Запрошую всіх небайдужих познайомитися
із поемою Леоніда Кльосова "Тарасовій душі".
Твір був написаний протягом 64-88 років минулого століття,
але, на мою думку, актуальний і сьогодні.
Я певний час мав задоволення спілкуватися з автором і зізнаюся,
що був гордий цим знайомством: росіянин по прадідах,
людина, коріння якої губиться в краях Орловської губернії,
був відданим патріотом України, безмежно закоханий у її мову,
дуже рано почав писати українською, і саме за свою ще дитячу
творчість у неповних 14 отримав 13 років сталінських таборів.
Але повторюся: найбільше мене полонив його патріотизм,
відданість і любов до української землі, глибоке знання
історії України, побожне ставлення до її мови. І ще - справжня
громадянська позиція людини-патріота, корий бачив
Українське суспільство згуртованим, мудрим,
сильним правдою, культурою, гордим за свою історію.
ЛЕОНІД КЛЬОСОВ. ТАРАСОВІЙ ДУШІ
(поема–дума–сподівання)
«І забудеться срамотня Давняя година,
І оживе добра слава, Слава України!»
«… а до того Я не знаю бога!» Т. Шевченко
Пролог:
«Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось
З ними, жити, їх любити? Пропали, пропали!..
А що дальше спіткається? Буде лихо, буде!..»
*
Душа Пророка над Вкраїною
І досі, зболена, літа.
За що ж ми долю звемо винною?
– Нас «брат» штовхає на хреста!
Ким нашій долі так наврочено:
«Братерством» лживим? чужо-богом?..
– Не піддається на скорочення
Сумна і Каторжна Дорога:
Вже триста літ Надія з Долею
В кайданах, босі, мов ті сироти,
І мариться їм Щастя з Волею –
Та як з «братерства» цього вирости?!
В комуновір’ї – як у прірві,
Борсаємось в багні-брехні.
Хоча скандуємо: «Ми – рівні!»,
А рівні ВСІ лише в ярмі, –
Чи грек з Донбасу, чи
мадьяр карпатський…
1
«од козацтва, од гетьманства високі могили –
більш нічого не осталось…»
Озвись, озвись, Душе Тараса,
Бо як же бути нам, безсилим?!
Над нами «чинять викрутаси»,
Вимотують останні жили…
Звелися доблесні гетмани,
Переродились на манкуртів,
Рабів обкурюють дурманом,
Мізки «запудрюють» злі урки .
Ти ж Її вольной мріяв бачить,
Свою оспівану Вкраїну!..
Не скоро меч за зло «віддячить»:
Раби – безмовні… на колінах.
2
«…поганці погані!
Що розлили з річку крові та в Сибір загнали!»
О православний рід лукавий!
То де, кому було видіння:
«І так Він полюбив цей світ,
Що Сина видав на поталу»?
– Не нашим діткам на спасіння!
– Ви ріки крові пролили,
Ви триста років збиткували –
«Брати-слов’яни», душогуби,
Що заманили всіх в облуду,
Самих себе до псів зрівняли ,
В тартарську нечисть проросли!
Нас, вольних, в рабство затягли,
Мільйони вже в могили вклали!
Така ось доленька чаїна
У тебе, рідна Україно:
Тремтиш, як в полі кураїна, –
Ген, вітер хмароньку жене
У Моксель-край; ця – не мине,
Рвоне тебе з твого коріння – і по сибірах, у руїну!
3
«поховали дітей наших і нас роздирають…»
… А ми – украдену її
Злим Людомором – до могили
У тридцять третім положили,
В газетку вгорнену, в коритці
Без хрестика похоронили
Поживу ГОЛОДУ – дитя
На пресвяте ім’я – Марія…
Знов – найдорожче! – власні крила.
Лиш подумки в небес просили:
«Хай буде пухом їй земля!»,
Бо плакати нам – ні-ні, зась!
Адже царює Жовтий Князь ,
Молитву ту почують «люди»,
То вже не знати, що нам буде!
Замри… затисни, серце, глас,
А то скінчиться Соловками:
Поміж землею й небесами
Скоро витатимемо самі,
Тоді й поплачемо в тім сні.
А поки чашу цю не спили –
Ти спи, дитятко, в чорній ямі…
4
«за що ми голови складали – в оці могили?..»
Ох ця жура моя нестерпна!
Безжально роз’ятрили серце
Малій людині – ще дитяті:
В старій біленькій отчій хаті
Печаль: «П’ятьох! – як п’ятирицю
Я, Мати Цвинтаря, в коритцях
В роки голодні поховала !..
Усе життя відпрацювала,
Та діточок не вберегла –
Недоля гірка доконала
В той голод лютий!» – Не змогла!
(І теж – голодна! – відійшла
Вже в недалекім, сорок сьомім
Трьох сиріт залишила дома…
Знайшла і нас біда й хула –
Все через нелюдство і злобу).
Чи є ще хижий звір, ніж люди?
Подивимось: чи те ще буде!
5
«…неначе люди подуріли, німі…»
О ви, пекельнії роки!
З села померло дві третини,
А хто лишився – з горя все
Їсть: кропиву, траву, коріння
Та ховрахів в полях «пасе»…
– За що ти, Боже, покарав так?!
Чи мало крови та кісток,
Як жертву, в землю цю поклали?
Так ні! – наслав Ти нам ще кари:
«большевиків», колимські нари,
«колгоспи», «чистки», тридцять сьомий…
Безправ’я… голод… людомори!..
«І звинуватили у всьому»,
Забрали мудрих і відомих
Дітей твоїх… кого до МУРу,
Чи до холодного Амуру,
(До скель. – новітні Прометеї!
Смоленим зашморгом – до реї!)
В кайдани брали ті заблуди,
Сичали: «З кожним оте буде!».
Такі, бач, «світлі» в них ідеї,
За них і розпинають нас:
З «інакодумаючим злом»
Метуть кривавим помелом,
Багнетом штрикають у спини,
Щоб не ошкіривсь, ненароком,
І не зламав міцне ярмо;
Колючим дротом затягли,
Щоб сонця зріти не могли
Та волі каторжно благали
У них!.. (А бог що?! – та зреклись,
З церков красу всю поздирали,
Ще тундру кісточками вслали...
«Слов’янин» брату – гірш хазара!..
– Татари краще б повелись!!)
Таке, Тарасе, тут , «життя»:
«На кутніх – зтовчена кутя!..»
6
«дурні та гордії ми люди…»
«Хвала і слава!.. вождь народів!..» –
Несеться з від усіх країв,
А із небес – і місяць вроду
Кудись сховав від шахраїв!
Сплюндровують і ніч, і день, –
О, безнадія всіх сподівань!..
– То де ж ти, де ж ти, Прометеє,
Без тебе ми осиротіли!
Голосить Доля хижим звіром, –
Хто їй поверне мрії-крила
Та замордованих дітей?
– «Не висохне сльоза Рахілі,
Не зрине усмішка з очей…»
* Питаюся: « Де ж ви були,
Самі ви – майбуття оракули?»
Речуть: «Та ось,
в куточку плакали
Й мовчали, закусивши губи
(Хто ж поспішає сам на згубу?!),
Та працювали…» – «Працелюби»!
Доки прочахнеться облуда,
Собі тихенько мудрували:
«От-от ця чаша нас мине!..»
– Хай вітер від Дніпра війне
І аж до Полюсу очистить!
* О, діточки твої заблудні,
Вкраїно, Матінко моя!..
Ти запитаєш, де був я? –
В краях злиденних, многотрудних…
«Давали всім»! – дали й мені
Тринадцять років «перековки», –
За що? провина в чім моя?
7
«хохли, підстилки, грязь Москви…»
Ще ходять в Каїна на службі,
Тарасе, наші землячки –
Іуди сім’я, хробачки! –
В Москві волають: «Мір да дружба!»,
А творять, кляті, навпаки!
А МОКСЕЛЬ воздає зірками, –
О дух продажних поколінь!
Тому й луна під небесами:
«Хвала вождям! цвірінь, цвірінь!» –
Лиш би кормить бездонне, р’яне
Їх ненаситне нутро-дно, –
Ти, рабська наволоч, бур’яне!
– Йому, як бачиш, все одно
Смертельний біль наш, серця рани,
Моя вишнева Україно!
Дітьми порубана калина
Одвічной раною болить:
– То як же в світі далі жить,
Коли СВОЇ ж хребти ламали,
Себе в холуйство запродали
І збиткували, – злі хохли!
(Як від продажних відхреститись?
Від вас чим, погань, відкупитись,
Ви, двоголовії орли:
Топтали мову многоцвітну,
І ПАМ’ЯТЬ убивали, кляті,
Братів у ярма запрягли,
Самі – в НЕДОЛІ, а глумились,
Аж «слава» світом покотилась!
І Україну не спасли
Дари землі, серця любові,
Розлоге колосіння поля –
Від Шляху Чорного і мли…
Якому богу слать «подяку»,
Якими ще слізьми оплакать
Сирітське щастя?! – Яничари,
В кайдани, в ярма «наряджали»
Вколисану Дніпром Вкраїну,
Окроплену незлою кров’ю
Від Дону славного до Сяну!
Ось так в тайзі тебе спом’яну,
А ти поспи, моя ти Ненько,
Хай раєм манить, тішить снами,
Доки насниться хто з Гетманів,
Чи Наливайко молоденький?
Чи Гонта, Залізняк, Сірко?..
8
«наробив ти, Христе, лиха,
а переіначив людей божих…»
Хто ж, Тарасе, зурочив нам Долю?
Знов страждає Душа Твоя:
Глянь на захід, на Дикеє Поле –
Скрізь гоніння, злих літ течія:
Викорчовують села прадавні,
Велемудрих женуть до тюрми,
А слізьми заливаються плавні, –
Україно, зло чинять сини
Від Лукавого; глумляться «владні»
Над правічним корінням Твоїм –
Над своїм, Батьку мій, над своїм!
Де ж, Вкраїно, новітні атланти,
Де могутні незрушні слежі?!
Прамонгольсько-москвинські мутанти,
З ними наші! – холуйства «мужі»
Калинову впрягають в «двомовність»,
Душі крадуть, Христе, наші, в борг!
«Комунізми» – на крові; «духовність»
На брехні й беззаконню – донині;
Ще живими штовхають у морг:
«Што, а был геноцид в Украине?
Может, нада ещё?..» – Ницих торг!
9
«мій боже милий, знову лихо…»
Лети-вертайсь, Душе Пророка,
Де долі наші, придивись:
Народ зникає: «ненароком»
Житті штовхаються в заміс
«Братерства крові», з раю-пекла,
Сирітських сліз, вдовиних сліз;
Синівську гідність, честь і сором
Ти вбив, новітній хан Чингіз:
Не видно мальви біля двору;
Де колисанок оберіг?
Ось задротовано поріг,
Щоб діти роду не впізнали;
Продажність виповзла з доріг,
Що ми собі накайлували.
І душі гнуть в «бараній ріг»!
Коріння роду? – відхрестились.
Де пам'ять предків? – поглумились!
Хатини білі – геть красу! –
Скрізь злобою зачорнували,
Та тюрми, тюрми будували!..
Чом не люциферські часи? –
Тіла невинних білувались…
10
«степи мої запродані жидові, німоті…»
Ось гинеш, Ненько, і безвинно!
В помоскалічених сувоях
Моя окрадена Вкраїна.
Хто над тобою все це скоїв?!
– Безпам’ятство та безголов’я…
Твоя історія – билинна:
Вітри здіймали думи-крила,
Жила правічним, нерозмінно
Любов до воленьки ростила,
Богам своїм несла безцінне
Від праці рук своїх; молила
За долю діток незрадливу,
Плекала золото хлібів.
– Хто ж прокляття наслав тобі?
Чом шлях в століттях твій – кривавий?
Чому так мало панували
Із шаблями сини твої?
Пра-дерева твого коріння
І Правду ЗАЙДИ розікрали!
То як же велич, честь і славу
Нам відродить? В чім – воскресіння?
11
«кажуть люди, що суд буде! А Суду не буде»
Явися нам, Тарасе, знову,
Дажбогові замовим слово,
Та скинем пута нелюбови,
Надіті іменем Христа!
В Сибіру стогнем без пуття
Ми, без могил… без вороття…
Страждаємо – лиха година! –
По мамі, волі, по дитині…
А там – заступництва не бачить
І ні вдова, ні сирота! –
В сльозах купаємось щоднини.
– Сибір! Прокляття України…
І за що Доля болем слала?
Що ж ХРЕСТНА віра не спасала?!
Чиє потрібно ще життя
І кров чия, щоб змить провини(?),
Щоб гніву не злилася чаша?
– Чом марнії пожертви наші?!
В безмов’ї Датель(?) наш(?) Буття.
12
«язви язик мій за хули, – та язви мира ізціли!»
О люде, люде, болю мій,
То раб, то робишся жорстоким!
Глумиться світ цій глупині:
Чом скнієш в ницому болоті
Як смерд, кріпак? Скажи мені!
Як та повія, норовиш ти
Панам північним догодити:
Велять «Трощи!» – і ти ламаєш,
«Будуй!» – і нові воздвигаєш:
Хрестів наставили по селах,
На перехрестях, на горбах –
Хрести на Долю і на Волю,
На Слово – хрест, і на Талан.
Вся Україна вже в хрестах,
Цих древніх шибеницях . – Жах!
О, де ти, де ж ти, наша Доле! –
Це чужо-вір’я душу коле:
Чому з хрестами – так криваво?
Чом сотні літ – одна знеслава?
Чом душі з нас Христом тягли?!
– Та ж тисячі років другії
Боги були – і ми жили!
А Цей – Безмовний. Без’язикий?
Бог іудейський, бог ТРЬОХ-ликий…
13
«чому не йде Апостол правди і науки?!.»
Відкрийся ж нам, Душе Тараса,
Веди до світла, вчи онуків,
Яка у мові цій окраса,
У славі – мудрости наука,
Хто діти Волі, щастя часу!
(А пам’ять – то сумлінню мука…).
В Твоєму слові – нам спасіння.
– Руйнує час Могилу Тління :
За дні Червоної Облуди,
Здавалося, прозрієм ми!
Але правителі Тюрми,
Лукаві, забрехались вправно,
Наділи зашморг із покори
На люд, що в рабськім стремені.
Таки Непомнящих зростили,
Отих, Іванів!
– Дай мені
І всім прозріння, Мудрий Отче,
Пророк надії і борні,
Воскреснути Вкраїна хоче,
Щоб не палати їй в вогні
Від злоби, чвар, і міжусобиць –
Не стати б на шляхи криві,
Он МОР чекає нас, як здобич,
Допоки ми, раби, живі:
Сибір безкраїй та безлюдний!..
** епілог
"ПРОЗРІТЕ, ЛЮДИ, ДЕНЬ НАСТАВ!"
Озвися, клич, Душе Тараса,
Ти серце кожного, й моє,
В твоїй Вкраїночці-окрасі
Хай Сонце Мудрости встає,
Та Сонце Правди, Щастя, Долі!
Нам би проснутись, хоч поволі, –
Пророче, зболений Тарасе,
Признайся люду: де ж Ти є?
А ми – невільні, ми – раби…
Коли ж розправимо горби??
(1964-1988. передсмертна редакція 2003р.)
ID:
686653
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 30.08.2016 18:10:04
© дата внесення змiн: 02.09.2016 09:00:03
автор: Касьян Благоєв
Вкажіть причину вашої скарги
|
