У тобі палала злотаво - тьмяна згага жити. Очі твоєї душі бачили танок одночасності смерті - сірий як попіл сніг безтямно летів і танув на твоїх червоно - гарячих долонях, танув як всі надії, мрії і сподівання. Ну що ж, здраствуй, змістовна марність життя!
ТИ йшов серед зруйнованих, чорних дум; заплутаних вулиць; мертвих тіней і живих годинників, що цокотіли по закутках зустрічних сірих пальт. Якийсь червивий кашель розбудив і у тобі таку ж сірість , та розпука, що була колись ще досі не заржавіла. Люди, стіни, паралелі-ліхтарі – все закружляло над головою, стиснуло свідомість, вбило час за яким ти біг. О, мій милий, сумний, як ти міг не вірити в її справжність?Ти вбив час в якому була вона! І знову тобі хотілось кричати від болю і кохання, чужих сліз і лихих заздрісних поглядів. Твоє тло колихалось від змори, що йшла від мозку – прекрасна мара Єдиної роздирала з середини. Ввижалась на яву. Криваво-білі муки,які вона нашіптувала, змушували терпіти натхненний біль знову і знову. Криваво білі муки були коханням, твоїм - єдиним і втраченим, її – вічним, забутим.
ТИ сам прийшов до Єдиної. Вона ненавиділа тебе , коли цілувала холодну оболонку твого серця.Любила з силою кучерявого сонця, ніжно огортаючи твої долоні своїм блідим доторком. Ти жив. Жив заради цього дотику і йшов до іншої. Ось так посеред ночі, не закривши двері ,впустивши холодний вітер. Єдина вдихала той вітер розлуки, безтямно ламала руки, відчуваючи пустку в долонях. Безжалісно кровила своє м’яке серце, здираючи з нього твоє ім’я, і знесилена падала в сон, кожен раз без сліз.
За вікном вже гадюкою проповзла і на мить засвітила небо перша весняна гроза. Ти блукав у ній, тебе пожалила її печаль і темінь. Розплющив очі – блідий листок тіла коханої занурився у дзеркальну синь небес тьмяно тихої річки. Соромно гола вона тебе не бачила. Піднявся шалений вітер, розплів їй косу, забрав червоні стрічки. Під небом заграла стрілами блискавка і впала поруч її ніг. Єдина заспівала сумну.Ти відчув біль повернувся. Мусив зупинитися, щоб страждання мотузками розповзлися по твоєму тілу і здушили в тобі бажання чимдуж бігти до Єдиної. Мусим зупинити безумне шумування крові з-під кам’яної шкарлупи свого серця.
Закохана, біла, тиха Єдина дихала між гостро-холодної негоди вільно, терпко, тепло. Точений ніж вмить врізав її жіночу красу і вітер поніс зрізане волосся в далечінь. Її тонку руки затремтіли, душа впала на коліна. Ти боляче відчув її присутність. Ти сам прийшов до Єдиної, щоб вона вбила тебе, вважаючи ,що зможе.. Але вся в сльозах її суть тягнулася, як магніт до твоєї металевої оболонки, а зір шукав стежок втекти. Розплющив очі – вона зникла. Пронизлива пустка вдерлась в твої безсонно сірі ночі. О, мій милий, сумний, як ти міг не вірити, що не зможе жити , так само як і ти, вбивши час?
Кам’яна оболонка твого серця щоденно вмивалась кров’ю – камінь дав першу тріщину . Ти захворів. Захворів рідкою, незвичною мудрою любов’ю. Ти пройшов той період свого життя в якому переслідував задоволення для свого внутрішнього егоїста. Минув той етап , коли відчував необхідність когось обожнювати і забувати. Ти хотів справжнього кохання? Ти хотів?
Серед німої сивої кімнати, тремтячими руками вона запалювала твої вірші. Білий попіл летів з вікна і танув у твої долонях, як всі твої надії, мрії і сподівання.
Єдина сама прийшла до тебе. Камінь дав другу, третю тріщину - і розбився, вмився кров’ю , гарячою кипучою. Її душа була заперта в твоїх скронях. Вона ще й досі тихо кохала, але прийшла полетіти від тебе. Обурився. У вирі шалу полетіли зізнання. Тиша зайнялася вилисками пожежі, німими перехресними поглядами, гостро, дико і враз голубливо. О, радій, повірила всепам»ятаюча, все простима душа! Повірила у всі твої слова, що занадто брехливо скрапували з чистої правди, яку чекали, в яку здійняли змучену віру. О, здраствуй, змістовна марність життя!
Єдина ще не знала, що та інша ніколи не залишалась наодинці з твоїм чоловічим єством. Ти ніколи не чув, не хотів чути, що Інша шепотіла своїм розбещеними гадючими вустами. Ти марнував час.
Завчорашніли дні вже останнім цвітом весни і першим цвітом щирої любові. У сонну кімнату влилось кучеряве сонце. У порожню кімнату твого серця зайшла душа, змістовна, влетіло життя не марне.
ID:
309067
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.01.2012 16:43:32
© дата внесення змiн: 25.01.2012 16:43:32
автор: Біла тінь
Вкажіть причину вашої скарги
|
