Служив він стільки літ і зим
За гроші, за доляри
І винайшов на радість всім
Рожеві окуляри.
Те ноу-хау розробляв,
Їй-Бо, не для прожекту,
Тому і гроші «вибивав»
З Державного бюджету.
І істини настала мить:
Щоб догодити люду,
Узявся виставку відкрить,
А там – нехай, що буде…
Й ось диво-окуляри ті
Наділи всі міністри,
І рот роззявили «круті»
Й кабмінівські статисти:
«В країні нашій все – о’кей!
Показники зростають…
Валют у банках – гей-гей-гей!
І люди гроші мають…
Живе народ заможно в нас –
Не порівняєш з раєм…
Щасливі Київ і Донбас,
Пісні дзвенять над краєм…»
Тепер удень і уночі
Телеканали дужі,
Аби відпрацювать «харчі»,
Горланять: «Не байдужі
Керівники держави, бач,
Бо кожного почули.
І усмішка змінила плач
Татарина й гуцула».
А тут іще «слуга» примчав
На мітинг в парку Слави.
«Ми – профі! – пристрасно
кричав. –
Поліпшили життя вам…»
Мені ж хотілось в час оцей
В «слуги» (нехай це й дико!)
Знять окуляри із очей
Й заїхати у… пику!
