Колись в дитинстві хлопчик по імені Ньоня(так вимовляв слово Льоня), сказав на дитячому майданчику, як його звати. Ніхто його не розумів, а він ображався і казав мамі: "Не буду я з ними дружити, вони мене Ньоньою називають." В хлопчика було дуже специфічне виховання, і він ріс у незвичній сім'ї.
Так от, той хлопчик мріяв захищати людей, навіть казав про це у радіо: "Я хочу бути Джекі Чаном. - А чому саме Джекі? - Я буду захищати людей." Це пізніше він підросте і зрозуміє, що кулаками та силою нічого не добитись. І, що людей треба рятувати від самих себе.
Йому розповідали історії про другу половинку і він думав, що знайшовши, полюбивши її та будучи разом з нею, зможе повністю себе реалізувати та стати найщасливішим у світі. Це потім до нього дойде, що любити треба було перш за все себе, адже ти ніколи не зможеш любити по-справжньому, коли у твоїй душі абсолютна ненависть до власної персони. Саме після цього хлопець став не найщасливішим, проте, просто щасливим і почав отримувати задоволення від кожного дня, незважаючи на його події.
Він мріяв про будинок, про щастя та добробут, уявляв яскраве майбутнє та заради нього жив... ненавидячи себе, своїх батьків, ненавидівши зло, зневажаючи алкоголь та сигарети, вічно боючись сказати хоча б якусь фразу у розмові в компанії, граючи у комп'ютері та зариваючись у собі.
Тож, хлопчина, котрий не міг захищати свою думку, не знав чого хоче від життя поклався на рідних... Точніше, рідні сказали, що йому робити, щоб стати щасливим. Проте вони забули, що у маленького Ньоні були вже свої уявлення про світ та своє бачення власного майбутнього. Спочатку старший брат з Канади, а потім вже і мати, шо піддалася впливу дорослого сина, настояли, щоб хлопчина поступив у престижний вузу на програміста. Ось після одного... чи 2 місяців молодому першокурснику остогидло... постійні натяки, що він лінива дупа, дурне дитя, дегенерат, дибіл, ідіот, скотина, гнида, падло тощо. "Веселощі" в плані любовних справ теж були в нього доволі цікаві. Поняття не маю, як він не здався після всіх тих гребаних невзаємностей, але парубок продовжував вірити у світле майбутнє.
Та ось, він зрозумів, що не хоче більше знаходитись у рідному домі, та не хоче нікого бачити. Одного дня хлопець почекав поки мати піде на роботу, молодший брат у школу. Батько був у від'їзді. Що ж взяти з собою коли ти йдеш з дому? - Нічого.
Остаточно вирішивши, парубок одягнувся та пішов в сторону одеської трасси. На вулиці в той день моросило та було прохолодно. Але він не зважав, як завжди аналізуючи кожен свій вчинок, йшов, думаючи про все, що тільки підверталося під гарячу руку: про своїх рідних, братів, друзів. Запитував себе: Чому так сталося? Чому йому набридло? Чому він любить світ(проте ненавидить себе), а він не відповідає йому взаємністю? Ще юнак запитував: Чому він боїться? Чого він боїться? Та насправді, майже всього, що могло йому допомогти себе проявити, він і боявся. Так хлопець йшов по лісу, в животі вже почало бурчати... Він подумав, що це непогана ідея загинути від голоду, так наче і не суїцид, і не ти винний у скоєному, так вийшло випадково, так треба, так було.
З надією у "світле" майбутнє парубок крокував далі. Пройшовши вже достатню, по його міркам, відстань юнак побачив серед дерев дивний просвіт неба - наче там закінчувався ліс. Пішовши у ту сторону, він виявив цілі розсади ялинок. - Оце чудо! Так ось де їх вирощують! , - мовив він та, захопленний відкриттям, рушив далі. Ось хлопчик заглибився у хащі, у первісний дім людей - ліс... Та ось він втомився. Що ж робити? Правильно - халабуду. Парубок взяв гілки дерев, та сконструював, щось на подобі намету, проте з дікрами у даху, і ліг спати на голу, прохолодну землю. Саме у цей момент, коли його не було вдома вже майже день і він припав до долу, він почав думати про те, як зараз відчувають себе його батьки, його брати, його кращі друзі... що вони відчують, коли дізнаються, що він зник, та його не стало? Доволі каверзне питання. Вони будуть хвилюватися. Вони будуть страждати. Ті, хто мене любили, будуть мучити себе питаннями та звинувачувати себе, чи одне одного у моїй смерті. Та хто я такий, щоб змушувати людей страждати!? Я не посмію робити боляче кому-небуть! Я не маю права! Бігом марш додому!"
Юнак різко підвівся та пішов. Навіть не помітив, як опинився на своєму поверсі №6. Йому було страшно, тож хлопець сів на підлогу у коридорі між сходами та ліфтами. Так він ще просидів, тремтячи, у роздумах . Раптом відчинилися двері, заходить похмура та замучена мати... тиша... обійми. - Більше ніколи так не роби. - Вибач, я так не вчиню, обіцяю.
Хлопець повернувся додому. Проте в майбутньому, він не дотримав слова, це був тільки початок.
Дата створення: 15.03.2015
ID:
566980
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.03.2015 23:25:15
© дата внесення змiн: 06.11.2015 21:45:50
автор: Леонід Корнієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|