Образ Залізної Баби - це один з відгомонів забутої в християнські часи слов'янської богині-матері, багато в чому схожої з кельтською Морриган та з індійською Калі. Актуальний зв'язок Залізної Баби з кордоном, з проміжним простором світу живих і світу мертвих. Образ пов'язаний не просто з водною стихією, але саме з підземними водами, ще раз підкреслює потойбічний статус цього образу.
Вишняк приємним теплом виливався у шлунок. Закушувати не хотілося. Сашко щільненько пообідав у бабці, тому лише ліниво колупався виделкою у салаті, яєшні, в тарілці з ковбасами-паштетами – традиційній закусці «мами Люби». Так, вслід за Владом, Сашко подумки називав його матір. Невелика карафочка з вишневою наливкою швидко порожніла. Звичайно, Влад, на честь приходу гостя хотів «розкрутити» маму Любу на самогон, та Самарканд не захотів. Мама Люба за це обдарувала його вдячним поглядом.
Із Владом вони були не стільки друзями, як далекою ріднею – так, сьома вода на киселі, десяте ребро від дупи. Та Сашко, під час нечастих і нетривалих наїздів у це село, батьківщину своїх батьків, мав хоч яку-не-яку компанію. І поряд із Владом менше проблем було із «мєстними». Вони-то, звичайно, бикота-бикотою, але й Сашко не Термінатор і «замісити» всеньке село не міг. А в селах б’ють жорстко, навіть – жорстоко. Хоча ці «колгоспники» ніц не тямлять, що таке «понятія» і «жити по-пацанському», та заб’ють дрюччям на смерть чи вила в живіт встромлять та й вкинуть до ставу. Перед очима постала картинка дворічної давності – брудні зубці вил, націлені в Самаркандові очі. Брудні зубці зі смородом гною чи силосу. Два роки тому…
Хто зна, з чого все почалось? Дідові поминки були… Пом’янули… Татові захотілося на бАтьківщину свою глянути – хату, в якій народився, хату, з якої його викинули до дитбудинку, хату, в якій давно жили чужі люди. Мати пробувала щось заперечувати, але… Що вона могла? Схлипнути тихцем та штовхнути Сашка ліктем – Ходи, мовляв, з ним… Батько, коли випивав – ставав некерованим, мамою некерованим. Він одразу ж розходився тирадами на кшталт:
- Мені, замкомвзводу* розвідки гвардійської Псковської дивізії ВДВ, ніхто нічого не може забороняти! Я всіх з г..ном змішаю! – здавалося, тато смакував кожне вимовлене слово.
Що там казати – Сашків тато, як і його батько Денис , дядько, дід, прадід, був охочий почесати кулаки об чужі щелепи… Всі Чайки такими були… Так люди кажуть. А ще кажуть, що коли Чайкам не було з ким битися, то вони бились між собою.
Що там пішло не так у тій розмові із незнайомим Сашкові дядьком? Сашко, захоплений підколюванням дівчат-селючок масними жартами, якось і забув про батька. Пригадав лише тоді, коли почув його майже звіряче ревіння та псячий лемент. На чужому подвір’ї четверо чоловіків ніби забавлялися у «малу купу». Тільки не кричав ніхто – Мала купа! Дайте ще! І не реготав весело. Три чоловіки навалились на батька. Він важко підводився, ревів, як ведмідь, намагався струсити їх із себе, але знову падав під важкістю тіл.
Кастет, мов живий, звично стрибнув у руку. Того, що сидів на батькові – в нирку. Сашко знав, що такі удари перехоплюють дихання, оглушують людину… Він знав, але не думав про це, не думав про те, що нирки від таких ударів можуть розриватися… Бо ніхто й ніколи не думає про таке. Бо – «махач». Хтось схопив ззаду за ліву руку – правий хук в щелепу… Ні… В шию… І раптом… Пекучий біль в спині вигнув тіло, мов тугий сарматський лук, наступний удар прийшовся під коліна і Сашко впав. Якби він міг спостерігати збоку, то побачив би, що його, мов сніп стиглої пшениці, обмолочують два молотарі. Відвертатися від ударів було марно. Марно, тому, що неможливо – били шлангами від гідравлічної системи трактора.
- С…ки!!! – Молотарі, один за одним, самі попадали, мов стиглі колоски. Важко дихаючи, скривавлений, із якимсь дрюком в руках над ними стояв тато.
- Підводься… Сину… Йдемо…
Та було вже пізно. Несамовитий бабський вереск: – Чайки хату відбирають!!!! - зробив свою справу. Далі Сашко майже нічого не пам’ятав – важко деталізувати щось в «махачі». А потім - брудні зубці вил, націлені Самаркандові в очі. Брудні зубці зі смородом гною чи силосу…
- … Там моя однокласниця працює, Ксюха! – Владові слова перервали спогади і повернули Сашка в цю реальність.
- Де працює?
- То ти не слухав мене? – знітився Влад – В магазині…
- І що ж?
- Капець! Пиво, кажу, є! В магазині!
- А-а-а… - Самарканд задумливо дістав із пачки сигарету – «Славутич» є?
- Не знаю…
- Добре, пішли…
Дорогою Влад вився навколо Самарканда, ніби мультяшний Табакі навколо Шер-Хана, він невпинно щось жебонів, а задумливий Сашко вловлював лише обривки фраз і мовчки кивав головою… Інколи невпопад. Та це мало засмучувало новоявленого Табакі, здавалося, що він і не чує нікого, окрім себе. Порівняння з героями Кіплінга було не надто вдалим – Влад був на добру голову вищий за Сашка, не набагато вужчий у плечах, обоє мали досить тендітні кістяки, але… Але то лише на перший погляд. Навіть, не вдивляючись в обличчя, за однією лише статурою, можна було вгадати, хто з них – Шер-Хан. Не в округлості Сашкових м’язів справа, не у випнутих грудях та «кубиках», не в рубцях на обличчі. Кожен з хлопців світився своїм особливим світлом, своєю аурою: Влад – інфантильністю, яка на довгі роки дорослого вже життя зробила його просто Владиком, а Сашко чимось таким, що ще у дев’ятнадцять перетворило його на Самарканда – психованого «відморозка», який інколи, по ночах лежав, зарившись обличчям в подушку і здригаючись всім тілом, подушка від того перетворювалась на солоний квач. Навіщо він це робив, кого чи за чим жалів, кого чи що проклинав тоді? Хто зна… Ніхто не зна… Хіба Бог, та й Він іноді нічого не вдіє…
- … А Ксюха там уже два місяці працює… - все не вгавав Владик.
- А ти чого такий сумний, Сань?
- А що, як дебіл стрибати маю з радості, бо ми до твоєї Ксюхи йдемо? Любоффь? – розреготався раптом Сашко якимось… Зовсім невеселим сміхом. Було у цьому сміхові і саркастичне презирство, і кепкування, і злість, і ще щось… Тільки не радість. Але трохи вже хмільний Владик не зауважив того.
- Та ну… Яка там любов? Вона заміжня двічі була, дитині п’ять років. Он, кілька місяців, як розлучилась… Ми просто за однією партою сиділи…
Видно було, що Владик і справді не бреше, любові таки не було. І Самарканд знову гучно зареготав.
- Ти чого? – Влад здивовано округлив очі.
- Та так… П’ять років, кажеш, дитині? То вона що, у п’ятнадцять народила? «Зальот» малолітній?
- Та ні… Вона в шлюбі була тоді… Там все чисто, я рахував навіть…
- Математик х..єв! – сміх таки не міг залишити Самарканда.
- До чого світ котиться! У п’ятнадцять у шлюбі народжують! – Сашко награно-обурено зітхнув.
Не зрозумівши тонкощів іронії Влад поправив:
- У шістнадцять… Вона старша за мене на рік і… Це – село, Санюх… Це – село…
Магазин був, як тисячі замизганих магазинів у тисячах замизганих сіл. Шедевр сільської архітектури епохи розвиненого соціалізму. Загратовані вікна майже від підлоги майже до стелі – «казенні» двері з алюмінієвого профілю, все, як у всіх.
- Владику-у-у! При-и-иві-і-іт! – з-за прилавка білозубо усміхалась тендітна чорнявка.
Гарні зуби, мимоволі відмітив Сашко. Ледь-ледь завеликі для такого обличчя, але гарні. Усмішка не псувала її. Чітко окреслені губи без помади, кольору… стиглої малини, не надто чуттєві, але й не занадто тонкі, нижня трішки товща. Обличчя округле і ледь помітно вилицювате. Явно в предках були монголоїди, окрім вилиць на це вказувала і смаглява шкіра. Не така смаглява, як у циган, а ближче до жовтого. Сашко подумки усміхнувся – семестр анторопології не минувся даремно.
- Соски в неї невеликі і коричневі, - подумалось, – то вже не антропологія, а так, з власного досвіду. Хоча… Теж, мабуть, антропологічна ознака. Правда, на лекціях про таке не казали, і в підручниках не писали.
- Владику, а кого це ти із собою привів?
- Та це Санюха, баби Марфи онук. Погостювати приїхав.
- Ксюша! - чорнявка простягла Сашкові вузьку долоньку з довгими крихкими пальцями. Хлопець, в’яло потискаючи гарячу долоньку, мимоволі повернув її тильною стороною догори – його чомусь завжди цікавила форма дівочих пальців і нігтів. Пальці були із злегка вузлуватими фалангами, що не зовсім красило їх, та не псувало аж настільки. А нігті… Ні, вони були із досить акуратним манікюрчиком, але… Надто довгі. Не надто відрощені, а саме довгі. Тобто, природня їх довжина була надто довгою, трішки диспропорційною. Сашко не любив дівчат, як із надто короткими природньо нігтями, так і з занадто довгими. У цьомумає бути пропорційність. Пропорцію він визначав якось… інтуїтивно. Сам для себе, необхідну саме йому пропорцію. Колись навіть трішки соромився таких думок, корив себе подумки:
- А сам-то, сам!
Але ж… Чоловікові достатньо бути лише трохи кращим за мавпу – одразу пригадувався старий афоризм. Який вже є. Не найстрашніше страховисько. Знаходяться ті, кому й він подобається, хоч і не красень насправді. А кому не подобається – до побачення. Якщо чесно, то Самарканд недолюблював таких собі хлопчиків-красунчиків. Може, то й комплекс був такий. А, може, тому що красунчики найчастіше виявлялись конкретними сц..кунами, вони майже без опору віддавали своїх дівчат. Мабуть тому, що набагато дорожчим за дівчат для них була цілісність їхнього гладенького обличчя з правильними мальованими рисами. Красунчики завжди вчиняли за підручником – віддай грабіжникові все, щоб зберегти здоров’я і життя. А пацан має здохнути, а не віддати нікому нічого добровільно.
Увесь цей довжелезний логічний ланцюг пронісся в Сашковій голові, поки продавчиня дзвінко промовляла:
- Ксюша!
Замість назвати своє ім’я, Сашко запитав:
- А можна – Оксана?
Він страшенно не любив отого – Ксюша, Ксюха. Коли чув таке, то в роті завжди чомусь ставало кисло, ніби від нестиглої антонівки.
- Можна, а ти – Сашко?
- Умгу… Можна – Самарканд…
- І що ж, Самарканде, пригостиш даму чимось? На честь знайомства?
- Пиво будеш?
- Хм… а дама розраховувала на шампанське чи, хоча б, лікер шоколадний…
- Потім… Зараз пива хочу. Склянку дай – ненавиджу пиво з горла пити…
Коли Сашко вже ковтав холодний, з кислинкою, «Славутич», продавчиня, діставши з пачки довгу коричневу «More», театрально сперлась на прилавок в очікуванні вогню. Самарканд мовчки кинув на перед нею запальничку. Помітно було, як в Оксани заходили жовна, вона кинула на Сашка спопеляючий погляд, але змовчала.
- Дюймовочка не любить відмов, - подумки відзначив він. Насправді Самарканд не мав на меті дражнити когось своєю поведінкою. Він просто був таким – поводився дивно, говорив дивно, вчиняв дивно і нелогічно. Може, й логічно, але у відповідності зі своєю, одному йому відомою логікою.
- То як стосовно лікеру? – випускаючи хмарку диму, перепитала Дюймовочка.
Самарканд подумки називав її вже лише так. Струнка, з досить гарною фігуркою, з якої, незважаючи на невеликі розміри всього, аж сочилася жіночність, вона й справді нагадувала йому Дюймовочку з мультика – така ж спідничка трішки вище колін, акуратно вирізьблені природою ніжки, великі зелені очі, груди… ні – груденята, певне, щось між першим та другим розміром… Коли вона без бюстгальтера, вони, певне, стирчать в різні боки, завзято задираючи догори маленькі коричневі сосочки.
Ніби прокинувшись зі сну, Самарканд труснув головою.
- Влад, ти пити що будеш?
- Та розумієш, Сань, мені мама Люба тільки на пиво дала… - вибачаючись пробурмотів Владик.
- Я запитую, що пити будеш? Ай! Що візьму, те й будеш.
Знічене обличчя Влада одразу засяяло.
- Так, Оксан, давай… Шампанське, лікер чи що ти там хочеш, можеш вибрати… Пляшку «Лимонної» і закусити щось на твій розсуд… А, цукерків собі візьми ще… А сядемо де?
- А в нас он, за ширмою столик є, ми обідаємо там зазвичай.
- А як же відвідувачі?
-Ой! Які там уже відвідувачі? Їх і так по два за день! Зачиню зараз магазин. Ви тут побудьте, а я через службовий зайду!
Поки Оксана замикала двері, Владик гаряче дихав Самаркандові у вухо:
- А я ж казав! Ксюха - класна дівка! Посидимо зараз, погудимо, а потім - на танці!
- Побачимо! – обрубав Самарканд…
Лампа-сороковатка та хмарки диму занурювали квадрат закапелку у напівморок. Добряче уже підпитий Владик раз по раз вибігав «до вітру», щоразу все з більшими труднощами потрапляючи в двері. Сашко, спершись спиною на стіну впіввуха слухав Дюймовочку:
- Я, відколи розлучилась, ніби на світ народилася заново – на танці ходжу щоразу, пацани до мене, звичайно підкочують, але я… Ну, максимум – поцілуватися.
Самарканд мовчки слухав, випускаючи кільця диму. Розмова все ніяк не клеїлась, монолог ніяк не переростав у діалог.
- Саня! Братуха! Наливай! – ледве повертаючи язиком, пробурмотів Владик, що вийшов з-за рогу.
На його обличчі блукала блаженна усмішка, у куточках губ осіли білі клаптики – друга пляшка «Лимонної» для нього явно була зайвою. Може, й не лише для нього. Та Сашко особливого сп'яніння не відчував. Він мовчки взяв пляшку і розілляв по чарках, Оксані хлюпнув лікеру. Перехилена чарка «Лимонної» було останнє, що пам'ятав…
Самарканд прийшов до тями, коли цілував чиюсь шию. Ліва рука відтягувала чиюсь голову за густе волосся назад, губи впивалися в шию гарячими цілунками, права шалено нишпорила під чиєюсь футболкою, намагаючись знайти застібку бюстгальтера. Чиїсь гострі нігтики легенько дряпали його груди. Намагаючись зрозуміти, з ким він зараз, Сашко залишив у спокої шию та відхилився назад. Дюймовочка! А вона… Вона руками, заведеними під його майку, мовчки стягнула її і, охопивши руками Сашкову шию припала да вуст. Її гарячий меткий язичок то пірнав між губи, то виринав з них. Гарячі лоскітливі дотики язика спустились по грудях на живіт. Дюймовочка опустилась на коліна і почала розв'язувати шворку на «адідасівських» штанах. Сашко, схопивши правицею її за плече, а лівою – за волосся, поставив дівчину на ноги:
- Не треба цього, я не люблю.
Він був уже майже цілком тверезий, ніздрі широко роздувалися, легені гнали через них повітря, мов ковальські міхи. Боковий зір вихопив Владика, який мирно сопів, вмостивши голову на стіл.
- Пофіг! – тканина кавового кольору футболки з якимось написом англійською затріщала, протестуючи, та що та бавовна могла вдіяти проти двох навіжених і дужих рук. Оксана не протестувала. Бюстик… Спідниця… Бавовняні трусики… А Оксана мовчала, зайнята обціловуванням та пещенням Самаркандових грудей. Лише, коли він хотів було посадити її на стіл, вона простогнала:
- Не тут… Там… У складі – мішки з цукром… І… Ланцюг зніми… Дряпається…
Гучно стугоніли в дикому ритмі африканські тамтами, голодне та спітніле дівоче тіло звивалось та напружувалось. Двоє божевільних видиралися на скелю, щоб стрибнути з неї в прірву. Ритм тамтамів досяг тієї межі, за якою недосконале людське вухо вже нічого не чує… Тиша…
*Замкомвзвода – заступник(заместитель) командира взводу.
Далі буде…
ID:
708179
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.12.2016 03:23:33
© дата внесення змiн: 26.12.2016 09:21:32
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
