Якось ти починаєш розуміти ,що живеш між пеклом і раєм,
Тебе лякають тут і там,там і тут кожним чудовиськом-бабаєм,
Що аж смішно подумати "Де я живу?Чого я чекаю?Нащо?".
"Я живу і лякаюсь "не подумає жоден з вас - час це час.
Кожен бачить ілюзії та веснянки-пісні ,серед сонця корони,
Ти ж кажеш Бог - це дуршлак , тепло води і тягучі макарони,
А може ти також дуршлак , тепло і макарони ,тепер для нас...
Якось ти починаєш розуміти ,що весь час воюєш по життю,
З таким наче теплим і холодним мороком світла - блакиттю,
І ти зажди не за секунду до поразки програєш бездарно,
І думаєш кожен раз що переміг тепло,без програшно ,
Ти зізнаєшся що програв ,коли сміються всі Амури,
А ти не знов збудував нові, захисні, важкії стіни-мури...
Ти кожної стіни розроблюєш макети і падаєш блокадно...
Ти вже ніщо, ти просто тіні відблиск на сукні новім,
Тіні блищать хоч відблиск не побачиш в тлінні своїм,
Ти просто ніхто і ніде ,ти просто з діркою в середені нуль.
І ліпиш з лайна купу нібито вбивчо-смертельних куль,
А ти ніщо і просто каже,що ти все серед всього,
Хоча ніколи і ніде не зробив і не домігся нічого,
Серед таких великих і вкрай малих півкуль...
