3
А чутки заповзали гадюками
Під солому обскубаних стріх.
В скорім часі у двері загрюкали
І постав "комнезам" на поріг.
В кого правди питати хазяїну?
Та вона й не гостила у нас!
Весь Закон перешито по Сталіну:
Ти - куркуль! Тож і вимреш, як клас!
Викидали на сніг безжально
І дітей і старих дідів.
Замерзали в сибірах дальніх
Долі славних козацьких родів.
І мене те неждане лихо
Не минуло, як не молив.
Що було того лементу, крику,
Як худобу із двору вели!
Як "буксири", свої ж - активісти!,
Ці любителі зад полизать,
Норовили у шпарку пролізти,
Аби владу свою показать!
Я довіку того не забуду,
Як збирали тягло й реманент,
Як ошмаття словесного бруду
Кидав грізний районний агент.
Розкуркулених згодом у сіті
Захопив всемогутній павук -
Добре знаний у білому світі
ВеЧеКа, він же й ОДеПеУ.
В перестуках "телячих" вагонів
Люд хрещений навіки щезав.
За межею сумних перегонів
Був один - всесибірський - вокзал!
Я очунявся аж на Уралі,
А зі мною дружина й маля,
Бо радянські закони моралі
Відторгнули сім"ю куркуля!
На уральських морозах лютих,
На гірських крижаних полях,
Сотні тисяч, неволею скутих,
Свій новий торували шлях!
По-новому нас жити привчали -
Праця з примусу болем пекла,
А в промерзлих бараках ночами
Щемна туга сльозою текла...
Отоді наш синок занедужав
Від тяжкого обвалу незгод.
Він здолати біду не подужав,
Тож поволі згорав від сухот.
Аби сина свого врятувати,
Я намірився звідти втікать.
Було легше каміння тесати,
Аніж муки його споглядать.
Та далеко втекти не зуміли -
Наздогнав здоровенний пес,
А за ним чобітьми прогриміли
Три солдати із еНКаВееС!
І накинули ще зо два роки
До тих трьох, що я мав дотепер.
Зауральські простори широкі,
Чом я там, серед вас, не помер!
Так я втратив єдиного сина,
Що в сухотному пеклі згорів.
Бідна мати всю ніч голосила,
А я тільце в камінні загріб...
Серце болем нестерпним нило,
Тиснув думки пекучої гніт:
Чим дитятко оте завинило,
Чом посивів я в тридцять літ?
Шість десятків з чималим гаком
Відсніжило відтоді зим,
Як востаннє я гірко плакав,
Не ховаючи злої сльози...
Так, відбувши тяжку покару,
Не збагнувши своєї вини,
Повернувсь я додому з Уралу,
В тридцять шостім, у розпал весни.
4
Серед верб і тополь високих
Не впізнав я свого села:
Скрізь кістлява пройшла з косою
І скорботи врожай зняла.
Поки я кайлував на Уралі,
Тут творились страшні діла.
Люди з голоду пухли, вмирали,
Бо держава в них хліб одняла!
Достеменно ніхто не віда,
Скільки їх, безневинних доль,
Від голодного мору безслідно
Полягло серед верб і тополь.
Я не чув аж до цього часу
І в газетах ніде не читав,
Щоб за ту всенародну образу
Хтось-таки по заслугах дістав!
Бачиш, як воно все повернуло...
Та ніхто і подумать не міг,
Щоб державу таку зігнуло
Та скрутило в баранячий ріг!
Може, я тут чогось не допетрав
На десятім десятку літ,
Але прах безневинно мертвих
Теж у цьому залишив свій слід.
А тепер і колгоспи впали
І село залягло в боргах.
Скрутні знову часи настали,
Знову коїться щось у верхах.
Хоч воно й не Москва, а Київ,
І держава, вважай, своя,
Та нахлібників товстошиїх
Розвелось, як мишви на полях!
Трохи б мудрості владцям можним
Та законів, як день, ясних.
Отоді відчував би кожний,
Що держава - його захисник!
Пережив я в житті чимало
Революцій, подій, вождів,
Та на світі мене тримала
Світла радість земних надій...
Все, що мав, по дорозі втратив,
Крім пекучих твердих мозолів.
І не страшно мені помирати
Тут, де жив, серед рідних полів.
...Змовк старий, та ще довго в душу
Бився спогад з-під сивих брів.
Болю пласт нас обох подужав,
Він не згаснув ще й не відгорів.
Так страждальця, видать, дістали
І свої і чужі жалі,
Що йому пригадався й Сталін
І часи лихоліття злі.
Дід смакує міцним самосадом -
Аж під стелею стелиться дим.
Жив, не жив, а життя вже позаду;
Наче ж вчора ще був молодим!
А тепер дожива самотою,
Серед виру сільських проблем,
Битий долею непростою,
Той, що вік звікував куркулем...
ID:
292069
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 10.11.2011 12:52:18
© дата внесення змiн: 11.11.2011 08:55:18
автор: Дощ
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарно Ви оповідаєте-зачитуєшся з ціавістю. 
Сильно пишите! 
