Куркуль (Розповідь діда Михайла) (3 і 4 ч. )

3

А  чутки  заповзали  гадюками
Під  солому  обскубаних  стріх.
В  скорім  часі  у  двері  загрюкали
І  постав  "комнезам"  на  поріг.
В  кого  правди  питати  хазяїну?
Та  вона  й  не  гостила  у  нас!
Весь  Закон  перешито  по  Сталіну:
Ти  -  куркуль!  Тож  і  вимреш,  як  клас!
Викидали  на  сніг  безжально
І  дітей  і  старих  дідів.
Замерзали  в  сибірах  дальніх
Долі  славних  козацьких  родів.
І  мене  те  неждане  лихо
Не  минуло,  як  не  молив.
Що  було  того  лементу,  крику,
Як  худобу  із  двору  вели!
Як  "буксири",  свої  ж  -  активісти!,
Ці  любителі  зад  полизать,
Норовили  у  шпарку  пролізти,
Аби  владу  свою  показать!
Я  довіку  того  не  забуду,
Як  збирали  тягло  й  реманент,
Як  ошмаття  словесного  бруду
Кидав  грізний  районний  агент.
Розкуркулених  згодом  у  сіті
Захопив  всемогутній  павук  -
Добре  знаний  у  білому  світі
ВеЧеКа,  він  же  й  ОДеПеУ.
В  перестуках  "телячих"  вагонів
Люд  хрещений  навіки  щезав.
За  межею  сумних  перегонів
Був  один  -  всесибірський  -  вокзал!
Я  очунявся  аж  на  Уралі,
А  зі  мною  дружина  й  маля,
Бо  радянські  закони  моралі
Відторгнули  сім"ю  куркуля!
На  уральських  морозах  лютих,
На  гірських  крижаних  полях,
Сотні  тисяч,  неволею  скутих,
Свій  новий  торували  шлях!
По-новому  нас  жити  привчали  -
Праця  з  примусу  болем  пекла,
А  в  промерзлих  бараках  ночами
Щемна  туга  сльозою  текла...
Отоді  наш  синок  занедужав
Від  тяжкого  обвалу  незгод.
Він  здолати  біду  не  подужав,
Тож  поволі  згорав  від  сухот.
Аби  сина  свого  врятувати,
Я  намірився  звідти  втікать.
Було  легше  каміння  тесати,
Аніж  муки  його  споглядать.
Та  далеко  втекти  не  зуміли  -  
Наздогнав  здоровенний  пес,
А  за  ним  чобітьми  прогриміли
Три  солдати  із  еНКаВееС!
І  накинули  ще  зо  два  роки
До  тих  трьох,  що  я  мав  дотепер.
Зауральські  простори  широкі,
Чом  я  там,  серед  вас,  не  помер!
Так  я  втратив  єдиного  сина,
Що  в  сухотному  пеклі  згорів.
Бідна  мати  всю  ніч  голосила,
А  я  тільце  в  камінні  загріб...
Серце  болем  нестерпним  нило,
Тиснув  думки  пекучої  гніт:
Чим  дитятко  оте  завинило,
Чом  посивів  я  в  тридцять  літ?
Шість  десятків  з  чималим  гаком  
Відсніжило  відтоді  зим,
Як  востаннє  я  гірко  плакав,
Не  ховаючи  злої  сльози...
Так,  відбувши  тяжку  покару,
Не  збагнувши  своєї  вини,
Повернувсь  я  додому  з  Уралу,
В  тридцять  шостім,  у  розпал  весни.

                                     4

Серед  верб  і  тополь  високих
Не  впізнав  я  свого  села:
Скрізь  кістлява  пройшла  з  косою
І  скорботи  врожай  зняла.
Поки  я  кайлував  на  Уралі,
Тут  творились  страшні  діла.
Люди  з  голоду  пухли,  вмирали,
Бо  держава  в  них  хліб  одняла!
Достеменно  ніхто  не  віда,
Скільки  їх,  безневинних  доль,
Від  голодного  мору  безслідно
Полягло  серед  верб  і  тополь.
Я  не  чув  аж  до  цього  часу
І  в  газетах  ніде  не  читав,
Щоб  за  ту  всенародну  образу
Хтось-таки  по  заслугах  дістав!
Бачиш,  як  воно  все  повернуло...
Та  ніхто  і  подумать  не  міг,
Щоб  державу  таку  зігнуло
Та  скрутило  в  баранячий  ріг!
Може,  я  тут  чогось  не  допетрав  
На  десятім  десятку  літ,
Але  прах  безневинно  мертвих
Теж  у  цьому  залишив  свій  слід.
А  тепер  і  колгоспи  впали
І  село  залягло  в  боргах.
Скрутні  знову  часи  настали,
Знову  коїться  щось  у  верхах.
Хоч  воно  й  не  Москва,  а  Київ,
І  держава,  вважай,  своя,
Та  нахлібників  товстошиїх
Розвелось,  як  мишви  на  полях!
Трохи  б  мудрості  владцям  можним
Та  законів,  як  день,  ясних.
Отоді  відчував  би  кожний,
Що  держава  -  його  захисник!
Пережив  я  в  житті  чимало
Революцій,  подій,  вождів,
Та  на  світі  мене  тримала
Світла  радість  земних  надій...
Все,  що  мав,  по  дорозі  втратив,
Крім  пекучих  твердих  мозолів.
І  не  страшно  мені  помирати
Тут,  де  жив,  серед  рідних  полів.
...Змовк  старий,  та  ще  довго  в  душу
Бився  спогад  з-під  сивих  брів.
Болю  пласт  нас  обох  подужав,
Він  не  згаснув  ще  й  не  відгорів.
Так  страждальця,  видать,  дістали
І  свої  і  чужі  жалі,
Що  йому  пригадався  й  Сталін
І  часи  лихоліття  злі.
Дід  смакує  міцним  самосадом  -  
Аж  під  стелею  стелиться  дим.
Жив,  не  жив,  а  життя  вже  позаду;
Наче  ж  вчора  ще  був  молодим!
А  тепер  дожива  самотою,
Серед  виру  сільських  проблем,
Битий  долею  непростою,
Той,  що  вік  звікував  куркулем...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292069
Рубрика: Поема
дата надходження 10.11.2011
автор: Дощ