Під небом голубим, під сонцем золотим, дихає земля. Але тяжко так дихає. Коли ж подме вітер сильний та перегне найстаріші дерева, то значить земля зітхає. І лісова братія тоді починає нервово м"яти зелені листочки, та хилитися зі сторони в сторону, ніби старець, що знає про дурість людську, але заради їй не може.
І квіти, і житні колоски, і навіть найзліші колючки - усі нишком туляться до землі, і слова лагідні їй шепочуть. І кожен старається забрати частинку болю, що внесла у долю неньки нашої рука людська. Сльози жалості, блискучими росами стікають тоді зів"ялими листочками та пожовклими пелюстками, і навіть вранішня зоря втрачає усі відтінки радості та стає звичайною сірою химерою.
Природа завжди потішить та обдарує гідного, але варто вам лише позаритися на її підопічних - і все. Лагідна посмішка зходить з її лиця і перетворюється на незадоволену гримасу...
А я пірнаю у повітряні струмені чистоти та свіжості, стоячи на самій вершині гранітових виступів, і пропускаю через себе усю вікову печаль, що зібралася у брилах каміння. Затамовую подих і починаю нерухомо танцювати з вітром, як ось ці скелі, і усі дерева довкола. Потім завмираю. І думками, і подихом. Навіть серце стукає тихше, ніби розуміє щось само по собі.
Прислухаюся. Не до співу пташок - вони пустозвони, не до шелесту листя - надто юне воно. Я слухаю тишу, яку рідко можна застати у міській метушні. Я прислухаюся до того, як моє тіло стає частинкою гранітового царства. Один крок, лише один крок - і я б мала зірватися донизу. Але гора визнала мене за свою і тепер не дасть мене згубити.
А води понизу так і простягають до мене свої водяні язички, і кличуть, і манять скупнутися у прохолодному озерці. Чи хоча б просто підійти до краю поближче і схилитися над водицею, щоб поглянути на своє відображення на дзеркальній поверності води.
Та я продовжую стояти на краю кам"яною брилою і слухати, як дзеленчить струмок понизу схилу трохи лівіше від мене. І якесь дивне відчуття гордості та натхнення переповнюють мене зсередини. Ба яке щастя було умитися кришталево чистою водою, що бере свій початок серед земних схилів та кам"яних виступів.
Зійшовши униз, до самої води, я омиваю ноги настирними хвилями і шкодую, що не можу ані виправити, ані підладнати відлік часу. Втім, саме про це шкодую я не вперше.
І не хочеться нині вертати у сірий будинок на сірій вулиці, наповненій дурнуватими усмішками чорно-білих людей.
Та де б я не була, я прихилюся до тебе рідненька, і омию твої шрами своїми сльозами, як квіти, як житні колоски, і навіть степові бур"яни, що не беруть нічого, і не віддають данини ні людям, ані цілому світові. Лише інколи, коли ніхто не бачить, поникають над землею, і на їхнії тремтячих колючих листочках з"являються дрібненькі росинки...
Даринка Квач відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую) мені насправді просто цікаво почитати інший варіант, але міняти свій я не буду. тут ви маєте рацію.
Втім, проза у мене краще виходить аніж вірші.
ну, я не сильний спец із прози, (так як із поезії) тому розширеного коментаря, нажаль, залишити не зможу.
Лірика сподобалася, є правда деєкі зауваження, але це вже так,
Даринка Квач відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
