Місяць по небу ходить,
Пісню свою заводить,
Зорі круг нього сяють,
Правди вони не знають.
Не знають промені ночі
Про очі сумні дівочі,
Не знають про сльози тихі,
Про горе їхнє велике,
Не знають про гіркі благання,
Про їхні щирі страждання,
Не знають про нічні прохання,
Про чисті сердечні зітхання,
Не знають про море болю,
Про надію на небесну волю,
Не знають те зорі, не знають,
Лиш тихо собі співають.
А очі дівочі благають,
Сльози до них проливають,
Бо очі надію ще мають,
Кращої долі бажають.
Бо світо той помирає,
Так, що аж серце крає,
Морок усе огортає,
Ніде вже світла немає,
Усюди смерть та розпуста,
Кожен сквернить свої уста,
Повсюди зрада, страждання,
Немає навіть кохання,
Брат убиває брата,
Всяк прославляє ката,
Море від крові червоне,
Праведний в ньому потоне,
Війнам немає краю,
Людина про себе лиш дбає,
Ба ні – то уже не людина,
Дика,тупая скотина,
Жага застеляє очі,
Бродить сліпая поночі,
Від злості куски видирає,
Сам від таких ж помирає.
Голод та злидні панують,
Бідних вони не шанують,
В той час,як багаті царюють,
Золотом стайні карбують,
Сидять собі, та й хиріють,
А у бідноти вже руки німіють.
Ось і владики чубляться,
Готові за чобіт кидаться,
А потім у крові купаться,
Над тілом мертвим сміяться.
А зорі того не знають,
В темряві ночі співають,
А очі дівочі ж благають,
І краю тому немає…
Місяць по небу ходить,
Пісню свою заводить,
Зорі круг нього сяють,
Правди вони не знають.
Не знають промені ночі
Про очі сумні дівочі,
Владиці своєму співають,
Мрякунічну осявають…
Місяць усе те знає,
Знає, що серце крає,
Знає, що сил вже немає,
Душа вже спокою жадає,
Голос іще співає,
А розум усе благає,
Небу дари збирає,
В місячній тіні ховає,
Тіло все більше страждає,
А волі немає, немає…
Очі дівочі благають,
Місяця щиро прохають,
Щоб усе це уже закінчилось,
Щоб весна скоріш наступила,
Щоб бруньки скоріш розпустились,
Щоб листочки зелені з’явились,
Щоб зима ця страшна відступила,
Холодне усе розтопила,
Щоб кригу усю розламала,
На уламки дрібні, мов скали,
Щоб понесло їх униз рікою,
І зле все забрало з собою,
Щоб настало красне літо,
Принесло багато діток,
Очі про все те благають,
Угору свій погляд звертають…
Місяць усе те знає,
Лицемпо жовклим киває,
Мудре чоло нахиляє,
Однак,нічим не допомагає.
Бо все він на світі знає,
Велику мудрість має,
Майбутнє на долоні читає,
Минуле у оці має,
Нічого він не забуває,
Усе, що буде знає,
Про кожну дрібничку дбає,
Та хто його де гукає.
Знає ті печальні очі,
Ті сльози сумні дівочі,
Та ще щось місяць знає,
Тому й не допомагає…
Місяць по небу ходить,
Пісню свою заводить,
Зорі круг нього сяють,
Правди вони не знають.
Не знають промені ночі
Про очі сумні дівочі,
Владиці своєму співають,
Мряку нічну осявають.
Місяць усе те знає,
Та ніяк не допомагає,
Чогось він усе чекає,
Бо іще щось місяць знає…
Бо ще пройдуть часи лихії,
Ще збудуться людські мрії,
Після ночі настане світанок,
Ще порадує серце ранок,
Ще розпустить пелюстки квітка,
І розвіється темна мітка,
Ще буде добро на світі,
Та розірвуться вражі сіті…
Одного разу ще буде,
Захвилюються підневільні люди,
Ввесь світ оповиє страхом,
Засяде десь жах під дахом,
І посилиться зло повсюди,
Тікати буде нікуди,
Життя стане нестерпним,
Живі позаздрять мертвим.
І як остання надія зникне,
Жебрак до багатих звикне,
Із темного лісу, в горах
Вийде могутня підмога.
Й тоді під місячне сяйво
Вийдуть звитяжці славні,
Й під зоряним небом ті браття
Запалять велике багаття.
І оте яскраве проміння
Пронизає світ до коріння,
Й поверне це світло надію,
Згадку про давнішню мрію,
І поведуть брати повстання
За велике,чисте кохання,
За справжню дружбу і волю,
За майбутнє і кращу долю,
За спільную Батьківщину,
Та свою рідну дитину,
За славу правдивому слову,
За дійсную рідную мову,
Піднімуть мечі і луки,
Щоб знищити перенесені муки,
Роки брехні і страждання,
Приниження і благання,
І поведе всіх вперед багаття,
Що його запалили ті браття,
Теплом усі душі напоїть,
Все злеє геть відкроїть,
І лицарі стануть до лави,
Й поведуть всіх вперед до слави.
Місяць усе те знає,
Та покірно лишень чекає,
Жаліє про сльози, жаліє,
І більше нічого не вдіє…
Та пройдуть віки й століття,
Забудуться старі лихоліття,
Пройдуть вітри і хмари,
Стануть руїнами храми,
Та обернеться камінь на порох,
Боротимуться світло і морок,
Висохнуть широкі ріки,
Похнюпляться гори-каліки,
Виростуть гори новії,
Потечуть струмки там чистії,
Вогонь спопелить минуле,
В небуття відправить забуле,
Дощ загоїть рани,
Змиє завісу омани,
Не буде обману старого,
Бо не буде уже нічого.
І над голою землею новою,
Над полем трави молодої
Незмінним залишиться небо,
Котрому нічого не треба.
Й ходити меміж зорями місяць,
Співатиме тую же пісню,
Й сіятимуть круг нього зорі,
Глядітимуть на себе в морі,
Співатимуть своєму владиці,
Колихаючи воду в криниці,
Байдужі до всього земного,
Крім свойого неба одного,
Не знаючи,як і колись,
Хто до них знизу кричить…
І от тоді-то з-за місячної стіни,
Голос дужий полине
І з-під місячного сяйва,
Вийдуть лицарі славні,
Минулого герої великі,
Що побороли нещастя дикі,
І запалять на небі браття
Велике небесне багаття.
І понесе воно світло над світом,
Розквітне яскравим цвітом,
Щоб повідати всім і усюди,
Які колись жили люди,
Щоби спогади пробудити древні,
Розповісти про подвиги певні,
Аби всі повік пам’ятали,
Що світом панує правда,
Щоб не було більше злиднів,
Не було темних, злих днів,
Не було нікому погано,
Життя для того всім дано,
Аби лиш добро творити
І тільки у помочі жити…
І місяць усе те побачить,
Відблиски свої пригасить,
Засміється у сиві вуса –
Він зробив усе, що мусив.
ID:
221990
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 14.11.2010 00:07:27
© дата внесення змiн: 14.11.2010 00:07:27
автор: M.E.(nachtigall)
Вкажіть причину вашої скарги
|
