Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
(з гімну України)
Колись Україна була колискою Війська Запорозького, його притулком і духовним натхненням. Еволюція українського козацтва пройшла великий шлях розвитку, становлення і розквіту, який поступово переростав в історію, що тепер вивчають нащадки на сторінках підручників. Українське козацтво несло в собі не тільки власне українське мистецтво, українську культуру і національні традиції, воно сповнювало серця свободою, вірою в Бога і державу, воно запалювало душі і спонукало звичайних неосвічених селян до боротьби за свої права, воно робило їх могутнім суспільством, а не безталанною юрбою, як наголошували вороги України. Козаки завжди стояли на боці правди і справедливості, багатьом з них довелося виборювати свою гідність кров’ю і навіть ціною свого життя.
І хоча зараз залишаються ті, хто не погоджується з минулим і говорить „а якби ж то...”, історія не визнає умовностей, вона є точною наукою і завжди складається згідно з розвитком нації. Так чи інакше українське козацтво відіграло значну історичну і культурну роль в життя країни і людства, тому має певні привілеї і сьогодні.
Здавалося б, нове тисячоліття, а в Україні і досі діють масштабні козацькі блоки під проводом козаків-отаманів, які беруть активну участь у державному та ідеологічному житті країни. Вони мали солідний вплив на розвиток подій під час Великої Вітчизняної війни, відіграли одну з вирішальних ролей у Великій Перемозі Радянської армії під час бойових дій. Лідером одного з таких козацьких угрупувань під назвою „ЛугаКий” є верховний отаман „Козацького блоку”, член-кореспондент Української Академії наук, генерал армії козацтва Валентин Ілліч Кравченко. Його родовід сягає у далеку сивину і бере свій початок ще від Северина Наливайка, видатного козацького отамана, керівника антифеодального селянсько-козацького повстання 1594—1596 років. І тому 28 листопада 2010 року йому було надано право урочисто вручити нагороду учаснику Великої Вітчизняної війни, герою-захиснику Українського козацького блоку Скрипниченку Миколі Силантовичу.
Згідно з цим правом в день, 28 листопада Валентин Ілліч разом з декількома друзями і воєнними товаришами Миколи Силантовича завітали до нього на вулицю Мінську 8а, що знаходиться у Малій Вергунці на Луганщині з метою відзначити його військові і громадянські подвиги і нагородити почесною генеральською стрічкою, всеукраїнським орденом українського козацтва і золотою зіркою героя.
Під час нагородження Валентин Ілліч зачитував універсал, згідно до якого „Скрипниченко Микола Силантович – легендарна старійшина, заступник головного отамана В. І Кравченка з питань розвитку українського козацтва, генерал-полковник українського козацтва, діяльність якого була спрямована на укріплення нашої держави, на побудування комуністичного, соціалістичного ладу, а також на процвітання сьогоднішнього дня нового покоління нашої молоді”, нагороджувався вищою козацькою нагородою Українського козацтва орденом Покрова Пресвятої Богородиці „за відродження українських козацьких звичаїв і традицій; національної ідеї; захист історичних здобутків українського народу, участь у забезпеченні його духовного і матеріального добробуту, подальший розвиток і утвердження Українського козацтва як історичної спільноти українського народу та громадської сили”.
Крім отриманої нагороди, Микола Силантович вже має безліч медалей „За мужність”, орденів козацького руху, історичний орден Івана Мазепи, що вартий особливої уваги, оскільки на одному з засідань цей орден був вручений Президенту України і поставлений в реєстр як державний орден.
Після урочистої промови Валентин Ілліч вручив Миколі Силантовичу універсал поряд з іншими нагородами, а також запропонував подати прошення у міську, районну та обласну ради про якнайшвидше перейменування вулиці Мінській та офіційне надання їй назви вулиці імені Миколи Скрипниченка. Ця пропозиція була винесена на загальне козацьке голосування, на якому її було затверджено одноголосно.
Після нагородження відбувся святковий банкет на честь уславлення імені Миколи Силантовича та надання йому статусу героя блоку Українського козацтва „ЛугаКий” та героя-учасника Великої Вітчизняної війни. А поки гості збиралися до столу, Микола Силантович розповів нам цікаві факти з особистого життя. З цього повідомлення ми дізналися, що його батько був вибраним комісаром полку, який вкупі з дружиною (матір’ю Миколи Скрипниченка) брав участь в облозі Зимового палацу у місті Санки-Петербурзі, розташованого на Дворовій площі, а його прадід був начальником штабу Чорноморського флоту в Одесі. З дитинства тоді ще малий Микола працював разом з батьком, далі закінчив факультет лікарської справи Медичного інституту у Києві. Але йому так і не довелося застосувати свої знання, адже він ніколи не працював лікарем. Він був скульптором, мистецтвознавцем, художником і навіть сам Микола Силантович відверто зізнається, що мистецтво – все його життя.
Скрипниченко Микола Силантович родом з села Іванівка Краснодарського краю (нині Ставропольський край), певний час жив в Кубані. Після закінчення вищого навчального закладу, працював, хоча й не за спеціальністю, а за покликом душі, головним художником в Абхазії, брав участь в художній розбудові Музею циркового мистецтва Росії в Сочинському цирку, виліпив багато скульптур у пам’ять про видатних воїнів, виробив бюст Георгія Гулія та інших відомих осіб. З часом отримав свій художній салон в мозаїчному стилі, який був зруйнований фашистами під час війни і від якого, на жаль, майже нічого не залишилося. І навіть сьогодні будинок Миколи Силантовича різьблений його власними витворами мистецтва, стіни прикрашені вишивками, фарбованими пейзажами і орнаментами; є також багато сувенірів і цілий куток релігійних виробів, (ікони, розп’яття, хрести, картини з зображеннями Христа) які за словами господаря, дарували йому козаки.
У першій вітальні є також саморобне дзеркало, прикрашене вирізаними зі скла фігурками у формі трикутників, над якими простягає широкі крила майстерно вироблений орел, дійсно схожий на справжнього птаха.
На початку Великої Вітчизняної війни Микола Скрипниченко добровольцем пішов на фронт під Білою разом з другом Григорієм, де зарекомендував себе як професійний снайпер. Через деякий час їх було спрямовано на нову програму по знищення фашистських дзотів, за якою Миколі Силантовичу вдалося виконати поставлене завдання лише вполовину, оскільки час виконання місії припав на ніч, і Скрипниченку вдалося обрізати лише один і витягти шашку. І коли стався вибух капсули, алюмінієвими осколками йому покалічило пальці на обох руках, які залишилися без можливості вільного руху і по сей день, але після того випадку Скрипниченко знаходив в собі сили працювати ними все життя.
Під час війни, коли він перебував у сусіди, дім оточили вісімнадцять німців, з яких троє забрали до вивезення усіх свиней, через що Микола Силантович заявив німцеві: „Йди собі, фашист, гад, грабіжник”, за що отримав багато побоїв і фізичних травм. У хаті їх було всього вісім душ сім’ї, з яких не вціліло й половини. Цими жахливими трагічними подіями знаменувалися перші дні вступу німців на територію Луганщини... А за вісім днів до наступу Радянської Армії в Луганськ, Скрипниченко з другом Миколою, якого сам герой потім буде згадувати ще неодноразово, поїхали в Хрущевату Балку до батька, якому була доручена державна місія зберегти життя 350 чоловік. Вони виїхали з Малої Вергунки на санчатах, де дорогою перебили дріт фашистського зв’язку між німецьким фронтом і містом. Удвох вони швидко змотали один кілометр дроту і вивезли на санчатах. Коли про це дізналася дружина начальника поліції Вергунки Медведєва, вона визвала до себе Миколу Силантовича і погрожувала „повісити на першій гілці”, на що Скрипниченко завзято відповів, що вона „висітиме на другій”.
Герої існують для того, щоб здійснювати подвиги, навчати молоде покоління добру і правді, подавати приклад гідності і мужності. Справжні герої постійно перебувають у небезпеці, багато з них гине, але ті, кому вдається зберегти найголовнішу цінність – життя постають перед нами у всій своїй величі. На їхню честь виливають пам’ятники, називають їхніми іменами визначні місця, вулиці, квартали тощо. Їхні героїчні подвиги пам’ятає історія, а в локальному розумінні – люди, які творять історію і визначають її розвиток.
Зараз ми відкриваємо завісу часу і називаємо ім’я нашого визволителя, нашого героя-земляка – Миколу Силантовича Скрипниченка, отже висвітлюємо його подвиги. Одним з найвидатніших і найнебезпечніших воєнних заходів, у якому брав участь Микола Силантович вповні прокоментував він сам: „Я з німецького винищувача зняв лобове скло, привіз на санчатах додому і з батьком зробили отвір... На фронті під селищем Біле, зробив я окоп, наносив соломи. Я був непереможний, знищив більше 20 фриців, по мені палили з гвинтівок, кулеметів, мінометів легкої артилерії, а далі з крупнокаліберної пушки декілька снарядів розірвалося поряд зі мною. Потім снаряд розірвався поряд з окопом і мене викинуло разом із соломою і засипало землею. Осколок потрапив мені у голову, контузило. Невдовзі німці прорвали оборону, захопивши наші окопи і розстріляли поранених воїнів. Про мене надіслали батькам листа, що я загинув героїчно смертю хоробрих. Мати – Агафія Миколаївна, і сестра, Ніна Силантіївна, приїхали на тачці забрати труп, а мене до того часу вже Юля Кузьменко відкопала. Згодом відвезли у шпиталь м. Ворошиловграда (нині Луганськ). Я був 5 днів непритомний, порізаний, побитий, стікаючий кров’ю.... Я повернувся з того світу тільки завдяки моєму першому коханню Юлії Кузьменко (царство їй небесне). Я молюсь і ставлю свічки за упокій її душі”.
Як виявилося, окремою темою для Миколи Силантовича виявилася тема родини і кохання. Він згадав свою першу юнацьку любов Юлію Кузьменко, з якою він разом вчився і яка врятувала йому життя. „Якби не вона, мене б звісно вже не було б на цьому світі” – так пояснив її героїчний вчинок Скрипниченко. Зараз після багатьох років в Сочі мешкають два сина-близнюка Миколи Силантовича, яким нещодавно виповнилося 45 років. Цього року нашому герою довелося відвідати лікувальні курорти через хворобу на артеріосклероз нижніх кінцівок, чотириразово перебував у госпіталі, одноразово – в санаторії і тричі був в Сочі на відпочинку.
Незважаючи на страшні події тих років, Микола Силантович Скрипниченко прожив довге життя, за яке заслужив не лише ордена і медалі, а й багато відданих друзів, які не забувають про свого бойового товариша і час від часу відвідують його вдома для того, щоб згадувати спільні подвиги у минулому і розмірковувати над сучасним.
Ми взяли коротке інтерв’ю у декількох товаришів Миколи Силантовича і ось про які факти дізналися:
„ – Скажіть, як давно ви знаєте Миколу Силантовича?
- Миколу? Та з дитинства ще (сміється), - запевняє Михайло Олександрович Шелякін, друг дитинства Миколи Скрипниченка, який був присутній на банкеті.
- За якого випадку довелося вам познайомитися і як ви стали товаришем?
- Жили у Вергунці разом.
- Охарактеризуйте його як друга, як людину, як воїна.
- Та як... Він дуже гарний друг, товариш і як людина. Завжди з ним можна було порозмовляти по душам, як-то кажуть, гарний дуже чоловік, доброзичливий.”
Висловити своє ставлення і побажання до Миколи Силантовича виявили ще двоє друзів, які були на святковому банкеті в цей день з нами. Один з них – Євген Семенович Хапчук, старійшина козачого блоку „ЛугаКий”. „Миколу Силантовича знаю давно, так як ми багато-багато років з ним у козацтві, разом служимо і по сей день, тому за його заслуги можна лише сказати: „Спасибі”, а також відповідно нагородити державними нагородами, з чим ми усі погоджуємося і одночасно з тим всі одноголосно схвалюємо. Що ще?.. Побажати йому міцного здоров’я, довгих років життя, і що б він завжди вітав нас, як вітає сьогодні. Хай здраствує Микола Силантович!”
Другим викликався привітати товариша Петрищев Юрій Іванович, генерал-лейтенант козацького блоку „Українського козацтва”. „Біля пам’ятника Шевченку на покрову Святої Богородиці Рада вирішила нагородити нашого шановного старійшину зі старійшин відзнакою козацької честі і ми вирішили приїхати в цей день, щоб привітати його і побажати блага у родині, здоров’я... Тому Слава Україні! Слава герою Миколі Силантовичу! Слава українському козацтву!”
Ось на такій позитивній ноті і ми також приєднуємося до привітання Миколи Силантовича з отриманою нагородою і бажаємо йому найкращих миттів життя.
Треба визнати, банкет пройшов на славу, лунали по черзі привітання й інших запрошених гостей і слова самого Миколи Силантовича, який присвятив один тост жіноцтву і коханню, адже, за його словами, саме кохання тримає світ.
Після бенкету було зроблено декілька групових фотографії з Миколою Силантовичем у центрі біля його будинку на вулиці Мінській.
Так 28 листопада 2010 року Микола Скрипниченко вже вкотре дістав з короткочасного забуття козацьку форму з орденами і нагородами, прикрашену новою почесною стрічкою, новим орденом і золотою зіркою героя, і час неначе зупинився в цю мить, починаючи відлічуватися у зворотній бік. Він знову став молодим хлопчиком-студентом, мрії якого, на превеликий жаль, були відняті війною; він став дорослим чоловіком, митцем, воїном, багаторазовим переможцем і, нарешті – героєм. І ми будемо дивитися на нього зараз і пишатися тим, що на землі існують такі люди, здатні пожертвувати власним щастям за благо Батьківщини, здатні схоронити свої надії, прагнення, уподобання заради достойного життя майбутніх нащадків, які обов’язково згадають його добром і колись візьмуть собі за приклад.
ID:
340295
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.05.2012 00:16:22
© дата внесення змiн: 28.05.2012 00:16:22
автор: Олеся Василець
Вкажіть причину вашої скарги
|
