Улюбленим магічним перевтіленням богині Морріган була ворона; саме в такому вигляді вона сіла на плече героя Кухуліна, після чого той загинув у бою, борючись проти армії королеви Медб, адже свого часу Кухулін відмовив Морріган в коханні. Це й вирішило його долю. Морріган могла врятувати героя, та не захотіла.
(Дж. Кэртін: «Легенди та міфи Ірландії»)
Гучний гомін давив на барабанні перетинки, але не дратував. Самарканд сидів у кутку на табуреті і цмулив свій «Славутич» та зрідка затягувався «Піл Рохою». Остання пачка… Завтра доведеться курити якесь лайно – «Аstor», «Magna»… Що він там ще бачив у магазині? Якесь китайське сміття, типу «Huaqe»? В просторіччі ті сигарети називають просто – «Х..яки»… Назва відповідає вмісту… А-а-а… «Pall Mall» ще був класичний… Терпимо… Самарканд не понтувався з тими сигаретами. От чого-чого не любив – так це дешевих понтів. Всі понти – дешеві, незалежно від вартості… Ну, міг би він курити «Captain Black»… А для чого? Щоб з понтом діставати з кишені пачку і з таким же понтом підкурювати та випускати дим? Сашко курить заради дози нікотину… «Pielroja» і колумбійський «President» - порівняно недорогі сигарети, а тютюн міцний і запашний. Цього достатньо…
З цього кутка між грубкою та стіною добре видно всю кімнату. Хлопці… Дівчата… Сидять за столом, про щось голосно гомонять… Сьогодні день народження у якогось Владикового друга, Олегом, здається, звати, і запобігливий Владик влаштував так, щоб запросили Самарканда… Сашко й не дуже хотів, але… Час же якось вбивати треба? Бабине постійне бурчання вже набридло. А дівчатка у більшості – так собі, але є й симпатичні. Малолітки, вчорашні випускниці… Он, хваляться одна перед одною, хто куди вступив… Плани на майбутнє вже написані, скріплені печаттю і підписані… Хм… Саваоф, Яхве чи… Як там його? Бог, коротше, порве більшість з тих ваших уявних рожевих папірчиків і пустить клаптики за вітром… Хтось старанно «гризтиме граніт науки», хтось лише туситиме й гулятиме і так аж до відрахування, шкірвендиспансера чи не зовсім чистої комірчини, де роблять дешеві підпільні аборти… Хтось знайде хлопця або й кількох, хтось втратить хлопця, а хтось втратить цноту… Хтось знайде сорокарічного чи й старшого «папіка», який за подарунки (бо гроші – то надто кричуще) купуватиме молоде тіло… «Та робіть, що хочете!» - подумки вигукнув Сашко так, ніби хтось запитував його думку.
- Сань, Санюхо! Ти чого такий кислий сидиш? Веселуха – випивка є, дівки є! – до Самарканда підійшов усміхнений Владик.
В його руках була пластикова пляшка-«півторачка» із вставленим збоку конусом фольги – «бульбулятор». Кумедна назва, придумають же таке… «Буль-бу-ля-тор», - по складах повторив подумки Самарканд. Найпримітивніший саморобний кальян. А ще в пляшку можна води налляти. Кажуть, так смоли відфільтровуються, але то брехня. Брехня для самозаспокоєння. Люди часто брешуть. Ба! Люди постійно брешуть – як не комусь, то собі, для самозаспокоєння. Коли люди бояться чогось, то грузнуть в самообмані чи в обмані інших.
- На, Сань, потягни! – Владик простягав «бульбулятора» Сашкові.
- Не хочу…
- Та на, не «стрємайся»! Нормальна «шмаль», «афганка», самі шишечки!
Повагавшись, Самарканд взяв до рук простягнуте і затягнувся гірким маслянистим димом. Затримав дихання, на скільки зміг, і випустив дим. «Шмаль», «драп», «ганджубас», «трава»… Скільки ще назв є в анаші? Є, певне, й ще… Сашко не вживав наркотиків. Звичайно, сказати, що не пробував навіть ніколи – збрехати. Але саме «пробував», а не «балувався». Так пробував, з цікавості. Певно, щоб відчути, чим так манить «постійних користувачів» штучний рай, штучне щастя. Та й що він там пробував? Нічого «серйозного», «важкого», бо таки побоювався того, від чого можна потрапити в залежність «на раз-два». Споглядання справжніх наркоманів до вживання щось не заохочувало. Так, дрібниці – «Еленіум», «Реланіум», клей раз попробував, «траву» курив кілька разів. Чогось особливого, крім головного болю та нудоти, не відчув. Ну, від «трави» ще апетит вовчий прокидався. Курці «зі стажем» казали Самаркандові, що він якийсь неправильний – ні «на ха-ха» його не пробивало, ні «глюків» не ловив… Коротше, не вмів «кайф» зловити.
Зробивши дві чи три затяжки, Сашко повернув «бульбулятора» Владикові. Певне, наркотична дія «трави» залежить від налаштованості того, хто курить. Сашка ніфіга не «попустило» і весело не стало, він ще більше занурився у свої роздуми, підсвідомо втягнувши голову в плечі.
- Ні, Сань, з тобою щось явно не те… Може, вип’ємо? – знову підійшов Владик.
Він вже був без «бульбулятора» - той пішов десь по руках.
- Та ну… Не хочу пити…
- Сань, ну чого ти, дивись, які дівчатка! На всіх вистачає, он та білявка, Юля, увесь вечір про тебе розпитувала, - Владик змовницьки підморгув правим оком із розширеною зіницею.
Самарканд перевів погляд на дівчат.
- Юля, кажеш?
- Умгу!
- Юля… Юля… Юля… Ні, Владе, піду я додому, спати.
- Та ну, чого? Хочеш спати – тут лягай чи бабця сваритиме?
- Херні не городи! Все, додому йду… Завтра вранці на пиві зустрінемось.
- Ну добре… Давай тоді…
Владик, який щиро хотів розвеселити чи розрадити друга, виглядав зніченим. Веселі вогники в його розширених зіницях пригасли. Самарканд підвівся і рушив на вулицю. Йшов, як на автопілоті – спокою не давали думки. Про тих малоліток, які радіють невизначеному ще майбутньому. Про те, чи може він, Самарканд, давати оцінку чиїмось вчинкам, вчиненим та невчиненим. Зрештою, кожен сам обирає, чинити йому саме так чи інакше. Так, завжди можна скористатись рятівним кругом самообману, сказати – життя таке, такі обставини, не можу інакше, мушу саме так. Сашко не міг сказати за інших, лише за себе – ні, не життя, я завжди вибирав сам. Міг би бути Олександром, може, навіть, Івановичем, носити костюм і краватку, а вибрав Саню Самарканда і спортивний костюм… Він не жалівся нікому на гі..няне життя. Так, знав, що життя – гі..но, а він, Самарканд –гі..нюк. І що? Всі люди більшою чи меншою мірою такі – гі..нюки, падлюки, с..ки, бл..ді, в кожному це є. От тільки одні це приховують сором’язливо, інші – ні. Самарканд не ховався. Від кого? Від самого себе?
Марфа, відмикаючи двері, бурмотіла щось незадоволено, та Сашко не чув. Він все ще був на своїй «хвилі». Чи то анаша так подіяла, чи день такий був, але думки не залишали і не давали спокою навіть, коли ліг і перевертався з боку на бік, намагаючись заснути. Повія згадалась, з якою так і не переспав. Передумав чомусь, зупинив її, коли вона, звичними рухами почала роздягатись.
- Сам хочеш? Чи… З іншого почнемо? – вона промовисто опустила очі.
- Ні… Сядь, просто сядь…
- В сенсі?
- В прямому…
Сашко дістав тоді пляшку шампанського (нічого іншого випити просто не знайшлось) і , не зважаючи на те, що й так був достатньо п’яним, розілляв ігристе вино по келихах… Дивно, шампанське тоді не п’янило зовсім, а навпаки – протвережувало. Вони так і просиділи майже всю ніч - за шампанським, сигаретами та розмовами. Самарканд не розпитував, що привело її на панель, взагалі, вони не торкались теми «професії». Так, говорили про все, що завгодно. Світла не вмикали – місяць був непоганим «освітлювачем».Сашко дивився на неї, не відводячи погляду. Подумки міняв їй зачіску, витирав надто крикливий макіяж і перефарбовував по-новому. Коротеньку спідничку і панчохи «в сіточку» знімав і приміряв по черзі то брючний костюм, то сукню, то джинси і майку. Подумки, все подумки… Потім, коли вже сходило сонце, вона підвелась і сказала, скрушно зітхнувши:
- Мені пора.
- Так, - погодився Самарканд і дістав гроші.
Вона знітилась, помітно було, що брати гроші їй неприємно.
- Розумієш… - почала було.
- Так, я все розумію, бери, не хочу, щоб в тебе були проблеми.
- Ти… Вперше замовляв?
- Ні…
- Чому ж не торкнувся до мене?
- Не захотів…
- Страшна така? - усміхнулась вона.
- Ні… Ти симпатична… Красива…
Дівчина нахилилась до Сашка і торкнулась губами щоки, шепнувши: « Ти дуже хороший хлопець… Прощавай!»
І лише зараз, не знаходячи сну в ліжку, Самарканд усвідомив, що бачив у тій повії лише гарну дівчину. Гарну і… Хорошу… Хорошу, як би алогічно це не звучало. І… Якби… Якби закохався в неї, то, певне, і не зважив би на «професію». Якби…
Ох, ті кляті думки! Вони, мов мурахи, повзають по мозку, лоскочуть і не дають заснути. Задовбали!
Сашко встав з ліжка і, намагаючись не рипнути дверима, вийшов у сіни, а з сіней – до комірчини. Там навпомацки налапав якусь сулію, відкоркував – слив’янка. Жадібно, мов спраглий до джерела, припав до неї вустами і ковтав маслянисту рідину, скільки стачило духу. Відхекавшись, припав знову… По тілу розливалась блаженна млість і хвилею накочувала втома… За кілька хвилин сон поглинув Сашка своїм чорним проваллям.
Владик тішився «халявним» пивом – мама Люба, як завжди, грошей не дала. Але хоч приніс смачної не пересушеної тарані. В пластиковій тарілочці на столику вже виросла чимала гірка хвостиків, плавників, голівок та шкірок, поряд стояло кілька порожніх пляшок від пива. Самарканд закурив, Владик теж потягнувся до пачки, що лежала на столі:
- Можна?
- Влад, я розумію: все, що на столі – спільне, але… На тобі гроші, збігай, купи пачку.
Владик явно засоромився, бо почервонів. Забелькотів щось нерозбірливо:
- Мама… Не дає… Я поверну…
- Та бери… Але купувати доведеться – все одно закінчуються.
Сашко кинув на стіл кілька купюр:
- Біжи, Владику, біжи…
Той неохоче підвівся… Що ж – хто платить, той і музику замовляє. Самаркандові зовсім не хотілося «напрягати» товариша, але зустрічатися наодинці з Оксаною, яки кидала на нього вбивчі погляди, хотілося ще менше.
Вони сиділи під магазином, на літній площадці, тут було спекотніше, але повітря не було таким затхлим, як в приміщенні та й знову ж таки – не треба було зустрічатися поглядом з Оксаною. Владик повернувся швидко, з пачкою сигарет і двома запітнілими пляшками пива.
- Сань, а ти чого в таку спеку в куртці?
Сашко не відповів, зробивши вигляд, що не розчув, але Владик був нівроку нав’язливим:
- Сань, куртку, кажу, зніми – спекотно!
- Та чого ти причепився з тією курткою, бля?! – вибухнув Самарканд.
- Застиг я, морозить мене, ясно?!
- Та ясно… Ясно… Чого ж кричати?
- А, як ясно, то від’..бись із дурними питаннями! П’єш? Пий! Курити хочеш – кури! Тільки не задовбуй!
Владик насупився і відсунув від себе пиво – образився.
- Гаразд… Вибач, брате… Прихворів я просто… - і голос Самаркандів, і тон пом’якшали.
- Та нічого, нормально… - Владика теж попустило.
- Ти як вчора, дівку якусь «оприходував»?
- Ай, Санюхо, яка дівка? Я не пам’ятаю, як додому добрався…Сестра казала, що мама Люба привела…
- Капець, чого вона носиться з тобою, як із писаною торбою?! Дорослий же мужик, двадцять один он скоро! – Самарканд, як не намагався, але так і не зміг стримати сміх.
- Та… Любить вона мене дуже… Майя, сестра – молодша, але ревнує, бо бачить, що її не так… Кажуть, я кволим дуже народився, в дитинстві хворів часто, не знали, чи й виживу…
«Та ти і зараз на Рембо не схожий… Бухенвальдський здорованю», - подумав Сашко, але вголос сказав:
- Ти того, Влад… Не напрягай маму… Мама – це… - він так і не спромігся сформулювати, хто така мама.
- Ай! Сорому лише набираюсь через неї перед пацанами.
- Та… Пацани нікуди не дінуться…
- А мама куди подінеться? – розсміявся Владик.
Сашко не відповів. Він згадав маму, її руки з припухлими від артриту суглобами чорне, мов у циганки волосся, смагляву шкіру. Сашко зовсім не був схожим на неї – русяве, але темне волосся, світла шкіра, до якої погано чіплялася засмага, а, якщо й чіплялася, то дуже швидко «злазила», інший, татів, овал обличчя, татів ніс, татові губи, татова вдача, вибуховість, відчайдушність… якщо у формуванні його генотипу і брала участь тюркська, монгольська чи іранська кров, то вона так і не спромоглась подужати слов’янської, гото-германської, балтської і… Хто там ще товкся в українському Лісостепу? Хіба що брови -такі ж чорні, як у мами та м’якість, яка нема-нема – та й пробивалась через крицю байдужості, жорсткості, агресії. «А мама гарна», - подумалось. «Мама – найкраща… От нехай тільки все трохи «розсмокчеться», треба буде з’їздити, скучив…»
Ніби прочитавши Самаркандові думки, Владик розрядив момент. Перевівши розмову на інше:
- Може, Ксюху покличемо, все одно в магазині нікого немає? Пивом пригостимо. Вона – класна баба, компанійська, але… Сердита якась останнім часом… І ти її чогось уникаєш.
- Та нікого я не уникаю… Що мені, в’юном біля неї крутитись? – Сашко спробував засміятись, але сміх видався якимсь неприроднім, принаймні йому самому.
- Та ні… Я просто помітив, що ви не розмовляєте. Посварились?
- Ай! Здалося тобі, Владику, нормально все. Нор-маль-но!
- Чуєш, Сань, а ви з нею тоді… Того?
- Того… Цього…Кого!? Чого?!- Самарканд зареготав, цього разу природньо. Дуже вже кумедно Владик виглядав, коли ставив ті питання.
- Ну-у-у… Т-т-р-р-ахнулись?
- Ні, Владе – жахнулись! – регіт все не відпускав Самарканда.
- Та чого ти регочеш, я серйозно?
- А ти не ревнуєш, часом, братухо? Он, аж заїкатись почав.
- Та ні, я просто так… Я ж… Вирубився тоді… Не пам’ятаю нічого.
- Ну то дофантазуй собі. Владе, ти не ображайся, але я… Було там щось чи не було… Я не люблю обговорювати своє… Як то по-науковому? Інтимне життя. Свічок тримати нікого не кличу.
Сашко говорив сміючись, тож незрозуміло було чи він жартує, чи говорить серйозно.
Так, він справді не любив обговорювати з кимось цю тему. Стосунки з дівчатами – так, та й то не будь з ким, з усіх друзів хіба що із Крайслером. Але лише стосунки, а не ліжко. Ще один із пунктів його власного неписаного кодексу – обговорювати можна, якою у ліжку була хвойда, а не твоя дівчина. Обговорюючи з кимось у такому ракурсі свою дівчину, автоматично переводиш її у розряд хвойд. Сашко не знав, чи по-дурному то було, чи по-розумному, йому плювати було чи видавалося це комусь смішним – він чинив так.
А Оксана… Він… Він знав, відчував якось, що між ними вже ніколи нічого не буде. А залишатись друзями із «колишніми» Сашко не вмів. Ні, ворогами теж не вважав, хвойдами не називав, неприязні не відчував, навпаки, швидше… Тому й намагався уникати зустрічей, спілкування. Не міг він дружити з тими, до кого мав колись хоч якісь почуття. Нехай то було не кохання. Нехай почуття виявлялись оманливими, але… Подальше спілкування могло б підштовхнути до поновлення стосунків, а навіщо? Було й було. Минулося. Було б щось справжнє – не минулося б так швидко й не забувалося б легко.
- О, Сань! Дивись, яка тачка! Нічого собі!
Самарканд сидів спиною до вулиці, а тому довелося озирнутись. По бруківці, то пірнаючи у майже півметрові ями своїми двадцятидводюймовими колесами, то виринаючи з них, мов крейсер на високій хвилі, пливла «Nissan Patrol».
«Колір гарний, - подумав Сашко, - «сірий металік»… Двигун чотирилітровий… капець, яке явище для Козячих Хребтів, не вистачає лише зграйки босоногих брудних хлопчаків, що біжать вслід за авто».
«Під ложечкою» якось неприємно засмоктало. Він не розумів причини того дискомфортного стану, тієї недоконаної та несформованої тривоги. Сашко знову розвернувся до столу.
- Пацани! Гей, пацани! – гукнув чийсь голос.
- Пацани, а як…
В цю мить Самарканд озирнувся знову. Машина, громіздка для маленького сільського світу, як був би громіздким кашалот у басейні, стояла метрів за десять-дванадцять, якраз навпроти них. З-за напівопущеного скла у передніх пасажирських дверцятах визирала масивна голена голова, яку Бог припасував до товстої, мов у бугая-симентала, борцівської шиї. Ліве око на тій голові мало деформовану верхню повіку, яка трішки провисала і, через той дефект праве око здавалося виряченим і це робило власника голови схожим на циклопа. Невеликі вуха з поламаними хрящами, схожі на пельмені, зовсім не пасували до такого масивного черепа. Губи, в міру товсті розпливлись у застиглій зверхній посмішці. Самарканд впізнав одразу – це був Бульба, один з «бригадирів» Козачка. Задні дверцята відчинились, звідти визирнув худорлявий хлопець із довгим темним волоссям, перенісся було заклеєне пластирем. Хлопець ліниво звів очі на Сашка із Владиком і несамовито заверещав:
- Це він!
Скільки часу потрібно людині, щоб вигукнути: «Пацани, а як…»? От саме стільки часу і зайняла ця сцена.
«Напевно, в цьому хлопчику, як у пухнастім зайчику, захована незвичная, стрибучая пружина…» Господи, які недолугі, недоречні і несвоєчасні думки лізуть в голову в такі миті. Чому так? Чому людський мозок, принаймні, якась його частина, так неадекватно реагує на подразники?
Самарканд підстрибнув, мов поранений заєць, і, перевернувши стільця побіг… Біг, не розбираючи дороги, біг найважливішу в своєму житті стометрівку. Біг, не задумуючись…
Якась навігаційна система в мозку спрямовувала ноги по найоптимальнішому маршруту… За скільки секунд він вилетів на греблю? Не озирався, поки не почув позаду натужне ревіння чотирилітрового турбованого двигуна. Сріблястий кашалот невпинно і швидко наближався, роззявляючи свою зубату пащу. В сторону! З греблі в сторону! Що це?! А, Чортів Млин!
Самаркандові ноги вже брьохкали по трясовині. Болотиста смуга лівого берега безіменної річечки була поросла осокою, чагарями та старими вільхами. Шириною метрів чотириста та й довга – кілометрів шість.
Прихилившись до широкого стовбура старої вільхи, Сашко намагався вирівняти дихання. Стягнув прилиплу до спітнілої спини куртку… Коли позаду хруснула суха гілка, швидко витяг «Вальтера» і торкнув пальцем «прапорець» запобіжника. Патрон в патроннику був давно – так Сашко Кулак вчив. Визирнувши з-за дерева, побачив метрів за двадцять постать і натиснув спуск. Клац! Осічка… Пересмикнув затвор, але те зрадливе клацання вже почули…
Насправді звук постріла з автомата Калашникова зовсім не подібний грому. Він досить сухий і, певне, легко губився у шквалі інших сільських звуків. Зачувши перше «Тр-р-ра- х-х-х!», Сашко брьохнувся обличчям в багнюку. Свисту куль не було чутно – стріляли, певне, навгад, а, може, і взагалі – в повітря.
- Виходь! Вилазь, суко! Вийди, бл..дино, бо, як знайдемо, то на ремені поріжемо!
- Де ти, пі..аре гнійний?!
Дихання Самаркандове стало вже майже зовсім рівним, хоча серце ще калатало пришвидшено. Він перевернувся горілиць, підсунувся так до стовбура і, прислухаючись, почав повільно зводитись на рівні. Виходити Самарканд не збирався, знав, якщо вийде, то тоді його вже точно різатимуть на ремені – про Бульбу ходила лиха слава.
- Де ти, козлино?! – пролунало десь зовсім поряд.
Сашко смикнувся на звук і, тримаючи «Вальтера» обома руками, натис на спуск чотири рази, намагаючись класти кулі нешироким «віялом». А, потім, не думаючи вже про результат, знову побіг. Ставало дедалі грузькіше. Сашко намагався ступати на купини – їх можна було визначити за наїжаченими кущиками якоїсь трави. Ніхто його не вчив ніколи ходити по трясовині, що робити він відчував якось інтуїтивно. Час-від-часу зупинявся на секунду-дві, щоб перевести подих та прислухатись. Ні переслідувачів, ні пострілів поки що не було чути. Самарканд біг, міцно стискаючи рукоятку майже кілограмового «Вальтера». В очах ряботіло – купини, кущі, дерева… Знову купини, затягнута ряскою калюжа метри чотири шириною з купиною посередині… Сашко стрибнув. Ліва нога, торкнувшись купини, провалилась разом з нею під воду. Сашко не втримав рівноваги і брьохнувся наознак в калюжу… В калюжі була не вода, а багно, Самарканд хотів спертися на руку, щоб підвестись, але… Рука пірнула в порожнечу. За якийсь час йому вдалось вивільнити ліву руку – права, високо піднята над головою стискала пістолет. Напад паніки минув швидко. Колись давно, ще в школі, вчителька розповідала малому ще Сашкові. Як потрібно поводитись, потрапивши в трясовину, але він, певне, що не згадував про те. Зрозумів сам – брьохкаючись, смикаючись, загрузає ще глибше. До твердого недалеко – трішки більше метра, але не дотягнутись. Сашко прислухався – десь далеко зліва було чути хлюпання і чиїсь голоси, звуки повільно віддалялись.
«Так! Без панки… Без паніки…» Спробував ще раз дотягнутись до берега, але просів ще на кілька сантиметрів… Марно. «Ремінь! Ремінь від кобури! Он на березі кущик з розгалуженням-«рогаткою», – осяяла думка. Шкіра набрякла від води і застібка піддавалась туго. Все! Розстебнув, закинув… Закоротко…
«Думай, Самарканде… Думай! Думай! Шворка в штанях!» Вузол не розв’язався, а навпаки – затягнувся. Самарканд шалено рвав нігтями клятого вузла, та нічого не виходило. Середнього пальця пронизав гострий біль, Сашко інстинктивно висмикнув руку – ніготь задерся під прямим кутом, мов козирок бейсболки. «Су-у-у-ка!» - прочавив крізь зуби і, вперши ніготь в підборіддя, повернув його в попереднє положення.
З відчаю рвонув шворку рукою, але переврвати мокрий кручений шовк мотузки було марною справою. Майнула ще одна рятівна думка: «Бритва!» А потім: «Бл..дь! Бритва в куртці!»
Смердюче багно вже вкривало плечі. Всі помирають… Всі помирають рано чи пізно… Все життя чиїсь невидимі руки підтримували Сашка, відводили леза, вчасно зупиняли чужі кулаки, автівки. Здавалося, ніби хтось чи… щось захищало його, хоронило, берегло… Для чого?! Для цієї смердючої ями?! Всі помирають… Але він… Він не хотів помирати так… Ось так! Саме так! Самарканд загарчав з відчаю. Він не хотів такої жахливої смерті. Холодний воронений ствол «Вальтера Р38» притулився до голеної скроні… Сашко заплющив очі… Клац! Осічка… Судомно пересмикнув затвор – Клац! Ще пересмикнув – Клац! Всі патрони, що лишились, дали осічку, запасна обойма ще раніше випала з кобури і втонула…
«Й..баний Толік… На..бав…» - простогнав Сашко. Говорити вголос було важко – брудне смердюче місиво потрапляло в рот. Самарканд високо задер підборіддя і захихикав істерично, поступово хихикання перейшло на божевільний регіт, в якому вчувалося і гарчання, і відчайдушне виття. А тим часом в мозку калейдоскопом спливали картинки. Незбагненне все-таки диво – людський мозок. За якусь коротку мить Самарканд побачив міріади подій та облич, всі можливі варіанти свого життя, а їх було безліч… Безліч некоханих ним жінок – прямоволосі й кучеряві чорнявки, пишногруді й інфантильні, пристасні та холодні, безліч ночей кохання, безліч щасливих усмішок та обіймів, які дарував він і, які дарували йому. Він торкався незчисленої кількості губ, ніжно гладив сповнені плодом животи своїх вагітних дружин, бавився із своїми ненародженими дітьми… Мільярди мільярдів миттєвостей щастя, які спалахували в мозку яскравими метеорами і відразу ж гасли, тонучи в багні болотяної ями. Він сміявся, доки до рота не почала підступати брудна вода. Відфоркуючись, прохрипів: «Ненавиджу… Ненавиджу кляте життя!» Дихати ротом стало неможливо, ніздрі роздувалися, намагаючись вхопити якомога більше повітря, зіниці розширились на всю «райдужку»… Самарканд задер голову, як тільки міг, щоб легше дихалось. Невидимий аніматор вигадливо рухав фігурами білосніжних хмаринок по ультрамариновому тлу, всюдисущі шпаки снували великими зграями взад-вперед, але Сашкові вже нічого не бачилося, не чулося і… Не думалось… Голова була порожньою.Не почув і гучного – Чалап! Чалап! Чалап! Чалап! А розмірені кроки наближались – ближче, ближче, ближче і… Стихли якраз навпроти Самарканда. Підсвідомо відчувши щось, Сашко перевів погляд на берег. За метр із невеликим, навпроти Самарканда стояла Вона… Босі ступні, зовсім незачеплені грязюкою, стрункі міцні ноги, широкі стегна, які мали бути вправними в коханні та народженні дітей, вони були обмотані шматком полотнини, що щільно прилягала до тіла ще більше підкреслюючи жіночність, тонка талія, плоский міцний живіт, округлі, схожі на дві величезні дощові краплі, перса, здатні вигодовувати сильних та здорових дітей, вони нічим не були прикриті. Руками вона спиралася на патерицю, увінчану невеликою кулею. Довге кучеряве волосся спадало на плечі. Округле обличчя з чуттєвими вустами, ледь помітно розтягнутими в усмішці, високими вилицями та трішки розкосими великими очима випромінювало силу і впевненість. Воно було прекрасним і… відштовхуючим. Дивлячись на нього, Сашко переживав одночасно жах і щастя, розпач і піднесення, лють і ніжність… Самарканд не міг визначити, якого вона віку. З однаковою впевненістю їй можна було дати і двадцять чотири і… кілька тисяч років. І тіло, і волосся, і одяг (якщо можна назвати одягом пов’язку на стегнах) жінки чи дівчини були чорними, мов вирізьбленими з обсидіану чи… заліза. Це була Вона – Морріган, Мокош, Калі, Залізна Баба…Так, Сашко знав – то була вона…
Вода вже раз по раз потрапляла в ніздрі, в носоглотці пекло пекельним вогнем, Самарканд харчав…
А Баба стояла, спершись на патерицю і погойдувала стегнами, важкі груди погойдувались в такт…
Сашко востаннє набрав у легені повітря, вдихав так, ніби хотів вдихнути увесь світ. Після вдиху він міг бачити лише правим оком – ліве заліпила грязюка. Залізна Баба зупинила своє ритмічне погойдування, звела сильними руками патерицю догори…
Стало темно.
ID:
729870
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.04.2017 01:42:35
© дата внесення змiн: 22.04.2017 01:42:35
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
Спишіть то на неуважність чи лінощі автора (і те, й інше йому властиве) 
