Морріган (MOR-rig-ahn) Екстраординарна богиня, яка втілює все, що є збоченого і жахливого серед надприродніх сил.
(Кнуд Мерібо, «Енциклопедія кельтів»)
Світало… Самарканд підвівся і понуро поплентався додому… «Додому? – подумав – Ні… До бабці Марфи… А мій дім… Немає його. Є батьківський. Так, там чекають, але не так, як хотілося б… Там чекають не лише мене. А як би мені хотілося? Щоб мене одного… Щоб… Обернулась на скрип дверей, побачила мене, брудного, неголеного, запорошеного, завмерла на мить здивовано, а потім підійшла, обійняла за шию, притулилась своєю м’якенькою щічкою до моєї щетини і прошепотіла на вухо всього лише три слова. Три слова – в яких мабуть увесь сенс життя, три слова, заради яких… Заради однієї такої миттєвості варто жити… Щоб почути три слова: «Ти повернувся, коханий…»
- Прийшов. Нагулявся?! Дві ночі не ночував вдома. Що, відпустили з міліції? Ет… Такий ти добрий, як і твій батько… - незважаючи на ранню годину, стара Марфа вже грюкала баняками біля плити.
- Я не в міліції був. Все нормально, ба. Спати хочу, - Сашко попрямував до хати.
- Куди?! Вмийся спочатку. Брудне, обірване, голе, одне слово – Чайка! – Марфа стала в дверях і не пропускала онука до хати. Сашко мусив скоритися і повернув до умивальника.
А Марфа не вгавала:
- Ет… Не послухала мене… Казала, просила – не ходи за того Чайку, не послухала…
Сашко, звиклий за багато років до такого бубоніння, не звертав уваги, а стара торочила своє далі:
- Просила – доню, ну є в тебе Світланка, славна дитина, не треба, не треба більше, зроби аборт… Не послухала – народила Чаєня…
- Що?! – Самарканд різко обернувся, - Який аборт?
Марфа зрозуміла, що думала вголос і прикусила язика.
- Що ти сказала, бабо?! – ошелешений Сашко стояв з мокрим обличчям, краплі капали з носа, підборіддя на груди, малюючи кумедні вологі стежечки.
- Бабо!
- Чого розбабкався?! Що почув, те й почув! Не мало тебе бути, не мало! Як і інших, та… Запізно вже було… Змирилась я, думала – не таким будеш… Але старшим ставав, бачила – грає в тобі кровиця чужа, грає… Бузувірисько, як тато твій… Не наш ти, Сашуню… Не наш… А, може, й не їхній?- у погляді Марфи не було ані злості, ані любові, лише якийсь… жаль. Таким поглядом дивляться на людину, в якої четверта стадія раку і про це не знає лише вона.
- Просила, просила тебе, - тон Марфи став м’якшим, - не тиняй тими очеретами, не ходи на Чортів Млин… Хтозна тепер, чий ти? Хто ж його зна? Хіба Бог… Та що він тепер вдіє?
Незрозуміло було, чи Марфа розмовляє із Сашком, чи розмірковує вголос. А він стояв розгублений, вода скапувала з носа та підборіддя на груди, малюючи кумедні стежечки.
- Йди, спати лягай… Бачу, що невиспаний. Я до обіду розбуджу. Ет… Що вже є, те є… Йди, спи…
Самарканд був надто втомленим, щоб розмірковувати над почутим. Мовчки втерся, зайшов до хати. Пахло, як завжди – осокою, Марфа на свята для чогось встеляла нею глиняну долівку і квітчала якимось зіллям вікна. І хата, здавалося, просочилась тією сумішшю знайомих та незнайомих запахів назавжди. Із сіней повернув направо, в так звану «холодну хату». Роззувся, скинув подерті треники, стягнув з високого дерев’яного ліжка, робленого «за царя Тимка» якимось безіменним теслею, домоткане покривало і бухнувся поверх перини. Сонливість накотила хвилею, згадавши щось, пересилив себе, підвівся і стягнув два дні не знімані шкарпетки.
«Помитися б до пуття…» - ворухнулась думка. Ворухнулась і завмерла – Сашко провалився в сон. Сон? Чи це був сон? Оте, що він бачив – воно було сном? Це видиво, напівмарення-напів яв, переслідувало його в дитинстві. Цей сон був настільки реалістичним, настільки… чуттєвим… Від нього не можна було врятуватися, прокинувшись та накрившись ковдрою з головою. Так, зазвичай, діти ховаються від страхів, від чудовиськ, які живуть у шафах і під ліжками та тягнуть із темряви свої щупальці до тендітної дитячої душі. Сашкові снився цей сон років до восьми. Він страшенно верещав, вигукував якісь незрозумілі фрази, але так і не міг прокинутись. Батьки, схопившись на той крик, починали трясти його і, врешті, за кілька хвилин прокидався, незрозуміло дивився на батьків, ніби не пізнаючи, виряченими очима, диким поглядом, волосся було злиплим від холодного липкого поту, що рясною росою проступав на чолі. Батьки все допитувались, що такого страшного йому наснилось? Чому він так кричав? А Сашко лише й міг сказати крізь схлипування» «Не знаю, не пам’ятаю…». Як?! Як він міг розповісти батькам те, чого не можна розповідати? Вони… Вони попередили – якщо розповість кому, то заберуть назавжди і він ніколи більше не побачить мами з татом. Вони… Карлики… Сашко й не пам’ятав уже, коли карлики вперше прийшли до нього в сон. Скільки йому було тоді? Шість, мабуть… Так, здається, тоді…
Автобусна зупинка в невеликому містечку, тато залишає Сашка одного на порожній зупинці з брикетиком пломбіру в руці, а сам прямує через дорогу до кіоску «Союздруку», щоб купити цигарок. Сашкові дуже подобається, як пахне з тих пачок – терпко, різко і… приємно. Пломбір до болю холодить пальчики. Як же Сашко любить ці холодні брикетики, затиснуті між двома вафельками, з веселим чорним пінгвіном на обгортці… До зупинки підходять двоє – карлик і карлиця, мабуть подружжя, зростом трішки вищі від Сашка. Дивні створіння, злий жарт природи – голови і торси дорослих людей і маленькі кінцівки. Ніби викривлені рахітом ноги, взуті в дитячі туфельки. Короткі рученята з маленькими товстими пальчиками і потовщеними суглобами. Ті пальчики вигинаються і ворушаться якось… неприродньо… Голови в них… Такі… Обличчя ніби вдавлені, випираючий лоб, великі м’ясисті губи… Між лопаток в Сашка пробігає холодна струминка, він зіщулюється, морозиво повільно тане, скапуючи білими плямками на зелені ситцеві шортики із золотими ключиками, на голі колінця. Хлопчик не відчуває, що він вже не просто тримає морозиво, а чавить його своїми худенькими пальчиками, він скуцьорбився, а в мозку, в такт сполоханому сердечку, пульсує думка: «Де тато?!». Карлик, буравлячи Сашка пронизливим поглядом чорних, глибоко посажених очей, повільно наближається до хлопчика, розтягуючи свої товсті рожево-сині губи у посмішці, показуючи два ряди великих рівних та злегка жовтуватих зубів. Верхні різці надто завужені і видовжені… Раптом маленький чоловічок швидким стрибком постає перед самісіньким обличчям Сашка, він швидко хапає хлопчика, перекидає його через плече, мов лантух і… Карлики біжать. Вони петляють кривими вуличками, спочатку знайомими, потім – не дуже, а потім – і зовсім чужими. Маленькі криві ноженята так швидко мерехтять, що їх майже не видно. Сашко не відчуваю кроків, не відчуває бігу, він відчуває лише швидкість і рух. Таке враження. Що він пливе, швидко-швидко пливе. Можливо, так тому, що карлики ледь-ледь торкаються землі своїми ноженятами. Сашко хоче кричати, кликати на допомогу, верещати, але він настільки сильно притиснутий, що не може навіть хрипіти. Його груденята роздирає лютий біль. Здається, що повітря пробивається в них через вузюсіньку щілинку. А у вухах лунає карличий шепіт:
- Ми недовго… Ми побігаємо, пограємося з тобою і відпустимо… Тільки не кричи – покараємо… Ми дуже любимо карати неслухняних хлопчиків…
Після цього лунає верескливий карличий регіт, який знову переходить у шепіт:
- А розповіси комусь про нас – заберемо назавди… Гра-а-атися-а-а-а!
І знову – регіт. Вони біжать через старий дерев’яний місток, за кілька метрів внизу – річка. Тут, в цьому місці, ніколи ніхто не купається – плесо переповнене прихованими вирами. Десь майже на середині містка Сашкові вдається закричати на всю міць своїх дитячих легень.
Карлик різко зупиняється:
- Я ж просив! Я попереджав!!!
Він хапає хлопчика обома руками, підіймає над головою і кидає додолу. Вода стрімко наближається до Сашкового обличчя. Ось вона вже обпікає його крижаним холодом глибоких джерел, наповнює холодним полум’ям і без того зболені легені. Сашко намагається виштовхнути, викашляти воду з грудей, але лише бачить маленькі кульки – то залишки повітря назавжди залишають його легені… Вони вже не болять, біль поступово переміщується в обличчя. Здається, що Сашкову голову хтось надуває, мов повітряну кульку – ще. Ще, ще трішки… Ось-ось і буде великий «Бумц!!!». Тоненька гума кульки( чи голови?) рипить і тріщить від натуги… Ще… Ще… Ще… І в мозку вибухає атомна бомба…
Самарканд сидить на ліжку з дико виряченими очима, його губи сині, мов стиглі сливи. Врешті, судома відпускає легені і вони починають працювати часто і голосно, мов ковальські міхи. Губи та щоки поступово рожевішають, погляд стає усвідомленим і вже може сприймати реальність. Самарканд розуміє, що його обличчя мокре, груди, подушка, перина – теж. Навпроти, з порожнім відром стоїть Марфа:
- Нарешті… Прокинувся. По іншому розбудити не змогла. Пів кутка, мабуть, сполохав – ревів, як бугай на бійні. Вставай. Утрись, перину і подушку винеси – висушити треба. І обідати ходи… В сад…
Серце в Самаркандових грудях калатало мабуть ще сильніше, ніж в малого Сашка. Не тоді, не уві сні, а за кілька днів після першого сну, коли він їв пломбір, сидячи на автобусній зупинці і з подивом виявив, що вже… Бачив усе це: і зупинку, і пломбір, і шорти із золотими ключиками. Правда, тато не йшов цього разу по цигарки. Зате, виглядаючи з-за металевої опори зупинки, Сашкові змовницьки підморгував карлик, шкірячи між товстих рожево-синіх губ надто вузькі і надто довгі жовтуваті верхні різці…
ID:
712690
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.01.2017 08:45:14
© дата внесення змiн: 17.01.2017 10:30:46
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
тобто, занурилась у історію 
Вперше прочитала Ваш твір. Цікаво! Захоплююче. Успіхів Вам!!! 
