Чому так завжди трапляєть: коли ти хочеш щастя, його поруч немає, а коли воно поруч, ти його просто не помічаєш, а потім нарікаєш на важкість долі? Замисившись над цим, відразу починаєш цінувати кожну хвилину приходу мимовільно задоволення! Але як же це банально, а з іншого боку - песемістично!
Голова обертом просто йде...
Говорять, що краще над цим не замислюватися і все буде йти так як йому потрібно. А але ж все таки цікаво - як воно буде йти і чи можна заманити його до себе! Хвилини самотності тільки й проходять в роздумах про це... Хочеться чогось такого, чого ще не було недосягнуто! А з іншого боку, чи не буде це помилковим, адже ніколи не потрібно бігти "перед батька в Пекло"?
