраїнець він татарський на віки.
Його сліди живі ще тут, в Криму,
Чуфут-Кале, Бахчисарай і Ялта,
Дороги крем'янисті, без асфальту,
Знайомі нам і так близькі йому!
Він знав свій Крим, він завжди Кримом жив,
До Криму, як до матері, горнувся,
Без Криму Кримський, може, й не відбувся б,
Своє найкраще - у Криму творив.
Дідизни дух його сюди манив,
Земля оця його причарувала,
Вливала сили, творчо надихала -
Він Кримом марив, Кримом завше жив.
По-східньому пісень журний мотив
Бентежив серце зболене поета,
І гострий шпиль стрімкого мінарета
Йому про давнє з болем говорив.
Син України й Криму вірний син,
Народний просвітитель, мудрий ангел,
Великий, славний Кримський Агатангел!
Ти в нас один, ти в нас такий один.
Син двох народів, Агатангел Кримський.
Ну хто сказав, що ми не земляки?!
Татарин він навіки український,
Вкраїнець він татарський на віки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2015
У глибоку блакить відлетіли незвершені мрії,
вже зима набивається в подруги,хочеш чи ні.
Чи ще варто тоді фарбувати волосся і вії,
коли в пам'яті часто спливають романси сумні.
Із печаллю в душі проводжаю у вирій лелеку,
коли в’яне спориш восени і згаса деревій.
Пережиті роки розмістились в тісну картотеку
і тернистих доріг намотався чималий сувій.
Ген роями сніжок під Водохреще кидає вітер.
І нестерпне бажання - вернутись у батьківський дім,
де родинний вогонь у вікні буде ясно горіти,
може й серця вогонь розгориться у домі моїм.
(На фото дорога до батьківської хати)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551059
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2015
Гріє полудень завзято,
Мліють в спокої буйки.
Біля моря всі хлоп’ята
Вудкарі і моряки.
Ви не гнівайтесь дівчатка,
Що розмова не про вас.
Розкажу своє спочатку,
Вас згадаю ще не раз.
Знаю, кращі вам про зорі
Та з ромашками вірші,
А про рибу і про море
Хлопцям більше до душі.
Поплавці, гачки і блешні
Завдають розмовам тон.
(А в дівчаток – і в тутешніх
Не рибацький лексикон).
Грають хвилі на просторі,
Кличе синявою даль.
Дружно плавають у морі
Барабулька і кефаль.
Мимо пірсу косяками
Ходять кілька і бички.
Гей, скоріш черпай сачками,
Хутко закидай гачки!
В бризках шорти і бермуди,
Берег, мол і вододіл.
З барабульки юшка буде,
Кілька піде на засіл.
Не приваблюють «банани»
І старий катамаран.
В хвилях маряться лобани,
Піленгаси і катран.
Мій улов росте в азарті
Та додому бігти слід.
Буде нашій киці Марті
Смакотиння на обід.
Барабулькою й бабусю
Пригощати я люблю.
Та й для тітоньки Марусі
Трохи рибки уділю.
Буде їй смачна підстава,
Щоб батькам сказати знов:
"Молодець ваш хлопчик Сава, -
Продуктивний риболов!"
РЫБАЦКИЙ АЗАРТ
Дышит полдень южным зноем,
волны к берегу близки.
Возле моря все герои,
моряки и рыбаки.
Не в обиду я девчонкам –
про ребят веду рассказ.
Подберу их песням звонким
рифмы в следующий раз.
Ведь подход им нужен тонкий
и в ромашках нежный стих,
а сегодня вся бетонка
сплошь в компаниях мужских.
Поплавки, крючки и блёсны
задают беседам тон.
(А у девочек несносный
рыболовный лексикон).
В дружном рыбном коллективе
барабульки и макрель
мечутся с утра в заливе,
норовят прощупать мель.
Мимо пирса косяками
ходят килька и бычки.
Черпать успевай сачками
и забрасывать крючки!
В брызгах шорты и футболки,
свист удилищ на слуху.
Ловим кильку на засолку,
барабульку – на уху.
Не прельщают ни «бананы»,
ни старик-катамаран.
В море чудятся лобаны,
пиленгасы и катран.
Мой улов растёт в азарте,
места уж в ведерке нет.
Будет нашей кошке Марте
вкуснотище на обед.
Отнесу бабуле в плошке
на уху́ десяток штук –
насладится пусть рыбёшкой,
что поймал любимый внук.
А соседка тетя Вера
скажет ей, наверно, так:
«Вот какой у вас Валера
замечательный рыбак!»
11.01.15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550733
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 11.01.2015
У люстерку явно – перебір,
(мало срібла, схоже, в амальгамі).
Віддзеркаленню наперекір
у душі розспівуються гами.
В очі задивляюся зіркам,
загубилась у польоті мрії.
Геть забула лік своїм рокам
у тривкій життєвій веремії.
Зранку птаха билась у вікно
то ж тепер собі не знайду місця.
Розглядаю в філіжанці дно.
… Я ні грама не Агата Крісті.
Фото з інтернету.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549564
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.01.2015
Ці дорослі – наче діти!
В сніжки грають залюбки,
ладні на санка́х летіти
й щедрувати п’ятаки.
Це ж мої матуся з татом!
Ще й з бабусею Тимка.
Топчуть сніг в дворі завзято,
ліплять втрьох сніговика.
Мабуть, змалку в них у звичці
повалятися в сніжку,
потім в травні на травичці,
а у серпні на стіжку…
Я не буду заважати –
все в них вийде до ладу́.
Нишком десь знайду лопату,
і доріжку прокладу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548738
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 04.01.2015