Пан або пропав
ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ
Щоб зрозуміти бедлам у царині українських звертань, простежмо бодай у загальних рисах історію їх виникнення. Зрозуміло, спочатку форми ввічливості з’явились у неофіційному народному мовленні. Для цього використовували терміни родинності та свояцтва: батьку, мамо, сину, дочко, брате, сестро, куме, свате, сусіде тощо. Їх і досі вживає в такому значенні українське село. Оскільки сприймання такої лексики в ролі спершу неофіційних, а згодом і офіційних звертань – тенденція не лише українська, то, наприклад, іменником отець (пор.: лат. pater) почали йменувати крім батька ще й священика. Зрештою, такі слова, як брате, сестро, батьку, сину (синку), дядьку, тітко, також тривалий час були досить популярні як звертання до неспоріднених осіб. У патріархально-родовому дусі батьками називали не лише козацьких гетьманів, а й діячів ХХ століття. Скажімо, саме так часто зверталися до президента Карпатської України Августина Волошина. Якщо промовлене до священика отче бездоганно вписується як у християнську догматику, так і в традиції українського назовництва, то стосовно використання двох інших термінів родинності – батьку або дядя й тьотя (останні особливо популярні, коли діти й підлітки заводять розмову з незнайомими дорослими) – викликає серйозні застереження. І тут річ не лише у зрусифікованій структурі певних іменників, а й у тому, що поширення значення (з батькового материного брата чи сестри на кожну дорослу особу) суттєво погіршує їх ідентифікаційні можливості й розмиває межі приватного родинного кола та публічного суспільно-громадського середовища: постійно треба уточнювати, що йдеться про чужого дядю або чужу тьотю. Використання термінів родинності та свояцтва у ролі офіційних чи публічних звертань свідчить про молодість і недостатню розробленість як державних інституцій, так і офіційно-ділової лексики.
ПАТРОНІМИ
Найпопулярнішим у сучасній Україні є офіційне звертання на ім’я та ім’я по батькові (Іване Івановичу, Галино Михайлівно). Хоча стосовно другого з них уже тривалий час точиться дискусія: питомо своє чи російське його походження? У нашого народу традиція називатися за безпосереднім предком чоловічої статі дуже-дуже давня. Проте такі форми й імена по батькові – цілком різні речі. Відповідні йменування, або так звані патроніми, утворювалися в українців від прізвиська, прізвищної назви чи особового імені батька, зокрема й здрібнілих варіантів, а також і від слова на означення його професії чи заняття. Прикметно, що наші особові назви на -ич могли походити й від імені матері, тестя, брата чи інших членів родини. Тобто син Івана Коваля за батьком міг бути не лише Івановичем, а й Іванчуком, Іваненком, Іванойком, Ванником, Коваленком, Ковальчуком тощо. Водночас того ж таки чоловіка могли називати й за ім’ям матері – Мариничем, Оксаничем, Христичем. Характерно, що виникнення українських патронімів відбувалось у живомовній стихії, і ніхто ніколи його не регламентував. Тому історичні документи рясніють випадками, коли певну особу іменують самою лише відповідною формою на -ович, а то й одночасно двома (Андрій Михайлович Сангушкович Каширський). Однак дуже часто українці називалися без патроніма на -ович.
Імена по батькові виникають як атрибути суто офіційні, і спершу з’являються в Московському царстві. Російські отчєства – це породження царсько-імперської бюрократичної машини: їх творення та особливості вживання було чітко регламентовано на «височайшому» рівні. Монархи видали близько 10 спеціальних документів, якими визначали, кому дозволено називатися отчєствами, а кому – ні. Так, наприклад, указ 1627 року твердив, що ніхто не має права писатися «повним» отчєством, тобто на-ович, окрім членів боярської думи. Єкатеріна ІІ звеліла йменувати осіб перших п’яти класів «повними» формами, від шостого до восьмого включно – «напівотчєствамі» на -ич, а всіх інших без указування на батька. Ті мали задовольнитися самопринижувальними іменними варіантами на кшталт Івашка тощо.
ОТЧЄСТВА ДЛЯ «ОТЄЧЄСТВА»
Російське отчєство, як і його сучасний український відповідник – ім’я по батькові, може походити лише від особового імені, причому офіційного варіанту. Ніхто не утворить його від похідної форми Івашка, хоча в нашого народу патронім Івашкович від Івашко – річ цілком звична. Як бачимо, патроніми українців на -ович докорінно різняться від російських отчєств. Ще в ХІХ столітті наші предки навіть не мали терміна ім’я по батькові, замість якого вживали російське по батюшці: про одного зі своїх героїв Григорій Квітка-Основ’яненко пише, що «його звали Кузьмою, а по батюшці Трохимович». Проте в умовах царської імперії отчєства бачилися завжди соціально респектабельними: «Був Чіпка, а став Никифор Іванович… Що то значить – гроші!» (Панас Мирний). Тому більшовики, схильні до дешевого популізму, відкинули всілякі соціальні обмеження щодо вживання отчєств і зробили їх обов’язковим елементом офіційного іменування громадян СССР. Незалежна Україна перейняла отчєства – імена по батькові як імперсько-совєтську спадщину й оголосила їх власним питомим набутком. Нині в нас мало хто звертає увагу на докорінні історичні відмінності у виникненні цих російських форм та українських патронімів, навіть штучний і багатослівний термін ім’я по батькові не викликає сумнівів. Різницю між ними так вдало замаскували, що, скажімо, в перші повоєнні роки навіть у середовищі українських інтелектуалів-емігрантів МУРу, за словами Юрія Шевельова, всі зверталися один до одного «на ім’я й по батькові», лише Маланюк наполягав, щоб його називали паном Євгеном. Нав’язливе прагнення записати всіх українців згідно з таким стандартом призводить до курйозів. Так, наприклад, в енциклопедичних виданнях Богдана-Зіновія Хмельницького записують іще й Михайловичем; Віктор Ющенко в указі про присвоєння звання Героя України назвав Степана Бандеру Андрійовичем, хоча так провідник ОУН ніколи не йменувався. Штучна «побатьковізація» українців, які зроду таких іменних форм не мали, – а це десятки мільйонів наших одноплемінців, які не були підданими Російської імперії чи СРСР, – деформує історію національної культури, виокремлює націю на загальноєвропейському тлі, переносячи її у простір «русского міра». Недарма Микола Хвильовий спостеріг: «Григорій Савич Сковорода – так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владимир Ілліч, Тарас Григорович. І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетри…»
ТОВАР ІЩІ!
Непроста доля судилася слову-звертанню товариш: воно розвинулося від нейтрального тюркського іменника тавар (худоба; товар) до українізованого тавариш – «комерційний компаньйон», а далі до товариш (компаньйон; заступник; однодумець; приятель). Більшовики призначили його символом соціальної рівності й справедливості, обравши за офіційне звертання в середовищі робітників та селян, а також партійної верхівки. Щоправда, розчарований облудністю червоної ідеології, народ трансформував російськомовне звертання товаріщі в актуальний для часів соціалізму заклик «Товар іщі!». В незалежній Україні товаришами вперто називають себе політики лівого спрямування й окремі літні громадяни, а одна з політичних партій «Товаришем» назвала газету. Мабуть, не без ностальгії за радянськими часами й за зразком путінської Росії в силових структурах нашої країни до військових офіційно промовляють товаришу… У Китаї, де аналогічне звертання залишається дуже популярним, усе ж заборонили водіям казати до пасажирів товариші, бо в сленгу тамтешньої молоді так називають геїв. У РФ із перейменуванням міліції на поліцію теж запропоновано звертатися до поліцейських ґосподін, а не товаріщ, як було досі. Втім, українці не мусять переймати ані російського, ані китайського досвіду. Вони повинні зважити на факт, що в їхній мові товариш – це, передусім, «людина, зв’язана з ким-небудь дружбою, щирий друг, приятель». Така багатозначність іменника стає на заваді використанню його в ролі офіційного звертання, яке не має породжувати ніяких приватних алюзій. Прикметно, але в російській мові слово товаріщ цього значення позбавлене. Як, зрештою, і жіночого відповідника, аналогічного українському товаришка.
|
|
