Мокош —давньослов’янське божество, ймовірно, фінського походження. Володарка вологи. Єдине жіноче божество у так званому «Пантеоні Володимира». Мокош — господиня й цариця водоплавних птахів, змій і жаб. У її володіннях, а отже, й під її владою, перебувають русалки й берегині. Вона — володарка риб, і теж може виступати в риб'ячому образі. Мокош часто пов’язують із потойбіччям, зображуючи її то володаркою потойбіччя, то зв’язуючою ланкою між світом живих та світом мертвих.
(Не «Вікіпедія»)
Сонце шкварило, мов навіжене… Градусів сорок, не менше… Добре, хоч сумка неважка – все своє ношу із собою! Хто там сказав? Сократ, здається? Чи Демокріт? Ні… Демокріт – це про «двічі в одну річку»… Нав'язливі думки про «стовпів» філософії відволікали Сашка від не менш нав'язливих, але менш приємних думок. Сашко… Хто його востаннє Сашком називав? Мама, хіба… А так – Саня… Саня Самарканд. Або просто – Самарканд.
Заскочити на хвилинку до бабці, привітатись та й завалитись до Влада – давнього товариша дитячих ігор.
- Потішити його, що півроку-рік побуду тут, - подумав Сашко.
- Так… Ці, Богом забуті Козячі Хребти, певне – найкращий варіант, щоб відсидітись. Бабла тут надовго вистачить. За сто баксів тут півсела скупити можна, - така думка невимовно насмішила.
- А там, дивись, все вляжеться, перетреться… Всі заспокояться і можна буде повертатись без ризику отримати заточку в бік або «маслину» в лобешник. Ай! Не туди ти влип, Самарканде, ой не туди, не тим людям дорогу перейшов… Нічого, прорвемось. Шрами – не діри, заживуть…
Ось і знайома вулиця. Ще метрів вісімдесят-сто і буде видно височенні акації, що, як мовчазні вартові, відгороджують подвір'я від вулиці, пилу, від людського гамору та суєти. Цікаво, скільки їм років? Щоб дізнатися, скільки років дереву, його потрібно зрізати. Щоб дізнатися, скільки років людині… Цікаво, що треба зробити для цього? Зазирнути в паспорт? Навряд чи допоможе… Деякі розумники кажуть, що людині стільки, на скільки вона почувається. Неправда це. Людині стільки, на скільки виглядає її душа, на скільки вона зітліла та почорніла, на скільки вигорів гніт. Людина помирає не тоді, коли перестає битися серце, а тоді, коли гасне вогник в очах. Божий каганець… Невідомо, яким богом запалений?
Сашко не думав про це. Міг би думати, та не думав.
Звично рипнула хвіртка. Так само, як і рік тому, десять, п'ятнадцять. Так само, як рипіла вона з дня сотворіння світу. Стара, яка поралась біля літньої плити, зігнувшись, ніби переламана у поясниці, різко повернула голову на пискливий звук.
- А бабця подалась, - майнула думка в Сашка. Та вголос він сказав інше
- Привіт, баб! Я тут гостинців тобі привіз трохи і… Я поживу трохи в тебе.
Tempora mutantur… Часи міняються, сказав би якийсь римлянин. Сашко вже давно не звертався до бабці в шанобливій множині. Повага залишилась та… Звертання давно стало іншим. Давно. Ще до того, як став Самаркандом.
- Обідати будеш? – без вітань одразу запитала Марфа, - Борщ гарячий і каша пшенична з бараниною. Ходи, вмийся з дороги, я зараз… Рушника винесу.
Сашко усміхнувся – правий куточок його вуст підсмикнувся вгору.
- Не либся так до мене – на батька схожий стаєш, та… Ти і так схожий… - зітхнула бабця.
- Ну, тут Ви вже прибрехали – батько в плечах ширший! – зареготав хлопець.
Марфа, тим часом, бурмочучи щось під носа брязнула клямкою дверей та пішла до хати. Сашко вже давно не дивувався бабчиній нелюбові до батька, прохолодному ставленні до доньки, Сашкової матері. Давня історія. Стара, як світ і банальна до неможливого. Життя не придумує нічого нового, воно лише рімейкує старі сюжети. Таких історій – тисячі.
Жили в селі дві родини – Чайки і Вовки. То не прізвища такі – прізвиська. В селах і зараз рідко людей за прізвищами називають. Чайки, бо якогось Сашкового прадіда по батьківській лінії заголили в рекрути, пройшов він Кримську війну, а коли повернувся через двадцять п’ять років служби, то плече його правої руки прикрашало татуювання чайки. А Вовки – бо теж якийсь прадід, але вже по материній лінії, кажуть, з вовками розмовляти вмів. Вийде, розповідають, бувало за село, завиє по-вовчому, а з лісу озиваються. Взимку, через голодний відчай, сіроманці і в село забігали – там ягня поцуплять, там теля заріжуть… Лише у Вовків ніколи нічого не брали.
Першого Чайку, Тимофія, георгіївського кавалера, героя оборони Севастополя, цар-батечко Олександр ІІ Визволитель сімома десятинами землиці пожалував. Його сина, Федора, теж георгіївського кавалера, інший цар-батечко, Микола ІІ Кривавий – шістьма десятинами. Воликів мали, коней, косарку кінну… А у Вовків що? Навіть мишей в хаті нема, бо їсти нічого. Лише купа дітлахів з-за печі визирає. Війни, революції, «Декрет про землю», «волинка»*… Варфоломія Вовка головою комнезаму* обрали, землю ділити мав, щоб справедливо, щоб усім, щоб порівну… Поїхав у волость за документами та й пропав… Знайшли його за кілька днів за селом, у Глибокій Долині з головою проломленою. А перед тим з Федором Чайкою сварився до хрипоти – не хотів Федір землю, кров’ю зароблену та потом политу перемежовувати. А у Федора сини, Денис та Мефодій, хлопці дужі, запальні та до бійок охочі… Хто зна, чи вони Варфоломія порішили? Обіцяти – не вбити… Хто зна? Ніхто не зна, хіба лиш Бог… Та й Він іноді нічого не вдіє…
Поки Сашко згадував перекази про родинних Монтекі і Капулетті, Марфа встигла накрити на стіл під крислатим горіхом. Парував борщ, ніздрі лоскотав аромат тушкованої баранини та невідомих трав… Огірки, цибуля із зеленою гичкою… Вкрита росою карафка горілки, принесена із холодної комори.
- Дідові сьогодні другі роковини, пом’янути треба. А ти, бовдуре, й забув, мабуть, - погляд Марфи був таким же колючим, як і колись, - На цвинтар не ходи сьогодні. Нічого п’яному там тиняти. Захочеш – завтра сходиш. Досить мені того, що ви тут із татком своїм на сорок днів влаштували… Жаль йому тільки ребра тоді поламали, прости Господи, - стара швидко перехрестилась.
- Та ладно, баб… - досить уже про те… Так вийшло…
Обід, за виключенням короткого «Нехай земля буде пухом…», минув у мовчанні. Із хрускотом потягнувшись та закуривши, Самарканд кинув:
- Баб, я до Владика сходжу… Як до темна не повернусь – не чекай, в нього заночую.
- Знову, як тоді? Знову міліція мене, стару, труситиме? Е-е-х… Бачив би то дід! Ото вже, Чайчина порода…
- Все буде добре, бабуль, я люблю тебе, - Сашко дістав із сумки яскраву тернову хустину, накинув її на плечі старій і чмокнув її в щоку, - Дякую тобі! За смачний обід… Все – побіг я.
Марфа ще довго із сумом дивилась услід постаті хлопця в спортивному костюмі, який крокував, широко розставляючи ноги… А в погляді не було звичної колючості, лише сум з іскоркою тривоги. Її губи щось беззвучно шепотіли…
***
- Санюха-а-а!!! Мамо, мам! Ти організуй щось! Тут до мене Санюха приїхав! - субтильний хлопчина метушився по літній кухні з кутка в куток. На вигляд йому було років шістнадцять, хоча метрика та паспорт накидали ще п’ять зверху.
- Я вам вина націджу.
- Мам, яке вино?! Капець! Ну яке вино?
- Ой…Владику, тобі ж не можна…
- Я потрішки, мам, потрішки…
*КОМНЕЗАМ - КОМІТЕТ НЕЗАМОЖНИХ СЕЛЯН
*"ВОЛИНКИ" - селянські заворушення на Поділлі у 1921-1931 рр.
ID:
707850
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2016 03:10:33
© дата внесення змiн: 22.12.2016 13:01:30
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
