Тихо над річкою, ніченька темная,
Спить зачарований ліс.
Ніжно шепоче він казку таємную,
Cумно зітха верболіз.
Нічка розсипала зорі сріблистії -
Он вони в річці на дні.
Плачуть берези по той бік кудрявії,
Здалека линуть пісні.
Тихо над річкою, як зайде сонечко,
Тихо, ні вітру, ні хмар…
У вечірній імлі понад ставком туманом котилася пісня. Співали на паромі. Рудий перевізник бачив і чув багато, тому просто мовчав. Адже ще кілька годин назад ті, що зараз співають, вперше стаючи на паром, боязко оглядались і міцно хватались за канат. А в очах однієї з білявочок навіть можна було прочитати страх. Та нічого немає солодшого в житті, ніж приборкання отого величезного бажання щось утнути зі страху. Потім настає спокій і впевненість, людина стає собою. А тим часом паром потихеньку досяг середини ставу, туман покрив плесо води, в якому розпливчастими тінями відображались і вогні, і зорі. Очерет, мов воїн , стояв тихо і сторожко, навіть риба не давала про себе знати. А кажуть: тут у кожного карася свій мобільний, немало людей згубили при переїзді. Повітря стало прозорим, а все навкруги вигравало яскравими фарбами. Вдалині дерева ніби озолотилися і виглядали церковними куполами. А небо…Небо, ніжно виткане малесенькими зірками, вкривало спокоєм. І вже здавалось, що паром - це галери, а люди – вільні запорожці, і пливуть вони не до берега, а у далекі незвідані краї . І так хороше стало душі, відлетіли у небуття тривоги, клопоти і біль.
… Тихо по морю човен пливе,
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.
Пісня та мила, пісня та люба,
Все про кохання, все про любов…
Пісню підхопили і вже співали усі, хто був на паромі. Навіть фотокореспондент місцевої газети, що вміло маневрував по плоту для збереження рівноваги і впевненості в безпеці жіночого гурту, інколи додавав і свій голос, і тоді вже пісня звучала по іншому… Ех, і співають у нас на Україні! Пісні ті давні, невмирущі, слова і донині хвилюють душу, а мелодія - серце. Недарма сказано – народні. Є у пісні автор, та прижилась вона, прийшлась по духу – і вже народна. Аж ось і берег. Один крок – і ти з хиткого непевного дна стаєш на збитий з дощок підмосток, ще пару східців – і ось вона, земля – твердиня, під ногами. Гей-гей! Невже це ми там побували? Там – це на невеличкому острівцеві, що світився здалеку вогниками, і тіні, мов русалки, скакали з дерева на дерево. Господи, як же там затишно було! Чи тому, що приймали щедро, чи тому, що господарі будували його з душею, в надії на продовження роду людського? Готель для молодят. Чи хто таке чув у наших краях?
Двоповерховий красень, зведений майстрами з західних областей зі зрубів, що подекуди потріскали, і цим нагадували стіни старовинного замку, сучасно обладнаний, нічого зайвого. Кімнати для молодят і дружби з дружкою на другому поверсі. В першій – одне велике ліжко, в іншій – два. Отже, сон молодих охоронятимуть та й самі наговоряться досхочу. Та головне – балкон. Так і тягне відкрити туди двері і поринути в дивний стан подорожі. Навкруги тиха вода, прозоре небо і тисячі свічок - зірочок, що одночасно хмаркою здійнялись у небо і там зупинились, щоб осяяти шлях, невеличкий пароплав, прикутий на протилежній стороні біля малесенького причалу, що привітно хитає до тебе щоглою, а в далині - розлогі поля й невисокі дерева і жодного - жодного будинку на березі. Звідси видно весь острівець, соток 4-5 добре продуманого дизайну. По колу з права наліво – причал для парому і жартівливий контрольно–пропускний пункт, споруджений із воза та гінекологічного крісла; тут же гарно облаштована криничка з краником, далі причал для пароплава , смугастий стовбець мов на заставі і герб з коси й лопати; кухня з таких же брусків, як і готель, шалаш з очерету з довгим столом і вміло збитими лавками; туалет – і коло замкнулось, посередині галявина, оточена доріжками з каміння та гальки. Подекуди ростуть дерева, а навкруг острова – кущі та очерет. Такий собі рай для закоханих, або ж віддушина для втомлених світом і душею.
- А чому - Тузла? Може з москалями?
- Та ні, - сміються, - москалів немає, давно потопили б. А Тузла, - бо коли в нас будівництво йшло, у Тузлі дамбу будували. Ото й прозвали в народі – Тузлою.
Так хотілось покинути все і залишитись, бодай на кілька днів загубитись в життєвому тумані... Щоб жодної душі, тільки ти і тиша, наповнена плеском води чи завиванням вітру. Проте час, виділений на екскурсію, закінчився, і ми потихеньку, без особливого остраху зійшли на паром. Таємничий перевізник мовчки розподіляв нас по парому, він похитувався , прощаючись за нас з гостинною Тузлою. Хто знає, коли ще доведеться побувати у цих чарівних краях Чечельниччини. Попереду – дорога додому через Ольгопіль, де в 1822 році відомий російський класик О.С.Пушкін не лише проїжджав, але й зупинявся , де він написав:
«Ай да Ольгополь, черт бы тебя драл!
Запомнится мне этот городишко —
Здесь ось в повозке я сломал
Да сто рублей еще спустил в картишки.»
Центр Ольгополя і сьогодні радує око європейським виглядом: кафе нагадує затишні львівські кав»ярні, прекрасні алеї з ліхтарями, фонтани переносять подумки у Францію, газони й клумби, на яких мерехтять своїм червоним листям кущі бересклету, - у флорентійські сади. Як тепло і затишно на душі від того, що все це у нас на Поділлі створено завдяки небайдужим серцям. Допоки такі люди будуть Господарями на своїй землі – доти цвістиме Україна своїм найціннішим квітом – українцями.
…Нічка, як матінка, кличе працюючих
Сил набиратись вві сні,
Лиш соловейко й дівчата до півночі
Любі співають пісні…
28.10.2014 р.
́
ID:
533524
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.10.2014 16:50:05
© дата внесення змiн: 30.10.2014 16:50:05
автор: Neteka
Вкажіть причину вашої скарги
|
