Я завжди хотіла хлопця рок-музиканта, який творив би драйвову музику, зносив дах експресивним характером й прокачував мої бідолашні нервові клітини. Ходила би на всі його живі концерти, мов заядла фанатка проникалась звуками баритону й бас-гітари, познайомилась з рок-колективом і, навіть, щоразу брала автограф. Але як уявила, що будуть ще тисячі таких божевільних фанаток, які ладні на все, аби вдихати-кусати-облизувати потенційно моє кохане тіло й купатися в ласках його ворсистої душі, то одразу відмовилась від цієї ідеї.
Хотіла би хлопця-поета. Він присвячував би моїй персоні інтимні вірші, які лоскотали б самооцінку, називав Музою, натхненням, коханкою поета, красиво виражався й цікаво описував панораму своїх думок. Але зрозуміла, що не змирилась би з пошуком інших «бажань для творіння» та розрядки самолюбного поетичного кредо. Тому ні, поета не хочу.
Можливо, цей самий хлопець міг бути лікарем. Щодуху віддавав би себе улюбленій роботі, рятував людей від простуди й розбитого серця, помагав й дарував надію. Але й тут відбулося падіння моїх думок. Наше спілкування починалось би з розповідей про медикаменти та місцеву анестезію, а закінчувалося би колективним оплакування болі в його ногах після чергового дня обходу помираючих від чуми тяжкохворих.
Тому, лікаря не хочу. Так само, як і механіка, вчителя чи легкоатлета.
Задумалась, що він би міг бути художником. Дивакуватий вуличний хуліган, який обмальовував би кожний фундамент, розглядав людей, мов унікальні витвори мистецтва, шукав таємні родзинки зовнішності, видивлявся еталон для своєї майбутньої картини, яка мрійливо би перевершила «Мону Лізу». Але задумалась ще раз і зрозуміла, що йому не вистачатиме часу на мене й мої пусті балачки. Цей однолюб проміняв би обійми на зависання у своїй майстерні, а отже там йому й місце.
Тому, хочу хлопця з найскладнішою у світі професією. Того, з яким би було приємно прокидатися зранку, літати у спільних снах, ділити ковдру та ліжко на двох, готувати сніданки, обіди й вечері. Хочу чоловіка, з яким би було безліч тем для обговорень та дискусій, який безжалісно зривав маску «принцеси на горошині», не позволяв командувати та вихвалятися своїм нетолерантним норовом. Хочу, щоб його парфумами пахнуло від кожного дня тижня, а в голові лунала вакханалія з присутністю цієї особливої людини. Але це патологія – хотіти того, чого не існує.
Насчет судьбы - я не фаталист, для меня нет понятия "судьба". Но знаю, что желание притягивает желание. Действует закон магнита - то, чего мы хотим, рано или поздно нас настигает, к счастью или к сожалению.
Незайманий займенник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вы просто не там искали.
В современном обществе мужчин осталось мало... Так мало, как и настоящих женщин. Нужно идти туда, где тихо - подальше от толпы.
Жду Вашего рассказа.
Незайманий займенник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я і не шукаю.
Погодься, що шукати кохання - це марна справа, яка стоїть на фундаменті розчаруванню. Вас має звести доля, фатум, щасливий випадок... Або ж я тішу себе такими надіями.
А на рахунок кількості справжніх чоловіків та жінок... Ех, знову правий, як би це не було сумно.
Доминирование и власть хороши исключительно в постели, а в жизни ни один мужчина не позволит надеть на себя ошейник.
Незайманий займенник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Згідна знову.
Можливо, під бажанням домінувати приховується бажання бути слабкою та підкорятися сильному чоловікові?
Не зустрічала такого, який би міг мною командувати.
Какой бы профессией не владел бы Ваш мужчина, вы всегда будете его ревновать - к женщинам, к работе, к книгам, если вовремя не поймете два постулата любви - главное отдавать, а не принимать, и - невозможно потерять то, что нам не принадлежит.
Незайманий займенник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Згідна, але така вже моя доля - бути неврівноваженою домінанткою та власницею.