Мені ніколи не буде досить
Роси кохання на тво́їх вустах.
Мені ніколи не буде досить
Ходити тихо в твоїх думках.
Хоч світло й темряву враз поміняти…
Мені не досить тепла навесні.
Мені не досить так просто кохати.
Цього не досить, не досить мені.
Я хочу в думці твоїй словом «мила»
Розправить крила і жити навік,
У серці міцно тримати вітрила,
У вухах піснею палко шуміть.
Я хочу свіжим ранковим сум’я́ттям
Круг тебе всюди назавжди пливти,
І щоб найбільшим у світі прокляттям
Було для тебе несказане «МИ!».
Я хочу щастя. Хіба це багато?
Хіба у віршах не пишуть про нього?
Хіба не модно у снах колихати
Думки про того, хто вартий усього?
А як же кажуть: «Навік я з тобою!»?
Це хтось, напевно, не просто придумав.
Не омиваючи стежку сльозою,
Душа в душі. Ти про це не подумав?
А я не згодна лише на частину.
Нехай хтось інший радіє й цьому…
Я не чекаю від моря краплину,
Я своє серце віддам лиш тому,
Хто лиш зі мною, як цукор у каві,
Розтане повністю, знайде ключі,
І у очах моїх, мов у заграві,
Для себе світло віднайде вночі.
