Зеленкувато-добрі очі,
Приємно всміхнені вуста!
Згадаю їх – й мов птах понестись хочу
Туди, де хтось рече твоє ім’я.
Де споглядають твою вроду,
Поставу ставну та струнку.
Де опускаєш ти вінок на воду
І мрієш про дітей, любов тривку.
Де в кавовім волоссі сонце
Звиває відблиски свої,
Де вітер дме мурахами на скроньці
І продувом лоскоче по щоці.
Де трави пестять твої руки,
В долоні сиплячи росу,
Де босоніж летиш – толочиш луки,
Та шепчеш Богу: «Я тебе люблю!».
́́́́́́́́
28/01/2013
оо, як гарно! вельми "миловидно" дуже відчАйно і віддано, всеосяжно/всеохопно любляче))
"в кавовім волоссі" - дурманне порівняння, ммм!..)
хоча слово "рече" видалося грубуватим(
Ростислав Свароженко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Софіє, за такий теплий коментар, який свідчить, що не здичавіла ще мавка на природі та у вирі емоцій . З «випірнанням» у світ мирський! Хай буде він ніжним до Вас (не грубуватим)!
Ахахах, "ще"?) я "дичавіти" не планую (бачите, вже й плани з'явилися, - соціалізуюся "помальоньку")))
Який Ви тонкий чоловік: все знаєте та відчуваєте!
Дякую, хай буде, амінь!))