Миколо,
окидую оком
навколо:
степи,
за степами – степи,
аж од краю –
до краю...
Ніколи
ти їх
вже не бачив,
відколи
попав у те пекло –
аж туга бере,
як згадаю.
Тобі ж пам’яталось,
як бульбились
краплі
в калюжах
і жалась під стріхи
притихла цікава
малеча,
а потім
кувала зозуля
в зеленому лузі
і бігли ви пасти
ягнят,
а під вечір
поїли отари
в степу
із криниці
і їли куліш
під покровом
Чумацького шляху...
Були ви тоді босоногі,
брудні,
слуглолиці,
та вічність
вливалась
в серця
під тим зоряним
дахом.
Або ж
як чалапали
чаплі
завзято,
і щось джеркотав
до лелечихи
мудрий лелека,
і сизими травами
бавився вітер
крилатий,
і сонце котилося
степом
далеко-далеко...
Іще не було:
а ні страйків,
а ні революцій,
іще у нестямі
шаблі
не здіймав
брат на брата...
Іще не було:
і злощасних
отих резолюцій,
які вкоротили
життя
багатьом,
і багато
було ще попереду літ,
і були іще друзі,
і добре було,
бо кувала
зозуля
в зеленому лузі,
і гарно було
на веселім
отім
виднокрузі.
Усе
проминуло:
багнети,
окопи,
снаряди,
схвильоване море
людське,
комнезами,
паради,
і подихи
свіжого
вітру,
і проблиски
волі...
Чого ще
бажалося?
Був же улюбленцем
долі...
Із праху,
із злиднів
і лиха людського
до світла ти линув,
до зір,
до освіти...
Побачив усього:
і щастя,
і горя,
і волю побачив,
і правду,
побачив і світу.
Здавалось тоді:
революція – мати.
Розправити
крила -
і нумо у далі
веселі!
Життя будувати,
міста
будувати,
і мову плекати
свою
і дзвінку,
і веселу.
Здавалось
тоді:
революція-мати
научить тепер
і убогого
бути щасливим.
Здавалося:
буде багато
всього,
бо багатим
і серцем,
і помислом
стане народ
бунтівливий.
Здавалось тоді:
коли кулі
відсвищуть
і стомлені
роти
повернуться знову
додому,
засяє
на небі
яскрава зоря
комунізму,
і вже не віднять
її буде
нікому!
Нікому...
Здавалося:
буде,
все буде
однині.
І доля,
нарешті,
всміхнеться
твоїй
Україні.
Здавалося...
А пам’ятаєш,
Як вітер
приніс
із Кремля
тоді звістку
щемливу:
Ти мрієш
про правду?
А мабуть
того і не знаєш,
що є
в революцій
і інший
закон
незрадливий:
вона – як вогонь
неприборканий -
грізно палає
над світом,
вирує в містах,
у станицях
і селах,
і вже неможливо
вогонь
той спинити,
поки не пожре все -
сумне
і веселе...
Поки
не пожре
всі і плевли,
і квіти…
І першими
гинуть
її, революції,
діти...
Миколо,
окидую оком
навколо:
степи,
за степами – степи,
аж од краю –
до краю...
Ніколи
ти їх
вже не бачив,
відколи
попав у те пекло –
аж туга бере,
як згадаю...
Та пісня твоя
і донині
гуляє
по світу
про даль
голубу
і ясну,
що до обрію
лине,
і є у криниці
твоїй
ще вода,
це я знаю.
І знову
нап’ється
із неї
уся
Україна.
ID:
717135
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 09.02.2017 00:22:37
© дата внесення змiн: 09.02.2017 00:22:37
автор: Уляна Стринжа
Вкажіть причину вашої скарги
|