Я мимоволі подивилась в небо.
Зірки сіяють, мов сказати хочуть.
Їм, мабуть, в цьому є якась потреба.
Але їм важко, бо вони не можуть.
Метелики на тлі небесній ночі
Вогнями сяють, мов крилами машуть.
А, може, не зірки, а чиїсь очі
Мені про свої сльози сумно кажуть?
То, може, очі ангелів небесних,
Які злетіли прямо з поля бою?
І не померли, а в зірках воскресли
І пошепки з небес зі мной говорять?
А, може, це небесні оченята
Дітей загиблих, не пізнавших ранку?
Вони, ці очі, юних янголяток
Горять на небі з ночі до світанку.
А, може, то сльоза? Хто його знає!
Яка скотилась із чола у жінки.
Вона молилася, плача, промовляя:
"Вернись живим з війни, мій любий синку!"
Не знаю! Тільки чула тихий шепіт,
Молитви, плАчу, стогону ті зойків.
Я чула стогін і дитячий лепіт
Під скрегіт зброї тих проклятих орків.
І якось захотілось відповісти
На всі питання цих очей зіркових.
Я обіцяю знайти в серці місце
Де пам'ять не забуде вас ніколи!
