Де ви, мої нефертіті,
милі навіки жінки?
Я пам’ятаю ті миті,
сині волошки у житі
і – за водою – вінки.
Канули за течією
як силуети купав
пізні жалі за тією,
що називав – орхідея,
та не її обіймав.
І на Івана Купала
інша вела у вогонь,
вабила за оболонь...
Та, що мене обіймала,
переживає, либонь?
Гречкою пахло у просі...
Щастя минає земне
і повертає на осінь.
Та, що сумує і досі,
не забуває мене.
Часу немає на рани.
Поки живі ветерани,
маємо іншу ясу.
Пишемо міні-романи.
Коней сідлають улани,
дами роняють сльозу.