В кінці стежини, біля тину,
Осінній вітер гне калину.
Вона насилля терпить мовчки,
Хоч відриває він листочки,
Лама гілки, немов би руки,
Але услід йому – ні звуку.
Коли ж кетяги став скидати,
Вона – на поміч болем звати:
“Листочки – що, старі – хай тліють,
Весною знов зазеленіють,
А з ягод буду діток мати.
Яка ж без сім’я з мене мати?”
***
