Важкий розжарений диск сонця поволі котився до заходу. Єгиптяни вірили, що то могутній Ра везе його у своєму човні. Напевно, з того Ра гребець ніякий – ач, як повільно рухається… Край золотого, ще не вкритого вечірнім багрянцем диска, торкався вже очеретів. Здавалося, якщо сонце не встигне трохи вистигнути, поки торкнеться води, то зашкварчить, зашипить так, ніби коваль опустив у цебро з водою розпечену до солом’яно-білого підкову. Нікудишня така підкова буде – тверда та крихка, надто гарячою гартуватиметься, потрібно на повітрі вистудити до яскравочервоного…
Повітря над ставом ще було розпеченим та задушливим і… непорушним. Вода, певне, як парне молоко, але це – на любителя. Хтось любить молоко парне, хтось – прохолодне, так і з водою. Тут, в цій частині ставу майже не купались, незважаючи на те, що й вода була чистою і місце більш-менш облаштованим – на березі кілька столиків та лав під старими вербами, на плесо виносяться паралельно дві доволі широких десятиметрових кладки, з яких і пірнути зручно та й повалятися на них можна, підставляючи груди та спини палючим потокам ультрафіолету. Однак немає нікого, а час – якраз для купання. Немає нікого, лише верби порипують, хоч і повний штиль. Про що риплять ті верби, що згадують? Вони бачили вдосталь, певне, і пана Бржозовського пам’ятають, колишнього власника цих місць. А, може, й не пам’ятають зовсім. Може, це не ті верби, може, це їх діти чи навіть онуки? Верба швидко росте і старіє швидко. Старіє, крихкий стовбур ламається, падає покорченим трупом у воду, а зі зламу вже визирає новий пагінець…
Тут майже ніколи не купались – хіба приїжджі. Майже всі місцеві вважають це місце… недобрим. Через греблю – Чортів Млин, прокляте місце.
А верби були не самі – на краю кладки, обійнявши коліна, та, спершись на них підборіддям сидів чоловік. Якщо дивитися здалеку, то можна було прийняти його за молодого хлопця – молоде тіло з пружною світлою шкірою, до якої погано чіплялася засмага, стрижка High and tight – армійський бокс. Здавалося, що стриг його якийсь не зовсім вправний перукар – на голеній потилиці та скронях короткі білі смужки, ніби рука перукаря здригалась та «вихоплювала» зайве. Насправді… Насправді перукарі обережно радили йому не стригтися так, а залишати довше волосся, щоб, навпаки, приховати ті білі смужки давніх шрамів, а він усміхався і відповідав, що армійську стрижку придумали давні римляни, щоб ворог не міг схопити за волосся і перерізати горлянку. Перукарі знизували плечима і стригли…
На чоловікові була чорна майка-борцівка, що щільно облягала випнуті груди, темно-сині «адідасівські» шорти і такого ж кольору кросівки. Шию обвивав масивний срібний ланцюг. Час від часу чоловік нервово підсмикував короткі халявки шкарпеток, бо, певне, не любив таких. Коли, схололе вже до червоного, сонце торкнулось води, чоловік зняв сонцезахисні окуляри і, знову зачепивши дужками за вуха, перевів їх на голену потилицю – так носили окуляри молоді двадцятилітні «бики» у далеких уже дев’яностих. Коли чоловік зробив той рух, то прискіпливий погляд міг би помітити на лівій кисті кілька блідо-синіх цяток – залишки давно виведеного татуювання. Зблизька таки було помітно, що чоловікові вже давно не двадцять і навіть не двадцять чотири – під очима дрібні павутинки зморщок, складка на переніссі робила його насупленим, а не дуже вдало зашитий на верхній губі рубець додавав якоїсь зловісності, крізь короткий жорсткий їжачок темно-русого волосся пробивалася сивина. Не атлет, але й не дистрофік… Тугі вузли м’язів та випнуті на руках вени – «мрія наркомана» - теж були досить промовистими. Певне, чоловік знав у минулому, що таке спеціальні фізичні навантаження та й зараз не цурався їх. «В минулому – майбутній спортсмен», - віджартувався б він, якби хто запитав, але запитувати було нікому. Погляд примружених зелених очей із вузькою ниточкою коричневого ореолу по краю райдужки здавався презирливим. Специфічна усмішка – підсмикнутий догори правий куточок вуст, лише посилювала це враження. Кому, якому адресатові призначалася та зневага? Адже поряд не було нікого, хто б міг те побачити…
Поряд, на кладці лежали почата пачка сигарет «Lucky Strike» і запальничка. Чоловік навпомацки дістав одну сигарету, для чогось розім’яв повільно між пальцями і, не відводячи погляду від водного плеса, закурив. Коли клав запальничку, рука торкнулася чогось металево-гачкуватого – з дошки стирчав зігнутий цвях. Кілька разів крутнувши його, висмикнув і, переводячи погляд з плеса на правицю із цвяхом та назад, почав шкрябати щось на дошці. Жаринка на сигареті, підстьобувана короткими різкими батогами затяжок, добігла до фільтра, випала на дошку і згасла, дотлівши. Не помічаючи цього, чоловік все ще час від часу припадав губами до фільтра і продовжував шкрябати дошку. Потім зупинився, повільно відклав цвях в сторону. Помітивши в лівій руці фільтр від сигарети, теж поклав його на кладку. Посидівши так трохи, раптово, швидким рухом звівся на ноги і, припавши на праве коліно, з різким: «Х-х-а!», впечатав правий же кулак в шорстку поверхню дошки, ніби добиваючи невидимого супротивника. Краплини крові швидко всотались в пористу соснову поверхню. Чоловік повільно опустив ліву ногу теж на коліно, схилив голову на груди і, стиснувши кулаки, заплющивши очі і, зціпивши зуби стояв так на колінах, похитуючись розмірено, мов стрілка метронома, вліво-вправо та стогнучи, ніби від раптового нападу зубного болю. А потім, ніби зірвало запобіжний клапан – чоловік різко закинув голову і закричав. То було щось нечленороздільне, суміш усіх голосних звуків, які лише здатна відтворити людина. То було десь посередині між криком гарчанням та виттям. По очеретах пронеслося шурхотіння – перелякане птаство зривалось в повітря. Чоловік кричав, доки стачило повітря в легенях, потім якось обм’як і знову стояв навколішки, так само схиливши голову на груди. Дихання стало майже рівним. Тільки зрідка плечі його здригалися та чулося на вдихові: «И-и-х… И-и-х…». Очі були міцно заплющені, а зуби зціплені – тільки жовна грали. Він не відчув погойдування кладки, не бачив, як крокують до нього тоненькі ноженята у кольорових шльопанцях-в’єтнамках, лише, коли тоненькі пальчики торкнулись оголеного плеча, збентежено озирнувся, але відразу ж заспокоївся. Перед ним стояла дівчинка-підліток. Вона глянула на його скривавлену руку, яку він поспіхом заховав за спину, потім, дивлячись в його зелені очі такими ж зеленими, тільки без коричневого обрамлення і широко та щиро відкритими, а не примруженими презирливо, очима, промовила:
- Ходім?
Усміхнулась, підсмикнувши догори правий куточок вуст, розвернулась і, пружно крокуючи, не озираючись, пішла на берег.
Чоловік підвівся і теж рушив, на ходу злизнувши з розбитих суглобів кров. Вже на березі, на дорозі, озирнувся, усміхнувся, примруживши очі, презирливо смикнувши куточком губ, зігнув у лікті ліву руку і ляснув по згинові долонею правої. Невідомо кому адресуючи і жест і слова, прошепотів: «А хрін тобі!»
Повний місяць був у зеніті, освітлюючи блідим матом і очерети, і плесо, і кладки. Місяцю байдуже було і до нічних шурхотів, і до тихого хлюпання та ляскання. Йому б аби ніч перебути. Роса рясно зволожила все, що потрапило їй під гарячу, тобто… вологу руку. Навіть соснові дошки кладок та залишену кимось почату пачку сигарет «Lucky Strike». Поряд з пачкою лежав зігнутий цвях і темніло вишкрябане латиницею «Samarqand».
ID:
730570
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.04.2017 02:23:23
© дата внесення змiн: 26.04.2017 08:57:51
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
Відчулося певне розчарування у Вашому коментарі. Тож дозволю собі дещо пояснити. Так, описовістю грішу) Любю іноді "посмакувати") Кажуть - непогано виходить) Щодо "пожеланий трудящихся"... Можливо, зважаючи на коментарі до попередніх розділів, воно так і видається, але повірте - "скелет" останніх трьох розділів був "накиданий" ще задовго до того, як була написана половина твору. Чи це класичний "хепі енд"? Не думаю, не вважаю так, через те й немає розгорнутого опису подальшої долі героя. А Баба не допомагала йому...(читайте епіграф). Не властиво Бабі допомагати комусь чи навпаки - вбивати когось. Ай... Не хочу замість коментаря написати ще один розділ 
