…ЗЕМЛЯ ЙОМУ НЕБОМ
(замість некрологу)
30 вересня 2011 року пішов
у вічність український поет
лауреат республіканських премій ім. Бориса Горбатова та ім. Микити Чернявського, міжнародних літературно–мистецьких премій ім. братів Лепких,
імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече» Іван Низовий
Сумна звістка з Луганщини, про те, що помер Іван Низовий вразила в самісіньке сер-це… Адже тільки-но, ось тільки-но.., згадую дату, – 19 серпня ц.р. Іван Данилович разом з донькою Лесею завітав-був у свою рідну Марківку на свято села. Хворий та кволий, висмоктаний страшною хворобою, все ж таки приїхав, щоб привітати земляків: марківчан і білопільців зі святом, дарував нові книжки, намагався жартувати у приватних розмовах, плакав, коли звертався до земляків з вітальним словом…
Холодного сльотавого ранку 30 вересня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую рік 1994. м. Харків, семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді, талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами, поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо мовив до мене: – Як там моя люба Марківка..?
Три дні семінару у Харкові пролетіли як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слу-хали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні Івана Низового – поета, грома-дянина, справжнього патріота України…
Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка Білопільського району Сумської області. Ці короткі й офіційні рядки не передають всього трагізму й драматизму його дитячих років. Найкраще розповів про це він сам у автобіографічній повісті «Десь там, за соняшниками» (2004р.). Його бабуся на прохання Івана Даниловича згадувала: «При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній… Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, вся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитинку. А нічого, оклигала. І ти народився живенький...». Сирітське дитинство Івана Низового пройшло біля хутора Рудка, де мешкав разом із бабусею і старшою сестричкою Людою, адже в роки війни утратив і батька й матір.
Навіть не закінчивши шостого класу, змушений був за трудодень працювати в колгоспі, потім будувати комсомольську шахту на Донбасі, сплавляти ліс на архангельській півночі, споруджувати електростанції в казахстанській Караганді та поблизу Змієва на Харківщині, цементно-шиферний комбінат у Балаклії. З 1961 по 1964 рік – служба в армії. Ще будучи солдатом, побував у 1963 році на семінарі молодих літераторів у Одесі, а вже в 1964 році в Ужгородському видавництві «Карпати» вийшла перша поетична книга Івана Низового «Коли народжуються квіти», редактором якої був молодий поет Петро Скунць. Потім було навчання у Львівському університеті, педагогічна й журналістська робота, а після сімейної драми в 1966 – переїзд на Луганщину й робота в Новоайдарській районній газеті. Друга книга «Провесінь» вийшла в 1971 році, в наступному Іван Низовий став членом Спілки письменників, однак продовжував роботу в обласних газетах, потім старшим редактором обласної студії телебачення. Керував обласним літоб’єднанням, був консультантом спілчанської організації. У 1979-80 роках навчався на Ви-щих літературних курсах при Літінституті імені О.М. Горького. З 1992 по 1998 рік – відповідальний секретар і голова Луганської організації СПУ…
Згадую рік 2007. Село Марківка. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому»з нагоди 55 річчя поета-земляка Івана Низового. Пуста зала… Іван Данилович, у білому сліпучому костюмі, готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним та районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З.Гузаром, головою районної ради С.Дворником, начальником управління культури і туризму облдержадміністрації В.Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відродило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир» і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю як зараз: розгублена, не знаю про що буду говорити і як, хвилююся ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості… А потім розмова сам на сам з Іваном Даниловичем…
Довгий час, завдяки такому винаходу як мобільний зв’язок, ми спілкувалися з Іваном Низовим по телефону. Спілкуватися з ним було напрочуд легко, тому говоримо про все: – він – по-ет з досвідом і я з легкої руки марнословів та заздрісників «самодіяльна» поетеса, – про місце поета в поезії, про націю і літературу, про державотворення, про красу рідного краю, про позицію письменника…
Український письменник Іван Низовий свою позицію висловив уже давно, а особливо в статті «Бути народом», яка в 1988 році була оприлюднена в обласній газеті «Молодогвардієць» і стала своєрідним рушійним складником національного відродження на Луганщині. Свої держа-вницькі погляди Іван Низовий обґрунтував у публіцистичних книгах «Там, де я ніколи не плакав» і «Там, де я сміюся крізь сльози»(2006 р.).
Саме в поєднанні особистої долі поета із найбільш значимими подіями в житті народу виражається публіцистичне спрямування поетичних збірок «Горобина ніч» (1992), «Пракорінь» (1995), «І калина своя і тополя» (1992), «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло», «Вівтар» (1995), «Свіча на вітрі» (1996), «Білопілля – Верхосулля» (1997), «О, Оріяно…» (1997), «Осяяння осінню» (1997), «Сльоза небесна» (1997), «Це – мій вертеп. Лірика відчаю і надії» (1996), «Воронці нев’янучі» (1998), «За овидом сивим» (1998), «Чорнороси» (1998), «Це – мій вертеп» (1998), «Нічний вістун» (1998), «В раю, скраєчку» (2001), «Несправжня пектораль» (2003), «Пролог до епілогу» (2004), «Мажор в мінорі» (2006), «Марківка – як маківка», «Цим дорожу» (2011).
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гластности» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двадцятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота, часом – нестерпно болючі, часом – відверто пронизливі, філософські, добрі і людяні, сповнені любові до України, до своєї батьківщині – Білопільщини, Марківки, Верхосулля, до людей.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– … я – їду, їду у Марківку на свято села, …прошу Господа аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… повідом усих!
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!
Голова літературного об’єднання «ВИР»
Людмила Калиновська
|
|
