Вірші складати – наче поштовх в небо:
Розкину руки – і уверх лечу.
Води не треба, і землі не треба-
Поезієй нап"юся досхочу.
Гартую слово, разом з ним і душу,
Лікую рани, безнадійність, сум.
Я жити в світі задля чогось мушу!
Заради слів, які приходять з дум.
Коли нестямно непокоїть серце,
А світ здається почорнілим дном,
Я зазираю у чарівне скельце,
Яке віддячує мені добром.
По той бік скельця - дивний шлях поезій.
Він повертає мене в справжній світ.
І я пишу. Ходжу по краю леза.
І разом з віршем рину у політ.
Рядки поезій – ліки від недуги.
Самотність тане від віршів ущент.
А серце - просто мліє від напруги.
І я вже в небі в цей ясний момент!
Вірші складати – це життя прожити!
Як їх складаєш – так і проживеш!
Але мені, (нема де правди діти!),
Хотілось жити б у віршах без меж!
і натхненно 
