Стою немов за кам’яними стінами,
А дощ у вікна знову б’є пенальті.
Кажу – та розмовляю тільки з тінями,
Які до нитки змокли на асфальті.
Будуєш світ із цегли і цементу,
Та непомітно капає з покрівлі.
Послухай дощ. Тобі – аплодисменти
За найнадійніше збудовану будівлю.
Ти глянув так, що в серці похололо.
Ти сам не знав: це твій таємний дар.
Тепер береш до рук могутній молот
І старанно спрямовуєш удар...
Я ще сумую інколи, буває,
А іноді метаюсь в протиріччях.
Ти ж знаєш, коли стіни розбивають,
Від них лишається каміння, пил і відчай.
Зосталися порожні і ні з чим.
Укотре знову зводимо кінці.
Тепер у нас мара перед очима
І замість серця – пара камінців.
