Деколи згадую літа свої молодії,
Хатину де вечорами збирались ,
Там при лямпі- пір'я драли, вишивали.
Про електрику тоді ще не знали.
Чоловіки за столом у доміно грали,
Хто програв під столом мекати мав.
Завжди веселі історії розповідали,
Веселились, щиро сміялись, співали...
А старші хлопці дівчат зачіпали.
Та коли ті притихнуть у ліжку бувало,
То на них, зненацька, малою купою,
Багато дітвори меншої з печі налітало.
Ми там на печі завжди засідку мали.
Чим старшим кавальерам надокучали,
Прогнати з хати нас,бувало, хотіли,
Та старші чоловіки за нас заступались.
А щоб з вечорниць додому іти ми боялись ,
Про скалу що за рікою грізно звисала,
Легенду нам страшну розказали:
-Що опівночі скалу хтось завжди відкриває,
І дітей які проходять мимо в скалу забирає...
Та додому опівночі, як тут не крути,
По правому березі річки Завадка,
Біля Беньової скали маємо додому іти.
А тут ще дощ два дні моросить. Темнота.
Підходимо до скали розмова уже не та.
Чую волося дибом стало підніматись,
Я ж найменший, треба в середину пропхатись,
Та хлопці теж не дрімають, кроки більші мають.
Як з скалою стали рівнятись- почала відкриватись...
З великим гуркотом каміння у воду полетіло,
Смереку і великий кущ ліщини захопило. (наступного дня побачили)
Такого страху вжитті більше не зазнав...
Наймолодший, та усіх я перегнав.
Згадка про с. Риків. Турківського р-ну.
