| Сторінки (6/510): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
вона з Техасу і важить
103 фунти (1)
і стоїть перед
дзеркалом розчісуючи океани
рудуватого волосся
яке спадає вниз
по спині до її сідниць.
волосся чарує і стріляє
іскрами коли я лежу в ліжку
і дивлюся як вона розчісує своє
волосся. вона подібна до когось
з кіно але вона
дійсно тут. ми кохаємося
хоча б раз на день і
вона може розсмішити мене
у будь-який час коли
захоче. Техаські жінки завжди
здорові, і крім цього вона
миє мій холодильник, раковину,
ванну, і вона готує
й годує мене здоровою їжею
і миє посуд
теж.
"Хенк," каже вона мені
тримаючи банку грейпфрутового
соку, "це найкращий зі
всіх."
там сказано: Техаський несолодкий
РОЖЕВИЙ грейпфрутовий сік.
на неї була схожою Кетрін Хепберн (2)
школяркою, і я дивлюся як ці
103 фунти
причесують дворик та як змінюється
рудувате волосся
перед дзеркалом
і я відчуваю її в моїх
зап'ястях і в глибині очей,
і в пальцях ніг і в ногах і в животі
відчуваю її і
в інших частинах теж,
і весь Лос-Анджелес падає вниз
і плаче від щастя,
стіни притулку кохання хитаються -
океан рине в нього і вона обертається
до мене й каже, "чорт візьми це волосся!"
і я кажу,
"так".
[i](1) 1 фунт = 453,6 г, 103 фунти = 46,7208 кг
(2) Кетрін Хепберн - видатна американська акторка, 4 Оскари, 12 номінацій на Оскар[/i]
[b]Charles Bukowski texan[/b]
she’s from Texas and weighs
103 pounds
and stands before the
mirror combing oceans
of reddish hair
which falls all the way down
her back to her ass.
the hair is magic and shoots
sparks as I lay on the bed
and watch her combing her
hair. she’s like something
out of the movies but she’s
actually here. we make love
at least once a day and
she can make me laugh
any time she cares
to. Texas women are always
healthy, and besides that she’s
cleaned my refrigerator, my sink,
the bathroom, and she cooks and
feeds me healthy foods
and washes the dishes
too.
“Hank,” she told me,
holding up a can of grapefruit
juice, “this is the best of them
all.”
it says: Texas unsweetened
PINK grapefruit juice.
she looks like Katherine Hepburn
looked when she was
in high school, and I watch those
103 pounds
combing a yard and some change
of reddish hair
before the mirror
and I feel her inside of my
wrists and at the backs of my eyes,
and the toes and legs and belly
of me feel her and
the other part too,
and all of Los Angeles falls down
and weeps for joy,
the walls of the love parlors shake—
the ocean rushes in and she turns
to me and says, “damn this hair!”
and I say,
“yes.”
[i]from "Love is a dog from hell"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024
Я бачу, як ти п'єш біля кіоска тендітними
блакитними руками, ні, руки не блакитні
вони маленькі, а кіоск у Франції
звідки ти написала мені цей останній лист і
я відповів і більше ніколи не чув про тебе.
ти писала божевільні вірші про
АНГЕЛІВ І БОГА, усі верхнім регістром, і ти
знала відомих художників і більшість з них
були твоїми коханцями, і я вже писав, це нормально,
йти вперед, входити в їхнє життя, я не ревнував
тому що ми ніколи не зустрічалися. ми були близько один раз
у Новому Орлеані, за півквартала, але ніколи не зустрілися, ніколи
не доторкнулися. тож ти йшла зі знаменитими і писала
про знаменитих, і, звичайно, те, що ти дізналися
полягало в тому, що знаменитих хвилює
їхня слава - не прекрасна молода дівчина в ліжку
з ними, яка дає їм це, а потім прокидається
вранці писати великі вірші про
АНГЕЛІВ І БОГА. ми знаємо, що Бог мертвий, казали вони
нам, але слухаючи тебе я не був впевнений. чи
це був верхній регістр. ти була одним з
найкращих поетів жінок, і я казав видавцям,
редакторам, "друкуйте її, друкуйте її, вона божевільна, але вона
магічна. в її вогні немає неправди". Я тебе любив
як чоловік любить жінку, якої він ніколи не торкнеться, тільки
пише їй, зберігає кілька фотографій. Я любив би
тебе більше, якби сидів у маленькій кімнаті, розминаючи
сигарету і слухав, як ти мочишся у ванній,
але цього не сталося. твої листи стали сумнішими.
твої коханці зраджували тобі. мала, відповідав я, усі
коханці зраджують. це не допомагало. ти розповідала, що
у тебе була лавочка, щоб плакати, і вона була на мосту і
міст був над річкою, і ти сиділа на лавці
плачу щовечора і плакала за коханцями, які зробили
боляче і забули тебе. Я відповів, але ніколи
не одержав відповідь. друг написав мені про твоє самогубство
через 3 чи 4 місяці після того, як це сталося. якби ми з тобою зустрілися,
я, мабуть, був би несправедливим з тобою, а ти
зі мною. Так би було краще.
[i] З "Кохання - це собака з пекла"[/i]
[b]Charles Bukowski an almost made up poem[/b]
I see you drinking at a fountain with tiny
blue hands, no, your hands are not tiny
they are small, and the fountain is in France
where you wrote me that last letter and
I answered and never heard from you again.
you used to write insane poems about
ANGELS AND GOD, all in upper case, and you
knew famous artists and most of them
were your lovers, and I wrote back, it’s all right,
go ahead, enter their lives, I’m not jealous
because we’ve never met. we got close once in
New Orleans, one half block, but never met, never
touched. so you went with the famous and wrote
about the famous, and, of course, what you found out
is that the famous are worried about
their fame—not the beautiful young girl in bed
with them, who gives them that, and then awakens
in the morning to write upper case poems about
ANGELS AND GOD. we know God is dead, they’ve told
us, but listening to you I wasn’t sure. maybe
it was the upper case. you were one of the
best female poets and I told the publishers,
editors, “print her, print her, she’s mad but she’s
magic. there’s no lie in her fire.” I loved you
like a man loves a woman he never touches, only
writes to, keeps little photographs of. I would have
loved you more if I had sat in a small room rolling a
cigarette and listened to you piss in the bathroom,
but that didn’t happen. your letters got sadder.
your lovers betrayed you. kid, I wrote back, all
lovers betray. it didn’t help. you said
you had a crying bench and it was by a bridge and
the bridge was over a river and you sat on the crying
bench every night and wept for the lovers who had
hurt and forgotten you. I wrote back but never
heard again. a friend wrote me of your suicide
3 or 4 months after it happened. if I had met you
I would probably have been unfair to you or you
to me. it was best like this.
[i]from "Love is a dog from hell"
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024
Височіє
гранітна сірість.
Сірість форми, твоя
незрячість, зрячість каменю, яким
з нами Земля тут поставлена, олюднена,
на язичницькі тропи пітьми і світла,
в надвечір’ї, перед
тобою, в небесну прірву.
Втаємничений, сюди доставлений, зі спини
вдарений в серце. Жорнами
моря перемелюваний.
Світлокрилість твоя височіє, вранці,
серед дроку і каменю,
п'ядуном** непримітним.
Чорний, кольору
філактерій***, просто чекав їх,
їх, мо-
литвою з’єднаних.
[i](Зі збірки "Троянда - Ніхто")
* Le menhir (фр. менгір) – найпростіша культова споруда у вигляді обробленого людиною дикого каменю, у якого вертикальний розмір значно більший за горизонтальний. Вік 2 – 3 тис. років. Пауль Целан з дружиною провели літо у 1960 і 1961 роках у Бретані. Ймовірно, описано менгір Керлоас (Горбань), на спині якого добре видно впадину ніби від удару.
** П'ядун - невеликий метелик — шкідник дерев, гусінь якого пересувається, вигинаючи середню частину тіла вгору, наче міряє простір п'ядями.
*** Філактерії – дві шкіряні коробочки, в яких іудеї зберігають написані на пергаменті молитви і висловлювання з Тори. Їх підв'язують під час ранкової молитви до лоба і до лівої руки.[/i]
Paul Celan Le menhir
Wachsendes
Steingrau.
Graugestalt, augen-
loser du, Steinblick, mit dem uns
die Erde hervortrat, menschlich,
auf Dunkel-, auf Weissheidewegen,
abends, vor
dir, Himmelsschlucht.
Verkebstes, hierhergekarrt, sank
über den Herzrücken weg. Meer-
mühle mahlte.
Hellflüglig hingst du, früh,
zwischen Ginster und Stein,
kleine Phaläne.
Scwarz, phylakterien-
farben, so wart ihr,
ihr mit-
betenden Schoten.
[i]in Die Niemandrose, 1963[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024
Вночі, коли гойдає маятник кохання
між Вічно і Ніколи,
б’єш твоїм словом в Місяць серця,
і твоє блакитне грізне
око сягає тверді неба.
З глибини, із сонної пітьми
лісів до нас приносить вітер шепіт,
й блукає спізнення, значне, як обрис майбуття.
Що зараз лиш підноситься й спадає,
призначений в душі глибинах поховати:
сліпий як погляди, якими обмінялися,
як поцілунок часу на устах.
Paul Celan Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt
Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt
zwischen Immer und Nie,
stösst dein Wort zu den Monden des Herzens
und dein gewitterhaft blaues
Aug reicht der Erde den Himmel.
Aus fernen, aus traumgeschwärztem
Hain weht uns an das Verhauchte,
und das Versäumte geht um, gross wie die Schemen der Zukunft.
Was sich nun senkt und hebt,
gilt dem zuinnerst Vergrabnen:
blind wie der Blick, den wir tauschen,
küsst es die Zeit auf den Mund.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024
Відчиняй усі двері: які ведуть до золота,
які ведуть до влади, які ховають тайну
кохання, які таять незбагненну загадку
щастя, які дають тобі вічне життя
з радістю досконалого бачення.
Відчиняй усі двері, де тобі не показують диковини
не надають значення плямам крові
якими забризкані стіни заборонених
кімнат, без прикрас на стелях,
без губ, які шукають твою тінь,
без священного слова, скритого за порогами.
Безнадійно, ввічливо,
стримуючи сміх, витираючи сльози,
на краю світу, в кінці дороги,
прислухаючись, як свистять кулі ворогів
навколо і як співають солов'ї,
не сумнівайся, брате: відчиняй усі двері.
Однак за ними немає нічого.
[b]Luis Alberto de Cuenca ABRE TODAS LAS PUERTAS[/b]
Abre todas las puertas: la que conduce al oro,
la que lleva al poder, la que esconde el misterio
del amor, la que oculta el secreto insondable
de la felicidad, la que te da la vida
para siempre en el gozo de una visión sublime.
Abre todas las puertas sin mostrarte curioso
ni prestar importancia a las manchas de sangre
que salpican los muros de las habitaciones
prohibidas, ni a las joyas que revisten los techos,
ni a los labios que buscan los tuyos en la sombra,
ni a la palabra santa que acecha en los umbrales.
Desesperadamente, civilizadamente,
conteniendo la risa, secándote las lágrimas,
en el borde del mundo, al final del camino,
oyendo cómo silban las balas enemigas
alrededor y cómo cantan los ruiseñores,
no lo dudes, hermano: abre todas las puertas.
Aunque nada haya dentro.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024
Чи ти відчиниш мені двері? Важливо
уявляти, що принесеш ти.
Або чого не принесеш. Чи що
залишиться у параклаузитироні (1).
Все літо я провів в фантазіях,
як ти підходиш до дверей,
як возишся з замками,
як зрештою являєшся мені
і кажеш: "Заходь, не залишайся
тут. Ніч довга, нескінченна. (2)
Не сплять ніколи в цьому домі."
[i](1) Параклаузитирон - форма любовного вірша, в якому закоханий оплакує двері, які відділяють його від коханої.
(2) "Дуже довга ця ніч безконечна, й не час нам у домі/ Спати." (Гомер, "Одіссея", Пісня 11, 330. Цими словами Алкіной заохочував Одіссея продовжити розповідь про свої мандри[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca PUERTA CERRADA[/b]
¿Me abrirías la puerta? Era importante
pensar qué llevarías puesto entonces.
O qué no llevarías. O si aquello
se quedaría en un paraklausíthyron.
Pasé todo un verano imaginando
cómo te dirigías a la puerta,
cómo manipulabas los cerrojos,
cómo, al fin, te mostrabas a mi vista
y me decías: «Pasa, no te quedes
ahí. La noche es larga, interminable.
En esta casa no se duerme nunca.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024
Я надто близько, щоб йому наснитись.
Не в'юсь навколо нього, не ховаюсь
під коренями дерева. Я надто близько.
Не моїм голосом співає риба в сіті.
Не з мого пальця перстеньок скотився.
Я надто близько. Запалав великий дім,
на порятунок звуть без мене. Надто близько,
Щоб у моїм волоссі вдарив дзвін.
Надто близько, щоб я могла прийти як гість,
перед яким розсовуються стіни.
Я не помру ніколи вдруге так легко,
так швидко поза тілом, неусвідомлено,
як в його сні колись. Я надто близько,
надто близько. Я чую шикання
і бачу полиски луски тих слів,
завмерла я в обіймах. Він спить,
в ту мить доступніший єдиний раз в житті
касирші мандрівного цирку з єдиним левом,
ніж мені, лежачій поруч.
Зараз перед ним зростає в нім долина
червонолиста, заперта сніжною горою
у лазуровому повітрі. Я надто близько,
щоб до нього впасти з неба. Мій крик
його б міг тільки розбудити. Бідолашна,
обмежена своєю особистістю,
а я була березою, а я бувала ящіркою,
я являлася з часів і атласів
у переливах барвів шкір. Я мала
щастя зникати перед здивованими очима,
що є багатством із багатств. Я надто близько,
надто близько, щоб снитися йому.
Я вивільняю руку з-під голови заснулого,
затерплу, повну різьблених шпильок.
На вістрі кожної, до зникнення,
є збитий ангел.
[b]Wisława Szymborska JESTEM ZA BLISKO, ŻEBY MU SIĘ ŚNIĆ[/b]
Jestem za blisko, żeby mu się śnić.
Nie fruwam nad nim, nie uciekam mu
pod korzeniami drzew. Jestem za blisko.
Nie moim głosem śpiewa ryba w sieci.
Nie z mego palca toczy się pierścionek.
Jestem za blisko. Wielki dom się pali
beze mnie wołającej ratunku. Za blisko,
żeby na moim włosie dzwonił dzwon.
Za blisko, żebym mogła wejść jak gość,
przed którym rozsuwają się ściany.
Już nigdy po raz drugi nie umrę tak lekko,
tak bardzo poza ciałem, tak bezwiednie,
jak niegdyś w jego śnie. Jestem za blisko,
za blisko. Słyszę syk
i widzę połyskliwą łuskę tego słowa,
znieruchomiała w objęciu. On śpi,
w tej chwili dostępniejszy widzianej raz w życiu
kasjerce wędrownego cyrku z jednym lwem
niż mnie leżącej obok.
Teraz dla niej rośnie w nim dolina
rudolistna, zamknięta ośnieżoną górą
w lazurowym powietrzu. Ja jestem za blisko,
żeby mu z nieba spaść. Mój krzyk
mógłby go tylko zbudzić. Biedna,
ograniczona do własnej postaci,
a byłam brzozą, a byłam jaszczurką,
a wychodziłam z czasów i atłasów
mieniąc się kolorami skór. A miałam
łaskę znikania sprzed zdumionych oczu,
co jest bogactwem bogactw. Jestem blisko,
za blisko, żeby mu się śnić.
Wysuwam ramię spod głowy śpiącego,
zdrętwiałe, pełne wyrojonych szpilek.
Na czubku każdej z nich, do przeliczenia,
strąceni siedli anieli.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024
Я загубила кількох богинь дорогою з півдня на північ,
а також багатьох богів дорогою зі сходу на захід.
Для мене згасли раз і назавжди пара зірок, розкололося небо.
Для мене затонув у морі один острів, другий.
Мені невідомо точно, де залишила пазурі,
хто носить моє хутро, хто живе в моєму панцирі.
Моя рідня померла, коли я виповзла на сушу,
і тільки якась кісточка в мені святкує ці річниці.
Я виповзала зі шкіри, транжирила хребці і ніжки,
втрачала розум дуже багато разів.
Давно я закрила на все це третє око,
махнула на це плавником, знизала гіллям.
Розділялася, зникала, розвіювалася чотирма вітрами.
Сама собі дивуюся, як мало від мене залишилося:
єдина персона в тимчасовому людському роді,
яка вчора забула в трамваї всього лиш парасольку.
[b]Wisława Szymborska Przemówienie w biurze znalezionych rzeczy [/b]
Straciłam kilka bogiń w drodze z południa na północ,
a także wielu bogów w drodze ze wschodu na zachód.
Zgasło mi raz na zawsze parę gwiazd, rozstąp się niebo.
Zapadła mi się w morze wyspa jedna, druga.
Nie wiem nawet dokładnie, gdzie zostawiłam pazury,
kto chodzi w moim futrze, kto mieszka w mojej skorupie.
Pomarło mi rodzeństwo, kiedy wypełzłam na ląd
i tylko któraś kostka świętuje we mnie rocznicę.
Wyskakiwałam ze skóry, trwoniłam kręgi i nogi,
odchodziłam od zmysłów bardzo dużo razy.
Dawno przymknęłam na to wszystko trzecie oko,
machnęłam na to płetwą, wzruszyłam gałęziami.
Podziało się, przepadło, na cztery wiatry rozwiało.
Sama się sobie dziwię, jak mało ze mnie zostało:
pojedyncza osoba w ludzkim chwilowo rodzaju,
która tylko parasol zgubiła wczoraj w tramwaju
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024
Як пензель -
дитя звичайного віника,
який доводиться кузеном мітли двірника,
так я - зубна щітка,
коли це стосується щетини,
недостатньо сердитий
чи можливо надто сердитий,
щоб берегти свою щетину незайманою
бо мені відомо що сміття
у світі занадто багато
щоб я міг з ним упоратися.
Якби я міг урятувати світ,
ставши розіп'ятим,
звичайно я б погодився.
Але хто розпинатиме
зубну щітку на хресті?
[b]Ron Padgett Toothbrush[/b]
As the whisk broom
is the child of the ordinary broom,
which is cousin to the janitor’s broom,
I am a toothbrush
when it comes to bristling,
insufficiently angry
or maybe too angry
to keep my bristles intact
since I know the debris
of the world is too great
for me to handle.
If I could save the world
by being crucified
I certainly would.
But who would nail
a toothbrush to a cross?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2024
Хтось був першим, хто сказав
"Я вважаю світ твоїм"
і як він чи вона це вигадали?
Це така річ яку
одні приписують богу
або великому філософу
або збожеволілому
одного чудового дня. Зараз
це кліше
тому що ми не здатні про це думати,
ми здатні лише почути себе, сказавши це.
Є багато речей, про які ми думати не здатні
або не хочемо. Це важко
наприклад
уявляти шкіру як орган -
одним з органів є нирка або музичний інструмент
або навіть видання -
але запитайте будь-якого лікаря
і лікар скаже
"Так, шкіра це орган."
Уявіть собі, що цей орган видалити
(обідрати шкіру з живого)
або краще не треба
принаймні не так вражаюче.
Краще ставити бар'єр
між собою і речами
які можуть бути жахливими
як життя.
Не ходи по кругу цілий день
думаючи про життя -
роблячи так, ставиш бар'єр
між собою і його митями.
Тобі потрібні ці миті
щоб ти міг бути присутнім в них,
і мені потрібно, щоб ти в них був зі мною
бо я вважаю світ нашим
і містичні барикади
які роблять це можливим.
Але ти кажеш
"Спочатку ти пропонуєш прибрати бар'єр
а потім не прибирати".
Так, тому що це
два різні бар'єри,
один бар'єр проти життя
інший бар'єр проти того, щоб бути живим.
Бути живим це добре, життя це погано.
"Отже, як щодо бути мертвим?
Це погано?
А як щодо неба?"
Я не задумуюся як бути мертвим
тому що я не можу пам'ятати як це,
але я знаю
що це страшно і радісно бути частиною небес
і не відомо, це яка з твоїх частин.
Якщо ти не думаєш про це,
лише за умови що ти не думаєш про це,
в такому разі
ти знаходиш себе, дивлячись угору і кажеш
"Це найсмачніший кукурузний коржик, який я коли-небудь їв."
Услід за цим позіхаєш наприкінці довгого і насиченого дня,
все затихає і радує
всередині свідомості оточеної ніччю
в якій знаки оклику перетворюються в єдину крапку.
[b]Ron Padgett The World of Us[/b]
Who was the first person to say
“I think the world of you”
and how did he or she come up with it?
It’s the kind of thing
one ascribes to a god
or a great philosopher
or a lunatic
on a good day. Now
it’s a cliché
because we can’t think it,
we can only hear ourselves saying it.
There are a lot of things we can’t think
or don’t want to. It’s hard
for example
to think of skin as an organ
—an organ is a kidney or a musical instrument
or even a publication—
but ask any doctor
and the doctor will say
“Yes, the skin is an organ.”
Imagine having that organ removed
(being skinned alive)
or rather don’t
at least not too vividly.
It’s better to keep a barrier
between oneself and things
that can be horrendous
like life.
Don’t go around all day
thinking about life—
doing so will raise a barrier
between you and its instants.
You need those instants
so you can be in them,
and I need you to be in them with me
for I think the world of us
and the mysterious barricades
that make it possible.
But you say
“First you say to raise a barrier
and then not to.”
Yes, because these
are two different barriers,
one a barrier against life,
the other a barrier against being alive.
Being alive is good, life is bad.
“So, what about being dead?
Is that bad?
And what about heaven?”
I don’t know about being dead
because I can’t remember what it was like,
but I do know
that it is awful and amusing to be part heaven
and not know which part of you it is.
Unless you don’t think about it,
in which case
you find yourself looking up and saying
“That is the best cornbread I’ve ever eaten.”
Along with it comes a yawn at the end of a long and satisfying day,
everything quiet and thrilling
inside a consciousness surrounded by a night
in which exclamation marks are flying toward a single point.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2024
Жне золото Дух Осені Жушоу,
Тонкий, як тятива, над морем Місяць,
Дзвенять цикади, і пливе журбою
Безмежною їх нескінченна пісня.
Куди поділися щасливі дні?
Які нам зміни Небо провіщає?
Осінній холод і вітри сумні,
Пітьма безмірна і зірки не сяють.
Така журба, що краще помовчати,
Лиш ранку сум піснями передати.
[i]744 р.
За перекладом С.Торопцева
Жушоу - дух сьомого місяця року за місячним календарем, першого місяця осені. Його зображували, як він зі змією за лівим вухом летить на двох драконах.
Золото - один з п'яти елементів світоустрою, співвідноситься з заходом і осінню.
Молодий місяць традиційно зображувався як лук з натягнутою тятивою.
Море - ймовірно водний простір, утворений осіннім розливом рік і озер в Цюпу, де знаходився Лі Бо
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024
Громади гір у небі променистім
Неначе намальовані стоять.
Тут два потоки обнімають місто,
І два мости веселками висять.
Платанам сумно в вогняній одежі,
Палають клени в золотій красі.
Піднявшись в місті на Північну вежу,
Вірші Се Тяо згадують усі
За перекладом О.Гітовича
Се Тяо — знаменитий поет V ст., майстер пейзажної лірики. Будучи губернатором в Сюаньчені, Се Тяо збудував вежу у північній частині міста, звідки відкривася прекрасний краєвид. Лі Бо дуже любив вірші Се Тяо
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024
Хто розписав наші обличчя наче віспою
каліграфічним почерком виводячи свої „о”
а від кого маю подвійне підборіддя
від якого ненажери якщо вся моя душа
зітхала за аскетизмом для чого очі
посаджені так близько то ж він а не я
видивлявся з хащів набіг венедів
вуха надто відтопирені дві мушлі зі шкіри
мабуть спадок від пращура який ловив відлуння
гуркочучого бігу мамонтів в степу
чоло не надто високе думок надто мало -
жінки золото землі не дадуть звалитися з коня –
князь думав про них але вітром мчав по дорогах
роздирав пальцями мури і раптом з голосним криком
падав у порожнечу щоб повернутися в мене
і все ж я купував у мистецьких салонах
пудру мікстури мазі
помади для шляхетності
прикладав до очей мармурову зелень Веронезе
Моцартом стирав вуха
удосконалював ніздрі запахом старих книг
у дзеркалі успадкований мною
мішок обличчя для ферментації древньої плоті
середньовічної хтивості і гріхів
палеолітного голоду і страху
яблуко падає біля яблуні
тіло скуте різновидом ланцюгів
так я програв поєдинок з обличчям.
[b]Zbigniew Herbert PAN COGITO OBSERWUJE W LUSTRZE SWOJĄ TWARZ[/b]
Kto pisał nasze twarze na pewno ospa
kaligraficznym piórem znacząc swoje "o"
lecz po kim mam podwójny podbródek
po jakim żarłoku gdy cała moja dusza
wzdychała do ascezy dlaczego oczy
osadzone tak blisko wszak to on nie ja
wypatrywał wśród chaszczy najazdu Wenedów
uszy zbyt odstające dwie muszle ze skóry
zapewne spadek po praszczurze który łowił echo
dudniącego pochodu mamutów przez stepy
czoło niezbyt wysokie myśli bardzo mało
- kobiety złoto ziemia nie dać się strącić z konia -
książę myślał za nich a wiatr niósł po drogach
darli palcami mury i nagle z wielkim krzykiem
spadali w próżnię by powrócić we mnie
a przecież kupowałem w salonach sztuki
pudry mikstury maście
szminki na szlachetność
przykładałem do oczu marmur zieleń Veronese`a
Mozartem nacierałem uszy
doskonaliłem nozdrza wonią starych książek
przed lustrem twarz odziedziczoną
worek gdzie fermentują dawne mięsa
żądze i grzechy średniowieczne
paleolityczny głód i strach
jabłko upada przy jabłoni
w łańcuch gatunków spięte ciało
tak to przegrałem turniej z twarzą
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
Це буде ніч в глибокому снігу
який зуміє приглушити кроки
глибокі тіні перетворять
тіла на дві калюжі тьми
ми лежимо спинивши подих
і найтихіший шепіт думки
якщо не вистежать вовки
й людина в шубі не стряхне
на наші груди наглу смерть
треба зірватися і бігти
під оплески сухих коротких залпів
на той жаданий берег
всюди одна і та ж земля
вчить розуму людей повсюди
прозорими сльозами дня
виходить місяць
і зводить білий дім для нас
то буде ніч тяжкої яви
й підпільних задумів
що мають смак хліба і горілки легкість
та вибір залишатись тут
підкріплюється сном про пальми
сон обірветься вмить приходом
поважних трьох з заліза й гуми
які засвідчать імена засвідчать страх
й накажуть йти униз по сходах
нічого не дадуть з собою взяти
окрім співчутливих облич сторожі
еллінське римське середньовічне
індійське італійське єлизаветинське
насамперед французьке можливо
трохи веймарське й версальське
так рухаємо ми свої вітчизни
по одному хребту єдиної землі
але єдина та яку ти захищаєш
вважаєш кращою і найєдинішою
це та де ти у землю ляжеш
або лопати рішуче дзвякання
вириє задумам велику яму.
[b]Zbigniew Herbert ODPOWIEDŹ[/b]
To będzie noc w głębokim śniegu
który ma moc głuszenia kroków
w głębokim cieniu co przemienia
ciała na dwie kałuże mroku
leżymy powstrzymując oddech
i nawet szept najlżejszy myśli
jeśli nas nie wyśledzą wilki
i człowiek w szubie co kołysze
na piersi szybkostrzelną śmierć
poderwać trzeba się i biec
w oklasku suchym krótkich salw
na tamten upragniony brzeg
wszędzie ta sama ziemia jest
naucza mądrość wszędzie człowiek
białymi łzami dzień
księżyc wschodzi
i biały dom buduje nam
to będzie noc po trudnej jawie
to konspiracja wyobraźni
ma chleba smak i lekkość wódki
lecz wybór by pozostać tu
potwierdza każdy sen o palmach
przerwie sen nagle wejście trzech
wysokich z gumy i żelaza
sprawdzą nazwisko sprawdzą strach
i zejść rozkażą w dół po schodach
nic z sobą zabrać nie pozwolą
prócz współczującej twarzy stróża
helleńska rzymska średniowieczna
indyjska elżbietańska włoska
francuska nade wszystko chyba
trochę weimarska i wersalska
tyle dźwigamy naszych ojczyzn
na jednym grzbiecie jednej ziemi
lecz ta jedna której strzeże
liczba najbardziej pojedyncza
jest tutaj gdzie cię wdepczą w grunt
lub szpadlem który bardzo dzwoni
tęsknocie zrobią spory dół.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
І
Пан Когіто ніколи не довіряв
фокусам уяви
фортепіано на вершині Альп
грало йому фальшиві концерти
він не цінував лабіринти
сфінкс викликав у нього відразу
він жив у будинку без підвалів
дзеркал і діалектики
джунглі заплутаних образів
не були його вітчизною
він зрідка літав
на крилах метафори
потім падав, як Ікар
в обійми Великої Матері
любив тавтологію
тлумачив
idem per idem (1)
що птах є птахом
неволя неволею
ніж є ножем
смерть смертю
любив
плоский горизонт
прямі лінії
земне тяжіння
2
Пан Когіто буде зарахований
до категорії незначних
він байдуже прийме вирок
майбутніх дослідників літер
він вживав уяву
для зовсім інших цілей
хотів зробити з неї
знаряддя співчуття
прагнув зрозуміти до кінця
- ніч Паскаля
- природу діаманта
- печаль пророків
- гнів Ахіллеса
- шаленство людиновбивців
- мрії Марії Стюарт
- страх неандертальців
- відчай останніх ацтеків
- тривалу агонію Ніцше
- радість художника з Ласко (2)
- зростання й падіння дуба
- зростання й падіння Риму
потім воскрешати мертвих
дотримуватися укладених угод
уява пана Когіто
здійснює рух маятника
направлений точно
від страждання до страждань
в ній немає місця
для штучних вогнів поезії
він хоче залишитися вірним
сумнівній ясності
[i](1) Idem per idem (лат.) - те ж саме через те ж саме.
(2) Печера Ласко - одна з найважливіших палеолітичних пам'яток за кількістю, якістю і збереженням наскельних зображень. Ласко називають "Сикстинською капелою первісного живопису».[/i]
[b]Zbigniew Herbert Pan Cogito i wyobraźnia[/b]
1
Pan Cogito nigdy nie ufał
sztuczkom wyobraźni
fortepian na szczycie Alp
grał mu fałszywe koncerty
nie cenił labiryntów
sfinks napawał go odrazą
mieszkał w domu bez piwnic
luster i dialektyki
dżungle skłębionych obrazów
nie były jego ojczyzną
unosił się rzadko
na skrzydłach metafory
potem spadał jak Ikar
w objęcia Wielkiej Matki
uwielbiał tautologie
tłumaczenie
idem per idem
że ptak jest ptakiem
niewola niewolą
nóż jest nożem
śmierć śmiercią
kochał
płaski horyzont
linię prostą
przyciąganie ziemi
2
Pan Cogito będzie zaliczony
do gatunku minores
obojętnie przyjmie wyrok
przyszłych badaczy litery
używał wyobraźni
do całkiem innych celów
chciał z niej uczynić
narzędzie współczucia
pragnął pojąć do końca
– noc Pascala
– naturę diamentu
– melancholię proroków
– gniew Achillesa
– szaleństwa ludobójców
– sny Marii Stuart
– strach neandertalski
– rozpacz ostatnich Azteków
– długie konanie Nietzschego
– radość malarza z Lascaux
– wzrost i upadek dębu
– wzrost i upadek Rzymu
zatem ożywiać zmarłych
dochować przymierza
wyobraźnia Pana Cogito
ma ruch wahadłowy
przebiega precyzyjnie
od cierpienia do cierpienia
nie ma w niej miejsca
na sztuczne ognie poezji
chciałby pozostać wierny
niepewnej jasności
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024
Ні в головах де гаснуть гострі тіні прапорів
ні у розтятих грудях кинутих в стерню
ні у руках тримаючих холодний скіпетр і державу
ні в дзвоні серця
ні в підніжжі собору
не вміщується все
ті, які котять возики поганим бруком передмість
і утікають від пожежі з банкою борщу
які приходять на руїни не для пошуку загиблих
а щоб знайти димар залізний з пічки
голодні - закохані в життя
у морду биті - закохані в життя
яких назвати важко цвітом
але вони тіла
то є живуча плазма
з двома руками затуляти голови
з двома ногами швидко утікати
придатні добувати їжу
придатні дихати
придатні дати життя під мурами в'язниці
ті гинуть
що закохані в прекрасне слово більш ніж у ситні запахи
але на щастя їх небагато
народ живе
і повернувшись з повними мішками з дороги втечі
возводить тріумфальну арку
прекрасно вмерлим.
[b]Zbigniew Herbert substancja[/b]
Ani w głowach które gasi ostry cień proporców
ani w piersiach otwartych poniechanych na rżysku
ani w dłoniach dźwigających zimne berło i jabłko
ani w sercu dzwonu
ani pod stopami katedry
nie zawiera się wszystko
ci którzy toczą wózki po źle brukowanym przedmieściu
i uciekają z pożaru z butlą barszczu
którzy wracają na ruiny nie po to by wołać zmarłych
ale aby odnaleźć rurę żelaznego piecyka
głodzeni - kochający życie
bici w twarz - kochający życie
których trudno nazwać kwiatem
ale są ciałem
to jest żywą plazmą
dwoje rąk do zasłaniania głowy
dwoje nóg szybkich w ucieczce
zdolność zdobywania pokarmu
zdolność oddychania
zdolność przekazywania życia pod murem więziennym
giną ci
którzy kochają bardziej piękne słowa niż tłuste zapachy
ale jest ich na szczęście niewielu
naród trwa
i wracając z pełnymi workami ze szlaków ucieczki
wznosi łuk triumfalny
dla pięknych umarłych
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024
Сьогодні плаче лист, висить на гілці, рветься
На вітрі, небуття зими стає все ближче.
Там повно крижаних примар й потвор зі снігу.
Це плаче лист... Тримається і просто плаче.
Це щирий плач, який направлений до когось.
Повторює, що він частина загального,
Що в цьому є конфлікт, що має місце спротив;
Залишитись частиною - зусилля слабне:
Він відчуває життя того, хто дав життя.
Це плаче лист. Не плач до Бога про увагу,
Не дим розвіяних героїв, не плач людей.
Це плаче лист, що він себе не перевершив,
Фантазія відсутня, чи замало сенсу
Останні слухачі знайдуть у його суті,
Доки нарешті його плач не обірветься.
[i]1952
В пізніх віршах, написаних після 70 років, Воллес Стівенс продовжує досліджувати природу поезії, роль творчої уяви, бореться зі своєю тривогою старіння, втомою та страхом, що його поетична сила занепадає. Хіба не відчувається, що мертвий лист, який чіпляється за гілку - образ старіння й смерті? Хіба його плач, що «він себе не перевершив», не є відображенням страху Стівенса, що він не зміг подолати обмеженість своєї особистості?
[/i]
[b]Wallace Stevens The Course of a Particular[/b]
Today the leaves cry, hanging on branches swept by wind,
Yet the nothingness of winter becomes a little less.
It is still full of icy shades and shapen snow.
The leaves cry . . . One holds off and merely hears the cry.
It is a busy cry, concerning someone else.
And though one says that one is part of everything,
There is a conflict, there is a resistance involved;
And being part is an exertion that declines:
One feels the life of that which gives life as it is.
The leaves cry. It is not a cry of divine attention,
Nor the smoke-drift of puffed-out heroes, nor human cry.
It is the cry of leaves that do not transcend themselves,
In the absence of fantasia, without meaning more
Than they are in the final finding of the ear, in the thing
Itself, until, at last, the cry concerns no one at all.
1952
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2024
Моя кохана, час настав прощатись,
Й піти, як йдуть закохані, навіки;
Лишився вечір разом полежати,
Упакуватися, зробити мітки.
За газ сплатив я свій останній шилінг
Й дивлюсь, як впав твій одяг на коліна,
Й лежу спокійно, так що шерхіт гребінця
З'єднався з шелестом дерев осінніх.
Запам'ятаю речі незлічимі,
Сповила голову мумійна тиша:
Я п'ю, наливши воду із графина;
Ти кажеш: "Коштує гінею ліжко",
Вслід: "Газу і тепла залишить варто
Жильцям наступним, й ці засохлі квіти",
І відвернешся, боячись сказати
Важкі слова, що випала нам Вічність.
Цілунками закриєш мої очі,
Мов вразив страхом Бог дитячий позір;
Блисне вода в розкритій чаші часу
Чи то його прозорі марні сльози.
Відмовимося від всього, крім себе;
Наш егоїзм піде від нас останнім;
Залишені сліди засипле снігом.
Зітхання наші - це землі дихання,
Зробився всесвіт нашим рідним домом,
Наш подих вітром ніздрі нам назвали,
Наші серця - фортеці насолоди,
Крізь сім морів смертей покрокували.
Коли все станеться, з смарагдом перстень,
Дарунок мій, на пальці щоб лишила,
Я ж берегтиму на старій шинелі
Ті латки, що ти ввечері нашила.
[i]1942
Алана Льюїса (01/07/1915 - 05/03/1944) вважають одним з найвидатніших поетів Другої світової війни.
Вірш "Прощання" він написав для своєї дружини Гвено Меверід Елліс, з якою познайомився у 1939 році і одружився 05/07/1941 року, коли вже проходив медичну комісію перед зарахуванням у Королівське інженерне військо. Чутливий юнак не годився для війни. Він не хотів убивати, і спочатку мав намір відмовитися від військової служби з релігійних переконань. Але неприйняття того, що Гітлер і нацистський режим робили в Європі, не дозволили йому залишатися осторонь, коли інші воюють. Ще у травні 1939 року він писав: "Армія, кривава, дурна, смішна, червонолиця армія - у своєму криваво-нудному хакі - не дай мені, Боже, приєднатися". І вже через кілька місяців: «Я, ймовірно, приєднаюся… У мене глибоке фаталістичне відчуття, що я піду. Частково тому, що я хочу відчути життя в такій мірі, на яку я здатний… Але я не знаю – я не збираюся вбивати. Можливо, натомість вб’ють мене".
Історія Льюїса, безперечно, є трагедією – це життя, обірване жахливою війною, війною, яку він ненавидів. Він написав дві невеликі поетичні збірки та дві короткі книжки прози. Вони витримали випробування часом. Хтозна, чого б він досяг, якби мав хоча б ще кілька років життя і творчості.
Алан Льюїс загинув у віці 28 років у Бірмі через "трагічну випадковість". Постріл у голову зі свого пістолета великодушно не назвуть самогубством.[/i]
[b]Alun Lewis Goodbye[/b]
So we must say Goodbye, my darling,
And go, as lovers go, for ever;
Tonight remains, to pack and fix on labels
And make an end of lying down together.
I put a final shilling in the gas,
And watch you slip your dress below your knees
And lie so still I hear your rustling comb
Modulate the autumn in the trees.
And all the countless things I shall remember
Lay mummy-cloths of silence round my head;
I fill the carafe with a drink of water;
You say ‘We paid a guinea for this bed,’
And then, ‘We’ll leave some gas, a little warmth
For the next resident, and these dry flowers,’
And turn your face away, afraid to speak
The big word, that Eternity is ours.
Your kisses close my eyes and yet you stare
As though God struck a child with nameless fears;
Perhaps the water glitters and discloses
Time’s chalice and its limpid useless tears.
Everything we renounce except our selves;
Selfishness is the last of all to go;
Our sighs are exhalations of the earth,
Our footprints leave a track across the snow.
We made the universe to be our home,
Our nostrils took the wind to be our breath,
Our hearts are massive towers of delight,
We stride across the seven seas of death.
Yet when all’s done you’ll keep the emerald
I placed upon your finger in the street;
And I will keep the patches that you sewed
On my old battledress tonight, my sweet.
1942
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2024
Ти один в порожнечі,
Самота серце палить,
Тебе з прірви вітає
Чорна квітка печалі.
Розчепірило гілля
вгору дерево горя
Нескінченності птиця
Співає у кроні
Змовкла квітка печалі
Не знаходить ні слова,
Пнеться дерево в хмари,
Птах не змовкне ніколи
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UKUF6xghrjQ[/youtube]
[b]Hermann Hesse Blume, Baum, Vogel[/b]
Bist allein im Leeren,
Glühst einsam, Herz,
Grüßt dich am Abgrund
Dunkle Blume Schmerz.
Reckt seine Äste
Der hohe Baum Leid,
Singt in den Zweigen
Vogel Ewigkeit.
Blume Schmerz ist schweigsam,
Findet kein Wort,
Der Baum wächst bis in die Wolken,
Und der Vogel singt immerfort.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024
Що граєш, хлопчику? Заповнюється сад,
немов шепочуть кроки повеління.
Що граєш, хлопчику? Дивись, твоя душа
заплутається в заростях сірінги*.
Як виманиш її? Ці звуки як темниця,
вона в них загубилась, заблукалась;
сильніша за твоє життя ця пісня,
що з твоїх мрій, ридаючи, прорвалась.
Вели їй змовкнути, нехай душа спокійно
вернеться звично до припливів і відпливів,
туди, де виростала мудро й вільно,
перш ніж ця ніжна гра її заполонила.
Як її крила падають безсило:
Ти, здатен, мрійнику, польоти погубити,
твої сумні пісні підріжуть її крила,
щоб через мур до мене не злетіла,
коли покличу радість розділити.
[i]* Сірінга – одна з німф-гамадріад, які народжуються й гинуть разом з деревом. Сірінга шанували Артеміду і берегла свою цноту. Боги й сатири не раз домагалися кохання прекрасної діви. Закохався в неї і сатир Пан. Втікаючи від нього, Сірінга кинулася до річки Ладон, благаючи своїх сестер наяд захистити її. Наяди перетворили її на очерет, який колихаючись від вітру видавав жалібні звуки. Пан зробив з очерету багатоствольну флейту, яку називають панфлейтою або сірінгою. За іншою легендою сірінга й авлос були винайдені Марсієм.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=uICysLwkzDA[/youtube]
[b]Rainer Maria Rilke MUSIK [/b]
Was spielst du, Knabe? Durch die Garten gings
wie viele Schritte, flüsternde Befehle.
Was spielst du, Knabe? Siehe deine Seele
verfing sich in den Stäben der Syrinx.
Was lockst du sie? Der Klang ist wie ein Kerker,
darin sie sich versäumt und sich versehnt;
stark ist dein Leben, doch dein Lied ist stärker,
an deine Sehnsucht schluchzend angelehnt. -
Gieb ihr ein Schweigen, daß die Seele leise
heimkehre in das Flutende und Viele,
darin sie lebte, wachsend, weit und weise,
eh du sie zwangst in deine zarten Spiele.
Wie sie schon matter mit den Flügeln schlägt:
so wirst du, Träumer, ihren Flug vergeuden,
daß ihre Schwinge, vom Gesang zersägt,
sie nicht mehr über meine Mauern trägt,
wenn ich sie rufen werde zu den Freuden.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024
Стане плодом кожен цвіт,
Кожен ранок стане ніччю,
На землі ніщо не вічне
Чи то зміни, чи то плід.
Вслід за найгарнішим літом
Прийде в'янення і осінь.
Тиші, листю слід терпіти
Коли вітер іх відносить.
Гри твоєї не спинити,
Що повинно, бути тому.
Хай тобі потрібний вітер
Дме у напрямі до дому.
[b]Hermann Hesse Welkes Blatt[/b]
Jede Blüte will zur Frucht,
Jeder Morgen Abend werden,
Ewiges ist nicht auf Erden
Als der Wandel, als die Frucht.
Auch der schönste Sommer will
Einmal Herbst und Welke spüren.
Halte, Blatt, geduldig will,
Wenn der Wind dich will entführen.
Spiel dein Spiel und wehr dich nicht,
Laß es still geschehen.
Laß vom Winde, der dich bricht,
Dich nach Hause wehen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024
Ще вчора повні благородства й чару,
Плоди століть, довершені думки,
Враз всохли, обезглузділи, зів’яли,
Як нотний запис, у якому завитки
Дієзів і ключів затерлись; зникла
Магічна сутність побудов, залепетала,
Хитнулася невпевнено і зблідла,
Здалось гармонія навіки відлунала.
Можливо образ цей, розумний, древній,
В який шанобливо вдивлялися, здрібнів.
Й натхненне сяйво світла морок смерті
в своїй затійливій даремній грі згасив.
Можливо наших мрій найвищі почуття,
Ледве народжені, потворить кривда,
Яка всередині живе передчуттям:
Все мусить всохнути, померти, згнити.
Та над рівниною, де владарює ницість,
Все ж постає печальний і безгрішний
Дух, повний прагнення, палкий провісник,
Долає смерть і здобуває вічність.
[b]Hermann Hesse BEIM LESEN IN EINEM ALTEN PHILOSOPHEN[/b]
Was gestern noch voll Reiz und Adel war,
Jahrhundertfrucht erlesener Gedanken,
Plötzlich erblaßt’s, wird welk und Sinnes bar
Wie eine Notenschrift, aus deren Ranken
Man Kreuz und Schlüssel löschte; es entwich
Aus einem Bau der magische Schwerpunkt; lallend
Wankt auseinander und zerlüdert sich,
Was Harmonie schien, ewig widerhallend.
So kann ein altes weises Angesicht,
Das liebend wir bewundert, sich zerknittern
Und todesreif sein geistig strahlend Licht
In kläglich irrem Fältchenspiel verzittern.
So kann ein Hochgefühl in unsern Sinnen
Sich, kaum gefühlt, verfratzen zu Verdruß,
Als wohne längst schon die Erkenntnis innen,
Daß alles faulen, welken, sterben muß.
Und über diesem eklen Leichentale
Reckt dennoch schmerzvoll, aber unverderblich,
Der Geist voll Sehnsucht glühende Fanale,
Bekriegt den Tod und macht sich selbst unsterblich
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024
Круг світла мерехтить побіля ніг -
Чи осінь розсипає білий іній?
Погляну вгору – місяць угорі,
Погляну вниз - згадаю дім свій рідний.
者李白《静夜思》
床前明月光，
疑是地上霜。
举头望明月，
低头思故乡。
[i]За перекладами О.Гітовича, С Торопцева, А. Штейнберга, Ю.Шуцького, Ша Аньчжи, В. Перелєшина, Г. Стручалиної, Венедикта Марта, В. Меньшикова
Цей вірш описує почуття ліричного героя на чужині. Осінньої ночі він дивиться на місячне світло біля ліжка і сумує за рідним домом. Є різні тлумачення ієрогліфа 床, це ложе - постіль, чи ложе колодязя, погляд поета направлений на місячну доріжку на підлозі, чи на відображення місяця в воді колодязя.
Дослідники вважають, що вірш написаний в монастирі Силін поблизу Янчжоу (нини провінція Цзянсу), де ченці прихистили його хворого і без грошей, бо одержані від батька гроші на подорож він швидко витратив.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2024
[i]Стислий переказ ІМХО[/i]
[i]або що намагається сказати небагатослівний автор[/i]
65 млн. років тому в Землю врізався велетенський Чиксулубський болід, значно більший за Чебаркульський і, ймовірно, з іншим призначенням. Раптова зміна клімату знищила цивілізацію динозаврів, яка процвітала майже 150 млн. років. В ІМХО розглядаються перспективи еволюції динозаврів за умови, якби катастрофи не було. Чи змогла б ця спільнота створити для всіх динозаврів, як травоїдних, так і м’ясоїдних, аналог комунізму або хоча б соціалізму?
* * *
[b][i]Емоції отупляють, вони перетворюють людину на емоційного наркомана. Не довіряйте людині, яка маніпулює емоціями. (Тімоті Лірі «Сім мов бога»)[/i][/b]
Партія сповідувала релігію демократичного централізму, де першою заповіддю написано, що немає в Партії людини розумнішої від вождя, а другою заповіддю написано, що саме Партія - розум, честь і совість епохи.
За дорученням Сталіна честь і совість підготувала Постанову Ради Міністрів СРСР № 3192 «Про заповідники» від 29 серпня 1951 року. Зі 125 заповідників площею 12,6 млн. га було закрито 88, решті 40 заповідникам залишено площу 1,465 млн. га. В Україні сталінську постанову продублювали 25 вересня 1951 року і закрили 19 заповідників, решті зменшили площу на 33 000 га (на 60 % від заповідної території). Дізнавшись про розгром заповідників, Головліт послужливо вилучив з бібліотек книги про заповідники. Згідно зі вченням Трофима Лисенка природу слід не охороняти, а підкорювати. При соціалізмі природа не потребує охорони.
Потім вождем партії був М.С.Хрущов. Науково-популярний фільм „Золоте озеро” про Алтайський заповідник і Телецьке озеро накликав нову біду на заповідники. Фільм подивився вождь, поставлений партією пильнувати, щоб не пропала жодна народна копієчка, не спожита номенклатурою. Вражений розмахом державних витрат на захист природи від радянського народу, він з властивою йому емоційністю і властивою невігласам безпосередністю поділився своїми враженнями з партією: «Дуже багато настворювали скрізь заповідників. Я бачив, та й ви, мабуть, бачили кіно про заповідник в Горному Алтаї. Кіно дуже добре зроблене. Там показано чоловіка з квітучим здоров’ям, ймовірно, ученого – якщо заповідник, там всі учені (веселе пожвавлення в залі)... – лежить на камені і спостерігає в бінокль, як білка гризе горіхи. Потім зміщує бінокль і дивиться, як іде ведмідь.
Що це за заповідник? Це заповідник для тих, хто там проживає. Вони й пасуться там, пасуться краще, ніж ведмеді й білки. Ось якби тих людей там не було, білка однак би гризла горіхи. Їй то байдуже, є там учений чи його немає. Але різниця в тому, що зараз вона гризе горіхи під наглядом ученого, а учений за це гроші одержує й хороші гроші (веселе пожвавлення в залі). (М.С.Хрущов, Промова на січневому (1961 р.) Пленумі ЦК КПРС)
[b]"Карл Маркс був правий, соціалізм працює, просто він застосував його не до того виду тварин". (Е.О.Вілсон)[i][/i][/b]
Вказівка вождя припинити випасання учених в заповідниках була взята партією до виконання. Постановою № 521 „Про упорядкування мережі державних заповідників і мисливських господарств” від 10 червня 1961 року закрито 16 заповідників загальною площею 2,2 млн. га і у 8 заповідниках площа зменшена на 491,2 тис. га. Однією з перших учених голів полетіла голова харків’янина О.П. Крапивного, який за державні гроші "підглядав" за життям лелеки і сірої чаплі. В партійній газеті "Правда" з'явився фейлетон "З точки зору лелеки"; тему підхопив партійно-сатиричний журнал "Крокодил". Цькування було організовано за перевіреною схемою - звинувачення в бездіяльності і розтраті державних коштів на лелек і чапель, які не дають народу ні яєць, ні пір’я, ні м’яса. Свідомі науковці пропонували позбавити Крапивного ученого ступеня, одержаного за дослідження лелек і чапель. Несвідомі щось лепетали про наукове значення робіт Крапивного і високий індекс цитування у західних наукових журналах, недоступний більшості корисних для народу радянських наукових робіт. Його викликали у Вищу атестаційну комісію. Виявилося, що дисертація захищена по темі ЮНЕСКО. Щоб уникнути міжнародного осуду, довелося обмежитися тільки звільненням з роботи. Олександр Павлович повернувся в Харків. Талановита й принципова людина, він зробив визначний внесок у розвиток української науки і заслуговує, щоб його іменем називали вулиці.
Хвиля партійного невігластва покотилася далі й докотилася до заповідника Асканія-Нова. „Ніде в Європі немає таких величезних заповідників,” - обурився Хрущов. У 1951 році заповіднику Асканія-Нова залишили 518 га, решту 21 600 га передали створеному племінному радгоспу. Радгосп встиг переорати 20800 га цілини і припинив існування. Відібране повернули заповіднику. У 1961 році площу заповідника знову зменшили на 6200 га. Коли плуг знову різав асканійський переліг, селяни плакали – розуміли, що втрачали. Партійне керівництво рапортувало про перемогу - площа орних земель в Асканії-Нова збільшилася з 14 174 га у 1961 році до 20 290 га у 1964 році.
В Україні площа заповідників на 1990 рік склала 0,6 % від загальної площі території, тоді як у Німеччині – 13 %, в Англії – 6 %, у США – 15 %, в Китаї – 17 %, в Бразилії – 28 %. А в нас пріоритетом стали військові полігони і бази, які зайняли 4 % площі країни.
То для кого оберігали природу при соціалізмі?
[b][i]«Поведінка окремих соціальних комах еволюціонувала в напрямку того, який внесок вона робить для спільноти, в той час як генетична придатність людини залежить від того, наскільки добре вона може індивідуально використовувати суспільство.» (Е.О.Вілсон)[/i][/b]
Щоб добре дбалося про народ, до якого не відчуваєш нічого, крім зневаги й агресії, народним обранцям треба полювати. Коли на всіх обранців почало не вистачати дичини в мисливських господарствах, почалися полювання в заповідниках. З 9 серпня 1957 року радянські заповідники Біловезька пуща, Кримський і Азово-Сивашський були реорганізовані у заповідно-мисливські господарства з бенкетними залами, саунами, вертолітними майданчиками і неконтрольованими полюваннями для народних обранців. Все за рангом: Залісся тільки для Брежнєва і закордонних гостей, Яготинське господарство – для членів українського Політбюро, Дніпровсько-Тетерівське для Ради Міністрів України, Панська поляна для КДБ, Білозерське – для міністерської дрібноти, Березова кладь для інструкторів ЦК КПУ і керівників областей. Полювали в будь-яку пору року, вдень і вночі, з вертольотів, бронетранспортерів, танків, до останнього патрона і ледь не до останнього подиху.
Останнє полювання Леніна відбулося 18 січня за три дні до смерті. Він вже не міг говорити, не міг тримати в руках рушницю, за нього й для нього стріляли інші, вождь лише радів влучним пострілам. Брежнєв любив бити дичину з-під фар. Коли одряхлів, бив прив’язаних за лапки злітаючих птахів і зв’язаних сікачів, лежачи в мисливській хатині. Після того, як після віддачі рушниця кілька разів розбивала йому обличчя, рушницю в нього забрали. Він міг тільки дивився, як стріляють за нього і для нього. Востаннє "полював" за добу до смерті.
І знову про Асканія-Нову. Надалі в заповідному Степу випасалися лише ті, кому належало випасатися. Не буде розповідей про коня Пржевальського, якого для людства врятували асканійські учені (у відповідності з генеральною лінією партії відкоригувавши йому гени), про антилоп канна, яких навчили давати молоко для народу, про африканських страусів, чиє пір’я, яйця і м’ясо перевершило курячі відповідники, про єдине в Європі стадо американських бізонів, про єдину в Європі ділянку Степу, яка ніколи не знала плуга…
Буде розповідь про те, що заповідний Степ став базою розведення такої кількості овець і свиней для радянського народу, що зайвих диких тварин довелося планово відстрілювати. Після розгрому у 1933 році бажаючих плювати проти вітру залишилося небагато. Тоді були відправлені на перевиховання в ГУЛАГ 21 учений з Асканії-Нова. Одним з видів шкідницької діяльності цієї групи було визнано огороджування 5 400 га заповідного степу проволочною сіткою на залізних стовпах з бетонною основою. Розроблені вченими методи акліматизації тварин були засуджені як контрреволюційні. Зате які розкішні сафарі влаштовувалися віднині для люблячих екзотику народних обранців. З заповідника до столу радянських вельмож без контрреволюційних вивертів поставлялася затребувана кількість будь-якого м'ясива. Революціонери одержали необмежене право розпоряджатися ресурсами країни.
Соціальність тварин еволюціонувала за двома типами. Досконалу соціальність демонструє мурашник, в якому життя кожної мурахи служить суспільному благу і кожна мураха не одержить ні на йоту менше чи більше за інших. Людське суспільство еволюціонує за іншим типом - доступ окремої людини до суспільного блага визначається можливостями групи, до якої вона належить. Чим потужніша і впливовіша група, тим більше благ вона споживає, тим більшу загрозу створює існуванню всього суспільства. І що з цього? Я проти виборів за партійними списками.
[i][b]«Тільки незначна кількість білих людей, які монополізували майже всю родючу землю острова, одержали вигоду з такої системи. І вони, забезпечивши своє майбутнє, покинули цю землю, з якої вичавили все, зробивши непридатною для проживання…» (Орландо Петерсон «Соціологія рабства»)[/b]
[/i]
* * *
Скажете, а де ж обіцяна еволюція динозаврів. Можливо, ідеальний мисливець, найстрашніший з тиранозаврів Рекс (Tyrannosaurus rex) знищив свою харчову базу, травоїдну і м’ясоїдну, і зник сам. Можливо досконаліші форми життя поступово витіснили динозаврів на задвірки еволюції. А можливо Направляючий Розум поклав край пануванню динозаврів, зневірившись у їхній здатності долучитися до еволюції молочногалактичного розуму. Гідне загибелі загинуло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023593
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2024
Коли кохання спалахне, ніхто не знає,
і хоч його не помічають, та зеленіє карутал,
гуаманчито розцвітає і рвуться пута.
Коли кохання спалахне, ніхто не знає,
і хоч його не помічають, та зеленіє карутал,
гуаманчито розцвітає і рвуться пута.
Кінь із савани, адже він уже старий
і натомився, та чи хто-небудь розуміє,
що коли серце у полоні, без узди
кінь шаленіє.
Коли зустріне старий кінь руду кобилку
молоду, на волю рветься його серце
воно не схибить і не здасться і його
не спинять пута.
Коли кохання спалахне, ніхто не знає
немає в тім його вини, воно не має
ні розкладу, ні календарних дат, що дозволяють
з'єднатись разом.
Коли кохання спалахне, ніхто не знає
немає в тім його вини, воно не має
ні розкладу, ні календарних дат, що дозволяють
з'єднатись разом
Кінь із савани, в нього час ще залишився,
і завтра вранці крок за кроком поспішить він
назустріч до кобилки молодої яка
його зманила.
У жеребця так мало часу, він вже старий,
але не може старий кінь той цвіт втрачати,
який дарований йому, бо не буває у житті
другого шансу.
"Старий кінь не хоче втратити час"
Коли кохання спалахне, ніхто не знає,
немає в тім його вини, воно не має
ні розкладу, ні календарних дат, що дозволяють
з'єднатись разом.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=1ooqT5HtZSE[/youtube]
SIMÓN DÍAZ "CABALLO VIEJO"
Cuando el amor llega así, De esta manera,
uno no se da ni cuenta, el carutal reverdece y el
guamanchito florece y la soga se revienta.
Cuando el amor llega así, De esta manera,
uno no se da ni cuenta, el carutal reverdece y el
guamanchito florece y la soga se revienta.
Caballo de la sabana, porque está viejo y
cansao, pero no se dan ni cuenta que un
corazón amarrao cuando le sueltan la rienda
es caballo desbocado.
Y si una potra alazana caballo viejo se
encuentra, el pecho se le desgrana y no le hace
caso a falseta, y no lo obedece a freno ni lo
para un pasarrienda.
Cuando el amor llega así, De esta manera
uno no tiene la culpa, quererse no tiene
horarios, ni fecha en el calendario cuando las
ganas se juntan
Cuando el amor llega así, De esta manera,
uno no tiene la culpa, quererse no tiene
horarios, ni fecha en el calendario cuando las
ganas se juntan.
Caballo de la sabana, y tiene el tiempo contao,
y se va por la mañana con su pasito
apurao, a verse con su potranca que lo tiene
emparrascao.
El potro da tiempo al tiempo porque le sobra la
edad, caballo viejo no puede perder la flor que
le dan, porque después de esta vida no
hay otra oportunidad.
"El caballo no quiere perder el tiempo"
Cuando el amor llega así, De esta manera,
uno no tiene la culpa, quererse no tiene
horarios, ni fecha en el calendario cuando las
ganas se juntan.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2024
Мадам, чи не дозволите мені,
на болеро хмільне Вас запросити,
сіяє місяць над Парижем
і обіймаються серця?
Така тривожна зараз ніч,
щоб жити, слід прийти до тями,
мадам, я звуся Дон Жуаном,
я тут шукаю забуття.
Тут біля Ваших ніг джентльмен,
втікач з Іспанії, з чужих земель,
замріяний знавець коханння,
католик і сентиментальний.
Ви мов троянда чарівна,
я відчуваю, кров кипить,
хто має зараз двадцять літ,
той витрачає їх з мадам!
Вона пливе, як хвиля в морі,
з таким воркуючим акцентом,
і я хотів би втратить розум
і я хотів би з нею вмерти,
уст ангельских її торкнутись
цілунком пристрасним, гарячим,
щоб цей цілунок не забути
у пенсіонній мряці.
Прийдіть, залиштеся зі мною,
Я Вам відкрию свою тайну,
я як коханець вийшов з моди,
я лиш шезлонги спокушаю.
Не відмовляйте, Вас прошу я,
мадам, тепло ціни не має,
почніть спочатку і байдуже,
прощатися чи разом далі.
Я підніму шампанського бокал,
щоб привітати Вас, мадам.
Для того, хто усе втрачав,
мадам, дозвольте танець з Вами?
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=etfrmieUfoE[/youtube]
[b]El Último Bolero de Carlos Cano[/b]
Madame, ¿désirez-vous danser
este bolero embriagador,
bajo la luna de París
y arrimadita al corazón?
En esta noche de ansiedad,
quiero la vida recobrar.
Madame, yo me llamo Don Juan,
y estoy aquí para olvidar.
A sus pies un caballero sincero,
que viene de tierra extraña, de España,
soñador, de profesión amante,
católico y sentimental.
Y está usted tan deliciosa de rosa,
que siento la sangre hervir.
¡Quién tuviera veinte años de antaño
pa' derrocharlos con Madame!
Se mueve usted mejor que el mar,
con ese acento arrullador,
me hace perder to'a la razón,
muero en deseos de estampar
en esa boca angelical,
ardiente, un beso de pasión,
un beso para recordar
en la humedad de la pensión.
Ande y venga, siéntese a mi la'o,
quiero contarle mi secreto a solas:
soy un amante que pasó de moda,
un seductor de la chaise longue.
No se vaya que la invito yo,
no tiene precio su calor, madame,
papel de imprenta y eso qué más da,
va por la vida y se acabó.
Alzo mi copa de champán
a la salud de vous madame.
Y por aquello que perdí,
madame, ¿desirez vous danser?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024
Зачерпну з джерела
Гомінкої швидкої води
І поставлю кипіти
Бірюзово-зелену глибінь...
Тільки жаль,
Що не можу
Чашку чаю
Смачного налити
Й надіслати далеко –
Людині,
Закоханій в чай.
[i]За перекладом Л.Ейдліна[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024
Після того, як листя опало, ми вертаємося
До простого сприймання речей. Так ніби
Ми досягли границі фантазії,
Неудохотвореної байдужої пристойності,
Важко навіть підібрати визначення
Цій холодній пустці, безпричинному смутку.
Велична споруда перетворилася на малу хатину.
Ніхто в шляпці не бродить змалілими поверхами.
Ніколи теплиця так не потребувала фарби.
Димарю п'ятдесят років і він похилився.
Фантастичні зусилля зазнали краху, повтор
У повторюваності людей і мух.
Все ж зникнення фантазії слід
Було собі уявити. Великий ставок,
Звичайний його сенс без відблисків, листя,
Грязь, брудне скло води, демонструє своєрідне
Мовчання, мовчання щура, що вийшов глянути,
На великий ставок і залишки лілій, все це
Слід уявляти собі як неминуче знання,
Потрібне на вимогу необхідності.
[b]Wallace Stevens The plain sense of things[/b]
After the leaves have fallen, we return
To a plain sense of things. It is as if
We had come to an end of the imagination,
Inanimate in an inert savoir.
It is difficult even to choose the adjective
For this blank cold, this sadness without cause.
The great structure has become a minor house.
No turban walks across the lessened floors.
The greenhouse never so badly needed paint.
The chimney is fifty years old and slants to one side.
A fantastic effort has failed, a repetition
In a repetitiousness of men and flies.
Yet the absence of the imagination had
Itself to be imagined. The great pond,
The plain sense of it, without reflections, leaves,
Mud, water like dirty glass, expressing silence
Of a sort, silence of a rat come out to see,
The great pond and its waste of the lilies, all this
Had to be imagined as an inevitable knowledge,
Required, as a necessity requires.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2024
Знов важко слухати північний вітер,
Дивитись, як хитає він дерева.
Хитає низько й голосно, з зусиллям
Слабкішим, ніж емоція чи мова,
Говорить і говорить, наче речі
Проявлять те, що ще не є знаннями:
Колись їх одкровенням час настане.
Вони ще заперечать Богу, світу
Й людській душі, яка сидить в задумі
На пустці трону власної пустелі.
Шумніше й нижче, нижче і шумніше
Гойдаються, гойдаються дерева.
[b]Wallace Stevens The Region November[/b]
It is hard to hear the north wind again,10
And to watch the treetops, as they sway.
They sway, deeply and loudly, in an effort,
So much less than feeling, so much less than speech,
Saying and saying, the way things say
On the level of that which is not yet knowledge:
A revelation not yet intended.
It is like a critic of God, the world
And human nature, pensively seated
On the waste throne of his own wilderness.
Deeplier, deeplier, loudlier, loudlier,
The trees are swaying, swaying, swaying.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UYW7mrY8Dg0[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2024
[i]Цю дивну відвагу
ти дай мені, древня зоря:
Самотньо сіяй, зустрічаючи сонце,
від нього не взявши ні частки! (1)[/i]
І
Самотньо сіяй, нагою сіяй, сіяй наче бронза,
яка не дзеркалить мій лик чи будь-яку частку
моєї душі, сіяй, як вогонь, який не дзеркалить нічого.
ІІ
Не дай жодну частку юрмі, що наповнить
тебе власним світлом.
Ранковим фантомом не будь,
Напівзірка, напівлюдина.
Не май інтелекту,
Як пташка в'юрок
Або кляча стара.
[i]"Нюанси теми Вільямса" 1918 року - дивний вірш у дивному стилі, своєрідна співпраця двох гігантів американського модернізму ХХ століття, Вільяма Карлоса Вільямса та Воллеса Стівенса. Педіатр з Патерсона та адвокат з Гартфорда були друзями, об'єднаними спільним інтересом до нового європейського мистецтва. Вільямс і Стівенс продовжували тепле листування протягом майже 40 років, зокрема Стівенс написав вступ до збірки віршів Вільямса, щоб допомогти Вільямсу її опублікувати.
(1) Вірш Стівенса "Нюанси теми Вільямса" починається зі включення повного тексту Вільямса "El Hombre", виділеного курсивом.
Вільям Карлос Вільям El Hombre*
Цю дивну відвагу
Ти дай мені, древня зоря:
Самотньо сіяй зустрічаючи сонце,
від нього не взявши ні частки!
[i]William Carlos Williams El Hombre
It’s a strange courage
you give me ancient star:
Shine alone in the sunrise
toward which you lend no part!
Подальші рядки стали не дослідженням цього вірша, а критикою того, що Стівенс вважав недоліками: а саме сентиментальність, антропоморфізацію та романтичну відстороненості автора, присутню особливо в перших двох рядках.
(2) Птах є давнім символом жіночої інтуїції, тому в'юрок може бути відомим джерелом дивних знань. Колись сільські жителі вважали, що старий кінь "знає". Стівенс не потребує ні інтуїції, ні розуму![/i]
[b]Wallace Stevens Nuances of a Theme by Williams[/b]
It’s a strange courage
you give me, ancient star:
Shine alone in the sunrise
toward which you lend no part!
I
Shine alone, shine nakedly, shine like bronze,
that reflects neither my face nor any inner part
of my being, shine like fire, that mirrors nothing.
II
Lend no part to any humanity that suffuses
you in its own light.
Be not chimera of morning,
Half-man, half-star.
Be not an intelligence,
Like a widow’s bird
Or an old horse.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2024
Цю дивну відвагу
Ти дай мені, древня зоря:
Самотньо сіяй зустрічаючи сонце,
від нього не взявши ні частки!
[i]* El Hombre (ісп. людина) - родина Вільямса мала тісні зв’язки з Пуерто-Ріко, його батьки вдома розмовляли іспанською, а не англійською. Цим заголовком Вільямс засвідчує свою частково іспано-американську приналежність [/i]
[b]William Carlos Williams El Hombre[/b]
It’s a strange courage
you give me ancient star:
Shine alone in the sunrise
toward which you lend no part!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2024
І
Живе тут безтілесний змій(1). У нього
З вітру голова. Ніч під його хвостом,
Відкриті очі дивляться з усіх небес.
Чи це хтось інший вибрався з яйця (2),
Чи інші образи в кінці печери (3),
Чи інша безтілесність його тіла?
Живе тут безтілесний змій. Ось гніздо -
Ці пагорби, поля, барвисті далі
І сосни над і вздовж, і біля моря.
Ця форма, поглинаюча безформність,(4)
При зміні шкіри зникнення і спалах,
І тіло змія мерехтить без шкіри.
Це ява висоти, в її основі
Ці виблиски, що полюсів сягають
Опівночі, ось там шукайте змія,
В іншім гнізді володар лабіринту
З повітря й тіла, форми і зображень,
Неублаганно володіє щастям.
Це його трута: вірити не можна
Йому (5). Ці роздуми у папороті,
Ці порухи, щоб відчувати сонце,
Не переконливі. Ми помічали
Чорний бісер в скелі, тварину в плямах,
Рух трав, як індіанець на галяві.
ІІ
Ідея, прощавай...(6) Стоїть хатина,
На березі, безлюдна. Вона біла,
Як прийнято, чи відповідно темі
Попередників, чи внаслідок ходи
Безмежності. Вдовж стінки білі квіти,
Злегка засохлі (7), своєрідні міти
Як намір пам'яті згадати - білий
Тут був, або якийсь торішній інший,
Або не білий, давній з надвечір'я,
Нудний, холодний, як зимова хмара,
Як зимнє небо, з краю і до краю.
Пісок долини переносить вітер (8).
Тут, бути видимим і бути білим,
Вагомо білим бути, завершальна
Вправа екстремальної активності...
Кінець сезону. Вітер студить берег.
Все довші й довші лінії, безлюдно,
Пітьма згущається, але не впала,
І білизна тьмянішає на стінці.
Ступає чоловік наосліп по піску.
Він дивиться, як наростають зміни
На півночі, її холодний виблиск,
Червоно-сині сполохи, полярний
Зелений пломінь, крига, і самотність.
III
Ідея, прощавай... Обличчя материнське,(9)
Натхнення для поеми, яке заповнює
Кімнату. Тут вони разом, тут її тепло.
Ніякого передчування снів майбутніх.
Вже вечір. В домі вечір, напіврозсіяний,
Наполовину недоступний розумінню,
Зіркова тиша. Мати, яку забрали ті,
Які дають прозорість нинішньому світу.
Її дар ніжності для тих, у кому ніжність.
І все ж вона також туманна, розсіяна.
Вона дає прозорість. І вона старіє.
Намисто - видимість, але не поцілунок.
Її ласкаві руки - рух, але не дотик. (10)
Руйнується будинок, і згорають книги.
Їм буде затишно у прихистку уяви
В будинку - де і уява, і вони, і час
Укупі, всі укупі. Ця бореальна ніч
Морозною здається, наблизившись до них,
До матері, що зараз розсіюється сном,
І як говорить на добраніч, на добраніч. (11)
Вгорі світитимуться вікна, не кімната.
Розвіє вітер свою вітряну величність
Навкруг, постукає немов прикладом в двері.
Накаже вітер їм неублаганним співом.
IV
Ідея, прощавай... Ніколи ні знищення,
Ні небуття не остаточні. Батько сидить (12)
У космосі, будь-де сидить, з суворим видом,
Як той, могутній, з прозорливими очима.
Він каже ні на ні і так на так. І так
На ні; сказавши так він каже прощавайте.
Він визначає співрозмірну швидкість зміни.
Він з неба в небо перестрибне щонайшвидше,
Коли злі ангели стрибають з неба в пекло.
Та зараз він сидить удень в зеленій тиші.
Ввібравши швидкість простору, перелітає
Від хмар в безхмарря, і з безхмарря до чулого
В польоті ока й вуха, там найвище око
І найнижче вухо, глибинне вухо, чує
Вечорами , все явлене, доки сприймає
Свої прелюдії містичні особисті, (13)
До миті, коли очі ангела помітять,
Що в своїх масках наближаються актори.
Сидить серед вогню володар, о володар,
І все ж у просторі і нерухомо, і все ж
Завжди мінливе свічення все яскравіше,
Бездонне, і все ж король і все ж корона, глянь
На цей реальний трон. Яке тут товариство,
У масках, чи це хор його із голим вітром?
V
Скликає мати людство в дім до свого столу, (14)
Приводить батько казкарів і музикантів,
Які мовчать багато, музика казкова.
Веде сам батько негритянок танцювати
Серед дітей, ніби яскраві виникають
Візерунки, у танці визріває форма.
Їм музиканти грають зманливі мотиви,
Захоплюють простим дін-доном інструментів.
Сміються діти, брязкають бляшанки часу.
Ось батько добуває конкурси з повітря,
На театральній сцені краєвиди лісу,
Й завіса схожа на наївну яву мрії.
Вражають музиканти підсвідомим віршем.
Свої стада, що розбрелись, збирає батько,
Варварська мова, рабство, боязливий видих
З грудей, його сурми слухняний дотик. Тоді
Це Шатійон (15), або щось інше приємне нам.
Ми опинилися серед сум'яття свята.
Якого свята? Це безладні гультіпаки?
Госпітальєри це? Звіроподібні гості?
Повторюють трагедію ці музиканти,
Вона складається із цього а-даб, а-даб:
Чи слів немає говорити? Немає гри. (16)
Чи не те ж саме роблять люди, присутні тут.
VI
Театр цей, який крізь хмари випливає,(17)
Сам хмара чи туманна скеля, наче з моря
Хвиля за хвилею накочуються гори
Крізь хвилі світла. Перевтілюються в хмари
Щоб знову хмари виникали, бездієво,
Змінюють колір нескінченно пори року.
Без зиску марнотратять в змінах самих себе,
Зміняють жовте світло золотим, золото -
Елементами опалу, вогненні втіхи
Розбризкуються широко, бо люблять пишність
І розкіш насолод величного простору
Потоки бездієвих хмар крізь форми напів-
Задумані. Театр повен польотів птиць,
Клин дикий, як з вулкану дим, пальмововидний,
Зникаючий, як павутина, в коридорі
Чи грандіозний портик. Ось Капітолій,
З'являється, можливо, щоб щойно виникши,
Розтанути. (18) Розв'язку треба відмінити...
Ніщо те, шо не міститься в самій людині,
Ніщо, доки воно не назване на ймення
Й не знищене. Він відкриває двері дому
Вогню. Дослідник однієї свічки бачить (19)
Полярне сяйво спалахує на контурах
Всього, що є у ньому. Його проймає страх.
VII
Чи плід уяви той, який сидить на троні, (20)
Як добрий так і невблаганний, як праведний
Так і неправдивий, який спиняє влітку
Фантазії зими? Коли вмирає листя,
На півночі своє займає місце, стрибок,
І звитий, осяйно кришталевий, сідає
У ніч найвищу? Чи прикрашає небеса
І провіщає білим початок чорного,
Його потоком навіть гасяться планети,
Навіть земні, навіть уявлені зі снігу,
Крім виняткових, необхідних для величі
Небес, як то корона й алмазна кабала?
Крізь нас стрибає він, крізь наші небеса,
Одну за одною планети наші гасить,
Зникає все, де ми були, на що дивились,
Де зналися і дбали один про одного,
Тремтливий залишок, холодний і забутий,
Лиш виняток корона й містична кабала.(21)
Він не наважиться у небуття стрибати.
Змінитись має все від доль до витребеньок.
Отож, потік трагедій, і його скрижалі,
І форма, і громаддя скорбний рух шукають
Щось здатне знищити його, і з ним, можливо,
Під небом місячним безжурне спілкування.
VIII
Завжди можливо бути часу невинності. (22)
Можливо їй немає місця. Чи час не той,
Якщо не в часі справа і якщо не в місці,
Існуючий, самотній, у своїй ідеї,
Для сприйняття трагедії не менш реальний,
Для мудрого прадавнього філософа,
Існує або може бути час невинності
Як чистий принцип. Його природа - це кінець,
Що може бути, та не буде, атрибутом,
Що викликає жаль нещасної людини,
Як книга на ніч, гарна, але не правдива,
Як книга про буття красиве і правдиве.
Це як ефірне щось, яке існує майже
Як твердження, але цей час існує, він є,
Існує, його видно, він є, він є, він є.
Отож, це сяйво тут не є закляттям світла,
Чи віщуванням з хмари, але невинністю.
Невинністю землі, а не фальшивим знаком
Чи символом злобливості. Що ми причетні,
Ми засинали наче діти в їх святості,
Наче, прокинувшись, ми в тиші сну лежали,
Наче в пітьмі співала нам невинна мати
В кімнаті під акордеон, заледве чутно,
Творила місце й час, в якому ми дихали...
IX
І думали про себе — ідіомою
Про працю, ідіомою невинності(23)
Землі, не загадками про гріховні сни.
Ми цілий день були як данці в Данії,
Знайомі один з одним, щирі земляки,
Для кого день прийдешній тижня дивом був
Дивнішим за неділю. Думок подібність
Зробила нас братами в цьому домі, тут,
Де побратимами були, ми тут росли,
Як на медових сотах годувалися.
Жили у цім театрі - засинали в нім.
Це усвідомлена невідворотність доль -
Це місце зустрічі, куди прийшла вона,
Буде її прихід свободою для двох,
Всамітненістю, що на двох поділиться.
Нас двох повісять на деревах навесні?
Буде нещастям ця невідворотність доль:
Дерева й ноги голі, вітер - гостра сіль?
Зорі вдягнуть свої блискучі пояси.
Вони закутаються в осяйні плащі,
Прощальне убрання величних тіней.
Можливо прийде завтра звичними словами,
Майже частиною невинності, майже
Щонайніжнішим, найправдивішим кінцем.
X
Нещасні люди у щасливім світі (24)
Назви, равине, розрізни ці фази.
Нещасні люди у нещаснім світі -
Багато тут у дзеркалах нещастя.
Щасливі люди у нещаснім світі -
Це неможливо. Що перебирати
Здобуток мови емоційне ікло.
Щасливі люди у щасливім світі -
Блазенському! Бал, опера і бар.
Вернись туди, де і коли початок:
Нещасні люди у щасливім світі.
Давай, озвуч врочисто тайне слово.
Зачитувати зібранню, сьогодні
Заради завтра, це, таке надмірне,
Складне переплетіння спектрів сфери,
Знайди баланс щоб утворити ціле,
Найголовніший і постійний геній
Здійснення задумів, малих, великих.
Він розуміє цих нещасних цілість,
Здійсненність долі, здійснення удачі,
Ніби прожив життя, щоб пізнавати,
У домі відьми, а не в тиші раю,
Торг вітром і погодою, і сяйвом
Як взимку спалах літньої соломи.
[i](1) "Живе тут безтілесний змій". Стівенс звертається до образу змія, представленого в міфах про творення майже в усіх міфологіях світу. Його змій охоплює весь космос: згорнутий кільцями, він символізує циклічність усього; обвиваючий космічне яйце, дерево чи щось інше, пробуджує життєву енергію; оберігає таємницю народження і смерті; він символ прихованої сили як творчої, так і руйнівної.
(2) "Чи це хтось інший вибрався з яйця..." - уява не здатна забезпечити емпіричну достовірність образу змія. Розум дистанціюється як від видимих фактів, так і від відчуття, що вони відображають реальність.
(3) "образи в кінці печери" - відома алегорія, використана Платоном у 7 книзі діалогу "Держава" для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається основою платонізму і об'єктивного ідеалізму. За Платоном печера уособлює чуттєвий світ, в якому живуть люди. Подібно затворникам в печері, вони гадають, що своїми органами чуття пізнають істинну реальність. Але це ілюзія. Про істинний світ речей вони можуть судити за тінями на стінках печери. Філософ може мати більш повне уявлення про світ ідей, задаючи запитання і знаходячи відповіді. Однак зробити ці знання здобутком суспільства неможливо: натовп не здатен збавитися від ілюзій щоденного сприйняття.
(4) "Ця форма, поглинаюча безформність" свідчення того, що уява упорядковує і поглинає аморфну реальність, яка, у свою чергу, формується уявою, усвідомленням
(5) "Це його трута: вірити не можна/ Йому" - нещасні люди смакують гіркоту своїх думок у своїх тілах. Аналогії змія та людини, гіркої отрути та думки зведені до символу зі змієм, як даністю, та людським розумом, як можливістю. Отрута змія та гірка думка людини зливаються й стають отрутою скептицизму, який заперечує загробне життя в раю.
(6) "Ідея, прощавай..." відкриває три пісні "Полярних сяйв осені". Ідеї існують лише суб’єктивно, і ці "прощавай", здається, стосуються трьох задуманих представників людства: "я", матері й батька. Вони свідомо звільняють займане ними місце, а отже, прощаються з самим життям.
(7) "...білі квіти, Злегка засохлі". Білий - колір хатини на березі; він може бути перейнятою звичкою предків або наслідком вицвітання барв з плином часу. Засохлі квіти біля стіни - це залишки життя, повного почуттів, можливо, очікування певної постійності білого, який відрізняється від свіжості цвітіння. Зловісна білизна перетворюється на порожнечу, створену власною уявою.
(8) "Пісок долини переносить вітер" - метафоричне зображення плину часу, натяк на рух піску в пісочному годиннику.
(9) "Обличчя материнське" - риторика Стівенса викликає взаємність ніжності між вчинками матері та емоціями тих, хто її пам’ятає. Впевненість у безпечному перебуванні вдома у світі є оманливою. Пам’ять — це абстракція минулого, мати безпорадна перед потоком часу. Вона вже тільки спогад про те, що станеться, про тих, хто був разом у кімнаті.
(10) "Її ласкаві руки - рух, але не дотик" - образ матері живий в уяві, але не в реальності.
(11) "І як говорить на добраніч, на добраніч" - алюзія на слова Офелії: "Але ніяк не вгамую сліз, згадавши, що його покладено в землю холодну. Мій брат мусить дізнатись про це, – отож дякую вам за добру пораду. Де ж моя карета? На добраніч, вельможні пані, на добраніч, добрі пані. Добраніч, добраніч" (Вільям Шекспір "Гамлет", Дія 4, сцена 5, переклад Освальда Бургардта). За цим прощанням слідує смерть.
(12) "Батько сидить /У космосі" Архетипічний батько чує найнижчим вухом надприродні прелюдії, найвищим оком бачить акторів, надприродних істот у масках.
(13) "прелюдії містичні особисті" - тут слово "прелюдії" набуває зловісного значення, неочевидного в першому значенні музичного терміну: адже "прелюдія" вказує на те, що вона йде попереду, і тут вона набуває значення хорового співу про надію проти смерті як абсолюту , навіть тоді як плин часу реальності запевняє голосом вітру, що всі повинні загинути
(14) "Скликає мати людство в дім до свого столу" - мати-земля, запрошує людей в дім до свого столу, щоб задовольнити фізичні потреби земної людини, батько постає в образі того, хто милостиво дарує розваги. Вигадка уяви створює всі витвори мистецтва, театру, карнавалів, ярмарків, церемоній, навіть у первісних народів, навіть ігри дітей. Все це гра випадковості.
(15) Шатійон (Chatillon) - французьке слово, яке стосується спільноти чи дому, тут використане для опису варварського свята.
(16) "Немає гри" - все відбувається випадково, реальність, у якій ми живемо, не має плану. Свято завершується словами: "Немає гри".
(17) "Театр цей, який крізь хмари випливає" - алюзія на відомий вислів "Так, світ — театр, / Де всі чоловіки й жінки - актори./ Тут кожному приписаний свій вихід,/ І не одну з них кожне грає роль". (Вільям Шекспір "Як вам це сподобається" Дія 2, сцена 7, переклад О.Мокровольського) Далі слідує серія яскравих описів театру, творцем якого виступає людина.
(18) "Ось Капітолій,/ З'являється, можливо, щоб щойно виникши,/Розтанути" - Тут, знову малюнок неба як розуму, хмар як думок, що пливуть там. Описуючи мислення, Стівенс, міг мати на увазі рух хмар: «В основі такого роду речей лежить дрейф ідей» (Letters of Wallace Stevens, To Bernard Heringman, P.636).
(19) "Дослідник однієї свічки бачить/ Полярне сяйво спалахує на контурах/ Всього, що є у ньому. Його проймає страх." - вогню свічки уяви спостерігача протиставляється полярне сяйво. Відбувається усвідомлення символічного північного сяйва як ознаки згасання вогника його єдиної свічки.
(20) "Чи плід уяви той, який сидить на троні" - "Ідея Бога є продуктом уяви. Ми більше не думаємо, що Бог був, а що був уявленим. Ідея чистої поезії, сутнісної уяви, як найвища мета поета, видається, принаймні потенційно, такою ж великою, як ідея Бога, і, якщо вже на те пішло, більшою, якщо ідея Бога є лише одним з продуктів уяви.". (Letters of Wallace Stevens, To Hi Simons, P.369)
(21) Кабала — стародавнє вчення, хоча сама назва "кабала" - середньовічна. В Талмуді термін "кабала" часто використовується для позначення пророчих книг. Згідно з кабалою, Всесвітом правлять кілька божеств різного вигляду і сили, породжених Першопричиною. Ця Першопричина породила спочатку бога чоловічої статі, що іменується "Батьком" або "Мудрістю", а потім богиню "Матір" або "Знання". Кабала Стівенса особлива - вона зроблена з одного із найтвердіших і найяскравіших матеріалів на землі: алмазу.
(22) "Завжди можливо бути часу невинності" - заява про невинність не може не викликати спогади про те, що колись зробив змій. Він став причиною вигнання з раю, але також дав можливість глибокого співчуття, необхідність праці на землі, яка стала історичною сценою. Бажання одночасно невинності та співчуття в християнській міфології приходить лише після гріхопадіння.
(23) "І думали про себе — ідіомою/ Про працю, ідіомою невинності(23)" "У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий (Біблія "Буття", 3, 19, переклад Івана Огієнка). Дев'ята пісня поеми бажає одночасно невинності та соціальності співчуття, яке в християнській міфології приходить лише після гріхопадіння. Стівенс намагається використати мову як інструмент для створення нової віри. Необхідним в ній має бути відчуття спільної долі і місця на землі, яке зазвичай створюється міфологією та релігією. У міфопоезії Стівенса створюється час і місце, в якому ми дихаємо. Стівенс намагається описати світ як невинний, вільний від таких понять, як християнська доктрина людської зіпсованості, яка проголошує, що всі люди, навіть уся земля, починають життя у стані моральності та духовної зневаги. Натомість він стверджує, що все існуюче починається не як несправедливість і не як зло, а зі стану невинності.
(24) "Нещасні люди у щасливім світі" - Стівенс ніби підсумовує життєвий цикл людини, починаючи з "нещасні людей у щасливім світі", невинних серед жахів світу. Далі "нещасні люди в нещасливім світі", розчаровані світом, який відкривають, потім "щасливі люди в нещасливім світі", які живуть у стані заперечення світу, за якими йдуть "щасливі люди у щасливім світі" з відвідування балів і барів. І, нарешті, знову "нещасні люди у щасливім світі" в старості, повертаються до стану невинної юності. Коли спалахує полярне сяйво, час готуватися до смерті.
[/i]
Wallace Stevens The Auroras of Autumn
This is where the serpent lives, the bodiless.
His head is air. Beneath his tip at night
Eyes open and fix on us in every sky.
Or is this another wriggling out of the egg,
Another image at the end of the cave,
Another bodiless for the body's slough?
This is where the serpent lives. This is his nest,
These fields, these hills, these tinted distances,
And the pines above and along and beside the sea.
This is form gulping after formlessness,
Skin flashing to wished-for disappearances
And the serpent body flashing without the skin.
This is the height emerging and its base
These lights may finally attain a pole
In the midmost midnight and find the serpent there,
In another nest, the master of the maze
Of body and air and forms and images,
Relentlessly in possession of happiness.
This is his poison: that we should disbelieve
Even that. His meditations in the ferns,
When he moved so slightly to make sure of sun,
Made us no less as sure. We saw in his head,
Black beaded on the rock, the flecked animal,
The moving grass, the Indian in his glade.
II
Farewell to an idea . . . A cabin stands,
Deserted, on a beach. It is white,
As by a custom or according to
An ancestral theme or as a consequence
Of an infinite course. The flowers against the wall
Are white, a little dried, a kind of mark
Reminding, trying to remind, of a white
That was different, something else, last year
Or before, not the white of an aging afternoon,
Whether fresher or duller, whether of winter cloud
Or of winter sky, from horizon to horizon.
The wind is blowing the sand across the floor.
Here, being visible is being white,
Is being of the solid of white, the accomplishment
Of an extremist in an exercise . . .
The season changes. A cold wind chills the beach.
The long lines of it grow longer, emptier,
A darkness gathers though it does not fall
And the whiteness grows less vivid on the wall.
The man who is walking turns blankly on the sand.
He observes how the north is always enlarging the change,
With its frigid brilliances, its blue-red sweeps
And gusts of great enkindlings, its polar green,
The color of ice and fire and solitude.
III
Farewell to an idea . . . The mother's face,
The purpose of the poem, fills the room.
They are together, here, and it is warm,
With none of the prescience of oncoming dreams.
It is evening. The house is evening, half dissolved.
Only the half they can never possess remains,
Still-starred. It is the mother they possess,
Who gives transparence to their present peace.
She makes that gentler that can gentle be.
And yet she too is dissolved, she is destroyed.
She gives transparence. But she has grown old.
The necklace is a carving not a kiss.
The soft hands are a motion not a touch.
The house will crumble and the books will burn.
They are at ease in a shelter of the mind
And the house is of the mind and they and time,
Together, all together. Boreal night
Will look like frost as it approaches them
And to the mother as she falls asleep
And as they say good-night, good-night. Upstairs
The windows will be lighted, not the rooms.
A wind will spread its windy grandeurs round
And knock like a rifle-butt against the door.
The wind will command them with invincible sound.
IV
Farewell to an idea . . . The cancellings,
The negations are never final. The father sits
In space, wherever he sits, of bleak regard,
As one that is strong in the bushes of his eyes.
He says no to no and yes to yes. He says yes
To no; and in saying yes he says farewell.
He measures the velocities of change.
He leaps from heaven to heaven more rapidly
Than bad angels leap from heaven to hell in flames.
But now he sits in quiet and green-a-day.
He assumes the great speeds of space and flutters them
From cloud to cloudless, cloudless to keen clear
In flights of eye and ear, the highest eye
And the lowest ear, the deep ear that discerns,
At evening, things that attend it until it hears
The supernatural preludes of its own,
At the moment when the angelic eye defines
Its actors approaching, in company, in their masks.
Master O master seated by the fire
And yet in space and motionless and yet
Of motion the ever-brightening origin,
Profound, and yet the king and yet the crown,
Look at this present throne. What company,
In masks, can choir it with the naked wind?
V
The mother invites humanity to her house
And table. The father fetches tellers of tales
And musicians who mute much, muse much, on the tales.
The father fetches negresses to dance,
Among the children, like curious ripenesses
Of pattern in the dance's ripening.
For these the musicians make insidious tones,
Clawing the sing-song of their instruments.
The children laugh and jangle a tinny time.
The father fetches pageants out of air,
Scenes of the theatre, vistas and blocks of woods
And curtains like a naive pretence of sleep.
Among these the musicians strike the instinctive poem.
The father fetches his unherded herds,
Of barbarous tongue, slavered and panting halves
Of breath, obedient to his trumpet's touch.
This then is Chatillon or as you please.
We stand in the tumult of a festival.
What festival? This loud, disordered mooch?
These hospitaliers? These brute-like guests?
These musicians dubbing at a tragedy,
A-dub, a-dub, which is made up of this:
That there are no lines to speak? There is no play.
Or, the persons act one merely by being here.
VI
It is a theatre floating through the clouds,
Itself a cloud, although of misted rock
And mountains running like water, wave on wave,
Through waves of light. It is of cloud transformed
To cloud transformed again, idly, the way
A season changes color to no end,
Except the lavishing of itself in change,
As light changes yellow into gold and gold
To its opal elements and fire's delight,
Splashed wide-wise because it likes magnificence
And the solemn pleasures of magnificent space
The cloud drifts idly through half-thought-of forms.
The theatre is filled with flying birds,
Wild wedges, as of a volcano's smoke, palm-eyed
And vanishing, a web in a corridor
Or massive portico. A capitol,
It may be, is emerging or has just
Collapsed. The denouement has to be postponed . . .
This is nothing until in a single man contained,
Nothing until this named thing nameless is
And is destroyed. He opens the door of his house
On flames. The scholar of one candle sees
An Arctic effulgence flaring on the frame
Of everything he is. And he feels afraid.
VII
Is there an imagination that sits enthroned
As grim as it is benevolent, the just
And the unjust, which in the midst of summer stops
To imagine winter? When the leaves are dead,
Does it take its place in the north and enfold itself,
Goat-leaper, crystalled and luminous, sitting
In highest night? And do these heavens adorn
And proclaim it, the white creator of black, jetted
By extinguishings, even of planets as may be,
Even of earth, even of sight, in snow,
Except as needed by way of majesty,
In the sky, as crown and diamond cabala?
It leaps through us, through all our heavens leaps,
Extinguishing our planets, one by one,
Leaving, of where we were and looked, of where
We knew each other and of each other thought,
A shivering residue, chilled and foregone,
Except for that crown and mystical cabala.
But it dare not leap by chance in its own dark.
It must change from destiny to slight caprice.
And thus its jetted tragedy, its stele
And shape and mournful making move to find
What must unmake it and, at last, what can,
Say, a flippant communication under the moon.
VIII
There may be always a time of innocence.
There is never a place. Or if there is no time,
If it is not a thing of time, nor of place,
Existing in the idea of it, alone,
In the sense against calamity, it is not
Less real. For the oldest and coldest philosopher,
There is or may be a time of innocence
As pure principle. Its nature is its end,
That it should be, and yet not be, a thing
That pinches the pity of the pitiful man,
Like a book at evening beautiful but untrue,
Like a book on rising beautiful and true.
It is like a thing of ether that exists
Almost as predicate. But it exists,
It exists, it is visible, it is, it is.
So, then, these lights are not a spell of light,
A saying out of a cloud, but innocence.
An innocence of the earth and no false sign
Or symbol of malice. That we partake thereof,
Lie down like children in this holiness,
As if, awake, we lay in the quiet of sleep,
As if the innocent mother sang in the dark
Of the room and on an accordion, half-heard,
Created the time and place in which we breathed . . .
IX
And of each other thought—in the idiom
Of the work, in the idiom of an innocent earth,
Not of the enigma of the guilty dream.
We were as Danes in Denmark all day long
And knew each other well, hale-hearted landsmen,
For whom the outlandish was another day
Of the week, queerer than Sunday. We thought alike
And that made brothers of us in a home
In which we fed on being brothers, fed
And fattened as on a decorous honeycomb.
This drama that we live—We lay sticky with sleep.
This sense of the activity of fate—
The rendezvous, when she came alone,
By her coming became a freedom of the two,
An isolation which only the two could share.
Shall we be found hanging in the trees next spring?
Of what disaster in this the imminence:
Bare limbs, bare trees and a wind as sharp as salt?
The stars are putting on their glittering belts.
They throw around their shoulders cloaks that flash
Like a great shadow's last embellishment.
It may come tomorrow in the simplest word,
Almost as part of innocence, almost,
Almost as the tenderest and the truest part.
X
An unhappy people in a happy world—
Read, rabbi, the phases of this difference.
An unhappy people in an unhappy world—
Here are too many mirrors for misery.
A happy people in an unhappy world—
It cannot be. There's nothing there to roll
On the expressive tongue, the finding fang.
A happy people in a happy world—
Buffo! A ball, an opera, a bar.
Turn back to where we were when we began:
An unhappy people in a happy world.
Now, solemnize the secretive syllables.
Read to the congregation, for today
And for tomorrow, this extremity,
This contrivance of the spectre of the spheres,
Contriving balance to contrive a whole,
The vital, the never-failing genius,
Fulfilling his meditations, great and small.
In these unhappy he meditates a whole,
The full of fortune and the full of fate,
As if he lived all lives, that he might know,
In hall harridan, not hushful paradise,
To a haggling of wind and weather, by these lights
Like a blaze of summer straw, in winter's nick.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2024
Товариш, який читає для нас вірші, неспинний.
Ніщо йому не заважає:
ні задушлива спека; ні закопчені стіни
з підсвіченими годинниками;
ні господар, який стурбовано переминається
з ноги на ногу.
Ввічливі оплески згасли до мертвої тиші:
ніхто не плеснув у долоні,
не кивнув. Ніхто не позіхнув.
Напевно, йому слід зрозуміти, що наші сім'ї
чекають нас, ми повинні
бути вранці на роботі.
Це крісло терзає мою спину.
Капучіно
незбагненно нагадує смак сечі.
Яскраві плакати кориди тремтять
у червоному люмінесцентному світлі -
І раптом я зрозумів, що я помер,
і мене цим надто багатослівним читанням
засудили
на вічне сидіння в цьому проклятому кафе.
Ескадрильї величезних мух
дзижчали навколо чашки з сечею
яку я пив.
В цю мить, поет нашого вечора
посміхнувся,
перегорнув у кінець списку,
і продовжив читати.
[b]Steve Kowit I ATTEND A POETRY READING[/b]
The fellow reading poetry at us wouldn’t stop.
Nothing would dissuade him:
not the stifling heat; the smoky walls
with their illuminated clocks;
our host, who shifted anxiously
from foot to foot.
Polite applause had stiffened to an icy silence:
no one clapped
or nodded. No one sighed.
Surely he must have understood we had families
waiting for us, jobs
we had to get to in the morning.
That chair was murdering my back.
The cappuccino
tasted unaccountably of uric acid.
Lurid bullfight posters flickered
in the red fluorescent light —
& suddenly I knew that I had died,
& for those much too windy readings of my own
had been condemned
to sit forever in this damned cafe.
A squadron of enormous flies
buzzed around the cup of piss
I had been drinking from.
Up at the mike, our poet of the evening
grinned,
& flicked his tail,
& kept on reading.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2024
Бачиш, осені скільки!
Повно, як в цебрі вина,
Це початок лиш тільки,
Вона ледь-ледь почина.
Роззолочений серпень
Свої кошики носить,
А трава яка буйна,
так і просить покосу.
Літо в пляшки розлите,
Солод буряно бродить
Корки виб'є в повітря,
Як тримати не годні.
Та старіє і в’яне
Винно-яблучна днина,
Наче листя багряне
На скляному графині.
На гарячім камінні
Спинку ящірка гріє
Трави, трави, як змії,
Вітром вигнуті з міді.
Запах меду і сіна,
Вітер в лузі дрімає,
То зітхне, то повіє,
То ві сні завмирає.
В став хмаринки упали
Пелюстками на воду.
Плюскотять обережно,
Щоб не зрушить погоду.
Сонце глибоко входить
В воду, в мене і в землю,
Вітер очі нам мружить
У дрімоті приємній.
Голки варяться хвойні -
В кухні пахощі лісу,
Із олії і бору
Мій відвар золотистий
Я і вірші примислив.
Знати б, чи допоможуть,
Тихо мовлю, повільно
Про любов і тривогу.
Ось і ти, мій читачу,
Поволі, тихо читай.
Велич літа вмирає,
Величну осінь вітай.
В опустілому парку
Вип’ю осені келих,
В світлі місяця впаду
На остуджену землю...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=I0kB9gQKAq8[/youtube]
[b]Julian Tuwim STROFY O PÓŹNYM LECIE [/b]
Zobacz, ile jesieni!
Pełno jak w cebrze wina,
A to dopiero początek,
Dopiero się zaczyna.
Nazłociło sie liści,
Że koszami wynosić,
A trawa jaka bujna,
Aż się prosi, by kosić.
Lato, w butelki rozlane,
Na półkach słodem się burzy.
Zaraz korki wysadzi,
Już nie wytrzyma dłużej.
A tu uwiądem narasta
Winna jabłeczna pora.
Czerwienna, trawiasta, liściasta,
W szkle pękatego gąsiora.
Na gorącym kamieniu
Jaszczurka jeszcze siedzi.
Ziele, ziele wężowe
Wije się z gibkiej miedzi.
Siano suche i miodne
Wiatrem nad łąką stoi.
Westchnie, wonią powieje
I znowu się uspokoi.
Obłoki leża w stawie,
Jak płatki w szklance wody.
Laską pluskam ostrożnie,
Aby nie zmącić pogody.
Słońce głęboko weszło
W wodę, we mnie i w ziemię,
Wiatr nam oczy przymyka.
Ciepłem przejęty drzemie.
Z kuchni aromat leśny:
Kipi we wrzątku igliwie.
Ten wywar sam wymyślilem:
Bór wre w złocistej oliwie.
I wiersze sam wymyślilem.
Nie wiem, czy co pomogą,
Powoli je pisze, powoli,
Z miłoscią, żalem, trwogą.
I ty, mój czytelniku,
Powoli, powoli czytaj
Wielkie lato umiera
I wielką jesień wita
Wypiję kwartę jesieni,
Do parku pustego wrócę,
Nad zimną, ciemną ziemię
Pod jasny księżyc się rzucę.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2024
Правда, що ріки рили рилами як свині,
Підкопували береги, вони, здавалось,
Булькочуть тихо в брюхах сонних улоговин,
Що згущує повітря дихання свиняче
І дихання неперетравленого літа,
Обтяженого гуркотом раттаполаксу**,
Що чоловік, який звів хижину, засіяв
Це поле й доглядав його доволі довго,
Не знав ніяких фантазійних забаганок,
Що з часом його безбарвні, висушені дні
Стали гротеском на підритий рилом берег,
На сонні улоговини і раттаполакс,
Ніби вони жили в засушеній істоті,
Кормилися як ці свиноподібні ріки,
Доки пливли до моря, до морського гирла.
[i]Воллес Стівенс заперечив зменшення довжини заголовка. "Якби, наприклад, ви скоротили назву заголовка й назвали його "Жаби їдять метеликів", це мало б ефектний вигляд, що мені б не сподобалося". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Gilbert Seldes P.225)
* Раттаполакс (rattapallax) - цього вигаданого Стівенсом слова немає в жодному словнику. Він ніби пропонує дати волю своїй уяві.[/i]
[b]Wallace Stevens Frogs Eat Butterflies. Snakes Eat Frogs. Hogs Eat Snakes. Men Eat Hogs.[/b]
It is true that the rivers went nosing like swine,
Tugging at banks, until they seemed
Bland belly-sounds in somnolent troughs,
That the air was heavy with the breath of these swine,
The breath of turgid summer, and
Heavy with thunder’s rattapallax,
That the man who erected this cabin, planted
This field, and tended it awhile,
Knew not the quirks of imagery,
That the hours of his indolent, arid days,
Grotesque with this nosing in banks,
This somnolence and rattapallax,
Seemed to suckle themselves on his arid being,
As the swine-like rivers suckled themselves
While they went seaward to the sea-mouths.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024
[i] „Куди піти нам за останнім рубежем?
Куди птахам летіти за останнім небом?”
Махмуд Дарвіш(1)[/i]
Мовчить в Єрусалимі телефон, бо набирається вигнанцями.
Дісталась дивна доля вам: на чужині лишаєтесь вигнанцями.
Ти відкриваєш серце вписати список ненароджених галактик,
Не закривай шухляду в ній земний реєстр складається вигнанцями.
Нехай світання наступає над полями з пшеницею Єгипту,
Нехай зі сквашеного каменю хліб випікається вигнанцями.
Розіп'ятий Мансур (2) залишився на самоті з Самотністю:
Скорбота Бога - тільки лиш Його - складається вигнанцями.
В Гудзоні знаходиться Кашмір, доставлений із Палестини (3) -
На піаніно його шаль, Бах повертається з вигнанцями.
Скажи мені, хто буде хворі перли(4) зціляти вечорами?
Тільки такий як ти, дитя пустелі, лишається з вигнанцями.
Маджнун(5) (він на колінах на килимі, залитому вином)
Але молитва марна, якщо вона читається вигнанцями.
"Довести можна навіть безперечні істини." (6) Чи навіть їх?
Мистецтвом не клянись, Оскар Уайльд, ним присягаються вигнанці.
Не плач за тим, що до молитви не лунає заклик, О Сакві (7) -
Наповни келих перше ніж вино споганиться вигнанцями.
Що - буду за останнім небом - буде цей різновид пожежі:
Гнітючий пил осіннього туману дістанеться вигнанцям?
Коли я з ворогом моїм наодині, беззбройні його руки,
Моє невинне серце, обвите шовком, вручається вигнанцям.
Якщо ти будь-коли, мій любий Незнайомцю, зустрінешся з Шахідом -
побачиш як обидві неминучості приймаються вигнанцями?
[i](1) Махмуд Дарвіш (13/03/1942 - 09/08/2008) - найшанованіший палестинський поет, писав арабською
(2) Мансур аль-Халладж (858 - 22/03/922) - великий містик, суфіст, вважав шлях екстатичного єднання з Богом єдино істинним і не потребуючим додаткових обрядів благочестя. Кинутий у темницю за проголошене ним "Я - істина" і був розіп'ятий після 11 років ув'язнення
(3) Емігранти з охоплених війною Кашміру і Палестини знайшли притулок у США. Їх об'єднує спільна доля - вигнання з рідної землі, яка стала втраченим Едемом
(4) Середня тривалість життя перлин 150 років. З часом перлина втрачає свій колір і блиск, мутнішає і згодом перетворюється на порошок. Існує повір'я, що перли вмирають, коли їхній власник робить неблаговидні вчинки. При обмеженні доступу повітря перли можуть зберігатися тисячоліттями. Під дією соляної кислоти зруйнована поверхня розчиняється, перлина "виліковується". В Індії хворі перлини давали склювати птахам, яких забивали через кілька годин після цього і діставали з них вилікувані перлини.
(5) Лейла і Маджнун – закохані зі старовинної арабської легенди про трагічне кохання. Маджнун збожеволів від кохання після того, як Лейлу видали заміж за іншого і вона за якийсь час померла.
(6) "Even things that are true can be proved." (Oscar Wild "The Picture of Dorian Gray") - "Довести можна навіть безперечні істини." (Оскар Уайльд "Портрет Доріана Грея") https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=21
(7) Сакві Фарукі (21/12/1936 - 19/01/2018) - відомий індійський поет, писав мовою урду. Емігрував з Горакхпура (штат Уттар-Преш, Індія) в Карачі (Пакистан) і далі до Лондона. (Saqi Farooqi)
[/i]
[b]Agha Shahid Ali Ghazal (By exiles) [/b]
[i] "Where should we go after the last frontiers,
where should the birds fly after the last sky?"
-- Mahmoud Darwish[/i]
In Jerusalem a dead phone's dialed by exiles.
You learn your strange fate: you were exiled by exiles.
You open the heart to list unborn galaxies.
Don't shut that folder when Earth is filed by exiles.
Before Night passes over the wheat of Egypt,
let stones be leavened, the bread torn wild by exiles.
Crucified Mansoor was alone with the Alone:
God's loneliness -- just His -- compiled by exiles.
By the Hudson lies Kashmir, brought from Palestine --
It shawls the piano, Bach beguiled by exiles.
Tell me who's tonight the Physician of Sick Pearls?
Only you as you sit, Desert child, by exiles.
Match Majnoon (he kneels to pray on a wine-stained rug)
or prayer will be nothing, distempered mild by exiles.
"Even things that are true can be proved." Even they?
Swear not by Art but, dear Oscar Wilde, by exiles.
Don't weep, we'll drown out the Calls to Prayer, O Saqi --
I'll raise my glass before wine is defiled by exiles.
Was -- after the last sky -- this the fashion of fire:
autumn's mist pressed to ashes styled by exiles?
If my enemy's alone and his arms are empty,
give him my heart silk-wrapped like a child by exiles.
Will you, Beloved Stranger, ever witness Shahid --
two destinies at last reconciled by exiles?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2024
Земля для нас закрита, виштовхує нас на останній перехід, і
наші руки й ноги ми відриваємо щоб вибратись.
Земля нас витісняє. Хочеться бути пшеницею, щоб ми могли вмирати
і знову оживати. Я хочу, щоб земля була нам матір'ю.
Щоб стала доброю до нас, щоб стали дзеркалами наших мрій наші зображення на скелях.
Ми бачили обличчя тих хто убивав останніх з нас на втраченому рубежі душі.
В День поминання (2) оплакували ми своїх дітей. Ми бачили обличчя тих, хто
викидав у вікна наших дітей з останнього притулку. Наша зоря застрягла в дзеркалах.
Куди піти нам за останнім рубежем? Куди птахам летіти за останнім небом?
Де спати травам за останнім рухом вітру? Ми наші імена напишемо червоним димом.
Ми знищуємо суть пісень, які зникають разом з нами.
Ми тут помремо, тут на останнім переході. Тут і тут з нашої крові виросте олива.
[i](1) Махмуд Дарвіш (13/03/1942 - 09/08/2008) - найвідоміший палестинський поет, писав арабською. Він народився в селі Аль-Бірва в Західній Галілеї. Після того, як ізраїльські війська зайняли їхнє село в червні 1948 року, сім'я втекла до Лівану. Село було зруйноване ізраїльською армією, щоб запобігти поверненню його мешканців у свої домівки в новій єврейській державі. В поезії Махмуда Дарвіша Палестина стала метафорою втраченого Едему, символом народження і воскресіння, а також страждання через виселення і вигнання.
(2) День поминання - Накба ( يوم النكبة "день катастрофи") відмічається палестинськими арабами 15 травня. Це наступний день після проголошення держави Ізраїль. 29 листопада 1947 року було прийняте рішення ООН про розділ Палестини на єврейську і арабську частини з наступним створенням відповідних держав. 15 травня 1948 року закінчився термін дії британського мандату в Палестині. Перші арабські біженці почали покидати свої домівки в єврейській частині Палестини ще в грудні 1947 року. Розправи єврейських бойовиків над арабами, арабо-ізраїльська війна і Шестиденна війна викликали ісход 725 000 арабських біженців, були зруйновані 418 сіл. Щорічно в день Накби араби хвилиною мовчання поминають загиблих під час виселення, проводять мітинги й демонстрації. Символом Накби стали ключі, які демонструють право палестинців повернутися в свої домівки.
[/i]
[b]Mahmoud Darwish THE EARTH IS CLOSING ON US[/b]
The earth is closing on us, pushing us through the last passage, and
we tear off our limbs to pass through.
The earth is squeezing us. I wish we were its wheat so we could die
and live again. I wish the earth was our mother
So she’d be kind to us. I wish we were pictures on the rocks for our dreams to carry as mirrors.
We saw the faces of those to be killed by the last of us in the last defense of the soul.
We cried over their children’s feast. We saw the faces of those who’ll
throw our children Out of the windows of the last space. Our star will hang up in mirrors.
Where should we go after the last frontiers? Where should the birds fly after the last sky?
Where should the plants sleep after the last breath of air? We will write our names with scarlet team.
We will cut off the head of the song to be finished by our flesh.
We will die here, here in the last passage. Here and here our blood will plant its olive tree.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2024
Ніколи двічі він не був тим самим біля річки,
Яка текла й ніколи двічі не була та ж сама, (2)
Текла через багато місць, завмерши на одному,
Як озеро незрушна, пурхали тут дикі качки,
Хвилюючи зображення уявних Монадноків.(3)
Здавалася апострофом, який не проказати (4).
Було багато справжнього й уявного водночас.
Хотів він відчувати знов і знов одне й те ж саме.
Хотів він, щоб текти продовжила та ж сама річка,
Щоб зберегла невпинний плин. Іти хотів вздовж неї,
Серед платанів, під надійно прибитим місяцем.
Хотів, щоб зупинилось серце, вгамувався розум
У остаточнім усвідомленні, без диких качок,
Чи гір, що горами не були, щоб знати, що буде,
Дізнатися, як це, звільнятися від розпадання,
Вдихати архаїчний ляпіс (5), стаючи бронзовим,
Ніякого планетного кружляння туди-сюди, (6)
В лазурний центр часу видихати бронзові слова (7).
[i]Поезія Стівенса не виставляє напоказ імена філософів і не містить прямих цитат з них. На відміну від своїх сучасників Езри Паунда та Еліота, Стівенс не з тих письменників, які скажуть нам, звідки беруть свої ідеї, або почнуть згадувати імена. І все ж Стівенс - це той тип письменників, який цілком усвідомлював спорідненість між більшою частиною свого власного світогляду та ідеями когось, наприклад, Геракліта (який вважав, що світ постійно змінюється) або хто розмірковуватиме про свою суперечливу особисту спорідненість із філософськими рухами античності, такими як скептицизм, стоїцизм та епікурейство
(1) усамітненість потоку - усамітненість, згадана в назві, - це ізольоване місце, яке Стівенс уявляє (чи, можливо, згадує) під час роздумів; потік (cataract) у віршах Стівенса - це вода, що падає, тут річка, що тече біля гори. "Усамітненість потоку"- перебування біля річного потоку викликає бажання більшої постійності реальності.
(2) "річка/Яка текла й ніколи двічі не була та ж сама". "Сократ: Геракліт десь каже: "все рухається, і нічого не залишається на місці, і ще порівнює все суще з течією річки (ροή), він каже, що "двічі тобі не увійти в одну й ту ж річку". (Платон "Діалоги": Кратил, 402a)
(3) "Вираз "зображення уявних Монадноків "можна найкраще пояснити, змінивши його на "Монаднокоподібні думки". Образ гори в глибині озера набуває другорядного характеру. Від блиску поверхні вона стає трохи нереальною: схожою на думку. Гора Монаднок - гора Нової Англії. Це в Нью-Гемпширі". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Rena to Poggioli, P.823)
(4) "апостроф, який не проказати" - красу природи неможливо передати словами, як неможливо озвучити апостроф.
(5) "архаїчний ляпіс" означає блакитне небо, як у старій космографії та теології, але також може представляти камінь ляпіс-лазур. Ляпіс-лазур (від лат. lapis – камінь та араб. azul – блакить або пізньолат. – lazur – синій, лазуровий колір) – рідкісний мінерал класу силікатів, колір лазурово-синій, блакитний, зеленувато-сірий, фіолетовий; блиск скляний; непрозорий або напівпрозорий.
(6) "У цьому ж вірші є наступна фраза, яка може бути не зовсім зрозумілою для вашого перекладача "the oscillations of planetary pass-pass". Це означає уявне обертання планет вдень і вночі". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Rena to Poggioli, P.823)
(7) Уявлення про те, що слова утворюються від дихання, є давнім. Порівняйте Коріолан Шекспіра (дія III, сцена 1): "Так мої легені будуть вигадувати слова".
[/i]
Paul Klee "Fish Magic", 1925, oil and watercolor on canvas on panel, Philadelphia Museum of Art, Philadelphia, Pennsylvania, U.S.
Пауль Клее "Магія риб", 1925, олія та акварель на полотні на панелі, Музей мистецтв Філадельфії, Філадельфія, Пенсильванія, США
[b]Wallace Stevens This solitude of cataracts[/b]
He never felt twice the same about the flecked river,
Which kept flowing and never the same way twice, flowing
Through many places, as if it stood still in one,
Fixed like a lake on which the wild ducks fluttered,
Ruffling its common reflections, thought-like Monadnocks.
There seemed to be an apostrophe that was not spoken.
There was so much that was real that was not real at all.
He wanted to feel the same way over and over.
He wanted the river to go on flowing the same way,
To keep on flowing. He wanted to walk beside it,
Under the buttonwoods, beneath a moon nailed fast.
He wanted his heart to stop beating and his mind to rest
In a permanent realization, without any wild ducks
Or mountains that were not mountains, just to know how it would be,
Just to know how it would feel, released from destruction,
To be a bronze man breathing under archaic lapis,
Without the oscillations of planetary pass-pass,
Breathing his bronzen breath at the azury center of time.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2024
Ти кажеш, що їй злість нічим не допоможе,
Що твоя совість безтурботна й невразлива,
Себе давно ти відчуваєш чоловіком,
А в товаристві більше ніж самотній, тому
З апломбом ти досліджуєш теоретично,
Сумний життєвий досвід свій, відсторонившись,
Жалкуючи за почуттям. Минає травень,
Коли так само ти дослідником проходив
Кварталами із яблуневими садами
І споглядав рожево-білий сніг цвітіння,
Ти серце в мідне перетворював, здолавши
Дитячі напади невинності своєї,
Навіщо ти тоді відмовився від міді?
І оголився сам, даремно оголився?
Вона твій світ роз'їсти здатна, не тебе.
[i]Незрозумілі та тривожні стосунки Стівенса Воллеса з дружиною Елсі Молл відчутні в цьому вірші. Недостатня освіченість і чутливість Молл, її холодність і різкість, її невпевненість і перші прояви психічного захворювання стали психологічними тригерами, які змусили Стівенса у зрілому віці звернутися до поезії.[/i]
[b]Wallace Stevens Good Man, Bad Woman [/b]
You say that spite avails her nothing, that
You rest intact in conscience and intact
In self, a man of longer time than days,
Of larger company than one. Therefore,
Pure scientist, you look with nice aplomb
At this indifferent experience,
Deploring sentiment. When May came last,
And equally as scientist you walked
Among the orchards in the apple-blocks
And saw the blossoms, snow-bred pink and white,
Making your heart of brass to intercept
The childish onslaughts of such innocence,
Why was it that you cast the brass away
And bared yourself, and bared yourself in vain?
She can corrode your world, if never you.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2024
Ось що таке нещастя,
Не мати нічого в серці.
Чи мати те, що нічого.
Цю річ ти повинен мати,
Бика чи лева у грудях,
Щоб слухати його подих.
Серце, відважний пес,
Бик юний, клишавий ведмідь,
П'ють вони кров, а не слину.
Схожим будь на людину
У тілі лютого звіра.
Ці м'язи належать йому...
Лев дрімає на сонці.
Його ніс на його лапах.
Він здатен вбити людину.
[b]Wallace Stevens Poetry Is a Destructive Force[/b]
That's what misery is,
Nothing to have at heart.
It is to have or nothing.
It is a thing to have,
A lion, an ox in his breast,
To feel it breathing there.
Corazón, stout dog,
Young ox, bow-legged bear,
He tastes its blood, not spit.
He is like a man
In the body of a violent beast.
Its muscles are his own . . .
The lion sleeps in the sun.
Its nose is on its paws.
It can kill a man
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2024
Як нічого сказати, від’їжджай,
Оглянь півострів поглядом прощальним,
Тут мов злітає небо вертикально,
Земля без міток; і не приїжджай,
Мовчки обминай камінні зсуви.
Вечірній горизонт п’є спрагле море,
Хмар білизну ковтає сонне поле,
Услід пітьма. Ти пригадаєш з сумом
Обрис дерев, у глянці океан,
Ту скелю, де прибою рвані шмати,
Ходульні вигули птахів цибатих,
І острови, що плинуть крізь туман.
Вертай додому, не знайшовши слів,
Але пізнавши краєвиду дальність,
Від форми речі звільнені та данність
Апофеозу хвиль і берегів.
[b]Seamus Heaney The Peninsula[/b]
When you have nothing more to say, just drive
For a day all round the peninsula.
The sky is tall as over a runway,
The land without marks, so you will not arrive
But pass through, though always skirting landfall.
At dusk, horizons drink down sea and hill,
The ploughed field swallows the whitewashed gable
And you’re in the dark again. Now recall
The glazed foreshore and silhouetted log,
That rock where breakers shredded into rags,
The leggy birds stilted on their own legs,
Islands riding themselves out into the fog,
And drive back home, still with nothing to say
Except that now you will uncode all landscapes
By this: things founded clean on their own shapes,
Water and ground in their extremity.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2024
Якщо був темним ти в минулому житті,
Для тебе світло не засяє і сьогодні.
Якщо страждав у безпросвітній бідноті,
Твоїм бальзамом буде тільки піт на лобі.
Хто шлях свій не зумів сьогодні відшукать,
Того чекають завтра непролазні нетрі.
Два береги, два вибори, стрімка ріка,
Хитким човном правуєш ти. У незбагненне!
[i]За перекладом на англійську (Translated by R. H. Blyth)
[/i]
[b]Han Shan My candle gutters in a sudden gust[/b]
If you were so dim in a former life,
Today's life won't bring you light.
If you suffer poverty's sting,
Spread balm upon the life that once you led.
If today you fail to find your way,
You bequeath yourself a pathless wood.
Two lives, two shores, a fast, broad stream,
No sturdy boat at hand. Impossible!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2024
Зіпертися на її лікоть збоку.
Цю процедуру, цю її появу,
Завбачливо назвемо Планом А.
Вона ширяє у повітрі перед
Очима, абсолютно анонімна,
Народжена в свої двадцять один,
Нема ні обрисів, ні мови, тільки
Вигин стегна, як нерухомий заклик,
Очей блакитні краплі, складний урок.
Якби над головою підвісити
Малесеньку корону у повітрі,
Хитросяйну, з готичними зубцями,
Підвіска, як вагома субстанція,
Виводиться упевнено рукою
Уявним жестом. Хай це буде зватись
План В. Добратися до тої речі
Без жестів - це її мати у вигляді
Ідеї. В потоці сумнівів пливе
Напівуявна матерія ідеї,
Напівуявна ідея матерії.
На цьому закінчується План С.
Розміщення враховує бажання
Митця. Людина довіряє тайні
Незримого Творця. Хтось легко ходить
Безбарвним берегом, сприймає світ
Як щось, не як творіння. Прощавайте,
Місіс Попандопулос, і дякую.
[i]Поет описує себе в процесі малювання фігури словами, як на полотні, щоб проілюструвати свій задум. Таким чином фігура є і процедурою, і ідеєю, яка матеріалізувалася.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KfeAMQACqxk[/youtube]
[b]Wallace Stevens So-And-So Reclining on Her Couch[/b]
On her side, reclining on her elbow.
This mechanism, this apparition,
Suppose we call it Projection A.
She floats in air at the level of
The eye, completely anonymous,
Born, as she was, at twenty-one,
Without lineage or language, only
The curving of her hip, as motionless gesture,
Eyes dripping blue, so much to learn.
If just above her head there hung,
Suspended in air, the slightest crown
Of Gothic prong and practick bright,
The suspension, as in solid space,
The suspending hand withdrawn, would be
An invisible gesture. Let this be called
Projection B. To get at the thing
Without gestures is to get at it as
Idea. She floats in the contention, the flux
Between the thing as idea and
The idea as thing. She is half who made her.
This is the final Projection C.
The arrangement contains the desire of
The artist. But one confides in what has no
Concealed creator. One walks easily
The unpainted shore, accepts the world
As anything but sculpture. Good-bye
Mrs. Pappadopoulos, and thanks.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2024
Якщо є чоловік, білий, як мармур,
Який сидить в найзеленішомі лісі,
Уявляючи звуки образів смерті,
То є й чоловік у чорному космосі,
Який сидить у чомусь, не відомому нам,
Уявляючи звуки плюскоту річки;
І ці образи, ці відлуння,
І інше, переконують, що буття
Містить в собі смерть і уяву.
Мармуровий чоловік у всесвіті є собою.
Чоловік у чорний ліс сходить незміненим.
Звісно, що річка - це не Сватара.
Темні води її течуть
Навколо землі й крізь небеса,
Звиваючись у всесвітніх просторах,
Це не Сватара. Це буття.
Ця річка - плямиста зграя, вода,
Квітнуча сяйвом - чи наповнена вітром?
Як тоді відбувається деградація метафори,
Коли Сватара стає цією річкою з хвилями,
А річка стає океаном без дна і води?
Тут чорні фіалки розростаються на її берегах,
І звисає зелень її меморіальних мохів
З неї, коли вона тече вперед.
[i]Сватара - притока річки Сасквеханни, найдовшої серед північноамериканських річок між гирлом Святого Лаврентія і Міссісіпі, яка охоплює більше половини території Пенсільванії, проходить понад 715 км через ліси, водні прогалини та ферми на своєму шляху до Чесапікської затоки.[/i]
[b]Wallace Stevens Metaphor as Degeneration[/b]
If there is a man white as marble
Sits in a wood, in the greenest part,
Brooding sounds of the images of death,
So there is a man in black space
Sits in nothing that we know,
Brooding sounds of river noises;
And these images, these reverberations,
And others, make certain how being
Includes death and the imagination.
The marble man remains himself in space.
The man in the black wood descends unchanged.
It is certain that the river
Is not Swatara. The swarthy water
That flows round the earth and through the skies,
Twisting among the universal spaces,
Is not Swatara. It is being.
That is the flock-flecked river, the water,
The blown sheen–or is it air?
How, then, is metaphor degeneration,
When Swatara becomes this undulant river
And the river becomes landless, waterless ocean?
Here the black violets grow down to its banks
And the memorial mosses hang their green
Upon it, as it flows ahead.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024
[i]За перекладом на англійську Ентоні С. Клайна [/i]
І
Хіба ти не знав вірші Хань Шаня?
Кращі вони за Священі тексти.(1)
Вирізьби їх і постав на вікні,
Щоб час від часу дивитись на них.
ІІ
Питаєш стежку на Холодну Гору?
Холодну Гору? Там на ній ні сліду.
Ранкове сонце губиться в тумані,
Не тане крига, як настане літо.
Як же туди потрапити зуміти?
У тебе серце не таке шалене.
Якби воно було таке, як в мене,
Ти б його чув і був би тут зі мною.
ІІІ
Холодна Гора має багато див,
Вона лякає тих, хто дійшов сюди.
Під місяцем світиться, сяє вода,
Від вітру зітхає, співає трава.
На голих гілках сливи цвіт сніжний,
Трухлий пень вкрила скатерка туману.
Дотик дощу поверне життю свіжість,
Оберне струмок в ріку нездоланну.
IV
Тисяча хмар і десять тисяч джерел,
Тут я поселився й живу без турбот,
Гуляю зеленими схилами вдень,
Вертаюся спати на скелю вночі.
Вервечкою весни і осені йдуть.
Від шалу й бруду вільні мої думки.
Радісно знати, що я маю усе,
Спокійний, немов плин осінній ріки.
V
Високо, високо пік вершини,
Перед очима безмежні світи!
Ніхто не дізнається, де я нині,
Місяць самотній в студеній воді.
Чи місяць дійсно пливе у воді?
Місяць завжди лишається в небі.
Я написав цього вірша, та все ж
Не відчуваю у ньому дзену(2).
VI
Тридцять років я прожив на землі.
Подолав я десятки тисяч лі (3)
Біля річок у високій траві,
В приграниччі, де ліг червоний пил.
Шукав еліксир, безсмертним не став,
Описав події, книги читав,
Вернувся я на Холодну Гору,
Очистити слух іду до струмка.
VII
Пташиний щебет сум'яттям мене затопив.
Вертаюся спати у свій солом'яний дім.
На гілці вишні палає малиновий цвіт.
Вербові сережки лагідно тягнуться вслід.
Вечірнього сонця спалах між синіх вершин,
Сяючі хмари купають зелені ставки.
Хто помітив, що я нікчемний світ залишив,
На Холодній Горі зійшов на південний схил ?
VIII
Я до Холодної Гори прийшов давно:
Живу на ній вже понад тридцять років.
Вчора розшукував я друзів і рідню.
З них більшість біля Жовтого потоку (4).
Вогонь життя горить і тихо гасне,
Не зупиняється, немов ріка тече,
Сьогодні бачу свою тінь самотню.
Раптом скотилася сльоза з моїх очей.
IX
Живу у горах, спокою не маю,
Оплакую минулі дні в думках.
Для довголіття я шукаю трави,
Але Безсмертя так і не досяг.
Моє далеке поле вкрила хмара,
Але уповні місяць, ліс сіяє.
Чому я тут? Що тут мене тримає?
Приріс я серцем до чарівних сосен!
X
Радій, коли хороше щось бува!
Цінуй цю мить, доки вона трива!
Хоча можливо жити сто років,
Чи хтось побачив тридцять тисяч днів?
Минула мить і вже тебе нема.
Навіщо скніть над купою майна?
Як класиків зумієш осягнуть,
Тоді ти зрозумієш смерті суть.
XI
Цвіт персика не хоче опадати,
Його зриваають вітер й місяць ясний.
Древніх людей не можна відшукати,
Померли, зникли, не знайти династій.
За днями дні, цвіт тихо опадає.
Відходять люди тихо рік за роком.
Де нині вітер пил з вершин здуває,
Колись спокійно мерехтіло море.
XII
Коли зустрінуть, звуть безумним люди
Відлюдника з Холодної гори.
Обличчя скрите, тіло у лахмітті.
Хто його мову здатен повторити?
Що каже, зрозуміти неможливо.
Твердить одне, якщо з ним заговорять,
Ідіть по стежці на Холодну Гору.
XIII
Є у Хань Шаня критики свої:
"Не вартують нічого твої вірші!"
Я думаю, що люди старовинні,
Були хоч бідні, але видатніші.
Але сміються з мене і говорять:
"Які безглузді всі твої турботи!"
Хай завжди залишаються такими,
Своє життя на гроші витрачають.
XIV
Холодна Гора голого має жука.
Чорна його голова, а тіло біле.
Він пару звитків тримає в своїх руках,
Одна Дорога у нього, одна Сила.
Йому не потрібні ні піч, ні казанок,
Одяг не треба, аби йти далі й далі,
Бо має для того він Мудрості клинок,
Щоб ним відсікати безглузді бажання.
XV
Йду по дорозі на Холодну Гору.
Дорозі вгору ні кінця, ні краю.
Між скелями в розщелинах тумани,
Стрімкі потоки потонули в травах.
Слизький лишайник, хоч дощу немає.
Безвітряний сосновий ліс зітхає.
Хто здатен розірвати пута світу,
Щоб тут зі мною в білих хмарах жити?
XVI
Питають люди серед хмар дорогу,
Дорога в хмарах темна і ні сліду.
У голих скель високості вершини.
Не світить сонце в глибині долини.
Позаду зелень гір, перед очима
Біліють хмари заходу і сходу.
Запитують, куди між хмар дорога?
Вона веде до серця Порожнечі.
XVII
В обіймах скель сиджу на самоті,
Навіть опівдні стелиться туман,
Моє житло затоплює пітьма.
Думки від шуму звільнені, ясні.
Крізь сяючі ворота перед сном
Думки приходять кам'яним мостом.
Де зараз те, що мучило мене?
Гуркоче вітер глеком-гарбузом.
XVIII
Далеко місце, яке обрав для життя.
Високі гори роблять язик мовчазним.
З холодних долин чути гібони кричать.
Двері з трави, зі скелею злився мій дім.
Посеред сосен видно солом'яний дах,
Копаю ставок, його наповнить потік.
Не маю часу думати зараз про світ,
Минають літа, папороть ріжуть на прах.
XIX
За рівнем рівень, пагорби і схили,
В обіймах хмар туман синьо-зелений.
З соломи шапка мокра від туману,
Вологе від роси пальто з соломи.
Ноги відлюдника в сандалі взуті,
Старий ціпок стискають мої руки.
Дивлюся вниз - навкруг країна з пилу,
Чи став цей світ для мене світом мрії?
XX
То де дорога на Холодну гору?
Ні воза, ні коня на ній немає.
Звиви ущелин складно відслідити.
Могутні скелі, хто їх розмір знає?
Там тисячами трав стікають роси,
Співають там без слів на вітрі сосни.
З дороги збився, мабуть треба нині
Питати тілу шлях додому в тіні.
XXI
На цій горі постійно холодина!
Тут кожен рік такий, не тільки зараз.
Вкриває сніг віддалені вершини,
Чорніють сосни, вкутані туманом.
Якщо росте трава, це ще не літо,
Не осінь, якщо листя опадає.
Ілюзіями повний, тут блукаю,
Дивлюсь, дивлюсь, але не бачу неба.
XXII
Не знаю я, від всіх віддалене наскільки
Оце пристанище, де дні мої проходять.
Заплутаний чагар ворушиться без вітру,
Бамбук при світлі дня здається загадковим.
Кого оплакує струмок внизу в долині?
Куди один за одним котяться тумани?
Коли опівдні я сидів біля хатини,
На небі сонце несподівано помітив.
XXIII
Щоденне мудрування ось моя дорога.
Захована у чагарях печера в скелі,
Тут первозданний світ, тут від людей я вільний,
Я байдикую серед білих хмар, мій друже.
Жодна зі стежок звідси не веде додому;
Байдуже все, що на думки впливати може.
Сидітиму всю ніч на ліжку кам'яному,
Коли дереться місяць на Холодну Гору.
XXIV
На схилі східному я не бував ніколи.
Чи довго планував піднятися на нього?
Сам витягав себе, хапаючись за лози,
Спиняли вітер і туман на півдорозі.
Ловив за руки терен на вузьких дорогах,
Такий глибокий мох, що ноги загрузали,
Так опинився під червоною сосною.
Тут я засну, поклавши голову на хмари.
XXV
Прозора вода мерехтить як кришталь,
Просвічується до найбільших глибин.
Звільняється розум від марних думок,
Не тривожать мене міріади діл.
Більше нічим мене не похитнути,
Я буду таким залишатись завжди.
Зрозумій, шлях, що ти зміг осягнути,
Не виведе звідси й не верне сюди.
XXVI
Ти для спочинку шукаєш місце?
Завжди Холодна Гора згодиться.
Тут в чорних соснах співає вітер,
Чим ближче ти, тим гарніша пісня.
Сидить біля дерева старий дід,
Про сутність Дао тихо говорить.
Минули швидко десятки років,
І він забув дорогу додому.
XXVII
Холодний камінь, навкруги пустинно.
Чим далі я іду, тим стежка вужча.
Тримаються за скелі хмари білі.
Самотній крик гібона на вершині.
Чи я якогось друга потребую?
Роблю лиш те, що хочу, і старію.
Нехай роки змінили лик і тіло,
З дороги мудрості вже не зверну я.
[i]Хань Шань (можливо 712 - 793) - поет, філософ, відлюдник, писав вірші на скелі і деревах біля печери, в якій жив. З 600 написаних ним віршів збереглися 313. Разом з ним жив ще один поет і відлюдник Шіде. Збереглися 57 його віршів. Ким вони були насправді, невідомо, можливо, легендою, міфом. Найімовірніше, що кілька поетів жили на Холодній Горі у різний час і залишили там свої вірші, якісь геніальні, якісь посередні. Хань Шань дослівно перекладається як Холодна Гора і може бути колективним псевдонімом.
Хань Шаня називали втіленням Манджушрі (легендарний сподвижник Будди Гаутами, провідник і вчитель будд минулого, втілення вищої мудрості), Шіде - втіленням Будди Самантабхатри (Благородний у всьому, Всеблагий, Завжди Прекрасний). Вони прийшли в японську культуру разом із дзен-буддизмом, китайською поезією і живописом. Тут ці два життєрадісні, завжди усміхнені поети отримали імена Кандзан і Дзіттоку і залишилися у віках на мальованих тушшю сувоях, якими прикрашають житло. Неодмінно в руках Хань Шаня (Кандзана) сувій з віршами, в руках Шіде (Дзіттоку) мітла, ознака його низькорідності.
В інеті доступні переклади з китайської на анлійську мову Гарі Снайдера (прототипа Джефрі Райдера з роману Джека Керуака "Бродяги Дхарми") - 20 віршів, Ентоні Клайна - 27 віршів, Артура Вейлі - 27 віршів, Джерома Сітона - 100 віршів, Бартона Ватсона - 100 віршів.
[/i] (1) Священні тексти буддизму — одні з перших текстів Будди. Священні тексти буддизму існували вже в I ст. до н. е. та були написані мовою палі, якою, як вважають науковці, користувався Будда. Складаються тексти із 31 книги; вони поділені на три частини та мають назву Тріпітака, що перекладається як «Три кошики».
(2) Дзен (від японського "споглядання") — одна з найважливіших шкіл китайського і всього східно-азійського буддизму, яка сформувалася в Китаї в V—VI століттях під великим впливом даосизму, є домінуючою чернечою формою буддизму Махаяни в Китаї.
(3) Лі - давньокитайська міра довжини, зараз це 500 м, тисяча лі - ідіоматичний вираз, означає дуже велика відстань.
(3) У давньокитайській релігії Підземний світ називали Жовті джерела (Huángquán 黄泉) - можливо, посилаючись на ріку Хуанхе, Жовту ріку. Жовті джерела були не «пеклом», де людина зазнає відплати, а скоріше місцем, де повинні перебувати душі померлих, пунктом призначення білої душі (pò 魄).
"Кандзан і Дзіттоку", приписується Сюбун Тенсьо, період Муроматі, XV ст., висячий сувій, папір і туш, Токійський національний музей
Attributed to Tenshō Shūbun "Portraits of Kanzan and Jittoku", hanging scroll, Ink on paper, Tokyo National Museum
重要文化財「寒山拾得図」伝周文筆、春屋宗園賛 室町時代・15世紀 東京国立博物館蔵
https://tsumugu.yomiuri.co.jp/tohaku_kanzanjittoku/
[b]Twenty-Seven Poems by Han-shan [/b]
[i]Translated by Anthony S. Kline[/i]
I
Don’t you know the poems of Han-shan?
They’re better for you than scripture-reading.
Cut them out and paste them on a screen,
Then you can gaze at them from time to time.
II
Where’s the trail to Cold Mountain?
Cold Mountain? There’s no clear way.
Ice, in summer, is still frozen.
Bright sun shines through thick fog.
You won’t get there following me.
Your heart and mine are not the same.
If your heart was like mine,
You’d have made it, and be there!
III
Cold Mountain’s full of strange sights
Men who go there end by being scared.
Water glints and gleams in the moon,
Grasses sigh and sing in the wind.
The bare plum blooms again with snow,
Naked branches have clouds for leaves.
When it rains, the mountain shines –
In bad weather you’ll not make this climb.
IV
A thousand clouds, ten thousand streams,
Here I live, an idle man,
Roaming green peaks by day,
Back to sleep by cliffs at night.
One by one, springs and autumns go,
Free of heat and dust, my mind.
Sweet to know there’s nothing I need,
Silent as the autumn river’s flood.
V
High, high, the summit peak,
Boundless the world to sight!
No one knows I am here,
Lone moon in the freezing stream.
In the stream, where’s the moon?
The moon’s always in the sky.
I write this poem: and yet,
In this poem there is no Zen.
VI
Thirty years in this world
I wandered ten thousand miles,
By rivers, buried deep in grass,
In borderlands, where red dust flies.
Tasted drugs, still not Immortal,
Read books, wrote histories.
Now I’m back at Cold Mountain,
Head in the stream, cleanse my ears.
VII
Bird-song drowns me in feeling.
Back to my shack of straw to sleep.
Cherry-branches burn with crimson flower,
Willow-boughs delicately trail.
Morning sun flares between blue peaks,
Bright clouds soak in green ponds.
Who guessed I’d leave that dusty world,
Climbing the south slope of Cold Mountain?
VIII
I travelled to Cold Mountain:
Stayed here for thirty years.
Yesterday looked for family and friends.
More than half had gone to Yellow Springs.
Slow-burning, life dies like a flame,
Never resting, passes like a river.
Today I face my lone shadow.
Suddenly, the tears flow down.
IX
Alive in the mountains, not at rest,
My mind cries for passing years.
Gathering herbs to find long life,
Still I’ve not achieved Immortal.
My field’s deep, and veiled in cloud,
But the wood’s bright, the moon’s full.
Why am I here? Can’t I go?
Heart still tied to enchanted pines!
X
If there’s something good, delight!
Seize the moment while it flies!
Though life can last a hundred years,
Who’s seen their thirty thousand days?
Just an instant then you’re gone.
Why sit whining over things?
When you’ve read the Classics through,
You’ll know quite enough of death.
XI
The peach petals would like to stay,
But moon and wind blow them on.
You won’t find those ancient men,
Those dynasties are dead and gone.
Day by day the blossoms fall,
Year by year the people go.
Where the dust blows through these heights,
There once shone a silent sea.
XII
Men who see the Master
Of Cold Mountain, say he’s mad.
A nothing face,
Body clothed in rags.
Who dare say what he says?
When he speaks we can’t understand.
Just one word to you who pass –
Take the trail to Cold Mountain!
XIII
Han-shan has his critics too:
‘Your poems, there’s nothing in them!’
I think of men of ancient times,
Poor, humble, but not ashamed.
Let him laugh at me and say:
‘It’s all foolishness, your work!’
Let him go on as he is,
All his life lost making money.
XIV
Cold Mountain holds a naked bug,
Its body’s white, its head is black.
In its hands a pair of scrolls,
One the Way and one its Power.
It needs no pots or stove.
Without clothes it wanders on,
But it carries Wisdom’s blade,
To cut down mindless craving.
XV
I’m on the trail to Cold Mountain.
Cold Mountain trail never ends.
Long clefts thick with rock and stones,
Wide streams buried in dense grass.
Slippery moss, but there’s been no rain,
Pine trees sigh, but there’s no wind.
Who can leap the world’s net,
Sit here in the white clouds with me?
XVI
Men ask the way through the clouds,
The cloud way’s dark, without a sign.
High summits are of naked rock.
In deep valleys sun never shines.
Behind you green peaks, and in front,
To east the white clouds, and to west –
Want to know where the cloud way lies?
It’s there, in the centre of the Void!
XVII
Sitting alone by folded rocks,
Mist swirling even at noon,
Here, inside my room, it’s dark.
Mind is bright, clear of sound.
Through the shining gate in dream.
Back by the stone bridge, mind returns.
Where now the things that troubled me?
Wind-blown gourd rattling in the tree.
XVIII
Far-off is the place I chose to live.
High hills make for silent tongues.
Gibbons screech in valley cold
My gate of grass blends with the cliff.
A roof of thatch among the pines,
I dig a pool, feed it from the stream.
No time now to think about the world,
The years go by, shredding ferns.
XIX
Level after level, falls and hills,
Blue-green mist clasped by clouds.
Fog wets my flimsy cap,
Dew soaks my coat of straw.
A pilgrim’s sandals on my feet,
An old stick grasped in my hand.
Gazing down towards the land of dust,
What is that world of dreams to me?
XX
What a road the Cold Mountain road!
Not a sign of horse or cart.
Winding gorges, tricky to trace.
Massive cliffs, who knows how high?
Where the thousand grasses drip with dew,
Where the pine trees hum in the wind.
Now the path’s lost, now it’s time
For body to ask shadow: ‘Which way home?’
XXI
Always it’s cold on this mountain!
Every year, and not just this.
Dense peaks, thick with snow.
Black pine-trees breathing mist.
It’s summer before the grass grows,
Not yet autumn when the leaves fall.
Full of illusions, I roam here,
Gaze and gaze, but can’t see the sky.
XXII
No knowing how far it is,
This place where I spend my days.
Tangled vines move without a breeze,
Bamboo in the light shows dark.
Streams down-valley sob for whom?
Mists cling together, who knows why?
Sitting in my hut at noon,
Suddenly, I see the sun has risen.
XXIII
The everyday mind: that is the way.
Buried in vines and rock-bound caves,
Here it’s wild, here I am free,
Idling with the white clouds, my friends.
Tracks here never reach the world;
No-mind, so what can shift my thought?
I sit the night through on a bed of stone,
While the moon climbs Cold Mountain.
XXIV
I was off to the Eastern Cliff.
Planned that trip for how long?
Dragged myself up by hanging vines,
Stopped halfway, by wind and fog.
Thorn snatched my arm on narrow tracks,
Moss so deep it drowned my feet,
So I stopped, under this red pine.
Head among the clouds, I’ll sleep.
XXV
Bright water shimmers like crystal,
Translucent to the furthest depth.
Mind is free of every thought
Unmoved by the myriad things.
Since it can never be stirred
It will always stay like this.
Knowing, this way, you can see,
There is no within, no without.
XXVI
Are you looking for a place to rest?
Cold Mountain’s good for many a day.
Wind sings here in the black pines,
Closer you are, the better it sounds.
There’s an old man sitting by a tree,
Muttering about the things of Tao.
Ten years now, it’s been so long
This one’s forgotten his way home.
XXVII
Cold rock, no one takes this road.
The deeper you go, the finer it is.
White clouds hang on high crags.
On Green Peak a lone gibbon’s cry.
What friends do I need?
I do what pleases me, and grow old.
Let face and body alter with the years,
I’ll hold to the bright path of mind.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024
І
Навкруг фіалки, позолота, древній серафим
Вдихає певний аромат, до нього голуби
Злітаються, немов фантоми літочислення.
Дівчата італійські з нарцисами в волоссі,
І серафим це бачив, бачив їх давним-давно
У капелюшках їхніх матерів, і бачить знов.
Гуділи бджоли, наче їх ніколи не було,
Ніколи не зникали гіацинти. Кажемо,
Змінилось це, і те змінилось. Не змінилися
Фіалки, голуби, дівчата, гіацинти, бджоли
Об'єкти ці мінливі з мінливої причини
У всесвіті мінливості. Ми розуміємо,
Нічна блакить - то непостійна річ. Так серафим (1)
В своїх думках буває сатиром (2) у Сатурна (3).
Це означає, остогидла нам протухла сцена,
Яка ніяк не зміниться. Лишаються її
Повторення. Так само будуть гудіти бджоли,
Неначе - у повітрі воркування голубів.
Парфум еротики, частина тіла, частковість
Прокислих намірів набила вже оскомину
Тупим незмінним гулом, не знаючим деталей. (4)
ІІ
Бджолі правитель повеліває бути (5)
Безсмертною. Велить правитель. І тіло
Розправить свої незграбні крила, злетить,
Істота невичерпна вознесеться знов
Понад найвищими антагоністами
Дзижчати незрілі ювенальні (6) фрази?
Чому бджолі долати слід стару чуму,
Шукати відзвуки свого дзижчання в давніх
Бездонних чашах, нове повтор старого?
На стіл правителю поклали яблука,
Навколо нього босоногі слуги, які
Споруджують зі штор метафізичне Т,
І розвіваються державні прапори
На древках, ллють червоно-синє сяєво,
Тріпочуть фали. В буйстві золота весни
Чому зникають відблиски зими, або
Чому потрібні пам'яті повернення
До запитань про сон і смерть? Весна - це сон?
Ось цим теплом закоханих завершиться
Кохання їхнє, це початок, не повтор (7) -
Дзижчання й гул новоприбулої бджоли.
ІІІ
Ось Генералу Дюпюї (8) великий пам'ятник
Завмер незрушно, хоч сусідство катафалків
Обридло мешканцям шляхетного Майдану.
Нога коня правобіч спереду піднята,
Немов говорить, на останнім похованні,
Коли затихла музика, кінь зупинився.
Юристи у своїх недільних променадах (9)
Йдуть повз опудало, піднесене повище,
Знайомитись з минулим; лікарі, скупавшись,
Шукають у бездушній формі обережно
Зупинку тимчасову, жорстоку, на віки,
Яка зробила з генерала щось абсурдне,
Змінивши плоть реальну на бездушну бронзу.
Так не було ніколи і не мало бути
З людиною. Юристи не вірять, лікарі
Говорять, для герані чудова, видатна
Прикраса, по суті, декорація, а сам
Майдан належить Генералу Дюпюї.
На наші рудиментарні стани розуму
Не вплинуло ніщо, не зміниться нічого.
Але в кінці кінців цей Генерал нікчемний.
IV
Дві речі протилежні і залежні
Одна від одної: залежить чоловік
Від жінки, день від ночі, від вигадки
Реальність. Така рушійна сила змін.
Зима й весна, холод торкань, обійми,
Услід ідуть захоплення деталі.
Лунає в тиші музика, як пристрасть,
як почуття, відчуте й безрозсудне.
Світанок з днем єднаються в обіймах.
І Північ з Півднем - нерозлучна пара,
І разом сонце й дощ, немов коханці,
Ідуть в одному молодому тілі.
І наодинці просурмить самотність
До іншої самотності дзвінкої;
Мала струна говорить в струннім хорі.
Бере учасник участь в своїх змінах.
Дитину змінює торкання речі,
Тіла - їх дотик. Капітан єдиний
З командою, моряк єдиний з морем.
За мною йди, товаришу і друже,
Утіхо й сестро, брате мій і радість.
V
В небесній сині моря є блакитний острів,
Там досі апельсини і цвітуть, і зріють,
Хоча давно помер господар. Залишились
Руїни дому, поряд три кошлаті лайми,
Дерев потворна зелень стала бірюзою
Господаря, пожухли плями апельсинів,
Зелених, спалених найзеленішим сонцем.
Його був берег цей і мирти біля моря (10)
На білому піску, його прибою шерех. (11)
Йому належав острів, де знайшов спочинок.
Його Південний острів був на гору схожий,
На ананас, п'янкий, неначе літо Куби.
І там ген-ген, ген-ген (12) росли банани рясно,
Звисали важко на бананових деревах,
Вони торкались хмар, півсвіту затіняли.
Він часто згадував країну, звідки родом,
Вона здавалася рожевою, як диня,
Червоною, якщо належно доглядати.
Загрублий чоловік у безнадійнім світі
Не зміг би тяжко працювати і не вмерти,
Горюючи, що не почує дзвону банджо.
VI
Будь мною, горобець до зірваного листя, (13)
І ти, будь мною, мною будь, коли співаєш,
Коли в гаю моєму дивишся на мене.
Ой, кі!(14) В'юрок скривавлений (15), злодюжка сойка,
Кі-кі, малинівка із горла розливає,
Будь мною, будь, будь мною на моїм узліссі.
Такі бували в дощ шалені менестрелі,
Безліч ударників (16) без дзвонів там дзвеніли,
Небесним гонгом роздавалося "будь мною". (16)
Незмінним тоном повторяв співак невтомний
Одну єдину найпростішу фразу, кі-кі,
Один єдиний текст, гранітну монотонність,
Один єдиний лик, як фотознімок долі,
Склодув приречений, єпископ анемічний, (17)
Неначе око без повік (18), без мрії розум -
Чужа цим менестрелям пісня менестреля
Про землю, на якій травинка перша - казка
Про листя, для якого горобець - це птиця,
Як камінь, що не зміниться ніколи. Будь ним,
І ти, і ти, будь ним, будь ним. Але не звуком
Ось цим, чи іншим, будь-яким. Він закінчиться.
VII
Ми кажемо при місячному сяйві,
Що раю нам ніякого не треба,
Не треба найспокусливіших гімнів.
Це так. Увечері бузок навіє
Природну пристрасть, бо кохання вічне
Коханців, що живуть в нас і вдихають
Цей аромат, безбарвний абсолютно.
Зустріли ми у мертвій тиші ночі
Бузковий запах в розкоші цвітіння.
Закоханий зітхає, бо блаженство,
Яким охоплює його вдихання,
Царює в серці, тайно й несвідомо.
Природна пристрасть і кохання вічне,
Вони завжди земні, ось тут, і зараз,
Де ми живемо, скрізь, де ми живемо,
Як хмарка в небі у травневий вечір,
Як віра неосвітної людини,
В книжкові істини, які учений
Повідомляє палко і натхненно;
Реальні флуктуації і змінність
В пітьмі ученій міри розуміння.
VIII
У кругосвітніх мандрах Нанція Нунціо (19)
Зіткнулась з Озимандієм (20). Самотньо вона
Прожити готувалася в чернечій цноті.
Я - твоя дружина. Вона зняла намисто
І на пісок поклала. Така як є, я є
Дружина. Розв'язала свій коштовний пояс.
Без сяючого золота твоя дружина,
Твоя дружина без смарагдів, аметистів,
За межами свого палаючого тіла.
Я жінка, що роздяглася більш ніж догола,
Яка стоїть беззахисна перед незмінним
Порядком і тобі говорить, я суджена
Дружина. Одізвись, скажи, що мені личить
Ця найцінніша, найєдиніша прикраса.
Вручи мені алмазну діадему духу.
Вдягни мене у цю останню пелюстину,
Щоб я тремтіла від жаданого кохання,
Саме зі мною ти здобудеш досконалість.
Говорить Озимандій, наречена, дружина
Ніколи не буває голою ( 21). Уявне
Убрання завжди сіяє з серця й розуму. (22)
IX
Поет кидається з заплутаності вірша
В заплутаність вульгати (23) й повертається.
Чи ходить він туди-сюди, чи зразу тут
І там? Чи то у вірші сяють лестощі,
Чи то повзе удень щільне громаддя хмар?
Чи то завжди не вистачає віршу слів
І хтось тоді даремно витрачає час?
Чи здатен вірш банальний бути видатним?
Чи мають місце роздуми, в яких поет
Обходить явища, які не зрозумів,
Чи недостатньо зрозумів, чи то поет
Висковзує від нас, як від стихії?
Промовців уникай, безчесних і палких,
Борців за найтупіші з заборон для нас (24),
Захисників формальних правил, речників,
Що володіють незначним набором слів?
Заплутаність вульгати знахідка для них.
Вони стараються творити доступну
Мову банальностей, несхибна сила
В поєднанні досконалої латини
З жаргоном варварским, приємнішим для вух. (25)
X
Він мав каталептичну (26) лаву, Театр
Метафор. Він сидів у парку. Воду
Озерну заповняли дивні речі,
Звуки мелодії у небі горнім,
Миттєва зміна кольорів, мінливість
Лебедів від серафимів до святих.
Музичний подих західного вітру,
Преображення лебедів, бажання змін,
Бажання руху барв у порожнечі.
Було бажання зміни, необхідність,
Реальна презентація, різновид
Змінного світу, надмір постійності,
Що заперечує метафор хиткість,
Помітну погляду. Буденність не є
Достатньою. Яскравість перетворень,
Яскравість всесвіту. Це наше власне,
Це ми самі, оця яскравість наша,
Ця необхідність, ця презентація,
Як протирання скла для споглядання.
Начала ці, незрілі і щасливі,
Несуть любов взаємну. Час запише.
[i]"Я не маю уявлення про форму, яку повинна мати найвища література. НОТАТКИ починаються з ідеї, що вона не повинна приймати будь-яку форму: що вона повинна бути абстрактною. Звичайно, зрештою, поезія була б вищою формою художньої літератури; суть поезії — зміна, а суть зміни — те, що вона приносить задоволення". ("Letters of Wallece Stevens", P.431)[/i]
(1) Серафим - найвищий чин ангелів у християнській традиції. У Стівенса він частина "major abstraction" - великої абстракції, яка є основою для творення поетичного світу, це не стільки небесна істота, скільки символ ідеалу, чистоти, і, парадоксально, відірваності від землі. Він є частиною того, що Стівенс називає "the final elegance" (фінальною вишуканістю), але ця вишуканість є закликом до створення нового світогляду.
(2) Сатурн - бог часу, хліборобства, рільництва, тотожний грецькому титану Кроносу. Він протиставлений ідеалу, але не як його ворог, а як його невід'ємна частина. Сатурн - це час, який руйнує, але водночас і створює нові форми. Він символізує необхідність змін, трансформації
Серафим, сатир і Сатурн складно взаємодіють у поезії Стівенса, створюючи складну діалектику. Серафим прагне до ідеалу, сатир - до земного, а Сатурн - до трансформації. Ця діалектика є основою для створення нового світогляду, який Стівенс пропонує у своїй поезії. В скептичну епоху, за відсутності віри в Бога, розум звертається до власних творінь і досліджує їх не тільки з естетичної точки зору, але й для того, щоб вони відкрили те, що підтверджують і заперечують.
(3) Сатири - лісові й гірські божества нижчого рангу, які уособлювали первісну, грубу силу природи. Сатир у Стівенса - це не стільки міфологічна істота, скільки символ земного, чуттєвого, життєвого. Він протиставлений серафиму, але не як його антитеза, а як його доповнення. Сатир - це тіло, бажання, інстинкт, все те, що протистоїть чистому ідеалу. Однак, сатир у Стівенса не є простим звіром, він також є частиною поетичного експерименту, символом необхідності земного досвіду для створення чогось нового.
(4) не розбитий на деталі - це заклик до пошуку глибини в деталях, до постійного дослідження, аналізу, переосмислення і створення нових сенсів.
(5) Бджола часто асоціюється з творчістю, зокрема з поезією. Повеління безсмертя - метафора прагнення митця до вічності, до створення чогось такого, що переживе його самого. Водночас безсмертя бджоли може бути сатирою на такі ідеали, які відривають від реальності. Слово "ordains" (повеліває, постановляє) має релігійний відтінок, що підкреслює абсурдність ситуації. Бджола, маленька істота, стає об'єктом божественного втручання.
(6) Ювена́льний (juvenalis лат. – юний, юнацький, статево незрілий) може стосуватися ранньої творчості поета. Також Ювенал (60 - 132) – римський поет, відомий своїми сатирами, в яких критикував суспільні вади свого часу. Його твори відзначаються винятковою гостротою, сарказмом і соціальною заангажованістю. Алюзією на Ювенала Стівенс підкреслює, що багато людських вад не змінюються з давніх часів.
(7) "Ми не можемо ігнорувати чи знищити смерть, але ми не живемо в пам’яті. Життя завжди нове; воно завжди починається. Вимисел є частиною такого початку " ("Letters of Wallece Stevens", P.434) (Воллес Стівенс)
(8) Домінік Мартін Дюпюї (1767—1798) — французький генерал часів Наполеонівських війн. Після Єгипетського походу призначений Наполеоном на посаду губернатора Каїру, убитий арабами під час Каїрського повстання. Наполеон відгукнувся на його смерть: "Я втратив друга, армія - хороброго воїна, а Франція - одного з найшляхетніших своїх захисників". Бюст генералу Дюпюї встановлено в Тулузькій ратуші. Але бюст - не кінна статуя.
Кінна статуя схожа на статую кондотьєра Бартоломео Коллеоні - це скульптура епохи Відродження, створена Андреа дель Верроккіо в 1480–1488 роках і встановлена на Майдані Санті Джованні та Паоло, Венеція, Італія. Саме цю статую Стівенс використав у одному зі своїх есе для демонстрації втраченого ідеалу. Статуя незмінна, хоча люди, які живуть поряд, помирають. Непорушна постава коня наводить на думку про загальну нерухомість, ніби все завмерло після поховання одного з людей. Статуя не схожа на жодну концепцію людини, відому юристам чи лікарям.
(9) Променад (фр. promenade) - прогулянка, довготривале гуляння, також місце для піших прогулянок
(10) Мирти біля моря - символ краси і життєстійкості.
(11) Шерех прибою символізує хаос і невизначеність, приховані від наших очей.
(12) ген-ген, ген-ген (в оригіналі "la-bas, la-bas") – французький вислів, який вказує на місце, далеке від того, де перебуває оповідач або слухач.
(13) Можливо, іронічна алюзія на "Оду західному вітру" (V) П.Б.Шеллі
Зроби мене своєю лірою, як ліс,
Щоб наше листя разом опадало!
Щоб шум його стрімких мелодій зріс,
Ввібравши з нас обох мотив осінній,
Печаль солодку. Будь, нещадний Дух,
Мій дух! Будь мною ти, мій дух нестримний!
V
Make me thy lyre, even as the forest is:
What if my leaves are falling like its own!
The tumult of thy mighty harmonies
Will take from both a deep, autumnal tone,
Sweet though in sadness. Be thou, Spirit fierce,
My spirit! Be thou me, impetuous one!
(14) Стівенс пише про цей розділ: "Це радше старомодна поема про ономатопею літнього полудня. Я вважаю, що наполегливе бі-дзоу (be-thou) - це пересмішник. Про кривавого кропивника: кропивники бійці. Наступного разу, коли Ви будете жити за містом і випадково помітите гніздо, в якому сидить самка, ви зрозумієте значення "в'юрка скривавленого». Весь цей настирливий гам стає монотонним і зливається в єдине звучання. Тож пісні, як правило, стають однією піснею, наче їх спіткала доля склодува; ніби склодув зо всіх бульбашок, які він видуває, видуває тільки одну." ("Letters of Wallece Stevens", P.435) Ономатопея - прийом вживання чи творення слів, які є результатом звуконаслідування.
(15) В'юрок скривавлений - птах, розміром з горобця. У дорослого самця в шлюбному вбранні воло і частина верхніх покривних пер крил руді, як кров. Можливо, мова про кропивника - невеликого птаха, у якого лоб, вуздечка, щоки, горло і воло яскраво-руді, як кров.
(16) Ударник (било, серце, язик, бовкало) - металевий стрижень у дзвонах, від ударів яким у тіло дзвона утворюється звук.
(17) "Склодув приречений, єпископ анемічний" - доля склодува постійно створювати одну й ту ж форму, доля єпископа - повторювати одні й ті ж тексти, позбавлені життєвої сили (анемічні).
(18) "око без повік" - позбавлене уяви, бо не може закритися, щоб бачити не реальність, а мрію.
(19) Нанція Нунціо (nunzio (італ. ) - посланець, посол.) символізує реальність. Вона подорожує навколо світу, і змінює свій вигляд, своє вбрання у протистоянні ідеї реальності
(20) Озимандій - це вигадка, що визначає концепцію реальності незмінного порядку, якій з часом належить зруйнуватися через незмінюваність. Реальність (Нунція Нунціо) прибуває послом до вигадки
Поема про Озимандія є ілюстрацією ілюзії як цінності.
(21) «наречена ніколи не буває голою»: абсолютна реальність немислима. Реальність завжди бачиться в якійсь своїй вигаданій версії, сконструйованій почуттями та розумом.
(22) "Але НОТАТКИ являють собою збірку, в яку було б важко помістити приховану в ній теорію. Наприклад, якщо ми готові вірити у вигадку як продовження реальності або навіть як саму річ, у яку ми повинні вірити, наступним міркуванням є питання ілюзії як цінності. Однією з проблем, яка хвилює людей, є проблема ескапізму. Поема про Озимандія є ілюстрацією ілюзії як цінності." ("Letters of Wallece Stevens", P.431) (Ескапізм - втеча від реальності)
(23) Вульга́та (лат. Biblia Vulgata «Загальноприйнята Біблія») — нормативний, обов'язковий для греко-католицької церкви переклад Біблії латиною з грецької та івриту, здійснений у IV столітті переважно святим Ієронімом зі Стридону.
(24) Найтупіші заборони ("Bluntest barriers") - парафраз наших обмежень
(25) " З жаргоном варварським, приємнішим для вух" (лат. lingua franca et jocundissima: lingua franca - назва жаргону, яким користувалися в Середземномор'ї, jocundissima - найприємніший)
(26) каталепсія - утрата рухомості з характерним застиганням у певній позі, остовпіння
[b]Wallace Stevens Notes Toward a Supreme Fiction. IT MUST CHANGE[/b]
I
The old seraph, parcel-gilded, among violets
Inhaled the appointed odor, while the doves
Rose up like phantoms from chronologies.
The Italian girls wore jonquils in their hair
And these the seraph saw, had seen long since,
In the bandeaux of the mothers, would see again.
The bees came booming as if they had never gone,
As if hyacinths had never gone. We say
This changes and that changes. Thus the constant
Violets, doves, girls, bees and hyacinths
Are inconstant objects of inconstant cause
In a universe of inconstancy. This means
Night-blue is an inconstant thing. The seraph
Is satyr in Saturn, according to his thoughts.
It means the distaste we feel for this withered scene
Is that it has not changed enough. It remains,
It is a repetition. The bees come booming
As if—The pigeons clatter in the air.
An erotic perfume, half of the body, half
Of an obvious acid is sure what it intends
And the booming is blunt, not broken in subtleties.
II
The President ordains the bee to be
Immortal. The President ordains. But does
The body lift its heavy wing, take up,
Again, an inexhaustible being, rise
Over the loftiest antagonist
To drone the green phrases of its juvenal?
Why should the bee recapture a lost blague,
Find a deep echo in a horn and buzz
The bottomless trophy, new hornsman after old?
The President has apples on the table
And barefoot servants round him, who adjust
The curtains to a metaphysical t
And the banners of the nation flutter, burst
ON the flag-poles in a red-blue dazzle, whack
At the halyards. Why, then, when in golden fury
Spring vanishes the scraps of winter, why
Should there be a question of returning or
Of death in memory’s dream? Is spring a sleep?
This warmth is for lovers at last accomplishing
Their love, this beginning, not resuming, this
Booming and booming of the new-come bee.
III
The great statue of the General Du Puy
Rested immobile, though neighboring catafalques
Bore off the residents of its noble Place.
The right, uplifted foreleg of the horse
Suggested that, at the final funeral,
The music halted and the horse stood still.
On Sundays, lawyers in their promenades
Approached this strongly-heightened effigy
To study the past, and doctors, having bathed
Themselves with care, sought out the nerveless frame
Of a suspension, a permanence, so rigid
That it made the General a bit absurd,
Changed his true flesh to an inhuman bronze.
There never had been, never could be, such
A man. The lawyers disbelieved, the doctors
Said that as keen, illustrious ornament,
As a setting for geraniums, the General,
The very Place Du Puy, in fact, belonged
Among our more vestigial states of mind.
Nothing had happened because nothing had changed.
Yet the General was rubbish in the end.
IV
Two things of opposite natures seem to depend
On one another, as a man depends
On a woman, day on night, the imagined
On the real. This is the origin of change.
Winter and spring, cold copulars, embrace
And forth the particulars of rapture come.
Music falls on the silence like a sense,
A passion that we feel, not understand.
Morning and afternoon are clasped together
And North and South are an intrinsic couple
And sun and rain a plural, like two lovers
That walk away as one in the greenest body.
In solitude the trumpets of solitude
Are not of another solitude resounding;
A little string speaks for a crowd of voices.
The partaker partakes of that which changes him.
The child that touches takes character from the thing,
The body, it touches. The captain and his men
Are one and the sailor and the sea are one.
Follow after, O my companion, my fellow, my self,
Sister and solace, brother and delight.
V
On a blue island in a sky-wide water
The wild orange trees continued to bloom and to bear,
Long after the planter’s death. A few limes remained,
Where his house had fallen, three scraggy trees weighted
With garbled green. These were the planter’s turquoise
And his orange blotches, these were his zero green,
A green baked greener in the greenest sun.
These were his beaches, his sea-myrtles in
White sand, his patter of the long sea-slushes.
There was an island beyond him on which rested,
An island to the South, on which rested like
A mountain, a pine-apple pungent as Cuban summer.
And la-bas, la-bas, the cool bananas grew,
Hung heavily on the great banana tree,
Which pierces clouds and bends on half the world.
He thought often of the land from which he came,
How that whole country was a melon, pink
If seen rightly and yet a possible red.
An unaffected man in a negative light
Could not have borne his labor nor have died
Sighing that he should leave the banjo’s twang.
VI
Bethou me, said sparrow, to the crackled blade,
And you, and you, bethou me as you blow,
When in my coppice you behold me be.
Ah, ke! The bloody wren, the felon jay,
Ke-ke, the jug throated robin pouring out,
Bethou, bethou, bethou me in my glade.
There was such idiot minstrelsy in rain,
So many clappers going without bells,
That these bethous compose a heavenly gong.
One voice repeating, one tireless chorister,
The phrases of a single phrase, ke-ke,
A single text, granite monotony,
One sole face, like a photograph of fate,
Glass-blower’s destiny, bloodless episcopus,
Eye without lid, mind without any dream—
These are of minstrels lacking minstrelsy,
Of an earth in which the first leaf is the tale
Of leaves, in which the sparrow is a bird
Of stone, that never changes. Bethou him, you
And you, bethou him and bethou. It is
A sound like any other. It will end.
VII
After a luster of the moon, we say
We have not the need of any paradise,
We have not the need of any seducing hymn.
It is true. Tonight the lilacs magnify
The easy passion, the ever-ready love
Of the lover that lies within us and we breathe
An odor evoking nothing, absolute.
We encounter in the dead middle of the night
The purple odor, the abundant bloom.
The lover sighs as for accessible bliss,
Which he can take within him on his breath,
Possess in his heart, conceal and nothing known.
For easy passion and ever-ready love
Are of our earthy birth and here and now
And where we live and everywhere we live,
As in the top-cloud of a May night-evening,
As in the courage of the ignorant man,
Who changes by book, in the heat of the scholar, who writes
The book, hot for another accessible bliss;
The fluctuations of certainty, the change
Of degrees of perception in the scholar’s dark.
VIII
On her trip around the world, Nanzia Nunzio
Confronted Ozymandia. She went
Alone and like a vestal long-prepared.
I am the spouse. She took her necklace off
And laid it in the sand. As I am, I am
The spouse. She opened her stone-studded belt.
I am the spouse, divested of bright gold,
The spouse beyond emerald or amethyst,
Beyond the burning body that I bear.
I am the woman stripped more nakedly
Than nakedness, standing before an inflexible
Order, saying I am the contemplated spouse.
Speak to me that, which spoken, will array me
In its own only precious ornament.
Set on me the spirit’s diamond coronal.
Clothe me entire in the final filament,
So that I tremble with such love so known
And myself am precious for your perfecting.
Then Ozymandias said the spouse, the bride
Is never naked. A fictive covering
Weaves always glistening form the heart and mind.
IX
The poem goes form the poet’s gibberish to
The gibberish of the vulgate and back again.
Does it move to and fro or is it of both
At once? Is it a luminous flattering
Or the concentration of a cloudy day?
Is there a poem that never reaches words
And one that chaffers the time away?
Is the poem both peculiar and general?
There’s a meditation there, in which there seems
To be an evasion, a thing not apprehended or
Not apprehended well. Does the poet
Evade us, as in a senseless element?
Evade, this hot, dependent orator,
The spokesman at our bluntest barriers,
Exponent by a form of speech, the speaker
Of a speech only a little of the tongue?
It is the gibberish of the vulgate that he seeks.
He tries by a peculiar speech to speak
The peculiar potency of the general,
To compound the imagination’s Latin with
The lingua franca et jocundissima.
X
A bench was his catalepsy, Theatre
Of Trope. He sat in the park. The water of
The lake was full of artificial things,
Like a page of music, like an upper air,
Like a momentary color, in which swans
Were seraphs, were saints, were changing essences.
The west wind was the music, the motion, the force
To which the swans curveted, a will to change,
A will to make iris frettings on the blank.
There was a will to change, a necessitous
And present way, a presentation, a kind
Of volatile world, too constant to be denied,
The eye of a vagabond in metaphor
That catches our own. The casual is not
Enough. The freshness of transformation is
The freshness of a world. It is our own,
It is ourselves, the freshness of ourselves,
And that necessity and that presentation
Are rubbings of a glass in which we peer.
Of these beginnings, gay and green, propose
The suitable amours. Time will write them down.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024
Щоб змити з наших душ всесвітній сум,
Ми випили сто келихів вина.
Під світлим місяцем не стало місця сну,
Яка ж у нас чудова ніч була.
Та зрештою нас хміль таки здолав;
Попадали ми на безлюдний схил,
Подушкою була для нас земля,
а небосхил, як покривало, вкрив.
[b]A Mountain Revelry Translated by Shigeyoshi Obata[/b]
To wash and rinse our souls of their age-old sorrows,
We drained a hundred jugs of wine.
A splendid night it was . . . .
In the clear moonlight we were loath to go to bed,
But at last drunkenness overtook us;
And we laid ourselves down on the empty mountain,
The earth for pillow, and the great heaven for coverlet.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024
Собачий гавкіт з річки долітає,
Квіт персика в росі після дощу,
У гущині олені пробігають,
Так тихо, що опівдні дзвін не чув.
Бамбук пливе в зеленому тумані,
Вершини зеленіють в віянні весни.
Прийшов до тебе, а тебе немає.
Журюся, що застав лиш дві сосни.
[i]718 р.
Дайтянь або Дакуаншань (Підпираюча Небо) – гора в Куанських горах, на якій стояли даоські монастирі і буддійський монастир Дамін.
У монастирський дзвін ударяли опівдні, але в лісній гущавині його не чути.[/i]
[b]访戴天山道士不遇 (李白)[/b]
犬吠水声中
桃花带雨浓
树深时见鹿
溪午不闻钟
野竹分青霭
飞泉挂碧峰
无人知所去
愁倚两三松
[b]Visiting The Taoist Priest Dai Tianshan But Not Finding Him[/b]
A dog's bark amid the water's sound,
Peach blossom that's made thicker by the rain.
Deep in the trees, I sometimes see a deer,
And at the stream I hear no noonday bell.
Wild bamboo divides the green mist,
A flying spring hangs from the jasper peak.
No-one knows the place to which he's gone,
Sadly, I lean on two or three pines.
by Kari Hohne?
[b]Visiting the Taoist Priest Dai Tianshan But Not Finding Him [/b]
Dog bark water sound in
Peach blossom bring rain thick
Tree deep occasionally see deer
Stream noon not hear bell
Wild bamboo divide green mist
Fly spring hang green peak
Lack person know place go
Sad lean two three pines
In Translation Poem by Ravi Kopra
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024
Для кого підняла свій полог кришталевий?
Чому насупила свої крилаті брови?
Від сліз доріжка мокра на щоці у неї.
За ким сумує серце сповнене любові?
[i]За перекладами Г.Туркова, А Криського, Witter Bynner
Опущений над постіллю кришталевий полог - символ любовного побачення, піднятий - символ жіночої самотності. [/i]
[b]Li Bai A Bitter Love[/b]
How beautiful she looks, opening the pearly casement,
And how quiet she leans, and how troubled her brow is!
You may see the tears now, bright on her cheek,
But not the man she so bitterly loves.
Translated by Witter Bynner
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2024
Захопившись вином, не помітив смеркання,
Одяг мій пелюстками обсипали квіти.
Захмелілий, в потоці на місяць ступаю,
Вже замовкли птахи і людей не зустріти.
[b]Li Bai Amusing Myself[/b]
Face wine not aware get dark
Fall flower fill my clothes
Drunk stand step stream moon
Bird far person also few
[i]За перекладом Девіда Хінтона (David Hinton) та ін.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2024
Спокійно на душі від зграй птахів і мавп.
Крізь двері бачу всі чотири краї світу.
З-за моря день встає, розвіявся туман,
Дме вітер з гір, ріка несе опалі квіти.
Поглянь, зависло нагорі гніздо пташине,
Зроби собі і ти притулок на вершині,
Читай, смакуй вино, забудь турботи дріб’язкові,
Радій рибалці, заготівлі дров, простій розмові
[i]За перекладом Альберта Криського [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024
Сріблом сяє земля і цвітуть золоті хризантеми,
На траву стигло падають яблука й груші,
Повний місяць пливе, шепчуть лагідно води серпневі.
Так невже ти не прийдеш, жаданий мій друже?
[i]За перекладом Л .А. Калашникової (Ч.П.Фітцджеральд "Історія Китаю")[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024
Посадив орхідею,
Але полину не садив.
Проросла орхідея,
зійшов біля неї полин.
Так корінням сплелися,
Не можу я їх розділити.
Їхні стебла і листя
з’явилися разом на світі.
Є і листя духмяне,
і стебла гіркої трави.
День і ніч підростають,
Разом набираються сил.
Прополоти б полин,
Орхідеї пошкодить боюсь,
Орхідеї полити б, -
Тим сил полину додаю.
Орхідеї пригожі
Не здатні рости без води.
Прополоти не можна,
Щоб знищити лютий полин
У задумі не можу
я рішення вірне знайти.
Може ти допоможеш,
мій друже, в нещасті моїм.
[i]За перекладом Льва Ейдліна[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024
Наш час невігласів не надто любить,
Мені ж поетом пощастило народитись.
Наш час тих зневажає, хто не служить –
Я щастя мав чиновником служити.
Багато хто на схилі літ хворіє –
Я ж на здоров’я скаржитись не смію.
Хто одружився, часто пожаліє,
А я давно звільнився від дружини.
І муки совісті мені не докучають,
І від спокус збавляюся уміло.
Вже десять літ як горював востаннє,
Всім задоволені мої душа і тіло.
Я зрозумів як мало необхідно,
Лише дві речі людям мати слід:
Хутряну шубу, щоб узимку гріла,
І миску рису, щоб наїстися в обід.
Не говори, що місця мало в домі –
Щоб спати, вистачить одного ліжка.
Хоч весь табун хай осідлають коней,
А верхи зможеш на одного сісти.
[i]За перекладом Харлі (фан-група „Манія”)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024
Клубочаться над муром жовті хмари,
Розкаркалися на гіллі ворони.
Річкова діва Цінь схилилась над верстатом
І тче парчу з туманів смарагдових.
Через вікно обманний дальній поклик
Їй чується. До нього линуть думи.
Спинила човник, ллються сліз потоки,
Вона в кімнаті наодинці з сумом.
[b]Li Bai Crows Calling at Night [/b]
Yellow cloud wall beside crow near roost
Return fly caw caw branch on call
Machine in weave brocade Qin river girl
Green yarn like mist separate window speech
Stop shuttle disappointed recall far person
Alone stay lone room tear like rain
Yellow clouds beside the walls; crows roosting near.
Flying back, they caw, caw; calling in the boughs.
In the loom she weaves brocade, the Qin river girl.
Made of emerald yarn like mist, the window hides her words.
She stops the shuttle, sorrowful, and thinks of the distant man.
She stays alone in the lonely room, her tears just like the rain.
Translated by Mark Alexander (?)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017003
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024
Я як персик у прірві глибокій.
З ким говорю, сміюся до кого?
Ти як місяць у небі високім;
Роздивлявся на мене годину,
І покинув, назавжди покинув.
Навіть гостро заточена шабля,
Річку не розрубає надвоє,
Не спинити їй виру кружляння.
Мої думи подібні з водою,
Все пливуть і пливуть за тобою.
[b]Li Bai I am a Peach Tree[/b]
I am a peach tree blossoming in a deep pit.
Who is there I may turn to and smile?
You are the moon up in the far sky;
Passing, you looked down on me an hour; then went on forever.
A sword with the keenest edge,
Could not cut the stream of water in twain
So that it would cease to flow.
My thought is like the stream;
and flows and follows you on forever.
[i]translated by Shigeyoshi Obata[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024
Знов осінь настала. Життя пронеслось, як за вітром трава степова.
Ми зілля безсмертя знайти намагались, його ще ніхто не знайшов.
Веселі пісні на бенкеті горланимо ми, так минаються дні надарма.
Ми вільні і горді, чи ще чим відомий самотній і гордий герой?
За перекладом О. Гітовича
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024
[i] За перекладом О. Гітовича[/i]
Десь співає прозора вода в джерелі,
Ти ж шматками печені потрапив до столу.
Від мисливців сховатися ти не зумів,
І тепер вже на волі не будеш ніколи.
Світ огидний і злий. Красоту в наші дні
Лиш нещастя чекають в недобрі години.
То ж не ремстствуй, лежи на обіднім столі,
Якщо кухар тебе розрубав на частини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024
Зі мною шабля, я дивлюсь на світ:
На мирний плин благословенних днів,
Горби покрили хащі чагарів,
Під ними не знайти духмяний цвіт.
На заході птах Фенікс прокричить,
Що для його гнізда дерев немає,
Лише воронам місця вистачає,
Та в бур’янах дрібнота цвірінчить.
Кінець доріг! Мораль занепадає.
Дивлюсь навкруг і горісно зітхаю.
[i]753 р
За перекладом С.Торопцева[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2024
У домі чийому співає нефритова флейта?
Мелодія з вітром весняним пливе над Лояном.
Почуєш мелодію древню „Похилені верби” -
До рідного дому і саду полинеш думками.
[i]„Похилена (зламана) верба” – народна пісня з „Антології династії Хань” (ІІІ ст.. до н.е. – ІІІ ст.н.е.). Коли розлучалися друзі, дарували один одному на згадку гілочку верби або тополі.
Лоян — місто в провінції Хенань. В часи Лі Бо Лоян ще був Східною столицею Піднебесної (з 1 ст. до н.е.), хоча імператорський двір і головні державні установи знаходилися у Західній столиці Чан’ані.[/i]
http://forums.chiffandfipple.com/viewtopic.php?f=10&t=35706&start=0&sid=cc4e762f0111f46acb79b0236d1291c5&view=print
translated by Wai-Lim Yip
HEARING THE FLUTE IN THE CITY OF LOYANG IN A SPRING NIGHT Li Po
Whose jade-flute is this, notes flying invisibly
Scatter into spring winds, fulling City of Loyang?
Hearing the "Break-a-Willow-Twig" tonight,
Who can withhold the surge of thoughts of home?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2024
Буває ніжність наче клич на герць;
Чи передзвоном погребальним...
Чи струменю джерельного дзюрчанням,
Чи локоном заплетеним білявим,
Який у срібному годиннику вдівець
Сховав на пам'ять...
[b]Cyprian Kamil Norwid CZUŁOŚĆ[/b]
Czułość bywa - jak pełny wojen krzyk;
I jak szemrzących źródeł prąd,
I jako wtór pogrzebny...
I jak plecionka długa z włosów blond,
Na której wdowiec nosić zwykł
Zégarek srébrny - - -
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024
Не тільки, вперше наївшись мандрагор, (1)
Блукали в Лімбаху(2) жінки шалені,
Не тільки Данте (3) й тверезий Піфагор (4) -
Я теж там був... пригадую з жалем я!
Чи був? - слід в дюжині томів доводить!
Карлякати?.. Думки тісняться, тяжко;
Втомився я! Поїхати б на води (5) -
Я вже навештався у Пеклі - каже!
Поїхати б кудись у спішній справі,
І з очманілим видом вдаль дивитись,
Лічить століття, як гриби у гаю,
Людей, епохи! - гамузом звалити -
Вмить бути там і тут - сьогодні й потім,
Як це представив вище або нижче,
Й всерівно вирватись за ці ворота,
І пам’ятати, в Пеклі був раніше!..
Запитуєш: "Такий багатотрудний,
А з ким з близьких людей знайомство вів?"
Немає там братів, сусідів, люду,
Там - тільки досліди з душами братів!
Там почуттів нема, є їх причини,
Взаємообліку ведеться повість,
Подібно до безглуздої машини,
Яку ввімкнув удар чи випадковість.
Немає там мети, сама рутина
Заржавлена - відсутні в ній віки -
Епохи - ночі - дні - лише години
Б'ють, мов вколочують тупі гвіздки.
З якої цифри відлік починати,
Коли фатальності штрикне острога,
Не знають зовсім, як? Куди? Гарматі -
Провадити лічбу годин не змога!
Тоді знайомий з власною вагою,
Коли береш на себе керування:
Тут твоя вартість постає нагою -
І ось ти бачиш, хто ти?.. без питання
Скільки у Часі називали любим?..
Можливо знали імена твоїх дідів,
Ти бачив - скільки? Сам собі облуда
Зі звички? Тону? Стилю? Чи - зразків?
[i]Щоразу з тебе, як зі скіпок смольних,
Летять довкола іскри вогнянисті;
Гориш, не знаєш, чи стаєш ти вольним,
Чи ні на що твоє не пригодиться?
Чи ти залишиш попіл і палання,
Що буря кине в бездну? - чи постанеш
З-під попелу зірковим діамантом,
Звитяжним вічності світанком!...[/i]
Це говорити, ще й комусь доводить,
Що я там був? - подумати нестерпно;
Втомився я... поїхати б на води -
В дорозі не розказують про Пекло.
Попутник кінний мав міцну статуру,
Не був нікому вірний, лиш своїм,
Не знав історію, архітектуру,
Мовчав як пам'ятник, бо пам'ятник як він!
У два кінці проїхать хочу шляхом
Країн, століть, до простору границі,
Границі? - часом... сидячи в кульбаці (6)
Чи бачиш, цілий небозвід - провінція?
[i] Уривок з драми "За кулісою"
(1) Мандрагора - рослина, корінь якої має наркотичні властивості. За легендами, мандрагора, коли її виривали з землі, випускала крик, що вбивав людину. Давня література містить інструкції, як вирвати коренище і не бути вбитим. Наприклад, Йосиф Флавій радив обкопати навколо корінь, потім прив'язати до нього пса і піти геть. Пес буде намагатися вирватися, висмикне коренище і загине замість свого господаря. Лоран Кейтлан (c. 1568—1647) стверджував, що мандрагора проростає під шибеницями на землі, куди потрапила сперма повішеного злочинця.
(2) Лімбах (limbus, теол.) - прірва, місце для нехрещених осіб, які не вчинили гріх.
(3) Данте Аліг'єрі (1265–1321) - італійський поет, політик, якого вважають батьком італійської мови. Найвідомішим його твором є Божественна комедія, що містить образи Раю, Чистилища та Пекла, причому поет розміщує своїх політичних опонентів у пекельних колах. Коли біла фракція партії гвельфів, з якою був пов’язаний Данте, програла політичну битву з чорною партією, йому довелося залишити рідну Флоренцію і провести решту життя в еміграції; він помер у Равенні.
(4) Піфагор (бл. 572 - бл. 497 р. до н.е.) - філософ, математик і грецький містик.
(5) на води - на курорт.
(6) кульбака - сідло з високою лукою
https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU[/youtube]
[b]Cyprian Kamil Norwid W pamiętniku[/b]
Nie tylko, pierw się najadłszy mandragor,
Błądziły w Limbach szalone kobiety,
Nie tylko Dante i trzeźwy Pitagor -
Byłem i ja tam… pamiętam, niestety!
Że byłem? – tomów dwunastu za dowód!
Pisać?...sił nie mam, bo myśl mię udławia;
Jestem zmęczony! Wolę jechać do wód –
Nie na wyjezdnem się o Piekle – mawia!
Wolę gdzieś jechać w pilnym interesie,
Patrząc przed siebie z obłędu wyrazem,
Wieki potrącać, jako grzyby w lesie,
Ludzi, Epoki!... mieszać wszystko razem –
Być tam i owdzie – w on czas, dziś i potem,
Jako się wyżej albo niżej rzekło,
A nie równiejszym wracać koło-wrotem
A nie odpomnić, że zwiedziłem Piekło!..
Lecz pytasz: ”Owdzie, co? Tak wielce trudzi,
I które z bliskich spotkałem postaci?”
– уTam! Braci nie ma, ni bliźnich, ni ludzi,
Tam – tylko studia nad sercami braci!...
Tam uczuć nie ma, tylko ich sprężyny,
Zdające z siebie wzajemny rachunek,
Do nieużytej podobne machiny,
Puszczonej w obieg przed pęd lub trafunek
Tam celów nie ma, lecz same rutyny
Pozardzewiałe – i nie ma tam wieków –
Dni – nocy – epok – tam tylko godziny
Biją, jak tępych utwierdzanie ćwieków.
Nie określone pierwej cyfrą stałą,
Lecz fatalności pchnięte raz ostrogą,
Nie znaczą wcale, co? Kiedy? Się działo –
W godzinę wybić liczby jej nie mogą!
Wtedy to próba jest, wtedy jest waga,
Ile? Nad sobą wziąłeś panowania;
Wartość się twoja ci odsłania naga –
I oto widzisz, ktoś-ty?... bez pytania
I ileś zwał się tym lubowym w Czasie?...
Lub byłeś zwany imieniem twych dziadów,
Widzisz – i ile? Nabrałeś sam na się
Z tradycji? Tonu? Stylu? Lub – przykładów?
Coraz to z ciebie, jako z drzazgi smolnej,
Wokoło lecą szmaty zapalone;
Gorejąc, nie wiesz, czy? Stawasz się wolny,
Czy to, co twoje, ma być zatracone?
Czy popiół tylko zostanie i zamęt,
Co idzie w przepaść z burzą? – czy zostanie
Na dnie popiołu gwiaździsty dyjament,
Wiekuistego wa zaranie!...
Lecz – prawić o tym i prawić na dowód,
Że byłem owdzie? – myśl sama udławią!
Jestem zmęczony… wolę jechać do wód –
Nie na wyjezdnem o Piekle się mawia
Wolę wsiąść na koń z jakim drabem, który,
Prócz ze swoimi, nierad bywać z nikiem,
Historii nie zna, ni architektury,
Milczy jak pomnik, będąc sam pomnikiem!
Na dwu-krańcowe wolę ruszyć szlaki
Krajów i wieków, gdzie przestrzeń granicą,
Granica? – czasem… i gdzie, znad kulbaki
Patrząc, firmament cały?... okolicą?
"Za kulisami"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024
Я вийшов ввечері гулять,
На Брістоль-стріт спустився,
Народ заполонив асфальт,
Як лан в жнива - пшениця.
Глибока річка плюскотить,
Закоханий співає,
Під арочним мостом звучить:
„Моя любов без краю.
Помре тоді моя любов,
як Африка в Китаї
Опиниться, а на горі
Лосось нам заспіває,
Як згорнуть океан в сувій,
Бо просушити треба,
І відгукнуться сім зірок
На крик гусиний з неба.
Як можу кролика зловить,
Зумію час спинити,
Бо маю я у розквіт літ
Любов найбільшу в світі.”
Але у місті дзигарі
Здійняли тріск і дзвін:
„Час неможливо зупинить,
Непереможний він.
Час, як безпристрасний суддя,
З нори нічних кошмарів
Годинником прокашляє,
Що поцілунки марні.
Бо розболиться голова,
Дійматимуть хвороби,
І думка сумом перейма
Про завтра і сьогодні.
Снігами запорошиться
Зелене тло долини;
Кружлянню танців не бувать,
З дна не дістать перлини.
У воду руки опусти,
Занур аж до зап’ястя;
Дивись в басейн, побачити
Пропущене удасться.
Пустеля в ліжку позіха,
З шаф льодовик сповзає,
До краю мертвих повела
Розбита склянка з чаєм.
Жебрак жде виграш з лотерей,
Джек обійма верзилу,
Лілейно-білий хлопець – гей,
Упала Джил на спину.
У дзеркало поглянь, поглянь,
Дивись на свої втрати:
Благословенням є життя,
Його благословляй ти.
О стань біля вікна, зажди,
Як палять сльоза перцем,
Дурних сусідів возлюби
своїм гріховним серцем."
Додому пізньої пори
Закохані подались,
Нарешті змовкли дзиґарі,
Ріка побігла далі.
[b]Wistan Hugh Auden As I Walked Out One Evening[/b]
As I walked out one evening,
Walking down Bristol Street,
The crowds upon the pavement
Were fields of harvest wheat.
And down by the brimming river
I heard a lover sing
Under an arch of the railway:
‘Love has no ending.
‘I’ll love you, dear, I’ll love you
Till China and Africa meet,
And the river jumps over the mountain
And the salmon sing in the street,
‘I’ll love you till the ocean
Is folded and hung up to dry
And the seven stars go squawking
Like geese about the sky.
‘The years shall run like rabbits,
For in my arms I hold
The Flower of the Ages,
And the first love of the world.'
But all the clocks in the city
Began to whirr and chime:
‘O let not Time deceive you,
You cannot conquer Time.
‘In the burrows of the Nightmare
Where Justice naked is,
Time watches from the shadow
And coughs when you would kiss.
‘In headaches and in worry
Vaguely life leaks away,
And Time will have his fancy
To-morrow or to-day.
‘Into many a green valley
Drifts the appalling snow;
Time breaks the threaded dances
And the diver’s brilliant bow.
‘O plunge your hands in water,
Plunge them in up to the wrist;
Stare, stare in the basin
And wonder what you’ve missed.
‘The glacier knocks in the cupboard,
The desert sighs in the bed,
And the crack in the tea-cup opens
A lane to the land of the dead.
‘Where the beggars raffle the banknotes
And the Giant is enchanting to Jack,
And the Lily-white Boy is a Roarer,
And Jill goes down on her back.
‘O look, look in the mirror,
O look in your distress:
Life remains a blessing
Although you cannot bless.
‘O stand, stand at the window
As the tears scald and start;
You shall love your crooked neighbour
With your crooked heart.'
It was late, late in the evening,
The lovers they were gone;
The clocks had ceased their chiming,
And the deep river ran on.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024
В стражданнях завжди зналися
Старі майстри: вони чудово розуміли,
Як люди їх сприймають; це буває,
Коли хтось їсть, чи вікна відчиняє,
Або тиняється без діла;
Ось старші з трепетом і хвилюванням чекають
Настання Чудесного Різдва, а поряд діти,
До нього їм немає діла, вони гасають
На ковзанах край лісу на ставку:
Майстри про те не забували,
Що найстрашніші муки бачать
Посеред бруду десь в кутку,
Де пси собачаться і катова конячка
Наївно чухає об дерево свій зад.
Ось Брейгеля Ікар, приміром: всі спокійно
На катастрофу дивляться; можливо,
Орач почув хоч крик, хоч сплеск,
Йому це неважливо; сонце світило,
Майнули ноги й зникли в зелені води;
На дорогому вишуканому кораблі
Побачили це диво, юнак упав з небес,
Та своїм курсом пливуть спокійно як і пливли.
[i]Пітер Брейгель (старший). Голландський пейзаж с падаючим Ікаром (Падіння Ікара). 1555-1558 р., темпера й олія на полотні, Королівський музей образотворчого мистецтва, Брюссель, Бельгія
P. Bruegel the Elder Landscape with The Fall of Icarus, 1555–1558, tempera and oil painting on canvas, Royal Museum of Fine Arts in Brussels, Belgium[/i]
[b]Wystan Hugh Auden Musee des Beaux Arts[/b]
About suffering they were never wrong,
The Old Masters: how well they understood
Its human position; how it takes place
While someone else is eatting or opening a window
or just walking dully along;
How, when the aged are reverently, passionately waiting
For the miraculous birth, there always must be
Children who did not specially want it to happen, skating
On the pond at the edge of the wood:
They never forgot
That even the dreadful martydrom must run its course
Anyhow in a corner, some untidy spot
Where the dogs go on with their doggy life and the torturer's horse
Scratches its innocent behind in a tree.
In Brueghel's Icarus, for instance: how everything turns away
Quite leisurely from the disaster; the ploughman may
Have heard the splash, the forsaken cry,
But for him it was not an important failure; the sun shone
As it had to on the white legs disappearing into the green
Water; and the expensive delicate ship that must have seen
Something amazing, a boy falling out of the sky,
Somewhere to get to and sailed calmly on.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024
До настання дня ми запитуємо себе,
Де ми можемо знайти світло в цих нескінченних сутінках?(2)
Втрати, які ми несемо,
наче море, яке ми повинні перейти.
Ми кинули виклик нутру звіра.
Ми зрозуміли, що тиша не завжди веде до миру.
А закони й ідеї
справедливості
не завжди справедливі.
І все ж цей світанок наш
до того, як ми це зрозуміли.
Якось ми це зробили.
Якось ми вистояли й провістили
націю, яку не зруйнували,
а просто не добудували.(3)
Ми спадкоємці країни і часу,
де худорлява Чорна дівчина,
нащадок рабів, вихована одинокою матір'ю,
сміє мріяти стати президентом, (4)
всього лише виявивши себе декламуючою для одного з них.
І все ж, ми далеко не відполіровані,
далеко не незаймані,(5)
але це не означає, що ми
не прагнемо до ідеальної єдності.
Ми прагнемо нашого об'єднання,
щоб створити країну, прихильну до людей всіх культур, кольорів, характерів і достатків.(6)
І тому ми вдивляємося не в те, що стало між нами,
а в те, що постало перед нами.
Ми справимося з розділеністю, бо знаємо, щоб наше майбутнє стало на перше місце,
нам слід спершу здолати розбіжності.
Ми складаємо нашу зброю, щоб змогти подати руки один одному.
Ми не бажаємо зла нікому, і бажаємо злагоди з усіма.
Нехай світ, якщо більше нікому, скаже, що ми праві.
Що навіть коли ми сумували, ми зростали.
Що навіть коли ми страждали, ми сподівалися.
Що навіть коли ми знемагали, ми намагалися.
Що ми вічно будемо тісно зв'язані, перемагаючі,
не тому, що більше ніколи не зазнаємо поразки, а тому, що ми більше ніколи не посіємо розбрат.
Писання велить нам мріяти, що кожен сидітиме під своїм виноградом і смоковницею і не буде того, хто б страшив. (7)
Якщо ми хочемо жити гідними свого часу, то перемога буде триматися не на клинках,
а на всіх зведених містках,
Тож клянемося на поляні, ми піднімемося на пагорб, аби тільки посміли.
Тому, що бути американцем - це більше за гордість, яку ми успадкували.
Це минуле, в яке ми ступали і як його виправляли.(8)
Ми бачили силу, яка швидше зруйнує нашу націю, ніж передасть її далі.
Знищить нашу країну, якщо це дозволить відстрочити демократію.
І ця спроба майже вдалася.(9)
І хоча демократію часом можна відстрочити,
її ніколи не можна навічно перемогти.
В цій правді, в цій вірі ми впевнені,
Бо доки ми дивимося в майбутнє, історія не зводить з нас очей (10).
Цієї ери справедливої відплати
ми боялися від початку.
Ми не відчували себе готовими бути спадкоємцями того страшного часу,
але в ньому ми знайшли здатність
почати нову сторінку,
сподіватись і радіти.
Так колись ми запитували: як ми змогли уникнути катастрофи?(11)
Зараз ми стверджуємо: як катастрофа могла взяти над нами гору?
Ми не повернемося до того, що було, а направимося до того, що буде:
країна в синцях, але ціла, милостива, але смілива, енергійна і вільна.
Ми не повернемо назад і не відступимо через погрози,
бо знаємо, що наші інертність та бездіяльність дістануться нашим нащадкам.
Їхнім тягарем стануть наші вади. (12)
Якщо ми поєднаємо милосердя з силою, а силу зі справедливістю,
тоді залишимо в спадок любов, і перворідство наших дітей зміниться.(13)
Так давайте змінимо на краще країну, яка дісталася нам. (14)
Кожним подихом моїх бронзовоколірних грудей ми піднесемо цей зранений світ у світ чудовий.
Ми піднімемося з золотих підніж пагорбів Заходу.(15)
Ми піднімемося з вітристого Північного Сходу,
де наші прабатьки першими здійснили революцію.
Ми піднімемося з міст Краю Озер штатів Середнього Заходу.
Ми піднімемося з сонячного Півдня.
Ми відбудуємося, помиримося і зцілимося в кожному відомому кутку нашої нації.
В кожному кутку, названому нашою країною,
наші несхожі і прекрасні люди постануть потріпаними, але прекрасними.(16)
Коли настане день, ми вийдемо з тіні,
полум'яні й сміливі.
Розквітне новий світанок, коли ми дамо йому волю.
Бо світло є завжди.
Якщо тільки ми достатньо відважні, щоб його розпізнати.
Якщо тільки ми достатньо відважні, щоб ним стати.
[i]У 1961 році новообраний президент Джон Ф. Кеннеді попросив Роберта Фроста виголосити інавгураційний вірш. Наступні обрані президенти, які включили поезію у свої інавгурації: Білл Клінтон у 1993 та 1997 роках, Барак Обама в 2009 та 2013, Джо Байден у 2021. Республіканські президенти з часів Кеннеді ні разу не запрошували поетів писати та виголошувати інавгураційні вірші. Такі запрошення стали швидше демократичною традицією, ніж національною.
Дружина Джо Байдена, Джилл Байден, 30 грудня 2020 року попросила Аманду Горман виголосити на інавгурації вірш на загальну тему "Америка Об'єднана". Аманда Горман бездоганно справилася з завданням. Вона говорила про складну любов до своєї країни, висловлену до неї багатьма іншими чорношкірими американцями. Історія є прикладом повільного, болючого подолання расового розколу від часів скасування рабства до протестів Джорджа Флойда 2020 року і політичного розколу, який призвів до штурму Капітолію у січні 2021 року.
У вірші використані алюзії на тексти Джона Вінтропа, Джорджа Вашингтона, Абрахама Лінкольна, Вільяма Фолкнера, Фредеріка Дугласа, Мартіна Лютера Кінга, молодшого, Джеймса Болдуїна, Лін-Мануеля Міранди, Майї Енджелоу, Барака Обами, Ленгстона Г'юза.
(1) Для заголовка використано добре відомий у США образ міста на пагорбі, світло якого є дороговказом для всього світу.
В проповіді, виголошеній 21 березні 1630 року в церкві Холіруд у Саутгемптоні перед сходженням на корабель "Арбелла" для переселення в Америку, Джон Вінтроп процитував Нагірну проповідь Ісуса: "Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі". " (Матв. 14:16, переклад Івана Огієнка) "Бо ми повинні пам'ятати, що будемо як місто на пагорбі. Погляди всіх народів спрямовані на нас. Тож, якщо ми будемо неправедно поводитися з нашим Богом у цій справі, яку на себе взяли, то змусимо Його позбавити нас допомоги і станемо історією, яка пошириться по всьому світу". (Джон Вінтроп "Образ християнського милосердя")
(2) "Настав час реалізувати обіцянки демократії. Настав час піднятися з темної та пустельної долини сегрегації на освітлений сонцем шлях расової справедливості. Зараз настав час підняти нашу націю з сипучих пісків расової несправедливості на тверду скелю братерства. Настав час зробити справедливість реальністю для всіх Божих дітей". (Мартін Лютер Кінг, молодший "У мене є мрія")
(3) "Це нам, живим, потрібно завершити найважливішу справу полеглих героїв, якій вони гідно служили до останнього подиху. І лише ми можемо довести, що вони померли недарма, що цей народ під захистом Бога отримає нову відроджену свободу - і цей народний уряд, створений народом і для народу, ніколи не піде в небуття".(Абрахам Лінкольн " Геттісбурзька промова " 1863 р., переклад Гончаренка Є.П.)
Abraham Lincoln "the Gettysburg Address"
(4) Окрилена успіхом свого інавгураційного вірша, Аманда Горман заявила, що хотіла б висунути свою кандидатуру на виборах президента США у 2036 році
(5) Американці не люблять нічого, крім свого автомобіля, з яким вони проводять неділю, “поліруючи та навощуючи” і щороку оновлюючи до "дівочої незайманості".(Вільям Фолкнер "Осквернителі праху")
Americans love nothing but their automobile, which they spend Sunday “polishing and waxing” and renews each year in “pristine virginity”.(William Faulkner " Intruder in the Dust")
(6) "Я мрію, що четверо моїх маленьких дітей одного дня опиняться в країні, де їх оцінюватимуть не за кольором шкіри, а за їхніми особистісними якостями". (Мартін Лютер Кінг, молодший "У мене є мрія")
(7) Лін-Мануель Міранда, мюзикл "Гамільтон", пісня "В останній раз"
Як сказано в Писанні
Всі будуть сидіти під своєю виноградною лозою і смоковницею
І ніхто не змусить їх боятися
Вони будуть у безпеці в країні яку ми створили
Я хочу сидіти під своєю виноградною лозою і смоковницею
Мить на самоті в затінку
В домі який ми створили для цієї нації
В останній раз
"І буде кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю смоковницею, і не буде того, хто б страшив, бо уста Господа Саваофа оце прорекли"(Біблія від Михея 4:4)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=MkOedv7Erp4[/youtube]
(8) "Простіше виховати сильних дітей, ніж виправити зламаних людей ". (Фредерік Дуглас)
(9) Вірш був написаний приблизно наполовину, коли 6 січня 2021 року відбувся штурм Капітолію. Події цього дня Горман називає спробою знищити націю, обмежити демократію.
(10) Лін-Мануель Міранда, мюзикл "Гамільтон", пісня "Історія не зводить з нас очей"
(ВАШИНГТОН І ХОР)
Хто живе, хто вмирає, хто розповідає вашу історію
(ВАШИНГТОН)
Я знаю, що ми переможемо,
Я знаю, що ти великий,
Але пам'ятай з цієї миті
(ВАШИНГТОН / ГАМІЛЬТОН І ХОР)
Історія не зводить
З тебе очей
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YhDRbLd9LJM[/youtube]
(11) Громадянська війна 1861 - 1865 рр. між Північчю і Півднем за розділ єдиної країни на дві: КША (Конфедеративні Штати Америки) і США (Сполучені Штати Америки)
(12) "Біла людино, почуй мене! Історія, яку, здається, майже ніхто не знає, - це не тільки те, що треба читати. І вона не стосується тільки або навіть головним чином минулого. Навпаки, велика сила історії полягає в тому, що ми несемо її в собі, підсвідомо керуючись нею багато в чому, і історія буквально присутня у всьому, що ми робимо". (Джеймс Болдвін "Вина білої людини",1965 р.)
(13) Перворідний син у древності користувався особливими правами і перевагами: йому після батька передавалася влада над рештою членів сім'ї, над домом і родом, від одержував подвійну частку спадщини і особливе благословення від батька до сина. Біла людина у США мала "права перворідства", чорношкірі американці виступили за рівність у правах, тобто за зміну цього права.
(14) Натяк на слоган президентської кампанії Барака Обами "Зміни, в які ми можемо вірити" (“Change we can believe in”)
(15) Покидаючи ночі терору й боязні
Я піднімаюся
У світанок який дивовижно прекрасний
Я піднімаюся
Пред'являю талан, подарунок моїх прабатьків,
Я - це мрія і я - це надія рабів.
Я піднімаюся
Я піднімаюся
Я піднімаюся.
(Майя Енджелоу "Все-таки я піднімаюся")
Still I Rise by Maya Angelou
(16) Я чорний брат.
Вони відправляють мене їсти на кухню,
Коли приходять гості,
Але я посміхаюся,
І добре їм,
І росту сильним.
Завтра,
Я буду за столом
Коли прийдуть гості.
Ніхто не посміє
Сказати мені:
"Їж на кухні,"
Тоді.
Крім того,
Вони побачать, який я прекрасний
І устидаються -
Я теж Америка.
(Ленгстон Г'юз "Я теж")
I, Too by Langston Hughes[/i]
[b]Amanda Gorman The Hill We Climb[/b]
When day comes we ask ourselves,
where can we find light in this never-ending shade?
The loss we carry,
a sea we must wade.
We've braved the belly of the beast,
We've learned that quiet isn't always peace,
and the norms and notions
of what just is
isn't always just-ice.
And yet the dawn is ours
before we knew it.
Somehow we do it.
Somehow we've weathered and witnessed
a nation that isn't broken,
but simply unfinished.
We the successors of a country and a time
where a skinny Black girl
descended from slaves and raised by a single mother
can dream of becoming president
only to find herself reciting for one.
And yes we are far from polished.
Far from pristine.
But that doesn't mean we are
striving to f o r m a u n i o n that is p e r f e c t.
We are striving to forge a u n i o n with purpose,
to compose a country committed to all cultures, colors, characters and
conditions of man.
And so we lift our gazes not to what stands between us,
but what stands before us.
We close the divide because we know, to put our future first,
we must first put our differences aside.
****
We lay down our arms
so we can reach out our arms
to one another.
We seek harm to none and harmony for all.
Let the globe, if nothing else, say this is true,
that even as we grieved, we grew,
that even as we hurt, we hoped,
that even as we tired, we tried,
that we'll forever be tied together, victorious.
Not because we will never again know defeat,
but because we will never again sow division.
Scripture tells us to envision
that everyone shall sit under their own vine and fig tree
and no one shall make them afraid.
If we're to live up to our own time,
then victory won't lie in the blade.
But in all the bridges we've made,
that is the promise to glade,
the hill we climb.
If only we dare.
It's because being American is more than a pride we inherit,
it's the past we step into
and how we repair it.
We've seen a force that would shatter our nation
rather than share it.
Would destroy our country if it meant delaying democracy.
And this effort very nearly succeeded.
But while democracy can be periodically delayed,
it can never be permanently defeated.
In this truth,
in this faith we trust.
For while we have our eyes on the future,
history has its eyes on us.
This is the era of just redemption
we feared at its inception.
We did not feel prepared to be the heirs
of such a terrifying hour
but within it we found the power
to author a new chapter.
To offer hope and laughter to ourselves.
So while once we asked,
how could we possibly prevail over catastrophe?
Now we assert,
How could catastrophe possibly prevail over us?
We will not march back to what was,
but move to what shall be.
A country that is bruised but whole,
benevolent but bold,
fierce and free.
We will not be turned around
or interrupted by intimidation,
because we know our inaction and inertia
will be the inheritance of the next generation.
Our blunders become their burdens.
But one thing is certain,
If we merge mercy with might,
and might with right,
then love becomes our legacy,
and change our children's birthright.
So let us leave behind a country
better than the one we were left with.
Every breath from my bronze-pounded chest,
we will raise this wounded world into a wondrous one.
We will rise from the gold-limbed hills of the west.
We will rise from the windswept northeast,
where our forefathers first realized revolution.
We will rise from the lake-rimmed cities of the midwestern states.
We will rise from the sunbaked south.
We will rebuild, reconcile and recover.
And every known nook of our nation and
every corner called our country,
our people diverse and beautiful will emerge,
battered and beautiful.
When day comes we step out of the shade,
aflame and unafraid,
the new dawn blooms as we free it.
For there is always light,
if only we're brave enough to see it.
If only we're brave enough to be it.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024
Я є - а що я є, не відають, не знають;
Кинутий друзями немов забутий спогад;
Свої нещастя сам на себе накликаю -
Їх явам й зникненням безпам'ятний господар,
Як тінь в агонії безтямного кохання
І все ж я є, й живу - як у сланкім тумані.
У небутті ворожості й зневаги,
В живому океані марень наяву,
Там, де втрачають сенс життя і радість,
В мого життя розбитім кораблю;
І навіть найдорожче, що любив найбільше,
Здається дивним - ні, дивнішим інших.
Я прагну в край, де не знайдуть людські дороги,
Де жодна жінка не всміхалась, не ридала,
Туди, де буду я з моїм Творцем і Богом,
І спатиму як солодко в дитинстві спав я,
Де я лежатиму, не знаючи тривог і бід,
Трава внизу - вгорі небесний звід.
[b]John Clare I am[/b]
I am - yet what I am none cares or knows;
My friends forsake me like a memory lost:
I am the self-consumer of my woes —
They rise and vanish in oblivious host,
Like shadows in love’s frenzied stifled throes
And yet I am, and live—like vapours tossed
Into the nothingness of scorn and noise,
Into the living sea of waking dreams,
Where there is neither sense of life or joys,
But the vast shipwreck of my life’s esteems;
Even the dearest that I loved the best
Are strange—nay, rather, stranger than the rest.
I long for scenes where man hath never trod
A place where woman never smiled or wept
There to abide with my Creator, God,
And sleep as I in childhood sweetly slept,
Untroubling and untroubled where I lie
The grass below—above the vaulted sky.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024
Кохання, ти такі являєш зміни,
як колесо, яке завжди нуртує,
і хто з ним, то співає, то сумує,
то падає, то зводиться невпинно.
То зрадами хизується, то вірне;
то лагідне з тобою, то лютує;
то здобиччю здається, то полює;
то б'ється за добро, то злу покірне;
то губить береги, то входить в гавань,
то в рай возноситься, то в пекло рине,
то в спеку мерзне, то в мороз палає.
Мене, на жаль, у радісні години
таємна здогадка не покидає,
що між життям і смертю серця плини.
[b]Gaspara Stampa CXCII Amor, lo stato tuo è proprio quale
[/b] Amor, lo stato tuo è proprio quale
è una ruota, che mai sempre gira,
e chi v’è suso or canta ed or sospira,
e senza mai fermarsi or scende or sale.
Or ti chiama fedele, or disleale;
or fa pace con teco, ed or s’adira;
ora ti si dá in preda, or si ritira;
or nel ben teme, ed or spera nel male;
or s’alza al cielo, or cade ne l’inferno;
or è lunge dal lido, or giunge in porto;
or trema a mezza state, or suda il verno.
Io, lassa me, nel mio maggior conforto
sono assalita d’un sospetto interno,
che mi tien sempre il cor fra vivo e morto.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024
Любов зробила так, що я живу й згораю
у світі саламандрою новою (1), й такою
на неї схожою істотою, чудною,
що у одному місці родиться й вмирає (2).
Для мене в цьому насолода - роль я граю,
живу у полум'ї й не відчуваю болю,
й не думаю, що той, хто був цьому виною,
до мене мало милосердя відчуває (3).
Від болю перше почуття навряд чи згасло,
коли нове кохання пломінь запалило,
воно здається ще сильніше і прекрасне.
Не жаль мені за тим, хто був недавно милим,
якщо зі мною той, хто в серце увірвався
і запалив вогонь, веселий і щасливий (4).
[i](1) Саламандра - схожа на ящірку міфічна тварина, здатна жити у вогні, не згораючи. В книзі Х "Історії" Пліній розповідає, що тіло саламандри настільки холодне, що здатне згасити вогонь". Саламандра - дух вогню. В християнстві її вважали посланцем пекла. Пізніше саламандра стала символом благочестивої людини, яка не горить у вогні гріха і пекла (Георгій Пісидський, ХІ ст.).
(2) Фенікс - чарівний птах, який кожні 500 років прилітає з Аравії до Єгипту. Відчувши наближення смерті, він будує гніздо на вершині пальми і там його спалює сонце. Потім птах відроджується з попелу знову молодим і відлітає до Аравії.
(3) Перше кохання Гаспари Стампи граф Коллатіно ді Коллальто, роман з яким тривав з перервами від 1548 до 1551 року. До нього звернена більшість із 311 її віршів. Чи справді вірші Стампи автобіографічні? "Можливо, Коллалтіно - це привід для поезії Стампи, її почуття до нього навмисне і хитро підсилюються та маніпулюються, щоб створити емоційний стан, завдяки якому написання сонетів стало можливим.”
(4) Коли роман з Коллалтіно закінчився, Стампа зустріла нове кохання, венеціанського патриція Бартоломео Дзена, з ним склалися "ніжні стосунки, засновані на відповідності інтересів і почуттів". П'ятнадцять сонетів - CCVII - CCXXII - натхнені ним. Він був з нею до її смерті від лихоманки 23 квітня 1554 року.
[/i]
[b]Gaspara Stampa "CCVIII. Amor m’ha fatto tal ch’io vivo in foco"[/b]
Amor m’ha fatto tal ch’io vivo in foco,
qual nova salamandra al mondo, e quale
l’altro di lei non men stranio animale,
che vive e spira nel medesmo loco.
Le mie delizie son tutte e ‘l mio gioco
viver ardendo e non sentire il male,
e non curar ch’ei che m’induce a tale
abbia di me pietà molto né poco.
A pena era anche estinto il primo ardore,
che accese l’altro Amore, a quel ch’io sento
fin qui per prova, più vivo e maggiore.
Ed io d’arder amando non mi pento,
pur che chi m’ha di novo tolto il core
resti de l’arder mio pago e contento.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024
Село дугою обняла прозора гладь ріки.
Хоч тяжко бідність дошкуля, але думки легкі.
Під стріхою собі гніздо зробили ластівки.
Зі швейних голок син зробив для вудочок гачки.
Для чайок річкових я став таким же вільним братом.
Чого в смиренності своїй я міг би ще бажати.
З дружиною для шашок ми розкреслили папір.
Якби ще від хвороб знайти чарівний еліксир.
[i] За перекладом Бориса Мещерякова
У 759 році Ду Фу покинув службу і з сім'єю відправився на пошуки спокійного місця в охопленому смутою Китаї. Таким місцем стали для них околиці міста Ченду. Два роки прожив він щасливо у трав'яній халупі на березі річки Янцзи.
У китайській поезії чайки - символ природності поведінки і свободи від умовностей. Говорячи про спорідненість з чайками, Ду Фу має на увазі, що, звільнившись зі служби, став вільнішим і чистішим у своїх помислах. В китайській притчі розповідається, як один чоловік любив чайок і ходив до моря, де плавав разом з ними і до нього зліталося їх незліченно. Одного разу батько попрохав його:" Кажуть, до тебе прилітають чайки зі всього моря. Впіймай мені декілька, я теж хочу погратися з ними". Коли наступного разу цей чоловік прийшов до моря, чайки кружляли над ним, але не спускалися близько. Ось чому кажуть: "Межа мови - відсутність мови. Межа діяння - відсутність діяння. Доступне всім знання поверхневе".
Дошка для шашок, розкреслена на папері - ознака крайньої бідності і високої духовності.
В смиренності своїй - в оригіналі вей цюй - самопринижуюча назва, дослівно чоловічок.
У вірші змішані почуття розчарування державною службою, яка не принесла поетові забезпеченої старості, та радість від життя в сімейному колі серед простоти і природності сільського життя
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024
Їду знову послом у далекий край
Зліз з коня сказати могилі – прощай.
Біля неї промокла від сліз земля,
Небо над нею нависло шматтям хмар.
В шахах був ти суперником майстру Се,
На мечах був ти під стать князеві Сю.
Нині бачу, падає листя з дерев,
Чую іволги плач за тим, хто пішов.
[i]За перекладом Альберта Криського і 天師[/i]
[b]別房太尉墓 - 杜甫[/b]
他鄉復行役 駐馬別孤墳
近淚無乾土 低空有斷雲
對碁陪謝傅 把劍覓徐君
唯見林花落 鶯啼送客聞
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024
Я ще не народився; почуй мене.
Нехай ні кажан-кровосос, ні пацюк, ні горностай,
Ні клишоногий вурдалак не зустрічають мене.
Я ще не народився; утіш мене,
коли плем'я людське
високими мурами оточить мене,
сильними отрутами одурманить мене,
хитрим обманом заманить мене,
чорною мукою виснажить мене,
у кривавій різні знищить мене.
Я ще не народився; дозволь
хвилям гойдати для мене,
траві зеленіти для мене,
деревам промовляти до мене,
небу співати для мене,
за птахами і ясним світлом
дозволь мені йти
Я ще не народився; пробач мені
гріхи, на які світ прирече мене,
слова, які будуть сказані мною,
думки, які будуть продумані мною,
зради скоєні мимоволі,
моє житті, загублене моїми руками,
мою смерть, яка живе у мені.
Я ще не народився; врозуми мене
у цьому житті, де я мушу грати і удавати,
коли старі сварять мене,
бюрократи погрожують мені,
гори хмуряться на мене,
друзі сміються із мене,
весь світ мене зве божевільним,
пустеля кличе мене до загибелі,
жебрак відмовляється від моїх дарів,
мої діти проклинають мене.
Я ще не народився; почуй мене.
Не допусти зблизитися з тим, хто як звір, чи думає, що стане Богом мені.
Я ще не народився; зміцни мене
проти тих, хто буде зневажати мене,
хто змушуватиме стати безжальним автоматом,
гвинтиком у машині, безликою річчю,
проти тих, хто захоче знищити мене,
розвіяти пилом тут і там, скрізь і всюди,
пролити водою крізь пальці мене.
Нехай вони не перетворять мене в камінь
і хай вони не розплескають мене.
Інакше убий мене.
[b]Louis MacNeice Prayer before Birth[/b]
By Louis MacNeice
I am not yet born; O hear me.
Let not the bloodsucking bat or the rat or the stoat or the
club-footed ghoul come near me.
I am not yet born, console me.
I fear that the human race may with tall walls wall me,
with strong drugs dope me, with wise lies lure me,
on black racks rack me, in blood-baths roll me.
I am not yet born; provide me
With water to dandle me, grass to grow for me, trees to talk
to me, sky to sing to me, birds and a white light
in the back of my mind to guide me.
I am not yet born; forgive me
For the sins that in me the world shall commit, my words
when they speak to me, my thoughts when they think me,
my treason engendered by traitors beyond me,
my life when they murder by means of my
hands, my death when they live me.
I am not yet born; rehearse me
In the parts I must play and the cues I must take when
old men lecture me, bureaucrats hector me, mountains
frown at me, lovers laugh at me, the white
waves call me to folly and the desert calls
me to doom and the beggar refuses
my gift and my children curse me.
I am not yet born; O hear me,
Let not the man who is beast or who thinks he is God
come near me.
I am not yet born; O fill me
With strength against those who would freeze my
humanity, would dragoon me into a lethal automaton,
would make me a cog in a machine, a thing with
one face, a thing, and against all those
who would dissipate my entirety, would
blow me like thistledown hither and
thither or hither and thither
like water held in the
hands would spill me.
Let them not make me a stone and let them not spill me.
Otherwise kill me.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024
Ой горе, горе, горе, людина створена жити, щоб своє чоло потом росити *,
І неважливо що чоло потіло вчора і позавчора, доведеться потіти чолу знову і знову.
І тобі в глибині душі доводиться визнавати, що треба і далі чоло росою вкривати,
Насправді триватиме так до тієї миті, коли хтось в клубі скаже, що треба похоронити
того, як там його, кому вдалося уп'ятеро Бові ** перевершити
такі перспективі на вигляд не дуже чудові.
Але тобі таке випало за причетність до роду людського.
Наскільки я знаю, людина це єдине створіння,
яке приречене на загибель або на потіння.
Дивись як навколо пташки літають, і слухай пісні які вони вголос співають;
Недарма вони не мають чола і так багато співають, бо вони про піт на чолі зовсім не дбають.
А бджоли нічого не роблять, у бджіл репутація працьовитих, для цього їм досить пронизливо погудіти,
І люди бджолине гудіння слухають і вважають гул роботою, і що дійсно їм треба більше трудитись,
Тому наступного разу тебе надихає завзяття бджолине і ти збільшуєш власні прекрасні трудові зусилля,
Все ж пам'ятай, що ця чудова бджола здохне від сміху, якщо ти попросиш її себе підмінити,
в поті чола свого як ти трудитись, доки ти кружлятимеш цілий день, нюхаючи квіти.
Але якщо ти гуманіст, то далекий від цього,
І саме тому я вигукую Горе, горе, горе,
Бо не бачу користі в тому, щоб бути вищою формою існування,
якщо все, що ти маєш від цього, це постійний піт на чолі в труді і подоланні.
Дійсно, коли чоло моє особливо пітніє часом, я думаю, що краще простою амебою залишатися,
ніж як Соломон у всій його славі царицею Савською утішатися.
[i]* "У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся." (Буття, розділ 3, вірш 19, переклад Івана Огієнка)
** Девід Бові - британський рок-музикант, співак, продюсер, композитор, художник, актор. Грав на саксофоні, гітарі, мандоліні, скрипці, віолончелі, клавішних, знявся більше ніж у 30 фільмах. Альбоми Бові за його життя були видані тиражем 136 мільйонів примірників.
[/i]
[b]Ogden Nash Grasshoppers Are Very Intelligent[/b]
Ah woe, woe, woe, man was created to live by the sweat of his brow,
And it doesn't make any difference if your brow was moist yesterday and the day before, you've still got to get it moist again right now.
And you know deep in your heart that you will have to continue keeping it dewy,
Right up to the time that somebody at the club says, I suppose we ought to go to what's-his-name's funeral, who won the fifth at Bowie?
That's a nasty outlook to face,
But it's what you get for belonging to human race.
So far as I know, mankind is the only section of creation
That is doomed to either pers- or ex-piration.
Look at the birds flying around, and listen to them as their voices in song they hoist;
No wonder they sing so much, they haven't got any brows, and if they had they couldn't be bothered keeping them moist.
And bees don't do anything either, bees just have a reputation for industry because they are sharp enough to buzz,
And people hear a bee buzzing and don't realize that buzzing isn't any trouble for a bee so they think that it is doing more than it actually does,
So next time you are about to expend some enthusiasm on the bee's wonderful industrial powers,
Just remember that that wonderful bee would die laughing if you asked it to change places with you and get its brow moist while you went around spending the day smelling flowers.
But if you are humanity, it is far from so,
And that is why I exclaim Woe woe woe,
Because I don't see much good in being the highest form of life
If all you get out of it is a brow moist from perpetual struggle and strife.
Indeed sometimes when my brow is particularly moist I think I would rather be a humble amoeba
Than Solomon in all his glory entertaining Queen of Sheba.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024
Вино, що з духм’яними травами роблять в Ланьліні,
Нефритову чарку наповнює світлом бурштину.
Частуй же, господарю, гостя свого до сп’яніння,
Нехай він забуде, чи рідний тут дім, чи чужина.
[i]За перекладами А.Криського, О.Гітовича, Ю. Шуцьког[/i]о
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015401
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2024
Покинула небо остання пташина зграя,
Остання хмарина розтанула за видноколом.
Я вдень і вночі на гору Дзинтін задивляюсь,
Їй теж не обридне вдивлятися в мене ніколи.
[i] 753 р.
За перекладами Б.Мещерякова, Г.Туркова, Л.Первомайського
Гора Дзинтін висотою 286 м знаходиться в провінції Аньхой на північ від міста Сюаньчена. Названа на честь альтанки Благоговіння, що колись була на її вершині. Знаменитий поет Се Тяо (464 - 499 р.р.) черпав натхнення, милуючись з альтанки навколишніми пейзажами. Тут бували Мен Хаожань і Ван Вей.
Цей вірш Лі Бо написав тут восени 753 року. Зараз на цій горі меморіал Лі Бо з пам'ятником поету біля в'їзду, садом каменів біля підніжжя і невелика Альтанка самотності Лі Бо. Порушує гармонію єдності людини і світу ретрансляційна вежа, встановлена на вершині гори. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2024
Коли зустрілись ми в Чан'ані,
Ішов він Шляхом Забуття,
Мене назвав „Заблудлим сянем”
Й дав золотий юань на пам'ять.
Лежить він прахом під сосною.
Я ж п'ю вино за той юань,
І плачу - згадую про нього.
[i] Переклад англійською Тоні Барнстоун і Чоу Пін
Хо Чі-чанг HE ZHIZHANG (Ho Chih-chang) (659-744) - один з групи „Чотирьох поетів з Янцзи”. Був політиком і поетом. Пішов з політики у віці вісімдесяти п'яти років, щоб стати даоським відлюдником. Великий друг Лі Бо, якого називав "вигнаним (заблудлим) сянем". Належав до товариства „Восьми сяней Винної чаші" („Вісім винних сяней”).
У даосів є два рівні сянів: Небесний сянь і Земний сянь. Аналога поняттю „сянь” в нашій культурі немає, тому перекладають сянь як святий або безсмертний, звертаючи увагу на складову частину ієрогліфа „людина гір”, де гори – сакральне місце перебування сянів. Категорія сянь означає не безсмертя, а інше буття з принципово відмінними психосоматичними якостями, швидше енергетичними, ніж матеріальними.[/i]
[b]Li Po Ho Chih-chang[/b]
When we met the first time at Ch’ang-an
He called me the ‘Lost Immortal’.
Then he loved the Way of Forgetting.
Now under the pine-trees he is dust.
His golden keepsake bought us wine.
Remembering, the tears run down my cheeks
[i] Translated by Tony Barnstone and Chou Ping
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024
1
Пішов я з дому молодим, прийшов на схилі днів,
Я рідну мову не забув, хоча і посивів.
Назустріч дітвора біжить - я їх не впізнаю,
Сміються з мене: „Звідки ти? В якому жив краю?”
2
Багато років я провів далеко на чужині.
За цей час друзів і майна я втратив половину.
Дзеркальні води озера до дому підступили,
Незмінний вітер весняний здіймає давні хвилі.
[i] Хо Чі - чанг ( 659-744 )
Переклад англійською Тоні Барнстоун і Чоу Пін[/i]
[b]Ho Chih-chang Two Poems Written on Returning Home[/b]
1
I left home young and returned old,
accent unchanged, but my hair now thin and gray.
Little kids do not know me at all —
with a big smile they ask,“Where are you from, stranger?,”
2
Away from home, many years passed.
Now all men, all things seem half worn out.
Yet before my door I see the water of Mirror Lake.
Spring wind cannot change its old waves.
[i]HE ZHIZHANG (Ho Chih-chang) (659-744)
Translated by Tony Barnstone and Chou Ping[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024
Нічого двічі не бувало,
не сталося. По цій причині
в народженнях нас не вправляли
і помирати не навчили.
Якби ми учнями були
Найнетямущішими в світі
Нам повторити б не дали
ще раз невдалі зиму й літо
Є неповторним кожен день,
немає схожих двох ночей,
двох одинакових цілунків,
й подібних поглядів очей.
Коли учора твоє ім'я
хтось вголос називав мені,
мені здавалося троянда
цвіте в відкритому вікні.
Сьогодні, коли ти зі мною,
Своє обличчя відвертаю.
Троянда? Що таке троянда?
Це квітка? Чи можливо камінь?
Для чого нас ти, зла годино,
Даремним страхом мучиш знову?
Тому, що є - минути треба.
Що проминуло - те чудове.
То ж посміхнися, пригорнися,
і спробуймо шукати згоди,
бо ми такі з тобою різні,
немов прозорі краплі води.
[b]Wisława Szymborska Nic dwa razy [/b]
Nic dwa razy się nie zdarza
i nie zdarzy. Z tej przyczyny
zrodziliśmy się bez wprawy
i pomrzemy bez rutyny.
Choćbyśmy uczniami byli
najtępszymi w szkole świata,
nie będziemy repetować
żadnej zimy ani lata.
Żaden dzień się nie powtórzy,
nie ma dwóch podobnych nocy,
dwóch tych samych pocałunków,
dwóch jednakich spojrzeń w oczy.
Wczoraj, kiedy twoje imię
ktoś wymówił przy mnie głośno,
tak mi było jakby róża
przez otwarte wpadła okno.
Dziś, kiedy jesteśmy razem,
odwróciłam twarz ku ścianie.
Róża? Jak wygląda róża?
Czy to kwiat? A może kamień?
Czemu ty się, zła godzino,
z niepotrzebnym mieszasz lękiem?
Jesteś - a więc musisz minąć.
Miniesz - a więc to jest piękne.
Uśmiechnięci, współobjęci
spróbujemy szukać zgody,
choć różnimy się od siebie
jak dwie krople czystej wody.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2024
Дарвін.
Можливо він читав романи для відпочинку.
Але була вимога:
кінець не міг бути сумним.
Якщо йому траплявся такий,
гнівно жбурляв його у вогонь.
Правда чи не правда -
мені подобається в це вірити.
Осягнувши розумом стільки просторів і часів
побачивши стільки вимерлих видів,
такі тріумфи сильних над слабкими,
стільки спроб вижити,
даремних рано чи пізно,
що принаймі від вигадки
і її мікромасштабу
він вправі сподіватися на щасливий кінець.
Отож необхідно: промінчик крізь хмари,
закохані знову разом, родини помирилися,
сумніви розвіяні, вірність винагороджена,
майно повернене, скарби відкопані,
сусіди шкодують про свою затятість,
добре ім'я відновлене, жадібність присоромлена,
старі діви видані за добрих пасторів,
інтригани зіслані на іншу півкулю,
фальсифікатори документів спущені зі сходів,
спокусники дівиць спішать до вівтаря,
сироти обласкані, вдови втішені,
пиха принижена, рани загоєні,
блудних синів кличуть до столу,
гірка чаша вилита в море,
хустинки вологі від сліз примирення,
повсюди музика і співи,
а песик Фідо,
загублений ще в першому розділі,
хай знову бігає по дому
і радісно гавкає.
[b]Wisława Szymborska Pociecha[/b]
Darwin.
Podobno dla wytchnienia czytywał powieści.
Ale miał wymagania:
nie mogły kończyć się smutno.
Jeśli trafiał na taką,
z furią ciskał ją w ogień.
Prawda, nieprawda –
ja chętnie w to wierzę.
Przemierzając umysłem tyle obszarów i czasów
naoglądał się tylu wymarłych gatunków,
takich tryumfów silnych nad słabszymi,
tak wielu prób przetrwania,
prędzej czy później daremnych,
że przynajmniej od fikcji
i jej mikroskali
miał prawo oczekiwać happy endu.
A więc koniecznie: promyk spoza chmur,
kochankowie znów razem, rody pogodzone,
wątpliwości rozwiane, wierność nagrodzona,
majątki odzyskane, skarby odkopane,
sąsiedzi żałujący swojej zawziętości,
dobre imię zwrócone, chciwość zawstydzona,
stare panny wydane za zacnych pastorów,
intryganci zesłani na drugą półkulę,
fałszerze dokumentów zrzuceni ze schodów,
uwodziciele dziewic w biegu do ołtarza,
sieroty przygarnięte, wdowy utulone,
pycha upokorzona, rany zagojone,
synowie marnotrawni proszeni do stołu,
kielich goryczy wylany do morza,
chusteczki mokre od łez pojednania,
ogólne śpiewy i muzykowanie,
a piesek Fido,
zgubiony już w pierwszym rozdziale,
niech znów biega po domu
i szczeka radośnie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2024
Орфей любив яскраву сутність власного
Буття під небесами. Звичайно, Еврідіка була частиною
Його. В один прекрасний день усе змінилося. Він, плачучи,
Крушив каміння. Гори й доли не винесли цього.
Здригнувся небозвід від краю і до краю горизонту
Майже готовий обвалитися.
І Аполлон сказав йому тихенько: „Облиш усе земне.
Чи не настав час арфи? Чому сумну павану** ти обрав, майже ніхто
Не слухає її, окрім кількох сіреньких пташок,
Залиш в минулому журливі співи.”
Чому б і ні? Усе на світі підлягає змінам,
Вже пори року не такі, які були колись,
Так і належить, щоб усе було єдиний раз,
Випадково приходило, стикалося із іншими речами, узгоджувалося
Так чи інакше. Орфей тут помилився.
Звичайно, зникла Еврідіка серед тіней;
Було б те ж саме, якби він не оглянувся.
Безглуздо тут стояти наче вбраний в сіре камінь,
Фортуни колесо зробило повний оберт,
Він онімів, не може на підставі роздумів знайти
Пояснення розумне складовим ланцюжка.
Лиш про кохання думає, і про героїв, обранців долі. Пісня точна
Настільки, ніби звуки піднялися опівніч
Із прірви мороку, змагаючись з дрібним яскравим жовтим цвітом,
Що виростає на краю провалля, підкреслюючи
Різну суть речей.
Але цього не досить,
Щоб просто заспівати. Це розумів Орфей.
Він згодився чекати винагороду в небесах,
Потім його вакханки порвали на шматки***,
Бо знавісніли під впливом його музики.
Вважає дехто, це була йому відплата за Еврідіку.
Але напевно музика виною,
Дороги музики – це символи життя,
Їх неможливо розділити,
Аби судити, що добре що погано, слід
Дочекатися, коли все закінчиться. „Кінець – вінець ділам”,
Це означає, „живописна сцена”
Оманлива, хоч спогади про пори року, наприклад, здатні
Зливатися в один єдиний знімок, але не здатні втримати цей скарб,
Спинити мить. Вона тече, минає,
Оця картина швидкоплинна, як декорації, хоча й жива, земна,
На ній абстрактне дійство представлене різкими,
Суворими мазками. І вимагати більшого –
Це означає хитатися, як очерет, в повільному
Потужному потоці, сланкими травами пливти
В грайливій течії, не більше, і тільки так у дійстві
Брати участь. Під цим низьким похмурим небом
Розряди електричні спочатку ледь помітні, надалі вибухають
Зливою постійних спалахів вогню. Нехай у цій стихії
Побачить кожен частку істини свою, і кожен скаже: „Я - особливий.
Ніщо з цього не відбувається зі мною,
Хоча я здатен розуміти мову птахів,
І розумію блискавиць маршрути, коли вирує буря,
Їх поєдинки часто завершуються музикою,
Так після літньої грози гойдає дерево легенький вітер,
Це відбувається в мереживному затінку дерев на березі
Сьогодні, день-у-день. Одначе пізно жалкувати, хоча
Запам’ятай, що каяття приходить пізно, надто пізно!"
На що Орфей, голубувата хмарка з білим контуром,
Відповідає, що це, звичайно, не каяття,
А тільки обережне намагання вивчити
Незаперечні факти і врахувати все каміння на шляху.
Не має значення, куди що зникло,
Що там, куди він не збирається, воно не стане
Матеріалом для поеми. Цей суб’єктивний
Матеріал надмірний чи недостатній, стає приреченим,
Коли в хвилюючій поемі хвіст вогненний
Зловісної комети віщує ненависть і біди, але настільки скрито,
Що їхня суть, хороша чи погана, завжди прихована. Співак міркує
Конструктивно, складає свою пісню послідовно крок за кроком,
Як хмарочос, та настає остання мить і він змовкає.
І тут же пісню поглинає морок,
Який колись поглинути повинен всі континенти, бо він сліпий. Співак
Повинен щезнути з очей, не звільнений від тягаря зловісних слів. Піднятись до зірок
Дано небагатьом, це прийде надто пізно,
Коли всі письмена про цих людей і їх життя
Загубляться в бібліотеках, на мікрофільмах.
Хтось, як колись, до них проявить інтерес.
„А що там про таких-то?” - як і колись спитає принагідно. Вони ж лежать
Недвижні й недосяжні, доки мінливий хор
Згадає їх в зв’язку із дещо схожим епізодом, зі схожим іменем,
В чиїй історії прихована деталь
Того, що сталось так давно
Десь у маленькому містечку одного видатного літа.
[i]* Сірінґа або флейта Пана — багатоствольна флейта, що складається з кількох (3 і більше) бамбукових, очеретових, кістяних або металевих порожнистих трубок різної довжини. Бог лісів Пан палко закохався у наяду Сірінґу, яка служила Артеміді і берегла цноту. Сірінґа, втікаючи від Пана, попросила порятунку у бога ріки і він перетворив Сірінґу на очерет, Пан зробив з очеретини флейту, яку назвав сірінґа. (Овідій "Метаморфози", 689 - 713)
** Павана — урочистий повільний танець, поширений в Європі у ХVІ столітті.
*** Орфей загинув від рук вакханок, бо, через тугу за Еврідікою відмовився брати участь в оргії. Згідно з іншою версією, Орфей загинув тому, що уникав жінок.
Пітер Пауль Рубенс, Ян Брейгель Старший Пан і Сірінґа, 1617-1619, олія, дерево, Картинна галерея давніх майстрів, Кассель, Німеччина
Pieter Paul Rubens, Jan Bruegel the Elder Pan and Syrinx, 1617-1619, oil on panel, Gemäldegalerie Alte Meister, Kassel, Germany
[/i]
[b]John Ashbery SYRINGA[/b]
Orpheus liked the glad personal quality
Of the things beneath the sky. Of course, Eurydice was a part
Of this. Then one day, everything changed. He rends
Rocks into with lament. Gullies, hummocks
Can't withstand it. The sky shudders from one horizon
To the other, almost ready to give up wholeness.
Then Apollo quietly told him: "Leave it all on earth.
Your lute, what point? Why pick at a dull pavan few care to
Follow, except a few birds of dusty feather,
Not vivid performances of the past." But why not?
All other things must change too.
The seasons are no longer what they once were,
But it is the nature of things to be seen only once,
As they happen along, bumping into other things, getting along
Somehow. That's where Orpheus made his mistake.
Of course Eurydice vanished into the shade;
She would have even if he hadn't turned around.
No use standing there like a gray stone toga as the whole wheel
Of recorded history flashes past, struck dumb, unable to utter an intelligent
Comment on the most thought-provoking element in its train.
Only love stays on the brain, and something these people,
These other ones, call life. Singing accurately
So that the notes mount straight up out of the well of
Dim noon and rival the tiny, sparkling yellow flowers
Growing around the brink of the quarry, encapsulizes
The different weights of the things.
But it isn't enough
To just go on singing. Orpheus realized this
And didn't mind so much about his reward being in heaven
After the Bacchantes had torn him apart, driven
Half out of their minds by his music, what it was doing to them.
Some say it was for his treatment of Eurydice.
But probably the music had more to do with it, and
The way music passes, emblematic
Of life and how you cannot isolate a note of it
And say it is good or bad. You must
Wait till it's over. "The end crowns all,"
Meaning also that the "tableau"
Is wrong. For although memories, of a season, for example,
Melt into a single snapshot, one cannot guard, treasure
That stalled moment. It too is flowing, fleeting;
It is a picture of flowing, scenery, though living, mortal,
Over which an abstract action is laid out in blunt,
Harsh strokes. And to ask more than this
Is to become the tossing reeds of that slow,
Powerful stream, the trailing grasses
Playfully tugged at, but to participate in the action
No more than this. Then in the lowering gentian sky
Electric twitches are faintly apparent first, then burst forth
Into a shower of fixed, cream-colored flares. The horses
Have each seen a share of the truth, though each thinks,
"I'm a maverick. Nothing of this is happening to me,
Though I can understand the language of birds, and
The itinerary of the lights caught in the storm is
fully apparent to me.
Their jousting ends in music much
As trees move more easily in the wind after a summer storm
And is happening in lacy shadows of shore-trees, now,
day after day."
But how late to be regretting all this, even
Bearing in mind that regrets are always late, too late!
To which Orpheus, a bluish cloud with white contours,
Replies that these are of course not regrets at all,
Merely a careful, scholarly setting down of
Unquestioned facts, a record of pebbles along the way.
And no matter how all this disappeared,
Or got where it was going, it is no longer
Material for a poem. Its subject
Matters too much, and not enough, standing there helplessly
While the poem streaked by, its tail afire, a bad
Comet screaming hate and disaster, but so turned inward
That the meaning, good or other, can never
Become known. The singer thinks
Constructively, builds up his chant in progressive stages
Like a skyscraper, but at the last minute turns away.
The song is engulfed in an instant in blackness
Which must in turn flood the whole continent
With blackness, for it cannot see. The singer
Must then pass out of sight, not even relieved
Of the evil burthen of the words. Stellification
Is for the few, and comes about much later
When all record of these people and their lives
Has disappeared into libraries, onto microfilm.
A few are still interested in them. "But what about
So-and-so?" is still asked on occasion. But they lie
Frozen and out of touch until an arbitrary chorus
Speaks of a totally different incident with a similar name
In whose tale are hidden syllables
Of what happened so long before that
In some small town, one different summer.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2024
Ми цілуємося в сквері
бо у нас немає дому
потім може кожен пальцем
в нас на вулиці вказати.
Всядемось в гаю малому
сполохне нас звідти дятел
шум ліщини підозрілий
і лісник неделікатний
Як я можу пояснити
що ця лавка корабель
корабель подібний пісні
відпливе й не повернеться
Я б хотів піти з тобою
на забутий полустанок
що Кокошками назвали
чи можливо Ясне Мале
Та нам треба поспішати
хтось чекає нас, хтось кличе
навіть твій ручний годинник
теж не зглянеться над нами
Власне в цьому справжня драма
що не маємо ми дому
де шпалери не пліткують,
не соромляться фіранки
То ж ховаємось з коханням
обіймаємось лякливо
на очах людей суворих
які нас не розуміють
[b]Zbigniew Herbert Piosenka o nas[/b]
Całujemy się na skwerze
bo nie mamy swego domu
potem będą nas palcami
pokazywać na ulicy
Przykucamy w małym lasku
skąd nas płoszy stuk dzięcioła
szmer leszczyny podejrzany
i leśniczy niedyskretny
Jak Ci mogę wytłumaczyć
że ta ławka to jest okręt
a ten okręt jak w piosence
już odjeżdża i nie wróci
Chciałbym miła z Tobą jechać
do stacyjki zapomnianej
co nazywa się Kokoszki
albo może Jaśnie Małe
Ale my się wciąż śpieszymy
wciąż ktoś czeka, ktoś nas woła
nawet mały Twój zegarek
nie zlituje się nad nami
Właśnie w tym jest cały dramat
że nie mamy swego domu
gdzie tapety nie plotkują
nie rumienią się firanki
Więc biegamy zakochani
przytuleni zatrwożeni
pod wejrzeniem ludzi srogich
którzy nic nie rozumieją
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015160
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024
Реферат
Дія 1 Це драма про Сократа, сина акушерки та сажотруса. Посланець будить Сократа і пропонує йому випити отруту. Сократ каже, що сьогодні у нього, як у поважаючого себе софіста, заняття. Посланець стверджує, що Сократ - політик, схильний до стану бунту. Страж каже, що Сократ виглядає навіть не добре, а виглядає погано. Сократ розмовляє з учнями. Раніше вони обговорювали істинність урівнювання розум - благо - удача. Сократ читає лекції про речі цього світу своїм учням. Сократ проголошує монолог до Діоніса. Хор обговорює ситуацію Сократа, здається, йому слід втекти, але він цього не робить, бо нібито Демон відмовляє його від цього. Один з учасників хору заявляє, що оскільки Сократ не виносить моря, він блюватиме вже від одного його вигляду.
Дія 2 Посланець запитує стража, як тут ставляться до Сократа чи є в нього що їсти. Він стверджує, що Сократ перебуває на межі виснаження, що він смертельно втомлений, що можливо йому хочеться відпочити навіть глибше звичайного сну. Він стверджує, що Сократ сплановує свої виступи, театралізуючи їх як фарс. Він заявляє, що Сократ втікає у смерть від самотності без учнів, які все одно його покинули б. Посланець дає йому останній шанс - він повинен зникнути до завтра. Страж хоче принести йому новий одяг, щоб він міг пити отруту гарно вбраним. Платон розмовляє з Сократом про те, що важливо для філософії. Для Сократа - людина, для Платона - речі, матерія. Сократ розмовляє з учнями, обговорює з ними проблему темного першоджерела, прихованого в людині, і не лише в ній, а і в речах. Сократ каже, що об’єктів не так багато, лише нерушима єдність. Сократ звертається до одного з богів, якому служив. Він просить, щоб він не залишив його. Він також каже, що завжди був прив’язаний до тіла і впевнений у ньому. Він усвідомлює, що його позбавлять життя. Він знає від Платона, що долю не слід шукати, треба прийняти те, що настає. Хор стверджує, що буде революція, каже, що у Спарті завжди будуть війни, доки народ не візьме владу в свої руки. Сократ хоче зруйнуватися і подивитися, що в нього всередині.
Дія 3 Сократ запитує стража, що він відчує під час страти, той розповідає, як діє цикута. Ксантип розмовляє з Платоном. Платон стверджує, що Сократ був сильно прив’язаний до своєї дружини. При цьому також стверджує, що він скоріше був творінням своїх учнів. Платон стверджує, що Сократ колись не був майстерним у тому, що робив. Ксантип знає одне, справжній Сократ повинен померти. Ксантип зазначає, що коли він схиляв голову йому на груди, то був маленьким і безпорадним. Він запитує Платона, чи не думає він, що Сократ може боятися смерті. Платон заперечує, що відтоді, як він вирішив проблему смертності душі - ні. З'являється Сократ, і вони запитують його, чи можна їм бути з ним при його смерті, вони прийдуть перед самою стратою. Кретон з'являється у наступній сцені. Сократ згадує різні приємні події зі свого життя, згадує друзів, корабельні перегони і т. д. Учні приходять попрощатися з Сократом. Цього разу Сократ обговорює явище вмирання. "Зокрема, варто зазначити, що ви не можете визначити мить, з якої починається цей процес і на якій він закінчується. Життя повне смерті і смерть повна життя". Сократ п’є отруту. Усі замислюються над останніми словами Сократа: "Не забудьте подарувати півня Есклепіону", вони обговорюють, чи це банальність, чи, скоріше, якась велика метафора. Хор стверджує, що пролита невинна кров. Хранитель трупа стверджує, що Сократ повинен був заробляти гроші гаданням - саме економічні умови зробили його філософом. Він також стверджує, що якби він служив пролетаріату, а не буржуазії, нічого подібного не сталося б. Хор безтурботно починає грати в кості.
* [i]Міф про печеру - відома алегорія, використана Платоном у 7 книзі діалогу "Держава" для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається основою платонізму і об'єктивного ідеалізму. За Платоном печера уособлює чуттєвий світ, в якому живуть люди. Подібно затворникам в печері, вони гадають, що своїми органами чуття пізнають істинну реальність. Але це ілюзія. Про істинний світ речей вони можуть судити за тінями на стінках печери. Філософ може мати більш повне уявлення про світ ідей, задаючи запитання і знаходячи відповіді. Однак зробити ці знання здобутком суспільства неможливо: натовп не здатен збавитися від ілюзій щоденного сприйняття.[/i]
[b]Zbigniew Herbert Jaskinia filozofów[/b]
Streszczenie
Akt 1 Jest to dramat o Sokratesie, synu akuszerki i kominiarza. Wysłannik budzi Sokratesa i namawia go do wypicia trucizny. Sokrates mówi, że dziś ma szkołę jak szanujący się sofista. Wysłannik stwierdza, że Sokrates jest politykiem z tendencjami do zamachu stanu. Strażnik stwierdza, że Sokrates nie wygląda najlepiej, wygląda ubogo. Sokrates rozmawia z uczniami. Omawiali wcześniej prawdziwość równania rozum-dobro-szczęście. Sokrates prowadzi wykład o rzeczach tego świata dla swoich uczniów. Sokrates wygłasza monolog do Dionizosa. Chór rozmawia o sytuacji Sokratesa, wydaje się, iż ów powinien uciec, ale nie robi tego, bo niby Demon mu to odradza. Jeden z członków chóru stwierdza, że to dlatego, że Sokrates nie znosi morza, wymiotuje na sam jego widok.
Akt 2 Wysłannik rozpytuje Strażnika, jak tu traktują Sokratesa, czy ma co jeść. Stwierdza, że Sokrates jest u kresu swoich sił, że jest śmiertelnie zmęczony, że może by chciał odpocząć jeszcze głębszym snem niż zwykły sen. Stwierdza, że Sokrates opracował swoje wystąpienia, steatralizował je, że są one farsą. Stwierdza, że Sokrates ucieka w śmierć przed samotnością bez uczniów, którzy i tak by odeszli. Wysłannik daje mu ostatnią szansę – musi do jutra zniknąć. Strażnik chce przynieść mu nowy płaszcz, aby w lepszym ubraniu wypił truciznę. Platon rozmawia z Sokratesem na temat tego, co jest ważne w filozofii. Dla Sokratesa jest to człowiek, dla Platona – rzeczy, materia. Sokrates rozmawia z uczniami, omawia z nimi problem ciemnego źródła, tkwiącego w człowieku, ale nie tylko w nim, również w rzeczach. Sokrates twierdzi, że nie ma wielu przedmiotów jest tylko nieruchoma jedność. Sokrates przemawia, zwracając się do jednego z bogów, którym służył. Prosi go, aby ten go nie opuścił. Mówi też o tym, że zawsze był przywiązany do ciała i jego pewny. Jest świadomy tego, że odbiorą mu życie. Wie od Platona, że losu nie należy szukać, należy przyjąć też to, co przychodzi. Chór twierdzi, że dojdzie do rewolucji, mówi, że wojny będą w Sparcie zawsze, dopóki lud nie weźmie władzy w swoje ręce. Sokratesa chcą roztłuc i zobaczyć, co w nim siedzi.
Akt 3 Sokrates pyta Strażnika, co się czuje przy egzekucji, ów odpowiada, jak działa cykuta. Ksantypa rozmawia z Platonem. Platon stwierdza, że Sokrates był mocno przywiązany do swojej żony. Stwierdza również jednak, że był raczej dziełem swoich uczniów. Platon twierdzi, że kiedyś Sokrates nie był dobry w tym, co robi. Ksantypa wie jedno, prawdziwy Sokrates musi umrzeć. Ksantypa zauważa, że kiedy oparł głowę na jej piersiach był mały i bezradny. Pyta Platona, czy myśli, że Sokrates może bać się śmierci. Platon zaprzecza, że od czasu, kiedy rozwiązał problem śmiertelności duszy – nie. Pojawia się Sokrates i pytają go, czy mogą być przy jego śmierci, przyjdą przed samą egzekucją. W następnej scenie pojawia się Kreton. Sokrates wspomina różne przyjemne sytuacje z ich życia, wspólnego kolegę, wyścigi okrętów itd. Uczniowie przychodzą, aby pożegnać Sokratesa. Sokrates omawia tym razem zjawisko umierania. „W szczególności warto tu zauważyć, że nie można znaleźć punktu, od którego zaczyna się ten proces, a od którego zostaje skończony. Życie jest pełne śmierci, a śmierć pełna życia”. Sokrates wypija truciznę. Wszyscy zastanawiają się nad ostatnimi słowami Sokratesa: „Nie zapomnijmy ofiarować koguta Esklepiosowi”, dyskutują o tym, czy to banalne, czy jest to raczej rodzaj wielkiej metafory. Chór stwierdza, że przelano krew niewinnego. Opiekun zwłok stwierdza, że Sokrates musiał zarabiać gadaniem – to warunki ekonomiczne zrobiły z niego filozofa. Twierdzi też, że gdyby służył proletariatowi, a nie burżuazji nie doszło by do niczego takiego. Chór beztrosko zaczyna grać w kości.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024
Ти знову є! Мій Боже! Як же серце б'ється!
Як навкруги цвіте весна! Як світ радіє!
Я цілував тебе вночі у снах і мріяв,
Що день утрачений колись вернеться!
Ти знову є! Про що тепер! Цей день чудовий,
Новий сподіваний і вистражданий день настав.
Я не втрачав надію, я щодня його чекав,
Коли з тобою в серці йшов сумний додому.
Як виповісти? Де знайти потрібне слово,
Як йому ввірить радість, трепет, сподівання,
Прокинутися переповненим коханням,
Із посмішкою щастя: «Ти є знову! Знову!"
[b]Julian Tuwim Jesteś znowu[/b]
Jesteś znowu! Mój Boże! Jak mi serce bije!
Jak mi sie wzrok owiośnił! Jak świat rozradował!
Tylem nocy Cię w snach, nazbyt krótkich, całował!
Tylem dni dzień ten tęsknił, co przyszedł i żyje!
I jest! O teraz właśnie! Jest ten dzień powrotny,
Wypłakany, kochany nowy dzień spotkania.
Dzień wszystkiej mej nadziei, całego czekania,
Gdym Cię piastował w sercu, stęskniony, samotny!
I jakże to wypowiem? I jakiemu słowu
Powierzę ową radość, drżącą, niespodzianą,
Że obudzę się jutro z duszą rozkochaną,
Z uśmiechem szczęścia w ustach: "Jesteś! jesteś znowu!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024
Ти приходиш вночі. І до рана
Обіймаєш легкими руками.
Я говорю: моя несказанна,
Ти говориш: о, мій довгожданий.
Упиваюсь вустами твоїми,
Що криваво цвітуть, як троянди,
Оживає шаленство щасливе,
І вмирає в мені щось назавжди.
Заціловуємось. Обіймаю,
Обплітаю це трепетне тіло,
І натомлено засинаю,
До всього, що було, збайдужілий.
Прокидаємось. Тяжка образа
В наших душах оглухлих німіє,.
Зло палає в очах, і відразу
Тихий смуток без слів кам'яніє.
Ти вночі повернешся. До рана
Будеш знову солодка й кохана.
Я промовлю: моя несказанна.
Ти промовиш: о, мій довгожданий
[b]Julian Tuwim Noc[/b]
Przyjdziesz nocą. Zostaniesz do rana
I otulisz mnie lekko ramiony.
Ja ci powiem: o, moja nieznana.
Ty mi powiesz: o, mój wytęskniony.
Będziesz moja. Ustami się wpije
W wargi twoje, od nocnych róż krwawsze,
Obłąkany szał szczęścia przeżyję,
Ale umrze coś we mnie na zawsze.
Zacałuję się sobą! W pierścieni
Splot drgający zakłuje twe ciało,
I uśniemy rozkoszą zmęczeni
I niepomni, że wszystko się stało.
Obudzimy się. Ciężką nienawiść
W głuchych duszach bez słów poczujemy
Zło nam w oczach zaświeci, jak zawiść,
I jak głaz będzie smutek nasz niemy.
Ale nocą znów przyjdziesz. Do rana
Będziesz słodko mnie tulić ramiony.
Ja ci powiem: o, moja nieznana!
Ty mi powiesz: o, mój wytęskniony!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024
Виплескуй нещастя
Зі свого згорьованого серця,
Жалоба не посолодшає.
В його пітьмі зріє отрута.
Вона в морі сліз,
Її чорне цвітіння наростає.
Це вражаюча причина буття,
Уява, єдина реальність
У цьому уявному світі,
Залишає тебе
З тим, в кому немає фантазії,
І тебе наповнює смерть.
[b]Wallace Stevens Another Weeping Woman[/b]
Pour the unhappiness out
From your too bitter heart,
Which grieving will not sweeten.
Poison grows in this dark.
It is in the water of tears
Its black blooms rise.
The magnificent cause of being,
The imagination, the one reality
In this imagined world
Leaves you
With him for whom no phantasy moves,
And you are pierced by a death.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024
Долоня наприкінці мислення,
За межею останньої думки, здійнялася
У бронзовім декорі,
Золотоперий птах
Співає на долоні, поза людським розумінням,
Поза людським відчуванням, неземну пісню.
Тоді ви усвідомлюєте, не та причина
Робить нас щасливими або нещасними.
Птах співає. Його оперіння сяє.
Долоня зводиться на межі світу.
Вітер мляво блукає в гіллі.
Вогненне пір'я птаха спадає вниз.
[i] З "Долоня наприкінці мислення"
Salvador Dali The Disintegration of the Persistence of Memory, 1952-1954, oil on canvas, St. Petersburg (Florida), The Dali Museum
Сальвадор Далі Дезінтеграція стійкості пам’яті, 1952–1954, полотно, олія, Сент-Пітерсберг (Флорида), США, Музей Сальвадора Далі[/i]
[b]Wallace Stevens Of Mere Being[/b]
The palm at the end of the mind,
Beyond the last thought, rises
In the bronze decor,
A gold-feathered bird
Sings in the palm, without human meaning,
Without human feeling, a foreign song.
You know then that it is not the reason
That makes us happy or unhappy.
The bird sings. Its feathers shine.
The palm stands on the edge of space.
The wind moves slowly in the branches.
The bird's fire-fangled feathers dangle down.
[i]from The Palm at the End of the Mind [/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FwsBPXhrkcQ[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024
[i] Генрі Черчу (1)[/i]
І до чого, крім тебе, відчуваю я любов?
Чи добуваю я в останній книзі мудрої людини,
Мені близької, в мені приховувані день і ніч?
У ненадійнім світлі єдину надійну істину,
В живій мінливості подібну світлу,
Де я тебе стрічаю, де ми сідаємо спочити,
Заради миті в центрі нашого буття,
Ясна прозорість, яку ти приносиш - мир.
[b]ВОНА ПОВИННА БУТИ АБСТРАКТНОЮ[/b]
І
Почни, ефебе (2), зі сприйняття ідеї
Цієї вигадки, цього придуманого світу,
Цієї незбагненної ідеї сонця.
Тобі слід стати знову неосвітним чоловіком
І знову глянути на сонце неосвітними очима
І в ньому розпізнати ясно його ідею.
Ніколи не вважай, що винахідливість
Є джерелом ідеї, або що творчий розум
Одержує величні твори з власного вогню.
Так чисте сонце, сприйняте в його ідеї,
Відмите в найвіддаленішій чистоті небес,
Відторгло нас і наше сприйняття...
Смерть одного з богів - це смерть їх всіх.
Хай пурпуровий Феб (3) лежить в жалобі жнив,
Хай Феб дрімає і вмирає в осінніх сутінках,
Ефебе, Феб помер. Але Феб був
Ім'ям когось, хто мати імені не міг ніколи.
Він був і є прообразом для сонця.
Він - це прообраз сонця. Сонце
Не може мати імені квітучо-золотого, та бути
Неможливістю того, чим воно має бути.
ІІ
Ця туга за небесною домівкою
Нас повертає до первинної ідеї, до відчування
Цього вимислу; і ще такого ядучого
Пограбування істини, настільки фатального
Для істини, що мимоволі первісна ідея
Стає самітником в метафорах поета,
Вона прийде й піде, знову прийде й піде щодня.
Чи це можлива туга за первинною ідеєю?
Чим ще, вражаючий мудрець, це може бути?
В чернецтві чоловік - митець. Філософ
Визначає місце людини в музиці, скажімо, зараз.
Але священник прагне. Філософ прагне.
Й не володіння - причина прагнення.
Володіння тим, чого немає - його одвічний цикл.
Це прагнення в кінці зими, коли
Він споглядає невимушену синь погоди
І бачить незабудку на її кущах.
Змужнівши, він почує гімн календаря.
Він усвідомлює, що має те, чого немає,
І відкидає це як річ, що поза часом,
Як ранок відкидає блякле світло місяця і зниклий сон.
ІІІ
Поезія окрилює життя, щоб доторкались ми
До миті, до первинної ідеї... Вона втішає
Сподіванням бездоганного начала
І відправляє нас, окрилених неусвідомленим бажанням,
До бездоганного кінця. Наш рух між цими точками:
Від першого прозріння до множини наступних.
І в цих прозріннях є потужне спонукання
До наших відчувань того, як думаємо ми про думку,
Що б'є в наш слух припливом крові,
Нахненням, еліксиром, чистою силою.
Поезія через прозріння знов повертає силу,
Якою наділяє всіх прозріння.
Ми кажемо: Вночі якийсь Араб в моїй оселі
Своїм жахливим губла-губла-губла-гу
Накреслює первинну астрономію.
Крізь подолання ворогів майбутнє кидає
І стелить на підлозі свої зорі. Удень
У лісі горлинка наспівує своє губла-гу
І все ще найвеличніші припливи океану
Зітхають гу і наростають, зітхають гу і відступають.
Безсенсове життя пронизує нас дивними зв'язками.
IV
Первісна ідея була не нашою. Адам
В Едемі доводився Декарту батьком,
А єва зробила вітер образом себе самої,
Своїх синів і дочок. Вони знайшли на небі,
Наче у дзеркалі, себе; вторинну землю;
А на землі для себе вони відкрили зелень -
Поселенців дуже прикрашеної зелені.
Але первинною ідеєю було не напускати хмар
На імітацію. Нас хмари випередили.
Перш ніж вдихнули ми, був каламутним центр.
Був міф до того, як почався міф,
Завершений, чіткий і досконалий.
Із нього виникла поема: що ми живемо в місці,
Яке нам не належить, і, навіть більше, не тільки нам,
І складно це у розквіт визначальних днів.
Ми імітатори, а хмари педагоги.
Вітер не дзеркало, а гола дошка,
Куліса густо-темна, контраст трагічний
І комічний колір троянди, в якому
Глибинні інструменти видають пискляві звуки
Таких масштабів, які ми у них вкладаємо.
V
Лев рикає в розгніваній пустелі,
Пісок багряниться його червоним риком,
Червону пустку викликає він на герць.
Хто має лапи, щелепи і гриву,
Найбільш придатний претендент. Слон
Розриває тьму Цейлону ревом,
Лисніються боки - цистерни,
Проломуються в оксамитну далечінь. Ведмідь,
Густо-коричний, гуркоче на своїй горі,
Як літній грім, і спить під снігом взимку.
А ти, ефебе, дивишся з свого аттичного вікна,
В твоїй мансарді взяте у оренду піаніно. Лежиш ти
В тиші на своєму ліжку. Тримаєш кут
Подушки у своїй руці. Страждаєш ти і добуваєш
Гіркі тиради зі своїх страждань, німий,
Та красномовніший німої сили. Ти виглядаєш
На дахах як сигіл (4) і як сторожа
І в твоєму центрі вони відмічені й лякають...
Ось героїчні діти, народжує їх час
Всупереч первісній ідеї, щоб відшмагати лева,
Нав'ючити слона, ведмедя навчити трюками.
VI
Не бути реалізованим, для того щоб
Бути непомітним, не бути люблячим чи ненавидячим,
Щоб бути не реалізованим. Погода Франса Галса (5),
Здійнята вітром буша (6) в хмарах буша,
Промочить синім, білим охолодить, не відриваючись.
Гей є, гей був, це гей форзиція
І жовтим, жовтим розріджує синь Півночі.
Без імені і не бажаюча нічого іншого,
Якби лиш уявляли, але виразно уявляли.
Мій дім злегка змінився сонцем.
Доноситься магнолій аромат.
Фальш руху, форми фальш, але спорідненість фальшива.
Це мусить бути явним або неявним.
Неявним або явним одночасно:
Невидимим чи видимим очам.
Погода й велетень погоди,
Назва погода, чиста погода, чисте повітря:
Чистокровна абстракція, доречі, як і людина.
VII
І зараз так чудово без велетня,
Творця первинної ідеї. Можливо
Істина залежить від прогулянки круг озера,
Мудрування, коли втомилось тіло, зупинка,
Щоб роздивитися переліску, спостерігати
Як визначення робиться переконанням і
Очікування цієї переконаності, відпочинок
Край озера під колихання сосен.
Можливо це часи природженої досконалості,
Коли пропіють півні зліва і все
Гаразд, непередбачений баланс,
Приходить своєрідна швейцарська досконалість
Й знайома музика машини
Пробуджує ентузіазм, а не баланси,
Яких ми прагнемо, але баланси відбуваються,
Так чоловік і жінка, зустрівшись, закохуються вмить.
Можливо так настають прозріння миті,
Граничні, випадкові, особисті, в яких
Ми більш ніж прозріваємо, спинившись на грані сну,
Як на підвищенні, і роздивляємося
Академії, подібні до структур в тумані.
VIII
Чи можемо побудувати замок - фортецю - дім,
Хоча б при допомозі Віолле-ле-Дюка (7),
І там побачити Мак-Каллоу (8) як ідеал людини?
Первісна ідея - це вигадана сутність.
Сумний гігант у фіолетовій безмірності долілиць,
Можливо, вигадка Мак-Каллоу,
Логос (9) і логіка, гіпотеза кристалу,
Інципіт (10) і порядок мовленого слова,
І кожна прихована двозначність слова,
Обрана лінгвістом. А Мак-Каллоу це Мак-Каллоу.
З цього не слідує, що ідеал людини це людина.
Якби сама Мак-Каллоу лежала на морському березі,
Тонула в його водах, читала в його звуках
Про мудреця первинної ідеї,
Він міг би звикнути бути то хвилею, то фразою,
Чи хвилі силою, чи глибиною мови,
Чи вбогою істотою, що тягнеться до нього,
До більших здібностей, передчуттів,
Що ніби хвилі зрештою ніколи не розбивалися,
Що ніби мова раптом, без проблем
Те передасть, що висловити важко.
IX
Романтичний речитатив, промовлене пророцтво
Являються частиною апофеозу, доцільні
І його природа, і відповідна ідіома.
Вони відмінні від клац-клак резонів, і їх практичних
Втілень. Та не являються апофеозом
Першопричини ідеальної людини. Вона приходить,
Невеломовна у нездоланих поразках, з резонів,
Осяяна опівночі натхненними очима,
Сповита мріями, причина
Глухого гулу дум, що непідвладні розуму,
Прихованих від інших задумів, дрімаючих
В душі, у всі часи безцінний їхній дотик.
Для кого милість квітня падає ласкаво,
Спадає, прокричать довчасно півні.
Співайте, моя пані, цій людині правильні пісні.
Це є і може бути але ох! Це є, це є,
Це знайда, інфікований минулим, так сяють,
Так хвилюють манери його рук.
Та не дивіться в кольорові очі, не давайте
Йому імен. Відпустіть його з своїх уявлень.
Його палання серця найчистіше.
Х
Абстракція людини - це головна ідея,
Людина ідеальна в своєму прояві, придатна більше
Як абстракція, ніж як окрема сутність.
Більш плідний принцип, ніж окремий прояв,
Щаслива плодовитість, щедро-квітуча сила,
У дійсності, як виняток, частковість,
Хоча і героїчний виняток, узагальнення.
Ідеальною абстракцією є узагальнення,
Створіння безжиттєве і складне. Хто це?
Якийсь рабин, розгніваний людськими пристрастями,
Якийсь отаман, залишений на самоті, в сльозах,
Найнещасливіший, найпереможніший,
Сприймають образи ці не окремо, один за одним,
Я ж бачу тільки одного, в нього поношене пальто,
В нього обвислі панталони, за містом,
У пошуку минулого, де це було колись?
Погожий ранок. Ось він. Цей чоловік
В поношенім пальті, в обвислих панталонах.
Це, ефебе, з нього створити, виготовити
Фінальну витонченість, не для розваги,
Не для звеличення, а чесно обговорити.
[i](1) Генрі Черч (03/01/1880 - 04/04/1947) - американський письменник і меценат. Він профінансував серію лекцій, де Воллес Стівенс прочитав уривок, яким починалися його "Нотатки про найвищу літературу" (1942). "Сова в саркофазі" написана на смерть Черча у 1947 році.
(2) ) Ефеб - у Стародавній Греції юнак, який досяг повноліття (у афінян повноліття починалося з 18-річного віку). Ефеби становили особливий суспільний клас учнівської молоді віком від 18 до 20 років.
(3) Феб - одне з імен Аполлона, в грецькій міфології бог-охоронець стад, захисник пастухів, покровитель наук і мистецтв, очільник і покровитель муз.
(4) Сигіл або сигіла (лат. sigillum, печатка) — символ або комбінація символів у магії. Сигіли використовували маги, алхіміки для виклику і керування надприродними силами
(5) Франс Галс, або Франс Галс Старший (між 1582 і 1583 роками - 26/08/1966) - один із найвідоміших живописців "Золотої доби" голландського мистецтва. Майже все своє життя провів у Гарлемі, де розвинув свій характерний стиль портретування, який полягає у відході від традиційної урочистості й зображенні швидкоплинних змін виразу та текстурних ефектів.
Frans Hals, The Witch of Haarlem (Malle Babbe of Haarlem), 1633-1635, Oil on canvas, Gemäldegalerie, Berlin
Франс Халс Відьма з Гарлема (Малле Баббе з Гарлема), 1633-1635, полотно, олія, Берлінська картинна галерея
(6) Буш - в англійській мові Австралії та Нової Зеландії синонім внутрішньої місцевості або глушини відповідно, природна незабудована територія. Фауна та флора в цій місцевості, можуть бути переважно корінними для регіону, хоча часто також присутні екзотичні види.
(7) Віолле-ле-Дюк (27/01/1814 - 17/09/1879) - французький історик і теоретик архітектури, реставратор низки середньовічних пам'яток архітектури, письменник
(8) Коллін Мак-Каллоу-Робінсон (04/06/1937 - 29/01/2015) австралійська письменниця, відома як авторка роману "Ті, що співають у терні"(1977)
(9) Ло́гос у давньогрецькій мові означає "слово". Вживається передусім у значеннях власне слова, науки, закону, надприродного світового розуму. Часто під логосом розуміється раціональне, логічне знання, яке протиставляється міфу як знанню ірраціональному і прийнятому на віру
(10) Інципіт - термін для означення в літературі початкових одного або кількох слів будь-якого тексту, вірша, пісні чи книжки, в музиці - перших нот композиції.
[/i]
[b]Wallace Stevens Notes Toward a Supreme Fiction[/b]
[i] To Henry Church[/i]
And for what, except for you, do I feel love?
Do I press the extremest book of the wisest man
Close to me, hidden in me day and night?
In the uncertain light of single, certain truth,
Equal in living changingness to the light
In which I meet you, in which we sit at rest,
For a moment in the central of our being,
The vivid transparence that you bring is peace.
[b]IT MUST BE ABSTRACT[/b]
I
Begin, ephebe, by perceiving the idea
Of this invention, this invented world,
The inconceivable idea of the sun.
You must become an ignorant man again
And see the sun again with an ignorant eye
And see it clearly in the idea of it.
Never suppose an inventing mind as source
Of this idea nor for that mind compose
A voluminous master folded in his fire.
How clean the sun when seen in its idea,
Washed in the remotest cleanliness of a heaven
That has expelled us and our images . . .
The death of one god is the death of all.
Let purple Phoebus lie in umber harvest,
Let Phoebus slumber and die in autumn umber,
Phoebus is dead, ephebe. But Phoebus was
A name for something that never could be named.
There was a project for the sun and is.
There is a project for the sun. The sun
Must bear no name, gold flourisher, but be
In the difficulty of what it is to be.
II
It is the celestial ennui of apartments
That sends us back to the first idea, the quick
Of this invention; and yet so poisonous
Are the ravishments of truth, so fatal to
The truth itself, the first idea becomes
The hermit in a poet’s metaphors,
Who comes and goes and comes and goes all day.
May there be an ennui of the first idea?
What else, prodigious scholar, should there be?
The monastic man is an artist. The philosopher
Appoints man’s place in music, say, today.
But the priest desires. The philosopher desires.
And no to have is the beginning of desire.
To have what is no is its ancient cycle.
It is desire at the end of winter, when
It observes the effortless weather turning blue
And sees the myosotis on its bush.
Being virile, it hears the calendar hymn.
It knows that what it has is what is not
And throws it away like a thing of another time,
As morning throws off stale moonlight and shabby sleep.
III
The poem refreshes life so that we share,
For a moment, the first idea . . . It satisfies
Belief in an immaculate beginning
And sends us, winged by an unconscious will,
To an immaculate end. We move between these points:
From that ever-early candor to its late plural
And the candor of them is the strong exhilaration
Of what we feel from what we think, of thought
Beating in the hear, as if blood newly came,
An elixir, an excitation, a pure power.
The poem, through candor, brings back a power again
That gives a candid kind to everything.
We say: At night an Arabian in my room,
With his damned hoobla-hoobla-hobbla-how,
Inscribes a primitive astronomy
Across the unscrawled foes the future casts
And throws his stars around the floor. By day
The wood-dove used to chant his hoobla-hoo
And still the grossest iridescence of ocean
Howls hoo and rises and howls hoo and fall.
Life’s nonsense pierces us with strange relation.
IV
The first idea was not our own. Adam
In Eden was the father of Descartes
And eve made air the mirror of herself,
Of her sons and of her daughters. They found themselves
In heaven as in a glass; a second earth;
And in the earth itself they found a green—
The inhabitants of a very varnished green.
But the first idea was not to shape the clouds
In imitation. The clouds preceded us.
There was a muddy centre before we breathed.
There was a myth before the myth began,
Venerable and articulate and complete.
From this the poem springs: that we live in a place
That is not our own and, much more, not ourselves
And hard it is in spire of blazoned days.
We are the mimics. Clouds are pedagogues.
The air is not a mirror but bare board,
Coulisse bright-dark, tragic chiaroscuro
And comic color of the rose, in which
Abysmal instruments make sounds like pips
Of the sweeping meanings that we add to them.
V
The lion roars at the enraging desert,
Reddens the sand with his red-colored noise,
Defies red emptiness to evolve his match,
Master by foot and jaws and by the mane,
Most supple challenger. The elephant
Breaches the darkness of Ceylon with blares,
The glitter-goes on surfaces of tanks,
Shattering velvetest far-away. The bear,
The ponderous cinnamon, snarls in his mountain
At summer thunder and sleeps through winter snow.
But you, ephebe, look from your attic window,
Your mansard with a rented piano. You lie
In silence upon your bed. You clutch the corner
Of the pillow in your hand. You writhe and press
A bitter utterance from your writhing, dumb,
Yet voluble of dumb violence. You look
Across the roofs as sigil and as ward
And in your centre mark them and are cowed...
These are the heroic children whom time breeds
Against the first idea—to lash the lion,
Caparison elephants, teach bears to juggle.
VI
Not to be realized because not to
Be seen, not to be loved nor hated because
Not to be realized. Weather by Franz Hals,
Brushed up by brushy winds in brushy clouds,
Wetted by blue, colder for white. Not to
Be spoken to, without a roof, without
First fruits, without the virginal of birds,
The dark-blown ceinture loosened, not relinquished.
Gay is, gay was, the gay forsythia
And yellow, yellow thins the Northern blue.
Without a name and nothing to be desired,
If only imagined but imagined well.
My house has changed a little in the sun.
The fragrance of the magnolias come close,
False flick, false form, but falseness close to kin.
It must be visible or invisible,
Invisible or visible or both:
A seeing and unseeing in the eye.
The weather and the giant of the weather,
Say the weather, the mere weather, the mere air:
An abstraction blooded, as a man by though.
VII
It feels good as it is without the giant,
A thinker of the first idea. Perhaps
The truth depends on a walk around a lake,
A composing as the body tires, a stop
To see hepatica, a stop to watch
A definition growing certain and
A wait within that certainty, a rest
In the swags of pine-trees bordering the lake.
Perhaps there are times of inherent excellence,
As when the cocks crows on the left and all
Is well, incalculable balances,
At which a kind of Swiss perfection comes
And a familiar music of the machine
Sets up its Schwarmerei, not balances
That we achieve but balances that happen,
As a man and woman meet and love forthwith.
Perhaps there are moments of awakening,
Extreme, fortuitous, personal, in which
We more than awaken, sit on the edge of sleep,
As on an elevation, and behold
The academies like structures in a mist.
VIII
Can we compose a castle-fortress-home,
Even with the help of Viollet-le-Duc,
And see the MacCullough there as major man?
The first idea is an imagined thing.
The pensive giant prone in violet space
May be the MacCullough, an expedient,
Logos and logic, crystal hypothesis,
Incipit and a form to speak the word
And every latent double in the word,
Beau linguist. But the MacCullough is MacCullough.
It does not follow that major man is man.
If MacCullough himself lay lounging by the sea,
Drowned in its washes, reading in the sound,
About the thinker of the first idea,
He might take habit, whether from wave or phrase,
Or power of the wave, or deepened speech,
Or a leaner being, moving in on him,
Of greater aptitude and apprehension,
As if the waves at last were never broken,
As if the language suddenly, with ease,
Said things it had laboriously spoken.
IX
The romantic intoning, the declaimed clairvoyance
Are parts of apotheosis, appropriate
And of its nature, the idiom thereof.
They differ from reason’s click-clack, its applied
Enflashings. But apotheosis is not
The origin of the major man. He comes,
Compact in invincible foils, from reason,
Lighted at midnight by the studious eye,
Swaddled in revery, the object of
The hum of thoughts evaded in the mind,
Hidden from other thoughts, he that reposes
On a breast forever precious for that touch,
For whom the good of April falls tenderly,
Falls down, the cock-birds calling at the time.
My dame, sing for this person accurate songs.
He is and may be but oh! He is, he is,
This foundling of the infected past, so bright,
So moving in the manner of his hand.
Yet look not at his colored eyes. Give him
No names. Dismiss him form your images.
The hot of him is purest in the heart.
X
The major abstraction is the idea of man
And major man is its exponent, abler
In the abstract than in his singular,
More fecund as principle than particle,
Happy fecundity, flor-abundant force,
In being more than an exception, part,
Though an heroic part, of the commonal.
The major abstraction is the commonal,
The inanimate, difficult visage. Who is it?
What rabbi, grown furious with human wish,
What chieftain, walking by himself, crying
Most miserable, most victorious,
Does not see these separate figures one by one,
And yet see only one, in his old coat,
His slouching pantaloons, beyond the town,
Looking for what was, where it used to be?
Cloudless the morning. It is he. The man
In that old coat, those sagging pantaloons,
It is of him, ephebe, to make, to confect
The final elegance, not to console
Nor sanctify, but plainly to propound.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2024
Добре збережений напис на камені (поганою латиною)
повідомляє що Курація Діонісія прожила сорок років
і власним коштом спорудила цей скромний пам’ятничок.
Завмер самотньо на її бенкеті піднятий кубок
без посмішки обличчя смиренне, як у голубки
Вона останні роки провела в Британії
ховалась там від варварів за стінами
фортеці, від якої лишилися фундамент і підвали
Займалась найдревнішою жіночою професією
недовго але щиро сумував за нею Третій легіон
солдати й старший офіцер.
Скульптору замовила підкласти подушечки під свої лікті
щоб там було зручніше.
Дельфіни й морський лев символізують далеку подорож,
хоча було їй звідси до пекла лиш два кроки.
[b]Zbigniew Herbert Curatia Dionisia[/b]
Kamień jest dobrze zachowany Napis (skażona łacina)
głosi że Curatia Dionisia żyła lat czterdzieści
i własnym sumptem wystawiła ten skromny pomniczek
Samotny trwa jej bankiet zatrzymany puchar
twarz bez uśmiechu za ciężkie gołębie
Ostatnie lata życia spędziła w Brytanii
pod murerm zatrzymanych barbarzyńców
w castrum z którego pozostały fundamenty i piwnice
Zajmowała się najstarszym procederem kobiet
krótko ale szczerze żałowali jej żołnierze Trzeciej Legii
i pewien starszy oficer
Kazała rzeźbiarzom podłożyć dwie poduszki pod swój łokieć
Niech ma ten komfort
Delfiny i lwy morskie oznaczają daleką podróż
Choć stąd było tylko dwa kroki do piekła
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024
[i]для M. C.[/i]
Тепер коли ми одні можемо принце говорити як мужчина з мужчиною
хоча ти лежиш на сходах і бачиш стільки ж як дохла мураха
тобто чорне сонце з заломленими променями
Я ніколи не міг думати про твої руки без посмішки
і тепер коли вони лежать на камені як скинуті гнізда
вони такі ж беззахисні як і раніше. Це кінець
Руки окремо меч окремо голова окремо
і ноги лицаря в м'яких пантофлях
Буде тобі солдатський похорон хоча ти не був солдатом
це єдиний ритуал в якому я щось тямлю
Не буде свічок і співу будуть ґноти(3) і гуркіт
креп(4) волочений по бруку шоломи підковані коні
артилерійські барабан барабан не знаю нічого прекраснішого
це будуть мої маневри перед приходом до влади
треба взяти місто за горло і трохи його стряхнути
У будь-якому випадку ти мусив померти Гамлете ти не жив
ти вірив у кришталеві ідеї а не в людську глину
ти жив постійними поривами наче уві сні ловив химери
ти жадібно ковтав повітря і відразу вибльовував
ти не вмів жодної людської справи навіть дихати не вмів
Тепер маєш спокій Гамлете ти зробив те що тобі судилося
і маєш спокій Решта не є мовчанням але належить мені
ти вибрав частину яку простіше побачити
але що таке героїчна смерть в порівнянні з вічним бдінням
з холодним яблуком у руці на високому троні
з видом на мурашник і циферблат годинника
Прощавай принце мене чекає проект каналізації
і декрет про повій і жебраків
мушу також придумати кращу систему в’язниць
адже як ти вірно зауважив Данія це в'язниця
Відправляюся до своїх справ Сьогодні вночі народиться зірка Гамлет
Ми ніколи не зустрінемося
те що залишиться після мене не буде предметом трагедії
Нам ні вітатися ні прощатися живемо на архіпелагах
і то вода ці слова що може що може принц
Вірш із тому "Вивчення предмета"
(1) трен - літературний жанр, який походить ще з античності. Свої початки бере з давньогрецької погребальної поезії. Виражав почуття та емоції, головним чином скорботу та печаль, через смерть близької людини.
(2) Фортинбрас заходить до зали замку в Ельзінорі, де знаходить на сходах чотири мертвих тіла, серед них тіло Гамлета поруч із мечем, що символізує смерть у бою. Горацій повідомляє йому, що данський престол тепер належить йому. Ліричним героєм поеми є саме Фортинбрас, який виголошує монолог, звернений до померлого принца, сповіщаючи, що це буде розмова про угоду, що він поділиться своїми думками, пов’язаними з Гамлетом. Можна помітити, що тріумфуючий Фортинбрас висміює данського принца, називаючи його лицарем у м’яких пантофлях із такими ж беззахисними, як і раніше, руками та дорікаючи померлому, що він ніколи не був солдатом.
Фортмнбрас постає повною протилежністю покійному принцу. Він перераховує слабкі сторони Гамлета — непідготовленість до правління і взагалі до життя в жорстокому й нещадному світі, віру в кришталеві поняття й нездійсненні химери, вказує на допущені помилки, які перешкоджають ефективному та практичному управлінню державою, зазначивши, що він як король Данії ніколи не повторить їх. Воїн бере участь у кожній битві, лицар — у тій, у якій він може захистити найвищі цінності. Ці слова є ідеальним висновком вірша. Герберт показав у вірші дві причини, дві суперечливі концепції здійснення влади, два погляди: гуманістичний, ідеалістичний, властивий лицарям, і жорсткий, практичний, характерний для солдата. Солдат Фортинбрас у протистоянні з лицарем Гамлетом довів перевагу раціоналізму над ідеалізмом. (Шекспір „Гамлет, принц данський”).
(3) запа́лювальний ґніт — пристрій, призначений для передачі вогню зарядам. Використовується у вибухових роботах, феєрверках, також колись застосовувався у гарматних і рушничних запалах (запальниках, ґнотових замках).
(4) креп - прозора шорстка тканина, звичайно чорного кольору
[b]Zbigniew Herbert Tren Fortynbrasa[/b]
[i]dla M. C.[/i]
Teraz kiedy zostaliśmy sami możemy porozmawiać książę jak mężczyzna z mężczyzną
chociaż leżysz na schodach i widzisz tyle co martwa mrówka
to znaczy czarne słońce o złamanych promieniach
Nigdy nie mogłem myśleć o twoich dłoniach bez uśmiechu
i teraz kiedy leżą na kamieniu jak strącone gniazda
są tak samo bezbronne jak przedtem To jest właśnie koniec
Ręce leżą osobno Szpada leży osobno Osobno głowa
i nogi rycerza w miękkich pantoflach
Pogrzeb mieć będziesz żołnierski chociaż nie byłeś żołnierzem
jest to jedyny rytuał na jakim trochę się znam
Nie będzie gromnic i śpiewu będą lonty i huk
kir wleczony po bruku hełmy podkute buty konie artyleryjskie werbel werbel wiem nic pięknego
to będą moje manewry przed objęciem władzy
trzeba wziąć miasto za gardło i wstrząsnąć nim trochę
Tak czy owak musiałeś zginąć Hamlecie nie byłeś do życia
wierzyłeś w kryształowe pojęcia a nie glinę ludzką
żyłeś ciągłymi skurczami jak we śnie łowiłeś chimery
łapczywie gryzłeś powietrze i natychmiast wymiotowałeś
nie umiałeś żadnej ludzkiej rzeczy nawet oddychać nie umiałeś
Teraz masz spokój Hamlecie zrobiłeś co do ciebie należało
i masz spokój Reszta nie jest milczeniem ale należy do mnie
wybrałeś część łatwiejszą efektowny sztych
lecz czymże jest śmierć bohaterska wobec wiecznego czuwania
z zimnym jabłkiem w dłoni na wysokim krześle
z widokiem na mrowisko i tarczę zegara
Żegnaj książę czeka na mnie projekt kanalizacji
i dekret w sprawie prostytutek i żebraków
muszę także obmyślić lepszy system więzień
gdyż jak zauważyłeś słusznie Dania jest więzieniem
Odchodzę do moich spraw Dziś w nocy urodzi się
gwiazda Hamlet Nigdy się nie spotkamy
to co po mnie zostanie nie będzie przedmiotem tragedii
Ani nam witać się ani żegnać żyjemy na archipelagach
a ta woda te słowa cóż mogą cóż mogą książę
Wiersz z tomu Studium przedmiotu
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VxTm5Da3TuQ[/youtube]
https://www.youtube.com/watch?v=VxTm5Da3TuQ Tren Fortynbrasa. Zbigniew Herbert czyta swój wiersz
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024
Я, деревом завмерши серед лісу,
Зрив суть речей, невидиму раніше;
Про Дафну (1) і пошанування лавра,
Й стареньку пару, що в дяку від богів
Дубом і липою стали на горбі (2).
Це вони тоді богів немов людей
Почастували радо й розмістили
В притулку їх сердець біля каміна,
Аби боги могли явити диво;
Все ж деревом я був посеред лісу
І розумів численні таємниці,
Що небилицями вважав раніше.
[i](1) Дафна - супутниця Артеміди, дала обітницю берегти цноту і ніколи не брати шлюб. Аполлон образив Ерота і за це той вразив його стрілою кохання до Дафни, а Дафну - стрілою відрази до Аполлона. Переслідувана Аполлоном, як заєць хортом, Дафна попросила порятунку у богів і була перетворена в лаврове дерево. Аполлон зберіг свої почуття - відтоді лавр став священним деревом Аполлона, а лавровий вінок його незмінним атрибутом.
(2) Стареньке подружжя Філемон і Бавкіда - фракійські селяни. Вони гостинно прийняли двох подорожніх (це були Юпітер і Меркурій), почастували найкращим, що мали в своєму домі і дозволили зігрітися біля каміна. Оскільки до цього богів не впустили в жодну хату в селищі, вони покарали селян, наславши на них потоп. Філемон і Бавкіда були врятовані на пагорбі, їхня хатина перетворилася на величний храм з мармуру і золота, в якому вони стали жерцями. Подружжя просило богів, щоб їм дозволили померти одночасно. Коли настав цей час, вони перетворилися на дерева - дуб і липу, які ростуть з одного кореня і сплітаються гіллям. (Овідій "Метаморфози, книга 8, 619-725)
[/i]
[b]Ezra Pound The Tree[/b]
I stood still and was a tree amid the wood,
Knowing the truth of things unseen before;
Of Daphne and the laurel bow
And that god-feasting couple old
that grew elm-oak amid the wold.
'Twas not until the gods had been
Kindly entreated, and been brought within
Unto the hearth of their heart’s home
That they might do this wonder thing;
Nathless I have been a tree amid the wood
And many a new thing understood
That was rank folly to my head before.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024
Будь в мені вічною волею
студеного вітру, а не
Минущою суттю -
яскравих квітів.
Візьми мене в грізну самотність
похмурих скель
І сірих вод.
Хай боги скажуть про нас
в дні майбутні,
Примарні квіти Оркуса
нагадують Тебе.
[i]Δώρια - дорійське. Так в грецькій традиції говорили про строге, просте, мужнє
Оркус - римський бог смерті
[/i]
[b]Ezra Pound Δώρια[/b]
Be in me as the eternal moods
of the bleak wind, and not
As transient things are –
gaiety of flowers.
Have me in the strong loneliness
of sunless cliffs
And of grey waters.
Let the gods speak softly of us
In days hereafter,
The shadowy flowers of Orcus
Remember Thee.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024
Залишилося небагато Ришарде справді небагато
з поезії цього божевільного віку напевно Рільке Еліот
кілька інших гідних шаманів які знали секрет
заклинання слів форми непідвладні дії часу без чого
немає фрази гідної пам'яті а мова як пісок
наші шкільні зошити чесно замучені
зі слідами поту сліз крові будуть
для вічної коректорки як текст пісні позбавлений нот
шляхетно праведні та надто очевидні
ми дуже легко увірували що краса не рятує
веде легковірних від сну до сну на смерть
нікому з нас не пощастило розбудити тополину дріаду
прочитати письмена хмар
тому нашими слідами не піде жоден єдиноріг (2)
ми не воскресимо корабель у затоці павиних троянд
залишилася нам нагота і ми стоїмо голі
на правій кращій стороні триптиха
Останній суд (3)
На немічні плечі взяли ми державні справи
боротьба з тиранією має брехливі записи страждання
тільки суперників – визнай – мали нікчемно малих
чи варто потім принижувати священну мову
до белькотіння з трибуни до чорної піни газет
так мало радості - дочки богів у наших віршах Ришарде
замало світлосяйних сутінків дзеркал вінців натхнення
нічого тільки темне псалмодійне заїкання анімул (4)
урни з прахом у спаленому саду
які сили треба наперекір долі
вироком історії людської несправедливості
в саду зрадливий шепіт - тиха ніч
які сили духу треба щоб викресати
б’ючи наосліп відчаєм об відчай
іскорки світла гасло примирення
щоб вічно тривав танок у крузі на густій траві
освячував народження дитини і кожен початок
дару повітря, землі, вогню та води (5)
я того не відаю – мій Дорогий – для чого
посилаю тобі вночі совині загадки
обіймаю щиро
уклін від моєї тіні
[i]з „Репортаж з обложеного міста та інші вірші”
(1) Ришард Криницький (Ryszard Krynicki) – польський поет. Народився 28 червня 1943 року в австрійському містечку Санкт-Валентін у нацистському таборі праці, куди його батьки були вивезені на примусові роботи з Бережан на Тернопільщині. В часи комунізму був активістом-опозиціонером, однією з найпомітніших фігур мистецького руху «Нова хвиля», який виразно протиставляв себе офіційній культурі; підписав «Лист 59», у якому польські інтелектуали висловили протест проти змін у конституції, що закріплювали керівну роль комуністичної партії. З 1976 до 1980 р. йому було заборонено друкуватися. В 1988 р. заснував у Кракові видавництво «а5», яке до падіння комуністичного режиму діяло нелегально, а сьогодні є одним з найбільших польських видавництв, що спеціалізуються на поезії.
(2) Єдиноріг, однорі́г — міфічна істота, яка символізує доброчесність. Зазвичай єдинорога уявляють у вигляді коня з рогом. У християнстві єдиний ріг єдинорога — це символ божественної єдності, духовної влади та шляхетності, у зв'язку з цим єдиноріг стає образом Христа. Той факт, що єдиноріг невеликий на зріст, вказує на аналогію приниженості Христа при його народженні; його білий колір символізує чистоту, те, що необхідно здобути, щоб іти шляхами сина Божого.
(3) „Останній суд” - триптих Ієроніма Босха, створений на замовлення намісника Нідерландів Філіпа Вродливого (Габсбурга), наймасштабніший з уцілілих творів Босха. Центральна частина – Останній суд, ліва стулка – Рай, права – Пекло. Засуджену Богом більшу частину людства очікують пекельний вогонь, муки, стогони і скрегіт зубів. В нижній третині правої стулки зображений Люцифер у своїй вежі. Він призначає кари. Вгорі, на даху вежі, зображені ті, хто встиг усвідомити свою гріховність, вони ридають, кричать і заламують руки. Позаду них — палаючий ландшафт геєни вогненної.
Ієронім Босх „Останній суд”, між 1504 і 1516, олія по дереву, Академія образотворчих мистецтв, Відень, Австрія
Hieronymus Bosch „Last Judgment”, between circa 1482 and circa 1516, oil on panel, Akademie der bildenden Künste Wien, Austria
(4) Анімула - топос мандрівної душі (animuli), впроваджений в античній поезії. Його називають топосом Адріана, оскільки вперше він з’являється в автоепітафії римського імператора Публія Елія Траяна Адріана (76– 138): “Душенько моя, ніжна та рухлива Госте тіла мого і подруго, / Що підеш тепер в хащі темряви / Суворі, безжальні та затягнуті блідістю, / І жартувати не будеш, як завше”(переклав з польської Нахлік Я.Н.). Образ блудної душі, яка покидає тіло й не знає своєї дальшої долі, віддавна захоплював уяву поетів. За Арістотелем топос (від грецької τόπος - місце, позиція)- загальна форма аргументації, закономірність, інструкція, з якої можна отримати інші аргументи.
(5) Чотири стихії - повітря, земля, вогонь і вода – названі Емпедоклом (490 - 430 до н.е.) у поемі „Про природу” першоелементами багатомірності єдиного буття, на противагу єдиному першоелементу Космосу мілетської школи. Досвід філософського розуміння світу Збіґнєва Герберта – це також досвід поетичної конкретизації філософської думки іноді більш ніж двохтисячолітньої давності.[/i]
[b]Zbigniew Herbert Do Ryszarda Krynickiego – list[/b]
Niewiele zostanie Ryszardzie naprawdę niewiele
z poezji tego szalonego wieku na pewno Rilke Eliot
kilku innych dostojnych szamanów którzy znali sekret
zaklinania słów formy odpornej na działanie czasu bez czego
nie ma frazy godnej pamiętania a mowa jest jak piasek
nasze zeszyty szkolne szczerze udręczone
ze śladem potu łez krwi będą
dla korektorki wiecznej jak tekst piosenki pozbawiony nut
szlachetnie prawy aż nadto oczywisty
uwierzyliśmy zbyt łatwo że piękno nie ocala
prowadzi lekkomyślnych od snu do snu na śmierć
nikt z nas nie potrafił obudzić topolowej driady
czytać pismo chmur
dlatego po śladach naszych nie przejdzie jednorożec
nie wskrzesimy okrętu w zatoce pawia róży
została nam nagość i stoimy nadzy
po prawej lepszej stronie tryptyku
Ostateczny Sąd
na chude barki wzięliśmy sprawy publiczne
walkę z tyranią kłamstwem zapisy cierpienia
lecz przeciwników – przyznasz – mieliśmy nikczemnie małych
czy warto zatem zniżać świętą mowę
do bełkotu z trybuny do czarnej piany gazet
tak mało radości – córki bogów w naszych wierszach Ryszardzie
za mało świetlistych zmierzchów luster wieńców uniesienia
nic tylko ciemne psalmodie jąkanie animuli
urny popiołów w spalonym ogrodzie
jakich sił trzeba by na przekór losom
wyrokom dziejów ludzkiej nieprawości
w ogrojcu zdrady szeptać – cicha nocy
jakich sił ducha trzeba by wykrzesać
bijąc na oślep rozpaczą o rozpacz
iskierkę światła hasło pojednania
ażeby wiecznie trwał taneczny krąg na gęstej trawie
święcono narodziny dziecka i każdy początek
dary powietrza ziemi i ognia i wody
ja tego nie wiem – mój Drogi – dlatego
przesyłam tobie nocą te sowie zagadki
uścisk serdeczny
ukłon mego cienia
z „Raport z oblężonego Miasta i inne wiersze”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2024
Це не ангел
це поет
він не має крил
має тільки оперену
праву руку
б'є цією рукою об повітря
злітає на три дюйми
і щоразу падає
коли він приземляється
відштовхується ногами
зависає на мить угорі
махаючи опереною рукою
О, якби ти міг подолати притяжіння глини
то міг би жити в зоряному гнізді
міг би стрибати з променя на промінь
міг би –
але зірки
від однієї думки
що будуть його землею
злякано падають
поет прикриває очі
опереною рукою
він уже мріє не про політ
а про падіння
що креслить як блискавка
профіль нескінченності
[b]Zbigniew Herbert Wybrańcy gwiazd[/b]
To nie anioł
to jest poeta
nie ma skrzydeł
ma tylko upierzoną
prawą dłoń
bije tą dłonią w powietrze
ulatuje na trzy cale
i zaraz znów opada
kiedy jest całkiem nisko
odbija się nogami
na chwilę zawisa w górze
wymachując upierzoną dłonią
ach gdyby oderwać się od przyciągania gliny
mógłby zamieszkać w gnieździe gwiazd
mógłby skakać z promienia na promień
mógłby –
ale gwiazdy
na samą myśl
że byłyby jego ziemią
przerażone spadają
poeta przesłania oczy
upierzoną dłonią
nie marzy już o locie
ale o upadku
co kreśli jak błyskawica
profil nieskończoności
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2024
Ми втрачаємо ще й ці сутінки.
Наші з'єднані руки ніхто не побачить,
коли лазурова ніч впаде на світ.
Мені видно з мого вікна
Заграву зорі за далекими пагорбами.
Так іноді ковзає монета
між моїми пальцями осколком сонця.
Спогади про тебе гнітять мою душу
тим жалем, який тобі відомий.
Так де ж ти?
Серед яких людей?
Говориш які слова?
Чому кохання враз повертається до мене,
коли мені сумно, а ти здаєшся далекою?
Книга, яку я завжди беру перед сутінками, впала
і як побитий пес згорнулася біля моїх ніг.
Завжди, завжди ти зникаєш надвечір
Там, де блукають сутінки, стираючи образи.
[b]Pablo Neruda 20 poemas de amor y una canción desesperada. Poema 10[/b]
Hemos perdido aun este crepúsculo.
Nadie nos vio esta tarde con las manos unidas
mientras la noche azul caía sobre el mundo.
He visto desde mi ventana
la fiesta del poniente en los cerros lejanos.
A veces como una moneda
se encendía un pedazo de sol entre mis manos.
Yo te recordaba con el alma apretada
de esa tristeza que tú me conoces.
Entonces, dónde estabas?
Entre qué gentes?
Diciendo qué palabras?
Por qué se me vendrá todo el amor de golpe
cuando me siento triste, y te siento lejana?
Cayó el libro que siempre se toma en el crepúsculo,
y como un perro herido rodó a mis pies mi capa.
Siempre, siempre te alejas en las tardes
hacia donde el crepúsculo corre borrando estatuas.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2024
Печальний день із дзвонів падає
немов тремтяче покривало з безвольної вдови,
це колір, це дрімота
черешень обсипається під землю,
це тягнуться нескінченні шлейфи диму
і змінюють відтінки води і поцілунків.
Не знаю, чи розуміють мене: коли згори
спадає ніч, коли самотній поет
чує як за вікном осінь скаче на коні
й зім'яте листя страху шелестить в його артеріях,
є щось надмірне в небі, немов язик вола
тягнуче, якась непевність в небі й атмосфері.
Все повертається на свої місця,
потрібний адвокат, олія, руки, пляшки,
усі прикмети життя: постелі, перш за все
ті, які залиті кров'ю,
люди, які довіряють свої секрети мерзотникам,
убивці, які спускаються сходами,
але це все не те, без древнього галопу
старого коня осені, який триває і проймає дрожем.
У старого коня осені червона борода
і його морду вкриває піна жаху,
і здійнятий ним вітер нагадує океан
і невиразний запах могильного тліну.
Щодня спадає з неба попільно-сірий колір,
який голуби повинні рознести по землі:
мотузка звита з забуття і сліз,
час, який дрімав багато років у дзвонах,
усе,
старе заношене вбрання, жінки, що бачать прихід снігу,
чорні маки, які не може бачити ніхто живий,
все падає до рук, які я піднімаю
під цим жахливим дощем.
[b]Pablo Neruda VUELVE EL OTOÑO[/b]
Un enlutado día cae de las campanas
como una temblorosa tela de vaga viuda,
es un color, un sueño
de cerezas hundidas en la tierra,
es una cola de humo que llega sin descanso
a cambiar el color del agua y de los besos.
No sé si se me entiende: cuando desde lo alto
se avecina la noche, cuando el solitario poeta
a la ventana oye correr el corcel del otoño
y las hojas del miedo pisoteado crujen en sus arterias,
hay algo sobre el cielo, como lengua de buey
espeso, algo en la duda del cielo y de la atmósfera.
Vuelven las cosas a su sitio,
el abogado indispensable, las manos, el aceite,
las botellas,
todos los indicios de la vida: las camas, sobre todo,
están llenas de un líquido sangriento,
la gente deposita sus confianzas en sórdidas orejas,
los asesinos bajan escaleras,
pero no es esto, sino el viejo galope,
el caballo del viejo otoño que tiembla y dura.
El caballo del viejo otoño tiene la barba roja
y la espuma del miedo le cubre las mejillas
y el aire que le sigue tiene forma de océano
y perfume de vaga podredumbre enterrada.
Todos los días baja del cielo un color ceniciento
que las palomas deben repartir por la tierra:
la cuerda que el olvido y las lágrimas tejen,
el tiempo que ha dormido largos años dentro de las campanas,
todo,
los viejos trajes mordidos, las mujeres que ven venir la nieve,
las amapolas negras que nadie puede contemplar sin morir,
todo cae a las manos que levanto
en medio de la lluvia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2024
По перше, майте співчуття до мого розуміння історії:
Я це роблю для нащадків,
для вихователів з дитячих садочків
і для пояснення моралі:
маленькі дівчатка не повинні тинятися
в пошуках дивовижних квітів,
і їм не слід розмовляти з незнайомцями.
І потім майте співчуття до мого чесного розуміння сюжету:
Хіба я не міг проковтнути
її прямо в лісі?
Чому я її розпитував, де живе бабуся?
Ніби я, живучи в лісі, не знаю про будиночок
під трьома дубами
І про бабусю, яка живе в ньому
зовсім одна?
Хіба я не міг її проковтнути за кілька років до цього?
І можете звати мене Великим Поганим Вовком,
віднині це моє єдине ім'я.
Все ж я не був розбещувачем дітей,
Тільки погодьтеся, що вона була таки гарненькою.
Ще про мисливця:
Чому я спав, коли він розпорював
Мою товсту чорну шкуру
і наповнював мене сміттям і камінням?
Я побіг з цим тягарем і впав,
тільки для того, щоб дітям було смішно
як гуркоче каміння
у розрізаному животі,
і вивалюється з нього сміття,
У повній відповідності з часом,
коли казка повинна
закінчитися.
[b]Agha Shahid Ali The Wolf's Postcript to 'Little Red Riding Hood'[/b]
First, grant me my sense of history:
I did it for posterity,
for kindergarten teachers
and a clear moral:
Little girls shouldn't wander off
in search of strange flowers,
and they mustn't speak to strangers.
And then grant me my generous sense of plot:
Couldn't I have gobbled her up
right there in the jungle?
Why did I ask her where her grandma lived?
As if I, a forest-dweller,
didn't know of the cottage
under the three oak trees
and the old woman lived there
all alone?
As if I couldn't have swallowed her years before?
And you may call me the Big Bad Wolf,
now my only reputation.
But I was no child-molester
though you'll agree she was pretty.
And the huntsman:
Was I sleeping while he snipped
my thick black fur
and filled me with garbage and stones?
I ran with that weight and fell down,
simply so children could laugh
at the noise of the stones
cutting through my belly,
at the garbage spilling out
with a perfect sense of timing,
just when the tale
should have come to an end.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2024
[i](До Патріції О’Нілл)[/i]
В якийсь момент я загубив твої сліди.
Вони несуть руїну і звуть це миром.(1)
Коли ти зникла, скелі хоронили:
Були беззахисними неозброєні.
Коли гірська коза об скелю треться,
чи хтось збирає її пух (2) на схилі?
О Ткач (3), хто виткав досконале полотно,
хто зважить пряжу бездоганно вірно?
Вони несуть руїну і звуть це миром.
Хто стереже Ворота Раю (4) уночі?
Знов моя пам'ять на шляхах минулого.
Всю ніч в пустелі йдуть армійські каравани:
У світлі фар розтане з часом сірий дим -
узимку – наче дрібно змелений фенхель.
Чи запитаємо: що ви зробили з світом?
У озері мечеті й храми разом відображаються
в задумливих обіймах.
Чи подаруєш їм шафран (5), якщо знайдеш їх тут
у цім столітті в цій країні,
де я пришитий до твоєї тіні?
Ми покидали цю країну, хапаючись за двері.
Втікали діти, припадаючи до вікон.
Ти на освітленій дорозі була позаду.
Коли на ній не стало світла, зникло все.
В якийсь момент я загубив твої сліди.
Мені потрібна ти. Щоб вдосконалити мене:
Мене без тебе вдосконалює диявол.
Іде твоє минуле шляхами моєї пам’яті.
Все, що ти втратила – це я. Ти не прощаєш.
Все, що ти втратила – це я. Твій досконалий ворог.
Йдуть твої спогади шляхами моєї пам’яті.
Я через Рай пливу рікою з Пекла:
Прекрасний привид, серед ночі.
Весло – це серце, воно у хвилі з порцеляни б’є.
Безмовна ніч. Весло – це лотос.
Я – танучий весляр – ласкавим диханням втішає бриз,
мені він наче співчуває.
Якби ти тільки могла колись моєю бути,
чи залишилося б щось неможливе в світі?
Все, що ти втратила – це я. Ти не прощаєш.
Блукає моя пам’ять шляхами твого минулого.
Там нічого прощати. Ти не прощаєш.
Навіть від себе я таю свій біль, свій біль я відкриваю
лиш собі.
Нема нічого, що не прощається. Ти не прощаєш.
Якби ти тільки могла колись моєю бути,
чи залишилося б щось неможливе в світі?
[i] (Зі збірки „Країна без поштамтів”, 1997 р.)
(1) парафраза з Тацита: “Solitudinem faciunt et pacem appellant” ("Агрикола", ХХХ,4, “Вони творять пустелю й називають це миром”) - промова вождя бритів Калгака з закликом виступити проти вторгнення римлян
(2) якісна кашемірова нитка з підшерстка гірської кози має товщину близько 16 мкм (людська волосина має товщину 50 мкм)
(3) Ткач - одне з 99 імен Аллаха. Він виткав досконале полотно - світ
(4) Долину Кашміра називають "Раєм на землі".
(5) шафран - одні з найдорожчих у світі прянощів, які одержують з рилець кашмірського шафрану (крокусу), найцінніший подарунок.
[/i]
[b]Agha Shahid Ali Farewell[/b]
At a certain point I lost track of you.
They make a desolation and call it peace.
when you left even the stones were buried:
the defenceless would have no weapons.
When the ibex rubs itself against the rocks,
who collects its fallen fleece from the slopes?
O Weaver whose seams perfectly vanished,
who weighs the hairs on the jeweller's balance?
They make a desolation and call it peace.
Who is the guardian tonight of the Gates of Paradise?
My memory is again in the way of your history.
Army convoys all night like desert caravans:
In the smoking oil of dimmed headlights, time dissolved- all
winter- its crushed fennel.
We can't ask them: Are you done with the world?
In the lake the arms of temples and mosques are locked in each other's
reflections.
Have you soaked saffron to pour on them when they are found like this
centuries later in this country
I have stitched to your shadow?
In this country we step out with doors in our arms
Children run out with windows in their arms.
You drag it behind you in lit corridors.
if the switch is pulled you will be torn from everything.
At a certain point I lost track of you.
You needed me. You needed to perfect me.
In your absence you polished me into the Enemy.
Your history gets in the way of my memory.
I am everything you lost. You can't forgive me.
I am everything you lost. Your perfect Enemy.
Your memory gets in the way of my memory:
I am being rowed through Paradise in a river of Hell:
Exquisite ghost, it is night.
The paddle is a heart; it breaks the porcelain waves.
It is still night. The paddle is a lotus.
I am rowed- as it withers-toward the breeze which is soft as
if it had pity on me.
If only somehow you could have been mine, what wouldn't
have happened in the world?
I'm everything you lost. You won't forgive me.
My memory keeps getting in the way of your history.
There is nothing to forgive.You can't forgive me.
I hid my pain even from myself; I revealed my pain only to myself.
There is everything to forgive. You can't forgive me.
If only somehow you could have been mine,
what would not have been possible in the world?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013687
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2024
Зникає мова? Бізнес свій я маю арабською.
Лист про кохання: без жалю сплітаю арабською.
Які тут виставлені паволоки із Кашміру!
На кожнім „пейслі”(1) золотом сіяє арабською.
Чи не даремна суєта навкруг чужої мови?
Парфуми на убранні спокушають арабською.
Був „Путівник розгублених” написаний – повірте –
Маймоном (2) - євреєм із Іспанії – арабською.
Маджнун (3) спиняє караван, рве комір, кличе Лейлу.
Так само, як в перекладі, страждає арабською.
Шаммас (4) говорить: вітчизну з пам’яті не витерти.
В двох його мовах іврит кохається з арабською.
Загинув Лорка (5), і балкон залишився відкритим,
Касиди в морі він без швів зшиває арабською.
Бісексуальний Рай: ах! вічно юні гурії!
З них кожна Так! до тебе промовляє арабською.
Тут про грядущий Апокаліпсис шипіння марне,
Три форми Ш у ньому розпізнаю арабською.
І я також, о Аміхаю (6), дивився так, як ти –
На смерть. Івритом. І, вибачаюся, арабською.
Мене запитуєш, Шахід що означає: слухай,
Перською „любий”, „свідком” – називають арабською.
[i](1) „Пейслі” – традиційний візерунок на тканинах з Кашміру https://en.wikipedia.org/wiki/Paisley_(design)
(2) Маймон (Маймонідес) - (1138 (1135?), Кордова — 13/12/1204, Каїр) – видатний єврейський філософ, лікар, раввин, писав арабською мовою та івритом. http://toldot.ru/tora/rabbanim/rabbanim_504.html
(3) Лейла́ і Меджну́н – закохані зі старовинної арабської легенди про трагічне кохання.
(4) Антон Шаммас – палестинський письменник, поет, перекладач, знавець англійської і арабської літератури та історії мистецтв.
(5) Федеріко Гарсіа Лорка (05/06/1898 – 19/08/1936) – великий іспанський поет, убитий на початку Громадянської війни в Іспанії. Тут алюзія на слова з його вірша Балкон „Коли я помру / Залиште балкон відкритим” (El Balcón „Si muero / Dejad el balcón abierto”).
(6) Ієгуда Аміхай - поет, прозаїк, драматург з Єрусалиму, класик івритської поезії 20-го сторіччя. У 1945 році воював в Італії у складі Єврейської бригади британської армії, у 1948 – 1949 рр. воював у ізраїльській армії у Війні за незалежність Ізраїлю.[/i]
[b]Agha Shahid Ali Gazella (In Arabic)[/b]
A language of loss? I have some business in Arabic.
Love letters: a calligraphy pitiless in Arabic.
At an exhibit of miniatures, what Kashmiri hairs!
Each paisley inked into a golden tress in Arabic.
This much fuss about a language I don't know? So one day
perfume from a dress may let you digress in Arabic.
A "Guide for the Perplexed" was written–believe me–
by Cordoba's Jew–Maimonides–in Arabic.
Majnoon, by stopped caravans, rips his collars, cries "Laila!"
Pain translated is O! much more–not less–in Arabic.
Writes Shammas: Memory, no longer confused, now is a homeland–
his two languages a Hebrew caress in Arabic.
When Lorca died, they left the balconies open and saw:
On the sea his qasidas stitched seamless in Arabic.
Ah, bisexual Heaven: wide-eyed houris and immortal youths!
To your each desire the say Yes! O Yes! in Arabic.
For that excess of sibilance, the last Apocalypse,
so pressing those three forms of S in Arabic.
I too, O Amichai, saw everything, just like you did–
In Death. In Hebrew. And (please let me stress) in Arabic.
They ask me to tell them what Shahid means: Listen, listen:
It means "The Beloved" in Persian, "witness" in Arabic.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2024
[i]з Махмуда Дервіша[/i]
Плачуть скрипки циганські, збираючись в Андалусію,
Плачуть скрипки арабські, покидаючи Андалусію.
Скрипки плачуть про час, що назад не вернеться,
Скрипки плачуть за домом, що можна вернути.
Скрипки ліс запалили у цій непроглядній пітьмі,
Скрипки рвуть горизонти, запах крові у венах моїх.
Плачуть скрипки циганські, збираючись в Андалусію,
Плачуть скрипки арабські, покидаючи Андалусію.
Скрипки – коні примарні із хвиль гомінкої води
Скрипки – хвилі припливу на полі шаленім бузку
Скрипки – монстри, розбуджені нігтем далекої жінки
Скрипки – військо, будова, мармурова гробниця й Нахаванд *.
Скрипки – хаос у серці і вітер безумства в ногах танцюриста
Скрипки – зграї птахів, пролітаючих, наче розірваний прапор
Скрипки – докором з шовку стихають у ночі кохання
Скрипки – звуків далеких пролите вино із минулих бажань
Скрипки всюди зі мною неначе відплата,
Скрипки ловлять мене щоб убити, коли наздогонять.
Скрипки плачуть арабські покидаючи Андалусію
Скрипки плачуть циганські збираючись в Андалусію.
* [i]Нахаванд - один з класичних арабських музичних режимів.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=63zqNQsgPns[/youtube]
[b]Agha Shahid Ali VIOLINS[/b]
[i]by Mahmmoud Darwish [/i]
Violins weep with gypsies going to Andalusia
Violins weep for Arabs leaving Andalusia
Violins weep for a time that does not return
Violins weep for a homeland that might return
Violins set fire to the woods of that deep deep darkness
Violins tear the horizon and smell my blood in the vein
Violins weep with gypsies going to Andalusia
Violins weep for Arabs leaving Andalusia
Violins are horses on a phantom string of moaning water
Violins are the ebb and flow of a field of wild lilacs
Violins are monsters touched by the nail of a woman now distant
Violins are an army, building and filling a tomb made of marble
and Nahawund
Violins are the anarchy of hearts driven mad by the wind in a dancer’s foot
Violins are flocks of birds fleeing a torn banner
Violins are complaints of silk creased in the lover’s night
Violins are the distant sound of wine falling on a previous desire
Violins follow me everywhere in vengeance
Violins seek me out to kill me wherever they find me
Violins weep for Arabs leaving Andalusia
Violins weep with gypsies going to Andalusia
* Nahawund: One of the classical Arabic musical modes.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2024
1
Я знову повернувся в цю країну,
де зруйнували мінарети.
Хтось у гірчичне масло вмочить гніт
в глиняну лампу, читати вечорами
начертані планетами послання.
Відбитки пальців замінили підпис в банку
в цьому поштовому архіві з приреченими
адресатами, де всі будинки зруйновані або пусті.
Пусті? Тому що так багато втікали, бігли
і стали біженцями там, на рівнині,
де довелося випасти росою,
і стати горами зі скла. Вони крізь нього
нас бачать – бачать як зруйновані безумством
будинки їх захищають від вогню, неначе
печерні стіни. Спалили їх солдати, вогнем зітерли,
наш світ згорів миттєво, так попелом стає
пап’є-маше у візерунках золотих. Коли загинув
муедзин, було обкрадене безмовне місто.
Будинки були зметені, немов опале листя
для спалення. Тепер щовечора ми забуваємо
свої домівки – свої, покинуті пустими.
Ми правовірні. Ми на ті двері прикріпили вінки.
Правовірніші щоночі під стінами запалюють вогонь
і ми вдивляємося у пітьму, як у печеру.
2
„Ми опинилися в вогні, ховаючись в пітьмі”, -
як карта ляже, скаже вулиця: „Я хочу
бути тим, хто проливає кров. Умивши свої руки.
Або я залишуся на холоді допоки ллється дощ
чорнилом, і мої пальці, за межею болю,
всю ніч штампують скасовані печаті”.
Безумний провідник! Забуто сказане. Вони прибудуть
у цю країну, з попелу. Фантоми душ,
моліться за живих. Я повернувся дощем,
знайти його, дізнатися, чому він не писав,
Я взяв з собою гроші, валюту з пейслі,
купити нові марки, вже рідкісні, пусті,
на них не вказана країна. Без ліхтаря
дивлюся на похованих в будинках спорожнілих –
Він міг би жити, відкривати двері диму,
пітьмі видихувать свій спалений рефрен -
„Всьому кінець, нічого не лишилося”.
Я мушу наказати тиші, щоб стала дзеркалом,
щоб знову чути його голос звідусюди.
Біжать вогненні хвилі. Я мушу цю ріку перепливти?
Зачинені усі поштамти. Хто буде доставляти
пергаменти з нарізаними пейслі, мої новини в тюрми?
Віднині зможе тільки тиша одержати мої листи
до нього. Чи темні вікна пошти для безадресних листів.
3
„Всі карти знищені, не проминули жодну.
Я сторож в мінареті, в якому муедзин загинув.
Приїдь мерщій, бо я живий. Тут пейслі часом
при світлі бувають білі або чорні.
Липке багно заляпує їх завитки,
вони як квіти осені в утраченій країні.
Прийми їх, я даю їх тільки раз, вночі.
Приїдь до того, як я, мертвий, втрачу голос”.
У чорний дощ залишся вірним фантомам душ,
тут твій біль. Відчуй його. Ти мусиш це відчути.
„Нічого не лишилося, всьому кінець”,
я знову бачу його голос: „Це алтарі
зі слів. Знайди свої листи до мене. Й мої
до тебе. Приїдь мерщій і плач, відкривши
загублені конверти”. І відшукай цей мінарет:
Я опинився у вогні, ховаючись в пітьмі.
Тут біль твій. Ти повинен це відчути. Відчуй.
Душа, будь вірна божевільному рефрену –
Хтось у гірчичне масло вмочить гніт
в глиняну лампу, читати вечорами
начертані планетами послання.
Штампують мої руки скасовані печаті
Тут архів. Я відшукав залишений
ним голос на карті, де нема кордонів.
4
Я їх читав, листи закоханих, цих божевільних,
й мої до тих, від кого відповіді не прийшли.
Я засвітив ліхтар, шлю свої відповіді, зву до молитви
глухих людей на різних континентах. І мої сльози -
це нескінченний плач, як у листах померлих плач
до цього світу, кінець якому близько, завжди близько.
Мої слова, відправлені у велетенських конвертах зливи,
ідуть туди, до адресатів, через океани.
Те, що пишу, це дощ. Я не благаю.
Це просто стримуваний крик, до нас! до нас!
чиї листи кричать про гинучих у тюрмах.
Віднині я щовечора у мінареті
угору йду по східцях. Божевільна постать,
Я розкидаю пейслі хмар. Покинутий, як ці:
хто підкупляє вітер ранку, це їх таємний задум.
Та тут немає сонця. Тут немає сонця.
Тоді жалю не майте ви, кого я врятувати не зумів –
Мені пришліть ваш крик, хоча б у такий спосіб:
Я знайшов листи від в’язнів до коханих –
Початок одного: „Мої слова ніколи не знайдуть тебе”.
Закінчив інший: „Шкіра тане від роси
без твого дотику”. Я хочу відповісти:
Я хочу жити вічно. Що можна ще сказати?
Йде дощ, коли я це пишу. Шалене серце, будь сміливим.
[b]Agha Shahid Ali The Country Without a Post Office[/b]
1
Again I’ve returned to this country
where a minaret has been entombed.
Someone soaks the wicks of clay lamps
in mustard oil, each night climbs its steps
to read messages scratched on planets.
His fingerprints cancel bank stamps
in that archive for letters with doomed
addresses, each house buried or empty.
Empty? Because so many fled, ran away,
and became refugees there, in the plains,
where they must now will a final dewfall
to turn the mountains to glass. They’ll see
us through them—see us frantically bury
houses to save them from fire that, like a wall
caves in. The soldiers light it, hone the flames,
burn our world to sudden papier-mâché
inlaid with gold, then ash. When the muezzin
died, the city was robbed of every Call.
The houses were swept about like leaves
for burning. Now every night we bury
our houses—theirs, the ones left empty.
We are faithful. On their doors we hang wreaths.
More faithful each night fire again is a wall
and we look for the dark as it caves in.
2
“We’re inside the fire, looking for the dark,”
one card lying on the street says, “I want
to be he who pours blood. To soak your hands.
Or I’ll leave mine in the cold till the rain
is ink, and my fingers, at the edge of pain,
are seals all night to cancel the stamps.”
The mad guide! The lost speak like this. They haunt
a country when it is ash. Phantom heart,
pray he’s alive. I have returned in rain
to find him, to learn why he never wrote.
I’ve brought cash, a currency of paisleys
to buy the new stamps, rare already, blank,
no nation named on them. Without a lamp
I look for him in houses buried, empty—
He may be alive, opening doors of smoke,
breathing in the dark his ash-refrain:
“Everything is finished, nothing remains.”
I must force silence to be a mirror
to see his voice again for directions.
Fire runs in waves. Should I cross that river?
Each post office is boarded up. Who will deliver
parchment cut in paisleys, my news to prisons?
Only silence can now trace my letters
to him. Or in a dead office the dark panes.
3
“The entire map of the lost will be candled.
I’m keeper of the minaret since the muezzin died.
Come soon, I’m alive. There’s almost a paisley
against the light, sometimes white, then black.
The glutinous wash is wet on its back
as it blossoms into autumn’s final country—
Buy it, I issue it only once, at night.
Come before I’m killed, my voice canceled.”
In this dark rain, be faithful, Phantom heart,
this is your pain. Feel it. You must feel it.
“Nothing will remain, everything’s finished,”
I see his voice again: “This is a shrine
of words. You’ll find your letters to me. And mine
to you. Come soon and tear open these vanished
envelopes.” And reach the minaret:
I’m inside the fire. I have found the dark.
This is your pain. You must feel it. Feel it,
Heart, be faithful to his mad refrain—
For he soaked the wicks of clay lamps,
lit them each night as he climbed these steps
to read messages scratched on planets.
His hands were seals to cancel the stamps.
This is an archive. I’ve found the remains
of his voice, that map of longings with no limit.
4
I read them, letters of lovers, the mad ones,
and mine to him from whom no answers came.
I light lamps, send my answers, Calls to Prayer
to deaf worlds across continents. And my lament
is cries countless, cries like dead letters sent
to this world whose end was near, always near.
My words go out in huge packages of rain,
go there, to addresses, across the oceans.
It’s raining as I write this. I have no prayer.
It’s just a shout, held in, It’s Us! It’s Us!
whose letters are cries that break like bodies
in prisons. Now each night in the minaret
I guide myself up the steps. Mad silhouette,
I throw paisleys to clouds. The lost are like this:
They bribe the air for dawn, this their dark
purpose.
But there’s no sun here. There is no sun here.
Then be pitiless you whom I could not save—
Send your cries to me, if only in this way:
I’ve found a prisoner’s letters to a lover—
One begins: “These words may never reach you.”
Another ends: “The skin dissolves in dew
without your touch.” And I want to answer:
I want to live forever. What else can I say?
It rains as I write this. Mad heart, be brave.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013362
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2024
[i]Після поля шафрану привертають увагу плавучі сади,
які по озеру Дал (1) можна рухати з місця на місце.[/i]
1
Я помру, восени, у Кашмірі,
й остаточний порядок у венах
у новинах навряд оминуть, цензуровану кров
чи Шафранове Сонце й Сезони Дощів
продаватимуть в траурній рамці, потім знищать,
непомітно на стоянці для вільних таксі.
Там прикріплюють люди таблоїди
на паркан біля банку Гріндлея (2).
А я буду шукати криваві сліди
в заголовках під фото дітей,
їх без поспіху – після квітневої повені –
убивали в рифленій воді, кожен вирваний
крик з їх горлянок неначе Джелам (3)
відступив, обернувшись в готівку,
відображену в банківських звітах.
Я обслідую хвилі, розшукаю там кожен таємний
баланс, оплачу його в будь-який спосіб,
як-небудь водіїв розпитаю. Буде
поглядом звати Зелена Чинара,
обіцяютиме, „Я прийму тебе в будь-якім місці,
навіть в час комендантський”, і вручить букет –
„Тут вінки оголошені поза законом!”
2
Я помру в кінці жовтня в той день, який буде колись:
доставить мене до Помпора (4) таксист, там я квітів нарву і вернуся,
розітерті тичинки – Скільки тисяч? –
мої руки покриють багрянцем: я крикну: ”Шафран (5), моя плата!”
Він здолає кордони й розвіє про мене чутки. „Чи хтось
бачив Шахіда”, -знов і знов ми почуємо в кожній чайній
від Нішата (6) до Насіма (7). Він зупиниться у Шалімарі (8) на гхаті (9),
і ми зійдемо сходами в воду. Там світи розділились –
у двох ярдах – від берега, я востаннє його пасажир.
Несподівно для його віку, затремтить його голос,
його погляд омиє мене, як зелена вода:
„не зростатиме золото знову на згорілому полі Помпора”.
Він доставить мене в вільний світ з Заборонної зони, так потрапить
моя кров у новини Шафрановим Сонцем на хвилях.
3
Так, я це пам’ятаю,
день, коли я помер і розтанув багрянцем,
небо це, ці потоки повітря,
цей розлив кольорів і стікаюча кров’ю
земля, ми безмовно до берега йшли
повз гвардійців в той день, коли вмер я, і він,
охоронець у світі з останнім шафраном,
правив човен на острів завбільшки з могилу.
Він відплив на два ярди зі мною на захід,
залишивши позаду весь біль. На слуху була звістка,
я мертвий, і прорвалися ці найдорожчі рядки,
„Якщо дійсно є рай на землі,
то він тут, саме тут, саме тут.” (10)
[i] (для Відура Вазіра)[/i]
[i](1) Дал – друге за величиною озеро Кашміру, яке ще називають „Коштовним каменем в короні Кашміру” або „Срінагарським скарбом”. Берегова лінія довжиною 15,5 км забудована з часів правління Великих Моголів парками, садами, каналами й готелями. Після Моголів Кашмір був завойований пуштунами, які прийшли з Афганістану. Нові правителі обмежили право англійців будувати будинки на цій землі. Англійці, щоб обійти заборону, почали споруджувати будинки на човнах довжиною до 24-38 метрів і до 3 метрів у ширину: „Кожен з них – це маленький шматочок Англії, що плаває по озеру Дал”. Донині іноземцям не дозволено купувати в Кашмірі землю для забудови. Зараз плаваючі палаци й сади стали окрасою озера.
(2) Гріндлей-Банк – Національний Банк Індії, заснований у 1828 році Робертом Мелвіллом Гріндлеєм у Лондоні для перевезення до Індії й назад пасажирів і багажу. Згодом до переліку послуг були включені банківські операції. З 1948 року став Національним банком Індії, у 1974 році переданий Австралії і Новозеландії. Після 2000 року назва Гріндлей-Банк не використовується.
(3) Джелам – судохідна річка Індії і Пакистану, бере початок у Гімалаях, тече через Кашмірську долину до Індо-Гангської рівнини, де впадає в річку Чинаб (басейн р.Інд). Долина Кашміру утворена розширеннями і вигинами річки, озеро Дал – її заглибленням.
(4) Помпор – історичне місто на східному березі річки Джелам на національній трасі Срінагар – Джамму. Знаходиться на відстані 11 км від Лал Чоук - центру міста Срінагар. Відоме своїм шафраном, знаним як кашмірський шафран, найкращий у світі. Більшість людей Помпору мали земельні ділянки і займалася вирощуванням шафрану. Помпор відомий також своїм хлібом, який випікається на весілля і для релігійних церемоній. Більшість місцевого населення – мусульмани. Також в Помпорі проживало багато пандитів, тут знаходився їхній головний храм.
(5) Шафран - одні з найдорожчих у світі прянощів, які одержують з рилець кашмірського шафрану (крокусу), найцінніший подарунок.
(6) Нішат Багх (Весняний сад)– дивоважний і неймовірно красивий сад, закладений неподалік від Срінагара у 1633 році Асаф Ханом, старшим братом Нур Джахана і тестем Шаха Джахана. Це другий за величиною сад Моголів. З нього відкривається панорама на гірський хребет Пір-Панджал і на озеро Дал.
(7) Насім Багх (Сад Ласкавого Бризу)– сад на західному березі озера Лал, насаджений за наказом Шаха Джахана з тисячі двохсот саджанців чинар 20 - 21 березня 1635 року. Саджанці полили водою з молоком. Фонтани і огорожа навколо саду були зруйновані під час афганського правління. Немає місця на землі, яке зрівняється красою з цим садом, коли восени багряніє листя чинар.
Вранці Сад Нішат, увечері Сад Насім,
Шалімар і крокусові поля – ось ті місця,
які побачиш в Кашмірі і не захочеш нічого.
(8) Багх Шалімар (Сад Кохання) у Індії і Пакистані - чудові зразки паркового мистецтва Великих Моголів. Сад Шалімар біля міста Срінагар у штаті Джамму і Кашмір збудував імператор Великих Моголів Джахангір для своєї дружини Нур Джахан у 1618 році.
(9) Гхат — кам’яні східці для ритуального омивання індуїстів і місце кремації. Гхати будувалися і перебудовувалися на протязі сотень і тисяч років на берегах священних рік Індії..
(10) Коли імператор моголів Джахангір ступив в долину Кашмір, він, вражений красою цієї землі, сказав знамените: „Якщо існує Рай на землі, то він саме тут”.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=0mxhbC530Yg[/youtube]
[b]Agha Shahid Ali The Last Saffron[/b]
[i] Next to Saffron cultivation in interest come the floating gardens
Of the Dal Lake that can be towed from place to place.[/i]
1
I will die, in autumn, in Kashmir,
and the shadowed routine of each vein
will almost be news, the blood censored,
Saffron Sun and the Times of Rain
will be sold in black, then destroyed,
invisibly at Zero Taxi Stand.
There will be men nailing tabloids
to the fence of Grindlay’s Bank,
I will look for any sign of blood
in captions under the photos of boys,
those who by inches – after the April flood –
were killed in fluted waters, each voice
torn from its throat as the Jehlum
receded to their accounts and found cash
sealed in the bank’s reflection.
I will open the waves, draw each hushed
balance, ready to pay, by any means,
whatever the drivers ask. The tone
called Eyes of Maple Green
will promise, “I’ll take you anywhere, even
in curfew hours,” and give me a bouquet –
“There’s a ban on wreaths!”
2
I will die that day in late October, it will be long ago:
He will take me to Pompore where I’ll gather flowers and run
back to the taxi, stamens – How many thousands? – crushed
to red varnish in my hands: I’ll shout: “Saffron, my payment!”
And he’ll break the limit, chase each rumor of me. “No one’s
see Shahid,” we’ll hear again and again, in every tea house from
Nishat to Naseem. He will stop by the Shalimar ghat, and we’ll
descend the steps to the water. He’ll sever some land – two
yards – from the shore, I, his last passenger. Suddenly he’ll age,
his voice will break, his gaze green water, washing me: “it won’t
grow again, this gold from the burned fields of Pampore.” And
he will row the freed earth past the Security zones, so my blood
is news in the Saffron Sun setting on the waves.
3
Yes, I remember it,
the day I’ll die, I broadcast the crimson,
so long of that sky, its spread air,
its rushing dyes, and a piece of earth
bleeding, apart from the shore, as we went
on the day I’ll die, past the guards, and he,
keeper of the worlds’s last saffron, rowed me
on an island the size of a grive. On
two yards he rowed me into the sunset,
past all pain. On everyone’s lips was news
of my death but only that beloved couplet,
broken, on his:
“If there is a paradise on earth,
It is this, it is this, it is this.”
[i] (for Vidur Wazir)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2024