Лагідними лапками пухкими
обіймає Сонце та голубить.
Мабуть краще, ніж сама я, люди,
знають кого серце моє любить.
Краще знають, що мені робити,
і до кого руки простягати,
з ким, і в якій позі мала б жити,
та кого повинна цілувати.
Навіть поцілунків повітряних,
кульки легкі, дмухкотять - зривають,
до думок, намріяно-зоряних,
щупальця потворні простирають.
То нехай собі, як їх робота,
їхня справа, через браку інших.
Чи на те існує та спільнота,
щоб за Бога „відпускати грішних”?
|
|