Зоя Бідило

Сторінки (6/510):  « 1 2 3 4 5 6 »

Чарлз Буковскі Техаска

вона  з  Техасу  і  важить
103  фунти  (1)
і  стоїть  перед
дзеркалом  розчісуючи  океани
рудуватого  волосся
яке  спадає  вниз
по  спині  до  її  сідниць.
волосся  чарує  і  стріляє
іскрами  коли  я  лежу  в  ліжку
і  дивлюся  як  вона  розчісує  своє
волосся.  вона  подібна  до  когось
з  кіно  але  вона
дійсно  тут.  ми  кохаємося
хоча  б  раз  на  день  і
вона  може  розсмішити  мене
у  будь-який  час  коли
захоче.  Техаські  жінки  завжди
здорові,  і  крім  цього  вона
миє  мій  холодильник,  раковину,
ванну,  і  вона  готує
й  годує  мене  здоровою  їжею
і  миє  посуд
теж.
"Хенк,"  каже  вона  мені
тримаючи  банку  грейпфрутового
соку,  "це  найкращий  зі
всіх."
там  сказано:  Техаський  несолодкий
РОЖЕВИЙ  грейпфрутовий  сік.
на  неї  була  схожою  Кетрін  Хепберн  (2)
школяркою,  і  я  дивлюся  як  ці
103  фунти
причесують  дворик  та  як  змінюється
рудувате  волосся
перед  дзеркалом
і  я  відчуваю  її  в  моїх
зап'ястях  і  в  глибині  очей,
і  в  пальцях  ніг  і  в  ногах  і  в  животі
відчуваю  її  і
в  інших  частинах  теж,
і  весь  Лос-Анджелес  падає  вниз
і  плаче  від  щастя,
стіни  притулку  кохання  хитаються  -
океан  рине  в  нього  і  вона  обертається
до  мене  й  каже,  "чорт  візьми  це  волосся!"
і  я  кажу,
"так".
[i](1)  1  фунт  =  453,6  г,  103  фунти  =  46,7208  кг
(2)  Кетрін  Хепберн  -  видатна  американська  акторка,  4  Оскари,  12  номінацій  на  Оскар[/i]
 
[b]Charles  Bukowski  texan[/b]
she’s  from  Texas  and  weighs
103  pounds
and  stands  before  the
mirror  combing  oceans
of  reddish  hair
which  falls  all  the  way  down
her  back  to  her  ass.
the  hair  is  magic  and  shoots
sparks  as  I  lay  on  the  bed
and  watch  her  combing  her
hair.  she’s  like  something
out  of  the  movies  but  she’s
actually  here.  we  make  love
at  least  once  a  day  and
she  can  make  me  laugh
any  time  she  cares
to.  Texas  women  are  always
healthy,  and  besides  that  she’s
cleaned  my  refrigerator,  my  sink,
the  bathroom,  and  she  cooks  and
feeds  me  healthy  foods
and  washes  the  dishes
too.
“Hank,”  she  told  me,
holding  up  a  can  of  grapefruit
juice,  “this  is  the  best  of  them
all.”
it  says:  Texas  unsweetened
PINK  grapefruit  juice.
she  looks  like  Katherine  Hepburn
looked  when  she  was
in  high  school,  and  I  watch  those
103  pounds
combing  a  yard  and  some  change
of  reddish  hair
before  the  mirror
and  I  feel  her  inside  of  my
wrists  and  at  the  backs  of  my  eyes,
and  the  toes  and  legs  and  belly
of  me  feel  her  and
the  other  part  too,
and  all  of  Los  Angeles  falls  down
and  weeps  for  joy,
the  walls  of  the  love  parlors  shake—
the  ocean  rushes  in  and  she  turns
to  me  and  says,  “damn  this  hair!”
and  I  say,
“yes.”
[i]from  "Love  is  a  dog  from  hell"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024


Чарлз Буковскі майже написаний вірш

Я  бачу,  як  ти  п'єш  біля  кіоска  тендітними
блакитними  руками,  ні,  руки  не  блакитні
вони  маленькі,  а  кіоск  у  Франції
звідки  ти  написала  мені  цей  останній  лист  і
я  відповів  і  більше  ніколи  не  чув  про  тебе.
ти  писала  божевільні  вірші  про
АНГЕЛІВ  І  БОГА,  усі  верхнім  регістром,  і  ти
знала  відомих  художників  і  більшість  з  них
були  твоїми  коханцями,  і  я  вже  писав,  це  нормально,
йти  вперед,  входити  в  їхнє  життя,  я  не  ревнував
тому  що  ми  ніколи  не  зустрічалися.  ми  були  близько  один  раз
у  Новому  Орлеані,  за  півквартала,  але  ніколи  не  зустрілися,  ніколи
не  доторкнулися.  тож  ти  йшла  зі  знаменитими  і  писала
про  знаменитих,  і,  звичайно,  те,  що  ти  дізналися
полягало  в  тому,  що  знаменитих  хвилює
їхня  слава  -  не  прекрасна  молода  дівчина  в  ліжку
з  ними,  яка  дає  їм  це,  а  потім  прокидається
вранці  писати  великі  вірші  про
АНГЕЛІВ  І  БОГА.  ми  знаємо,  що  Бог  мертвий,  казали  вони
нам,  але  слухаючи  тебе  я  не  був  впевнений.  чи
це  був  верхній  регістр.  ти  була  одним  з
найкращих  поетів  жінок,  і  я  казав  видавцям,
редакторам,  "друкуйте  її,  друкуйте  її,  вона  божевільна,  але  вона
магічна.  в  її  вогні  немає  неправди".  Я  тебе  любив
як  чоловік  любить  жінку,  якої  він  ніколи  не  торкнеться,  тільки
пише  їй,  зберігає  кілька  фотографій.  Я  любив  би
тебе  більше,  якби  сидів  у  маленькій  кімнаті,  розминаючи
сигарету  і  слухав,  як  ти  мочишся  у  ванній,
але  цього  не  сталося.  твої  листи  стали  сумнішими.
твої  коханці  зраджували  тобі.  мала,  відповідав  я,  усі
коханці  зраджують.  це  не  допомагало.  ти  розповідала,  що  
у  тебе  була  лавочка,  щоб  плакати,  і  вона  була  на  мосту  і
міст  був  над  річкою,  і  ти  сиділа  на  лавці
плачу  щовечора  і  плакала  за  коханцями,  які  зробили
боляче  і  забули  тебе.  Я  відповів,  але  ніколи
не  одержав  відповідь.  друг  написав  мені  про  твоє  самогубство
через  3  чи  4  місяці  після  того,  як  це  сталося.  якби  ми  з  тобою  зустрілися,
я,  мабуть,  був  би  несправедливим  з  тобою,  а  ти  
зі  мною.  Так  би  було  краще.
               [i]  З  "Кохання  -  це  собака  з  пекла"[/i]
 
[b]Charles  Bukowski  an  almost  made  up  poem[/b]
I  see  you  drinking  at  a  fountain  with  tiny
blue  hands,  no,  your  hands  are  not  tiny
they  are  small,  and  the  fountain  is  in  France
where  you  wrote  me  that  last  letter  and
I  answered  and  never  heard  from  you  again.
you  used  to  write  insane  poems  about
ANGELS  AND  GOD,  all  in  upper  case,  and  you
knew  famous  artists  and  most  of  them
were  your  lovers,  and  I  wrote  back,  it’s  all  right,
go  ahead,  enter  their  lives,  I’m  not  jealous
because  we’ve  never  met.  we  got  close  once  in
New  Orleans,  one  half  block,  but  never  met,  never
touched.  so  you  went  with  the  famous  and  wrote
about  the  famous,  and,  of  course,  what  you  found  out
is  that  the  famous  are  worried  about
their  fame—not  the  beautiful  young  girl  in  bed
with  them,  who  gives  them  that,  and  then  awakens
in  the  morning  to  write  upper  case  poems  about
ANGELS  AND  GOD.  we  know  God  is  dead,  they’ve  told
us,  but  listening  to  you  I  wasn’t  sure.  maybe
it  was  the  upper  case.  you  were  one  of  the
best  female  poets  and  I  told  the  publishers,
editors,  “print  her,  print  her,  she’s  mad  but  she’s
magic.  there’s  no  lie  in  her  fire.”  I  loved  you
like  a  man  loves  a  woman  he  never  touches,  only
writes  to,  keeps  little  photographs  of.  I  would  have
loved  you  more  if  I  had  sat  in  a  small  room  rolling  a
cigarette  and  listened  to  you  piss  in  the  bathroom,
but  that  didn’t  happen.  your  letters  got  sadder.
your  lovers  betrayed  you.  kid,  I  wrote  back,  all
lovers  betray.  it  didn’t  help.  you  said
you  had  a  crying  bench  and  it  was  by  a  bridge  and
the  bridge  was  over  a  river  and  you  sat  on  the  crying
bench  every  night  and  wept  for  the  lovers  who  had
hurt  and  forgotten  you.  I  wrote  back  but  never
heard  again.  a  friend  wrote  me  of  your  suicide
3  or  4  months  after  it  happened.  if  I  had  met  you
I  would  probably  have  been  unfair  to  you  or  you
to  me.  it  was  best  like  this.
[i]from  "Love  is  a  dog  from  hell"
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024


Пауль Целан Le menhir*

Височіє
гранітна  сірість.

Сірість  форми,  твоя
незрячість,  зрячість  каменю,  яким
з  нами  Земля  тут  поставлена,  олюднена,
на  язичницькі  тропи  пітьми  і  світла,
в  надвечір’ї,  перед
тобою,  в  небесну  прірву.

Втаємничений,  сюди  доставлений,  зі  спини
вдарений  в  серце.  Жорнами
моря  перемелюваний.

Світлокрилість  твоя  височіє,  вранці,
серед  дроку  і  каменю,
п'ядуном**  непримітним.

Чорний,  кольору
філактерій***,  просто  чекав  їх,
їх,  мо-
литвою  з’єднаних.
[i](Зі  збірки  "Троянда  -  Ніхто")
*  Le  menhir  (фр.  менгір)  –  найпростіша  культова  споруда  у  вигляді  обробленого  людиною  дикого  каменю,  у  якого  вертикальний  розмір  значно  більший  за  горизонтальний.  Вік  2  –  3  тис.  років.  Пауль  Целан  з  дружиною  провели  літо  у  1960  і  1961  роках  у  Бретані.  Ймовірно,  описано  менгір  Керлоас  (Горбань),  на  спині  якого  добре  видно  впадину  ніби  від  удару.
**  П'ядун  -  невеликий  метелик  —  шкідник  дерев,  гусінь  якого  пересувається,  вигинаючи  середню  частину  тіла  вгору,  наче  міряє  простір  п'ядями.
***  Філактерії  –  дві  шкіряні  коробочки,  в  яких  іудеї  зберігають  написані  на  пергаменті  молитви  і  висловлювання  з  Тори.  Їх  підв'язують  під  час  ранкової  молитви  до  лоба  і  до  лівої  руки.[/i]

Paul  Celan  Le  menhir
Wachsendes
Steingrau.

Graugestalt,  augen-
loser  du,  Steinblick,  mit  dem  uns
die  Erde  hervortrat,  menschlich,
auf  Dunkel-,  auf  Weissheidewegen,
abends,  vor
dir,  Himmelsschlucht.

Verkebstes,  hierhergekarrt,  sank
über  den  Herzrücken  weg.  Meer-
mühle  mahlte.

Hellflüglig  hingst  du,  früh,
zwischen  Ginster  und  Stein,
kleine  Phaläne.

Scwarz,  phylakterien-
farben,  so  wart  ihr,
ihr  mit-
betenden  Schoten.

[i]in  Die  Niemandrose,  1963[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024


Пауль Целан Вночі, коли гойдає маятник кохання

Вночі,  коли  гойдає  маятник  кохання
між  Вічно  і  Ніколи,
б’єш  твоїм  словом  в  Місяць  серця,
і  твоє  блакитне  грізне
око  сягає  тверді  неба.
З  глибини,  із  сонної  пітьми
лісів  до  нас  приносить  вітер  шепіт,
й  блукає  спізнення,  значне,  як  обрис  майбуття.
Що  зараз  лиш  підноситься  й  спадає,
призначений  в  душі  глибинах  поховати:
сліпий  як  погляди,  якими  обмінялися,
як  поцілунок  часу  на  устах.

Paul  Celan  Nachts,  wenn  das  Pendel  der  Liebe  schwingt
Nachts,  wenn  das  Pendel  der  Liebe  schwingt
zwischen  Immer  und  Nie,
stösst  dein  Wort  zu  den  Monden  des  Herzens
und  dein  gewitterhaft  blaues
Aug  reicht  der  Erde  den  Himmel.
Aus  fernen,  aus  traumgeschwärztem
Hain  weht  uns  an  das  Verhauchte,
und  das  Versäumte  geht  um,  gross  wie  die  Schemen  der  Zukunft.
Was  sich  nun  senkt  und  hebt,
gilt  dem  zuinnerst  Vergrabnen:
blind  wie  der  Blick,  den  wir  tauschen,
küsst  es  die  Zeit  auf  den  Mund.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024


Луїс Альберто де Куенка Відчиняй усі двері

Відчиняй  усі  двері:  які  ведуть  до  золота,
які  ведуть  до  влади,  які  ховають  тайну
кохання,  які  таять  незбагненну  загадку
щастя,  які  дають  тобі  вічне  життя
з  радістю  досконалого  бачення.
Відчиняй  усі  двері,  де  тобі  не  показують  диковини
не  надають  значення  плямам  крові
якими  забризкані  стіни  заборонених
кімнат,  без  прикрас  на  стелях,
без  губ,  які  шукають  твою  тінь,
без  священного  слова,  скритого  за  порогами.
Безнадійно,  ввічливо,
стримуючи  сміх,  витираючи  сльози,
на  краю  світу,  в  кінці  дороги,
прислухаючись,  як  свистять  кулі  ворогів
навколо  і  як  співають  солов'ї,
не  сумнівайся,  брате:  відчиняй  усі  двері.
Однак  за  ними  немає  нічого.
 
[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  ABRE  TODAS  LAS  PUERTAS[/b]
Abre  todas  las  puertas:  la  que  conduce  al  oro,
la  que  lleva  al  poder,  la  que  esconde  el  misterio
del  amor,  la  que  oculta  el  secreto  insondable
de  la  felicidad,  la  que  te  da  la  vida
para  siempre  en  el  gozo  de  una  visión  sublime.
Abre  todas  las  puertas  sin  mostrarte  curioso
ni  prestar  importancia  a  las  manchas  de  sangre
que  salpican  los  muros  de  las  habitaciones
prohibidas,  ni  a  las  joyas  que  revisten  los  techos,
ni  a  los  labios  que  buscan  los  tuyos  en  la  sombra,
ni  a  la  palabra  santa  que  acecha  en  los  umbrales.
Desesperadamente,  civilizadamente,
conteniendo  la  risa,  secándote  las  lágrimas,
en  el  borde  del  mundo,  al  final  del  camino,
oyendo  cómo  silban  las  balas  enemigas
alrededor  y  cómo  cantan  los  ruiseñores,
no  lo  dudes,  hermano:  abre  todas  las  puertas.
Aunque  nada  haya  dentro.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024


Луїс Альберто де Куенка Зачинені двері

Чи  ти  відчиниш  мені  двері?  Важливо
уявляти,  що  принесеш  ти.
Або  чого  не  принесеш.  Чи  що
залишиться  у  параклаузитироні  (1).
Все  літо  я  провів  в  фантазіях,
як  ти  підходиш  до  дверей,
як  возишся  з  замками,
як  зрештою  являєшся  мені
і  кажеш:  "Заходь,  не  залишайся
тут.  Ніч  довга,  нескінченна.  (2)
Не  сплять  ніколи  в  цьому  домі."
[i](1)  Параклаузитирон  -  форма  любовного  вірша,  в  якому  закоханий  оплакує  двері,  які  відділяють  його  від  коханої.  
(2)  "Дуже  довга  ця  ніч  безконечна,  й  не  час  нам  у  домі/  Спати."  (Гомер,  "Одіссея",  Пісня  11,  330.  Цими  словами  Алкіной  заохочував  Одіссея  продовжити  розповідь  про  свої  мандри[/i]

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  PUERTA  CERRADA[/b]
¿Me  abrirías  la  puerta?  Era  importante
pensar  qué  llevarías  puesto  entonces.
O  qué  no  llevarías.  O  si  aquello
se  quedaría  en  un  paraklausíthyron.
Pasé  todo  un  verano  imaginando
cómo  te  dirigías  a  la  puerta,
cómo  manipulabas  los  cerrojos,
cómo,  al  fin,  te  mostrabas  a  mi  vista
y  me  decías:  «Pasa,  no  te  quedes
ahí.  La  noche  es  larga,  interminable.
En  esta  casa  no  se  duerme  nunca.»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024


Віслава Шимборська Я НАДТО БЛИЗЬКО, ЩОБ ЙОМУ НАСНИТИСЬ

Я  надто  близько,  щоб  йому  наснитись.
Не  в'юсь  навколо  нього,  не  ховаюсь
під  коренями  дерева.  Я  надто  близько.
Не  моїм  голосом  співає  риба  в  сіті.
Не  з  мого  пальця  перстеньок  скотився.
Я  надто  близько.  Запалав  великий  дім,
на  порятунок  звуть  без  мене.  Надто  близько,
Щоб  у  моїм  волоссі  вдарив  дзвін.
Надто  близько,  щоб  я  могла  прийти  як  гість,
перед  яким  розсовуються  стіни.
Я  не  помру  ніколи  вдруге  так  легко,
так  швидко  поза  тілом,  неусвідомлено,
як  в  його  сні  колись.  Я  надто  близько,
надто  близько.  Я  чую  шикання
і  бачу  полиски  луски  тих  слів,
завмерла  я  в  обіймах.  Він  спить,
в  ту  мить  доступніший  єдиний  раз  в  житті
касирші  мандрівного  цирку  з  єдиним  левом,
ніж  мені,  лежачій  поруч.
Зараз  перед  ним  зростає  в  нім  долина
червонолиста,  заперта  сніжною  горою
у  лазуровому  повітрі.  Я  надто  близько,
щоб  до  нього  впасти  з  неба.  Мій  крик
його  б  міг  тільки  розбудити.  Бідолашна,
обмежена  своєю  особистістю,
а  я  була  березою,  а  я  бувала  ящіркою,
я  являлася  з  часів  і  атласів
у  переливах  барвів  шкір.  Я  мала
щастя  зникати  перед  здивованими  очима,
що  є  багатством  із  багатств.  Я  надто  близько,
надто  близько,  щоб  снитися  йому.
Я  вивільняю  руку  з-під  голови  заснулого,
затерплу,  повну  різьблених  шпильок.
На  вістрі  кожної,  до  зникнення,
є  збитий  ангел.
 
[b]Wisława  Szymborska  JESTEM  ZA  BLISKO,  ŻEBY  MU  SIĘ  ŚNIĆ[/b]
Jestem  za  blisko,  żeby  mu  się  śnić.
Nie  fruwam  nad  nim,  nie  uciekam  mu
pod  korzeniami  drzew.  Jestem  za  blisko.
Nie  moim  głosem  śpiewa  ryba  w  sieci.
Nie  z  mego  palca  toczy  się  pierścionek.
Jestem  za  blisko.  Wielki  dom  się  pali
beze  mnie  wołającej  ratunku.  Za  blisko,
żeby  na  moim  włosie  dzwonił  dzwon.
Za  blisko,  żebym  mogła  wejść  jak  gość,
przed  którym  rozsuwają  się  ściany.
Już  nigdy  po  raz  drugi  nie  umrę  tak  lekko,
tak  bardzo  poza  ciałem,  tak  bezwiednie,
jak  niegdyś  w  jego  śnie.  Jestem  za  blisko,
za  blisko.  Słyszę  syk
i  widzę  połyskliwą  łuskę  tego  słowa,
znieruchomiała  w  objęciu.  On  śpi,
w  tej  chwili  dostępniejszy  widzianej  raz  w  życiu
kasjerce  wędrownego  cyrku  z  jednym  lwem
niż  mnie  leżącej  obok.
Teraz  dla  niej  rośnie  w  nim  dolina
rudolistna,  zamknięta  ośnieżoną  górą
w  lazurowym  powietrzu.  Ja  jestem  za  blisko,
żeby  mu  z  nieba  spaść.  Mój  krzyk
mógłby  go  tylko  zbudzić.  Biedna,
ograniczona  do  własnej  postaci,
a  byłam  brzozą,  a  byłam  jaszczurką,
a  wychodziłam  z  czasów  i  atłasów
mieniąc  się  kolorami  skór.  A  miałam
łaskę  znikania  sprzed  zdumionych  oczu,
co  jest  bogactwem  bogactw.  Jestem  blisko,
za  blisko,  żeby  mu  się  śnić.
Wysuwam  ramię  spod  głowy  śpiącego,
zdrętwiałe,  pełne  wyrojonych  szpilek.
Na  czubku  każdej  z  nich,  do  przeliczenia,
strąceni  siedli  anieli.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024


Віслава Шимборська Промова в кімнаті загублених речей ПМ

Я  загубила  кількох  богинь  дорогою  з  півдня  на  північ,
а  також  багатьох  богів  дорогою  зі  сходу  на  захід.
Для  мене  згасли  раз  і  назавжди  пара  зірок,  розкололося  небо.
Для  мене  затонув  у  морі  один  острів,  другий.
Мені  невідомо  точно,  де  залишила  пазурі,  
хто  носить  моє  хутро,  хто  живе  в  моєму  панцирі.
Моя  рідня  померла,  коли  я  виповзла  на  сушу,
і  тільки  якась  кісточка  в  мені  святкує  ці  річниці.
Я  виповзала  зі  шкіри,  транжирила  хребці  і  ніжки,
втрачала  розум  дуже  багато  разів.
Давно  я  закрила  на  все  це  третє  око,
махнула  на  це  плавником,  знизала  гіллям.
 
Розділялася,  зникала,  розвіювалася  чотирма  вітрами.
Сама  собі  дивуюся,  як  мало  від  мене  залишилося:
єдина  персона  в  тимчасовому  людському  роді,
яка  вчора  забула  в  трамваї  всього  лиш  парасольку.
 
[b]Wisława  Szymborska  Przemówienie  w  biurze  znalezionych  rzeczy  [/b]
Straciłam  kilka  bogiń  w  drodze  z  południa  na  północ,  
a  także  wielu  bogów  w  drodze  ze  wschodu  na  zachód.  
Zgasło  mi  raz  na  zawsze  parę  gwiazd,  rozstąp  się  niebo.  
Zapadła  mi  się  w  morze  wyspa  jedna,  druga.  
Nie  wiem  nawet  dokładnie,  gdzie  zostawiłam  pazury,  
kto  chodzi  w  moim  futrze,  kto  mieszka  w  mojej  skorupie.  
Pomarło  mi  rodzeństwo,  kiedy  wypełzłam  na  ląd  
i  tylko  któraś  kostka  świętuje  we  mnie  rocznicę.  
Wyskakiwałam  ze  skóry,  trwoniłam  kręgi  i  nogi,  
odchodziłam  od  zmysłów  bardzo  dużo  razy.  
Dawno  przymknęłam  na  to  wszystko  trzecie  oko,  
machnęłam  na  to  płetwą,  wzruszyłam  gałęziami.  
 
Podziało  się,  przepadło,  na  cztery  wiatry  rozwiało.  
Sama  się  sobie  dziwię,  jak  mało  ze  mnie  zostało:  
pojedyncza  osoba  w  ludzkim  chwilowo  rodzaju,  
która  tylko  parasol  zgubiła  wczoraj  w  tramwaju

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024


Рон Паджетт Зубна щітка

Як  пензель  -
дитя  звичайного  віника,
який  доводиться  кузеном  мітли  двірника,
так  я  -  зубна  щітка,  
коли  це  стосується  щетини,
недостатньо  сердитий
чи  можливо  надто  сердитий,
щоб  берегти  свою  щетину  незайманою
бо  мені  відомо  що  сміття
у  світі  занадто  багато
щоб  я  міг  з  ним  упоратися.
Якби  я  міг  урятувати  світ,
ставши  розіп'ятим,
звичайно  я  б  погодився.
Але  хто  розпинатиме
зубну  щітку  на  хресті?

[b]Ron  Padgett  Toothbrush[/b]
As  the  whisk  broom
is  the  child  of  the  ordinary  broom,
which  is  cousin  to  the  janitor’s  broom,
I  am  a  toothbrush
when  it  comes  to  bristling,
insufficiently  angry
or  maybe  too  angry
to  keep  my  bristles  intact
since  I  know  the  debris
of  the  world  is  too  great
for  me  to  handle.
If  I  could  save  the  world
by  being  crucified
I  certainly  would.
But  who  would  nail
a  toothbrush  to  a  cross?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2024


Рон Паджетт Світ наш

Хтось  був  першим,  хто  сказав
"Я  вважаю  світ  твоїм"
і  як  він  чи  вона  це  вигадали?
Це  така  річ  яку
одні  приписують  богу
або  великому  філософу
або  збожеволілому
одного  чудового  дня.  Зараз
це  кліше
тому  що  ми  не  здатні  про  це  думати,
ми  здатні  лише  почути  себе,  сказавши  це.

Є  багато  речей,  про  які  ми  думати  не  здатні
або  не  хочемо.  Це  важко
наприклад
уявляти  шкіру  як  орган  -
одним  з  органів  є  нирка  або  музичний  інструмент
або  навіть  видання  -
але  запитайте  будь-якого  лікаря
і  лікар  скаже
"Так,  шкіра  це  орган."
Уявіть  собі,  що  цей  орган  видалити
(обідрати  шкіру  з  живого)
або  краще  не  треба
принаймні  не  так  вражаюче.
Краще  ставити  бар'єр
між  собою  і  речами
які  можуть  бути  жахливими
як  життя.

Не  ходи  по  кругу  цілий  день
думаючи  про  життя  -
роблячи  так,  ставиш  бар'єр
між  собою  і  його  митями.
Тобі  потрібні  ці  миті
щоб  ти  міг  бути  присутнім  в  них,
і  мені  потрібно,  щоб  ти  в  них  був  зі  мною
бо  я  вважаю  світ  нашим
і  містичні  барикади
які  роблять  це  можливим.

Але  ти  кажеш
"Спочатку  ти  пропонуєш  прибрати  бар'єр
а  потім  не  прибирати".
Так,  тому  що  це
два  різні  бар'єри,
один  бар'єр  проти  життя
інший  бар'єр  проти  того,  щоб  бути  живим.
Бути  живим  це  добре,  життя  це  погано.

"Отже,  як  щодо  бути  мертвим?
Це  погано?
А  як  щодо  неба?"
Я  не  задумуюся  як  бути  мертвим
тому  що  я  не  можу  пам'ятати  як  це,
але  я  знаю
що  це  страшно  і  радісно  бути  частиною  небес
і  не  відомо,  це  яка  з  твоїх  частин.
Якщо  ти  не  думаєш  про  це,
лише  за  умови  що  ти  не  думаєш  про  це,
в  такому  разі
ти  знаходиш  себе,  дивлячись  угору  і  кажеш
"Це  найсмачніший  кукурузний  коржик,  який  я  коли-небудь  їв."
Услід  за  цим  позіхаєш  наприкінці  довгого  і  насиченого  дня,
все  затихає  і  радує
всередині  свідомості  оточеної  ніччю
в  якій  знаки  оклику  перетворюються  в  єдину  крапку.

[b]Ron  Padgett  The  World  of  Us[/b]
Who  was  the  first  person  to  say
“I  think  the  world  of  you”
and  how  did  he  or  she  come  up  with  it?
It’s  the  kind  of  thing
one  ascribes  to  a  god
or  a  great  philosopher
or  a  lunatic
on  a  good  day.  Now
it’s  a  cliché
because  we  can’t  think  it,
we  can  only  hear  ourselves  saying  it.

There  are  a  lot  of  things  we  can’t  think
or  don’t  want  to.  It’s  hard
for  example
to  think  of  skin  as  an  organ
—an  organ  is  a  kidney  or  a  musical  instrument
or  even  a  publication—
but  ask  any  doctor
and  the  doctor  will  say
“Yes,  the  skin  is  an  organ.”
Imagine  having  that  organ  removed
(being  skinned  alive)
or  rather  don’t
at  least  not  too  vividly.
It’s  better  to  keep  a  barrier
between  oneself  and  things
that  can  be  horrendous
like  life.

Don’t  go  around  all  day
thinking  about  life—
doing  so  will  raise  a  barrier
between  you  and  its  instants.
You  need  those  instants
so  you  can  be  in  them,
and  I  need  you  to  be  in  them  with  me
for  I  think  the  world  of  us
and  the  mysterious  barricades
that  make  it  possible.

But  you  say
“First  you  say  to  raise  a  barrier
and  then  not  to.”
Yes,  because  these
are  two  different  barriers,
one  a  barrier  against  life,
the  other  a  barrier  against  being  alive.
Being  alive  is  good,  life  is  bad.

“So,  what  about  being  dead?
Is  that  bad?
And  what  about  heaven?”
I  don’t  know  about  being  dead
because  I  can’t  remember  what  it  was  like,
but  I  do  know
that  it  is  awful  and  amusing  to  be  part  heaven
and  not  know  which  part  of  you  it  is.
Unless  you  don’t  think  about  it,
in  which  case
you  find  yourself  looking  up  and  saying
“That  is  the  best  cornbread  I’ve  ever  eaten.”
Along  with  it  comes  a  yawn  at  the  end  of  a  long  and  satisfying  day,
everything  quiet  and  thrilling
inside  a  consciousness  surrounded  by  a  night
in  which  exclamation  marks  are  flying  toward  a  single  point.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2024


Лі Бо З циклу Дух старовини № 32

Жне  золото  Дух  Осені  Жушоу,
Тонкий,  як  тятива,  над  морем  Місяць,
Дзвенять  цикади,  і  пливе  журбою
Безмежною  їх  нескінченна  пісня.
 
Куди  поділися  щасливі  дні?
Які  нам  зміни  Небо  провіщає?
Осінній  холод  і  вітри  сумні,
Пітьма  безмірна  і  зірки  не  сяють.
 
Така  журба,  що  краще  помовчати,
Лиш  ранку  сум  піснями  передати.

[i]744  р.
За  перекладом  С.Торопцева
Жушоу  -  дух  сьомого  місяця  року  за  місячним  календарем,  першого  місяця  осені.  Його  зображували,  як  він  зі  змією  за  лівим  вухом  летить  на  двох  драконах.
Золото  -  один  з  п'яти  елементів  світоустрою,  співвідноситься  з  заходом  і  осінню.
Молодий  місяць  традиційно  зображувався  як  лук  з  натягнутою  тятивою.
Море  -  ймовірно  водний  простір,  утворений  осіннім  розливом  рік  і  озер  в  Цюпу,  де  знаходився  Лі  Бо
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024


Лі Бо Восени піднімаюся на Північну вежу Се Тяо в Сюаньчені

Громади  гір  у  небі  променистім
Неначе  намальовані  стоять.
Тут  два  потоки  обнімають  місто,
І  два  мости  веселками  висять.
Платанам  сумно  в  вогняній  одежі,
Палають  клени  в  золотій  красі.
Піднявшись  в  місті  на  Північну  вежу,
Вірші  Се  Тяо  згадують  усі
За  перекладом  О.Гітовича

Се  Тяо  —  знаменитий  поет  V  ст.,  майстер  пейзажної  лірики.  Будучи  губернатором  в  Сюаньчені,  Се  Тяо  збудував  вежу  у  північній  частині  міста,  звідки  відкривася  прекрасний  краєвид.  Лі  Бо  дуже  любив  вірші  Се  Тяо

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024


Збіґнєв Герберт Пан Когіто розглядає в дзеркалі своє обличчя

Хто  розписав  наші  обличчя  наче  віспою
каліграфічним  почерком  виводячи  свої  „о”
а  від  кого  маю  подвійне  підборіддя
від  якого  ненажери  якщо  вся  моя  душа
зітхала  за  аскетизмом  для  чого  очі
посаджені  так  близько  то  ж  він  а  не  я
видивлявся  з  хащів  набіг  венедів
вуха  надто  відтопирені  дві  мушлі  зі  шкіри
мабуть  спадок  від  пращура  який  ловив  відлуння  
гуркочучого  бігу  мамонтів  в  степу
чоло  не  надто  високе  думок  надто  мало  -  
жінки  золото  землі  не  дадуть  звалитися  з  коня  –
князь  думав  про  них  але  вітром  мчав  по  дорогах
роздирав  пальцями  мури  і  раптом  з  голосним  криком
падав  у  порожнечу  щоб  повернутися  в  мене
і  все  ж  я  купував  у  мистецьких  салонах  
пудру  мікстури  мазі
помади  для  шляхетності
прикладав  до  очей  мармурову  зелень  Веронезе
Моцартом  стирав  вуха  
удосконалював  ніздрі  запахом  старих  книг
у  дзеркалі  успадкований  мною
мішок  обличчя  для  ферментації  древньої  плоті
середньовічної  хтивості  і  гріхів
палеолітного  голоду  і  страху
яблуко  падає  біля  яблуні
тіло  скуте  різновидом  ланцюгів  
так  я  програв  поєдинок  з  обличчям.

[b]Zbigniew  Herbert  PAN  COGITO  OBSERWUJE  W  LUSTRZE  SWOJĄ  TWARZ[/b]
Kto  pisał  nasze  twarze  na  pewno  ospa  
kaligraficznym  piórem  znacząc  swoje  "o"  
lecz  po  kim  mam  podwójny  podbródek  
po  jakim  żarłoku  gdy  cała  moja  dusza  
wzdychała  do  ascezy  dlaczego  oczy  
osadzone  tak  blisko  wszak  to  on  nie  ja  
wypatrywał  wśród  chaszczy  najazdu  Wenedów  
uszy  zbyt  odstające  dwie  muszle  ze  skóry  
zapewne  spadek  po  praszczurze  który  łowił  echo  
dudniącego  pochodu  mamutów  przez  stepy  
czoło  niezbyt  wysokie  myśli  bardzo  mało  
-  kobiety  złoto  ziemia  nie  dać  się  strącić  z  konia  -  
książę  myślał  za  nich  a  wiatr  niósł  po  drogach  
darli  palcami  mury  i  nagle  z  wielkim  krzykiem  
spadali  w  próżnię  by  powrócić  we  mnie  
a  przecież  kupowałem  w  salonach  sztuki  
pudry  mikstury  maście  
szminki  na  szlachetność  
przykładałem  do  oczu  marmur  zieleń  Veronese`a  
Mozartem  nacierałem  uszy  
doskonaliłem  nozdrza  wonią  starych  książek  
przed  lustrem  twarz  odziedziczoną  
worek  gdzie  fermentują  dawne  mięsa  
żądze  i  grzechy  średniowieczne  
paleolityczny  głód  i  strach  
jabłko  upada  przy  jabłoni  
w  łańcuch  gatunków  spięte  ciało  
tak  to  przegrałem  turniej  z  twarzą

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024


Збіґнєв Герберт Відповідь

Це  буде  ніч  в  глибокому  снігу
який  зуміє  приглушити  кроки
глибокі  тіні  перетворять
тіла  на  дві  калюжі  тьми
ми  лежимо  спинивши  подих
і  найтихіший  шепіт  думки

якщо  не  вистежать  вовки
й  людина  в  шубі  не  стряхне
на  наші  груди  наглу  смерть
треба  зірватися  і  бігти
під  оплески  сухих  коротких  залпів
на  той  жаданий  берег

всюди  одна  і  та  ж  земля
вчить  розуму  людей  повсюди
прозорими  сльозами  дня
виходить  місяць
і  зводить  білий  дім  для  нас

то  буде  ніч  тяжкої  яви
й  підпільних  задумів  
що  мають  смак  хліба  і  горілки  легкість
та  вибір  залишатись  тут  
підкріплюється  сном  про  пальми
сон  обірветься  вмить  приходом
поважних    трьох  з  заліза  й  гуми
які  засвідчать  імена  засвідчать  страх
й  накажуть  йти  униз  по  сходах
нічого  не  дадуть  з  собою  взяти
окрім  співчутливих  облич  сторожі

еллінське  римське  середньовічне
індійське  італійське  єлизаветинське
насамперед  французьке  можливо
трохи  веймарське  й  версальське
так  рухаємо  ми  свої  вітчизни
по  одному  хребту  єдиної  землі

але  єдина  та  яку  ти  захищаєш
вважаєш  кращою  і  найєдинішою
це  та  де  ти  у  землю  ляжеш
або  лопати  рішуче  дзвякання
вириє  задумам  велику  яму.

[b]Zbigniew  Herbert  ODPOWIEDŹ[/b]
To  będzie  noc  w  głębokim  śniegu
który  ma  moc  głuszenia  kroków
w  głębokim  cieniu  co  przemienia
ciała  na  dwie  kałuże  mroku
leżymy  powstrzymując  oddech
i  nawet  szept  najlżejszy  myśli

jeśli  nas  nie  wyśledzą  wilki
i  człowiek  w  szubie  co  kołysze
na  piersi  szybkostrzelną  śmierć
poderwać  trzeba  się  i  biec
w  oklasku  suchym  krótkich  salw
na  tamten  upragniony  brzeg

wszędzie  ta  sama  ziemia  jest
naucza  mądrość  wszędzie  człowiek
białymi  łzami  dzień
księżyc  wschodzi
i  biały  dom  buduje  nam

to  będzie  noc  po  trudnej  jawie
to  konspiracja  wyobraźni
ma  chleba  smak  i  lekkość  wódki
lecz  wybór  by  pozostać  tu
potwierdza  każdy  sen  o  palmach
przerwie  sen  nagle  wejście  trzech
wysokich  z  gumy  i  żelaza
sprawdzą  nazwisko  sprawdzą  strach
i  zejść  rozkażą  w  dół  po  schodach
nic  z  sobą  zabrać  nie  pozwolą
prócz  współczującej  twarzy  stróża

helleńska  rzymska  średniowieczna
indyjska  elżbietańska  włoska
francuska  nade  wszystko  chyba
trochę  weimarska  i  wersalska
tyle  dźwigamy  naszych  ojczyzn
na  jednym  grzbiecie  jednej  ziemi

lecz  ta  jedna  której  strzeże
liczba  najbardziej  pojedyncza
jest  tutaj  gdzie  cię  wdepczą  w  grunt
lub  szpadlem  który  bardzo  dzwoni
tęsknocie  zrobią  spory  dół.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024


Збіґнєв Герберт Пан Когіто і уява

І
Пан  Когіто  ніколи  не  довіряв
фокусам  уяви

фортепіано  на  вершині  Альп
грало  йому  фальшиві  концерти

він  не  цінував  лабіринти
сфінкс  викликав  у  нього  відразу

він  жив  у  будинку  без  підвалів
дзеркал  і  діалектики

джунглі  заплутаних  образів
не  були  його  вітчизною

він  зрідка  літав
на  крилах  метафори
потім  падав,  як  Ікар
в  обійми  Великої  Матері

любив  тавтологію
тлумачив
idem  per  idem  (1)

що  птах  є  птахом
неволя  неволею

ніж  є  ножем
смерть  смертю

любив
плоский  горизонт
прямі  лінії
земне  тяжіння

2
Пан  Когіто  буде  зарахований
до  категорії  незначних

він  байдуже  прийме  вирок
майбутніх  дослідників  літер

він  вживав  уяву
для  зовсім  інших  цілей

хотів  зробити  з  неї
знаряддя  співчуття

прагнув  зрозуміти  до  кінця

-  ніч  Паскаля
-  природу  діаманта
-  печаль  пророків
-  гнів  Ахіллеса
-  шаленство  людиновбивців
-  мрії  Марії  Стюарт
-  страх  неандертальців
-  відчай  останніх  ацтеків
-  тривалу  агонію  Ніцше
-  радість  художника  з  Ласко  (2)
-  зростання  й  падіння  дуба
-  зростання  й  падіння  Риму

потім  воскрешати  мертвих
дотримуватися  укладених  угод

уява  пана  Когіто
здійснює  рух  маятника

направлений  точно
від  страждання  до  страждань

в  ній  немає  місця
для  штучних  вогнів  поезії

він  хоче  залишитися  вірним
сумнівній  ясності
[i](1)  Idem  per  idem  (лат.)  -  те  ж  саме  через  те  ж  саме.
(2)  Печера  Ласко  -  одна  з  найважливіших  палеолітичних  пам'яток  за  кількістю,  якістю  і  збереженням  наскельних  зображень.  Ласко  називають  "Сикстинською  капелою  первісного  живопису».[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  Pan  Cogito  i  wyobraźnia[/b]
1
Pan  Cogito  nigdy  nie  ufał
sztuczkom  wyobraźni

fortepian  na  szczycie  Alp
grał  mu  fałszywe  koncerty

nie  cenił  labiryntów
sfinks  napawał  go  odrazą

mieszkał  w  domu  bez  piwnic
luster  i  dialektyki

dżungle  skłębionych  obrazów
nie  były  jego  ojczyzną

unosił  się  rzadko
na  skrzydłach  metafory
potem  spadał  jak  Ikar
w  objęcia  Wielkiej  Matki

uwielbiał  tautologie
tłumaczenie
idem  per  idem

że  ptak  jest  ptakiem
niewola  niewolą

nóż  jest  nożem
śmierć  śmiercią

kochał
płaski  horyzont
linię  prostą
przyciąganie  ziemi

2
Pan  Cogito  będzie  zaliczony
do  gatunku  minores

obojętnie  przyjmie  wyrok
przyszłych  badaczy  litery

używał  wyobraźni
do  całkiem  innych  celów

chciał  z  niej  uczynić
narzędzie  współczucia

pragnął  pojąć  do  końca

–  noc  Pascala
–  naturę  diamentu
–  melancholię  proroków
–  gniew  Achillesa
–  szaleństwa  ludobójców
–  sny  Marii  Stuart
–  strach  neandertalski
–  rozpacz  ostatnich  Azteków
–  długie  konanie  Nietzschego
–  radość  malarza  z  Lascaux
–  wzrost  i  upadek  dębu
–  wzrost  i  upadek  Rzymu

zatem  ożywiać  zmarłych
dochować  przymierza

wyobraźnia  Pana  Cogito
ma  ruch  wahadłowy

przebiega  precyzyjnie
od  cierpienia  do  cierpienia

nie  ma  w  niej  miejsca
na  sztuczne  ognie  poezji

chciałby  pozostać  wierny
niepewnej  jasności

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024


Збіґнєв Герберт субстанція

Ні  в  головах  де  гаснуть  гострі  тіні  прапорів
ні  у  розтятих  грудях  кинутих  в  стерню
ні  у  руках  тримаючих  холодний  скіпетр  і  державу
ні  в  дзвоні  серця
ні  в  підніжжі  собору
не  вміщується  все
 
ті,  які  котять  возики  поганим  бруком  передмість
і  утікають  від  пожежі  з  банкою  борщу
які  приходять  на  руїни  не  для  пошуку  загиблих
а  щоб  знайти  димар  залізний  з  пічки
голодні  -  закохані  в  життя
у  морду  биті  -  закохані  в  життя
яких  назвати  важко  цвітом
але  вони  тіла
то  є  живуча  плазма
з  двома  руками  затуляти  голови
з  двома  ногами  швидко  утікати
придатні  добувати  їжу
придатні  дихати
придатні  дати  життя  під  мурами  в'язниці
 
ті  гинуть  
що  закохані  в  прекрасне  слово  більш  ніж  у  ситні  запахи
але  на  щастя  їх  небагато
 
народ  живе
і  повернувшись  з  повними  мішками  з  дороги  втечі
возводить  тріумфальну  арку
прекрасно  вмерлим.

[b]Zbigniew  Herbert  substancja[/b]
Ani  w  głowach  które  gasi  ostry  cień  proporców
ani  w  piersiach  otwartych  poniechanych  na  rżysku
ani  w  dłoniach  dźwigających  zimne  berło  i  jabłko
ani  w  sercu  dzwonu
ani  pod  stopami  katedry
nie  zawiera  się  wszystko
 
ci  którzy  toczą  wózki  po  źle  brukowanym  przedmieściu
i  uciekają  z  pożaru  z  butlą  barszczu
którzy  wracają  na  ruiny  nie  po  to  by  wołać  zmarłych
ale  aby  odnaleźć  rurę  żelaznego  piecyka
głodzeni  -  kochający  życie
bici  w  twarz  -  kochający  życie
których  trudno  nazwać  kwiatem
ale  są  ciałem
to  jest  żywą  plazmą
dwoje  rąk  do  zasłaniania  głowy
dwoje  nóg  szybkich  w  ucieczce
zdolność  zdobywania  pokarmu
zdolność  oddychania
zdolność  przekazywania  życia  pod  murem  więziennym
 
giną  ci
którzy  kochają  bardziej  piękne  słowa  niż  tłuste  zapachy
ale  jest  ich  na  szczęście  niewielu
 
naród  trwa
i  wracając  z  pełnymi  workami  ze  szlaków  ucieczki
wznosi  łuk  triumfalny
dla  pięknych  umarłych

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024


Воллес Стівенс Послідовність особливого

Сьогодні  плаче  лист,  висить  на  гілці,  рветься  
На  вітрі,  небуття  зими  стає  все  ближче.
Там  повно  крижаних  примар  й  потвор  зі  снігу.

Це  плаче  лист...  Тримається  і  просто  плаче.
Це  щирий  плач,  який  направлений  до  когось.
Повторює,  що  він  частина  загального,

Що  в  цьому  є  конфлікт,  що  має  місце  спротив;
Залишитись  частиною  -  зусилля  слабне:
Він  відчуває  життя  того,  хто  дав  життя.

Це  плаче  лист.  Не  плач  до  Бога  про  увагу,
Не  дим  розвіяних  героїв,  не  плач  людей.
Це  плаче  лист,  що  він  себе  не  перевершив,

Фантазія  відсутня,  чи  замало  сенсу
Останні  слухачі  знайдуть  у  його  суті,
Доки  нарешті  його  плач  не  обірветься.  
[i]1952

В  пізніх  віршах,  написаних  після  70  років,  Воллес  Стівенс  продовжує  досліджувати  природу  поезії,  роль  творчої  уяви,  бореться  зі  своєю  тривогою  старіння,  втомою  та  страхом,  що  його  поетична  сила  занепадає.  Хіба  не  відчувається,  що  мертвий  лист,  який  чіпляється  за  гілку  -  образ  старіння  й  смерті?  Хіба  його  плач,  що  «він  себе  не  перевершив»,  не  є  відображенням  страху  Стівенса,  що  він  не  зміг  подолати  обмеженість  своєї  особистості?  
[/i]
[b]Wallace  Stevens  The  Course  of  a  Particular[/b]
Today  the  leaves  cry,  hanging  on  branches  swept  by  wind,
Yet  the  nothingness  of  winter  becomes  a  little  less.
It  is  still  full  of  icy  shades  and  shapen  snow.

The  leaves  cry  .  .  .  One  holds  off  and  merely  hears  the  cry.
It  is  a  busy  cry,  concerning  someone  else.
And  though  one  says  that  one  is  part  of  everything,

There  is  a  conflict,  there  is  a  resistance  involved;
And  being  part  is  an  exertion  that  declines:
One  feels  the  life  of  that  which  gives  life  as  it  is.

The  leaves  cry.  It  is  not  a  cry  of  divine  attention,
Nor  the  smoke-drift  of  puffed-out  heroes,  nor  human  cry.
It  is  the  cry  of  leaves  that  do  not  transcend  themselves,

In  the  absence  of  fantasia,  without  meaning  more
Than  they  are  in  the  final  finding  of  the  ear,  in  the  thing
Itself,  until,  at  last,  the  cry  concerns  no  one  at  all.
1952

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2024


Алан Льюїс Прощання

Моя  кохана,  час  настав  прощатись,  
Й  піти,  як  йдуть  закохані,  навіки;
Лишився  вечір  разом  полежати,  
Упакуватися,  зробити  мітки.

За  газ  сплатив  я  свій  останній  шилінг
Й  дивлюсь,  як  впав  твій  одяг  на  коліна,
Й  лежу  спокійно,  так  що  шерхіт  гребінця
З'єднався  з  шелестом  дерев  осінніх.

Запам'ятаю  речі  незлічимі,
Сповила  голову  мумійна  тиша:
Я  п'ю,  наливши  воду  із  графина;
Ти  кажеш:  "Коштує  гінею  ліжко",

Вслід:  "Газу  і  тепла  залишить  варто
Жильцям  наступним,  й  ці  засохлі  квіти",
І  відвернешся,  боячись  сказати
Важкі  слова,  що  випала  нам  Вічність.

Цілунками  закриєш  мої  очі,  
Мов  вразив  страхом  Бог  дитячий  позір;
Блисне  вода  в  розкритій  чаші  часу
Чи  то  його  прозорі  марні  сльози.

Відмовимося  від  всього,  крім  себе;
Наш  егоїзм  піде  від  нас  останнім;
Залишені  сліди  засипле  снігом.
Зітхання  наші  -  це  землі  дихання,  

Зробився  всесвіт  нашим  рідним  домом,  
Наш  подих  вітром  ніздрі  нам  назвали,
Наші  серця  -  фортеці  насолоди,
Крізь  сім  морів  смертей  покрокували.

Коли  все  станеться,  з  смарагдом  перстень,  
Дарунок  мій,  на  пальці  щоб  лишила,    
Я  ж  берегтиму  на  старій  шинелі  
Ті  латки,  що  ти  ввечері  нашила.
[i]1942
Алана  Льюїса  (01/07/1915  -  05/03/1944)  вважають  одним  з  найвидатніших  поетів  Другої  світової  війни.  
Вірш  "Прощання"  він  написав  для  своєї  дружини  Гвено  Меверід  Елліс,  з  якою  познайомився  у  1939  році  і  одружився  05/07/1941  року,  коли  вже  проходив  медичну  комісію  перед  зарахуванням  у  Королівське  інженерне  військо.  Чутливий  юнак  не  годився  для  війни.  Він  не  хотів  убивати,  і  спочатку  мав  намір  відмовитися  від  військової  служби  з  релігійних  переконань.  Але  неприйняття  того,  що  Гітлер  і  нацистський  режим  робили  в  Європі,  не  дозволили  йому  залишатися  осторонь,  коли  інші  воюють.  Ще  у  травні  1939  року  він  писав:  "Армія,  кривава,  дурна,  смішна,  червонолиця  армія  -  у  своєму  криваво-нудному  хакі  -  не  дай  мені,  Боже,  приєднатися".  І  вже  через  кілька  місяців:  «Я,  ймовірно,  приєднаюся…  У  мене  глибоке  фаталістичне  відчуття,  що  я  піду.  Частково  тому,  що  я  хочу  відчути  життя  в  такій  мірі,  на  яку  я  здатний…  Але  я  не  знаю  –  я  не  збираюся  вбивати.  Можливо,  натомість  вб’ють  мене".
Історія  Льюїса,  безперечно,  є  трагедією  –  це  життя,  обірване  жахливою  війною,  війною,  яку  він  ненавидів.  Він  написав  дві  невеликі  поетичні  збірки  та  дві  короткі  книжки  прози.  Вони  витримали  випробування  часом.  Хтозна,  чого  б  він  досяг,  якби  мав  хоча  б  ще  кілька  років  життя  і  творчості.
Алан  Льюїс  загинув  у  віці  28  років  у  Бірмі  через  "трагічну  випадковість".  Постріл  у  голову  зі  свого  пістолета  великодушно  не  назвуть  самогубством.[/i]

[b]Alun  Lewis  Goodbye[/b]
So  we  must  say  Goodbye,  my  darling,
And  go,  as  lovers  go,  for  ever;
Tonight  remains,  to  pack  and  fix  on  labels
And  make  an  end  of  lying  down  together.

I  put  a  final  shilling  in  the  gas,
And  watch  you  slip  your  dress  below  your  knees
And  lie  so  still  I  hear  your  rustling  comb
Modulate  the  autumn  in  the  trees.

 And  all  the  countless  things  I  shall  remember
Lay  mummy-cloths  of  silence  round  my  head;
I  fill  the  carafe  with  a  drink  of  water;
You  say  ‘We  paid  a  guinea  for  this  bed,’

 And  then,  ‘We’ll  leave  some  gas,  a  little  warmth
For  the  next  resident,  and  these  dry  flowers,’
And  turn  your  face  away,  afraid  to  speak
The  big  word,  that  Eternity  is  ours.

 Your  kisses  close  my  eyes  and  yet  you  stare
As  though  God  struck  a  child  with  nameless  fears;
Perhaps  the  water  glitters  and  discloses
Time’s  chalice  and  its  limpid  useless  tears.

Everything  we  renounce  except  our  selves;
Selfishness  is  the  last  of  all  to  go;
Our  sighs  are  exhalations  of  the  earth,
Our  footprints  leave  a  track  across  the  snow.

We  made  the  universe  to  be  our  home,
Our  nostrils  took  the  wind  to  be  our  breath,
Our  hearts  are  massive  towers  of  delight,
We  stride  across  the  seven  seas  of  death.

Yet  when  all’s  done  you’ll  keep  the  emerald
I  placed  upon  your  finger  in  the  street;
And  I  will  keep  the  patches  that  you  sewed
On  my  old  battledress  tonight,  my  sweet.
1942

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2024


Герман Гессе Квітка, дерево, птиця

Ти  один  в  порожнечі,
Самота  серце  палить,
Тебе  з  прірви  вітає
Чорна  квітка  печалі.

Розчепірило  гілля
вгору  дерево  горя
Нескінченності  птиця
Співає  у  кроні

Змовкла  квітка  печалі
Не  знаходить  ні  слова,
Пнеться  дерево  в  хмари,
Птах  не  змовкне  ніколи
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UKUF6xghrjQ[/youtube]
[b]Hermann  Hesse  Blume,  Baum,  Vogel[/b]
Bist  allein  im  Leeren,
Glühst  einsam,  Herz,
Grüßt  dich  am  Abgrund
Dunkle  Blume  Schmerz.

Reckt  seine  Äste
Der  hohe  Baum  Leid,
Singt  in  den  Zweigen
Vogel  Ewigkeit.

Blume  Schmerz  ist  schweigsam,
Findet  kein  Wort,
Der  Baum  wächst  bis  in  die  Wolken,
Und  der  Vogel  singt  immerfort.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024


Райнер Марія Рільке МУЗИКА

Що  граєш,  хлопчику?  Заповнюється  сад,
немов  шепочуть  кроки  повеління.
Що  граєш,  хлопчику?  Дивись,  твоя  душа
заплутається  в  заростях  сірінги*.

Як  виманиш  її?  Ці  звуки  як  темниця,
вона  в  них  загубилась,  заблукалась;
сильніша  за  твоє  життя  ця  пісня,
що  з  твоїх  мрій,  ридаючи,  прорвалась.

Вели  їй  змовкнути,  нехай  душа  спокійно
вернеться  звично  до  припливів  і  відпливів,    
туди,  де  виростала  мудро  й  вільно,
перш  ніж  ця  ніжна  гра  її  заполонила.

Як  її  крила  падають  безсило:
Ти,  здатен,  мрійнику,  польоти  погубити,
твої  сумні  пісні  підріжуть  її  крила,
щоб  через  мур  до  мене  не  злетіла,
коли  покличу  радість  розділити.
[i]*  Сірінга  –  одна  з  німф-гамадріад,  які  народжуються  й  гинуть  разом  з  деревом.  Сірінга  шанували  Артеміду  і  берегла  свою  цноту.  Боги  й  сатири  не  раз  домагалися  кохання  прекрасної  діви.  Закохався  в  неї  і  сатир  Пан.  Втікаючи  від  нього,  Сірінга  кинулася  до  річки  Ладон,  благаючи  своїх  сестер  наяд  захистити  її.  Наяди  перетворили  її  на  очерет,  який  колихаючись  від  вітру  видавав  жалібні  звуки.  Пан  зробив  з  очерету  багатоствольну  флейту,  яку  називають  панфлейтою  або  сірінгою.  За  іншою  легендою  сірінга  й  авлос  були  винайдені  Марсієм.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=uICysLwkzDA[/youtube]

[b]Rainer  Maria  Rilke  MUSIK  [/b]
Was  spielst  du,  Knabe?  Durch  die  Garten  gings  
wie  viele  Schritte,  flüsternde  Befehle.  
Was  spielst  du,  Knabe?  Siehe  deine  Seele  
verfing  sich  in  den  Stäben  der  Syrinx.  

Was  lockst  du  sie?  Der  Klang  ist  wie  ein  Kerker,  
darin  sie  sich  versäumt  und  sich  versehnt;  
stark  ist  dein  Leben,  doch  dein  Lied  ist  stärker,  
an  deine  Sehnsucht  schluchzend  angelehnt.  -  

Gieb  ihr  ein  Schweigen,  daß  die  Seele  leise  
heimkehre  in  das  Flutende  und  Viele,  
darin  sie  lebte,  wachsend,  weit  und  weise,  
eh  du  sie  zwangst  in  deine  zarten  Spiele.  

Wie  sie  schon  matter  mit  den  Flügeln  schlägt:  
so  wirst  du,  Träumer,  ihren  Flug  vergeuden,  
daß  ihre  Schwinge,  vom  Gesang  zersägt,  
sie  nicht  mehr  über  meine  Mauern  trägt,  
wenn  ich  sie  rufen  werde  zu  den  Freuden.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024


Герман Гессе Зів'ялий лист

Стане  плодом  кожен  цвіт,
Кожен  ранок  стане  ніччю,
На  землі  ніщо  не  вічне  
Чи  то  зміни,  чи  то  плід.
Вслід  за  найгарнішим  літом
Прийде  в'янення  і  осінь.
Тиші,  листю  слід  терпіти
Коли  вітер  іх  відносить.
Гри  твоєї  не  спинити,
Що  повинно,  бути  тому.
Хай  тобі  потрібний  вітер
Дме  у  напрямі  до  дому.

[b]Hermann  Hesse  Welkes  Blatt[/b]
Jede  Blüte  will  zur  Frucht,
Jeder  Morgen  Abend  werden,  
Ewiges  ist  nicht  auf  Erden  
Als  der  Wandel,  als  die  Frucht.
Auch  der  schönste  Sommer  will
Einmal  Herbst  und  Welke  spüren.  
Halte,  Blatt,  geduldig  will,  
Wenn  der  Wind  dich  will  entführen.
Spiel  dein  Spiel  und  wehr  dich  nicht,
Laß  es  still  geschehen.
Laß  vom  Winde,  der  dich  bricht,
Dich  nach  Hause  wehen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024


Герман Гессе Читаючи одного древнього філософа

Ще  вчора  повні  благородства  й  чару,
Плоди  століть,  довершені  думки,
Враз  всохли,  обезглузділи,  зів’яли,
Як  нотний  запис,  у  якому  завитки

Дієзів  і  ключів  затерлись;  зникла
Магічна  сутність  побудов,  залепетала,
Хитнулася  невпевнено  і  зблідла,
Здалось  гармонія  навіки  відлунала.

Можливо  образ  цей,  розумний,  древній,
В  який  шанобливо  вдивлялися,  здрібнів.
Й  натхненне  сяйво  світла  морок  смерті
в  своїй  затійливій  даремній  грі  згасив.

Можливо  наших  мрій  найвищі  почуття,
Ледве  народжені,  потворить  кривда,
Яка  всередині  живе  передчуттям:
Все  мусить  всохнути,  померти,  згнити.

Та  над  рівниною,  де  владарює  ницість,
Все  ж  постає  печальний  і  безгрішний
Дух,  повний  прагнення,  палкий  провісник,
Долає  смерть  і  здобуває  вічність.

[b]Hermann  Hesse  BEIM  LESEN  IN  EINEM  ALTEN  PHILOSOPHEN[/b]
Was  gestern  noch  voll  Reiz  und  Adel  war,
Jahrhundertfrucht  erlesener  Gedanken,
Plötzlich  erblaßt’s,  wird  welk  und  Sinnes  bar
Wie  eine  Notenschrift,  aus  deren  Ranken

Man  Kreuz  und  Schlüssel  löschte;  es  entwich
Aus  einem  Bau  der  magische  Schwerpunkt;  lallend
Wankt  auseinander  und  zerlüdert  sich,
Was  Harmonie  schien,  ewig  widerhallend.

So  kann  ein  altes  weises  Angesicht,
Das  liebend  wir  bewundert,  sich  zerknittern
Und  todesreif  sein  geistig  strahlend  Licht
In  kläglich  irrem  Fältchenspiel  verzittern.

So  kann  ein  Hochgefühl  in  unsern  Sinnen
Sich,  kaum  gefühlt,  verfratzen  zu  Verdruß,
Als  wohne  längst  schon  die  Erkenntnis  innen,
Daß  alles  faulen,  welken,  sterben  muß.

Und  über  diesem  eklen  Leichentale
Reckt  dennoch  schmerzvoll,  aber  unverderblich,
Der  Geist  voll  Sehnsucht  glühende  Fanale,
Bekriegt  den  Tod  und  macht  sich  selbst  unsterblich

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024


Лі Бо Думи в нічній тиші

Круг  світла    мерехтить  побіля  ніг  -
Чи  осінь  розсипає  білий  іній?
Погляну  вгору  –  місяць  угорі,
Погляну  вниз  -  згадаю  дім  свій  рідний.

者李白《静夜思》
床前明月光,
疑是地上霜。
举头望明月,
低头思故乡。
[i]За  перекладами  О.Гітовича,  С  Торопцева,  А.  Штейнберга,  Ю.Шуцького,  Ша  Аньчжи,  В.  Перелєшина,  Г.  Стручалиної,  Венедикта  Марта,  В.  Меньшикова  
Цей  вірш  описує  почуття  ліричного  героя  на  чужині.  Осінньої  ночі  він  дивиться  на  місячне  світло  біля  ліжка  і  сумує  за  рідним  домом.  Є  різні  тлумачення  ієрогліфа  床,  це  ложе  -  постіль,  чи  ложе  колодязя,  погляд  поета  направлений  на  місячну  доріжку  на  підлозі,  чи  на  відображення  місяця  в  воді  колодязя.  
Дослідники  вважають,  що  вірш  написаний  в  монастирі  Силін  поблизу  Янчжоу  (нини  провінція  Цзянсу),  де  ченці  прихистили  його  хворого  і  без  грошей,  бо  одержані  від  батька  гроші  на  подорож  він  швидко  витратив.[/i]
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2024


Райські сади для спецконтингенту

[i]Стислий  переказ  ІМХО[/i]
[i]або  що  намагається  сказати  небагатослівний  автор[/i]
65  млн.  років  тому  в  Землю  врізався  велетенський  Чиксулубський  болід,  значно  більший  за  Чебаркульський  і,  ймовірно,  з  іншим  призначенням.  Раптова  зміна  клімату  знищила  цивілізацію  динозаврів,  яка  процвітала  майже  150  млн.  років.  В  ІМХО  розглядаються    перспективи  еволюції  динозаврів  за  умови,  якби  катастрофи  не  було.  Чи  змогла  б  ця  спільнота  створити  для  всіх  динозаврів,  як  травоїдних,  так  і  м’ясоїдних,  аналог  комунізму  або  хоча  б  соціалізму?
*  *  *
[b][i]Емоції  отупляють,  вони  перетворюють  людину  на  емоційного  наркомана.  Не  довіряйте  людині,  яка  маніпулює  емоціями.  (Тімоті  Лірі  «Сім  мов  бога»)[/i][/b]
Партія  сповідувала  релігію  демократичного  централізму,  де  першою  заповіддю  написано,  що  немає  в  Партії  людини  розумнішої  від  вождя,  а  другою  заповіддю  написано,  що  саме  Партія  -  розум,  честь  і  совість  епохи.  
За  дорученням  Сталіна  честь  і  совість  підготувала  Постанову  Ради  Міністрів  СРСР  №  3192  «Про  заповідники»  від  29  серпня  1951  року.  Зі  125  заповідників  площею  12,6  млн.  га  було  закрито  88,    решті  40  заповідникам  залишено  площу  1,465  млн.  га.  В  Україні  сталінську  постанову  продублювали  25  вересня  1951  року  і  закрили  19  заповідників,  решті  зменшили  площу  на  33  000  га  (на  60  %  від  заповідної  території).  Дізнавшись  про  розгром  заповідників,  Головліт  послужливо  вилучив  з  бібліотек  книги  про  заповідники.  Згідно  зі  вченням  Трофима  Лисенка  природу  слід  не  охороняти,  а  підкорювати.  При  соціалізмі  природа  не  потребує  охорони.
Потім  вождем  партії  був  М.С.Хрущов.  Науково-популярний  фільм  „Золоте  озеро”  про  Алтайський  заповідник  і  Телецьке  озеро  накликав  нову  біду  на  заповідники.  Фільм  подивився  вождь,  поставлений  партією  пильнувати,  щоб  не  пропала  жодна  народна  копієчка,  не  спожита  номенклатурою.  Вражений  розмахом  державних  витрат  на  захист  природи  від  радянського  народу,  він  з  властивою  йому  емоційністю  і  властивою  невігласам  безпосередністю  поділився  своїми  враженнями  з  партією:  «Дуже  багато  настворювали  скрізь  заповідників.  Я  бачив,  та  й  ви,  мабуть,  бачили  кіно  про  заповідник  в  Горному  Алтаї.  Кіно  дуже  добре  зроблене.  Там  показано  чоловіка  з  квітучим  здоров’ям,  ймовірно,  ученого  –  якщо  заповідник,  там  всі  учені  (веселе  пожвавлення  в  залі)...  –  лежить  на  камені  і  спостерігає  в  бінокль,  як  білка  гризе  горіхи.  Потім  зміщує  бінокль  і  дивиться,  як  іде  ведмідь.
Що  це  за  заповідник?  Це  заповідник  для  тих,  хто  там  проживає.  Вони  й  пасуться  там,  пасуться  краще,  ніж  ведмеді  й  білки.  Ось  якби  тих  людей  там  не  було,  білка  однак  би  гризла  горіхи.  Їй  то  байдуже,  є  там  учений  чи  його  немає.  Але  різниця  в  тому,  що  зараз  вона  гризе  горіхи  під  наглядом  ученого,  а  учений  за  це  гроші  одержує  й  хороші  гроші  (веселе  пожвавлення  в  залі).  (М.С.Хрущов,  Промова  на  січневому  (1961  р.)  Пленумі  ЦК  КПРС)
[b]"Карл  Маркс  був  правий,  соціалізм  працює,  просто  він  застосував  його  не  до  того  виду  тварин".  (Е.О.Вілсон)[i][/i][/b]
Вказівка  вождя  припинити  випасання  учених  в  заповідниках  була  взята  партією  до  виконання.  Постановою  №  521  „Про  упорядкування  мережі  державних  заповідників  і  мисливських  господарств”  від  10  червня  1961  року  закрито  16  заповідників  загальною  площею  2,2  млн.  га  і  у  8  заповідниках  площа  зменшена  на  491,2  тис.  га.  Однією  з  перших  учених  голів  полетіла  голова  харків’янина  О.П.  Крапивного,  який  за  державні  гроші  "підглядав"  за  життям  лелеки  і  сірої  чаплі.  В  партійній  газеті  "Правда"  з'явився  фейлетон  "З  точки  зору  лелеки";  тему  підхопив  партійно-сатиричний  журнал  "Крокодил".  Цькування  було  організовано  за  перевіреною  схемою  -  звинувачення  в  бездіяльності  і  розтраті  державних  коштів  на  лелек  і  чапель,  які  не  дають  народу  ні  яєць,  ні  пір’я,  ні  м’яса.  Свідомі  науковці  пропонували  позбавити  Крапивного  ученого  ступеня,  одержаного  за  дослідження  лелек  і  чапель.  Несвідомі  щось  лепетали  про  наукове  значення  робіт  Крапивного  і  високий  індекс  цитування  у  західних  наукових  журналах,  недоступний  більшості  корисних  для  народу  радянських  наукових  робіт.  Його  викликали  у  Вищу  атестаційну  комісію.  Виявилося,  що  дисертація  захищена  по  темі  ЮНЕСКО.  Щоб  уникнути  міжнародного  осуду,  довелося  обмежитися  тільки  звільненням  з  роботи.  Олександр  Павлович  повернувся  в  Харків.  Талановита  й  принципова  людина,  він  зробив  визначний  внесок  у  розвиток  української  науки  і  заслуговує,  щоб  його  іменем  називали  вулиці.  
Хвиля  партійного  невігластва  покотилася  далі  й  докотилася  до  заповідника  Асканія-Нова.  „Ніде  в  Європі  немає  таких  величезних  заповідників,”    -  обурився  Хрущов.  У  1951  році  заповіднику  Асканія-Нова  залишили  518  га,  решту  21  600  га  передали  створеному  племінному  радгоспу.  Радгосп  встиг  переорати  20800  га  цілини  і  припинив  існування.  Відібране  повернули  заповіднику.  У  1961  році  площу  заповідника  знову  зменшили  на  6200  га.  Коли  плуг  знову  різав  асканійський  переліг,  селяни  плакали  –  розуміли,  що  втрачали.  Партійне  керівництво  рапортувало  про  перемогу  -  площа  орних  земель  в  Асканії-Нова  збільшилася  з  14  174  га  у  1961  році  до  20  290  га  у  1964  році.  
В  Україні  площа  заповідників  на  1990  рік  склала  0,6  %  від  загальної  площі  території,  тоді  як  у  Німеччині  –  13  %,  в  Англії  –  6  %,  у  США  –  15  %,  в  Китаї  –  17  %,  в  Бразилії  –  28  %.  А  в  нас  пріоритетом  стали  військові  полігони  і  бази,  які  зайняли  4  %  площі  країни.
То  для  кого  оберігали  природу  при  соціалізмі?
[b][i]«Поведінка  окремих  соціальних  комах  еволюціонувала  в  напрямку  того,  який  внесок  вона  робить  для  спільноти,  в  той  час  як  генетична  придатність  людини  залежить  від  того,  наскільки  добре  вона  може  індивідуально  використовувати  суспільство.»  (Е.О.Вілсон)[/i][/b]
Щоб  добре  дбалося  про  народ,  до  якого  не  відчуваєш  нічого,  крім  зневаги  й  агресії,  народним  обранцям  треба  полювати.  Коли  на  всіх  обранців  почало  не  вистачати  дичини  в  мисливських  господарствах,  почалися  полювання  в  заповідниках.  З  9  серпня  1957  року  радянські  заповідники  Біловезька  пуща,  Кримський  і  Азово-Сивашський  були  реорганізовані  у  заповідно-мисливські  господарства  з  бенкетними  залами,  саунами,  вертолітними  майданчиками  і  неконтрольованими  полюваннями  для  народних  обранців.  Все  за  рангом:  Залісся  тільки  для  Брежнєва  і  закордонних  гостей,  Яготинське  господарство  –  для  членів  українського  Політбюро,  Дніпровсько-Тетерівське  для  Ради  Міністрів  України,  Панська  поляна  для  КДБ,  Білозерське  –  для  міністерської  дрібноти,  Березова  кладь  для  інструкторів  ЦК  КПУ  і  керівників  областей.  Полювали  в  будь-яку  пору  року,  вдень  і  вночі,  з  вертольотів,  бронетранспортерів,  танків,  до  останнього  патрона  і  ледь  не  до  останнього  подиху.  
Останнє  полювання  Леніна  відбулося  18  січня  за  три  дні  до  смерті.  Він  вже  не  міг  говорити,  не  міг  тримати  в  руках  рушницю,  за  нього  й  для  нього  стріляли  інші,  вождь  лише  радів  влучним  пострілам.  Брежнєв  любив  бити  дичину  з-під  фар.  Коли  одряхлів,  бив  прив’язаних  за  лапки  злітаючих  птахів  і  зв’язаних  сікачів,  лежачи  в  мисливській  хатині.  Після  того,  як  після  віддачі  рушниця  кілька  разів  розбивала  йому  обличчя,  рушницю  в  нього  забрали.  Він  міг  тільки  дивився,  як  стріляють  за  нього  і  для  нього.  Востаннє  "полював"  за  добу  до  смерті.
І  знову  про  Асканія-Нову.  Надалі  в  заповідному  Степу  випасалися  лише  ті,  кому  належало  випасатися.  Не  буде  розповідей  про  коня  Пржевальського,  якого  для  людства  врятували  асканійські  учені  (у  відповідності  з  генеральною  лінією  партії  відкоригувавши  йому  гени),  про  антилоп  канна,  яких  навчили  давати  молоко  для  народу,  про  африканських  страусів,  чиє  пір’я,  яйця  і  м’ясо  перевершило  курячі  відповідники,  про  єдине  в  Європі  стадо  американських  бізонів,  про  єдину  в  Європі  ділянку  Степу,  яка  ніколи  не  знала  плуга…  
Буде  розповідь  про  те,  що  заповідний  Степ  став  базою  розведення  такої  кількості  овець  і  свиней  для  радянського  народу,  що  зайвих  диких  тварин  довелося  планово  відстрілювати.  Після  розгрому  у  1933  році  бажаючих  плювати  проти  вітру  залишилося  небагато.  Тоді  були  відправлені  на  перевиховання  в  ГУЛАГ  21  учений  з  Асканії-Нова.  Одним  з  видів  шкідницької  діяльності  цієї  групи  було  визнано  огороджування  5  400  га  заповідного  степу  проволочною  сіткою  на  залізних  стовпах  з  бетонною  основою.  Розроблені  вченими  методи  акліматизації  тварин  були  засуджені  як  контрреволюційні.  Зате  які  розкішні  сафарі  влаштовувалися  віднині  для  люблячих  екзотику  народних  обранців.  З  заповідника  до    столу  радянських  вельмож  без  контрреволюційних  вивертів  поставлялася  затребувана  кількість  будь-якого  м'ясива.  Революціонери  одержали  необмежене  право  розпоряджатися  ресурсами  країни.  
Соціальність  тварин  еволюціонувала  за  двома  типами.  Досконалу  соціальність  демонструє  мурашник,  в  якому  життя  кожної  мурахи  служить  суспільному  благу  і  кожна  мураха  не  одержить  ні  на  йоту  менше  чи  більше  за  інших.  Людське  суспільство  еволюціонує  за  іншим  типом  -  доступ  окремої  людини  до  суспільного  блага  визначається  можливостями  групи,  до  якої  вона  належить.  Чим  потужніша  і  впливовіша  група,  тим  більше  благ  вона  споживає,  тим  більшу  загрозу  створює  існуванню  всього  суспільства.  І  що  з  цього?  Я  проти  виборів  за  партійними  списками.
 
[i][b]«Тільки  незначна  кількість  білих  людей,  які  монополізували  майже  всю  родючу  землю  острова,  одержали  вигоду  з  такої  системи.  І  вони,  забезпечивши  своє  майбутнє,  покинули  цю  землю,  з  якої    вичавили  все,  зробивши  непридатною  для  проживання…»  (Орландо  Петерсон  «Соціологія  рабства»)[/b]
[/i]
*  *  *
Скажете,  а  де  ж  обіцяна  еволюція  динозаврів.  Можливо,  ідеальний  мисливець,  найстрашніший  з  тиранозаврів  Рекс  (Tyrannosaurus  rex)    знищив  свою  харчову  базу,  травоїдну  і  м’ясоїдну,  і  зник  сам.  Можливо  досконаліші  форми  життя  поступово  витіснили  динозаврів  на  задвірки  еволюції.  А  можливо  Направляючий  Розум  поклав  край  пануванню  динозаврів,  зневірившись  у  їхній  здатності  долучитися  до  еволюції  молочногалактичного  розуму.  Гідне  загибелі  загинуло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023593
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2024


Сімон Діас Старий кінь

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає,
і  хоч  його  не  помічають,  та  зеленіє  карутал,
гуаманчито  розцвітає  і  рвуться  пута.

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає,
і  хоч  його  не  помічають,  та  зеленіє  карутал,
гуаманчито  розцвітає  і  рвуться  пута.

Кінь  із  савани,  адже  він  уже  старий
і  натомився,  та  чи  хто-небудь  розуміє,
що  коли  серце  у  полоні,  без  узди
кінь  шаленіє.

Коли  зустріне  старий  кінь  руду  кобилку
молоду,  на  волю  рветься  його  серце
воно  не  схибить  і  не  здасться  і  його
не  спинять  пута.

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає
немає  в  тім  його  вини,  воно  не  має
ні  розкладу,  ні  календарних  дат,  що  дозволяють
з'єднатись  разом.

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає
немає  в  тім  його  вини,  воно  не  має
ні  розкладу,  ні  календарних  дат,  що  дозволяють
з'єднатись  разом

Кінь  із  савани,  в  нього  час  ще  залишився,
і  завтра  вранці  крок  за  кроком  поспішить  він
назустріч  до  кобилки  молодої  яка
його  зманила.

У  жеребця  так  мало  часу,  він  вже  старий,
але  не  може  старий  кінь  той  цвіт  втрачати,
який  дарований  йому,  бо  не  буває  у  житті
другого  шансу.

"Старий  кінь  не  хоче  втратити  час"

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає,
немає  в  тім  його  вини,  воно  не  має
ні  розкладу,  ні  календарних  дат,  що  дозволяють
з'єднатись  разом.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=1ooqT5HtZSE[/youtube]
SIMÓN  DÍAZ  "CABALLO  VIEJO"
Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera,
uno  no  se  da  ni  cuenta,  el  carutal  reverdece  y  el
guamanchito  florece  y  la  soga  se  revienta.

Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera,
uno  no  se  da  ni  cuenta,  el  carutal  reverdece  y  el
guamanchito  florece  y  la  soga  se  revienta.

Caballo  de  la  sabana,  porque  está  viejo  y
cansao,  pero  no  se  dan  ni  cuenta  que  un
corazón  amarrao  cuando  le  sueltan  la  rienda
es  caballo  desbocado.

Y  si  una  potra  alazana  caballo  viejo  se
encuentra,  el  pecho  se  le  desgrana  y  no  le  hace
caso  a  falseta,  y  no  lo  obedece  a  freno  ni  lo
para  un  pasarrienda.

Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera
uno  no  tiene  la  culpa,  quererse  no  tiene
horarios,  ni  fecha  en  el  calendario  cuando  las
ganas  se  juntan

Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera,
uno  no  tiene  la  culpa,  quererse  no  tiene
horarios,  ni  fecha  en  el  calendario  cuando  las
ganas  se  juntan.

Caballo  de  la  sabana,  y  tiene  el  tiempo  contao,
y  se  va  por  la  mañana  con  su  pasito
apurao,  a  verse  con  su  potranca  que  lo  tiene
emparrascao.

El  potro  da  tiempo  al  tiempo  porque  le  sobra  la
edad,  caballo  viejo  no  puede  perder  la  flor  que
le  dan,  porque  después  de  esta  vida  no
hay  otra  oportunidad.

"El  caballo  no  quiere  perder  el  tiempo"

Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera,
uno  no  tiene  la  culpa,  quererse  no  tiene
horarios,  ni  fecha  en  el  calendario  cuando  las
ganas  se  juntan.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2024


Карлос Кано Останнє болеро

Мадам,  чи  не  дозволите  мені,
на  болеро  хмільне  Вас  запросити,
сіяє  місяць  над  Парижем
і  обіймаються  серця?

Така  тривожна  зараз  ніч,
щоб  жити,  слід  прийти  до  тями,
мадам,  я  звуся  Дон  Жуаном,
я  тут  шукаю  забуття.

Тут  біля  Ваших  ніг  джентльмен,
втікач  з  Іспанії,  з  чужих  земель,
замріяний  знавець  коханння,
католик  і  сентиментальний.

Ви  мов  троянда  чарівна,
я  відчуваю,  кров  кипить,
хто  має  зараз  двадцять  літ,
той  витрачає  їх  з  мадам!

Вона  пливе,  як  хвиля  в  морі,
з  таким  воркуючим  акцентом,
і  я  хотів  би  втратить  розум
і  я  хотів  би  з  нею  вмерти,

уст  ангельских  її  торкнутись
цілунком  пристрасним,  гарячим,
щоб  цей  цілунок  не  забути
у  пенсіонній  мряці.

Прийдіть,  залиштеся  зі  мною,
Я  Вам  відкрию  свою  тайну,
я  як    коханець  вийшов  з  моди,
я  лиш  шезлонги  спокушаю.

Не  відмовляйте,  Вас  прошу  я,
мадам,  тепло  ціни  не  має,
почніть  спочатку  і  байдуже,
прощатися  чи  разом  далі.

Я  підніму  шампанського  бокал,
щоб  привітати  Вас,  мадам.
Для  того,  хто  усе  втрачав,
мадам,  дозвольте  танець  з  Вами?
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=etfrmieUfoE[/youtube]

[b]El  Último  Bolero  de  Carlos  Cano[/b]
Madame,  ¿désirez-vous  danser  
este  bolero  embriagador,  
bajo  la  luna  de  París  
y  arrimadita  al  corazón?  

En  esta  noche  de  ansiedad,  
quiero  la  vida  recobrar.  
Madame,  yo  me  llamo  Don  Juan,  
y  estoy  aquí  para  olvidar.  

A  sus  pies  un  caballero  sincero,  
que  viene  de  tierra  extraña,  de  España,  
soñador,  de  profesión  amante,  
católico  y  sentimental.  

Y  está  usted  tan  deliciosa  de  rosa,  
que  siento  la  sangre  hervir.  
¡Quién  tuviera  veinte  años  de  antaño  
pa'  derrocharlos  con  Madame!  

Se  mueve  usted  mejor  que  el  mar,  
con  ese  acento  arrullador,  
me  hace  perder  to'a  la  razón,  
muero  en  deseos  de  estampar  
en  esa  boca  angelical,  
 ardiente,  un  beso  de  pasión,  
un  beso  para  recordar  
en  la  humedad  de  la  pensión.  

Ande  y  venga,  siéntese  a  mi  la'o,  
quiero  contarle  mi  secreto  a  solas:  
soy  un  amante  que  pasó  de  moda,  
un  seductor  de  la  chaise  longue.  

No  se  vaya  que  la  invito  yo,  
no  tiene  precio  su  calor,  madame,  
papel  de  imprenta  y  eso  qué  más  da,  
va  por  la  vida  y  se  acabó.  

Alzo  mi  copa  de  champán  
a  la  salud  de  vous  madame.  
Y  por  aquello  que  perdí,  
madame,  ¿desirez  vous  danser?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024


Бо цзюй-і Біля гірського джерела готую чай. Мої почуття

Зачерпну  з  джерела  
Гомінкої  швидкої  води
І  поставлю  кипіти
Бірюзово-зелену  глибінь...
Тільки  жаль,
Що  не  можу
Чашку  чаю
Смачного  налити
Й  надіслати  далеко  –
Людині,
Закоханій  в  чай.
           [i]За  перекладом  Л.Ейдліна[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024


Воллес Cтівенс Простий сенс речей

Після  того,  як  листя  опало,  ми  вертаємося
До  простого  сприймання  речей.  Так  ніби
Ми  досягли  границі  фантазії,
Неудохотвореної  байдужої  пристойності,
Важко  навіть  підібрати  визначення  
Цій  холодній  пустці,  безпричинному  смутку.
Велична  споруда  перетворилася  на  малу  хатину.
Ніхто  в  шляпці  не  бродить  змалілими  поверхами.
Ніколи  теплиця  так  не  потребувала  фарби.
Димарю  п'ятдесят  років  і  він  похилився.
Фантастичні  зусилля  зазнали  краху,  повтор
У  повторюваності  людей  і  мух.
Все  ж  зникнення  фантазії  слід
Було  собі  уявити.  Великий  ставок,
Звичайний  його  сенс  без  відблисків,  листя,
Грязь,  брудне  скло  води,  демонструє  своєрідне  
Мовчання,  мовчання  щура,  що  вийшов  глянути,
На  великий  ставок  і  залишки  лілій,  все  це
Слід  уявляти  собі  як  неминуче  знання,
Потрібне  на  вимогу  необхідності.

[b]Wallace  Stevens  The  plain  sense  of  things[/b]
After  the  leaves  have  fallen,  we  return
To  a  plain  sense  of  things.  It  is  as  if
We  had  come  to  an  end  of  the  imagination,
Inanimate  in  an  inert  savoir.
It  is  difficult  even  to  choose  the  adjective
For  this  blank  cold,  this  sadness  without  cause.
The  great  structure  has  become  a  minor  house.
No  turban  walks  across  the  lessened  floors.
The  greenhouse  never  so  badly  needed  paint.
The  chimney  is  fifty  years  old  and  slants  to  one  side.
A  fantastic  effort  has  failed,  a  repetition
In  a  repetitiousness  of  men  and  flies.
Yet  the  absence  of  the  imagination  had
Itself  to  be  imagined.  The  great  pond,
The  plain  sense  of  it,  without  reflections,  leaves,
Mud,  water  like  dirty  glass,  expressing  silence
Of  a  sort,  silence  of  a  rat  come  out  to  see,
The  great  pond  and  its  waste  of  the  lilies,  all  this
Had  to  be  imagined  as  an  inevitable  knowledge,
Required,  as  a  necessity  requires.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2024


Воллес Стівенс Листопадний край

Знов  важко  слухати  північний  вітер,
Дивитись,  як  хитає  він  дерева.

Хитає  низько  й  голосно,  з  зусиллям
Слабкішим,  ніж  емоція  чи  мова,

Говорить  і  говорить,  наче  речі
Проявлять  те,  що  ще  не  є  знаннями:

Колись  їх  одкровенням  час  настане.
Вони  ще  заперечать  Богу,  світу

Й  людській  душі,  яка  сидить  в  задумі
На  пустці  трону  власної  пустелі.

Шумніше  й  нижче,  нижче  і  шумніше
Гойдаються,  гойдаються  дерева.

[b]Wallace  Stevens  The  Region  November[/b]
It  is  hard  to  hear  the  north  wind  again,10
And  to  watch  the  treetops,  as  they  sway.

They  sway,  deeply  and  loudly,  in  an  effort,
So  much  less  than  feeling,  so  much  less  than  speech,

Saying  and  saying,  the  way  things  say
On  the  level  of  that  which  is  not  yet  knowledge:

A  revelation  not  yet  intended.
It  is  like  a  critic  of  God,  the  world

And  human  nature,  pensively  seated
On  the  waste  throne  of  his  own  wilderness.

Deeplier,  deeplier,  loudlier,  loudlier,
The  trees  are  swaying,  swaying,  swaying.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UYW7mrY8Dg0[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2024


Стівенс Воллес Нюанси теми Вільямса

           [i]Цю  дивну  відвагу
           ти  дай  мені,  древня  зоря:

           Самотньо  сіяй,  зустрічаючи  сонце,
           від  нього  не  взявши  ні  частки!  (1)[/i]

І
Самотньо  сіяй,  нагою  сіяй,  сіяй  наче  бронза,
яка  не  дзеркалить  мій  лик  чи  будь-яку  частку
моєї  душі,  сіяй,  як  вогонь,  який  не  дзеркалить  нічого.

ІІ
Не  дай  жодну  частку  юрмі,  що  наповнить  
тебе  власним  світлом.  
Ранковим  фантомом  не  будь,  
Напівзірка,  напівлюдина.
Не  май  інтелекту,
Як  пташка  в'юрок
Або  кляча  стара.

[i]"Нюанси  теми  Вільямса"  1918  року  -    дивний  вірш  у  дивному  стилі,  своєрідна  співпраця  двох  гігантів  американського  модернізму  ХХ  століття,  Вільяма  Карлоса  Вільямса  та  Воллеса  Стівенса.  Педіатр  з  Патерсона  та  адвокат  з  Гартфорда  були  друзями,  об'єднаними  спільним  інтересом  до  нового  європейського  мистецтва.  Вільямс  і  Стівенс  продовжували  тепле  листування  протягом  майже  40  років,  зокрема  Стівенс  написав  вступ  до  збірки  віршів  Вільямса,  щоб  допомогти  Вільямсу  її  опублікувати.
(1)  Вірш  Стівенса  "Нюанси  теми  Вільямса"  починається  зі  включення  повного  тексту    Вільямса  "El  Hombre",  виділеного  курсивом.  

Вільям  Карлос  Вільям  El  Hombre*
           Цю  дивну  відвагу
           Ти  дай  мені,  древня  зоря:

           Самотньо  сіяй  зустрічаючи  сонце,
           від  нього  не  взявши  ні  частки!

[i]William  Carlos  Williams  El  Hombre
           It’s  a  strange  courage
           you  give  me  ancient  star:
           
           Shine  alone  in  the  sunrise
           toward  which  you  lend  no  part!
Подальші  рядки  стали  не  дослідженням  цього  вірша,  а  критикою  того,  що  Стівенс  вважав  недоліками:  а  саме  сентиментальність,  антропоморфізацію  та  романтичну  відстороненості  автора,  присутню  особливо  в  перших  двох  рядках.  
(2)  Птах  є  давнім  символом  жіночої  інтуїції,  тому  в'юрок  може  бути  відомим  джерелом  дивних  знань.  Колись  сільські  жителі  вважали,  що  старий  кінь  "знає".  Стівенс  не  потребує  ні    інтуїції,  ні  розуму![/i]

[b]Wallace  Stevens  Nuances  of  a  Theme  by  Williams[/b]
It’s  a  strange  courage
you  give  me,  ancient  star:
 
Shine  alone  in  the  sunrise
toward  which  you  lend  no  part!
 
                                                   I
Shine  alone,  shine  nakedly,  shine  like  bronze,
that  reflects  neither  my  face  nor  any  inner  part
of  my  being,  shine  like  fire,  that  mirrors  nothing.
 
                                                 II
Lend  no  part  to  any  humanity  that  suffuses
you  in  its  own  light.
Be  not  chimera  of  morning,
Half-man,  half-star.
Be  not  an  intelligence,
Like  a  widow’s  bird
Or  an  old  horse.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2024


Вільям Карлос Вільямс El Hombre*

Цю  дивну  відвагу
Ти  дай  мені,  древня  зоря:

Самотньо  сіяй  зустрічаючи  сонце,
від  нього  не  взявши  ні  частки!
[i]*  El  Hombre  (ісп.  людина)  -  родина  Вільямса  мала  тісні  зв’язки  з  Пуерто-Ріко,  його  батьки  вдома  розмовляли  іспанською,  а  не  англійською.  Цим  заголовком  Вільямс  засвідчує  свою  частково  іспано-американську  приналежність    [/i]

[b]William  Carlos  Williams  El  Hombre[/b]
It’s  a  strange  courage
you  give  me  ancient  star:

Shine  alone  in  the  sunrise
toward  which  you  lend  no  part!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2024


Воллес Стівенс Полярні сяйва осені

І
Живе  тут  безтілесний  змій(1).  У  нього
З  вітру  голова.  Ніч  під  його  хвостом,
Відкриті  очі  дивляться  з  усіх  небес.

Чи  це  хтось  інший  вибрався  з  яйця  (2),
Чи  інші  образи  в  кінці  печери  (3),
Чи  інша  безтілесність  його  тіла?

Живе  тут  безтілесний  змій.  Ось  гніздо  -  
Ці  пагорби,  поля,  барвисті  далі
І  сосни  над  і  вздовж,  і  біля  моря.
 
Ця  форма,  поглинаюча  безформність,(4)
При  зміні  шкіри  зникнення  і  спалах,  
І  тіло  змія  мерехтить  без  шкіри.

Це  ява  висоти,  в  її  основі
Ці  виблиски,  що  полюсів  сягають
Опівночі,  ось  там  шукайте  змія,

В  іншім  гнізді  володар  лабіринту
З  повітря  й  тіла,  форми  і  зображень,
Неублаганно  володіє  щастям.  

Це  його  трута:  вірити  не  можна
Йому  (5).  Ці  роздуми  у  папороті,
Ці  порухи,  щоб  відчувати  сонце,

Не  переконливі.  Ми  помічали
Чорний  бісер  в  скелі,  тварину  в  плямах,
Рух  трав,  як  індіанець  на  галяві.

ІІ
Ідея,  прощавай...(6)  Стоїть  хатина,
На  березі,  безлюдна.  Вона  біла,
Як  прийнято,  чи  відповідно  темі

Попередників,  чи  внаслідок  ходи
Безмежності.  Вдовж  стінки  білі  квіти,
Злегка  засохлі  (7),  своєрідні  міти

Як  намір  пам'яті  згадати  -  білий  
Тут  був,  або  якийсь  торішній  інший,
Або  не  білий,  давній  з  надвечір'я,  

Нудний,  холодний,  як  зимова  хмара,
Як  зимнє  небо,  з  краю  і  до  краю.
Пісок  долини  переносить  вітер  (8).

Тут,  бути  видимим  і  бути  білим,  
Вагомо  білим  бути,  завершальна
Вправа  екстремальної  активності...

Кінець  сезону.  Вітер  студить  берег.
Все  довші  й  довші  лінії,  безлюдно,
Пітьма  згущається,  але  не  впала,

І  білизна  тьмянішає  на  стінці.
Ступає  чоловік  наосліп  по  піску.  
Він  дивиться,  як  наростають  зміни

На  півночі,  її  холодний  виблиск,  
Червоно-сині  сполохи,  полярний
Зелений  пломінь,  крига,  і  самотність.

III
Ідея,  прощавай...    Обличчя  материнське,(9)
Натхнення  для  поеми,  яке  заповнює  
Кімнату.  Тут  вони  разом,  тут  її  тепло.

Ніякого  передчування  снів  майбутніх.
Вже  вечір.  В  домі  вечір,  напіврозсіяний,
Наполовину  недоступний  розумінню,

Зіркова  тиша.  Мати,  яку  забрали  ті,
Які  дають  прозорість  нинішньому  світу.  
Її  дар  ніжності  для  тих,  у  кому  ніжність.

І  все  ж  вона  також  туманна,  розсіяна.
Вона  дає  прозорість.  І  вона  старіє.
Намисто  -  видимість,  але  не  поцілунок.  

Її  ласкаві  руки  -  рух,  але  не  дотик.  (10)
Руйнується  будинок,  і  згорають  книги.
Їм  буде  затишно  у  прихистку  уяви

В  будинку  -  де  і  уява,  і  вони,  і  час
Укупі,  всі  укупі.  Ця  бореальна  ніч
Морозною  здається,  наблизившись  до  них,  

До  матері,  що  зараз  розсіюється  сном,
І  як  говорить  на  добраніч,  на  добраніч.  (11)
Вгорі  світитимуться  вікна,  не  кімната.

Розвіє  вітер  свою  вітряну  величність
Навкруг,  постукає  немов  прикладом  в  двері.
Накаже  вітер  їм  неублаганним  співом.

IV
Ідея,  прощавай...  Ніколи  ні  знищення,
Ні  небуття  не  остаточні.  Батько  сидить  (12)
У  космосі,  будь-де  сидить,  з  суворим  видом,

Як  той,  могутній,  з  прозорливими  очима.
Він  каже  ні  на  ні  і  так  на  так.  І  так
На  ні;  сказавши  так  він  каже  прощавайте.

Він  визначає  співрозмірну  швидкість  зміни.
Він  з  неба  в  небо  перестрибне  щонайшвидше,
Коли  злі  ангели  стрибають  з  неба  в  пекло.

Та  зараз  він  сидить  удень  в  зеленій  тиші.
Ввібравши  швидкість  простору,  перелітає
Від  хмар  в  безхмарря,  і  з  безхмарря  до  чулого

В  польоті  ока  й  вуха,  там  найвище  око
І  найнижче  вухо,  глибинне  вухо,  чує
Вечорами  ,  все  явлене,  доки  сприймає  

Свої  прелюдії  містичні  особисті,  (13)
До  миті,  коли  очі  ангела  помітять,
Що  в  своїх  масках  наближаються  актори.

Сидить  серед  вогню  володар,  о  володар,  
І  все  ж  у  просторі  і  нерухомо,  і  все  ж
Завжди  мінливе  свічення  все  яскравіше,  

Бездонне,  і  все  ж  король  і  все  ж  корона,  глянь
На  цей  реальний  трон.  Яке  тут  товариство,
У  масках,  чи  це  хор  його  із  голим  вітром?

V
Скликає  мати  людство  в  дім  до  свого  столу,  (14)
Приводить  батько  казкарів  і  музикантів,
Які  мовчать  багато,  музика  казкова.  

Веде  сам  батько  негритянок  танцювати
Серед  дітей,  ніби  яскраві  виникають
Візерунки,  у  танці  визріває  форма.

Їм  музиканти  грають  зманливі  мотиви,  
Захоплюють  простим  дін-доном  інструментів.
Сміються  діти,  брязкають  бляшанки  часу.

Ось  батько  добуває  конкурси  з  повітря,
На  театральній  сцені  краєвиди  лісу,
Й  завіса  схожа  на  наївну  яву  мрії.
 
Вражають  музиканти  підсвідомим  віршем.  
Свої  стада,  що  розбрелись,  збирає  батько,  
Варварська  мова,  рабство,  боязливий  видих  

З  грудей,  його  сурми  слухняний  дотик.  Тоді
Це  Шатійон  (15),  або  щось  інше  приємне  нам.
Ми  опинилися  серед  сум'яття  свята.  

Якого  свята?  Це  безладні  гультіпаки?
Госпітальєри  це?  Звіроподібні  гості?
Повторюють  трагедію  ці  музиканти,

Вона  складається  із  цього  а-даб,  а-даб:
Чи  слів  немає  говорити?  Немає  гри.  (16)
Чи  не  те  ж  саме  роблять  люди,  присутні  тут.

VI
Театр  цей,  який  крізь  хмари  випливає,(17)
Сам  хмара  чи  туманна  скеля,  наче  з  моря
Хвиля  за  хвилею  накочуються  гори

Крізь  хвилі  світла.  Перевтілюються  в  хмари  
Щоб  знову  хмари  виникали,  бездієво,
Змінюють  колір  нескінченно  пори  року.

Без  зиску  марнотратять  в  змінах  самих  себе,
Зміняють  жовте  світло  золотим,  золото  -
Елементами  опалу,  вогненні  втіхи  

Розбризкуються  широко,  бо  люблять  пишність
І  розкіш  насолод  величного  простору  
Потоки  бездієвих  хмар  крізь  форми  напів-

Задумані.  Театр  повен  польотів  птиць,  
Клин  дикий,  як  з  вулкану  дим,  пальмововидний,
Зникаючий,  як  павутина,  в  коридорі

Чи  грандіозний  портик.  Ось  Капітолій,
З'являється,  можливо,  щоб  щойно  виникши,
Розтанути.  (18)  Розв'язку  треба  відмінити...

Ніщо  те,  шо  не  міститься  в  самій  людині,
Ніщо,  доки  воно  не  назване  на  ймення
Й  не  знищене.  Він  відкриває  двері  дому

Вогню.  Дослідник  однієї  свічки  бачить  (19)  
Полярне  сяйво  спалахує  на  контурах
Всього,  що  є  у  ньому.  Його  проймає  страх.

VII
Чи  плід  уяви  той,  який  сидить  на  троні,  (20)
Як  добрий  так  і  невблаганний,  як  праведний
Так  і  неправдивий,  який  спиняє  влітку  

Фантазії  зими?  Коли  вмирає  листя,
На  півночі  своє  займає  місце,  стрибок,
І  звитий,  осяйно  кришталевий,  сідає

У  ніч  найвищу?  Чи  прикрашає  небеса
І  провіщає  білим  початок  чорного,
Його  потоком  навіть  гасяться  планети,  

Навіть  земні,  навіть  уявлені  зі  снігу,
Крім  виняткових,  необхідних  для  величі
Небес,  як  то  корона  й  алмазна  кабала?

Крізь  нас  стрибає  він,  крізь  наші  небеса,
Одну  за  одною  планети  наші  гасить,
Зникає  все,  де  ми  були,  на  що  дивились,

Де  зналися  і  дбали  один  про  одного,
Тремтливий  залишок,  холодний  і  забутий,
Лиш  виняток  корона  й  містична  кабала.(21)

Він  не  наважиться  у  небуття  стрибати.
Змінитись  має  все  від  доль  до  витребеньок.
Отож,  потік  трагедій,  і  його  скрижалі,

І  форма,  і  громаддя  скорбний  рух  шукають
Щось  здатне    знищити  його,  і  з  ним,  можливо,  
Під  небом  місячним  безжурне  спілкування.

VIII
Завжди  можливо  бути  часу  невинності.  (22)
Можливо  їй  немає  місця.  Чи  час  не  той,
Якщо  не  в  часі  справа  і  якщо  не  в  місці,

Існуючий,  самотній,  у  своїй  ідеї,  
Для  сприйняття  трагедії  не  менш  реальний,
Для  мудрого  прадавнього  філософа,

Існує  або  може  бути  час  невинності
Як  чистий  принцип.  Його  природа  -  це  кінець,
Що  може  бути,  та  не  буде,  атрибутом,

Що  викликає  жаль  нещасної  людини,
Як  книга  на  ніч,  гарна,  але  не  правдива,
Як  книга  про  буття  красиве  і  правдиве.

Це  як  ефірне  щось,  яке  існує  майже
Як  твердження,  але  цей  час  існує,  він  є,
Існує,  його  видно,  він  є,  він  є,  він  є.

Отож,  це  сяйво  тут  не  є  закляттям  світла,
Чи  віщуванням  з  хмари,  але  невинністю.
Невинністю  землі,  а  не  фальшивим  знаком

Чи  символом  злобливості.  Що  ми  причетні,
Ми  засинали  наче  діти  в  їх  святості,
Наче,  прокинувшись,  ми  в  тиші  сну  лежали,

Наче  в  пітьмі  співала  нам  невинна  мати
В  кімнаті  під  акордеон,  заледве  чутно,
Творила  місце  й  час,  в  якому  ми  дихали...

IX
І  думали  про  себе  —  ідіомою
Про  працю,  ідіомою  невинності(23)
Землі,  не  загадками  про  гріховні  сни.

Ми  цілий  день  були  як  данці  в  Данії,
Знайомі  один  з  одним,  щирі  земляки,
Для  кого  день  прийдешній  тижня  дивом  був

Дивнішим  за  неділю.  Думок  подібність
Зробила  нас  братами  в  цьому  домі,  тут,
Де  побратимами  були,  ми  тут  росли,

Як  на  медових  сотах  годувалися.
Жили  у  цім  театрі  -  засинали  в  нім.  
Це  усвідомлена  невідворотність  доль  -    

Це  місце  зустрічі,  куди  прийшла  вона,
Буде  її  прихід  свободою  для  двох,
Всамітненістю,  що  на  двох  поділиться.

Нас  двох  повісять  на  деревах  навесні?
Буде  нещастям  ця  невідворотність  доль:
Дерева  й  ноги  голі,  вітер  -  гостра  сіль?

Зорі  вдягнуть  свої  блискучі  пояси.
Вони  закутаються  в  осяйні  плащі,
Прощальне  убрання  величних  тіней.

Можливо  прийде  завтра  звичними  словами,  
Майже  частиною  невинності,  майже
Щонайніжнішим,  найправдивішим  кінцем.

X
Нещасні  люди  у  щасливім  світі  (24)
Назви,  равине,  розрізни  ці  фази.
Нещасні  люди  у  нещаснім  світі  -  

Багато  тут  у  дзеркалах  нещастя.
Щасливі  люди  у  нещаснім  світі  -  
Це  неможливо.  Що  перебирати

Здобуток  мови  емоційне  ікло.
Щасливі  люди  у  щасливім  світі  -
Блазенському!  Бал,  опера  і  бар.

Вернись  туди,  де  і  коли  початок:
Нещасні  люди  у  щасливім  світі.
Давай,  озвуч  врочисто  тайне  слово.

Зачитувати  зібранню,  сьогодні  
Заради  завтра,  це,  таке  надмірне,
Складне  переплетіння  спектрів  сфери,

Знайди  баланс  щоб  утворити  ціле,  
Найголовніший  і  постійний  геній
Здійснення  задумів,  малих,  великих.

Він  розуміє  цих  нещасних  цілість,
Здійсненність  долі,  здійснення  удачі,
Ніби  прожив  життя,  щоб  пізнавати,

У  домі  відьми,  а  не  в  тиші  раю,
Торг  вітром  і  погодою,  і  сяйвом
Як  взимку  спалах  літньої  соломи.

[i](1)  "Живе  тут  безтілесний  змій".  Стівенс  звертається  до  образу  змія,  представленого  в  міфах  про  творення  майже  в  усіх  міфологіях  світу.  Його  змій  охоплює  весь  космос:  згорнутий  кільцями,  він  символізує  циклічність  усього;  обвиваючий  космічне  яйце,  дерево  чи  щось  інше,  пробуджує  життєву  енергію;  оберігає  таємницю  народження  і  смерті;  він  символ  прихованої  сили  як  творчої,  так  і  руйнівної.
(2)  "Чи  це  хтось  інший  вибрався  з  яйця..."  -  уява  не  здатна  забезпечити  емпіричну  достовірність  образу  змія.  Розум  дистанціюється  як  від  видимих  фактів,  так  і  від  відчуття,  що  вони  відображають  реальність.  
 (3)  "образи  в  кінці  печери"  -  відома  алегорія,  використана  Платоном  у  7  книзі  діалогу  "Держава"  для  пояснення  свого  вчення  про  ідеї.  Вважається  основою  платонізму  і  об'єктивного  ідеалізму.  За  Платоном  печера  уособлює  чуттєвий  світ,  в  якому  живуть  люди.  Подібно  затворникам  в  печері,  вони  гадають,  що  своїми  органами  чуття  пізнають  істинну  реальність.  Але  це  ілюзія.  Про  істинний  світ  речей  вони  можуть  судити  за  тінями  на  стінках  печери.  Філософ  може  мати  більш  повне  уявлення  про  світ  ідей,  задаючи  запитання  і  знаходячи  відповіді.  Однак  зробити  ці  знання  здобутком  суспільства  неможливо:  натовп  не  здатен  збавитися  від  ілюзій  щоденного  сприйняття.
(4)  "Ця  форма,  поглинаюча  безформність"    свідчення  того,  що  уява  упорядковує  і  поглинає  аморфну  реальність,  яка,  у  свою  чергу,  формується  уявою,  усвідомленням
(5)  "Це  його  трута:  вірити  не  можна/  Йому"  -  нещасні  люди  смакують  гіркоту  своїх  думок  у  своїх  тілах.  Аналогії  змія  та  людини,  гіркої  отрути  та  думки  зведені  до  символу  зі  змієм,  як  даністю,  та  людським  розумом,  як  можливістю.  Отрута  змія  та  гірка  думка  людини  зливаються  й  стають  отрутою  скептицизму,  який  заперечує  загробне  життя  в  раю.
(6)  "Ідея,  прощавай..."  відкриває  три  пісні  "Полярних  сяйв  осені".  Ідеї  існують  лише  суб’єктивно,  і  ці  "прощавай",  здається,  стосуються  трьох  задуманих  представників  людства:  "я",  матері  й  батька.  Вони    свідомо  звільняють  займане  ними  місце,  а  отже,  прощаються  з  самим  життям.
(7)  "...білі  квіти,  Злегка  засохлі".  Білий  -  колір  хатини  на  березі;  він  може  бути  перейнятою  звичкою  предків  або  наслідком  вицвітання  барв  з  плином  часу.  Засохлі  квіти  біля  стіни  -  це  залишки  життя,  повного  почуттів,  можливо,  очікування  певної  постійності  білого,  який  відрізняється  від  свіжості  цвітіння.  Зловісна  білизна  перетворюється  на  порожнечу,  створену  власною  уявою.
(8)  "Пісок  долини  переносить  вітер"  -  метафоричне  зображення  плину  часу,  натяк  на  рух  піску  в  пісочному  годиннику.
(9)  "Обличчя  материнське"  -  риторика  Стівенса  викликає  взаємність  ніжності  між  вчинками  матері  та  емоціями  тих,  хто  її  пам’ятає.  Впевненість  у  безпечному  перебуванні  вдома  у  світі  є  оманливою.  Пам’ять  —  це  абстракція  минулого,  мати  безпорадна  перед  потоком  часу.  Вона  вже  тільки  спогад  про  те,  що  станеться,  про  тих,  хто  був  разом  у  кімнаті.
(10)  "Її  ласкаві  руки  -  рух,  але  не  дотик"  -  образ  матері  живий  в  уяві,  але  не  в  реальності.  
(11)  "І  як  говорить  на  добраніч,  на  добраніч"  -  алюзія  на  слова  Офелії:  "Але  ніяк  не  вгамую  сліз,  згадавши,  що  його  покладено  в  землю  холодну.  Мій  брат  мусить  дізнатись  про  це,  –  отож  дякую  вам  за  добру  пораду.  Де  ж  моя  карета?  На  добраніч,  вельможні  пані,  на  добраніч,  добрі  пані.  Добраніч,  добраніч"  (Вільям  Шекспір  "Гамлет",  Дія  4,  сцена  5,  переклад  Освальда  Бургардта).  За  цим  прощанням  слідує  смерть.
(12)  "Батько  сидить  /У  космосі"  Архетипічний  батько  чує  найнижчим  вухом  надприродні  прелюдії,  найвищим  оком  бачить  акторів,  надприродних  істот  у  масках.
 (13)  "прелюдії  містичні  особисті"  -  тут  слово  "прелюдії"  набуває  зловісного  значення,  неочевидного  в  першому  значенні  музичного  терміну:  адже  "прелюдія"  вказує  на  те,  що  вона  йде  попереду,  і  тут  вона  набуває  значення  хорового  співу  про  надію  проти  смерті  як  абсолюту  ,  навіть  тоді  як  плин  часу  реальності  запевняє  голосом  вітру,  що  всі  повинні  загинути
(14)  "Скликає  мати  людство  в  дім  до  свого  столу"  -  мати-земля,  запрошує  людей  в  дім  до  свого  столу,  щоб  задовольнити  фізичні  потреби  земної  людини,  батько  постає  в  образі  того,  хто  милостиво  дарує  розваги.  Вигадка  уяви  створює  всі  витвори  мистецтва,  театру,  карнавалів,  ярмарків,  церемоній,  навіть  у  первісних  народів,  навіть  ігри  дітей.  Все  це  гра  випадковості.
 (15)  Шатійон  (Chatillon)  -  французьке  слово,  яке  стосується  спільноти  чи  дому,  тут  використане  для  опису  варварського  свята.  
(16)  "Немає  гри"  -  все  відбувається  випадково,  реальність,  у  якій  ми  живемо,  не  має  плану.  Свято  завершується  словами:  "Немає  гри".
(17)  "Театр  цей,  який  крізь  хмари  випливає"  -  алюзія  на  відомий  вислів  "Так,  світ  —  театр,  /  Де  всі  чоловіки  й  жінки  -  актори./  Тут  кожному  приписаний  свій  вихід,/  І  не  одну  з  них  кожне  грає  роль".  (Вільям  Шекспір  "Як  вам  це  сподобається"  Дія  2,  сцена  7,  переклад  О.Мокровольського)  Далі  слідує  серія  яскравих  описів  театру,  творцем  якого  виступає  людина.
(18)  "Ось  Капітолій,/  З'являється,  можливо,  щоб  щойно  виникши,/Розтанути"  -  Тут,  знову  малюнок  неба  як  розуму,  хмар  як  думок,  що  пливуть  там.  Описуючи  мислення,  Стівенс,  міг  мати  на  увазі  рух  хмар:  «В  основі  такого  роду  речей  лежить  дрейф  ідей»  (Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Bernard  Heringman,  P.636).  
(19)  "Дослідник  однієї  свічки  бачить/  Полярне  сяйво  спалахує  на  контурах/  Всього,  що  є  у  ньому.  Його  проймає  страх."  -  вогню  свічки  уяви  спостерігача  протиставляється  полярне  сяйво.  Відбувається  усвідомлення  символічного  північного  сяйва  як  ознаки  згасання  вогника  його  єдиної  свічки.
(20)  "Чи  плід  уяви  той,  який  сидить  на  троні"  -  "Ідея  Бога  є  продуктом  уяви.  Ми  більше  не  думаємо,  що  Бог  був,  а  що  був  уявленим.  Ідея  чистої  поезії,  сутнісної  уяви,  як  найвища  мета  поета,  видається,  принаймні  потенційно,  такою  ж  великою,  як  ідея  Бога,  і,  якщо  вже  на  те  пішло,  більшою,  якщо  ідея  Бога  є  лише  одним  з  продуктів  уяви.".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Hi  Simons,  P.369)  
(21)  Кабала  —  стародавнє  вчення,  хоча  сама  назва  "кабала"  -  середньовічна.  В  Талмуді  термін  "кабала"  часто  використовується  для  позначення  пророчих  книг.  Згідно  з  кабалою,  Всесвітом  правлять  кілька  божеств  різного  вигляду  і  сили,  породжених  Першопричиною.  Ця  Першопричина  породила  спочатку  бога  чоловічої  статі,  що  іменується  "Батьком"  або  "Мудрістю",  а  потім  богиню  "Матір"  або  "Знання".  Кабала  Стівенса  особлива  -  вона  зроблена  з  одного  із  найтвердіших  і  найяскравіших  матеріалів  на  землі:  алмазу.  
(22)  "Завжди  можливо  бути  часу  невинності"  -  заява  про  невинність  не  може  не  викликати  спогади  про  те,  що  колись  зробив  змій.  Він  став  причиною  вигнання  з  раю,  але  також  дав  можливість  глибокого  співчуття,  необхідність  праці  на  землі,  яка  стала  історичною  сценою.  Бажання  одночасно  невинності  та  співчуття  в  християнській  міфології    приходить  лише  після  гріхопадіння.
(23)  "І  думали  про  себе  —  ідіомою/  Про  працю,  ідіомою  невинності(23)"  "У  поті  свойого  лиця  ти  їстимеш  хліб,  аж  поки  не  вернешся  в  землю,  бо  з  неї  ти  взятий  (Біблія  "Буття",  3,  19,  переклад  Івана  Огієнка).  Дев'ята  пісня  поеми  бажає  одночасно  невинності  та  соціальності  співчуття,  яке  в  християнській  міфології  приходить  лише  після  гріхопадіння.  Стівенс  намагається  використати  мову  як  інструмент  для  створення  нової  віри.  Необхідним  в  ній  має  бути  відчуття  спільної  долі  і  місця  на  землі,  яке  зазвичай  створюється  міфологією  та  релігією.  У  міфопоезії  Стівенса  створюється  час  і  місце,  в  якому  ми  дихаємо.  Стівенс  намагається  описати  світ  як  невинний,  вільний  від  таких  понять,  як  християнська  доктрина  людської  зіпсованості,  яка  проголошує,  що  всі  люди,  навіть  уся  земля,  починають  життя  у  стані  моральності  та  духовної  зневаги.  Натомість  він  стверджує,  що  все  існуюче  починається  не  як  несправедливість  і  не  як  зло,  а  зі  стану  невинності.
(24)  "Нещасні  люди  у  щасливім  світі"  -  Стівенс  ніби  підсумовує  життєвий  цикл  людини,  починаючи  з  "нещасні  людей  у  щасливім  світі",  невинних  серед  жахів  світу.  Далі  "нещасні  люди  в  нещасливім  світі",  розчаровані  світом,  який  відкривають,  потім  "щасливі  люди  в  нещасливім  світі",  які  живуть  у  стані  заперечення  світу,  за  якими  йдуть  "щасливі  люди  у  щасливім  світі"  з  відвідування  балів  і  барів.  І,  нарешті,  знову  "нещасні  люди  у  щасливім  світі"  в  старості,  повертаються  до  стану  невинної  юності.  Коли  спалахує  полярне  сяйво,  час  готуватися  до  смерті.
[/i]
Wallace  Stevens  The  Auroras  of  Autumn  
This  is  where  the  serpent  lives,  the  bodiless.
His  head  is  air.  Beneath  his  tip  at  night
Eyes  open  and  fix  on  us  in  every  sky.

Or  is  this  another  wriggling  out  of  the  egg,
Another  image  at  the  end  of  the  cave,
Another  bodiless  for  the  body's  slough?

This  is  where  the  serpent  lives.  This  is  his  nest,
These  fields,  these  hills,  these  tinted  distances,
And  the  pines  above  and  along  and  beside  the  sea.

This  is  form  gulping  after  formlessness,
Skin  flashing  to  wished-for  disappearances
And  the  serpent  body  flashing  without  the  skin.

This  is  the  height  emerging  and  its  base
These  lights  may  finally  attain  a  pole
In  the  midmost  midnight  and  find  the  serpent  there,

In  another  nest,  the  master  of  the  maze
Of  body  and  air  and  forms  and  images,
Relentlessly  in  possession  of  happiness.

This  is  his  poison:  that  we  should  disbelieve
Even  that.  His  meditations  in  the  ferns,
When  he  moved  so  slightly  to  make  sure  of  sun,

Made  us  no  less  as  sure.  We  saw  in  his  head,
Black  beaded  on  the  rock,  the  flecked  animal,
The  moving  grass,  the  Indian  in  his  glade.

II

Farewell  to  an  idea  .  .  .  A  cabin  stands,
Deserted,  on  a  beach.  It  is  white,
As  by  a  custom  or  according  to

An  ancestral  theme  or  as  a  consequence
Of  an  infinite  course.  The  flowers  against  the  wall
Are  white,  a  little  dried,  a  kind  of  mark

Reminding,  trying  to  remind,  of  a  white
That  was  different,  something  else,  last  year
Or  before,  not  the  white  of  an  aging  afternoon,

Whether  fresher  or  duller,  whether  of  winter  cloud
Or  of  winter  sky,  from  horizon  to  horizon.
The  wind  is  blowing  the  sand  across  the  floor.

Here,  being  visible  is  being  white,
Is  being  of  the  solid  of  white,  the  accomplishment
Of  an  extremist  in  an  exercise  .  .  .

The  season  changes.  A  cold  wind  chills  the  beach.
The  long  lines  of  it  grow  longer,  emptier,
A  darkness  gathers  though  it  does  not  fall

And  the  whiteness  grows  less  vivid  on  the  wall.
The  man  who  is  walking  turns  blankly  on  the  sand.
He  observes  how  the  north  is  always  enlarging  the  change,

With  its  frigid  brilliances,  its  blue-red  sweeps
And  gusts  of  great  enkindlings,  its  polar  green,
The  color  of  ice  and  fire  and  solitude.

III

Farewell  to  an  idea  .  .  .  The  mother's  face,
The  purpose  of  the  poem,  fills  the  room.
They  are  together,  here,  and  it  is  warm,

With  none  of  the  prescience  of  oncoming  dreams.
It  is  evening.  The  house  is  evening,  half  dissolved.
Only  the  half  they  can  never  possess  remains,

Still-starred.  It  is  the  mother  they  possess,
Who  gives  transparence  to  their  present  peace.
She  makes  that  gentler  that  can  gentle  be.

And  yet  she  too  is  dissolved,  she  is  destroyed.
She  gives  transparence.  But  she  has  grown  old.
The  necklace  is  a  carving  not  a  kiss.

The  soft  hands  are  a  motion  not  a  touch.
The  house  will  crumble  and  the  books  will  burn.
They  are  at  ease  in  a  shelter  of  the  mind

And  the  house  is  of  the  mind  and  they  and  time,
Together,  all  together.  Boreal  night
Will  look  like  frost  as  it  approaches  them

And  to  the  mother  as  she  falls  asleep
And  as  they  say  good-night,  good-night.  Upstairs
The  windows  will  be  lighted,  not  the  rooms.

A  wind  will  spread  its  windy  grandeurs  round
And  knock  like  a  rifle-butt  against  the  door.
The  wind  will  command  them  with  invincible  sound.

IV

Farewell  to  an  idea  .  .  .  The  cancellings,
The  negations  are  never  final.  The  father  sits
In  space,  wherever  he  sits,  of  bleak  regard,

As  one  that  is  strong  in  the  bushes  of  his  eyes.
He  says  no  to  no  and  yes  to  yes.  He  says  yes
To  no;  and  in  saying  yes  he  says  farewell.

He  measures  the  velocities  of  change.
He  leaps  from  heaven  to  heaven  more  rapidly
Than  bad  angels  leap  from  heaven  to  hell  in  flames.

But  now  he  sits  in  quiet  and  green-a-day.
He  assumes  the  great  speeds  of  space  and  flutters  them
From  cloud  to  cloudless,  cloudless  to  keen  clear

In  flights  of  eye  and  ear,  the  highest  eye
And  the  lowest  ear,  the  deep  ear  that  discerns,
At  evening,  things  that  attend  it  until  it  hears

The  supernatural  preludes  of  its  own,
At  the  moment  when  the  angelic  eye  defines
Its  actors  approaching,  in  company,  in  their  masks.

Master  O  master  seated  by  the  fire
And  yet  in  space  and  motionless  and  yet
Of  motion  the  ever-brightening  origin,

Profound,  and  yet  the  king  and  yet  the  crown,
Look  at  this  present  throne.  What  company,
In  masks,  can  choir  it  with  the  naked  wind?

V

The  mother  invites  humanity  to  her  house
And  table.  The  father  fetches  tellers  of  tales
And  musicians  who  mute  much,  muse  much,  on  the  tales.

The  father  fetches  negresses  to  dance,
Among  the  children,  like  curious  ripenesses
Of  pattern  in  the  dance's  ripening.

For  these  the  musicians  make  insidious  tones,
Clawing  the  sing-song  of  their  instruments.
The  children  laugh  and  jangle  a  tinny  time.

The  father  fetches  pageants  out  of  air,
Scenes  of  the  theatre,  vistas  and  blocks  of  woods
And  curtains  like  a  naive  pretence  of  sleep.

Among  these  the  musicians  strike  the  instinctive  poem.
The  father  fetches  his  unherded  herds,
Of  barbarous  tongue,  slavered  and  panting  halves

Of  breath,  obedient  to  his  trumpet's  touch.
This  then  is  Chatillon  or  as  you  please.
We  stand  in  the  tumult  of  a  festival.

What  festival?  This  loud,  disordered  mooch?
These  hospitaliers?  These  brute-like  guests?
These  musicians  dubbing  at  a  tragedy,

A-dub,  a-dub,  which  is  made  up  of  this:
That  there  are  no  lines  to  speak?  There  is  no  play.
Or,  the  persons  act  one  merely  by  being  here.

VI

It  is  a  theatre  floating  through  the  clouds,
Itself  a  cloud,  although  of  misted  rock
And  mountains  running  like  water,  wave  on  wave,

Through  waves  of  light.  It  is  of  cloud  transformed
To  cloud  transformed  again,  idly,  the  way
A  season  changes  color  to  no  end,

Except  the  lavishing  of  itself  in  change,
As  light  changes  yellow  into  gold  and  gold
To  its  opal  elements  and  fire's  delight,

Splashed  wide-wise  because  it  likes  magnificence
And  the  solemn  pleasures  of  magnificent  space
The  cloud  drifts  idly  through  half-thought-of  forms.

The  theatre  is  filled  with  flying  birds,
Wild  wedges,  as  of  a  volcano's  smoke,  palm-eyed
And  vanishing,  a  web  in  a  corridor

Or  massive  portico.  A  capitol,
It  may  be,  is  emerging  or  has  just
Collapsed.  The  denouement  has  to  be  postponed  .  .  .

This  is  nothing  until  in  a  single  man  contained,
Nothing  until  this  named  thing  nameless  is
And  is  destroyed.  He  opens  the  door  of  his  house

On  flames.  The  scholar  of  one  candle  sees
An  Arctic  effulgence  flaring  on  the  frame
Of  everything  he  is.  And  he  feels  afraid.

VII

Is  there  an  imagination  that  sits  enthroned
As  grim  as  it  is  benevolent,  the  just
And  the  unjust,  which  in  the  midst  of  summer  stops

To  imagine  winter?  When  the  leaves  are  dead,
Does  it  take  its  place  in  the  north  and  enfold  itself,
Goat-leaper,  crystalled  and  luminous,  sitting

In  highest  night?  And  do  these  heavens  adorn
And  proclaim  it,  the  white  creator  of  black,  jetted
By  extinguishings,  even  of  planets  as  may  be,

Even  of  earth,  even  of  sight,  in  snow,
Except  as  needed  by  way  of  majesty,
In  the  sky,  as  crown  and  diamond  cabala?

It  leaps  through  us,  through  all  our  heavens  leaps,
Extinguishing  our  planets,  one  by  one,
Leaving,  of  where  we  were  and  looked,  of  where

We  knew  each  other  and  of  each  other  thought,
A  shivering  residue,  chilled  and  foregone,
Except  for  that  crown  and  mystical  cabala.

But  it  dare  not  leap  by  chance  in  its  own  dark.
It  must  change  from  destiny  to  slight  caprice.
And  thus  its  jetted  tragedy,  its  stele

And  shape  and  mournful  making  move  to  find
What  must  unmake  it  and,  at  last,  what  can,
Say,  a  flippant  communication  under  the  moon.

VIII

There  may  be  always  a  time  of  innocence.
There  is  never  a  place.  Or  if  there  is  no  time,
If  it  is  not  a  thing  of  time,  nor  of  place,

Existing  in  the  idea  of  it,  alone,
In  the  sense  against  calamity,  it  is  not
Less  real.  For  the  oldest  and  coldest  philosopher,

There  is  or  may  be  a  time  of  innocence
As  pure  principle.  Its  nature  is  its  end,
That  it  should  be,  and  yet  not  be,  a  thing

That  pinches  the  pity  of  the  pitiful  man,
Like  a  book  at  evening  beautiful  but  untrue,
Like  a  book  on  rising  beautiful  and  true.


It  is  like  a  thing  of  ether  that  exists
Almost  as  predicate.  But  it  exists,
It  exists,  it  is  visible,  it  is,  it  is.

So,  then,  these  lights  are  not  a  spell  of  light,
A  saying  out  of  a  cloud,  but  innocence.
An  innocence  of  the  earth  and  no  false  sign

Or  symbol  of  malice.  That  we  partake  thereof,
Lie  down  like  children  in  this  holiness,
As  if,  awake,  we  lay  in  the  quiet  of  sleep,

As  if  the  innocent  mother  sang  in  the  dark
Of  the  room  and  on  an  accordion,  half-heard,
Created  the  time  and  place  in  which  we  breathed  .  .  .

IX

And  of  each  other  thought—in  the  idiom
Of  the  work,  in  the  idiom  of  an  innocent  earth,
Not  of  the  enigma  of  the  guilty  dream.

We  were  as  Danes  in  Denmark  all  day  long
And  knew  each  other  well,  hale-hearted  landsmen,
For  whom  the  outlandish  was  another  day

Of  the  week,  queerer  than  Sunday.  We  thought  alike
And  that  made  brothers  of  us  in  a  home
In  which  we  fed  on  being  brothers,  fed

And  fattened  as  on  a  decorous  honeycomb.
This  drama  that  we  live—We  lay  sticky  with  sleep.
This  sense  of  the  activity  of  fate—

The  rendezvous,  when  she  came  alone,
By  her  coming  became  a  freedom  of  the  two,
An  isolation  which  only  the  two  could  share.

Shall  we  be  found  hanging  in  the  trees  next  spring?
Of  what  disaster  in  this  the  imminence:
Bare  limbs,  bare  trees  and  a  wind  as  sharp  as  salt?

The  stars  are  putting  on  their  glittering  belts.
They  throw  around  their  shoulders  cloaks  that  flash
Like  a  great  shadow's  last  embellishment.

It  may  come  tomorrow  in  the  simplest  word,
Almost  as  part  of  innocence,  almost,
Almost  as  the  tenderest  and  the  truest  part.

X

An  unhappy  people  in  a  happy  world—
Read,  rabbi,  the  phases  of  this  difference.
An  unhappy  people  in  an  unhappy  world—

Here  are  too  many  mirrors  for  misery.
A  happy  people  in  an  unhappy  world—
It  cannot  be.  There's  nothing  there  to  roll

On  the  expressive  tongue,  the  finding  fang.
A  happy  people  in  a  happy  world—
Buffo!  A  ball,  an  opera,  a  bar.

Turn  back  to  where  we  were  when  we  began:
An  unhappy  people  in  a  happy  world.
Now,  solemnize  the  secretive  syllables.

Read  to  the  congregation,  for  today
And  for  tomorrow,  this  extremity,
This  contrivance  of  the  spectre  of  the  spheres,

Contriving  balance  to  contrive  a  whole,
The  vital,  the  never-failing  genius,
Fulfilling  his  meditations,  great  and  small.

In  these  unhappy  he  meditates  a  whole,
The  full  of  fortune  and  the  full  of  fate,
As  if  he  lived  all  lives,  that  he  might  know,

In  hall  harridan,  not  hushful  paradise,
To  a  haggling  of  wind  and  weather,  by  these  lights
Like  a  blaze  of  summer  straw,  in  winter's  nick.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2024


Стів Ковіт Я відвідую поетичне читання

Товариш,  який  читає  для  нас  вірші,  неспинний.
Ніщо  йому  не  заважає:
ні  задушлива  спека;  ні  закопчені  стіни
з  підсвіченими  годинниками;
ні  господар,  який  стурбовано  переминається
з  ноги  на  ногу.
Ввічливі  оплески  згасли  до  мертвої  тиші:
ніхто  не  плеснув  у  долоні,
не  кивнув.  Ніхто  не  позіхнув.
Напевно,  йому  слід  зрозуміти,  що  наші  сім'ї
чекають  нас,  ми  повинні
бути  вранці  на  роботі.
Це  крісло  терзає  мою  спину.
Капучіно
незбагненно  нагадує  смак  сечі.
Яскраві  плакати  кориди  тремтять
у  червоному  люмінесцентному  світлі  -
І  раптом  я  зрозумів,  що  я  помер,
і  мене  цим  надто  багатослівним  читанням
засудили
на  вічне  сидіння  в  цьому  проклятому  кафе.
Ескадрильї  величезних  мух
дзижчали  навколо  чашки  з  сечею
яку  я  пив.
В  цю  мить,  поет  нашого  вечора
посміхнувся,
перегорнув  у  кінець  списку,
і  продовжив  читати.

[b]Steve  Kowit  I  ATTEND  A  POETRY  READING[/b]
The  fellow  reading  poetry  at  us  wouldn’t  stop.
Nothing  would  dissuade  him:
not  the  stifling  heat;  the  smoky  walls
with  their  illuminated  clocks;
our  host,  who  shifted  anxiously
from  foot  to  foot.
Polite  applause  had  stiffened  to  an  icy  silence:
no  one  clapped
or  nodded.  No  one  sighed.
Surely  he  must  have  understood  we  had  families
waiting  for  us,  jobs
we  had  to  get  to  in  the  morning.
That  chair  was  murdering  my  back.
The  cappuccino
tasted  unaccountably  of  uric  acid.
Lurid  bullfight  posters  flickered
in  the  red  fluorescent  light  —
&  suddenly  I  knew  that  I  had  died,
&  for  those  much  too  windy  readings  of  my  own
had  been  condemned
to  sit  forever  in  this  damned  cafe.
A  squadron  of  enormous  flies
buzzed  around  the  cup  of  piss
I  had  been  drinking  from.
Up  at  the  mike,  our  poet  of  the  evening
grinned,
&  flicked  his  tail,
&  kept  on  reading.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2024


Юліан Тувім Строфи про пізнє літо

Бачиш,  осені  скільки!
Повно,  як  в  цебрі  вина,
Це  початок  лиш  тільки,
Вона  ледь-ледь  почина.

Роззолочений  серпень
Свої  кошики  носить,
А  трава  яка  буйна,
так  і  просить  покосу.

Літо  в  пляшки  розлите,
Солод  буряно  бродить
Корки  виб'є  в  повітря,
Як  тримати  не  годні.

Та  старіє  і  в’яне
Винно-яблучна  днина,
Наче  листя  багряне
На  скляному  графині.

На  гарячім  камінні
Спинку  ящірка  гріє
Трави,  трави,  як  змії,
Вітром  вигнуті  з  міді.

Запах  меду  і  сіна,
Вітер  в  лузі  дрімає,
То  зітхне,  то  повіє,
То  ві  сні  завмирає.

В  став  хмаринки  упали
Пелюстками  на  воду.
Плюскотять  обережно,
Щоб  не  зрушить  погоду.

Сонце  глибоко  входить
В  воду,  в  мене  і  в  землю,
Вітер  очі  нам  мружить
У  дрімоті  приємній.

Голки  варяться  хвойні  -
В  кухні  пахощі  лісу,
Із  олії  і  бору
Мій  відвар  золотистий

 Я  і  вірші  примислив.
Знати  б,  чи  допоможуть,
Тихо  мовлю,  повільно
Про  любов  і  тривогу.

Ось  і  ти,  мій  читачу,
Поволі,  тихо  читай.
Велич  літа  вмирає,
Величну  осінь  вітай.

В  опустілому  парку
Вип’ю  осені  келих,
В  світлі  місяця  впаду
На  остуджену  землю...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=I0kB9gQKAq8[/youtube]
 
[b]Julian  Tuwim  STROFY  O  PÓŹNYM  LECIE  [/b]
Zobacz,  ile  jesieni!
Pełno  jak  w  cebrze  wina,
A  to  dopiero  początek,
Dopiero  się  zaczyna.  

Nazłociło  sie  liści,
Że  koszami  wynosić,  
A  trawa  jaka  bujna,  
Aż  się  prosi,  by  kosić.

Lato,  w  butelki  rozlane,
Na  półkach  słodem  się  burzy.  
Zaraz  korki  wysadzi,  
Już  nie  wytrzyma  dłużej.

A  tu  uwiądem  narasta  
Winna  jabłeczna  pora.  
Czerwienna,  trawiasta,  liściasta,
W  szkle  pękatego  gąsiora.

Na  gorącym  kamieniu  
Jaszczurka  jeszcze  siedzi.  
Ziele,  ziele  wężowe  
Wije  się  z  gibkiej  miedzi.  

Siano  suche  i  miodne
Wiatrem  nad  łąką  stoi.  
Westchnie,  wonią  powieje  
I  znowu  się  uspokoi.

Obłoki  leża  w  stawie,  
Jak  płatki  w  szklance  wody.
Laską  pluskam  ostrożnie,
Aby  nie  zmącić  pogody.
 
Słońce  głęboko  weszło  
W  wodę,  we  mnie  i  w  ziemię,  
Wiatr  nam  oczy  przymyka.  
Ciepłem  przejęty  drzemie.  

Z  kuchni  aromat  leśny:  
Kipi  we  wrzątku  igliwie.
Ten  wywar  sam  wymyślilem:  
Bór  wre  w  złocistej  oliwie.  

I  wiersze  sam  wymyślilem.  
Nie  wiem,  czy  co  pomogą,  
Powoli  je  pisze,  powoli,  
Z  miłoscią,  żalem,  trwogą.  

I  ty,  mój  czytelniku,  
Powoli,  powoli  czytaj  
Wielkie  lato  umiera  
I  wielką  jesień  wita  

Wypiję  kwartę  jesieni,
Do  parku  pustego  wrócę,  
Nad  zimną,  ciemną  ziemię  
Pod  jasny  księżyc  się  rzucę.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2024


Воллес Стівенс Жаби їдять метеликів. Змії їдять жаб. Свині їдять змій. Чоловіки їдять свиней*

Правда,  що  ріки  рили  рилами  як  свині,
Підкопували  береги,  вони,  здавалось,
Булькочуть  тихо  в  брюхах  сонних  улоговин,

Що  згущує  повітря  дихання  свиняче
І  дихання  неперетравленого  літа,
Обтяженого  гуркотом  раттаполаксу**,

Що  чоловік,  який  звів  хижину,  засіяв  
Це  поле  й  доглядав  його  доволі  довго,
Не  знав  ніяких  фантазійних  забаганок,

Що  з  часом  його  безбарвні,  висушені  дні
Стали  гротеском  на  підритий  рилом  берег,
На  сонні  улоговини  і  раттаполакс,

Ніби  вони  жили  в  засушеній  істоті,
Кормилися  як  ці  свиноподібні  ріки,
Доки  пливли  до  моря,  до  морського  гирла.

[i]Воллес  Стівенс  заперечив  зменшення  довжини  заголовка.  "Якби,  наприклад,  ви  скоротили  назву  заголовка  й  назвали  його  "Жаби  їдять  метеликів",  це  мало  б  ефектний  вигляд,  що  мені  б  не  сподобалося".  (Wallace  Stevens  Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Gilbert  Seldes  P.225)
*  Раттаполакс  (rattapallax)  -  цього  вигаданого  Стівенсом  слова  немає  в  жодному  словнику.  Він  ніби  пропонує  дати  волю  своїй  уяві.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Frogs  Eat  Butterflies.  Snakes  Eat  Frogs.  Hogs  Eat  Snakes.  Men  Eat  Hogs.[/b]
It  is  true  that  the  rivers  went  nosing  like  swine,
Tugging  at  banks,  until  they  seemed
Bland  belly-sounds  in  somnolent  troughs,

That  the  air  was  heavy  with  the  breath  of  these  swine,
The  breath  of  turgid  summer,  and
Heavy  with  thunder’s  rattapallax,

That  the  man  who  erected  this  cabin,  planted
This  field,  and  tended  it  awhile,
Knew  not  the  quirks  of  imagery,

That  the  hours  of  his  indolent,  arid  days,
Grotesque  with  this  nosing  in  banks,
This  somnolence  and  rattapallax,

Seemed  to  suckle  themselves  on  his  arid  being,
As  the  swine-like  rivers  suckled  themselves
While  they  went  seaward  to  the  sea-mouths.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024


Ага Шахід Алі Газель (Вигнанці)

 [i]                  „Куди  піти  нам  за  останнім  рубежем?
                   Куди  птахам  летіти  за  останнім  небом?”
                                                                                   Махмуд  Дарвіш(1)[/i]
Мовчить  в  Єрусалимі  телефон,  бо  набирається  вигнанцями.
Дісталась  дивна  доля  вам:  на  чужині  лишаєтесь  вигнанцями.

Ти  відкриваєш  серце  вписати  список  ненароджених  галактик,
Не  закривай  шухляду  в  ній  земний  реєстр  складається  вигнанцями.

Нехай  світання  наступає  над  полями  з  пшеницею  Єгипту,
Нехай  зі  сквашеного  каменю  хліб  випікається  вигнанцями.

Розіп'ятий  Мансур  (2)  залишився  на  самоті  з  Самотністю:
Скорбота  Бога  -  тільки  лиш  Його  -  складається  вигнанцями.

В  Гудзоні  знаходиться  Кашмір,  доставлений  із  Палестини  (3)  -
На  піаніно  його  шаль,  Бах  повертається  з  вигнанцями.

Скажи  мені,  хто  буде  хворі  перли(4)  зціляти  вечорами?
Тільки  такий  як  ти,  дитя  пустелі,  лишається  з  вигнанцями.

Маджнун(5)  (він  на  колінах  на  килимі,  залитому  вином)
Але  молитва  марна,  якщо  вона  читається  вигнанцями.

"Довести  можна  навіть  безперечні  істини."  (6)  Чи  навіть  їх?
Мистецтвом  не  клянись,  Оскар  Уайльд,  ним  присягаються  вигнанці.

Не  плач  за  тим,  що  до  молитви  не  лунає  заклик,  О  Сакві  (7)  -
Наповни  келих  перше  ніж  вино  споганиться  вигнанцями.

Що  -  буду  за  останнім  небом  -  буде  цей  різновид  пожежі:
Гнітючий  пил  осіннього  туману  дістанеться  вигнанцям?

Коли  я  з  ворогом  моїм  наодині,  беззбройні  його  руки,
Моє  невинне  серце,  обвите  шовком,  вручається  вигнанцям.

Якщо  ти  будь-коли,  мій  любий  Незнайомцю,  зустрінешся  з  Шахідом  -
побачиш  як  обидві  неминучості  приймаються  вигнанцями?

[i](1)  Махмуд  Дарвіш  (13/03/1942  -  09/08/2008)  -  найшанованіший  палестинський  поет,  писав  арабською
(2)  Мансур  аль-Халладж  (858  -  22/03/922)  -  великий  містик,  суфіст,  вважав  шлях  екстатичного  єднання  з  Богом  єдино  істинним  і  не  потребуючим  додаткових  обрядів  благочестя.  Кинутий  у  темницю  за  проголошене  ним  "Я  -  істина"  і  був  розіп'ятий  після  11  років  ув'язнення
(3)  Емігранти  з  охоплених  війною  Кашміру  і  Палестини  знайшли  притулок  у  США.  Їх  об'єднує  спільна  доля  -  вигнання  з  рідної  землі,  яка  стала  втраченим  Едемом
(4)  Середня  тривалість  життя  перлин  150  років.  З  часом  перлина  втрачає  свій  колір  і  блиск,  мутнішає  і  згодом  перетворюється  на  порошок.  Існує  повір'я,  що  перли  вмирають,  коли  їхній  власник  робить  неблаговидні  вчинки.  При  обмеженні  доступу  повітря  перли  можуть  зберігатися  тисячоліттями.  Під  дією  соляної  кислоти  зруйнована  поверхня  розчиняється,  перлина  "виліковується".  В  Індії  хворі  перлини  давали  склювати  птахам,  яких  забивали  через  кілька  годин  після  цього  і  діставали  з  них  вилікувані  перлини.  
(5)    Лейла  і  Маджнун  –  закохані  зі  старовинної  арабської  легенди  про  трагічне  кохання.  Маджнун  збожеволів  від  кохання  після  того,  як  Лейлу  видали  заміж  за  іншого  і  вона  за  якийсь  час  померла.
(6)  "Even  things  that  are  true  can  be  proved."  (Oscar  Wild  "The  Picture  of  Dorian  Gray")  -  "Довести  можна  навіть  безперечні  істини."  (Оскар  Уайльд  "Портрет  Доріана  Грея")  https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=21
(7)  Сакві  Фарукі  (21/12/1936  -  19/01/2018)  -  відомий  індійський  поет,  писав  мовою  урду.  Емігрував  з  Горакхпура  (штат  Уттар-Преш,  Індія)  в  Карачі  (Пакистан)  і  далі  до  Лондона.  (Saqi  Farooqi)
[/i]
[b]Agha  Shahid  Ali  Ghazal  (By  exiles)  [/b]
[i] "Where  should  we  go  after  the  last  frontiers,
where  should  the  birds  fly  after  the  last  sky?"
--  Mahmoud  Darwish[/i]
In  Jerusalem  a  dead  phone's  dialed  by  exiles.
You  learn  your  strange  fate:  you  were  exiled  by  exiles.

You  open  the  heart  to  list  unborn  galaxies.
Don't  shut  that  folder  when  Earth  is  filed  by  exiles.

Before  Night  passes  over  the  wheat  of  Egypt,
let  stones  be  leavened,  the  bread  torn  wild  by  exiles.

Crucified  Mansoor  was  alone  with  the  Alone:
God's  loneliness  --  just  His  --  compiled  by  exiles.

By  the  Hudson  lies  Kashmir,  brought  from  Palestine  --
It  shawls  the  piano,  Bach  beguiled  by  exiles.

Tell  me  who's  tonight  the  Physician  of  Sick  Pearls?
Only  you  as  you  sit,  Desert  child,  by  exiles.

Match  Majnoon  (he  kneels  to  pray  on  a  wine-stained  rug)
or  prayer  will  be  nothing,  distempered  mild  by  exiles.

"Even  things  that  are  true  can  be  proved."  Even  they?
Swear  not  by  Art  but,  dear  Oscar  Wilde,  by  exiles.

Don't  weep,  we'll  drown  out  the  Calls  to  Prayer,  O  Saqi  --
I'll  raise  my  glass  before  wine  is  defiled  by  exiles.

Was  --  after  the  last  sky  --  this  the  fashion  of  fire:
autumn's  mist  pressed  to  ashes  styled  by  exiles?

If  my  enemy's  alone  and  his  arms  are  empty,
give  him  my  heart  silk-wrapped  like  a  child  by  exiles.

Will  you,  Beloved  Stranger,  ever  witness  Shahid  --
two  destinies  at  last  reconciled  by  exiles?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2024


Махмуд Дарвіш (1) ЗЕМЛЯ ДЛЯ НАС ЗАКРИТА

Земля  для  нас  закрита,  виштовхує  нас  на  останній  перехід,  і
наші  руки  й  ноги  ми  відриваємо  щоб  вибратись.
Земля  нас  витісняє.  Хочеться  бути  пшеницею,  щоб  ми  могли  вмирати
і  знову  оживати.  Я  хочу,  щоб  земля  була  нам  матір'ю.
Щоб  стала  доброю  до  нас,  щоб  стали  дзеркалами  наших  мрій  наші  зображення  на  скелях.
Ми  бачили  обличчя  тих  хто  убивав  останніх  з  нас  на  втраченому  рубежі  душі.
В  День  поминання  (2)  оплакували  ми  своїх  дітей.  Ми  бачили  обличчя  тих,  хто
викидав  у  вікна  наших  дітей  з  останнього  притулку.  Наша  зоря  застрягла  в  дзеркалах.
Куди  піти  нам  за  останнім  рубежем?  Куди  птахам  летіти  за  останнім  небом?
Де  спати  травам  за  останнім  рухом  вітру?  Ми  наші  імена  напишемо  червоним  димом.
Ми  знищуємо  суть  пісень,  які  зникають  разом  з  нами.
Ми  тут  помремо,  тут  на  останнім  переході.  Тут  і  тут  з  нашої  крові  виросте  олива.

[i](1)  Махмуд  Дарвіш  (13/03/1942  -  09/08/2008)  -  найвідоміший  палестинський  поет,  писав  арабською.  Він  народився  в  селі  Аль-Бірва  в  Західній  Галілеї.  Після  того,  як  ізраїльські  війська  зайняли  їхнє  село  в  червні  1948  року,  сім'я  втекла  до  Лівану.  Село  було  зруйноване  ізраїльською  армією,  щоб  запобігти  поверненню  його  мешканців  у  свої  домівки  в  новій  єврейській  державі.  В  поезії  Махмуда  Дарвіша  Палестина  стала  метафорою  втраченого  Едему,  символом  народження  і  воскресіння,  а  також  страждання  через  виселення  і  вигнання.

(2)  День  поминання  -  Накба  (  يوم  النكبة‎  "день  катастрофи")  відмічається  палестинськими  арабами  15  травня.  Це  наступний  день  після  проголошення  держави  Ізраїль.  29  листопада  1947  року  було  прийняте  рішення  ООН  про  розділ  Палестини  на  єврейську  і  арабську  частини  з  наступним  створенням  відповідних  держав.  15  травня  1948  року  закінчився  термін  дії  британського  мандату  в  Палестині.  Перші  арабські  біженці  почали  покидати  свої  домівки  в  єврейській  частині  Палестини  ще  в  грудні  1947  року.  Розправи  єврейських  бойовиків  над  арабами,  арабо-ізраїльська  війна  і  Шестиденна  війна  викликали  ісход  725  000  арабських  біженців,  були  зруйновані  418  сіл.  Щорічно  в  день  Накби  араби  хвилиною  мовчання  поминають  загиблих  під  час  виселення,  проводять  мітинги  й  демонстрації.  Символом  Накби  стали  ключі,  які  демонструють  право  палестинців  повернутися  в  свої  домівки.
[/i]
[b]Mahmoud  Darwish  THE  EARTH  IS  CLOSING  ON  US[/b]
The  earth  is  closing  on  us,  pushing  us  through  the  last  passage,  and
we  tear  off  our  limbs  to  pass  through.
The  earth  is  squeezing  us.  I  wish  we  were  its  wheat  so  we  could  die
and  live  again.  I  wish  the  earth  was  our  mother
So  she’d  be  kind  to  us.  I  wish  we  were  pictures  on  the  rocks  for  our  dreams  to  carry  as  mirrors.
We  saw  the  faces  of  those  to  be  killed  by  the  last  of  us  in  the  last  defense  of  the  soul.
We  cried  over  their  children’s  feast.  We  saw  the  faces  of  those  who’ll
throw  our  children  Out  of  the  windows  of  the  last  space.  Our  star  will  hang  up  in  mirrors.
Where  should  we  go  after  the  last  frontiers?  Where  should  the  birds  fly  after  the  last  sky?
Where  should  the  plants  sleep  after  the  last  breath  of  air?  We  will  write  our  names  with  scarlet  team.
We  will  cut  off  the  head  of  the  song  to  be  finished  by  our  flesh.
We  will  die  here,  here  in  the  last  passage.  Here  and  here  our  blood  will  plant  its  olive  tree.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2024


Воллес Стівенс Ця усамітненість потоку

Ніколи  двічі  він  не  був  тим  самим  біля  річки,
Яка  текла  й  ніколи  двічі  не  була  та  ж  сама,  (2)

Текла  через  багато  місць,  завмерши  на  одному,
Як  озеро  незрушна,  пурхали  тут  дикі  качки,

Хвилюючи  зображення  уявних  Монадноків.(3)
Здавалася  апострофом,  який  не  проказати  (4).

Було  багато  справжнього  й  уявного  водночас.
Хотів  він  відчувати  знов  і  знов  одне  й  те  ж  саме.

Хотів  він,  щоб  текти  продовжила  та  ж  сама  річка,
Щоб  зберегла  невпинний  плин.  Іти  хотів  вздовж  неї,

Серед  платанів,  під  надійно  прибитим  місяцем.
Хотів,  щоб  зупинилось  серце,  вгамувався  розум

У  остаточнім  усвідомленні,  без  диких  качок,
Чи  гір,  що  горами  не  були,  щоб  знати,  що  буде,

Дізнатися,  як  це,  звільнятися  від  розпадання,
Вдихати  архаїчний  ляпіс  (5),  стаючи  бронзовим,  

Ніякого  планетного  кружляння  туди-сюди,  (6)  
В  лазурний  центр  часу  видихати  бронзові  слова  (7).

[i]Поезія  Стівенса  не  виставляє  напоказ  імена  філософів  і  не  містить  прямих  цитат  з  них.  На  відміну  від  своїх  сучасників  Езри  Паунда  та  Еліота,  Стівенс  не  з  тих  письменників,  які  скажуть  нам,  звідки  беруть  свої  ідеї,  або  почнуть  згадувати  імена.  І  все  ж  Стівенс  -  це  той  тип  письменників,  який  цілком  усвідомлював  спорідненість  між  більшою  частиною  свого  власного  світогляду  та  ідеями  когось,  наприклад,  Геракліта  (який  вважав,  що  світ  постійно  змінюється)  або  хто  розмірковуватиме  про  свою  суперечливу  особисту  спорідненість  із  філософськими  рухами  античності,  такими  як  скептицизм,  стоїцизм  та  епікурейство

(1)  усамітненість  потоку    -  усамітненість,  згадана  в  назві,  -    це  ізольоване  місце,  яке  Стівенс  уявляє  (чи,  можливо,  згадує)  під  час  роздумів;  потік  (cataract)  у  віршах  Стівенса  -  це  вода,  що  падає,  тут  річка,  що  тече  біля  гори.  "Усамітненість  потоку"-    перебування  біля  річного  потоку  викликає  бажання  більшої  постійності  реальності.
(2)  "річка/Яка  текла  й  ніколи  двічі  не  була  та  ж  сама".  "Сократ:  Геракліт  десь  каже:  "все  рухається,  і  нічого  не  залишається  на  місці,  і  ще  порівнює  все  суще  з  течією  річки  (ροή),  він  каже,  що  "двічі  тобі  не  увійти  в  одну  й  ту  ж  річку".  (Платон  "Діалоги":  Кратил,  402a)
(3)  "Вираз  "зображення  уявних  Монадноків  "можна  найкраще  пояснити,  змінивши  його  на  "Монаднокоподібні  думки".  Образ  гори  в  глибині  озера  набуває  другорядного  характеру.  Від  блиску  поверхні  вона  стає  трохи  нереальною:  схожою  на  думку.  Гора  Монаднок  -  гора  Нової  Англії.  Це  в  Нью-Гемпширі".  (Wallace  Stevens  Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Rena  to  Poggioli,  P.823)
(4)  "апостроф,  який  не  проказати"  -  красу  природи  неможливо  передати  словами,  як  неможливо  озвучити  апостроф.
(5)  "архаїчний  ляпіс"  означає  блакитне  небо,  як  у  старій  космографії  та  теології,  але  також  може  представляти  камінь  ляпіс-лазур.  Ляпіс-лазур  (від  лат.  lapis  –  камінь  та  араб.  azul  –  блакить  або  пізньолат.  –  lazur  –  синій,  лазуровий  колір)  –  рідкісний  мінерал  класу  силікатів,  колір  лазурово-синій,  блакитний,  зеленувато-сірий,  фіолетовий;  блиск  скляний;  непрозорий  або  напівпрозорий.
(6)  "У  цьому  ж  вірші  є  наступна  фраза,  яка  може  бути  не  зовсім  зрозумілою  для  вашого  перекладача  "the  oscillations  of  planetary  pass-pass".  Це  означає  уявне  обертання  планет  вдень  і  вночі".  (Wallace  Stevens  Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Rena  to  Poggioli,  P.823)
(7)  Уявлення  про  те,  що  слова  утворюються  від  дихання,  є  давнім.  Порівняйте  Коріолан  Шекспіра  (дія  III,  сцена  1):  "Так  мої  легені  будуть  вигадувати  слова".  
[/i]

Paul  Klee  "Fish  Magic",  1925,    oil  and  watercolor  on  canvas  on  panel,  Philadelphia  Museum  of  Art,  Philadelphia,  Pennsylvania,  U.S.
Пауль  Клее  "Магія  риб",  1925,  олія  та  акварель  на  полотні  на  панелі,  Музей  мистецтв  Філадельфії,  Філадельфія,  Пенсильванія,  США

[b]Wallace  Stevens  This  solitude  of  cataracts[/b]
He  never  felt  twice  the  same  about  the  flecked  river,
Which  kept  flowing  and  never  the  same  way  twice,  flowing

Through  many  places,  as  if  it  stood  still  in  one,
Fixed  like  a  lake  on  which  the  wild  ducks  fluttered,

Ruffling  its  common  reflections,  thought-like  Monadnocks.
There  seemed  to  be  an  apostrophe  that  was  not  spoken.

There  was  so  much  that  was  real  that  was  not  real  at  all.
He  wanted  to  feel  the  same  way  over  and  over.

He  wanted  the  river  to  go  on  flowing  the  same  way,
To  keep  on  flowing.  He  wanted  to  walk  beside  it,

Under  the  buttonwoods,  beneath  a  moon  nailed  fast.
He  wanted  his  heart  to  stop  beating  and  his  mind  to  rest

In  a  permanent  realization,  without  any  wild  ducks
Or  mountains  that  were  not  mountains,  just  to  know  how  it  would  be,

Just  to  know  how  it  would  feel,  released  from  destruction,
To  be  a  bronze  man  breathing  under  archaic  lapis,

Without  the  oscillations  of  planetary  pass-pass,
Breathing  his  bronzen  breath  at  the  azury  center  of  time.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2024


Воллес Стівенс Хороший чоловік, погана жінка

Ти  кажеш,  що  їй  злість  нічим  не  допоможе,
Що  твоя  совість  безтурботна  й  невразлива,
Себе  давно  ти  відчуваєш  чоловіком,
А  в  товаристві  більше  ніж  самотній,  тому
З  апломбом  ти  досліджуєш  теоретично,  
Сумний  життєвий  досвід  свій,  відсторонившись,
Жалкуючи  за  почуттям.  Минає  травень,
Коли  так  само  ти  дослідником  проходив
Кварталами  із  яблуневими  садами
І  споглядав  рожево-білий  сніг  цвітіння,
Ти  серце  в  мідне  перетворював,  здолавши
Дитячі  напади  невинності  своєї,  
Навіщо  ти  тоді  відмовився  від  міді?
І  оголився  сам,  даремно  оголився?
Вона  твій  світ  роз'їсти  здатна,  не  тебе.

[i]Незрозумілі  та  тривожні  стосунки  Стівенса  Воллеса  з  дружиною  Елсі  Молл  відчутні  в  цьому  вірші.  Недостатня  освіченість  і  чутливість  Молл,  її  холодність  і  різкість,  її  невпевненість  і  перші  прояви  психічного  захворювання  стали  психологічними  тригерами,  які  змусили  Стівенса  у  зрілому  віці  звернутися  до  поезії.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Good  Man,  Bad  Woman  [/b]
You  say  that  spite  avails  her  nothing,  that
You  rest  intact  in  conscience  and  intact
In  self,  a  man  of  longer  time  than  days,
Of  larger  company  than  one.  Therefore,
Pure  scientist,  you  look  with  nice  aplomb
At  this  indifferent  experience,
Deploring  sentiment.  When  May  came  last,
And  equally  as  scientist  you  walked
Among  the  orchards  in  the  apple-blocks
And  saw  the  blossoms,  snow-bred  pink  and  white,
Making  your  heart  of  brass  to  intercept
The  childish  onslaughts  of  such  innocence,
Why  was  it  that  you  cast  the  brass  away
And  bared  yourself,  and  bared  yourself  in  vain?
She  can  corrode  your  world,  if  never  you.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2024


Воллес Стівенс Поезія - це руйнівна сила

Ось  що  таке  нещастя,
Не  мати  нічого  в  серці.
Чи  мати  те,  що  нічого.

Цю  річ  ти  повинен  мати,
Бика  чи  лева  у  грудях,
Щоб  слухати  його  подих.

Серце,  відважний  пес,
Бик  юний,  клишавий  ведмідь,
П'ють  вони  кров,  а  не  слину.

Схожим  будь  на  людину  
У  тілі  лютого  звіра.
Ці  м'язи  належать  йому...

Лев  дрімає  на  сонці.
Його  ніс  на  його  лапах.
Він  здатен  вбити  людину.

[b]Wallace  Stevens  Poetry  Is  a  Destructive  Force[/b]
That's  what  misery  is,
Nothing  to  have  at  heart.
It  is  to  have  or  nothing.

It  is  a  thing  to  have,
A  lion,  an  ox  in  his  breast,
To  feel  it  breathing  there.

Corazón,  stout  dog,
Young  ox,  bow-legged  bear,
He  tastes  its  blood,  not  spit.

He  is  like  a  man
In  the  body  of  a  violent  beast.
Its  muscles  are  his  own  .  .  .

The  lion  sleeps  in  the  sun.
Its  nose  is  on  its  paws.
It  can  kill  a  man

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2024


Шеймас Гіні Півострів

Як  нічого  сказати,  від’їжджай,
Оглянь  півострів  поглядом  прощальним,
Тут  мов  злітає  небо  вертикально,
Земля  без  міток;  і  не  приїжджай,

Мовчки  обминай  камінні  зсуви.
Вечірній  горизонт  п’є  спрагле  море,
Хмар  білизну  ковтає  сонне  поле,
Услід  пітьма.  Ти  пригадаєш  з  сумом

Обрис  дерев,  у  глянці  океан,
Ту  скелю,  де  прибою  рвані  шмати,
Ходульні  вигули  птахів  цибатих,  
І  острови,  що  плинуть  крізь  туман.

Вертай  додому,  не  знайшовши  слів,
Але  пізнавши  краєвиду  дальність,
Від  форми  речі  звільнені  та  данність
Апофеозу  хвиль  і  берегів.

[b]Seamus  Heaney  The  Peninsula[/b]
When  you  have  nothing  more  to  say,  just  drive
For  a  day  all  round  the  peninsula.
The  sky  is  tall  as  over  a  runway,
The  land  without  marks,  so  you  will  not  arrive

But  pass  through,  though  always  skirting  landfall.
At  dusk,  horizons  drink  down  sea  and  hill,
The  ploughed  field  swallows  the  whitewashed  gable
And  you’re  in  the  dark  again.  Now  recall

The  glazed  foreshore  and  silhouetted  log,
That  rock  where  breakers  shredded  into  rags,
The  leggy  birds  stilted  on  their  own  legs,
Islands  riding  themselves  out  into  the  fog,

And  drive  back  home,  still  with  nothing  to  say
Except  that  now  you  will  uncode  all  landscapes
By  this:  things  founded  clean  on  their  own  shapes,
Water  and  ground  in  their  extremity.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2024


Хань Шань Спливає воском свічка від поривів вітру

Якщо  був  темним  ти  в  минулому  житті,
Для  тебе  світло  не  засяє  і  сьогодні.
Якщо  страждав  у  безпросвітній  бідноті,
Твоїм  бальзамом  буде  тільки  піт  на  лобі.
Хто  шлях  свій  не  зумів  сьогодні  відшукать,
Того  чекають  завтра  непролазні  нетрі.
Два  береги,  два  вибори,  стрімка  ріка,
Хитким  човном  правуєш  ти.  У  незбагненне!
[i]За  перекладом  на  англійську  (Translated  by  R.  H.  Blyth)
[/i]
 
[b]Han  Shan  My  candle  gutters  in  a  sudden  gust[/b]
If  you  were  so  dim  in  a  former  life,  
Today's  life  won't  bring  you  light.
If  you  suffer  poverty's  sting,  
Spread  balm  upon  the  life  that  once  you  led.
If  today  you  fail  to  find  your  way,  
You  bequeath  yourself  a  pathless  wood.
Two  lives,  two  shores,  a  fast,  broad  stream,  
No  sturdy  boat  at  hand.  Impossible!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2024


Воллес Стівенс Як так чи так вкластися на Її Диван

Зіпертися  на  її  лікоть  збоку.
Цю  процедуру,  цю  її  появу,
Завбачливо  назвемо  Планом  А.

Вона  ширяє  у  повітрі  перед
Очима,  абсолютно  анонімна,
Народжена  в  свої  двадцять  один,

Нема  ні  обрисів,  ні  мови,  тільки
Вигин  стегна,  як  нерухомий  заклик,
Очей  блакитні  краплі,  складний  урок.

Якби  над  головою  підвісити
Малесеньку  корону  у  повітрі,  
Хитросяйну,  з  готичними  зубцями,

Підвіска,  як  вагома  субстанція,
Виводиться  упевнено  рукою  
Уявним  жестом.  Хай  це  буде  зватись

План  В.  Добратися  до  тої  речі
Без  жестів  -  це  її  мати  у  вигляді
Ідеї.  В  потоці  сумнівів  пливе

Напівуявна  матерія  ідеї,
Напівуявна  ідея  матерії.  
На  цьому  закінчується  План  С.

Розміщення  враховує  бажання
Митця.  Людина  довіряє  тайні
Незримого  Творця.  Хтось  легко  ходить

Безбарвним  берегом,  сприймає  світ  
Як  щось,  не  як  творіння.  Прощавайте,
Місіс  Попандопулос,  і  дякую.

[i]Поет  описує  себе  в  процесі  малювання  фігури  словами,  як  на  полотні,  щоб  проілюструвати  свій  задум.  Таким  чином  фігура  є  і  процедурою,  і  ідеєю,  яка  матеріалізувалася.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KfeAMQACqxk[/youtube]

[b]Wallace  Stevens  So-And-So  Reclining  on  Her  Couch[/b]
On  her  side,  reclining  on  her  elbow.
This  mechanism,  this  apparition,
Suppose  we  call  it  Projection  A.

She  floats  in  air  at  the  level  of
The  eye,  completely  anonymous,
Born,  as  she  was,  at  twenty-one,

Without  lineage  or  language,  only
The  curving  of  her  hip,  as  motionless  gesture,
Eyes  dripping  blue,  so  much  to  learn.

If  just  above  her  head  there  hung,
Suspended  in  air,  the  slightest  crown
Of  Gothic  prong  and  practick  bright,

The  suspension,  as  in  solid  space,
The  suspending  hand  withdrawn,  would  be
An  invisible  gesture.  Let  this  be  called

Projection  B.  To  get  at  the  thing
Without  gestures  is  to  get  at  it  as
Idea.  She  floats  in  the  contention,  the  flux

Between  the  thing  as  idea  and
The  idea  as  thing.  She  is  half  who  made  her.
This  is  the  final  Projection  C.

The  arrangement  contains  the  desire  of
The  artist.  But  one  confides  in  what  has  no
Concealed  creator.  One  walks  easily

The  unpainted  shore,  accepts  the  world
As  anything  but  sculpture.  Good-bye
Mrs.  Pappadopoulos,  and  thanks.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2024


Воллес Стівенс Метафора як деградація

Якщо  є  чоловік,  білий,  як  мармур,
Який  сидить  в  найзеленішомі  лісі,
Уявляючи  звуки  образів  смерті,

То  є  й  чоловік  у  чорному  космосі,
Який  сидить  у  чомусь,  не  відомому  нам,
Уявляючи  звуки  плюскоту  річки;

І  ці  образи,  ці  відлуння,
І  інше,  переконують,  що  буття
Містить  в  собі  смерть  і  уяву.

Мармуровий  чоловік  у  всесвіті  є  собою.
Чоловік  у  чорний  ліс  сходить  незміненим.  
Звісно,  що  річка  -  це  не  Сватара.

Темні  води  її  течуть
Навколо  землі  й  крізь  небеса,
Звиваючись  у  всесвітніх  просторах,

Це  не  Сватара.  Це  буття.
Ця  річка  -  плямиста  зграя,  вода,
Квітнуча  сяйвом  -  чи  наповнена  вітром?

Як  тоді  відбувається  деградація  метафори,
Коли  Сватара  стає  цією  річкою  з  хвилями,
А  річка  стає  океаном  без  дна  і  води?

Тут  чорні  фіалки  розростаються  на  її  берегах,
І  звисає  зелень  її  меморіальних  мохів
З  неї,  коли  вона  тече  вперед.
[i]Сватара  -  притока  річки  Сасквеханни,  найдовшої  серед  північноамериканських  річок  між  гирлом  Святого  Лаврентія  і  Міссісіпі,  яка  охоплює  більше  половини  території  Пенсільванії,  проходить  понад  715  км  через  ліси,  водні  прогалини  та  ферми  на  своєму  шляху  до  Чесапікської  затоки.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Metaphor  as  Degeneration[/b]
If  there  is  a  man  white  as  marble
Sits  in  a  wood,  in  the  greenest  part,
Brooding  sounds  of  the  images  of  death,

So  there  is  a  man  in  black  space
Sits  in  nothing  that  we  know,
Brooding  sounds  of  river  noises;

And  these  images,  these  reverberations,
And  others,  make  certain  how  being
Includes  death  and  the  imagination.

The  marble  man  remains  himself  in  space.
The  man  in  the  black  wood  descends  unchanged.
It  is  certain  that  the  river

Is  not  Swatara.  The  swarthy  water
That  flows  round  the  earth  and  through  the  skies,
Twisting  among  the  universal  spaces,

Is  not  Swatara.  It  is  being.
That  is  the  flock-flecked  river,  the  water,
The  blown  sheen–or  is  it  air?

How,  then,  is  metaphor  degeneration,
When  Swatara  becomes  this  undulant  river
And  the  river  becomes  landless,  waterless  ocean?

Here  the  black  violets  grow  down  to  its  banks
And  the  memorial  mosses  hang  their  green
Upon  it,  as  it  flows  ahead.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024


Хань Шань Двадцять сім віршів

[i]За  перекладом  на  англійську  Ентоні  С.  Клайна  [/i]
І
Хіба  ти  не  знав  вірші  Хань  Шаня?
Кращі  вони  за  Священі  тексти.(1)
Вирізьби  їх  і  постав  на  вікні,
Щоб  час  від  часу  дивитись  на  них.
ІІ
Питаєш  стежку  на  Холодну  Гору?
Холодну  Гору?  Там  на  ній  ні  сліду.
Ранкове  сонце  губиться  в  тумані,
Не  тане  крига,  як  настане  літо.
Як  же  туди  потрапити  зуміти?
У  тебе  серце  не  таке  шалене.
Якби  воно  було  таке,  як  в  мене,
Ти  б  його  чув  і  був  би  тут  зі  мною.
ІІІ
Холодна  Гора  має  багато  див,
Вона  лякає  тих,  хто  дійшов  сюди.
Під  місяцем  світиться,  сяє  вода,
Від  вітру  зітхає,  співає  трава.
На  голих  гілках  сливи  цвіт  сніжний,
Трухлий  пень  вкрила  скатерка  туману.
Дотик  дощу  поверне  життю  свіжість,
Оберне  струмок  в  ріку  нездоланну.
IV
Тисяча  хмар  і  десять  тисяч  джерел,
Тут  я  поселився  й  живу  без  турбот,
Гуляю  зеленими  схилами  вдень,
Вертаюся  спати  на  скелю  вночі.
Вервечкою  весни  і  осені  йдуть.
Від  шалу  й  бруду  вільні  мої  думки.
Радісно  знати,  що  я  маю  усе,
Спокійний,  немов  плин  осінній  ріки.
V
Високо,  високо  пік  вершини,
Перед  очима  безмежні  світи!
Ніхто  не  дізнається,  де  я  нині,
Місяць  самотній  в  студеній  воді.  
Чи  місяць  дійсно  пливе  у  воді?
Місяць  завжди  лишається  в  небі.
Я  написав  цього  вірша,  та  все  ж
Не  відчуваю  у  ньому  дзену(2).
VI
Тридцять  років  я  прожив  на  землі.
Подолав  я  десятки  тисяч  лі  (3)
Біля  річок  у  високій  траві,
В  приграниччі,  де  ліг  червоний  пил.
Шукав  еліксир,  безсмертним  не  став,
Описав  події,  книги  читав,
Вернувся  я  на  Холодну  Гору,
Очистити  слух  іду  до  струмка.
VII
Пташиний  щебет  сум'яттям  мене  затопив.
Вертаюся  спати  у  свій  солом'яний  дім.
На  гілці  вишні  палає  малиновий  цвіт.
Вербові  сережки  лагідно  тягнуться  вслід.
Вечірнього  сонця  спалах  між  синіх  вершин,
Сяючі  хмари  купають  зелені  ставки.
Хто  помітив,  що  я  нікчемний  світ  залишив,
На  Холодній  Горі  зійшов  на  південний  схил  ?
VIII
Я  до  Холодної  Гори  прийшов  давно:
Живу  на  ній  вже  понад  тридцять  років.
Вчора  розшукував  я  друзів  і  рідню.
З  них  більшість  біля  Жовтого  потоку  (4).
Вогонь  життя  горить  і  тихо  гасне,
Не  зупиняється,  немов  ріка  тече,
Сьогодні  бачу  свою  тінь  самотню.
Раптом  скотилася  сльоза  з  моїх  очей.
IX
Живу  у  горах,  спокою  не  маю,
Оплакую  минулі  дні  в  думках.
Для  довголіття  я  шукаю  трави,
Але  Безсмертя  так  і  не  досяг.
Моє  далеке  поле  вкрила  хмара,
Але  уповні  місяць,  ліс  сіяє.
Чому  я  тут?  Що  тут  мене  тримає?
Приріс  я  серцем  до  чарівних  сосен!
X
Радій,  коли  хороше  щось  бува!
Цінуй  цю  мить,  доки  вона  трива!
Хоча  можливо  жити  сто  років,
Чи  хтось  побачив  тридцять  тисяч  днів?
Минула  мить  і  вже  тебе  нема.
Навіщо  скніть  над  купою  майна?
Як  класиків  зумієш  осягнуть,  
Тоді  ти  зрозумієш  смерті  суть.
XI
Цвіт  персика  не  хоче  опадати,  
Його  зриваають  вітер  й  місяць  ясний.
Древніх  людей  не  можна  відшукати,
Померли,  зникли,  не  знайти  династій.
За  днями  дні,  цвіт  тихо  опадає.
Відходять  люди  тихо  рік  за  роком.
Де  нині  вітер  пил  з  вершин  здуває,
Колись  спокійно  мерехтіло  море.
XII
Коли  зустрінуть,  звуть  безумним  люди
Відлюдника  з  Холодної  гори.
Обличчя  скрите,  тіло  у  лахмітті.
Хто  його  мову  здатен  повторити?
Що  каже,  зрозуміти  неможливо.
Твердить  одне,  якщо  з  ним  заговорять,  
Ідіть  по  стежці  на  Холодну  Гору.
XIII
Є  у  Хань  Шаня  критики  свої:
"Не  вартують  нічого  твої  вірші!"
Я  думаю,  що  люди  старовинні,  
Були  хоч  бідні,  але  видатніші.
Але  сміються  з  мене  і  говорять:
"Які  безглузді  всі  твої  турботи!"
Хай  завжди  залишаються  такими,
Своє  життя  на  гроші  витрачають.
XIV
Холодна  Гора  голого  має  жука.
Чорна  його  голова,  а  тіло  біле.
Він  пару  звитків  тримає  в  своїх  руках,  
Одна  Дорога  у  нього,  одна  Сила.
Йому  не  потрібні  ні  піч,  ні  казанок,
Одяг  не  треба,  аби  йти  далі  й  далі,
Бо  має  для  того  він  Мудрості  клинок,
Щоб  ним  відсікати  безглузді  бажання.
XV
Йду  по  дорозі  на  Холодну  Гору.
Дорозі  вгору  ні  кінця,  ні  краю.
Між  скелями  в  розщелинах  тумани,
Стрімкі  потоки  потонули  в  травах.
Слизький  лишайник,  хоч  дощу  немає.
Безвітряний  сосновий  ліс  зітхає.
Хто  здатен  розірвати  пута  світу,
Щоб  тут  зі  мною  в  білих  хмарах  жити?  
XVI
Питають  люди  серед  хмар  дорогу,
Дорога  в  хмарах  темна  і  ні  сліду.
У  голих  скель  високості  вершини.
Не  світить  сонце  в  глибині  долини.
Позаду  зелень  гір,  перед  очима
Біліють  хмари  заходу  і  сходу.
Запитують,  куди  між  хмар  дорога?
Вона  веде  до  серця  Порожнечі.
XVII
В  обіймах  скель  сиджу  на  самоті,  
Навіть  опівдні  стелиться  туман,
Моє  житло  затоплює  пітьма.
Думки  від  шуму  звільнені,  ясні.
Крізь  сяючі  ворота  перед  сном
Думки  приходять  кам'яним  мостом.
Де  зараз  те,  що  мучило  мене?
Гуркоче  вітер  глеком-гарбузом.
XVIII
Далеко  місце,  яке  обрав  для  життя.
Високі  гори  роблять  язик  мовчазним.
З  холодних  долин  чути  гібони  кричать.
Двері  з  трави,  зі  скелею  злився  мій  дім.
Посеред  сосен  видно  солом'яний  дах,
Копаю  ставок,  його  наповнить  потік.
Не  маю  часу  думати  зараз  про  світ,
Минають  літа,  папороть  ріжуть  на  прах.
XIX
За  рівнем  рівень,  пагорби  і  схили,
В  обіймах  хмар  туман  синьо-зелений.
З  соломи  шапка  мокра  від  туману,
Вологе  від  роси  пальто  з  соломи.
Ноги  відлюдника  в  сандалі  взуті,
Старий  ціпок  стискають  мої  руки.
Дивлюся  вниз  -  навкруг  країна  з  пилу,
Чи  став  цей  світ  для  мене  світом  мрії?
XX
То  де  дорога  на  Холодну  гору?
Ні  воза,  ні  коня  на  ній  немає.
Звиви  ущелин  складно  відслідити.
Могутні  скелі,  хто  їх  розмір  знає?
Там  тисячами  трав  стікають  роси,
Співають  там  без  слів  на  вітрі  сосни.
З  дороги  збився,  мабуть  треба  нині
Питати  тілу  шлях  додому  в  тіні.
XXI
На  цій  горі  постійно  холодина!
Тут  кожен  рік  такий,  не  тільки  зараз.
Вкриває  сніг  віддалені  вершини,
Чорніють  сосни,  вкутані  туманом.
Якщо  росте  трава,  це  ще  не  літо,  
Не  осінь,  якщо  листя  опадає.
Ілюзіями  повний,  тут  блукаю,
Дивлюсь,  дивлюсь,  але  не  бачу  неба.
XXII
Не  знаю  я,  від  всіх  віддалене  наскільки
Оце  пристанище,  де  дні  мої  проходять.
Заплутаний  чагар  ворушиться  без  вітру,
Бамбук  при  світлі  дня  здається  загадковим.
Кого  оплакує  струмок  внизу  в  долині?
Куди  один  за  одним  котяться  тумани?
Коли  опівдні  я  сидів  біля  хатини,
На  небі  сонце  несподівано  помітив.
XXIII
Щоденне  мудрування  ось  моя  дорога.
Захована  у  чагарях  печера  в  скелі,
Тут  первозданний  світ,  тут  від  людей  я  вільний,
Я  байдикую  серед  білих  хмар,  мій  друже.
Жодна  зі  стежок  звідси  не  веде  додому;
Байдуже  все,  що  на  думки  впливати  може.
Сидітиму  всю  ніч  на  ліжку  кам'яному,
Коли  дереться  місяць  на  Холодну  Гору.  
XXIV
На  схилі  східному  я  не  бував  ніколи.
Чи  довго  планував  піднятися  на  нього?
Сам  витягав  себе,  хапаючись  за  лози,
Спиняли  вітер  і  туман  на  півдорозі.
Ловив  за  руки  терен  на  вузьких  дорогах,
Такий  глибокий  мох,  що  ноги  загрузали,  
Так  опинився  під  червоною  сосною.
Тут  я  засну,  поклавши  голову  на  хмари.
XXV
Прозора  вода  мерехтить  як  кришталь,
Просвічується  до  найбільших  глибин.
Звільняється  розум  від  марних  думок,
Не  тривожать  мене  міріади  діл.
Більше  нічим  мене  не  похитнути,
Я  буду  таким  залишатись  завжди.
Зрозумій,    шлях,  що  ти  зміг  осягнути,
Не  виведе  звідси  й  не  верне  сюди.
XXVI
Ти  для  спочинку  шукаєш  місце?
Завжди  Холодна  Гора  згодиться.
Тут  в  чорних  соснах  співає  вітер,
Чим  ближче  ти,  тим  гарніша  пісня.
Сидить  біля  дерева  старий  дід,
Про  сутність  Дао  тихо  говорить.
Минули  швидко  десятки  років,
І  він  забув  дорогу  додому.  
XXVII
Холодний  камінь,  навкруги  пустинно.
Чим  далі  я  іду,  тим  стежка  вужча.
Тримаються  за  скелі  хмари  білі.
Самотній  крик  гібона  на  вершині.
Чи  я  якогось  друга  потребую?
Роблю  лиш  те,  що  хочу,  і  старію.
Нехай  роки  змінили  лик  і  тіло,
З  дороги  мудрості  вже  не  зверну  я.

[i]Хань  Шань  (можливо  712  -  793)  -  поет,  філософ,  відлюдник,  писав  вірші  на  скелі  і  деревах  біля  печери,  в  якій  жив.  З  600  написаних  ним  віршів  збереглися  313.  Разом  з  ним  жив  ще  один  поет  і  відлюдник  Шіде.  Збереглися  57  його  віршів.  Ким  вони  були  насправді,  невідомо,  можливо,  легендою,  міфом.  Найімовірніше,  що  кілька  поетів  жили  на  Холодній  Горі  у  різний  час  і  залишили  там  свої  вірші,  якісь  геніальні,  якісь  посередні.  Хань  Шань  дослівно  перекладається  як  Холодна  Гора  і  може  бути  колективним  псевдонімом.  
Хань  Шаня  називали  втіленням  Манджушрі  (легендарний  сподвижник  Будди  Гаутами,  провідник  і  вчитель  будд  минулого,  втілення  вищої  мудрості),  Шіде  -    втіленням  Будди  Самантабхатри  (Благородний  у  всьому,  Всеблагий,  Завжди  Прекрасний).  Вони  прийшли  в  японську  культуру  разом  із  дзен-буддизмом,  китайською  поезією  і  живописом.  Тут  ці  два  життєрадісні,  завжди  усміхнені  поети  отримали  імена  Кандзан  і  Дзіттоку  і  залишилися  у  віках  на  мальованих  тушшю  сувоях,  якими  прикрашають  житло.  Неодмінно  в  руках  Хань  Шаня  (Кандзана)  сувій  з  віршами,  в  руках  Шіде  (Дзіттоку)  мітла,  ознака  його  низькорідності.
В  інеті  доступні  переклади  з  китайської  на  анлійську  мову  Гарі  Снайдера  (прототипа  Джефрі  Райдера  з  роману  Джека  Керуака  "Бродяги  Дхарми")  -  20  віршів,  Ентоні  Клайна  -  27  віршів,  Артура  Вейлі  -  27  віршів,  Джерома  Сітона  -  100  віршів,  Бартона  Ватсона  -  100  віршів.
[/i]  (1)  Священні  тексти  буддизму  —  одні  з  перших  текстів  Будди.  Священні  тексти  буддизму  існували  вже  в  I  ст.  до  н.  е.  та  були  написані  мовою  палі,  якою,  як  вважають  науковці,  користувався  Будда.  Складаються  тексти  із  31  книги;  вони  поділені  на  три  частини  та  мають  назву  Тріпітака,  що  перекладається  як  «Три  кошики».
(2)  Дзен  (від  японського  "споглядання")  —  одна  з  найважливіших  шкіл  китайського  і  всього  східно-азійського  буддизму,  яка  сформувалася  в  Китаї  в  V—VI  століттях  під  великим  впливом  даосизму,  є  домінуючою  чернечою  формою  буддизму  Махаяни  в  Китаї.
(3)  Лі  -  давньокитайська  міра  довжини,  зараз  це    500  м,  тисяча  лі  -  ідіоматичний  вираз,  означає  дуже  велика  відстань.
(3)  У  давньокитайській  релігії  Підземний  світ  називали  Жовті  джерела  (Huángquán  黄泉)  -  можливо,  посилаючись  на  ріку  Хуанхе,  Жовту  ріку.  Жовті  джерела  були  не  «пеклом»,  де  людина  зазнає  відплати,  а  скоріше  місцем,  де  повинні  перебувати  душі  померлих,  пунктом  призначення  білої  душі  (pò  魄).
 
"Кандзан  і  Дзіттоку",  приписується  Сюбун  Тенсьо,  період  Муроматі,  XV  ст.,  висячий  сувій,  папір  і  туш,  Токійський  національний  музей
Attributed  to  Tenshō  Shūbun  "Portraits  of  Kanzan  and  Jittoku",  hanging  scroll,  Ink  on  paper,  Tokyo  National  Museum  
重要文化財「寒山拾得図」伝周文筆、春屋宗園賛 室町時代・15世紀 東京国立博物館蔵
https://tsumugu.yomiuri.co.jp/tohaku_kanzanjittoku/

[b]Twenty-Seven  Poems  by  Han-shan  [/b]
[i]Translated  by  Anthony  S.  Kline[/i]
I
Don’t  you  know  the  poems  of  Han-shan?
They’re  better  for  you  than  scripture-reading.
Cut  them  out  and  paste  them  on  a  screen,
Then  you  can  gaze  at  them  from  time  to  time.
II
Where’s  the  trail  to  Cold  Mountain?
Cold  Mountain?  There’s  no  clear  way.
Ice,  in  summer,  is  still  frozen.
Bright  sun  shines  through  thick  fog.
You  won’t  get  there  following  me.
Your  heart  and  mine  are  not  the  same.
If  your  heart  was  like  mine,
You’d  have  made  it,  and  be  there!
III
Cold  Mountain’s  full  of  strange  sights
Men  who  go  there  end  by  being  scared.
Water  glints  and  gleams  in  the  moon,
Grasses  sigh  and  sing  in  the  wind.
The  bare  plum  blooms  again  with  snow,
Naked  branches  have  clouds  for  leaves.
When  it  rains,  the  mountain  shines  –
In  bad  weather  you’ll  not  make  this  climb.
IV
A  thousand  clouds,  ten  thousand  streams,
Here  I  live,  an  idle  man,
Roaming  green  peaks  by  day,
Back  to  sleep  by  cliffs  at  night.
One  by  one,  springs  and  autumns  go,
Free  of  heat  and  dust,  my  mind.
Sweet  to  know  there’s  nothing  I  need,
Silent  as  the  autumn  river’s  flood.
V
High,  high,  the  summit  peak,
Boundless  the  world  to  sight!
No  one  knows  I  am  here,
Lone  moon  in  the  freezing  stream.
In  the  stream,  where’s  the  moon?
The  moon’s  always  in  the  sky.
I  write  this  poem:  and  yet,
In  this  poem  there  is  no  Zen.
VI
Thirty  years  in  this  world
I  wandered  ten  thousand  miles,
By  rivers,  buried  deep  in  grass,
In  borderlands,  where  red  dust  flies.
Tasted  drugs,  still  not  Immortal,
Read  books,  wrote  histories.
Now  I’m  back  at  Cold  Mountain,
Head  in  the  stream,  cleanse  my  ears.
VII
Bird-song  drowns  me  in  feeling.
Back  to  my  shack  of  straw  to  sleep.
Cherry-branches  burn  with  crimson  flower,
Willow-boughs  delicately  trail.
Morning  sun  flares  between  blue  peaks,
Bright  clouds  soak  in  green  ponds.
Who  guessed  I’d  leave  that  dusty  world,
Climbing  the  south  slope  of  Cold  Mountain?
VIII
I  travelled  to  Cold  Mountain:
Stayed  here  for  thirty  years.
Yesterday  looked  for  family  and  friends.
More  than  half  had  gone  to  Yellow  Springs.
Slow-burning,  life  dies  like  a  flame,
Never  resting,  passes  like  a  river.
Today  I  face  my  lone  shadow.
Suddenly,  the  tears  flow  down.
IX
Alive  in  the  mountains,  not  at  rest,
My  mind  cries  for  passing  years.
Gathering  herbs  to  find  long  life,
Still  I’ve  not  achieved  Immortal.
My  field’s  deep,  and  veiled  in  cloud,
But  the  wood’s  bright,  the  moon’s  full.
Why  am  I  here?  Can’t  I  go?
Heart  still  tied  to  enchanted  pines!
X
If  there’s  something  good,  delight!
Seize  the  moment  while  it  flies!
Though  life  can  last  a  hundred  years,
Who’s  seen  their  thirty  thousand  days?
Just  an  instant  then  you’re  gone.
Why  sit  whining  over  things?
When  you’ve  read  the  Classics  through,
You’ll  know  quite  enough  of  death.
XI
The  peach  petals  would  like  to  stay,
But  moon  and  wind  blow  them  on.
You  won’t  find  those  ancient  men,
Those  dynasties  are  dead  and  gone.
Day  by  day  the  blossoms  fall,
Year  by  year  the  people  go.
Where  the  dust  blows  through  these  heights,
There  once  shone  a  silent  sea.
XII
Men  who  see  the  Master
Of  Cold  Mountain,  say  he’s  mad.
A  nothing  face,
Body  clothed  in  rags.
Who  dare  say  what  he  says?
When  he  speaks  we  can’t  understand.
Just  one  word  to  you  who  pass  –
Take  the  trail  to  Cold  Mountain!
XIII
Han-shan  has  his  critics  too:
‘Your  poems,  there’s  nothing  in  them!’
I  think  of  men  of  ancient  times,
Poor,  humble,  but  not  ashamed.
Let  him  laugh  at  me  and  say:
‘It’s  all  foolishness,  your  work!’
Let  him  go  on  as  he  is,
All  his  life  lost  making  money.
XIV
Cold  Mountain  holds  a  naked  bug,
Its  body’s  white,  its  head  is  black.
In  its  hands  a  pair  of  scrolls,
One  the  Way  and  one  its  Power.
It  needs  no  pots  or  stove.
Without  clothes  it  wanders  on,
But  it  carries  Wisdom’s  blade,
To  cut  down  mindless  craving.

XV
I’m  on  the  trail  to  Cold  Mountain.
Cold  Mountain  trail  never  ends.
Long  clefts  thick  with  rock  and  stones,
Wide  streams  buried  in  dense  grass.
Slippery  moss,  but  there’s  been  no  rain,
Pine  trees  sigh,  but  there’s  no  wind.
Who  can  leap  the  world’s  net,
Sit  here  in  the  white  clouds  with  me?
XVI
Men  ask  the  way  through  the  clouds,
The  cloud  way’s  dark,  without  a  sign.
High  summits  are  of  naked  rock.
In  deep  valleys  sun  never  shines.
Behind  you  green  peaks,  and  in  front,
To  east  the  white  clouds,  and  to  west  –
Want  to  know  where  the  cloud  way  lies?
It’s  there,  in  the  centre  of  the  Void!
XVII
Sitting  alone  by  folded  rocks,
Mist  swirling  even  at  noon,
Here,  inside  my  room,  it’s  dark.
Mind  is  bright,  clear  of  sound.
Through  the  shining  gate  in  dream.
Back  by  the  stone  bridge,  mind  returns.
Where  now  the  things  that  troubled  me?
Wind-blown  gourd  rattling  in  the  tree.
XVIII
Far-off  is  the  place  I  chose  to  live.
High  hills  make  for  silent  tongues.
Gibbons  screech  in  valley  cold
My  gate  of  grass  blends  with  the  cliff.
A  roof  of  thatch  among  the  pines,
I  dig  a  pool,  feed  it  from  the  stream.
No  time  now  to  think  about  the  world,
The  years  go  by,  shredding  ferns.
XIX
Level  after  level,  falls  and  hills,
Blue-green  mist  clasped  by  clouds.
Fog  wets  my  flimsy  cap,
Dew  soaks  my  coat  of  straw.
A  pilgrim’s  sandals  on  my  feet,
An  old  stick  grasped  in  my  hand.
Gazing  down  towards  the  land  of  dust,
What  is  that  world  of  dreams  to  me?
XX
What  a  road  the  Cold  Mountain  road!
Not  a  sign  of  horse  or  cart.
Winding  gorges,  tricky  to  trace.
Massive  cliffs,  who  knows  how  high?
Where  the  thousand  grasses  drip  with  dew,
Where  the  pine  trees  hum  in  the  wind.
Now  the  path’s  lost,  now  it’s  time
For  body  to  ask  shadow:  ‘Which  way  home?’
XXI
Always  it’s  cold  on  this  mountain!
Every  year,  and  not  just  this.
Dense  peaks,  thick  with  snow.
Black  pine-trees  breathing  mist.
It’s  summer  before  the  grass  grows,
Not  yet  autumn  when  the  leaves  fall.
Full  of  illusions,  I  roam  here,
Gaze  and  gaze,  but  can’t  see  the  sky.
XXII
No  knowing  how  far  it  is,
This  place  where  I  spend  my  days.
Tangled  vines  move  without  a  breeze,
Bamboo  in  the  light  shows  dark.
Streams  down-valley  sob  for  whom?
 Mists  cling  together,  who  knows  why?
Sitting  in  my  hut  at  noon,
Suddenly,  I  see  the  sun  has  risen.
XXIII
The  everyday  mind:  that  is  the  way.
Buried  in  vines  and  rock-bound  caves,
Here  it’s  wild,  here  I  am  free,
Idling  with  the  white  clouds,  my  friends.
Tracks  here  never  reach  the  world;
No-mind,  so  what  can  shift  my  thought?
I  sit  the  night  through  on  a  bed  of  stone,
While  the  moon  climbs  Cold  Mountain.
XXIV
I  was  off  to  the  Eastern  Cliff.
Planned  that  trip  for  how  long?
Dragged  myself  up  by  hanging  vines,
Stopped  halfway,  by  wind  and  fog.
Thorn  snatched  my  arm  on  narrow  tracks,
Moss  so  deep  it  drowned  my  feet,
So  I  stopped,  under  this  red  pine.
Head  among  the  clouds,  I’ll  sleep.
XXV
Bright  water  shimmers  like  crystal,
Translucent  to  the  furthest  depth.
Mind  is  free  of  every  thought
Unmoved  by  the  myriad  things.
Since  it  can  never  be  stirred
It  will  always  stay  like  this.
Knowing,  this  way,  you  can  see,
There  is  no  within,  no  without.
XXVI
Are  you  looking  for  a  place  to  rest?
Cold  Mountain’s  good  for  many  a  day.
Wind  sings  here  in  the  black  pines,
Closer  you  are,  the  better  it  sounds.
There’s  an  old  man  sitting  by  a  tree,
Muttering  about  the  things  of  Tao.
Ten  years  now,  it’s  been  so  long
This  one’s  forgotten  his  way  home.
XXVII
Cold  rock,  no  one  takes  this  road.
The  deeper  you  go,  the  finer  it  is.
White  clouds  hang  on  high  crags.
On  Green  Peak  a  lone  gibbon’s  cry.
What  friends  do  I  need?
I  do  what  pleases  me,  and  grow  old.
Let  face  and  body  alter  with  the  years,
I’ll  hold  to  the  bright  path  of  mind.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024


Воллес Стівенс Нотатки про найвищу літературу. Вона повинна змінюватися

І
Навкруг  фіалки,  позолота,  древній  серафим
Вдихає  певний  аромат,  до  нього  голуби
Злітаються,  немов  фантоми  літочислення.

Дівчата  італійські  з  нарцисами  в  волоссі,
І  серафим  це  бачив,  бачив  їх  давним-давно
У  капелюшках  їхніх  матерів,  і  бачить  знов.

Гуділи  бджоли,  наче  їх  ніколи  не  було,
Ніколи  не  зникали  гіацинти.  Кажемо,
Змінилось  це,  і  те  змінилось.  Не  змінилися

Фіалки,  голуби,  дівчата,  гіацинти,  бджоли  
Об'єкти  ці  мінливі  з  мінливої  причини  
У  всесвіті  мінливості.  Ми  розуміємо,

Нічна  блакить  -  то  непостійна  річ.  Так  серафим  (1)
В  своїх  думках  буває  сатиром  (2)  у  Сатурна  (3).
Це  означає,  остогидла  нам  протухла  сцена,

Яка  ніяк  не  зміниться.  Лишаються  її  
Повторення.  Так  само  будуть  гудіти  бджоли,  
Неначе  -  у  повітрі  воркування  голубів.

Парфум  еротики,  частина  тіла,  частковість
Прокислих  намірів  набила  вже  оскомину  
Тупим  незмінним  гулом,  не  знаючим  деталей.  (4)

ІІ
Бджолі  правитель  повеліває  бути    (5)
Безсмертною.  Велить  правитель.  І  тіло
Розправить  свої  незграбні  крила,  злетить,

Істота  невичерпна  вознесеться  знов
Понад  найвищими  антагоністами
Дзижчати  незрілі  ювенальні  (6)  фрази?

Чому  бджолі  долати  слід  стару  чуму,
Шукати  відзвуки  свого  дзижчання  в  давніх  
Бездонних  чашах,  нове  повтор  старого?

На  стіл  правителю  поклали  яблука,
Навколо  нього  босоногі  слуги,  які
Споруджують  зі  штор  метафізичне  Т,

І  розвіваються    державні  прапори  
На  древках,  ллють  червоно-синє  сяєво,
Тріпочуть  фали.  В  буйстві  золота  весни

Чому  зникають  відблиски  зими,  або
Чому  потрібні  пам'яті  повернення  
До  запитань  про  сон  і  смерть?  Весна  -  це  сон?

Ось  цим  теплом  закоханих  завершиться
Кохання  їхнє,  це  початок,  не  повтор  (7)  -
Дзижчання  й  гул  новоприбулої  бджоли.

ІІІ
Ось  Генералу  Дюпюї  (8)  великий  пам'ятник
Завмер  незрушно,  хоч  сусідство  катафалків
Обридло  мешканцям  шляхетного  Майдану.

Нога  коня  правобіч  спереду  піднята,
Немов  говорить,  на  останнім  похованні,
Коли  затихла  музика,  кінь  зупинився.

Юристи  у  своїх  недільних  променадах  (9)
Йдуть  повз  опудало,  піднесене  повище,
Знайомитись  з  минулим;  лікарі,  скупавшись,  

Шукають  у  бездушній  формі  обережно  
Зупинку  тимчасову,  жорстоку,  на  віки,  
Яка  зробила  з  генерала  щось  абсурдне,  

Змінивши  плоть  реальну  на  бездушну  бронзу.
Так  не  було  ніколи  і  не  мало  бути  
З  людиною.  Юристи  не  вірять,  лікарі

Говорять,  для  герані  чудова,  видатна
Прикраса,  по  суті,  декорація,  а  сам
Майдан  належить  Генералу  Дюпюї.

На  наші  рудиментарні  стани  розуму
Не  вплинуло  ніщо,  не  зміниться  нічого.
Але  в  кінці  кінців  цей  Генерал  нікчемний.

IV
Дві  речі  протилежні  і  залежні
Одна  від  одної:  залежить  чоловік  
Від  жінки,  день  від  ночі,  від  вигадки  

Реальність.  Така  рушійна  сила  змін.
Зима  й  весна,  холод  торкань,  обійми,
Услід  ідуть  захоплення  деталі.  

Лунає  в  тиші  музика,  як  пристрасть,
як  почуття,  відчуте  й  безрозсудне.
Світанок  з  днем  єднаються  в  обіймах.

І  Північ  з  Півднем  -  нерозлучна  пара,
І  разом  сонце  й  дощ,  немов  коханці,
Ідуть  в  одному  молодому  тілі.

І  наодинці  просурмить  самотність
До  іншої  самотності  дзвінкої;
Мала  струна  говорить  в  струннім  хорі.

Бере  учасник  участь  в  своїх  змінах.
Дитину  змінює  торкання  речі,  
Тіла  -  їх  дотик.  Капітан  єдиний

З  командою,  моряк  єдиний  з  морем.
За  мною  йди,  товаришу  і  друже,
Утіхо  й  сестро,  брате  мій  і  радість.

V
В  небесній  сині  моря  є  блакитний  острів,
Там  досі  апельсини  і  цвітуть,  і  зріють,
Хоча  давно  помер  господар.  Залишились

Руїни  дому,  поряд  три  кошлаті  лайми,
Дерев  потворна  зелень  стала    бірюзою
Господаря,  пожухли  плями  апельсинів,  

Зелених,  спалених  найзеленішим  сонцем.
Його  був  берег  цей  і  мирти  біля  моря  (10)
На  білому  піску,  його  прибою  шерех.  (11)

Йому  належав  острів,  де  знайшов  спочинок.
Його  Південний  острів  був  на  гору  схожий,
На  ананас,  п'янкий,  неначе  літо  Куби.

І  там  ген-ген,  ген-ген  (12)  росли  банани  рясно,
Звисали  важко  на  бананових  деревах,  
Вони  торкались  хмар,  півсвіту  затіняли.

Він  часто  згадував  країну,  звідки  родом,
Вона  здавалася  рожевою,  як  диня,
Червоною,  якщо  належно  доглядати.

Загрублий  чоловік  у  безнадійнім  світі
Не  зміг  би  тяжко  працювати  і  не  вмерти,
Горюючи,  що  не  почує  дзвону  банджо.

VI
Будь  мною,  горобець  до  зірваного  листя,  (13)
І  ти,  будь  мною,  мною  будь,  коли  співаєш,
Коли  в  гаю  моєму  дивишся  на  мене.

Ой,  кі!(14)  В'юрок  скривавлений  (15),  злодюжка  сойка,
Кі-кі,  малинівка  із  горла  розливає,
Будь  мною,  будь,  будь  мною  на  моїм  узліссі.

Такі  бували  в  дощ  шалені  менестрелі,  
Безліч  ударників  (16)  без  дзвонів  там  дзвеніли,  
Небесним  гонгом  роздавалося  "будь  мною".  (16)

Незмінним  тоном  повторяв  співак  невтомний  
Одну  єдину  найпростішу  фразу,  кі-кі,  
Один  єдиний  текст,  гранітну  монотонність,  

Один  єдиний  лик,  як  фотознімок  долі,  
Склодув  приречений,  єпископ  анемічний,  (17)  
Неначе  око  без  повік  (18),  без  мрії  розум  -  

Чужа  цим  менестрелям  пісня  менестреля  
Про  землю,  на  якій  травинка  перша  -  казка
Про  листя,  для  якого  горобець  -  це  птиця,  

Як  камінь,  що  не  зміниться  ніколи.  Будь  ним,
І  ти,  і  ти,  будь  ним,  будь  ним.  Але  не  звуком  
Ось  цим,  чи  іншим,  будь-яким.  Він  закінчиться.

VII
Ми  кажемо  при  місячному  сяйві,  
Що  раю  нам  ніякого  не  треба,  
Не  треба  найспокусливіших  гімнів.  

Це  так.  Увечері  бузок  навіє
Природну  пристрасть,  бо  кохання  вічне
Коханців,  що  живуть  в  нас  і  вдихають

Цей  аромат,  безбарвний  абсолютно.
Зустріли  ми  у  мертвій  тиші  ночі
Бузковий  запах  в  розкоші  цвітіння.

Закоханий  зітхає,  бо  блаженство,
Яким  охоплює  його  вдихання,
Царює  в  серці,  тайно  й  несвідомо.

Природна  пристрасть  і  кохання  вічне,
Вони  завжди  земні,  ось  тут,  і  зараз,
Де  ми  живемо,  скрізь,  де  ми  живемо,  

Як  хмарка  в  небі  у  травневий  вечір,
Як  віра  неосвітної  людини,  
В  книжкові  істини,  які  учений  

Повідомляє  палко  і  натхненно;
Реальні  флуктуації  і  змінність
В  пітьмі  ученій  міри  розуміння.

VIII
У  кругосвітніх  мандрах  Нанція  Нунціо  (19)
Зіткнулась  з  Озимандієм  (20).  Самотньо  вона
Прожити  готувалася  в  чернечій  цноті.

Я  -  твоя  дружина.  Вона  зняла  намисто
І  на  пісок  поклала.  Така  як  є,  я  є
Дружина.  Розв'язала  свій  коштовний  пояс.

Без  сяючого  золота  твоя  дружина,
Твоя  дружина  без  смарагдів,  аметистів,
За  межами  свого  палаючого  тіла.

Я  жінка,  що  роздяглася  більш  ніж  догола,
Яка  стоїть  беззахисна  перед  незмінним  
Порядком  і  тобі  говорить,  я  суджена

Дружина.  Одізвись,  скажи,  що  мені  личить
Ця  найцінніша,  найєдиніша  прикраса.
Вручи  мені  алмазну  діадему  духу.  

Вдягни  мене  у  цю  останню  пелюстину,
Щоб  я  тремтіла  від  жаданого  кохання,
Саме  зі  мною  ти  здобудеш  досконалість.

Говорить  Озимандій,  наречена,  дружина
Ніколи  не  буває  голою  (  21).  Уявне
Убрання  завжди  сіяє  з  серця  й  розуму.  (22)

IX
Поет  кидається  з  заплутаності  вірша
В  заплутаність  вульгати  (23)  й  повертається.
Чи  ходить  він  туди-сюди,  чи  зразу  тут

І  там?  Чи  то  у  вірші  сяють  лестощі,  
Чи  то  повзе  удень  щільне  громаддя  хмар?
Чи  то  завжди  не  вистачає  віршу  слів

І  хтось  тоді  даремно  витрачає  час?
Чи  здатен  вірш  банальний  бути  видатним?
Чи  мають  місце  роздуми,  в  яких  поет

Обходить  явища,  які  не  зрозумів,  
Чи  недостатньо  зрозумів,  чи  то  поет
Висковзує  від  нас,  як  від  стихії?

Промовців  уникай,  безчесних  і  палких,  
Борців  за  найтупіші  з  заборон  для  нас  (24),
Захисників  формальних  правил,  речників,

Що  володіють  незначним    набором  слів?
Заплутаність  вульгати  знахідка  для  них.
Вони  стараються  творити  доступну

Мову  банальностей,  несхибна  сила
В  поєднанні  досконалої  латини  
З  жаргоном  варварским,  приємнішим  для  вух.  (25)

X
Він  мав  каталептичну  (26)    лаву,  Театр  
Метафор.  Він  сидів  у  парку.  Воду
Озерну  заповняли  дивні  речі,  

Звуки  мелодії  у  небі  горнім,
Миттєва  зміна  кольорів,  мінливість
Лебедів  від  серафимів  до  святих.

Музичний  подих  західного  вітру,
Преображення  лебедів,  бажання  змін,
Бажання  руху  барв  у  порожнечі.

Було  бажання  зміни,  необхідність,
Реальна  презентація,  різновид
Змінного  світу,  надмір  постійності,  

Що  заперечує  метафор  хиткість,  
Помітну  погляду.  Буденність  не  є
Достатньою.  Яскравість  перетворень,

Яскравість  всесвіту.  Це  наше  власне,
Це  ми  самі,  оця  яскравість  наша,
Ця  необхідність,  ця  презентація,

Як  протирання  скла  для  споглядання.
Начала  ці,  незрілі  і  щасливі,  
Несуть  любов  взаємну.  Час  запише.

[i]"Я  не  маю  уявлення  про  форму,  яку  повинна  мати  найвища  література.  НОТАТКИ  починаються  з  ідеї,  що  вона  не  повинна  приймати  будь-яку  форму:  що  вона  повинна  бути  абстрактною.  Звичайно,  зрештою,  поезія  була  б  вищою  формою  художньої  літератури;  суть  поезії  —    зміна,  а  суть  зміни  —  те,  що  вона  приносить  задоволення".  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.431)[/i]
(1)  Серафим  -  найвищий  чин  ангелів  у  християнській  традиції.  У  Стівенса  він  частина  "major  abstraction"  -  великої  абстракції,  яка  є  основою  для  творення  поетичного  світу,  це  не  стільки  небесна  істота,  скільки  символ  ідеалу,  чистоти,  і,  парадоксально,  відірваності  від  землі.  Він  є  частиною  того,  що  Стівенс  називає  "the  final  elegance"  (фінальною  вишуканістю),  але  ця  вишуканість  є  закликом  до  створення  нового  світогляду.
(2)  Сатурн  -  бог  часу,  хліборобства,  рільництва,  тотожний  грецькому  титану  Кроносу.  Він  протиставлений  ідеалу,  але  не  як  його  ворог,  а  як  його  невід'ємна  частина.  Сатурн  -  це  час,  який  руйнує,  але  водночас  і  створює  нові  форми.  Він  символізує  необхідність  змін,  трансформації
Серафим,  сатир  і  Сатурн  складно  взаємодіють  у  поезії  Стівенса,  створюючи  складну  діалектику.  Серафим  прагне  до  ідеалу,  сатир  -  до  земного,  а  Сатурн  -  до  трансформації.  Ця  діалектика  є  основою  для  створення  нового  світогляду,  який  Стівенс  пропонує  у  своїй  поезії.  В  скептичну  епоху,  за  відсутності  віри  в  Бога,  розум  звертається  до  власних  творінь  і  досліджує  їх  не  тільки  з  естетичної  точки  зору,  але  й  для  того,  щоб  вони  відкрили  те,  що  підтверджують  і  заперечують.
(3)  Сатири  -  лісові  й  гірські  божества  нижчого  рангу,  які  уособлювали  первісну,  грубу  силу  природи.  Сатир  у  Стівенса  -  це  не  стільки  міфологічна  істота,  скільки  символ  земного,  чуттєвого,  життєвого.  Він  протиставлений  серафиму,  але  не  як  його  антитеза,  а  як  його  доповнення.  Сатир  -  це  тіло,  бажання,  інстинкт,  все  те,  що  протистоїть  чистому  ідеалу.  Однак,  сатир  у  Стівенса  не  є  простим  звіром,  він  також  є  частиною  поетичного  експерименту,  символом  необхідності  земного  досвіду  для  створення  чогось  нового.
(4)  не  розбитий  на  деталі  -  це    заклик  до  пошуку  глибини  в  деталях,  до  постійного  дослідження,  аналізу,  переосмислення  і  створення  нових  сенсів.
(5)  Бджола  часто  асоціюється  з  творчістю,  зокрема  з  поезією.  Повеління  безсмертя  -  метафора  прагнення  митця  до  вічності,  до  створення  чогось  такого,  що  переживе  його  самого.  Водночас  безсмертя  бджоли  може  бути  сатирою  на  такі  ідеали,  які  відривають  від  реальності.  Слово  "ordains"  (повеліває,  постановляє)  має  релігійний  відтінок,  що  підкреслює  абсурдність  ситуації.  Бджола,  маленька  істота,  стає  об'єктом  божественного  втручання.
(6)  Ювена́льний  (juvenalis  лат.  –  юний,  юнацький,  статево  незрілий)  може  стосуватися  ранньої  творчості  поета.  Також  Ювенал  (60  -  132)  –  римський  поет,  відомий  своїми  сатирами,  в  яких  критикував  суспільні  вади  свого  часу.  Його  твори  відзначаються  винятковою  гостротою,  сарказмом  і  соціальною  заангажованістю.  Алюзією  на  Ювенала  Стівенс  підкреслює,  що  багато  людських  вад  не  змінюються  з  давніх  часів.
(7)  "Ми  не  можемо  ігнорувати  чи  знищити  смерть,  але  ми  не  живемо  в  пам’яті.  Життя  завжди  нове;  воно  завжди  починається.  Вимисел  є  частиною  такого  початку  "  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.434)  (Воллес  Стівенс)
(8)  Домінік  Мартін  Дюпюї  (1767—1798)  —  французький  генерал  часів  Наполеонівських  війн.  Після  Єгипетського  походу  призначений  Наполеоном  на  посаду  губернатора  Каїру,  убитий  арабами  під  час  Каїрського  повстання.  Наполеон  відгукнувся  на  його  смерть:  "Я  втратив  друга,  армія  -  хороброго  воїна,  а  Франція  -  одного  з  найшляхетніших  своїх  захисників".    Бюст  генералу  Дюпюї  встановлено  в  Тулузькій  ратуші.  Але  бюст  -  не  кінна  статуя.  
Кінна  статуя  схожа  на  статую  кондотьєра  Бартоломео  Коллеоні  -  це  скульптура  епохи  Відродження,  створена  Андреа  дель  Верроккіо  в  1480–1488  роках  і  встановлена  на  Майдані  Санті  Джованні  та  Паоло,  Венеція,  Італія.  Саме  цю  статую    Стівенс  використав  у  одному  зі  своїх  есе  для  демонстрації  втраченого  ідеалу.  Статуя  незмінна,  хоча  люди,  які  живуть  поряд,  помирають.  Непорушна  постава  коня  наводить  на  думку  про  загальну  нерухомість,  ніби  все  завмерло  після  поховання  одного  з  людей.  Статуя  не  схожа  на  жодну  концепцію  людини,  відому  юристам  чи  лікарям.
(9)  Променад  (фр.  promenade)  -  прогулянка,  довготривале  гуляння,  також  місце  для  піших  прогулянок  
(10)  Мирти  біля  моря  -  символ  краси  і  життєстійкості.
(11)  Шерех  прибою  символізує  хаос  і  невизначеність,  приховані  від  наших  очей.   
(12)  ген-ген,  ген-ген  (в  оригіналі  "la-bas,  la-bas")  –  французький  вислів,  який  вказує  на  місце,  далеке  від  того,  де  перебуває  оповідач  або  слухач.
(13)  Можливо,  іронічна  алюзія  на  "Оду  західному  вітру"  (V)  П.Б.Шеллі  
Зроби  мене  своєю  лірою,  як  ліс,
Щоб  наше  листя  разом  опадало!
Щоб  шум  його  стрімких  мелодій  зріс,

Ввібравши  з  нас  обох  мотив  осінній,
Печаль  солодку.  Будь,  нещадний  Дух,  
Мій  дух!  Будь  мною  ти,  мій  дух  нестримний!  
V
Make  me  thy  lyre,  even  as  the  forest  is:
What  if  my  leaves  are  falling  like  its  own!
The  tumult  of  thy  mighty  harmonies

Will  take  from  both  a  deep,  autumnal  tone,
Sweet  though  in  sadness.  Be  thou,  Spirit  fierce,
My  spirit!  Be  thou  me,  impetuous  one!
(14)  Стівенс  пише  про  цей  розділ:  "Це  радше  старомодна  поема  про  ономатопею  літнього  полудня.  Я  вважаю,  що  наполегливе  бі-дзоу  (be-thou)  -  це  пересмішник.  Про  кривавого  кропивника:  кропивники  бійці.  Наступного  разу,  коли  Ви  будете  жити  за  містом  і  випадково  помітите  гніздо,  в  якому  сидить  самка,  ви  зрозумієте  значення  "в'юрка  скривавленого».  Весь  цей  настирливий  гам  стає  монотонним  і  зливається  в  єдине  звучання.  Тож  пісні,  як  правило,  стають  однією  піснею,  наче  їх  спіткала  доля  склодува;  ніби  склодув  зо  всіх  бульбашок,  які  він  видуває,  видуває  тільки  одну."  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.435)  Ономатопея  -  прийом  вживання  чи  творення  слів,  які  є  результатом  звуконаслідування.
(15)  В'юрок  скривавлений  -  птах,  розміром  з  горобця.  У  дорослого  самця  в  шлюбному  вбранні  воло  і  частина  верхніх  покривних  пер  крил  руді,  як  кров.  Можливо,  мова  про  кропивника  -  невеликого  птаха,  у  якого  лоб,  вуздечка,  щоки,  горло  і  воло  яскраво-руді,  як  кров.
(16)  Ударник  (било,  серце,  язик,  бовкало)  -  металевий  стрижень  у  дзвонах,  від  ударів  яким  у  тіло  дзвона  утворюється  звук.
(17)  "Склодув  приречений,  єпископ  анемічний"  -  доля  склодува  постійно  створювати  одну  й  ту  ж  форму,  доля  єпископа  -  повторювати  одні  й  ті  ж  тексти,  позбавлені  життєвої  сили  (анемічні).
(18)  "око  без  повік"  -  позбавлене  уяви,  бо  не  може  закритися,  щоб  бачити  не  реальність,  а  мрію.
(19)  Нанція  Нунціо  (nunzio  (італ.  )  -  посланець,  посол.)  символізує  реальність.  Вона  подорожує  навколо  світу,  і  змінює  свій  вигляд,  своє  вбрання  у  протистоянні  ідеї  реальності
(20)  Озимандій  -  це  вигадка,  що    визначає  концепцію  реальності  незмінного  порядку,  якій  з  часом  належить  зруйнуватися  через  незмінюваність.  Реальність  (Нунція  Нунціо)  прибуває  послом  до  вигадки
Поема  про  Озимандія  є  ілюстрацією  ілюзії  як  цінності.
 (21)  «наречена  ніколи  не  буває  голою»:  абсолютна  реальність  немислима.  Реальність  завжди  бачиться  в  якійсь  своїй  вигаданій  версії,  сконструйованій  почуттями  та  розумом.
(22)  "Але  НОТАТКИ  являють  собою  збірку,  в  яку  було  б  важко  помістити  приховану  в  ній  теорію.  Наприклад,  якщо  ми  готові  вірити  у  вигадку  як  продовження  реальності  або  навіть  як  саму  річ,  у  яку  ми  повинні  вірити,  наступним  міркуванням  є  питання  ілюзії  як  цінності.  Однією  з  проблем,  яка  хвилює  людей,  є  проблема  ескапізму.  Поема  про  Озимандія  є  ілюстрацією  ілюзії  як  цінності."    ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.431)  (Ескапізм  -  втеча  від  реальності)
(23)  Вульга́та  (лат.  Biblia  Vulgata  «Загальноприйнята  Біблія»)  —  нормативний,  обов'язковий  для  греко-католицької  церкви  переклад  Біблії  латиною  з  грецької  та  івриту,  здійснений  у  IV  столітті  переважно  святим  Ієронімом  зі  Стридону.
(24)  Найтупіші  заборони  ("Bluntest  barriers")  -  парафраз  наших  обмежень  
(25)  "  З  жаргоном  варварським,  приємнішим  для  вух"  (лат.  lingua  franca  et  jocundissima:    lingua  franca  -  назва  жаргону,  яким  користувалися  в  Середземномор'ї,  jocundissima  -  найприємніший)
(26)  каталепсія  -  утрата  рухомості  з  характерним  застиганням  у  певній  позі,  остовпіння

[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction.  IT  MUST  CHANGE[/b]
 I
The  old  seraph,  parcel-gilded,  among  violets
Inhaled  the  appointed  odor,  while  the  doves
Rose  up  like  phantoms  from  chronologies.
 
The  Italian  girls  wore  jonquils  in  their  hair
And  these  the  seraph  saw,  had  seen  long  since,
In  the  bandeaux  of  the  mothers,  would  see  again.
 
The  bees  came  booming  as  if  they  had  never  gone,
As  if  hyacinths  had  never  gone.  We  say
This  changes  and  that  changes.  Thus  the  constant
 
Violets,  doves,  girls,  bees  and  hyacinths
Are  inconstant  objects  of  inconstant  cause
In  a  universe  of  inconstancy.  This  means
 
Night-blue  is  an  inconstant  thing.  The  seraph
Is  satyr  in  Saturn,  according  to  his  thoughts.
It  means  the  distaste  we  feel  for  this  withered  scene
 
Is  that  it  has  not  changed  enough.  It  remains,
It  is  a  repetition.  The  bees  come  booming
As  if—The  pigeons  clatter  in  the  air.
 
An  erotic  perfume,  half  of  the  body,  half
Of  an  obvious  acid  is  sure  what  it  intends
And  the  booming  is  blunt,  not  broken  in  subtleties.
 
II
The  President  ordains  the  bee  to  be
Immortal.  The  President  ordains.  But  does
The  body  lift  its  heavy  wing,  take  up,
 
Again,  an  inexhaustible  being,  rise
Over  the  loftiest  antagonist
To  drone  the  green  phrases  of  its  juvenal?
 
Why  should  the  bee  recapture  a  lost  blague,
Find  a  deep  echo  in  a  horn  and  buzz
The  bottomless  trophy,  new  hornsman  after  old?
 
The  President  has  apples  on  the  table
And  barefoot  servants  round  him,  who  adjust
The  curtains  to  a  metaphysical  t
 
And  the  banners  of  the  nation  flutter,  burst
ON  the  flag-poles  in  a  red-blue  dazzle,  whack
At  the  halyards.  Why,  then,  when  in  golden  fury
 
Spring  vanishes  the  scraps  of  winter,  why
Should  there  be  a  question  of  returning  or
Of  death  in  memory’s  dream?  Is  spring  a  sleep?
 
This  warmth  is  for  lovers  at  last  accomplishing
Their  love,  this  beginning,  not  resuming,  this
Booming  and  booming  of  the  new-come  bee.
   
III
The  great  statue  of  the  General  Du  Puy
Rested  immobile,  though  neighboring  catafalques
Bore  off  the  residents  of  its  noble  Place.
 
The  right,  uplifted  foreleg  of  the  horse
Suggested  that,  at  the  final  funeral,
The  music  halted  and  the  horse  stood  still.
 
On  Sundays,  lawyers  in  their  promenades
Approached  this  strongly-heightened  effigy
To  study  the  past,  and  doctors,  having  bathed
 
Themselves  with  care,  sought  out  the  nerveless  frame
Of  a  suspension,  a  permanence,  so  rigid
That  it  made  the  General  a  bit  absurd,
 
Changed  his  true  flesh  to  an  inhuman  bronze.
There  never  had  been,  never  could  be,  such
A  man.  The  lawyers  disbelieved,  the  doctors
 
Said  that  as  keen,  illustrious  ornament,
As  a  setting  for  geraniums,  the  General,
The  very  Place  Du  Puy,  in  fact,  belonged
 
Among  our  more  vestigial  states  of  mind.
Nothing  had  happened  because  nothing  had  changed.
Yet  the  General  was  rubbish  in  the  end.
   
IV
Two  things  of  opposite  natures  seem  to  depend
On  one  another,  as  a  man  depends
On  a  woman,  day  on  night,  the  imagined
 
On  the  real.  This  is  the  origin  of  change.
Winter  and  spring,  cold  copulars,  embrace
And  forth  the  particulars  of  rapture  come.
 
Music  falls  on  the  silence  like  a  sense,
A  passion  that  we  feel,  not  understand.
Morning  and  afternoon  are  clasped  together
 
And  North  and  South  are  an  intrinsic  couple
And  sun  and  rain  a  plural,  like  two  lovers
That  walk  away  as  one  in  the  greenest  body.
 
In  solitude  the  trumpets  of  solitude
Are  not  of  another  solitude  resounding;
A  little  string  speaks  for  a  crowd  of  voices.
 
The  partaker  partakes  of  that  which  changes  him.
The  child  that  touches  takes  character  from  the  thing,
The  body,  it  touches.  The  captain  and  his  men
 
Are  one  and  the  sailor  and  the  sea  are  one.
Follow  after,  O  my  companion,  my  fellow,  my  self,
Sister  and  solace,  brother  and  delight.

V
On  a  blue  island  in  a  sky-wide  water
The  wild  orange  trees  continued  to  bloom  and  to  bear,
Long  after  the  planter’s  death.  A  few  limes  remained,
 
Where  his  house  had  fallen,  three  scraggy  trees  weighted
With  garbled  green.  These  were  the  planter’s  turquoise
And  his  orange  blotches,  these  were  his  zero  green,
 
A  green  baked  greener  in  the  greenest  sun.
These  were  his  beaches,  his  sea-myrtles  in
White  sand,  his  patter  of  the  long  sea-slushes.
 
There  was  an  island  beyond  him  on  which  rested,
An  island  to  the  South,  on  which  rested  like
A  mountain,  a  pine-apple  pungent  as  Cuban  summer.
 
And  la-bas,  la-bas,  the  cool  bananas  grew,
Hung  heavily  on  the  great  banana  tree,
Which  pierces  clouds  and  bends  on  half  the  world.
 
He  thought  often  of  the  land  from  which  he  came,
How  that  whole  country  was  a  melon,  pink
If  seen  rightly  and  yet  a  possible  red.
 
An  unaffected  man  in  a  negative  light
Could  not  have  borne  his  labor  nor  have  died
Sighing  that  he  should  leave  the  banjo’s  twang.
 
VI
Bethou  me,  said  sparrow,  to  the  crackled  blade,
And  you,  and  you,  bethou  me  as  you  blow,
When  in  my  coppice  you  behold  me  be.
 
Ah,  ke!  The  bloody  wren,  the  felon  jay,
Ke-ke,  the  jug  throated  robin  pouring  out,
Bethou,  bethou,  bethou  me  in  my  glade.
 
There  was  such  idiot  minstrelsy  in  rain,
So  many  clappers  going  without  bells,
That  these  bethous  compose  a  heavenly  gong.
 
One  voice  repeating,  one  tireless  chorister,
The  phrases  of  a  single  phrase,  ke-ke,
A  single  text,  granite  monotony,
 
One  sole  face,  like  a  photograph  of  fate,
Glass-blower’s  destiny,  bloodless  episcopus,
Eye  without  lid,  mind  without  any  dream—
 
These  are  of  minstrels  lacking  minstrelsy,
Of  an  earth  in  which  the  first  leaf  is  the  tale
Of  leaves,  in  which  the  sparrow  is  a  bird
 
Of  stone,  that  never  changes.  Bethou  him,  you
And  you,  bethou  him  and  bethou.  It  is
A  sound  like  any  other.  It  will  end.

VII
After  a  luster  of  the  moon,  we  say
We  have  not  the  need  of  any  paradise,
We  have  not  the  need  of  any  seducing  hymn.
 
It  is  true.  Tonight  the  lilacs  magnify
The  easy  passion,  the  ever-ready  love
Of  the  lover  that  lies  within  us  and  we  breathe
 
An  odor  evoking  nothing,  absolute.
We  encounter  in  the  dead  middle  of  the  night
The  purple  odor,  the  abundant  bloom.
 
The  lover  sighs  as  for  accessible  bliss,
Which  he  can  take  within  him  on  his  breath,
Possess  in  his  heart,  conceal  and  nothing  known.
 
For  easy  passion  and  ever-ready  love
Are  of  our  earthy  birth  and  here  and  now
And  where  we  live  and  everywhere  we  live,
 
As  in  the  top-cloud  of  a  May  night-evening,
As  in  the  courage  of  the  ignorant  man,
Who  changes  by  book,  in  the  heat  of  the  scholar,  who  writes
 
The  book,  hot  for  another  accessible  bliss;
The  fluctuations  of  certainty,  the  change
Of  degrees  of  perception  in  the  scholar’s  dark.

VIII
On  her  trip  around  the  world,  Nanzia  Nunzio
Confronted  Ozymandia.  She  went
Alone  and  like  a  vestal  long-prepared.
 
I  am  the  spouse.  She  took  her  necklace  off
And  laid  it  in  the  sand.  As  I  am,  I  am
The  spouse.  She  opened  her  stone-studded  belt.
 
I  am  the  spouse,  divested  of  bright  gold,
The  spouse  beyond  emerald  or  amethyst,
Beyond  the  burning  body  that  I  bear.
 
I  am  the  woman  stripped  more  nakedly
Than  nakedness,  standing  before  an  inflexible
Order,  saying  I  am  the  contemplated  spouse.
 
Speak  to  me  that,  which  spoken,  will  array  me
In  its  own  only  precious  ornament.
Set  on  me  the  spirit’s  diamond  coronal.
 
Clothe  me  entire  in  the  final  filament,
So  that  I  tremble  with  such  love  so  known
And  myself  am  precious  for  your  perfecting.
 
Then  Ozymandias  said  the  spouse,  the  bride
Is  never  naked.  A  fictive  covering
Weaves  always  glistening  form  the  heart  and  mind.

IX
The  poem  goes  form  the  poet’s  gibberish  to
The  gibberish  of  the  vulgate  and  back  again.
Does  it  move  to  and  fro  or  is  it  of  both
 
At  once?  Is  it  a  luminous  flattering
Or  the  concentration  of  a  cloudy  day?
Is  there  a  poem  that  never  reaches  words
 
And  one  that  chaffers  the  time  away?
Is  the  poem  both  peculiar  and  general?
There’s  a  meditation  there,  in  which  there  seems
 
To  be  an  evasion,  a  thing  not  apprehended  or
Not  apprehended  well.  Does  the  poet
Evade  us,  as  in  a  senseless  element?
 
Evade,  this  hot,  dependent  orator,
The  spokesman  at  our  bluntest  barriers,
Exponent  by  a  form  of  speech,  the  speaker
 
Of  a  speech  only  a  little  of  the  tongue?
It  is  the  gibberish  of  the  vulgate  that  he  seeks.
He  tries  by  a  peculiar  speech  to  speak
 
The  peculiar  potency  of  the  general,
To  compound  the  imagination’s  Latin  with
The  lingua  franca  et  jocundissima.
 
X
A  bench  was  his  catalepsy,  Theatre
Of  Trope.  He  sat  in  the  park.  The  water  of
The  lake  was  full  of  artificial  things,
 
Like  a  page  of  music,  like  an  upper  air,
Like  a  momentary  color,  in  which  swans
Were  seraphs,  were  saints,  were  changing  essences.
 
The  west  wind  was  the  music,  the  motion,  the  force
To  which  the  swans  curveted,  a  will  to  change,
A  will  to  make  iris  frettings  on  the  blank.
 
There  was  a  will  to  change,  a  necessitous
And  present  way,  a  presentation,  a  kind
Of  volatile  world,  too  constant  to  be  denied,
 
The  eye  of  a  vagabond  in  metaphor
That  catches  our  own.  The  casual  is  not
Enough.  The  freshness  of  transformation  is
 
The  freshness  of  a  world.  It  is  our  own,
It  is  ourselves,  the  freshness  of  ourselves,
And  that  necessity  and  that  presentation
 
Are  rubbings  of  a  glass  in  which  we  peer.
Of  these  beginnings,  gay  and  green,  propose
The  suitable  amours.  Time  will  write  them  down.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024


Лі Бо Прогулянка в гори

Щоб  змити  з  наших  душ  всесвітній  сум,
Ми  випили  сто  келихів  вина.
Під  світлим  місяцем  не  стало  місця  сну,
Яка  ж  у  нас  чудова  ніч  була.
Та  зрештою  нас  хміль  таки  здолав;
Попадали  ми  на  безлюдний  схил,
Подушкою  була  для  нас  земля,
а  небосхил,  як  покривало,  вкрив.
 
[b]A  Mountain  Revelry  Translated  by  Shigeyoshi  Obata[/b]
To  wash  and  rinse  our  souls  of  their  age-old  sorrows,
We  drained  a  hundred  jugs  of  wine.
A  splendid  night  it  was  .  .  .  .
In  the  clear  moonlight  we  were  loath  to  go  to  bed,
But  at  last  drunkenness  overtook  us;
And  we  laid  ourselves  down  on  the  empty  mountain,
The  earth  for  pillow,  and  the  great  heaven  for  coverlet.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024


Лі Бо Прийшов до даоса, який живе на горі Дайтянь, але не застав його

Собачий  гавкіт  з  річки  долітає,
Квіт  персика  в  росі  після  дощу,
У  гущині  олені  пробігають,
Так  тихо,  що  опівдні  дзвін  не  чув.
Бамбук  пливе  в  зеленому  тумані,
Вершини  зеленіють  в  віянні  весни.
Прийшов  до  тебе,  а  тебе  немає.
Журюся,  що  застав  лиш  дві  сосни.
[i]718  р.
Дайтянь  або  Дакуаншань  (Підпираюча  Небо)  –  гора  в  Куанських  горах,  на  якій  стояли  даоські  монастирі  і  буддійський  монастир  Дамін.  
У  монастирський  дзвін  ударяли  опівдні,  але  в  лісній  гущавині  його  не  чути.[/i]

[b]访戴天山道士不遇  (李白)[/b]

犬吠水声中
桃花带雨浓
树深时见鹿
溪午不闻钟
野竹分青霭
飞泉挂碧峰
无人知所去
愁倚两三松

[b]Visiting  The  Taoist  Priest  Dai  Tianshan  But  Not  Finding  Him[/b]
A  dog's  bark  amid  the  water's  sound,
Peach  blossom  that's  made  thicker  by  the  rain.
Deep  in  the  trees,  I  sometimes  see  a  deer,
And  at  the  stream  I  hear  no  noonday  bell.
Wild  bamboo  divides  the  green  mist,
A  flying  spring  hangs  from  the  jasper  peak.
No-one  knows  the  place  to  which  he's  gone,
Sadly,  I  lean  on  two  or  three  pines.
by  Kari  Hohne?

[b]Visiting  the  Taoist  Priest  Dai  Tianshan  But  Not  Finding  Him  [/b]
Dog  bark  water  sound  in
Peach  blossom  bring  rain  thick
Tree  deep  occasionally  see  deer
Stream  noon  not  hear  bell
Wild  bamboo  divide  green  mist
Fly  spring  hang  green  peak
Lack  person  know  place  go
Sad  lean  two  three  pines
In  Translation  Poem  by  Ravi  Kopra

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024


Лі Бо Гірка любов

Для  кого  підняла  свій  полог  кришталевий?
Чому  насупила  свої  крилаті  брови?
Від  сліз  доріжка  мокра  на  щоці  у  неї.
За  ким  сумує  серце  сповнене  любові?

[i]За  перекладами  Г.Туркова,  А  Криського,  Witter  Bynner
Опущений  над  постіллю  кришталевий  полог  -  символ  любовного  побачення,  піднятий  -  символ  жіночої  самотності.  [/i]

[b]Li  Bai  A  Bitter  Love[/b]
How  beautiful  she  looks,  opening  the  pearly  casement,
And  how  quiet  she  leans,  and  how  troubled  her  brow  is!
You  may  see  the  tears  now,  bright  on  her  cheek,
But  not  the  man  she  so  bitterly  loves.
Translated  by  Witter  Bynner

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2024


Лі Бо Розважаюся

Захопившись  вином,  не  помітив  смеркання,
Одяг  мій  пелюстками  обсипали  квіти.
Захмелілий,  в  потоці  на  місяць  ступаю,
Вже  замовкли  птахи  і  людей  не  зустріти.
 
[b]Li  Bai  Amusing  Myself[/b]
Face  wine  not  aware  get  dark
Fall  flower  fill  my  clothes
Drunk  stand  step  stream  moon
Bird  far  person  also  few
[i]За  перекладом  Девіда  Хінтона  (David  Hinton)  та  ін.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2024


Лю Цан В подарунок відлюднику на Тянь-тай

Спокійно  на  душі  від  зграй  птахів  і  мавп.
Крізь  двері  бачу  всі  чотири  краї  світу.
З-за  моря  день  встає,  розвіявся  туман,
Дме  вітер  з  гір,  ріка  несе  опалі  квіти.
Поглянь,  зависло  нагорі  гніздо  пташине,
Зроби  собі  і  ти  притулок  на  вершині,
Читай,  смакуй  вино,  забудь  турботи  дріб’язкові,
Радій  рибалці,  заготівлі  дров,  простій  розмові
       [i]За  перекладом  Альберта  Криського  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024


Куан Сі (832–912 рр. ) Запрошення друга на ніч

Сріблом  сяє  земля  і  цвітуть  золоті  хризантеми,
На  траву  стигло  падають    яблука  й  груші,
Повний  місяць  пливе,  шепчуть  лагідно  води  серпневі.
Так  невже  ти  не  прийдеш,  жаданий  мій  друже?  
[i]За  перекладом  Л  .А.  Калашникової  (Ч.П.Фітцджеральд  "Історія  Китаю")[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024


Бо цзюй-і Запитую друга

Посадив  орхідею,
Але  полину  не  садив.
Проросла орхідея,
зійшов  біля  неї полин.

Так  корінням  сплелися,
Не  можу  я  їх  розділити.
Їхні  стебла  і  листя
з’явилися  разом  на  світі.

Є  і  листя  духмяне,
і  стебла  гіркої  трави.
День  і  ніч  підростають,
Разом  набираються  сил.

Прополоти  б  полин,
Орхідеї  пошкодить  боюсь,
Орхідеї  полити  б,  -
Тим  сил  полину  додаю.

Орхідеї  пригожі
Не  здатні  рости  без  води.
Прополоти  не  можна,
Щоб  знищити  лютий  полин

У  задумі  не  можу
я  рішення  вірне  знайти.
Може  ти  допоможеш,
мій  друже,  в  нещасті  моїм.
[i]За  перекладом  Льва  Ейдліна[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024


Бо Цзюй-і Всіляка бредня, адресована племінникам


Наш  час  невігласів не  надто  любить,
Мені  ж  поетом  пощастило  народитись.
Наш  час  тих  зневажає,  хто  не  служить  –
Я  щастя  мав  чиновником  служити.

Багато  хто  на  схилі  літ  хворіє  –
Я  ж  на  здоров’я  скаржитись  не  смію.
Хто  одружився,  часто  пожаліє,
А  я  давно  звільнився  від  дружини.

І  муки  совісті  мені  не  докучають,
І  від  спокус  збавляюся  уміло.
Вже  десять  літ  як  горював  востаннє,
Всім  задоволені  мої  душа  і  тіло.

Я  зрозумів  як  мало  необхідно,
Лише  дві  речі  людям  мати  слід:
Хутряну  шубу,  щоб  узимку  гріла,
І  миску  рису,  щоб  наїстися  в  обід.

Не  говори,  що  місця  мало  в  домі  –
Щоб  спати,  вистачить  одного  ліжка.
Хоч  весь  табун  хай  осідлають  коней,
А  верхи  зможеш  на  одного  сісти.
[i]За  перекладом  Харлі  (фан-група  „Манія”)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024


Лі Бо Крики ворон уночі

Клубочаться  над  муром  жовті  хмари,
Розкаркалися  на  гіллі  ворони.
Річкова  діва  Цінь  схилилась  над  верстатом
І  тче  парчу  з  туманів  смарагдових.
 
Через  вікно  обманний  дальній  поклик
Їй  чується.  До  нього  линуть  думи.
Спинила  човник,  ллються    сліз  потоки,
Вона  в  кімнаті  наодинці  з  сумом.
 
[b]Li  Bai  Crows  Calling  at  Night  [/b]
Yellow  cloud  wall  beside  crow  near  roost
Return  fly  caw  caw  branch  on  call
Machine  in  weave  brocade  Qin  river  girl
Green  yarn  like  mist  separate  window  speech
Stop  shuttle  disappointed  recall  far  person
Alone  stay  lone  room  tear  like  rain
 
Yellow  clouds  beside  the  walls;  crows  roosting  near.
Flying  back,  they  caw,  caw;  calling  in  the  boughs.
In  the  loom  she  weaves  brocade,  the  Qin  river  girl.
Made  of  emerald  yarn  like  mist,  the  window  hides  her  words.
She  stops  the  shuttle,  sorrowful,  and  thinks  of  the  distant  man.
She  stays  alone  in  the  lonely  room,  her  tears  just  like  the  rain.  
Translated  by  Mark  Alexander  (?)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017003
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024


Лі Бо Я - дерево персика

Я  як  персик  у  прірві  глибокій.
З  ким  говорю,  сміюся  до  кого?
Ти    як  місяць  у  небі  високім;
Роздивлявся  на  мене  годину,
І  покинув,  назавжди  покинув.
 
Навіть  гостро  заточена  шабля,
Річку  не  розрубає  надвоє,
Не  спинити  їй  виру  кружляння.
Мої  думи  подібні  з  водою,
Все  пливуть  і  пливуть  за  тобою.

[b]Li  Bai  I  am  a  Peach  Tree[/b]
I  am  a  peach  tree  blossoming  in  a  deep  pit.
Who  is  there  I  may  turn  to  and  smile?
You  are  the  moon  up  in  the  far  sky;
Passing,  you  looked  down  on  me  an  hour;  then  went  on  forever.
A  sword  with  the  keenest  edge,
Could  not  cut  the  stream  of  water  in  twain
So  that  it  would  cease  to  flow.
My  thought  is  like  the  stream;  
and  flows  and  follows  you  on  forever.
[i]translated  by  Shigeyoshi  Obata[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024


Ду Фу Дарую Лі Бо

Знов  осінь  настала.  Життя  пронеслось,  як  за    вітром  трава  степова.
Ми  зілля  безсмертя  знайти  намагались,  його  ще  ніхто  не  знайшов.
Веселі  пісні  на  бенкеті  горланимо  ми,  так  минаються  дні  надарма.
Ми  вільні  і  горді,  чи  ще  чим  відомий  самотній  і  гордий  герой?
               За  перекладом  О.  Гітовича

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024


Ду Фу ОЛЕНЬ

 [i]                За  перекладом  О.  Гітовича[/i]
Десь  співає  прозора  вода  в  джерелі,
Ти  ж  шматками  печені  потрапив  до  столу.
Від  мисливців  сховатися  ти  не  зумів,
І  тепер  вже  на  волі  не  будеш  ніколи.
 
Світ  огидний  і  злий.  Красоту  в  наші  дні
Лиш  нещастя  чекають  в  недобрі  години.
То  ж  не  ремстствуй,  лежи  на  обіднім  столі,
Якщо  кухар  тебе  розрубав  на  частини.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024


Лі Бо З циклу Дух старовини № 54

Зі  мною  шабля,  я  дивлюсь  на  світ:
На  мирний  плин  благословенних  днів,
Горби  покрили  хащі  чагарів,
Під  ними  не  знайти  духмяний  цвіт.
На  заході  птах  Фенікс  прокричить,
Що  для  його  гнізда  дерев  немає,
Лише  воронам  місця  вистачає,
Та  в  бур’янах  дрібнота  цвірінчить.
Кінець  доріг!  Мораль  занепадає.
Дивлюсь  навкруг  і  горісно  зітхаю.
[i]753  р
За  перекладом  С.Торопцева[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2024


Лі Бо Весняної ночі в Лояні слухаю флейту

У  домі  чийому  співає  нефритова  флейта?
Мелодія  з  вітром  весняним  пливе  над  Лояном.
Почуєш  мелодію  древню  „Похилені  верби”  -
До  рідного  дому  і  саду  полинеш  думками.
 
[i]„Похилена  (зламана)  верба”  –  народна  пісня  з  „Антології  династії  Хань”  (ІІІ  ст..  до  н.е.  –  ІІІ  ст.н.е.).  Коли  розлучалися  друзі,  дарували  один  одному  на  згадку  гілочку  верби  або  тополі.
Лоян  —  місто  в  провінції  Хенань.  В  часи  Лі  Бо  Лоян  ще  був  Східною  столицею  Піднебесної  (з  1  ст.  до  н.е.),  хоча  імператорський  двір  і  головні  державні  установи  знаходилися  у  Західній  столиці  Чан’ані.[/i]
 
http://forums.chiffandfipple.com/viewtopic.php?f=10&t=35706&start=0&sid=cc4e762f0111f46acb79b0236d1291c5&view=print
translated  by  Wai-Lim  Yip  
HEARING  THE  FLUTE  IN  THE  CITY  OF  LOYANG  IN  A  SPRING  NIGHT  Li  Po  
Whose  jade-flute  is  this,  notes  flying  invisibly  
Scatter  into  spring  winds,  fulling  City  of  Loyang?  
Hearing  the  "Break-a-Willow-Twig"  tonight,  
Who  can  withhold  the  surge  of  thoughts  of  home?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2024


Ципріан Каміль Норвід НІЖНІСТЬ

Буває  ніжність  наче  клич  на  герць;
Чи  передзвоном  погребальним...
Чи  струменю  джерельного  дзюрчанням,
Чи  локоном  заплетеним  білявим,
Який  у  срібному  годиннику  вдівець
Сховав  на  пам'ять...

[b]Cyprian  Kamil  Norwid  CZUŁOŚĆ[/b]
Czułość  bywa  -  jak  pełny  wojen  krzyk;
I  jak  szemrzących  źródeł  prąd,
I  jako  wtór  pogrzebny...
I  jak  plecionka  długa  z  włosów  blond,
Na  której  wdowiec  nosić  zwykł
Zégarek  srébrny  -  -  -

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024


Ципріан Каміль Норвід В альбом

Не  тільки,  вперше  наївшись  мандрагор,  (1)
Блукали  в  Лімбаху(2)  жінки  шалені,
Не  тільки  Данте  (3)  й  тверезий  Піфагор  (4)  -
Я  теж  там  був...  пригадую  з  жалем  я!
Чи  був?  -  слід  в  дюжині  томів  доводить!
Карлякати?..    Думки  тісняться,  тяжко;
Втомився  я!  Поїхати  б  на  води  (5)  -
Я  вже  навештався  у  Пеклі  -  каже!
Поїхати  б  кудись  у  спішній  справі,
І  з  очманілим  видом  вдаль  дивитись,
Лічить  століття,  як  гриби  у  гаю,
Людей,  епохи!  -  гамузом  звалити  -
Вмить  бути  там  і  тут  -  сьогодні  й  потім,
Як  це  представив  вище  або  нижче,
Й  всерівно  вирватись  за  ці  ворота,
І  пам’ятати,  в  Пеклі  був  раніше!..
Запитуєш:  "Такий  багатотрудний,  
А  з  ким  з  близьких  людей  знайомство  вів?"
Немає  там  братів,  сусідів,  люду,
Там  -  тільки  досліди  з  душами  братів!
Там  почуттів  нема,  є  їх  причини,
Взаємообліку  ведеться  повість,
Подібно  до  безглуздої  машини,
Яку  ввімкнув  удар  чи  випадковість.
Немає  там  мети,  сама  рутина
Заржавлена  -  відсутні  в  ній  віки  -
Епохи  -  ночі  -  дні  -  лише  години
Б'ють,  мов  вколочують  тупі  гвіздки.
З  якої  цифри  відлік  починати,
Коли  фатальності  штрикне  острога,
Не  знають  зовсім,  як?  Куди?  Гарматі  -  
Провадити  лічбу  годин  не  змога!
Тоді  знайомий  з  власною  вагою,
Коли  береш  на  себе  керування:
Тут  твоя  вартість  постає  нагою  -
І  ось  ти  бачиш,  хто  ти?..  без  питання
Скільки  у  Часі  називали  любим?..
Можливо  знали    імена  твоїх  дідів,
Ти  бачив  -  скільки?  Сам  собі  облуда
Зі  звички?  Тону?  Стилю?  Чи  -  зразків?
[i]Щоразу  з  тебе,  як  зі  скіпок  смольних,
Летять  довкола  іскри  вогнянисті;
Гориш,  не  знаєш,  чи  стаєш  ти  вольним,
Чи  ні  на  що  твоє  не  пригодиться?  
Чи  ти  залишиш  попіл  і  палання,
Що  буря  кине  в  бездну?  -  чи  постанеш
З-під  попелу  зірковим  діамантом,
Звитяжним  вічності  світанком!...[/i]
Це  говорити,  ще  й  комусь  доводить,
Що  я  там  був?  -  подумати  нестерпно;
Втомився  я...  поїхати  б  на  води  -
В  дорозі  не  розказують  про  Пекло.
Попутник  кінний  мав  міцну  статуру,
Не  був  нікому  вірний,  лиш  своїм,
Не  знав  історію,  архітектуру,
Мовчав  як  пам'ятник,  бо  пам'ятник  як  він!
У  два  кінці  проїхать  хочу  шляхом  
Країн,  століть,  до  простору  границі,
Границі?  -  часом...  сидячи  в  кульбаці  (6)
Чи  бачиш,    цілий  небозвід  -  провінція?
[i]                        Уривок  з  драми  "За  кулісою"
(1)  Мандрагора  -  рослина,  корінь  якої  має  наркотичні  властивості.  За  легендами,  мандрагора,  коли  її  виривали  з  землі,  випускала  крик,  що  вбивав  людину.  Давня  література  містить  інструкції,  як  вирвати  коренище  і  не  бути  вбитим.  Наприклад,  Йосиф  Флавій  радив  обкопати  навколо  корінь,  потім  прив'язати  до  нього  пса  і  піти  геть.  Пес  буде  намагатися  вирватися,  висмикне  коренище  і  загине  замість  свого  господаря.  Лоран  Кейтлан  (c.  1568—1647)  стверджував,  що  мандрагора  проростає  під  шибеницями  на  землі,  куди  потрапила  сперма  повішеного  злочинця.
(2)  Лімбах  (limbus,  теол.)  -  прірва,  місце  для  нехрещених  осіб,  які  не  вчинили  гріх.  
(3)  Данте  Аліг'єрі  (1265–1321)  -  італійський  поет,  політик,  якого  вважають  батьком  італійської  мови.  Найвідомішим  його  твором  є  Божественна  комедія,  що  містить  образи  Раю,  Чистилища  та  Пекла,  причому  поет  розміщує  своїх  політичних  опонентів  у  пекельних  колах.  Коли  біла  фракція  партії  гвельфів,  з  якою  був  пов’язаний  Данте,  програла  політичну  битву  з  чорною  партією,  йому  довелося  залишити  рідну  Флоренцію  і  провести  решту  життя  в  еміграції;  він  помер  у  Равенні.
(4)  Піфагор  (бл.  572  -  бл.  497  р.  до  н.е.)  -  філософ,  математик  і  грецький  містик.  
(5)  на  води  -  на  курорт.  
(6)  кульбака  -  сідло  з  високою  лукою
https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU[/youtube]

[b]Cyprian  Kamil  Norwid  W  pamiętniku[/b]
Nie  tylko,  pierw  się  najadłszy  mandragor,
Błądziły  w  Limbach  szalone  kobiety,
Nie  tylko  Dante  i  trzeźwy  Pitagor  -
Byłem  i  ja  tam…  pamiętam,  niestety!
Że  byłem?  –  tomów  dwunastu  za  dowód!
Pisać?...sił  nie  mam,  bo  myśl  mię  udławia;
Jestem  zmęczony!  Wolę  jechać  do  wód  –
Nie  na  wyjezdnem  się  o  Piekle  –  mawia!
Wolę  gdzieś  jechać  w  pilnym  interesie,
Patrząc  przed  siebie  z  obłędu  wyrazem,
Wieki  potrącać,  jako  grzyby  w  lesie,
Ludzi,  Epoki!...  mieszać  wszystko  razem  –
Być  tam  i  owdzie  –  w  on  czas,  dziś  i  potem,
Jako  się  wyżej  albo  niżej  rzekło,
A  nie  równiejszym  wracać  koło-wrotem
A  nie  odpomnić,  że  zwiedziłem  Piekło!..
Lecz  pytasz:  ”Owdzie,  co?  Tak  wielce  trudzi,
I  które  z  bliskich  spotkałem  postaci?”
–  уTam!  Braci  nie  ma,  ni  bliźnich,  ni  ludzi,
Tam  –  tylko  studia  nad  sercami  braci!...
Tam  uczuć  nie  ma,  tylko  ich  sprężyny,
Zdające  z  siebie  wzajemny  rachunek,
Do  nieużytej  podobne  machiny,
Puszczonej  w  obieg  przed  pęd  lub  trafunek
Tam  celów  nie  ma,  lecz  same  rutyny
Pozardzewiałe  –  i  nie  ma  tam  wieków  –
Dni  –  nocy  –  epok  –  tam  tylko  godziny
Biją,  jak  tępych  utwierdzanie  ćwieków.
Nie  określone  pierwej  cyfrą  stałą,
Lecz  fatalności  pchnięte  raz  ostrogą,
Nie  znaczą  wcale,  co?  Kiedy?  Się  działo  –
W  godzinę  wybić  liczby  jej  nie  mogą!
Wtedy  to  próba  jest,  wtedy  jest  waga,
Ile?  Nad  sobą  wziąłeś  panowania;
Wartość  się  twoja  ci  odsłania  naga  –
I  oto  widzisz,  ktoś-ty?...  bez  pytania
I  ileś  zwał  się  tym  lubowym  w  Czasie?...
Lub  byłeś  zwany  imieniem  twych  dziadów,
Widzisz  –  i  ile?  Nabrałeś  sam  na  się
Z  tradycji?  Tonu?  Stylu?  Lub  –  przykładów?
Coraz  to  z  ciebie,  jako  z  drzazgi  smolnej,
Wokoło  lecą  szmaty  zapalone;
Gorejąc,  nie  wiesz,  czy?  Stawasz  się  wolny,
Czy  to,  co  twoje,  ma  być  zatracone?
Czy  popiół  tylko  zostanie  i  zamęt,
Co  idzie  w  przepaść  z  burzą?  –  czy  zostanie
Na  dnie  popiołu  gwiaździsty  dyjament,
Wiekuistego  wa  zaranie!...
Lecz  –  prawić  o  tym  i  prawić  na  dowód,
Że  byłem  owdzie?  –  myśl  sama  udławią!
Jestem  zmęczony…  wolę  jechać  do  wód  –
Nie  na  wyjezdnem  o  Piekle  się  mawia
Wolę  wsiąść  na  koń  z  jakim  drabem,  który,
Prócz  ze  swoimi,  nierad  bywać  z  nikiem,
Historii  nie  zna,  ni  architektury,
Milczy  jak  pomnik,  będąc  sam  pomnikiem!
Na  dwu-krańcowe  wolę  ruszyć  szlaki
Krajów  i  wieków,  gdzie  przestrzeń  granicą,
Granica?  –  czasem…  i  gdzie,  znad  kulbaki
Patrząc,  firmament  cały?...  okolicą?
                                                             "Za  kulisami"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024


Вістен-Г’ю Оден Я вийшов ввечері гулять


Я  вийшов  ввечері  гулять,
На  Брістоль-стріт  спустився,
Народ  заполонив  асфальт,
Як  лан  в  жнива  -  пшениця.

Глибока  річка  плюскотить,
Закоханий  співає,
Під  арочним  мостом  звучить:
„Моя  любов  без  краю.

Помре  тоді  моя  любов,
як  Африка  в  Китаї
Опиниться,  а  на  горі
Лосось  нам  заспіває,

Як  згорнуть  океан  в  сувій,
Бо  просушити  треба,
І  відгукнуться  сім  зірок
На  крик  гусиний  з  неба.

Як  можу  кролика  зловить,
Зумію  час  спинити,
Бо  маю  я  у  розквіт  літ
Любов  найбільшу  в  світі.”

Але  у  місті  дзигарі
Здійняли  тріск  і  дзвін:
„Час  неможливо  зупинить,
Непереможний  він.

Час,  як  безпристрасний  суддя,
З  нори  нічних  кошмарів
Годинником  прокашляє,
Що  поцілунки  марні.

Бо  розболиться  голова,
Дійматимуть  хвороби,
І  думка  сумом  перейма
Про  завтра  і  сьогодні.

Снігами  запорошиться
Зелене  тло  долини;
Кружлянню  танців  не  бувать,
З  дна  не  дістать  перлини.

У  воду  руки  опусти,
Занур  аж  до  зап’ястя;
Дивись  в  басейн,  побачити
Пропущене  удасться.

Пустеля  в  ліжку  позіха,
З  шаф  льодовик  сповзає,
До  краю  мертвих  повела
Розбита  склянка  з  чаєм.

Жебрак  жде  виграш  з  лотерей,
Джек  обійма  верзилу,
Лілейно-білий  хлопець  –  гей,
Упала  Джил  на  спину.

У  дзеркало  поглянь,  поглянь,
Дивись  на  свої  втрати:
Благословенням  є  життя,
Його  благословляй  ти.

О  стань  біля  вікна,  зажди,
Як  палять  сльоза  перцем,
Дурних  сусідів  возлюби
своїм  гріховним  серцем."

Додому  пізньої  пори
Закохані  подались,
Нарешті  змовкли  дзиґарі,
Ріка  побігла  далі.

[b]Wistan  Hugh  Auden  As  I  Walked  Out  One  Evening[/b]
 As  I  walked  out  one  evening,
     Walking  down  Bristol  Street,
The  crowds  upon  the  pavement
     Were  fields  of  harvest  wheat.

And  down  by  the  brimming  river
     I  heard  a  lover  sing
Under  an  arch  of  the  railway:
     ‘Love  has  no  ending.

‘I’ll  love  you,  dear,  I’ll  love  you
     Till  China  and  Africa  meet,
And  the  river  jumps  over  the  mountain
     And  the  salmon  sing  in  the  street,

‘I’ll  love  you  till  the  ocean
     Is  folded  and  hung  up  to  dry
And  the  seven  stars  go  squawking
     Like  geese  about  the  sky.

‘The  years  shall  run  like  rabbits,
     For  in  my  arms  I  hold
The  Flower  of  the  Ages,
     And  the  first  love  of  the  world.'

But  all  the  clocks  in  the  city
     Began  to  whirr  and  chime:
‘O  let  not  Time  deceive  you,
     You  cannot  conquer  Time.

‘In  the  burrows  of  the  Nightmare
     Where  Justice  naked  is,
Time  watches  from  the  shadow
     And  coughs  when  you  would  kiss.

‘In  headaches  and  in  worry
     Vaguely  life  leaks  away,
And  Time  will  have  his  fancy
     To-morrow  or  to-day.

‘Into  many  a  green  valley
     Drifts  the  appalling  snow;
Time  breaks  the  threaded  dances
     And  the  diver’s  brilliant  bow.

‘O  plunge  your  hands  in  water,
     Plunge  them  in  up  to  the  wrist;
Stare,  stare  in  the  basin
     And  wonder  what  you’ve  missed.

‘The  glacier  knocks  in  the  cupboard,
     The  desert  sighs  in  the  bed,
And  the  crack  in  the  tea-cup  opens
     A  lane  to  the  land  of  the  dead.

‘Where  the  beggars  raffle  the  banknotes
     And  the  Giant  is  enchanting  to  Jack,
And  the  Lily-white  Boy  is  a  Roarer,
     And  Jill  goes  down  on  her  back.

‘O  look,  look  in  the  mirror,
     O  look  in  your  distress:
Life  remains  a  blessing
     Although  you  cannot  bless.

‘O  stand,  stand  at  the  window
     As  the  tears  scald  and  start;
You  shall  love  your  crooked  neighbour
     With  your  crooked  heart.'

It  was  late,  late  in  the  evening,
     The  lovers  they  were  gone;
The  clocks  had  ceased  their  chiming,
     And  the  deep  river  ran  on.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024


Вістен-Г’ю Оден Музей образотворчого мистецтва

В  стражданнях  завжди  зналися
Старі  майстри:  вони  чудово  розуміли,
Як  люди  їх  сприймають;  це  буває,
Коли  хтось  їсть,  чи  вікна  відчиняє,
                                       Або  тиняється  без  діла;
Ось  старші  з  трепетом  і  хвилюванням  чекають
Настання  Чудесного  Різдва,  а  поряд  діти,
До  нього  їм  немає  діла,  вони  гасають
На  ковзанах  край  лісу  на  ставку:
Майстри  про  те  не  забували,
Що  найстрашніші  муки  бачать
Посеред  бруду  десь  в  кутку,
Де  пси  собачаться  і  катова  конячка
Наївно  чухає  об  дерево  свій  зад.
Ось  Брейгеля  Ікар,  приміром:  всі  спокійно
На  катастрофу  дивляться;  можливо,
Орач  почув  хоч  крик,  хоч    сплеск,
Йому  це  неважливо;  сонце  світило,
Майнули  ноги  й  зникли  в  зелені  води;
На  дорогому  вишуканому  кораблі
Побачили  це  диво,  юнак  упав  з  небес,
Та  своїм  курсом  пливуть  спокійно  як  і  пливли.
 
[i]Пітер  Брейгель  (старший).  Голландський  пейзаж  с  падаючим  Ікаром  (Падіння  Ікара).  1555-1558  р.,  темпера  й  олія  на  полотні,  Королівський  музей  образотворчого  мистецтва,  Брюссель,  Бельгія
P.  Bruegel  the  Elder  Landscape  with  The  Fall  of  Icarus,  1555–1558,  tempera  and  oil  painting  on  canvas,  Royal  Museum  of  Fine  Arts  in  Brussels,  Belgium[/i]

[b]Wystan  Hugh  Auden  Musee  des  Beaux  Arts[/b]
About  suffering  they  were  never  wrong,  
The  Old  Masters:  how  well  they  understood  
Its  human  position;  how  it  takes  place  
While  someone  else  is  eatting  or  opening  a  window  
                                             or  just  walking  dully  along;  
How,  when  the  aged  are  reverently,  passionately  waiting  
For  the  miraculous  birth,  there  always  must  be  
Children  who  did  not  specially  want  it  to  happen,  skating  
On  the  pond  at  the  edge  of  the  wood:
They  never  forgot  
That  even  the  dreadful  martydrom  must  run  its  course  
Anyhow  in  a  corner,  some  untidy  spot  
Where  the  dogs  go  on  with  their  doggy  life  and  the  torturer's  horse  
Scratches  its  innocent  behind  in  a  tree.
In  Brueghel's  Icarus,  for  instance:  how  everything  turns  away  
Quite  leisurely  from  the  disaster;  the  ploughman  may  
Have  heard  the  splash,  the  forsaken  cry,  
But  for  him  it  was  not  an  important  failure;  the  sun  shone  
As  it  had  to  on  the  white  legs  disappearing  into  the  green  
Water;  and  the  expensive  delicate  ship  that  must  have  seen  
Something  amazing,  a  boy  falling  out  of  the  sky,  
Somewhere  to  get  to  and  sailed  calmly  on.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024


Аманда Горман Пагорб, на який ми піднімаємося (1)

До  настання  дня  ми  запитуємо  себе,
Де  ми  можемо  знайти  світло  в  цих  нескінченних    сутінках?(2)
Втрати,  які  ми  несемо,
наче  море,  яке  ми  повинні  перейти.
Ми  кинули  виклик  нутру  звіра.
Ми  зрозуміли,  що  тиша  не  завжди  веде  до  миру.
А  закони  й  ідеї
справедливості
не  завжди  справедливі.
І  все  ж  цей  світанок  наш
до  того,  як  ми  це  зрозуміли.
Якось  ми  це  зробили.
Якось  ми  вистояли  й  провістили
націю,  яку  не  зруйнували,
а  просто  не  добудували.(3)
Ми  спадкоємці  країни  і  часу,
де  худорлява  Чорна  дівчина,
нащадок  рабів,  вихована  одинокою  матір'ю,
сміє  мріяти  стати  президентом,  (4)
всього  лише  виявивши  себе  декламуючою  для  одного  з  них.
І  все  ж,  ми  далеко  не  відполіровані,
далеко  не  незаймані,(5)
але  це  не  означає,  що  ми
не  прагнемо  до  ідеальної  єдності.
Ми  прагнемо  нашого  об'єднання,
щоб  створити  країну,  прихильну  до  людей  всіх  культур,  кольорів,  характерів  і  достатків.(6)
І  тому  ми  вдивляємося  не  в  те,  що  стало  між  нами,
а  в  те,  що  постало  перед  нами.
Ми  справимося  з  розділеністю,  бо  знаємо,  щоб  наше  майбутнє  стало  на  перше  місце,
нам  слід  спершу  здолати  розбіжності.
Ми  складаємо  нашу  зброю,  щоб  змогти  подати  руки  один  одному.
Ми  не  бажаємо  зла  нікому,  і  бажаємо  злагоди  з  усіма.
Нехай  світ,  якщо  більше  нікому,  скаже,  що  ми  праві.
Що  навіть  коли  ми  сумували,  ми  зростали.
Що  навіть  коли  ми  страждали,  ми  сподівалися.
Що  навіть  коли  ми  знемагали,  ми  намагалися.
Що  ми  вічно  будемо  тісно  зв'язані,  перемагаючі,
не  тому,  що  більше  ніколи  не  зазнаємо  поразки,  а  тому,  що  ми  більше  ніколи  не  посіємо  розбрат.
Писання  велить  нам  мріяти,  що  кожен  сидітиме  під  своїм  виноградом  і  смоковницею  і  не  буде  того,  хто  б  страшив.  (7)
Якщо  ми  хочемо  жити  гідними  свого  часу,  то  перемога  буде  триматися  не  на  клинках,
а  на  всіх  зведених  містках,
Тож  клянемося  на  поляні,  ми  піднімемося  на  пагорб,  аби  тільки  посміли.
Тому,  що  бути  американцем  -  це  більше  за  гордість,  яку  ми  успадкували.
Це  минуле,  в  яке  ми  ступали  і  як  його  виправляли.(8)
Ми  бачили  силу,  яка  швидше  зруйнує  нашу  націю,  ніж  передасть  її  далі.
Знищить  нашу  країну,  якщо  це  дозволить  відстрочити  демократію.
І  ця  спроба  майже  вдалася.(9)
І  хоча  демократію  часом  можна  відстрочити,
її  ніколи  не  можна  навічно  перемогти.
В  цій  правді,  в  цій  вірі  ми  впевнені,
Бо  доки  ми  дивимося  в  майбутнє,  історія  не  зводить  з  нас  очей  (10).
Цієї  ери  справедливої  відплати
ми  боялися  від  початку.
Ми  не  відчували  себе  готовими  бути  спадкоємцями  того  страшного  часу,
але  в  ньому  ми  знайшли  здатність
почати  нову  сторінку,
сподіватись    і  радіти.
Так  колись  ми  запитували:  як  ми  змогли  уникнути  катастрофи?(11)
Зараз  ми  стверджуємо:  як  катастрофа  могла  взяти  над  нами  гору?
Ми  не  повернемося  до  того,  що  було,  а  направимося  до  того,  що  буде:
країна  в  синцях,  але  ціла,  милостива,  але  смілива,  енергійна  і  вільна.
Ми  не  повернемо  назад  і  не  відступимо  через  погрози,
бо  знаємо,  що  наші  інертність  та  бездіяльність  дістануться  нашим  нащадкам.
Їхнім  тягарем  стануть  наші  вади.  (12)
Якщо  ми  поєднаємо  милосердя  з  силою,  а  силу  зі  справедливістю,
тоді  залишимо  в  спадок  любов,  і  перворідство  наших  дітей  зміниться.(13)
Так  давайте  змінимо  на  краще  країну,  яка  дісталася  нам.  (14)
Кожним  подихом  моїх  бронзовоколірних  грудей  ми  піднесемо  цей  зранений  світ  у  світ  чудовий.
Ми  піднімемося  з  золотих  підніж  пагорбів  Заходу.(15)
Ми  піднімемося  з  вітристого  Північного  Сходу,
де  наші  прабатьки  першими  здійснили  революцію.
Ми  піднімемося  з  міст  Краю  Озер  штатів  Середнього  Заходу.
Ми  піднімемося  з  сонячного  Півдня.
Ми  відбудуємося,    помиримося  і  зцілимося  в  кожному  відомому  кутку  нашої  нації.
В  кожному  кутку,  названому  нашою  країною,
наші  несхожі  і  прекрасні  люди  постануть  потріпаними,  але  прекрасними.(16)
Коли  настане  день,  ми  вийдемо  з  тіні,
полум'яні  й  сміливі.
Розквітне  новий  світанок,  коли  ми  дамо  йому  волю.
Бо  світло  є  завжди.
Якщо  тільки  ми  достатньо  відважні,  щоб  його  розпізнати.
Якщо  тільки  ми  достатньо  відважні,  щоб  ним  стати.

[i]У  1961  році  новообраний  президент  Джон  Ф.  Кеннеді  попросив  Роберта  Фроста  виголосити  інавгураційний  вірш.  Наступні  обрані  президенти,  які  включили  поезію  у  свої  інавгурації:  Білл  Клінтон  у  1993  та  1997  роках,  Барак  Обама  в  2009  та  2013,  Джо  Байден  у  2021.  Республіканські  президенти  з  часів  Кеннеді  ні  разу  не  запрошували  поетів  писати  та  виголошувати  інавгураційні  вірші.  Такі  запрошення  стали  швидше  демократичною  традицією,  ніж  національною.

Дружина  Джо  Байдена,  Джилл  Байден,  30  грудня  2020  року  попросила  Аманду  Горман  виголосити  на  інавгурації  вірш  на  загальну  тему  "Америка  Об'єднана".  Аманда  Горман  бездоганно  справилася  з  завданням.  Вона  говорила  про  складну  любов  до  своєї  країни,  висловлену  до  неї  багатьма  іншими  чорношкірими  американцями.  Історія  є  прикладом  повільного,  болючого  подолання  расового  розколу  від  часів  скасування  рабства  до  протестів  Джорджа  Флойда  2020  року  і  політичного  розколу,  який  призвів  до  штурму  Капітолію  у  січні  2021  року.

У  вірші  використані  алюзії  на  тексти  Джона  Вінтропа,  Джорджа  Вашингтона,  Абрахама  Лінкольна,  Вільяма  Фолкнера,  Фредеріка  Дугласа,  Мартіна  Лютера  Кінга,  молодшого,  Джеймса  Болдуїна,  Лін-Мануеля  Міранди,  Майї  Енджелоу,  Барака  Обами,  Ленгстона  Г'юза.

(1)  Для  заголовка  використано  добре  відомий  у  США  образ  міста  на  пагорбі,  світло  якого  є  дороговказом  для  всього  світу.
В  проповіді,  виголошеній  21  березні  1630  року  в  церкві  Холіруд  у  Саутгемптоні  перед  сходженням  на  корабель  "Арбелла"  для  переселення  в  Америку,  Джон  Вінтроп  процитував  Нагірну  проповідь  Ісуса:  "Ви  світло  для  світу.  Не  може  сховатися  місто,  що  стоїть  на  верховині  гори.  І  не  запалюють  світильника,  щоб  поставити  його  під  посудину,  але  на  свічник,  і  світить  воно  всім  у  домі.  Отак  ваше  світло  нехай  світить  перед  людьми,  щоб  вони  бачили  ваші  добрі  діла,  та  прославляли  Отця  вашого,  що  на  небі".  "  (Матв.  14:16,  переклад  Івана  Огієнка)    "Бо  ми  повинні  пам'ятати,  що  будемо  як  місто  на  пагорбі.  Погляди  всіх  народів  спрямовані  на  нас.  Тож,  якщо  ми  будемо  неправедно  поводитися  з  нашим  Богом    у  цій  справі,  яку  на  себе  взяли,  то  змусимо  Його  позбавити  нас  допомоги  і  станемо  історією,  яка  пошириться  по  всьому  світу".  (Джон  Вінтроп  "Образ  християнського  милосердя")

(2)  "Настав  час  реалізувати  обіцянки  демократії.  Настав  час  піднятися  з  темної  та  пустельної  долини  сегрегації  на  освітлений  сонцем  шлях  расової  справедливості.  Зараз  настав  час  підняти  нашу  націю  з  сипучих  пісків  расової  несправедливості  на  тверду  скелю  братерства.  Настав  час  зробити  справедливість  реальністю  для  всіх  Божих  дітей".  (Мартін  Лютер  Кінг,  молодший  "У  мене  є  мрія")

(3)  "Це  нам,  живим,  потрібно  завершити  найважливішу  справу  полеглих  героїв,  якій  вони  гідно  служили  до  останнього  подиху.  І  лише  ми  можемо  довести,    що  вони  померли  недарма,  що  цей  народ  під  захистом  Бога  отримає  нову  відроджену  свободу  -  і  цей  народний  уряд,  створений  народом  і  для  народу,  ніколи  не  піде  в  небуття".(Абрахам  Лінкольн  "  Геттісбурзька  промова  "  1863  р.,  переклад  Гончаренка  Є.П.)
Abraham  Lincoln  "the  Gettysburg  Address"

(4)  Окрилена  успіхом  свого  інавгураційного  вірша,  Аманда  Горман  заявила,  що  хотіла  б  висунути  свою  кандидатуру  на  виборах  президента  США  у  2036  році

(5)  Американці  не  люблять  нічого,  крім  свого  автомобіля,  з  яким  вони  проводять  неділю,  “поліруючи  та  навощуючи”  і  щороку  оновлюючи  до  "дівочої  незайманості".(Вільям  Фолкнер  "Осквернителі  праху")
Americans  love  nothing  but  their  automobile,  which  they  spend  Sunday  “polishing  and  waxing”  and  renews  each  year  in  “pristine  virginity”.(William  Faulkner  "  Intruder  in  the  Dust")

(6)  "Я  мрію,  що  четверо  моїх  маленьких  дітей  одного  дня  опиняться  в  країні,  де  їх  оцінюватимуть  не  за  кольором  шкіри,  а  за  їхніми  особистісними  якостями".  (Мартін  Лютер  Кінг,  молодший  "У  мене  є  мрія")

(7)  Лін-Мануель  Міранда,  мюзикл  "Гамільтон",  пісня  "В  останній  раз"
Як  сказано  в  Писанні
Всі  будуть  сидіти  під  своєю  виноградною  лозою  і  смоковницею
І  ніхто  не  змусить  їх  боятися
Вони  будуть  у  безпеці  в  країні  яку  ми  створили
Я  хочу  сидіти  під  своєю  виноградною  лозою  і  смоковницею
Мить  на  самоті  в  затінку
В  домі  який  ми  створили  для  цієї  нації
В  останній  раз
"І  буде  кожен  сидіти  під  своїм  виноградником,  і  під  своєю  смоковницею,  і  не  буде  того,  хто  б  страшив,  бо  уста  Господа  Саваофа  оце  прорекли"(Біблія  від  Михея  4:4)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=MkOedv7Erp4[/youtube]

(8)  "Простіше  виховати  сильних  дітей,  ніж  виправити  зламаних  людей  ".  (Фредерік  Дуглас)

(9)  Вірш  був  написаний  приблизно  наполовину,  коли  6  січня  2021  року  відбувся  штурм  Капітолію.  Події  цього  дня  Горман  називає  спробою  знищити  націю,  обмежити  демократію.

(10)  Лін-Мануель  Міранда,  мюзикл  "Гамільтон",  пісня  "Історія  не  зводить  з  нас  очей"
(ВАШИНГТОН  І  ХОР)
Хто  живе,  хто  вмирає,  хто  розповідає  вашу  історію
(ВАШИНГТОН)
Я  знаю,  що  ми  переможемо,
Я  знаю,  що  ти  великий,
Але  пам'ятай  з  цієї  миті
(ВАШИНГТОН  /  ГАМІЛЬТОН  І  ХОР)
Історія  не  зводить
З  тебе  очей
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YhDRbLd9LJM[/youtube]

(11)  Громадянська  війна  1861  -  1865  рр.  між  Північчю  і  Півднем  за  розділ  єдиної  країни  на  дві:  КША  (Конфедеративні  Штати  Америки)  і  США  (Сполучені  Штати  Америки)

(12)  "Біла  людино,  почуй  мене!  Історія,  яку,  здається,  майже  ніхто  не  знає,  -  це  не  тільки  те,  що  треба  читати.  І  вона  не  стосується  тільки  або  навіть  головним  чином  минулого.  Навпаки,  велика  сила  історії  полягає  в  тому,  що  ми  несемо  її  в  собі,  підсвідомо  керуючись  нею  багато  в  чому,  і  історія  буквально  присутня  у  всьому,  що  ми  робимо".  (Джеймс  Болдвін  "Вина  білої  людини",1965  р.)

(13)  Перворідний  син  у  древності  користувався  особливими  правами  і  перевагами:  йому  після  батька  передавалася  влада  над  рештою  членів  сім'ї,  над  домом  і  родом,  від  одержував  подвійну  частку  спадщини  і  особливе  благословення  від  батька  до  сина.  Біла  людина  у  США  мала  "права  перворідства",  чорношкірі  американці  виступили  за  рівність  у  правах,  тобто  за  зміну  цього  права.

(14)  Натяк  на  слоган  президентської  кампанії  Барака  Обами  "Зміни,  в  які  ми  можемо  вірити"  (“Change  we  can  believe  in”)

(15)  Покидаючи    ночі  терору  й  боязні
Я  піднімаюся
У  світанок  який  дивовижно  прекрасний
Я  піднімаюся
Пред'являю  талан,  подарунок  моїх  прабатьків,
Я  -  це  мрія  і  я  -  це  надія  рабів.
Я  піднімаюся
Я  піднімаюся
Я  піднімаюся.
(Майя  Енджелоу  "Все-таки  я  піднімаюся")
Still  I  Rise  by  Maya  Angelou

(16)  Я  чорний  брат.
Вони  відправляють  мене  їсти  на  кухню,
Коли  приходять  гості,
Але  я  посміхаюся,
І  добре  їм,
І  росту  сильним.
Завтра,
Я  буду  за  столом
Коли  прийдуть  гості.
Ніхто  не  посміє
Сказати  мені:
"Їж  на  кухні,"
Тоді.
Крім  того,
Вони  побачать,  який  я  прекрасний
І  устидаються  -
Я  теж  Америка.
(Ленгстон  Г'юз  "Я  теж")
I,  Too  by  Langston  Hughes[/i]

[b]Amanda  Gorman  The  Hill  We  Climb[/b]
When  day  comes  we  ask  ourselves,
where  can  we  find  light  in  this  never-ending  shade?
The  loss  we  carry,
a  sea  we  must  wade.
We've  braved  the  belly  of  the  beast,
We've  learned  that  quiet  isn't  always  peace,
and  the  norms  and  notions
of  what  just  is
isn't  always  just-ice.
And  yet  the  dawn  is  ours
before  we  knew  it.
Somehow  we  do  it.
Somehow  we've  weathered  and  witnessed
a  nation  that  isn't  broken,
but  simply  unfinished.
We  the  successors  of  a  country  and  a  time
where  a  skinny  Black  girl
descended  from  slaves  and  raised  by  a  single  mother
can  dream  of  becoming  president
only  to  find  herself  reciting  for  one.
And  yes  we  are  far  from  polished.
Far  from  pristine.
But  that  doesn't  mean  we  are
striving  to  f  o  r  m  a  u  n  i  o  n  that  is  p  e  r  f  e  c  t.
We  are  striving  to  forge  a    u  n  i  o  n  with  purpose,
to  compose  a  country  committed  to  all  cultures,  colors,  characters  and
conditions  of  man.
And  so  we  lift  our  gazes  not  to  what  stands  between  us,
but  what  stands  before  us.
We  close  the  divide  because  we  know,  to  put  our  future  first,
we  must  first  put  our  differences  aside.
****
We  lay  down  our  arms
so  we  can  reach  out  our  arms
to  one  another.
We  seek  harm  to  none  and  harmony  for  all.
Let  the  globe,  if  nothing  else,  say  this  is  true,
that  even  as  we  grieved,  we  grew,
that  even  as  we  hurt,  we  hoped,
that  even  as  we  tired,  we  tried,
that  we'll  forever  be  tied  together,  victorious.
Not  because  we  will  never  again  know  defeat,
but  because  we  will  never  again  sow  division.
Scripture  tells  us  to  envision
that  everyone  shall  sit  under  their  own  vine  and  fig  tree
and  no  one  shall  make  them  afraid.
If  we're  to  live  up  to  our  own  time,
then  victory  won't  lie  in  the  blade.
But  in  all  the  bridges  we've  made,
that  is  the  promise  to  glade,
the  hill  we  climb.
If  only  we  dare.
It's  because  being  American  is  more  than  a  pride  we  inherit,
it's  the  past  we  step  into
and  how  we  repair  it.
We've  seen  a  force  that  would  shatter  our  nation
rather  than  share  it.
Would  destroy  our  country  if  it  meant  delaying  democracy.
And  this  effort  very  nearly  succeeded.
But  while  democracy  can  be  periodically  delayed,
it  can  never  be  permanently  defeated.
In  this  truth,
in  this  faith  we  trust.
For  while  we  have  our  eyes  on  the  future,
history  has  its  eyes  on  us.
This  is  the  era  of  just  redemption
we  feared  at  its  inception.
We  did  not  feel  prepared  to  be  the  heirs
of  such  a  terrifying  hour
but  within  it  we  found  the  power
to  author  a  new  chapter.
To  offer  hope  and  laughter  to  ourselves.
So  while  once  we  asked,
how  could  we  possibly  prevail  over  catastrophe?
Now  we  assert,
How  could  catastrophe  possibly  prevail  over  us?
We  will  not  march  back  to  what  was,
but  move  to  what  shall  be.
A  country  that  is  bruised  but  whole,
benevolent  but  bold,
fierce  and  free.
We  will  not  be  turned  around
or  interrupted  by  intimidation,
because  we  know  our  inaction  and  inertia
will  be  the  inheritance  of  the  next  generation.
Our  blunders  become  their  burdens.
But  one  thing  is  certain,
If  we  merge  mercy  with  might,
and  might  with  right,
then  love  becomes  our  legacy,
and  change  our  children's  birthright.
So  let  us  leave  behind  a  country
better  than  the  one  we  were  left  with.
Every  breath  from  my  bronze-pounded  chest,
we  will  raise  this  wounded  world  into  a  wondrous  one.
We  will  rise  from  the  gold-limbed  hills  of  the  west.
We  will  rise  from  the  windswept  northeast,
where  our  forefathers  first  realized  revolution.
We  will  rise  from  the  lake-rimmed  cities  of  the  midwestern  states.
We  will  rise  from  the  sunbaked  south.
We  will  rebuild,  reconcile  and  recover.
And  every  known  nook  of  our  nation  and
every  corner  called  our  country,
our  people  diverse  and  beautiful  will  emerge,
battered  and  beautiful.
When  day  comes  we  step  out  of  the  shade,
aflame  and  unafraid,
the  new  dawn  blooms  as  we  free  it.
For  there  is  always  light,
if  only  we're  brave  enough  to  see  it.
If  only  we're  brave  enough  to  be  it.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024


Джон Клер Я є

Я  є  -  а  що  я  є,  не  відають,  не  знають;
Кинутий  друзями  немов  забутий  спогад;
Свої  нещастя  сам  на  себе  накликаю  -
Їх  явам  й  зникненням  безпам'ятний  господар,
Як  тінь  в  агонії  безтямного  кохання
І  все  ж  я  є,  й  живу  -  як  у  сланкім  тумані.
 
У  небутті  ворожості  й  зневаги,
В  живому  океані  марень  наяву,
Там,  де  втрачають  сенс  життя  і  радість,
В  мого  життя  розбитім  кораблю;
І  навіть  найдорожче,  що  любив  найбільше,
Здається  дивним  -  ні,  дивнішим  інших.

Я  прагну  в  край,  де  не  знайдуть  людські  дороги,
Де  жодна  жінка  не  всміхалась,  не  ридала,
Туди,  де  буду  я  з  моїм  Творцем  і  Богом,
І  спатиму  як  солодко  в  дитинстві  спав  я,
Де  я  лежатиму,  не  знаючи  тривог  і  бід,
Трава  внизу  -  вгорі  небесний  звід.
 
[b]John  Clare  I  am[/b]
I  am  -  yet  what  I  am  none  cares  or  knows;
My  friends  forsake  me  like  a  memory  lost:
I  am  the  self-consumer  of  my  woes  —
They  rise  and  vanish  in  oblivious  host,
Like  shadows  in  love’s  frenzied  stifled  throes
And  yet  I  am,  and  live—like  vapours  tossed
 
Into  the  nothingness  of  scorn  and  noise,
Into  the  living  sea  of  waking  dreams,
Where  there  is  neither  sense  of  life  or  joys,
But  the  vast  shipwreck  of  my  life’s  esteems;
Even  the  dearest  that  I  loved  the  best
Are  strange—nay,  rather,  stranger  than  the  rest.
 
I  long  for  scenes  where  man  hath  never  trod
A  place  where  woman  never  smiled  or  wept
There  to  abide  with  my  Creator,  God,
And  sleep  as  I  in  childhood  sweetly  slept,
Untroubling  and  untroubled  where  I  lie
The  grass  below—above  the  vaulted  sky.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024


Гаспара Стампа CXCII. Кохання, ти такі являєш зміни

         Кохання,  ти  такі  являєш  зміни,
як  колесо,  яке  завжди  нуртує,
і  хто  з  ним,  то  співає,  то  сумує,
то  падає,  то  зводиться  невпинно.
 
         То  зрадами  хизується,  то  вірне;
то  лагідне  з  тобою,  то  лютує;
то  здобиччю  здається,  то  полює;
то  б'ється  за  добро,  то  злу  покірне;
 
         то  губить  береги,  то  входить  в  гавань,  
то  в  рай  возноситься,  то  в  пекло  рине,
то  в  спеку  мерзне,  то  в  мороз  палає.
 
         Мене,  на  жаль,  у  радісні  години  
таємна  здогадка  не  покидає,
що  між  життям  і  смертю  серця  плини.
 
[b]Gaspara  Stampa  CXCII  Amor,  lo  stato  tuo  è  proprio  quale
[/b]          Amor,  lo  stato  tuo  è  proprio  quale
è  una  ruota,  che  mai  sempre  gira,
e  chi  v’è  suso  or  canta  ed  or  sospira,
e  senza  mai  fermarsi  or  scende  or  sale.
 
         Or  ti  chiama  fedele,  or  disleale;
or  fa  pace  con  teco,  ed  or  s’adira;
ora  ti  si  dá  in  preda,  or  si  ritira;
or  nel  ben  teme,  ed  or  spera  nel  male;
 
         or  s’alza  al  cielo,  or  cade  ne  l’inferno;
or  è  lunge  dal  lido,  or  giunge  in  porto;
or  trema  a  mezza  state,  or  suda  il  verno.
 
         Io,  lassa  me,  nel  mio  maggior  conforto
sono  assalita  d’un  sospetto  interno,
che  mi  tien  sempre  il  cor  fra  vivo  e  morto.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024


Гаспара Стампа CCVIII. Любов зробила так, що я живу й згораю

Любов  зробила  так,  що  я  живу  й  згораю
у  світі  саламандрою  новою  (1),  й  такою
на  неї  схожою  істотою,  чудною,
що  у  одному  місці  родиться  й  вмирає  (2).

Для  мене  в  цьому  насолода  -  роль  я  граю,
живу  у  полум'ї  й  не  відчуваю  болю,
й  не  думаю,  що  той,  хто  був  цьому  виною,
до  мене  мало  милосердя  відчуває  (3).

Від  болю  перше  почуття  навряд  чи  згасло,
коли  нове  кохання  пломінь  запалило,
воно  здається  ще  сильніше  і  прекрасне.

Не  жаль  мені  за  тим,  хто  був  недавно  милим,
якщо  зі  мною  той,  хто  в  серце  увірвався
і  запалив  вогонь,  веселий  і  щасливий  (4).

[i](1)  Саламандра  -    схожа  на  ящірку  міфічна  тварина,  здатна  жити  у  вогні,  не  згораючи.  В  книзі  Х  "Історії"  Пліній  розповідає,  що  тіло  саламандри  настільки  холодне,  що  здатне  згасити  вогонь".  Саламандра  -  дух  вогню.  В  християнстві  її  вважали  посланцем  пекла.  Пізніше  саламандра  стала  символом  благочестивої  людини,  яка  не  горить  у  вогні  гріха  і  пекла  (Георгій  Пісидський,  ХІ  ст.).
(2)  Фенікс    -  чарівний  птах,  який  кожні  500  років  прилітає  з  Аравії  до  Єгипту.  Відчувши  наближення  смерті,  він  будує  гніздо  на  вершині  пальми  і  там  його  спалює  сонце.  Потім  птах  відроджується  з  попелу  знову  молодим  і  відлітає  до  Аравії.
 (3)  Перше  кохання  Гаспари  Стампи  граф  Коллатіно  ді  Коллальто,  роман  з  яким  тривав  з  перервами  від  1548  до  1551  року.  До  нього  звернена  більшість  із  311  її  віршів.  Чи  справді  вірші  Стампи  автобіографічні?  "Можливо,  Коллалтіно  -  це  привід  для  поезії  Стампи,  її  почуття  до  нього  навмисне  і  хитро  підсилюються  та  маніпулюються,  щоб  створити  емоційний  стан,  завдяки  якому  написання  сонетів  стало  можливим.”
(4)  Коли  роман  з  Коллалтіно  закінчився,  Стампа  зустріла  нове  кохання,  венеціанського  патриція  Бартоломео  Дзена,  з  ним  склалися  "ніжні  стосунки,  засновані  на  відповідності  інтересів  і  почуттів".  П'ятнадцять  сонетів    -  CCVII  -  CCXXII    -  натхнені  ним.  Він  був  з  нею  до  її  смерті  від  лихоманки  23  квітня  1554  року.  
[/i]
[b]Gaspara  Stampa  "CCVIII.  Amor  m’ha  fatto  tal  ch’io  vivo  in  foco"[/b]
Amor  m’ha  fatto  tal  ch’io  vivo  in  foco,
qual  nova  salamandra  al  mondo,  e  quale
l’altro  di  lei  non  men  stranio  animale,
che  vive  e  spira  nel  medesmo  loco.
Le  mie  delizie  son  tutte  e  ‘l  mio  gioco
viver  ardendo  e  non  sentire  il  male,
e  non  curar  ch’ei  che  m’induce  a  tale
abbia  di  me  pietà  molto  né  poco.
A  pena  era  anche  estinto  il  primo  ardore,
che  accese  l’altro  Amore,  a  quel  ch’io  sento
fin  qui  per  prova,  più  vivo  e  maggiore.
Ed  io  d’arder  amando  non  mi  pento,
pur  che  chi  m’ha  di  novo  tolto  il  core
resti  de  l’arder  mio  pago  e  contento.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024


Ду Фу БЕЗ НАЗВИ

Село  дугою  обняла  прозора  гладь  ріки.
Хоч  тяжко  бідність  дошкуля,  але  думки  легкі.
Під  стріхою  собі  гніздо  зробили  ластівки.
Зі  швейних  голок  син  зробив  для  вудочок  гачки.

Для  чайок  річкових  я  став  таким  же  вільним  братом.
Чого  в  смиренності  своїй  я  міг  би  ще  бажати.
З  дружиною  для  шашок  ми  розкреслили  папір.
Якби  ще  від  хвороб  знайти  чарівний  еліксир.
[i]            За  перекладом  Бориса  Мещерякова
 
У  759  році  Ду  Фу  покинув  службу  і  з  сім'єю  відправився  на  пошуки  спокійного  місця  в  охопленому  смутою  Китаї.  Таким  місцем  стали  для  них  околиці  міста  Ченду.  Два  роки  прожив  він  щасливо  у  трав'яній  халупі  на  березі  річки  Янцзи.

У  китайській  поезії  чайки  -  символ  природності  поведінки  і  свободи  від  умовностей.  Говорячи  про  спорідненість  з  чайками,  Ду  Фу  має  на  увазі,  що,  звільнившись  зі  служби,  став  вільнішим  і  чистішим  у  своїх  помислах.  В  китайській  притчі  розповідається,  як  один  чоловік  любив  чайок  і  ходив  до  моря,  де  плавав  разом  з  ними  і  до  нього  зліталося  їх  незліченно.  Одного  разу  батько  попрохав  його:"  Кажуть,  до  тебе  прилітають  чайки  зі  всього  моря.  Впіймай  мені  декілька,  я  теж  хочу  погратися  з  ними".  Коли  наступного  разу  цей  чоловік  прийшов  до  моря,  чайки  кружляли  над  ним,  але  не  спускалися  близько.  Ось  чому  кажуть:  "Межа  мови  -  відсутність  мови.  Межа  діяння  -  відсутність  діяння.  Доступне  всім  знання  поверхневе".  
 
Дошка  для  шашок,  розкреслена  на  папері  -  ознака  крайньої  бідності  і  високої  духовності.
 
В  смиренності  своїй  -  в  оригіналі  вей  цюй  -  самопринижуюча  назва,  дослівно  чоловічок.  
У  вірші  змішані  почуття  розчарування  державною  службою,  яка  не  принесла  поетові  забезпеченої  старості,  та  радість  від  життя  в  сімейному  колі  серед  простоти  і  природності  сільського  життя
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024


Ду Фу Прощання з могилою полковника Фана

Їду  знову  послом  у  далекий  край
Зліз  з  коня  сказати  могилі  –  прощай.
Біля  неї  промокла  від  сліз  земля,
Небо  над  нею  нависло  шматтям  хмар.
В  шахах  був  ти  суперником  майстру  Се,
На  мечах  був  ти  під  стать  князеві  Сю.
Нині  бачу,  падає  листя  з  дерев,
Чую  іволги  плач  за  тим,  хто  пішов.
[i]За  перекладом  Альберта  Криського  і  天師[/i]

[b]別房太尉墓  -  杜甫[/b]
他鄉復行役 駐馬別孤墳
近淚無乾土 低空有斷雲
對碁陪謝傅 把劍覓徐君
唯見林花落 鶯啼送客聞

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024


Луїс Макніс Молитва перед Різдвом

Я  ще  не  народився;  почуй  мене.
Нехай  ні  кажан-кровосос,  ні  пацюк,  ні  горностай,
Ні  клишоногий  вурдалак  не  зустрічають  мене.
 
Я  ще  не  народився;  утіш  мене,
коли  плем'я  людське
високими  мурами  оточить  мене,
сильними  отрутами  одурманить  мене,
хитрим  обманом  заманить  мене,
чорною  мукою  виснажить  мене,
у  кривавій  різні  знищить  мене.
 
Я  ще  не  народився;  дозволь
хвилям  гойдати  для  мене,
траві  зеленіти  для  мене,
деревам  промовляти  до  мене,
небу  співати  для  мене,
за  птахами  і  ясним  світлом
дозволь  мені  йти
 
Я  ще  не  народився;  пробач  мені
гріхи,  на  які  світ  прирече  мене,
слова,  які  будуть  сказані  мною,
думки,  які  будуть  продумані  мною,
зради  скоєні  мимоволі,
моє  житті,  загублене  моїми  руками,
мою  смерть,  яка  живе  у  мені.
 
Я  ще  не  народився;  врозуми  мене
у  цьому  житті,  де  я  мушу  грати  і  удавати,
коли  старі  сварять  мене,
бюрократи  погрожують  мені,
гори  хмуряться  на  мене,
друзі  сміються  із  мене,
весь  світ  мене  зве  божевільним,
пустеля  кличе  мене  до  загибелі,
жебрак  відмовляється  від  моїх  дарів,
мої  діти  проклинають  мене.
 
Я  ще  не  народився;  почуй  мене.
Не  допусти  зблизитися  з  тим,  хто  як  звір,  чи  думає,  що  стане  Богом  мені.
 
Я  ще  не  народився;  зміцни  мене
проти  тих,  хто  буде  зневажати  мене,
хто  змушуватиме  стати  безжальним  автоматом,
гвинтиком  у  машині,  безликою  річчю,
проти  тих,  хто  захоче  знищити  мене,
розвіяти  пилом  тут  і  там,  скрізь  і  всюди,
пролити  водою  крізь  пальці  мене.
 
Нехай  вони  не  перетворять  мене  в  камінь
і  хай  вони  не  розплескають  мене.
 
Інакше  убий  мене.

[b]Louis  MacNeice  Prayer  before  Birth[/b]
By  Louis  MacNeice
I  am  not  yet  born;  O  hear  me.
Let  not  the  bloodsucking  bat  or  the  rat  or  the  stoat  or  the
club-footed  ghoul  come  near  me.

I  am  not  yet  born,  console  me.
I  fear  that  the  human  race  may  with  tall  walls  wall  me,
with  strong  drugs  dope  me,  with  wise  lies  lure  me,
on  black  racks  rack  me,  in  blood-baths  roll  me.

I  am  not  yet  born;  provide  me
With  water  to  dandle  me,  grass  to  grow  for  me,  trees  to  talk
to  me,  sky  to  sing  to  me,  birds  and  a  white  light
in  the  back  of  my  mind  to  guide  me.

I  am  not  yet  born;  forgive  me
For  the  sins  that  in  me  the  world  shall  commit,  my  words
when  they  speak  to  me,  my  thoughts  when  they  think  me,
my  treason  engendered  by  traitors  beyond  me,
my  life  when  they  murder  by  means  of  my
hands,  my  death  when  they  live  me.

I  am  not  yet  born;  rehearse  me
In  the  parts  I  must  play  and  the  cues  I  must  take  when
old  men  lecture  me,  bureaucrats  hector  me,  mountains
frown  at  me,  lovers  laugh  at  me,  the  white
waves  call  me  to  folly  and  the  desert  calls
me  to  doom  and  the  beggar  refuses
my  gift  and  my  children  curse  me.

I  am  not  yet  born;  O  hear  me,
Let  not  the  man  who  is  beast  or  who  thinks  he  is  God
come  near  me.

I  am  not  yet  born;  O  fill  me
With  strength  against  those  who  would  freeze  my
humanity,  would  dragoon  me  into  a  lethal  automaton,
would  make  me  a  cog  in  a  machine,  a  thing  with
one  face,  a  thing,  and  against  all  those
who  would  dissipate  my  entirety,  would
blow  me  like  thistledown  hither  and
thither  or  hither  and  thither
like  water  held  in  the
hands  would  spill  me.

Let  them  not  make  me  a  stone  and  let  them  not  spill  me.
Otherwise  kill  me.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024


Огден Неш Стрибунці великі мудреці

Ой  горе,  горе,  горе,  людина  створена  жити,  щоб  своє  чоло  потом  росити  *,
І  неважливо  що  чоло  потіло  вчора  і  позавчора,  доведеться  потіти  чолу  знову  і  знову.
І  тобі  в  глибині  душі  доводиться  визнавати,  що  треба  і  далі  чоло  росою  вкривати,
Насправді  триватиме  так  до  тієї  миті,  коли  хтось  в  клубі  скаже,  що  треба  похоронити
того,  як  там  його,  кому  вдалося  уп'ятеро  Бові  **  перевершити
такі  перспективі  на  вигляд  не  дуже  чудові.
Але  тобі  таке  випало  за  причетність  до  роду  людського.
Наскільки  я  знаю,  людина  це  єдине  створіння,
яке  приречене  на  загибель  або  на  потіння.
Дивись  як  навколо  пташки  літають,  і  слухай  пісні  які  вони  вголос  співають;
Недарма  вони  не  мають  чола  і  так  багато  співають,  бо  вони  про  піт  на  чолі  зовсім  не  дбають.
А  бджоли  нічого  не  роблять,  у  бджіл  репутація  працьовитих,  для  цього  їм  досить  пронизливо  погудіти,
І  люди  бджолине  гудіння  слухають  і  вважають  гул  роботою,  і  що  дійсно  їм  треба  більше  трудитись,
Тому  наступного  разу  тебе  надихає  завзяття  бджолине  і  ти  збільшуєш  власні  прекрасні  трудові  зусилля,
Все  ж  пам'ятай,  що  ця  чудова  бджола  здохне  від  сміху,  якщо  ти  попросиш  її  себе  підмінити,
в  поті  чола  свого  як  ти  трудитись,  доки  ти  кружлятимеш  цілий  день,  нюхаючи  квіти.
Але  якщо  ти  гуманіст,  то  далекий  від  цього,
І  саме  тому  я  вигукую  Горе,  горе,  горе,
Бо  не  бачу  користі  в  тому,  щоб  бути  вищою  формою  існування,
якщо  все,  що  ти  маєш  від  цього,  це  постійний  піт  на  чолі  в  труді  і  подоланні.
Дійсно,  коли  чоло  моє  особливо  пітніє  часом,  я  думаю,  що  краще  простою  амебою  залишатися,
ніж  як  Соломон  у  всій  його  славі  царицею  Савською  утішатися.
[i]*  "У  поті  свого  лиця  ти  їстимеш  хліб,  аж  поки  не  вернешся  в  землю,  бо  з  неї  ти  взятий.  Бо  ти  порох,  і  до  пороху  вернешся."  (Буття,  розділ  3,  вірш  19,  переклад  Івана  Огієнка)
**  Девід  Бові  -  британський  рок-музикант,  співак,  продюсер,  композитор,  художник,  актор.  Грав  на  саксофоні,  гітарі,  мандоліні,  скрипці,  віолончелі,  клавішних,  знявся  більше  ніж  у  30  фільмах.  Альбоми  Бові  за  його  життя  були  видані  тиражем  136  мільйонів  примірників.
[/i]
[b]Ogden  Nash  Grasshoppers  Are  Very  Intelligent[/b]
Ah  woe,  woe,  woe,  man  was  created  to  live  by  the  sweat  of  his  brow,
And  it  doesn't  make  any  difference  if  your  brow  was  moist  yesterday  and  the  day  before,  you've  still  got  to  get  it  moist  again  right  now.
And  you  know  deep  in  your  heart  that  you  will  have  to  continue  keeping  it  dewy,
Right  up  to  the  time  that  somebody  at  the  club  says,  I  suppose  we  ought  to  go  to  what's-his-name's  funeral,  who  won  the  fifth  at  Bowie?
That's  a  nasty  outlook  to  face,
But  it's  what  you  get  for  belonging  to  human  race.
So  far  as  I  know,  mankind  is  the  only  section  of  creation
That  is  doomed  to  either  pers-  or  ex-piration.
Look  at  the  birds  flying  around,  and  listen  to  them  as  their  voices  in  song  they  hoist;
No  wonder  they  sing  so  much,  they  haven't  got  any  brows,  and  if  they  had  they  couldn't  be  bothered  keeping  them  moist.
And  bees  don't  do  anything  either,  bees  just  have  a  reputation  for  industry  because  they  are  sharp  enough  to  buzz,
And  people  hear  a  bee  buzzing  and  don't  realize  that  buzzing  isn't  any  trouble  for  a  bee  so  they  think  that  it  is  doing  more  than  it  actually  does,
So  next  time  you  are  about  to  expend  some  enthusiasm  on  the  bee's  wonderful  industrial  powers,
Just  remember  that  that  wonderful  bee  would  die  laughing  if  you  asked  it  to  change  places  with  you  and  get  its  brow  moist  while  you  went  around  spending  the  day  smelling  flowers.
But  if  you  are  humanity,  it  is  far  from  so,
And  that  is  why  I  exclaim  Woe  woe  woe,
Because  I  don't  see  much  good  in  being  the  highest  form  of  life
If  all  you  get  out  of  it  is  a  brow  moist  from  perpetual  struggle  and  strife.
Indeed  sometimes  when  my  brow  is  particularly  moist  I  think  I  would  rather  be  a  humble  amoeba
Than  Solomon  in  all  his  glory  entertaining  Queen  of  Sheba.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024


Лі Бо Написав у гостях

Вино,  що  з  духм’яними  травами  роблять  в  Ланьліні,
Нефритову  чарку  наповнює  світлом  бурштину.
Частуй  же,  господарю,  гостя  свого  до  сп’яніння,
Нехай  він  забуде,  чи  рідний  тут  дім,  чи  чужина.  
[i]За  перекладами  А.Криського,  О.Гітовича,  Ю.  Шуцьког[/i]о

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015401
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2024


Лі Бо Самотньо споглядаю гору Дзинтін

Покинула  небо  остання  пташина  зграя,
Остання  хмарина  розтанула  за  видноколом.
Я  вдень  і  вночі  на  гору  Дзинтін  задивляюсь,
Їй  теж  не  обридне  вдивлятися  в  мене  ніколи.
[i]                                  753  р.
За  перекладами  Б.Мещерякова,  Г.Туркова,  Л.Первомайського
Гора  Дзинтін  висотою  286  м  знаходиться  в  провінції  Аньхой  на  північ  від  міста  Сюаньчена.  Названа  на  честь  альтанки  Благоговіння,  що  колись  була  на  її  вершині.  Знаменитий  поет  Се  Тяо  (464  -  499  р.р.)  черпав  натхнення,  милуючись  з  альтанки  навколишніми  пейзажами.  Тут  бували  Мен  Хаожань  і  Ван  Вей.
Цей  вірш  Лі  Бо  написав  тут  восени  753  року.  Зараз  на  цій  горі  меморіал  Лі  Бо  з  пам'ятником  поету  біля  в'їзду,  садом  каменів  біля  підніжжя  і  невелика  Альтанка  самотності  Лі  Бо.  Порушує  гармонію  єдності  людини  і  світу  ретрансляційна  вежа,  встановлена  на  вершині  гори.  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2024


Лі Бо Хо Чі-чанг

Коли  зустрілись  ми  в  Чан'ані,
Ішов  він  Шляхом  Забуття,
Мене  назвав  „Заблудлим  сянем”
Й  дав  золотий  юань  на  пам'ять.
Лежить  він  прахом  під  сосною.
Я  ж  п'ю  вино  за  той  юань,
І  плачу  -  згадую  про  нього.
[i]        Переклад  англійською  Тоні  Барнстоун  і  Чоу  Пін
 
Хо  Чі-чанг  HE  ZHIZHANG  (Ho  Chih-chang)  (659-744)  -  один  з  групи  „Чотирьох  поетів  з  Янцзи”.  Був  політиком  і  поетом.  Пішов  з  політики  у  віці  вісімдесяти  п'яти  років,  щоб  стати  даоським  відлюдником.  Великий  друг  Лі  Бо,  якого  називав  "вигнаним  (заблудлим)  сянем".  Належав  до  товариства  „Восьми  сяней  Винної  чаші"  („Вісім  винних  сяней”).
У  даосів  є  два  рівні  сянів:  Небесний  сянь  і  Земний  сянь.  Аналога  поняттю  „сянь”  в  нашій  культурі  немає,  тому  перекладають  сянь  як  святий  або  безсмертний,  звертаючи  увагу  на  складову  частину  ієрогліфа  „людина  гір”,    де  гори  –  сакральне  місце  перебування  сянів.    Категорія  сянь  означає  не  безсмертя,  а  інше  буття  з  принципово  відмінними  психосоматичними  якостями,  швидше  енергетичними,  ніж  матеріальними.[/i]

[b]Li  Po  Ho  Chih-chang[/b]
When  we  met  the  first  time  at  Ch’ang-an
He  called  me  the  ‘Lost  Immortal’.
Then  he  loved  the  Way  of  Forgetting.
Now  under  the  pine-trees  he  is  dust.
His  golden  keepsake  bought  us  wine.
Remembering,  the  tears  run  down  my  cheeks
   [i]  Translated  by  Tony  Barnstone  and  Chou  Ping
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024


Хо Чі-чанг Два вірші написані на повернення додому

1
Пішов  я  з  дому  молодим,  прийшов  на  схилі  днів,
Я  рідну  мову  не  забув,  хоча  і  посивів.
Назустріч  дітвора  біжить  -  я  їх  не  впізнаю,
Сміються  з  мене:  „Звідки  ти?  В  якому  жив  краю?”
 
2
Багато  років  я  провів  далеко  на  чужині.
За  цей  час  друзів  і  майна  я  втратив  половину.
Дзеркальні  води  озера  до  дому  підступили,
Незмінний  вітер  весняний  здіймає  давні  хвилі.
       [i]  Хо  Чі  -  чанг  (  659-744  )  
         Переклад  англійською  Тоні  Барнстоун  і  Чоу  Пін[/i]
 
[b]Ho  Chih-chang  Two  Poems  Written  on  Returning  Home[/b]
1
I  left  home  young  and  returned  old,
accent  unchanged,  but  my  hair  now  thin  and  gray.
Little  kids  do  not  know  me  at  all  —
with  a  big  smile  they  ask,“Where  are  you  from,  stranger?,”
 
2
Away  from  home,  many  years  passed.
Now  all  men,  all  things  seem  half  worn  out.
Yet  before  my  door  I  see  the  water  of  Mirror  Lake.
Spring  wind  cannot  change  its  old  waves.
           [i]HE  ZHIZHANG  (Ho  Chih-chang)  (659-744)  
           Translated  by  Tony  Barnstone  and  Chou  Ping[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024


Віслава Шимборська Нічого двічі

Нічого  двічі  не  бувало,
не  сталося.  По  цій  причині
в  народженнях  нас  не  вправляли
і  помирати  не  навчили.
Якби  ми  учнями  були
Найнетямущішими  в  світі
Нам  повторити  б  не  дали
ще  раз  невдалі  зиму  й  літо
Є  неповторним  кожен  день,
немає  схожих  двох  ночей,
двох  одинакових  цілунків,
й  подібних  поглядів  очей.
Коли  учора  твоє  ім'я
хтось  вголос  називав  мені,
мені  здавалося  троянда
цвіте  в  відкритому  вікні.
Сьогодні,  коли  ти  зі  мною,
Своє  обличчя  відвертаю.
Троянда?  Що  таке  троянда?
Це  квітка?  Чи  можливо  камінь?
Для  чого  нас  ти,  зла  годино,
Даремним  страхом  мучиш  знову?
Тому,  що  є    -  минути  треба.
Що  проминуло  -  те  чудове.
То  ж  посміхнися,  пригорнися,
і  спробуймо  шукати  згоди,
бо  ми  такі  з  тобою  різні,
немов  прозорі  краплі  води.

[b]Wisława  Szymborska  Nic  dwa  razy  [/b]
Nic  dwa  razy  się  nie  zdarza  
i  nie  zdarzy.  Z  tej  przyczyny  
zrodziliśmy  się  bez  wprawy  
i  pomrzemy  bez  rutyny.
Choćbyśmy  uczniami  byli  
najtępszymi  w  szkole  świata,  
nie  będziemy  repetować  
żadnej  zimy  ani  lata.
Żaden  dzień  się  nie  powtórzy,  
nie  ma  dwóch  podobnych  nocy,  
dwóch  tych  samych  pocałunków,  
dwóch  jednakich  spojrzeń  w  oczy.
Wczoraj,  kiedy  twoje  imię  
ktoś  wymówił  przy  mnie  głośno,  
tak  mi  było  jakby  róża  
przez  otwarte  wpadła  okno.
Dziś,  kiedy  jesteśmy  razem,  
odwróciłam  twarz  ku  ścianie.  
Róża?  Jak  wygląda  róża?  
Czy  to  kwiat?  A  może  kamień?
Czemu  ty  się,  zła  godzino,  
z  niepotrzebnym  mieszasz  lękiem?  
Jesteś  -  a  więc  musisz  minąć.  
Miniesz  -  a  więc  to  jest  piękne.
Uśmiechnięci,  współobjęci  
spróbujemy  szukać  zgody,  
choć  różnimy  się  od  siebie  
jak  dwie  krople  czystej  wody.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2024


Віслава Шимборська Утішеність

Дарвін.
Можливо  він  читав  романи  для  відпочинку.
Але  була  вимога:
кінець  не  міг  бути  сумним.
Якщо  йому  траплявся  такий,
гнівно  жбурляв  його  у  вогонь.
 
Правда  чи  не  правда  -
мені  подобається  в  це  вірити.
 
Осягнувши  розумом  стільки  просторів  і  часів
побачивши  стільки  вимерлих  видів,
такі  тріумфи  сильних  над  слабкими,
стільки  спроб  вижити,  
даремних  рано  чи  пізно,
що  принаймі  від  вигадки
і  її  мікромасштабу
він  вправі  сподіватися  на  щасливий  кінець.
 
Отож  необхідно:  промінчик  крізь  хмари,
закохані  знову  разом,  родини  помирилися,
сумніви  розвіяні,  вірність  винагороджена,
майно  повернене,  скарби  відкопані,  
сусіди  шкодують  про  свою  затятість,
добре  ім'я  відновлене,  жадібність  присоромлена,
старі  діви  видані  за  добрих  пасторів,
інтригани  зіслані  на  іншу  півкулю,
фальсифікатори  документів  спущені  зі  сходів,
спокусники  дівиць  спішать  до  вівтаря,
сироти  обласкані,  вдови  втішені,
пиха  принижена,  рани  загоєні,
блудних  синів  кличуть  до  столу,
гірка  чаша  вилита  в  море,
хустинки  вологі  від  сліз  примирення,
повсюди  музика  і  співи,
а  песик  Фідо,
загублений  ще  в  першому  розділі,
хай  знову  бігає  по  дому
і  радісно  гавкає.
 
[b]Wisława  Szymborska  Pociecha[/b]
Darwin.
Podobno  dla  wytchnienia  czytywał  powieści.
Ale  miał  wymagania:
nie  mogły  kończyć  się  smutno.
Jeśli  trafiał  na  taką,
z  furią  ciskał  ją  w  ogień.
 
Prawda,  nieprawda  –
ja  chętnie  w  to  wierzę.
 
Przemierzając  umysłem  tyle  obszarów  i  czasów
naoglądał  się  tylu  wymarłych  gatunków,
takich  tryumfów  silnych  nad  słabszymi,
tak  wielu  prób  przetrwania,
prędzej  czy  później  daremnych,
że  przynajmniej  od  fikcji
i  jej  mikroskali
miał  prawo  oczekiwać  happy  endu.
 
A  więc  koniecznie:  promyk  spoza  chmur,
kochankowie  znów  razem,  rody  pogodzone,
wątpliwości  rozwiane,  wierność  nagrodzona,
majątki  odzyskane,  skarby  odkopane,
sąsiedzi  żałujący  swojej  zawziętości,
dobre  imię  zwrócone,  chciwość  zawstydzona,
stare  panny  wydane  za  zacnych  pastorów,
intryganci  zesłani  na  drugą  półkulę,
fałszerze  dokumentów  zrzuceni  ze  schodów,
uwodziciele  dziewic  w  biegu  do  ołtarza,
sieroty  przygarnięte,  wdowy  utulone,
pycha  upokorzona,  rany  zagojone,
synowie  marnotrawni  proszeni  do  stołu,
kielich  goryczy  wylany  do  morza,
chusteczki  mokre  od  łez  pojednania,
ogólne  śpiewy  i  muzykowanie,
a  piesek  Fido,
zgubiony  już  w  pierwszym  rozdziale,
niech  znów  biega  po  domu
i  szczeka  radośnie.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2024


Джон Ешбері Сірінґа *

Орфей  любив  яскраву  сутність  власного
Буття  під  небесами.  Звичайно,  Еврідіка  була  частиною
Його.  В  один  прекрасний  день  усе  змінилося.  Він,  плачучи,
Крушив  каміння.  Гори  й  доли  не  винесли  цього.
Здригнувся  небозвід  від  краю  і  до  краю  горизонту
Майже  готовий  обвалитися.
І  Аполлон  сказав  йому  тихенько:  „Облиш  усе  земне.
Чи  не  настав  час  арфи?  Чому  сумну  павану**  ти  обрав,  майже  ніхто
Не  слухає  її,  окрім  кількох  сіреньких  пташок,
Залиш  в  минулому  журливі  співи.”
Чому  б  і  ні?  Усе  на  світі  підлягає  змінам,
Вже  пори  року  не  такі,  які  були  колись,
Так  і  належить,  щоб  усе  було  єдиний  раз,
Випадково  приходило,  стикалося  із  іншими  речами,  узгоджувалося
Так  чи  інакше.  Орфей  тут  помилився.
Звичайно,  зникла  Еврідіка  серед  тіней;
Було  б  те  ж  саме,  якби  він  не  оглянувся.
Безглуздо  тут  стояти  наче  вбраний  в  сіре  камінь,
Фортуни  колесо  зробило  повний  оберт,
Він  онімів,  не  може  на  підставі  роздумів  знайти
Пояснення  розумне  складовим  ланцюжка.
Лиш  про  кохання  думає,  і  про  героїв,  обранців  долі.  Пісня  точна
Настільки,  ніби  звуки  піднялися  опівніч
Із  прірви  мороку,  змагаючись  з  дрібним  яскравим  жовтим  цвітом,
Що  виростає  на  краю  провалля,  підкреслюючи
Різну  суть  речей.
Але  цього  не  досить,
Щоб  просто  заспівати.  Це  розумів  Орфей.
Він  згодився  чекати  винагороду  в  небесах,
Потім  його  вакханки  порвали  на  шматки***,
Бо  знавісніли  під  впливом  його  музики.
Вважає  дехто,  це  була  йому  відплата  за  Еврідіку.
Але  напевно  музика  виною,
Дороги  музики  –  це  символи  життя,
Їх  неможливо  розділити,
Аби  судити,  що  добре  що  погано,  слід
Дочекатися,  коли  все  закінчиться.  „Кінець  –  вінець  ділам”,
Це  означає,  „живописна  сцена”
Оманлива,  хоч  спогади  про  пори  року,  наприклад,  здатні
Зливатися  в  один  єдиний  знімок,  але  не  здатні  втримати  цей  скарб,
Спинити  мить.  Вона  тече,  минає,
Оця  картина  швидкоплинна,  як  декорації,  хоча  й  жива,  земна,
На  ній  абстрактне  дійство  представлене  різкими,
Суворими  мазками.  І  вимагати  більшого  –
Це  означає  хитатися,  як    очерет,  в  повільному
Потужному  потоці,  сланкими  травами  пливти
В  грайливій  течії,  не  більше,  і  тільки  так  у  дійстві
Брати  участь.  Під  цим  низьким  похмурим  небом
Розряди  електричні  спочатку  ледь  помітні,  надалі  вибухають
Зливою  постійних  спалахів  вогню.  Нехай  у  цій  стихії
Побачить  кожен  частку  істини  свою,  і  кожен  скаже:  „Я  -  особливий.
Ніщо  з  цього  не  відбувається  зі  мною,
Хоча  я  здатен  розуміти  мову  птахів,
І  розумію  блискавиць  маршрути,  коли  вирує  буря,
Їх  поєдинки  часто  завершуються  музикою,
Так  після  літньої  грози    гойдає  дерево  легенький  вітер,
Це  відбувається  в  мереживному  затінку  дерев  на  березі
Сьогодні,  день-у-день.  Одначе  пізно  жалкувати,  хоча
Запам’ятай,  що  каяття  приходить  пізно,  надто  пізно!"
На  що  Орфей,  голубувата  хмарка  з  білим  контуром,
Відповідає,  що  це,  звичайно,  не  каяття,
А  тільки  обережне  намагання  вивчити
Незаперечні  факти  і  врахувати  все  каміння  на    шляху.
Не  має  значення,  куди  що  зникло,
Що  там,  куди  він  не  збирається,  воно  не  стане
Матеріалом  для  поеми.  Цей  суб’єктивний
Матеріал  надмірний  чи  недостатній,  стає  приреченим,
Коли  в  хвилюючій  поемі  хвіст  вогненний
Зловісної  комети  віщує  ненависть  і  біди,  але  настільки  скрито,
Що  їхня  суть,  хороша  чи  погана,  завжди  прихована.  Співак  міркує
Конструктивно,  складає  свою  пісню  послідовно  крок  за  кроком,
Як  хмарочос,  та  настає  остання  мить  і  він  змовкає.
І  тут  же  пісню  поглинає  морок,
Який  колись  поглинути  повинен  всі  континенти,  бо  він  сліпий.  Співак
Повинен  щезнути  з  очей,  не  звільнений  від  тягаря  зловісних  слів.  Піднятись  до  зірок
Дано  небагатьом,  це  прийде  надто  пізно,  
Коли  всі  письмена  про  цих  людей  і  їх  життя
Загубляться  в  бібліотеках,  на  мікрофільмах.
Хтось,  як  колись,  до  них  проявить  інтерес.
„А  що  там  про  таких-то?”  -  як  і  колись  спитає  принагідно.  Вони  ж  лежать
Недвижні  й  недосяжні,    доки  мінливий  хор
Згадає  їх  в  зв’язку  із  дещо  схожим  епізодом,  зі  схожим  іменем,
В  чиїй  історії  прихована  деталь
Того,  що  сталось  так  давно
Десь  у  маленькому    містечку  одного  видатного  літа.

[i]*  Сірінґа  або  флейта  Пана  —  багатоствольна  флейта,  що  складається  з  кількох  (3  і  більше)    бамбукових,  очеретових,    кістяних  або  металевих  порожнистих  трубок  різної  довжини.  Бог  лісів  Пан  палко  закохався  у  наяду  Сірінґу,  яка  служила  Артеміді  і  берегла  цноту.  Сірінґа,  втікаючи  від  Пана,  попросила  порятунку  у  бога  ріки  і  він    перетворив  Сірінґу  на  очерет,  Пан  зробив  з  очеретини  флейту,  яку  назвав  сірінґа.  (Овідій  "Метаморфози",  689  -  713)
**  Павана  —  урочистий  повільний  танець,  поширений  в  Європі  у  ХVІ  столітті.
***  Орфей  загинув  від  рук  вакханок,  бо,  через  тугу  за  Еврідікою  відмовився  брати  участь  в  оргії.  Згідно  з  іншою  версією,  Орфей  загинув  тому,  що  уникав  жінок.
 
Пітер  Пауль  Рубенс,  Ян  Брейгель  Старший  Пан  і  Сірінґа,  1617-1619,  олія,  дерево,  Картинна  галерея  давніх  майстрів,  Кассель,  Німеччина
Pieter  Paul  Rubens,  Jan  Bruegel  the  Elder    Pan  and  Syrinx,  1617-1619,  oil  on  panel,  Gemäldegalerie  Alte  Meister,  Kassel,  Germany
[/i]
[b]John  Ashbery  SYRINGA[/b]
Orpheus  liked  the  glad  personal  quality
Of  the  things  beneath  the  sky.  Of  course,  Eurydice  was  a  part
Of  this.  Then  one  day,  everything  changed.  He  rends
Rocks  into  with  lament.  Gullies,  hummocks
Can't  withstand  it.  The  sky  shudders  from  one  horizon
To  the  other,  almost  ready  to  give  up  wholeness.
Then  Apollo  quietly  told  him:  "Leave  it  all  on  earth.
Your  lute,  what  point?  Why  pick  at  a  dull  pavan  few  care  to  
Follow,  except  a  few  birds  of  dusty  feather,
Not  vivid  performances  of  the  past."  But  why  not?
All  other  things  must  change  too.
The  seasons  are  no  longer  what  they  once  were,
But  it  is  the  nature  of  things  to  be  seen  only  once,
As  they  happen  along,  bumping  into  other  things,  getting  along
Somehow.  That's  where  Orpheus  made  his  mistake.
Of  course  Eurydice  vanished  into  the  shade;
She  would  have  even  if  he  hadn't  turned  around.
No  use  standing  there  like  a  gray  stone  toga  as  the  whole  wheel
Of  recorded  history  flashes  past,  struck  dumb,  unable  to  utter  an  intelligent
Comment  on  the  most  thought-provoking  element  in  its  train.
Only  love  stays  on  the  brain,  and  something  these  people,
These  other  ones,  call  life.  Singing  accurately
So  that  the  notes  mount  straight  up  out  of  the  well  of
Dim  noon  and  rival  the  tiny,  sparkling  yellow  flowers
Growing  around  the  brink  of  the  quarry,  encapsulizes
The  different  weights  of  the  things.  
But  it  isn't  enough
To  just  go  on  singing.  Orpheus  realized  this
And  didn't  mind  so  much  about  his  reward  being  in  heaven
After  the  Bacchantes  had  torn  him  apart,  driven
Half  out  of  their  minds  by  his  music,  what  it  was  doing  to  them.
Some  say  it  was  for  his  treatment  of  Eurydice.
But  probably  the  music  had  more  to  do  with  it,  and
The  way  music  passes,  emblematic
Of  life  and  how  you  cannot  isolate  a  note  of  it
And  say  it  is  good  or  bad.  You  must
Wait  till  it's  over.  "The  end  crowns  all,"
Meaning  also  that  the  "tableau"
Is  wrong.  For  although  memories,  of  a  season,  for  example,
Melt  into  a  single  snapshot,  one  cannot  guard,  treasure
That  stalled  moment.  It  too  is  flowing,  fleeting;
It  is  a  picture  of  flowing,  scenery,  though  living,  mortal,
Over  which  an  abstract  action  is  laid  out  in  blunt,
Harsh  strokes.  And  to  ask  more  than  this
Is  to  become  the  tossing  reeds  of  that  slow,  
Powerful  stream,  the  trailing  grasses
Playfully  tugged  at,  but  to  participate  in  the  action
No  more  than  this.  Then  in  the  lowering  gentian  sky
Electric  twitches  are  faintly  apparent  first,  then  burst  forth
Into  a  shower  of  fixed,  cream-colored  flares.  The  horses
Have  each  seen  a  share  of  the  truth,  though  each  thinks,  
"I'm  a  maverick.  Nothing  of  this  is  happening  to  me,
Though  I  can  understand  the  language  of  birds,  and
The  itinerary  of  the  lights  caught  in  the  storm  is  
fully  apparent  to  me.
Their  jousting  ends  in  music  much
As  trees  move  more  easily  in  the  wind  after  a  summer  storm
And  is  happening  in  lacy  shadows  of  shore-trees,  now,  
day  after  day."
But  how  late  to  be  regretting  all  this,  even
Bearing  in  mind  that  regrets  are  always  late,  too  late!
To  which  Orpheus,  a  bluish  cloud  with  white  contours,
Replies  that  these  are  of  course  not  regrets  at  all,
Merely  a  careful,  scholarly  setting  down  of
Unquestioned  facts,  a  record  of  pebbles  along  the  way.
And  no  matter  how  all  this  disappeared,
Or  got  where  it  was  going,  it  is  no  longer
Material  for  a  poem.  Its  subject
Matters  too  much,  and  not  enough,  standing  there  helplessly
While  the  poem  streaked  by,  its  tail  afire,  a  bad
Comet  screaming  hate  and  disaster,  but  so  turned  inward
That  the  meaning,  good  or  other,  can  never
Become  known.  The  singer  thinks
Constructively,  builds  up  his  chant  in  progressive  stages
Like  a  skyscraper,  but  at  the  last  minute  turns  away.
The  song  is  engulfed  in  an  instant  in  blackness
Which  must  in  turn  flood  the  whole  continent
With  blackness,  for  it  cannot  see.  The  singer
Must  then  pass  out  of  sight,  not  even  relieved
Of  the  evil  burthen  of  the  words.  Stellification
Is  for  the  few,  and  comes  about  much  later
When  all  record  of  these  people  and  their  lives
Has  disappeared  into  libraries,  onto  microfilm.
A  few  are  still  interested  in  them.  "But  what  about
So-and-so?"  is  still  asked  on  occasion.  But  they  lie
Frozen  and  out  of  touch  until  an  arbitrary  chorus
Speaks  of  a  totally  different  incident  with  a  similar  name
In  whose  tale  are  hidden  syllables
Of  what  happened  so  long  before  that
In  some  small  town,  one  different  summer.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2024


Збіґнєв Герберт Вірш про нас

Ми  цілуємося  в  сквері
бо  у  нас  немає  дому
потім  може  кожен  пальцем
в  нас  на  вулиці  вказати.
 
Всядемось  в  гаю  малому
сполохне  нас  звідти  дятел
шум  ліщини  підозрілий
і  лісник  неделікатний
 
Як  я  можу  пояснити
що  ця  лавка  корабель
корабель  подібний  пісні
відпливе  й  не  повернеться
 
Я  б  хотів  піти  з  тобою
на  забутий  полустанок
що  Кокошками  назвали
чи  можливо  Ясне  Мале
 
Та  нам  треба  поспішати
хтось  чекає  нас,  хтось  кличе
навіть  твій  ручний  годинник
теж  не  зглянеться  над  нами
 
Власне  в  цьому  справжня  драма
що  не  маємо  ми  дому
де  шпалери  не  пліткують,
не  соромляться  фіранки
 
То  ж  ховаємось  з  коханням
обіймаємось  лякливо
на  очах  людей  суворих
які  нас  не  розуміють  
 
[b]Zbigniew  Herbert  Piosenka  o  nas[/b]
 Całujemy  się  na  skwerze
 bo  nie  mamy  swego  domu
 potem  będą  nas  palcami
 pokazywać  na  ulicy
 
 Przykucamy  w  małym  lasku
 skąd  nas  płoszy  stuk  dzięcioła
 szmer  leszczyny  podejrzany
 i  leśniczy  niedyskretny
 
 Jak  Ci  mogę  wytłumaczyć
 że  ta  ławka  to  jest  okręt
 a  ten  okręt  jak  w  piosence
 już  odjeżdża  i  nie  wróci
 
 Chciałbym  miła  z  Tobą  jechać
 do  stacyjki  zapomnianej
 co  nazywa  się  Kokoszki
 albo  może  Jaśnie  Małe
 
 Ale  my  się  wciąż  śpieszymy
 wciąż  ktoś  czeka,  ktoś  nas  woła
 nawet  mały  Twój  zegarek
 nie  zlituje  się  nad  nami
 
 Właśnie  w  tym  jest  cały  dramat
 że  nie  mamy  swego  domu
 gdzie  tapety  nie  plotkują
 nie  rumienią  się  firanki
 
 Więc  biegamy  zakochani
 przytuleni  zatrwożeni
 pod  wejrzeniem  ludzi  srogich
 którzy  nic  nie  rozumieją

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015160
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024


Збіґнєв Герберт Печера філософів*

Реферат
Дія  1  Це  драма  про  Сократа,  сина  акушерки  та  сажотруса.  Посланець  будить  Сократа  і  пропонує  йому  випити  отруту.  Сократ  каже,  що  сьогодні  у  нього,  як  у  поважаючого  себе  софіста,  заняття.  Посланець  стверджує,  що  Сократ  -  політик,  схильний  до  стану  бунту.  Страж  каже,  що  Сократ  виглядає  навіть  не  добре,  а  виглядає  погано.  Сократ  розмовляє  з  учнями.  Раніше  вони  обговорювали  істинність  урівнювання  розум  -  благо  -  удача.  Сократ  читає  лекції  про  речі  цього  світу  своїм  учням.  Сократ  проголошує  монолог  до  Діоніса.  Хор  обговорює  ситуацію  Сократа,  здається,  йому  слід  втекти,  але  він  цього  не  робить,  бо  нібито    Демон  відмовляє  його  від  цього.  Один  з  учасників  хору  заявляє,  що  оскільки  Сократ  не  виносить  моря,  він  блюватиме  вже  від  одного  його  вигляду.
 
Дія  2  Посланець  запитує  стража,  як  тут  ставляться  до  Сократа  чи  є  в  нього  що  їсти.  Він  стверджує,  що  Сократ  перебуває  на  межі  виснаження,  що  він  смертельно  втомлений,  що  можливо  йому  хочеться  відпочити  навіть  глибше  звичайного  сну.  Він  стверджує,  що  Сократ  сплановує  свої  виступи,  театралізуючи  їх  як  фарс.  Він  заявляє,  що  Сократ  втікає  у  смерть  від  самотності  без  учнів,  які  все  одно  його  покинули  б.  Посланець  дає  йому  останній  шанс  -  він  повинен  зникнути  до  завтра.  Страж  хоче  принести  йому  новий  одяг,  щоб  він  міг  пити  отруту  гарно  вбраним.  Платон  розмовляє  з  Сократом  про  те,  що  важливо  для  філософії.  Для  Сократа  -  людина,  для  Платона  -  речі,  матерія.  Сократ  розмовляє  з  учнями,  обговорює  з  ними  проблему  темного  першоджерела,  прихованого  в  людині,  і  не  лише  в  ній,  а  і  в  речах.  Сократ  каже,  що  об’єктів  не  так  багато,  лише  нерушима  єдність.  Сократ  звертається  до  одного  з  богів,  якому  служив.  Він  просить,  щоб  він  не  залишив  його.  Він  також  каже,  що  завжди  був  прив’язаний  до  тіла  і  впевнений  у  ньому.  Він  усвідомлює,  що  його  позбавлять  життя.  Він  знає  від  Платона,  що  долю  не  слід  шукати,  треба  прийняти  те,  що  настає.  Хор  стверджує,  що  буде  революція,  каже,  що  у  Спарті  завжди  будуть  війни,  доки  народ  не  візьме  владу  в  свої  руки.  Сократ  хоче  зруйнуватися  і  подивитися,  що  в  нього    всередині.
 
Дія  3  Сократ  запитує  стража,  що  він  відчує  під  час  страти,  той  розповідає,  як  діє  цикута.  Ксантип  розмовляє  з  Платоном.  Платон  стверджує,  що  Сократ  був  сильно  прив’язаний  до  своєї  дружини.  При  цьому  також  стверджує,  що  він  скоріше  був  творінням  своїх  учнів.  Платон  стверджує,  що  Сократ  колись  не  був  майстерним  у  тому,  що  робив.  Ксантип  знає  одне,  справжній  Сократ  повинен  померти.  Ксантип  зазначає,  що  коли  він  схиляв  голову  йому  на  груди,  то  був  маленьким  і  безпорадним.  Він  запитує  Платона,  чи  не  думає  він,  що  Сократ  може  боятися  смерті.  Платон  заперечує,  що  відтоді,  як  він  вирішив  проблему  смертності  душі  -  ні.  З'являється  Сократ,  і  вони  запитують  його,  чи  можна  їм  бути  з  ним  при  його  смерті,  вони  прийдуть  перед  самою  стратою.  Кретон  з'являється  у  наступній  сцені.  Сократ  згадує  різні  приємні  події  зі  свого  життя,  згадує  друзів,  корабельні  перегони  і  т.  д.  Учні  приходять  попрощатися  з  Сократом.  Цього  разу  Сократ  обговорює  явище  вмирання.  "Зокрема,  варто  зазначити,  що  ви  не  можете  визначити  мить,  з  якої  починається  цей  процес  і  на  якій  він  закінчується.  Життя  повне  смерті  і  смерть  повна  життя".  Сократ  п’є  отруту.  Усі  замислюються  над  останніми  словами  Сократа:  "Не  забудьте  подарувати  півня  Есклепіону",  вони  обговорюють,  чи  це  банальність,  чи,  скоріше,  якась  велика  метафора.  Хор  стверджує,  що  пролита  невинна  кров.  Хранитель  трупа  стверджує,  що  Сократ  повинен  був  заробляти  гроші  гаданням  -  саме  економічні  умови  зробили  його  філософом.  Він  також  стверджує,  що  якби  він  служив  пролетаріату,  а  не  буржуазії,  нічого  подібного  не  сталося  б.  Хор  безтурботно  починає  грати  в  кості.
 
*  [i]Міф  про  печеру  -  відома  алегорія,  використана  Платоном  у  7  книзі  діалогу  "Держава"  для  пояснення  свого  вчення  про  ідеї.  Вважається  основою  платонізму  і  об'єктивного  ідеалізму.  За  Платоном  печера  уособлює  чуттєвий  світ,  в  якому  живуть  люди.  Подібно  затворникам  в  печері,  вони  гадають,  що  своїми  органами  чуття  пізнають  істинну  реальність.  Але  це  ілюзія.  Про  істинний  світ  речей  вони  можуть  судити  за  тінями  на  стінках  печери.  Філософ  може  мати  більш  повне  уявлення  про  світ  ідей,  задаючи  запитання  і  знаходячи  відповіді.  Однак  зробити  ці  знання  здобутком  суспільства  неможливо:  натовп  не  здатен  збавитися  від  ілюзій  щоденного  сприйняття.[/i]
 
[b]Zbigniew  Herbert  Jaskinia  filozofów[/b]
Streszczenie
Akt  1  Jest  to  dramat  o  Sokratesie,  synu  akuszerki  i  kominiarza.  Wysłannik  budzi  Sokratesa  i  namawia  go  do  wypicia  trucizny.  Sokrates  mówi,  że  dziś  ma  szkołę  jak  szanujący  się  sofista.  Wysłannik  stwierdza,  że  Sokrates  jest  politykiem  z  tendencjami  do  zamachu  stanu.  Strażnik  stwierdza,  że  Sokrates  nie  wygląda  najlepiej,  wygląda  ubogo.  Sokrates  rozmawia  z  uczniami.  Omawiali  wcześniej  prawdziwość  równania  rozum-dobro-szczęście.  Sokrates  prowadzi  wykład  o  rzeczach  tego  świata  dla  swoich  uczniów.  Sokrates  wygłasza  monolog  do  Dionizosa.  Chór  rozmawia  o  sytuacji  Sokratesa,  wydaje  się,  iż  ów  powinien  uciec,  ale  nie  robi  tego,  bo  niby  Demon  mu  to  odradza.  Jeden  z  członków  chóru  stwierdza,  że  to  dlatego,  że  Sokrates  nie  znosi  morza,  wymiotuje  na  sam  jego  widok.
 
Akt  2  Wysłannik  rozpytuje  Strażnika,  jak  tu  traktują  Sokratesa,  czy  ma  co  jeść.  Stwierdza,  że  Sokrates  jest  u  kresu  swoich  sił,  że  jest  śmiertelnie  zmęczony,  że  może  by  chciał  odpocząć  jeszcze  głębszym  snem  niż  zwykły  sen.  Stwierdza,  że  Sokrates  opracował  swoje  wystąpienia,  steatralizował  je,  że  są  one  farsą.  Stwierdza,  że  Sokrates  ucieka  w  śmierć  przed  samotnością  bez  uczniów,  którzy  i  tak  by  odeszli.  Wysłannik  daje  mu  ostatnią  szansę  –  musi  do  jutra  zniknąć.  Strażnik  chce  przynieść  mu  nowy  płaszcz,  aby  w  lepszym  ubraniu  wypił  truciznę.  Platon  rozmawia  z  Sokratesem  na  temat  tego,  co  jest  ważne  w  filozofii.  Dla  Sokratesa  jest  to  człowiek,  dla  Platona  –  rzeczy,  materia.  Sokrates  rozmawia  z  uczniami,  omawia  z  nimi  problem  ciemnego  źródła,  tkwiącego  w  człowieku,  ale  nie  tylko  w  nim,  również  w  rzeczach.  Sokrates  twierdzi,  że  nie  ma  wielu  przedmiotów  jest  tylko  nieruchoma  jedność.  Sokrates  przemawia,  zwracając  się  do  jednego  z  bogów,  którym  służył.  Prosi  go,  aby  ten  go  nie  opuścił.  Mówi  też  o  tym,  że  zawsze  był  przywiązany  do  ciała  i  jego  pewny.  Jest  świadomy  tego,  że  odbiorą  mu  życie.  Wie  od  Platona,  że  losu  nie  należy  szukać,  należy  przyjąć  też  to,  co  przychodzi.  Chór  twierdzi,  że  dojdzie  do  rewolucji,  mówi,  że  wojny  będą  w  Sparcie  zawsze,  dopóki  lud  nie  weźmie  władzy  w  swoje  ręce.  Sokratesa  chcą  roztłuc  i  zobaczyć,  co  w  nim  siedzi.
 
Akt  3    Sokrates  pyta  Strażnika,  co  się  czuje  przy  egzekucji,  ów  odpowiada,  jak  działa  cykuta.  Ksantypa  rozmawia  z  Platonem.  Platon  stwierdza,  że  Sokrates  był  mocno  przywiązany  do  swojej  żony.  Stwierdza  również  jednak,  że  był  raczej  dziełem  swoich  uczniów.  Platon  twierdzi,  że  kiedyś  Sokrates  nie  był  dobry  w  tym,  co  robi.  Ksantypa  wie  jedno,  prawdziwy  Sokrates  musi  umrzeć.  Ksantypa  zauważa,  że  kiedy  oparł  głowę  na  jej  piersiach  był  mały  i  bezradny.  Pyta  Platona,  czy  myśli,  że  Sokrates  może  bać  się  śmierci.  Platon  zaprzecza,  że  od  czasu,  kiedy  rozwiązał  problem  śmiertelności  duszy  –  nie.  Pojawia  się  Sokrates  i  pytają  go,  czy  mogą  być  przy  jego  śmierci,  przyjdą  przed  samą  egzekucją.  W  następnej  scenie  pojawia  się  Kreton.  Sokrates  wspomina  różne  przyjemne  sytuacje  z  ich  życia,  wspólnego  kolegę,  wyścigi  okrętów  itd.  Uczniowie  przychodzą,  aby  pożegnać  Sokratesa.  Sokrates  omawia  tym  razem  zjawisko  umierania.  „W  szczególności  warto  tu  zauważyć,  że  nie  można  znaleźć  punktu,  od  którego  zaczyna  się  ten  proces,  a  od  którego  zostaje  skończony.  Życie  jest  pełne  śmierci,  a  śmierć  pełna  życia”.  Sokrates  wypija  truciznę.  Wszyscy  zastanawiają  się  nad  ostatnimi  słowami  Sokratesa:  „Nie  zapomnijmy  ofiarować  koguta  Esklepiosowi”,  dyskutują  o  tym,  czy  to  banalne,  czy  jest  to  raczej  rodzaj  wielkiej  metafory.  Chór  stwierdza,  że  przelano  krew  niewinnego.  Opiekun  zwłok  stwierdza,  że  Sokrates  musiał  zarabiać  gadaniem  –  to  warunki  ekonomiczne  zrobiły  z  niego  filozofa.  Twierdzi  też,  że  gdyby  służył  proletariatowi,  a  nie  burżuazji  nie  doszło  by  do  niczego  takiego.  Chór  beztrosko  zaczyna  grać  w  kości.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024


Юліан Тувім Ти знову є

Ти  знову  є!  Мій  Боже!  Як  же  серце  б'ється!
Як  навкруги  цвіте  весна!  Як  світ  радіє!
Я  цілував  тебе  вночі  у  снах  і  мріяв,
Що  день  утрачений  колись  вернеться!

Ти  знову  є!  Про  що  тепер!  Цей  день  чудовий,
Новий  сподіваний  і  вистражданий  день  настав.
Я  не  втрачав  надію,  я  щодня  його  чекав,
Коли  з  тобою  в  серці  йшов  сумний  додому.

Як  виповісти?  Де  знайти  потрібне  слово,
Як  йому  ввірить  радість,  трепет,  сподівання,
Прокинутися  переповненим  коханням,
Із  посмішкою  щастя:  «Ти  є  знову!  Знову!"

[b]Julian  Tuwim  Jesteś  znowu[/b]
Jesteś  znowu!  Mój  Boże!  Jak  mi  serce  bije!
Jak  mi  sie  wzrok  owiośnił!  Jak  świat  rozradował!
Tylem  nocy  Cię  w  snach,  nazbyt  krótkich,  całował!
Tylem  dni  dzień  ten  tęsknił,  co  przyszedł  i  żyje!

I  jest!  O  teraz  właśnie!  Jest  ten  dzień  powrotny,
Wypłakany,  kochany  nowy  dzień  spotkania.
Dzień  wszystkiej  mej  nadziei,  całego  czekania,
Gdym  Cię  piastował  w  sercu,  stęskniony,  samotny!

I  jakże  to  wypowiem?  I  jakiemu  słowu
Powierzę  ową  radość,  drżącą,  niespodzianą,
Że  obudzę  się  jutro  z  duszą  rozkochaną,
Z  uśmiechem  szczęścia  w  ustach:  "Jesteś!  jesteś  znowu!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024


Юліан Тувім Ніч

Ти  приходиш  вночі.  І  до  рана
Обіймаєш  легкими  руками.
Я  говорю:  моя  несказанна,
Ти  говориш:  о,  мій  довгожданий.
 
Упиваюсь  вустами  твоїми,
Що  криваво  цвітуть,  як  троянди,
Оживає  шаленство  щасливе,
І  вмирає  в  мені  щось  назавжди.
 
Заціловуємось.  Обіймаю,
Обплітаю  це  трепетне  тіло,
І  натомлено  засинаю,
До  всього,  що  було,  збайдужілий.
 
Прокидаємось.  Тяжка  образа
В  наших  душах  оглухлих  німіє,.
Зло  палає  в  очах,  і  відразу
Тихий  смуток  без  слів  кам'яніє.
 
Ти  вночі  повернешся.  До  рана
Будеш  знову  солодка  й  кохана.
Я  промовлю:  моя  несказанна.
Ти  промовиш:  о,  мій  довгожданий

[b]Julian  Tuwim  Noc[/b]
Przyjdziesz  nocą.  Zostaniesz  do  rana  
I  otulisz  mnie  lekko  ramiony.
Ja  ci  powiem:  o,  moja  nieznana.
Ty  mi  powiesz:  o,  mój  wytęskniony.
 
Będziesz  moja.  Ustami  się  wpije
W  wargi  twoje,  od  nocnych  róż  krwawsze,
Obłąkany  szał  szczęścia  przeżyję,
Ale  umrze  coś  we  mnie  na  zawsze.
 
Zacałuję  się  sobą!  W  pierścieni
Splot  drgający  zakłuje  twe  ciało,
I  uśniemy  rozkoszą  zmęczeni
I  niepomni,  że  wszystko  się  stało.
 
Obudzimy  się.  Ciężką  nienawiść
W  głuchych  duszach  bez  słów  poczujemy
Zło  nam  w  oczach  zaświeci,  jak  zawiść,
I  jak  głaz  będzie  smutek  nasz  niemy.
 
Ale  nocą  znów  przyjdziesz.  Do  rana
Będziesz  słodko  mnie  tulić  ramiony.
Ja  ci  powiem:  o,  moja  nieznana!
Ty  mi  powiesz:  o,  mój  wytęskniony!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024


Воллес Стівенс Стороння плачуча жінка

Виплескуй  нещастя
Зі  свого  згорьованого  серця,  
Жалоба  не  посолодшає.

В  його  пітьмі  зріє  отрута.
Вона  в  морі  сліз,
Її  чорне  цвітіння  наростає.

Це  вражаюча  причина  буття,
Уява,  єдина  реальність
У  цьому  уявному  світі,

Залишає  тебе
З  тим,  в  кому  немає  фантазії,
І  тебе  наповнює  смерть.

[b]Wallace  Stevens  Another  Weeping  Woman[/b]
   Pour  the  unhappiness  out
   From  your  too  bitter  heart,
   Which  grieving  will  not  sweeten.

   Poison  grows  in  this  dark.
   It  is  in  the  water  of  tears
   Its  black  blooms  rise.

   The  magnificent  cause  of  being,
   The  imagination,  the  one  reality
   In  this  imagined  world

 Leaves  you
 With  him  for  whom  no  phantasy  moves,
 And  you  are  pierced  by  a  death.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024


Воллес Стівенс Про суще буття

Долоня  наприкінці  мислення,
За  межею  останньої  думки,  здійнялася
У  бронзовім  декорі,

Золотоперий  птах
Співає  на  долоні,  поза  людським  розумінням,
Поза  людським  відчуванням,  неземну  пісню.

Тоді  ви  усвідомлюєте,  не  та  причина
Робить  нас  щасливими  або  нещасними.
Птах  співає.  Його  оперіння  сяє.

Долоня  зводиться  на  межі  світу.
Вітер  мляво  блукає  в  гіллі.
Вогненне  пір'я  птаха  спадає  вниз.
                   [i]        З  "Долоня  наприкінці  мислення"

Salvador  Dali  The  Disintegration  of  the  Persistence  of  Memory,  1952-1954,  oil  on  canvas,  St.  Petersburg  (Florida),  The  Dali  Museum
Сальвадор  Далі  Дезінтеграція  стійкості  пам’яті,  1952–1954,  полотно,  олія,  Сент-Пітерсберг  (Флорида),  США,  Музей  Сальвадора  Далі[/i]

[b]Wallace  Stevens  Of  Mere  Being[/b]
The  palm  at  the  end  of  the  mind,
Beyond  the  last  thought,  rises
In  the  bronze  decor,

A  gold-feathered  bird
Sings  in  the  palm,  without  human  meaning,
Without  human  feeling,  a  foreign  song.

You  know  then  that  it  is  not  the  reason
That  makes  us  happy  or  unhappy.
The  bird  sings.  Its  feathers  shine.

The  palm  stands  on  the  edge  of  space.
The  wind  moves  slowly  in  the  branches.
The  bird's  fire-fangled  feathers  dangle  down.
     [i]from  The  Palm  at  the  End  of  the  Mind  [/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FwsBPXhrkcQ[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024


Воллес Стівенс НОТАТКИ ПРО НАЙВИЩУ ЛІТЕРАТУРУ. ВОНА ПОВИННА БУТИ АБСТРАКТНОЮ

[i]                                                      Генрі  Черчу  (1)[/i]
І  до  чого,  крім  тебе,  відчуваю  я  любов?
Чи  добуваю  я  в  останній  книзі  мудрої  людини,  
Мені  близької,  в  мені  приховувані  день  і  ніч?
У  ненадійнім  світлі  єдину  надійну  істину,
В  живій  мінливості  подібну  світлу,
Де  я  тебе  стрічаю,  де  ми  сідаємо  спочити,
Заради  миті  в  центрі  нашого  буття,
Ясна  прозорість,  яку  ти  приносиш  -  мир.

[b]ВОНА  ПОВИННА  БУТИ  АБСТРАКТНОЮ[/b]
І
Почни,  ефебе  (2),  зі  сприйняття  ідеї
Цієї  вигадки,  цього  придуманого  світу,  
Цієї  незбагненної  ідеї  сонця.

Тобі  слід  стати  знову  неосвітним  чоловіком
І  знову  глянути  на  сонце  неосвітними  очима
І  в  ньому  розпізнати  ясно  його  ідею.

Ніколи  не  вважай,  що  винахідливість  
Є  джерелом  ідеї,  або  що  творчий  розум
Одержує  величні  твори  з  власного  вогню.

Так  чисте  сонце,  сприйняте  в  його  ідеї,
Відмите  в  найвіддаленішій  чистоті  небес,
Відторгло  нас  і  наше  сприйняття...

Смерть  одного  з  богів  -  це  смерть  їх  всіх.
Хай  пурпуровий  Феб  (3)  лежить  в  жалобі  жнив,
Хай  Феб  дрімає  і  вмирає  в  осінніх  сутінках,

Ефебе,  Феб  помер.  Але  Феб  був  
Ім'ям  когось,  хто  мати  імені  не  міг  ніколи.
Він  був  і  є  прообразом  для  сонця.  

Він  -  це  прообраз  сонця.  Сонце
Не  може  мати  імені  квітучо-золотого,  та  бути
Неможливістю  того,  чим  воно  має  бути.

ІІ
Ця  туга  за  небесною  домівкою
Нас  повертає  до  первинної  ідеї,  до  відчування
Цього  вимислу;  і  ще  такого  ядучого

Пограбування  істини,  настільки  фатального
Для  істини,  що  мимоволі  первісна  ідея
Стає  самітником  в  метафорах  поета,  

Вона  прийде  й  піде,  знову  прийде  й  піде  щодня.
Чи  це  можлива  туга  за  первинною  ідеєю?
Чим  ще,  вражаючий  мудрець,  це  може  бути?

В  чернецтві  чоловік  -  митець.  Філософ
Визначає  місце  людини  в  музиці,  скажімо,  зараз.
Але  священник  прагне.  Філософ  прагне.

Й  не  володіння  -  причина  прагнення.
Володіння  тим,  чого  немає  -  його  одвічний  цикл.
Це  прагнення  в  кінці  зими,  коли

Він  споглядає  невимушену  синь  погоди  
І  бачить  незабудку  на  її  кущах.
Змужнівши,  він  почує  гімн  календаря.

Він  усвідомлює,  що  має  те,  чого  немає,
І  відкидає  це  як  річ,  що  поза  часом,
Як  ранок  відкидає  блякле  світло  місяця  і  зниклий  сон.

ІІІ
Поезія  окрилює  життя,  щоб  доторкались  ми
До  миті,  до  первинної  ідеї...  Вона  втішає
Сподіванням  бездоганного  начала

І  відправляє  нас,  окрилених  неусвідомленим  бажанням,  
До  бездоганного  кінця.  Наш  рух  між  цими  точками:
Від  першого  прозріння  до  множини  наступних.

І  в  цих  прозріннях  є  потужне  спонукання
До  наших  відчувань  того,  як  думаємо  ми  про  думку,
Що  б'є  в  наш  слух  припливом  крові,

Нахненням,  еліксиром,  чистою  силою.
Поезія  через  прозріння  знов  повертає  силу,
Якою  наділяє  всіх  прозріння.    

Ми  кажемо:  Вночі  якийсь  Араб  в  моїй  оселі
Своїм  жахливим  губла-губла-губла-гу
Накреслює  первинну  астрономію.

Крізь  подолання  ворогів  майбутнє  кидає
І  стелить  на  підлозі  свої  зорі.  Удень
У  лісі  горлинка  наспівує  своє  губла-гу

І  все  ще  найвеличніші  припливи  океану  
Зітхають  гу  і  наростають,  зітхають  гу  і  відступають.
Безсенсове  життя  пронизує  нас  дивними  зв'язками.

IV
Первісна  ідея  була  не  нашою.  Адам
В  Едемі  доводився  Декарту  батьком,
А  єва  зробила  вітер  образом  себе  самої,

Своїх  синів  і  дочок.  Вони  знайшли  на  небі,
Наче  у  дзеркалі,  себе;  вторинну  землю;  
А  на  землі  для  себе  вони  відкрили  зелень  -

Поселенців  дуже  прикрашеної  зелені.
Але  первинною  ідеєю  було  не  напускати  хмар
На  імітацію.  Нас  хмари  випередили.
 
Перш  ніж  вдихнули  ми,  був  каламутним  центр.
Був  міф  до  того,  як  почався  міф,
Завершений,  чіткий  і  досконалий.

Із  нього  виникла  поема:  що  ми  живемо  в  місці,
Яке  нам  не  належить,  і,  навіть  більше,  не  тільки  нам,
І  складно  це  у  розквіт  визначальних  днів.

Ми  імітатори,  а  хмари  педагоги.
Вітер  не  дзеркало,  а  гола  дошка,    
Куліса  густо-темна,  контраст  трагічний

І  комічний  колір  троянди,  в  якому
Глибинні  інструменти  видають  пискляві  звуки
Таких  масштабів,  які  ми  у  них  вкладаємо.

V
Лев  рикає  в  розгніваній  пустелі,
Пісок  багряниться  його  червоним  риком,
Червону  пустку  викликає  він  на  герць.

Хто  має  лапи,  щелепи  і  гриву,
Найбільш  придатний  претендент.  Слон
Розриває  тьму  Цейлону  ревом,

Лисніються  боки  -  цистерни,
Проломуються  в  оксамитну  далечінь.  Ведмідь,  
Густо-коричний,  гуркоче  на  своїй  горі,

Як  літній  грім,  і  спить  під  снігом  взимку.
А  ти,  ефебе,  дивишся  з  свого  аттичного  вікна,
В  твоїй  мансарді  взяте  у  оренду  піаніно.  Лежиш  ти

В  тиші  на  своєму  ліжку.  Тримаєш  кут
Подушки  у  своїй  руці.  Страждаєш  ти  і  добуваєш
Гіркі  тиради  зі  своїх  страждань,  німий,

Та  красномовніший  німої  сили.  Ти  виглядаєш  
На  дахах  як  сигіл  (4)  і  як  сторожа
І  в  твоєму  центрі  вони  відмічені  й  лякають...

Ось  героїчні  діти,  народжує  їх  час
Всупереч  первісній  ідеї,  щоб  відшмагати  лева,
Нав'ючити  слона,  ведмедя  навчити  трюками.

VI
Не  бути  реалізованим,  для  того  щоб
Бути  непомітним,  не  бути  люблячим  чи  ненавидячим,
Щоб  бути  не  реалізованим.  Погода  Франса  Галса  (5),

Здійнята  вітром  буша  (6)  в  хмарах  буша,  
Промочить  синім,  білим  охолодить,  не  відриваючись.
Гей  є,  гей  був,  це  гей  форзиція

І  жовтим,  жовтим  розріджує  синь  Півночі.
Без  імені  і  не  бажаюча  нічого  іншого,
Якби  лиш  уявляли,  але  виразно  уявляли.

Мій  дім  злегка  змінився  сонцем.
Доноситься  магнолій  аромат.
Фальш  руху,  форми  фальш,  але  спорідненість  фальшива.  

Це  мусить  бути  явним  або  неявним.
Неявним  або  явним  одночасно:
Невидимим  чи  видимим  очам.

Погода  й  велетень  погоди,
Назва  погода,  чиста  погода,  чисте  повітря:
Чистокровна  абстракція,  доречі,  як  і  людина.

VII
І  зараз  так  чудово  без  велетня,
Творця  первинної  ідеї.  Можливо
Істина  залежить  від  прогулянки  круг  озера,

Мудрування,  коли  втомилось  тіло,  зупинка,
Щоб  роздивитися  переліску,  спостерігати
Як  визначення  робиться  переконанням  і

Очікування  цієї  переконаності,  відпочинок
Край  озера  під  колихання  сосен.
Можливо  це  часи  природженої  досконалості,

Коли  пропіють  півні  зліва  і  все
Гаразд,  непередбачений  баланс,
Приходить  своєрідна  швейцарська  досконалість  

Й  знайома  музика  машини  
Пробуджує  ентузіазм,  а  не  баланси,
Яких  ми  прагнемо,  але  баланси  відбуваються,

Так  чоловік  і  жінка,  зустрівшись,  закохуються  вмить.
Можливо  так  настають  прозріння  миті,
Граничні,  випадкові,  особисті,  в  яких

Ми  більш  ніж  прозріваємо,  спинившись  на  грані  сну,
Як  на  підвищенні,  і  роздивляємося
Академії,  подібні  до  структур  в  тумані.  

VIII
Чи  можемо  побудувати  замок  -  фортецю  -    дім,
Хоча  б  при  допомозі  Віолле-ле-Дюка  (7),
І  там  побачити  Мак-Каллоу  (8)  як  ідеал  людини?

Первісна  ідея  -  це  вигадана  сутність.
Сумний  гігант  у  фіолетовій  безмірності  долілиць,
Можливо,  вигадка  Мак-Каллоу,

Логос  (9)  і  логіка,  гіпотеза  кристалу,
Інципіт  (10)  і  порядок  мовленого  слова,
І  кожна  прихована  двозначність  слова,

Обрана  лінгвістом.  А  Мак-Каллоу  це  Мак-Каллоу.
З  цього  не  слідує,  що  ідеал  людини  це  людина.  
Якби  сама  Мак-Каллоу  лежала  на  морському  березі,

Тонула  в  його  водах,  читала  в  його  звуках
Про  мудреця  первинної  ідеї,
Він  міг  би  звикнути  бути  то  хвилею,  то  фразою,

Чи  хвилі  силою,  чи  глибиною  мови,
Чи  вбогою  істотою,  що  тягнеться  до  нього,
До  більших  здібностей,  передчуттів,

Що  ніби  хвилі  зрештою  ніколи  не  розбивалися,
Що  ніби  мова  раптом,  без  проблем
Те  передасть,  що  висловити  важко.

IX
Романтичний  речитатив,  промовлене  пророцтво
Являються  частиною  апофеозу,  доцільні
І  його  природа,  і  відповідна  ідіома.

Вони  відмінні  від  клац-клак  резонів,  і  їх  практичних
Втілень.  Та  не  являються  апофеозом
Першопричини  ідеальної  людини.  Вона  приходить,

Невеломовна  у  нездоланих    поразках,  з  резонів,
Осяяна  опівночі  натхненними  очима,
Сповита  мріями,  причина

Глухого  гулу  дум,  що  непідвладні  розуму,
Прихованих  від  інших  задумів,  дрімаючих  
В  душі,  у  всі  часи  безцінний  їхній  дотик.

Для  кого  милість  квітня  падає  ласкаво,
Спадає,  прокричать  довчасно  півні.
Співайте,  моя  пані,  цій  людині  правильні  пісні.

Це  є  і  може  бути  але  ох!  Це  є,  це  є,
Це  знайда,  інфікований  минулим,  так  сяють,
Так  хвилюють  манери  його  рук.

Та  не  дивіться  в  кольорові  очі,    не  давайте
Йому  імен.  Відпустіть  його  з  своїх  уявлень.
Його  палання  серця  найчистіше.

Х
Абстракція  людини  -  це  головна  ідея,
Людина  ідеальна  в  своєму  прояві,  придатна  більше
Як  абстракція,  ніж  як  окрема  сутність.

Більш  плідний  принцип,  ніж  окремий  прояв,
Щаслива  плодовитість,  щедро-квітуча  сила,
У  дійсності,  як  виняток,  частковість,

Хоча  і  героїчний  виняток,  узагальнення.
Ідеальною  абстракцією  є  узагальнення,
Створіння  безжиттєве  і  складне.  Хто  це?  

Якийсь  рабин,  розгніваний  людськими  пристрастями,
Якийсь  отаман,  залишений  на  самоті,  в  сльозах,
Найнещасливіший,  найпереможніший,

Сприймають  образи  ці  не  окремо,  один  за  одним,
Я  ж  бачу  тільки  одного,  в  нього  поношене  пальто,
В  нього  обвислі  панталони,  за  містом,

У  пошуку  минулого,  де  це  було  колись?
Погожий  ранок.  Ось  він.  Цей  чоловік
В  поношенім  пальті,  в  обвислих  панталонах.

Це,  ефебе,  з  нього  створити,  виготовити
Фінальну  витонченість,  не  для  розваги,
Не  для  звеличення,  а  чесно  обговорити.

[i](1)  Генрі  Черч  (03/01/1880  -  04/04/1947)  -  американський  письменник  і  меценат.  Він  профінансував  серію  лекцій,  де  Воллес  Стівенс  прочитав  уривок,  яким  починалися  його  "Нотатки  про  найвищу  літературу"  (1942).  "Сова  в  саркофазі"  написана  на  смерть  Черча  у  1947  році.
(2)  )  Ефеб    -  у  Стародавній  Греції  юнак,  який  досяг  повноліття  (у  афінян  повноліття  починалося  з  18-річного  віку).  Ефеби  становили  особливий  суспільний  клас  учнівської  молоді  віком  від  18  до  20  років.
(3)  Феб  -  одне  з  імен  Аполлона,  в  грецькій  міфології  бог-охоронець  стад,  захисник  пастухів,  покровитель  наук  і  мистецтв,  очільник  і  покровитель  муз.
(4)  Сигіл  або  сигіла  (лат.  sigillum,  печатка)  —  символ  або  комбінація  символів  у  магії.  Сигіли  використовували  маги,  алхіміки  для  виклику  і  керування  надприродними  силами
 (5)  Франс  Галс,  або  Франс  Галс  Старший  (між  1582  і  1583  роками  -  26/08/1966)  -  один  із  найвідоміших  живописців  "Золотої  доби"  голландського  мистецтва.  Майже  все  своє  життя  провів  у  Гарлемі,  де  розвинув  свій  характерний  стиль  портретування,  який  полягає  у  відході  від  традиційної  урочистості  й  зображенні  швидкоплинних  змін  виразу  та  текстурних  ефектів.  
Frans  Hals,  The  Witch  of  Haarlem  (Malle  Babbe  of  Haarlem),  1633-1635,  Oil  on  canvas,  Gemäldegalerie,  Berlin
Франс  Халс  Відьма  з  Гарлема  (Малле  Баббе  з  Гарлема),  1633-1635,  полотно,  олія,  Берлінська  картинна  галерея
(6)  Буш  -  в  англійській  мові  Австралії  та  Нової  Зеландії  синонім  внутрішньої  місцевості  або  глушини  відповідно,  природна  незабудована  територія.  Фауна  та  флора  в  цій  місцевості,  можуть  бути  переважно  корінними  для  регіону,  хоча  часто  також  присутні  екзотичні  види.
(7)  Віолле-ле-Дюк  (27/01/1814  -  17/09/1879)  -  французький  історик  і  теоретик  архітектури,  реставратор  низки  середньовічних  пам'яток  архітектури,  письменник
(8)  Коллін  Мак-Каллоу-Робінсон  (04/06/1937  -  29/01/2015)  австралійська  письменниця,  відома  як  авторка  роману  "Ті,  що  співають  у  терні"(1977)
(9)  Ло́гос  у  давньогрецькій  мові  означає  "слово".  Вживається  передусім  у  значеннях  власне  слова,  науки,  закону,  надприродного  світового  розуму.  Часто  під  логосом  розуміється  раціональне,  логічне  знання,  яке  протиставляється  міфу  як  знанню  ірраціональному  і  прийнятому  на  віру
(10)  Інципіт  -  термін  для  означення  в  літературі  початкових  одного  або  кількох  слів  будь-якого  тексту,  вірша,  пісні  чи  книжки,  в  музиці  -  перших  нот  композиції.
[/i]


[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction[/b]
                                     [i]  To  Henry  Church[/i]
And  for  what,  except  for  you,  do  I  feel  love?
Do  I  press  the  extremest  book  of  the  wisest  man
Close  to  me,  hidden  in  me  day  and  night?
In  the  uncertain  light  of  single,  certain  truth,
Equal  in  living  changingness  to  the  light
In  which  I  meet  you,  in  which  we  sit  at  rest,
For  a  moment  in  the  central  of  our  being,
The  vivid  transparence  that  you  bring  is  peace.
 
[b]IT  MUST  BE  ABSTRACT[/b]

I
Begin,  ephebe,  by  perceiving  the  idea
Of  this  invention,  this  invented  world,
The  inconceivable  idea  of  the  sun.
 
You  must  become  an  ignorant  man  again
And  see  the  sun  again  with  an  ignorant  eye
And  see  it  clearly  in  the  idea  of  it.
 
Never  suppose  an  inventing  mind  as  source
Of  this  idea  nor  for  that  mind  compose
A  voluminous  master  folded  in  his  fire.
 
How  clean  the  sun  when  seen  in  its  idea,
Washed  in  the  remotest  cleanliness  of  a  heaven
That  has  expelled  us  and  our  images  .  .  .
 
The  death  of  one  god  is  the  death  of  all.
Let  purple  Phoebus  lie  in  umber  harvest,
Let  Phoebus  slumber  and  die  in  autumn  umber,
 
Phoebus  is  dead,  ephebe.  But  Phoebus  was
A  name  for  something  that  never  could  be  named.
There  was  a  project  for  the  sun  and  is.
 
There  is  a  project  for  the  sun.  The  sun
Must  bear  no  name,  gold  flourisher,  but  be
In  the  difficulty  of  what  it  is  to  be.

II
It  is  the  celestial  ennui  of  apartments
That  sends  us  back  to  the  first  idea,  the  quick
Of  this  invention;  and  yet  so  poisonous
 
Are  the  ravishments  of  truth,  so  fatal  to
The  truth  itself,  the  first  idea  becomes
The  hermit  in  a  poet’s  metaphors,
 
Who  comes  and  goes  and  comes  and  goes  all  day.
May  there  be  an  ennui  of  the  first  idea?
What  else,  prodigious  scholar,  should  there  be?
 
The  monastic  man  is  an  artist.  The  philosopher
Appoints  man’s  place  in  music,  say,  today.
But  the  priest  desires.  The  philosopher  desires.
 
And  no  to  have  is  the  beginning  of  desire.
To  have  what  is  no  is  its  ancient  cycle.
It  is  desire  at  the  end  of  winter,  when
 
It  observes  the  effortless  weather  turning  blue
And  sees  the  myosotis  on  its  bush.
Being  virile,  it  hears  the  calendar  hymn.
 
It  knows  that  what  it  has  is  what  is  not
And  throws  it  away  like  a  thing  of  another  time,
As  morning  throws  off  stale  moonlight  and  shabby  sleep.

III
The  poem  refreshes  life  so  that  we  share,
For  a  moment,  the  first  idea  .  .  .  It  satisfies
Belief  in  an  immaculate  beginning
 
And  sends  us,  winged  by  an  unconscious  will,
To  an  immaculate  end.  We  move  between  these  points:
From  that  ever-early  candor  to  its  late  plural
 
And  the  candor  of  them  is  the  strong  exhilaration
Of  what  we  feel  from  what  we  think,  of  thought
Beating  in  the  hear,  as  if  blood  newly  came,
 
An  elixir,  an  excitation,  a  pure  power.
The  poem,  through  candor,  brings  back  a  power  again
That  gives  a  candid  kind  to  everything.
 
We  say:  At  night  an  Arabian  in  my  room,
With  his  damned  hoobla-hoobla-hobbla-how,
Inscribes  a  primitive  astronomy
 
Across  the  unscrawled  foes  the  future  casts
And  throws  his  stars  around  the  floor.  By  day
The  wood-dove  used  to  chant  his  hoobla-hoo
 
And  still  the  grossest  iridescence  of  ocean
Howls  hoo  and  rises  and  howls  hoo  and  fall.
Life’s  nonsense  pierces  us  with  strange  relation.
 
IV
The  first  idea  was  not  our  own.  Adam
In  Eden  was  the  father  of  Descartes
And  eve  made  air  the  mirror  of  herself,
 
Of  her  sons  and  of  her  daughters.  They  found  themselves
In  heaven  as  in  a  glass;  a  second  earth;
And  in  the  earth  itself  they  found  a  green—
 
The  inhabitants  of  a  very  varnished  green.
But  the  first  idea  was  not  to  shape  the  clouds
In  imitation.  The  clouds  preceded  us.
 
There  was  a  muddy  centre  before  we  breathed.
There  was  a  myth  before  the  myth  began,
Venerable  and  articulate  and  complete.
 
From  this  the  poem  springs:  that  we  live  in  a  place
That  is  not  our  own  and,  much  more,  not  ourselves
And  hard  it  is  in  spire  of  blazoned  days.
 
We  are  the  mimics.  Clouds  are  pedagogues.
The  air  is  not  a  mirror  but  bare  board,
Coulisse  bright-dark,  tragic  chiaroscuro
 
And  comic  color  of  the  rose,  in  which
Abysmal  instruments  make  sounds  like  pips
Of  the  sweeping  meanings  that  we  add  to  them.
 
V
The  lion  roars  at  the  enraging  desert,
Reddens  the  sand  with  his  red-colored  noise,
Defies  red  emptiness  to  evolve  his  match,
 
Master  by  foot  and  jaws  and  by  the  mane,
Most  supple  challenger.  The  elephant
Breaches  the  darkness  of  Ceylon  with  blares,
 
The  glitter-goes  on  surfaces  of  tanks,
Shattering  velvetest  far-away.  The  bear,
The  ponderous  cinnamon,  snarls  in  his  mountain
 
At  summer  thunder  and  sleeps  through  winter  snow.
But  you,  ephebe,  look  from  your  attic  window,
Your  mansard  with  a  rented  piano.  You  lie
 
In  silence  upon  your  bed.  You  clutch  the  corner
Of  the  pillow  in  your  hand.  You  writhe  and  press
A  bitter  utterance  from  your  writhing,  dumb,
 
Yet  voluble  of  dumb  violence.  You  look
Across  the  roofs  as  sigil  and  as  ward
And  in  your  centre  mark  them  and  are  cowed...
 
These  are  the  heroic  children  whom  time  breeds
Against  the  first  idea—to  lash  the  lion,
Caparison  elephants,  teach  bears  to  juggle.
 
VI
Not  to  be  realized  because  not  to
Be  seen,  not  to  be  loved  nor  hated  because
Not  to  be  realized.  Weather  by  Franz  Hals,
 
Brushed  up  by  brushy  winds  in  brushy  clouds,
Wetted  by  blue,  colder  for  white.  Not  to
Be  spoken  to,  without  a  roof,  without
 
First  fruits,  without  the  virginal  of  birds,
The  dark-blown  ceinture  loosened,  not  relinquished.
Gay  is,  gay  was,  the  gay  forsythia
 
And  yellow,  yellow  thins  the  Northern  blue.
Without  a  name  and  nothing  to  be  desired,
If  only  imagined  but  imagined  well.
 
My  house  has  changed  a  little  in  the  sun.
The  fragrance  of  the  magnolias  come  close,
False  flick,  false  form,  but  falseness  close  to  kin.
 
It  must  be  visible  or  invisible,
Invisible  or  visible  or  both:
A  seeing  and  unseeing  in  the  eye.
 
The  weather  and  the  giant  of  the  weather,
Say  the  weather,  the  mere  weather,  the  mere  air:
An  abstraction  blooded,  as  a  man  by  though.

VII
It  feels  good  as  it  is  without  the  giant,
A  thinker  of  the  first  idea.  Perhaps
The  truth  depends  on  a  walk  around  a  lake,
 
A  composing  as  the  body  tires,  a  stop
To  see  hepatica,  a  stop  to  watch
A  definition  growing  certain  and
 
A  wait  within  that  certainty,  a  rest
In  the  swags  of  pine-trees  bordering  the  lake.
Perhaps  there  are  times  of  inherent  excellence,
 
As  when  the  cocks  crows  on  the  left  and  all
Is  well,  incalculable  balances,
At  which  a  kind  of  Swiss  perfection  comes
 
And  a  familiar  music  of  the  machine
Sets  up  its  Schwarmerei,  not  balances
That  we  achieve  but  balances  that  happen,
 
As  a  man  and  woman  meet  and  love  forthwith.
Perhaps  there  are  moments  of  awakening,
Extreme,  fortuitous,  personal,  in  which
 
We  more  than  awaken,  sit  on  the  edge  of  sleep,
As  on  an  elevation,  and  behold
The  academies  like  structures  in  a  mist.

VIII
Can  we  compose  a  castle-fortress-home,
Even  with  the  help  of  Viollet-le-Duc,
And  see  the  MacCullough  there  as  major  man?
 
The  first  idea  is  an  imagined  thing.
The  pensive  giant  prone  in  violet  space
May  be  the  MacCullough,  an  expedient,
 
Logos  and  logic,  crystal  hypothesis,
Incipit  and  a  form  to  speak  the  word
And  every  latent  double  in  the  word,
 
Beau  linguist.  But  the  MacCullough  is  MacCullough.
It  does  not  follow  that  major  man  is  man.
If  MacCullough  himself  lay  lounging  by  the  sea,
 
Drowned  in  its  washes,  reading  in  the  sound,
About  the  thinker  of  the  first  idea,
He  might  take  habit,  whether  from  wave  or  phrase,
 
Or  power  of  the  wave,  or  deepened  speech,
Or  a  leaner  being,  moving  in  on  him,
Of  greater  aptitude  and  apprehension,
 
As  if  the  waves  at  last  were  never  broken,
As  if  the  language  suddenly,  with  ease,
Said  things  it  had  laboriously  spoken.
 
IX
The  romantic  intoning,  the  declaimed  clairvoyance
Are  parts  of  apotheosis,  appropriate
And  of  its  nature,  the  idiom  thereof.
 
They  differ  from  reason’s  click-clack,  its  applied
Enflashings.  But  apotheosis  is  not
The  origin  of  the  major  man.  He  comes,
 
Compact  in  invincible  foils,  from  reason,
Lighted  at  midnight  by  the  studious  eye,
Swaddled  in  revery,  the  object  of
 
The  hum  of  thoughts  evaded  in  the  mind,
Hidden  from  other  thoughts,  he  that  reposes
On  a  breast  forever  precious  for  that  touch,
 
For  whom  the  good  of  April  falls  tenderly,
Falls  down,  the  cock-birds  calling  at  the  time.
My  dame,  sing  for  this  person  accurate  songs.
 
He  is  and  may  be  but  oh!  He  is,  he  is,
This  foundling  of  the  infected  past,  so  bright,
So  moving  in  the  manner  of  his  hand.
 
Yet  look  not  at  his  colored  eyes.  Give  him
No  names.  Dismiss  him  form  your  images.
The  hot  of  him  is  purest  in  the  heart.

X
The  major  abstraction  is  the  idea  of  man
And  major  man  is  its  exponent,  abler
In  the  abstract  than  in  his  singular,
 
More  fecund  as  principle  than  particle,
Happy  fecundity,  flor-abundant  force,
In  being  more  than  an  exception,  part,
 
Though  an  heroic  part,  of  the  commonal.
The  major  abstraction  is  the  commonal,
The  inanimate,  difficult  visage.  Who  is  it?
 
What  rabbi,  grown  furious  with  human  wish,
What  chieftain,  walking  by  himself,  crying
Most  miserable,  most  victorious,
 
Does  not  see  these  separate  figures  one  by  one,
And  yet  see  only  one,  in  his  old  coat,
His  slouching  pantaloons,  beyond  the  town,
 
Looking  for  what  was,  where  it  used  to  be?
Cloudless  the  morning.  It  is  he.  The  man
In  that  old  coat,  those  sagging  pantaloons,
 
It  is  of  him,  ephebe,  to  make,  to  confect
The  final  elegance,  not  to  console
Nor  sanctify,  but  plainly  to  propound.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2024


Збіґнєв Герберт Курація Діонісія

Добре  збережений  напис  на  камені  (поганою  латиною)
повідомляє  що  Курація  Діонісія  прожила  сорок  років
і  власним  коштом  спорудила  цей  скромний  пам’ятничок.

Завмер  самотньо  на  її  бенкеті  піднятий  кубок
без  посмішки  обличчя  смиренне,  як  у  голубки

Вона  останні  роки  провела  в  Британії
ховалась  там  від  варварів  за  стінами
фортеці,  від  якої  лишилися  фундамент  і  підвали

Займалась  найдревнішою  жіночою  професією
недовго  але  щиро  сумував  за  нею  Третій  легіон
солдати  й  старший  офіцер.

Скульптору  замовила  підкласти  подушечки  під  свої  лікті
щоб  там  було  зручніше.

Дельфіни  й  морський  лев  символізують  далеку  подорож,  
хоча  було  їй  звідси  до  пекла  лиш  два  кроки.
 
[b]Zbigniew  Herbert  Curatia  Dionisia[/b]
Kamień  jest  dobrze  zachowany  Napis  (skażona  łacina)
głosi  że  Curatia  Dionisia  żyła  lat  czterdzieści
i  własnym  sumptem  wystawiła  ten  skromny  pomniczek

Samotny  trwa  jej  bankiet  zatrzymany  puchar
twarz  bez  uśmiechu  za  ciężkie  gołębie

Ostatnie  lata  życia  spędziła  w  Brytanii
pod  murerm  zatrzymanych  barbarzyńców
w  castrum  z  którego  pozostały  fundamenty  i  piwnice

Zajmowała  się  najstarszym  procederem  kobiet
krótko  ale  szczerze  żałowali  jej  żołnierze  Trzeciej  Legii
i  pewien  starszy  oficer

Kazała  rzeźbiarzom  podłożyć  dwie  poduszki  pod  swój  łokieć
Niech  ma  ten  komfort

Delfiny  i  lwy  morskie  oznaczają  daleką  podróż
Choć  stąd  było  tylko  dwa  kroki  do  piekła

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024


Збігнев Герберт Трен Фортинбраса

                                                                                                         [i]для  M.  C.[/i]
Тепер  коли  ми  одні  можемо  принце  говорити  як  мужчина  з  мужчиною
хоча  ти  лежиш  на  сходах  і  бачиш  стільки  ж  як  дохла  мураха
тобто  чорне  сонце  з  заломленими  променями
Я  ніколи  не  міг  думати  про  твої  руки  без  посмішки
і  тепер  коли  вони  лежать  на  камені  як  скинуті  гнізда
вони  такі  ж  беззахисні  як  і  раніше.  Це  кінець
Руки  окремо  меч  окремо  голова  окремо
і  ноги  лицаря  в  м'яких  пантофлях
 
Буде  тобі  солдатський  похорон  хоча  ти  не  був  солдатом
це  єдиний  ритуал  в  якому  я  щось  тямлю
Не  буде  свічок  і  співу  будуть  ґноти(3)  і  гуркіт
креп(4)  волочений  по  бруку  шоломи  підковані  коні  
артилерійські  барабан  барабан  не  знаю  нічого  прекраснішого
це  будуть  мої  маневри  перед  приходом  до  влади
треба  взяти  місто  за  горло  і  трохи  його  стряхнути
 
У  будь-якому  випадку  ти  мусив  померти  Гамлете  ти  не  жив
ти  вірив  у  кришталеві  ідеї  а  не  в  людську  глину
ти  жив  постійними  поривами  наче  уві  сні  ловив  химери
ти  жадібно  ковтав  повітря  і  відразу  вибльовував
ти  не  вмів    жодної  людської  справи  навіть  дихати  не  вмів
 
Тепер  маєш  спокій  Гамлете  ти  зробив  те  що  тобі  судилося
і  маєш  спокій  Решта  не  є  мовчанням  але  належить  мені
ти  вибрав  частину  яку  простіше  побачити
але  що  таке  героїчна  смерть  в  порівнянні  з  вічним  бдінням
з  холодним  яблуком  у  руці  на  високому  троні
з  видом  на  мурашник  і  циферблат  годинника
 
Прощавай  принце  мене  чекає  проект  каналізації
і  декрет  про  повій  і  жебраків
мушу  також  придумати  кращу  систему  в’язниць
адже  як  ти  вірно  зауважив  Данія  це  в'язниця
Відправляюся  до  своїх  справ  Сьогодні  вночі  народиться  зірка  Гамлет  
Ми  ніколи  не  зустрінемося
те  що  залишиться  після  мене  не  буде  предметом  трагедії
 
Нам  ні  вітатися  ні  прощатися  живемо  на  архіпелагах
і  то  вода  ці  слова  що  може  що  може    принц
                                     Вірш  із  тому  "Вивчення  предмета"
(1)  трен  -  літературний  жанр,  який  походить  ще  з  античності.  Свої  початки  бере  з  давньогрецької  погребальної  поезії.  Виражав  почуття  та  емоції,  головним  чином  скорботу  та  печаль,  через  смерть  близької  людини.
(2)  Фортинбрас  заходить  до  зали  замку  в  Ельзінорі,  де  знаходить  на  сходах  чотири  мертвих  тіла,  серед  них  тіло  Гамлета  поруч  із  мечем,  що  символізує  смерть  у  бою.  Горацій  повідомляє  йому,  що  данський  престол  тепер  належить  йому.  Ліричним  героєм  поеми  є  саме  Фортинбрас,  який  виголошує  монолог,  звернений  до  померлого  принца,  сповіщаючи,  що  це  буде  розмова  про  угоду,  що  він  поділиться  своїми  думками,  пов’язаними  з  Гамлетом.  Можна  помітити,  що  тріумфуючий  Фортинбрас  висміює  данського  принца,  називаючи  його  лицарем  у  м’яких  пантофлях  із  такими  ж  беззахисними,  як  і  раніше,  руками  та  дорікаючи  померлому,  що  він  ніколи  не  був  солдатом.
Фортмнбрас  постає  повною  протилежністю  покійному  принцу.  Він  перераховує  слабкі  сторони  Гамлета  —  непідготовленість  до  правління  і  взагалі  до  життя  в  жорстокому  й  нещадному  світі,  віру  в  кришталеві  поняття  й  нездійсненні  химери,  вказує  на  допущені  помилки,  які  перешкоджають  ефективному  та  практичному  управлінню  державою,  зазначивши,  що  він  як  король  Данії  ніколи  не  повторить  їх.  Воїн  бере  участь  у  кожній  битві,  лицар  —  у  тій,  у  якій  він  може  захистити  найвищі  цінності.  Ці  слова  є  ідеальним  висновком  вірша.  Герберт  показав  у  вірші  дві  причини,  дві  суперечливі  концепції  здійснення  влади,  два  погляди:  гуманістичний,  ідеалістичний,  властивий  лицарям,  і  жорсткий,  практичний,  характерний  для  солдата.  Солдат  Фортинбрас  у  протистоянні  з  лицарем  Гамлетом  довів  перевагу  раціоналізму  над  ідеалізмом.  (Шекспір  „Гамлет,  принц  данський”).  
(3)    запа́лювальний  ґніт  —  пристрій,  призначений  для  передачі  вогню  зарядам.  Використовується  у  вибухових  роботах,  феєрверках,  також  колись  застосовувався  у  гарматних  і  рушничних  запалах  (запальниках,  ґнотових  замках).
(4)  креп  -  прозора  шорстка  тканина,  звичайно  чорного  кольору
 
[b]Zbigniew  Herbert  Tren  Fortynbrasa[/b]
                                                     [i]dla  M.  C.[/i]
Teraz  kiedy  zostaliśmy  sami  możemy  porozmawiać  książę  jak  mężczyzna  z  mężczyzną
chociaż  leżysz  na  schodach  i  widzisz  tyle  co  martwa  mrówka
to  znaczy  czarne  słońce  o  złamanych  promieniach
Nigdy  nie  mogłem  myśleć  o  twoich  dłoniach  bez  uśmiechu
i  teraz  kiedy  leżą  na  kamieniu  jak  strącone  gniazda
są  tak  samo  bezbronne  jak  przedtem  To  jest  właśnie  koniec
Ręce  leżą  osobno  Szpada  leży  osobno  Osobno  głowa
i  nogi  rycerza  w  miękkich  pantoflach
 
Pogrzeb  mieć  będziesz  żołnierski  chociaż  nie  byłeś  żołnierzem
jest  to  jedyny  rytuał  na  jakim  trochę  się  znam
Nie  będzie  gromnic  i  śpiewu  będą  lonty  i  huk
kir  wleczony  po  bruku  hełmy  podkute  buty  konie  artyleryjskie  werbel  werbel  wiem  nic  pięknego
to  będą  moje  manewry  przed  objęciem  władzy
trzeba  wziąć  miasto  za  gardło  i  wstrząsnąć  nim  trochę
 
Tak  czy  owak  musiałeś  zginąć  Hamlecie  nie  byłeś  do  życia
wierzyłeś  w  kryształowe  pojęcia  a  nie  glinę  ludzką
żyłeś  ciągłymi  skurczami  jak  we  śnie  łowiłeś  chimery
łapczywie  gryzłeś  powietrze  i  natychmiast  wymiotowałeś
nie  umiałeś  żadnej  ludzkiej  rzeczy  nawet  oddychać  nie  umiałeś
 
Teraz  masz  spokój  Hamlecie  zrobiłeś  co  do  ciebie  należało
i  masz  spokój  Reszta  nie  jest  milczeniem  ale  należy  do  mnie
wybrałeś  część  łatwiejszą  efektowny  sztych
lecz  czymże  jest  śmierć  bohaterska  wobec  wiecznego  czuwania
z  zimnym  jabłkiem  w  dłoni  na  wysokim  krześle
z  widokiem  na  mrowisko  i  tarczę  zegara
 
Żegnaj  książę  czeka  na  mnie  projekt  kanalizacji
i  dekret  w  sprawie  prostytutek  i  żebraków
muszę  także  obmyślić  lepszy  system  więzień
gdyż  jak  zauważyłeś  słusznie  Dania  jest  więzieniem
Odchodzę  do  moich  spraw  Dziś  w  nocy  urodzi  się
gwiazda  Hamlet  Nigdy  się  nie  spotkamy
to  co  po  mnie  zostanie  nie  będzie  przedmiotem  tragedii
 
Ani  nam  witać  się  ani  żegnać  żyjemy  na  archipelagach
a  ta  woda  te  słowa  cóż  mogą  cóż  mogą  książę
                 Wiersz  z  tomu  Studium  przedmiotu
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VxTm5Da3TuQ[/youtube]

https://www.youtube.com/watch?v=VxTm5Da3TuQ  Tren  Fortynbrasa.  Zbigniew  Herbert  czyta  swój  wiersz

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024


Езра Паунд Дерево

Я,  деревом  завмерши  серед  лісу,
Зрив  суть  речей,  невидиму  раніше;
Про  Дафну  (1)  і  пошанування  лавра,
Й  стареньку  пару,  що  в  дяку  від  богів
Дубом  і  липою  стали  на  горбі  (2).
Це  вони  тоді  богів  немов  людей
Почастували  радо  й  розмістили
В  притулку  їх  сердець  біля  каміна,  
Аби  боги  могли  явити  диво;
Все  ж  деревом  я  був  посеред  лісу
І  розумів  численні  таємниці,
Що  небилицями  вважав  раніше.
[i](1)  Дафна  -  супутниця  Артеміди,  дала  обітницю  берегти  цноту  і  ніколи  не  брати  шлюб.  Аполлон  образив  Ерота  і  за  це  той  вразив  його  стрілою  кохання  до  Дафни,  а  Дафну  -  стрілою  відрази  до  Аполлона.  Переслідувана  Аполлоном,  як  заєць  хортом,  Дафна  попросила  порятунку  у  богів  і  була  перетворена  в  лаврове  дерево.  Аполлон  зберіг  свої  почуття  -  відтоді  лавр  став  священним  деревом  Аполлона,  а  лавровий  вінок  його  незмінним  атрибутом.  
(2)  Стареньке  подружжя  Філемон  і  Бавкіда  -  фракійські  селяни.  Вони  гостинно  прийняли  двох  подорожніх  (це  були  Юпітер  і  Меркурій),  почастували  найкращим,  що  мали  в  своєму  домі  і  дозволили  зігрітися  біля  каміна.  Оскільки  до  цього  богів  не  впустили  в  жодну  хату  в  селищі,  вони  покарали  селян,  наславши  на  них  потоп.  Філемон  і  Бавкіда  були  врятовані  на  пагорбі,  їхня  хатина  перетворилася  на  величний  храм  з  мармуру  і  золота,  в  якому  вони  стали  жерцями.  Подружжя  просило  богів,  щоб  їм  дозволили  померти  одночасно.  Коли  настав  цей  час,  вони  перетворилися  на  дерева  -  дуб  і  липу,  які  ростуть  з  одного  кореня  і  сплітаються  гіллям.  (Овідій  "Метаморфози,  книга  8,  619-725)
[/i]
[b]Ezra  Pound  The  Tree[/b]
I  stood  still  and  was  a  tree  amid  the  wood,
Knowing  the  truth  of  things  unseen  before;
Of  Daphne  and  the  laurel  bow
And  that  god-feasting  couple  old
that  grew  elm-oak  amid  the  wold.
'Twas  not  until  the  gods  had  been
Kindly  entreated,  and  been  brought  within
Unto  the  hearth  of  their  heart’s  home
That  they  might  do  this  wonder  thing;
Nathless  I  have  been  a  tree  amid  the  wood
And  many  a  new  thing  understood
That  was  rank  folly  to  my  head  before.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024


Езра Паунд Δώρια

Будь  в  мені  вічною  волею
       студеного  вітру,  а  не
Минущою  суттю  -
       яскравих  квітів.
Візьми  мене  в  грізну  самотність
       похмурих  скель
І  сірих  вод.
Хай  боги  скажуть  про  нас
       в  дні  майбутні,
Примарні  квіти  Оркуса
       нагадують  Тебе.

[i]Δώρια  -  дорійське.  Так  в  грецькій  традиції  говорили  про  строге,  просте,  мужнє
Оркус  -  римський  бог  смерті
[/i]
[b]Ezra  Pound  Δώρια[/b]
Be  in  me  as  the  eternal  moods
of  the  bleak  wind,  and  not
As  transient  things  are  –
gaiety  of  flowers.
Have  me  in  the  strong  loneliness
of  sunless  cliffs
And  of  grey  waters.
Let  the  gods  speak  softly  of  us
In  days  hereafter,
The  shadowy  flowers  of  Orcus
Remember  Thee.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024


Збігнев Герберт Ришарду Криницькому (1) – лист

Залишилося  небагато  Ришарде  справді  небагато
з  поезії  цього  божевільного  віку  напевно  Рільке  Еліот
кілька  інших  гідних  шаманів  які  знали  секрет
заклинання  слів  форми  непідвладні  дії  часу  без  чого
немає  фрази  гідної  пам'яті  а  мова  як  пісок
 
наші  шкільні  зошити  чесно  замучені
зі  слідами  поту  сліз  крові  будуть
для  вічної  коректорки  як  текст  пісні  позбавлений  нот
шляхетно  праведні  та  надто  очевидні
 
ми  дуже  легко  увірували  що  краса  не  рятує
веде  легковірних  від  сну  до  сну  на  смерть
нікому  з  нас  не  пощастило  розбудити  тополину  дріаду
прочитати  письмена  хмар
тому  нашими  слідами  не  піде  жоден  єдиноріг  (2)
ми  не  воскресимо  корабель  у  затоці  павиних  троянд
залишилася  нам  нагота  і  ми  стоїмо  голі
на  правій  кращій  стороні  триптиха
Останній  суд  (3)
 
На  немічні  плечі  взяли  ми  державні  справи  
боротьба  з  тиранією  має  брехливі  записи  страждання
тільки  суперників  –  визнай  –  мали  нікчемно  малих
чи  варто  потім  принижувати  священну  мову
до  белькотіння  з  трибуни  до  чорної  піни  газет
 
так  мало  радості  -  дочки  богів  у  наших  віршах  Ришарде
замало  світлосяйних  сутінків  дзеркал  вінців  натхнення
нічого  тільки  темне  псалмодійне  заїкання  анімул  (4)
урни  з  прахом  у  спаленому  саду
 
які  сили  треба  наперекір  долі
вироком  історії  людської  несправедливості
в  саду  зрадливий  шепіт  -  тиха  ніч
 
які  сили  духу  треба  щоб  викресати
б’ючи  наосліп  відчаєм  об  відчай
іскорки  світла  гасло  примирення
 
щоб  вічно  тривав  танок  у  крузі  на  густій  траві  
освячував  народження  дитини  і  кожен  початок
дару  повітря,  землі,  вогню  та  води  (5)
 
я  того  не  відаю  –  мій  Дорогий  –  для  чого
посилаю  тобі  вночі  совині  загадки
обіймаю  щиро
 
уклін  від  моєї  тіні
                 [i]з  „Репортаж  з  обложеного  міста  та  інші  вірші”
(1)  Ришард  Криницький  (Ryszard  Krynicki)  –  польський  поет.  Народився  28  червня  1943  року  в  австрійському  містечку  Санкт-Валентін  у  нацистському  таборі  праці,  куди  його  батьки  були  вивезені  на  примусові  роботи  з  Бережан  на  Тернопільщині.  В  часи  комунізму  був  активістом-опозиціонером,  однією  з  найпомітніших  фігур  мистецького  руху  «Нова  хвиля»,  який  виразно  протиставляв  себе  офіційній  культурі;  підписав  «Лист  59»,  у  якому  польські  інтелектуали  висловили  протест  проти  змін  у  конституції,  що  закріплювали  керівну  роль  комуністичної  партії.  З  1976  до  1980  р.  йому  було  заборонено  друкуватися.  В  1988  р.  заснував  у  Кракові  видавництво  «а5»,  яке  до  падіння  комуністичного  режиму  діяло  нелегально,  а  сьогодні  є  одним  з  найбільших  польських  видавництв,  що  спеціалізуються  на  поезії.
(2)  Єдиноріг,  однорі́г  —  міфічна  істота,  яка  символізує  доброчесність.  Зазвичай  єдинорога  уявляють  у  вигляді  коня  з  рогом.  У  християнстві  єдиний  ріг  єдинорога  —  це  символ  божественної  єдності,  духовної  влади  та  шляхетності,  у  зв'язку  з  цим  єдиноріг  стає  образом  Христа.  Той  факт,  що  єдиноріг  невеликий  на  зріст,  вказує  на  аналогію  приниженості  Христа  при  його  народженні;  його  білий  колір  символізує  чистоту,  те,  що  необхідно  здобути,  щоб  іти  шляхами  сина  Божого.
(3)  „Останній  суд”  -  триптих  Ієроніма  Босха,  створений  на  замовлення  намісника  Нідерландів  Філіпа  Вродливого  (Габсбурга),  наймасштабніший  з  уцілілих  творів  Босха.  Центральна  частина  –  Останній  суд,  ліва  стулка  –  Рай,  права  –  Пекло.  Засуджену  Богом  більшу  частину  людства  очікують  пекельний  вогонь,  муки,  стогони  і  скрегіт  зубів.  В  нижній  третині  правої  стулки  зображений  Люцифер  у  своїй  вежі.  Він  призначає  кари.  Вгорі,  на  даху  вежі,  зображені  ті,  хто  встиг  усвідомити  свою  гріховність,  вони  ридають,  кричать  і  заламують  руки.  Позаду  них  —  палаючий  ландшафт  геєни  вогненної.
Ієронім  Босх  „Останній  суд”,  між  1504  і  1516,  олія  по  дереву,  Академія  образотворчих  мистецтв,  Відень,  Австрія
Hieronymus  Bosch    „Last  Judgment”,  between  circa  1482  and  circa  1516,  oil  on  panel,  Akademie  der  bildenden  Künste  Wien,  Austria

(4)  Анімула  -  топос  мандрівної  душі  (animuli),  впроваджений  в  античній  поезії.  Його  називають  топосом  Адріана,  оскільки  вперше  він  з’являється  в  автоепітафії  римського  імператора  Публія  Елія  Траяна  Адріана  (76–  138):  “Душенько  моя,  ніжна  та  рухлива  Госте  тіла  мого  і  подруго,  /  Що  підеш  тепер  в  хащі  темряви  /  Суворі,  безжальні  та  затягнуті  блідістю,  /  І  жартувати  не  будеш,  як  завше”(переклав  з  польської  Нахлік  Я.Н.).  Образ  блудної  душі,  яка  покидає  тіло  й  не  знає  своєї  дальшої  долі,  віддавна  захоплював  уяву  поетів.  За  Арістотелем  топос  (від  грецької  τόπος  -  місце,  позиція)-  загальна  форма  аргументації,  закономірність,  інструкція,  з  якої  можна  отримати  інші  аргументи.  
(5)  Чотири  стихії  -  повітря,  земля,  вогонь  і  вода  –  названі  Емпедоклом  (490  -  430  до  н.е.)  у  поемі  „Про  природу”  першоелементами  багатомірності  єдиного  буття,  на  противагу  єдиному  першоелементу  Космосу  мілетської  школи.  Досвід  філософського  розуміння  світу  Збіґнєва  Герберта  –  це  також  досвід  поетичної  конкретизації  філософської  думки  іноді  більш  ніж  двохтисячолітньої  давності.[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  Do  Ryszarda  Krynickiego  –  list[/b]
Niewiele  zostanie  Ryszardzie  naprawdę  niewiele
z  poezji  tego  szalonego  wieku  na  pewno  Rilke  Eliot
kilku  innych  dostojnych  szamanów  którzy  znali  sekret
zaklinania  słów  formy  odpornej  na  działanie  czasu  bez  czego
nie  ma  frazy  godnej  pamiętania  a  mowa  jest  jak  piasek
 
nasze  zeszyty  szkolne  szczerze  udręczone
ze  śladem  potu  łez  krwi  będą
dla  korektorki  wiecznej  jak  tekst  piosenki  pozbawiony  nut
szlachetnie  prawy  aż  nadto  oczywisty
 
uwierzyliśmy  zbyt  łatwo  że  piękno  nie  ocala
prowadzi  lekkomyślnych  od  snu  do  snu  na  śmierć
nikt  z  nas  nie  potrafił  obudzić  topolowej  driady
czytać  pismo  chmur
dlatego  po  śladach  naszych  nie  przejdzie  jednorożec
nie  wskrzesimy  okrętu  w  zatoce  pawia  róży
została  nam  nagość  i  stoimy  nadzy
po  prawej  lepszej  stronie  tryptyku
Ostateczny  Sąd
 
na  chude  barki  wzięliśmy  sprawy  publiczne
walkę  z  tyranią  kłamstwem  zapisy  cierpienia
lecz  przeciwników  –  przyznasz  –  mieliśmy  nikczemnie  małych
czy  warto  zatem  zniżać  świętą  mowę
do  bełkotu  z  trybuny  do  czarnej  piany  gazet
 
tak  mało  radości  –  córki  bogów  w  naszych  wierszach  Ryszardzie
za  mało  świetlistych  zmierzchów  luster  wieńców  uniesienia
nic  tylko  ciemne  psalmodie  jąkanie  animuli
urny  popiołów  w  spalonym  ogrodzie
 
jakich  sił  trzeba  by  na  przekór  losom
wyrokom  dziejów  ludzkiej  nieprawości
w  ogrojcu  zdrady  szeptać  –  cicha  nocy
 
jakich  sił  ducha  trzeba  by  wykrzesać
bijąc  na  oślep  rozpaczą  o  rozpacz
iskierkę  światła  hasło  pojednania
 
ażeby  wiecznie  trwał  taneczny  krąg  na  gęstej  trawie
święcono  narodziny  dziecka  i  każdy  początek
dary  powietrza  ziemi  i  ognia  i  wody
 
ja  tego  nie  wiem  –  mój  Drogi  –  dlatego
przesyłam  tobie  nocą  te  sowie  zagadki
uścisk  serdeczny
 
ukłon  mego  cienia
                   z  „Raport  z  oblężonego  Miasta  i  inne  wiersze”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2024


Збігнев Герберт Обраний зірками

Це  не  ангел
це  поет
 
він  не  має  крил
має  тільки  оперену
праву  руку
б'є  цією  рукою  об  повітря
злітає  на  три  дюйми
і  щоразу  падає
 
коли  він  приземляється
відштовхується  ногами
зависає  на  мить  угорі
махаючи  опереною  рукою
 
О,  якби  ти  міг  подолати  притяжіння  глини
то  міг  би  жити  в  зоряному  гнізді
міг  би  стрибати  з  променя  на  промінь
міг  би  –
 
але  зірки
від  однієї  думки
що  будуть  його  землею
злякано  падають
 
поет  прикриває  очі
опереною  рукою
він  уже  мріє  не  про  політ
а  про  падіння
що  креслить  як  блискавка
профіль  нескінченності
 
[b]Zbigniew  Herbert  Wybrańcy  gwiazd[/b]
To  nie  anioł
to  jest  poeta
 
nie  ma  skrzydeł
ma  tylko  upierzoną
prawą  dłoń
bije  tą  dłonią  w  powietrze
ulatuje  na  trzy  cale
i  zaraz  znów  opada
 
kiedy  jest  całkiem  nisko
odbija  się  nogami
na  chwilę  zawisa  w  górze
wymachując  upierzoną  dłonią
 
ach  gdyby  oderwać  się  od  przyciągania  gliny
mógłby  zamieszkać  w  gnieździe  gwiazd
mógłby  skakać  z  promienia  na  promień
mógłby  –
 
ale  gwiazdy
na  samą  myśl
że  byłyby  jego  ziemią
przerażone  spadają
 
poeta  przesłania  oczy
upierzoną  dłonią
nie  marzy  już  o  locie
ale  o  upadku
co  kreśli  jak  błyskawica
profil  nieskończoności

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2024


Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 10

Ми  втрачаємо  ще  й  ці  сутінки.
Наші  з'єднані  руки  ніхто  не  побачить,
коли  лазурова  ніч  впаде  на  світ.
Мені  видно  з  мого  вікна
Заграву  зорі  за  далекими  пагорбами.

Так  іноді  ковзає  монета
між  моїми  пальцями  осколком  сонця.

Спогади  про  тебе  гнітять  мою  душу
тим  жалем,  який  тобі  відомий.

Так  де  ж  ти?
Серед  яких  людей?
Говориш  які  слова?
Чому  кохання  враз  повертається  до  мене,
коли  мені  сумно,  а  ти  здаєшся  далекою?

Книга,  яку  я  завжди  беру  перед  сутінками,  впала
і  як  побитий  пес  згорнулася  біля  моїх  ніг.

Завжди,  завжди  ти  зникаєш  надвечір
Там,  де  блукають  сутінки,  стираючи  образи.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  10[/b]
Hemos  perdido  aun  este  crepúsculo.
Nadie  nos  vio  esta  tarde  con  las  manos  unidas
mientras  la  noche  azul  caía  sobre  el  mundo.

He  visto  desde  mi  ventana
la  fiesta  del  poniente  en  los  cerros  lejanos.

A  veces  como  una  moneda
se  encendía  un  pedazo  de  sol  entre  mis  manos.

Yo  te  recordaba  con  el  alma  apretada
de  esa  tristeza  que  tú  me  conoces.

Entonces,  dónde  estabas?
Entre  qué  gentes?
Diciendo  qué  palabras?
Por  qué  se  me  vendrá  todo  el  amor  de  golpe
cuando  me  siento  triste,  y  te  siento  lejana?

Cayó  el  libro  que  siempre  se  toma  en  el  crepúsculo,
y  como  un  perro  herido  rodó  a  mis  pies  mi  capa.

Siempre,  siempre  te  alejas  en  las  tardes
hacia  donde  el  crepúsculo  corre  borrando  estatuas.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2024


Пабло Неруда ПОВЕРТАЄТЬСЯ ОСІНЬ

Печальний  день  із  дзвонів  падає
немов  тремтяче  покривало  з  безвольної  вдови,
це  колір,  це  дрімота
черешень  обсипається  під  землю,
це  тягнуться  нескінченні  шлейфи  диму  
і  змінюють  відтінки  води  і  поцілунків.

Не  знаю,  чи  розуміють  мене:  коли  згори
спадає  ніч,  коли  самотній  поет
чує  як  за  вікном  осінь  скаче  на  коні
й  зім'яте  листя  страху  шелестить  в  його  артеріях,
є  щось  надмірне  в  небі,  немов  язик  вола
тягнуче,  якась  непевність  в  небі  й  атмосфері.

Все  повертається  на  свої  місця,
потрібний  адвокат,  олія,  руки,  пляшки,
усі  прикмети  життя:  постелі,  перш  за  все
ті,  які  залиті  кров'ю,
люди,  які  довіряють  свої  секрети  мерзотникам,
убивці,  які  спускаються  сходами,
але  це  все  не  те,  без  древнього  галопу
старого  коня  осені,  який  триває  і  проймає  дрожем.

У  старого  коня  осені  червона  борода
і  його  морду  вкриває  піна  жаху,
і  здійнятий  ним  вітер  нагадує  океан
і  невиразний  запах  могильного  тліну.

Щодня  спадає  з  неба  попільно-сірий  колір,
який  голуби  повинні  рознести  по  землі:
мотузка  звита  з  забуття  і  сліз,
час,  який  дрімав  багато  років  у  дзвонах,
усе,
старе  заношене  вбрання,  жінки,  що  бачать  прихід  снігу,
чорні  маки,  які  не  може  бачити  ніхто  живий,
все  падає  до  рук,  які  я  піднімаю
під  цим  жахливим  дощем.

[b]Pablo  Neruda  VUELVE  EL  OTOÑO[/b]
Un  enlutado  día  cae  de  las  campanas
como  una  temblorosa  tela  de  vaga  viuda,
es  un  color,  un  sueño
de  cerezas  hundidas  en  la  tierra,
es  una  cola  de  humo  que  llega  sin  descanso
a  cambiar  el  color  del  agua  y  de  los  besos.

No  sé  si  se  me  entiende:  cuando  desde  lo  alto
se  avecina  la  noche,  cuando  el  solitario  poeta
a  la  ventana  oye  correr  el  corcel  del  otoño
y  las  hojas  del  miedo  pisoteado  crujen  en  sus  arterias,
hay  algo  sobre  el  cielo,  como  lengua  de  buey
espeso,  algo  en  la  duda  del  cielo  y  de  la  atmósfera.

Vuelven  las  cosas  a  su  sitio,
el  abogado  indispensable,  las  manos,  el  aceite,
las  botellas,
todos  los  indicios  de  la  vida:  las  camas,  sobre  todo,
están  llenas  de  un  líquido  sangriento,
la  gente  deposita  sus  confianzas  en  sórdidas  orejas,
los  asesinos  bajan  escaleras,
pero  no  es  esto,  sino  el  viejo  galope,
el  caballo  del  viejo  otoño  que  tiembla  y  dura.

El  caballo  del  viejo  otoño  tiene  la  barba  roja
y  la  espuma  del  miedo  le  cubre  las  mejillas
y  el  aire  que  le  sigue  tiene  forma  de  océano
y  perfume  de  vaga  podredumbre  enterrada.

Todos  los  días  baja  del  cielo  un  color  ceniciento
que  las  palomas  deben  repartir  por  la  tierra:
la  cuerda  que  el  olvido  y  las  lágrimas  tejen,
el  tiempo  que  ha  dormido  largos  años  dentro  de  las  campanas,
todo,
los  viejos  trajes  mordidos,  las  mujeres  que  ven  venir  la  nieve,
las  amapolas  negras  que  nadie  puede  contemplar  sin  morir,
todo  cae  a  las  manos  que  levanto
en  medio  de  la  lluvia.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2024


Ага Шахід Алі Постскриптум Вовка до „Червоної Шапочки”

По  перше,  майте  співчуття  до  мого  розуміння  історії:
Я  це  роблю  для  нащадків,
для  вихователів  з  дитячих  садочків
і  для  пояснення  моралі:
маленькі  дівчатка  не  повинні  тинятися
в  пошуках  дивовижних  квітів,
і  їм  не  слід  розмовляти  з  незнайомцями.

І  потім  майте  співчуття  до  мого  чесного  розуміння  сюжету:
Хіба  я  не  міг  проковтнути
її  прямо  в  лісі?
Чому  я  її  розпитував,  де  живе  бабуся?
Ніби  я,  живучи  в  лісі,  не  знаю  про  будиночок
під  трьома  дубами
І  про  бабусю,  яка  живе  в  ньому
зовсім  одна?
Хіба  я  не  міг  її  проковтнути  за  кілька  років  до  цього?

І  можете  звати  мене  Великим  Поганим  Вовком,
віднині    це  моє  єдине  ім'я.
Все  ж  я  не  був  розбещувачем  дітей,
Тільки  погодьтеся,  що  вона  була  таки  гарненькою.

Ще  про  мисливця:
Чому  я  спав,  коли  він  розпорював
Мою  товсту  чорну  шкуру
і  наповнював  мене  сміттям  і  камінням?
Я  побіг  з  цим  тягарем  і  впав,
тільки  для  того,  щоб  дітям  було  смішно
як  гуркоче  каміння
у  розрізаному  животі,
і  вивалюється  з  нього  сміття,
У  повній  відповідності  з  часом,
коли  казка  повинна
закінчитися.

[b]Agha  Shahid  Ali  The  Wolf's  Postcript  to  'Little  Red  Riding  Hood'[/b]
First,  grant  me  my  sense  of  history:
I  did  it  for  posterity,
for  kindergarten  teachers
and  a  clear  moral:
Little  girls  shouldn't  wander  off
in  search  of  strange  flowers,
and  they  mustn't  speak  to  strangers.

And  then  grant  me  my  generous  sense  of  plot:
Couldn't  I  have  gobbled  her  up
right  there  in  the  jungle?
Why  did  I  ask  her  where  her  grandma  lived?
As  if  I,  a  forest-dweller,
didn't  know  of  the  cottage
under  the  three  oak  trees
and  the  old  woman  lived  there
all  alone?
As  if  I  couldn't  have  swallowed  her  years  before?

And  you  may  call  me  the  Big  Bad  Wolf,
now  my  only  reputation.
But  I  was  no  child-molester
though  you'll  agree  she  was  pretty.

And  the  huntsman:
Was  I  sleeping  while  he  snipped
my  thick  black  fur
and  filled  me  with  garbage  and  stones?
I  ran  with  that  weight  and  fell  down,
simply  so  children  could  laugh
at  the  noise  of  the  stones
cutting  through  my  belly,
at  the  garbage  spilling  out
with  a  perfect  sense  of  timing,
just  when  the  tale
should  have  come  to  an  end.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2024


Ага Шахід Алі Прощання

                                                             [i](До  Патріції  О’Нілл)[/i]
В  якийсь  момент  я  загубив  твої  сліди.
Вони  несуть  руїну  і  звуть  це  миром.(1)
Коли  ти  зникла,  скелі  хоронили:
Були  беззахисними  неозброєні.

Коли  гірська  коза  об  скелю  треться,
                                     чи  хтось  збирає  її  пух  (2)  на  схилі?
О  Ткач  (3),  хто  виткав  досконале  полотно,
                                   хто  зважить  пряжу  бездоганно  вірно?
Вони  несуть  руїну  і  звуть  це  миром.
Хто  стереже  Ворота  Раю  (4)  уночі?

Знов  моя  пам'ять  на  шляхах  минулого.
Всю  ніч  в  пустелі  йдуть  армійські  каравани:
У  світлі  фар  розтане  з  часом  сірий  дим  -
                                 узимку  –  наче  дрібно  змелений  фенхель.
Чи  запитаємо:  що  ви  зробили  з  світом?
У  озері  мечеті  й  храми  разом  відображаються
                                   в  задумливих  обіймах.

Чи  подаруєш  їм  шафран  (5),  якщо  знайдеш  їх  тут
                         у  цім  столітті  в  цій  країні,
                                     де  я  пришитий  до  твоєї  тіні?

Ми  покидали  цю  країну,  хапаючись  за  двері.
Втікали  діти,  припадаючи  до  вікон.
Ти  на  освітленій  дорозі  була  позаду.
Коли  на  ній  не  стало  світла,  зникло  все.

В  якийсь  момент  я  загубив  твої  сліди.
Мені  потрібна  ти.  Щоб  вдосконалити  мене:
Мене  без  тебе  вдосконалює  диявол.
Іде  твоє  минуле  шляхами  моєї  пам’яті.
Все,  що  ти  втратила  –  це  я.    Ти  не  прощаєш.
Все,  що  ти  втратила  –  це  я.  Твій  досконалий  ворог.
Йдуть  твої  спогади  шляхами  моєї  пам’яті.

Я  через  Рай  пливу  рікою  з  Пекла:
                                 Прекрасний  привид,  серед  ночі.

Весло  –  це  серце,  воно  у  хвилі  з  порцеляни  б’є.
Безмовна  ніч.  Весло  –  це  лотос.
Я  –  танучий  весляр  –  ласкавим  диханням  втішає  бриз,
                                 мені  він  наче  співчуває.

Якби  ти  тільки  могла  колись  моєю  бути,
чи  залишилося  б  щось  неможливе  в  світі?

Все,  що  ти  втратила  –  це  я.    Ти  не  прощаєш.
Блукає  моя  пам’ять  шляхами  твого  минулого.
Там  нічого  прощати.  Ти  не  прощаєш.
Навіть  від  себе  я  таю  свій  біль,  свій  біль  я  відкриваю
                                       лиш  собі.

Нема  нічого,  що  не  прощається.  Ти  не  прощаєш.

Якби  ти  тільки  могла  колись  моєю  бути,
чи  залишилося  б  щось  неможливе  в  світі?
           [i]  (Зі  збірки  „Країна  без  поштамтів”,  1997  р.)
(1)  парафраза  з  Тацита:  “Solitudinem  faciunt  et  pacem  appellant”  ("Агрикола",  ХХХ,4,  “Вони  творять  пустелю  й  називають  це  миром”)  -  промова  вождя  бритів  Калгака  з  закликом  виступити  проти  вторгнення  римлян
(2)    якісна  кашемірова  нитка  з  підшерстка  гірської  кози  має  товщину  близько  16  мкм  (людська  волосина  має  товщину  50  мкм)
(3)  Ткач  -  одне  з  99  імен  Аллаха.  Він  виткав  досконале  полотно  -  світ
(4)  Долину  Кашміра  називають  "Раєм  на  землі".  
(5)  шафран  -  одні  з  найдорожчих  у  світі  прянощів,  які  одержують  з  рилець  кашмірського  шафрану  (крокусу),  найцінніший  подарунок.
[/i]
[b]Agha  Shahid  Ali  Farewell[/b]
 At  a  certain  point  I  lost  track  of  you.
 They  make  a  desolation  and  call  it  peace.
 when  you  left  even  the  stones  were  buried:
 the  defenceless  would  have  no  weapons.

 When  the  ibex  rubs  itself  against  the  rocks,
 who  collects  its  fallen  fleece  from  the  slopes?
 O  Weaver  whose  seams  perfectly  vanished,
 who  weighs  the  hairs  on  the  jeweller's  balance?
 They  make  a  desolation  and  call  it  peace.
 Who  is  the  guardian  tonight  of  the  Gates  of  Paradise?

 My  memory  is  again  in  the  way  of  your  history.
 Army  convoys  all  night  like  desert  caravans:
 In  the  smoking  oil  of  dimmed  headlights,  time  dissolved-  all
 winter-  its  crushed  fennel.
 We  can't  ask  them:  Are  you  done  with  the  world?

 In  the  lake  the  arms  of  temples  and  mosques  are  locked  in  each  other's
 reflections.

 Have  you  soaked  saffron  to  pour  on  them  when  they  are  found  like  this
 centuries  later  in  this  country
 I  have  stitched  to  your  shadow?

 In  this  country  we  step  out  with  doors  in  our  arms
 Children  run  out  with  windows  in  their  arms.
 You  drag  it  behind  you  in  lit  corridors.
 if  the  switch  is  pulled  you  will  be  torn  from  everything.

 At  a  certain  point  I  lost  track  of  you.
 You  needed  me.  You  needed  to  perfect  me.
 In  your  absence  you  polished  me  into  the  Enemy.
 Your  history  gets  in  the  way  of  my  memory.
 I  am  everything  you  lost.  You  can't  forgive  me.
 I  am  everything  you  lost.  Your  perfect  Enemy.
 Your  memory  gets  in  the  way  of  my  memory:

 I  am  being  rowed  through  Paradise  in  a  river  of  Hell:
 Exquisite  ghost,  it  is  night.

 The  paddle  is  a  heart;  it  breaks  the  porcelain  waves.
 It  is  still  night.  The  paddle  is  a  lotus.
 I  am  rowed-  as  it  withers-toward  the  breeze  which  is  soft  as
 if  it  had  pity  on  me.

 If  only  somehow  you  could  have  been  mine,  what  wouldn't
 have  happened  in  the  world?

 I'm  everything  you  lost.  You  won't  forgive  me.
 My  memory  keeps  getting  in  the  way  of  your  history.
 There  is  nothing  to  forgive.You  can't  forgive  me.
 I  hid  my  pain  even  from  myself;  I  revealed  my  pain  only  to  myself.

 There  is  everything  to  forgive.  You  can't  forgive  me.

 If  only  somehow  you  could  have  been  mine,
 what  would  not  have  been  possible  in  the  world?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013687
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2024


Ага Шахід Алі Газель (Арабською)

Зникає  мова?  Бізнес  свій  я  маю  арабською.
Лист  про  кохання:  без  жалю  сплітаю  арабською.

Які  тут  виставлені  паволоки  із  Кашміру!
На  кожнім  „пейслі”(1)  золотом  сіяє  арабською.

Чи  не  даремна  суєта  навкруг  чужої  мови?
Парфуми  на  убранні  спокушають  арабською.

Був  „Путівник  розгублених”  написаний  –  повірте  –
Маймоном  (2)  -  євреєм  із  Іспанії  –  арабською.

Маджнун  (3)  спиняє  караван,  рве  комір,  кличе  Лейлу.
Так  само,  як  в  перекладі,  страждає  арабською.

Шаммас  (4)  говорить:  вітчизну  з  пам’яті  не  витерти.
В  двох  його  мовах  іврит  кохається  з  арабською.

Загинув  Лорка  (5),  і  балкон  залишився  відкритим,
Касиди  в  морі  він  без  швів  зшиває  арабською.

Бісексуальний  Рай:  ах!  вічно  юні  гурії!
З  них  кожна  Так!  до  тебе  промовляє  арабською.

Тут  про  грядущий  Апокаліпсис  шипіння  марне,
Три  форми  Ш  у  ньому  розпізнаю  арабською.

І  я  також,  о  Аміхаю  (6),  дивився  так,  як  ти  –
На  смерть.  Івритом.  І,  вибачаюся,  арабською.

Мене  запитуєш,  Шахід  що  означає:  слухай,
Перською  „любий”,  „свідком”  –  називають  арабською.

[i](1)  „Пейслі”  –  традиційний  візерунок  на  тканинах  з  Кашміру  https://en.wikipedia.org/wiki/Paisley_(design)
(2)  Маймон  (Маймонідес)  -  (1138  (1135?),  Кордова  —  13/12/1204,  Каїр)  –  видатний  єврейський  філософ,  лікар,  раввин,  писав  арабською  мовою  та  івритом.  http://toldot.ru/tora/rabbanim/rabbanim_504.html
 (3)  Лейла́  і  Меджну́н  –  закохані  зі  старовинної  арабської  легенди  про  трагічне  кохання.
(4)  Антон  Шаммас  –  палестинський  письменник,  поет,  перекладач,  знавець  англійської  і  арабської  літератури  та  історії  мистецтв.
(5)  Федеріко  Гарсіа  Лорка  (05/06/1898  –  19/08/1936)  –  великий  іспанський  поет,  убитий  на  початку  Громадянської  війни  в  Іспанії.  Тут  алюзія  на    слова  з  його  вірша  Балкон  „Коли  я  помру  /  Залиште  балкон  відкритим”  (El  Balcón  „Si  muero  /  Dejad  el  balcón  abierto”).
(6)  Ієгуда  Аміхай  -  поет,  прозаїк,  драматург  з  Єрусалиму,  класик  івритської  поезії  20-го  сторіччя.  У  1945  році  воював  в  Італії  у  складі  Єврейської  бригади  британської  армії,    у  1948  –  1949  рр.  воював  у  ізраїльській  армії  у  Війні  за  незалежність  Ізраїлю.[/i]

[b]Agha  Shahid  Ali  Gazella  (In  Arabic)[/b]
A  language  of  loss?  I  have  some  business  in  Arabic.
Love  letters:  a  calligraphy  pitiless  in  Arabic.

At  an  exhibit  of  miniatures,  what  Kashmiri  hairs!
Each  paisley  inked  into  a  golden  tress  in  Arabic.

This  much  fuss  about  a  language  I  don't  know?  So  one  day
perfume  from  a  dress  may  let  you  digress  in  Arabic.

A  "Guide  for  the  Perplexed"  was  written–believe  me–
by  Cordoba's  Jew–Maimonides–in  Arabic.

Majnoon,  by  stopped  caravans,  rips  his  collars,  cries  "Laila!"
Pain  translated  is  O!  much  more–not  less–in  Arabic.

Writes  Shammas:  Memory,  no  longer  confused,  now  is  a  homeland–
his  two  languages  a  Hebrew  caress  in  Arabic.

When  Lorca  died,  they  left  the  balconies  open  and  saw:
On  the  sea  his  qasidas  stitched  seamless  in  Arabic.

Ah,  bisexual  Heaven:  wide-eyed  houris  and  immortal  youths!
To  your  each  desire  the  say  Yes!  O  Yes!  in  Arabic.

For  that  excess  of  sibilance,  the  last  Apocalypse,
so  pressing  those  three  forms  of  S  in  Arabic.

I  too,  O  Amichai,  saw  everything,  just  like  you  did–
In  Death.  In  Hebrew.  And  (please  let  me  stress)  in  Arabic.

They  ask  me  to  tell  them  what  Shahid  means:  Listen,  listen:
It  means  "The  Beloved"  in  Persian,  "witness"  in  Arabic.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2024


Ага Шахід Алі СКРИПКИ

                                                                                     [i]з  Махмуда  Дервіша[/i]
Плачуть  скрипки  циганські,  збираючись  в  Андалусію,
Плачуть  скрипки  арабські,  покидаючи  Андалусію.

Скрипки  плачуть  про  час,  що  назад  не  вернеться,
Скрипки  плачуть  за  домом,  що  можна  вернути.

Скрипки  ліс  запалили  у  цій  непроглядній  пітьмі,
Скрипки  рвуть  горизонти,  запах  крові  у  венах  моїх.

Плачуть  скрипки  циганські,  збираючись  в  Андалусію,
Плачуть  скрипки  арабські,  покидаючи  Андалусію.

Скрипки  –  коні  примарні  із  хвиль  гомінкої  води
Скрипки  –  хвилі  припливу  на  полі  шаленім  бузку

Скрипки  –  монстри,  розбуджені  нігтем  далекої  жінки
Скрипки  –  військо,  будова,  мармурова  гробниця  й  Нахаванд  *.

Скрипки  –  хаос  у  серці  і  вітер  безумства  в  ногах  танцюриста
Скрипки  –  зграї  птахів,  пролітаючих,  наче  розірваний  прапор

Скрипки  –  докором  з  шовку  стихають  у  ночі  кохання
Скрипки  –  звуків  далеких  пролите  вино  із  минулих  бажань

Скрипки  всюди  зі  мною  неначе  відплата,
Скрипки  ловлять  мене  щоб  убити,  коли  наздогонять.

Скрипки  плачуть  арабські  покидаючи  Андалусію
Скрипки  плачуть  циганські    збираючись  в  Андалусію.
*  [i]Нахаванд  -  один  з  класичних  арабських  музичних  режимів.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=63zqNQsgPns[/youtube]

[b]Agha  Shahid  Ali  VIOLINS[/b]
                                       [i]by  Mahmmoud  Darwish  [/i]
Violins  weep  with  gypsies  going  to  Andalusia
Violins  weep  for  Arabs  leaving  Andalusia

Violins  weep  for  a  time  that  does  not  return
Violins  weep  for  a  homeland  that  might  return

Violins  set  fire  to  the  woods  of  that  deep  deep  darkness
Violins  tear  the  horizon  and  smell  my  blood  in  the  vein

Violins  weep  with  gypsies  going  to  Andalusia
Violins  weep  for  Arabs  leaving  Andalusia

Violins  are  horses  on  a  phantom  string  of  moaning  water
Violins  are  the  ebb  and  flow  of  a  field  of  wild  lilacs

Violins  are  monsters  touched  by  the  nail  of  a  woman  now  distant
Violins  are  an  army,  building  and  filling  a  tomb  made  of  marble
   and  Nahawund

Violins  are  the  anarchy  of  hearts  driven  mad  by  the  wind  in  a  dancer’s  foot
Violins  are  flocks  of  birds  fleeing  a  torn  banner

Violins  are  complaints  of  silk  creased  in  the  lover’s  night
Violins  are  the  distant  sound  of  wine  falling  on  a  previous  desire

Violins  follow  me  everywhere  in  vengeance
Violins  seek  me  out  to  kill  me  wherever  they  find  me

Violins  weep  for  Arabs  leaving  Andalusia
Violins  weep  with  gypsies  going  to  Andalusia
         *  Nahawund:  One  of  the  classical  Arabic  musical  modes.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2024


Ага Шахід Алі Країна без поштамтів

1
Я  знову  повернувся  в  цю  країну,
де  зруйнували  мінарети.
Хтось  у  гірчичне  масло  вмочить  гніт
в  глиняну  лампу,  читати  вечорами
начертані  планетами  послання.
Відбитки  пальців  замінили  підпис  в  банку
в  цьому  поштовому  архіві  з  приреченими
адресатами,  де  всі  будинки  зруйновані  або  пусті.
Пусті?  Тому  що  так  багато  втікали,  бігли
і  стали  біженцями  там,  на  рівнині,
де  довелося  випасти  росою,
і  стати  горами  зі  скла.  Вони  крізь  нього
нас  бачать  –  бачать  як  зруйновані  безумством
будинки  їх  захищають  від  вогню,  неначе
печерні  стіни.  Спалили  їх  солдати,  вогнем  зітерли,
наш  світ  згорів  миттєво,  так  попелом  стає
пап’є-маше  у  візерунках  золотих.  Коли  загинув
муедзин,  було  обкрадене  безмовне  місто.
Будинки  були  зметені,  немов  опале  листя
для  спалення.  Тепер  щовечора  ми  забуваємо
свої  домівки  –  свої,  покинуті  пустими.
Ми  правовірні.  Ми  на  ті  двері  прикріпили  вінки.
Правовірніші  щоночі  під  стінами  запалюють  вогонь
і  ми  вдивляємося  у  пітьму,  як  у  печеру.
2
„Ми  опинилися  в  вогні,  ховаючись  в  пітьмі”,  -
як  карта  ляже,  скаже  вулиця:  „Я  хочу
бути  тим,  хто  проливає  кров.  Умивши  свої  руки.
Або  я  залишуся  на  холоді  допоки  ллється  дощ
чорнилом,  і  мої  пальці,  за  межею  болю,
всю  ніч  штампують  скасовані  печаті”.
Безумний  провідник!  Забуто  сказане.  Вони  прибудуть
у  цю  країну,  з  попелу.  Фантоми  душ,
моліться  за  живих.  Я  повернувся  дощем,
знайти  його,  дізнатися,  чому  він  не  писав,
Я  взяв  з  собою  гроші,  валюту  з  пейслі,
купити  нові  марки,  вже  рідкісні,  пусті,
на  них  не  вказана  країна.  Без  ліхтаря
дивлюся  на  похованих  в  будинках  спорожнілих    –
Він  міг  би  жити,  відкривати  двері  диму,
пітьмі  видихувать  свій  спалений  рефрен  -
„Всьому  кінець,  нічого  не  лишилося”.
Я  мушу  наказати  тиші,  щоб  стала  дзеркалом,
щоб  знову  чути  його  голос  звідусюди.
Біжать  вогненні  хвилі.  Я  мушу  цю  ріку  перепливти?
Зачинені  усі  поштамти.  Хто  буде  доставляти
пергаменти  з  нарізаними  пейслі,  мої  новини  в  тюрми?
Віднині  зможе  тільки  тиша  одержати  мої  листи
до  нього.  Чи  темні  вікна  пошти  для  безадресних  листів.
3
„Всі  карти  знищені,  не  проминули  жодну.
Я  сторож  в  мінареті,  в  якому  муедзин  загинув.
Приїдь  мерщій,  бо  я  живий.  Тут  пейслі  часом
при  світлі  бувають  білі  або  чорні.
Липке  багно  заляпує  їх  завитки,
вони  як  квіти  осені  в  утраченій  країні.
Прийми  їх,  я  даю  їх  тільки  раз,  вночі.
Приїдь  до  того,  як  я,  мертвий,  втрачу  голос”.
У  чорний  дощ  залишся  вірним  фантомам  душ,
тут  твій  біль.  Відчуй  його.  Ти  мусиш  це  відчути.
„Нічого  не  лишилося,  всьому  кінець”,
я  знову  бачу  його  голос:  „Це  алтарі
зі  слів.  Знайди  свої  листи  до  мене.  Й  мої
до  тебе.  Приїдь  мерщій  і  плач,  відкривши
загублені  конверти”.  І  відшукай  цей  мінарет:
Я  опинився  у  вогні,  ховаючись  в  пітьмі.
Тут  біль  твій.  Ти  повинен  це  відчути.  Відчуй.
Душа,  будь  вірна  божевільному  рефрену  –
Хтось  у  гірчичне  масло  вмочить  гніт
в  глиняну  лампу,  читати  вечорами
начертані  планетами  послання.
Штампують  мої  руки  скасовані  печаті
Тут  архів.  Я  відшукав  залишений
ним  голос  на  карті,  де  нема  кордонів.  
4
Я  їх  читав,  листи  закоханих,  цих  божевільних,
й  мої  до  тих,  від  кого  відповіді  не  прийшли.
Я  засвітив  ліхтар,  шлю  свої  відповіді,  зву  до  молитви
глухих  людей  на  різних  континентах.  І  мої  сльози  -
це  нескінченний  плач,  як  у  листах  померлих  плач
до  цього  світу,  кінець  якому  близько,  завжди  близько.
Мої  слова,  відправлені  у  велетенських  конвертах  зливи,
ідуть  туди,  до  адресатів,  через  океани.
Те,  що  пишу,  це  дощ.  Я  не  благаю.
Це  просто  стримуваний  крик,  до  нас!  до  нас!
чиї  листи  кричать  про  гинучих  у  тюрмах.
Віднині  я  щовечора  у  мінареті
угору  йду  по  східцях.  Божевільна  постать,
Я  розкидаю  пейслі  хмар.  Покинутий,  як  ці:
хто  підкупляє  вітер  ранку,  це  їх  таємний  задум.
Та  тут  немає  сонця.  Тут  немає  сонця.
Тоді  жалю  не  майте  ви,  кого  я  врятувати  не  зумів  –
Мені  пришліть  ваш  крик,  хоча  б  у  такий  спосіб:
Я  знайшов  листи  від  в’язнів  до  коханих  –
Початок  одного:  „Мої  слова  ніколи  не  знайдуть  тебе”.
Закінчив  інший:  „Шкіра  тане  від  роси
без  твого  дотику”.  Я  хочу  відповісти:
Я  хочу  жити  вічно.  Що  можна  ще  сказати?
Йде  дощ,  коли  я  це  пишу.  Шалене  серце,  будь  сміливим.

[b]Agha  Shahid  Ali  The  Country  Without  a  Post  Office[/b]
1
Again  I’ve  returned  to  this  country
where  a  minaret  has  been  entombed.
Someone  soaks  the  wicks  of  clay  lamps
in  mustard  oil,  each  night  climbs  its  steps
to  read  messages  scratched  on  planets.
His  fingerprints  cancel  bank  stamps
in  that  archive  for  letters  with  doomed
addresses,  each  house  buried  or  empty.
Empty?  Because  so  many  fled,  ran  away,
and  became  refugees  there,  in  the  plains,
where  they  must  now  will  a  final  dewfall
to  turn  the  mountains  to  glass.  They’ll  see
us  through  them—see  us  frantically  bury
houses  to  save  them  from  fire  that,  like  a  wall
caves  in.  The  soldiers  light  it,  hone  the  flames,
burn  our  world  to  sudden  papier-mâché
inlaid  with  gold,  then  ash.  When  the  muezzin
died,  the  city  was  robbed  of  every  Call.
The  houses  were  swept  about  like  leaves
for  burning.  Now  every  night  we  bury
our  houses—theirs,  the  ones  left  empty.
We  are  faithful.  On  their  doors  we  hang  wreaths.
More  faithful  each  night  fire  again  is  a  wall
and  we  look  for  the  dark  as  it  caves  in.
2
“We’re  inside  the  fire,  looking  for  the  dark,”
one  card  lying  on  the  street  says,  “I  want
to  be  he  who  pours  blood.  To  soak  your  hands.
Or  I’ll  leave  mine  in  the  cold  till  the  rain
is  ink,  and  my  fingers,  at  the  edge  of  pain,
are  seals  all  night  to  cancel  the  stamps.”
The  mad  guide!  The  lost  speak  like  this.  They  haunt
a  country  when  it  is  ash.  Phantom  heart,
pray  he’s  alive.  I  have  returned  in  rain
to  find  him,  to  learn  why  he  never  wrote.
I’ve  brought  cash,  a  currency  of  paisleys
to  buy  the  new  stamps,  rare  already,  blank,
no  nation  named  on  them.  Without  a  lamp
I  look  for  him  in  houses  buried,  empty—
He  may  be  alive,  opening  doors  of  smoke,
breathing  in  the  dark  his  ash-refrain:
“Everything  is  finished,  nothing  remains.”
I  must  force  silence  to  be  a  mirror
to  see  his  voice  again  for  directions.
Fire  runs  in  waves.  Should  I  cross  that  river?
Each  post  office  is  boarded  up.  Who  will  deliver
parchment  cut  in  paisleys,  my  news  to  prisons?
Only  silence  can  now  trace  my  letters
to  him.  Or  in  a  dead  office  the  dark  panes.
3
“The  entire  map  of  the  lost  will  be  candled.
I’m  keeper  of  the  minaret  since  the  muezzin  died.
Come  soon,  I’m  alive.  There’s  almost  a  paisley
against  the  light,  sometimes  white,  then  black.
The  glutinous  wash  is  wet  on  its  back
as  it  blossoms  into  autumn’s  final  country—
Buy  it,  I  issue  it  only  once,  at  night.
Come  before  I’m  killed,  my  voice  canceled.”
In  this  dark  rain,  be  faithful,  Phantom  heart,
this  is  your  pain.  Feel  it.  You  must  feel  it.
“Nothing  will  remain,  everything’s  finished,”
I  see  his  voice  again:  “This  is  a  shrine
of  words.  You’ll  find  your  letters  to  me.  And  mine
to  you.  Come  soon  and  tear  open  these  vanished
envelopes.”  And  reach  the  minaret:
I’m  inside  the  fire.  I  have  found  the  dark.
This  is  your  pain.  You  must  feel  it.  Feel  it,
Heart,  be  faithful  to  his  mad  refrain—
For  he  soaked  the  wicks  of  clay  lamps,
lit  them  each  night  as  he  climbed  these  steps
to  read  messages  scratched  on  planets.
His  hands  were  seals  to  cancel  the  stamps.
This  is  an  archive.  I’ve  found  the  remains
of  his  voice,  that  map  of  longings  with  no  limit.
4
I  read  them,  letters  of  lovers,  the  mad  ones,
and  mine  to  him  from  whom  no  answers  came.
I  light  lamps,  send  my  answers,  Calls  to  Prayer
to  deaf  worlds  across  continents.  And  my  lament
is  cries  countless,  cries  like  dead  letters  sent
to  this  world  whose  end  was  near,  always  near.
My  words  go  out  in  huge  packages  of  rain,
go  there,  to  addresses,  across  the  oceans.
It’s  raining  as  I  write  this.  I  have  no  prayer.
It’s  just  a  shout,  held  in,  It’s  Us!  It’s  Us!
whose  letters  are  cries  that  break  like  bodies
in  prisons.  Now  each  night  in  the  minaret
I  guide  myself  up  the  steps.  Mad  silhouette,
I  throw  paisleys  to  clouds.  The  lost  are  like  this:
They  bribe  the  air  for  dawn,  this  their  dark
purpose.
But  there’s  no  sun  here.  There  is  no  sun  here.
Then  be  pitiless  you  whom  I  could  not  save—
Send  your  cries  to  me,  if  only  in  this  way:
I’ve  found  a  prisoner’s  letters  to  a  lover—
One  begins:  “These  words  may  never  reach  you.”
Another  ends:  “The  skin  dissolves  in  dew
without  your  touch.”  And  I  want  to  answer:
I  want  to  live  forever.  What  else  can  I  say?
It  rains  as  I  write  this.  Mad  heart,  be  brave.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013362
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2024


Ага Шахід Алі Останній шафран

                                                   [i]Після  поля  шафрану  привертають  увагу  плавучі  сади,
                                                   які    по  озеру  Дал  (1)  можна  рухати  з  місця  на  місце.[/i]
                                         1
Я  помру,  восени,  у  Кашмірі,
й  остаточний  порядок  у  венах
у  новинах  навряд  оминуть,  цензуровану  кров
чи  Шафранове  Сонце  й  Сезони  Дощів

продаватимуть  в  траурній  рамці,  потім  знищать,
непомітно  на  стоянці  для  вільних  таксі.
Там  прикріплюють  люди  таблоїди
на  паркан  біля  банку  Гріндлея  (2).

А  я  буду  шукати  криваві  сліди
в  заголовках  під  фото  дітей,
їх  без  поспіху  –  після  квітневої  повені  –
убивали  в  рифленій  воді,  кожен  вирваний
крик  з  їх  горлянок  неначе  Джелам  (3)
відступив,  обернувшись  в  готівку,
відображену  в  банківських  звітах.
Я  обслідую  хвилі,  розшукаю  там  кожен  таємний

баланс,  оплачу  його  в  будь-який  спосіб,
як-небудь  водіїв  розпитаю.  Буде
поглядом  звати  Зелена  Чинара,
обіцяютиме,  „Я  прийму  тебе  в  будь-якім  місці,

навіть  в  час  комендантський”,  і  вручить  букет  –
„Тут  вінки  оголошені  поза  законом!”

                                         2
Я  помру  в  кінці  жовтня  в  той  день,  який  буде  колись:
доставить  мене  до  Помпора  (4)  таксист,  там  я    квітів  нарву  і  вернуся,
розітерті  тичинки  –  Скільки  тисяч?  –
 мої  руки  покриють  багрянцем:  я  крикну:  ”Шафран  (5),  моя  плата!”
Він  здолає  кордони  й  розвіє  про  мене  чутки.  „Чи  хтось
бачив  Шахіда”,  -знов  і  знов  ми  почуємо  в  кожній  чайній
від  Нішата  (6)  до  Насіма  (7).  Він  зупиниться  у  Шалімарі  (8)  на  гхаті  (9),
і  ми  зійдемо  сходами  в  воду.  Там    світи  розділились  –
у  двох  ярдах  –  від  берега,  я  востаннє  його  пасажир.
Несподівно  для  його  віку,  затремтить  його  голос,
його  погляд  омиє    мене,  як  зелена  вода:
„не  зростатиме  золото  знову  на  згорілому  полі  Помпора”.
Він  доставить  мене  в  вільний  світ  з  Заборонної  зони,  так  потрапить
моя  кров  у  новини  Шафрановим  Сонцем  на  хвилях.

                                         3
Так,  я  це  пам’ятаю,
день,  коли  я  помер  і  розтанув  багрянцем,

небо  це,  ці  потоки  повітря,
цей  розлив  кольорів  і  стікаюча  кров’ю
земля,  ми  безмовно  до  берега  йшли
повз  гвардійців  в  той  день,  коли  вмер  я,  і  він,
охоронець  у  світі  з  останнім  шафраном,
правив  човен  на  острів  завбільшки  з  могилу.
Він  відплив  на  два  ярди  зі  мною  на  захід,
залишивши  позаду  весь  біль.  На  слуху  була  звістка,
я  мертвий,  і  прорвалися  ці  найдорожчі  рядки,
„Якщо  дійсно  є  рай  на  землі,
то  він  тут,  саме  тут,  саме  тут.”  (10)
                               [i]    (для  Відура  Вазіра)[/i]
[i](1)  Дал  –  друге  за  величиною  озеро  Кашміру,  яке  ще  називають  „Коштовним  каменем  в  короні  Кашміру”  або  „Срінагарським  скарбом”.  Берегова  лінія  довжиною  15,5  км  забудована  з  часів  правління  Великих  Моголів  парками,  садами,  каналами  й  готелями.  Після  Моголів  Кашмір  був  завойований  пуштунами,  які  прийшли  з  Афганістану.  Нові  правителі  обмежили  право  англійців  будувати  будинки  на  цій  землі.  Англійці,  щоб  обійти  заборону,  почали  споруджувати  будинки  на  човнах  довжиною  до  24-38  метрів  і  до  3  метрів  у  ширину:  „Кожен  з  них  –  це  маленький  шматочок  Англії,  що  плаває  по  озеру  Дал”.  Донині  іноземцям  не  дозволено  купувати  в  Кашмірі  землю  для  забудови.  Зараз  плаваючі  палаци  й  сади  стали  окрасою  озера.
(2)  Гріндлей-Банк  –  Національний  Банк  Індії,  заснований  у  1828  році  Робертом  Мелвіллом  Гріндлеєм  у  Лондоні  для  перевезення  до  Індії  й  назад  пасажирів  і  багажу.  Згодом  до  переліку  послуг  були  включені  банківські  операції.  З  1948  року  став  Національним  банком  Індії,  у  1974  році  переданий  Австралії  і  Новозеландії.  Після  2000  року  назва  Гріндлей-Банк  не  використовується.
(3)  Джелам  –  судохідна  річка  Індії  і  Пакистану,  бере  початок  у  Гімалаях,  тече  через  Кашмірську  долину  до  Індо-Гангської  рівнини,  де  впадає  в  річку  Чинаб  (басейн  р.Інд).  Долина  Кашміру  утворена  розширеннями  і  вигинами  річки,  озеро  Дал  –  її  заглибленням.
(4)  Помпор  –  історичне  місто  на  східному  березі  річки  Джелам  на  національній  трасі  Срінагар  –  Джамму.  Знаходиться  на  відстані  11  км  від  Лал  Чоук  -  центру  міста  Срінагар.  Відоме  своїм  шафраном,  знаним  як  кашмірський  шафран,  найкращий  у  світі.  Більшість  людей  Помпору  мали  земельні  ділянки  і  займалася  вирощуванням  шафрану.  Помпор  відомий  також  своїм  хлібом,  який  випікається  на  весілля  і  для  релігійних  церемоній.  Більшість  місцевого  населення  –  мусульмани.  Також  в  Помпорі  проживало  багато  пандитів,  тут  знаходився  їхній  головний  храм.
(5)  Шафран  -  одні  з  найдорожчих  у  світі  прянощів,  які  одержують  з  рилець  кашмірського  шафрану  (крокусу),  найцінніший  подарунок.
(6)  Нішат  Багх  (Весняний  сад)–  дивоважний  і  неймовірно  красивий  сад,  закладений  неподалік  від  Срінагара  у  1633  році  Асаф  Ханом,  старшим  братом  Нур  Джахана  і  тестем  Шаха  Джахана.  Це  другий  за  величиною  сад  Моголів.  З  нього  відкривається  панорама  на  гірський  хребет  Пір-Панджал  і  на  озеро  Дал.
(7)  Насім  Багх    (Сад  Ласкавого  Бризу)–  сад  на  західному  березі  озера  Лал,  насаджений  за  наказом  Шаха  Джахана  з  тисячі  двохсот  саджанців  чинар  20  -  21  березня  1635  року.    Саджанці  полили  водою  з  молоком.  Фонтани  і  огорожа  навколо  саду  були  зруйновані  під  час  афганського  правління.  Немає  місця  на  землі,  яке  зрівняється  красою  з  цим  садом,  коли  восени  багряніє  листя  чинар.
                     Вранці  Сад  Нішат,  увечері  Сад  Насім,
                     Шалімар  і  крокусові  поля  –  ось  ті  місця,
                     які  побачиш  в  Кашмірі  і  не  захочеш  нічого.
(8)  Багх  Шалімар  (Сад  Кохання)  у  Індії  і  Пакистані  -  чудові  зразки  паркового  мистецтва  Великих  Моголів.  Сад  Шалімар  біля  міста  Срінагар  у  штаті  Джамму  і  Кашмір  збудував  імператор  Великих  Моголів  Джахангір  для  своєї  дружини  Нур  Джахан  у  1618  році.
(9)  Гхат  —  кам’яні  східці  для  ритуального  омивання  індуїстів  і  місце  кремації.  Гхати  будувалися  і  перебудовувалися  на  протязі  сотень  і  тисяч  років  на  берегах  священних  рік  Індії..
(10)  Коли  імператор  моголів  Джахангір  ступив  в  долину  Кашмір,  він,  вражений  красою  цієї  землі,  сказав  знамените:  „Якщо  існує  Рай  на  землі,  то  він  саме  тут”.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=0mxhbC530Yg[/youtube]
[b]Agha  Shahid  Ali  The  Last  Saffron[/b]
                                 [i]  Next  to  Saffron  cultivation  in  interest  come  the  floating  gardens
                                   Of  the  Dal  Lake  that  can  be  towed  from  place  to  place.[/i]
                                                                       1
I  will  die,  in  autumn,  in  Kashmir,
and  the  shadowed  routine  of  each  vein
will  almost  be  news,  the  blood  censored,
Saffron  Sun  and  the  Times  of  Rain

will  be  sold  in  black,  then  destroyed,
invisibly  at  Zero  Taxi  Stand.
There  will  be  men  nailing  tabloids
to  the  fence  of  Grindlay’s  Bank,

I  will  look  for  any  sign  of  blood
in  captions  under  the  photos  of  boys,
those  who  by  inches  –  after  the  April  flood  –
were  killed  in  fluted  waters,  each  voice

torn  from  its  throat  as  the  Jehlum
receded  to  their  accounts  and  found  cash
sealed  in  the  bank’s  reflection.
I  will  open  the  waves,  draw  each  hushed

balance,  ready  to  pay,  by  any  means,
whatever  the  drivers  ask.  The  tone
called  Eyes  of  Maple  Green
will  promise,  “I’ll  take  you  anywhere,  even

in  curfew  hours,”  and  give  me  a  bouquet  –
“There’s  a  ban  on  wreaths!”

                                                                       2
I  will  die  that  day  in  late  October,  it  will  be  long  ago:

He  will  take  me  to  Pompore  where  I’ll  gather  flowers  and  run
back  to  the  taxi,  stamens  –  How  many  thousands?  –  crushed
to  red  varnish  in  my  hands:  I’ll  shout:  “Saffron,  my  payment!”
And  he’ll  break  the  limit,  chase  each  rumor  of  me.  “No  one’s
see  Shahid,”  we’ll  hear  again  and  again,  in  every  tea  house  from
Nishat  to  Naseem.  He  will  stop  by  the  Shalimar  ghat,  and  we’ll
descend  the  steps  to  the  water.  He’ll  sever  some  land  –  two
yards  –  from  the  shore,  I,  his  last  passenger.  Suddenly  he’ll  age,
his  voice  will  break,  his  gaze  green  water,  washing  me:  “it  won’t
grow  again,  this  gold  from  the  burned  fields  of  Pampore.”  And
he  will  row  the  freed  earth  past  the  Security  zones,  so  my  blood
is  news  in  the  Saffron  Sun  setting  on  the  waves.

                                                                       3
Yes,  I  remember  it,
the  day  I’ll  die,  I  broadcast  the  crimson,

so  long  of  that  sky,  its  spread  air,
its  rushing  dyes,  and  a  piece  of  earth

bleeding,  apart  from  the  shore,  as  we  went
on  the  day  I’ll  die,  past  the  guards,  and  he,
keeper  of  the  worlds’s  last  saffron,  rowed  me
on  an  island  the  size  of  a  grive.  On

two  yards  he  rowed  me  into  the  sunset,
past  all  pain.  On  everyone’s  lips  was  news

of  my  death  but  only  that  beloved  couplet,
broken,  on  his:

“If  there  is  a  paradise  on  earth,
It  is  this,  it  is  this,  it  is  this.”
                                           [i]  (for  Vidur  Wazir)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2024