Стало снитися частенько
Всенародному слузі,
Що нездужає він – ненько! –
Он фурункул на нозі!..
Виклика швидку підмогу,
А вона не їде. Й ось,
Врешті-решт, ту хвору ногу
В клініку доправив хтось.
«Що за клініка? – питає. –
«Феофанія», чи ні?»
А йому: «Та ось гадаєм –
П’яні ви, а чи дурні?
Ану, марш в свою палату –
Там таких, як ви, аж п’ять.
По секрету скажем: брате,
Мчіть пігулки купувать!
А як ні – здихай, заразо.
Що? Заслужений? Ага?
Та-ак… На стіл везіть одразу,
І… бувай-прощай нога!..»
Від одвертої балачки
Депутат став, наче рак –
Весь червоний, і болячка
Ще одна – гнійний чиряк –
В найцікавішому місці
Вискочила. А слуга:
«Я вам… Я… Дзвоню міністру.
Теж, сердешний, шкутильга…»
«Та дзвоніть хоч пану Богу, –
Сивий лікар ув одвіт. –
Я не маю прав підмогу
Тут надати… Стільки літ
Ви у нас недоторканний,
Як і… дупа…Тет-а-тет:
Вам – мій досвід і старання…
Лиш зніміть імунітет».
Від цих слів слуга й прокинувсь.
Зирк сюди-туди: нема
Айболитів, сцецмашини,
А за вікнами – пітьма.
Витер піт рясний із лоба,
Плюнув – гей! – через плече:
«Приверзеться ж… Слава Богу,
Все гаразд. Дніпро тече…»
І заснув. Та знову, знову
На майдані дощ січе…
А в парламенті про мову
Яничарин річ пече.
«Не дозволимо, – говорить, –
Україною вам стать.
Ці поля, річки і гори –
То Росії благодать.
Споконвіку ваша мова
Для Москви – як океан.
З нього «лаптєву» розмову
Ми черпаємо. Я – фан.
І оці всі прибамбаси
Незаконні. Бо таки
Триста літ ваші ковбаси
Ми їмо. І галушки.
Знають всі, що ми – слов’яни.
Косоокі, хай, жиди,
Але ми Росії-мамі
Найвірніші. Назавжди!
Ну а вас, гидке поріддя,
Хай з Трипілля, з Оріян,
Ми вважаємо корінням
Вільнодумства всіх землян.
А такі процеси хибні
І в Європі, й в «СеШеА» –
Скрізь стоять повинні диби,
На паркані – голова».
Загули враз «Регіони»:
Їм така балачка – мед.
На Майдані ж – бастіони…
Та і я – у секонд-хенд.
Проте вила взяв добрячі,
Як і сотні земляків…
Промосковський гад, одначе,
Вибачатись не схотів.
Хто-зна, чим би все скінчилось,
Та матрос тут, Залізняк,
На розкішну сцену виліз
І сказав: «О, цей ніштяк…
Закривайте, словом, Раду.
Більш не буду говорить.
Мій «Максим» не любить зради…»
Що та мить… А що та мить…
Враз зняли недоторканність,
Враз полегшала нога…
Ну а «гад» сказав: «Я каюсь…»
І… прокинувся слуга…
ID:
437270
Рубрика: Поезія, Сатира
дата надходження: 14.07.2013 15:19:56
© дата внесення змiн: 14.07.2013 15:42:56
автор: katolik
Вкажіть причину вашої скарги
|