Такий самотній й жалюгідний,
В пустелі раб стояв.
У небеса він слав прокльони
І в них же щось благав.
На долю скаржився бідака
І ось його слова:
«За що?», - питав у долі раб, -
«За що до мене так?
Чи чим розгнівав я тебе?
Чи ж не під твій я смак,
Що не взлюбила так мене?», -
Питав у долі раб.
А та сміялась і котивсь
Громами долі сміх.
Вона сміялася до сліз,
Сльозами дощ проливсь.
І не сховатися рабу,
Раб долі, всьому раб.
І грім лякатиме його,
І дощ йому сатрап...
