Вдома чекали мого повернення.
Я посміхаюсь, сонця сліпить обличчя.
З мого тіла виходить невпевненно
Кров, тихий подих, двадцятиріччя.
Я осідаю, вливаюсь у землю,
Кров покрива колосків поголів'я,
Погляд мутніє, смертю спеленаний,
Сонце цілує мені чуба на тім'ї.
Я входжу в землю, лягаю у трави,
В ґрунт проростаю кривавим корінням...
Ранок туманом гуляє над ставом...
Я помираю під трави шурхотіння.
Кров'ю розшитий замурзаний піксель,
Ця вишиванка - найцінніша у світі.
Я посміхаюсь, я гордий. Цініть це.
Я помираю, не встигши пожити.
Я маю двадцять, два з них - на Сході
Я засинаю під вибухи й свисти.
Ну а сьогодні, нарешті, пішов я,
Прилігши на землю, як зірване листя.
Мене опізнають по жетону на грудях,
І з собою разом я прихопив ворогів.
Я буду в ґрунті, в зорях і в людях,
Я лишусь в тих, хто мене полюбив.
Лишусь в землі, яку більше за все я
Серцем своїм покохати зумів.
Честь й Батьківщина - моя панацея
Від смерті, від болю, від ворогів.
Моя бура кров з Донбасу озветься,
Визволить вас від хижих катів...
Тут, в колосках, моє життя обірветься,
Бо я Батьківщину більш за все полюбив...
#олька_оленька #олень
Сильний вірш! 
