30
«Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого».
Але ж народжує те слово
Пророка серце й голова.
Слова, як дзвони, щоб збудити
братів і мертвих, і живих,
рабів розумних і дурних,
безправних і несамовитих.
31
На жаль, на дзвони цар збудився
та й покарати заходився:
«слова» в кайдани закувати,
Пророку серце виривати,
як Прометею рвав печінку
орел голодний без починку.
32
Та відростало серце знову
і сили додавало слову,
і рвало тих царів окову,
народи кликало у бій.
Кипить кривавий той напій,
в серцях Тарасових нащадків.
І знову в бій, і все спочатку,
де слово – зброя, мова – рід,
де знову – сльози, кров і піт
і знову все не так,
юдеї
по вірі тнуть свої ідеї,
а ми прямуємо в хохли…
Чи українцями були
під тим іудо-християнством
в хресті з кацаповим пияцтвом
та ненажерливих попів?
У тім іудстві все на пів,
тому і тичуть нам півбога,
і від порога до порога –
чужий і бог і божий син.
Від них, о, Боже наш, спаси…
Спаси народ твій, що в плачу,
прийми запалену свічу,
не дай свічі в душі чадіти,
ми в Рідній Вірі – твої діти.
Дай розум нам і силу віри,
щоб вороги катюги-звіри
знесилили, і назавжди.
