Зоя Бідило

Рон Паджетт СЛОВА З ГОЛОВНИХ

Ми  не  здаємося  молодими
як  раніше,  хіба
що  при  тьмяному  світлі
особливо  при
м'якому  теплому  світлі  свічок
коли  ми  говоримо
від  щирого  серця
Ви  такий  милий
і
Ви  моя  красунечка.
Уявіть  собі
дві  літні  людини
поводяться  так.
Цього  досить
щоб  зробити  тебе  щасливим.

[b]Ron  Padgett  WORDS  FROM  THE  FRONT[/b]
We  don’t  look  as  young
as  we  used  to
except  in  the  dim  light
especially  in
the  soft  warmth  of  candlelight
when  we  say
in  all  sincerity
You’re  so  cute
and
You’re  my  cutie.
Imagine
two  old  people
behaving  like  this.
It’s  enough
to  make  you  happy.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2022

Стів Ковіт ЦЕЙ АВТОБУС ДО ПОМАСКІ

Тоді  було  вирішено  -  я  з  власної  волі  покидаю  життя,
смердюче  і  заплутане,  як  водорослі,
і  починаю  спочатку  там,  де  мене  ніхто  не  знав.  Я  дістав
свої  карти  та  обвів  колом  найімовірніше  місце:  Помаскі.
Прямо  на  екваторі.  Нульова  широта.  Еге,
цілком  згодиться.  Засунувши  те  незначне,  чим  володів,
в  свою  зелену  полотняну  торбинку,  я  відправився  на  південь
до  Калі,  далі  через  Гуаякіль  до  Кіто,
де  хтось  сказав  мені,  який  автобус  треба  упіймати
-  так  я  й  зробив.  Ми  тряслися  з  зупинками  і  скреготом.
Валячи  з  ніг,  мене  кидало  доти,  доки  не  пощастило,
якось  ухопити  ремінь  і  впасти  на  сидіння.
Коли  я  подивився  у  вікно,  місто  вже  зникло.
Андський  пейзаж  мчав  мимо,  можливо,
вишукано,  але  швидше,  ніж  хтось  міг  би  уявити.
Цей  дурень  гнав  з  нами  через  гори
шалено  швидко.  Мені  перехопило  подих,  коли  я  глянув  на  чоловіка
за  кермом:  здоровенний,  огрядний,  його  голова
чудернацько  деформована,  його  масивна  шия  блищала
від  поту.  Обличчя  в  його  дзеркалі  заднього  виду  такого  типу,
який  побачиш  у  божевільнях  -  як  кажуть,
без  лоба  і  очі  надто  малі  і  задалеко  одне  від  одного.
Я  злякався.  Я  збожеволів  з  переляку.  За  межею,
яка  повинна  була  бути  горами  й  річками,  були  туманні
обриси.  Сонце,  як  щось  довільно  плаваюче,
поривалося  кудись  за  горизонт.  Далі  ніч,  знову  і  знову
далеке  світло  того,  що  мусило  би  бути  містами.
Без  сумніву  місто  Помаскі  серед  них.
"Помаскі"  закричав  я  і  схопився  на  ноги.
Але  автобус  рвонувся,  жбурнувши  мене  назад.  Ми  не  збирались
зупинятися,  це  було  цілком  зрозуміло.  "Зараз  послухайте  сюди!
Послухайте  сюди!"  Я  закричав  так  голосно,  як  тільки  міг  -
і  тут  побачив,  що  слід  було  побачити
від  самого  початку:  у  чоловіка  не  було  вух.  Я  заплакав.
"Це  нечесно!  Це  просто  нечесно!"  -  Інші
еквадорці,  байдужі  й  мовчазні,  сиділи,  загорнуті
у  свої  пончо,  не  рухаючись.  Я  безпорадно
заридав  в  свої  долоні.  Та  навіть  зараз  -
незважаючи  на  кожну  зраду,  на  всі  втрачені  мрії:
жінку,  яку  не  зміг  пробачити,  дітей
яких  ніколи  не  повернути,  тільки  той  самий  дурень
сірий  і  сутулий;  навіть  зараз,  нарешті  усвідомлення,
що  не  можна  ні  вийти,  ні  повернутися  назад,
світ  сам  по  собі  є  нічим  іншим,  як  рухом:
ефемерною,  мерехтливою,  безглуздою  пустотою,  кружляючою  в  космосі  -
буває  час,  коли  я  все-таки  відмовляюся  в  це  вірити,  час,
коли  жахлива  облудність  всього  цього  мене  перемагає,
І  я  раптом  схоплююся  на  ноги  -  так,
навіть  зараз  -  з  давнім  обуренням  і  страхом.
"Зараз  послухайте  сюди,"  -  я  ридаю.  -  "Зараз  послухайте  сюди!"
[i]—  З  колекції  Ковіта  «Перша  благородна  правда»  (Видавництво  Тампаського  університету,  2007)

Помаскі  -  містечко  в  кантоні  Кіто,  Еквадор.  Знаходиться  за  16  км  на  північ  від  Кіто  і  за  6  км  на  південь  від  екватора  на  дорозі  до  Сьюдад-Мітад  дель  Мундо.[/i]

[b]Steve  Kowit  THE  BUS  TO  POMASQUI[/b]
Then  it  was  settled—I’d  cut  myself  loose  from  a  life
as  fetid  &  tangled  as  sea  wrack
&  start  again  where  nobody  knew  me.  I  dug  out
my  maps  &  circled  the  likeliest  spot:  Pomasqui.
Directly  on  the  equator.  Latitude  zero.  Yeah,
that  would  do  nicely.  Stuffing  what  little  I  owned
in  my  green  canvas  sack  I  trekked  my  way  south
to  Cali,  then  Guayaquil  up  to  Quito
where  somebody  told  me  what  bus  I  should  catch
—which  I  did.  We  lurched  from  the  stop  with  a  screech.
Thrown  off  my  feet,  I  flailed  about  till  I  managed,
somehow,  to  grab  at  a  strap  &  tumble  into  a  seat.
When  I  looked  out  the  window  the  city  was  gone.
The  Andean  landscape  rushed  past,  exquisite
perhaps,  but  quicker  than  one  would  have  guessed.
That  fool  was  gunning  us  over  the  hills
at  incredible  speeds.  I  gasped  as  I  stared  at  the  man
at  the  wheel:  immense,  obese,  his  head
oddly  misshapen,  his  massive  neck  varnished
in  sweat.  The  face  in  his  rear-view  mirror,  the  sort
that  one  sees  in  asylums—without  any  forehead
to  speak  of  &  eyes  much  too  small  &  too  far  apart.
I  was  scared.  Scared  out  of  my  wits.  Outside,
what  must  have  been  mountains  &  rivers  flew  by
in  a  blur.  The  sun,  like  something  too  leaden  to  float,
tore  heavily  thru  the  horizon.  Then  night,
with  its  flickering  shadows,  &  now  &  again
in  the  distance  the  lights  of  what  must  have  been  cities.
No  doubt  the  town  of  Pomasqui  among  them.
“Pomasqui!”  I  cried  out  as  I  leapt  to  my  feet.
But  the  bus  bucked,  slamming  me  back.  We  weren’t
going  to  stop,  that  much  was  clear.  “Now  see  here!
See  here!”  I  screamed  out  as  loud  as  I  dared—
which  is  when  I  saw  what  I  should  have  seen
from  the  start:  the  man  had  no  ears.  I  started  to  weep.
“It’s  not  fair!  It’s  simply  not  fair!”—The  others,
stolid  &  silent  Ecuadorenos,  sat  wrapped
in  their  ponchos,  unmoving.  I  sobbed
helplessly  into  my  hands.  Nevertheless,  even  now—
despite  every  betrayal,  all  those  botched  dreams:
the  woman  I  could  not  forgive,  the  children
who  never  came  back,  myself  the  same  fool,  only
grayer  &  stooped;  even  now,  understanding  at  last
that  there’s  no  disembarking,  no  turning  back,
that  the  world  itself  is  nothing  but  motion:
ephemeral,  flickering,  emptiness  whirling  in  space—
there  are  times  when  I  still  refuse  to  believe  it,  times
when  the  wretched  deceit  of  it  all  overcomes  me,
&  suddenly  I’ll  leap  to  my  feet—yes,
even  now—with  the  old  indignation  &  terror.
“Now  see  here,”  I  cry  out.  “Now  see  here!”
[i]—  From  Kowit’s  collection,  The  First  Noble  Truth  (University  of  Tampa  Press,  2007)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2022

Стів Ковіт ФРАГМЕНТ ДРЕВНЬОГО ЧЕРЕПА

Юнак,  якому  наказали  померти  за  свою  країну,
делікатно  відмовився,
заявивши,  що  хворий,  смокче  пальці  своїх  ніг
у  своїй  власній  кімнаті.
Цивільні  гвардійці,  приємно  відмітити,
схопили  його  на  вулиці  й  застрелили.
Його  капелюх  забутий  на  стінці.
Шматок  його  голови  знайшли  в  кущах
через  століття
ентомологи,  які  шукали  жуків.
Відмивши  у  місцевому  музеї,
його  поклали  в  банку  й  підписали:
фрагмент  древнього  черепа,
культура  невідома.
І  ні  слова  про  долю  його  подружки,
чи  страждання  його  батька,
чи  місцезнаходження  його  капелюха.

[b]Steve  Kowit  FRAGMENT  OF  ANCIENT  SKULL[/b]
A  young  man,  told  to  die  for  his  country,
politely  declines,
preferring,  he  mutters,  to  suck  his  toes
in  his  own  room.
The  civil  guard,  delighted  to  practice,
take  him  outside  &  shoot  him.
His  hat  blows  over  the  wall.
A  piece  of  his  head  is  found  in  the  brush
centuries  later
by  entomologists  looking  for  beetles.
Scrubbed  down  at  the  local  museum
it  is  stuffed  in  a  jar  &  labeled:
fragment  of  ancient  skull
culture  unknown
But  not  a  word  about  the  fate  of  his  calico,
or  the  anguish  of  his  father,
or  the  whereabouts  of  his  hat.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2022

Хуан Рамон Хіменес ЗГАСАЄ ПАМ'ЯТЬ

Згасає  пам'ять
незабутніх  спогадів,  перебирає
зникаючих  слідів  засохле  листя.

-  Позаду  порожній  дім.
Попереду  дороги
ведуть  в  краї  самотні  і  безплідні.
І  плаче  дощ  з  очей  у  очі,
неначе  осліпляє  вічність.  -

Нехай  цей  дім  німий,  закритий,
хоч  я  не  в  ньому,  я  там  є.
І...  прощавай!  ти,  що  відходиш
не  повернувши  голови!

[b]Juan  Ramón  Jiménez  EL  RECUERDO  SE  VA[/b]
El  recuerdo  se  va
por  mi  memoria  larga,  removiendo
con  finos  pies  las  hojas  secas.

—  Detrás,  la  casa  está  vacía.
Delante,  carreteras
que  llevan  a  otras  partes,  solas,
yertas.
Y  la  lluvia  que  llora  ojos  y  ojos,
cual  si  la  hora  eterna  se  quedase  ciega.  —

Aunque  la  casa  esta  muda  y  cerrada,
yo,  aunque  no  estoy  en  ella,  estoy  en  ella.
Y...  ¡adiós,  tu  que  caminas
sin  volver  la  cabeza!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2022

Хуан Рамон Хіменес ЛІЛІЯ І СОНЦЕ

Ніщо  для  мене  життя,
якщо  ти  в  ньому  зітхаєш,
(для  тебе  я  неможливий,
для  мене  ти  неможлива)

Ніщо  для  мене  і  смерть,
якщо  ти  мене  обминаєш
(для  тебе  я  неможлива,
для  мене  ти  неможливий)

[b]Juan  Ramón  Jiménez  AZUCENA  Y  SOL[/b]
Nada  me  importa  vivir
con  tal  de  que  tú  suspires,
(por  tu  imposible  yo,
tú  por  mi  imposible)

Nada  me  importa  morir
si  tú  te  mantienes  libre
(por  tu  imposible  yo,
tú  por  mi  imposible)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2022

Збіґнєв Герберт ОСТАТОЧНЕ ПРИМИРЕННЯ З ЧАСОМ

[quote]Тадеушові  Хшановському  -
аркадійському  поетові
присвячує
люблячий  Його
Автор[/quote]
-  лиш  розум  неспокійний  як  голуб  перед  бурею
тримає  тіло  як  вітер  стебло
 
і  руки  наповнені  шелестом  і  пусткою
сходять  з  пагорба  нехоті  в  бурхливий  потік  часу
 
і  вуста  яким  солодке  розсудливе  мовчання
глибинна  хвиля  розіб'є  їх  об  берег  як  мушлю
 
Залишаю  ніжність  квітам  -  я  сплю  на  кулаці
 
Прощавай  Аркадіє
було  чудово
але  грудям
занадто  тісно
 
Я  жив  тінями
і  безмовною
милістю  хмар
 
Любив  гусінь
і  час  смеркання
любов'ю  ніжною
і  не  чоловічою
 
а  тепер  треба
з  теплих  долонь
мости
над  прірвами
 
Прощавай  Аркадіє
цей  краєвид
може  зруйнувати
одна  сльоза
 
за  один  крик  про  допомогу
можна  віддати  без  жалю
 
густі  хмари
видимі  дерева
колони  плюща
планети  і  яблука
 
розум  який  хоче  втекти  як  голуб  від  бурі
тримає  тіло  як  вітер  стебло  -
 
не  варто  втішати  Офелію  яка  плаче  над  потоком
марно  просити  дзеркало  творити  відлуння
 
є  лише  один  шляхетний  плач  плач  героїв
і  єдина  ніжність  ніжність  матері  й  садівника
 
а  якщо  пам'ять  схожа  на  могильну  гієну
її  треба  відкинути  як  таку  любов
яка  є  лише  голодом  і  жалістю
 
Сивієш  голово
як  голуб  в  бурю
і  не  раз  тіло  гнулося
під  нагаями  вітру
 
Вуста  на  поталу  вустам
руки  на  поталу  світові
 
[b]Збіґнєв  Герберт  OSTATECZNA  ZGODA  NA  CZAS[/b]
[quote]Tadeuszowi  Chrzanowskiemu  -
arkadyjskiemu  poecie
przypisuje
kochający  Go
Autor[/quote]
-  lecz  głowę  niespokojną  jak  gołąb  przed  burzą
zatrzyma  ciało  wątłe  jak  łodyga  wiatru
 
a  ręce  pełne  szmeru  klejnotów  i  pustki
zejdą  ze  wzgórz  niechęci  w  rwącą  strugę  czasu
 
i  usta  którym  słodka  rozwaga  milczenia
fala  głębi  rozbije  jak  muszlę  o  brzeg
 
Kwiatom  zostawiam  czułość  -  ja  śpiący  na  pięści
 
Żegnaj  Arkadio
dobrze  było
ale  dla  piersi
nazbyt  wąsko
 
cieniami  żyłem
i  milczeniem
łaską  obłoku
 
Kochałem  liszki
zmierzchu  korę
miłością  tkliwą
i  niemęską
 
a  teraz  trzeba
z  ciepłych  dłoni
nad  przepaściami
przęsła
 
Żegnaj  Arkadio
ten  krajobraz
można  przełamać
jedną  łzą
 
za  jedno  wołanie  o  pomoc
można  bez  żalu  oddać
 
tłuste  obłoki
drzew  pozory
kolumny  bluszcze
planety  i  jabłka
 
głowę  która  chce  umknąć  jak  gołąb  przed  burzą
zatrzyma  ciało  wątłe  jak  łodyga  wiatru  -
 
nie  warto  pocieszać  Ofelii  płaczącej  nad  strumieniem
próżno  pytać  zwierciadła  w  kształcie  echa
 
jest  tylko  jeden  szlachetny  płacz  płacz  bohaterów
i  jedna  czułość  czułość  matki  i  ogrodnika
 
a  pamięć  jeśli  oznacza  hienę  grobów
trzeba  oddalić  jak  taką  miłość
która  jest  tylko  głodem  i  litością
 
Siwiejesz  głowo
jak  burzy  gołąb
i  ciało  nieraz  się  łamie
pod  biczami  wiatru
 
Usta  na  pastwę  ustom
ręce  na  pastwę  światom

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2022

Збіґнєв Герберт ЖЕРТВА

Заляпані  скатертини,  сліди  від  цигарок  навколо  блюдець  на  столі  засідань  Олімпу,  незмінні  серветки  і  квіти  у  кришталевих  вазах,  а  також  одноманітний  список  страв,  поганий  вибір  вин  -  одне  це  свідчить  про  глибоку  кризу  богів.  Боги  не  приходили  чи  самовільно  не  залишали  засідання,  вони  їли  дарунки  богам  неестетично  (і  всупереч  правилам),  спали  за  столом  або  голосно  видавали  тілом  звуки.  Доля  світу  вислизала  з  їхніх  рук.
Зевс  зустрічався  з  Гермесом  частіше,  ніж  зазвичай.
"Цей  кінець  світу  можна  було  передбачити",  -  говорив  Зевс  Гермесу,  -  ми  не  безсмертні,  звісно,  але  спосіб,  в  який  це  відбувається,  осудливий  за  формою  і  обурливий.  Ми  не  залишаємо  після  себе  нічого,  навіть  хороших  спогадів.  І  все  ж  не  все  в  наш  час  було  поганим  -  щось  треба  виправити  -  казав  Зевс  Гермесу.
Гермес  порадив  вибрати  одного  з  богів  як  жертву  і  принести  його  в  жертву  людськими  руками.  Такий  невеликий  софізм.  Зрештою,  це  спосіб  анімації,  що  практикується  багатьма  релігіями.  Донині  це  не  вдавалося,  але  ви  можете  спробувати  ще  раз,  як  ніби  Бог  вторгся  на  лекцію  професора  філософії,  навіть  якщо  це  були  лекції  з  атеїзму.  Зрештою,  ви  нічим  не  ризикуєте.  Завіса,  що  розділяє  світи  -  надприродний  і  земний  -  вже  давно  дірява.
Як  не  дивно  Діоніс  погодився  на  експеримент  -  у  всякому  разі  ризикнув  на  роль  жертви.  Він  пояснив,  що  життя  давно  втратило  свою  чарівність  і  сенс,  і  крім  того,  він  страждає  від  мігрені  та  алкогольної  залежності,  що  ускладнює  виконання  ним  своїх  обов'язків.  Ця  справа  здавалася  -  і  насправді  була  влаштована  -  швидкою  і  безболісною.
Але  чи  дійсно  безболісною?  Зевс  мав  незначні  сумніви.
-  Тож  розкажи  мені,  як  це  було,  -  запитував  Гермеса.
-  Ну,  все  робилося  без  примусу  і  без  неприємних  і  тривіальних  сцен.
-  Чи  страждав  Діоніс?  -  наївно  запитував  Зевс.
-  Він  не  тільки  страждав.  Він  плакав.  І  закликав  Бога  в  свідки.
 
[b]Zbigniew  Herbert  OFIARA[/b]
Poplamione  obrusy,  ślady  papierosów  wokół  małych  talerzyków  na  stole  obrad  Olimpu,  nie  zmieniane  serwetki  i  kwiaty  w  kryształowych  wazonach,  a  także  monotonna  lista  potraw,  słaby  wybór  win  –  już  to  samo  świadczyło  o  głębokim  kryzysie  świata  bogów.  Bogowie  nie  przychodzili  lub  samowolnie  opuszczali  obrady,  spożywali  dary  boże  nieestetycznie  (i  wbrew  regułom),  spali  przy  stole  lub  głośno  wypuszczali  odgłosy  z  ciała.  Losy  świata  wymykały  się  z  ich  rąk.
Zeus  częściej  niż  zwykle  spotykał  się  z  Hermesem  w  cztery  oczy.
–  Taki  koniec  świata  można  było  przewidzieć  –  mówi  Zeus  do  Hermesa  –  nie  jesteśmy  nieśmiertelni,  hélas,  ale  sposób,  w  jaki  to  przebiega,  jest  karygodny  w  formie  i  oburzający.  Nie  pozostawimy  po  sobie  nic,  nawet  dobrego  wspomnienia.  A  przecież  nie  wszystko  za  naszych  czasów  było  złe  –  trzeba  coś  zaradzić  –  mówi  Zeus  do  Hermesa.
Hermes  radzi,  by  któregoś  z  bogów  wybrać  na  ofiarę  i  ofiarować  ją  rękami  ludzi.  Taki  mały  sofizmat.  Ostatecznie  jest  to  sposób  animacji  praktykowany  przez  wiele  religii.  Dotychczas  to  się  nie  udawało,  ale  można  spróbować  jeszcze  raz,  tak,  jakby  Bóg  wtargnął  na  wykład  profesora  filozofii,  choćby  to  były  wykłady  ateisty.  Koniec  końców  niczego  się  nie  ryzykuje.  Kurtyna  oddzielająca  światy  –  nadprzyrodzony  i  ziemski  –  już  dawno  jest  dziurawa.
Dziwnie  łatwo  Dionizos  zgodził  się  eksperymentalnie  –  bądź  co  bądź  zaryzykować  rolę  ofiary.  Tłumaczył,  że  życie  straciło  dla  niego  dawno  urok  i  sens,  a  poza  tym  cierpi  na  migrenę  i  uzależnienie  alkoholowe,  utrudniające  mu  sprawowanie  obowiązków.  Cała  sprawa  wyglądała  –  i  w  istocie  załatwiona  była  –  szybko  i  bezboleśnie.
Ale  czy  rzeczywiście  bezboleśnie?  Zeus  miał  lekkie  wątpliwości.
–  Więc  opowiedz  dokładnie,  jak  to  było  –  pytał  Hermesa.
–  No,  odbyło  się  wszystko  bez  przymusu  i  scen  niemiłych  i  trywialnych.
–  Czy  Dionizos  cierpiał?  –  zapytał  naiwnie  Zeus.
–  Nie  tylko  cierpiał.  Płakał.  I  przywoływał  Boga  na  świadka.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2022

Райнер Марія Рільке ТИ, КОМУ Я НЕ РОЗПОВІМ

Ти,  кому  я  не  розповім,  що  плачу
вночі  до  ранку,
ти,  хто  безсилить  мою  вдачу
як  колисанка.
Ти,  хто  мені  не  розповість,  що  часто
мене  чекає:
як,  якщо  нас  таке  ось  щастя
не  вдовольняє,
обох  зморило?
(коротка  пауза  й  несміло):
Ти  на  закоханість  поглянь,
що  починалося  з  зізнань,
вона  обманом  завершила.
Мене  зробила  ти  самотнім.  Для  тебе  я  себе  змінив.
Єдина  мить  з  тобою  й  знову  я  мов  хмільний,
але  розсіявся  безслідно  цей  туман.
Ах,  зі  своїх  обіймів  я  всіх  інших  відпускав,
Лиш  ти  завжди  відроджувалась  знову,  лиш  ти:
Бо  я,  ні  разу  не  обнявши,  тебе  міцно  тримав.

[b]Rainer  Maria  Rilke  DU,  DER  ICHS  NICHT  SAGE[/b]
Du,  der  ichs  nicht  sage,  daß  ich  bei  Nacht
weinend  liege,
deren  Wesen  mich  müde  macht
wie  eine  Wiege.
Du,  die  mir  nicht  sagt,  wenn  sie  wacht
meinetwillen:
wie,  wenn  wir  diese  Pracht
ohne  zu  stillen
in  uns  ertrügen?
(kurze  Pause  und  zögernd):
Sieh  dir  die  Liebenden  an,
wenn  erst  das  Bekennen  begann
wie  bald  sie  lügen.
Du  machst  mich  allein.  Dich  einzig  kann  ich  vertauschen.
Eine  Weile  bist  du's,  dann  wieder  ist  es  das  Rauschen,
oder  es  ist  ein  Duft  ohne  Rest.
Ach,  in  den  Armen  hab  ich  sie  alle  verloren,
du  nur,  du  wirst  immer  wieder  geboren:
weil  ich  niemals  dich  anhielt,  halt  ich  dich  fest

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960190
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2022

Райнер Марія Рільке ПІСНЯ ПРО ПРАВДУ

[quote]"Ті  могили  -  погребіння  минулих  часів  —  розкидані  по  всьому  степу,  немов  застиглі,  заворожені  хвилі.—  В  цій  країні,  де  могили  ніби  гори,  люди  немов  безодня.  Темні  загадкові  глибини  носить  у  собі  цей  мовчазний  та  зажурений  народ,  і  його  слова  тільки  слабкі  та  хисткі  мости  до  його  дійсного  буття.  Іноді  піднімаються  чорні  птахи  над  могилами.  Іноді  вриваються  несамовиті  пісні  і  щезають  в  присмеркових  глибинах  цих  людей,  тоді  як  птахи  зникають  у  небі.  А  навкруги  все  здається  безмежним.  Навіть  хати  не  могли  захистити  від  безмежності:  їхні  віконця  переповнені  нею."
Райнер  Марія  Рільке  "Пісня  про  Правду"  [/quote]
На  усьому  світі  правди  вже  немає.
Правда,  чи  хтоcь  може  її  відшукає?
На  усьому  світі  правди  вже  немає.
Бо  правду  повсюди  неправда  долає.
Правда  у  кайданах  сьогодні  томиться.
І  бачимо,  з  неї  неправда  глумиться,
і  сидить  з  панами  на  золотім  троні
й  гуляє  з  панами  в  золотих  хоромах.
Правда  за  порогом  стоїть  і  благає,
а  лиху  неправду  пани  зазивають,
і  сміються  разом  у  своїх  палацах
й  підносять  неправді  меду  повну  чашу.
О  матінко  правдо,  ти  матінко  моя,
подібне  орлиним  кожне  крило  твоє,
ще  можливо  прийде  правдива  людина,
хто  живе  по  правді,  тим  Бог  помагає,
робить  дні  легкими,  у  всім  пособляє.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fp6kY7-rvaQ[/youtube]
[i]  На  порозі  двадцятиліття  молода  людина  має  оголені  нерви,  загострене  світосприймання  і  пекучу  потребу  кохання.  Рільке  був  поетом-початківцем,  який  відвідував  зібрання  літераторів  і  мав  уже  видані  збірки  безбарвних  віршів.  Лу  Саломе  теж  пробувала  себе  в  літературній  творчості.  Вони  познайомилися  в  Мюнхені  навесні  1897  року.  Її  врода  і  розум  вразили  Рільке.  Він  закидав  її  квітами  і  віршами,  захопив  щирим  юнацьким  коханням.  Ця  жінка  мала  особливий  дар  -  закохувати  в  себе  і  відкривати  закоханим  їхню  глибинну  суть,  призначення  їхнього  генія.  Чи  з'явився  б  без  неї  Заратустра  Ніцше?  Чи  були  б  написані  Дуїнські  елегії  Рільке?  Змах  крил  метелика  в  Бразилії  здатен  викликати  торнадо  в  Техасі.
Закоханість  відділяє  закоханих  від  усього  світу.  Вони  відкривають  одне  одному  тайники  своїх  душ,    разом  проживають  своє  минуле  і  творять  з  нього  спільне  майбутнє.  Рене  Марія  Рільке  став  Райнером  спершу  для  Лу  Саломе,  а  потім  і  для  всього  світу.  Вона  відкрила  для  нього  свою  Вітчизну  -  Росію  і  її  південну  частину  -  Україну.
25  квітня  1899  року  разом  з  Лу  Саломе  і  її  чоловіком  Карлом  Фрідріхом  Андреасом    Рільке  прибув  до  Москви,  де  познайомився  з  Леонідом  Пастернаком  і  Львом  Толстим,  4  травня  вони  їдуть  далі,  до  Петербурга,  де  проводять  шість  тижнів.  Враження  від  величезної  країни  і  незнайомої  культури  настільки  сильне,  що  Рільке  береться  за  вивчення  російської  мови  і  готується  до  ще  однієї  поїздки  в  Росію.
7  травня  1900  Лу  Саломе  і  Рільке  їдуть  на  три  тижні  до  Москви,  до  Тули,  потім  в  Ясну  Поляну  до  Льва  Толстого,  далі  Київ  -  Софійський  собор,  Печерська  Лавра,  пароплавом  до  Канева  до  могили  Кобзаря,  в  Кременчуг,  17  червня  поїздом  до  Полтави  і  пішки  по  навколишніх  селах,  наступні  -  Харків,  Воронеж    і  далі  Волга.
Чари  України  вразили  Рільке  не  менше,  ніж  чари  Лу  Саломе,  чи  не  тому,  що  вона  була  поряд.  Кохання  робить  очі  зіркими,  а  серце  чутливим.  В  молодості  здається  зрозумілим,  де  шукати  відповіді  на  вічні  запитання,  які  не  дають  спокою  людям  тисячі,  а  можливо  і  мільйони  років.    Можливо,  там,  де  людина  ще  не  втратила  зв'язок  з  природою,  де  гармонійно  єднаються  в  ній    матеріальне  і  духовне.  Першоджерела  цивілізації  Рільке  відкрив  для  себе  в  Україні.  
Українські  враження  Рільке  відображені  у  двох  оповіданнях,  які  увійшли  до  „Казок  про  любого  Бога”.  Це  „Пісня  про  Правду”  та  „Як  старий  Тимофій  співав  помираючи”.  „Пісню  про  Правду”  Рільке  почув  у  виконанні  Остапа  Микитовичеа  Вересая,  відомого  кобзаря.[/i]

[b]Reiner  Maria  Rilke  DAS  LIED  VON  DER  GERECHTIGKEIT[/b]
Es  ist  keine  Gerechtigkeit  mehr  in  der  Welt.
Die  Gerechtigkeit,  wer  kann  sie  finden?
Es  ist  keine  Gerechtigkeit  mehr  in  der  Welt;
denn  alle  Gerechtigkeit  ist  den  Gesetzen  
der  Ungerechtigkeit  unterstellt.
Heut  ist  die  Gerechtigkeit  elend  in  Fesseln.
Und  das  Unrecht  lacht  über  sie,  wir  sahns,
und  sitzt  mit  den  Pans  in  den  goldenen  Sesseln
und  sitzt  in  dem  goldenen  Saal  mit  den  Pans.
Die  Gerechtigkeit  liegt  an  der  Schwelle  und  fleht;
bei  den  Pans  ist  das  Unrecht,  das  Schlechte,  zu  Gast,
und  sie  laden  es  lachend  in  ihren  Palast,
und  sie  schenken  dem  Unrecht  den  Becher  voll  Met.
Oh,  Gerechtigkeit,  Mütterchen,  Mütterchen  mein,
mit  dem  Fittich,  der  jenem  des  Adlers  gleicht,
es  kommt  vielleicht  noch  ein  Mann,  der  gerecht,
der  gerecht  sein  will,  dann  helfe  ihm  Gott,
Er  vermag  es  allein,  und  macht  dem  Gerechten  die  Tage  leicht.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2022

Томас Ділан СИЛА, ЩО ВИБУХАЄ ЗЕЛЕННЮ

Сила,  що  вибухає  зеленню,  дає  енергію  квітці.
Енергія  моєї  юності  вириває  дерева  з  корінням,
І  руйнує  мене.
Беззвучно  шепочу  я  зламаній  троянді,
Що  молодість  мою  зламала  така  ж  зимова  лихоманка.

Сила,  що  гонить  воду  через  скелі,
Дає  енергію  моїй  червоній  крові;  осушує  гірські  потоки
І  перетворює  мене  на  воск.
Беззвучно  припадаю  ротом  до  своїх  вен,
Як  цим  же  ротом  припадав  до  вод  гірських  джерел.

Рука,  що  крутить  води  виру,
також  піски  сипучі  гонить;  пориви  вітру  зупиняє
і  надимає  савану  вітрило.
Беззвучно  шепочу  я  до  повішеного,
Що  змішана  з  вапном  із  ката  моєї  плоті  глина.

Устами  припадає  час  до  первісних  джерел;
Народжує  любов  і  убиває,  але  гріховна  кров
Зціляє  рани.
Беззвучно  шепочу  я  вітру  штормовому,
Що  навколо  зірок  час  творить  небосхил.

Беззвучно  шепочу  коханій  на  її  могилі,
Що  на  моєму  простирадлі  хробак  звивається  так  само.

[b]Thomas  Dylan  THE  FORCE  THAT  THROUGH  THE  GREEN[/b]
The  force  that  through  the  green  fuse  drives  the  flower
Drives  my  green  age;  that  blasts  the  roots  of  trees
Is  my  destroyer.
And  I  am  dumb  to  tell  the  crooked  rose
My  youth  is  bent  by  the  same  wintry  fever.

The  force  that  drives  the  water  through  the  rocks
Drives  my  red  blood;  that  dries  the  mouthing  streams
Turns  mine  to  wax.
And  I  am  dumb  to  mouth  unto  my  veins
How  at  the  mountain  spring  the  same  mouth  sucks.

The  hand  that  whirls  the  water  in  the  pool
Stirs  the  quicksand;  that  ropes  the  blowing  wind
Hauls  my  shroud  sail.
And  I  am  dumb  to  tell  the  hanging  man
How  of  my  clay  is  made  the  hangman's  lime.

The  lips  of  time  leech  to  the  fountain  head;
Love  drips  and  gathers,  but  the  fallen  blood
Shall  calm  her  sores.
And  I  am  dumb  to  tell  a  weather's  wind
How  time  has  ticked  a  heaven  round  the  stars.

And  I  am  dumb  to  tell  the  lover's  tomb
How  at  my  sheet  goes  the  same  crooked  worm.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2022

Томас Ділан МОЄ РЕМЕСЛО ЧИ ПЕЧАЛЬНИЙ ДАР

Моє  ремесло  чи  печальний  дар
Проривається  в  ніч  безмовну
Коли  тільки  місяць  чманіє,
І  лежать  коханці  зрадливі,
Обійнявшись  з  своїми  печалями,
І  творю  я  пісенне  слово
Не  для  амбіцій  чи  хліба,
Для  чванства  чи  торгу  чарами
На  сцені  з  слонових  бивнів,
Не  для  публічних  виплат
Від  сердець  найбільш  скритних.
Не  для  пихатих  чвар,
Під  місяцем  невгамовним
Я  словами  папір  забризкав
Не  для  мерців  знаменитих
З  їх  псалмами  і  солов’ями,
А  для  закоханих,  що  руками
Обіймають  столітні  печалі.
Хто  ні  плати  не  дасть,  ні  слави,
Не  гадатиме  ремесло  чи  дар.

[b]Thomas  Dylan  IN  MY  CRAFT  OR  SULLEN  ART[/b]
 In  my  craft  or  sullen  art
Exercised  in  the  still  night
When  only  the  moon  rages
And  the  lovers  lie  abed
With  all  their  griefs  in  their  arms,
I  labour  by  singing  light
Not  for  ambition  or  bread
Or  the  strut  and  trade  of  charms
On  the  ivory  stages
But  for  the  common  wages
Of  their  most  secret  heart.
Not  for  the  proud  man  apart
From  the  raging  moon  I  write
On  these  spindrift  pages
Nor  for  the  towering  dead
With  their  nightingales  and  psalms
But  for  the  lovers,  their  arms
Round  the  griefs  of  the  ages,
Who  pay  no  praise  or  wages
Nor  heed  my  craft  or  art.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2022

Чарлз Буковскі КРИЗА

завеликий
замалий
 
затовстий
затонкий
або  ніхто.
 
сміх  або
сльози
 
ненависники  або
коханці
 
незнайомці  з  обличчями  як
ніготь
великого  пальця
 
армії  несуться
закривавленими  вулицями
розмахуючи  пляшками  вина
колючи  багнетами  і  трахаючи
незайманих  дівчат.
 
або  дідок  у  дешевій  кімнаті
з  фотографією  М.  Монро.
 
В  цьому  світі  існує  самотність  така  велика
що  ви  можете  побачити  її  в  повільному  русі
стрілки  годинника.
 
люди  настільки  змучені
скалічені
або  від  любові  або  без  любові.
 
просто  люди  не  добрі  один  до  одного
один  на  один.
багаті  не  добрі  до  багатих
бідні  не  добрі  до  бідних.
 
ми  налякані.
 
наша  освітня  система  каже  нам
що  ми  всі  можемо  бути
 
товстожопими  переможцями
 
вона  нам  не  сказала
про  стічні  канави
або  самогубства.
 
або  жах  однієї  людини
захворіти  в  якомусь  місці
самотньою
 
непотрібною
мовчки
 
поливати  квіти.
 
люди  не  добрі  один  до  одного.
люди  не  добрі  один  до  одного.
люди  не  добрі  один  до  одного.
 
Я  думаю  вони  ніколи  не  стануть  іншими.
Я  не  прошу  їх  стати  іншими.
 
але  інколи  задумуюся  над
цим.
 
ці  намистини  будуть  розгойдуватися
ці  хмари  будуть  хмаритися
і  вбивця  відріже  голову  дитині
наче  відкусить  шматок  від  конуса  морозива.
 
завеликий
замалий
затовстий
затонкий
або  ніхто
 
більше  ненавидячих  ніж  закоханих.
 
люди  не  добрі  один  з  одним.
можливо  якби  вони  були  іншими
наша  смерть  не  була  б  такою  сумною.
 
тим  часом  я  дивлюся  на  молодих  дівчат
стебла
квітів  шансу.
 
повинен  бути  спосіб.
 
безумовно  повинен  бути  спосіб,  якого  у  нас  поки  немає
здається.
 
хто  вклав  цей  мозок  в  мене?
 
він  плаче
він  вимагає
він  говорить  про  те,  що  є  шанс.
 
він  не  говорить
"ні."

[b]Charles  Bukowski  THE  CRUNCH[/b]
too  much
too  little
 
too  fat
too  thin
or  nobody.
 
laughter  or
tears
 
haters
lovers
 
strangers  with  faces  like
the  backs  of
thumb  tacks
 
armies  running  through
streets  of  blood
waving  winebottles
bayoneting  and  fucking
virgins.
 
or  an  old  guy  in  a  cheap  room
with  a  photograph  of  M.  Monroe.
 
there  is  a  loneliness  in  this  world  so  great
that  you  can  see  it  in  the  slow  movement  of
the  hands  of  a  clock.
 
people  so  tired
mutilated
either  by  love  or  no  love.
 
people  just  are  not  good  to  each  other
one  on  one.
the  rich  are  not  good  to  the  rich
the  poor  are  not  good  to  the  poor.
 
we  are  afraid.
 
our  educational  system  tells  us
that  we  can  all  be
 
big-ass  winners.
 
it  hasn't  told  us
about  the  gutters
or  the  suicides.
 
or  the  terror  of  one  person
aching  in  one  place
alone
 
untouched
unspoken  to
 
watering  a  plant.
 
people  are  not  good  to  each  other.
people  are  not  good  to  each  other.
people  are  not  good  to  each  other.
 
I  suppose  they  never  will  be.
I  don't  ask  them  to  be.
 
but  sometimes  I  think  about
it.
 
the  beads  will  swing
the  clouds  will  cloud
and  the  killer  will  behead  the  child
like  taking  a  bite  out  of  an  ice  cream  cone.
 
too  much
too  little
too  fat
too  thin
or  nobody
 
more  haters  than  lovers.
 
people  are  not  good  to  each  other.
perhaps  if  they  were
our  deaths  would  not  be  so  sad.
 
meanwhile  I  look  at  young  girls
stems
flowers  of  chance.
 
there  must  be  a  way.
 
surely  there  must  be  a  way  we  have  not  yet
thought  of.
 
who  put  this  brain  inside  of  me?
 
it  cries
it  demands
it  says  that  there  is  a  chance.
 
it  will  not  say
"no."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022

Чарлз Буковскі ТРАГЕДІЯ ЛИСТЯ

Я  прокинувся  від  сухості  і  папороть  померла,
кімнатні  квіти  зжовкли  як  зерно;
від  мене  пішла  жінка
і  порожні  пляшки  схожі  на  закривавлені  трупи
оточили  мене  своєю  непотрібністю;
і  все  ж  сонце  все  ще  було  добрим,
а  записка  моєї  домовласниці  добивала  остаточною  і
невибагливою  жовтизною,  тут  потрібний  
хороший  комедіант,  старовинний  стиль,  блазень
з  жартами  про  абсурд  болю,  біль  абсурду
тому  що  він  є,  більше  нічого;
я  обережно  поголився  старою  бритвою
цей  чоловік  колись  був  молодим  і
казали  був  генієм;  але
це  трагедія  листя,
мертва  папороть,  мертві  квіти;
і  я  вийшов  у  темний  коридор
де  стояла  моя  домовласниця
люто  і  незворотно
посилаючи  мене  в  пекло,
розмахуючи  своїми  жирними,  пітними  руками
і  горланячи
горланячи  про  квартплату
тому  що  світ  обманув  сподівання
нас  обох.

[b]Charles  Bukowski  THE  TRAGEDY  OF  THE  LEAVES[/b]
I  awakened  to  dryness  and  the  ferns  were  dead,
the  potted  plants  yellow  as  corn;
my  woman  was  gone
and  the  empty  bottles  like  bled  corpses
surrounded  me  with  their  uselessness;
the  sun  was  still  good,  though,
and  my  landlady's  note  cracked  in  fine  and
undemanding  yellowness;  what  was  needed  now
was  a  good  comedian,  ancient  style,  a  jester
with  jokes  upon  absurd  pain;  pain  is  absurd
because  it  exists,  nothing  more;
I  shaved  carefully  with  an  old  razor
the  man  who  had  once  been  young  and
said  to  have  genius;  but
that's  the  tragedy  of  the  leaves,
the  dead  ferns,  the  dead  plants;
and  I  walked  into  a  dark  hall
where  the  landlady  stood
execrating  and  final,
sending  me  to  hell,
waving  her  fat,  sweaty  arms
and  screaming
screaming  for  rent
because  the  world  had  failed  us
both.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022

Волт Вітмен НІКОЛИ ВОРОГИ МЕНЕ НЕ ПОДОЛАЮТЬ

Ніколи  вороги  мене  не  подолають  –  я  гідність  втратить  перед  ними  не  боюся;
Та  друзів  я  люблю  беззастережно,  вони  безкарно  володіють  мною!
Поглянь,  який  відкритий,  безпорадний  і  безсилий!
Завжди  смиренно  по  землі  стелюся  перед  ними.  

[b]Walt  Whitman  NOT  MY  ENEMIES  EVER  INVADE  ME[/b]
NOT  my  enemies  ever  invade  me--no  harm  to  my  pride  from  them  I  fear;
But  the  lovers  I  recklessly  love--lo!  how  they  master  me!
Lo!  me,  ever  open  and  helpless,  bereft  of  my  strength!
Utterly  abject,  grovelling  on  the  ground  before  them.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2022

Волт Вітмен ТИ, НОВА ЛЮДИНО, ТЯГНЕШСЯ ДО МЕНЕ?

Ти,  нова  людино,  тягнешся  до  мене?
Почнімо  з  попередження,  я,  звичайно,  дуже  відрізняюсь  від  того,  якого  ти  уявляєш;
Ти  думаєш,  що  знайдеш  в  мені  свій  ідеал?
Ти  думаєш,  що  так  легко  зробити  мене  своїм  коханцем?
Ти  думаєш,  що  дружба  зі  мною  могла  б  бути  безхмарним  щастям?
Ти  думаєш,  я  вірний  і  надійний?
Ти  бачиш  більше,  ніж  ця  видимість,  мої  стримані  і  толерантні  манери?
Ти  справді  думаєщ,  що  зблизився  з  реально  героїчною  людиною?
Чи  не  думаєш  ти,  о  мрійнику,  що  все  це  може  бути  майєю,  ілюзією?

[b]Walt  Whitman  ARE  YOU  THE  NEW  PERSON  DRAWN  TOWARD  ME?[/b]
Are  you  the  new  person  drawn  toward  me?
To  begin  with  take  warning,  I  am  surely  far  different  from  what  you  suppose;
Do  you  suppose  you  will  find  in  me  your  ideal?
Do  you  think  it  so  easy  to  have  me  become  your  lover?
Do  you  think  the  friendship  of  me  would  be  unalloy'd  satisfaction?
Do  you  think  I  am  trusty  and  faithful?
Do  you  see  no  further  than  this  facade,  this  smooth  and  tolerant
manner  of  me?
Do  you  suppose  yourself  advancing  on  real  ground  toward  a  real  heroic  man?
Have  you  no  thought  O  dreamer  that  it  may  be  all  maya,  illusion?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2022

Гай Валерій Катулл LVIII. ЦЕЛІЮ, ЛЕСБІЯ НАША, ЛЕСБІЯ ТА

Целію,  Лесбія  наша  (1),  Лесбія  та,
та  Лесбія,  яку  Катулл  єдину
кохав  більше  за  себе  і  всіх  рідних,  
нині  на  перехрестях  і  в  закапелках
ловить  (2)  нащадків  шляхетного  Рема.

[i](1)  друг  Катулла  Марк  Целій  Руф  став  коханцем  "нашої"  Лесбії
(2)  в  тексті  вжито  слово  "glubit"  -  роздягає,  оббирає,  так  Катулл  делікатно  назвав  спосіб  заробляння  грошей  Лесбією
[/i]  
[b]Gaius  Valerius  Catullus  LVIII.  CAELI,  LESBIA  NOSTRA,  LESBIA  ILLA[/b]
Caeli,  Lesbia  nostra,  Lesbia  illa,
illa  Lesbia,  quam  Catullus  unam
plus  quam  se  atque  suos  amauit  omnes,
nunc  in  quadruuiis  et  angiportis
glubit  magnanimis  Remi  nepotes

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022

Гай Валерій Катулл LXXIII. ЗАКІНЧУЙ ЧЕКАТИ ВІД КОГОСЬ ЯКОЇСЬ ПОДЯКИ

Закінчуй  чекати  від  когось  якоїсь  подяки,  
або  у  думках  уявляти  себе  доброчинним.
повсюди  невдячність,  ні  в  кому  не  знайдеш  підтримки
без  зиску,  о  ні,  навпаки,  лиш  виснажну  відразу;
ніхто  не  вражав  мене  тяжко  й  безжально  настільки,
як  той,  кого  я  називав  своїм  другом  єдиним.

[b]Gaius  Valerius  Catullus  LXXIII.  DESINE  DE  QUOQUAM  QUISQUAM  BENE  VELLE  MERERI[/b]
DESINE  de  quoquam  quisquam  bene  velle  mereri,
aut  aliquem  fieri  posse  putare  pium.
omnia  sunt  ingrata,  nihil  fecisse  benigne
prodest,  immo  etiam  taedet  obestque  magis;
ut  mihi,  quem  nemo  grauius  nec  acerbius  urget,
quam  modo  qui  me  unum  atque  unicum  amicum  habuit.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959768
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022

Воллес Стівенс СНІГОВИЙ ЧОЛОВІК

Потрібно  мати  душу  зимову,
Щоб  закохатися  в  мороз  і  силуети
Покритих  снігом  сосен;
І  щоб  надовго  завмирати
Перед  кошлатим  інеєм  на  ялівці,
Або  від    виблисків  колючої  ялинки

Під  сонцем  січня;  й  не  вважати
Шум  вітру  передвісником  біди,
У  шелесті  кількох  листочків
Вчувати  голоси  країни,
Принесені  цим  вітром,
Що  дме    у  цій  оголеній  місцині
Для  слухача,  що  дослухається  до  снігу
І,  сам  один,  не  помічає
Нічого,  що  в  нім  є,  й  ніщо,  чого  немає.  

[b]Wallace  Stevens  THE  SNOW  MAN    [/b]    
One  must  have  a  mind  of  winter
To  regard  the  frost  and  the  boughs
Of  the  pine-trees  crusted  with  snow;
And  have  been  cold  a  long  time
To  behold  the  junipers  shagged  with  ice,
The  spruces  rough  in  the  distant  glitter
 
Of  the  January  sun;  and  not  to  think
Of  any  misery  in  the  sound  of  the  wind,
In  the  sound  of  a  few  leaves,
Which  is  the  sound  of  the  land
Full  of  the  same  wind
That  is  blowing  in  the  same  bare  place
For  the  listener,  who  listens  in  the  snow,
And,  nothing  himself,  beholds
Nothing  that  is  not  there  and  the  nothing  that  is.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2022

Воллес Стівенс Чаювання в палаці Хуна

Не  менший,  бо    в  багрянці  виник  я
Західним  днем  із  того,  що  ти  звав
найодинокішим  ефіром,  я  був  не  менший.

Яким  єлеєм  свою  бороду  мастив  я?
Який  грім  гімнів  переповнив  мої  вуха?
Яким  був  океан,  який  котив  крізь  мене  приплив?

Моя  уява  пролила  цей  золотий  єлей,
І  мої  вуха  творять  гімни,  які  чують.
Я  сам  був  берегами  цього  океану:

Я  був  тим  світом  у  який  прийшов,  і  що  я  бачив
чи  я  чув  чи  відчував,  не  виникло  б  без  мене;
І  я  вважав  себе  найбільш  реальним,  найбільш  дивним.

[b]Wallace  Stevens  TEA  AT  THE  PALAZ  OF  HOON[/b]
Not  less  because  in  purple  I  descended
The  western  day  through  what  you  called
The  loneliest  air,  not  less  was  I  myself.
What  was  the  ointment  sprinkled  on  my  beard?
What  were  the  hymns  that  buzzed  beside  my  ears?
What  was  the  sea  whose  tide  swept  through  me  there?
Out  of  my  mind  the  golden  ointment  rained,
And  my  ears  made  the  blowing  hymns  they  heard.
I  was  myself  the  compass  of  that  sea:
I  was  the  world  in  which  I  walked,  and  what  I  saw
Or  heard  or  felt  came  not  but  from  myself;
And  there  I  found  myself  more  truly  and  more  strange.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2022

Юліан Тувім КРАЩЕ ТЕСАТИ КАМІНЬ

Краще  тесати  камінь  за  шмат  черствого  хліба
І  його  жувати,  щоб  силу  вернути  рукам,
Ніж  по  землі  ступати,  прагнучи  в  небо  злетіти,
Вистраждане  щастя  у  Бога  просити,  як  я.

Глянь,  у  яких  судомах  народжується  слово,
Слова  –  це  з  ран  моїх  кров,  рваної  плоті  вогонь.
Сюсюкає  щось  Мойсей,  белькоче  безтолково,
Що  закликати  Бога,  якщо  покинув  Арон*.

Ти  дав  щастя  жити,  але  прокляття  лишилось,
Низпослав  апостола!  Тобі  поясню,  дозволь!
Слово  стало  плоттю,  а  попелом  стало  тіло,
І  змішався  з  прахом  відчай  моїх  молитов.

[i]*  Арон  –  старший  брат  Моїсея,  його  сподвижник  у  звільненні  євреїв  з  єгипетського  рабства.  На  відміну  від  непохитного  Моїсея  вирізнявся    поступливістю,  миролюбністю,  м’якістю[/i]

[b]Julian  Tuwim  KAMIENIE  RACZEJ  RĄBAĆ[/b]
Kamienie  raczej  rąbać  dla  czerstwego  chleba
I  żuć  go,  by  znów  siły  zdobyć  na  rąbanie,
Niż  tak  po  ziemi  chodzić  i  tak  pragnąć  nieba,
I  tak  ze  szczęścia  cierpieć,  jak  ja  cierpię,  Panie!
Patrz,  jak  się  ze  mnie  rodzą  te  słowa  w  męczarni,
Słowa  –  krew  moich  szarpań,  ran  rozdartych  ogień.
Mojżesz,  który  sepleni,  bełkoce  niezdarnie,
Nie  mam  swego  Arona,  co  by  mówił  z  Bogiem.
Tak  dźwięczne  szczęście  życia  przekleństwem  się  stało,
Apostoła  mi  ześlij!  niechaj  mnie  tłumaczy!
Słowo  stało  się  ciałem,  a  popiołem  –  ciało
I  w  prochu  moich  modlitw  tarzam  się  w  rozpaczy.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2022

Юліан Тувім ОСІННІ РАНКИ

Зараз  спокійні,  хороші,
Ранки  холодні,  осінні,
(Айстри  лілові  осінні),
Сонні,  погожі,
В  гарному  сірому  небі
Бачу  хвилюючий  колір.
Вранці  іду  я  до  тебе
В  затишно  вбрані  покої.
Листя  й  птахи  на  картинах,
Блідо-блакитна
Одіж,  в  яку  нарядилась,
Біля  вікна  задивилась
В  небо  чудове  осіннє,
В  вазі  на  підвіконні
Хай  будуть  айстри  лілові,
Айстри  лілові  осінні
Від  Юліана  Тувіма.

[b]Julian  Tuwim  RANKI  JESIENNE[/b]
Tylko  te  chłodne,  pogodne,  
Przewiewne  ranki  jesienne,  
(Liliowe  astry  jesienne),  
Senne,  łagodne,  
Gdy  w  miłym,  szarym  niebie  
Wzrok  rozczulony  tonie:  
Te  ranki,  te  są  dla  Ciebie.  
Byś  w  miękko  wysłanym  pokoju  
Z  liściasto-ptasią  tapetą,  
Bladobłękitna,  
W  tym  właśnie  dzisiejszym  stroju,  
Przez  okno  patrzała  spokojnie  
Na  miłe  niebo  jesienne,  
A  na  stoliku  w  wazonie  
Niech  będą  astry  liliowe,  
Liliowe  astry  jesienneTuwim  Julian

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2022

Волт Вітмен ЯКБИ Я МАВ ВИБІР

Якби  я  мав  вибір  як  найвидатніші  поети,
Намалювати  портрети,  прекрасні  й  величні,  і
                               перевершити  вільно
війни  й  героїв  Гомера  -  Ахілла,  Аякса  і  Гектора,
Чи  Шекспіра  охоплених  відчаєм  Гамлета,  Ліра,  Отелло  -  
                             достойних  жінок  Теннісона,
Ритм  чи  дотепність  найкращі,  чи  вибір  гордо  
                             майстерною  римою  оволодіти,
                                                               натхненням  поета;
Їх,  їх,  о  море,  всіх  їх  поміняв  би  я  радо
На  колихання  твоєї  єдиної  хвилі,  що  мене  підхопила,
Чи  подих  єдиний,  твій  подих  у  вірші  моєму,
І  в  ньому  тобою  залишений  запах.  

[b]Walt  Whitman  HAD  I  THE  CHOICE[/b]
Had  I  the  choice  to  tally  greatest  bards,
To  limn  their  portraits,  stately,  beautiful,  and  emulate  at  will,
Homer  with  all  his  wars  and  warriors—Hector,  Achilles,  Ajax,
Or  Shakspere's  woe-entangled  Hamlet,  Lear,  Othello—Tennyson's  fair  ladies,
Metre  or  wit  the  best,  or  choice  conceit  to  wield  in  perfect  rhyme,
         delight  of  singers;
These,  these,  O  sea,  all  these  I'd  gladly  barter,
Would  you  the  undulation  of  one  wave,  its  trick  to  me  transfer,
Or  breathe  one  breath  of  yours  upon  my  verse,
And  leave  its  odor  there.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2022

Волт Вітмен ПІСНЯ ВІДКРИТИХ ДОРІГ

1
Пішки  й  безжурно  я  ступаю  на  відкриту  дорогу,
Здоровий,  вільний,  переді  мною  світ,
Довга  бура  дорога  веде  туди,  куди  мені  треба.
 
Віднині  я  не  прошу  щастя,  я  сам  собі  щастя,
Віднині  я  не  нию,  не  зволікаю,  не  вимагаю  нічого,
Покінчено  з  цими  домашніми  скаргами,  бібліотеками,  сварливими  критиками,
Сильний  і  щасливий  я  крокую  по  відкритій  дорозі.
 
Земля,  її  вистачає,
Я  не  хочу  прихилити  зорі,
Я  знаю,  їм  добре  там,  де  вони  є,
Я  знаю,  їх  вистачає  тим,  хто  володіє  ними.
 
Я  до  цих  пір  несу  мою  давню  солодку  ношу,
Я  беру  їх,  чоловіків  і  жінок,  я  беру  їх  з  собою,  куди  б  не  пішов,
Присягаюся,  їх  неможливо  позбутися,
Я  переповнений  ними  і  переповнюю  їх  навзаєм.)
 
2
Ти,  дорого,    якою  я  йду  і  дивлюся  навкруг,  я  вірю,  ти  не  все,  що  є  тут,
Я  вірю,  що  також  тут  багато  невидимого.
 
Тут  серйозний  урок  прийняття,  чи  прихильності,  чи  відторгнення,
Негр  з  його  кучерявою  куделею,  негідник,  невіглас,  немічний,  не  відторгнуті;
Народження,  суєта  після  візиту  лікаря,  плентається  жебрак,
               спотикається  пияк,  весела  гульба  механіків,
Юний  втікач,  карета  багатія,  франт,  таємна  втеча  закоханих,
Ранній  торгівець,  катафалк,  перевезення  меблів
           до  міста,  повернення  з  міста,
Вони  виникають,  я  теж  виникаю,  будь-яка  річ  виникає,  нічому  не  можна  завадити,
Але  нічого  я  не  приймаю,  але  нічим  я  не  можу  дорожити.  
 
3
Ти,  повітря,  яке  дає  мені  подих,  щоб  говорити!
Ви,  об'єкти,  які  сповіщають  мені  багатозначні  смисли  і  надають  їм  форму!
Ти,  світло,  яке  омиває  мене  і  всі  речі  ласкавим  рівним  потоком!
Ви,  прокладені  дороги,  в  безладних  вибоїнах  на  узбіччях!
Я  вірю,  що  в  вас  є  незриме  буття,  ви  такі  дорогі  для  мене.
Ви,  вимощені  плиткою  тротуари  міст!  ви,  міцні  бордюри  по  краю!
Ви,  вулиці!  ви  дошки  і  тумби  пристаней!  ви  обшиті  брусом  
               борти!  ви,  далекі  кораблі!
Ви,  ряди  будинків!  ви,  пронизані  вікнами  фасади!  ви,  дахи!
Ви,  під'їзди  та  входи!  ви,  кам'яні  та  залізні  огорожі!
Ви,  вікна,  чиї  прозорі  оболонки  можуть  так  багато  відкрити!
Ви,  двері  та  східці  до  них!  ви,  арки!
Ви,  сірі  камені  нескінченних  тротуарів!  ви,  сходжені  перехрестя!
Зі  всього,  що  торкнулося  вас,  ви  брали  для  себе,  
                 і,  вірю,    зараз  все  це  таємно  даєте  мені,
З  живих  і  мертвих  ви  творили  свої  незворушні  образи,
               і  їхні  душі  можуть  бути  видимими  і  дружніми  до  мене.
 
4
Земля  розкинулась  справа  і  зліва.
Живі  картини,  кожна  частина  в  її  найкращому  вигляді,
Музика  спадає  туди,  де  її  чекають,  і  завмирає  там,  де  вона  небажана,  
Життєрадісний  гомін  людних  доріг,  веселий  бадьорий  дух  дороги.
 
О  дорого,  якою  я  рухаюсь,  ти  не  скажеш  мені,  не  залишай  мене?
Ти  не  скажеш  мені  це  небезпечно  -  якщо  залишиш  мене,  ти  заблукаєш?
Ти  кажеш  мені,  я  добре  підготовлена,  я  добре  втоптана  і  безвідмовна,  тримайся  мене.
 
О  людна  дорого,    відповідаю  я,  не  боюся  тебе  залишити,  але  люблю  тебе,
Ти  проявляєш  мене  краще,  ніж  я  можу  проявити  сам  себе,
Ти  будеш  для  мене  важливішою,  ніж  мої  вірші.
 
Я  думаю,  що  всі  героїчні  вчинки  задумані  під  відкритим  небом,  і  всі  вільні  вірші  теж,
Я  думаю,  що  сам  міг  би  тут  зупинитися  і  творити  дива,
Я  думаю,  що  можу  зустріти  в  дорозі  кого  полюблю,  і  когось,
       хто  полюбить  мене,
Я  думаю,  кого  б  я  не  зустрів,  той  повинен  бути  щасливим.  
 
5
З  цієї  години  я  вирішую  звільнитися  від  обмежень  і  вигаданих  напрямків,
Іду  туди,  куди  намітив,  сам  собі  господар  повний  і  абсолютний,
Слухати  інших,  добре  вдумуючись,  що  вони  кажуть,
Призупинятися,  вивчати,  визнавати,  розмірковувати,
М'яко,  але  з  непохитною  волею,  звільняючись  від  того,  що
           тримало  б  мене.
 
Я  ковтаю  великими  ковтками  простір,
Схід  та  захід  -  мої,  і  північ  та  південь  -  мої.
 
Я  більший,  кращий,  ніж  я  думав,
Я  не  знав,  що  в  мені  стільки  доброти.
 
Все  мені  здається  прекрасним,
Можу  повторювати  чоловікам  і  жінкам.  Ви  зробили  мені  стільки  хорошого
Я  зробив  би  так  само,
Я  збиратиму  для  себе  і  вас,  коли  йтиму,
Я  розкидатиму  себе  серед  чоловіків  і  жінок,  коли  йтиму,
Я  розкидатиму  серед  них  нову  радість  і  неспокій,
Хто  мене  спростує,  не  хвилює  мене,
Хто  мене  прийме,  той  буде  благословен  і  благословить  мене.
 
6
Зараз,  якщо  з’явиться  тисяча  досконалих  чоловіків,  це  не  здивує  мене,
Зараз,  якщо  з’явиться  тисяча  прекрасноликих  жінок,  це  не  
           здивує  мене.
 
Зараз  я  бачу  секрет  творення  найкращих  людей,
Це  рости  на  свіжому  повітрі,  їсти  і  спати  на  землі.
 
Тут  є  місце  для  видатного  особистого  вчинку,
(Такий  вчинок  завоює  серця  всіх  людських  рас,
Це  потік  сили  і  приголомшливий  закон  і  насмішка  над  усіма
 законами  і  всіма  аргументами  проти  нього.)
 
Ось  випробування  на  мудрість,
Мудрість  зрештою  не  випробовується  в  школах,
Мудрість  не  може  передаватися  від  того,  в  кого  вона  є,  до  іншого,  хто  її  не  має,
Мудрість  душі  не  піддається  доведенню,  вона  є  власним  доказом,
Охоплює  всі  етапи,  об'єкти  і  якості,  і  є  суттю
Або  визначенням  реальності  й  безсмертя  речей,  та  досконалості  речей;
Щось  є  у  плині  погляду  на  речі,  що  виманює
               це  з  душі.
 
Зараз  я  переглядаю  філософії  та  релігії,
Вони  можуть  добре  зарекомендувати  себе  в  аудиторіях,  
         але  зовсім  не  проявляються  на  привіллі  хмар  і  на  ландшафті  
                   і  в  струменях  потоків.
 
Тут  усвідомлення,
Тут  підведений  підсумок  людини  -  вона  розуміє,  що  є  в  ній,
Минуле,  майбутнє,  велич,  любов  -  якщо  вони  вільні  від  тебе,  ти
                   вільний  від  них.
 
Поживне  тільки  ядро  кожного  об'єкта;
Де  той,  хто  зриває  шкаралупу  з  тебе  і  мене?
Де  той,  хто  розвінчує  підступи  і  виверти  твої  й  мої?
 
Тут  прив'язаність,  вона  колись  не  модна,  зараз  доцільна;
Ти  знаєш,  що  це  таке,  коли  тобі  здається,  що  тебе  полюбить  незнайомець?
Ти  знаєш,  що  говорять  звернені  до  тебе  очі?
 
7
Тут  зізнання  душі,
Зізнання  душі  йде  з  її  глибини  крізь  дозвільні  ворота  
                   без  провокуючих  запитань,
Звідки  ці  співвідчуття?  звідки  ці  роздуми  в  сутінках?
Чому  є  такі  чоловіки  і  жінки,  що  коли  вони  поряд  зі  мною,  сонячне  світло  
                   ллється  в  мою  кров?
Чому  коли  вони  залишають  мене,  знамена  радості  опадають  і  блякнуть?
Чому  ті  дерева,  під  яким  ніколи  я  не  бродив,    посилають  мені  важливі  натхненні  
думки?
(Думаю,  вони  дозрівають  там  взимку  і  влітку  на  цих  деревах  і  завжди
                   опадають  плодами,  коли  я  йду  мимо;)
Чим  це  я  так  миттєво  обмінююсь  з  незнайомцями?
Чим  з  якимсь  візником,  коли  їду  з  ним  поруч  на  сидінні?
Чим  з  рибалкою,  тягнучим  невід,  коли  я  йду  мимо  
                   і    зупиняюся?
Чому  мене  робить  розкутим  прихильність  чоловіків  і  жінок?  Чому  моя    
                   робить  розкутими  їх?


8
Відвертість  душі  це  щастя,  тут  щастя,
Я  думаю,  вона  пронизує  весь  простір,  чекає  споконвіку,
Зараз  вона  дісталася  нам,  сповнює  нас  по  праву.
 
Тут  виникають  флюїди  й  принадні  якості,  
Флюїди  й  принадні  якості    -  це  свіжість  і  привабливість  жінок  і  чоловіків,  
(Щоденна  ранкова  зелень,  постійно  проростаюча  з  коріння,  
                             не  свіжіша  й  не  принадніша  
                                               від  них  самих.)
 
З  флюїдів  і  принадних  якостей  походить  любовний  піт  старих  і  молодих,
З  нього  просочується  зачарованість,  яка  сміється  з  краси  й  досягнень,
З  неї  виростає  тремтяча  болісна  жага  контакту.
 
9
Вперед!  хто  б  ти  не  був,  рушай  зі  мною!
Відправившись  зі  мною,  ти  знайдеш  те,  що  ніколи  не  втомлює.
 
Земля  не  втомлює  ніколи,
Земля  безмовна,  дика,    від  початку  незбагненна,
Природа  дика  і  від  початку  незбагненна,
Будь  нестримним,  продовжуй,  існують  дивовижні  речі,  добре  приховані,
Присягаю,  є  дивовижні  речі,  красу  яких  не  передати  словом.  
 
Вперед!  ми  не  повинні  зупинятись  тут,
Якими  б  не  були  привабливими  залишені  магазини,  яким  би  не  було  зручним  житло,    
         ми  не  можемо  залишитися  тут,
Який  би  не  затишний  цей  порт,  і  які  б  не  тихі  ці  води,  ми  не  повинні
               кидати  тут  якір,
Як  би  ми  не  раділи  гостинності,  якою  нас  оточують,  ми  дозволимо  собі
                 прийняти  її,  але  недовго.
 
10
Вперед!  стимули  повинні  бути  більшими,
Ми  попливемо  незнаними  маршрутами  і  небезпечними  морями,
Ми  направимося  туди,  куди  гонять  вітри,  несуть  хвилі,  і  кліпер  янкі  
           мчить  під  всіма  вітрилами.
 
Вперед!  сильні,  вільні,  земля  і  стихія,
Здорові,  непокірні,  веселі,  самолюбиві,  допитливі;
Вперед!  наперекір  всім  правилам!
Наперекір  вашим  правилам,  О  недалекоглядні  і  бездуховні  служителі  культів.
 
Затхлий  труп  перегороджує  прохід  -  не  дочекається  поховання.
 
Вперед!  але  прийми  попередження!
Щоб  подорожувати  зі  мною,  потрібні  більша  пристрасть,  сила,  витривалість,
Ніхто  не  пройде  випробування,  доки  не  проявить  мужність  і  здоров'я.
Не  приходьте  сюди,  хто  вже  втратив  все  своє  найкраще,
Тільки  той  може  прийти,  хто  володіє  чудовим  і  повним  рішучості  тілом,
Ні  хворі,  ні  пияки,  ні  венерично  хворі  не  допущені.
 
(Я  і  Моє  не  переконуємо  аргументами,  порівняннями,  римованими  віршами,  
Ми  переконуємо  своїм  існуванням.)
 
11
Слухай!  Я  буду  чесний  з  тобою,
Я  не  пропоную  старі  приємні  нагороди,  а  пропоную  нові  важкі  нагороди,
Ось  такі  твої  дні,  які  повинні  настати:
Ти  не  надбаєш  того,  що  називають  багатством,
Ти  роздаватимеш  щедрою  рукою  все,  що  ти  заробиш  чи  чого  досягнеш,
Прибувши  до  міста,  в  яке  направлявся,  ти  навряд  чи  зручно  
             розмістишся,  перш  ніж  тебе  покличе
                     непереборний  заклик  рушати,
Ти  залишиш  іронічні  посмішки  та  глузування  тих,
         кого  покинеш  позаду,
Тим,  хто  проситиме  любові,  ти  відповіси  лише
         пристрасним  прощальним  поцілунком,
Ти  не  дозволиш  затримати  себе  тим,  хто  простирає  до  тебе  
             свої  руки.
 
12
Давай!  Услід  за  великими  Попутниками  і  разом  з  ними!
Вони  теж  на  дорозі  -  вони  стрімкі  і  величні  чоловіки  -  вони  
                         найнатхненніші  жінки,
Радіють  штилю  на  морі  і  шторму  на  морі,
Матроси  багатьох  кораблів,  проходці  багатьох  миль  країни,
Відвідувачі  багатьох  далеких  земель,  гості  найвіддаленіших  осель,
Довірені  чоловіків  і  жінок,  дослідники  міст,  самотні  трудівники,
Завмираючі  і  споглядаючі  кущі,  квітники,  мушлі  на  узбережжі,
Танцюючі  весільні  танці,  цілуючі  наречених,  люблячі  помічники  дітей,  опора  дітей,
Солдати  революцій,  стоячі  біля  виритих  могил,  опускаючі  домовини,
Подорожуючі  сезони  підряд,  роки,  цікаві  до  кожного
               наступного  року  після  того,  як  минув  попередній,
Подорожуючі  як  з  попутниками,  а  саме  зі  своїми  власними  різними  етапами,
Крок  за  кроком  від  безплідного  дитинства,
Подорожуючі  весело  зі  своєю  юністю,  подорожуючі  зі  своєю  бородатістю
         і  зрілим  змужнінням,
Подорожуючі  зі  своєю  жіночністю,  досконалою,  неперевершеною,  втішною,
Подорожуючі  зі  своєю  натхненною  старістю  чоловічою  чи  жіночою,
Старістю  спокійною,    упорядкованою,  широкою  зі  зверхньою  просторістю  всесвіту,
Старістю,  вільно  перетікаючою  до  чаруючого  звільнення  смертю.
 
13
Вперед!  як  до  не  маючого  меж,  так  і  до  не  маючого  начала,
Щоб  багато  пережити,  йти  вдень,  спочивати  вночі,
Щоб  зібрати  в  цю  подорож  всіх,  хто  її  прагне,  і  вдень  і  вночі,  
             вони  прагнуть
                           зібратися  знову,  щоб  почати  найкращу  подорож,
Щоб  не  бачити  ніде  нічого,  крім  того,  що  ти  можеш  осягнути  і  витримати,
Щоб  відчувати  не  далекий  час,  а  той,  який  ти  можеш  осягнути  і  витримати,
Щоб  не  звеличити  чи  зневажити  дорогу,  але  вона    стелиться  і  чекає  тебе,
           яка  б  не  довга,  але  вона  стелиться  і  чекає  тебе,
Щоб  не  бачити  нічого,  ні  Божого,  ні  будь-якого,  але  ти  все  ж  ідеш  туди,
Щоб  не  бачити  ніякого  зиску,  бо  ти  можеш  мати  зиск,  насолоджуючись  всім  цим,
         не  заслуживши  чи  купивши,  володіти  бенкетом,  але  не  володіти
                     жодною  його  частиною,
Щоб  одержати  найкраще  у  господаря  ферми  і  багатого  власника  вишуканої
         вілли,  і  щире  благословення  щасливого  подружжя,  і  
         плоди  з  садів,  і  квіти  з  квітників,
Щоб  користуватися  благами  маленьких  містечок,  які  ти  минаєш,
Щоб  взяти  з  собою  будинки  і  вулиці,  куди  б  ти  не  йшов,
Щоб  взяти  з  собою  роздуми  чоловіків  і  їхній  розум  з  ваших  зустрічей,
       щоб  взяти  любов  їхніх  сердець,
Щоб  взяти  з  собою  в  дорогу  своїх  коханих,  взамін  всього,  що  ти  залишаєш  позаду,
Щоб  розуміти  сам  всесвіт  як  дорогу,  як  багато  доріг,  як  дороги  для  
       мандрівних  душ.
Всі  складові  поступу  душі,
Всі  релігії,  всі  усталені  правила,  мистецтво,  уряди  -  все  що  було  або  є
         відоме  на  цій  планеті,  чи  будь-якій  планеті,  відправлено  в  ніші  і  закутки  
                       перед  процесією  душ  на  великих  дорогах  всесвіту.
Для  прогресу  душ  чоловіків  і  жінок  на  великих  дорогах  
       всесвіту  всі  інші  прогреси  -  це  необхідний  символ  і  підтримка.
 
Вічно  живі,  вічно  попереду,
Постійні,  урочисті,  сумні,  відсторонені,  розгублені,  шалені,  бурхливі,  неймовірні,  
             незадоволені,
Відчайдушні,  горді,  надмір  довірливі,  втомлені,  прийняті  або  відторгнені  людьми,
Вони  йдуть!  вони  йдуть!  Я  знаю,  що  вони  йдуть,  але  не  знаю,  куди  вони  йдуть,
Але  знаю,  що  вони  йдуть  до  кращого  -  до  чогось  важливого.
 
Ким  би  ви  не  були,  виходьте!  хоч  чоловік,  хоч  жінка,  виходьте!
Ви  не  повинні  продовжувати  спати  і  блукати  по  дому,  хоча
     ви  його  збудували,  або  його  збудували  для  вас.
 
Геть  з  темної  в'язниці!  геть  з  укриття!
Марні  протести,  я  все  знаю  і  це  викриваю!
 
Відкрий  в  собі  таке  ж  погане,  як  і  в  інших,
Такий  же  сміх,  танець,  обід,  вечерю,  товариство,
Під  одягом  і  прикрасами,  за  цими  вимитими  і  доглянутими  обличчями,
Відкрий  таємну  мовчазну  ненависть  і  відчай.
 
Ні  чоловік,  ні  дружина,  ні  друг  не  сподіваються  почути  зізнання,
Інше  Я,  двійник  кожного,  ухиляється  і  ховається,
Безформні  і  безмовні  на  вулицях  міст,  ввічливі  і  привітні  в  салонах,
У  вагонах  поїздів,  на  пароплавах,  на  громадських  зібраннях,
Свої  в  будинках  чоловіків  і  жінок,  за  столом,  у  спальні,
       скрізь,
Пристойно  вдягнені,  усміхнені,  стрункі,  зі  смертю  в
     грудній  клітці,  пеклом  у  черепі,
Під  тонким  сукном  і  рукавичками,  під  стрічками  і  штучними  квітами,
Дотримуючись  усталених  правил,  уникаючи  подробиць  про  себе,
Говорять  про  що  завгодно,  але  ніколи  про  себе.
 
14
Вперед!  Через  битви  і  війни!
Названій  меті  неможливо  протистояти.
 
Чи  переможною  була  минула  битва?
Що  вдалося?  тобі?  твоєму  народу?  природі?
Зараз  добре  мене  зрозумій  -  це  закладено  в  природі  речей,  що
     з  будь-якого  плоду  успіху,  незважаючи  ні  на  що,  виходить
                 щось,  що  робить  необхідною  ще  більшу  битву.
 
Мій  заклик  -  це  заклик  до  бою,  я  плекаю  дієве  повстання,
Хто  йде  зі  мною,  повинен  добре  озброїтись,
Хто  йде  зі  мною,  йде  впроголодь,  до  нужди,  лютих  ворогів,  
     покинутості.
 
15
Вперед!  перед  нами  дорога!
Вона  безпечна  -  я  перевірив  її  -  мої  власні  ноги  добре  її  перевірили  -  не  зволікай!
Хай  папір  залишається  на  столі  не  списаним,  а  книга  -  на
   полиці  не  відкритою!
Хай  інструменти  залишаються  в  майстерні!  хай  гроші  залишаються  не  заробленими!
Хай  школа  стоїть!  не  згадуй  крик  учителя!
Хай  проповідник  проповідує  зі  свого  амвона!  хай  адвокат  захищає  
             в  суді,  а  суддя  пояснює  закон.
 
Камерадо,  я  даю  тобі  руку!
Я  даю  тобі  свою  любов  ціннішу  за  гроші,
Я  даю  тобі  самого  себе  без  проповіді  чи  закону;
Ти  даси  мені  себе?  ти  прибудеш  подорожувати  зі  мною?
Чи  будемо  ми  триматися  один  за  одного,  доки  живемо?
 
[b]Walt  Whitman  SONG  OF  THE  OPEN  ROAD[/b]
1
Afoot  and  light-hearted  I  take  to  the  open  road,
Healthy,  free,  the  world  before  me,
The  long  brown  path  before  me  leading  wherever  I  choose.
 
Henceforth  I  ask  not  good-fortune,  I  myself  am  good-fortune,
Henceforth  I  whimper  no  more,  postpone  no  more,  need  nothing,
Done  with  indoor  complaints,  libraries,  querulous  criticisms,
Strong  and  content  I  travel  the  open  road.
 
The  earth,  that  is  sufficient,
I  do  not  want  the  constellations  any  nearer,
I  know  they  are  very  well  where  they  are,
I  know  they  suffice  for  those  who  belong  to  them.
 
(Still  here  I  carry  my  old  delicious  burdens,
I  carry  them,  men  and  women,  I  carry  them  with  me  wherever  I  go,
I  swear  it  is  impossible  for  me  to  get  rid  of  them,
I  am  fill'd  with  them,  and  I  will  fill  them  in  return.)
 
2
You  road  I  enter  upon  and  look  around,  I  believe  you  are  not  all
 that  is  here,
I  believe  that  much  unseen  is  also  here.
 
Here  the  profound  lesson  of  reception,  nor  preference  nor  denial,
The  black  with  his  woolly  head,  the  felon,  the  diseas'd,  the
 illiterate  person,  are  not  denied;
The  birth,  the  hasting  after  the  physician,  the  beggar's  tramp,  the
 drunkard's  stagger,  the  laughing  party  of  mechanics,
The  escaped  youth,  the  rich  person's  carriage,  the  fop,  the  eloping  couple,
The  early  market-man,  the  hearse,  the  moving  of  furniture  into  the
 town,  the  return  back  from  the  town,
They  pass,  I  also  pass,  any  thing  passes,  none  can  be  interdicted,
None  but  are  accepted,  none  but  shall  be  dear  to  me.
 
3
You  air  that  serves  me  with  breath  to  speak!
You  objects  that  call  from  diffusion  my  meanings  and  give  them  shape!
You  light  that  wraps  me  and  all  things  in  delicate  equable  showers!
You  paths  worn  in  the  irregular  hollows  by  the  roadsides!
I  believe  you  are  latent  with  unseen  existences,  you  are  so  dear  to  me.
 
You  flagg'd  walks  of  the  cities!  you  strong  curbs  at  the  edges!
You  ferries!  you  planks  and  posts  of  wharves!  you  timber-lined
 side!  you  distant  ships!
You  rows  of  houses!  you  window-pierc'd  facades!  you  roofs!
You  porches  and  entrances!  you  copings  and  iron  guards!
You  windows  whose  transparent  shells  might  expose  so  much!
You  doors  and  ascending  steps!  you  arches!
You  gray  stones  of  interminable  pavements!  you  trodden  crossings!
From  all  that  has  touch'd  you  I  believe  you  have  imparted  to
 yourselves,  and  now  would  impart  the  same  secretly  to  me,
From  the  living  and  the  dead  you  have  peopled  your  impassive  surfaces,
 and  the  spirits  thereof  would  be  evident  and  amicable  with  me.
 
4
The  earth  expanding  right  hand  and  left  hand,
The  picture  alive,  every  part  in  its  best  light,
The  music  falling  in  where  it  is  wanted,  and  stopping  where  it  is
 not  wanted,
The  cheerful  voice  of  the  public  road,  the  gay  fresh  sentiment  of  the  road.
 
O  highway  I  travel,  do  you  say  to  me  Do  not  leave  me?
Do  you  say  Venture  not—if  you  leave  me  you  are  lost?
Do  you  say  I  am  already  prepared,  I  am  well-beaten  and  undenied,
 adhere  to  me?
 
O  public  road,  I  say  back  I  am  not  afraid  to  leave  you,  yet  I  love  you,
You  express  me  better  than  I  can  express  myself,
You  shall  be  more  to  me  than  my  poem.
 
I  think  heroic  deeds  were  all  conceiv'd  in  the  open  air,  and  all
 free  poems  also,
I  think  I  could  stop  here  myself  and  do  miracles,
I  think  whatever  I  shall  meet  on  the  road  I  shall  like,  and  whoever
 beholds  me  shall  like  me,
I  think  whoever  I  see  must  be  happy.
 
5
From  this  hour  I  ordain  myself  loos'd  of  limits  and  imaginary  lines,
Going  where  I  list,  my  own  master  total  and  absolute,
Listening  to  others,  considering  well  what  they  say,
Pausing,  searching,  receiving,  contemplating,
Gently,  but  with  undeniable  will,  divesting  myself  of  the  holds  that
 would  hold  me.
 
I  inhale  great  draughts  of  space,
The  east  and  the  west  are  mine,  and  the  north  and  the  south  are  mine.
 
I  am  larger,  better  than  I  thought,
I  did  not  know  I  held  so  much  goodness.
 
All  seems  beautiful  to  me,
can  repeat  over  to  men  and  women  You  have  done  such  good  to  me
 I  would  do  the  same  to  you,
I  will  recruit  for  myself  and  you  as  I  go,
I  will  scatter  myself  among  men  and  women  as  I  go,
I  will  toss  a  new  gladness  and  roughness  among  them,
Whoever  denies  me  it  shall  not  trouble  me,
Whoever  accepts  me  he  or  she  shall  be  blessed  and  shall  bless  me.
 
6
Now  if  a  thousand  perfect  men  were  to  appear  it  would  not  amaze  me,
Now  if  a  thousand  beautiful  forms  of  women  appear'd  it  would  not
 astonish  me.
 
Now  I  see  the  secret  of  the  making  of  the  best  persons,
It  is  to  grow  in  the  open  air  and  to  eat  and  sleep  with  the  earth.
 
Here  a  great  personal  deed  has  room,
(Such  a  deed  seizes  upon  the  hearts  of  the  whole  race  of  men,
Its  effusion  of  strength  and  will  overwhelms  law  and  mocks  all
 authority  and  all  argument  against  it.)
 
Here  is  the  test  of  wisdom,
Wisdom  is  not  finally  tested  in  schools,
Wisdom  cannot  be  pass'd  from  one  having  it  to  another  not  having  it,
Wisdom  is  of  the  soul,  is  not  susceptible  of  proof,  is  its  own  proof,
Applies  to  all  stages  and  objects  and  qualities  and  is  content,
Is  the  certainty  of  the  reality  and  immortality  of  things,  and  the
 excellence  of  things;
Something  there  is  in  the  float  of  the  sight  of  things  that  provokes
 it  out  of  the  soul.
 
Now  I  re-examine  philosophies  and  religions,
They  may  prove  well  in  lecture-rooms,  yet  not  prove  at  all  under  the
 spacious  clouds  and  along  the  landscape  and  flowing  currents.
 
Here  is  realization,
Here  is  a  man  tallied—he  realizes  here  what  he  has  in  him,
The  past,  the  future,  majesty,  love—if  they  are  vacant  of  you,  you
 are  vacant  of  them.
 
Only  the  kernel  of  every  object  nourishes;
Where  is  he  who  tears  off  the  husks  for  you  and  me?
Where  is  he  that  undoes  stratagems  and  envelopes  for  you  and  me?
 
Here  is  adhesiveness,  it  is  not  previously  fashion'd,  it  is  apropos;
Do  you  know  what  it  is  as  you  pass  to  be  loved  by  strangers?
Do  you  know  the  talk  of  those  turning  eye-balls?
 
7
Here  is  the  efflux  of  the  soul,
The  efflux  of  the  soul  comes  from  within  through  embower'd  gates,
 ever  provoking  questions,
These  yearnings  why  are  they?  these  thoughts  in  the  darkness  why  are  they?
Why  are  there  men  and  women  that  while  they  are  nigh  me  the  sunlight
 expands  my  blood?
Why  when  they  leave  me  do  my  pennants  of  joy  sink  flat  and  lank?
Why  are  there  trees  I  never  walk  under  but  large  and  melodious
 thoughts  descend  upon  me?
(I  think  they  hang  there  winter  and  summer  on  those  trees  and  always
 drop  fruit  as  I  pass;)
What  is  it  I  interchange  so  suddenly  with  strangers?
What  with  some  driver  as  I  ride  on  the  seat  by  his  side?
What  with  some  fisherman  drawing  his  seine  by  the  shore  as  I  walk  by
 and  pause?
What  gives  me  to  be  free  to  a  woman's  and  man's  good-will?  what
 gives  them  to  be  free  to  mine?
8
The  efflux  of  the  soul  is  happiness,  here  is  happiness,
I  think  it  pervades  the  open  air,  waiting  at  all  times,
Now  it  flows  unto  us,  we  are  rightly  charged.
 
Here  rises  the  fluid  and  attaching  character,
The  fluid  and  attaching  character  is  the  freshness  and  sweetness  of
 man  and  woman,
(The  herbs  of  the  morning  sprout  no  fresher  and  sweeter  every  day
 out  of  the  roots  of  themselves,  than  it  sprouts  fresh  and  sweet
 continually  out  of  itself.)
 
Toward  the  fluid  and  attaching  character  exudes  the  sweat  of  the
 love  of  young  and  old,
From  it  falls  distill'd  the  charm  that  mocks  beauty  and  attainments,
Toward  it  heaves  the  shuddering  longing  ache  of  contact.
 
9
Allons!  whoever  you  are  come  travel  with  me!
Traveling  with  me  you  find  what  never  tires.
 
The  earth  never  tires,
The  earth  is  rude,  silent,  incomprehensible  at  first,  Nature  is  rude
 and  incomprehensible  at  first,
Be  not  discouraged,  keep  on,  there  are  divine  things  well  envelop'd,
I  swear  to  you  there  are  divine  things  more  beautiful  than  words  can  tell.
 
Allons!  we  must  not  stop  here,
However  sweet  these  laid-up  stores,  however  convenient  this  dwelling
 we  cannot  remain  here,
However  shelter'd  this  port  and  however  calm  these  waters  we  must
 not  anchor  here,
However  welcome  the  hospitality  that  surrounds  us  we  are  permitted
 to  receive  it  but  a  little  while.
 
10
Allons!  the  inducements  shall  be  greater,
We  will  sail  pathless  and  wild  seas,
We  will  go  where  winds  blow,  waves  dash,  and  the  Yankee  clipper
 speeds  by  under  full  sail.
 
Allons!  with  power,  liberty,  the  earth,  the  elements,
Health,  defiance,  gayety,  self-esteem,  curiosity;
Allons!  from  all  formules!
From  your  formules,  O  bat-eyed  and  materialistic  priests.
 
The  stale  cadaver  blocks  up  the  passage—the  burial  waits  no  longer.
 
Allons!  yet  take  warning!
He  traveling  with  me  needs  the  best  blood,  thews,  endurance,
None  may  come  to  the  trial  till  he  or  she  bring  courage  and  health,
Come  not  here  if  you  have  already  spent  the  best  of  yourself,
Only  those  may  come  who  come  in  sweet  and  determin'd  bodies,
No  diseas'd  person,  no  rum-drinker  or  venereal  taint  is  permitted  here.
 
(I  and  mine  do  not  convince  by  arguments,  similes,  rhymes,
We  convince  by  our  presence.)
 
11
Listen!  I  will  be  honest  with  you,
I  do  not  offer  the  old  smooth  prizes,  but  offer  rough  new  prizes,
These  are  the  days  that  must  happen  to  you:
You  shall  not  heap  up  what  is  call'd  riches,
You  shall  scatter  with  lavish  hand  all  that  you  earn  or  achieve,
You  but  arrive  at  the  city  to  which  you  were  destin'd,  you  hardly
 settle  yourself  to  satisfaction  before  you  are  call'd  by  an
 irresistible  call  to  depart,
You  shall  be  treated  to  the  ironical  smiles  and  mockings  of  those
 who  remain  behind  you,
What  beckonings  of  love  you  receive  you  shall  only  answer  with
 passionate  kisses  of  parting,
You  shall  not  allow  the  hold  of  those  who  spread  their  reach'd  hands
 toward  you.
 
12
Allons!  after  the  great  Companions,  and  to  belong  to  them!
They  too  are  on  the  road—they  are  the  swift  and  majestic  men—they
 are  the  greatest  women,
Enjoyers  of  calms  of  seas  and  storms  of  seas,
Sailors  of  many  a  ship,  walkers  of  many  a  mile  of  land,
Habitues  of  many  distant  countries,  habitues  of  far-distant  dwellings,
Trusters  of  men  and  women,  observers  of  cities,  solitary  toilers,
Pausers  and  contemplators  of  tufts,  blossoms,  shells  of  the  shore,
Dancers  at  wedding-dances,  kissers  of  brides,  tender  helpers  of
 children,  bearers  of  children,
Soldiers  of  revolts,  standers  by  gaping  graves,  lowerers-down  of  coffins,
Journeyers  over  consecutive  seasons,  over  the  years,  the  curious
 years  each  emerging  from  that  which  preceded  it,
Journeyers  as  with  companions,  namely  their  own  diverse  phases,
Forth-steppers  from  the  latent  unrealized  baby-days,
Journeyers  gayly  with  their  own  youth,  journeyers  with  their  bearded
 and  well-grain'd  manhood,
Journeyers  with  their  womanhood,  ample,  unsurpass'd,  content,
Journeyers  with  their  own  sublime  old  age  of  manhood  or  womanhood,
Old  age,  calm,  expanded,  broad  with  the  haughty  breadth  of  the  universe,
Old  age,  flowing  free  with  the  delicious  near-by  freedom  of  death.
 
13
Allons!  to  that  which  is  endless  as  it  was  beginningless,
To  undergo  much,  tramps  of  days,  rests  of  nights,
To  merge  all  in  the  travel  they  tend  to,  and  the  days  and  nights
 they  tend  to,
Again  to  merge  them  in  the  start  of  superior  journeys,
To  see  nothing  anywhere  but  what  you  may  reach  it  and  pass  it,
To  conceive  no  time,  however  distant,  but  what  you  may  reach  it  and  pass  it,
To  look  up  or  down  no  road  but  it  stretches  and  waits  for  you,
 however  long  but  it  stretches  and  waits  for  you,
To  see  no  being,  not  God's  or  any,  but  you  also  go  thither,
To  see  no  possession  but  you  may  possess  it,  enjoying  all  without
 labor  or  purchase,  abstracting  the  feast  yet  not  abstracting  one
 particle  of  it,
To  take  the  best  of  the  farmer's  farm  and  the  rich  man's  elegant
 villa,  and  the  chaste  blessings  of  the  well-married  couple,  and
 the  fruits  of  orchards  and  flowers  of  gardens,
To  take  to  your  use  out  of  the  compact  cities  as  you  pass  through,
To  carry  buildings  and  streets  with  you  afterward  wherever  you  go,
To  gather  the  minds  of  men  out  of  their  brains  as  you  encounter
 them,  to  gather  the  love  out  of  their  hearts,
To  take  your  lovers  on  the  road  with  you,  for  all  that  you  leave
 them  behind  you,
To  know  the  universe  itself  as  a  road,  as  many  roads,  as  roads  for
 traveling  souls.
 
All  parts  away  for  the  progress  of  souls,
All  religion,  all  solid  things,  arts,  governments—all  that  was  or  is
 apparent  upon  this  globe  or  any  globe,  falls  into  niches  and  corners
 before  the  procession  of  souls  along  the  grand  roads  of  the  universe.
 
Of  the  progress  of  the  souls  of  men  and  women  along  the  grand  roads  of
 the  universe,  all  other  progress  is  the  needed  emblem  and  sustenance.
 
Forever  alive,  forever  forward,
Stately,  solemn,  sad,  withdrawn,  baffled,  mad,  turbulent,  feeble,
 dissatisfied,
Desperate,  proud,  fond,  sick,  accepted  by  men,  rejected  by  men,
They  go!  they  go!  I  know  that  they  go,  but  I  know  not  where  they  go,
But  I  know  that  they  go  toward  the  best—toward  something  great.
 
Whoever  you  are,  come  forth!  or  man  or  woman  come  forth!
You  must  not  stay  sleeping  and  dallying  there  in  the  house,  though
 you  built  it,  or  though  it  has  been  built  for  you.
 
Out  of  the  dark  confinement!  out  from  behind  the  screen!
It  is  useless  to  protest,  I  know  all  and  expose  it.
 
Behold  through  you  as  bad  as  the  rest,
Through  the  laughter,  dancing,  dining,  supping,  of  people,
Inside  of  dresses  and  ornaments,  inside  of  those  wash'd  and  trimm'd  faces,
Behold  a  secret  silent  loathing  and  despair.
 
No  husband,  no  wife,  no  friend,  trusted  to  hear  the  confession,
Another  self,  a  duplicate  of  every  one,  skulking  and  hiding  it  goes,
Formless  and  wordless  through  the  streets  of  the  cities,  polite  and
 bland  in  the  parlors,
In  the  cars  of  railroads,  in  steamboats,  in  the  public  assembly,
Home  to  the  houses  of  men  and  women,  at  the  table,  in  the  bedroom,
 everywhere,
Smartly  attired,  countenance  smiling,  form  upright,  death  under  the
 breast-bones,  hell  under  the  skull-bones,
Under  the  broadcloth  and  gloves,  under  the  ribbons  and  artificial  flowers,
Keeping  fair  with  the  customs,  speaking  not  a  syllable  of  itself,
Speaking  of  any  thing  else  but  never  of  itself.
 
14
Allons!  through  struggles  and  wars!
The  goal  that  was  named  cannot  be  countermanded.
 
Have  the  past  struggles  succeeded?
What  has  succeeded?  yourself?  your  nation?  Nature?
Now  understand  me  well—it  is  provided  in  the  essence  of  things  that
 from  any  fruition  of  success,  no  matter  what,  shall  come  forth
 something  to  make  a  greater  struggle  necessary.
 
My  call  is  the  call  of  battle,  I  nourish  active  rebellion,
He  going  with  me  must  go  well  arm'd,
He  going  with  me  goes  often  with  spare  diet,  poverty,  angry  enemies,
 desertions.
 
15
Allons!  the  road  is  before  us!
It  is  safe—I  have  tried  it—my  own  feet  have  tried  it  well—be  not
 detain'd!
Let  the  paper  remain  on  the  desk  unwritten,  and  the  book  on  the
 shelf  unopen'd!
Let  the  tools  remain  in  the  workshop!  let  the  money  remain  unearn'd!
Let  the  school  stand!  mind  not  the  cry  of  the  teacher!
Let  the  preacher  preach  in  his  pulpit!  let  the  lawyer  plead  in  the
 court,  and  the  judge  expound  the  law.
 
Camerado,  I  give  you  my  hand!
I  give  you  my  love  more  precious  than  money,
I  give  you  myself  before  preaching  or  law;
Will  you  give  me  yourself?  will  you  come  travel  with  me?
Shall  we  stick  by  each  other  as  long  as  we  live?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2022

Воллес Стівенс Посеред оселі самітника

Вже  листя  на  щебінці  шурхотить  -
         Така  м'яка  трава,  що  хочеться  на  ній
         Лежати  у  передчуванні  раю  -

Подібна  казці,  що  звучала  позавчора  -
         Виблискуючи  у  природній  наготі,
         Вона  дзвіночками  дзвенить  -

І  повів  вітру  наче  зрушив  головне    -
         Птахів  покликав  далі,  ніж  до  сонця,
         Птахам  відомо  краще,  переміна  ця  -

Яка  неждано  все  розвіяла  й  пішла  -
         Їм  зрозуміло  цвірінчить
         Про  недоступне  розумінню.

І  все  ж  кінець  цей  і  початок  цей  єдині,
       Й  останній  погляд  на  качок  це  погляд
       на  сяючих  дітей,  що  йдуть  услід  по  колу.
[i]Цей  вірш  написаний  Уоллесом  Стівенсом  в  останній  рік  його  життя[/i]

[b]Wallace  Stevens  THE  HERMITAGE  AT  THE  CENTER[/b]
The  leaves  on  the  macadam  make  a  noise  --
         How  soft  the  grass  on  which  the  desired
         Reclines  in  the  temperature  of  heaven  --

Like  tales  that  were  told  the  day  before  yesterday  --
         Sleek  in  a  natural  nakedness,
         She  attends  the  tintinnabula  --

And  the  wind  sways  like  a  great  thing  tottering  --
         Of  birds  called  up  by  more  than  the  sun,
         Birds  of  more  wit,  that  substitute  --

Which  suddenly  is  all  dissolved  and  gone  --
         Their  intelligible  twittering
         For  unintelligible  thought.

And  yet  this  end  and  this  beginning  are  one,
         And  one  last  look  at  the  ducks  is  a  look
         At  lucent  children  round  her  in  a  ring.
 1954

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2022

Воллес Стівенс ШІСТЬ ВИЗНАЧАЛЬНИХ ПЕЙЗАЖІВ

І
Старий  сидить
Під  соснами  в  тіні
В  Китаї.
Він  споглядає  живокіст,
Блакитний,  білий,
По  краю  тіні,
Віє  вітер.
Його  борідка  розвівається.
Сосна  гойдається  від  вітру.
Здається,  то  вода  пливе
Над  бур'янами.

II
Ніч  кольору
Жіночих  рук:
Ніч,  жінка,
Обрис,
Аромат  і  гнучкість,
В  ній  зачаїлись.
Мерехтить  ставок,
Немов  браслет,
Який  тремтить  від  танцю.

III
Порівнюю  себе
З  високим  деревом.
Собі  здаюся  вищим,
Бо  сонця  досягає  погляд
Моїх  очей;
І  здатні  чути  інший  берег  моря
Мої  вуха.
І  все  ж  я  не  люблю,
Коли  мурахи  заповзають
У  мою  тінь  і  виповзають.

IV
Коли  до  Місяця  у  мріях  наближаюся,
То  білі  складки  його  тоги
Наповнюються  золотавим  світлом.
Підошви  його  ніг
Все  дужче  червоніють.
Його  волосся  повниться
Кристалами  блакиті
Зірок
Найближчих.

V
Жоден  кинжал  стовпів  ліхтарних,
Жодне  зубило  вулиць  довгих,
Жодна  киянки  куполів
І  веж  високих,
Не  здатні  вирізьбити  те,
Що  вирізьбить  самотня  зірка,
Сіяючи  крізь  виноградне  листя.

VI
Раціоналісти,  вбрані  у  квадратні  капелюхи,
Роздумують  у  квадратах  осель,
Підлогу  розглядають,
Дивляться  на  стелі.
Вони  себе  обмежують
Трикутниками  прямокутними.
Якби  вони  дивилися  на  ромби,
Конуси,  криві  чи  еліпси  -
Такі,  як    еліпс  півмісяця  -
Раціоналісти  ходили  б  у  сомбреро.

[b]Wallace  Stevens  SIX  SIGNIFICANT  LANDSCAPES[/b]
I
An  old  man  sits
In  the  shadow  of  a  pine  tree
In  China.
He  sees  larkspur,
Blue  and  white,
At  the  edge  of  the  shadow,
Move  in  the  wind.
His  beard  moves  in  the  wind.
The  pine  tree  moves  in  the  wind.
Thus  water  flows
Over  weeds.

II
The  night  is  of  the  colour
Of  a  woman's  arm:
Night,  the  female,
Obscure,
Fragrant  and  supple,
Conceals  herself.
A  pool  shines,
Like  a  bracelet
Shaken  in  a  dance.

III
I  measure  myself
Against  a  tall  tree.
I  find  that  I  am  much  taller,
For  I  reach  right  up  to  the  sun,
With  my  eye;
And  I  reach  to  the  shore  of  the  sea
With  my  ear.
Nevertheless,  I  dislike
The  way  ants  crawl
In  and  out  of  my  shadow.

IV
When  my  dream  was  near  the  moon,
The  white  folds  of  its  gown
Filled  with  yellow  light.
The  soles  of  its  feet
Grew  red.
Its  hair  filled
With  certain  blue  crystallizations
From  stars,
Not  far  off.

V
Not  all  the  knives  of  the  lamp-posts,
Nor  the  chisels  of  the  long  streets,
Nor  the  mallets  of  the  domes
And  high  towers,
Can  carve
What  one  star  can  carve,
Shining  through  the  grape-leaves.

VI
Rationalists,  wearing  square  hats,
Think,  in  square  rooms,
Looking  at  the  floor,
Looking  at  the  ceiling.
They  confine  themselves
To  right-angled  triangles.
If  they  tried  rhomboids,
Cones,  waving  lines,  ellipses  --
As,  for  example,  the  ellipse  of  the  half-moon  --
Rationalists  would  wear  sombreros.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2022

Томас Ділан Я Б МІГ РАДІТИ ДОТИКУ КОХАННЯ

Я  б  міг  радіти  дотику  кохання,
Зрадлива  дівчина  його  украла,
Як  прут  зламала,  розірвала  пута,
Якби  багряний  дотик  породіллі
Спинити,  обірвати  моїм  сміхом,
Я  б  не  злякався  ні  потопу,  ні  гріха,    
Ні  весняного  бунту  крові.

Самець,  чи  самка?  Це  природа  знає,
Вогнем  обпалить  плоть  блудлива  краля.
Я  б  міг  радіти  дотику  волосся,
Крилатій  кістці,  що  до  п’ят  стікає,
Сверблячці  хтивій  у  дитячих  стегнах,
Я  б  не  злякався  шибениці,  плахи,
Чи  на  війні  на  шаблях  битись.

Самець  чи  самка?  намалюють  пальці
На  стінці  крейдою  дівчат  і  хлопців.
Я  б  не  злякався  мускула  кохання,
Якби  втішали  пристрасті  хлопчиська,
Який  тренує  жар  в  болючих  нервах.
Я  б  не  злякася  сатани  у  ляжках
Чи  неминучості  могили.

Я  б  міг  радіти  дотику  кохання,
Яке  стирає  зморшки  й  застороги
У  перезрілих,  хворих  на  беззубість,
Час  і  невдачі,  і  кохання  в  ліжку
Не  хвилювали  б  так,  як  мух  повидло,
Затопить  море  підлості,  зламає
Закоханої  жертви  пальці.

Світ  розділили  навпіл  я  й  диявол,
Дівчата  одуряють,  як  наркотик,
Звиваюсь  круг  спідниць,  на  очі  лізу.
Прадавній  прутень  в  мене  костеніє,
Унюхані  незаймані  в  улові,
Я  бачу,  як  зневажений  нікчема
Чимдуж  кудись  несеться  звідти.

І  дотик  цей,  лиш  дотик,  що  лоскоче,
Гойдання  в  сексі  шишкастої  мавпи
Любов  приховану  вбиває  й  гонить
До  півночі  тинятися  зі  сміхом,
Або  шукати  щось  прекрасне  в  грудях
У  матері,  коханої,  коханки,
Твої  шість  футів*  стануть  прахом.

Що  дотик  цей?  Смертельний  танець  нервів?
Твій  рот,  моя  любов,  будяк  цілунків?
Христос  трефовий  роджений  для  терній?
Наказ  про  смерть  сухий  і  затверділий,
Словесні  муки  від  її  волосся.
Я  б  міг  радіти  дотику  кохання,  це  означає:
Чоловік  –  моя  метафора.

[i]6  футів  =  30,48  см  х  6  =  182,88  см
Написано  у  квітні  1934  року.  Тоді  Томас  Ділан  вважав  цей  вірш  кращим  з  усього,  що  він  написав.  Що  це  означає  –  не  бути  дорослим?  Передчуття  війни,  дорослішання,  рання  сексуальність,  страх  невдачі,  страх  перед  власними  бажаннями  –  це  випробування  і  для  поета,  і  для  будь-якої  людини.
Оскар  Вайльд:  "Єдиний  спосіб  позбутися  спокуси  -  піддатися  їй.  Якщо  опиратися,  ваша  душа  виросте  хворою  від  туги  за  речами,  які  ви  собі  заборонили”[/i]

[b]Thomas  Dylan  IF  I  WERE  TICKLED  BY  THE  RUB  OF  LOVE[/b]
If  I  were  tickled  by  the  rub  of  love,
A  rooking  girl  who  stole  me  for  her  side,
Broke  through  her  straws,  breaking  my  bandaged  string,
If  the  red  tickle  as  the  cattle  calve
Still  set  to  scratch  a  laughter  from  my  lung,
I  would  not  fear  the  apple  nor  the  flood
Nor  the  bad  blood  of  spring.

Shall  it  be  male  or  female?  say  the  cells,
And  drop  the  plum  like  fire  from  the  flesh.
If  I  were  tickled  by  the  hatching  hair,
The  winging  bone  that  sprouted  in  the  heels,
The  itch  of  man  upon  the  baby's  thigh,
I  would  not  fear  the  gallows  nor  the  axe
Nor  the  crossed  sticks  of  war.

Shall  it  be  male  or  female?  say  the  fingers
That  chalk  the  walls  with  green  girls  and  their  men.
I  would  not  fear  the  muscling-in  of  love
If  I  were  tickled  by  the  urchin  hungers
Rehearsing  heat  upon  a  raw-edged  nerve.
I  would  not  fear  the  devil  in  the  loin
Nor  the  outspoken  grave.

If  I  were  tickled  by  the  lovers'  rub
That  wipes  away  not  crow's-foot  nor  the  lock
Of  sick  old  manhood  on  the  fallen  jaws,
Time  and  the  crabs  and  the  sweethearting  crib
Would  leave  me  cold  as  butter  for  the  flies,
The  sea  of  scums  could  drown  me  as  it  broke
Dead  on  the  sweethearts'  toes.

This  world  is  half  the  devil's  and  my  own,
Daft  with  the  drug  that's  smoking  in  a  girl
And  curling  round  the  bud  that  forks  her  eye.
An  old  man's  shank  one-marrowed  with  my  bone,
And  all  the  herrings  smelling  in  the  sea,
I  sit  and  watch  the  worm  beneath  my  nail
Wearing  the  quick  away.

And  that's  the  rub,  the  only  rub  that  tickles.
The  knobbly  ape  that  swings  along  his  sex
From  damp  love-darkness  and  the  nurse's  twist
Can  never  raise  the  midnight  of  a  chuckle,
Nor  when  he  finds  a  beauty  in  the  breast
Of  lover,  mother,  lovers,  or  his  six
Feet  in  the  rubbing  dust.

And  what's  the  rub?  Death's  feather  on  the  nerve?
Your  mouth,  my  love,  the  thistle  in  the  kiss?
My  Jack  of  Christ  born  thorny  on  the  tree?
The  words  of  death  are  dryer  than  his  stiff,
My  wordy  wounds  are  printed  with  your  hair.
I  would  be  tickled  by  the  rub  that  is:
Man  be  my  metaphor.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2022

Томас Ділан ЧАС ВИСТЕЖИТЬ ТЕБЕ

З  незрушністю  могили  час  вистежить  тебе
І,  як  волосся,  скосить  лагідність  і  спокій,
Без  поспіху  любов  прокрадеться  в  твій  дім,
Тебе  по  голих  сходах  прихистку  повій
під  дах  свій  поведе.

Кравецькі  ножиці  років  почнуть  кроїти,
Мене  від  них  врятуйте,  поверніть  невинність,
Звільніть  від  ницого  кохання  в  пастці  тліну,
Від  слів  моїх  лукавих,  від  доріг  немилих,
Дрібної  суєти.

Мій  хлопчику,  собі  ті  серце  й  розум  поверни,
Які  кадавра  серце  спалять,  як  свіча,
Коли  настане  час  -  кастратом  пристрасть  зробить,
В  дитинство  повернися  з  колінцями  в  синцях,
В  невинні,  добрі  дні.

Пластичний,  як  перчатка,  як  коханець  з  виду,
Наївний  ловелас,  в  якого  спраглі  очі,
То  схований  в  футляр,  то  в  панцирі  із  криги.  
Мабуть,  тебе  прив’язаність  до  О  жіночих
Зведе  в  могилу.

То  ж  утікай  від  цих  мерців,  що  маєш  сили,
Безумства  хлопчика  дробити  здатні  камінь,
Його  шалена  кров  жіночу  знає  підлість,
У  імпотента  перетворить  і  зупинить  їдка  пляма
Розвилок  і  імен.

Прийшла  пора  дурниць  шалених,  фантазійних.
Ні,  ні,  дурна  любов,  як  молота  удар,
Безжально,  хлопчику,  твою  крушила  гідність.
Бездумний  твій  герой,  зі  схованки  кадавр,
Твердив  до  стрижня  „стій”.

Не  стукає,  панове,  в  двері  ваші  радість.
Ні  язви  ракові,  ані  здобутки  літа,
Ні  шал  обіймів,  ані  боязнь  загубити,
Ні  сморід  міст  й  метро  не  здатні  відродити
Людину  з  гравію.

Ти  воскову  свічу  віткнув  у  цитадель,
Розбилась  радість  в  прах,  поцілили  мерці,
Адамів  приятель  поткнувся  з-під  одежі.
Любовні  сутінки  зі  смутою  в  башці,
Такий  твій  вирок,  сер.

Всьому  настав  кінець,  здалася  цитадель  ця,
(Пристанише  вітрів),  яка  повчальна  сцена,
І  ось  ти  стелишся  під  ноги  свого  сонця,
(Пожертва,  розквіт,  розпач)  шкіра  видубл[b]е[/b]на,
Кінець  спектаклю.

Шалений  хлопчику,    всім  хворобливий  вітер
Приносив  кашлю  збудники  на  їх  маршрути.
Спалила  форму  смерть,  любов  не  обдурити,
Кадавр  твій,  як  і  ти,  щасливий  був  прибути
В  цілункостійкий  світ.

[i]Кадавр  –  труп,  що  використовується  для  наукових  досліджень
Цей  вірш  про  підліткові  страхи  перед  коханням  і  нестримним  потягом  до  нього,  про  відчай  і  бажання,  за  якими  проглядається  смерть.
[/i]
[b]Thomas  Dylan  WHEN,  LIKE  A  RUNNING  GRAVE[/b]
When,  like  a  running  grave,  time  tracks  you  down,
Your  calm  and  cuddled  is  a  scythe  of  hairs,
Love  in  her  is  slowly  through  the  house,
Up  naked  stairs,  a  turtle  in  a  hearse,
Hauled  to  the  dome,

Comes,  like  a  scissors  stalking,  tailor  age,
Deliver  me  who  timid  in  my  tribe,
Of  love  am  barer  than  Cadaver's  trap
Robbed  of  the  foxy  tongue,  his  footed  tape
Of  the  bone  inch

Deliver  me,  my  masters,  head  and  heart,
Heart  of  Cadaver's  candle  waxes  thin,
When  blood,  spade-handed,  and  the  logic  time
Drive  children  up  like  bruises  to  the  thumb,
From  maid  and  head,

For,  sunday  faced,  with  dusters  in  my  glove,
Chaste  and  the  chaser,  man  with  the  cockshut  eye,
I,  that  time's  jacket  or  the  coat  of  ice
May  fail  to  fasten  with  a  virgin  o
In  the  straight  grave,

Stride  through  Cadaver's  country  in  my  force,
My  pickbrain  masters  morsing  on  the  stone
Despair  of  blood  faith  in  the  maiden's  slime,
Halt  among  eunuchs,  and  the  nitric  stain
On  fork  and  face.

Time  is  a  foolish  fancy,  time  and  fool.
No,  no,  you  lover  skull,  descending  hammer
Descends,  my  masters,  on  the  entered  honour.
You  hero  skull,  Cadaver  in  the  hangar
Tells  the  stick,  'fail.'

Joy  is  no  knocking  nation,  sir  and  madam,
The  cancer's  fashion,  or  the  summer  feather
Lit  on  the  cuddled  tree,  the  cross  of  fever,
Not  city  tar  and  subway  bored  to  foster
Man  through  macadam.

I  dump  the  waxlights  in  your  tower  dome.
Joy  is  the  knock  of  dust,  Cadaver's  shoot
Of  bud  of  Adam  through  his  boxy  shift,
Love's  twilit  nation  and  the  skull  of  state,
Sir,  is  your  doom.

Everything  ends,  the  tower  ending  and,
(Have  with  the  house  of  wind),  the  leaning  scene,
Ball  of  the  foot  depending  from  the  sun,
(Give,  summer,  over),  the  cemented  skin,
The  actions'  end.

All,  men  my  madmen,  the  unwholesome  wind
With  whistler's  cough  contages,  time  on  track
Shapes  in  a  cinder  death;  love  for  his  trick,
Happy  Cadaver's  hunger  as  you  take
The  kissproof  world.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2022

Рон Паджетт ОСІННІЙ ДЕНЬ

Я  бачу  Рільке  вийшов  погуляти.
Це  так  було  чудово.  Тільки  нині
Упала  тінь  на  сонячний  годинник.
Чи  зможе  вона  вітру  нагадати
Що  тінь  упала  дещо  запізніло?
"Хто  був  бездомним  дому  не  надбає,"  -
Так  Рільке  каже  конику.
Маленький  коник,
Мерщій  вставай,  читай,  пиши  листи  предовгі
й  блукай  схвильовано,  бо  листя  облітає.

[b]Ron  Padgett  AUTUMNS  DAY[/b]
Rilke  walks  toward  a  dime.  I  saw.
It  was  very  great.  But  now
His  shadow  is  fast  upon  the  sundials.
How  then  can  the  winds  remind
The  shadows  it  is  late?
"Who  has  no  home  cannot  build  now,"
said  Rilke  to  a  grasshopper.
Little  grasshopper,
you  must  waken,  read,  write  long  letters,  and
wander  restlessly  when  leaves  are  blown.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2022

Рон Паджетт ТРИ ПОЕМИ НА ЧЕСТЬ ВІЛЛЕМА ДЕ КУНІНГА (1)

[b]Я  відчув[/b]
Якоїсь  миті
я  наче  говорив  з  тобою,
ти  ж  слухав
і  сприймав  мене  всерйоз,
як  це  робив  дідусь,
коли  був  добрим  і  відкритим,
тобі  було  відомо,  що
мене  хвилює,
й  тобі  було  відомо,
що  найкраще
це  слухати,
не  кажучи  нічого,
дати  спокійно  вирішувати
тому  дідусеві,
яким  я  став.

[b]Двері  до  річки[/b]
Ти  входив  через  них  раніше
Ти  навіть  знав  що  там  вони  були

Під  двері  підступила  річка
і  попросилась  увійти

Услід  крізь  двері  річка  увійшла
і  двері  попливли  удалину

Одного  разу  я  прибрав  цю  річку
бо  вже  вона  здавалася  старою

І  я  придбав  якусь  новішу
і  двері  разом  з  нею

Тільки  вона  ніколи  не  була  дверима
Вона  була  дверним  прорізом

Подібною  Норвегії  з  вікном.
 
[b]Zot[/b]
На  картині  де  Кунінга  є  слово  zot.
Я  думав  sot  (2)?
Потім  дізнався,  що  zot
голландською  -  валяти  дурня.  Ось  так
дурний  і  п'яний  кружляють
і  розрізняються
голандською  -  дурний,  англійською  -  хмільний.
Він  був  не  надто  великим  пияком
коли  творив  картину,
але  можливо  часом  почувався  дурнем  -
звичайно,  він  не  був  таким.
Він  zot  і  він  це  знав
і  він  сказав  тобі  таке,  ти
будучи  майже  ніким,
насправді  був  ніким,
ще  більшим  zot,  ніж  він!
Я  думаю  що  zot  -  це  бак.

[i](1)  Віллем  де  Кунінг  (американець,  народжений  в  Нідерландах,  (1904,  Роттердам  -  1997,  Східний  Хемптон,  Нью-Йорк)  -  провідний  художник,  скульптор,  один  з  лідерів  абстрактного  експресіонізму.  Пізні  твори  обтяжені  алкоголізмом  і  хворобою  Альцгеймера.  
(2)  sot  -  (англ.)  алкоголік,  пияк,  забулдига

Willem  de  Kooning  „Door  to  the  River”  1960,  Oil  on  linen,  Whitney  Museum  of  American  Art,  New  York
Віллем  де  Кунінг  „Двері  до  річки”,  1960,  олія,  льон,  Музей  американського  мистецтва  Вітні,  Нью-Йорк

Willem  de  Kooning    „Zot”,  1949  Oil  on  paper,  mounted  on  wood,  The  Metropolitan  Museum  of  Art,  New  York
Віллем  де  Кунінг  „Zot”,  1949,  олія  на  папері  на  дереві,  Музей  мистецтва  Метрополітен,  Нью-Йорк
[/i]
[b]Ron  Padgett  THREE  POEMS  IN  HONOR  OF  WILLEM  DE  KOONING[/b]
[b]I  Felt[/b]
For  a  moment
as  if  I  were  talking  to  you
 and  you  were  listening
 and  taking  me  seriously
the  way  a  grandfather  does
when  he’s  open  and  kind,
 you  knew  what
was  troubling  me
 and  you  knew
that  the  best  thing
to  do  was  to  listen
and  say  nothing,
allowing  a  calm  to  settle
 into  the  grandfather
 that  turns  out  to  be  me.

[b]The  Door  to  the  River[/b]
You  walked  through  it  before
you  even  knew  it  was  there

The  river  came  up  to  the  door
and  asked  to  come  in

Then  the  river  came  through  the  door
and  the  door  floated  away

I  once  threw  away  a  river
because  it  looked  old  enough

And  I  bought  a  new  one
and  a  door  along  with  it

Except  it  never  was  a  door
It  was  a  doorway

Like  Norway  with  windows

[b]Zot[/b]
In  de  Kooning’s  painting,  the  word  zot.
I  thought  sot?
Then  learned  that  zot
is  Dutch  for  foolish.  So
foolish  and  drunk  swirled  around
and  separated  out
into  the  Dutch  foolish  and  the  English  drunk.
He  wasn’t  such  a  big  drinker
when  he  did  that  painting,
but  maybe  he  felt  like  a  fool  sometimes
—of  course  he  did.
He  was  zot  and  he  knew  it
and  he  told  you  so,  you
being  almost  nobody,
so  almost  nobody  you  were
even  more  zot  than  he!
Zot  is  vat  I  tink.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2022

Федеріко Гарсіа Лорка ЦИГАНКА-ЧЕРНИЦЯ

                   [i]Присвята  Хосе  Морено  Вілла[/i]
Тиша  вапна  і  миртів,
У  травах  шовкових  мальви.
Левкой  вишиває  черниця
на  полотнині  палевій.
Павутину  сіру  мережить,
з  семи  птахів  збирає  призму.
Буркоче  далеко  церква,
лежить  ведмедем  на  спині.
Яка  врода!  Скільки  грації!
На  полотнині  палевій.
вона  вишиває  пристрасно
квіти  своєї  фантазії.
Соняшники!  Магнолії
у  завитках  і  блискітках!
Що  за  місяць  і  крокуси
на  килимку  для  молитви!
П’ять  солодких  грейпфрутів
для  неї  в  кухні,  що  поряд.
Нанесені  в  Альмарії
П’ять  ран  Христових*.
Перед  очима  черниці
скачуть  вершників  двоє.
Наче  сорочка  знята,
давні,  забуті  спомини,
бачили  хмари  і  гори,
що  вдалині  завмерли,
як  розбилося  серце
серед  цукру  й  вербени.
О!  як  здригнулась  долина
і  двадцять  сонць  запалали.
Як  ріки  назад  повернули
Схвильованої  уяви!
Але  змогли  її  квіти
устояти  серед  вітру,
грало  у  шахи  світло
на  високих  решітках.

*  П'ять  ран  нанесені  Христу  при  розп'ятті  на  хресті  -  долоні  і  ступні  пробиті  гвоздями,  бік  -  списом.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=LqTQ6I5o5b0[/youtube]

[b]Federico  García  Lorca  LA  MONJA  GITANA[/b]
                   [i]  A  José  Moreno  Villa[/i]
Silencio  de  cal  y  mirto.
Malvas  en  las  hierbas  finas.
La  monja  borda  alhelíes
sobre  una  tela  pajiza.
Vuelan  en  la  araña  gris,
siete  pájaros  del  prisma.
La  iglesia  gruñe  a  lo  lejos
como  un  oso  panza  arriba.
¡Qué  bien  borda!  ¡Con  qué  gracia!
Sobre  la  tela  pajiza,
ella  quisiera  bordar
flores  de  su  fantasía.
¡Qué  girasol!  ¡Qué  magnolia
de  lentejuelas  y  cintas!
¡Qué  azafranes  y  qué  lunas,
en  el  mantel  de  la  misa!
Cinco  toronjas  se  endulzan
en  la  cercana  cocina.
Las  cinco  llagas  de  Cristo
cortadas  en  Almería.
Por  los  ojos  de  la  monja
galopan  dos  caballistas.
Un  rumor  último  y  sordo
le  despega  la  camisa,
y  al  mirar  nubes  y  montes
en  las  yertas  lejanías,  
se  quiebra  su  corazón
de  azúcar  y  yerbaluisa.
¡Oh!,  qué  llanura  empinada
con  veinte  soles  arriba.
¡Qué  ríos  puestos  de  pie
vislumbra  su  fantasía!
Pero  sigue  con  sus  flores,
mientras  que  de  pie,  en  la  brisa,
la  luz  juega  el  ajedrez
alto  de  la  celosía.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022

Федеріко Гарсіа Лорка НОКТЮРН ВІТРУ

Над  усе  боюся
опадання  листя,
я  боюся  лугу,
вкритого  росою
Я  вже  засинаю;
якщо  не  розбудиш,
залишу  для  тебе
серце  охололе.

[i]Що  це  озивається
здалека?
Любов.  Вітер  за  вікном.
Моя  любов!
[/i]
Дам  тобі  коралі
з  перлами  світання.
Чом  мене  зреклася
ти  на  цій  дорозі?
Коли  ти  далеко,
плаче  мені  пташка,
виноград  зелений
не  дарує  грона.

[i]Що  це  озивається
здалека?
Любов.  Вітер  за  вікном.
Моя  любов!
[/i]
Ти  не  будеш  знати,
сфінксе  скрижанілий,
як  тебе  любив  я
на  зорі  ранковій
коли  сильна  злива
й  на  безлистім  гіллі
руйнувались  гнізда.

[i]Що  це  озивається
здалека?
Любов.  Вітер  за  вікном.
Моя  любов![/i]

[b]Federico  García  Lorca  AIRE  NOCTURNO[/b]
Tengo  mucho  miedo
de  las  hojas  muertas,
miedo  de  los  prados
llenos  de  rocío.
Yo  voy  a  dormirme;
si  no  me  despiertas
dejaré  a  tu  lado  mi  corazón  frío.

[i]¿Qué  es  eso  que  suena
muy  lejos?
Amor.  El  viento  en  las  vidrieras.
¡Amor  mío![/i]

Te  puse  collares
сon  gemás  de  aurora.
¿Porqué  me  abandonas
En  éste  camino?
Si  te  vasmuy  lejos,
mi  pájaro  llora
y  la  verde  viña
no  darásu  vino.

[i]¿Quées  eso  que  suena
muy  lejos?
Amor.  El  viento  en  las  vidrieras.
¡Amor  mío![/i]

Tú  no  sabrás  nunca,
esfinge  de  nieve,
lo  mucho  que  yo
te  hubiera  querido
esas  madrugadas
cuando  tanto  llueve
y  en  la  rama  seca
se  deshace  el  nido.

[i]¿Qué  es  eso  que  suena
muy  lejos?
Amor.  El  viento  en  la  vidrieras.
¡Amor  mío![/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022

Чарлз Буковскі ГЕНІЙ НАТОВПУ

тут  в  середньому  вистачає  зради,  ненависті,  жорстокості,  безглуздя
людей  щоб  укомплектувати  будь-яку  армію  в  будь-який  день
 
і  найкращі  з  убивців  ті  хто  проповідують  проти  цього
і  найкращі  з  ненависників  ті  хто  проповідують  любов,
і  нарешті  найкращі  вояки  це  ті  хто  проповідують  мир
 
ті  хто  проповідують  бога,  потребують  бога
ті  хто  проповідують  мир  не  знають  миру
ті  хто  проповідують  мир  не  знають  любові
 
остерігайтеся  проповідників
остерігайтеся  знавців
остерігайтеся  тих  які  завжди  читають  книги
остерігайтеся  тих  які  потерпають  від  бідності
або  вихваляються  нею
остерігайтеся  тих  хто  швидкий  на  хвалу
бо  їм  взамін  потрібна  хвала
остерігайтеся  тих  які  швидко  оцінюють
вони  бояться  того  чого  не  знають
остерігайтеся  тих  які  постійно  шукають  натовпів
вони  самі  по  собі  ніщо
остерігайтеся  посереднього  чоловіка  і  посередньої  жінки
остерігайтеся  їхнього  кохання,  їхнє  посереднє  кохання
шукає  посередності
 
але  їхня  геніальність  в  їхній  ненависті
в  їхній  ненависті  вистачає  геніальності  знищити  вас
знищити  будь-кого
не  бажаючи  самотності
не  розуміючи  самотності
вони  намагатимуться  знищити  будь-що
що  відрізняється  від  їхнього  власного
не  в  змозі  творити  мистецтво
вони  не  розуміють  мистецтва
вони  розцінять  ваше  недосконале  творіння
тільки  як  недосконалість  світу
не  вміючи  любити  самовіддано
вони  вважатимуть  вашу  любов  неповноцінною
і  тоді  вони  будуть  вас  ненавидіти
і  їхня  ненависть  буде  ідеальною
 
як  сяючий  діамант
як  кинджал
як  гора
як  тигр
як  цикута
 
їхнє  високоякісне  мистецтво

[b]Charles  Bukowski  THE  GENIUS  OF  THE  CROWD[/b]
there  is  enough  treachery,  hatred  violence  absurdity  in  the  average
human  being  to  supply  any  given  army  on  any  given  day
 
and  the  best  at  murder  are  those  who  preach  against  it
and  the  best  at  hate  are  those  who  preach  love
and  the  best  at  war  finally  are  those  who  preach  peace
 
those  who  preach  god,  need  god
those  who  preach  peace  do  not  have  peace
those  who  preach  peace  do  not  have  love
 
beware  the  preachers
beware  the  knowers
beware  those  who  are  always  reading  books
beware  those  who  either  detest  poverty
or  are  proud  of  it
beware  those  quick  to  praise
for  they  need  praise  in  return
beware  those  who  are  quick  to  censor
they  are  afraid  of  what  they  do  not  know
beware  those  who  seek  constant  crowds  for
they  are  nothing  alone
beware  the  average  man  the  average  woman
beware  their  love,  their  love  is  average
seeks  average
 
but  there  is  genius  in  their  hatred
there  is  enough  genius  in  their  hatred  to  kill  you
to  kill  anybody
not  wanting  solitude
not  understanding  solitude
they  will  attempt  to  destroy  anything
that  differs  from  their  own
not  being  able  to  create  art
they  will  not  understand  art
they  will  consider  their  failure  as  creators
only  as  a  failure  of  the  world
not  being  able  to  love  fully
they  will  believe  your  love  incomplete
and  then  they  will  hate  you
and  their  hatred  will  be  perfect
 
like  a  shining  diamond
like  a  knife
like  a  mountain
like  a  tiger
like  hemlock
 
their  finest  art

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2022

Чарлз Буковскі ЯК СТАТИ ВЕЛИКИМ ПИСЬМЕННИКОМ

тобі  доведеться  відтрахати  дуже  багато  жінок
красивих  жінок
і  написати  кілька  цнотливих  віршів  про  кохання
     і  не  заморочуватися  віком
і  /  або  новоявленими  талантами.
просто  пити  більше  пива
більше  й  більше  пива
     і  навідуватися  на  іподром  хоча  б  раз  на
тиждень
     і  перемагати
якщо  пощастить.
навчитися  перемагати  складно  -
будь-який  недотепа  може  бути  добрим  невдахою.
     і  не  забувай  свого  Брамса
і  свого  Баха  і  своє  пиво.
не  перестарайся.
     спи  до  полудня.
     уникай  кредитних  карток
чи  оплати  за  щось
врозстрочку.
     пам'ятай,  що  немає  такої  задниці
на  цьому  світі  вартістю  понад  50  доларів
     (у  1977).
і  якщо  ти  здатен  любити
любити  себе  в  першу  чергу
але  завжди  в  курсі  ймовірності
цілковитої  поразки
чи  підстави  для  такої  поразки
на  вид  правильної  чи  хибної  -
     спроба  дочасної  смерті  не  обов'язково
погана  справа.
     уникай  церков,  барів  і  музеїв,
і  будь  терплячим
як  павук  -  
час  -  хрест  для  всіх
плюс
вигнання
поразка
зрада
     все  це  прах.
     залишайся  з  пивом.      
     пиво  -  це  невичерпна  кров.
     невичерпна  любов.
     купи  велику  друкарську  машинку      
і  як  сходами  крокуй  вгору  і  вниз
за  твоє  вікно
   бий  по  цій  штуці
бий  сильно
     зроби  це  важкою  битвою
     зроби  її  биком,  який  вперше  атакує
     і  пам'ятай  про  старих  псів
     які  билися  так  добре:
     Хемінгвей,  Селін,  Достоєвський,  Гамсун.
якщо  ти  думаєш  що  вони  не  божеволіли
в  тісних  кімнатках
так  як  зараз  це  робиш  ти
   без  жінки
без  їжі
без  надії
   тоді  ти  не  готовий.
   пий  більше  пива.
ще  є  час.
а  якщо  немає
нічого  страшного
теж.
   [i]  з  "Кохання  це  собака  з  пекла"[/i]
 
[b]Charles  Bukowski  HOW  TO  BE  A  GREAT  WRITER[/b]
you’ve  got  to  ***  a  great  many  women
beautiful  women
and  write  a  few  decent  love  poems.
                       and  don’t  worry  about  age
and/or  freshly-arrived  talents.
                       just  drink  more  beer
more  and  more  beer
                       and  attend  the  racetrack  at  least  once  a
week
                       and  win
if  possible.
                       learning  to  win  is  hard—
any  slob  can  be  a  good  loser.
     and  don’t  forget  your  Brahms
and  your  Bach  and  your
beer.
     don’t  overexercise.
     sleep  until  noon.
     avoid  credit  cards
or  paying  for  anything  on
time.
     remember  that  there  isn’t  a  piece  of  ass
in  this  world  worth  over  $50
(in  1977).
and  if  you  have  the  ability  to  love
love  yourself  first
but  always  be  aware  of  the  possibility  of
total  defeat
whether  the  reason  for  that  defeat
seems  right  or  wrong—
     an  early  taste  of  death  is  not  necessarily
a  bad  thing.
     stay  out  of  churches  and  bars  and  museums,
and  like  the  spider  be
patient—
time  is  everybody’s  cross,
plus
exile
defeat
treachery
     all  that  dross.
     stay  with  the  beer.
     beer  is  continous  blood.
     a  continuous  lover.
     get  a  large  typewriter
and  as  the  footsteps  go  up  and  down
outside  your  window
     hit  that  thing
hit  it  hard
     make  it  a  heavyweight  fight
     make  it  the  bull  when  he  first  charges  in
     and  remember  the  old  dogs
who  fought  so  well:
Hemingway,  Celine,  Dostoevsky,  Hamsun.
if  you  think  they  didn’t  go  crazy
in  tiny  rooms
just  like  you’re  doing  now
     without  women
without  food
without  hope
     then  you’re  not  ready.
     drink  more  beer.
there’s  time.
and  if  there’s  not
that’s  all  right
too.
   [i]  from  "Love  is  a  dog  from  hell"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2022

Езра Паунд ПАН МЕРТВИЙ

"Пан  мертвий.  Пан  великий  мертвий.
Ах!  Голови  схиліть,  усі  дівчата,
Й  сплетіть  йому  вінок,  щоб  увінчати."
 
Але  ж  немає  літа  з  листям,
І  вже  засохла  осока;
Чим  його  можна  увінчати,
де  взяти  квіти  для  вінка?"
 
"Не  можу  я  сказати,  Пані.
Смерть  наглою  була  завжди.
Не  можу  я  сказати,  Пані.
Яку  вона  назве  причину,
Що  в  нас  вона  забрала  Бога  
В  таку  недобрую  годину?"  
 
[b]Ezra  Pound  PAN  IS  DEAD[/b]
‘Pan  is  dead.  Great  Pan  is  dead.  
Ah!  bow  your  heads,  ye  maidens  all,  
And  weave  ye  him  his  coronal.’  
 
'There  is  no  summer  in  the  leaves,  
And  withered  are  the  sedges;  
How  shall  we  weave  a  coronal,  
Or  gather  floral  pledges?'  
 
'That  I  may  not  say,  Ladies.  
Death  was  ever  a  churl.  
That  I  may  not  say,  Ladies.  
How  should  he  show  a  reason,  
That  he  has  taken  our  Lord  away  
Upon  such  hollow  season?'

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022

Езра Паунд CANTO XLIX

Для  семи  озер,  не  від  людей  цей  спів:(1)
Дощ;  опустіла  річка,  подорож,
Вогонь  з  замерзлих  хмар,  суцільна  злива  в  сутінках,
Під  крівлею  хатини  один  ліхтар.
Стіною  очерет;  згинається;
й  бамбук  шепоче,  наче  плаче.

Осінній  місяць;  гори  піднімаються  над  плесом
назустріч  західному  сонцю
увечері  немов  завіса  з  хмар,
розгладжуються  брижі  хвиль  і  з  ними
продовгі  гострі  голки  у  кориці,
з-за  очерету  безтурботна  пісня.
Від  пагорба  монахів  дзвін
відносить  вітер.
Тут  парус  промайнув  у  квітні,  може  повернеться  у  жовтні
човен  розтанути  у  сріблі;  спокій;
останній  відблиск  сонця  в  річці.

Де  винний  прапор  (2)  ловить  захід  сонця,
Прозорий  дим  із  димаря  на  перехресті  світла.

Вслід  пеленою  на  ріку  спустився  сніг
і  оповив  жовто-зелений  світ.
Немов  ліхтар  пливе  маленький  човен,
Від  холоду  загускла  течія.  І  у  Сан  Їні
люди  відпочинуть.

На  мілину  сідають  дикі  гуси,
Клубляться  хмари  в  просвіту  вікна
широких  вод;  і  гуси  покидають  осінній
гвалт  ворон  над  човником  рибальським,
нечутний  рух  за  виднокіл  на  північ;
там  ловлять  хлопчаки  між  каменів  креветок.
У  тисяча  сімсотому  на  цих  гірських  озерах  бував  Тансі  (3).
По  видноколу  півдня  ковзає  світло.

Держава,  створюючи  розкіш,  повинна  опинитися  в  боргах?
Це  ганьба;  це  Геріон  (4).
І  досі  цей  канал  веде  в  Тен  Ші,
хоча  збудований  для  імператорських  розваг.

КЕЙ            МЕН              РАН        КЕЙ
КЮ              МАН              МАН      КЕЙ
ДЖІЦУ    ГЕЦУ          К  ОУ    КВА
ТАН            ФУКУ          ТАН        КАЙ  (5)

Схід  сонця;  праця,
захід  сонця;  годі
криницю  рити  і  водою  напувати
зоране  поле;  їси  зерно
імперської  могутності?  І  що  вона  для  нас?

Четвертий;  це  розуміння  спокою.
й  приборкування  диких  звірів.

[i](1)  Ця  поема  -  збірка  поетичних  перекладів  до  альбому  живопису  та  каліграфії  (тікагамі)  ХVІІ  ст.,  відданого  Паунду  його  батьком.  Тон,  терміни  і  зміст  творчих  перекладів  дають  уявлення  про  ідеалізований  погляд  Паунда  на  Східну  Азію  як  зразок  порядку.  Паунд  бачив  у  правлінні  імператора  Кансі  зразок  ідеального  державного  устрою.  
(2)  Винні  прапори  -  своєрідні  прапори-вивіски,  які  на  довгих  жердинах  встановлювалися  над  дахами  винних  лавок
(3)  Кансі  (04/05/1654  -  20/12/1722)  -  четвертий  представник  маньчжурської  династії  Цін,  який  правив  усім  Китаєм  61  рік.При  ньому  були  припинені  війни  і  заворушення,  відновлено  землеробство,  збудовані  дамби,  зрошувальні  і  судохідні    канали.  Епоха  Кансі  стала  символом  благополуччя,  "золотим  століттям"  Китайської  імперії.  Цін  (1644  -1912),  остання  з  імператорських  династій  Китаю.  
(4)  Геріон  -  у  давньогрецькій  міфології  шестирукий  і  шестиногий  крилатий  велетень  з  острова  Еріфія,  де  збирали  сім  урожаїв  за  рік.  Володів  незліченною  кількістю  срібла  й  золота.  Десятий  подвиг  Геракла  -  викрадення  червоних  корів  Геріона
(5)  Шістнадцять  слів  являються  романізованою  транскрипцією  японського  прочитання  китайського  вірша  "Прекрасні  хмари",  записаного  Ернестом  Феноллозою.  Читається  зліва  направо  і  зверху  вниз.
Splendid  are  the  clouds  and  bright,                      
All  aglow  with  various  light!                                                
Grand  the  sun  and  moon  move  on;                        
Daily  dawn  succeeds  to  dawn.                                        
     Прекрасні  і  яскраві  хмари
     Всі  сяють  різнобарвним  світлом!
     Рух  сонця  й  місяця  величний;
     Стає  щодня  світанок  ранком.
Цей  вірш  був  гімном  Першої  постдинастичної  китайської  республіки  в  1911  році
[/i]
[i]За  естетично  вишуканими  об’єктами,  які  полонили  уяву  Паунда,  проглядається  довга  й  складна  історія:  Shō-Shō  hakkei,  вісім  відомих  пейзажів  уздовж  річок  Сяо  та  Сян  у  провінції  Хунань,  започаткували  окремий  жанр  у  китайській  поезії  та  живописі,  який  утвердився  під  час  династії  Північний  Сун  в  ХІ  столітті  та  був  перейнятий  у  Японії  в  пізній  період  Муромачі.  Цей  жанр  має  поетичний  прецедент  у  пізніх  віршах  танського  поета  Ду  Фу  та,  можливо,  навіть  у  найраніших  виразах  архаїчної  поезії  вигнання  та  жалоби.  Пейзажі  намальовані  з  місць,  починаючи  від  злиття  двох  річок  поблизу  Чанші,  на  північ  до  озера  Дунтін,  а  потім  до  місця,  впадіння  у  Янцзи  далі  на  північ.  Актуальність  місця  відзначається  його  туманами,  мряками  та  дощами,  де  гірські  краєвиди,  ліси  та  річки  ніби  зливаються  воєдино  в  нечітку  картину.  Цей  приголомшливий  рельєф  надихнув  на  створення  скорботної,  навіть  меланхолійної  поезії  та  живопису,  і  часто  асоціювався  зі  станами  фактичного  або  метафоричне  вигнання.  Художник-письменник  одинадцятого  століття  Сонг  Ді  (1015-1080)  створив  серію  "Вісім  сцен:,  Річка  та  небо  у  вечірньому  снігу,  Нічний  дощ  на  Сяо  та  Сян,  Гірський  ринок  із  туманом,  що  піднімається,  Повернення  вітрил  з  далекого  берега,  Вечірній  дзвін  із  оповитого  туманом  храму,  Дикі  гуси,  що  спускаються  на  піщану  косу,  Рибальське  село  у  вечірньому  сяйві  та  Осінній  місяць  над  озером  Донгтін".  Потім  багато  художників  зображували  ці  вісім  видів  (загальновідомих  як  Хаккей),  хоча  вони  ніколи  не  бачили  цих  реальних  пейзажів.  https://art.thewalters.org/detail/91847/eight-views-of-the-xiao-and-xiang-rivers/  
[/i]

[b]Ezra  Pound  CANTO  XLIX[/b]
For  the  seven  lakes,  and  by  no  man  these  verses:
Rain;  empty  river;  a  voyage,
Fire  from  frozen  cloud,  heavy  rain  in  the  twilight
Under  the  cabin  roof  was  one  lantern.
The  reeds  are  heavy;  bent;
and  the  bamboos  speak  as  if  weeping.

Autumn  moon;  hills  rise  about  lakes
against  sunset
Evening  is  like  a  curtain  of  cloud,
a  blurr  above  ripples;  and  through  it
sharp  long  spikes  of  the  cinnamon,
a  cold  tune  amid  reeds.
Behind  hill  the  monk's  bell
borne  on  the  wind.
Sail  passed  here  in  April;  may  return  in  October
Boat  fades  in  silver;  slowly;
Sun  blaze  alone  on  the  river.

Where  wine  flag  catches  the  sunset
Sparse  chimneys  smoke  in  the  cross  light

Comes  then  snow  scur  on  the  river
And  a  world  is  covered  with  jade
Small  boat  floats  like  a  lanthorn,
The  flowing  water  clots  as  with  cold.  And  at  San  Yin
they  are  a  people  of  leisure.

Wild  geese  swoop  to  the  sand-bar,
Clouds  gather  about  the  hole  of  the  window
Broad  water;  geese  line  out  with  the  autumn
Rooks  clatter  over  the  fishermen's  lanthorns,
A  light  moves  on  the  north  sky  line;
where  the  young  boys  prod  stones  for  shrimp.
In  seventeen  hundred  came  Tsing  to  these  hill  lakes.
A  light  moves  on  the  south  sky  line.

State  by  creating  riches  shd.  thereby  get  into  debt?
This  is  infamy;  this  is  Geryon.
This  canal  goes  still  to  TenShi
though  the  old  king  built  it  for  pleasure

KEI  MEN  RAN  KEI
KIU  MAN  MAN  KEI
JITSU  GETSU  K  O  KWA
TAN  FUKU  TAN  KAI

Sun  up;  work
sundown;  to  rest
dig  well  and  drink  of  the  water
dig  field;  eat  of  the  grain
Imperial  power  is?  and  to  us  what  is  it?

The  fourth;  the  dimension  of  stillness.
And  the  power  over  wild  beasts.

Малюнок:    (у  центрі)  Захід  сонця  над  рибальським  селом,  невідомий  японський  художник,  (ліворуч)  японська  каліграфія  та  (праворуч)  китайський  вірш  рукою  Genryu,  Shō-Shō  Hakkei  tekagami,  дата  невідома  (з  дозволу  Мері  де  Рахевільц,  Брунненбург,  Італія).
Figure:  Sunset  Over  Fishing  Village,  unidentifi  ed  Japanese  artist,  (left)  Japanese  calligraphy  and  (right)  Chinese  poem  in  hand  of  Genryu,  ShōShō  Hakkei  tekagami,  date  unknown  (Courtesy  Mary  de  Rachewiltz,  Brunnenburg,  Italy)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022

Віслава Шимборська НА ВАВИЛОНСЬКІЙ ВЕЖІ

-  Котра  година?  -  Так,  я  щаслива,
і  бракує  тільки  дзвіночка  на  шиї,
який  дзвякав  би  над  тобою,  коли  спиш.
-  Отже  ти  не  чула  бурю?  Стіни  торсав  вітер,
вежа  роззявила,  як  лев,  велику  браму
на  скрипучих  завісах.  -  Як  же  ти  забув?
Я  була  у  простій  сірій  сукні,
призібраній  на  плечах.  -  А  потім  враз
небо  розірвали  сполохи.  -  Як  же  я  могла  увійти,
адже  ти  був  не  сам.  -  Я  враз  побачив
кольори  перед  істинним  зором.  -  Жаль,
ти  не  можеш  мені  пообіцяти.  -  Твоя  правда,
мабуть  то  був  сон.    -  Чому  обманюєш,
чому  називаєш  мене  її  іменем,
все  ще  її  кохаєш?  -  О  так,  хотів  би,
щоб  залишилася  зі  мною.  -  Мені  жаль,
я  повинна  була  про  це  здогадатися.
-  Все  ще  думаєш  про  нього?  -  Але  я  не  плачу.
-  І  це  все?  -  Нікого  як  тебе.
-  Принаймі  ти  щира.  -  Будь  спокійний,
я  поїду  з  цього  міста.  -  Будь  спокійна,
я  піду  звідси.  -  В  тебе  такі  гарні  руки.
-  Це  давня  історія,  лезо  пройшло,
не  зачепивши  кості.  -  Нема  за  що,
мій  любий,  нема  за  що.  -  Не  знаю
і  не  хочу  знати,  котра  година.
 
[b]Wisława  Szymborska  NA  WIEŻY  BABEL[/b]  
-  Która  godzina?  -  Tak,  jestem  szczęśliwa,
i  brak  mi  tylko  dzwoneczka  u  szyi,
który  by  brzęczał  nad  Tobą,  gdy  śpisz.
-  Więc  nie  słyszałaś  burzy?  Murem  targnął  wiatr,
wieża  ziewnęła  jak  lew,  wielką  bramą
na  skrzypiących  zawiasach.  -  Jak  to,  zapomniałeś?
Miałam  na  sobie  zwykłą  szarą  suknię
spinaną  na  ramieniu.  -  I  natychmiast  potem
niebo  pękło  w  stubłysku.  -  Jakże  mogłam  wejść,
przecież  nie  byłeś  sam.  -  Ujrzałem  nagle
kolory  sprzed  istnienia  wzroku.  -  Szkoda,
że  nie  możesz  mi  przyrzec.  -  Masz  słuszność,
widocznie  to  był  sen.  -  Dlaczego  kłamiesz,
dlaczego  mówisz  do  mnie  jej  imieniem,
kochasz  ją  jeszcze?  -  O  tak,  chciałbym,
żebyś  została  ze  mną.  -  Nie  mam  żalu,
powinnam  była  domyślić  się  tego.
-  Wciąż  myślisz  o  nim?  -  Ależ  ja  nie  płaczę.
-  I  to  juź  wszystko?  -  Nikogo  jak  ciebie.
-  Przynajmniej  jesteś  szczera.  -  Bądź  spokojny,
wyjadę  z  tego  miasta.  -  Bądź  spokojna,
odejdę  stąd.  -  Masz  takie  piękne  ręce.
-  To  stare  dzieje,  ostrze  przeszło
nie  naruszając  kości.  -  Nie  ma  za  co,
mój  drogi,  nie  ma  za  co.  -  Nie  wiem
i  nie  chcę  wiedzieć,  która  to  godzina

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2022

Віслава Шимборська УТОПІЯ

На  цьому  острові  все  зрозуміло.
Тут  можна  стояти  на  грунті  доказів.
Тут  немає  інших  доріг,  лиш  дороги  правильні.
Кущі  аж  згинаються  від  відповідей.
Росте  дерево  Слушних  Здогадів
з  вічною  розкидистою  кроною.
Вражає  простотою  Дерево  Розуміння
біля  джерела,  що  зветься  Ах  Звісно  Це  Так.
Чим  далі  в  ліс,  тим  ширше  відкривається
Долина  Очевидності.
Якщо  є  сумніви,  вітер  їх  розсіює.
Відлуння,  не  зволікаючи,  бере  слово
і  охоче  пояснює  тайни  світів.
Справа  печера,  в  якій  прихована  суть.
Зліва  озеро  Глибокої  Переконаності.
З  дна  відривається  істина  і  легко  спливає  вгору.
Височить  над  долиною  Непорушна  Впевненість.
З  її  вершини  відкривається  Сутність  речей.
Попри  свою  привабливість  острів  безлюдний,
І  залишені  на  березі  сліди  стоп
всі  без  винятку  ведуть  в  море.
В  житті  не  до  ідей.
 
[b]Wisława  Szymborska  UTOPIA[/b]
Wyspa,  na  ktorej  wszystko  sie  wyjasnia.
Tu  mozna  stanac  na  gruncie  dowodow.
Nie  ma  drog  innych  oprocz  drogi  dojscia.
Krzaki  az  uginaja  sie  od  odpowiedzi.
Rosnie  tu  drzewo  Slusznego  Domyslu  
o  rozwiklanych  odwiecznie  galeziach.
Olsniewajaco  proste  drzewo  Zrozumienia  
przy  zrodle,  co  sie  zowie  Ach  Wiec  To  Tak.
Im  dalej  w  las,  tym  szerzej  sie  otwiera  
Dolina  Oczywistosci.
Jesli  jakies  zwatpienie,  to  wiatr  je  rozwiewa.
Echo  bez  wywolania  glos  zabiera  
i  wyjasnia  ochoczo  tajemnice  swiatow.
W  prawo  jaskinia,  w  ktorej  lezy  sens.
W  lewo  jezioro  Glebokiego  Przekonania.  
Z  dna  odrywa  sie  prawda  i  lekko  na  wierzch  wyplywa.
Goruje  nad  dolina  Pewnosc  Niewzruszona.  
Ze  szczytu  jej  roztacza  sie  Istota  Rzeczy.
Mimo  powabуw  wyspa  jest  bezludna,  
a  widoczne  po  brzegach  slady  stop  
bez  wyjatku  zwrocone  sa  w  kierunku  morza.
W  zyciu  nie  do  pojecia

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2022

Томас Ділан ЧОМУ ЗІ СХОДУ ВІТЕР СВІЖИЙ

Чому  зі  сходу  вітер  свіжий,  а  з  півдня  крижаний,
Не  звідати,  доки  не  всохне  джерело  вітрів,
І  більше  не  потоне  вітер  західний
В  вітрах,  які  несуть  плоди  й  лушпиння
Численних  сотень  втрат;
Чому  шовк  ніжний,  а  каміння  ранить,
Щодня  розпитує  дитина,
Чому  нічні  дощі  і  кров  з  грудей
Удвох  тамують  спрагу,  їй  відповідь  страшна.
 
Коли  приходить  Дід  Мороз?  питають  діти.
Чи  можна  хвіст  комети  стиснути  в  кулак?
Лише  тоді,  коли  падінь  і  злетів  пил
Забризкає  дитячі  очі  давно  забутим  сном
І  сутінки  наповняться  дитячим  жахом,
Привітно  відгукнеться  відлуння  з  даху.
 
Усе  відомо:  зорі  сповіщають
Веління  відправлятися  вслід  вітру,
При  цьому  заклики  зірок,  які  лунають
Час  від  часу  з  небозводу,    
Не  всі  почують,  бо  зірки  згасають.
Я  чую  втішне  „Будь  задоволений”,
Немов  дзвіночок  в  коридорах,
Й  „Не  знаю  відповідь”,  і  знаю,
Не  відгукнуться  на  дитячий  плач
Ані  відлуння,  ані  дід  мороз,
Ні  привиди  комет  над  піднятими  кулаками.
 
[b]Thomas  Dylan  WHY  EAST  WIND  CHILLS[/b]
Why  east  wind  chills  and  south  wind  cools  
Shall  not  be  known  till  windwell  dries  
And  west's  no  longer  drowned  
In  winds  that  bring  the  fruit  and  rind  
Of  many  a  hundred  falls;  
Why  silk  is  soft  and  the  stone  wounds  
The  child  shall  question  all  his  days,  
Why  night-time  rain  and  the  breast's  blood  
Both  quench  his  thirst  he'll  have  a  black  reply.  

When  cometh  Jack  Frost?  the  children  ask.  
Shall  they  clasp  a  comet  in  their  fists?  
Not  till,  from  high  and  low,  their  dust  
Sprinkles  in  children's  eyes  a  long-last  sleep  
And  dusk  is  crowded  with  the  children's  ghosts,  
Shall  a  white  answer  echo  from  the  rooftops.  

All  things  are  known:  the  stars'  advice  
Calls  some  content  to  travel  with  the  winds,  
Though  what  the  stars  ask  as  they  round  
Time  upon  time  the  towers  of  the  skies  
Is  heard  but  little  till  the  stars  go  out.  
I  hear  content,  and  'Be  Content'  
Ring  like  a  handbell  through  the  corridors,  
And  'Know  no  answer,'  and  I  know  
No  answer  to  the  children's  cry  
Of  echo's  answer  and  the  man  of  frost  
And  ghostly  comets  over  the  raised  fists.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2022

Томас Ділан СМЕРТІ Й ВИХОДИ

В  близькому  вогняному  надвечір’ї
Без  ліку  гинучих,
Коли  одні  з  найближчих,  твоїх  найбільш  коханих
І  добре  знаних  піти  повинні
Левами  й  спалити  свій  останній  подих,
Коли  твої  безсмертні  друзі,
Хто  голос  подавав  з  приреченого  праху,
Стріляючи  і  славлячи  тебе,
Покликані  на  бій,  знайти  повинні  спокій,
Який  не  зможе  зменшити,  спинити
Безмежний  біль
У  багатьох  родинах  Лондона,  розбитих  горем.
 
В  близькому  вогняному  надвечір’ї,
Коли  у  тебе  на  вустах  і  в  думах,
Сплітаючись  і  розплітаючись,  снують  убиті  незнайомці,
Ти  більшість  з  них  не  знав,
Полярну  зірку  по  сусідству,  сонце  на  іншій  вулиці,
Та  будеш  плакати  за  ними.
Дощем  кривавим  вмило  суворе  море  тих,
Які  ступили  в  твою  власну  смерть
І  вітер  їх  планети  порвав  зв’язок  з  твоїми  водами,
І  заряджали  снаряди  в  жерла,
З  кожним  громовим  пострілом
Спалахували  блискавками  їхні  очі.
 
В  близькому  вогняному  надвечір’ї
Смертей  і  виходів,
Поранені,  близькі  і  дальні,  у  хвилях  лондонських
Знайшли  одну  могилу,
Єдиний  ворог  з  багатьох,  хто  добре  розрізняє
Світіння  твого  серця,
Помітне  у  пітьмі,  що  б'ється  за  укриттями  й  заслонами,
Обірве  громові  удари,
Щоб  погасити  сонце,  втопити,  зганьбити  твої  символи,
Й  спалити  вірних  лицарів,
До  часу,  коли  найменш  коханий
Постане  новим  Самсоном  у  твоєму  зодіаку.

[i]Вірш  написаний  в  очікуванні  неминучого  вторгнення  Німеччини  в  Англію  після  повітряного  нальоту  на  Лондон  влітку  1940  року.  Томас  Ділан  потрапив  під  бомбардування.  Після  цього  його  довго  переслідували  нічні  кошмари.  [/i]

[b]Thomas  Dylan  DEATHS  AND  ENTRANCES[/b]
On  almost  the  incendiary  eve
Of  several  near  deaths,
When  one  at  the  great  least  of  your  best  loved
And  always  known  must  leave
Lions  and  fires  of  his  flying  breath,
Of  your  immortal  friends
Who'd  raise  the  organs  of  the  counted  dust
To  shoot  and  sing  your  praise,
One  who  called  deepest  down  shall  hold  his  peace
That  cannot  sink  or  cease
Endlessly  to  his  wound
In  many  married  London's  estranging  grief.

On  almost  the  incendiary  eve
When  at  your  lips  and  keys,
Locking,  unlocking,  the  murdered  strangers  weave,
One  who  is  most  unknown,
Your  polestar  neighbour,  sun  of  another  street,
Will  dive  up  to  his  tears.
He'll  bathe  his  raining  blood  in  the  male  sea
Who  strode  for  your  own  dead
And  wind  his  globe  out  of  your  water  thread
And  load  the  throats  of  shells
with  every  cry  since  light
Flashed  first  across  his  thunderclapping  eyes.

On  almost  the  incendiary  eve
Of  deaths  and  entrances,
When  near  and  strange  wounded  on  London's  waves
Have  sought  your  single  grave,
One  enemy,  of  many,  who  knows  well
Your  heart  is  luminous
In  the  watched  dark,  quivering  through  locks  and  caves,
Will  pull  the  thunderbolts
To  shut  the  sun,  plunge,  mount  your  darkened  keys
And  sear  just  riders  back,
Until  that  one  loved  least
Looms  the  last  Samson  of  your  zodiac.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2022

Збіґнєв Герберт ПІЗНЬООСІННІЙ ВІРШ ПАНА КОГІТО ДЛЯ ЖІНОЧИХ ЖУРНАЛІВ

Час  опадання  яблук  листя  уперто  зелене
вранці  туман  повільно  розсіюється  в  повітрі
меду  останні  краплини  перший  багрянець  кленів
вбита  лисиця  на  полі  розстріляного  світу
 
Яблука  йдуть  під  землю  голі  дерев  скелети
ховається  в  бруньках  листя  і  перегуки  дерев
зараз  розбірливо  чути  як  котяться  планети
і  наче  більмо  на  око  вибрався  місяць  наверх
 
[b]Zbigniew  Herbert  Późnojesienny  wiersz  Pana  Cogito  przeznaczony  dla  kobiecych  pism[/b]
 Pora  spadania  jabłek  jeszcze  liście  się  bronią
 rankiem  mgły  coraz  cięższe  łysieje  powietrze
 ostatnie  ziarna  miodu  pierwsza  czerwień  klonów
 zabity  lis  na  polu  rozstrzelana  przestrzeń
 
 jabłka  zejdą  pod  ziemię  pnie  podejdą  do  oczu
 zatrzasną  liście  w  kufrach  i  odezwie  się  drewno
 słychać  teraz  wyraźnie  jak  planety  się  toczą
 wschodzi  wysoki  księżyc  przyjm  na  oczy  bielmo

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022

Збіґнєв Герберт АПОЛЛОН І МАРСІЙ

Реальний  поєдинок  Аполлона
і  Марсія
(абсолютний  слух
і  необмежений  діапазон)
відбувся  в  надвечір’я
там  як  відомо
судді
віддали  перемогу  богу

той  міцно  прив’язав  до  дерева
й  ретельно  відділив  від  тіла  шкіру
Марсій
кричав
і  коли  крик  сягав
шляхетних  вух
він  тішився  відлунням  крику

тамуючи  тремтіння  від  огиди
шкребе  своїм  знаряддям  Аполлон

лиш  уявивши
голос  Марсія
це  монотонне
складене  з  одного  звуку
А

по  суті    
Марсій
вважав
безцінним  скарбом
своє  тіло

печінки  лисий  горб
поживний  білий  жир
шумливий  ліс  легень
смачні  пригорки  м’язів
озеро  жовчі,  кров  і  холод
зимового  вітру  в  кістках
над  сіллю  спогадів

тамуючи  тремтіння  від  огиди
шкребе  своїм  знаряддям  Аполлон

тепер  до  хору
додалися  хребці  від  Марсія
але  здебільшого  лиш  А
ще  глибше  з  домішком  іржі

цього  не  можуть  витримати
нерви  бога  із  витончених  матеріалів

по  гравійній  алеї
обсадженій  самшитом
йде  переможець
роздумуючи
чи  завивання  Марсія
підхопить  час
як  новий  напрямок
мистецтва  –  скажімо  –  специфічний

раптом
йому  під  ноги  впав
закам'янілий  соловей

він  оглянувся
і  побачив
що  дерево  де  Марсій  був  прив’язаний
зробилось  сивим
повністю

[i]Афіна  винайшла  флейту  (авлос)  і  грала  на  ній  чудові  мелодії.  Всі  боги  заслуховувалися,  але  Гера  і  Афродіти  чомусь  сміялися.  Афіна  подивилася  на  своє  відображення  в  воді  і  побачила,  яке  кумедне  її  обличчя  з  надутими  щоками  і  виряченими  очима.  Розгнівана,  кинула  флейту,  пообіцявши  нещастя  будь-кому,  хто  її  візьме.  Знайшов  цю  флейту  сатир  Марсій,  син  річкового  бога  Еагра.  Він  досяг  у  грі  на  флейті  такої  досконалості,  що  зважився  викликати  на  змагання  Аполлона.  Судили  змагання  Музи,  подруги  Аполлона,  і  відомий  своєю  неупередженістю  цар  Мідас.  Переможцеві  було  дозволено  обрати  будь-яку  кару  для  переможеного.  Гра  Аполлона  на  кіфарі  (лірі)  здалася  Музам  кращою,  а  Мідас  віддав  перевагу  Марсію.  За  це  Аполлон  винагородив  Мідаса  ослячими  вухами  і,  як  переможець,  наказав  прив’язати  Марсія  до  дерева  і  чи  то  власноруч  зідрав  з  живого  шкіру,  чи  то  це  зробили  скіфи  за  його  наказом.
У  міфі  відобразилося  змагання  культів  Аполлона  і  Діонісія.  Спокійне,  гармонійне  звучання  струнних  інструментів  сприймалося  як  таке,  що  звеличує  дух.  Вважалося,  що  грубий,  вульгарний  звук  духових  інструментів  пробуджує  низькі  пристрасті.  До  того  ж  флейта  була  фалічним  символом.  Поєдинок  Аполлона  і  Марсія  –  це  змагання  інтелектуального  й  емоційного,  духовного  й  чуттєвого,  традиційного  і  нового,  аристократичного  і  плебейського.
У  Древньому  Римі  Марсій  став  символом  свободи,  його  статуї  стояли  чи  не  на  всіх  ринках.  Християнство  теж  не  обійшло  Марсія  увагою  –  тема  розп’яття  Марсія  на  дереві  і  жорстокої  страти  надихала  митців  схожістю  з  жорстокими  стратами  християнських  мучеників  і,  навіть,  розп’яттям  Христа.
[/i]
[b]Zbigniew  Herbert  APOLLO  I  MARSJASZ[/b]
właściwy  pojedynek  Apollona  
z  Marsjaszem  
(słuch  absolutny  
kontra  ogromna  skala)  
odbywa  się  pod  wieczór  
gdy  jak  już  wiemy  
sędziowie  
przyznali  zwycięstwo  bogu  

mocno  przywiązany  do  drzewa  
dokładnie  odarty  ze  skóry  
Marsjasz  
krzyczy  
zanim  krzyk  jego  dojdzie  
do  jego  wysokich  uszu  
wypoczywa  w  cieniu  tego  krzyku  

wstrząsany  dreszczem  obrzydzenia  
Apollo  czyści  swój  instrument  

tylko  z  pozoru  
głos  Marsjasza  
jest  monotonny  
i  składa  się  z  jednej  samogłoski  
A  

w  istocie  
opowiada  
Marsjasz  
nieprzebrane  bogactwo  
swego  ciała  

łyse  góry  wątroby  
pokarmów  białe  wąwozy  
szumiące  lasy  płuc  
słodkie  pagórki  mięśni  
stawy  żółć  krew  i  dreszcze  
zimowy  wiatr  kości  
nad  solą  pamięci  

wstrząsany  dreszczem  obrzydzenia  
Apollo  czyści  swój  instrument  

teraz  do  chóru  
przyłącza  się  stos  pacierzowy  Marsjasza  
w  zasadzie  to  samo  A  
tylko  głębsze  z  dodatkiem  rdzy  

to  już  jest  ponad  wytrzymałość  
boga  o  nerwach  z  tworzyw  sztucznych  

żwirową  aleją  
wysadzaną  bukszpanem  
odchodzi  zwycięzca  
zastanawiając  się  
czy  z  wycia  Marsjasza  
nie  powstanie  z  czasem  
nowa  gałąź  
sztuki  -  powiedzmy  -  konkretnej  

nagle  
pod  nogi  upada  mu  
skamieniały  słowik  

odwraca  głowę  
i  widzi  
że  drzewo  do  którego  przywiązany  był  Marsjasz  
jest  siwe  

zupełnie

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022

Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ДЕСЯТА ЕЛЕГІЯ

Якби  колись  я,  на  завершення  жахного  розуміння,
радість  і  славу  оспівав  співзвучно  з  ангелами.
Якби  чіткий  стихаючий  стук  серця
не  заважав  дзвінким,  невпевненим  або
рішучим  струнам.  Якби  моє  заплакане  обличчя
засяяло;  щоб  потаємні  сльози
розквітли.  О,  ночі,  як  любив  я  вас,
сумний.  Якби  не  на  колінах  вас,  невтішні  сестри,
приймав  я,  ваше  в'юнке  волосся
вилося  не  для  мене.  Ми,  марнотратці  болю.
Як  ми  завбачали,  їх  часи  печальні,
чи  може  їх  закінчення.  Але  ж  вони
наше  зимове  справжнє  листя,  наша  непевна  чутлива  зелень,
той  час  утаємничених  років,  -  не  тільки
час,  -  положення,  поселення,  ґрунт,  постіль,  адреса.
Звісно,  жаль,  коли  чужі  провулки  страждання-міста,
в  яких  з  оглушливості  виникає
обманна  тиша,  чванлива  пустота  наповнить
форми:  ґвалт  позолочений,  надутий  пам'ятник.
О,  як  безслідно  розтопче  Ангел  їхній  ярмарок  розрад,
який  оточує  собор,  готовий  їх  перекупити:
занадто  строгий  і  розчаровуючий,  як  поштамт  в  неділю.
Зовні  завжди  звивається  край  ярмарки.
Хитається  зухвалість!  Пірнальник  і  жонглер  азарту!
І  зваблюють  удачею  фарбовані  мішені,
де  виготовлена  з  бляхи  ціль  крутнеться,
якщо  умілець  влучить.  Від  випадкової  удачі
хмеліє  він  надалі,  тоді  як  ятки  різний  інтерес
роздражнюють,  гуркочуть  і  горланять.  І  для  дорослих
є  дещо  особливе  глянути,  як  гроші  плодяться,  анатомічно,
не  тільки  для  розваги:  статеві  органи  грошей,
все,  накопичення,  процеси,  -  які  повчальні  й  плодовиті....
...  О  але  відразу  крім  цього,
за  останнім  парканом,  обліпленим  плакатами  "Безсмертя",
це  гірке  пиво,  яке  здається  п'ючому  солодким,
коли  вони  вдаються  до  нових  розваг...,
відразу  за  парканом,  за  ним  відразу  це  реально.
Граються  діти,  обіймаються  закохані,  -  на  тому  боці,
справді,  на  чахлих  травах,  і  собаки  мають  долю.
Ще  далі  поривається  юнак,  можливо  він  малим
любив  поплакати...  За  нею  він  іде  на  луг.  Вона  говорить:
-  Далі.  Ми  там  живемо  на  свободі...  Де?  Юнак  за  нею
слідує.  Його  зворушують  її  манери.  Плечі,  шия,  -  можливо
вона  шляхетного  походження.  Але  він  залишає  її,  іде  назад,
знов  повертається,  киває...  Що  з  того?  Вона  -  це  виклик.
Лиш  молодий  покійник,  у  первісному  стані
небуття  за  часом,  який  позбавлений  залежності,
послідує  за  милою  йому.  Дівчина
його  чекає  і  з  ним  подружить.  Йому  покаже  тихо,
що  є  на  ній.  Перлини  горя  і  прекрасний
покров  терпимості.  -  За  юнаком  іде  вона  безмовно.
Там,  де  вона  живе,  в  долині,  самотній  давній,  Плач,
підійде  до  новачка,  коли  він  запитає:  -  Ми  були,
розкаже  він,  колись  великою  сім'єю,  ми  Плач.  Батьки
там  на  великому  нагір'ї  займалися  гірництвом,  у  людей
знайдеш  ти  часом  великий  шмат  шліфованого  горя
із  давнього  вулкана,  скам'янілий  шлак  гніву.
Так,  там  він  зародився.  Раніше  ми  були  багаті.  -

Й  вона  його  веде  крізь  розпростерті  ландшафти  Плачу,
показує  йому  колони  храмів  або  руїни
тих  замків,  звідки  владики  Плачу  землею
мудро  правили.  Показує  йому  високі
плачучі  дерева  й  поля  квітучої  печалі,
(Живим  вони  відомі  як  ніжне  листя);
показує  йому  тварин  скорботи,  на  випасі,  -  а  часом
пташку  сполохує  й  показує,  низько  летючу  перед  їхніми  очима,
всюди  його  самотній  плач  малював  картину.
Увечері  вона  його  веде  до  поховання  пращурів
родини  Плачу,  провидців  і  сивілл.
Коли  ніч  настає,  то  йдуть  вони  тихіше,  і  потім
сходить  місяць,  який  над  усіма
могилами  сторожа.  Брат  кожного  на  Нілі,
великий  Сфінкс:  -  безмовний  закритий  образ.
І  їх  дивує  загадкова  голова,  яка  завжди  мовчить,  людське  обличчя
кинуте  на  ваги  зірок.
Не  осягнути  це  йому,  збентеженому  ранньою  загибеллю.  Та  його  показ,
від  краю  пшента  (1)  ззаду  наперед,  сполохує  сову.  Й  вона,
ковзнувши  тихо  вниз  по  щоці,
такій  довершено  опуклій,
м'яко  окреслює  в  нових
померлих  вухах,  над  здвоєним
розгорнутим  листом,  безцінний  профіль.

А  вище,  зорі.  Нові.  Країни  Горя  зорі.
Повільно  називає  вона  Плачі:  -  Ось
бачиш:  Вершник,  Жезл,  і  найяскравіше  сузір'я
називає  вона:  Корона  Фруктів.  Далі  до  полюса:
Колиска;  Шлях;  Пристрасна  Книга;  Лялька;  Вікно.
Але  на  півдні  в  небі  чистім,  як  схована  в  душі
благословляюча  рука,  сіяюче  яскраво  "М",
що  означає  Матері...  -

Але  померлий  мусить  йти,  і  мовчки  його  виводить  давній
Плач  на  край  ущелини,
де  мерехтить  від  місячного  сяйва:
джерело  радості.  В  благоговінні
називає  вона  його,  говорить:  Для  людей
воно  є  головним  потоком.  -

Спиняються  біля  підніжжя  гір.
Й  тут  обіймає  вона  його  за  плечі,  плачучи.

Самотньо  він  спускається  туди,  до  гір  Скорботи.
Й  ні  разу  на  його  крок  не  озоветься  безмовна  доля.

Та  він  розбудить  нас,  безмежно  мертвих,  подібністю,
поглянь,  можливо  вони  нам  показують  звисаючу  сережку  на  ліщині  голій,  чи
мають  на  увазі  дощ,  що  падає  весною  на  темний  ґрунт.  -
А  ми,  хто  піднімається  за  щастям
узнаємо,  відчувши  потрясіння,
яке  нас  майже  приголомшує,
що  щастя  спускається.

(1)  Пшент  -  корона  давньоєгипетських  фараонів.  Представляла  собою  дві  з'єднані  корони:  червоний  "дешрет"  правителів  Нижнього  Єгипту  і  білий  "хеджет"  правителів  Верхнього  Єгипту.  Символізувала  могутність  фараонів  об'єднаного  Єгипту.  На  пшенту  були  два  зображення  тварин:  єгипетська  кобра,  урей,  готова  до  удару,  символізує  нижньоєгипетську  богиню  Вадджет;  і  єгипетський  стерв'ятник,  який  символізує  верхньоєгипетську  покровительницю  богиню  Нехбет.  Їх  називали  Двома  Дамами  і  зображували  на  передній  частині  пшента.  Пізніше  голову  стерв'ятника  замінювали  головою  ще  однієї  кобри.

[b]Rainer  Maria  Rilke  DIE  ZEHNTE  ELEGIE[/b]
DASS  ich  dereinst,  an  dem  Ausgang  der  grimmigen  Einsicht,
Jubel  und  Ruhm  aufsinge  zustimmenden  Engeln.
Daß  von  den  klar  geschlagenen  Hämmern  des  Herzens
keiner  versage  an  weichen,  zweifelnden  oder
reißenden  Saiten.  Daß  mich  mein  strömendes  Antlitz
glänzender  mache;  daß  das  unscheinbare  Weinen
blühe.  O  wie  werdet  ihr  dann,  Nächte,  mir  lieb  sein,
gehärmte.  Daß  ich  euch  knieender  nicht,  untröstliche  Schwestern,
hinnahm,  nicht  in  euer  gelöstes
Haar  mich  gelöster  ergab.  Wir,  Vergeuder  der  Schmerzen.
Wie  wir  sie  absehn  voraus,  in  die  traurige  Dauer,
ob  sie  nicht  enden  vielleicht.  Sie  aber  sind  ja
unser  winterwähriges  Laub,  unser  dunkeles  Sinngrün,
eine  der  Zeiten  des  heimlichen  Jahres  –,  nicht  nur
Zeit  –,  sind  Stelle,  Siedelung,  Lager,  Boden,  Wohnort.

Freilich,  wehe,  wie  fremd  sind  die  Gassen  der  Leid-Stadt,
wo  in  der  falschen,  aus  Übertönung  gemachten
Stille,  stark,  aus  der  Gußform  des  Leeren  der  Ausguß
prahlt:  der  vergoldete  Lärm,  das  platzende  Denkmal.
O,  wie  spurlos  zerträte  ein  Engel  ihnen  den  Trostmarkt,
den  die  Kirche  begrenzt,  ihre  fertig  gekaufte:
reinlich  und  zu  und  enttäuscht  wie  ein  Postamt  am  Sonntag.
Draußen  aber  kräuseln  sich  immer  die  Ränder  von  Jahrmarkt.
Schaukeln  der  Freiheit!  Taucher  und  Gaukler  des  Eifers!
Und  des  behübschten  Glücks  figürliche  Schießstatt,
wo  es  zappelt  von  Ziel  und  sich  blechern  benimmt,
wenn  ein  Geschickterer  trifft.  Von  Beifall  zu  Zufall
taumelt  er  weiter;  denn  Buden  jeglicher  Neugier
werben,  trommeln  und  plärrn.  Für  Erwachsene  aber
ist  noch  besonders  zu  sehn,  wie  das  Geld  sich  vermehrt,  anatomisch,
nicht  zur  Belustigung  nur:  der  Geschlechtsteil  des  Gelds,
alles,  das  Ganze,  der  Vorgang  –,  das  unterrichtet  und  macht
fruchtbar  .  .  .  .  .  .  .  .  .
.  .  .  .  Oh  aber  gleich  darüber  hinaus,
hinter  der  letzten  Planke,  beklebt  mit  Plakaten  des  >Todlos  M

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2022

Райнер Марія Рільке ПРИЙДИ, ОСТАННІЙ, КОГО Я ВПІЗНАЮ …

Прийди,  останній,  кого  я  впізнаю,
Невиліковний  біль  у  пастці  тіла:
як  дух  горів  в  мені,  глянь,  я  згораю
в  тобі,  дрова,  які  так  вперто  не  горіли,
здалися,  увібрали  жар,  яким  ти  тлів,
аби  тебе  живити,  твій  спалахнув  вогонь.
Моя  покірність  звична  твій  породила  гнів,
який  став  неземним  пекельним  злом.
Безвинний,  без  мети,  без  майбуття,
я  догораю  у  вогні  страждання,
упевнений,  що  не  купити  сподівання
для  цього  серця,  звершення  мовчать.
Чи  це  ще  я  палаю  невпізнанний?
Мене  вже  не  хвилюють  спомини.
О  життя,  життя:  буття  за  гранню.
І  я  в  вогні.  Який  нікому  не  відомий.

Зречення.  Це  не  те,  що  колись  було  відстроченням  при  захворюванні  в  дитинстві.
Приводом  стати  чимось  більшим.  Всі  кликали  і  шепотіли.  Не  змішуй  з  цим  те,  що  тебе  колись  дивувало.      

[i](Останній  запис  Райнера  Марії  Рільке,  грудень  1926)
Рільке  помер  від  лейкемії  у  грудні  1926  році  в  швейцарській  клініці.  З  неймовірною  бравадою  він  відмовився  від  ліків,  щоб  відчути  смерть  у  повній  мірі.  Його  страшна  ода  агонії  являє  собою  звіт  з  перших  рук  вмираючого  в  муках  без  морфіну.[/i]

[b]Rainer  Maria  Rilke  KOMM  DU,  DU  LETZTER,  DEN  ICH  ANERKENNE...  [/b]
Komm  du,  du  letzter,  den  ich  anerkenne,  
heilloser  Schmerz  im  leiblichen  Geweb:  
wie  ich  im  Geiste  brannte,  sieh,  ich  brenne  
in  dir;  das  Holz  hat  lange  widerstrebt,  
der  Flamme,  die  du  loderst,  zuzustimmen,  
nun  aber  nähr'  ich  dich  und  brenn  in  dir.  
Mein  hiesig  Mildsein  wird  in  deinem  Grimmen  
ein  Grimm  der  Hölle  nicht  von  hier.  
Ganz  rein,  ganz  planlos  frei  von  Zukunft  stieg  
ich  auf  des  Leidens  wirren  Scheiterhaufen,  
so  sicher  nirgend  Künftiges  zu  kaufen  
um  dieses  Herz,  darin  der  Vorrat  schwieg.  
Bin  ich  es  noch,  der  da  unkenntlich  brennt?  
Erinnerungen  reiß  ich  nicht  herein.  
O  Leben,  Leben:  Draußensein.  
Und  ich  in  Lohe.  Niemand  der  mich  kennt
Verzicht.  Das  ist  nicht  so  wie  Krankheit  war
einst  in  der  Kindheit  Aufschub.  Vorwand  um
größer  zu  werden.  Alles  rief  und  raunte.
Misch  nicht  in  dieses  was  dich  früh  erstaunte
[i](Letzte  Aufzeichnung  Rilkes,  Dezember  1926.)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2022

Пауль Целан ПІСНЯ В ПУСТЕЛІ

Вінок  був  сплетений  з  чорніючого  листя  біля  Аккри:
там  рвучко  розвернув  коня  і  на  мечах  я  бився  з  смертю.
Я  дерев’яним  черпаком  пив  попіл  там  в  криницях  Аккри.
З  опущеним  забралом  мчався  я  у  небеса  роздерті.
Вмирали  ангели  і  Бог  незрячим  був  побіля  Аккри,
Ніхто  би  спати  не  впустив  і  жоден  прихисту  не  дав  би,
Свої  прокляття  місяць  слав  на  квітники  побіля  Аккри:
Він  роцвітав,  як  на  руках  браслети  з  ржавими  шипами,
Схилившись,  тих  я  цілував,  які  мене  благали  в  Аккрі...
На  латах  знак  лишила  ніч,  з  шипів  браслетів  кров  стікає!
Я  їм  веселим  братом  був,  залізним  ангелом  у  Аккрі.
Як  назву  вимовляю  цю,  знов  на  щоках  вогонь  палає.

[b]Paul  Celan  EIN  LIED  IN  DER  WÜSTE[/b]
Ein  Kranz  ward  gewunden  aus  schwärzlichem  Laub  in  der  Gegend  von  Akra:  
dort  riß  ich  den  Rappen  herum  und  stach  nach  dem  Tod  mit  dem  Degen.  
Auch  trank  ich  aus  hölzernen  Schalen  die  Asche  der  Brunnen  von  Akra  
und  zog  mit  gefälltem  Visier  den  Trümmern  der  Himmel  entgegen.
Denn  tot  sind  die  Engel  und  blind  ward  der  Herr  in  der  Gegend  von  Akra,  
und  keiner  ist,  der  mir  betreue  im  Schlaf  die  zur  Ruhe  hier  gingen.  
Zuschanden  gehaun  ward  der  Mond,  das  Blümlein  der  Gegend  von  Akra:  
so  blühn,  die  den  Dornen  es  gleichtun,  die  Hände  mit  rostigen  Ringen.
So  muß  ich  zum  Kuß  mich  wohl  bücken  zuletzt,  wenn  sie  beten  in  Akra.  .  .  
O  schlecht  war  die  Brünne  der  Nacht,  es  sickert  das  Blut  durch  die  Spangen!  
So  ward  ich  ihr  lächelnder  Bruder,  der  eiserne  Cherub  von  Akra.  
So  Sprech  ich  den  Namen  noch  aus  und  fühl  noch  den  Brand  auf  den  Wangen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958273
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2022

Пауль Целан КОРОНА

З  моїх  рук  осінь  їсть  своє  листя:  ми  друзі.
Ми  з  горіхів  вилущуєм  час  і  вчимо  його  йти:
повертається  час  в  шкаралупу.
У  дзеркалі  неділя,
сняться  мрії,
Слова  правдиві  на  вустах.
Очей  не  можу  відвести  від  зваб  коханої:
ми  задивляємося,
ми  говоримо  натяками,
ми  закохані,  як  мак  і  пам’ять,
ми  замріяні,  як  вино  в  мушлі,
як  море  в  багряному  світлі  місяця.
Завмерли  ми  в  обіймах  край  вікна,  нас  видно  з  вулиці:
це  час,  відомий  всім!
Це  час,  коли  повинне  зацвісти  каміння,
коли  шалено  калатає  серце.
Це  час,  коли  час  настає.
Це  час.

[b]Paul  Celan  CORONA[/b]
Aus  der  Hand  frißt  der  Herbst  mir  sein  Blatt:  wir  sind  Freunde.
Wir  schälen  die  Zeit  aus  den  Nüssen  und  lehren  sie  gehn:
die  Zeit  kehrt  zurück  in  die  Schale.
Im  Spiegel  ist  Sonntag,
im  Traum  wird  geschlafen,
der  Mund  redet  wahr.
Mein  Aug  steigt  hinab  zum  Geschlecht  der  Geliebten:
wir  sehen  uns  an,
wir  sagen  uns  Dunkles,
wir  lieben  einander  wie  Mohn  und  Gedächtnis,
wir  schlafen  wie  Wein  in  den  Muscheln,
wie  das  Meer  im  Blutstrahl  des  Mondes.
Wir  stehen  umschlungen  im  Fenster,  sie  sehen  uns  zu  von  der  Straße:
es  ist  Zeit,  daß  man  weiß!
Es  ist  Zeit,  daß  der  Stein  sich  zu  blühen  bequemt,
daß  der  Unrast  ein  Herz  schlägt.
Es  ist  Zeit,  daß  es  Zeit  wird.
Es  ist  Zeit.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2022

Гай Валерій Катулл LX. Чи в горах лівійських тебе породила левиця

Чи  в  горах  лівійських  тебе  породила  левиця
чи  Сцилла  (1)  гавкуча  утробою  вивергла  з  піхви
бо  в  тебе  настільки  черства  і  спотворена  совість
що  навіть  недавнє  благальне  звертання  до  тебе  (2)
мовчанням  зневажило  серце  надмірно  жорстоке?

[i](1)  Сцилла  –  потвора,  яка  жила  в  скелі  Сцилла,  неперервно  гавкала  й  вила.  Мала  вона  дванадцять  рук  і  шість  голів  з  трьома  рядами  зубів  у  пащах.  Одіссей  між  виром  Харибди,  де  загинули  б  усі,  і  Сциллою,  яка  могла  одночасно  вхопити  лише  шістьох,  обрав  Сциллу.  Втративши  шістьох  товаришів,  він  зміг  продовжити  плавання  далі.
(2)  благальне  звертання  –  цей  вірш,  можливо,  адресований  Корніфіцу  (XXXVIII).
[/i]
[b]Gaius  Valerius  Catullus  LX  NUM  te  leaena  montibus  Libystinis[/b]
NUM  te  leaena  montibus  Libystinis
aut  Scylla  latrans  infima  inguinum  parte
tam  mente  dura  procreauit  ac  taetra,
ut  supplicis  uocem  in  nouissimo  casu
contemptam  haberes,  a  nimis  fero  corde?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958147
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022

Гай Валерій Катулл XXXVIII. До Корніфіца

Біда,  Корніфіце  (1),  з  твоїм  Катуллом,
біда,  клянуся,  і  велика  мука,
щодня  і  щогодини  більша  й  більша..
чи  ти  б  не  міг,  принаймі  щиросердно,
підтримати,  сказати  добре  слово?
тобі  докора.  Що  за  друг  у  мене?  
утішну  мову  хочеться  почути,
журливішу  за  сльози  Сімоніда  (2).  

[i](1)  Корніфіц  –  поет  з  кола  неотериків,  до  якого  належали  Катулл,  Кальв,  Тіцид,  Меммій  і  Цінна,  перераховані  Овідієм  в  „Скорботних  елегіях”.  Загинув  у  411  році  до  н.е.  у  громадянській  війні  на  боці  Сенату  проти  Октавіана  й  Антонія
(2)  Сімонід  Кеоський  (556  –  469  рр.  до  н.е)  –  древньогрецький  ліричний  поет.  Писав  поминальні  елегії,  епітафії,  гімни,  діфірамби.  Саме  йому  спартанці  доручили  увічнити  пам’ять  воїнів,  загиблих  при  Фермопілах.  Йому  належить  вислів  „поезія  —  це  живопис  у  слові,  а  живопис  —  німа  поезія”.[/i]

[b]Gaius  Valerius  Catullus  XXXVIII.  ad  Cornificium[/b]
Malest,  Cornifici,  tuo  Catullo
malest,  me  hercule,  et  laboriose,
et  magis  magis  in  dies  et  horas.
quem  tu,  quod  minimum  facillimumque  est,
qua  solatus  es  allocutione?
irascor  tibi.  sic  meos  amores?
paulum  quid  lubet  allocutionis,
maestius  lacrimis  Simonideis

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022

Волт Вітмен БУВАЙ!

1
Насамкінець  я  проголошую,  що  буде  після  мене;
Я  сповіщаю  могутнім  нащадкам,  речникам  тих  днів,  які  ще  не  минули.
Нагадую,  я  говорив  до  того,  як  моє  листя  розрослося,
Я  на  завершення  підніс  свій  голос,  радісний  і  сильний.
Коли  Америка  здійснить  своє  призначення,
Коли  тут  з’являться  її  численні  поети,  з  глибин  країни  й  побережжя,
Коли  мільйони  найпрекрасніших  людей  прийдуть  в  ці  Штати,
Коли  прекрасні  люди  з  інших  територій  їм  допоможуть,
Коли  нащадки  найдосконаліших  матерів  стануть  ознакою  Америки,
Це  будуть  мною  й  нами  зрощені  плоди.

Я  відстоював  своє  право  бути  собою,
Я  оспівував  тіло  і  душу,  війну  і  мир,  я  оспівував  життя  і  смерть,
І  співав  про  народження,  і  показав  багатьох  народжених:
Я  пропонував  свій  стиль  кожному  –  я  просувався  впевненими  кроками;
Хоча  я  цілком  задоволений,  я  шепочу,  Бувай!
І  востаннє  тримаю  руку  молодої  жінки  і  руку  юнака.

2
Я  проголошую  прихід  природніх  людей;
Я  проголошую  торжество  правосуддя;
Я  проголошую  безкомпромісну  свободу  і  рівність;
Я  проголошую  виправдання  щирості  і  виправдання  гідності.

Я  проголошую,  що  особливість  цих  Штатів  це  звичайна  особливість;
Я  проголошую  Союз  все  більш  тісним  і  нерозривним;
Я  проголошую,  що  його  слава  й  велич  затьмарять  всі  попередні  політичні  події.

Я  проголошую  притяжіння  –  я  кажу,  що  воно  безмежне  і  звільнююче;
Я  кажу,  що  ти  обов'язково  знайдеш  друга,  якого  шукав.

Я  проголошую  прихід  чоловіка  або  жінки  –  можливо    ти  самотній,  (Бувай!),
Я  проголошую  сильну  особистість,  мінливу  як  природа,  цнотливу,  ласкаву,  милосердну,  у  всеозброєнні.

Я  проголошую  життя,  яке  повинне  бути  щедрим,  шаленим,  духовним,  зухвалим;
Я  проголошую  кінець,  прихід  якого  слід  зустріти  легко  й  радісно;
Я  проголошую  міріади  молодих,  красивих,  неймовірних,  зі  свіжою  кров’ю;
Я  проголошую  змагання  прекрасних  і  не  скорених  літніх  людей.

3
О  неймовірний  і  легковажний  (Бувай!)
О,  хто  тісниться  близько  біля  мене;
Я  передбачаю  надто  багато,  але  це  означає  ще  більше,  ніж  я  думаю;
Мені  здається,  що  я  помираю.

Поспіши,  горло,  вимовити  останні  звуки!
Мої  вітання  –  вітання  дням  ще  раз.  Пролунай  старий  клич  ще  раз.

Продзвени  електрикою,  роздайся  в  повітрі,
Поглянь  випадково,  кожен,  кого  я  помітив,  поглинається,
Швидко,  але  за  невеликий  час,  падає  в  землю,
Цікаві  надійдуть  звістки  про  прибуття,
Яскравими  блискітками,  неземним  посівом,  падаючим  в  грунт,
Ні  про  що  не  здогадуючись,  не  підкоряючись  моїм  запереченням,  ні  про  що  не  сміючи  запитати,
Для  віків  і  віків  доглядаючи  проростаюче  насіння,
Для  військ  без  мене,  без  армій,  розв’язана  війна  –  мені  наказано  її  об’явити,
Жінкам  заповідаю  себе    впевненим  шепотом  –  свою  любов  мені  слід  було  висловити  чіткіше,
Юнакам  не  пропоную  свої  проблеми  –  я  не  обмежую  –  я  випробовую  силу  їхнього  розуму,
Так,  я  минаю  –  недовгий  час  гамірний,  видимий,  впертий;
Потім  мелодійне  ехо,  натхненно  закручене  (смерть  зробить  мене  по  справжньому  безсмертним;)
Чи  не  краще  для  мене  вже  бути  невидимим,  -  я  до  цього  готувався  невпинно.

Що  ще  треба,  щоб  я  відстав  і  зупинився,  і  витягнувся,  широко  розкривши  рота?
Це  єдине  остаточне  прощання?

4
Мої  пісні  затихли  –  я  відмовляюся  від  них;
З-за  завіси,  яка  мене  ховає,  я  появився  виключно  для  тебе.

Камраде!  Це  не  книга;
Хто  торкається  її,  торкається  людини;
(Це  ніч?  Хіба  ми  тут  одні?)
Я  той,  хто  тримає  тебе  і  кого  тримаєш  ти;
Я  кинувся  зі  сторінок  в  руки  твої  –  смерть  кличе  мене  назад.

О,  як  твої  пальці  навівають  на  мене  сон!
Твоє  дихання  випадає  росою  круг  мене  –  твій  пульс  заколисує  мій  слух;
Я  занурююся  в  тебе  від  маківки  до  п’ят,
Чаруюче  –  досить.

Досить,  О  справді  несподівано  і  загадково!
Досить,  О  зникаюча  дійсність!  Досить,  О  завершене  минуле!


5
Дорогий  друже,  хто  б  ти  не  був,  прийми  цей  поцілунок;
Я  даю  його  особисто  тобі  –  не  забувай  мене;
Я  відчуваю,  що  потрудився  протягом  дня,  щоб  піти  на  спочинок;
Я  отримую  зараз  одне  з  моїх  численних  втілень  –  постаю  з  моїх  реальних  образів  –  тоді,  як  інші,  безсумнівно,  ще  чекають  мене;
В  незнаних  сферах,  реальніший,  ніж  мріяв,  більш  відкритий,  спалах  пробудженого  з  мене  променя  –  Бувай!
Запам’ятай  мої  слова  –  я,  можливо,  повернуся  знову,
Я  люблю  тебе  –  я  втрачаю  матеріальність,
Я  один  з  безтілесних,  які  тріумфують,  померши.

[b]Walt  Whitman  S  O    L  O  N  G  ![/b]
TO  conclude—I  announce  what  comes  after  me;                
I  announce  mightier  offspring,  orators,  days,  and  then,  for  the  present,  depart.
I  remember  I  said,  before  my  leaves  sprang  at  all,              
I  would  raise  my  voice  jocund  and  strong,  with  reference  to  consummations.    
When  America  does  what  was  promis’d,                                  
When  there  are  plentiful  athletic  bards,  inland  and  seaboard,      
When  through  These  States  walk  a  hundred  millions  of  superb  persons,                    
When  the  rest  part  away  for  superb  persons,  and  contribute  to  them,    
When  breeds  of  the  most  perfect  mothers  denote  America,          
Then  to  me  and  mine  our  due  fruition.        

I  have  press’d  through  in  my  own  right,                      
I  have  sung  the  Body  and  the  Soul—War  and  Peace  have  I  sung,              
And  the  songs  of  Life  and  of  Birth—and  shown  that  there  are  many  births:            
I  have  offer’d  my  style  to  everyone—I  have  journey’d  with  confident  step;        
While  my  pleasure  is  yet  at  the  full,  I  whisper,  So    l  o  n  g!    
And  take  the  young  woman’s  hand,  and  the  young  man’s  hand,  for  the  last  time.        
 
2
I  announce  natural  persons  to  arise;          
I  announce  justice  triumphant;  
I  announce  uncompromising  liberty  and  equality;  
I  announce  the  justification  of  candor,  and  the  justification  of  pride.              

I  announce  that  the  identity  of  These  States  is  a  single  identity  only;          
I  announce  the  U  n  i  o  n    more  and  more  compact,  indissoluble;      
I  announce  splendors  and  majesties  to  make  all  the  previous  politics  of  the  earth  insignificant.    

I  announce  adhesiveness—I  say  it  shall  be  limitless,  unloosen’d;                    
I  say  you  shall  yet  find  the  friend  you  were  looking  for
I  announce  a  man  or  woman  coming—perhaps  you  are  the  one,  (So    l  o  n  g!)          
I  announce  the  great  individual,  fluid  as  Nature,  chaste,  affectionate,  compassionate,  fully  armed.      


I  announce  a  life  that  shall  be  copious,  vehement,  spiritual,  bold;                  
I  announce  an  end  that  shall  lightly  and  joyfully  meet  its  translation;            
I  announce  myriads  of  youths,  beautiful,  gigantic,  sweet-blooded;                  
I  announce  a  race  of  splendid  and  savage  old  men.          

3
O  thicker  and  faster!  (So    l  o  n  g!)                    
O  crowding  too  close  upon  me;                    
I  foresee  too  much—it  means  more  than  I  thought;            
It  appears  to  me  I  am  dying.            

Hasten  throat,  and  sound  your  last!          
Salute  me—salute  the  days  once  more.  Peal  the  old  cry  once  more.        

Screaming  electric,  the  atmosphere  using,                
At  random  glancing,  each  as  I  notice  absorbing,                    
Swiftly  on,  but  a  little  while  alighting,            
Curious  envelop’d  messages  delivering,                    
Sparkles  hot,  seed  ethereal,  down  in  the  dirt  dropping,
Myself  unknowing,  my  commission  obeying,  to  question  it  never  daring,                    
To  ages,  and  ages  yet,  the  growth  of  the  seed  leaving,  
To  troops  out  of  me,  out  of  the  army,  the  war  arising—they  the  tasks  I  have  set  promulging,          
To  women  certain  whispers  of  myself  bequeathing—their  affection  me  more  clearly  explaining,                      
To  young  men  my  problems  offering—no  dallier  I—I  the  muscle  of  their  brains  trying,
So  I  pass—a  little  time  vocal,  visible,  contrary;
Afterward,  a  melodious  echo,  passionately  bent  for—(death  making  me  really  undying;)                  
The  best  of  me  then  when  no  longer  visible—for  toward  that  I  have  been  incessantly  preparing.                        
         

What  is  there  more,  that  I  lag  and  pause,  and  crouch  extended  with  unshut  mouth?          
Is  there  a  single  final  farewell?  

4
My  songs  cease—I  abandon  them;          
From  behind  the  screen  where  I  hid  I  advance  personally,  solely  to  you.                  

Camerado!  This  is  no  book;            
Who  touches  this,  touches  a  man;              
(Is  it  night?  Are  we  here  alone?)                    
It  is  I  you  hold,  and  who  holds  you;          
I  spring  from  the  pages  into  your  arms—decease  calls  me  forth.                    

O  how  your  fingers  drowse  me!                        
Your  breath  falls  around  me  like  dew—your  pulse  lulls  the  tympans  of  my  ears;                    
I  feel  immerged  from  head  to  foot;            
Delicious—enough.          

Enough,  O  deed  impromptu  and  secret!                    
Enough,  O  gliding  present!  Enough,  O  summ’d-up  past!                      

5
Dear  friend,  whoever  you  are,  take  this  kiss,      
I  give  it  especially  to  you—Do  not  forget  me;    
I  feel  like  one  who  has  done  work  for  the  day,  to  retire  awhile;                      
I  receive  now  again  of  my  many  translations—from  my  avataras  ascending—while  others  doubtless  await  me;
An  unknown  sphere,  more  real  than  I  dream’d,  more  direct,  darts  awakening  rays  about  me—So    l  o  n  g!                  
Remember  my  words—I  may  again  return,          
I  love  you—I  depart  from  materials;        
I  am  as  one  disembodied,  triumphant,  dead.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2022

Волт Вітмен БЕЗЗВУЧНИЙ НЕВТОМНИЙ ПАВУК

Беззвучний  невтомний  павук
Помічений  мною  на  незначному  виступі  в  повній  самоті,
Він  примічав  для  знайомства  різних  вільних  сусідів,
Він  випускав  з  себе  нитки,  нитки,  нитки,
Розмотуючи  їх  все  більше,  все  швидше,  все  невтомніше.

І  ти,  О  моє  серце,  де  завмерло,
Заблоковане,  відособлене,  в  безмежному  океані  простору,
Неперевно  роздумуючи,  насмілюючись,  кидаючись,  шукаючи  місця  для  приєднання,
Доки  ти  не  зможеш  перекинути  місток,  доки  не  прив’яжеш  легкими  путами,
Доки  кинута  тобою  павутинка  на  впіймає  когось,  О  моє  серце.  

[b]Walt  Whitman  A  NOISELESS  PATIENT  SPIDER[/b]
A  noiseless  patient  spider,
I  mark'd  where  on  a  little  promontory  it  stood  isolated,
Mark'd  how  to  explore  the  vacant  vast  surrounding,
It  launch'd  forth  filament,  filament,  filament,  out  of  itself,
Ever  unreeling  them,  ever  tirelessly  speeding  them.

And  you  O  my  soul  where  you  stand,
Surrounded,  detached,  in  measureless  oceans  of  space,
Ceaselessly  musing,  venturing,  throwing,  seeking  the  spheres  to  connect  them,
Till  the  bridge  you  will  need  be  form'd,  till  the  ductile  anchor  hold,
Till  the  gossamer  thread  you  fling  catch  somewhere,  O  my  soul.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2022

Емілі Дікінсон 47 (26) Серце! Забудьмо його давай!

Серце!  Забудьмо  його  давай!
Уночі  -  ти  і  я!
Ти  забудеш,  як  він  зігрівав  -
Я  забуду,  як  сіяв!

Якщо  зможеш,  благаю,  скажи,
Я  почну  негайно!
Швидше!  Коли  зволікаєш  ти,
Я  теж  пам'ятаю!

[b]Emily  Dickinson  "47(26)  Heart!  We  will  forget  him!"[/b]
Heart!  We  will  forget  him!  
You  and  I  -  tonight!  
You  may  forget  the  warmth  he  gave  -  
I  will  forget  the  light!  

When  you  have,  pray  tell  me  
That  I  may  straight  begin!  
Haste!  Lest  while  you're  lagging  
I  remember  him!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2022

Емілі Дікінсон 64 (441) . ПИШУ Я СВІТОВІ ЛИСТИ

Пишу  я  Світові  листи
До  мене  не  писав  він  -
Природа  звістки  шле  прості  –
Зверхні  і  ласкаві
Веління  владної  руки
не  смію  відмінить  –
Кохаю  –  Ніжно  –  земляки  –
Мене  –  не  осудіть

[b]Emily  Dickinson  64(441).  THIS  IS  MY  LETTER  TO  THE  WORLD[/b]
This  is  my  letter  to  the  World
That  never  wrote  to  Me  –
The  simple  News  that  Nature  told  –
With  tender  Majesty
Her  Message  is  committed
To  hands  I  cannot  see  –
For  love  of  Her  –  Sweet  –  countrymen  –
Judge  tenderly  –  of  Me

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2022

Вільям Батлер Єйтс КЛЯТВА НАВІКИ

Інші,  бо  вірності  ти  не  зберіг,
в  дружбі  вірній  навіки  клялися  мені;
Та  завжди,  коли  бачу  я  смерті  лик,
Коли  дряпаюсь  на  вершину  снів,
Чи  коли  знаходжу  радість  в  вині,
Раптом  бачу  я  твій  лик.  

[b]William  Butler  Yeats  A  DEEP  SWORN  VOW[/b]
Others  because  you  did  not  keep
That  deep-sworn  vow  have  been  friends  of  mine;
Yet  always  when  I  look  death  in  the  face,
When  I  clamber  to  the  heights  of  sleep,
Or  when  I  grow  excited  with  wine,
Suddenly  I  meet  your  face.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957826
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2022

Вільям Батлер Єйтс ПЛАВАННЯ ДО ВІЗАНТІЇ

І
Старим  нема  тут  місця.  Молоді
В  обіймах  дружніх,  птахи  на  деревах,
-  Ті  покоління  зникли  -  їх  пісні,
Лососів  водограй,  моря  кишать  макреллю,
М'ясиво,  риба,  птиця,  в  радість  літні  дні
Усьому  сущому,  народженим  і  вмерлим.
В  полоні  музики  чуттєвої  забуті
Нетлінні  пам'ятки  людської  суті.
II
Нікчемна  річ  -  немолода  людина,
Заношене  пальто  ціпком  підперте,
Та  дух  сплесне  в  долоні  й  пісня  лине
Від  всіх  руїн  у  їх  убранні  смерті,
Ніяка  школа  так  співати  б  не  навчила,
Своєю  величчю  навчають  монументи;
По  морю  я  відправився  за  ними
І  ось  прибув  в  священне  місто  Візантію.
III
О  мудреці,  в  вогні  священнім  Бога,
Як  в  золотій  мозаїці  на  стінах,
Зійдіть  у  вихорі  вогню  святого
І  станьте  піснею  в  душі  глибинах.
Терзайте  моє  серце;  спрагле  і  убоге,
Закуте  в  плоть  вмирущої  тварини,
Воно  цього  не  розуміє;  приведіть
Мене  в  майстерне  вічності  творіння.
IV
Утративши  свою  природу,  інше  тіло
Ніколи  не  прийму  я,  крім  такого,
Яке  майстри  із  Греції  створили
З  емалей  золотих  і  різьблення  злотого,
Що  сон  у  імператора  розвіє;
Чи  кинуся  співати  в  золотому  гіллі
Чоловікам  і  жонам  Візантії
Те,  що  пройшло,  минає  чи  настане.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=R371WMTR4GA[/youtube]

[b]William  Butler  Yeats  SAILING  TO  BYZANTIUM[/b]
I
That  is  no  country  for  old  men.  The  young
In  one  another's  arms,  birds  in  the  trees,
—Those  dying  generations—at  their  song,
The  salmon-falls,  the  mackerel-crowded  seas,
Fish,  flesh,  or  fowl,  commend  all  summer  long
Whatever  is  begotten,  born,  and  dies.
Caught  in  that  sensual  music  all  neglect
Monuments  of  unageing  intellect.
II
An  aged  man  is  but  a  paltry  thing,
A  tattered  coat  upon  a  stick,  unless
Soul  clap  its  hands  and  sing,  and  louder  sing
For  every  tatter  in  its  mortal  dress,
Nor  is  there  singing  school  but  studying
Monuments  of  its  own  magnificence;
And  therefore  I  have  sailed  the  seas  and  come
To  the  holy  city  of  Byzantium.
III
O  sages  standing  in  God's  holy  fire
As  in  the  gold  mosaic  of  a  wall,
Come  from  the  holy  fire,  perne  in  a  gyre,
And  be  the  singing-masters  of  my  soul.
Consume  my  heart  away;  sick  with  desire
And  fastened  to  a  dying  animal
It  knows  not  what  it  is;  and  gather  me
Into  the  artifice  of  eternity.
IV
Once  out  of  nature  I  shall  never  take
My  bodily  form  from  any  natural  thing,
But  such  a  form  as  Grecian  goldsmiths  make
Of  hammered  gold  and  gold  enamelling
To  keep  a  drowsy  Emperor  awake;
Or  set  upon  a  golden  bough  to  sing
To  lords  and  ladies  of  Byzantium
Of  what  is  past,  or  passing,  or  to  come.
1928

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2022

Оліверіо Хірондо ГОРОДНЄ ПУГАЛО, ЧАСТИНА 22

Жінки  вампіри  менш  небезпечні,  ніж  сексуально  привабливі  жінки.
Протягом  століть    винайдені  різні  засоби  захисту  від  перших.
Відомо,  наприклад,  що  натирання  скипидаром  після  купання  в  більшості  випадків  дає  імунізацію,  тому  що  всі  жінки  вампіри  люблять  морський  аромат  нашої  крові,  як  спогад  про  те,  що  залишається  від  нас,  коли  ми  дістаємося  акулі  або  крабам.
Невідворотність  зустрічі  знищується  ланцетом  холоднокровності,  що,  з  іншого  боку,  зменшує  ризики  несподіваного  нападу.  Нам  достатньо  удавати  мертвих  під  час  обнюхування  і  ворушитися,  коли  нас  залишать  у  спокої.
Проти  сексуально  привабливої  жінки  неефективні  майже  всі  засоби  захисту.  Без  сумніву  кальсони  з  начосом  і  деякі  інші  запобіжні  засоби  здатні  дати  певні  переваги;  але  жорсткий  натиск,  через  який  ми  втрачаємо  інтерес  до  сексу,  рідко  дає  нам  час  скористатися  ними,  тому  що  перш  ніж  ми  його  помічаємо,  вже  котимося  на  американських  гірках  нескінченних  спазмів,  і  в  нас  немає  іншого  вибору,  лише  змиритися  з  місяцями  незмінності,  якщо  прагнемо  повернути  ті  кілограми,  які  ми  втратили  за  одну  мить.
Серед  винаходів,  створених  сексуальнністю,  це  все  ж  найменш  грізний.  Значно  небезпечнішими,  без  сумніву,  є  жінки  електричні,  і  цьому  є  проста  причина:  жінки  електричні  діють  дистанційно.
Непомітно  крізь  час  і  простір  вони  нас  заряджають,  як  акумулятор,  поки  раптом  не  ввійдуть  з  нами  в  такий  тісний  контакт,  що  захоплюють  нас  своїми  хвилями  і  своїм  паразитизмом.
Марна  праця  удавати  з  себе  відлюдника  чи  рояль.  Дієвість  азбестових  панталон  і  громовідводу  на  яєчках  дорівнює  нулю.  Наша  плоть  мало-помалу  набуває  магнітних  властивостей.  Шпильки,  брошки,  випуклості  сідниць  пробивають  нашу  шкіру,  ми  уподібнюємося  африканським  амулетам,  проткнутим  іржавим  залізом.  Поступовістю,  розрядкою  вони  визначають  здатність  наших  нервів  до  високої  напруги,  гальванізуючи  нас  від  потилиці  до  нігтів  ніг.  Кожної  миті  ми  випускаємо  через  пори  сотні  іскр,  які  змушують  нас  гнутися.  Доки  одного  несподіваного  дня    жінка,  яка  нас  електризує,  не  посилить  сексуальний  шок  настільки,  що  ми  одним  спазмом  припиняємо  кару  електричним  стільцем,  переситившись  вимиканнями  й  короткими  замиканнями.

[b]Oliverio  Girondo  ESPANTAPÁJAROS,  PART    22[/b]
Las  mujeres  vampiro  son  menos  peligrosas  que  las  mujeres  con  un  sexo  prehensil.
Desde  hace  siglos,  se  conocen  diversos  medios  para  protegernos  contra  las  primeras.
Se  sabe,  por  ejemplo,  que  una  fricción  de  trementina  después  del  baño,  logra  en  la  mayoría  de  los  casos,  inmunizarnos;  pues  lo  único  que  les  gusta  a  las  mujeres  vampiro  es  el  sabor  marítimo  de  nuestra  sangre,  esa  reminiscencia  que  perdura  en  nosotros,  de  la  época  en  que  fuimos  tiburón  o  cangrejo.
La  imposibilidad  en  que  se  encuentran  de  hundirnos  su  lanceta  en  silencio,  disminuye,  por  otra  parte,  los  riesgos  de  un  ataque  imprevisto.  Basta  con  que  al  oírlas  nos  hagamos  los  muertos  para  que  después  de  olfatearnos  y  comprobar  nuestra  inmovilidad,  revoloteen  un  instante  y  nos  dejen  tranquilos.
Contra  las  mujeres  de  sexo  prehensil,  en  cambio,  casi  todas  las  formas  defensivas  resultan  ineficaces.  Sin  duda,  los  calzoncillos  erizables  y  algunos  otros  preventivos,  pueden  ofrecer  sus  ventajas;  pero  la  violencia  de  honda  con  que  nos  arrojan  su  sexo,  rara  vez  nos  da  tiempo  de  utilizarlos,  ya  que  antes  de  advertir  su  presencia,  nos  desbarrancan  en  una  montaña  rusa  de  espasmos  interminables,  y  no  tenemos  más  remedio  que  resignarnos  a  una  inmovilidad  de  meses,  si  pretendemos  recuperar  los  kilos  que  hemos  perdido  en  un  instante.
Entre  las  creaciones  que  inventa  el  sexualismo,  las  mencionadas,  sin  embargo,  son  las  menos  temibles.  Mucho  más  peligrosas,  sin  discusión  alguna,  resultan  las  mujeres  eléctricas,  y  esto,  por  un  simple  motivo:  las  mujeres  eléctricas  operan  a  distancia.
Insensiblemente,  a  través  del  tiempo  y  del  espacio,  nos  van  cargando  como  un  acumulador,  hasta  que  de  pronto  entramos  en  un  contacto  tan  íntimo  con  ellas,  que  nos  hospedan  sus  mismas  ondulaciones  y  sus  mismos  parásitos.
Es  inútil  que  nos  aislemos  como  un  anacoreta  o  como  un  piano.  Los  pantalones  de  amianto  y  los  pararrayos  testiculares  son  iguales  a  cero.  Nuestra  carne  adquiere,  poco  a  poco,  propiedades  de  imán.  Las  tachuelas,  los  alfileres,  los  culos  de  botella  que  perforan  nuestra  epidermis,  nos  emparentan  con  esos  fetiches  africanos  acribillados  de  hierros  enmohecidos.  Progresivamente,  las  descargas  que  ponen  a  prueba  nuestros  nervios  de  alta  tensión,  nos  galvanizan  desde  el  occipucio  hasta  las  uñas  de  los  pies.  En  todo  instante  se  nos  escapan  de  los  poros  centenares  de  chispas  que  nos  obligan  a  vivir  en  pelotas.  Hasta  que  el  día  menos  pensado,  la  mujer  que  nos  electriza  intensifica  tanto  sus  descargas  sexuales,  que  termina  por  electrocutarnos  en  un  espasmo,  lleno  de  interrupciones  y  de  cortocircuitos.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2022

Психологічні тонкощі заячих складнощів

[i]                  З  казок  про  Вовчика  Му  і  Зайчика  Бі[/i]
Братик  Бі  сидів  під  грушею  і  милувався  вечірнім  краєвидом  –  різнобарв’ям  осінніх  дерев  і  різнобарв’ям  неба.  Зеленіла  смужка  вечірньої  зорі  на  заході,  багрянів  горизонт  на  сході,  між  ними  на  голубому  небі  рожевіли  розкидані  сонцем  завитки  чарівного    листопаду  з  райського  дерева  щастя.  Братик  Бі  вважав  райське  дерево  щастя  метафорою,  а  не  гіпотезою.  У  нього  була  власна  цілком  земна  теорія  щастя,  яку  він  невпинно  розширював  і  вдосконалював.  Знання  теорії  загального  щастя  наповнювало  його  індивідуальним  заячим  щастям.  „Треба  б  додати  до  теорії  розділ  про  залежність  глибини  щастя  від  інтенсивності  монохроматичних  смуг  у  спектрі  вечірнього  сонячного  світла”,  -  думав  він,  переводячи  щасливий  погляд  то  з  заходу  на  схід,  то  зі  сходу  на  захід,  то  проробляючи  те  ж  саме  з  північчю  і  півднем.  Уява  вже  підказувала  йому  потрібну  формулу:  інтенсивність  монохроматичних  смуг  спектра  щастя  прямо  пропорційна    інтенсивності  монохроматичних  смуг  спектра  сонячного  світла.  
Осінь  радувала  тишею.  Після  перших  заморозків  листя  висохло  і  завмерло  на  гіллі,  чекаючи  вітру,  який  започаткував  би  довгожданий  листопад.  Братик  Бі  любив  осінь  за  неповторюваність  земних  листопадів  і  різноманітність  небесних  вистав  зі  світла  й  хмар.  Жодна  його  осінь  не  була  схожа  на  іншу.  Навіть  моркву  кожної  осені  він  знаходив  на  іншому  полі.  Віра  в  те,  що  вона  десь  є,  додавала  йому  сил,  коли  ноги  починали  переконувати  очі,  що  на  всій  землі  не  залишилося  жодної  морквини.  Зрештою  він  емпірично  відкрив  Закон  незмінності  кількості  моркви,  яким  стверджував,  що  загальна  кількість  моркви  на  землі  є  величиною  сталою.  Такими  ж  емпірично  підтвердженими  були  наслідки  з  цього  закону:
Наслідок  1.  Якщо  заєць  шукає  поле  з  морквою,  він  його  знайде.
Наслідок  2.  Якщо  заєць  не  знаходить  моркви,  він  не  заєць.
Після  Великої  пожежі  улюблена  груша,  хоч  і  не  рясно,  але  все  ж  вродила.  Грушки  були  смачними,  і  Братик  Бі  подумував,  що  слід  їм  теж  відвести  належне  місце  в  теорії  щастя.  Додатковий  параметр  у  Законі  незмінності  кількості  моркви  порушував    його  стислу  стрункість  -  кількість  грушок  під  грушею  не  була  сталою  величиною.  Непокоїв  емпірично  доведений  факт  –  чим  менше  родило  грушок,  тим  більшим  було  щастя  від  поїдання  кожної  з  них.  Напрошувався  Закон  повноти  щастя:  чим  менше  грушок,  тим  більшим  щастям  наповнена  кожна  з  них.  Братик  Бі  не  міг  прийняти  очевидний  наслідок:  нульовий  урожай  грушок  наповнений  безмежним  щастям.
Грушки  змусили  Братика  Бі  перейти  від  милування  краєвидами  до  роздумів  про  універсальність  законів  заячого  щастя.  Слідування  цим  законам  могло  зробити  щасливою  всю  заячу  спільноту.  Чому  тільки  заячу?  Слід  універсалізувати  поняття  щастя,  адже  всі  живущі  мають  однакову  білкову  природу,  тому  закони  щастя  повинні  бути  для  всіх  однаковими.    Але  як  дослідити    універсальне  білкове  щастя,  якщо  тобі  емпірично  доступне  тільки  щастя  заяче?  У  Братика  Бі  думки  про  нездійсненне    викликали  розпач.  Його  власне  неуніверсальне  щастя  почало  швидко  танути.  Аж  тут  почулося  знайоме:
-  Моє  шанування,  Братику  Бі.
-  Мої  вітання,  Братику  Му,  -  відгукнувся  Братик  Бі,  -  Ви,  як  завжди,  несподівано.  Чи  вдалим  було  полювання?    Ви  потрапили  під  дощ?
На  небі  все  ще  де-не-де  сяяли  рожеві  завитки,    ллючи  струмені  світла,  а  не  дощу.  Ліс  був  сухий,    Братик  Му,  хоч  і  мокрий,  був    придатний  для  обговорення  теорії  універсального  білкового  щастя.  Братик  Бі  налаштувався  на  дослідження.
-  Полювання  не  було  невдалим,  бо  його  зовсім  не  було,  -  розсудливо  і  зважено,  як  завжди,    заговорив  Братик  Му.
Помітивши,  як  враз  сполошився  Братик  Бі,  негайно  його  заспокоїв:
 -  Я  повертаюся  з  рибалки.  Люблю  посидіти  біля  річки  з  вудкою.  Старію  мабуть,  люблю  тишу  й  самотність.  Миші  обридли,  за  зайцями  гасати  не  хочеться.  Після  Ваших  розповідей  про  всеохоплюючу  заячу  любов  у  кожному  зайцеві  ввижаються  мені  Ваші  любі  родичі,  яких  не  можна  кривдити.  Не  переходити  ж  мені  на  морквяну  дієту.  Ви  не  заперечуєте  проти  того,  щоб  вовки  харчувалися  карасями?
Братика  Бі  морквяна  дієта  влаштовувала  більше.  Каротин,  гемоглобін,  вітаміни  чудово  впливали  на  якість  заячої  шубки.  З  початком  морквяного  сезону  хутро  вилискувало,  шовковилося,  щічки  рум’янилися,  вуса  розпушувалися,  а  кількість  щастя  в  кожній  морквині,  на  відміну  від  грушок,  залишалася  сталою.  Братику  Бі  не  жаль  було  моркви  для  Братика  Му,  в  чому  він  тут  же  його  запевнив.
-  Я  можу  показати  Вам  своє  поле  з  морквою.  Немає  моркви  смачнішої  за  Каротель.  Вашим  дітям  вона  теж  сподобається  –  солодка,  духмяна,  хрумка,  сама  в  рот  так  і  проситься.  За  нею  не  треба  лізти  в  воду,  як  за  карасями.  Бачте,  як  Ви  промокли.  Мабуть  займалися  підводним  полюванням?  Вже  холодно,  недовго  й  простудитися,  -  Братик  Бі  так  пройнявся  турботою  про  здоров’я  Братика  Му,  що  на  якийсь  час  забув  про  намір  прилаштувати  вовче  щастя  до  своєї  універсальної  теорії.
-    У  Вас  хибні  уявлення  про  рибалку,  -  поблажливо  відгукнувся  Братик  Му.  –  Це  Вам  треба  забратися  на  морквяне  поле,  щоб  поласувати  морквою.  До  мене  на  берег  карасики  самі  вискакують.
-  Як  це,  самі?  Вони  хочуть,  щоб  Ви  їх  з’їли?  –  Братик  Бі  неабияк  здивувався  такому  різновиду  білкового  щастя.  Морква  з  грядок  сама  до  нього  не  вискакувала.  Доводилося  добряче  потрудитися,  щоб  її  видобути  з  грунту.
-  Ні,  вони  хочуть  поласувати  смачнішим  і  духмянішим  за  моркву  черв’ячком,  якого  я  для  них  приношу.    Вони  ковтають  разом  з  черв’ячком  схований  в  ньому  гачок,  до  гачка  я  прив’язую  волосінь,  волосінь  прив’язую  до  вудила,  яке  тримаю  в  руці.  Як  тільки  карась  ковтає  черв’ячка,  я  смикаю  вудило,  карась  вискакує  з  води  на  берег.  Тут  я  його  й  ковтаю.
-  З  гачком  і  без  солі?  –  налякано  прошепотів  Братик  Бі.  Він  уявив,  як  його  разом  з  гачком  у  морквині  Братик  Му  висмикує  з  морквяного  поля  і  ковтає  без  солі.
-  Та  не  лякайтеся  так,  гачок  мені  не  зашкодить,  я  його  відразу  виймаю,  щоб  ловити  ним  інших  карасів,  -  Братик  Му  вирішив,  що  Братик  Бі  злякався,  як  би  він  не  наковтався  гачків  і  не  захворів.
-  Але  ж  Ви  обманюєте  карасів.  Ви  уявляєте,  якими  нещасними  вони  себе  відчувають?  -  Братик  Бі  уявив,  як  це  воно,  намірившись  смачно  пообідати,  самому  перетворитися  на  обід.  Братик  Бі  не  терпів  обману  навіть  щодо  моркви,  а  карасі,  на  його  думку,  відчували  більше  й  складніше,  ніж  морква.
-  Спробуйте  вийти  за  межі  заячих  уявлень  про  щастя.    Якби  Ваша  воля,  все  живе  на  землі  мало  б  щастя  харчуватися  тільки  морквою,  -  Братик  Му  не  виявив  ні  найменшого  бажання  перейти  на  морквяну  дієту  заради  щастя  карасів.
-  Не  тільки  морквою!  Є  ще  грушки,  капуста,  яблунева  кора  і  багато  інших  смачних  речей!  Ви  не  задумувалися  над  тим,  що  прагнення  щастя  властиве  всім  живим  істотам,  а  відчуття  щастя    універсальне?  Карасі,  яких  Ви  їсте,  теж  прагнуть  щастя!  –  тут  Братик  Бі  відчув,  що  крім  нього  у  всьому  світі  нікого  не  хвилює  щастя  карасів.  Та  й  його  воно  почало  хвилювати  тільки  зараз  як  складова  універсального  білкового    щастя.    Він  навіть  пожалкував,  що  так  багато  часу  приділяв  моркві  й  досі  не  завів  знайомство  з  жодним  карасем.  Братик  Му  міг  би  заповнити  прогалину  в  його  знаннях  про  карасів.
-  Розкажіть,  будь  ласка,  про  карасів,  які  вони?  –  зважився  на  розвідку  Братик  Бі.
-  Вони  смачні!  –  розповідь  Братика  Му  про  карасів  виявилася  на  диво  короткою.
-  Я  не  про  це  запитую.  Чим  вони  живуть?  Чого  прагнуть?  –  наполігся  Братик  Бі.
-  Чим  живуть?  Живуть  вони  тим,  що  знайдуть  у  воді.  За  моїми  спостереженнями,  здатні  цілісінький  день  порпатися  у  багнюці,  вишукуючи  там  щось  поживне  для  себе.  Ковтають  все  підряд  і  не  думають  про  щастя  черв’яків,  личинок  і  комах,  які  потрапили  їм  до  рота.  Їсти  й  спати  –  ось  і  все  їхнє  щастя.
-  Ви,  мабуть,  помиляєтеся.  Подивіться  на  них,  як  вони  вранці  й  увечері  вистрибують  з  води.  Я  думаю,  що  вони  прагнуть  літати,  як  чайка  на  ймення  Джонатан  Лівінгстон,  -  Братик  Бі  відчув,  що  його  з  області  гіпотез  зносить  в  область  метафор,  і  замовк.
-  Я  до  карасів  ставлюся  з  такою  ж  любов’ю,  як  Ви  до  моркви,  -  примирливо  проказав  Братик  Му.  –  Якщо  хочуть,  нехай  літають.  Але  якби  Вам  довелося  ганятися  за  літаючою  морквою,  чи  не  почали  б  Ви  харчуватися  не  такими  спритними,  як  морква,  карасями?
Розмова  про  карасів  не  просунула  Братика  Бі  ні  на  крок  в  теорії  універсального  білкового  щастя.  Їсти  обманутих  карасів  і  ганятися  за  літаючою  морквою  йому  не  хотілося.  Зрештою  після  вдалої  рибалки  в  очах  Братика  Му  не  проскакували  хижі  іскри,  а  бесіда  була  пізнавальною  і  повчальною.  Махнувши  лапою  на    щастя  карасів,  Братик  Бі  взявся  досліджувати  вовче  щастя:
-  Братику  Му,  якби  Вам  дозволили  обирати,  ким  бути,  Ви  б  захотіли  залишитися  вовком?  –  Братик  Бі  цим  запитанням  хитро  замаскував  інше  –  у  чому  вовче  щастя.
-  Я  вже  думав  про  це.  Колись  я  хотів  мати  крила,  як  у  сови,  щоб  літати.  Не  так,  як  літають  карасі,  а  по  справжньому.  Просто  совою  не  хотів  би  бути,  сови  мені  не  подобаються.  Хотів  бути  крилатим  вовком.  Але  крила  заважатимуть  ловити  мишей.  Вони  зайві  й  під  час  рибалки.  Згодилися  б  крила  полювати  на  крилатих  зайців,  а  зі  звичайними  зайцями  я  й  без  крил  добре  справляюся.
Братик  Му  затнувся  і  подивився,  як  відреагував  на  його  слова  Братик  Бі.  Братик  Бі  сидів  тихо,  поставивши  торчком  вуха-прапорці,  чекав  подальшої  розповіді  про  вовче  щастя.  І  Братик  Му  продовжив:
-  Після  знайомства  з  Вами,  на  зайців  я  полюю  віртуально  і  гіпотетично.  Тому  крила  і  в  цьому  випадку  будуть  непотрібні.    Залишуся  я  тим,  ким  є,  і  таким,  як  є.
-  Ви  хочете  сказати,  що  Ви  щасливий  бути  вовком?  –  перепитав  Братик  Бі.
-  Щастя  –  це  така  річ,  яка  помітна  лише  здалеку,  зблизька  її  не  роздивитися.  Можливо,  колись  виявиться,  що  саме  зараз  я  щасливий.
-  А  чи  не  хотіли  б  Ви  стати  зайцем,  -  Братик  Бі  мав  добру  душу  і  готовий  був  поділитися  здобутими  секретами  універсального  заячого  щастя.
-  Ні,  не  хотів  би.  Бачте,  сидите  Ви  під  грушею  на  узліссі  не  з  зайцем,  а  з  вовком.  Та  й  я  маю  втіху  від  розмов  саме  з  зайцем.  Якби  було  інакше,  не  було  б  цих  розмов.  Можете  сказати,  це  звичка,  чи  щастя?
В  теорії  універсального  білкового  щастя    відповіді  на  це  запитання  ще  не  було  і  Братик  Бі  відмітив  для  себе,  що  слід  дослідити  залежність  інтенсивності    щастя  від  тривалості  звички.  
Авжеж,  Братик  Му  вмів  делікатно  ставити  завдання.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2022

Збіґнєв Герберт ОСТРІВ

Постав  враз  обрис  острова  колиски  моря
могили  посеред  ефіру  й  солі
його  курні  шляхи  обвили  скелі
й  вознісся  голос  понад  шумом  і  мовчанням
тут  мають  дім  частини  світу  й  пори  року.
і  тіні  добрі  в  добру  ніч  і  добре  сонце
тут  океан  хотів  би  скласти  кості
руками  втомленими  обриває  листя  небо
такий  крихкий  серед  ворожої  стихії
коли  вночі  тріщить  вогонь  людський  у  горах
а  вранці  перед  тим  як  спалахне  Аврора
спочатку  загориться  в  папоротях  світло
прообразом  народженого  світу.

[i]Можливо,  написано  під  враженням  картини  швейцарського  художника-символіста  Арнольда  Бекліна  (1827  –  1901  рр.)  Острів  мертвих

Arnold  Böcklin    Die  Toteninsel,  1886,  Öl  auf  Holz,  Museum  der  bildenden  Künste,  Leipzig
Арнольд  Беклін  Острів  мертвих,  1886,  дерево,олія,  Музей  образотворчого  мистецтва,  Лейпциг

Є  декілька  варіантів  картини  з  різним  освітленням,  різними  деталями  і  різним  форматом  полотна.  Найкращим  вважають  варіант  1886  року.  Посеред  моря  постав  острів.  Високі  скелі  утворили  півколо,  на  невеличкому  майданчику  ростуть  кипариси,  які  символізують  зв’язок  померлих  з  небом.  В  скелях  штучні  печери  -  родинні  склепи.  До  острова  наближається  човен  з  небіжчиком  у  труні.  В  сутінках  можна  розгледіти  скульптури  левів  на  брамі.  Убрана  в  біле  постать  перевізника  викликає  асоціацію  з  Хароном,  який  переправляє  душі  померлих  через  Стікс  у  царство  мертвих.
[/i]
[b]Zbigniew  Herbert  WYSPA[/b]
Jest  nagła  wyspa  Rzeźba  morza  kołyska
groby  między  eterem  i  solą
dymy  jej  ścieżek  oplatają  skały
i  podniesienie  głosów  nad  szum  i  milczenie
Tu  pory  roku  strony  świata  mają  dom.
i  cień  jest  dobry  dobra  noc  i  dobre  słońce
ocean  rad  by  tutaj  złożyć  kości
zmęczone  ramię  nieba  opatrują  liście
Jej  kruchość  pośród  wrzasku  elementów
gdy  nocą  w  górach  gada  ludzki  ogień
a  rankiem  zanim  wybłyśnie  Aurora
pierwsze  w  paprociach  wstaje  światło  
źródeł  obrazem  świata.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2022

Збіґнєв Герберт РЕПОРТАЖ З ОБЛОЖЕНОГО МІСТА

Занадто  старому  щоб  носити  зброю  і  битись  як  інші  -
мені  наостанок  милостиво  призначили  роль  літописця
пишу  –  знати  б  для  кого  –  літопис  облоги
слід  бути  точним  але  не  знаю  коли  почалися  набіги
двісті  років  тому  у  грудні  вересні  (1)  чи  може  вчора  на  світанку
тут  всі  ми  страждаємо  втратою  відчуття  часу
нам  залишили  тільки  місце  прикутих  до  місця
ще  втримуємо  руїни  храмів  фантоми  садів  і  будинків
якщо  ми  втратимо  руїни  не  стане  нічого
пишу  так  як  умію  в  ритмі  нескінченних  тижнів
понеділок:  в  пусту  крамницю  забіг  тільки  щур
вівторок:  невідомі  злочинці  вбили  мера
середа:  переговори  про  припинення  вогню  ворог  інтернував  послів
невідоме  їхнє  місце  знаходження  тобто  місце  страти
четвер:  після  бурхливих  дебатів  відхилено  більшістю  голосів
подання  торговців  прянощами  про  безумовну  капітуляцію
п’ятниця:  початок  суботньої  чуми:  вчинення  самогубств
N.N.(2)  незламні  оборонці  неділі:  немає  води  відбили
штурм  східної  брами  названої  Ковчегом  Заповіту
я  знаю  що  вся  ця  монотонність  нікого  ніколи  не  зможе  зворушити
я  уникаю  коментарів  не  даю  волі  емоціям  пишу  про  факти
мабуть  тільки  вони  цінуються  на  чужих  ринках
але  з  якоюсь  гордістю  хочу  донести  світові
що  дякуючи  війні  ми  виростили  новий  різновид  дітей
наші  діти  не  люблять  казок  граються  у  вбивства
наяву  і  уві  сні  марять  про  суп  хліб  і  кістки
подібно  псам  і  котам
вечорами  я  люблю  блукати  по  границі  Міста
вздовж  кордонів  нашої  хиткої  свободи
я  дивлюся  зверху  на  безліч  військ  їхні  вогні
я  слухаю  гул  барабанів  варварські  вигуки
справді  незрозуміло  як  Місто  ще  захищається
облога  триває  довго  ворогам  слід  змінюватися
вони  не  мають  нічого  спільного  крім  бажання  нас  знищити
Готи,  Татари,  Царські  полки  Преображення  Господнього
хто  їх  порахує
кольори  штандартів  змінюються  як  ліс  на  горизонті
від  ніжно-жовтого  пташиного  навесні  через  зелений  червня  до  зимового  чорного
потім  увечері  звільнившись  від  фактів  можна  подумати
про  справи  давні  далекі  наприклад  про  наших
союзників  за  морем  я  знаю  вони  співчуваючи  щиро
прислали  мішки  борошна  калорійні  жири  і  добрі  поради
вони  навіть  не  знають  що  нас  зрадили  їхні  батьки
наші  давні  союзники  у  часи  другого  Апокаліпсису
безвинні  сини  заслуговують  на  вдячність  тому  ми  вдячні
вони  не  переживали  довгої  як  вічність  облоги
ті  кого  спіткало  нещастя  завжди  самотні
захисники  Далай-лами  Курди  афганські  горці
зараз  коли  я  пишу  ці  слова  прихильники  угоди
здобули  певну  перевагу  над  партією  незламних
звичайні  зміни  настрою  долі  ще  важать
цвинтарі  ростуть  зменшується  кількість  захисників
але  оборона  триває  і  триватиме  до  кінця
і  якщо  Місто  впаде  і  залишиться  хтось  один
він  буде  нести  Місто  в  собі  по  шляху  вигнання
він  буде  Містом
ми  дивилися  в  обличчя  голоду  обличчя  вогню  обличчя  смерті
найгірше  за  всі  –  обличчя  зради
і  тільки  наші  сни  не  були  скорені

[i](1)  01/09/1939  почалося  вторгнення  в  Польщу  гітлерівської  армії
(2)  N.N.  (від  лат.  Nomen  Nominandum  —  деяка  особа)  —  скорочення,  яке  використовується  як  підпис  висловів  (афоризмів,  крилатих  висловів  та  ін.),  якщо  автор  виразу  невідомий.

[/i][b]Zbigniew  Herbert  RAPORT  Z  OBLĘŻONEGO  MIASTA[/b]
Zbyt  stary  żeby  nosić  broń  i  walczyć  jak  inni  —
wyznaczono  mi  z  łaski  poślednią  rolę  kronikarza
zapisuję  -  nie  wiadomo  dla  kogo  —  dzieje  oblężenia
mam  być  dokładny  lecz  nie  wiem  kiedy  zaczął  się  najazd
przed  dwustu  laty  w  grudniu  wrześniu  może  wczoraj  o  świcie
wszyscy  chorują  tutaj  na  zanik  poczucia  czasu
pozostało  nam  tylko  miejsce  przywiązanie  do  miejsca
jeszcze  dzierżymy  ruiny  świątyń  widma  ogrodów  i  domów
jeśli  stracimy  ruiny  nie  pozostanie  nic
piszę  tak  jak  potrafię  w  rytmie  nieskończonych  tygodni
poniedziałek:  magazyny  puste  jednostką  obiegową  stał  się  szczur
wtorek:  burmistrz  zamordowany  przez  niewiadomych  sprawców
środa:  rozmowy  o  zawieszeniu  broni  nieprzyjaciel  internował  posłów
nie  znamy  ich  miejsca  pobytu  to  znaczy  miejsca  kaźni
czwartek:  po  burzliwym  zebraniu  odrzucono  większością  głosów
wniosek  kupców  korzennych  o  bezwarunkowej  kapitulacji
piątek:  początek  dżumy  sobota:  popełnił  samobójstwo
N.N.  niezłomny  obrońca  niedziela:  nie  ma  wody  odparliśmy
szturm  przy  bramie  wschodniej  zwanej  Bramą  Przymierza
wiem  monotonne  to  wszystko  nikogo  nie  zdoła  poruszyć
unikam  komentarzy  emocje  trzymam  w  karbach  piszę  o  faktach
podobno  tylko  one  cenione  są  na  obcych  rynkach
ale  z  niejaką  dumą  pragnę  donieść  światu
że  wyhodowaliśmy  dzięki  wojnie  nową  odmianę  dzieci
nasze  dzieci  nie  lubią  bajek  bawią  się  w  zabijanie
na  jawie  i  we  śnie  marzą  o  zupie  chlebie  i  kości
zupełnie  jak  psy  i  koty
wieczorem  lubię  wędrować  po  rubieżach  Miasta
wzdłuż  granic  naszej  niepewnej  wolności
patrzę  z  góry  na  mrowie  wojsk  ich  światła
słucham  hałasu  bębnów  barbarzyńskich  wrzasków
doprawdy  niepojęte  że  Miasto  jeszcze  się  broni
oblężenie  trwa  długo  wrogowie  muszą  się  zmieniać
nic  ich  nie  łączy  poza  pragnieniem  naszej  zagłady
Goci  Tatarzy  Cesarza  pułki  Przemienienia  Pańskiego
kto  ich  policzy
kolory  sztandarów  zmieniają  się  jak  las  na  horyzoncie
od  delikatnej  ptasiej  żółci  na  wiosnę  przez  zieleń  czerwień  do  zimowej  czerni
tedy  wieczorem  uwolniony  od  faktów  mogę  pomyśleć
o  sprawach  dawnych  dalekich  na  przykład  o  naszych
sprzymierzeńcach  za  morzem  wiem  współczują  szczerze
ślą  mąkę  worki  otuchy  tłuszcz  i  dobre  rady
nie  wiedzą  nawet  że  nas  zdradzili  ich  ojcowie
nasi  byli  alianci  z  czasów  drugiej  Apokalipsy
synowie  są  bez  winy  zasługują  na  wdzięczność  więc  jesteśmy  wdzięczni
nie  przeżyli  długiego  jak  wieczność  oblężenia
ci  których  dotknęło  nieszczęście  są  zawsze  samotni
obrońcy  Dalajlamy  Kurdowie  afgańscy  górale
teraz  kiedy  piszę  te  słowa  zwolennicy  ugody
zdobyli  pewną  przewagę  nad  stronnictwem  niezłomnych
zwykłe  wahanie  nastrojów  losy  jeszcze  się  ważą
cmentarze  rosną  maleje  liczba  obrońców
ale  obrona  trwa  i  będzie  trwała  do  końca
i  jeśli  Miasto  padnie  a  ocaleje  jeden
on  będzie  niósł  Miasto  w  sobie  po  drogach  wygnania
on  będzie  Miasto
patrzymy  w  twarz  głodu  twarz  ognia  twarz  śmierci
najgorszą  ze  wszystkich  -  twarz  zdrady
i  tylko  sny  nasze  nie  zostały  upokorzone

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2022

Луїс Альберто де Куенка ДІВЧИНА З ТИСЯЧАМИ ОБЛИЧ

Все  твоє  тіло  -  це  нестримний  пагін  терну,
і  птахи  все  ще  їдять  у  тебе  з  рук
і  співають  у  лісі,  ніби  нічого  не  сталося.
Уночі  ти  показуєш  мені  Всесвіт:
сьогодні  це  було  узбережжя  Ісландії,
Едда  де  Сноррі  (1)  і  обіцянка  Вінленда  (2).
Твоє  тіло  наче  захищається  шипами,
мені  треба  подушки,  щоб  тебе  кохати;
все  ж  я  мрію  торкнутися  твоїх  губ,
коли  сонце  стане  чорною  точкою  в  небі.
Коли  ти  говориш,  твій  голос  як  водоспад,
який  несе  трупи  і  поліцейських  в  мундирах.
Ти  говориш  віршами,  як  Овідій  і  Лопе,
як  рано  змужнілий  скальд  Егіль  Скаллагрімссон  (3).
Іноді  я  тебе  перебиваю.  Твої  поцілунки  дарують  золото,
як  ночі  Стівенсона  або  де  Мардрюса  (4).
Вони  як  діаманти.  Як  повернене  дитинство.
Я  не  знаю,  чи  тобі  судилися  каталоги  рукописів,
якби  ти  була  бібліотекарем  в  Олександрії.
Одного  дня  я  бачив,  як  ти  ганялася  за  кабаном  в  Дордоні  (5)  
(Тієї  ночі  мені  наснився  Таємний  Король).
Я  міг  би  вистелити  твоє  ліжко  ліліями  і  трояндами,
хоча  для  мене  було  б  краще  напустити  туди  скорпіонів.
Потім  ми  розшифровували  магічні  папіруси  і  емблеми.
Я  не  знаю,  як  тобі  сказати,  наскільки  я  тебе  кохаю.
Минула  вічність  відтоді,  як  зникли  турніри.
Ісуса  продожують  розпинати  щодня.  До  цих  пір.
Але  Клодовео  сказав,  що  Голгофа  не  прославиться,
якщо  він  зі  своїми  франками  не  візьме  Єрусалим...

Спочатку  ми  читаємо  візантійські  романи,  слухаємо  записи,
і  ніколи  не  запалюємо  світло  в  мансарді.
Мені  здається,  що  я  проживаю  миттєвості  двічі,
я  п'ю  довершену  ніжність  з  твоїх  очей.
Деякі  боги  здаються  нам  смішними:
Наприклад,  Юпітер,  всі,  які  правили.
Але  річкові  німфи,  ельфи,  дракони,
Мае  Вест(6)  і  Міріам  Гопкінс  (7)  переважують  втрату.
Ми  писали  вірші,  плавали,  годували  птахів,
тренувалися  як  спортсмени,  як  Діана  Палмер  (8).
Ми  шукали  скарби  в  саду  твоїх  діда  й  баби,
уявляли  сонце  Геракліта,  який  все  ще  не  пристав
до  тонкого  в  талії  Веселого  Роджера,
вічно  грабували  і  топили  кораблі  в  басейні.

Але  зараз,  коли  ти  тут,  моя  кохана,
ти  така,  як  всі  жінки.
Я  не  знаю  чи  здатен  взагалі
розуміти  тебе  і  розуміти  себе.
Зрештою  всі  ми  живемо  у  своєрідній  в'язниці,
яку  не  можемо  покинути
і  в  яку  ніхто  не  може  увійти.
Все  це  записано  в  Єдиній  книзі,
що,  не  зважаючи  на  тернії  і  голки,
ми  кохаємо  взаємно
і  ми  будемо  кохати,  ти  і  я.

[i](1)  Едда  де  Сноррі    -  основний  твір  германо-скандинавскої  міфології
(2)  Вінла́нд  (ісл.  Vínland  —  «винна  земля»)  —  вікінгська  назва  узбережжя  Затоки  Святого  Лаврентія  (територія  нинішніх  канадських  провінцій  Ньюфаундленд,  Нова  Шотландія  і  Нью-Брансвік),  яку  дав  Лейф  Еріксон  і  вікінги,  відкривши  та  заселивши  днякі  території  Північної  Америки  за  п'ять  століть  до  Христофора  Колумба
(3)  Еґіль  Скаллаґрімссон    (ісл.  Egill  Skallagrímsson  -  син  Гріма  Лисого;  близько  910  -  близько  990)  -  великий  ісландський  скальд,  чиє  життя  описане  в  «Сазі  про  Егіля»  (допускають,  що  вона  написана  близько  1220).
(4)  Жозеф-Шарль  Мардрюс  (фр.  Joseph-Charles  Mardrus,  1868,  Каїр  —  1949,  Париж)  —  французький  лікар,  поет  і  перекладач.
(5)  Дордонь    -  французька  провінція,  розташована  на  південному  заході  країни,  яка  належить  з  1  січня  2016  року  до  нового  регіону  Нової  Аквитанії
(6)  Мері  Джейн  "Мае  Вест"  (17  серпня  1893  -  22  листопада  1980)  [1]  американська  актриса,  співачка,  д6раматург,  сценарист,  комедійний  і  секс-символ,  її  кар'єра  тривала  десятки  років.
(7)  Міріам  Гопкінс  (англ.  Miriam  Hopkins,  уроджена  Еллен  Міріам  Гопкінс  (англ.  Ellen  Miriam  Hopkins,  18  жовтня  1902  —  9  жовтня  1972)  —  американська  актриса  1930-х  років.
(8)  Сьюзен  Кайл,  не  Сьюзен  Елоїз  Спает  (народився  11  грудня  1946  року  в  місті  Катберт,  штат  Джорджія,    США)  -  американська  письменниця,  відома  як  Діана  Палмер,  писала  романтичні  романи  з  1979  року[/i]

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  LA  CHICA  DE  LAS  MIL  CARAS[/b]
Todo  tu  cuerpo  es  un  inmenso  brote  de  espinas,
pero  las  aves  siguen  comiendo  en  tus  manos
y  cantan  en  el  bosque  como  si  nada.
Por  las  noches  me  enseñas  el  universo:
hoy  han  sido  las  costas  de  Islandia,
la  Edda  de  Snorri  y  la  promesa  de  Winland.
Como  tu  cuerpo  está  erizado  de  agujas,
necesito  almohadones  para  amarte;
luego  despierto  enganchado  a  tus  labios,
cuando  el  sol  es  un  punto  negro  en  el  cielo.
Si  hablas,  tu  voz  es  una  cascada
que  arrastra  cadáveres  y  policías  de  uniforme.
Hablas  en  verso,  como  Ovidio  y  Lope,
como  el  precoz  escaldo  Egil  Skallagrimsson.
A  veces  te  interrumpo.  Tus  besos  llevan  oro,
como  las  Noches  de  Stevenson  o  de  Mardrus.
Son  algo  tan  brillante.  Como  una  nueva  infancia.
No  sé  si  tu  destino  es  catalogar  manuscritos,
si  has  sido  bibliotecaria  en  Alejandría.
Un  día  vi  cómo  perseguías  a  un  jabalí  en  Dordoña
(esa  noche  soñé  con  el  Monarca  Oscuro).
Podría  hacerte  un  lecho  de  lirios  o  de  rosas,
aunque  preferiría  cubrirte  de  alacranes.
Luego  descifraríamos  papiros  mágicos  y  emblemas.
No  sé  cómo  decirte  lo  mucho  que  te  amo.
Hace  siglos  que  desaparecieron  los  torneos.
Jesús  sigue  muriendo  cada  día.  Hasta  cuándo.
Pero  Clodoveo  decía  que  el  Gólgota  no  sería  famoso
si  él  hubiese  estado  allí,  en  Jerusalén,  con  sus  francos...

Antes  leíamos  novelas  bizantinas,  escuchábamos  discos,
no  encendías  jamás  la  luz  en  el  desván.
Me  parecía  haber  vivido  dos  veces  los  momentos
y  bebía  del  suave  terminarse  de  tus  ojos.
Algunos  dioses  se  nos  antojaban  ridículos:
Júpiter,  por  ejemplo,  todos  los  que  mandaban.
Pero  las  ninfas  de  las  fuentes,  los  elfos,  los  dragones,
Mae  West  y  Miriam  Hopkins  compensaban  la  perdida.
Hacer  versos,  nadar,  dar  de  comer  a  un  pájaro,
ejercer  de  sportwoman  como  Diana  Palmer.
Buscábamos  tesoros  en  el  jardín  de  tus  abuelos,
bajo  ese  sol  de  Heráclito  que  sigue  sin  ponerse,
con  una  Jolly  Roger  ceñida  a  la  cintura,
saqueando  glorietas  y  naufragando  en  la  piscina.

Y  ahora  que  está  aquí,  mi  amor,
tú  que  eres  todas  las  mujeres,
no  sé  si  voy  a  ser  capaz
de  recordarte  y  recordarme.
Todos  vivimos,  a  la  postre,
en  una  especie  de  prisión
de  la  que  no  podemos  salir,
en  la  que  nadie  puede  entrar.
Pero  consta  en  el  Libro  Ãšnico
que,  a  pesar  de  espinas  y  agujas,
nos  amamos  alguna  vez
y  nos  amaremos  tú  y  yo.
                     [i]"Elsinore"  1972[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2022

Луїс Альберто де Куенка ВЕЧІРНЯ ПРОГУЛЯНКА

                                                                             [i]для  Аліси[/i]
Ти,  я,  кохання,  верхи,  на  зімлілі
схили  смерканням  золотим
вертається  журба,  ти,  я,  тепло  вогнів
серед  пітьми,  що  затопила
півсвіту,  пущені  повіддя,
на  рукаві  два  соколи,  навколо
поля  змагаються  зі  смертю,
відстоюючи  літо  і  життя,
проти  дверних  запорів,  проти  шрамів,
проти  мовчання,  проти  забуття,
проти  соборів,  де  сховались
облудна  скнарість,  лиходійство,
ти,  я,  удвох  шукаємо  емоцій,
середньовічних,  вічних,  верхи,
прямуємо  в  нікуди,  будуть
при  кожнім  кроці  орхідеї  ночі
рости  за  нами,  падатиме  в  пил
на  заході  розмитий  обрис  сонця,
ти,  я  в  країні,  застланій  туманом,
на  конях  верхи,  два  коханці,
які  серця  з'єднали  прагненням
звитяги,  блискавиць,  світанків,
і  скачемо  в  пітьму  таємно,
немов  розвінчані  король  і  королева.
                   [i]Мадрид,  22  травня  2008  р.[/i]

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  PASEO  VESPERTINO[/b]
[i]                                                                                      para  Alicia[/i]
Tú  y  yo,  amor,  a  caballo,  por  las  suaves
laderas  de  un  crepúsculo  dorado
que  vira  a  negro,  tú  y  yo,  luces  tibias
frente  a  la  oscuridad  que  va  anegando
esta  parte  del  mundo,  rienda  suelta,
sendos  halcones  en  los  puños,  campo
a  través,  contra  el  tiempo  de  la  muerte,
a  favor  de  la  vida  y  del  verano,
contra  cerrojos,  contra  cicatrices,
contra  el  silencio,  contra  el  desamparo,
contra  esos  templos  donde  se  refugian,
ávidos  de  mentiras,  los  malvados,
tú  y  yo  solos  en  busca  de  emociones,
medievales  y  eternos,  a  caballo,
rumbo  a  ninguna  parte,  mientras  brota
la  orquídea  de  la  noche  a  cada  tranco
y  queda  atrás,  hundiéndose  en  el  polvo,
la  borrosa  silueta  del  ocaso,
tú  y  yo  por  los  países  de  la  bruma,
picando  espuelas,  dos  enamorados
que  unen  sus  corazones  en  la  fronda
donde  alumbran,  gloriosos,  los  relámpagos,
y  cabalgan  oscuros  por  lo  oscuro,
como  un  rey  y  una  reina  destronados.
                   [i]Madrid,  22  mayo  2008.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2022

Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ДЕВ'ЯТА ЕЛЕГІЯ

Чому,  якщо  це  не  змінити,  не  провести  нам  час  буття,
як  лавр,  злегка  темніший  за  всяку
іншу  зелень,  з  хвилястим  краєм  кожен  лист
(мов  вітру  посмішка)  –  чому  тоді
людське  повинне  –  ховаючись  від  долі,
за  долею  тужити?..
О,  не  тому  що  в  цьому  щастя,
у  цім  хиткім  передчутті  близької  втрати.
Не  для  допитливості  чи  вправляння  серця,
яке  колись  бувало  лавром...

Але  тому  що  Тут-Буття  важливе,  і  нам  тому  потрібне
усе  існуюче,  оця  минущість,  що  дивовижно
випадає  нам.  Минущим,  нам.  Єдиний  раз
для  кожного,  лиш  раз.  Єдиний  раз,  й  ніколи  більше.
Й  ми  теж  єдиний  раз.  Ніколи  знову.  Цей  раз  настає.
Хай  навіть  тільки  раз:
минуще  настає,  спалахує  невідворотно.

І  так  ми  підганяємо  себе  і  звершень  прагнемо,
це  хочемо  утримати  в  своїх  простих  руках,
у  переповнених  очах  і  у  безмовнім  серці.
Це  спроба  бути.  Ким  бути?  Найкраще
все  запам’ятати  назавжди...  Ах,  що  жаль  залишати  
у  іншім  відліку?  Не  споглядання,  якому  тут
неспішно  вчився,  і  не  діяння.  Ні.
То  ж  біль.  То  ж    Гніт-Буття,
любові  тривалий  досвід,  -  то  ж
тільки  мовчазне.  Але  пізніше,
під  зорями,  ну  що:  що  краще  безмовного.
Все  ж  подорожній  не  несе  з  гірського  краю
в  долину  повні  пригорщі  землі,  безмовний  світ,
здобуте  кожне  слово  правдиве,  лазурне  й  золоте,
як  тирлич(1).  Ми  тут,  можливо,  щоб  назвати:  дім,
ворота,  міст,  фонтан,  вікно,  глек,  дерево  плодове,  -
не  значиміші  ніж:  колона,  вежа...  але  назвати,  зрозумій,
о,  так  назвати,  як  речі  самі  ніколи
із  глибин  не  скажуть.  Хіба  то  не  таємна  хитрість
безмовної  землі,  коли  вона  закоханих  охотить
своїми  почуттями  чарувати  іншого?
Поріг:  що  він  для  двох  
закоханих,  для  того  щоб  вони  потроху  
стирали  вщент  старий  поріг  на  вході,  вони,
услід  за  багатьма  до  них  і  до  наступних...  легко.

Тут  Час  висловлюваний,  тут  його  вітчизна.  
Скажи  і  визнай.  Більше  ніж  оці
минущі  речі,  які  осяжні,  тому  що  в  них
заміщене  діяння,  діяння  без  прояву.
Діяння  під  корою,  яка  готова  лопнути,  як  тільки
всередині  дозріє  дія  й  встановиться  границя  інша.
Викута  молотом
нашого  серця,  немов  зубами,
мова,  яка  одначе
досі  лишається  благословляючою.

Слав  всесвіт  перед  Ангелом(2),  не  змовкни,  перед  ним
не  зможеш  похвалитись  сильнішим,  більшим  відчуттям;  у  світі,
де  він  чутливий  відчуває,  ти  новачок.  Тому  йому
показуй  простоту,  що  поставала  з  роду  в  рід,
жила  як  Наше,  в  руках  і  баченні.
Назви  йому  предмети.  Він  вражено  завмре,  як  завмирав  ти
в  Римі  перед  канатчиком,  чи  перед  гончарем  поблизу  Нілу.
Покажи  йому,  що  щастя  можна  мати  від  речей,  невинних,  наших,
що  сам  невинний  образ  горючої  біди  наважиться    
служити  річчю,  але  в  речах  вмирає  –  й  зникає
скрипкою  в  блаженнім  потойбічнім  світі.  –  Так  розуміють
смерть  наявні  речі,  її  прославиш  ти,  мінливу,
насправді  рятівну  для  нас  Минущість.
Ми  хочемо,  ми  мусимо  їх  змінювати  повністю  в  серцях
–  о,  неперервно  –  в  собі!    Ким  ми  постанемо  в  кінці.

Земле,  чи  не  цього  хотіла  ти:  незримо
в  нас  воскресати?  –  Чи  не  така  у  тебе  мрія,
невидимою  бути  щоразу?  Земле!  невидимою!
Що,  крім  Відродження,  в  твоїх  невідворотних  змінах?
Земле,  кохана  ти,  я  хочу.  О  повір,  не  треба  більше
твоїх  весен,  аби  мене  скорити  –  однієї,
ах,  вже  єдиної  в  крові  багато.
Безіменний  з  тобою  я  рішучий,  здаля.
Завжди  права  була  ти,  і  твоя  свята  ідея  –
це  смерть  довірлива.

Глянь,  я  живу.  Відколи?  Ні  дитинство,  ні  майбуття
не  зменшуються...  Незлічимі  Буття
зароджуються  у  моєму  серці.

[i](1)Тирлич  –    багаторічна  рослина  альпійських  і  субальпійських  лугів  
(2)    „Ангел  „Елегій”  –  це  сутність,  в  якій  перетворення  видимого  в  невидиме,  здійснюване  нами,  здається  вже  завершеним...  це  істота,  відповідальна  за  розпізнання  в  невидимому  вищого  порядку  реальності.  І  тому  він  „жахливий”  для  нас,  що  ми,  люблячі  і  перетворюючі  його,  все  ще  чіпляємося  за  видиме”  (Райнер  Марія  Рільке)[/i]

[b]Rainer  Maria  Rilke  DIE  NEUNTE  ELEGIE[/b]
WARUM,  wenn  es  angeht,  also  die  Frist  des  Daseins
hinzubringen,  als  Lorbeer,  ein  wenig  dunkler  als  alles
andere  Grün,  mit  kleinen  Wellen  an  jedem
Blattrand  (wie  eines  Windes  Lächeln)  –:  warum  dann
Menschliches  müssen  –  und,  Schicksal  vermeidend,
sich  sehnen  nach  Schicksal?.  .  .
Oh,  nicht,  weil  Glück  ist,
dieser  voreilige  Vorteil  eines  nahen  Verlusts.
Nicht  aus  Neugier,  oder  zur  Übung  des  Herzens,
das  auch  im  Lorbeer  wäre  .  .  .  .  .

Aber  weil  Hiersein  viel  ist,  und  weil  uns  scheinbar
alles  das  Hiesige  braucht,  dieses  Schwindende,  das
seltsam  uns  angeht.  Uns,  die  Schwindendsten.  Ein  Mal
jedes,  nur  ein  Mal.  Ein  Mal  und  nichtmehr.  Und  wir  auch
ein  Mal.  Nie  wieder.  Aber  dieses
ein  Mal  gewesen  zu  sein,  wenn  auch  nur  ein  Mal:
irdisch  gewesen  zu  sein,  scheint  nicht  widerrufbar.

Und  so  drängen  wir  uns  und  wollen  es  leisten,
wollens  enthalten  in  unsern  einfachen  Händen,
im  überfüllteren  Blick  und  im  sprachlosen  Herzen.
Wollen  es  werden.  –  Wem  es  geben?  Am  liebsten
alles  behalten  für  immer  .  .  .  Ach,  in  den  andern  Bezug,
wehe,  was  nimmt  man  hinüber?  Nicht  das  Anschaun,  das  hier
langsam  erlernte,  und  kein  hier  Ereignetes.  Keins.
Also  die  Schmerzen.  Also  vor  allem  das  Schwersein,
also  der  Liebe  lange  Erfahrung,  –  also
lauter  Unsägliches.  Aber  später,
unter  den  Sternen,  was  solls:  die  sind  besser  unsäglich.
Bringt  doch  der  Wanderer  auch  vom  Hange  des  Bergrands
nicht  eine  Hand  voll  Erde  ins  Tal,  die  Allen  unsägliche,  sondern
ein  erworbenes  Wort,  reines,  den  gelben  und  blaun
Enzian.  Sind  wir  vielleicht  hier,  um  zu  sagen:  Haus,
Brücke,  Brunnen,  Tor,  Krug,  Obstbaum,  Fenster,  –
höchstens:  Säule,  Turm  .  .  .  aber  zu  sagen,  verstehs,
oh  zu  sagen  so,  wie  selber  die  Dinge  niemals
innig  meinten  zu  sein.  Ist  nicht  die  heimliche  List
dieser  verschwiegenen  Erde,  wenn  sie  die  Liebenden  drängt,
daß  sich  in  ihrem  Gefühl  jedes  und  jedes  entzückt?
Schwelle:  was  ists  für  zwei
Liebende,  daß  sie  die  eigne  ältere  Schwelle  der  Tür
ein  wenig  verbrauchen,  auch  sie,  nach  den  vielen  vorher
und  vor  den  Künftigen  .  .  .  .,  leicht.

Hier  ist  des  Säglichen  Zeit,  hier  seine  Heimat.
Sprich  und  bekenn.  Mehr  als  je
fallen  die  Dinge  dahin,  die  erlebbaren,  denn,
was  sie  verdrängend  ersetzt,  ist  ein  Tun  ohne  Bild.
Tun  unter  Krusten,  die  willig  zerspringen,  sobald
innen  das  Handeln  entwächst  und  sich  anders  begrenzt.
Zwischen  den  Hämmern  besteht
unser  Herz,  wie  die  Zunge
zwischen  den  Zähnen,  die  doch,
dennoch,  die  preisende  bleibt.

Preise  dem  Engel  die  Welt,  nicht  die  unsägliche,  ihm
kannst  du  nicht  großtun  mit  herrlich  Erfühltem;  im  Weltall,
wo  er  fühlender  fühlt,  bist  du  ein  Neuling.  Drum  zeig
ihm  das  Einfache,  das  von  Geschlecht  zu  Geschlechtern  gestaltet,
als  ein  Unsriges  lebt,  neben  der  Hand  und  im  Blick.
Sag  ihm  die  Dinge.  Er  wird  staunender  stehn;  wie  du  standest
bei  dem  Seiler  in  Rom,  oder  beim  Töpfer  am  Nil.
Zeig  ihm,  wie  glücklich  ein  Ding  sein  kann,  wie  schuldlos  und  unser,
wie  selbst  das  klagende  Leid  rein  zur  Gestalt  sich  entschließt,
dient  als  ein  Ding,  oder  stirbt  in  ein  Ding  –,  und  jenseits
selig  der  Geige  entgeht.  –  Und  diese,  von  Hingang
lebenden  Dinge  verstehn,  daß  du  sie  rühmst;  vergänglich,
traun  sie  ein  Rettendes  uns,  den  Vergänglichsten,  zu.
Wollen,  wir  sollen  sie  ganz  im  unsichtbarn  Herzen  verwandeln
in  –  o  unendlich  –  in  uns!  Wer  wir  am  Ende  auch  seien.

Erde,  ist  es  nicht  dies,  was  du  willst:  unsichtbar
in  uns  erstehn?  –  Ist  es  dein  Traum  nicht,
einmal  unsichtbar  zu  sein?  –  Erde!  unsichtbar!
Was,  wenn  Verwandlung  nicht,  ist  dein  drängender  Auftrag?
Erde,  du  liebe,  ich  will.  Oh  glaub,  es  bedürfte
nicht  deiner  Frühlinge  mehr,  mich  dir  zu  gewinnen  –,  einer,
ach,  ein  einziger  ist  schon  dem  Blute  zu  viel.
Namenlos  bin  ich  zu  dir  entschlossen,  von  weit  her.
Immer  warst  du  im  Recht,  und  dein  heiliger  Einfall
ist  der  vertrauliche  Tod.

Siehe,  ich  lebe.  Woraus?  Weder  Kindheit  noch  Zukunft
werden  weniger  .  .  .  .  .  Überzähliges  Dasein
entspringt  mir  im  Herzen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022

Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. СЬОМА ЕЛЕГІЯ

Вже  не  хвала,  ні,  не  хвала,  голос  зростаючий,
природи  твоєї  крик;  ти  дійсно  кликав  дзвінко,  наче  птах,
коли  збігає  його  час,  голосніше,  ледь  не  забувши,
що  він  стурбований  самець,  а  серце  дано  йому
не  тільки  для  радості  у  рідних  небесах.  Ти,  як  і  він,  так  
хочеш  кликати,  не  тихше,  -  щоб,  ще  не  бачена,
твоя  подруга  почула  і  боязко  у  відповідь
повільно  пробудилася  і  відігріта  почутим,  -
взаємністю  палала  на  осмілілі  твої  бажання.

О,  і  весну  я  розумію  -  тут  немає  місця,
куди  не  долинає  благовіст  її  звуків.  Спочатку
цей  тихий  запитальний  гомін,  підсилений  мовчанням,
повсюди  шириться  погожим  світлим  днем.
Потім  каскади  наростають,  каскади  запрошень  в  омріяний
Храм  Майбуття;  -  там  щебети,  фонтани,
які  б'ють  вгору  струменями  і  в  падінні  являють
давно  обіцяну  гру  водограю...  І  літо  настає.

Не  тільки  всі  ранки  літа,  -  не  тільки
вони  переростають  в  день,  і  на  світанку  сяють.
Не  тільки  дні  з  ласкавим  цвітом,  й  над  ним
зростаючі  дерева,  могутні  і  міцні.
Не  тільки  благоговіння  цих  розквітлих  сил,
не  тільки  стежки,  не  тільки  вечірні  сіножаті,
не  тільки  подих  ясності  буття  услід  за  пізньою  грозою,
надвечір  не  тільки  близькість  сну  і  осені...
але  ночі!  Але  величні  літні
ночі,  але  зорі,  земні  зорі.
О  колись  померти  й  пізнавати  їх  нескінченно,
усі  зірки:  але  як,  як,  як  їх  забути!

Поглянь,  ось  я  покликав  кохану.  Та  не  лише  вона
прийшла...  Явилася  майже  похована  в  могилі
 і  зупинилась  дівчина...  Хіба  я  прогоню  її,
яка  прийшла  на  зов?  Хто  тоне,  той  завжди
шукає  сушу.  -  Її  діти  споріднену,  осягнену,
зворушуючу  суть  поширять  посеред  багатьох.
Не  думаю,  що  доля  -  це  більше,  ніж  омани  дитинства;
як  часто  обганяли  ви  своїх  коханих,  захекавшись,
захекавшись  від  радісного  бігу,  в  нікуди,  ні  за  чим.

Чудове  Тут-Буття.  Дівчата,  ви  це  знали,  навіть  ви,
у  кого  його  забрали,  відправили  на  дно  -  вас,  у  найгірші
закапелки  вулиць,  у  гнійники  чи  в  смітники  
відкриті.  Колись  у  кожної  був  час,  можливо  не
весь  час,  єдина  мірка  часу,  майже  мить
поміж  двох  хвиль,  -  у  них  було  буття.  У  всіх.  Вени  наповнені  буттям.
Тільки  нам  так  легко  пам'ятати,  що  наш  сусід-насмішник
не  помічає  і  не  заздрить.  Очевидно  нам
захочеться  піднятися  туди,  де  наше  щастя  більш  помітне,
але  його  зазнати  неможливо,  якщо  ми  змінюємо  суть.

Ніколи,  кохана,  світ  не  був  таким,  яким  зсередини  здавався.
Тут  наш  світ  мінливий  і  завжди  зникаючий
поволі  зовні.  Там  де  колись  стояв  надійний  дім,
розкинулося  фантастичне  творіння,  химерне,  в  повній
відповідності  з  Ймовірністю,  як  поставало  в  задумах.
Сила  багатої  уяви  творить  у  дусі  часу,  неясне,
наче  натхненне,  прагнення  у  виграші  завжди.
Воно  не  береже  святині.  Це  марнотратство  серця
приховуємо  мовчки.  Так,  коли  ми  щось  здобудемо,
як  і  належить,  на  колінах  вимолимо  річ  -
вона  стає  незмінюваною,  і  віднині  невидимою.
Ще  більше  невидимою,  щоб  цілком  без  зиску
в  собі  творити  з  неї  найвеличніші  колони  й  статуї!
Кожен  незрозумілий  порух  світу  приносить  таке  нещастя,
якого  не  було  в  минулому  і  ще  не  відчувалося  в  майбутньому.
Тому  що  ближнє  далеко  від  людей.  Нам  не  слід
тривожитися  цим.  Міцніє  наша  захищеність,
її  знайомий  вигляд.  -  це  колись  постало  перед  людьми,
у  центрі  долі  постало,  у  руйнівному  центрі
Невідання-Куди  постало,  як  суще,  і  зривало
для  себе  зорі  у  незворушнім  небі.  Ангеле  (1),
тобі  я  покажу  це,  там!  твоєму  спогляданню
постане  це  врятоване  наприкінці,  нарешті  сміливо.
В  колонах,  сфінксі,  пілонах,  натхненнім  різьбленні
з  померлих  сірих  міст  або  з  чужих  соборів.

Чи  це  не  диво?  О,  Ангеле,  дивуйся,  бо  ми  є,
О  ти,  Величний,  знай,  ми  досягли  цього,  мій  подих
не  достатній  для  хвали.  Та  все  ж  ми
не  втрачали  простір,  цей  доручений,  цей
наш  простір.  (Який  повинен  бути  страшенно  великим,
бо  за  тисячоліття  не  переповнився  він  нашим  відчуванням.)
Але  була  велична  вежа,  чи  не  правда?  О  Ангеле,  це  ж  правда  -
велична  навіть  поруч  із  тобою?  Шартр  (2)  був  величним  -  і  музика
підносилася  вгору  і  перевершувала  нас.  Все  ж  навіть
любляча  -  о,  одинока  перед  нічним  вікном...
не  досягає  твоїх  колін  -?
Не  думай,  що  тебе  я  славлю.
Ангеле,  й  тебе  я  славив  теж.  Ти  не  явився.
Бо  заклик  мій  завжди  був  на  дорозі  туди;  а  ти  супротив
течії  не  можеш  йти.  Простягнута  рука  є  закликом  моїм.  І  для  підтримки
згори  відкритою  рукою  залишиться  для  тебе
відкритою,  як  засторога  й  захист,
незбагненно,  задалеко.

[i](1)"Ангел  "Елегій"  -  це  така  істота,  для  якої,  здається,  завершилося  перетворення  видимого  в  невидиме,  яке  здійснюємо  ми...  це  істота,  яка  ручається  за  розпізнавання  в  невидимому  вищого  порядку  реальності.  І  тому  він  "жахливий"  для  нас,  оскільки  ми,  люблячі  і  претворюючі  його,  все  ще  хапаємося  за  видиме"  (Райнер  Марія  Рільке)
(2)Шартрський  собор  -  католицький  кафедральний  собор  у  місті  Шартр  (90  км  від  Парижа)  являється  одним  з  шедеврів  готичної  архітектури.
[/i]
[b]Rainer  Maria  Rilke  DIE  SIEBENTE  ELEGIE[/b]
WERBUNG  nicht  mehr,  nicht  Werbung,  entwachsene  Stimme,
sei  deines  Schreies  Natur;  zwar  schrieest  du  rein  wie  der  Vogel,
wenn  ihn  die  Jahreszeit  aufhebt,  die  steigende,  beinah  vergessend,
daß  er  ein  kümmerndes  Tier  und  nicht  nur  ein  einzelnes  Herz  sei,
das  sie  ins  Heitere  wirft,  in  die  innigen  Himmel.  Wie  er,  so
würbest  du  wohl,  nicht  minder  –,  daß,  noch  unsichtbar,
dich  die  Freundin  erführ,  die  stille,  in  der  eine  Antwort
langsam  erwacht  und  über  dem  Hören  sich  anwärmt,  –
deinem  erkühnten  Gefühl  die  erglühte  Gefühlin.

O  und  der  Frühling  begriffe  –,  da  ist  keine  Stelle,
die  nicht  trüge  den  Ton  der  Verkündigung.  Erst  jenen  kleinen
fragenden  Auflaut,  den,  mit  steigernder  Stille,
weithin  umschweigt  ein  reiner  bejahender  Tag.
Dann  die  Stufen  hinan,  Ruf-Stufen  hinan,  zum  geträumten
Tempel  der  Zukunft  –;  dann  den  Triller,  Fontäne,
die  zu  dem  drängenden  Strahl  schon  das  Fallen  zuvornimmt
im  versprechlichen  Spiel  .  .  .  .  Und  vor  sich,  den  Sommer.

Nicht  nur  die  Morgen  alles  des  Sommers  –,  nicht  nur
wie  sie  sich  wandeln  in  Tag  und  strahlen  vor  Anfang.
Nicht  nur  die  Tage,  die  zart  sind  um  Blumen,  und  oben,
um  die  gestalteten  Bäume,  stark  und  gewaltig.
Nicht  nur  die  Andacht  dieser  entfalteten  Kräfte,
nicht  nur  die  Wege,  nicht  nur  die  Wiesen  im  Abend,
nicht  nur,  nach  spätem  Gewitter,  das  atmende  Klarsein,
nicht  nur  der  nahende  Schlaf  und  ein  Ahnen,  abends  .  .  .
sondern  die  Nächte!  Sondern  die  hohen,  des  Sommers,
Nächte,  sondern  die  Sterne,  die  Sterne  der  Erde.
O  einst  tot  sein  und  sie  wissen  unendlich,
alle  die  Sterne:  denn  wie,  wie,  wie  sie  vergessen!

Siehe,  da  rief  ich  die  Liebende.  Aber  nicht  sie  nur
käme  .  .  .  Es  kämen  aus  schwächlichen  Gräbern
Mädchen  und  ständen  .  .  .  Denn  wie  beschränk  ich,
wie,  den  gerufenen  Ruf?  Die  Versunkenen  suchen
immer  noch  Erde.  –  Ihr  Kinder,  ein  hiesig
einmal  ergriffenes  Ding  gälte  für  viele.
Glaubt  nicht,  Schicksal  sei  mehr,  als  das  Dichte  der  Kindheit;
wie  überholtet  ihr  oft  den  Geliebten,  atmend,
atmend  nach  seligem  Lauf,  auf  nichts  zu,  ins  Freie.

Hiersein  ist  herrlich.  Ihr  wußtet  es,  Mädchen,  ihr  auch,
die  ihr  scheinbar  entbehrtet,  versankt  –,  ihr,  in  den  ärgsten
Gassen  der  Städte,  Schwärende,  oder  dem  Abfall
Offene.  Denn  eine  Stunde  war  jeder,  vielleicht  nicht
ganz  eine  Stunde,  ein  mit  den  Maßen  der  Zeit  kaum
Meßliches  zwischen  zwei  Weilen  –,  da  sie  ein  Dasein
hatte.  Alles.  Die  Adern  voll  Dasein.
Nur,  wir  vergessen  so  leicht,  was  der  lachende  Nachbar
uns  nicht  bestätigt  oder  beneidet.  Sichtbar
wollen  wirs  heben,  wo  doch  das  sichtbarste  Glück  uns
erst  zu  erkennen  sich  giebt,  wenn  wir  es  innen  verwandeln.

Nirgends,  Geliebte,  wird  Welt  sein,  als  innen.  Unser
Leben  geht  hin  mit  Verwandlung.  Und  immer  geringer
schwindet  das  Außen.  Wo  einmal  ein  dauerndes  Haus  war,
schlägt  sich  erdachtes  Gebild  vor,  quer,  zu  Erdenklichem
völlig  gehörig,  als  ständ  es  noch  ganz  im  Gehirne.
Weite  Speicher  der  Kraft  schafft  sich  der  Zeitgeist,  gestaltlos
wie  der  spannende  Drang,  den  er  aus  allem  gewinnt.
Tempel  kennt  er  nicht  mehr.  Diese,  des  Herzens,  Verschwendung
sparen  wir  heimlicher  ein.  Ja,  wo  noch  eins  übersteht,
ein  einst  gebetetes  Ding,  ein  gedientes,  geknietes  –,
hält  es  sich,  so  wie  es  ist,  schon  ins  Unsichtbare  hin.
Viele  gewahrens  nicht  mehr,  doch  ohne  den  Vorteil,
daß  sie's  nun  innerlich  baun,  mit  Pfeilern  und  Statuen,  größer!

Jede  dumpfe  Umkehr  der  Welt  hat  solche  Enterbte,
denen  das  Frühere  nicht  und  noch  nicht  das  Nächste  gehört.
Denn  auch  das  Nächste  ist  weit  für  die  Menschen.  Uns  soll
dies  nicht  verwirren;  es  stärke  in  uns  die  Bewahrung
der  noch  erkannten  Gestalt.  –  Dies  stand  einmal  unter  Menschen,
mitten  im  Schicksal  stands,  im  vernichtenden,  mitten
im  Nichtwissen-Wohin  stand  es,  wie  seiend,  und  bog
Sterne  zu  sich  aus  gesicherten  Himmeln.  Engel,
dir  noch  zeig  ich  es,  da!  in  deinem  Anschaun
steht  es  gerettet  zuletzt,  nun  endlich  aufrecht.
Säulen,  Pylone,  der  Sphinx,  das  strebende  Stemmen,
grau  aus  vergehender  Stadt  oder  aus  fremder,  des  Doms.

War  es  nicht  Wunder?  O  staune,  Engel,  denn  wir  sinds,
wir,  o  du  Großer,  erzähls,  daß  wir  solches  vermochten,  mein  Atem
reicht  für  die  Rühmung  nicht  aus.  So  haben  wir  dennoch
nicht  die  Räume  versäumt,  diese  gewährenden,  diese
unseren  Räume.  (Was  müssen  sie  fürchterlich  groß  sein,
da  sie  Jahrtausende  nicht  unseres  Fühlns  überfülln.)
Aber  ein  Turm  war  groß,  nicht  wahr?  O  Engel,  er  war  es,  –
groß,  auch  noch  neben  dir?  Chartres  war  groß  –,  und  Musik
reichte  noch  weiter  hinan  und  überstieg  uns.  Doch  selbst  nur
eine  Liebende  –,  oh,  allein  am  nächtlichen  Fenster  .  .  .  .
reichte  sie  dir  nicht  ans  Knie  –?
Glaub  nicht,  daß  ich  werbe.
Engel,  und  würb  ich  dich  auch!  Du  kommst  nicht.  Denn  mein
Anruf  ist  immer  voll  Hinweg;  wider  so  starke
Strömung  kannst  du  nicht  schreiten.  Wie  ein  gestreckter
Arm  ist  mein  Rufen.  Und  seine  zum  Greifen
oben  offene  Hand  bleibt  vor  dir
offen,  wie  Abwehr  und  Warnung,
Unfaßlicher,  weitauf.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022

Ду Фу САМОТНІЙ ДИКИЙ ГУСЬ

[i]                За  перекладом  О.  Гітовича[/i]
Дикий  гусь
                     одиноко  кружляє,
В  його  криках
                       печаль  і  тривога,
Він  відстав,
                 але  вірить,  що  зграя
Не  покине,
                         згадає  про  нього.
 
Все  здається,
                           гукає  своїх  недарма,
Що  почується    
                           відповідь  з  неба...
Але  тільки  ворона,
                           істота  дурна,
Своїм  карканням
                         кличе  до  себе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2022

Лі Бо ДИКІ ГУСИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ НА ПІВДЕНЬ

             [i]За  перекладом  О.  Гітовича[/i]
Прилітають  сюди
                 дикі  гуси  за  тисячі  лі,
Ось  у  вирій  на  північ
                 вони  повертаються  знову.
Я  дивлюсь  на  них,
                 на  прибульців  з  чужої  землі,
Що  за  парою  пара
                 рушають  в  дорогу  сувору.
Їх  вже  мало  лишилось
                 на  плесах  річок  і  озер,
Різко  в  небі  кричать,
                 що  мій  друг  ще  напише
Що  обіцяний  лист
                 ще  на  крилах  вони  принесуть.
Все  це,  друже  мій,
                 казка  красива,  не  більше

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2022

Томас Ділан І СМЕРТЬ НЕ БУДЕ ПАНУВАТИ

І  смерть  не  буде  панувати  (1)
Будуть  з  мерцем  оголеним  єдині
Місяць  на  обрії  й  розвіяна  людина;
Як  їхні  білі  кості  стануть  тліном,
У  ліктях  і  ступнях  засяють  зорі;
Хоч  божевільні,  повернеться    розум.
Хоч  в  морі  втоплені,  постануть  знову;
Хоч  зникнуть  люблячі,  любов  не  зникне.
І  смерть  не  буде  панувати.

І  смерть  не  буде  панувати.
У  саван  моря  не  загорнуть  мертвих,
Їм  більше  не  лежати  в  цій  могилі;
Не  рватимуть  на  дибі  сухожилля,
Прикутих  до  коліс  не  четвертують;
Не  розірвуть  в  руках  їх  віру  навпіл  (2),
І  зла  єдиноріг  ударить  мимо;  
Все,  що  розколоте,  не  розіб’ється;
І  смерть  не  буде  панувати.

І  смерть  не  буде  панувати.
Не  будуть  чайки  в  вуха  їм  ридати,
Не  будуть  хвилі  бити  в  берег  моря;
Де  квіти  маяли,  не  будуть  квіти
На  стук  дощу  голівки  піднімати;
Хоч  божевільні,  та  як  гвозді  мертві  (3),
Їх  голови  штовхають  маргаритки  (4);
До  сонця  рвуться,  доки  зірвуть  сонце,
І  смерть  не  буде  панувати.

[i](1)  „знаючи,  що  Христос,  воскреснувши  з  мертвих,  уже  більш  не  вмирає,  смерть  над  Ним  не  панує  вже  більше!”  (Біблія  Новий  заповіт,  Послання  Апостола  Павла  До  Римлян  6:9,  переклад  І.Хоменка)
(2)  Після  Тайної  Вечері  Христос  пішов  молитися  в  Гетсиманський  сад.  Його  слова,  звернені  до  учнів,  які  мали  наглядати,  але  заснули:  „Чувайте  й  моліться,  щоб  не  ввійшли  у  спокусу,  бо  дух  бадьорий,  але  тіло  немічне.”  (Біблія  Новий  заповіт,  Євангеліє  від    Матея  26:41,  переклад  І.Хоменка).
Можливо,  Ділан  каже,  що  тримають  віру  слабкі  людські  руки,  тому  віра  розривається  надвоє,  навпіл.
(3)  Ідіома  „бути  мертвим,  як  цвях”,  варіант”бути  мертвим,  як  дверний  цвях”
(4)  Ідіома  „штовхати  маргаритки”  означає,  бути  мертвим,  лежати  під  землею  і  звідти  давати  рости  маргариткам
[/i]

[b]Thomas  Dylan  AND  DEATH  SHALL  HAVE  NO  DOMINION[/b]
And  death  shall  have  no  dominion.
Dead  man  naked  they  shall  be  one
With  the  man  in  the  wind  and  the  west  moon;  
When  their  bones  are  picked  clean  and  the  clean  bones  gone,
They  shall  have  stars  at  elbow  and  foot;  
Though  they  go  mad  they  shall  be  sane,
Though  they  sink  through  the  sea  they  shall  rise  again;  
Though  lovers  be  lost  love  shall  not;  
And  death  shall  have  no  dominion.

And  death  shall  have  no  dominion.
Under  the  windings  of  the  sea
They  lying  long  shall  not  die  windily;  
Twisting  on  racks  when  sinews  give  way,
Strapped  to  a  wheel,  yet  they  shall  not  break;  
Faith  in  their  hands  shall  snap  in  two,
And  the  unicorn  evils  run  them  through;  
Split  all  ends  up  they  shan't  crack;  
And  death  shall  have  no  dominion.

And  death  shall  have  no  dominion.
No  more  may  gulls  cry  at  their  ears
Or  waves  break  loud  on  the  seashores;  
Where  blew  a  flower  may  a  flower  no  more
Lift  its  head  to  the  blows  of  the  rain;  
Though  they  be  mad  and  dead  as  nails,
Heads  of  the  characters  hammer  through  daisies;  
Break  in  the  sun  till  the  sun  breaks  down,
And  death  shall  have  no  dominion.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2022

Томас Ділан НАЧАЛО

Трикутна  зірка,  вісниця  Начала,
Всміхнулась  світлом  на  пустім  обличчі,
Суком  кістлявим  небо  пронизала,
Суть  роздвоїлась,  сонце  народила,
І,  пропаливши  круг  в  кругах  космічних,
Вир  з  раю  й  пекла  закрутила.

Началом  стали  письмена  бліді,
Із  трьох  складів,  сіяючі,  як  сміх,
Дзеркально  відображені  в  воді,
Різьбився  місяця  чеканний  лик;
Кров  з  дерева  хреста  текла,  й  Грааль,
Залишив  слід,  торкнувшись  хмар.

Началом  став  вогонь  животворящий,
Що  спалахнув  від  іскор  блискавиці,
Багрець  триокий  розцвітав  незрячо,
Зродилося  життя,  пливло  морями,    
Коріння  спрагле  рвало  землю  й  камінь,
Єлей  містичний  повнив  трави.

Началом  стало  слово,  саме  слово,
Яке  із  нерушимих  сутей  світла
Всі  сутності  створило  в  пустоті;
Із  затуманених  підвалин  Духу
Постало  слово  віще,  що  в  любові
Народжень  і  смертей  основа.

Началом  стали  замисли  творця,
Який  просте  в  складному  об’єднав.
Услід  за  мить  дробилися  сонця;
За  мить  наповнив  вен  тремтливі  фільтри
Ток  крові  і  розніс  в  потоках  світла
Незграбне  втілення  любові.

[b]Thomas  Dylan  IN  THE  BEGINNING[/b]
In  the  beginning  was  the  three-pointed  star,
One  smile  of  light  across  the  empty  face,
One  bough  of  bone  across  the  rooting  air,
The  substance  forked  that  marrowed  the  first  sun,
And,  burning  ciphers  on  the  round  of  space,
Heaven  and  hell  mixed  as  they  spun.

In  the  beginning  was  the  pale  signature,
Three-syllabled  and  starry  as  the  smile,
And  after  came  the  imprints  on  the  water,
Stamp  of  the  minted  face  upon  the  moon;
The  blood  that  touched  the  crosstree  and  the  grail
Touched  the  first  cloud  and  left  a  sign.

In  the  beginning  was  the  mounting  fire
That  set  alight  the  weathers  from  a  spark,
A  three-eyed,  red-eyed  spark,  blunt  as  a  flower,
Life  rose  and  spouted  from  the  rolling  seas,
Burst  in  the  roots,  pumped  from  the  earth  and  rock
The  secret  oils  that  drive  the  grass.

In  the  beginning  was  the  word,  the  word
That  from  the  solid  bases  of  the  light
Abstracted  all  the  letters  of  the  void;
And  from  the  cloudy  bases  of  the  breath
The  word  flowed  up,  translating  to  the  heart
First  characters  of  birth  and  death.

In  the  beginning  was  the  secret  brain.
The  brain  was  celled  and  soldered  in  the  thought
Before  the  pitch  was  forking  to  a  sun;
Before  the  veins  were  shaking  in  their  sieve,
Blood  shot  and  scattered  to  the  winds  of  light
The  ribbed  original  of  love.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2022

Віслава Шимборська ПРИМІТКА

Життя  -  єдиний  спосіб  обростати  листям,
хапати  повітря  на  піску,  злітати  на  крилах,
бути  псом,  або  гладити  його  тепле  хутро,
відрізняти  біль  від  усього,  що  не  є  ним,
включатися  в  події,  бути  на  виду,    
шукати  найменшу  з  помилок.
 
Виняткова  можливість  запам'ятати  на  мить
про  що  розговорилися  при  вимкненому  світлі,
й  принаймі  хоча  би  раз  спіткнутися  об  камінь,
промокнути  під  якимсь  дощем,  загубити  ключі  в  траві,
проводжати  поглядом  іскру  на  вітрі,
і  незмінно  не  знати  чогось  важливого.
 
[b]Wisława  Szymborska  Notatka  [/b]
Życie  –  jedyny  sposób,  żeby  obrastać  liśćmi,  
łapać  oddech  na  piasku,  wzlatywać  na  skrzydłach,  
być  psem,  albo  pogłaskać  go  po  ciepłej  sierści,  
odróżniać  ból  od  wszystkiego,  co  nim  nie  jest,  
mieścić  się  w  wydarzeniach,  podziewać  w  widokach,  
poszukiwać  najmniejszej  między  omyłkami.  
 
Wyjątkowa  okazja,  żeby  przez  chwilę  pamiętać,  
o  czym  się  rozmawiało  przy  zgaszonej  lampie,  
i  żeby  raz  przynajmniej  potknąć  się  o  kamień,  
zmoknąć  na  którymś  deszczu,  zgubić  klucze  w  trawie,  
i  wodzić  wzrokiem  za  iskrą  na  wietrze,  
i  bez  ustanku  czegoś  ważnego  nie  wiedzieć.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2022

Віслава Шимборська МОВЧАННЯ РОСЛИН

Одностороннє  знайомство  між  мною  і  вами
розвивається  не  найгірше.
 
Я  знаю  це  листок,  пелюстка,  колос,  шишка,  стебло,
і  що  з  вами  діється  в  квітні,  а  що  в  грудні.
 
Хоча  моя  зацікавленість  без  взаємності,
я  навмисне  схиляюся  до  деяких  з  вас,
а  до  деяких  з  вас  задираю  голову.
У  вас  мої  імена:
клен,  лопух,  переліска,
вереск,  ялівець,  омела,  незабудка,
а  ви  мене  не  звете  ніяк.
 
Ми  разом  подорожуємо.
Зрештою  під  час  спільних  подорожей
обмінюються  зауваженнями  хоча  б  про  погоду,
або  про  станції,  які  швидко  проминають.
 
Тем  не  забракло  б,  бо  в  нас  багато  спільного.
Та  сама  зірка  тримає  нас  у  межах  досяжності.
Ми  відкидаємо  тіні  на  тих  самих  правах,
Намагаємося  розуміти  кожен  у  свій  спосіб,
а  те,  чого  не  розуміємо,  теж  подібне.
 
Я  поясню,  як  зможу,  тільки  запитуйте:
Що  це  таке  дивитися  очима,
чому  б'ється  моє  серце
і  чому  моє  тіло  не  має  коріння.
 
Але  як  відповідати  на  не  задані  питання,
якщо  на  додачу  будучи  кимось
для  вас  я  швидше  ніхто.
 
Підлісок,  ліс,  луг  і  очерет  -
все,  що  вам  кажу,  це  монолог,
і  ви  його  не  чуєте.
 
Розмова  з  вами  потрібна  і  неможлива.
нагальна  в  житті  поспішливому
і  відкладена  на  ніколи.
 
[b]Wisława  Szymborska  MILCZENIE  ROŚLIN[/b]
Jednostronna  znajomość  między  mną  a  wami
rozwija  się  nie  najgorzej.
 
Wiem  co  listek,  co  płatek,  kłos,  szyszka,  łodyga,
i  co  się  z  wami  dzieje  w  kwietniu,  a  co  w  grudniu.
 
Chociaż  moja  ciekawość  jest  bez  wzajemności,
nad  niektórymi  schylam  się  specjalnie,
a  ku  niektórym  z  was  zadzieram  głowę.
 
 
Macie  u  mnie  imiona:
klon,  łopian,  przylaszczka,
wrzos,  jałowiec,  jemioła,  niezapominajka,
a  ja  u  was  żadnego.
 
Podróż  nasza  jest  wspólna.
W  czasie  wspólnych  podróży  rozmawia  się  przecież,
wymienia  się  uwagi  choćby  o  pogodzie,
albo  o  stacjach  mijanych  w  rozpędzie.
 
Nie  brakłoby  tematów,  bo  łączy  nas  wiele.
Ta  sama  gwiazda  trzyma  nas  w  zasięgu.
Rzucamy  cienie  na  tych  samych  prawach.
Próbujemy  coś  wiedzieć,  każde  na  swój  sposób,
a  to,  czego  nie  wiemy,  to  też  podobieństwo.
 
Objaśnię  jak  potrafię,  tylko  zapytajcie:
co  to  takiego  oglądać  oczami,
po  co  serce  mi  bije
i  czemu  moje  ciało  nie  zakorzenione.
 
Ale  jak  odpowiadać  na  niestawiane  pytania,
jeśli  w  dodatku  jest  się  kimś
tak  bardzo  dla  was  nikim.
 
Porośla,  zagajniki,  łąki  i  szuwary  -
wszystko,  co  do  was  mówię,  to  monolog,
i  nie  wy  go  słuchacie.
 
Rozmowa  z  wami  konieczna  jest  i  niemożliwa.
Pilna  w  życiu  pospiesznym
i  odłożona  na  nigdy.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2022

Вістен-Г’ю Оден О РОЗКАЖИ МЕНІ ПРАВДИВО ПРО ЛЮБОВ

Кажуть  кохання  -  це  діти,
Або  -  кохання,  мов  птиця,
Або  -  любов  править  світом,
Або  -  любов  небилиця.
Я  запитав  у  сусіда,
Чимало  він  бачив  і  знав,
Дружина  зиркнула  грізно,
Й  нічого  він  не  розказав.

Можливо,  любов  наче  пара  піжамна,
Як  шинка  в  вегетаріанськім  готелі?
Чи  запахом  схожа  на  запахи  лами,
Можливо,  що  лами  для  когось  приємні.
Вона  як  з  шипшини  колючі  паркани,
Чи  може  м’яка,  наче  ковдра  пухова?
По  краю  округла,  чи  гостра  аж  ранить?
О  розкажи  мені  правдиво  про  любов.

Пишуть  в  книгах  історичних
Загадкові  криптограми,
На  шляхах  трансатлантичних
Тема  ця  доволі  знана.
Тему  цю  знайшов  в  записці,
На  столі  у  самовбивці,
Хтось  сліди  її  залишив
На  сидіннях  залізниці.

Чи  виє  вона  як  голодна  вівчарка,
Чи  громом  гримить,  як  оркестр  воєнний?
Можливо,  влаштує  величну  виставу
На  пилці  звичайній  або  на  Стейнвеї?
Горланити  буде  на  буйній  вечірці?
Чи  тихо  зітхає  під  твори  класичні?
Затихнути  може,  чи  здатна  спиниться?
О  розкажи  мені  правдиво  про  любов.

Зазирнув  я  у  альтанку,
Може  там  хтось  загубив;
Був  на  Темзі  в  Майденхеді,
Брайтон  бризом  освіжив.
Чорні  щось  дрозди  співали,
Щось  повідали  тюльпани;
Може  з  курника  втікала*,
Чи  сховалась  під  диваном.

Можливо  обличчя  ховає  за  маску?
Чи  валить  в  недузі,  як  качка  морська?
Чи  час  свій  вона  витрачає  на  скачках?
Чи  може  в  рядки  розставляє  слова?
Чи  тихо  рахує  свої  капітали?
Чи  думки  просякнуті  патріотизмом?
Чи  має  пригоди  кумедні  й  вульгарні?
О  розкажи  мені  правдиво  про  любов.

І  так  про  появу  свою  попередить,
Як  ніс  вибирати  не  кличуть  нікого?
Можливо,  постукає  вранці  у  двері,
Чи  ввійде  в  автобус  й  наступить  на  ногу?
Вітання  її  будуть  чемні  чи  грубі?
Чи  прийде  і  піде,  як  зміна  погоди?
Чи  в  свято  вона  перетворює  будні?
О  розкажи  мені  правдиво  про  любов.
*  -    мультфільм  "Втеча  з  курника"    [url=""]https://eneyida.tv/4296-vtecha-z-kurnyka.html[/url]

[b]Wystan  Hugh  Auden  O  TELL  ME  THE  TRUTH  ABOUT  LOVE[/b]
Some  say  love's  a  little  boy,  
And  some  say  it's  a  bird,  
Some  say  it  makes  the  world  go  around,  
Some  say  that's  absurd,  
And  when  I  asked  the  man  next-door,  
Who  looked  as  if  he  knew,  
His  wife  got  very  cross  indeed,  
And  said  it  wouldn't  do.  

Does  it  look  like  a  pair  of  pyjamas,  
Or  the  ham  in  a  temperance  hotel?  
Does  its  odour  remind  one  of  llamas,  
Or  has  it  a  comforting  smell?  
Is  it  prickly  to  touch  as  a  hedge  is,  
Or  soft  as  eiderdown  fluff?  
Is  it  sharp  or  quite  smooth  at  the  edges?  
O  tell  me  the  truth  about  love.  

Our  history  books  refer  to  it  
In  cryptic  little  notes,  
It's  quite  a  common  topic  on  
The  Transatlantic  boats;  
I've  found  the  subject  mentioned  in  
Accounts  of  suicides,  
And  even  seen  it  scribbled  on  
The  backs  of  railway  guides.  

Does  it  howl  like  a  hungry  Alsatian,  
Or  boom  like  a  military  band?  
Could  one  give  a  first-rate  imitation  
On  a  saw  or  a  Steinway  Grand?  
Is  its  singing  at  parties  a  riot?  
Does  it  only  like  Classical  stuff?  
Will  it  stop  when  one  wants  to  be  quiet?  
O  tell  me  the  truth  about  love.  

I  looked  inside  the  summer-house;  
It  wasn't  over  there;  
I  tried  the  Thames  at  Maidenhead,  
And  Brighton's  bracing  air.  
I  don't  know  what  the  blackbird  sang,  
Or  what  the  tulip  said;  
But  it  wasn't  in  the  chicken-run,  
Or  underneath  the  bed.  

Can  it  pull  extraordinary  faces?  
Is  it  usually  sick  on  a  swing?  
Does  it  spend  all  its  time  at  the  races,  
or  fiddling  with  pieces  of  string?  
Has  it  views  of  its  own  about  money?  
Does  it  think  Patriotism  enough?  
Are  its  stories  vulgar  but  funny?  
O  tell  me  the  truth  about  love.  

When  it  comes,  will  it  come  without  warning  
Just  as  I'm  picking  my  nose?  
Will  it  knock  on  my  door  in  the  morning,  
Or  tread  in  the  bus  on  my  toes?  
Will  it  come  like  a  change  in  the  weather?  
Will  its  greeting  be  courteous  or  rough?  
Will  it  alter  my  life  altogether?  
O  tell  me  the  truth  about  love.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2022

Вістен-Г’ю Оден Я ПРО ЦЕ РОЗПОВІВ БИ…

Час  нічого  не  скаже,  а  я  б  розказав,
Час  лиш  ціну  назве,  яку  треба  сплатити;
Я  про  це  розповів  би,  аби  тільки  знав.
Чому  плачемо  ми  від  фіглярських  вистав,
Чи  спіткаємось  в  танці,  як  грають  музики,
Час  нічого  не  скаже,  а  я  б  розказав.
Не  записані  долі,  щоб  хтось  їх  читав,
Я  кохав  тебе  більше,  ніж  можна  посміти,
Я  про  це  розповів  би,  аби  тільки  знав.
Коли  вітер  нізвідки  наносить  удар,
Це  причина,  чом  листю  доводиться  гнити;
Час  нічого  не  скаже,  а  я  б  розказав.
Кущ  трояндовий,  мабуть,  коли  розквітав,
Теж  хотів  би  назавжди  таким  залишитись;
Я  про  це  розповів  би,  аби  тільки  знав.
Леви  встануть  і  підуть,  я  це  допускав,
Доведеться  струмки  і  солдат    відпустити;
Чи  розкаже  те  час,  що  тобі  розказав?
Я  про  це  розповів  би,  аби  тільки  знав.

[b]Wystan  Hugh  Auden  IF  I  COULD  TELL  YOU…  [/b]
Time  will  say  nothing  but  I  told  you  so,  
Time  only  knows  the  price  we  have  to  pay;
I  could  tell  you  I  would  let  you  know.
If  we  should  weep  when  clowns  put  on  their  show,
If  we  should  stumble  when  musicians  play,  
Time  will  say  nothing  but  I  told  you  so.  
There  are  no  fortunes  to  be  told,  although,  
Because  I  love  you  more  than  I  can  say,  
If  I  could  tell  you  I  would  let  you  know.
The  winds  must  come  from  somewhere  when  the  blow,
There  must  be  reasons  why  the  leaves  decay;
Time  will  say  nothing  but  I  told  you  so.
Perhaps  the  roses  really  want  to  grow,  
The  vision  seriously  intends  to  stay;
If  I  could  tell  you  I  would  let  you  know.  
Suppose  the  lions  all  get  up  and  go,  
And  all  the  brooks  and  soldiers  run  away;
Will  Time  say  nothing  but  I  told  you  so?  
If  I  could  tell  you  I  would  let  you  know.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2022

Вільям Карлос Вільямс ЗАПІЗНІЛИЙ СПІВАК

Ось  воно,  знов  весна
і  я  доволі  молода  людина!
Я  спізнююся  з  моїм  співом.
Цей  горобець  із  чорним  "дощиком"  на  грудях
Свої  каденції  співав  два  тижні  тому:
Від  чого  защеміло  моє  серце?
Трава  на  заднім  ґанку
густа  і  соковита.
Являють  старі  клени
на  вітах  коричневі  і  жовті  метелики-квітки.
Висить  в  блакиті  місяць
у  надвечір'я  над  болотом.
Я  спізнююся  з  моїм  співом.

[b]William  Carlos  Williams  THE  LATE  SINGER[/b]
Here  it  is  spring  again
and  I  still  a  young  man!
I  am  late  at  my  singing.
The  sparrow  with  the  black  rain  on  his  breast
has  been  at  his  cadenzas  for  two  weeks  past:
What  is  it  that  is  dragging  at  my  heart?
The  grass  by  the  back  door
is  stiff  with  sap.
The  old  maples  are  opening
their  branches  of  brown  and  yellow  moth-flowers.
A  moon  hangs  in  the  blue
in  the  early  afternoons  over  the  marshes.
I  am  late  at  my  singing.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

Вільям Карлос Вільямс ПУСТИННЕ ПОЛЕ

Безмежне  й  сиве,  небо
це  подоба
всіх  тих,  у  кого  дні
безмежні  й  сиві,  і  -
У  високій  висохлій  траві
козел,  роздувши
ніздрі,  шукає  слід.
-  мої  думки  витають  у  повітрі,
але  хто  я?..
І  серце  вражене  тремтить
від  думки  про    кохання,
безмежне  й  сиве,
що  тихо  тужить  наді  мною.
 
[b]William  Carlos  Williams  THE  DESOLATE  FIELD[/b]
Vast  and  gray,  the  sky
is  a  simulacrum
to  all  but  him  whose  days
are  vast  and  gray,  and—
In  the  tall,  dried  grasses
a  goat  stirs
with  nozzle  searching  the  ground.
—my  head  is  in  the  air
but  who  am  I…?
And  amazed  my  heart  leaps
at  the  thought  of  love
vast  and  gray
yearning  silently  over  me.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

Томас Ділан ТАМ, ДЕ КОЛИСЬ ТВОЄЇ ВИДИМОСТІ ВОДИ

Там,  де  колись  твоєї  видимості  води
В  мені  крутили  вири,  зітхає  твоя  суха  душа,
Не  відкриває  мрець  своїх  очей;
Там,  де  колись  крізь  твою  кригу  водяник
Здіймав  своє  волосся,  засипав  сіллю
Суховій  ікру  й  коріння.
 
Там,  де  колись  твої  дитячі  петлі  в’язав
Припливів  стрій,  проходить    
Юний  руйнівник,
Хитають  тихо  леза  ножиць  змащених,
Зрізають  русла  твоїх  джерел,
І  падають  покоси  мокрі  вниз.
 
Твоїх  припливів  відлік  непомітно
На  дні  кохання  в  травах  обірвався;
Кохання  трави  висохли;
Снують  там  круг  твого  каміння
Дитячі  тіні,  які  про  свої  втрати
Виплакують  дельфіновому  морю.
 
Сухі,  як  склеп,  твої  оманливі  повіки
Не  зімкнуться,  доки  чарують  потоки
Розуму  на  небі  і  землі;
Повинні  бути  тут  корали  на  твоєму  дні,
Повинні  бути  тут  в  твоїх  припливах  змії,
Доки  всі  боги  моря  не  помруть.
[i]18/03/1934  рр.

Про  цей  вірш  у  січневому  листі  за  1934  рік  Томас  Ділан  пише:  «Я  хочу  забути  все,  що  написав  раніше,  і  почати  з  початку  з  новим  відчуттям  чуда,  без  моєї  колишньої  похмурості,  позбавитися  ускладненості,  вона  хвороблива».
Море  завжди  поряд  з  Томасом  Діланом.  Воно  символ  життя,  смерті,  часу.  Воно  задає  стиль  і  музичний  ритм  незвичайної  романтичної  образності.  Сюрреалістичний    образ  вмираючого  і  воскрешаючого  моря  -  це  образ  кохання?  Море  надто  потужне,  щоб  дозволити  смерті  себе  вбити.  Все  неоднозначно…[/i]

[b]Thomas  Dylan  WHERE  ONCE  THE  WATERS  OF  YOUR  FACE[/b]
Where  once  the  waters  of  your  face
Spun  to  my  screws,  your  dry  ghost  blows,
The  dead  turns  up  its  eye;
Where  once  the  mermen  through  your  ice
Pushed  up  their  hair,  the  dry  wind  steers
Through  salt  and  root  and  roe.
Where  once  your  green  knots  sank  their  splice
Into  the  tided  cord,  there  goes
The  green  unraveller,
His  scissors  oiled,  his  knife  hung  loose
To  cut  the  channels  at  their  source
And  lay  the  wet  fruits  low.
Invisible,  your  clocking  tides
Break  on  the  lovebeds  of  the  weeds;
The  weed  of  love’s  left  dry;
There  round  about  your  stones  the  shades
Of  children  go  who,  from  their  voids,
Cry  to  the  dolphined  sea.
Dry  as  a  tomb,  your  coloured  lids
Shall  not  be  latched  while  magic  glides
Sage  on  the  earth  and  sky;
There  shall  be  corals  in  your  beds,
There  shall  be  serpents  in  your  tides,
Till  all  our  sea-faiths  die.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022

Томас Ділан КОХАННЯ В БОЖЕВІЛЬНІ

Поселилась  незнайомка
У  покоях  мого  дому,  де  не  ладять  з  головою,
Божевільна,  наче  птах,

Запирає  на  ніч  двері  вкритим  пір’ям  рук  крилом.
У  постелі  лабіринти
Зманить  небозвід  над  домом  і  напустить  в  нього  хмар.

То  покличе  мандрувати  у  жахаючих  кімнатах,
Де  розгулюють  померлі,
То  в  уявні  океани  чоловікових  палат.

Той,  хто  нею  володіє.
Здатен,  як  манливе  світло,  проникати  через  стіни.
Одержима  небесами.

Чи  гуляє  серед  бруду,  чи  засне  в  тісній  канаві,
Скрізь  вона,  як  мрія,  вільна,
Оросили  мої  сльози  божевільну  сцену  мандрів.

Її  руки  дивним  світлом  променяться  неперервно,
Я,  дивуюся,  як  вперше,
Що  спалахують  від  нього  і  горять  на  небі  зорі.

[i]Цей  вірш  –  гімн  шлюбу,  написаний  у  квітні  1941  року  після  одруження  з  Кейтлін.  Жінка-птах  -  постійний  символічний  образ  всеохоплюючої  Любові.    Слово  Asylum  перекладається  не  тільки  як  божевільня,  але  й  як  пристанище,  прихисток.
[/i]
[b]Thomas  Dylan  LOVE  IN  THE  ASYLUM[/b]
A  stranger  has  come
To  share  my  room  in  the  house  not  right  in  the  head,  
A  girl  mad  as  birds

Bolting  the  night  of  the  door  with  her  arm  her  plume.
Strait  in  the  mazed  bed
She  deludes  the  heaven-proof  house  with  entering  clouds

Yet  she  deludes  with  walking  the  nightmarish  room,
At  large  as  the  dead,
Or  rides  the  imagined  oceans  of  the  male  wards.

She  has  come  possessed
Who  admits  the  delusive  light  through  the  bouncing  wall,
Possessed  by  the  skies

She  sleeps  in  the  narrow  trough  yet  she  walks  the  dust
Yet  raves  at  her  will
On  the  madhouse  boards  worn  thin  by  my  walking  tears.

And  taken  by  light  in  her  arms  at  long  and  dear  last
I  may  without  fail
Suffer  the  first  vision  that  set  fire  to  the  stars.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022

Волт Вітмен ДОСЛІДНИКИ З МАЙБУТНІХ СТОЛІТЬ

Дослідники  з  майбутніх  століть,
Прийдіть,  я  покажу  вам,  що  ховає  цей  незворушний  вигляд,  я
                                       розповім  вам,  що  про  мене  говорити,
Надрукуйте  моє  ім’я  та  повісьте  портрет  мій,  як  найніжнішого  коханця,
Який  був  закоханий  в  друга  і  якого  ніжно  кохав  його  друг,
Того,  хто  пишався  не  своїми  піснями,  а  безмежним  в  собі  океаном  любові,
                     і  лив  її  щедро  на  всіх,
Хто  часто  блукав  по  дорогах  самотніх  і  мріяв  про  любого  друга,  своє  кохання,
Хто  з  другом  в  розлуці  часто  сумно  лежав  уночі  безсонний,
Хто  знав  надто  добре,  як  боляче,  як  страшенно  боляче,  що  той,  кого  любиш
                     таємно,  до  тебе  байдужий,
Чиї  найщасливіші  дні  були  серед  дальніх  полів,  в  лісах,  на  горбах,
удвох,  узявшись  за  руки,  бродити  посеред  безлюддя,
Хто  часто,  блукаючи  містом,  обіймав  свого  друга  за  плечі,
                                 в  той  час  як  рука  його  друга  спиралась  на  нього  так  само.  

[b]Walt  Whitman  Recorders  Ages  Hence[/b]
   Recorders  ages  hence,
   Come,  I  will  take  you  down  underneath  this  impassive  exterior,  I
           will  tell  you  what  to  say  of  me,
   Publish  my  name  and  hang  up  my  picture  as  that  of  the  tenderest  lover,
   The  friend  the  lover's  portrait,  of  whom  his  friend  his  lover  was  fondest,
   Who  was  not  proud  of  his  songs,  but  of  the  measureless  ocean  of  love
           within  him,  and  freely  pour'd  it  forth,
   Who  often  walk'd  lonesome  walks  thinking  of  his  dear  friends,  his  lovers,
   Who  pensive  away  from  one  he  lov'd  often  lay  sleepless  and
           dissatisfied  at  night,
   Who  knew  too  well  the  sick,  sick  dread  lest  the  one  he  lov'd  might
           secretly  be  indifferent  to  him,
   Whose  happiest  days  were  far  away  through  fields,  in  woods,  on  hills,
           he  and  another  wandering  hand  in  hand,  they  twain  apart  from  other  men,
   Who  oft  as  he  saunter'd  the  streets  curv'd  with  his  arm  the  shoulder
           of  his  friend,  while  the  arm  of  his  friend  rested  upon  him  also.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022

Волт Вітмен Я ВАС ЧУВ, УРОЧИСТІ ЛАСКАЮЧІ ТРУБИ ОРГАНА

Я  вас  чув,  урочисті  ласкаючі  труби  органа,  як  в  останню  неділю  уранці  приходив  до  храму;
Вітри  осені!  В  сутінках  лісу,  гуляючи,  слухав  я  ваші  протяжні,  журливі  зітхання;
Італійського  тенора  спів  досконалий  я  слухав  –  чув,  співають  квартетом  сопрано;
Тебе  слухав  я  теж,  тихий  шепіт,  в  моїй  голові  твій  докірливий  голос;  ...Серце  мого  кохання!
Пульс  твій  слухав,  як  стихло  усе,  і  дзвіночками  в  вухах  видзвонював  вечір  останній.

[b]Walt  Whitman  I  HEARD  YOU,  SOLEMN-SWEET  PIPES  OF  THE  ORGAN[/b]
I  HEARD  you,  solemn-sweet  pipes  of  the  organ,  as  last  Sunday  morn  I  pass'd  the  church;  
Winds  of  autumn!-as  I  walk'd  the  woods  at  dusk,  I  heard  your  long-stretch'd
sighs,  up  above,  so  mournful;  
I  heard  the  perfect  Italian  tenor,  singing  at  the  opera-I  heard  the  soprano  in  the
midst  of  the  quartet  singing;  
...  Heart  of  my  love!-you  too  I  heard,  murmuring  low,  through  one  of  the  wrists
around  my  head;  
Heard  the  pulse  of  you,  when  all  was  still,  ringing  little  bells  last  night  under  my  ear.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022

Езра Паунд КАНТО XIII

Кун  пройшов
за  династичний  храм
і  увійшов  в  кедровий  гай,
і  далі  вийшов  до  річкової  заплави,
і  з  ним  Ю-цзи,
І  Тян  скупий  на  слово,
і  "нас  не  знають,"-  мовив  Кун,-
"Ти  будеш  управляти  колісницею?
Чи  це  тебе  прославить,
чи  слід  мені  зайнятись  колісницею  або  стріляти  з  лука?
Чи  повправлятися  в  публічних  виступах?"
Й  Цзи-лу  сказав:  "Я  б  зміцнював  укріплення".
Й  Хуей  сказав:  "Якби  я  управляв  провінцією,
То  б  встановив  порядок  кращий,  аніж  зараз".
І  Чай  сказав:  "Я  обираю  маленький  храм  у  горах
з  дотриманням  обрядів
і  виконанням  відповідних  ритуалів".
І  Тян  сказав,  торкаючись  рукою  струн  своєї  лютні,
Лунали  тихі  звуки,
коли  він  руку  прибирав  зі  струн,
і  звуки  здіймалися,  як  дим,  над  листям,
й  він  пильнував  за  звуками:
"Ось  місце  для  купання,
І  хлопчики  стрибають  з  дошки,
або  сидять  у  зарослях  і  грають  на  мандолінах".
І  посміхався  Кун  однаково  до  всіх.
Цзен-цзи  хотів  дізнатися:
"Хто  відповів  найкраще?"
І  Кун  сказав:  "Вони  всі  говорили  правильно,
Це  означає,  кожен  відповідно  своїй  природі".
І  замахнувся  Кун  своїм  кийком  на  Юань  Янга,
Був  Юань  Янг  за  нього  старшим,
Бо  Юань  Янг  сидів  обіч  дороги,  удаючи,
що  він  вбирає  мудрість.
І  Кун  сказав:
"Ти  старий  дурень,  отямся,
Встань  і  зроби  хоч  щось  корисне".
І  Кун  сказав:
"Шануйте  схильності  дитини
З  миті,  коли  вона  вдихнула  свіже  повітря,
Та  п'ятдесятирічний  чоловік,  не  знаючий  нічого,
не  вартий  шани".
І  "Якщо  принц  збирає  біля  себе
 усіх  учених  і  митців,  не  будуть  змарновані  його  багатства".
І  Кун  сказав  і  записав  на  листі  фікуса:
"Якщо  людина  не  здатна  дати  собі  лад,
Вона  не  може  управляти  іншими;
І  якщо  чоловік  не  здатен  дати  собі  лад,
Його  родина  не  буде  виконувати  його  розпорядження;
І  якщо  принц  не  здатен  дати  собі  лад,
Він  не  зуміє  навести  лад  у  своїх  володіннях".
Й  Кун  називав  слова  "лад"
і  "шанувати  брата"
Й  нічого  не  казав  про  "життя  після  смерті."
І  він  сказав:
"Впадати  в  крайнощі  уміє  кожен,
Легко  стріляти  мимо  цілі,
Важко  влучати  точно  в  центр".
 
І  вони  сказали:  "Якщо  вчинив  убивство  чоловік,
чи  мусить  батько  його  обороняти  і  переховувати?"
І  Кун  сказав:
"Він  мусить  його  сховати".
 
І  Кун  віддав  свою  доньку  Кон-Чану,
Хоча  Кон-Чан  був  у  в'язниці.
І  він  віддав  свою  племінницю  Нан-Юну,
Хоча  Нан-Юн  не  мав  посади.
І  Кун  сказав:  "Ван  правив  розсудливо,
У  його  дні  держава  процвітала,
І  навіть  я  згадати  можу  час,
коли  історики  лишали  пустими  сторінки  у  своїх  записах,
Я  маю  на  увазі  події,  про  які  вони  не  знали,
Але,  здається,  такий  час  минає".
І  Кун  сказав:  "Без  характеру  ти  будеш
Не  здатен  грати  на  цьому  інструменті
Або  виконувати  музику  придатну  для  співу.
Несе  цвіт    абрикосу
Вітер  зі  сходу  на  захід,
Й  я  намагався  уберегти  його  від  опадання".

[i]Конфуцій  (27/08/551  до  н.э.  —  479  до  н.э)  -  справжнє  ім'я  Кун-цю  (Кьюнг  Чіу),  але  в  літературі  частіше  вживається  Кун-цзи  (цзи  -  учитель),  рідше  Кун  Фу-цзи,  что  означает  Шановний  Учитель  Кун
Персики  і  абрикоси  -  китайська  метафора  учителя  і  учнів
 [/i]
[b]Канто  ХІІІ  -  В  якості  вступного  слова[/b]
[i]Це  Канто  демонструє  уявлення  Езри  Паунда  про  відмінності  між  Конфуцієм  і  Заходом  в  галузях  освіти,  філософії,  релігії,  мистецтва  і  моралі.  Він  неявно  протиставляє  орієновану  на  суспільство  філософію  Конфуція,  етику  і  політику  його  практично  грецьким  сучасникам  Сократу  і  Платону,  які  дискутували  про  абстрактні    відмінності  і  "космологічні  прозріння".  Пізніше  Паунд  виділив  Арістотеля  як  західний  еквівалент  Куна,  оскільки  Арістотель  єдиний  серед  греків  мислив  з  позицій  реальної  політики,  а  не  ідеальних  республік.  Арістотель  написав  або  підштовхнув  до  написання  положень  конституцій  у  158  грецьких  державах.  Паунд  порівнює  релігійні  положення  конфуціанства  і  християнства,  підкреслюючи  орієнтацію  Куна  на  земне  життя:  Кун  прагнув  виховати  у  своїх  учнях  почуття  єдності  через  виконання  ритуалів  та  відповідальність  за  життя,  яке  служить  суспільству,  в  якому  вони  живуть,  а  не  за  їхнє  особисте  спасіння  після  смерті.  Паунд  розцінював  християнську  заповідь  "любити  ближнього  свого"  як  неявний  дозвіл  втручатися  в  приватні  справи  іншої  людини.  Він  пропонує  нам  конфуціанську  концепцію  "шанувати  брата",  яка  поважає  приватну  сферу,  як  корективу  християнської  цінності.  Нарешті  Пвунд  протиставляє  Куна,  творця  педагогіки  його  часу,  системі,  запровадженій  в  німецькій  практиці,  стимулюючій  здобування  знань  задля  знань,  а  не  як  підготовку  до  життя.    Паунд  вважав,  що  такі  знання  не  мають  значення  при  вирішенні  життєво  важливих  проблем  і  шкодять  окремим  людям,  оскільки  спрямування  знань  від  учителя  до  учнів  включає  їх  в  єдину  систему,  перетворюючи  на  потенційних  рабів  тиранії.  У  "Провінціалізм  ворог"  (ч.ІІ),  1917,  Паунд  поставив  Куна  в  один  ряд  з  Флобером  і  Генрі  Джеймсом,  борцями  з  прихованим  поневоленням,  викликаним  "вдовблюванням  учнів  як  деталей  частини  механізму  і  [...}  звиканням  чоловіків  до  відчуття  себе  частинами  механізму  для  якогось  застосування:  на  противагу  тому,  щоб  спочатку  подивитися,  як  їх  будуть  використовувати"  ("Провінційність,  ч.ІІ,  233-34).
Навпаки,  як  видно  з  центральної  сцени  Канто,  взятої  з  "Аналектів,  11:25",  стосунки  Куна  з  учнями  направлені  на  те,  щоб  з'ясувати,  що  вони  знають  про  себе,  і  зосередити  увагу  на  тому,  що  найважливіше  для  їхнього  майбутнього.  Він  не  вказує  їм,  що  думати,  а  лише  задає  відповідні  запитання  -  учні  пропонують  відповіді,  які  не  цензуруються  і  не  співставляються  з  нормами  правильності.  Важливо  зазначити,  що  Кун  відмічає  переваги  і  оцінює  відповіді  кожного  з  учнів  в  "Аналектах,  11:25",  але  Паунд  пропускає  місця,  в  яких  той  так  робить.  Таким  чином,  Канто  -  це  не  поєднання  перекладів,  призначене  для  пояснення  тексту  Конфуція,  а  швидше  те,  що  Мері  Патерсон  Чейдл  назвала  "солянка  з  уривків,  елегантно  з'єднаних  разом",  обумовлена  власними  ідеями  Паунда  про  значення  і  масштаби  конфуціанства  та  уроки,  які  воно  може  запропонувати  західній  культурі.  Це  проявляється  у  відмінностях  між  Канто  і  його  джерелом,  миттєвими  але  дуже  значущими  способами,  якими  Паунд  відступається  від  нього,  щоб  викласти  свою  позицію.  Це  оригінальне  бачення  Паунда,  в  якому  мало  або  нічого  спільного  з  традиційним  розумінням  конфуціанського  вчення.
Єдиним  джерелом  для  цього  Канто  є  французький  переклад  «Чотири  китайських  класика»  Г.  М.  Патьє  під  назвою  «Доктрина  Конфуція»,  який  містить  «Le  Ta  Hio»  («La  Grande  Étude»),  Tchong  Young  («Invariabilité  dans  le  milieu»),  Лунь  Юй  («Entretiens  Philosophiques"  ["Філософські  розмови"  або  "Аналекти")  та  Мен-Цеу  ("Mencius  ").
Центральний  епізод  Канто  (розмова  з  учнями)  виведений  з  «Entretiens  Philosophiques"11:25  в  перекладі  Патьє.  Новіші  видання  «Аналектів»  (Lau,  Eno,  Chin)  розділили  11:2  на  дві  частини,  так  що  11:25  стало  11:26.
У  своєму  "Mr.  Villerant’s  Morning  Outburst»  Паунд  опублікував  прозовий  переклад  цього  епізоду  в  Короткому  ревю  у  листопаді  1918  р.  ([V],  P&P  III:  221-223),  який  подається  у  глоси  та  може  бути  знайдений  у  Джерелах.
[/i]  
[b]РОМАНІЗАЦІЯ  ІМЕН  КИТАЙЦІВ[/b]
Паунд  послідував  за  романізованими  іменами  та  китайськими  термінами,  наданими  його  джерелами  (Cheadle  7),  тоді  як  новіші  дослідження  як  конфуціанських  робіт,  так  і  перекладів  Паунда  слідували  за  системою  піньїна  (Cheadle,  Lan,  Chin).  Таким  чином,  проект  Кантос  буде  дотримуватися  практики  включення  китайського  слова  спочатку  у  використовуваній  Паундом  романізації,  а  потім  у  піньїні  в  квадратних  дужках.  Для  канто  XIII  Паунд  використовує  французьку  романізацію,  яку  він  знайшов  у  своєму  джерелі:  "Доктрина  Конфуція:  Les  Quatre  livres  de  philosophie  morale  et  politque  de  la  Chine".  Traduite  par  M.  G.  Pauthier.  Париж  1814.  Pdf.
Інформація  про  учнів  Конфуція  взята  з  "Додатка"  Аннпін  Чин  та  коментарів  до  її  перекладу  "Аналекти"  (Пінгвін  2014)  та  онлайн-перекладу  Роберта  Ено.
 
[b]Ezra  Pound  Canto  XIII  [/b]
Kung  walked
by  the  dynastic  temple
and  into  the  cedar  grove,
and  then  out  by  the  lower  river,
And  with  him  Khieu  Tchi
and  Tian  the  low  speaking
And  "we  are  unknown,"  said  Kung,
"You  will  take  up  charioteering?
"Then  you  will  become  known,
"Or  perhaps  I  should  take  up  charioterring,  or  archery?
"Or  the  practice  of  public  speaking?"
And  Tseu-lou  said,  "I  would  put  the  defences  in  order,"
And  Khieu  said,  "If  I  were  lord  of  a  province
"I  would  put  it  in  better  order  than  this  is."
And  Tchi  said,  "I  would  prefer  a  small  mountain  temple,
"With  order  in  the  observances,
with  a  suitable  performance  of  the  ritual,"
And  Tian  said,  with  his  hand  on  the  strings  of  his  lute
The  low  sounds  continuing
after  his  hand  left  the  strings,
And  the  sound  went  up  like  smoke,  under  the  leaves,
And  he  looked  after  the  sound:
"The  old  swimming  hole,
"And  the  boys  flopping  off  the  planks,
"Or  sitting  in  the  underbrush  playing  mandolins."
And  Kung  smiled  upon  all  of  them  equally.
And  Thseng-sie  desired  to  know:
"Which  had  answered  correctly?"
And  Kung  said,  "They  have  all  answered  correctly,
"That  is  to  say,  each  in  his  nature."
And  Kung  raised  his  cane  against  Yuan  Jang,
Yuan  Jang  being  his  elder,
For  Yuan  Jang  sat  by  the  roadside  pretending  to
be  receiving  wisdom.
And  Kung  said
"You  old  fool,  come  out  of  it,
"Get  up  and  do  something  useful."
And  Kung  said
"Respect  a  child's  faculties
"From  the  moment  it  inhales  the  clear  air,
"But  a  man  of  fifty  who  knows  nothng
Is  worthy  of  no  respect."
And  "When  the  prince  has  gathered  about  him
"All  the  savants  and  artists,  his  riches  will  be  fully  employed."
And  Kung  said,  and  wrote  on  the  bo  leaves:
If  a  man  have  not  order  within  him
He  can  not  spread  order  about  him;
And  if  a  man  have  not  order  within  him
His  family  will  not  act  with  due  order;
And  if  the  prince  have  not  order  within  him
He  can  not  put  order  in  his  dominions.
And  Kung  gave  the  words  "order"
and  "brotherly  deference"
And  said  nothing  of  the  "life  after  death."
And  he  said
"Anyone  can  run  to  excesses,
"It  is  easy  to  shoot  past  the  mark,
"It  is  hard  to  stand  firm  in  the  middle."
 
And  they  said:  If  a  man  commit  murder
Should  his  father  protect  him,  and  hide  him?
And  Kung  said:
He  should  hide  him.
 
And  Kung  gave  his  daughter  to  Kong-Tchang
Although  Kong-Tchang  was  in  prison.
And  he  gave  his  niece  to  Nan-Young
although  Nan-Young  was  out  of  office.
And  Kung  said  "Wan  ruled  with  moderation,
"In  his  day  the  State  was  well  kept,
"And  even  I  can  remember
"A  day  when  the  historians  left  blanks  in  their  writings,
"I  mean,  for  things  they  didn't  know,
"But  that  time  seems  to  be  passing.
A  day  when  the  historians  left  blanks  in  their  writings,
But  that  time  seems  to  be  passing."
And  Kung  said,  "Without  character  you  will
"be  unable  to  play  on  that  instrument
"Or  to  execute  the  music  fit  for  the  Odes.
"The  blossoms  of  the  apricot
"blow  from  the  east  to  the  west,
"And  I  have  tried  to  keep  them  from  falling."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022

Езра Паунд ПОРТРЕТ D'UNE FEMME

Твій  розум  і  ти  –  то  наше  Саргасове  Море,
Лондон  круг  тебе  обвився  десятком  років,
І  осяйні  кораблі  залишали  по  праву  тобі  те  чи  інше:
Задуми,  давні  чутки,  залишки  втрачених  смислів,
Дивні  полеміки  мудрих  і  речі,  що  втратили  вартість.
Великі  уми  зустрічали  тебе  –  коли  іншу  шукали.
Ти  була  завжди  на  другому  місці.  Трагічно?
Ні,  ти  вважала  що  так  і  належало  бути:
Невидатний  чоловік,  все  тупішає  й  любить  безмірно,
У  посереднього  –  менше  думок  рік  за  роком.
О,  ти  терпляча,  Я  бачив,  ти  здатна  сидіти
Годинами,  мабуть,  витаючи  в  хмарах.
І  зараз  ти  платиш.  Так,  ти  за  все  заплатила  сповна.
Ти  особистість  цікава,  і  той,  хто  приходить  до  тебе,
Із  дивовижним  здобутком  відправиться  геть:
Цінний  улов;  якась  незвичайна  порада;
Факт,  що  нічого  не  важить,  і  байка  про  двох,
Зміст  мандрагор  або  щось  таке  інше,
Здатне  згодитися  і  ні  на  що  не  придатне,
Те,  що  не  впишеться  в  дійсність,  не  стане  реальним,
Що  не  зітчеться  ніколи  із  прядива  днів:
Тьмяна  даремна  чудова  старинна  робота;
Парфуми,  божки  і  затійливі  фрески,
Твоє  надбання,  твої  сенси  величні,  і  все  ж
У  всіх  цих  принесених  морем  скарбів  із  минущого  хламу,
У  дивному  лісі  зіпсутих  водою  і  нових  барвистих  речей:
В  повільнім  потоці  мінливого  світла  і  тіні,
Немає!  Немає  нічого!  В  частині  чи  в  цілому,
Немає  нічого  твого  особисто.
Але  це  є  ти.

[b]Ezra  Pound  PORTRAIT  D'UNE  FEMME[/b]
Your  mind  and  you  are  our  Sargasso  Sea,
London  has  swept  about  you  this  score  years
And  bright  ships  left  you  this  or  that  in  fee:
Ideas,  old  gossip,  oddments  of  all  things,
Strange  spars  of  knowledge  and  dimmed  wares  of  price.
Great  minds  have  sought  you  —  lacking  someone  else.
You  have  been  second  always.  Tragical?
No.  You  preferred  it  to  the  usual  thing:
One  dull  man,  dulling  and  uxorious,
One  average  mind  —  with  one  thought  less,  each  year.
Oh,  you  are  patient,  I  have  seen  you  sit
Hours,  where  something  might  have  floated  up.
now  you  pay  one.  Yes,  you  richly  pay.
You  are  a  person  of  some  interest,  one  comes  to  you
And  takes  strange  gain  away:
Trophies  fished  up;  some  curious  suggestion;
Fact  that  leads  nowhere;  and  a  tale  for  two,
Pregnant  with  mandrakes,  or  with  something  else
That  might  prove  useful  and  yet  never  proves,
That  never  fits  a  corner  or  shows  use,
Or  finds  its  hour  upon  the  loom  of  days:
The  tarnished,  gaudy,  wonderful  old  work;
Idols  and  ambergris  and  rare  inlays,
These  are  your  riches,  your  great  store;  and  yet
For  all  this  sea-hoard  of  deciduous  things,
Strange  woods  half  sodden,  and  new  brighter  stuff:
In  the  slow  float  of  differing  light  and  deep,
No!  there  is  nothing!  In  the  whole  and  all,
Nothing  that's  quite  your  own.
Yet  this  is  you.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022

Райнер Марія Рільки ВИБІР ДОНА ЖУАНА

І  ангел  перед  ним  постав:  Готуйся
слухати  мене  єством.  Ось  мій  наказ.
Повинен  ти  переступити  через  тих,
Хто  найсолодшим  був  для  тебе,
нехай  вони  гіркими  стануть.
Хоча  ти  можеш  їх  кохати  більше
(і  не  переч  мені:  ти  не  правий),
однак  ти  відгориш,  і  так  назначено,
що  багатьох  ти  приведеш
в  самотність,  до  якої
лиш  через  прірву  вхід.  Відкрий
його  для  тих,  на  кого  я  вкажу,
Нехай  вони  в  зростанні  перевершать
і  переплачуть  Елоїзу*.

[i]*Елоїза  (1100  –  1164  рр.)  –  кохана  і  таємна  дружина  Абеляра**.  Після  того,  як  її  дядько  й  опікун  Фульбер  піддав  Абеляра  кастрації,  прийняла  постриг  у  Аржантельському  монастирі.
Зберегося  листування  Елоїзи  й  Абеляра,  яке  досі  надихає  письменників  і  поетів.
**  П'єр  Абеляр(1079  —  1142)  —  французький  богослов,  філософ  і  поет.  Деталі  свого  життя  описав  в  автобіографії  „Історія  моїх  страждань”.[/i]

[b]Rainer  Maria  Rilke  DON  JUANS  AUSWAHL[/b]
Und  der  Engel  trat  ihn  an:  Bereite
dich  mir  ganz.  Und  da  ist  mein  Gebot.
Denn  dass  einer  jene  überschreite,
die  die  Süßesten  an  ihrer  Seite
bitter  machen,  tut  mir  not.
Zwar  auch  du  kannst  wenig  besser  lieben,
(unterbrich  mich  nicht:  du  irrst),
doch  du  glühest,  und  es  steht  geschrieben,
dass  du  viele  führen  wirst
zu  der  Einsamkeit,  die  diesen
tiefen  Eingang  hat.  Lass  ein
die,  die  ich  dir  zugewiesen,
dass  sie  wachsend  Heloïsen
überstehn  und  überschrein.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022

Райнер Марія Рільке ДИТИНСТВО ДОН ЖУАНА

Він  у  своїх  забавах  часто  грався  з  луком,
 з  якого  ще  не  поціляв  в  серця  жіночі;
і  часом  він  не  надто  свої  брови  супив,
коли  з  симпатією  задивлявся  в  очі,
які  манили  на  чужій  старій  картині,
в  єдиної,  яку  він  уникав,  такі  ж  самі:
він  посміхався.  Він  вже  не  плаксій  віднині,
який  колись  боявся  й  плакав  у  пітьмі.
Й  нова  незнана  самовпевненість  думок
Його  бентежила  і  майже  спокушала,
Він  помічав  уважні  погляди  жінок,
Які  подобались  йому  і  хвилювали.

[b]Rainer  Maria  Rilke  DON  JUANS  KINDHEIT[/b]
IN  seiner  Schlankheit  war,  schon  fast  entscheidend,
der  Bogen,  der  an  Frauen  nicht  zerbricht;
und  manchmal,  seine  Stirne  nicht  mehr  meidend,
ging  eine  Neigung  durch  sein  Angesicht
zu  einer  die  vorüberkam,  zu  einer
die  ihm  ein  fremdes  altes  Bild  verschloß:
er  lächelte.  Er  war  nicht  mehr  der  Weiner,
der  sich  ins  Dunkel  trug  und  sich  vergoß.
Und  während  ein  ganz  neues  Selbstvertrauen
ihn  öfter  tröstete  und  fast  verzog,
ertrug  er  ernst  den  ganzen  Blick  der  Frauen,
der  ihn  bewunderte  und  ihn  bewog.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022

Бо Цзюй-і Два чотиривірші, написані мною до зібрання творів покійного Юань Цзунцзяня

             [i]За  перекладом  Л.Ейдліна[/i]
Тридцять  свитків  віршів  залишились.
Золоті  і  яшмові  в  них  дзвони.
Тут,  в  Лунмені,  під  горбом  могили
Тільки  прах...  душі  не  похорониш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956337
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022

Бо Цзюй-і ЖИВУ НА ПОКОЇ

           [i]За  перекладом  Альони  Алексєєвої[/i]
Душа  втомилась  від  років,  я  вже  не  п'ю  вина,
В  очах  тьмяніє  і  тому  я  не  читаю  книг.
Пусті  і  задуми,  й  думки,  пливуть  немов  вода,
Про  що  писати,  якщо  я  суть  усього  постиг.

Вмостився  півень  на  паркан.  Спить  вечір  у  дворі.
Сніг  на  деревах  вдалині  крізь  сутінь  забілів.
Залишився на  самоті,  як  хмарка  угорі.
Здається, поселився  я  у  горах  назавжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956336
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022

Волт Вітмен ПРОЩАВАЙ, МОЯ ФАНТАЗІЄ!

Прощавай,    моя  фантазіє!
Прощавай,  дорогий  товаришу,  ненаглядна  любове!
Я  йду  звідси,  куди,  я  не  знаю,
Чи  пощастить,  чи  колись  ми  зустрінемось  знову,
То  ж  прощавай,  моя  фантазіє!

Зараз  востаннє  –  дозволь  на  мить  озирнутися  назад;
Повільно  стихає  в  мені  хід  мого  годинника,
Відхід,  сутінки,  і  вслід  затихне  стукіт  серця.

Довго  ми  жили,  раділи,  кохалися  разом;
Зачаровуюча!  –  зараз  розлучаємося  –  прощавай,  моя  фантазіє.

І  все  ж  не  дозволь  мені  надто  спішити,
Ми  справді  довго  жили,  спали,  проникали,  майже  зливалися  один  з  одним;
Зараз,  коли  ми  вмираємо,  ми  вмираємо  разом,  (так,  ми  будемо  нероздільні,)
Якщо  ми  кудись  відправимося  разом  назустріч  неминучому,
Можливо  ми  станемо  багатшими  і  щасливішими,  і  щось  пізнаємо,
Можливо  це  справді  передвістя  моїх  самих  правдивих  пісень  (як  знати?)
Можливо  це  ти  відведеш,  відвернеш  руку  смерті  –  так  що  зараз  востаннє
Прощавай  і    вітаю!  моя  фантазіє.

[b]Walt  Whitman  GOOD-BYE  MY  FANCY!  [/b]
Good-bye  my  Fancy!  
Farewell  dear  mate,  dear  love!  
I'm  going  away,  I  know  not  where,  
Or  to  what  fortune,  or  whether  I  may  ever  see  you  again,  
So  Good-bye  my  Fancy.  

Now  for  my  last--let  me  look  back  a  moment;  
The  slower  fainter  ticking  of  the  clock  is  in  me,  
Exit,  nightfall,  and  soon  the  heart-thud  stopping.  

Long  have  we  lived,  joy'd,  caress'd  together;  
Delightful!--now  separation--Good-bye  my  Fancy.  

Yet  let  me  not  be  too  hasty,  
Long  indeed  have  we  lived,  slept,  filter'd,  become  really  blended  
into  one;  
Then  if  we  die  we  die  together,  (yes,  we'll  remain  one,)  
If  we  go  anywhere  we'll  go  together  to  meet  what,  
May-be  we'll  be  better  off  and  blither,  and  learn  something,  
May-be  it  is  yourself  now  really  ushering  me  to  the  true  songs,  (who  
knows?)  
May-be  it  is  you  the  mortal  knob  really  undoing,  turning--so  now  finally,  
Good-bye--and  hail!  my  Fancy.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022

Волт Вітмен МОЛОДІСТЬ, ДЕНЬ, СТАРІСТЬ І НІЧ

Молодість  щедра,  квітуча,  закохана  -  молодість  щиросердна,  енергійна,  захоплива,
Чи  знаєш  ти,  що  старість  може  прийти  до  тебе  така  ж  щиросердна,  енергійна,  захоплива?

День  повноцвітний  і  розкішний  -  день  божественного  сонця,  дії,  задумів,  сміху;
Ніч  ступає  услід  за  днем  з  мільйонами  сонць  і  сном,  і  поверненням  темряви.

[b]Walt  Whitman  YOUTH,  DAY,  OLD  AGE  AND  NIDHT[/b]
YOUTH,  large,  lusty,  loving—youth  full  of  grace,  force,  fascination,
Do  you  know  that  Old  Age  may  come  after  you  with  equal  grace,
force,  fascination?

Day  full-blown  and  splendid—day  of  the  immense  sun,  action,
ambition,  laughter,
The  Night  follows  close  with  millions  of  suns,  and  sleep  and
restoring  darkness.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022

Лі Бо ХРАМ НА ВЕРШИНІ ГОРИ

[i]      За  перекладами  О.Гітовича,  Andrew  W.F.  Wong,  Shigeyoshi  Obatjl  [/i]
Я  високо  в  горах  ночую  в  величному  храмі.
Так  близько  зірки,  що  рукою  подати  до  них.
Боюся  порушити  тишу  земними  словами.
Не  смію  завадить  розмові  богів  неземних.

[b]夜宿山寺  (李白)[/b]
危楼高百尺，
手可摘星辰。
不敢高声语，
恐惊天上人。

[b]Li  Bai  Lodged  for  the  night  at  the  Summit  Temple,[/b]
Lodged  for  the  night  at  the  Summit  Temple,
Can  touch  at  arm’s  reach  the  stars  so  nigh;
Yet  dare  not  raise  my  voice  in  speech,
For  fear  might  disturb  the  beings  up  high.                                    
[i]Translated  by  Andrew  W.F.  Wong  (Huang  Hongfa)  [/i]

[b]Li  Bai  LODGING  FOR  A  NIGHT  AT  A  MOUNTAIN  TEMPLE[/b]
The  dangerous  temple  seems  a  hundred  chi*  tall,
My  hands  could  pluck  the  stars  in  the  sky.
But  I  am  afraid  to  speak  loudly,
For  fear  of  startling  the  beings  up  above.
[i]*chi:  ancient  Chinese  measure  of  length,  equal  to  a  foot[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022

Лі Бо Дивлюся на водограй гори Лушань

                 [i]За  перекладами  В.Самошина,  О.Гітовича
[/i]Сяє  на  сонці  вершина  Шанлу,  сизий  дим.
Повис  вдалині  водограй  над  потоком  річним.
Чи  бачу  правічне  стремління  до  неба  води  -
Чи  Срібна  Ріка  витікає  з  космічних  глибин.

[i]Срібна  Ріка  –  Чумацький  Шлях
Шанлу  –  кадильниця
[/i]
日照香爐生紫煙
遙看瀑布掛前川
飛流直下三千尺
疑是銀河落九天

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022

Лі Бо ПЕЧАЛЬ НА ЯШМОВИХ СХІДЦЯХ

[i]За  перекладами  А.А.Штейнберга,  О.І.Гітовича,  Ю.К.Шуцького,  В.В.Мазепуса,  О.В.Матвєєва,  В.М.Алексєєва,  С.А.Торопцева,  А.А.Кистяковського[/i]
На  східці  яшмові  упали  білі  роси,
Ніч  довга:  вже  й  панчішки  вимокли  шовкові.
Час  опустити  пологу  кришталь  дзвінкоголосий,
Осінній  місяць  хай  малює  в  нім  узори.
 
[i]Це  один  з  найвідоміших  текстів  Лі  Бо,  який  приводиться  у  всіх  антологіях.  Написаний  у  формі  цзюецзюй  (обірваних  і  обрізаних  рядків),  він  приваблює  простотою  і  традиційними  китайськими  поетизмами  -  осінь,  ніч,  місяць.
Наложниця  китайського  імператора  Бань  доживала  віку  в  самотині  у  віддалених  покоях  палацу.  Свою  долю  вона  виплакала  в  "Оді  власній  печалі".    Відтоді  яшмові  східці  стали  поетичним  символом  не  лише    імператорського  палацу,  а  й  покинутої  коханої.  
Лі  Бо  повторив  дослівно  назву  вірша  улюбленого  поета  Се  Тяо  (464  -  499)  "Печаль  на  яшмових  східцях":  
                 Вночі  в  покоях  опустила  з  перлів  полог.
                 Блиск  світлячка  погас,  розтанув  у  пітьмі.
                 Безмежна  ніч...  я  шию  убрання  шовкове;
                 Думки  тільки  про  Вас  –  коли  кінець  вже  їм?
Нескінченно  довго  триває  ніч.  Схвильована  жінка  вийшла  на  ганок  без  черевичків  і  панчішки  вимокли  в  росі.  Опущений  над  постіллю  кришталевий  полог  -  символ  любовного  побачення,  піднятий  -  символ  жіночої  самотності.  
Окрім  явних  образів,  у  тексті  присутні  еротичні  коннотації.  Дзвін  кришталевих  підвісок  полога  перегукується  зі  дзвоном  яшмових  підвісок  на  поясі  жіночого  вбрання.  Яшмові  східці  асоціюють  не  тільки  з  імператорськими  покоями,  але  і  з  символом  чоловічої  сили  -  "яшмовим  стрижнем".  Білі  роси  символізують  осінь  життя.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022

Лі Бо РАЗОМ З СЯ - ДВАНАДЦЯТИМ ПІДНІМАЄМОСЯ НА ЮЕЯНСЬКУ ВЕЖУ

[i]                    За  перекладом  С.  Торопцева[/i]
Місто  зникло  в  пітьмі.  Я  лишився  один.
Гуси  сум  мій  забрали  у  вирій  з  собою.
Сплять  озера  Замріяні  Хмари  -  Дунтин.
Піднімається  місяць,  мій  друг,  над  водою

Ми  на  хмарі  по  небу  полинемо  вдвох
Будем  зорі  з  вином  наливати  у  келих.
Свіжий  вітер  остудить  обох  випивох
І  опустить  на  землю,  хмільних  і  веселих
         [i]759  р.
Ланцюжок  озер  Дунтин  (2740  кв.км)  настільки  видовжений,  що  сонце  сходить  із  його  вод  і  в  них  заходить.  З  півночі  озера  облямовані  горами.  Береги  заросли  різними  видами  бамбуку.  З  води  піднімаються  горбисті  острівці.  В  старовину  озера  звалися  озерами  Замріяних  Хмар.  Назву  Дунтин  озера  отримали  від  гори  Дунтин  (пізніше  перейменована  в  Дзюньшань  -  Царська  гора),  яка  піднялася  біля  впадіння  річки  Сян  в  озера.  Зараз  на  цій  горі  вирощується  чай  "Сріблясті  голки  Царської  гори"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022

Лі Бо НА ЗАХІДНІЙ ВЕЖІ МІСТА ЦЗИНЬЛІН ЧИТАЮ ПІД МІСЯЦЕМ ВІРШІ

У  тиші  нічній  Цзиньліна
Проноситься  свіжий  вітер.
Один  піднімаюсь  на  вежу,
Дивлюся  на  У  і  Юе.
Купаються  в  хвилях  хмари,
Гойдається  тихе  місто,
Осяяні  місяцем  роси
Блищать,  мов  зерна  перлин.
Під  місяцем  світлим  сумую,
Не  можу  відвести  погляд.
Не  часто  щастить  побачить,
Що  бачив  древній  поет.
Про  річку  сказав  Се  Тяо:
"Прозоріша  білого  шовку”,  -
І  ім’я  його  навіки
Залишиться  в  цих  словах.  

[i]Сє  Тяо  (*謝朓,  464  —499)  —  китайський  поет-лірик  часів  династії  Південна  Ці.  Мав  прізвисько  «Сяо  Сє»  (Малий  Сє)
Юе  —  одна  з  найбільших  держав  у  долині  річки  Янцзи  на  території  сучасного  Китаю,  що  утворилася  на  початку  VI  століття  до  н.  е.  У  470-460  роках  була  гегемоном  Китаю
У  –  одне  з  трьох  царств  епохи  Трицарства  ,  існувало  в  222  -  280  р.  н.е.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022

Лі Бо ТРИВАЛА ТУГА ЗА ЧАН’АНЕМ

   [i]              За  перекладом  на  англійську  Samuel  Hinton[/i]
Тчуть  цикади  із  осінніх  співів
Золоті  потоки  павутини;
На  моїй  бамбуковій  підстилці
Від  морозу  візерунки  білі.
 
Затухає  мій  світильник  тьмяний,
Дописати  вірша  поспішаю;
Задивляюся  на  місяць  марно,
Оглянуся  й  глибоко  зітхаю.
 
Люди  гарні,  наче  квіти  в  хмарах.
Під  високим  небом  ніч  чорніє.
В  небо  шлях  веде  до  перевалу,
Чи  його  здолати  я  зумію.
 
Унизу  свої  зелені  води
Річка  котить  хвилі  далі  й  далі.
Гірко  на  душі  –  дорога  довга.
Серце  розриває  туга  давня.
 
[b]Long  yearning  In  Chang'an[/b]
Web  woof  autumn  call  gold  well  railing
Coalesce  frost  freezing  bamboo  mat  look  cold
Lonely  lamp  not  bright  think  almost  cut
Roll  curtain  gaze  moon  vain  long  sigh
Beautiful  person  like  flower  separate  cloud  end
Above  be  black  night  ()  high  heaven
Below  be  green  water  ()  billow
Heaven  long  road  far  spirit  fly  bitter
Dream  spirit  not  arrive  pass  mountain  difficult
Long  yearning
Break  heart

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022

Хань Шань ВІРШІ З ХОЛОДНОЇ ГОРИ

[i]За  перекладом  на  англійську  (tr.  Gary  Snyder)[/i]
2
Обрав  я  місце  там,  де  скель  громаддя  –
Пташині  тут  шляхи,  людей  ні  сліду.
Що  за  моїм  двором?
Лиш  білі  хмари  на  скелі  опускаються  туманом.
Сюди  -  я  тут  живу  багато  років  –
За  разом  раз  приходять  весни  й  зими.
Скажу  родинам  із  каретами  і  сріблом
„Яка  вам  користь  з  суєти  і  грошей?”

4
Направив  я  коня  у  місто  мертве,
У  мертве  місто  я  лягаю  тінню.
Високі  і  низькі  старі  руїни,
Великі  і  малі  могили  древні.
Моя  хитнулась  тінь,  одна  єдина,
Я  чув,  як  затріщала  домовина.
Мені  шкода  цих  кістяків  буденних,
Немає  їх  в  переліку  Безсмертних.

6
Дорога  на  Холодну  Гору  знана.
Хоча  на  ній  немає  ані  сліду.
Не  тане  крига,  як  настане  літо,.
Ранкове  сонце  губиться  в  тумані.
Як  же  сюди  потрапити  зуміть?
У  тебе  серце  не  таке  шалене.
Якби  воно  було  таке,  як  в  мене,
Ти  б  його  чув  і  був  би  тут  за  мить.

8
Дереться  стежка  на  Холодну  гору,
І  тягнеться  по  ній  все  далі  й  далі:
В  вузькі  ущелини  повзуть  обвали,
Понад  струмком  туманом  вмиті  трави.
Вологий  мох  слизький  і  без  дощів,
Співають  сосни,  хоч  немає  вітру.
Хто  радо  згодиться  без  зайвих  слів
Зі  мною  тут  у  білих  хмарах  жити?

14
Холодна  Гора  ховає  численні  дива,
Страшно  людям,  які  забрались  сюди.
Сяючий  Місяць  яскраво  грає  в  воді,
Вітер  гуляє,  тріщить  і  шепоче  трава.
На  голих  гілках  сливи  цвіт  сніжний,
На  трухлявому  пні  скатерка  туману.
Дотик  дощу  повертає  життя  і  свіжість,
Обертає  струмок  у  ріку  нездоланну.

16
Холодна  Гора    -  це  дім,
Де  немає  припасів  чи  стін.
Шість  дверей  настіж  направо  й  наліво,
Блакитне  небо  -  садиба.
Всі  кімнати  в  тумані  і  вільні,
Зустрілися  східна  і  західна  стіни
Посеред  пустоти.

Кредитори  мене  не  шукають,
В  стужу  гріюся  біля  вогню,
Зголоднію,  із  трав  приготую  страву,
Жоден  багач  зиску  з  мене  не  має,
В  нього  є  пасовиська,  худоба  в  сараї  –
Сам  себе  він  прирік  на  неволю.
І  не  може  вихід  з  неї  знайти.
Добре  подумай  над  тим  -
Зрозумій,  може  бути  таке  й  з  тобою.

20
Критик  поважний  мене  осудив:
„У  віршах  твоїх  немає  мудрості  Дао”.
Я  ж  пригадав  людей  старини,
Вони  не  журились,  хоча  й  бідували.
Я  посміявся  над  ним,
Влучити  в  мене  нелегко,
Такий  чоловік  недалекий,
Йому  б  тільки  гроші  робити.

[b]Hanshan  THE  COLD  MOUNTAIN  POEMS[/b]
2
In  a  tangle  of  cliffs,  I  chose  a  place  -
Bird  paths,  but  no  trails  for  me.
What's  beyond  the  yard?
White  clouds  clinging  to  vague  rocks.
Now  I've  lived  here  -  how  many  years  -
Again  and  again,  spring  and  winter  pass.
Go  tell  families  with  silverware  and  cars
"What's  the  use  of  all  that  noise  and  money?"
4
I  spur  my  horse  through  the  wrecked  town,
The  wrecked  town  sinks  my  spirit.
High,  low,  old  parapet  walls
Big,  small,  the  aging  tombs.
I  waggle  my  shadow,  all  alone;
Not  even  the  crack  of  a  shrinking  coffin  is  heard.
I  pity  all  those  ordinary  bones,
In  the  books  of  the  Immortals  they  are  nameless.

6
Men  ask  the  way  to  Cold  Mountain
Cold  Mountain:  there's  no  through  trail.
In  summer,  ice  doesn't  melt
The  rising  sun  blurs  in  swirling  fog.
How  did  I  make  it?
My  heart's  not  the  same  as  yours.
If  your  heart  was  like  mine
You'd  get  it  and  be  right  here.

8
Clambering  up  the  Cold  Mountain  path,
The  Cold  Mountain  trail  goes  on  and  on:
The  long  gorge  choked  with  scree  and  boulders,
The  wide  creek,  the  mist  blurred  grass.
The  moss  is  slippery,  though  there's  been  no  rain
The  pine  sings,  but  there's  no  wind.
Who  can  leap  the  word's  ties
And  sit  with  me  among  the  white  clouds?

14
Cold  Mountain  has  many  hidden  wonders,
People  who  climb  here  are  always  getting  scared.
When  the  moon  shines,  water  sparkles  clear
When  the  wind  blows,  grass  swishes  and  rattles.
On  the  bare  plum,  flowers  of  snow
On  the  dead  stump,  leaves  of  mist.
At  the  touch  of  rain  it  all  turns  fresh  and  live
At  the  wrong  season  you  can't  ford  the  creeks.

16
Cold  Mountain  is  a  house
Without  beans  or  walls.
The  six  doors  left  and  right  are  open
The  hall  is  sky  blue.
The  rooms  all  vacant  and  vague
The  east  wall  beats  on  the  west  wall
At  the  center  nothing.
Borrowers  don't  bother  me
In  the  cold  I  build  a  little  fire
When  I'm  hungry  I  boil  up  some  greens.
I've  got  no  use  for  the  kulak
With  hs  big  barn  and  pasture  -
He  just  sets  uo  a  prison  for  himself.
Once  in  he  can't  get  out.
Think  it  over  -
You  know  it  might  happen  to  you.

20
Some  critic  tried  to  put  me  down  -
"Your  poems  lack  the  Basic  Truth  of  Tao."
And  I  recall  the  old  timers
Who  were  poor  and  didn't  care.
I  have  to  laugh  at  him,
He  misses  the  point  entirely,
Men  like  that
Ought  to  stick  to  making  money.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022

Біллі Коллінз ЧИТАЮЧИ АНТОЛОГІЮ КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Біллі  Коллінз  ЧИТАЮЧИ  АНТОЛОГІЮ  КИТАЙСЬКОЇ  ПОЕЗІЇ  ДИНАСТІЇ  СУН,  Я  ЗУПИНЯЮСЯ,  ЩОБ  ПОМИЛУВАТИСЯ  ДОВЖИНОЮ  І  ЯСНІСТЮ  ЗАГОЛОВКІВ

Здається,  поети  ці  не  ховають  нічого
в  широких  своїх  рукавах,
вони  відразу  здають  всі  карти,
говорячи  нам  перед  першим  рядком
мокро  було  чи  сухо,
вдень  чи  вночі  і  в  якій  порі  року  була  Людина,
навіть,  скільки  їй  довелося  випити.

Можливо  це  осінь  і  дивимося  на  горобця,
Можливо,  засипало  снігом  місто  з  красивою  назвою.

"Милуюся  Півоніями  біля  Храму  Щастя,
у  хмарний  полудень"  -  поема  Сун  Тунг  По.
"Черпаю  воду  з  річки  і  заварюю  чай"  -  ще  одна,  
або  просто  "На  човні  дрімаю  вночі".

І  Лу  Юй  їсть  рисовий  коржик,  і  лунає:
"У  човні  літнього  вечора
Я  почув  крик  чаплі  з  болота.
Мені  стало  сумно,  бо  я  згадав,
Що  мене  покинула  невірна  кохана.
Я  розчулився  і  написав  цей  вірш".

Тут  суворо  заборонені  заголовки  типу  "Буремні  рядки",  "Вістря  крику",  чи  чогось  подібного.
Немає  біля  дверей  килимків  з  загадковими  написами.

Замість  цього:  "Літнього  ранку  я  гуляю  
піід  спів  птахів  і  дзвін  водограю"  -  
і  завіса,  вишита  бісером,  
торкає  мої  плечі,

і  "Десять  днів  весняний  дощ  не  випускав  мене  з  дому"
Послужливо  ведуть  мене  в  кімнату,
Де  поет  з  тонкою  борідкою
сидить  на  рогожі  зі  жбанком  вина,
шепоче  щось  про  хмари  і  холодний  вітер,
Про  хворобу  і  втрату  друзів.

Як  легко  він  запросив  мене  увійти,  сісти  в  кутку,
схрестити  ноги,  як  він,  і  слухати.


[b]READING  AN  ANTHOLOGY  OF  CHINESE  POEMS  OF  THE  SUNG  DYNASTY,  
I  PAUSE  TO  ADMIRE  THE  LENGTH  AND  CLARITY  OF  THEIR  TITLES
by  Billy  Collins[/b]

It  seems  these  poets  have  nothing
up  their  ample  sleeves
they  turn  over  so  many  cards  so  early,
telling  us  before  the  first  line
whether  it  is  wet  or  dry,
night  or  day,  the  season  the  man  is  standing  in,
even  how  much  he  has  had  to  drink.

Maybe  it  is  autumn  and  he  is  looking  at  a  sparrow.
Maybe  it  is  snowing  on  a  town  with  a  beautiful  name.

"Viewing  Peonies  at  the  Temple  of  Good  Fortune
on  a  Cloudy  Afternoon"  is  one  of  Sun  Tung  Po's.
"Dipping  Water  from  the  River  and  Simmering  Tea"
is  another  one,  or  just
"On  a  Boat,  Awake  at  Night."

And  Lu  Yu  takes  the  simple  rice  cake  with
"In  a  Boat  on  a  Summer  Evening
I  Heard  the  Cry  of  a  Waterbird.
It  Was  Very  Sad  and  Seemed  To  Be  Saying
My  Woman  Is  Cruel--Moved,  I  Wrote  This  Poem."

There  is  no  iron  turnstile  to  push  against  here
as  with  headings  like  "Vortex  on  a  String,"
"The  Horn  of  Neurosis,"  or  whatever.
No  confusingly  inscribed  welcome  mat  to  puzzle  over.

Instead,  "I  Walk  Out  on  a  Summer  Morning
to  the  Sound  of  Birds  and  a  Waterfall"
is  a  beaded  curtain  brushing  over  my  shoulders.

And  "Ten  Days  of  Spring  Rain  Have  Kept  Me  Indoors"
is  a  servant  who  shows  me  into  the  room
where  a  poet  with  a  thin  beard
is  sitting  on  a  mat  with  a  jug  of  wine
whispering  something  about  clouds  and  cold  wind,
about  sickness  and  the  loss  of  friends.

How  easy  he  has  made  it  for  me  to  enter  here,
to  sit  down  in  a  corner,
cross  my  legs  like  his,  and  listen

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022

Джефферс Робінсон ОРЛИНА ДОБЛЕСТЬ, КУРЯЧИЙ МОЗОК

Нещасний  край,  що  має  твої  крила!  Хоча  ніщо
Тут  захисту  не  потребує,  між  ворогами  і  тобою  океан,
Все  ж  хмари  бомбовозів
Дивують  побережні  гори,  винищувачі  як  осиний  рій,
Тренуються  вдень  і  вночі  гармати.
Орлиний  дзьоб  і  крила  у  невдахи  з  курячим  мозком,
Плач  (часто  так  з  людьми  буває),  плач  над  жахливим  розмаїттям  сили,
Смішним  невіглаством  правителів,  над  пафосом  кривавих  і  нікчемних  результатів.

[b]Robinson  Jeffers  EAGLE  VALOR,  CHICKEN  MIND[/b]
Unhappy  country,  what  wings  you  have!  Even  here,
Nothing  important  to  protect,  and  ocean-far  from  the  nearest  enemy,
what  a  cloud
Of  bombers  amazes  the  coast  mountain,  what  a  hornet-swarm  of  fighters,
And  day  and  night  the  guns  practicing.
Unhappy,  eagle  wings  and  beak,  chicken  brain,
Weep  (it  is  frequent  in  human  affairs),  weep  for  the  terrible  magnificence
of  the  means.
The  ridiculous  incompetence  of  the  reasons,  the  bloody  and  shabby
Pathos  of  the  result.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022

Джефферс Робінсон МИ ТАКІ Ж ЛЮДИ

Я  війну  ненавидів  і  зневажав  брехунів,  насміхався  з  лякливих
І  завбачав  перемогу;  не  вагався  ніколи  ні  миті.
Але  вже  недалеко,  за  плечима  одного  з    повзучих  років,  велика
Наступна  війна  піднімає  до  неба  стовп  пилу
І  вихор  вогню:  ясно  вже,  що  ми  будемо  мати  ті  ж  самі  страждання,
що  й  інші,  жах  жорстоких  поразок  –
Хай  не  в  цій,  то  в  наступній  війні  –  подивись  на  Німеччину,
І  побачиш  майбутнє.  Ми,  звичайно,  хотіли  б,  щоб  наші  жінки,
Помирали,  кусаючись,  наче  щури  у  підвалі,    щоб  вовками  у  горах  були  наші  чоловіки:
Але  буде  не  так.  Будуть  наші  чоловіки  проклинати,  скорятися  і  плазувати;
Будуть  наші  жінки  за  шматок  шоколаду  під  сміх  переможців  самі  роздягатись.

[b]Robinson  Jeffers  WE  ARE  THOSE  PEOPLE[/b]
I  have  abhorred  the  wars  and  despised  the  liars,  laughed  at  the  frightened
And  forecast  victory;  never  one  moment's  doubt.
But  now  not  far,  over  the  backs  of  some  crawling  years,  the  next
Great  war's  column  of  dust  and  fire  writhes
Up  the  sides  of  the  sky:  it  becomes  clear  that  we  too  may  suffer
What  others  have,  the  brutal  horror  of  defeat—
Or  if  not  in  the  next,  then  in  the  next—therefore  watch  Germany
And  read  the  future.  We  wish,  of  course,  that  our  women
Would  die  like  biting  rats  in  the  cellars,  our  men  like  wolves  on  the  mountain:
It  will  not  be  so.  Our  men  will  curse,  cringe,  obey;
Our  women  uncover  themselves  to  the  grinning  victors  for  bits  of  chocolate.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022

Герман Гессе МИЛЬНІ БУЛЬКИ

Очистивши  в  теоріях  і  вченнях,
через  численну  кількість  літ  старий
свій  зрілий  труд,  закручені  ідеї
солодких  знань,  нарешті    завершив.

Завзяття  повен  учень  полум’яний,
Штурмує  він  бібліотеки  і  архіви,
Багато  вивчивши,  амбіціями  гнаний,
Вклав  у  юнацьку  працю  генію  глибини.

Сидить  і  дує  хлопчик  в  соломину,
Наповнює  повітрям  мильні  бульки,
Як  псалом  світлий,  кожна  сяйно  блима,
Всю  свою  душу  він  вкладає  в  бульки.

Студент,  дитина,  вчений,  кожен  з  них
Створив  свій  світ  із  піни  майя,
Чарівний  сон,  який  нічого  не  міняє,
В  скількох  одначе  викликає  сміх
Відчуте  вічне  світло  радісних  утіх.
[i]З  "Творів,  залишених  Йозефом  Кнехтом"    (Додаток  до    книги  "Гра  в  бісер")  [/i]

[b]Hermann  Hesse  SEIFENBLASEN[/b]
Es  destilliert  aus  Studien  und  Gedanken
Vielvieler  Jahre  spat  ein  alter  Mann
Sein  Alterswerk,  in  dessen  krause  Ranken
Er  spielend  manche  susse  Weisheit  spann.

Hinsturmt  voll  Glut  ein  eifriger  Student,
Der  sich  in  Buchereien  und  Archiven
Viel  umgetan  und  den  der  Ehrgeiz  brennt,
Ein  Jugendwerk  voll  genialischer  Tiefen.  

Es  sitzt  und  blast  ein  Knabe  in  den  Halm,
Er  fullt  mit  Atem  farbige  Seifenblasen,
Und  jede  prunkt  und  lobpreist  wie  ein  Psalm,
All  seine  Seele  gibt  er  hin  im  Blasen.

Und  alle  drei,  Greis,  Knabe  und  Student
Erschaffen  aus  dem  Maya-Schaum  der  Welten
Zaubrische  Traume,  die  an  sich  nichts  gelten,
In  welchen  aber  lachelnd  sich  erkennt
Das  ewige  Licht,  und  freudiger  entbrennt.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022

Герман Гессе НАПИСАНЕ НА ПІСКУ

Що  прекрасне  і  манливе  -
То  лиш  подих  і  тремтіння,
Ухопити  неможливо
Що  чаруюче  і  цінне:  
Хмару,  квітку,  мильну  пінку,
Феєрверк,  дитячий  сміх,
В  склі  дзеркальнім  погляд  жінки  
Й  безліч  інших  справ  чудних,
Промайнуть  вони  і  зникнуть,
Лиш  коротку  мить  тривають,
Аромат  і  повів  вітру,
Ах,  печаллю  наповнять.  
А  застиглість,  нерухомість,
Не  цінуємо  ми  їх:
Тяжкість  злитків  золотих,
Самоцвітів  блиск  холодний;
Навіть  зорі  незліченні
Нам  далекі  і  чужі,  
Не  дістануться  в  душі
у  глибини  сокровенні.
Ні,  здається  найріднішим,
Тільки  те  любові  вартим,
Що  живе  на  грані  втрати,
Але  звуки  найцінніші
Музики  ледь  зазвучали,
Вже  минули,  вже  пропали,  
Тільки  сум,  потік,  погоня
І  приносять  тихий  траур,
Серця  гаснучі  удари
Нас  хвилюють  і  спиняють;
Звук  за  звуком,  ледь  полонять,
Віддаляться  і  зникають,
Вабить  серце  тимчасове,
Непостійне  і  життя
Вірне  й  братські  почуття
Терпеливі,  не  святкові.
Швидко  втомлює  постійність,
Скеля,  зірка,  самоцвіт,
Нас  чарує  вічна  змінність
вітру  й  мильних  бульок  зміст,
Нетривале,  швидкоплинне,  
Цвіт  троянд,  роси  краплини,
Птахів  пишне  вихваляння,
Як  хмарина  в  небі  тане,  
Мерехтливий  сніг,  веселка,
Пролітаючий  метелик,  
Голосний  веселий  сміх,  
Коли  ми  ідемо  мимо,  
Хоч  він  значить  свято  в  них,
Хоч  біду.  Ми  любим  лише  
Що  нам  рівне  й  зрозуміле,
На  піску  що  вітер  пише.
 
[b]Hermann  Hesse  IN  SAND  GESCHRIEBEN[/b]
Daß  das  Schöne  und  Berückende  
Nur  ein  Hauch  und  Schauer  sei,  
Daß  das  Köstliche,  Entzückende,  
Holde  ohne  Dauer  sei:  
Wolke,  Blume,  Seifenblase,  
Feuerwerk  und  Kinderlachen,  
Frauenblick  im  Spiegelglase  
Und  viel  andre  wunderbare  Sachen,  
Daß  sie,  kaum  entdeckt,  vergehen,  
Nur  von  Augenblickes  Dauer,  
Nur  ein  Duft  und  Windeswehen,  
Ach,  wir  wissen  es  mit  Trauer.  
Und  das  Dauerhafte,  Starre  
Ist  uns  nicht  so  innig  teuer:  
Edelstein  mit  kühlem  Feuer,  
Glänzendschwere  Goldesbarre;  
Selbst  die  Sterne,  nicht  zu  zählen,  
Bleiben  fern  und  fremd,  sie  gleichen  
Uns  Vergänglichen  nicht,  erreichen  
Nicht  das  Innerste  der  Seelen.  
Nein,  es  scheint  das  innigst  Schöne,  .  
Dem  Verderben  Liebenswerte.  
Zugeneigt,  stets  nah  am  Sterben,  
Und  das  Köstlichste:  die  Töne  
Der  Musik,  die  im  Entstehen  
Schon  enteilen,  schon  vergehen,  
Sind  nur  Wehen,  Strömen,  Jagen  
Und  umweht  von  leiser  Trauer,  
Denn  auch  nicht  auf  Herzschlags  Dauer  
Lassen  sie  sich  halten,  bannen;  
Ton  um  Ton,  kaum  angeschlagen,  
Schwindet  schon  und  rinnt  von  dannen.  
So  ist  unser  Herz  dem  Flüchtigen,  
Ist  dem  Fließenden,  dem  Leben  
Treu  und  brüderlich  ergeben,  
Nicht  dem  Festen,  Dauertüchtigen.  
Bald  ermüdet  uns  das  Bleibende,
Fels  und  Sternwelt  und  Juwelen,  
Uns  in  ewigem  Wandel  treibende  
Wind-  und  Seifenblasenseelen,  
Zeitvermählte,  Dauerlose,  
Denen  Tau  am  Blatt  der  Rose,  
Denen  eines  Vogels  Werben,  
Eines  Wolkenspieles  Sterben,  
Schneegeflimmer,  Regenbogen,  
Falter,  schon  hinweggeflogen,  
Denen  eines  Lachens  Läuten,  
Das  uns  im  Vorübergehen  
Kaum  gestreift,  ein  Fest  bedeuten  
Oder  wehtun  kann.  Wir  lieben,  
Was  uns  gleich  ist,  und  verstehen,  
Was  der  Wind  in  Sand  geschrieben.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022

Луїс Альберто де Куенка РОЗМОВА

Всякий  раз,  коли  я  говорю  з  тобою,  інші  слова
зриваються  з  моїх  губ,  інші  слова.
Вони  не  мої.  Вони  виникають  в  іншому  місці.
Вони  кусають  язик.  Мені  від  них  боляче.
У  них,  як  у  списів  героїв,
два  вістря,  і  мої  губи  зранені
їхнім  дотиком,  всякий  раз,  коли  вони  виринають
зсередини  -  чи  з  далеко,  чи  з  ніколи  -
з  моїх  губ  стікає  тепла  цівка
крові,  яка  розтікається  по  моєму  тілу.
Всякий  раз,  коли  я  говорю  з  тобою,  інші  слова
говорять  за  мене,  наче  більше  не  залишилося
нічого  мого  на  світі,  нічого  мого
через  безмежне  виснаження
коханням  до  тебе  і  відчуттям  себе  розлюбленим.
               [i]Зі  "Срібної  шкатулки"  1985[/i]


[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  CONVERSACIÓN[/b]
Cada  vez  que  te  hablo,  otras  palabras
escapan  de  mi  boca,  otras  palabras.
No  son  mías.  Proceden  de  otro  sitio.
Me  muerden  en  la  lengua.  Me  hacen  daño.
Tienen,  como  las  lanzas  de  los  héroes,
doble  filo,  y  los  labios  se  me  rompen
a  su  contacto,  y  cada  vez  que  surgen
de  dentro  -  о  de  muy  lejos,  o  de  nunca-,
me  fluye  de  la  boca  un  hilo  tibio
de  sangre  que  resbala  por  mi  cuerpo.
Cada  vez  que  te  hablo,  otras  palabras
hablan  por  mí,  como  si  ya  no  hubiese
nada  mío  en  el  mundo,  nada  mío
en  el  agotamiento  interminable
de  amarte  y  de  sentirme  desamado.
           [i]De  "La  caja  de  plata"  1985[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022

Луїс Альберто де Куенка БЕРЛІН, ОСІНЬ 1938

Я  прибув  на  південь.  Пішов  у  Ботанічний  Сад.
Землю  вкривало  мертве  листя,  йому  колись
життя  давало  гілля  буків  і  яворів,
кінських  каштанів,  ясенів  і  верб.
Опале  листя  ганяв  холодний  вітер
у  парку  на  свій  розсуд,  виючи  
зловісно,  як  в  Дракулі  (1),  коли  Джонатан  Харкер  (2)  
їхав  у  замок  до  вампіра,  і  вовки
супроводжали  його  поїздку.  Мої  воєнні  чоботи
топтали  і  кришили  листя,
недовговічне  і  сухе,  нагадуючи  інший  шум
моїй  душі:  страшний  шум  Ночі
Кришталевої  (3).  Що  сталося  в  моїй  країні?
Я  відчував,  що  смерть  маскується  під  осінь,
вслухався  в  свої  кроки  і  згадував  той  вірш
безсмертного  Гомера,  який  завчив  в  гімназії:
"Як  родовід  у  листя,  так  само  родовід  людський".(4)
 
[i](1)    Дра́кула  -  роман  ірландського  письменника  Брема  Стокера,  який  був  опублікований  в  1897  році.
(2)    Джонатан  Харкер  молодий  стряпчий  з  Великобританії,  який  відправився  в  глуху  місцину  в  Трасільванії  до  вампіра  графа  Дракули  оформити  купівлю  нерухомості  .
(3)    Ніч  Розбитого  Скла,    Кришталева  Ніч—  назва  першої,  цілеспрямованої  та  керованої  нацистською  державною  владою  Третього  Рейху  масової  акції  прямого  фізичного  насильства  та  терору  щодо  євреїв  на  території  Німеччини,  що  відбулася  в  ніч  з  9  на  10  листопада  1938  року.  З  7  до  13  листопада  1938  року  було  вбито  або  доведено  до  самогубства  близько  400  людей,  зруйновано  понад  1400  синагог,    молитовних  кімнат,  інших  місць  для  відправлення  служби,  а  також  тисячі  крамниць,  помешкань,  єврейських  кладовищ.  До  10  листопада  близько  30  тисяч  євреїв  були  відправлені  до  концентраційних  таборів.
(4)  Гомер  "Іліада",  Пісня  6,  Переклав  Борис  Тен
145)  "Духом  великий  Тідіде,  навіщо  про  рід  мій  питаєш?
146)  Наче  те  листя  на  дереві  —  людські  усі  покоління:
147)  Листя  одне,  обриваючи,  вітер  розносить,  а  інше  —
148)  Клечанням  свіжим  ліси  укриває  з  новою  весною.
149)  Так  і  людські  покоління  —  ці  родяться,  ті  вже  зникають.
[/i]
[i]Переклад  іспанською:
«¡Magnánimo  Tidida!  ¿Por  qué  me  preguntas  mi  linaje?
Como  el  linaje  de  las  hojas,  tal  es  también  el  de  los  hombres.
De  las  hojas,  unas  tira  a  tierra  el  viento,  y  otras  el  bosque
hace  brotar  cuando  florece,  al  llegar  la  sazón  de  la  primavera.
Así  el  linaje  de  los  hombres,  uno  brota  y  otro  se  desvanece.
[/i]  
[i]"Великодушний  Тідіде!  Чому  питаєш  ти  мій  родовід?
Як  родовід  у  листя,  так  само  родовід  людський.
Листя  одне  вітер  на  землю  кидає,  а  інше  ліс
змушує  знов  проростати,  коли  навесні  розквітає.
Так  і  людський  рід,  один  з'являється,  інший  зникає."
[/i]
[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  BERLÍN,  OTOÑO  DE  1938[/b]
Eché  a  andar  hacia  el  sur.  Llegué  al  Jardín  Botánico.
El  suelo  estaba  lleno  de  hojas  muertas,  que  un  día
dieron  vida  a  las  ramas  de  hayas  y  sicomoros,
de  fresnos,  de  castaños  de  Indias  y  de  sauces.
Hojarasca  que  un  viento  gélido  dispersaba
por  el  parque  a  su  antojo,  aullando  de  manera
siniestra,  como  en  Drácula,  cuando  Jonathan  Harker
se  dirige  al  castillo  del  vampiro,  y  los  lobos
acompañan  su  marcha.  Mis  botas  militares
aplastaban  y  hacían  crujir  aquellas  hojas
secas  y  fugitivas,  evocando  otro  ruido
en  mi  alma:  el  estruendo  terrible  de  la  Noche
de  los  Cristales  Rotos.  ¿Qué  ocurría  en  mi  patria?
Sentí  como  la  muerte,  disfrazada  de  otoño,
vigilaba  mis  pasos,  y  recordé  aquel  verso
imborrable  de  Homero  que  aprendí  en  el  Gymnasium:
«Las  hojas  y  los  hombres  son  del  mismo  linaje»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022

Лі Бо ДАРУЮ ФУ АЮ, ДИВЛЯЧИСЬ НА СНІГ НАД ШИРОКОЮ, ЯК МОРЕ, РІЧКОЮ ХУАЙ

[i]                  За  перекладом  Сергія  Торопцева[/i]
У  сніжним  покривалом  вкрило,
З  туманного  Бохаю  сніг  летить,
Цвіте  він  цвітом  весняним  на  гіллі,
У  сяйві  місяця  на  березі  блищить,
 
Кружляє  і  звивається  без  краю,
Неначе  розквітають  білі  квіти,
На  східцях  виросли  чарівні  трави,
Неначе  пилом  яшмовим  покриті.
 
І  звідси  від  Шаньжунських  ручаїв
Душа  у  Лянюань  до  друга  рветься.
Тобі  я  посилаю  пісню  Ін,
Ти  заспівай,  і  моє  серце  відгукнеться.
[i]        746  р.[/i]
 
[i]Фу  Ай  –  ймовірно,  друг  Лі  Бо  з  міста  Сунчен;
Царство  У  існувало  в  епоху  Весни  і  Осені.  Перша  згадка  про  нього  у  літописі  в  585  р.  до  н.е.  Територія  сучасної  провінції  Цзянсу;
Хуай  –  ріка  Ціньхуай  в  нижній  течії  поблизу  Нанкіна,  де  вона  впадає  в  Янцзи;
Яшмовий  пил  –  легендарна  їжа  святих  небожителів,  в  поезії  метонім  снігу;
Бохай  –  затока  біля  північного  узбережжя  Китаю,  в  тексті  Мінбо,  що  означає  туманний  Бохай;
Шаньчжунський  ручай  –  річка  в  районі  гори  Гуйцзи,  метонім  царства  Юе,  одночасно  натяк  на  історію  Ван  Цзи-ю,  який  в  засніжену  ніч,  хмільний,  читав  вірші  „Кличу  того,  хто  далеко”.  Цей  вірш  бере  початок  від  вірша  ханського  поета  Ван  Аня,  присвяченого  Цюй  Юаню.  Ван  Ань,  живучи  в  Шаньіні  згадав  свого  друга  Дай  Аньдао,  який  жив  біля  Шаньчжунського  ручая,  сів  у  човен  і  швидко  поплив  до  друга.  Але,  не  доїхавши,  повернув  назад.  Як  він  пояснив:  „Мене  повело  натхнення,  а  коли  воно  минуло,  то  для  чого  мені  Дай”;
Ін  –  столиця  князівства  Чу  періоду  Чаньцю  (770  –  475  рр.  до  н.е.  і  Чжаньго  (403  –  221  рр.  до  н.е.)  на  території  нинішньої  провінції  Хубей.  В  оді  „Сун  Юй  відповідає  на  запитання  чуського  князя”  розповідається  про  співака,  який  співав  просту  пісеньку  про  сільського  хлопця  з  Ба  (провінція  Сичуань)  і  всі  охоче  йому  підспівували.  Коли  ж  він  почав  співати  складніші  пісні,  не  знайшлося  у  натовпі  жодного,  хто  зміг  би  підспівувати[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022

Лі Бо ПІСНЯ З ЧАН'АНЯ

[i]                  Англійський  підстрочник  Jun  Tang[/i]
З  чубком,  вистриженим  до  брів  (1),  рвала  квіти  я  біля  воріт.
На  бамбуковому  кийку  приїздив  ти,  як  на  коні.
Разом,  сидячи  на  стільці,  грались  жменею  синіх  слив.
У  Чан'ані  (2)  двом  дітям  були  не  відомі  підозри  і  гнів.
Вийшла  заміж  за  тебе  я  у  свої  чотирнадцять  років  (3),
Засоромлена,  я  тоді  посміхнутись  не  сміла  тобі,
Закривала  обличчя  своє,  відверталася  до  стіни,  
Обернутись  не  сміла  хоча  б  мене  звав  тисячі  разів.  
Посміхнулась  в  п'ятнадцять  літ  і  не  хмурила  більше  брів.
Тільки  б  разом,  аж  доки  ми  не  обернемось  в  попіл  і  пил.
Тоді  вірила  я,  що  ти,  як  Вейшен  (4),  будеш  вірний  мені,
Як  завбачити  скелю  могла,  де  дружини  ждуть  чоловіків?
Ти  в  шістнадцять  поїхав  кудись  за  Янью  (5),  за  каньйон  Кутанґ  (6).
Неприступний  у  червні  Янью  (7),  з  неба  чуються  плачі  мавп.
На  слідах  твоїх  у  дворі  вже  зелені  мохи  розрослись,
Надто  густо,  не  промести.  Осінь,  вітер,  падає  лист.  
Пролітають  метелики  в  парах  над  травою  в  осіннім  саду.
Вони  серце  моє  розірвали.  Зблідли  барви  обличчя  від  дум.  
Як  відправишся  вниз  по  Янцзи  (8),  прошу,  вишли  негайно  листа.
Я  найдовші  дороги  пройду,  щоб  зустріти  тебе  в  Чанфенша  (9).

[i][b]Роки  життя  Лі  Бо  701  -  762  (763?)[/b][/i]
[i](1)  Маленькі  китайські  дівчатка  традиційно  носили  чілку,  яка  закривала  чоло.  Лі  Бо  говорить,  що  це  подружжя  було  знайоме  з  раннього  дитинства.
(2)  Чан'ань  (長安,  长安,  Cháng'ān,  «вічний  спокій»)  -  стародавня  Західна  або  Верхня  столиця  кількох  китайських  держав,  пункт  призначення  торгових  караванів,  які  йшли  Великим  шовковим  шляхом  у  Китай.  В  добу  династії  Тан  розрізнені  містечка  тут  об'єдналися  у  єдине  місто,  яке  отримало  назву  Чан'ань  і  стало  столицею  династії.  Місто  нагадувало  за  формою  прямокутник,  розбитий  на  рівновеликі  квартали,  як  шахова  дошка.  Населення  Чан'аню  у  середині  8  століття  становило  понад  1  мільйон  осіб  і  було  найбільшим  урбанізованим  центром  тогочасного  світу.  В  добу  династії  Мін  столицю  перенесено  в  Пекін,  а  Чан'ань  перейменовано  в  Сіань.
(3)  В  Китаї  дівчат  видавали  заміж  у  віці  від  13  до  22  років.
(4)  Вейшен  -  юнак,  який  під  час  повені  обхопив  опору  мосту,  щоб  виконати  обіцянку,  дочекатися  тут  своєї  коханої.  Юнак  потонув.  Дівчина,  дізнавшись  про  його  смерть,  кинулася  в  річку  і  теж  потонула.  Історія  згадується  в  “Чжуанцзи”,  другому  за  значенням  тексті  даоської  філософської  та  релігійної  традиції.
(5)  Риф  Янью  розташований  на  річці  Янцзи  у  гирлі  ущелини  Кутанг,  мав  у  ширину  близько  70  метрів.  Влітку  його  частково  ховала  піднята  вода.  
(6)  Кутанґ  -  відразу  за  древнім  селом  Байдичен  (白帝城)  річка  Янцзи  проходить  між  горою  Чицзя  (赤  甲  山)  на  півночі  та  горою  Байян  (白  鹽山)  на  півдні.  Місце,  де  проходить  річка  між  цими  горами,  називають  ворота  Куймен  (夔門),  це  вхід  до  ущелини  Кутанґ  -  першої  з  трьох  ущелин  Янцзи.  Гори  по  обидва  боки  сягають    у  висоту  1200  метрів.  Ущелина  Кутанґ  має  лише  8  кілометрів  у  довжину,  але  вона  найвужча  з  трьох  ущелин.  В  найширшому  місці  має  лише  150  метрів.  Поєднання  вузьких  каньйонів  серед  високих  гір  створює  вражаючі  краєвиди.  Ущелину  Кутанґ  вважають  найкрасивішою  з  усіх  трьох  ущелин.  
(7)  Риф  Янью  непрохідний  у  червні.  В  поемі  Лі  Бо  події  відбуваються  в  п’ятому  місяці  місячного  календаря-  місяці  дракона  (тобто  у  червні  за  григоріанським  календарем),  коли  повені  роблять  водний  шлях  недоступним.  У  стародавніх  книгах  зафіксовано,  що  мандрівники,  які  бажали  пройти  через  ущелину  Кутанг,  повинні  були  підніматися  вгору  по  річці  ранньою  весною,  а  спускатися  вниз  по  річці  восени.  Тому  героїня  починає  очікувати  повернення  чоловіка,  коли  побачить  осінніх  метеликів  та  опале  листя.
(8)  Янцзи  -  найдовша  річка  Китаю,  з  довжиною  6300  км  займає  третє  місце  у  світі.  Китайська  назва长江  Cháng  Jiāng  (Чан  Цзян)  -  Довга  ріка
(9)  Чанфенша    -  місто  на  відстані  близько  200  миль  від  Чан'аня  вгору  по  Янцзи.  Дружина  так  прагне  побачити  свого  чоловіка,  що  готова  йти  йому  назустріч  до  пристані  в  Чанфенша,  куди  прибуде  його  корабель.[/i]
 
[b]A  Song  of  Changgan[/b]
When  I  first  wore  bangs,  I  played
before  the  front  gate,  picking  flowers.
You  came  straddling  a  bamboo  stick  in  imitation  of  horse-riding,
and  lounged  around  the  bench,  fiddling  with  green  plums.
We  lived  at  Changgan  in  the  downtown  area
as  two  little  children  without  misgivings  or  suspicions.
At  fourteen  I  became  your  wife.
Shyness  prevented  me  from  smiling.
Facing  the  dark  wall  with  drooping  head,  I  would  not  turn  around
even  if  you  called  my  name  for  a  thousand  times.
At  fifteen  I  began  to  relax  my  eyebrows  and  smile.
I  was  willing  to  be  with  you  until  we  turned  into  dust  and  ashes.
I  used  to  believe  that  you  would  be  as  dependable  as  Weisheng,  but
how  could  I  foresee  my  mounting  the  high  terrace  for  wives  expecting  their  husbands’  return?
At  sixteen  you  went  away,  somewhere
far  beyond  the  Yanyu  Reef  of  the  Qutang  Gorge.
The  Reef  was  unapproachable  in  June,
and  the  sky  resounded  with  monkeys’  whining.
Your  former  footprints  on  the  doorstep
were  covered  by  green  mosses
too  thick  to  be  swept  away.
This  autumn,  leaves  fall  early  in  wind.
August  butterflies  came  in  twos,
dancing  above  the  grass  in  the  west  garden.
At  the  sight  my  heart  was  broken
And  the  color  of  my  face  faded  as  I  sat  brooding.
Sooner  or  later,  if  you  will  come  down  the  Yangtze  River,
Please  send  me  a  letter  in  advance.
Regardless  of  the  distance,  I  will  go
all  the  way  to  Changfengsha  to  meet  you.
 
长干行
妾发初覆额，
折花门前剧。
郎骑竹马来，
绕床弄青梅。
同居长干里，
两小无嫌猜。
十四为君妇，
羞颜未尝开。
低头向暗壁，
千唤不一回。
十五始展眉，
愿同尘与灰。
常存抱柱信，
岂上望夫台?
十六君远行，
瞿塘滟滪堆。
五月不可触，
猿声天上哀。
门前迟行迹，
一一生绿苔。
苔深不能扫，
落叶秋风早。  
八月蝴蝶来  (or:  黄)，
双飞西园草。  
感此伤妾心，
坐愁红颜老。  
早晚下三巴，
预将书报家。
相迎不道远，
直至长风沙

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022

Волт Вітмен Я СИДЖУ І ДИВЛЮСЯ

Я  сиджу  й  дивлюся  на  всі  скорботи  світу,  і  на
                           страждання  й  приниження,
Я  чую  як  захлинаються  сльозами  молоді  люди  від  жалю
                           до  себе,  розкаюючись  у  вдіяному,
Я  бачу  матерів,  якими  нехтують  їхні  діти,  вмираючих,
                           забутих,  виснажених,  зневірених,
Я  бачу  жінок,  зраджених  чоловіками,  я  бачу  зрадливого  спокусника
                           юних  дівчат,
Я  помічаю,  як  намагаються  приховати  болючі  ревнощі  і  нерозділене  кохання,
                           я  бачу  ці  неприглядні  земні  картини,
Я  бачу,  як  розгортається  битва,  пошесть,  тиранія,  я  бачу  страждаючих
                           і  ув'язнених,
Я  слідкую  за  голодаючими  в  морі,  я  слідкую,  як  моряки  кидають  жереб,
                           кого  треба  вбити,  щоб  врятувати  життя  інших,
Я  спостерігаю  ганьбу  і  занепад  втрачаючих  гідність  людей
                           серед  робітників,  бідноти,  негрів  і  подібних  їм,
На  все  це  –  підлість  і  нескінченні  страждання  я  сиджу  й  дивлюся,
                           бачу,  чую  і  мовчу.

[b]Walt  Whitman  I  SIT  AND  LOOK  OUT[b][/b][/b]
I  sit  and  look  out  upon  all  the  sorrows  of  the  world,  and  upon  all
           oppression  and  shame,
I  hear  secret  convulsive  sobs  from  young  men  at  anguish  with
           themselves,  remorseful  after  deeds  done,
I  see  in  low  life  the  mother  misused  by  her  children,  dying,
           neglected,  gaunt,  desperate,
I  see  the  wife  misused  by  her  husband,  I  see  the  treacherous  seducer
           of  young  women,
I  mark  the  ranklings  of  jealousy  and  unrequited  love  attempted  to  be
           hid,  I  see  these  sights  on  the  earth,
I  see  the  workings  of  battle,  pestilence,  tyranny,  I  see  martyrs  and
           prisoners,
I  observe  a  famine  at  sea,  I  observe  the  sailors  casting  lots  who
           shall  be  kill'd  to  preserve  the  lives  of  the  rest,
I  observe  the  slights  and  degradations  cast  by  arrogant  persons  upon
           laborers,  the  poor,  and  upon  negroes,  and  the  like;
All  these--all  the  meanness  and  agony  without  end  I  sitting  look  out  upon,
             See,  hear,  and  am  silent.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2022