Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: посполитий: ЗАЛІЗНА БАБА 7 - ВІРШ

logo
посполитий: ЗАЛІЗНА БАБА 7 - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

ЗАЛІЗНА БАБА 7

Калі Юґа, епоха богині Калі або демона Калі, є останньою епохою (юґою), після якої починається оновлення часу. Калі Юґа характеризується падінням моралі.
( майже з «Вікіпедії»)
Здоров’я  та закон, відповідний власній природі, особистому шляху, занепадатимуть доти, доки світ цілком не перекрутиться. Лише володіння майном визначатиме статус. Єдиним мотивом благочестя буде бажання зберегти здоровя, єдиним звязком між статями стане фізичне задоволення, єдиним шляхом до перемоги у змаганнях - шахрайство.
( «Вішну-пурана»)

Прохолода від ставу протвережувала. Почали боліти збиті гомілки, коліна, лікті. Кісточки на руках кривавились. Та хіба це біль? Самарканд давно вже звик до такого дрібного фізичного болю. Навіть до сильнішого. Цей біль, фізичний, глушив щось інше – скиглення душі, ниття плаксивого серця… 
А прохолода ставала відчутнішою – хоч і літня, але ніч. Вставати і йти кудись не хотілося. Ні до буркотливої Марфи, ні до запобігливого Владика. Нічого не хотілося. Ось так, сидіти просто і дивитися на місячну доріжку на плесі. Знову заскиглило всередині – сумління вбилося в пір’я, набрало сили і взялось гвалтувати душу. Гвалтувати? Хтозна… Може, то душа, як хвойда, сама погодилась на гвалт. Дістав сигарету розбитими пальцями – закурив. «Pielroja», з профілем індіанського вождя на білій пачці. Добре, що взяв із собою блок – хоч на деякий час вистачить. Тут таких не дістати… Міцні та запашні колумбійські сигарети. 
Пекучий дим в легенях… Як без нього тепер? Тепер уже ніяк. А раніше і не курив. В армії почав, але то так – іграшки. Армія – школа життя, та нехай до неї ходять інші… Обіцяла чекати. Вірив. Хоч і сміялись з нього. Казали, що ціна дівочим обіцянкам, як вокзальній шалаві – три карбованці. Не слухав. Дочекалась, нібито. Правда, повернувся він на півтора року раніше. Правда, зустріч була якоюсь… В’ялою… Поцілунок – цмакання в щоку. Але Сашко не бачив, не помічав тієї в’ялості. Вже потім згадав, що і прощання було таким же. Таким же в’ялим, імпотентним.
Минув тиждень, місяць, окриленість не полишала. Хотілося кохати і він кохав. А потім в Тані канікули скінчились. Та й Сашко, хоч і без особливого бажання, вступив до університету.
« Ох, Тетянко… Просто не треба було брехати. Не треба було брехати, що любиш… А! Стоп! А ти ніколи й не казала цього, то я казав, а ти лише усміхалась і мовчала… Ти дозволяла кохати тебе, цілувати, спати з тобою… Навіщо, Таню?» - Самаркандова думка-спогад перервалась, але ненадовго. Він дістав з пачки ще одну сигарету і припалив від попередньої. « Я спав з тобою, бо кохав, а ти зі мною? Бо так хотіла? Сьогодні зі мною, завтра – з іншим, післязавтра – знов зі мною…»
Сашко так чекав вихідних… Вони навчались в різних містах… Добре це було чи зле, що Сашко пішов тоді із Степашкою по квиток? Добре це було чи зле, що Степашка купував сигарети і відстав? Добре це було чи зле, що Сашко зустрів Таню?
«Ех, Тетянко-Тетянко… Кинула б мене та й по всьому… Ну, сказала, що хлопець в тебе є, що не любиш і не любила… Не розумію, правда, навіщо спала зі мною? Та… Мало тобі було? Досадити хотіла? Навіщо сказала, що зі мною лише з жалості? Ось це… Жалість ця твоя мене прибила… Я просто стояв і усміхався, як дурник… А ти… Ти сказала – Па! І пішла… А знаєш, Тетянко, я не подумав тоді про те, що ти хвойда, ні… Поки ти щось говорила – я думав про те, що ти збрехала мені. А збрехала  - значить зрадила. Я навіть щось хотів було сказати – різке, образливе, щось про брехню та зраду, а ти – « З жалості…». І ноги свинцем налились… І руки… І в очах «засніжило», ніби на екрані старого зламаного телевізора… Моя голова перетворилась на нього – на старий зламаний телевізор. В очах сніжило, у вухах шуміло… Я стояв, коли ти пройшла повз, зачепивши плечем. Стояв, не в змозі повернути голову, щоб поглянути тобі вслід… Отак мене й застав Степашка – кумедний меткий хлопчина так разюче схожий на Ігоря Скляра… Хах! Він так хотів, щоб його називали Скляром, а його, з моєї легкої руки, називали Степашкою, бо саме так називалось його село – Степашки…» 
І друга сигарета дотліла та третьої Самарканд вже не підкурював. Він сидів, обійнявши руками коліна – так тепліше, і мовчки дивився на все ту ж місячну доріжку. Та чи бачив її? Так, бачив… Бачив і доріжку і… В доріжці… Он, зсутулившись стоїть посеред вулиці простоволосий хлопець в джинсовій куртці та картатих штанах… Здається, що він чи то загубив щось і шукає поглядом на асфальті, чи просто розглядає свої чорні «SALAMANDER», які так контрастують із білими шкарпетками «La Coste». Перехожі снують туди-сюди, штовхаючи його незадоволено… Ось до нього підбігає інший хлопчина, дуже схожий на актора Ігоря Скляра… Теж, до речі, Ігор, але всі кличуть його Степашкою…
-	Ти чого стоїш, як вкопаний? Прикинь, а я щойно дівчину бачив, копія – твоя мала! А ти з кимось розмовляв наче? З нею? То твоя мала була? – рот в Степашки не закривався ні на мить.
-	Ні, ні з ким не розмовляв… Здалося тобі… А мала… Таня, тобто… На навчанні вона зараз… Здалося тобі, Степашко… Ти сигарет купив?
-	Та ну – здалось! Я ж фотку бачив! То це точно не вона була? – не вгавав Степашка.
-	Сигарет купив?! – вже майже крикнув Сашко.
-	Так, купив…
-	Тоді – давай і ходімо.
Дорогою до вокзалу Степашка, на подив, мовчав і Сашко був йому вдячний за це. По дорозі додому із Степащиного рота знову вивергався словопад, але запитань вже хоч не було. Сашко усміхався, кивав головою – часто невпопад. 
Вони орендували квартиру вчотирьох – Маслюк, Степашка, Сашко і Сомоса. Як і за яких обставин Сомоса отримав таке прізвисько – Сашко не знав. Мабуть-таки – за схожість з Нікарагуанським диктатором Анастасіо Сомосою. Принаймні – зачіскою, гладенько зачесаним назад волоссям. Коли знайомились, він простягнув Сашкові руку і, показуючи в усмішці гарні міцні зуби, сказав лише одне слово – Сомоса.
«А я ні про що не думав тоді, Тетянко… Зовсім ні про що і ні про кого, навіть про тебе… Зайшов до квартири на ватяних ногах і бухнувся на диван… Дивився на телевізор і не бачив нічого – в очах «сніжило», а у вухах шуміло. І тоді, коли до іншої кімнати зайшов, то не думав ні про що… Так якось… На автопілоті все. І леза шукав на автопілоті. Я знав, що в Сомоси є, він лезами голився, бо об його щетину касетні станки тупилися швидко. Дістав одне… «GILETTE»… Для чогось пальцем провів – вкололо, вжалило, мов бджола. Я не дивився, але знав, що на пальці кров. Як мала дитина до рота всунув – дійсно кров, бо солоне. Цікаво, де ти тоді була, Тетяночко? Десь із подругами в кафе чи… Може, цілувалась із кимсь, може, кохалась? Плакати не хотілося, в горлі і в роті… Сухо якось було. Сухий язик, сухе піднебіння, сухі губи, розтягнуті в дурнуватій усмішці… Збрехав я, Тетянко, таки думав про щось – щоб замок не клацнув зрадливо. А він таки клацнув на лихо мені… Ох вже той Степашка… Недооцінив я його тоді – він же зовсім мені не повірив. Не повірив, що то не ти була, не повірив, що я не розмовляв з тобою, і нашептав усім, і клацання замка почув. Степашка почув, Сомоса двері вибив… А я не міг подужати їх трьох. Двоє навалились на мою праву руку із затиснутим між пальцями лезом, третій тримав за ліву. Вони розпинали мене на підлозі, притискаючи своїми тілами. А я мовчав… Сопів лише, чіпляв їх ногами і відштовхував від себе, одночасно намагаючись зблизити руки. Вони кричали щось… Не чув… І ось – нарешті! Сталева пластинка, товщиною 0,075 міліметра, вп'ялась гострим кутиком в плоть руки. Один рух, один маленький рух і я забуду про твою жалість до мене… Сомоса наляг сильніше, лезо виринуло з плоті, знову вп'ялось, проорало борозну, але вздовж передпліччя, якраз між сухожиллями і … Випало з пальців. Я вже не мав сили, Тетянко, не мав…  Я міг лише вити і битися в корчах…»
Самарканд так само сидів зіщулений на березі ставка, а його думки, спогади, візуалізувались на помереженій дрібними брижами воді. Він бачив те все так, ніби якийсь небесний кіномеханік проектував його життя на плесо ставка. 
Його руки й ноги прив'язують до металевих билець ліжка, бинтують ліву руку…
«А рука довго заживала, Таню. Довше, ніж я згадував про те, що ти зі мною лише із жалості, значно довше… Початок лютого, авітаміноз. Ні, Тетянко, я не забув тебе, навть фотки не всі повикидав, лише ті, де ми разом були. Одну залишив, ту, пам'ятаєш, де ти у светрі такому, з візерунком геометричним якимось, на шиї – ланцюжок із кулоном… Ту, на якій на твоєму кирпатому носику ледь-ледь помітно дрібнесенькі, мов макове зернятко веснянки, ти так вперто боролась із ними, а мені вони подобались… Ту, де найбільш виразно проглядали твої монголоїдні риси – високі вилиці, трішки розкосі очі, темно-карі, майже чорні… І листи твої я залишив… Якби запитала зараз – навіщо, то крикнув би тобі в обличчя: «З жалості, Тетянко! З жалості!» І довго та гучно реготав би… Ні, Таню, не крикну, бо не з жалості і не на пам'ять, не для приємних спогадів… О, ні… Не для того… Вони – мій священний Грааль, Тетянко, мої реліквії, які живлять мене. Я читаю листи, дивлюсь на твоє фото і правий куточок моїх вуст тягнеться догори. Я дивлюсь на свою ліву кисть, бачу твоє ім'я і ляский батіг хлеще моє серце: «Живи, Самарканде! Живи! Ніхто й ніколи більше не буде з тобою через жалість!»
І не були… Бувало, що боялись кидати мене, моєї реакції боялись… Бувало, я купував повій, мене нудило після того, я міг бути з ними лише п'яним… Бо… Бо не міг.
А ти приїхала… Через два роки. Приїхала до мене. Пам'ятаю, як вахтерка баба Галя затримала мене і сказала, по-змовницьки підморгуючи: «Тут до тебе приїхали». Ти вийшла з тієї комірчини і,винувато усміхаючись, промовила: «Привіт… А я приїхала… До тебе». А я нарочито награно подивувався: «Справді?! Та ти що?!» А потім крикнув: «А я тебе кликав?! А ти мені треба?! Чи, може, таки пожаліти?!» Я бачив, Тетянко, що в твоїх очах сльози забриніли. Ні… Вони не принесли мені насолоди чи задоволення. Ти пішла до виходу, а я й не тримав… Я знаю, Таню, що то було жорстоко так казати. Знаю… Та правильно мабуть. Не було б уже нічого… Та твоя жалість, вона завжди була б між нами… ми правильно вчинили, обоє. Я – що так сказав, ти – що пішла…»
Картинки на плесі поблякли… Силует дівчини зник у дверному проємі. Самарканд дрібно тремтів від холоду – світало.
Далі буде.

ID:  710489
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.01.2017 02:07:00
© дата внесення змiн: 06.01.2017 10:14:55
автор: посполитий

Мені подобається 5 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (503)
В тому числі авторами сайту (16) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Zest, 29.10.2017 - 15:52
Якось не для того він, щоб його любити. То жалість, то ще щось.
Є ж такі, що їх за ніщо люблять без розуму, от як біла гарячка, як виразка мозку з серцем, як божевілля кожної хвилини. Я таких знаю. Від них чимось таким пахне, терпким, чи що, але та пачульність під шкірою, що фонить їхню ауру свіченням через ніс прямо в мозок, прочистити це не є можливим до кінця. Таких бачать і хочуть затискати дО смерті, так нестерпно бажаючи приклеїтись і дихати їхньою солодкою привабливою і звабливою отравою
 
Анно Доміні відповів на коментар Zest, 23.11.2018 - 14:00
То це хіба любов? То ж звичайна хіть. Любов не приклеюється, а дає свободу.
 
Zest, 28.10.2017 - 15:53
Якось не для того він, щоб його любити. То жалість, то ще щось.
Є ж такі, що їх за ніщо люблять без розуму, от як біла гарячка, як виразка мозку з серцем, як божевілля кожної хвилини. Я таких знаю. Від них чимось таким пахне, терпким, чи що, але та пачульність під шкірою, що фонить їхню ауру свіченням через ніс прямо в мозок, прочистити це не є можливим до кінця. Таких бачать і хочуть затискати дО смерті, так нестерпно бажаючи приклеїтись і дихати їхньою солодкою привабливою і звабливою отравою
 
Ulcus, 06.01.2017 - 11:41
залізна баба - символ забобонів
 
посполитий відповів на коментар Ulcus, 07.01.2017 - 01:56
Кожен забобон має під собою якусь основу)
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Enol: - неопалимий
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: